Оксана Щирба

До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ. 

Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.

«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»

‍Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?

Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.

‍— Виїхати з країни ви не думали?

— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок. 

‍— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?

— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.

Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.

‍— Чи бракує довоєнного життя?

— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину. 

У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному

Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.

Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.

‍— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?

— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу. 

Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.

‍— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?

— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.

А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати

«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»

‍— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік. Розкажіть про ваші стосунки…

— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді. 

Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося. 

За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином. 

Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий. 

Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим. 

‍— Яким Остап був на війні?

— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.

‍— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?

— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.

Час не лікує

Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.  

«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»

‍— Заради чого ви боретеся?

— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.

Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії

‍— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?

— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.

‍— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…

— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.

‍— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.

— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.

«В армії відчував булінг по відношенню до себе»

‍— Що найскладніше в армії, на передовій?

— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході. 

А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.

Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.

А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно

‍— Як вижити на цій війні?

— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.

‍— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?

— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби. 

Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС. 

Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології

‍— За що вас нагороджували?

— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.

Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.

‍— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?

— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати. 

Фотографії: FB Андрія Оністрата

Вона є однією з найяскравіших представниць сучасної української музичної сцени. Її вибуховий талант і унікальний стиль підкорили не тільки Україну, а й міжнародну аудиторію. Відома своїми потужними текстами та відвертими історіями про життя звичайних людей, реперка Alyona Alyona стала голосом нового покоління. Та не лише однією музикою живе співачка, вона активно займається волонтерською діяльністю і допомагає постраждалим від дій РФ в України. 

Оксана Щирба: Ви — амбасадор української культури. Після Євробачення весь світ співав ваші пісню українською. Що це для вас означає? Якою ви бачите свою роль як співачки під час війни?

Alyona Alyona: Коли весь світ співає твоєю мовою пісні — це означає, що зроблено ще один крок до пізнання всім світом твоєї мови, культури і взагалі твоєї нації. Це важливо і я щиро вважаю, що люди мають слухати пісні незалежно від мови, тому що кожна мова прекрасна по-своєму. Кожна мова має своє звучання. Дуже важливо відкривати для себе щось нове — і таким чином буде відкриватись нова музична культура. Якщо говорити про весь світ, то будь-який співак чи виконавець — це носій своєї культури, країни і носій любові, бо саме любов ми несемо через музику.

Я несу її, як вмію я, мені приємно, що світ це бачить, люди це відчувають, навіть не знаючи мови, і сприймають це

Що для вас означає бути українською артисткою за кордоном? Як представляєте Україну в Польщі через свою музику?

Бути українською артисткою за кордоном — це передусім мати можливість дякувати всім країнам за допомогу Україні. З кожної сцени та з кожного інтерв'ю — це для мене номер один. Також у мене є можливість підтримати українців, які вимушено покинули свої домівки і живуть за кордоном — надихати їх вчити мови тих країн, де вони живуть, вчити дітей в школах, працювати, допомагати Україні боротися.

Одного дня ви виступаєте в європейських столицях, іншого — на передовій. Як ви поєднуєте ці два світи?

Концерти для цивільних людей в Україні та Європі і для військових дуже сильно відрізняються. Артист виступає ниткою, яка поєднує ці два абсолютно різні світи. Я несу на фронті любов, несу увагу. Даю військовим розуміння, що тут, у цивільному житті, ми не забули про війну, ми щоденно робимо все можливе, аби прискорити перемогу. Ми ставимось із повагою до кожного військовослужбовця. Наша творчість також має на меті перенести їх хоча б на якусь мить в коло сім'ї, родини, попереднього життя — і відчути затишок. Це не про танці, це про атмосферу.

Виступаючи потім для цивільних людей, я везу їм щось від військових — якусь емоцію, прохання, слова — і таким чином я розумію, що це і є та сама ниточка між двома світами

Наскільки змінилося сприйняття України та українців?

Під час подорожей Європою мене найбільше вражає безоціночне ставлення людей одне до одного. У більшості європейських країнах відчувається свобода — вибору і самовираження. Приємно бачити, як різні люди виражаються, як хочуть, і при цьому поважають одне одного. Це мабуть те, що найбільше мене вражає. Ставлення до українців на 100 відсотків змінилось. По-перше, про нас знають. Багато людей дізнались, що Україна є незалежною від інших країн. У нас є окрема мова, історія, традиції. По-друге, безмежно приємно бачити в очах багатьох людей співчуття та розуміння. Це те, що дає надію на те, що навіть не розуміючи одне одного, люди вміють співчувати чужому горю і простягати руку допомоги. 

Деякий час ви жили в Польщі. Що для вас стало там новим викликом?

Я отримую задоволення від польської мови. Вона несе повагу одне до одного. Як для українки вона дуже легко вчиться. Десь 40% ти розумієш або можеш зрозуміти, про що йдеться, а це дуже важливо. Ввикликом для мене стали звичайні речі, в яких одразу не можеш розібратись. Наприклад, купити квитки. Заходиш в метро, а там автомати. Спочатку ти в них нічого не розумієш, бо це їхня транспортна система, до якої поляки звикли. Завжди витрачаєш на це час і не завжди хтось є поруч, аби допомогти. Я дуже часто поспішаю і через такі перешкоди можу запізнитись. Але я завжди можу взяти самокат і проїхатись велосипедними доріжками.

«Моє життя — це постійна дорога, та інколи я навіть забуваю, який сьогодні день і не знаю, котра година.  Проте дедалі більше я розумію, чого я хочу та зміни в мені відбуваються кожного дня», — написали ви про себе. Які основні зміни відбулися з вами від початку повномасштабного вторгнення? 

Найбільші зміни, які відбуваються — це переоцінка цінностей. Речі, особливо матеріальні, які ще вчора відігравали велику роль, сьогодні втратили свою цінність. Тепер кожен день — це твій день. Роби максимум, не май багато речей, просто одягай те, що є, зношуй їх і купуй нові. Немає часу відкладати добре діло чи добре слово, треба жити тут і тепер. Говорити, діяти і навчитись слухати себе і приділяти час собі. Тому що в перші два роки повномасштабного вторгнення ніхто про себе не думав. Багато людей набрали вагу, дуже постаріли на обличчі, бо всі думали про інших. А організм почав здаватись.

Багато моїх друзів зараз сидять на антидепресантах, тому що нервова система не витримує такого навантаження, і організм просить, аби ми подумали про себе. А це найважче

Як українське суспільство справляється зі всіма викликами під час війни?

Зі всіма викликами люди справляються тільки тоді, коли об'єднані. Саме про це була наша пісня із Jerry Heil на Євробаченні. Ми хотіли нагадати людям про єднання. Коли ти сам, ти — воїн в полі, але тобі буде дуже важко. Коли люди об'єднуються — це сила синергії, той фактор, який допомагає справлятись людям.

Всі фотографії: матеріали для преси

Українські актори Анастасія і Дмитро Рибалевські на початку великої війни вивезли чотирьох своїх дітей за кордон. Але через пів року зіркова родина повернулась, адже навіть сонячна Італія не змогла врятувати від травми переїзду й депресії. В Україні актори продовжили працювати на театральній сцені й зізнаються, що після вторгнення їхні стосунки змінились. 

«Ми зараз не можемо одне без одного, — каже Дмитро. — До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч».

Він — провідний актор одного з головних театрів країни, Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, на сцені завжди у ролі героя. В нього титульна роль в «Коріолані» за Шекспіром, він — Михайло з «Украденого щастя» Франка, Симон Хахава у «Кавказькому крейдяному колі» за Брехтом тощо.

Вона — палка, пристрасна й водночас ніжна Настя з Франкового «Украденого щастя», вдова з «Грека Зорби» за Казандзакісом, Марія з «Незрівнянної».

Свою історію біженства й кохання, яке рятує, Анастасія та Дмитро розповіли Sestry.

Життя у гримерках і притулках

Анастасія Рибалевська (Чумаченко): За день до повномасштабного вторгнення ми відправили наших чотирьох дітей на Західну Україну ― так підказала мені інтуїція. 24 лютого мали їхати на гастролі до Львова, але вранці нас розбудили друзі чоловіка, повідомивши новину. У роті пересохло. Було відчуття, що земля розійшлася під ногами. 

Дмитро Рибалевський: Добре, що Настя заздалегідь зібрала тривожні валізи. Спочатку ми не знали, що робити. Страшно було вийти на вулицю, бо не розуміли — чи росіяни вже танками їдуть, чи вже летять бомби. Переночували в кімнатах відпочинку театра імені Івана Франка, і тоді вже виїхали до дітей в гори. Через затори дорога затягнулась. 

Коли дістались до дітей, на душі стало легше. Вже на Західній Україні я став на облік військовозобов'язаних у місцевій громаді. 

Найскладнішим рішенням стало виїхати за кордон, рятуючи чотирьох дітей — трирічного Макара, п’ятирічну Марту, семирічного Марка й 12-річну Маргариту. 

Якось я грав у театрі в Ґданську і там мені запропонували тимчасовий прихисток. Ми виїхали до Польщі і десь місяць жили у Шекспірівському театрі — в облаштованій гримерці. Коли почався театральний сезон, поїхали далі, до Італії — як біженці. 

Оскільки з нами був наш кіт Джордан, всі не могли полетіти лоукостом. Я взяв максимум речей, аби Настя не тягнула їх на собі, і вирушив автобусом до Флоренції. Мене зустріла моя тітка Марія, яка вже багато років мешкає в Італії. Це моя далека родичка, тому ми намагалися звертатися до неї за допомогою по мінімуму. Саме тітка Марія дізналася, де нас можуть розмістити.

Італійці обіцяли найкращі умови. Але по факту виявилось, що ми можемо жити тільки в шелтерах (притулках — Ред.)

Анастасія: Багато хто, чуючи, що ми в Італії, реагував: «О, так вам там добре живеться»… Хоча насправді ми жили в жахливих умовах: погана вода, клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Коли розповіли господарю шелтера (німцю) про клопів, він відповів, що це ми їх привезли з війни. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, автівка. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни. 

У другому шелтері, куди ми переїхали через погані умови в першому, виявились воші. Довелось поголити голови хлопцям, а дівчатам обробити волосся, щоб позбавитись паразитів. 

В Італії діти пішли до місцевої школи, але паралельно навчались онлайн в українських. Включалися скайпом на уроки з поголеними головами. 

Війна психологічно вплинула на всіх наших дітей. Почалися заїкання, випадіння волосся, панічні атаки… Пригадую, ми зайшли в кімнату і побачили Марка на підлозі. Лежить і каже, що помирає. Середня донька тоді відчинила вікно і стала його заспокоювати. 

Дмитро: Як родина ми пережили тоді наші найважчі часи. Я готував їжу на родину — мене це відволікало. 

Анастасія: Ми намагалися триматися з усіх сил, але мене зрештою скосила депресія. Війна дуже погано впливає на нервову систему.

Коли я звернулась до лікаря зі скаргою, що не сплю вже тиждень, мені виписали ромашку й краплі валеріани

Відправляли до італійських психологів. Але як спілкуватися, якщо я не володію італійською? Я жила новинами з дому, лежала, страждала, плакала і чекала, коли ми повернемось.

Шевченко проти проросійського телебачення

Щоб подолати стрес, Дмитро шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато. 

Дмитро: Я знайшов щоденники Маріуполя. Ми переклали їх, додали вірші Шевченка, Унгаретті, особисті думки про війну, фотографії, музику, почали монологом Гамлета, зліпили все в логічну структуру і поїхали Тосканою з гастролями. Італійці у залах були шоковані, адже виявляється, їм не розповідали про все це по телебаченню. Вони не знали, які жахіття відбувалися в Україні насправді — італійські телеканали транслювали переважно російську пропаганду. Нас уважно слухали, а після виступу підходили й казали, що навіть якби Джакомо не читав італійською, вони б зрозуміли мої слова українською ― настільки емоційно ми все зробили. 

Я не міг стримувати сліз, читаючи фінальний вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» разом із щоденниками Маріуполя. Хто знав, що таких щоденників по всій Україні будуть тисячі…

Відчував, що мушу вертатись. І в жовтні ми прийняли рішення їхати додому. Першим вирушили ми з котом. Коли перетнув кордон, була масована атака. За кілька днів в Україну приїхали дружина й діти. 

Анастасія: Лише в рідній країні, незважаючи на небезпеку, ми відчули себе живими. Відразу звернулися до лікарів, нам виписали антидепресанти, ми пройшли сеанси психотерапії. Все це дійсно повернуло нас до життя. Депресія і панічні атаки зникли. 

Дмитро: Від початку війни дуже змінився глядач. Подорослішав, порозумнішав, став мудрішим. Чимало людей переоцінили своє життя і поставили його на нові рейки.

Анастасія: Театр став на часі як ніколи. У театрах ― справжні аншлаги. До війни такого не було. Люди дуже втомилися і хочуть віддушини, потребують зміни емоцій. 

Ми теж переосмислили життя. Якщо раніше переживали, що немає головних ролей, що не знімаємось у кіно, то тепер все це стало незначним. Головне, що ми живі. І здорові

Дмитро: Наші стосунки під час війни стали міцнішими. Ми тепер не можемо одне без одного. До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч.

Наші діти тепер також постійно разом з нами — до війни вони частіше були з нянею, тепер, можна сказати, виростають у театрі.

Як батьки чотирьох дітей маємо завдання підняти їх на ноги в Україні. Хочемо, щоб вони виросли й знали, громадянами якої країни є.

Сьогодні родина Рибалевських — впливові волонтери у сфері культури. Дмитро та Анастасія грають у благодійних виставах, кошти від яких скеровуються на потреби ЗСУ. Свою роботу в театрі Франка вони вважають частиною місії з пропагування української історії та культури. 

‍Досвід біженства навчив особливо цінувати тих, хто допомагає. Тому подружжя Рибалевських щиро дякує Катаржині Бродовській, Аґаті Гренді, трьом Ганнам та Олені Ормінській. Італійській родині Карло та Летиції, Джакомо Москато, меру Паганіко Алесандрі та віцеперфекту Мікеле Брей; Церкві Марії Терези і її працівникам Марії Грації та Барбарі.

Фотографії з приватного архіву героїв‍

Ростислав Осипенко, якому зараз 33 роки, народився в Києві. Навчався на вчителя інформатики, але на другому курсі залишив університет і пішов заробляти. До війни мав власний бізнес ― кав'ярню. А коли росіяни напали, він, не маючи жодної бойової підготовки, подався на фронт, де став бойовим медиком. Ростислав був єдиним з підрозділу, хто вижив під час атаки в одному з найважчих секторів боїв за Бахмут. 

Протягом нашої з Ростиславом бесіди у кав’ярні на Хрещатику відвідувачі за сусідніми столиками озиралися, затамувавши подих вслухаючись у його неймовірну і відверту розповідь… 

«Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва»

Я працював офіціантом, але коли почалася війна, заклади харчування стали закриватись, щоб повернулись до роботи через кілька місяців. Мій друг-бармен пішов на фронт і став кликати мене наслідувати його приклад. Я ніколи не був боягузом, тож вирішив іти.  

З місяць я ходив і випрошував, аби мене прийняли до армії. Мені постійно відмовляли, бо я не мав бойової підготовки. І ось зрештою 2 грудня 2022 мене разом з іншими хлопцями відправили у військову частину на Чернігівщині. Там ми пройшли загальну підготовку, а потім ― тренування на бойового медика. Без підготовки, як мені пояснили, я можу стати тільки ним. 

Звичайно, хотілося воювати зі зброєю в руках. Мені обіцяли: «Все буде…» Мені навіть дозволили обрати, до кого примкнути — так я опинився в 92-ій бригаді на Харківщині. Спочатку я не сподобався побратимам, бо киянин. За мною навіть хотіли закріпити позивний «Столиця». Ще один побратим кликав мене «Док». Але я не відгукувався на ці позивні, лише на ім’я. І через деякий час почув: «Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва». Отаке уявлення було про киян.

«Москалі люблять бити на свята» 

Був Великдень, 16 квітня 2023 року. Напрямок Хромове під Бахмутом.

Я повернувся з позиції, росіяни весь день сильно нас штурмували. Взагалі москалі дуже люблять святкові дні. Група, в якій я на той час перебував, не була сильною.

Коли ми мали йти на позиції, командир відмовився йти з нами. Прислав до нас іншого командира без досвіду. А у нього руки тремтіли — настільки він боявся

У нашому відділенні було 8 хлопців. Усього на позиції вийшло тоді 4 відділення.

Тільки-но ми спустились в окопи, нас почали обстрілювати. Два хлопці втекли одразу. На жаль, вони не вижили. Бо коли втікали, натрапили на міни. Решта поводилась безстрашно. Пам’ятаю, ми переступали через закривавлені трупи… Але захисна реакція працювала так, що ми не усвідомлювали, що переступаємо через своїх. Ми йшли вбивати ворога і на адреналіні жодного страху не відчували. Лише ненависть і бажання захистити свою країну. Все робилося автоматично. Розуміння ситуації прийшло пізніше.

Як бойовий медик я йшов другим, одразу за командиром. Хотілося обігнати його, бо я бачив його страх. Але робити такого не можна. 

Раптом пролунав постріл. Побратим впав замертво. Я заплющив йому очі — втрачати товаришів дуже боляче. Обстріли з боку ворога стали такими потужними, що ми змушені були сховатися в бліндаж. Далі я побачив на землі хлопця, в якого ротом йшла піна. Опустився на коліна й зосередився на порятунку його життя. 

Нас лишилося п’ятеро, а згодом до нас приєдналися хлопці з інших відділень.

І тут стався приліт… Я навіть не встиг зрозуміти, що відбулося. Опинився під землею. На мені був автомат і він ліг таким чином, що утворилася подушка повітря. Завдяки чому я міг дихати.

«Можна померти, але не так»

Я був повністю знерухомлений, каска тиснула на голову, не міг навіть поворухнутися. Разом з тим я чув різні крики зверху. Тоді я і собі закричав. Хтось відповів, що чує мене і за мною повернуться. Тобто хтось там нагорі таки вижив... 

Раптом я зрозумів, що знаходжуся під горою мертвих тіл. Було таке відчуття, наче лежу під ковдрою і стає дедалі гарячіше. Повітря наче і є, але водночас його бракує. Я спробував заспокоїтися. Але мене лякало те, що я не знав, скільки часу мені доведеться отак помирати. Бо одна справа померти миттєво від поранення, і зовсім інше ― в такий спосіб.

Коли я чув кроки, починав щосили кричати. Мені було байдуже, хто там ― наші чи москалі. Я дуже не хотів помирати отак

Я кричав «Еййй»…

Хлопці, які вижили й пообіцяли мені повернутися, могли через рацію передати про мене інформацію. Але не зробили цього. Можливо, просто не встигли. Як я дізнався згодом, вони так і не повернулися з позицій — загинули на шляху.

Далі я знову почув чийсь голос (за акцентом — грузина):

― Хто там?

― Це я, ― відповів, щоб не ідентифікувати себе одразу.

― А де ти?

― Тут, під землею… ― кричав я.

― А що ти там робиш? 

― Я тут закопаний!

― А чому?

Але цей чоловік теж мене не відкопав… У нього не було на це часу ― він біг допомагати іншим. Він дав мені слово передати про мене інформацію. І, як з’ясувалося згодом, дотримав слова. 

Але навіть коли інформація про мене була передана, йти одразу на пошуки ніхто не міг, адже територія була під обстрілами. Через годин 5-6 перебування під тілами побратимів я почав це розуміти ― що тепер мене врятує хіба що диво. 

«Спершу я злився на Бога, а потім молився і просив про порятунок»

Пам’ятаю, до божевілля хотілося пити й було страшенно жарко, задушливо. Мені здавалося, я повільно помираю. Якийсь період часу я дихав ривками. Втім свідомості  не втрачав. Я навіть намагався перегризти собі вени, щоб стекти кров’ю і піти у засвіти. Але у темряві не вийшло ― я не попав. 

Звичайно, я пробував вибратися самотужки — піднявши всі тіла та важкі дерев’яні колоди, які були наді мною. В результаті зламав шість ребер і цими ребрами проколов собі легені

Я молився і кричав. Спершу злився на Бога за те, що він дає мені помирати такою смертю. А потім молився і просив про порятунок. І зрештою, через 15 годин випробувань, знову почув над собою кроки. 

Це були наші. Вони випадково поверталися тією дорогою, бо інша була замінована. Вони не мали йти тим шляхом. Але пішли!

Хлопці довго мене відкопували. На щастя, вони були з лопатами (їх називають «бобри»). Спершу вони докопалися до моїх сідниць. Тоді почали шукати голову. Коли я  відчув удар по касці ― неймовірно зрадів.  

Кілька хвилин ― і я знову міг нормально дихати. Це було неймовірним щастям. Ці хлопці були дуже виснажені, але вони мене врятували. Більше я їх ніколи не бачив. Але дуже хотів би — аби ще раз щиро подякувати.

Коли мене витягли з-під землі, я не міг йти. Мене помістили в машину, яка заїхала прямо на поле. Я дуже хотів заснути, але хлопці не давали, розмовляли зі мною. Мене доставили в перший евакуаційний пункт. Де перший начмед повідомив:

― Ми вже поховали тебе 15 годин тому. А ти вижив! Оце диво!

Це й дійсно було диво. Переконаний, що мене врятував Бог. Завжди в нього вірив. 

На мені акуратно розрізали одяг. І так тоді було шкода цього одягу, бо я саме купив його напередодні. Кортіло сказати: «Може, давайте просто обережно знімемо, не будемо розрізати. Все таки він дорогий…» Але сил на слова в мене вже не було. 

Після медичних маніпуляцій мене доставили швидкою у шпиталь у Дніпрі — в реанімацію. Вкололи морфін, і я нарешті поринув у сон. 

Тут, у шпиталі, я провів тиждень. До мене дуже добре ставилися і все робили на вищому рівні. Далі відправили в Київ. Якийсь час я погано спав, нога постійно боліла, в ній наче щось стріляло. Ночами постійно кричав. Реальність і сон змішалися. Але за два тижні стало легше. 

«Кохана не могла прийняти того, що я вбивав ворогів»

На жаль, я не спілкуюся з рідними ― мамою, братом і сестрою. Тата давно немає в живих. Його не стало, коли мені було три роки. У 15 років я пішов з дому ― спочатку до дядька, а потім став знімати квартиру. 

Перебуваючи на фронті, я спілкувався лише з коханою дівчиною Світланою. Висока брюнетка з великими зеленими очима, добра, чуйна ― ми жили разом сім років, її неможливо було не любити. Вона малювала, писала книги. Коли почалася війна, я відправив її за кордон. Так спокійніше. 

При нагоді ми зідзвонювались. Усього коханій про події на фронті я не розповідав, аби вона не хвилювалася. Коли вже лежав у шпиталі, повідомив їй — і вона хотіла приїхати, але я тоді відмовив. А коли мене виписали з лікарні й дали 30 днів відпустки, Світлана приїхала.

Ми багато говорили. Коли вона дізналася, що я вбивав, хай навіть ворогів, не змогла з цим змиритися. Ніколи не поводився аморально, але для коханої сам факт вбивства був неприйнятним. Ми не сварилися. Спокійно поговорили і вирішили розійтися. 

Світлана із самого початку була проти, аби я йшов на фронт. Найбільше вона боялася, щоб я не став калікою. Але по суті ним я і став. 

«Є велика злоба на тих, хто не воює»

Я б повернувся воювати. Але я повністю списаний, непридатний до війни. Сильно пошкоджена ліва стопа — майже не можу нею рухати. Цю травму я отримав, коли лежав під землею. Інвалідність мені до сих пір не оформили — натомість «ганяють» по різних установах. 

Лікарка дала список документів, потрібних для оформлення інвалідності. Я зібрав усе за винятком довідки про строки служби, адже її мені вже ніхто не може видати. Разом з тим терміни, коли я воював, вказані в інших документах. Однак лікарка принципова. А потім, коли інвалідність вже майже була оформлена, раптом каже мені: «Так ти ж з Оболоні. А чому тоді ти у нас, в Голосієво?» Бо я зараз живу в цьому районі. Але вона відправила мене за черговими довідками. 

Я пройшов тривалу реабілітацію. Майже все було безкоштовно — інколи доводилося купувати ліки. До психотерапевтів не звертався. Сам якось впорався.

Повернувся в ресторанну сферу. Спершу до мене приглядалися, чи все добре у мене з головою (і я їх цілком розумію, до речі). А потім призначили адміністратором. Я в цій сфері з 18 років — роблю те, що добре знаю і люблю. 

Війна мене змінила. Я закрився в собі і разом з тим почав гостріше цінувати життя.

Сьогодні війна для мене ― це герой зі шрамами. Це переживання болю за побратимів

Серед хлопців панують різні настрої. В основному ― психологічна втома.  Командування не відпускало нікого додому, хоча неодноразово обіцяло. Це негативно позначалося на моральному дусі товаришів, особливо тих, хто мав сім’ї. Вони казали: «Це надовго. Ми тут не виживемо». Також є велика злоба на тих, хто не воює. 

Сьогодні я з жахом згадую все, що довелося пережити. 

Бахмутський напрямок ― це найстрашніше, що я бачив. Все поле було всіяне тілами. Дуже багато наших загинуло

А так вже хочеться перемоги України над ворогом… Я тоді куплю собі мотоцикл. А ще дуже хочу міцну сім’ю. 

Фотографії з приватного архіву героя

Якщо поставити питання, хто є жіночим обличчям українського театру та кіно, відповідь звучатиме однозначно — Наталія Сумська. Ще тоді, коли Незалежність була найбільшою українською мрією, у своїх ролях на великому екрані Наталія Сумська уособлювала в собі силу духу, мудрість і сексуальність українського жіноцтва, які сягають підвалин національної історії — крізь часи Гетьманщини, до Київської Руси, яка подарувала Європі кількох королев з українським корінням.

Саме їхня велич проглядає крізь усі ролі Сумської —  від перших видатних на великому екрані  — Наталки в «Наталці Полтавці» (Укртелефільм, 1978 р.),  Христини в «Дудариках» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1980), Марії в «Кармелюку» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1985 р.).

У сучасній Україні Наталія Сумська ― провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Її Кайдашиху з вистави  «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким українці приходять дивитися цілими родинами вже протягом кількох поколінь. 372 зіграні вистави про Кайдашів — це театральний рекорд України. 

Вона — вишукана Клер з вистави «Візит» за твором Фрідріха Дюрренматта, закохана і ексцентрична вдова Гортензія з вистави «Грек Зорба» (роль, нагороджена Київською пектораллю), фонтануюча енергією співачка Флоренс Фостер Дженкінс із «Незрівнянної» за п'єсою сучасного англійського драматурга Пітера Квілтера. 

Поки багато хто, у тому числі, актори з українських театрів, знаходять роботу в Європі під час війни, Наталія Сумська з початку повномасштабного вторгнення працює вдома, в Києві, і подає приклад стійкості духу не лише зі сцени, а й у житті

Sestry.eu поспілкувалися з легендою укранської сцени про роботу в театрі в умовах воєнного стану.

‍Оксана Щирба: В Україні — розквіт культури під час війни. Як це пояснюєте і як це виглядає в контексті вашої роботи?

‍Наталія Сумська: Війна — це жахлива, кривава сценографія нашого життя. Звісно ж, існує пригнічення і серед воїнів на фронті, і серед тих цивільних, які потерпають від повітряних тривог. І от, справжнім порятунком для українців в часи війни стає мистецтво. 

Як писала Леся Українка в одному з віршів:

Якщо прийде журба… краще пісню утни голосну, не смутну, щоб, мовляв, засміялося лихо. Проженеш тоді, певно, потвору страшну і на серденьку знов стане тихо..

Театр ― це якась унікальна річ! Страшна війна, а люди йдуть до театру і в Дніпрі, і в Одесі, навіть у Харкові, у підвалах, і в Сумах, де щодня обстріли страшні. 

Люди шукають дива, і це диво дарує їм радість духовного спілкування в театрі. Розваги в барах, ресторанах втомлюють, забирають енергію. Коли ж ми торкаємося високого мистецтва, то переживаємо прекрасні емоції, а потім ще й переказуємо це іншим. 

Тому і спостерігаємо переповнені книгарні, книжкові ярмарки, театри. І так хай буде, допоки ми протистоїмо ворогу. Бо дуже важливо вижити в цій війні.

‍Як війна змінила театральну реальність, вплинула на вашу роботу?

З перших днів війни я думала лише про те, як вберегти дітей та найдорожче. Слава Господу, попри російські ракети у бік столиці, театр вистояв. За декілька днів ми всі трохи оговталися і шукали роботи — хотілося бути корисними. Театр ім. І. Франка став першим театром, який почав працювати в Україні під час війни — відкрив свої двері та почав показувати вистави. 

Спочатку ми побоювалися роботи в нашому кварталі [театр Франка знаходиться поряд з урядовим кварталом в столиці, — Ред.]. Тоді нас прийняли наші друзі, сусіди, колеги через Хрещатик, театр Лесі Українки, де ми грали двічі на тиждень. Там поруч знаходиться дуже зручне укриття ― метро Театральна. А вже у травні ми повернулися в приміщення рідного театру. 

І тепер люди під час тривог посеред вистави також спускаються  у сховище в ме, хоч Хрещатик й знаходиться трошки далі від театру, ніж Театральна. Та після відбою усі глядачі повертаються в театр — та ще й встигають десь придбати квіти. Був випадок, коли адміністрація відмінила уже виставу, а глядачі через годину все одно повернулися зі словами: «А ми ж до вас ідемо на продовження!» І що ти зробиш?.. Велика вдячність нашим неймовірним людям.

Цього вересня ми розпочинаємо 105 театральний сезон. У нас нове керівництво, багато планів щодо змін в театральному приміщенні і репертуарі. 

Аби не стріляли прокляті вороги, то все решту можна здолати.

Наші вистави нещодавно гастролювали у Південній Пальмірі [в Одесі, яка під час війни зазнає особливо жорстоких ударів російських ракет — Ред.]. Трохи боялися, але зіграли, призвичаїлися. 

Як війна змінила вас і ваших глядачів?

Я вірна своїй роботі у всі часи ― воєнні і довоєнні. Робота в театрі поглинає мене повністю, і віддячує за це.

На моїх виставах глядач і сміється, і плаче, і аплодує, і кричить. І це велике акторське щастя

Я намагаюся під час війни дарувати більше радості людям. Задзвонить, скажімо, телефон в зовсім неочікуваний момент під час вистави «Кайдашева сім'я» [п’єса за класичним твором української літератури, який  розповідає про побут двох українських родин у ХІХ сторіччі. — Ред.]  Я дозволяю собі пожартувати — бо це ж комедія. Щойно лунає звук телефона, я кажу: «Чуєш, Карпе, у церкві дзвонять!». Люди сміються через жарт, а винуватець швиденько затихає зі своїм телефоном. 

Поки ЗСУ боронить Україну на фронті, театр лікує та мобілізує в тилу — сприяє діалогу всередині суспільства, шукає і знаходить відповіді через підняття на сцені актуальних тем. Війна багатьох зблизила, а багатьох, на жаль, розігнала, розділила. З думкою про ці виклики вже під час війни ми у театрі Франка презентували прем’єру вистави «Люкс для іноземців», яку поставив мій чоловік Анатолій Хостікоєв. Це іронічна комедія про емігрантів і вона сильно перегукується з нинішньою ситуацією в країні. Тож як бачите, я займаюся унікальною справою. Театр ― це спосіб життя, без якого я себе не уявляю.

Що вам найбільше болить і що дає сили?

Мені болить моя понівечена, ошукана Україна, мені пече те втрачене і прекрасне покоління, котре могло жити й творити, а вони лежать під прапорами, а в центрі міст стоять їхні портрети з короткою, але героїчною біографією, та з кожним тижнем їх кількість збільшується. За Україну зараз гинуть ті, хто саме  заслуговує в ній жити. Зараз би розвернутися нашій молоді, розвивати таланти на повні груди, але, як влучно співає наш Тарас Петриненко «..знов собачі сини захотіли війни, крові прагнуть вони!» 

Та війна зачерствіла мене ― в хорошому сенсі цього слова. Я не вірю в найгірші сценарії, а лише в найкраще. Бог не допустить найстрашнішого.

Тамую біль, вчуся у наших найкращих. Беру участь в активістських заходах. Важливі для мене зустрічі з військовими, адже це особливі люди. Тим більше, коли воїни присутні на виставах, у мене відбувається піднесення духу. Все ми не відчуваємо повною мірою той жах, який зустрічають військові. Я вишукую відео з ними, їхні думки, інтервʼю.Дуже важливою є робота з нервовою системою. Ми, актори, на сцені працюємо з енергією, і нам треба підготувати свій нервовий стан до праці, не розпорошувати його. Важливо перезавантажуватися. Цього літа, наприклад, я  відпочивала з рідними на нашій «зачарованій» Десні — вперше з початку війни. Раніше через ворожі дрони не можна було цього зробити. Знаєте, це диво. Ми милувалися качатами, лелеками, які вже відлітали після спекотного дня зоряним небом; тишею та літнім теплом, хоч навіжені серед ночі чи під ранок запускають ракети… Поки так і живемо.  

Одна з трьох отриманих вами найвищих українських театральних нагород «Київська пектораль» — за роль у виставі «Три сестри» за п'єсою російського драматурга Антона Чехова. З якими думками сьогодні згадуєте ту свою роль?

Справді, була така вистава, хоча й дещо про інше. Тоді у нашому театрі певний період працював режисер Андрій Жолдак, який дуже вирізнявся з-поміж інших — він і поставив цю виставу, у якій я грала. Жолдаківські три сестри — це були українські сестри, яких репресували й заслали до Сибіру, тож це вистава — не російська класика, а переосмислення російської культурної експансії України. На щастя, цьому прийшов кінець. До війни ми ще грали вистави російських авторів, а після 24 лютого 2022 року в українському театрі повністю змінився репертуар. І це правильно. 

Про що ви мрієте?

Моя найзаповітніша мрія — це збереження Української держави. Ми хочемо, щоб далі продовжувалось наше життя, щоб народжувалися діти, щоб було кому жити в Україні. За це ми всі боремося. Ми навчені цією війною завжди бути озброєними. Тільки вогнем і мечем можна здолати противника і забезпечити більш-менш спокійне існування. Мій вогонь і меч — це культура, і тому у ці нелегкі часи я запрошую всіх у театр!

«Севастополь» на Азовському морі

Оксана Щирба: Якою на даний момент є політика Путіна і його оточення щодо Маріуполя? Яку мету переслідують, що відбувається в місті?

‍Петро Андрющенко: Якщо глобально подивитися на те, що відбувається з Маріуполем, то росіяни там приймають всі остаточні рішення. Фактично вони будують Севастополь на Азовському морі. Усі військові події, які відбувались протягом двох років, свідчать, що в росіян є потреба у створенні військово-логістичної бази на території Приазовщини, аби забезпечити військову логістику Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. 

Тож вони проводять політику заміщення населення, маргіналізацію залишків українського населення і пропагують так звану «відбудову» міста. Але із цим виникли значні проблеми. Насамперед з фінансуванням. Люди з міста розповідають, що в Маріуполі ніби все завмерло. Стоять висотні крани біля будинків, але нічого не відбувається. Всі гроші в Росії зараз йдуть на війну. Тож замість відбудови — ті самі руїни, вже третій рік.

‍Хто з окупантів зараз керує містом і в який спосіб відбувається злочинне управління?

Усі рішення приймають люди, підпорядковані Марату Хуснулліну (російський державний діяч, заступник голови уряду Російської Федерації з питань будівництва, житлово-комунального господарства та регіонального розвитку з 21 січня 2020 року — Ред.). Саме він на сьогодні  володіє ключами і фінансовими потоками всієї окупованої азовської частини. У Хуснулліна дуже великі корупційні плани на неї —  він особисто добре на цьому заробляє. 

До того ж Денис Пушилін (український колабораціоніст, другий ватажок терористичного утворення «ДНР» — Ред.), за яким стоїть ФСБ, намагається стати політичною персоною в Москві. Ми всі маємо це розуміти. Як відбувається управління на нижчому рівні — теж дуже цікаво. Наприклад, є, умовно, керівник адміністрації Маріуполя, хтось на кшталт нашого мера і так далі. Жоден з них не приймає жодного рішення, не керує містом. Це лише так звані «говорящі голови». У них є радники з ФСБ, імена яких засекречені. І саме вони приймають всі рішення по місту. 

‍Розкажіть про демографічну ситуацію в місті. Скільки зараз мешканців і який портрет цих людей, їхнє сприйняття всього того, що відбувається?

Маріупольців залишилося 80 тисяч з 530-ти. Абсолютна більшість ― люди пенсійного віку. Цифри ми отримуємо від наших партизанів. Це спрощує оцінку демографії. Знаємо, наприклад, що 11 352 українські дитини пішли до школи минулого навчального року. Саме стільки українських дітей шкільного віку знаходиться в Маріуполі. Це приблизно відповідає кількості 20-25 тисяч дорослих. Додамо пенсіонерів. Загалом виходить приблизно 80 тисяч, враховуючи, що в Маріуполі живуть неповні сім'ї ― і через окупацію, і через соціальний зріз. 

Якщо говорити про росіян, їх десь стільки ж. Причому росіян, які приїхали з початку цього року на постійне проживання, за нашими оцінками, щонайменше 7-8 тисяч. На 1 вересня минулого року до школи пішло 3,5 тис російських дітей, а закінчило вже 5,5 тисяч. Ось така зараз демографічна ситуація. Якщо брати росіян, то їх щонайменше 50-55 тисяч, і це переважно особи мусульманського віросповідання, азійські вихідці, а також кавказці. Етнічні росіяни також є, але їх дуже мало.

Будинки, в яких ніхто не живе

‍Яким є стан житлового фонду і який підхід до так званої відбудови? Скільки будівель зведено на кістках?

Станом на 1 січня 2025 року за планами росіян має бути демонтовано 600 багатоповерхівок, а це приблизно 40-45 тисяч квартир. Загалом непридатно для життя разом з тим, що знесено, зноситься і має бути знесено, щонайменше 75 000 квартир. А відбудували росіяни, або побудували з нуля, як вони кажуть, 5,5 тисяч квартир. Це менше десяти відсотків того, що знищено їхніми бомбами і потім добито їхніми екскаваторами. 

Якщо ж говорити про ремонти, тут ситуація складніша. Цілі квартали порожні. Якщо брати історичний центр — територію від Драматичного театру аж до виїзду з Маріуполя — там не живуть люди. Разом з тим багатоповерхівки там стоять. Ззовні пороблено фасади, замінено вікна, всередині проведено комунікації, зачищено стіни до стану цегли. І в такому стані все кинуто. Так виглядає більша частина Маріуполя. 

Якщо дивитись російські пабліки, ви не знайдете жодного пропагандистського відео, знятого ввечері з тих районів. Тому що коли немає світла видно, що в будинках не горить світло. Нові фасади є, а людей немає

Картина дійсно жахлива. Маріуполь ― мертве місто. Все, що роблять росіяни, ― це фарбують фасади.  

‍Чи фіксуєте випадки участі європейських фірм та бізнесу у так званій «відбудові»?

Так, намагаємося це моніторити. Так, кілька місяців тому в Маріуполі була зафіксована робота фірми Knauf. Департамент міністерства економіки РФ, який відповідає за поставку обладнання, зокрема з облаштування систем зв'язку, контролю, моніторингу, за нашими даними, регулярно намагається залучати партнерів із Заходу. Ми пробуємо з'ясувати деталі, але бізнес ховається. Наприклад, незрозуміло як, але через окремі дрібні канали до Маріуполя постійно потрапляють українські товари. 

‍В який спосіб російська окупаційна влада позбавляє українців житла?

Українці, які знаходяться в місті і мають документи на свої квартири, видані українськими органами влади до повномаштабки, у будь-який момент можуть зіткнутися з тим, що ці документи росіяни з легкістю визнають недійсними чи підробленими

Люди не можуть підтвердити своє право власності і втрачають житло. Такі квартири націоналізуються або навіть демонтуються. Так, у моєї тещі дві квартири в Маріуполі фізично перестали існувати. Українці, які живуть на підконтрольних Україні територіях, по факту не можуть повернути своє майно в Маріуполі. Їм треба приїхати в місто і пройти так звану фільтрацію, яку проводить російська влада. 

Це мій випадок. У мене є квартира, на яку я не можу підтвердити право власності. Зі зрозумілих причин, я не можу з'явитися в Маріупольську окупаційну адміністрацію з документами про право власності на свою квартиру. Тому її буде націоналізовано і передано або продано росіянам. І навіть якщо хтось менш публічний, ніж я, заїде в Маріуполь, складнощі в тому, що він не зможе продати своє житло росіянам, адже відсутні будь-які механізми цього процесу. 

Вони знищують все. Але є те, чого їм не знищити

‍Яка безпекова ситуація в місті? Чи є випадки торгівлі людьми?

Дані на цю тему відсутні. Безпеки в місті немає взагалі. Панує анархія. Для громадян Російської Федерації в Маріуполі абсолютна безкарність. Спостерігається розквіт наркотрафіку. 

Мігранти домагаються жінок, неповнолітніх дівчат — і в це ніхто не втручається. У російських військових підрозділів та поліції є повідомлення про повітряну тривогу. Вони спускаються в укриття, а цивільні навіть не знають про небезпеку. Це, мабуть, найкраща демонстрація безпекової ситуації в Маріуполі

‍Ми пам'ятаємо екологічну катастрофу в Маріуполі в перші місяці після вторгнення. Трупна отрута в каналізаціях, отруєні питна вода й море, мертві дельфіни… Як ситуація виглядає сьогодні?

Це суцільний жах!  Фактично вбито флору і фауну. «Азовсталь» розбомблено, всі шкідливі речовини потрапили у навколишнє середовище. Майже всюди не працюють каналізація й очисні споруди. Азовське море забруднюється через каналізаційні стоки. Продовжують гинути дельфіни — і все через дії окупантів.  

‍Які дії міжнародного співтовариства зараз потрібні по Маріуполю?

За два з половиною роки окупації я повністю розчарувався в міжнародних інституціях. Всі забули про Маріуполь. Потрібна повна ізоляція Росії на міжнародному рівні та міжнародна екологічна місія. Це ж питання екологічної безпеки всього світу! Я не кажу вже про воєнні злочини. Давайте хоча б екологічну місію реалізовувати, на рівні ООН порушувати питання репарації, блокування, розмінування Азовсталі. 

‍Значна кількість полонених захисників з полку «Азов» ― громадяни Маріуполя. Яка кількість перебуває в полоні? Яка ситуація зі звільненням? 

Понад тисячу чи півтори тисячі людей перебуває в російському полоні вже понад два роки. Але, наприклад, якщо говорити про територіальну оборону, жоден хлопець ще не повернувся додому. А це взагалі виключно маріупольці, які до 24.02.2022 року були цивільними. Там немає військових, які проходили кадрову службу. Дуже сподіваюся на повернення всіх полонених додому. Але в якому стані ворог повертає наших полонених? Це треба бачити! Це жах. 

‍Якою є кількість жертв України у Маріуполі?

Точних даних немає. Окупанти свідомо знищували тіла загиблих маріупольців, затирали сліди злочинів, тож здійснити точні підрахунки неможливо. Ми викупили через наших партизан російську базу даних з 2022 року по загиблих дітях у Донецькій області. Загиблих там — 103 дитини. Ми додали наші дані і вийшло 164 смерті дитини. Всі діти верифіковані ― прізвище, ім'я, по-батькові. Це страшні описи, і оприлюднювати їх ― підірвати чиюсь психіку.

‍Чи можливо буде відбудувати український Маріуполь? Яким ви бачите майбутнє міста?

Можливо. Є різні плани. По суті, місто треба будувати заново. Для відбудови знадобиться не менше 10-15 років. В ідеалі я бачу Маріуполь як сучасне місто на 300-350 тисяч мешканців, витягнуте вздовж моря. Місто середнього бізнесу. Від будь-якого будинку до лінії моря в ідеалі має бути 15 хвилин пішки. Я вірю, що люди повернуться, а гроші на відбудову знайдемо — і репарації від країни-агресорки вимагатимемо, й інвесторів до відбудови залучимо. Маріуполь — це люди, дух міста живе в них, а не в стінах і цеглі. І цього не знищити окупантам. 

Іншої країни в мене не буде: чому я обрав захист Батьківщини

Коли почалась війна на сході України, я одразу пішов з побратимами на службу. Так сталося, що в одному підрозділі опинилися багато моїх товаришів з Донецька, Харкова, Києва та Луганська. На жаль, зараз багато хто з них або в полоні, або загинув. Перша група, пригадую, була дуже мотивована захищати свою країну. Ще тоді ми розуміли, що це тільки початок.

Таку війну, як зараз, ми очікували ще у 2014 році. Я розумів, що треба готуватися до більш масштабних дій. Тому, напевно, «Азов» — один із підрозділів в Україні, який найбільше готувався до повномасштабної війни. І це показало відповідні результати в Маріуполі у 2022 році.

В дитинстві я мріяв стати інженером і будувати щось значуще в країні. У свідомому віці батько вчив мене любити свою країну. Він сказав, що іншої країни в мене не буде. Тобто, ти або за неї, або будеш постійно кочовим плем'ям, яке десь блукає без розвитку.

Тому свого часу я відмовився від спортивної кар'єри в Польщі і обрав захист Батьківщини

В полку «Азов», який створено навесні 2014 року в Бердянську, я від самого початку. За 10 років підрозділ зріс від групи партизанів до професійної армії. Мене часто називають ідеологом «Азову». Хоча я вважаю, що я просто правильно працюю з особовим складом і даю їм розуміння, чому ворог має бути знищений. Тут більше йдеться не про ідеологію, а про світосприйняття. І це важливо доносити до бійців. Важливо, що у нас були сформовані певні традиції. Ми завжди дбали про нормальний розвиток для військових, їх підготовку, аби бійці вміли думати, аналізувати, розуміли, для чого вони тут.

‍Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин

Як почалося для мене 24 лютого 2022 року? Ввечері напередодні було зрозуміло, що вранці щось станеться. Я сказав хлопцям лягати спати, бо нас чекав важкий день. Ми лягли о п'ятій ранку, коли вже з'явилося повідомлення про те, що щось починає «ворушитися». Я сказав, що нумо ще годинку поспимо до підйому. Потім була тривога, а далі ми почали вивозити речі в Маріуполь. Ми залишали всі бази, забирали все, що потрібно, а яке майно могли, знищували. Тоді вже було зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення. У Маріуполі прилетіло в радіолокаційну станцію.

Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин. Це тільки в російських фантазіях вони брали Київ за три дні. Ми розуміли, що населення лише заспокоювали — місяць, два, три місяці. Але реалії були зовсім іншими.

‍Смішно було, коли журналістка розказувала, як треба любити Росію

Це було 20 травня. Ми виходили із заводу. Нас вели до автобусів і везли в Оленівку. Я погано пам'ятаю деталі полону, але добре пригадую, як росіяни перелякалися через мій пластиковий кейс, подумавши, що це вибухівка. Вони кричали: «Постав на землю! Що там? Відкрий, відійди подалі». Потім почали забирати всі сумки, елементарні предмети гігієни, машинки для стрижки, викидали їжу.

Далі — довга дорога з охороною, гелікоптерами, заїзд у барак. Життя стало систематичним, як на роботі.

Мені було дуже смішно, коли приходила журналістка і розказувала, як треба любити Росію. Я питав її, чому вони не вдарили по наших базах, щоб не було такого опору. Відповіді не було, і вони казали: «Забирайте його, ведіть в барак. Не цікаво. Занадто багато питань ставить». Потім ці питання мені вилазили боком, але я вважав за потрібне питати росіян про це. Було цікаво почути, що вони собі там накрутили, адже це не в'язалося із здоровим глуздом.

‍Я був впевнений, що повернусь додому

Звісно, у полоні був страх. Людина, яка не має страху, каже неправду. Але після того, що відбувалося в Маріуполі, як окупанти знищували місто, вбивали військових та цивільних, страх у полоні став меншим. Я був упевнений, що повернуся додому. У мене завжди є певні внутрішні передчуття. Я просто не знав, коли це буде, але відчував, що перебуватиму в полоні до року. Так і сталося. Я налаштовував себе на це — вважаю це правильним рішенням. Якби мене не звільнили, я би далі налаштовував себе на звільнення.

Людина звикає до всього. Що б не траплялося, ми зазвичай боремось до останнього. Я би ніколи не дозволив собі піти воювати на сторону ворога. Це табу назавжди.

Це питання вибору: зберегти своє здоров'я або життя від тортур, або ж знущання ворога. Я вважаю за краще хай б'ють і катують, але бути вірним своїй країні

У полоні були ті, в кого опускалися руки. Просто є слабші люди, а є сильніші. У нашому колективі ми найбільше робили для підтримки один одного. Ми мали достатньо мотивації всередині, щоб просуватися вперед і не падати духом. Серед наших хлопців був дуже малий відсоток тих, хто зневірився. Перевтома, хвилювання, відсутність комунікації з рідною землею і близькими — це морально дуже складно. До перебування в полоні не готують. Це треба пройти. Змоделювати певну ситуацію і реакцію людей — неможливо. Зараз ми можемо, виходячи зі всіх цих подій, приблизно окреслити певну модель і навчити військових.

У нашому гарнізоні вибір стояв: або смерть всіх, або полон. Збереження особового складу стало прерогативою нашого командира, і він поступив правильно в тій ситуації. Інакше нас би всіх перебили.

Сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна»

Для мене полон був сірістю і тваринним існуванням. Хоча тварини, вибачте, набагато краще, ніж ці нелюди. Полон також був дрібницями, у яких можна було знаходити розраду. Наприклад, коли ти цілими днями стоїш і раптом знаходиш маленький шуруп. Ця дрібниця на дві години вдень вбиває довге очікування.

У сірості полону було багато різних думок, адже не завжди можна було розмовляти. Про щось серйозне взагалі не поговориш.

Ця сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна» під час обміну. Тільки тоді мені стало тихо, спокійно, і все стало кольоровим. Я нарешті розслабився, бо відчув, що знаходжусь вдома

Мій звичний день у полоні був нецікавим. Їли ми те, що зараз я не зможу покласти до рота і не їстиму вже, мабуть, до кінця життя. Медична допомога майже не надавалась. Покарання могли бути за все, що завгодно — від загубленого капця до зайвого слова.

І подумайте, звідки стільки ненависті в росіян до українців? Окреме питання — це пропаганда, яка роками працювала у фільмах, що показували на наших телеканалах. Окупанти вкладали мільярди в пропаганду, робили все, щоб досягти своєї мети. Поки вони намагалися нам прищепити якісь ідеї, у них самих відбувався расизм чистої води. Як він проявляється? Всі етнічні національності Росії відсилають на війну. Це нагадує своєрідну чистку, бо ці категорії населення вважають неповноцінними для суспільства.

Окупанти робили все, що їм хотілося

У травні 2022 року весь Маріупольський гарнізон потрапив у полон, приблизно дві з половиною тисячі осіб. Кілька десятків загинуло під час вибуху в колонії. Немає жодної інформації про кількість померлих та закатованих, але з власних спостережень скажу, що багато хто не витримав, помер або був жорстоко закатований. Реальні цифри неможливо вичислити, адже росіяни приховують цю інформацію. Постійні переміщення ускладнюють контроль за ситуацією.

Росіяни застосовували різноманітні методи знущання над українцями. Окупанти робили все, що їм хотілося

Рівень жорстокості залежав від окремих осіб: одним хотілось просто познущатись психологічно, іншим — бити, катувати, вбивати. Навіть страшно про це згадувати.

Неймовірне відчуття, коли розумієш, що це твої люди

Нас підняли вночі, і ми почули, що приїхав конвой. Нас посадили в КамАЗ і наказали вести себе спокійно, бо інакше стрілятимуть. Нам повідомили, що їдемо на обмін. Потім була довга дорога до літака, переліт із зав'язаними очима, і ще одна тривала поїздка в автобусі. Лише під кордоном України нам відкрили очі. Побачивши людей поруч, я запам'ятовував їхні обличчя, особливо росіян, які раніше били нас, але тепер поводилися дружелюбно.

Коли нас передавали українській стороні, все змінилося. Сірість полону перейшла в кольорові тони людяності, чуйності та правильності. Неймовірне відчуття, коли розумієш, що навколо свої люди. Тобі не треба ходити з опущеною головою. Зустріч з рідними, дзвінки близьким і повернення до звичного життя — усе це принесло відчуття спокою та кольоровості.

‍Мене дратує суспільство, яке не розуміє, що триває війна

Я знаю, що таке справжня війна: втрати близьких, біль травм. Мене дратує суспільство, яке не усвідомлює, що в країні триває повномасштабна війна. Під час блекауту люди не знаходили сили вчитися, тренуватись, допомагати армії. Це мене дуже турбує, бо більшість тих, кого я знав, опинилися на фронті.

Українські солдати самі вчаться, шукають мотивацію. Вони мають велику любов до своєї країни, до своєї сім'ї, яку захищають. Їхні зусилля — це велика втрата для українського генофонду та майбутнього.

Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Теперішнє і майбутнє України — відповідальність переважно молоді. Більш дорослі покоління намагаються уникнути цієї відповідальності. В містах люди стоять годинами в корках, випалюють паливо, замість того щоб проїхатись у метро й відправити сто гривень на фронт. Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Мені пригадався один музикант, який пішов на службу і служить до сих пір. Я його давно знаю. Це приклад для наслідування. А тим часом багато інших чоловіків просто розважаються. Це дратує. Суспільство має бути готовим до того, як розмовляти з людьми, які пережили полон, які повернулися з фронту.

Я почав уважніше придивлятись до людей в цивільному середовищі

Після повернення з полону я проходив реабілітацію, зробив дві операції, відпочив, отримав санаторно-курортне лікування. У вересні повернувся до служби. Деякі з мого обміну лише зараз повернулися у стрій через травми. Всі наші хлопці знаходять себе в інших сферах, щоб служити на благо країни.

Після полону моє життя особливо не змінилося. Я свідомо пішов на службу. Не бачу сенсу звільнятись, поки всі побратими не повернулись з полону, поки ми не поховаємо всіх загиблих

Ці хлопці заслужили, щоб їх пам'ятали роками і століттями. Тепер я уважніше придивляюся до людей у цивільному середовищі.

Поки всі не зберуться з силами, ми не зможемо протистояти злу до кінця

На жаль, війна не закінчиться скоро. Треба повернути всі території, а це займе час. Можливо, в Кремлі когось застрелять, і прийде зміна, яка вибачиться і забере війська, але це малоймовірно. Потрібно створити ефективне міністерство для підтримки ветеранів. Нашій державі слід робити так само, як у США, де вкладаються значні кошти в роботу з ветеранами.

Для мене Україна — це все і нічого. Все, тому що все, що ти робиш, — для своєї країни. Нічого, тому що ти не маєш за це щось просити. Усі зробили щось, і всім має бути за це подяка.

Багатьом військовим не потрібні регалії чи нагороди. Вони просто хочуть повернутися до своєї сім'ї й жити звичайним життям

Моя особиста історія ― це пройти сім кіл пекла, але таки вийти з них. Статус UKR я втрачала тричі. 

Отримала тимчасовий захист у Польщі я навесні 2022 і відтоді живу на дві країни. У Польщі працюю журналісткою, в Україні ― чоловік та рідні. Вперше статус УКР у мене забрали при в’їзді в Україну у вересні 2023. Але дізналася про втрату я аж у грудні, коли не змогла оновити додаток під час перевірки прикордонником. Пропустили мене після слів «шукаю тимчасового захисту». 

В одному з ужондів мені не відновили статус, бо вимагали підтвердження, що я не перевищила ліміт. А довести це я не могла, оскільки прикордонники не ставлять печатки в паспорті, а їжджу я автівкою. У другому ужонді мені пощастило більше — статус поновили. 

Вдруге я втратила статус, коли на кілька днів літала в Португалію з пересадкою у Великобританії. Як повідомили мені в ужонді, я не маю права виїжджати за межі країн Шенгенської зони (навіть якщо це транзитна зона). 

У мене стояла печатка в паспорті про виліт з Варшави, а коли я поверталася назад ― цієї відмітки мені не поставили. І через виникли труднощі. В ужонді вимагали доказів мого вчасного повернення, і я надала квитки (які, на щастя, зберегла).

Статус мені поновили зі словами: «Якщо хочете подорожувати, відкривайте карту побиту. Інакше сидіть у Польщі. Ви ж втекли від війни»

Втретє мені скасували статус, коли я взагалі перебувала у Варшаві. Прикордонна служба не надіслала інформацію до ужонду, що я перетнула кордон і повернулася з України раніше 30-денного терміну. І знову проблема: печатки в паспорті немає, квитків немає, бо я їду автівкою. Єдиний вихід ― звертатися до прикордонної служби із запитом надати інформацію про перетин мною кордону. Але я поїхала в інший ужонд, де після тривалих пояснень поновила статус UKR. 

— Чому українці втрачають статус UKR, не порушуючи правил? — питаю в юриста Олександра Момота з юридичної фірми ParaGraf Momot&Dyndar Doradztwo Prawne.

— У березні 2024 року ми отримали відповідь від Rzecznika Praw Obywatelskich i Placówki Straży Granicznej w Korczowej з інформацією про те, що попередні помилки, коли система трекінгу кількості днів за межами Польщі працювала погано, виправлені, — розповідає Олександр Момот Sestry. — Фактично ми стали отримувати менше подібних заяв від клієнтів, тому я вважаю, що позитивна динаміка в цьому напрямку є. 

Але поодинокі випадки все ж трапляються, коли в системі є інформація, що ви ще не вʼїхали до Польщі, хоча ви фактично перебуваєте тут вже якийсь час. Можливо через те, що інформація про відновлення статусу UKR є загально доступною і описана багатьма юристами, дедалі менше людей звертаються за допомогою.

— Як  повернутися до Польщі, якщо тимчасовий статус скасовано, а безвіз закінчився?

— У цьому питанні є низка можливих варіантів вирішення. Проте більшість з них є нелегальними, тому ці способи ми коментувати не будемо. Єдиним дійсно правильним варіантом, якщо немає можливості зробити візу, є звернення до коменданта прикордонної служби при перетині кордону з проханням про надання дозволу на перетин кордону. 

У такому випадку комендант надає вам право перетину кордону терміном на 7 днів і перебування в Шенген зоні (тобто, не тільки в Польщі). Впродовж цих семи днів вам потрібно легалізуватись, відновити статус УКР, якщо є така можливість, або подати заяву на отримання карти тимчасового побиту. 

Дозвіл від коменданта надається не всім і не гарантується законом, проте можливість така є, тому не бачу причин нею не скористатись. Якщо ви не отримали дозвіл від коменданта, залишається тільки робити візу.

— Як довести, що особа не перевищила 30-денний ліміт перебування в Україні?

— Насправді це простіше, ніж здається. Якщо ви перетинали кордон Україна-Польща, в системі перетину кордону вже має бути вся інформація. Треба тільки написати в довільній формі лист до прикордонної служби в тій місцевості, де ви перетинали кордон, з проханням надати витяг з реєстру. 

Проблеми можуть виникнути, якщо це перетин кордону з іншою країною ЄС, наприклад Німеччина-Польща. Хоча і тут є своя хитрість. Законодавством Польщі запроваджено певну процедуру, якщо точніше, вона називається wpis do rejestru na wniosek. Тобто можна написати заяву, в інтернеті є вже готові зразки, але можна написати і в довільній формі. В заяві треба вказати, яким автомобілем ви їхали (марка, модель, реєстраційний номер), дата і приблизний час перетину кордону, місце, де ви перетинали кордон і маршрут, звідки і куди ви їхали, з проханням занести цей перетин кордону до реєстру. Ця заява скеровується до головного відділу прикордонної служби у Варшаві і впродовж місяця (максимум 60 днів), згідно art.35 §3 Kodeksu Postępowania Administracyjnego, вони повинні внести всі дані до реєстру.

— Як отримати статус UKR в Польщі, якщо українці мали тимчасовий захист в іншій країні?

— Треба дивитись на підстави прийняття такого рішення. Найчастіше проблема вирішується простим листом від органів тієї країни, де ви відмовились від тимчасового захисту. Це може бути лист від прикордонної служби, який підтверджує, що ви виїхали з країни і не зареєстровані в реєстрі біженців, може бути лист від місцевого самоврядування, яке надавало тимчасовий захист. Проте ви маєте надати документ, який підтверджує, що ви не перебуваєте під тимчасовим захистом в іншій країні ЄС. 

Що робити, якщо ви отримали захист поза межами ЄС? Були ситуації, коли в Чехії відмовляли у наданні захисту, якщо у людини була канадська віза CUAET. Ця програма (CUAET) була розроблена спеціально для українців, які виїхали через війну, і влада Чехії розцінювала отримання цієї візи як доказ того, що людина вже перебуває під тимчасовим захистом іншої країни. У Польщі про такі випадки я не чув.

Усі електронні системи зараз об’єднано, тому ви не можете мати тимчасовий захист у двох країнах. Це є порушенням

Система функціонує давно, єдине, що змінюється ― збільшується кількість критеріїв, за якими вносять до цієї бази. 

Раніше це був реєстр для людей, які отримали “Azyl” згідно устави про біженців, зараз туди входить і тимчасовий захист. Перехитрити систему не вийде, тому я раджу перед тим, як їхати до нової країни на постійне проживання, спочатку відмовитись від захисту на старому місці. 

— Які потрібні кроки на законодавчому рівні, щоб спростити процедуру отримання/відновлення UKR?

— На законодавчому рівні зроблено чимало, щоб спростити отримання цього статусу. Питання виникають з поновленням, бо фактично поновлення статусу може зайняти більше часу, аніж у вас залишилось днів безвізу. На підставі того ж art. 35 KPA, такі справи повинні бути вирішені впродовж максимально 2 місяців. На практиці ж не рідко це займає до пів року. 

Тому треба було б змінити процесуальний підхід, відкрити у великих містах спеціальні відділи в Urzędzie ds. Cudzoziemców, які могли б обслуговувати заяви від українців. Бажано звісно ще й українською мовою, бо мовний барʼєр ніхто не відміняв, частіше навіть саме проблеми виникають на фоні того, що люди не розуміють, що їм кажуть в urzędach, а робітники цих установ не розуміють, що намагаються їм донести наші заявники. 

Звісно, треба було б розібратись з системою трекінгу, довести її до ладу, тим самим знявши навантаження з ужендів. Наскільки мені відомо, такі роботи ведуться весь час, проте, як бачимо, справи в них йдуть не дуже добре. Єдине, що мене турбує, це нова зміна від 15 травня 2024 року, яка в art.4 змінює термін отримання статусу UKR. 

У попередній версії українці могли податись на отримання статусу UKR впродовж 30 днів від дати перетину кордону. У новій версії біженець має подати заяву на отримання статусу “niezwłocznie” — тобто одразу після перетину кордону

Ця зміна вже діє від 1 липня 2024 року і мені цікаво, як саме це реалізовується і що саме в цьому випадку означає слово “негайно”. Звісно, тепер статус можна отримати відразу на кордоні, проте що буде, якщо система перестане працювати, чи буде в цих людей можливість отримати статус в органах місцевого самоврядування? Це питання, на жаль, поки що залишається без відповіді, хоча ми вже направили запит до прикордонної служби з проханням на нього відповісти.

— Що робити українцям, які втратили статус UKR без жодних порушень?

— Спершу треба зрозуміти, на якій підставі ви втратили статус. Можливо, це була просто помилка системи, а можливо, щось більше. Я б радив невідкладно звернутись до urzędu в вашому місті, який видає PESEL зі статусом UKR для перевірки причини зняття статусу. Далі залежно від того, яка саме причина зняття статусу, можна обрати один з кроків або звернутись до прикордонної служби, якщо це була помилка в реєстрі, або ж звернутись до органів тієї країни, де попередньо у вас був захист, щоб отримати від них інформацію і підтвердження, що захист знято. А далі з цими документами звертатись знову до urzędu. 

Звісно, якщо після цього немає жодної реакції, я б радив звернутись до юристів, які мають більше досвіду у вирішенні подібних проблем і можуть надати кваліфіковану допомогу. Хоча це не завжди виправдано. В інтернеті на різних групах і форумах є безліч інформації з усіма готовими зразками заяв, які можна заповнити і вислати до відповідних органів. Гарантую, що у 80% випадків цього вистачить, щоб повернути статус.  

Висновки:

Пам’ятайте: при будь-якому виїзді з тимчасовим захистом з території Польщі більше ніж на 30 днів статус з «UKR» змінюється на «NUE» — це прямо вказано в p.1, ust.17a, art.4 Specustawy. Якщо термін відсутності в Польщі іноземця буде менше 30 днів, то за нормами ust.17b, art.4 Specustawy статус УКР має бути відновлений. Перш ніж їхати в Україну, краще за все  перевірити свій статус на сайті: Sprawdź dane swoje lub swojego dziecka w rejestrze PESEL i pobierz zaświadczenie - Gov.pl - Portal Gov.pl (www.gov.pl). Тут вам слід обрати pobierz zaswiadczenie. Тоді натискаєте profil zaufany. Входите в систему, вводячи логін та пароль і саме там в розділі dane statusu cudzoziemca ви знайдете інформацію про ваш статус. Якщо написано UKR ― все гаразд. Якщо NUE ― ваш статус скасовано і потрібно одразу, не гаючи часу, йти до ужонду. Якщо на кордоні у вас виникли проблеми з додатком DIIA.PL., ви завжди можете сказати, що тікаєте від війни. Згідно з європейським законодавством, вам не мають права відмовити. Якщо у вас не протермінований безвіз ― ви можете проїхати за ним. Якщо ви вирішили змінити країну тимчасового прихистку — не забудьте написати відмову від попереднього захисту в країні, де перебували. І найголовніше — не панікуйте та зберігайте холодний розум. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/668ef29223809fb343fe276e_%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%81%20%D1%83%D0%BA%D1%80-p-800.webp">Як перевірити та відновити статус UKR?</span>

Сьогодні українсько-ізраїльська гуманітарна місія FRIDA об'єднує понад 1000 медиків-волонтерів, які не байдужі до того, що переживає український народ і готові разом йти до перемоги. Про виїзди, історії пацієнтів та складнощі під час роботи місії FRIDA розповіла Оксана Лазоренко, лікар-отоларинголог вищої категорії, дитячий ЛОР, яка долучилася до роботи організації.

Оксана Щирба: Як виникла місія FRIDA?

Оксана Лазоренко: Усе почалося, звичайно, з повномасштабного військового вторгнення. Ізраїльтяни Роман Гольдман та Марк Нев’язький об’єднали 980 медиків з України. Вони усвідомили, що в нашій країні відбувається те, що не може відбуватися у світі і це потрібно зупинити. У них виникла ідея відкрити благодійну організацію, яка буде допомагати цивільним людям отримувати медичну допомогу, а також по можливості ― гуманітарну. Роман Гольдман до цього працював з лікарями і мав зв'язки з потужними клініками Ізраїлю, що, звісно, допомогло в реалізації його задуму. Спочатку це була невелика кількість лікарів-волонтерів. Люди приєднувалися до цієї ініціативи в основному через «сарафанне радіо». Навесні 2022 року зрозуміли, що є великий запит на таку допомогу. Інформацію про організацію поширили у Facebook із  запрошенням долучатися.

Велика трагедія в країні зібрала справжніх лікарів-професіоналів та однодумців, які хотіли допомагати

Спочатку нас було небагато ― осіб тридцять. Ми їздили на Схід раз на тиждень. Крім цих виїздів, лікарі не припиняли працювати на основній роботі. Переважно їздили на вихідні. В такому режимі, звісно, було непросто. Але у нас була мета і нашої допомоги потребували люди. Згодом кількість лікарів почала зростати.

Самі виїзди заряджали нас потужною енергетикою. Коли ми заїхали в деокупований Херсон, то працювали в складних умовах, не було світла і тепла, дуже холодно. Де була змога, ми ставили генератори, але їх потужності не вистачало, бо лікарів багато. Пріоритет надавався, наприклад, гінекологам, бо була, скажімо, необхідність, щоб люди роздягалися. Сьогодні місія налічує майже тисячу осіб, з них ― приблизно вісімсот лікарів. Це парамедики, психологи, реабілітологи, фармацевти тощо. FRIDA ― це дуже потужна організація. 

Лікарі з яких регіонів?

Зараз вже зі всієї України. У нас є лікарі зі Львова, які виїжджають раніше, щоб потрапити в потрібне місце. Уявіть, що таке їхати зі Львова на Схід країни. Також є лікарі з Одеси, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва, Харкова. Звичайно, найбільша кількість медиків ― з Києва. Коли ми починали, було лише шість лікарів. У багатьох діти, чоловіки не відпускали на окуповану територію. Зараз я їжджу приблизно раз на місяць, бо є кому долучатися. І моє серце спокійне, бо всі пацієнти отримують необхідну допомогу. 

Як Ви стали частиною місії FRIDA?

Не повірите! Я побачила оголошення у Facebook і одразу подала заявку. Я поїхала у відпустку на місяць до сестри. Це був червень 2022 року. Сестра була в Польщі, і я навідалася до неї, щоб якось допомогти стати на ноги, щось організувати і трохи переключитися зі своєю дитиною. В Європі ми були три тижні. Тоді було багато часу, я читала різні повідомлення у соціальних мережах і зауважила оголошення щодо збору лікарів і ― записалася.  Мені  зателефонували і спитали: «Ви їдете?» Я відповіла: «Так, я їду.» Я тільки повернулася з відпустки і уже на наступний тиждень поїхала на виїзд. Тоді я усвідомила, що окрім основної роботи, у мене є важлива місія ―  допомагати людям. Я побачила, що це дійсно потрібно. Мій перший виїзд був в Мукачево. Може виникнути думка: що ми там робили? Але там був дуже великий наплив людей. Ми працювали з дев'ятої ранку до шостої вечора. Пацієнтами були тимчасово переміщені. 

Майже два роки ми оперували повністю безкоштовно, необхідні витрати покривали волонтерськими лініями, щось самі закуповували 

Зараз люди більш-менш адаптувалися до всіх змін. А на той час більшість були розгублені. Тому допомога, яку ми надавали, була дуже потрібна, люди були безмежно вдячні. Ми намагалися видавати усі потрібні ліки, які були в наявності, особливо пацієнтам з важкими станами, як, наприклад, цукровий діабет. 

В які області найчастіше їздили?

Ми часто їздили в Харківську область. У самому Харкові не було потреби. Там працювали лікарі. А в селах була катастрофічна ситуація. В села не пускали цивільних людей. Нас супроводжували військові і впускали тільки за згодою. Люди ховалися по підвалах. З моєї  практики було дуже багато грибкових отитів. А це такі захворювання, які треба лікувати вчасно, бо можуть виникнути дуже серйозні наслідки. Те, що ми робили, було дуже потрібним. 

Необхідне обладнання Ви возите з собою?

Не все. Наприклад, УЗД, апарат експертного класу ―  так. В групі їздять першокласні фахівці, які точно ставлять діагноз. Те, що можна зробити на місці, ―  робимо. Виявляли новоутворення, брали біопсію. Наші гінекологи їздять з кольпоскопом, педіатри ― з усіма необхідними вакцинами.

З якими основними труднощами Ви стикалися під час виїздів?

Часто пацієнти психологічно зривалися. Я не була готова до цього. Люди боялися, що їх не встигнуть прийняти. Але ми, лікарі, завжди ставились із розумінням. Навіть якщо до тебе приходить людина з агресією, недовірою, зі своїми страхами, то ти маєш пам’ятати, що ти приїхав до них допомогти. Було багато психосоматичних проблем. Завжди варто усміхнутися, обійняти. І люди відразу змінюються. Але, повірте, в такому потоці агресії працювати нелегко. Складно не реагувати на це.  

Були на прийомі 21-річні хлопці. У них шуміло у вухах і була п'ята чи шоста контузія. При цьому вони усміхалися, мовляв, ще молоді і що все буде добре.

Але за них дуже страшно, бо є моменти, які вже не можна повернути. На тебе дивиться доросла дитина і, можливо, вона наступного разу не повернеться з бою і не усміхнеться

Ми прописували всю необхідну терапію військовим, але розуміли, що, наприклад, той же снайпер, зараз піде в наряд, буде знову кудись бігти. І тоді ти не знаєш, чи буде він контролювати лікування, чи не виникне ускладнень. Бо ми зазвичай таких пацієнтів контролюємо. У таких випадках ми завжди залишаємо свій телефон для зв’язку. Але не всі пацієнти слухняні. Якось прийшов до мене хлопець, вхопив за руку і промовив: «Виріжте мені негайно гланди, у мене було три абсцеси і я не хочу переживати наступний.» Просив зробити без знеболення. А я як лікарка усвідомлюю, що будь-яке хірургічне втручання може мати свої наслідки. Крім того, немає всіх необхідних стерильних інструментів. Кажу: «Приїдь до мене на один день до Києва.» А він не може, бо на передовій і його нікому підмінити.

Пані Оксано, попри вибухи та всю небезпеку, Ви доїжджаєте до пекельних точок, надаєте допомогу людям. Але все одно ж є інстинкт самозбереження і внутрішній страх?

У мене немає внутрішнього страху. Я не знаю, як в інших людей. Я  завжди міркувала, як можна все це переживати. Але коли маєш цілі та мету, то в тебе немає часу думати про страх. Перші три тижні взагалі майже нікого не було з наших лікарів, бо вони просто не  доїжджали. Щоб не наражати себе на небезпеку, ми жили з донькою в лікарні. Мені так було комфортніше та спокійніше. Лікарня для мене завжди була своєрідним місцем безпеки. 

Чи були небезпечні ситуації під час виїздів?

Були моменти, коли прилітало поруч. Ми якось поверталися з Херсону, тоді прямо в нашу поліклініку прилетіла ракета. Це сталося як тільки ми сіли в наш автобус. Кілька разів було дуже складно в Харківській області. Ти приїжджаєш, а  немає нічого ― ні світла,  ні води. Чоловіки, аби справитися зі стресом, зловживали алкоголем. Літні люди не хотіли взагалі залишати рідні домівки. Ми приймали допізна в сильному холоді з генератором. Одного разу поверталися додому, був густий туман. У нас немає броні, лише каски. Жодної зброї. Наші водії були і нашими охоронцями.

В будь-який момент нас могли розстріляти, або взяти в полон. Але це усвідомлення приходило уже в дорозі

Тоді ми всі їхали мовчки. Було по-справжньому страшно. Найгірше, що не можна було зайняти себе речами, які допомагають відволіктися. Адже коли я працюю, у мене немає страху. Я маю зробити свою справу добре. У мене має все вийти. Я маю подбати про своїх  пацієнтів. 

Тому так, було багато небезпечних, навіть смертельних, ситуацій. Але в лікарів дуже дивне почуття гумору. Вибачте за подробиці, але якось колега зайшла в туалет на вулиці. А десь поруч прилетіло. І вона жартома каже: «Боже мій, як би я не хотіла так загинути, бо якось соромно померти в  туалеті.» На щастя, ніхто з наших лікарів не загинув. Адже ти усвідомлюєш, що можеш бути не в тому місці, не в той час. Моя подруга Оксана, яка працювала у відділенні трансплантації кісткового мозку, загинула в Києві. В її автівку влучив снаряд біля Університету Шевченка.

Вона згоріла живцем о 8:30 ранку в звичайний будній день. Тому ти не можеш бути ніде в безпеці в Україні. Кожен день хтось гине. Ми, лікарі, вже зробили свій вибір. Ми не маємо часу думати про небезпеку. Бо ми приїхали допомагати. 

Скільком людям організація надала допомогу від початку своєї роботи?

Щоб сказати точно, то ми не підраховували. Це більше десяти тисяч людей. У нас на одному прийомі могло бути триста осіб. 

Для кваліфікованого лікаря це дуже багато. 

Як і хто організовував виїзди?

Насправді організація виїзду ― це дуже великий шматок роботи. Раніше у нас були капітани, які все організовували: де ти будеш жити, що їстимеш, де прийматимеш пацієнтів. Зараз у нас є офіси, і хлопці та дівчата домовляються через різні канали з громадськими діячами. Ми дуже потужно працювали з фондом Пивоварова в Харківській області. Вони надавали велику допомогу своїм громадам і організовували виїзди. Іноді забезпечували нам і житло. Зараз винаймаються готелі або квартири у відносно безпечній зоні. На початку траплялося й таке, коли ми ночували у спальниках. Зупинялися і в  пансіонаті, де жили літні люди, яких вивезли з Харкова. Пансіонат знаходився неподалік від Харкова, але з більш безпечної сторони. Там були жахливі умови ― пліснява, вологість, холод. Але ми ж не їхали за комфортним життям. Головне було десь переночувати і поїхати далі. Зараз, коли є більше підтримки, лікарі мають кращі умови перебування. 

Скажіть, будь ласка, з якими  травмами Ви стикалися найчастіше? 

Діставали сторонні тіла з рогівки та вуха. У мене взагалі є колекція намистин різних кольорів. Бо часто доводилося їх витягувати з вух дітей. Бували новоутворення вуха, різні папіломи, які можна травмувати. Що могли, те вилучали на місці. Багатьом прописувала лікування та подальше діагностичне обстеження на пів року. 

Ви зустрічалися з різними історіями пацієнтів. Яка запам’яталася найбільше? 

У мене була жінка з хлопцем, які живуть в Слов'янську. Вони не виїхали. Не питайте мене чому, бо не знаю. Люди бувають різні. Тоді її синові було шістнадцять, дуже гарний та розумний хлопець. Вона прийшла з ним на прийом і сказала, що він не дихає нормально. Вони уже зробили комп'ютерну томографію. У хлопця були кісти в гайморових пазухах, і ніс взагалі не дихав. Йому була потрібна операція. Але не проблема її провести. Є ще період реабілітації. Потрібно бачитися, спостерігати за станом дитини. І вони приїхали до Києва. А в жінки, крім цього хлопця, ще одна дитина. Це був невеликий квест. Бо треба десь їх всіх розмістити, а місць і так замало. Я домовилася за квартиру. І ця жінка розривалася між двома дітьми: одну вона не могла залишити, бо мала, а інша потребує догляду після операції. Ти дивишся на все це, а жінка не просить жодної допомоги. Є ліки, яких немає в наявності, і їх треба придбати самостійно. І я розумію, що в цієї матері просто немає грошей на ліки, але вона їх не просить. А потім тишком-нишком ця мама намагається засунути мені гроші в кишеню, щоб віддячити. А я добре знаю, що означає ця тисяча для цієї жінки. Я кажу «Ні, нічого не потрібно», а вона ображається, що я відмовляюся брати кошти.

Згодом, коли під час чергового виїзду, ми зупинялися в готелі «Зоря» у Слов'янську, я приїжджала до цієї сім’ї. Уявіть, як вони живуть: всі вікна закриті фанерними листами, бо розбиті. Зима, холодно. На вулиці виють бродячі пси. І поруч постійно влучають снаряди. Це жахливо. Ти розумієш наскільки їм важко жити, що вони виживають кожного дня. Так, вони можуть виїхати. Але невідомо, з чим вони зіткнуться в іншому місті чи країні. 

Ти не можеш їх судити, бо люди можуть боятися якихось змін, не мати відповідних рис характеру чи стійкого типу нервової системи, аби адаптуватися до нових умов. Але коли ти бачиш жахливі умови, в яких живуть деякі українці, то стає лячно.

Коли взимку ця мати в одній сорочці вибігає за тобою з банкою компоту, аби подякувати, це нагадує якийсь епізод з фільму

Коли живеш у комфортних умовах, дуже складно зрозуміти тих, хто ховається у підвалах, виживає та об'єднується. Не всі можуть кудись поїхати і почати життя заново. 

Коли заходили в Ізюм, нам розповідали, що була жінка, яку знайшли в  дуже важкому стані. Вона важила 21 кілограмів. Її просто заколотили в будинку. Знайшли її випадково, і вона, на жаль, не вижила. Обличчя війни жахливе. Ти розумієш, що військові, які усміхаються, можуть загинути, і ти їх більше ніколи не побачиш. Ти  не розумієш, чому діти мають жити в  таких умовах, а цілі села з літніми людьми сидіти на гідазепамі. 

Ваші рідні, мабуть, хвилюються за Вас. Чи не відмовляли вони Вас не їздити на Схід?

Вони добре знають мій характер, що немає сенсу щось казати. Адже я все одно поїду. Тому просто підтримують мене та чекають з поїздок зі словами: «Бережи себе»! Взагалі мені пощастило з генетикою. Мої батьки дали мені гарне виховання та прищепили важливі цінності. Моя бабуся по материнській лінії пережила голодомор. Вона завжди давала мені настанови: «Дитино, купи собі мішечок гречки та борошна. Нехай у тебе будуть під матрацом.» Я завжди мала сухарі і борошно. Інша бабуся по татовій лінії пережила концтабір. Її подругу розстріляли, а бабуся, на щастя, вижила. Мабуть, ця витривалість передається і генетично.

Чого потребує FRIDA сьогодні? 

Це волонтерська організація. Тому ми постійно потребуємо надходжень. На щастя, лікарів зараз вистачає. Ми приїжджаємо на Схід з обладнанням та ліками, і це вимагає регулярного оновлення. Не завжди є достатньо усіх ліків, які потрібно надати пацієнтам. Тому ми будемо вдячні будь-якій допомозі, будь-яким донатам, бо є дуже багато напрямків, які розвиваються і потребують підтримки. А ми й надалі працюємо заради перемоги і відновлення нашої держави.

‍

Устина Стефанчук родом зі Львова. Свого часу мала там хорошу роботу, друзів і взагалі не планувала ніколи емігрувати. Але життя внесло свої корективи і Устя виїхала жити до Канади. Втім, там не забула про українське коріння і почала активно займатися українськими проєктами. Жінка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков, зібрала велику колекцію вишиванок і взагалі не уявляє життя без антикваріату. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Устина уже в перші години вирішила поїхати в Україну і волонтерити. В інтерв’ю Sestry блогерка, колекціонерка та волонтерка Устя Стефанчук розповіла про любов до України, театральну родину, відчуття провини перед матір’ю, кохання та щастя. Далі ―  пряма мова. 

Кохання та еміграція

«Для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні.»

Залишити рідний Львів мене змусила романтична історія. Це був другий день мого перебування в Канаді. Мене запросили на дослідницьку стипендію в Університет Альберти. В контексті моєї дисертації там знаходилися архіви, з якими я мала  працювати. Я мешкала в одного старшого професора, який насилу повів мене на концерт класичної музики. Я дуже не хотіла йти, бо ледве трималася на ногах від втоми.

Там я познайомилася з чоловіком, який сидів поряд зі мною. Він протягом всього концерту щось розповідав мені на вухо

Я нічого не зрозуміла з того, що він тоді говорив. Але він сам так сміявся від  власної оповіді, що я подумала, що це дуже веселий чувак. З тих пір ми уже десять років разом. Тобто, на якомусь етапі для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні. І, на жаль, іншого варіанту вирішити цю ситуацію не було. Тому я опинилася в Канаді.

Спочатку я приїжджала нечасто. Так як я очікувала на дозвіл на проживання в Канаді,  перші два роки не мала права не виїзд. Тому щоб забрати моїх домашніх улюбленців, мій чоловік був змушений поїхати в Україну і привезти спершу одного пса, потім ― другого. Загалом у мене три пса.

Одного собаку ми забрали з індіанської резервації. Один пес моєї мами і один пес, якого я привезла з фронту.

Любов до собак у мене з дитинства. У мене завжди були домашні улюбленці

З огляду на те, що я працюю з дому, то більше собаками займаюся я, ніж чоловік. Коли ж перебуваю в Україні, він мусить в обідню перерву, яка триває сорок п'ять хвилин, приїжджати щодня  на велосипеді додому, щоб швиденько нагодувати собак, випустити погуляти. Тому за це треба належне віддати чоловікові.  

Взагалі наші стосунки з чоловіком збудовані на прийнятті. Для нас це дуже важливо, тому що ми обоє з дуже різним емоційним, інтелектуальним багажем. Ми дуже вперті і впевнені у своїй правоті. А двом впертим людям доволі складно. Треба комусь  йти на компроміс. Важливо, аби було прийняття інакшості ― в мисленні, світогляді, одязі. Важливо вміти знайти слова, щоб обговорити те, що турбує, і дійти до розуміння, чому так, а не інакше. І  мене дуже тішить, що це все у нас є.  

Україна та смуток

«Я дуже сумую за Україною і досі почуваюся самотньою.»

Мені досі закидають, що, перебуваючи в Канаді, я не можу порушувати жодних українських питань. На якомусь етапі мене це засмучувало, тригерило. Але зараз це мене радше смішить. Я не прийняла канадське громадянство. Звісно, я могла піти шляхом, яким йдуть сотні українців ― мати два паспорти і користуватися ними залежно від потреби. Але я вирішила мати лише одне українське громадянство. Не знаю, може, я не занадто кмітлива?.. Але я точно знаю, що  це не мій варіант.

Попри те, що біля мене поруч кохана людина, я дуже сумую за Україною і, чесно кажучи, досі почуваюся самотньою в тому плані, що я ніколи не буду належати до цієї діаспори. Я не знаю, чому так. Мабуть, це десь недостатнє бажання з мого боку, а також недостатньо точок перетину.

Але з іншого боку, завжди будуть ті люди, які в Україні дивитимуться на мене як на цьоцю з Канади. Щодо самотності, то це мій перманентний метафізичний стан. 

І мені завжди не вистачає мого улюбленого місця у Львові ― дому мого дитинства. З часу війни я, напевно, трішки інакше почала дивитись на це, тому що маю можливість повернутися в дім, який є, в якому виростала, бути оточеною речами, які  знаю десятки років і які належали моїй родині. Це величезне щастя. Я намагаюся всіма можливими способами насолодитися цим.

Мої українські проєкти почалися з дослідження церков. Це перше, що мене просто захопило. Відверто кажучи, я ніколи нічого не знала про історію еміграції в Канаді. Тому відкриття української Канади для мене стало справжнім розривом мозку в позитивному сенсі. Цим я зайняла весь свій вільний час. Я досліджувала, фотографувала ті церкви, більшість з них вже не існуючі на сьогодні. Я шукала про них історії місця та людей, які заснували храми. 

Гени і театр

«Пізнання життя в мене відбулося через театр.»

Зацікавлення всім українським мені передалося генетично. З обох боків ― і по батьковій, і по материній лінії всі були австрійці, поляки, євреї, і при цьому завжди були затяті українці. Атмосферу та культуру, в якій мене виховували з найменшого віку, я добре пам’ятаю. Я завжди перебувала в так званій патріотичній бульбашці. Взагалі я з акторської родини.

Мій батько ― актор, бабуся ― акторка, а дідусь ― театральний художник. Моя інша бабуся ― мистецтвознавиця і театрознавиця

Тому я виростала між двома театрами ― Театром Заньковецької у Львові і Оперним театром, де, з одного боку, працювали тато і бабуся, а з іншого боку ― інша бабця. Я знала там всі ходи, якими я  могла ходити без жодного дозволу чи запрошення, заходити в будь-яку гримерку акторів і ховатися там в шафах.

Пізнання життя в мене відбулося, без сумніву, через театр. Десь в підлітковому віці я думала про акторську професію, але тільки, щоб щось комусь довести і показати. Я навіть мала співбесіду з тодішнім завкафедри театрознавства паном Богданом Козаком. Це закінчилося нічим. Він мені сказав, що якщо я хочу гострих відчуттів, то краще вийти заміж за актора, ніж поступати на акторський. В родині швидше не хотіли, аби  я пов’язала своє життя з театром. До речі, не знаю чому. Адже досвід в моїй родині радше позитивний, за винятком, мабуть, однієї бабці, яка працювала в Театрі Заньковецької. З усієї трупи вона була єдина україномовна. 99 відсотків театральної трупи  ― вихідці зі Східної України і з окремих частин Росії. Мою бабусю трактували як бандерівку,  зрадницю, націоналістку. І оце цькування насправді дуже сильно її травмувало. Виховуючи мене, вона дуже часто про це говорила. Тому вона не хотіла, аби  я була акторкою. 

Мама

«Я керувалася образою, а не любов'ю. Це те, за що мені соромно».

Я пережила хворобу і втрату молодої мами. 

Моїй мамі було сорок дев'ять років, а я на вісімнадцять років молодша. Це був складний момент в моєму житті. Чесно кажучи, я думала, що  не переживу цього ніколи. Взагалі я не впевнена, що гідно повелася в цій ситуації. Я була дуже нетерпляча. Я перебувала на навчанні за кордоном, і моя мама приховувала від мене факт хвороби. У неї був рак легенів, який пізніше перейшов на весь організм.

Коли я приїхала на канікули  додому, то одного дня застала маму за тим, що вона нарізала кавун і впала головою в той кавун

Тобто, її рівень гемоглобіну був настільки низький, що вона не могла тримати голову. Відтоді їй ставало з кожним днем дедалі гірше. Тоді я ображалася на маму,  що вона знову на мене навішала всі свої проблеми і просто поставила мене перед фактом, коли раніше можна було лікуватися, можна було щось з цим робити, а вона все запустила. Я керувалася образою, а не любов'ю, замість того, щоб зробити останні дні, тижні чи місяці життя людини не такими нестерпними. Це те, за що мені соромно.

Загалом у мене не були близькі стосунки з мамою. Можливо,  через те, що в нас була невелика різниця у віці і на етапі, коли я була малою і мені  була потрібна мама, в мене була подруга. Я не можу сказати, що в нас були негативні стосунки, швидше приятельські. Але я хотіла мами. 

Колекція вишиванок

«Я дуже люблю щось колекційне, антикварне.»

Колекція вишиванок, напевно, почалася з частини колекції мого діда, який був театральним художником і в 50-ті роки їздив на пленери на Гуцульщину і збирав з хат людей речі, які  викидали. А це часто були текстильні речі ― рушники, запаски, пояси. Досі я маю кілька поясів та сорочок з тієї колекції. Коли батьки розлучилися, частина мого спадку разом з татом перейшла в його нову родину. Задовго після смерті тата я ці речі продовжувала забирати в цих людей. І в одній з тих пачок, які я забрала (а зберігалися вони в підвалі, де все цвіло), я знайшла дідові ескізи. Усі вони були підгнилі і вицвілі. Коли я про це розповідаю, мені фізично дуже боляче. Саме це стало певним поштовхом до мого зацікавлення вишиванками. Зараз в моїй колекції нараховується кілька сотень вишиванок. 

Я взагалі дуже люблю щось колекційне, антикварне.

Мабуть, найціннішою для мене в домі є козацька порохівниця початку XVIII століття. з кольоровим різьбленням, квітковим орнаментом та зображенням оленів. Вона неймовірна. Інша річ, яка останнім часом становить дуже великий інтерес ―  це роботи взагалі не знаного в Україні скульптора і майстра Петра Терещука. На європейських аукціонах його роботи оцінюють в сотні, тисячі євро, а в Україні він взагалі невідомий. Це чоловік, який походив з дуже маленького тернопільського села і спочатку був підмайстром у віденського майстра, різьбяра чи скульптора в металі. Він працював в різьбі слонової кістки і його роботи ― це перша чверть ХХ століття.

Мені подобається, що він українець. Мені подобається, що це його українське «Петро Терещук» написане на кожній  скульптурі 

Зараз я перебуваю на такому етапі життя, що, по великому рахунку, все, чого мені хочеться, я можу дістати. Мені б хотілося ще поповнити свою колекцію роботами української малярки Олени Кульчицької, яку я дуже люблю. 

Професія

«Я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.»

Приїхавши до Канади, я закінчила дисертацію, а тоді опинилася на своєрідному роздоріжжі. Постало запитання: чи хочу я далі займатись тим, чим займаюсь? А це класична філософія. Чи я хочу займатися чимось іншим? Але чим тоді? Зазвичай таке питання людина ставить собі в шістнадцять-двадцять років. Для мене це питання постало в тридцять років. І це мене бентежило і додавало додаткового пресу, тому що мені здавалося,  що треба дуже швидко вирішити, що я хочу робити далі. Перші роки в Канаді дали сильну тривогу.

Мені було дуже важливо почати хоч щось робити ― хоча б тому, аби не виглядати ще однією українкою, яка вийшла заміж за канадця і сидить у нього на шиї

Тому що цей стереотип існує, існував і є досі. Взагалі мій темперамент і тип характеру передбачають постійну зайнятість, тобто, я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.

Для мене це був досить важкий період емоційно та психічно. Від початку війни я почала займатися волонтерською діяльністю, дуже багато співпрацювати з військовими. Ще до того я почала брати окремі курси з психотерапії, зокрема з терапії травми, читати про ПТСР та інші розлади, пов'язані з травматичним досвідом, зокрема воєнним. З тих пір я працюю над завершенням освіти в цьому напрямку. Працюю паралельно з клієнтами, у тому числі з  дружинами військових, вдовами військових, що дуже сумно і складно. 

Війна

«Я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну.» 

У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Чоловік не відмовляв мене. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи. Перші кілька годин я сиділа в кухні на підлозі в дуже поганому стані. Я наче була відсутня тут і зараз, провалилася в яму. Я мовчки сиділа і споглядала в одну точку. На той момент я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну. 

Волонтерство

«Від початку війни я чітко визначила, що буду займатися виключно військовими потребами.»

Волонтерський рух в Україні, на жаль, пішов на спад. Але, мабуть, процеси, які відбуваються, пов'язані з динамікою самої війни. Мені здається, що вони складні, можуть змушувати бити на сполох, але вони природні. Насправді ніхто не може безперестанку, без жодної перерви, пахати. Тому цей спад  цілком нормальний. З іншого боку, мене турбує радше інше ― що з'являється певна легковажність і що волонтерство перестає бути пріоритетом та першочерговою потребою. Тобто, усвідомлення цього в суспільстві дуже сильно змінилося, і про це може свідчити низка жартів про волонтерок. Мене  дуже обурюють  спекуляції на цю тему. 

Від початку війни я чітко для себе визначила, що буду займатися виключно військовими потребами. Не дітьми, не гуманітарними питаннями, не цивільним забезпеченням. Бо, по-перше, розпорошуватися ― це не конструктивно. По-друге, це те, що на той момент мені здавалося найбільш високою метою. Відповідно, я зверталася до багатьох українських організацій і до організацій за кордоном. І відмова була продиктована радше страхом заявити свою однозначну позицію щодо підтримки мілітарної структури, війни як явища в такий спосіб. Я, чесно кажучи, не дуже багато цим і заморочувалась. Мені дали кілька відмов. Я вирішила, що сама знайду спосіб ― і знайшла.

Насправді війна ―  це таке своєрідне оголення правди про нас, українців

До мене, наприклад, у Львів приїхали люди спершу з Київщини, пізніше ― з Луганщини. Вони мешкали у моїй квартирі. Раніше я не зустрічала людей з Луганщини. Можливість спілкуватися з людиною з цілком іншої частини України стало для мене справжнім  відкриттям. Мене вразило те, що вона україномовна, і як  мислить та як усвідомлює цю війну, ситуацію в країні, історію України. Особисто для мене війна дала можливість побачити ті частини України, в яких я ніколи не була, до яких не мала дотичність поза своїм маленьким львівським панством. Війна для мене  стала відкриттям України, українців, себе.

Канада і війна в Україні

«Зараз все більше людей зізнаються, що не підтримують Україну.»

Канада дуже різна ― від східної частини до моєї, західної. Це дві різні Канади, різний контингент людей, навіть інший контингент українців. На жаль, в Канаді працює російська пропаганда на всіх рівнях. Я все частіше бачу, що тут з'являються певні «наїзди» на Україну.  Підтримка України на початку була загально гуманістичною позицією та підтримкою всього доброго, позитивного, свободи, засудженням війни та агресії. Так, на сьогоднішньому етапі виглядає вже дуже політизовано і багато людей стараються уникати цієї позиції. Тобто, я не буду підтримувати політичне, я не буду підтримувати Україну, бо це політична позиція.

Довкола дуже багато бруду, намулу, маніпулятивних стратегій. Зараз все більше людей, не соромлячись, зізнаються, що не підтримують Україну. Тобто, якщо на початку це було дико (якщо не підтримуєш Україну,  то ти не підтримуєш демократію та права людей, не підтримуєш свободу), то зараз це вважається прийнятним. Ви маєте право на свою позицію, бо це така неоднозначна ситуація. Також в Канаді дуже змінилася медійна присутність української тематики. Зараз її немає і у великої частини людей, зокрема з мого оточення канадців, у тому числі українського походження, складається уявлення, що війни немає, бо все тихо, все нормально, значить там досягли якогось результату.

Немає ніякої інформації. Ніхто ніде не пише, що гинуть люди, далі відбуваються обстріли

Принаймні таке в мене склалося  враження від того, що я спостерігаю довкола себе.

На превеликий жаль, відбувається  все більше актів агресії щодо українців. Можливо, на початку повномасштабного вторгнення я не відстежувала за цим через брак часу, але зараз все частіше чую від друзів та знайомих про такі випадки. Можна постраждати навіть за наліпку тризуба на автівці.  

Традиції

«Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали.»

Дуже важливо не забувати про рідні традиції. У Канаді мені не довелося  впроваджувати жодних традицій, тому що родина мого чоловіка із західної України, а саме з Тернопільщини. Тому в нас всі ті самі святкові традиції, що для мене було неочікувано виявити. Навіть якби я хотіла щось нове  впровадити, то це було би доволі складно, тому що немає чогось особливого. Немає особливої потреби, оскільки для мого чоловіка, наприклад, різдвяні чи великодні традиції дуже чітко регламентовані відповідно до його галицького походження. Це при тому, що я взагалі не релігійна людина. Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали. Культурний момент в усьому цьому значно більше значить, ніж через віру чи духовність. У нас з чоловіком насправді все дуже гармонійно в цьому сенсі. 

У мене завжди в родині була традиція йти перед Різдвом на «Різдвяну ораторію» Баха. Ми це робили багато років поспіль

Траплялися роки, коли у Львові не було цієї ораторії, і  ми з бабцею спеціально їхали в Одесу. Це така гарна сімейна традиція. Наша з чоловіком традиція дня ― коли випадає спільний вихідний, ми йдемо снідати в якийсь ресторан, бо сніданок ― це дуже особливий, інтимний, родинний час. Або ми снідаємо в нас на ґанку з ароматною кавою і обговорюємо сусідів. Мій ідеальний сніданок ― це твердий сир, два яйця, трохи салату, помідор. Зараз це може бути ще авокадо, тарілка вівсяної каші. І багато, багато кави. У моєї бабці ще була цигарка, у мене ― ні. 

Про щастя, батька і патріотизм

«Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе.»

Щасливою мене робить гармонія з собою. Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе. Я є для себе найкращою подругою, хоча жіночої дружби ніхто не скасовував. Я радію від того, що світ у сприйнятті інакшості, у тому числі український світ, змінюється. Взагалі я щаслива від того, що просто живу.  Це вже величезна розкіш.

Я ні про що не шкодую в житті. За винятком однієї речі. Коли мені було тринадцять років, мій батько, емігруючи в Америку, запрошував мене поїхати з ним. Він говорив: «Давай, мала, ми з тобою найкращі друзі. Ми з тобою дамо собі раду». А для мене на тому етапі було дуже важливо знаходитися в Україні. Це була, як на чотирнадцять років, дуже усвідомлена патріотична позиція. Я була впевнена, що те, що він їде, це неправильно, тому що він багато може зробити тут, в рідній країні. Я на нього дуже сильно образилась за те, що він мене залишає. 

Я виховувалася в патріотичному дусі, в любові до України, тому таку еміграцію я трактувала як зраду

З тих пір з батьком я фактично не спілкувалася. Ми час від часу контактували. Він запитував, що я читаю, щось про мистецтво, якісь дурниці. А потім я була в Америці на пластовому таборі,  мій тато дізнався про це і хотів зустрітися. А я сказала, що не маю з ним про що говорити. Так я вже більше ніколи його не бачила. Тому що кілька років по тому він помер. І, мабуть, я би сьогодні хотіла з ним зустрітись і поговорити. 

У сина Олесі Яскевич одразу кілька діагнозів: незрячість від народження, епілепсія та розлади спектру аутизму. Жінка багато років вчилася працювати з цим, їздила до лікарів, знахарів та екстрасенсів. Згодом створила організацію «Бачити серцем», яка допомагає соціалізуватися дітям з інвалідністю та кардинально змінює уявлення суспільства про їхнє життя. Олесі часто казали, що її син ненормальний і давали недоречні поради, яких вона не потребувала. Прийняття інвалідності сина в жінки триває і досі, але зараз вона зовсім по-іншому сприймає цей процес. Про проблему інклюзії в Україні, чому діти не можуть знаходитися в інтернатних закладах, інклюзивні проєкти та життєвий шлях разом з сином ― Олеся Яскевич, засновниця ГО «Бачити серцем» розповіла під час відвертого інтерв’ю Sestry.

Оксана Щирба: Вперше з проблемами інклюзії Ви зіткнулися 17 років тому, з народженням Матвія. Вам навіть пропонували написати відмову від сина. Як Ви тоді сприйняли цю новину? 

Олеся Яскевич: Мабуть, про інклюзію я дізналась ще пізніше.

Коли народився Матвій, мені сказали, що я ще молода і народжу собі здорову дитину. Навіщо тобі ця?

Тоді, можливо, через те, що я була не в контексті теми інвалідності, сприйняла цю новину як щось дуже загрозливе. В мене були дуже важкі пологи. Я Матвія не бачила, його відразу забрали в реанімацію. Але в мене навіть думки не було, що щось не так.  Мене переконували підписати відмову від сина. У мене був післяпологовий  шок. Це вже згодом я  аналізувала, як ставився персонал до мене, як взагалі повідомляли мені цю інформацію, наскільки це все було некоректно, грубо, нетолерантно. 

Я взагалі не знала, що може щось бути не так. По-перше, в моєму оточенні не було  дітей з інвалідністю, в мене досить непогано проходила вагітність. Ми на той момент з моїм першим чоловіком спортсменом не вживали алкоголь,  не палили, тобто вели здоровий спосіб життя. Я відвідувала всі можливі заходи для мам, вагітних, курси, де вчили правильному диханню. 

Виходить, суспільство не навчене комунікувати на тему інвалідності? Якою має бути насправді поведінка оточуючих в ситуації, в якій опинилися Ви?

Абсолютно ненавчене. Повідомлення  батькам про те, що щось пішло не так під час пологів, має бути дуже обережним. Хто як не лікарі мають пояснити і розказати, як все має відбуватись, коли народжується дитина з інвалідністю.

Лише цього року завдяки Уповноваженому з прав дітей було розроблено протокол повідомлення. А до цього, уявіть собі, яка кількість батьків отримувала інформацію про інвалідність дитини варварським способом

По-іншому я не можу це назвати. Я не можу говорити за всіх, але в мене є власний досвід і досвід тих батьків, з якими ми працюємо багато років. І це не залежить від того, чи це державний пологовий будинок, чи приватна клініка. Насправді немає  культури взаємодії пацієнта та вагітної жінки, особливо якщо щось йде не так. Медичний персонал любить говорити фрази на кшталт: «Навіщо вам хвора дитина? Зробіть аборт, а  потім народите здорового малюка.» 

Як  новина  про діагноз сина вплинула на стосунки з чоловіком?

Перші дні і місяці він дуже сильно мене підтримував. Ми дуже надіялися, що зможемо полікувати Матвія і виправити ситуацію на краще. Коли ж дізналися, що Матвій незрячий, то ця звістка стала точкою неповернення. У чоловіка були дуже великі сподівання, що його син продовжуватиме в  майбутньому його справу. Коли стало зрозуміло, що Матвій не буде такою дитиною, почалися розголоси. Згодом ми розлучилися.  Це сталося, мабуть,  не через те, що в Матвія інвалідність, а це через те, що ми не до кінця розуміли, що відбувається. І можливо, так і треба було, щоб ми розійшлись саме тоді, щоб кожен з нас згодом створив свою щасливу сім'ю. 

Ви свого часу зверталися до всіх можливих лікарів, гомеопатів, знахарів, психологів. Хтось навіть Вам говорив про те, що Матвій довго не проживе. Тоді Ви хапалися за кожну соломинку і  весь свій вільний час присвячували сину. У Вас не було часу на навчання, відпочинок, на себе.  Коли Ви зрозуміли, що варто зупинитися?

Ми, здається, були у всіх лікарів, у яких тільки можна було. Їздили до екстрасенса, платили просто шалені кошти. Тоді я сама собі складала ілюзію, що я щось роблю для того, щоб  Матвію стало краще. Хоча на нього це взагалі жодним чином не впливало.  Дуже багато часу витрачала на пошук нових методик лікування, медикаментів. Коли Матвію було приблизно три роки, він вперше впав у кому. Його забрали  в реанімацію. Мене до нього не пускали. Я пішла ночувати додому, а наступного дня о 6 ранку вже була під дверима реанімації. Тоді спіймала себе на думці, що якось неправильно ми проживаємо цей час, бо я навіть не знаю, що подобається Матвію, а що ― ні.

Я раптом усвідомила, що ми ніколи не робили з ним  простих дитячих речей ―  ходити по калюжах, наприклад. Тоді я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини

Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі. А потім почалась епілепсія у складній формі. Потрібно було знову шукати лікаря, щоб підбирати необхідні препарати і проходити всі ці страшні кола, через які проходять батьки, діти яких мають епілепсію. Десь в цей час я почала розуміти, що моїй дитині в соціумі не дуже раді. Я була на всіх можливих форумах, де були об'єднання батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Знайомилася з батьками, читала про їх досвід, ділилась власним. Потім ми почали організовувати сімейні пікніки, де ми не лише збирали діток з інвалідністю, а й наших друзів. Ми хотіли показати іншим, що дитина з інвалідністю ― це не істота якогось іншого виду, яку треба заховати в окремий дитячий садочок. 

У Вашого сина часто трапляються приступи в публічних місцях. Він через вереск проявляє свої емоції. Як реагують люди на Матвія?

Все залежить від кожного етапу життя. Пам’ятаю, якось ми були на дитячому майданчику й Матвій грався в пісочниці. В нього стався напад епілепсії. Я забрала його та поклала на лавочку. При цьому мама дитини, з якою грався в пісочниці Матвій, зібрала всі іграшки, дістала серветки і почала витирати руки дитині, іграшки, якими грався мій син. Я сказала жінці, щоб вона не хвилювалася,  це напад епілепсії, це не заразно.  Більше ми не бачилися на цьому майданчику. Ця ситуація не свідчить про те, що ця мама погана. Можливо, вона взагалі ніколи в житті не бачила нападу епілепсії. Це скоріш про те, що суспільство погано проінформоване на таку тематику. Коли я перебувала в громадських місцях, люди підходили, питали, чи потрібна якась допомога. Кілька років тому трапилася ситуація, коли Матвій дуже голосно кричав. Тоді люди підходили, робили зауваження, що він нездоровий. Потім був період, коли мій син перестав ходити. І це тривало майже півтора роки. Ми перевірялись у всіх лікарів. Тоді придбали спеціальний візочок і користувались ним. Бо якщо вдома, у приміщенні, він хоч якось повзав, то на вулиці переставав ходити взагалі. Він міг лягти в будь-якому місці ― на пішохідному переході, біля каси в супермаркеті, в метро. Він лягав головою вниз, закривав вуха і йому треба було полежати п'ять-сім хвилин. І от саме тоді я вислуховувала найбільше  порад та рекомендацій від сторонніх людей. Одна пані взагалі мені сказала: «Такі, як ви, в Криму виховують сепаратистів».

Зараз Матвій майже не кричить і ми вже можемо з ним домовитись. Він знає, як себе стабілізувати. Не завжди, звісно, це працює. Коли все ж таки трапляється приступ, поглядів з боку людей наче стало менше, або мені так здається. Навіть якось підійшов молодий хлопець і запитав, чи потрібна допомога. Для мене це було дико. Хоча насправді це нормально. 

Що підштовхнуло Вас відкрити організацію «Бачити серцем»? Розкажіть про її роботу сьогодні.

Я не мріяла її створити. Я взагалі  планувала чимось іншим по життю займатись. Але так вийшло, що я багато спілкувалася з батьками, які мали дітей з інвалідністю. І свого часу познайомилась з Валентиною Бутенко. На той час вона відіграла дуже ключову роль в моєму житті. Бо після цього знайомства я зрозуміла, що я теж щось можу. Валентина ― мама двох незрячих синів, в Харкові вона створила організацію «Право вибору» і організовувала заходи підтримки і для батьків, і незрячих дітей. У мене вже було певне об'єднання волонтерів, батьків, спеціалістів, і ми постійно щось робили ― організовували пікніки,  зустрічі.

Але щоб робити щось більше, потрібна була юридична структура, кошти. Тоді ми вирішили зареєструвати організацію. Перші два роки робили невеликі проєкти. Згодом у  мене виникла ідея створити табір для дітей 

Мені дуже хотілось дати дітям досвід проживання без батьків. Бо їм треба вчитися якось жити, взаємодіяти в соціумі. Тоді я не розуміла, в що це може вилитися. Коли ми провели табір перший раз, то побачили грандіозні результати в дітей. Діти вчилися комунікувати між собою без тата і мами. І це все непогано виходило. В самих батьків вперше за життя була можливість трохи перепочити. Потім ми знайшли партнерів та фінансування ― і табір масштабувався. Нині це великий табір на сто дітей. Велика команда працює цілий місяць. Також ми писати різні проєкти для того, щоб відкрити простір, де діти можуть паралельно взаємодіяти між собою. Створили програму психологічної підтримки спочатку для мам, потім намагались зробити таку ж підтримку для татусів. Згодом нам вдалося відкрили саме фізичний простір. Зараз у нас є п'ять великих програм, в межах яких працюємо. Також є онлайн школа. Проблема в тому, що у нас є приміщення, але там немає укриття. На жаль, у Києві досі не можемо знайти відповідне приміщення. Спершу я не вірила в роботу онлайн, бо деякі процеси оффлайн дуже важко давалися. Зразу було нелегко, довелося адаптувати всі програми та матеріали для формату онлайн. Також батьки дуже скептично до цього віднеслись. Для них ми проводили навчальні, пояснювальні бесіди, запустили коучинг та психологічну програму, бо в період війни особливо був запит на це. Ми працювали не тільки з батьками, які виїхали, й з тими, хто залишився. Зараз у школі навчається майже сімдесят учнів і студентів. Студентами ми називаємо молодь з інвалідністю. Хочу сказати, що це не класична школа, як загальноосвітня, це трохи інший формат. Працюємо з підлітками від дванадцяти років. Щоб стати учнем або студентом нашої школи, достатньо нам написати на сторінку «Бачити серцем».

Для дітей з інвалідністю війна стала справжнім потрясінням. Як це переживав Ваш син та інші діти?

Перші дні ми були в Києві, в укритті в школі, недалеко від нашого будинку. Матвій тоді постійно спав ― і це добре.  На початку березня ми виїхали в Івано-Франківськ і там пожили якийсь час. Для Матвія дуже важливими є його режим, ритуали, певна постійність. Тоді менше істерик та агресії. Під час війни ніхто про жодну стабільність говорити не може. Мені здавалось, що Матвій нічого не розуміє, тому що він якось не реагував ні на що. Треба спати ― добре, треба кудись їхати ― добре. А потім Матвія «прорвало». Протягом тижня у нього був дуже поганий настрій ― він спав, кричав, спав і кричав. Була дуже сильна агресія. Це були десять днів справжнього пекла. Я зрозуміла, що це відбулося через те, що Матвій зрозумів, що він не вдома, що це не його кімната, не його ліжко, немає звичних для нього речей, дуже багато чужих людей поруч.

У травні ми повернулись в Київ, і це повернення, на мою думку, було дуже правильним. Коли Матвій зайшов у свою кімнату, він дві доби взагалі з неї не виходив. Саме у своїй кімнаті він почував себе комфортно

Коли починалася повітряна тривога, вивести сина в коридор було неможливо. З часом я навчила Матвія таки це робити. Він знає це як  правило. Якщо тривога ― це небезпечно, треба спускатись в укриття. Матвій не до кінця розуміє глобальність того, що відбувається. Що таке війна? Хто такі росіяни? Чому це відбувається? Але на своєму рівні він, звичайно, дуже сильно все переживає і  реагує на мою реакцію, бо в нас з ним колосальний зв'язок. 

Мінсоцполітики торік нарахувало в Україні 3 мільйони людей з інвалідністю. Тисячі з них живуть в інтернатних закладах ― і це, за словами «інклюзивних» волонтерів, забирає у них шанси на майбутнє. Що робить влада нині для дітей з інвалідністю? На скільки вони захищені в цих інтернатах?

Дуже глобальне і нелегке питання.  В інтернатних закладах дітям погано, там жахливі умови.  Інтернати не повинні існувати взагалі. На даному етапі в державі немає певного механізму для того, аби діти не потрапляти в інтернати. Потроху, звісно, система міняється. Принаймні зараз Міністерство соцполітики дуже активно цікавиться тим, що ж зробити, аби в інтернати не потрапляли діти, а також переглядається закон про підтримане проживання. Інтернати ― це тотальне зло. Там не можна жити. У більшості випадків діти, які знаходяться в інтернатних закладах, мають батьків. Тому важливо говорити про превентивну систему підтримки родини, якщо в неї народиться дитина з інвалідністю. Що треба зробити для того, щоб в подальшому ця родина не відмовилась від дитини, або якщо родина перебуває у складних життєвих обставинах. Важливо працювати з цією родиною наскільки це можливо, аби дитина залишилась в родині.

Як у суспільстві подається тема інвалідності? Які найпоширеніші стереотипи по відношенню до дітей з інвалідністю?

Мені взагалі дуже боляче говорити про явище інклюзії в Україні, коли в нас є інтернати. Насправді це мій особистий біль, тому що я розумію, що це поки єдиний шлях, куди потрапить моя дитина, якщо зі мною, чи моїм чоловіком щось трапиться. Тобто, в нас з чоловіком побудована ця система. Куди далі? Яка далі буде підтримка у таких дітей або дорослих людей? І в принципі, це страх всіх батьків, які мають дітей з інвалідністю.

Усі прекрасно знають, що може статися з дитиною. Вона потрапляє в ці жахливі інтернати. Щодо стереотипів ― їх багато. Насправді суспільство дуже багато робить, і в тому числі громадські організації, аби сприяти саме інклюзивному суспільству. Але ми як суспільство досі  необізнане, і елементарно не можемо відрізнити людину, яка має інвалідність.  

Досі бракує великих інформаційних кампаній, щоб ми в принципі розуміли, що інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх. 

Запитання, які не можна ставити мамі дитини з інвалідністю?

Питання щодо  стану, здоров'я, діагнозу дитини  точно не потрібно ставити. 

Найчастіші питання, які можна почути (не вигадані, на жаль) і які не можна ставити: «А він у вас такий народився?», «Як ти можеш сміятися/радіти/мати добрий вигляд/пити вино з подругами, коли у тебе така важка дитина?», «Не уявляю, як ти витримуєш, я б уже дахом поїхала», «Де ж це ти так нагрішила, що боженька таке покарання дав?», «Ох, це такий хрест на все життя», «Це заразно? Ти перевірялася? Це тепер усі такі діти будуть у тебе?», «Коли останній раз ти причащалася»? «Боже, яке горе», «Це родове прокляття?», «Не переживай, ще дитинку народите, буде вам допомога, щоб доглядати за братиком», «Ой, у тітки брата дядька сина було ну ось точно таке саме! Зараз я вам дам телефончик одного священика ― він таке лікує!»

Насправді дуже часто люди просто не знають, як словами/діями підтримати

Але тут все дуже просто ― хочете підтримати, запитайте словами через рот, яка потрібна допомога, або «я хочу тебе підтримати, скажи, як краще це зробити».

Це про повагу і про кордони.

Як Ви реагуєте, коли чуєте такі запитання?

Це період постійного прийняття. Тринадцять років тому мені здавалось, що я вже все прийняла про Матвія. Але з часом я зрозуміла, що це тривалий процес. Поки ми живемо це життя разом, я постійно приймаю Матвія. Раніше мені було дуже боляче. Я могла навіть  поплакати, приходила до близьких людей поговорити про це. Потім була ситуація, коли Матвій був маленький, і хтось зробив йому зауваження. Я досить емоційно та агресивно відреагувала, і відчула, як Матвію стало некомфортно. Потім я почала працювати з психологом. Це насправді мені дуже допомогло. Зараз я абсолютно спокійно реагую на дивні запитання. Інколи люди про щось запитують, не подумавши. Тому я пояснюю, відповідаю. І часто люди вибачаються, дякують. Дуже важливо пояснювати людям, бо  вони багато чого не знають. 

Процес прийняття дитини з інвалідністю, я так розумію, ще не закінчився. Він триває постійно, поки дитина з Вами. Пришвидшити його не можна? 

Зараз я знаю, що я в процесі прийняття, бо я приймаю умови, які зараз є, які  будуть за рік, навіть за пів року. Мені здається, що  цей процес прийняття буде постійним. Я нещодавно спіймала себе на думці, що був період, коли я порівнювала Матвія з іншими дітьми. Нещодавно я зрозуміла, що багато якого досвіду ми не пережили разом. Не було найпершого слова «мама», не було першого дзвінка, сварки, як буває з підлітком. Тільки тому, що я проживаю інше життя зі своїм сином. Коли я для себе усвідомила, що воно не гірше, я перестала порівнювати. Хтось у сімнадцять років вже обирає професію, зустрічається з дівчиною, викурює першу цигарку. Тим часом мій син робить якусь іншу річ ― складає слова в речення із шести слів. І я від цього щаслива, бо це дуже велике досягнення для сина. І ці роки ― це наш з ним шлях. Мені від цього не боляче. Мені від цього тепло, бо Матвій росте, розвивається у своєму темпі та ритмі. Я розумію, що цей процес для нього не завершений, він завжди буде розвиватись. А я люблю Матвія не менше через його інвалідність і не більше. Я просто його люблю, тому що він мій син, а я його ― мама.

‍На своїй сторінці у Facebook Ви багато пишете про свого сина, зокрема листи до нього. В одному з крайніх постів Ви написали, як Вам складно, коли всі набуті знання і досвід не спрацьовують з Вашим сином і Ви не розумієте його. І тоді Ви розсипаєтеся на молекули. Що допомагає триматися в ресурсі і таки не розсипатися?

Мабуть, те, що я завжди можу зробити наступний крок. Я дозволяю прожити собі цю слабкість. І це теж набута історія. Це також, дякуючи роботі з психотерапевтом протягом багатьох років. Що мені дозволяє не розсипатися? Якщо я не зроблю наступний крок, Матвій його без мене не зробить. Мені, правда, буває дуже боляче. Але потім я розумію, що все окей. Я переживаю, аналізую все, що відбувається, проговорюю все з терапевтом. Я можу попросити про допомогу.

Наше життя з Матвієм ― це певний шлях. Ми постійно йдемо

Неможливо, мабуть, зупинитись. Це складно, дійсно складно, коли я знаю, що те, що я знаю та вмію, спрацьовує  з іншими родинами, а з моєю дитиною ― ні. І тоді ти думаєш: «Господи,  що не так? Що тепер спробувати?» 

А я навіть не знаю, що пробувати, бо мені здавалось, що я все перепробувала. Але любов перемагає. Я постійно вчусь, працюю, дуже багато речей роблю інтуїтивно і це завжди спрацьовує, бо  є так звана  материнська  інтуїція, коли ти краще знаєш свою дитину за всі ці методи.  

Чому Вас особисто  навчив Матвій?

Насамперед терпіння. Раніше я була досить активною і нетерплячою. Досить швидко приймала рішення, проживала якісь моменти. А Матвій навчив мене сповільнюватися.  Наприклад, я вчила сина взуватися, вдягати шкарпетки ― щодня,  сім з половиною років. Це вже була своєрідна рутина щоранку. Я навіть  не уявляла, що колись він сам це зможе робити. Але тепер він може.  

Як зараз виглядає звичний день Матвія? 

Зараз у нас немає можливості, щоб Матвій навчався в офлайн школі. Якщо у чоловіка є можливість, то він залишається з дитиною вдома. Якщо ні, я беру Матвія з собою на всі зустрічі, де йому буде комфортно. Звичний день виглядає наступним чином: Матвій прокидається, тоді ми снідаємо, потім  якісь мої зустрічі, заняття з психологом, прогулянка. Звичний день, нічого особливого. Для нього важлива комунікація з друзями, коли вони його щось запитують, а  він їм відповідає, що, наприклад, сьогодні був у басейні.  І це дуже цінно, бо це його соціальна активність, його життя. 

Рідний батько з Матвієм  не спілкується. А як Ваш нинішній  чоловік прийняв Матвія? Які в них відносини?

У них найтепліші, найщиріші відносини, які тільки можуть бути насправді. І я цим дуже пишаюся. Тому що, мабуть, так мало статися, щоб вони зустрілися в цьому житті і стали один для одного тими, ким вони є. Бо вони насправді дуже важливі один для одного. 

Які речі роблять Матвія щасливим?

Наприклад, вода. В басейні він може бути найщасливішою людиною в світі.

Його роблять  щасливими прості речі, на які ми ніколи не звертаємо увагу. Матвій щасливий, коли ми поруч і щось робимо разом

Щоп'ятниці і щосуботи у нас сімейні дні: вранці ― коні, потім їдемо на прогулянку, а в суботу ввечері ми завжди дивимось якийсь фільм. Для Матвія це дуже важливо, бо він відчуває себе частиною родини. Він щасливий, коли допомагає мені, наприклад, підлити квіти. 

Чого Вам не вистачає зараз?

Я мрію про те, щоб не було війни. Я розумію, що це те, про що сьогодні мріє кожна українка. Але насправді ми забули, як це жити до війни. Коли можна спокійно кудись поїхати, піти в парк з дитиною, а не моніторити тривоги. Я дуже хочу знайти на осінь приміщення з укриттям. Це моя велика ціль, яка тримає в тонусі та не дає розслабитись, коли вже зовсім неможливо триматись.

У поліклініці Богомольця, що на Сагайдачного у Києві, щодня протягом двох тижнів я перетиналася з молодою, дуже вродливою дівчиною. Я ходила на голкотерапію, а вона ― на сеанси до психотерапевта. Того дня дуже дощило, і наші лікарки запізнювалися. Я витягнула книгу з психології і почала читати. Дівчина краєм оком поглядала на сторінки видання. Я бачила її зацікавлений погляд.

― Хочете почитати? ―  запитала я, на що дівчина мовчки кивнула і усміхнулася.

Так ми зовсім неочікувано розговорилися.

Таня В. родом з Київщини. Їй 19 і вона пережила окупацію Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, з будинку, де Таня мешкала з мамою, прикутою до ліжка, половина мешканців встигли втекти. Таня залишилася з мамою, так як та практично не ходила. «Мама дуже просила мене, щоб я їхала з сусідом ― дядьком Іваном. Але як я могла залишити її саму?.. Це було дуже страшно», ―   пошепки розповідає Таня і оглядається по сторонах, щоб її ніхто не почув. Вона неохоче розповідає про те, що пережила, не хоче вдаватися в деталі, бо їй важко. На Таніних очах орки вбили кількох сусідів, а саму дівчину згвалтували двічі.

«Дякувати Богу, що вони не робили це при моїй мамі. Вона би цього не пережила. Інколи мені здається, що краще було би, аби вони мене вбили, ніж так понівечили мою психіку і поглумилися над тілом. Але завжди тримає мама і її любов. Я дякую небесам, що орки її не чіпали. Ми взагалі якимось дивом залишилися живими» ― розповідає Таня і дуже просить не фотографувати її та не вказувати прізвища

Вона досі живе у страхах. Розповідає, що їй ставлять ПТСР. «Я постійно працюю з психотерапевтом. Але постійно бачу жахливі сни, в яких наче повторюється те, що я пережила в той моторошний лютий; я весь час відчуваю себе  в  небезпеці, досі борюся з панічними атаками. Я дуже мрію повернутися до звичного життя. Але чи буде воно коли-небудь для мене звичним?» ― Таня засмучено дивиться наперед себе в одну точку,  в тоді відкидає пасмо чорного волосся з чола. Вона як сполохана пташка тремтить і часто поглядає на телефон. В її очах ― дуже багато страху, смутку та відсторонення від світу та людей. А ще ― багато ніжності, добра і дитячої наївності.

Мені хочеться поставити ще багато запитань, але Таня не готова згадувати і розповідати. Я не тисну і не намагаюся заглянути дівчині в душу. Тим часом приходить лікарка і викликає блакитнооку Таню. Я віддаю дівчині свою книгу ― вона дякує і ледь помітно усміхається кутиками пухких губ. Потім ми ще перетиналися кілька разів, але говорили на нейтральні теми.

Перед моїм від’їздом до Варшави ми обмінялися телефонами, і Таня попросила  залишити книгу в подарунок.

― У ній багато тепла і гарних порад. Здається, після деяких технік мені на якийсь час стає легше. Дякую тобі, ― сказала Таня. І ми обійнялися.

Я досі час від часу переписуюся з Танею ― дуже обережно, з теплом, намагаюся вислухати, підтримати. Таких, як Таня, ― сьогодні тисячі: як в Україні, так і за кордоном, які зіткнулися з травматичним досвідом

У кожного своя історія пережитого та своя історія боротьби з ПТСР. Загалом посттравматичний стресовий розлад ― це серйозний стан, який потребує уваги та лікування. Підтримка, яку отримують ті, хто стикається з цим станом,  визначає їхню можливість відновлення та пристосування після травматичного досвіду.  Як правильно себе поводити з людьми, які страждають на ПТСР та як їм допомогти ― розповіла Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool.

Що таке ПТСР і які його основні прояви?

ПТСР або посттравматичний синдром  ―  це психологічний розлад, що розвивається після переживання або спостереження за екстремально травматичними подіями. Симптоми включають непрохані спогади про подію, нічні кошмари, уникнення ситуацій, що нагадують про травму, почуття відчуженості та підвищену збудливість.

Що спричиняє ПТСР? Як впливає війна на розвиток цього розладу?

Причиною ПТСР може стати будь-яка травматична подія, що має сильний емоційний сплеск або довготривалий вплив на людину.

Війна збільшує ризик розвитку ПТСР, екстремальний рівень стресу та травматичних подій, які людина може пережити або бачити. Це може бути безпосередній бойовий досвід, втрата близьких, свідчення насильства або знищення, зміна звичайного способу життя, після чого люди відчувають себе «як дерево, що вирвали з коренем і кинули».

Хто страждає на ПТСР?

ПТСР не обмежується військовослужбовцями; це також цивільні особи, діти, жінки та чоловіки ― усі можуть стати жертвами цього розладу під час війни та еміграції.

Які розрізняють фази ПТСР?

Розлад проходить через декілька фаз:

1. Шок і заперечення: незабаром після травматичної події людина може відчувати оніміння або невіру в те, що сталося, бо на початку психіка витісняє болісні події. «Цього не може бути», «Я не вірю».

2. Постійне переживання: Людина переживає подію знову і знову через
спогади та сни. Це схоже на день бабака, з якого самостійно тяжко вийти. В цей момент людина починає жити минулим, немов застрягає в певному часі.

3. Відновлення: Поступове усвідомлення і прийняття травми, пошук способів адаптації і відновлення. І тут потрібно багато любові та підтримки.

Як проявляється посттравматичне зростання і що це таке? Як людина поводиться у цих станах?

Посттравматичне зростання ― це коли людина, переживши важку ситуацію або травму, знаходить в собі сили не тільки впоратися з негативним досвідом, але й стає сильнішою, мудрішою, краще розуміє себе і світ навколо. Це не про те, що травма є чимось хорошим, але про те, як людина може використати свій важкий досвід для особистого зростання.

Простими словами, уявіть, що ваше життя ― це сад. Травма ― це велика буря, яка знищує багато чого в цьому саду. Посттравматичне зростання відбувається, коли ви, після цієї бурі, не просто відновлюєте свій сад до попереднього стану, а й знаходите способи зробити його ще кращим, міцнішим і красивішим, ніж він був до бурі.

Ось декілька прикладів того, як може проявлятися посттравматичне зростання:

― Краще розуміння власних цінностей і того, що дійсно важливо в житті. Ви починаєте цінувати кожен день і відносини з близькими більше, ніж раніше, бо розумієте, що найважливіше.

― Посилення внутрішньої сили. Ви розумієте, що змогли впоратися з великим випробуванням, і тепер відчуваєте, що все в житті має свій сенс.

― Покращення відносин з іншими. Переживши травму, ви можете глибше співчувати іншим, краще розуміти їхні переживання та стати більш відкритими.

― Відкриття нових можливостей або інтересів. Інколи травма може змусити вас змінити напрямок у житті або відкрити для себе нові захоплення та покликання, особливо через допомогу іншим та творчість

― Глибше духовне розуміння. Деякі люди знаходять в собі нове духовне вимірювання або починають глибше розмірковувати про мету свого життя, шукаючи сенси та призначення. Так починається шлях до себе.

Посттравматичне зростання не відбувається автоматично або відразу. Це процес, який вимагає часу, рефлексії та інколи допомоги з боку фахівців.

Чим небезпечний ПТСР? До яких наслідків може призвести?

Необроблений ПТСР може призвести до тривалих наслідків, включаючи депресію, анксіозність (стан тривожності, який характеризується постійними або частими переживаннями тривоги, страху, напруженості та незручності), зловживання алкоголем або наркотиками, а також до руйнування особистих відносин і труднощів у повсякденному житті. Людина з ПТСР прокручує в голові одні й ті самі спогади, живе ними, тому закривається в собі. Чим довше вона знаходиться в такому стані, тим складніше з нього виходити.

Як виглядає дитячий ПТСР: які є відмінності в проявах?

У дітей ПТСР може проявлятися через надмірну прив'язаність до батьків, втрату інтересу до ігор, проблеми зі сном або агресивну поведінку. Важливо стежити за змінами в поведінці дитини та вчасно звертатися за професійною допомогою.

Чи однаковий перебіг ПТСР у військових та цивільних осіб?

Хоча ПТСР у військових часто асоціюється з бойовим досвідом, цивільні особи також ризикують розвинути розлад через втрати, евакуацію, знищення майна або свідчення насильства. Обидва досвіди є валідними та потребують уваги.

Для військовослужбовців ПТСР зазвичай пов'язаний з досвідом бойових дій. Це можуть бути прямі бої, втрати побратимів, свідчення тяжких поранень або смерті, заручництво чи тортури. Військові можуть відчувати великий тиск і відповідальність за життя інших, що також сприяє розвитку ПТСР.

Цивільні особи можуть зазнати ПТСР через природні катастрофи, аварії, насильство (включаючи домашнє і сексуальне), терористичні акти, або, у випадку війни, через евакуацію, втрату дому чи близьких, свідчення насильства або загрозу власному життю. Різноманітність причин може спричинити широкий спектр реакцій на травму

Хоча багато симптомів ПТСР схожі між військовими та цивільними, способи їх проявлення можуть різнитися:

― Військові частіше можуть мати симптоми, пов'язані з підвищеною пильністю та агресивною поведінкою. Це пов'язано з потребою бути постійно насторожі під час військової служби. Вони також можуть мати сильніше відчуття провини чи сорому за свої дії, або бездіяльність у бойових умовах.

― Цивільні особи можуть більше страждати від відчуття безпорадності та жертви, що супроводжується відчуттям  безсилля. Вони також можуть мати проблеми з довірою до інших людей та відчувати сильний страх повторення травматичного досвіду.

Як багато українців зверталися до Вас з ПТСР?

Досить багато. Особливо на початку війни. Люди зверталися з ПТСР в дітей, самим їм було соромно визнати, що теж мають проблеми. Але потім почали звертатися й дорослі, в загальній кількості це було більше 50 осіб.

Як лікують ПТСР?

Лікування включає психотерапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія або EMDR, а в деяких випадках і медикаментозне лікування. Самопідтримка і підтримка з боку близьких також відіграють ключову роль у відновленні.

Дуже хороша базова допомога ― це вишивка, розмальовка по кольорах, малювання в техніці зентангл, плетіння з бісеру. Коли людина збирає з дрібних частин візерунок, вона збирає заново свою особистість.

Куди звертатися за допомогою?

В залежності від складності стану звертатися потрібно до психотерапевта і психіатра. Я рекомендую не боятися лікаря-психіатра, просто піти і отримати його консультацію, щоб чітко розуміти глибину проблеми та швидко повернути психіку в норму.

Також в Україні існують численні організації та ресурси для підтримки осіб з ПТСР, включаючи національні гарячі лінії, центри психічного здоров'я, а також міжнародні НГО, що працюють в країні. За кордоном також є центри, які надають допомогу.

Які стратегії або методи можуть допомогти в розпізнанні ПТСР у себе чи інших людей?

Усвідомлення симптомів ПТСР у себе або близьких є дуже важливим першим кроком до здорового способу життя.

Розпізнавання ПТСР може бути непростим завданням, але є кілька ознак, які  допоможуть вам чи вашим близьким зрозуміти, чи є потреба у додатковій підтримці або лікуванні:

―  часте відчуття сильного страху, тривоги  або злості  без явної причини

―  нав'язливі спогади про травматичну подію, які заважають жити звичайним життям, можуть бути ключовим індикатором.

―  уникнення людей, місць або ситуацій, які нагадують про травму, а також втрата інтересу до раніше приємних занять.

―  проблеми зі сном, як-от кошмари чи безсоння, або труднощі з концентрацією уваги

―  постійний поганий настрій, відчуття відчуженості або нездатність відчувати радість.

Якщо Ви знайшли в себе кілька з названих вище пунктів, обовʼязково зверніться до фахівця. Краще це буде профілактичний похід до спеціаліста, ніж занурення в травму.

Як вберегтися від ПТСР?

Щоб вберегтися від ПТСР, потрібно бути дуже уважними до себе і вчасно реагувати на певні події:

― одразу після травматичних подій звернутися до психотерапевта;

―  дотримуватися безпечного режиму дня: водний режим, їжа, режим сну;

―  прогулянки на свіжому повітрі;

― дихальні вправи;

―  техніка вільного письма (коли людина щодня виписує всі свої думки на папір і не читаючи текст, викидає лист на смітник);

―  тілесні вправи для стабілізації емоційного стану;

―  спілкування з близькими та друзями, бо підтримка дуже важлива в цей період;

―  слухати музику Моцарта, бо вона вирівнює роботу нервової  системи.

Як розмовляти та поводитись з людьми, які страждають на посттравматичний стресовий розлад?

Людині з ПТСР потрібна присутність близьких, прийняття та багато любові. Їх зцілення відбувається через теплі розмови, обійми, уважність та сумісні ритуали: теплий чай з улюбленої чашки, спільний сніданок, спільна творчість.

І тут дуже важливі границі, трошки більші, ніж до ПТСР. Не можна тиснути на таку людину або знецінювати її почуття болю. Хорошим початком до зцілення буде також залучення такої людини до звичайних домашніх справ, в яких «Ви без неї просто не впораєтесь». Таким чином Ви допоможете людині переміститися з травми в теперішнє, формуючи якорі через сумісні справи та ритуали.

Підтримка і розуміння від близьких може суттєво допомогти людям на шляху до одужання від ПТСР. Водночас важливо пам'ятати, що професійна допомога є ключовою в лікуванні цього складного розладу.

‍

Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства. 

‍Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті? 

Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте:  коли в тебе багато успіху,  хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися  негативні «сенсації» про мене. Це було вперше  в моєму житті, та ще публічно.  Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.  

Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали  мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш.  Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя. 

Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди

Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому,  піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…

Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися. 

Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в  чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.

Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори

Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як  себе почували поруч із тобою». 

Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною,  проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату. 

Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта? 

Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час. 

Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково  потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж,  в мене почалися нервові зриви.

З чим це було пов’язано?

Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав,  запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.

Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм.  Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя

І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.

Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку. 

Колишній чоловік Цезарій Пазура Вам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?

Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення  дивувалося: «Як це? Тепер ти  не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»

Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках  потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду. 

Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?

Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися  життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця  сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю:  «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення. 

І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе. 

Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?

Так, це правда. Я вам скажу чесно,  мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди.  А ще я мала батька Михайла,  який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він  був суворим,  завжди  казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів  підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити. 

Скільки процедур ЕКО Ви зробили?

Повних процедур було дев'ять. 

Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз  я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було  такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають  і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері,  з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.

‍Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?

Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже  мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.

Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком 

Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється  наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп. 

Хто Ваш другий чоловік?

Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.

Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто  я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову  будуть  говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди  хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.

Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?

Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла  вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати.  На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.

Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку  в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати. 

Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що  хочу. 

Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…

На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів, але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.

Це була  лікарська помилка?

На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів. 

Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.

Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?

Було й таке, що мені відмовляли. Тому я  одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі  не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.

Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?

Це був той час, коли  я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби  я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім  того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут  прописані.

На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?

Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй  4 роки, вона має свої зацікавлення і  мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися  на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже  почала  працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи  7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить. 

Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше  втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?

Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також  серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою. 

‍Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?

Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки.  Виявилося, що це ненормально. А я  цього не знала,  бо  не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я  запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а  я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.

Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?

Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але  не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я  принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття. 

‍Що би Ви  порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?

Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому  сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія

Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу,  наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ―  усиновлюю дитину, D ―  опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти  до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди! 

‍

Людмила Васковська — лікарка-анестезіологиня Маріупольської лікарні № 2, одна із героїнь «20 днів у Маріуполі» — документального фільму-лауреата цьогорічного Оскара. У перші три тижні повномасштабного вторгнення вона залишалася на роботі й рятувала людські життя. Згодом виїхала з міста,  змінила кілька місць тимчасового проживання, після чого перебралася з чоловіком до Києва. Сьогодні Людмила працює на двох роботах і продовжує віддано служити своїй професії. Про життя в Маріуполі в перші дні великої війни, долі пацієнтів, зйомки фільму та про плани після  Перемоги Людмила Васковська розповіла у відвертому інтерв’ю для Sestry.

‍Як виглядає Ваш сьогоднішній день у Києві?

Кожен день відрізняється. Зрозуміло, що я  працюю, але повітряна тривога та обстріли постійно втручаються у звичний графік. Тому ти ніколи не знаєш, як розпочнеться твій день. Якщо вранці обстріли, то поїхати одразу на роботу я не можу. Вона починається і закінчується пізніше. Планувати дуже складно. Якщо в нормальному довоєнному  житті ми жили й планували на пів року наперед, то зараз  насправді нічого не можна спланувати на наступний день. Зараз я працюю на двох роботах — в Маріупольській лікарні і ще в приватній клініці. 

На жаль, зарплати в бюджетній клініці на життя в Києві не вистачає, тому доводиться шукати щось додатково. 

У мене п'ятиденний робочий тиждень, але, крім цього є нічні чергування на основному місці роботи та додаткові. Це непросто. Бути лікарем — це гарна професія, бо ми допомагаємо людям, але дуже маленька зарплатня. Думаю, зі мною погодяться всі лікарі. Це в нашій державі треба змінювати.

24 лютого Вам зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ви тоді  працювали в реанімаційній. Згодом на роботу приїхав також Ваш чоловік. Яким для Вас був лютий 2022 року?

На початку лютого 2022 року у мене було багато планів та сподівань. Ми з чоловіком планували одружитись в тому році. Але війна кардинально змінила наше життя, як і життя мільйонів українців. Сама я народилася в Донецьку, потім жила в Маріуполі.

Я дуже довго не могла наважитися на переїзд. Коли жила в Донецьку, не було навіть думки, що хтось кудись переїде. Я тут виросла, навчалась, у мене багато друзів

Але в Донецьку почалась війна. Я розумію, як батькам було важко зважитися на цей переїзд, тому що вони все своє свідоме життя не планували змінювати місця проживання, будували будинок, навчали нас. Коли почалася війна, зрозуміли, що там не буде нормального життя, тому прийняли рішення, що треба переїжджати. 

Мені було дуже складно залишати рідний дім, уявляти, що я більше туди не повернусь. В якийсь момент ти думаєш, що все буде як раніше, звільнять території. Але я розуміла, що шляху назад немає. Російська пропаганда працює вже з народження дітей. Я бачила, як змінюються люди, як змінюється моє оточення. І я розуміла, що вже точно не буде як було. Це абсолютно інше оточення, яке я не хочу бачити. І тоді я теж приїхала в Маріуполь. Чому саме це місто? З шостого курсу саме в Маріуполі відкрили філіал університету, який був у Краматорську.

Що у Вашій роботі як лікаря в перші дні повномасштабного вторгнення було найскладнішим? 

У роботі лікаря під час повномасштабного вторгнення було нелегко. Якщо у тебе вистачає психологічних і фізичних сил, то ти виконуєш свою роботу. На жаль, не всі лікарі змогли зібратись і прийти на роботу. Декому було складно психологічно. І це цілком нормально. Ми  всі працювали  гуртом, і хто що вмів, той робив на автоматі свою роботу. Тоді не було часу вирішувати логічні задачі й думати, що робитимеш далі. Це як конвеєр. Ти робиш, робиш, робиш, а потім, можливо, якщо в тебе буде вільна хвилинка, запитаєш себе: чи правильно усе зроблено? Ми зовсім не були готові до того, що відбувалося. До кількості смертей, до такого напруження та навантаження. З часом, вже маючи досвід,  стає легше. Зараз лікарів навчають, як правильно себе поводити при обстрілах і як працювати в таких умовах.

Чи був готовий медичний персонал Маріупольської лікарні працювати в цілком нових умовах? Як взагалі була організована медична допомога?

У Маріуполі лікарі не були готові: ні психологічно, ні професійно. Матеріальна база теж не була готова: починаючи з бинтів, закінчуючи медикаментами та обладнанням. Думаю, до цього було важко підготуватися. Хто з нас міг уявити,  що може бути  таке вторгнення? Місто  було заблоковане з усіх сторін і не було звідки привезти допомогу. На це не розраховував ніхто в країні. А нас, лікарів, не готували до цього, ми не вчилися, ми не знали, як себе поводити при масових поступленнях пацієнтів. 

Організуватися було складно. Ми не  проводили  п'ятихвилинки, як в цивільний час, чи якісь збори. Ми взагалі не могли  планувати розпорядок дня. Я працювала у відділенні нейрореанімації. Так як багато лікарів не змогли приїхати на роботу після початку вторгнення, або приїхали, а потім поїхали, то в деяких відділеннях їх не вистачало. 

Хірурги постійно надавали допомогу, вони бігали між приймальним відділенням та хірургією. І я там також опинилася. На початку кожен виконував роботу по своїй профільній спеціалізації, а потім все, що було потрібно — і зашивали, і рани обробляли, і джгути накладали. Тоді потрібно було розбиратися у всьому, бо рук бракувало.

До нас привозили людей з різними пораненнями — осколкові, після вибухових травм, також польові, але менше, обширні рвані рани.

Усі пацієнти в лікарні були закріплені за своїми відділеннями —  на вісім поверхів.

Згодом,  коли почалися обстріли, пацієнтів з верхніх поверхів переводили на нижні три верхні поверхи. Багато цивільних людей лежали просто в коридорах — зрештою, скрізь, де було місце

Потім відбулися прямі попадання в нашу лікарню, і  було прийнято рішення, що всіх поранених, особливо тих осіб, які не можуть самі пересуватися, потрібно перемістити в підвал. На жаль, він не був пристосований не тільки для поранених, а й взагалі для перебування там будь-кого. Умови  жахливі. Це були складські  кімнати, куди зносили  непотрібні речі. Але головне в той час було перебувати в безпеці. 

Щодо запасів медикаментів — використовували те, що було. Коли ж ліки закінчилися, то люди грабували аптеки  і приносили нам медикаменти. Дехто приносив з дому. 

Ви казали, що Вам складно пригадати зараз дати, дні, бо все злилося в один великий день. Але чи є історії пацієнтів, які не можете забути?

Мене негативно вражали всі історії. Було дуже багато діток. Їх приносять в ковдрі, ти дивишся на дитину і не бачиш жодних поранень. Все  ціле, а дитина мертва. І тоді знаходиш за вушком маленьку  ранку,  яку дуже складно помітити. А це є осколок, який попав по життєво важливих центрах головного мозку і дитина миттєво загинула. Були пацієнти без голови, яких  привозили родичі. І в фільмі «20 днів в Маріуполі» є епізод, коли батько плаче над накритим тілом сина. Це дуже моторошна історія. Я не знаю, як цей батько емоційно пережив таке горе. Хлопці грали у футбол біля школи. Я так і не зрозуміла, що вони там робили. Начебто вийшли пограти, тому що було більш-менш тихо. Підлітків теж можна зрозуміти, адже їм важко постійно знаходитись в закритому приміщенні. Але саме в це місце прилетіла ракета чи снаряд. Батько одного із них одразу привіз трьох хлопців до нас в лікарню. На той час вже не було зв'язку. Не можна було викликати швидку допомогу.

Двоє хлопців ще були живі, з пораненнями. В одного — дуже важке поранення грудної клітки, а в іншого ампутували кінцівку і ще були поранення живота. Але вони вижили. А третій хлопчик, син  цього чоловіка — ні.

Коли батько діставав з багажника тіло сина, то там вже були частини. Але він все одно сподівався, що ми ще зможемо врятувати хлопця

Ми, лікарі, звісно, одразу вибігли на вулицю, щоб перекласти хворих. Стоїмо, дивимося і не знаємо, чи везти хлопця в хірургічне відділення, в операційну одразу, чи надавати допомогу на місці. Але на жаль… В такі моменти дуже важко взагалі усвідомити, що все це відбувається насправді, що це не страшний сон, не фільм. Це складно забути. І таких історій дуже багато. Дуже важка і жахлива доля всіх людей Маріуполя. 

Щодня Ви бачили величезну кількість загиблих. До цього звикнути неможливо. Що допомагало триматися психологічно?

У той час не було просто. Але тоді не було часу, щоб сісти і подумати, як все погано. Ти знаєш, що тобі прямо зараз потрібно надавати допомогу. Ти не можеш розвернутися, піти і сісти плакати. Можливо,  це був стан якогось шоку, коли ти продовжуєш виконувати свою роботу на автоматі. На окремі роздуми часу не було. Це, мабуть, і врятувало. Людина стікає кров'ю, терміново треба накласти джгут і кликати хірурга. Це як конвеєр. Повністю усвідомити все, що  відбувалося навкруги, не було можливості. 

Як Ви виїжджали з Маріуполя?

Сам виїзд був для мене несподіваний. Коли  росіяни зайшли в лікарню, у нас почали з'являтись думки, що ми не зможемо тут знаходитися разом з ними. Це  неможливо. Вони встановлюють свої правила. Нам треба їх лікувати. Тоді почали міркувати, як звідси вибратися. Хтось із колег сказав, що вдалося  домовитися з кимось з російської сторони і  можна виїхати. У нас миттєво в голові з'явився якийсь план. У стресових умовах, напевно, і мозок по-іншому працює. Зібралися і на наступний ранок, о сьомій, чи восьмій ранку, ми вийшли з лікарні — хто в чому: просто в одязі, в хірургічних костюмах.

Треба було швидко подивитися, чи ціла автівка. Бо були прямі попадання в лікарні і горіли машини. Усі, хто був готовий їхати на той час, максимально вмістилися і поїхали. Ми виїжджали з території  лікарні кілька хвилин, але здавалося, що це просто вічність, тому що на кожному повороті стояли озброєні росіяни. Якось ми таки виїхали.  Далі все було чорне, навкруги все горіло, людей майже не було. 

Було питання, по якій дорозі їхати, тому що без зв'язку ми не знали, де були зелені коридори. В результаті нам була відкрита лише одна дорога, по якій ми поїхали. Потім з'ясувалось, що вона  замінована.

Вже по дорозі ми бачили, що дорога в мінах і треба було  акуратно  їх проїжджати. Згодом — блокпости російські

Я думаю, що нам дуже пощастило, бо ті, хто стояв на цих блокпостах, не знали, що їм треба робити, що треба перевіряти якісь документи і взагалі на що звертати увагу. Ми не знали, по якій дорозі ми їдемо і коли буде останній блокпост. Не було кому передати цю інформацію, не маючи зв'язку. І ось ми під’їхали, пам’ятаю, ближче  і побачили український прапор. Лише тоді  з полегшенням видихнули. 

Ми приїхали в Запоріжжя, тому що тільки через це місто була дорога. Приїхали пізно ввечері і переночували. Наступного дня  подалися в Дніпро, тому що там на той час були батьки.

У Дніпрі ми декілька днів шукали роботу. Але, на жаль, не знайшли. Нам здавалося, що лікарі скрізь потрібні і що нас приймуть в будь-яку лікарню. Та виявилось не так, як нам здавалося. Ми ніде не знадобились. Тому треба було вирішувати, що робити далі. В той же час  знайомий запросив  в Луцьк. Сказав, що є  сім'я, яка виїхала за кордон, і вони можуть нам дати свою квартиру безкоштовно. І ми вирішили, що поїдемо туди. Нам пощастило, що на нашому шляху зустрілися такі добрі люди. 

В Луцьку також виникли труднощі з роботою. Тоді нам запропонували працювати в районній лікарні в Нововолинську. Це невелике містечко у Волинській області. І ми поїхали туди. Але психологічно було важко там знаходитись. Не можу назвати точну причину цього. Наче і прийняли нас добре, і всі умови були. Але в психологічному плані ставало важче і важче з кожним днем. 

У нас з чоловіком почали виникати думки, що ми не розвиваємось. Щоб не заглиблюватися в депресію далі, вирішили переїхати в Київ

Наша Маріупольська лікарня ще тоді не була відкрита. Чоловік знайшов роботу в приватній клініці, а я пішла працювати в клініку по оголошенню в інтернеті. Робота була непогана, в офтальмологічній клініці. 

На мою думку, нам теж дуже пощастило. Ми приїхали в столицю, одразу змогли знайти роботу — і не найгіршу. Я розуміла, що загалом в офтальмології непогано, але для анестезіолога це недостатня робота. Я не розвивалася як лікар. Тоді якраз уже відкрилася наша Маріупольська обласна лікарня і я перейшла туди  працювати. 

Як змінилася робота Маріупольської лікарні, коли вона переїхала в Київ? Кого вона обслуговує тепер? 

Дуже змінилася. Це повністю інша робота та інші напрями. В Маріуполі у кожного було своє відділення і завідувачі окремими відділеннями, а тут такого немає. У нас немає спільного ординатора на всі відділення. І ми, як маленька команда, намагаємося змінювати ту роботу, яка була раніше. На початку обслуговували тільки переселенців  з Маріуполя. А потім почали приїжджати переселенці з півдня України. А ще пізніше з'явилися пацієнти з Києва. Коли відкрилась лікарня, нам вдалося знайти одне із найсучасніших обладнань в Києві. Новий гарний ремонт, невелика територія і сервіс надання послуг достатньо високий. До нас часто приїжджають обстежуватися, або на операції українці з-за кордону. 

Чи сумуєте за Маріуполем сьогодні?

Сумую за тими часами, але не за містами. У Маріуполі зараз багато іноземців з російських територій, там панує зовсім інша культура. Змінився соціум. Тому за цим я зовсім не сумую. Я не знаю, чи коли-небудь там щось зміниться. Це важко — викоренити звідти все російське. Там щохвилини працює російська пропаганда. Я не знаю, які механізми вони використовують, але для наших людей це вже як норма. Вони продовжують там жити, спілкуватись. 

Чи багато з Ваших колег раділи приходу «русского міра»?

Так вийшло, що більшість моїх друзів, також виїхали. Знайомі по роботі, з якими ми не так часто перетиналися, в групах передали інформацію, переслали фотографії, відео, що  деякі лікарі у своїх кабінетах повісили прапори Росії та портрет Путіна. Вони  записували відео, як вітають його з днем народження, співали тематичних пісень. За це вони отримали посади. Наприклад, лікар, який двадцять років не міг нічого зробити,  раптом став  завідуючим відділення. У нього є свій кабінет, і він може собі дозволити повісити табличку зі своїм прізвищем. І все в нього добре. Якщо в людини була така ціль, то вона отримала те, що хотіла.

На жаль, війна негативно впливає на всі сфери життя людини, зокрема й на особисті стосунки. На фоні стресу частішають конфлікти, що призводить навіть до розлучення. Наскільки війна вплинула на Ваші стосунки з чоловіком?

Я не знаю, як би було без війни, але зараз ми обоє знаємо, що можемо покластися один на одного у важкій ситуації. Ми багато  пройшли разом. Це найважливіше, коли поряд з тобою є людина, яка в найважчі часи підтримає тебе. Мій чоловік — дуже гарна людина. Те, як він відноситься до роботи та до пацієнтів, вразило мене найбільше, коли ми познайомилися, а це було на роботі. Він повністю і безкорисливо  віддається людям.  

Ви — головна героїня фільму «20 днів в Маріуполі», який отримав Оскар. Ви були присутні на різних показах фільму. Про що Вас зазвичай питають люди?

Було багато питань про те, яке зараз життя в Маріуполі, як воно змінилося, що там відбувається, яка обстановка тощо. На ці питання в мене ніколи немає конкретної відповіді, тому що я ні з ким не спілкуюсь, хто зараз перебуває в Маріуполі. Багато питали про те, як маріупольці ставилися до приходу Росії. Тобто, навіть у фільмі є цитати, коли українці кажуть, що  українські літаки нас бомблять, у всьому винні українці, а росіяни  приходять  з миром. Я не можу сказати, що в голові тих людей і чому вони так думають. Це треба в них питати. Інколи ми дискутували на ці теми. Також цікавилися долею  пацієнтів, які потрапили в кадр.

Фільм «20 днів в Маріуполі» не легкий психологічно. Чому Ви би  порадили людям подивитися цю стрічку?

Точно не для того, щоб просто подивитись, як все було погано.

Ця стрічка не залишить байдужим жодного, хто її переглянув. Кожна людина, дивлячись цей фільм, переживає якусь свою трагедію, особливо, якщо це люди з Маріуполя або з інших міст, які зазнали  схожих руйнувань. Кожен робить свої висновки.

Я би, напевно, зробила собі висновки на майбутнє, а особливо для тих людей, які в Європі. Те, що ми зараз бачимо, відбувається всередині Європи у ХХІ столітті, коли після ІІ Світової війни всі думали, що такого більше не повториться. Але це відбувається. І, на жаль, ніхто ніяк не може на це вплинути.

Світ повинен бути свідомим. Ми повинні розуміти, що навіть якщо війна далеко, вона може бути в будь-якому місці, незважаючи ні на що

Важливо завжди бути людиною і в складний момент допомогти діткам і жінкам, які залишились самі.

Були ситуації, коли під час зйомок фільму, пацієнти та лікарі влаштовували скандали, бо не хотіли, щоб їх знімали? 

Багато хто з медичного персоналу виступав проти зйомок, виганяли, матом крили. Але всім треба було зрозуміти, що це важливі докази. І тепер весь світ побачив це. Може, на той час люди не усвідомлювали цього. Думали, зараз все це закінчиться, тому навіщо це потрібно? Але це послужило в першу чергу доказами російських злочинів проти України. 

Що для Вас особисто означає те, що Ви стали героїнею цієї стрічки?

Взагалі нічого не означає. Було набагато більше матеріалу зі мною й інтерв'ю записували. Але ж у цей фільм треба було помістити всі можливі кадри. Ми з журналістами жили в одному коридорі, всі були поруч і ділились чим могли. Комусь важко  було щось згадувати, розповідати.

Я ж вважаю, що це мій обов'язок — донести до людей правду. Щоб кожен зрозумів, навіщо взагалі знімався цей фільм і навіщо його показувати

Як би мені важко не було,  я ділилася правдою.

Які Ваші основні цінності як лікаря? Що найважливіше у цій професії?

Зберегти життя людей. Навіть не врятувати, а саме вберегти. Наша задача — не допустити того, щоб  потім рятувати людей — і фізично, і психологічно.

Мене часто запитують, чому я обрала фах лікаря. Батьки закінчили ВНЗ технічних спеціальностей, старший брат — теж. У моїй сім’ї всі — інженери. До середини одинадцятого класу я планувала бути або перекладачкою, або юристкою. А потім раптом подумала: «А чому б мені не стати лікаркою? Це досить цікаво. Це та сфера, яка постійно розвивається. І ти будеш мати змогу все життя вчитись». Спершу я мріяла бути дитячим хірургом. Але на шостому році навчання зрозуміла, що цей напрям —  не моє. Працюючи в операційній, коли поруч завжди є анестезіолог, я зрозуміла, що ця галузь мені більш цікава. 

Чи вдається сьогодні будувати плани на майбутнє? 

У нинішніх умовах дуже важко щось планувати. Ти не знаєш, що буде завтра. Я можу собі запланувати, що завтра треба сходити в магазин, але якщо буде тривога, я туди не піду. Це дуже примітивні речі, але з них складається життя. Щось глобально спланувати — якийсь відпочинок, поїздку на конференцію, навчання — складно. Якщо в тебе є така можливість, то це дуже круто. Наприклад, відвідати захід в Києві. Але іноді це буває теж небезпечно і заходи відміняють. Багато людей мають плани після нашої Перемоги. Тому я думаю, що ось закінчиться війна, і я запланую відпустку, почну збирати кошти на житло. 

Вже би й хотілося планувати народження дитини. Але для мене це неможливо

Деякі люди планують, звісно, але я розумію, що якщо говорити про дітей, то це небезпека в першу чергу для них. Знаючи, як було в Маріуполі та як страждали там діти,  поки я не можу переступити через цей бар'єр. Можливо, з часом щось зміниться.

Учителька Катерина Мазурчук нікуди не виїждала з Києва з перших місяців повномасштабного вторгнення. Спочатку від кожного звуку повітряної тривоги здригалася і бігла у найближче сховище. Всередині щось аж переверталося. Був постійний неспокій, страх. Інколи здавалося, що я божеволю від цих звуків, які пульсували мені в голові», ― розповідає Катерина. Через 2-3 місяці жінка уже не так панічно реагувала на повітряні тривоги: «Здається, я до них звикла, хоча до такого складно звикнути. Але це стало  частиною повсякденного життя. Зауважила, що часто, в період відсутності повітряної тривоги, я відчувала цей звук у вухах. Це дуже дивний стан, який приводив до страху та тривожності. А коли звук  лунав знову ― я наче заспокоювалася. Як наслідок ―  Катерині довелося пропрацювати цей стан разом з психологом.

Вікторія Швед мешкала у серці Києва ―  на Хрещатику. Там звуки повітряної тривоги були такими гучними, що вона не витримала і поїхала з дітьми до Польщі. «Якщо я заспокоїлася в Європі, то мій п'ятирічний син досі здригається при звуках машин швидкої, поліції тощо. Травматичний досвід дуже відбувається на загальному стані та майбутньому. Все потрібно пропрацьовувати зі спеціалістом», ―  розповідає Вікторія.

Реакція на повітряні тривоги в людей дуже різна, що залежить в першу чергу від їхнього психологічного стану. Постійна тривожність та напруга можуть привести до того, що люди звикають до повітряних тривог, вважаючи їх нормальним станом речей

Це може бути формою адаптації до стресових умов. Детальніше про реакцію українців на повітряні тривоги Sestry розпитали в Марини Усенко, психотерапевтки, лайф-менторки, засновниці мережі UMschool.

Як організм реагує на повітряну тривогу? Як тривоги впливають на психічне здоров'я та загальний стан благополуччя?

Коли лунає повітряна тривога, організм людини відгукується спалахом стресових гормонів, таких, як адреналін, що готує нас до швидкої реакції на небезпеку, викликаючи прискорене серцебиття та збільшену увагу. Така постійна готовність «бий або біжи» може виснажувати, призводячи до тривожності, проблем зі сном та зниження емоційного благополуччя, що вимагає від нас знаходити способи адаптації та підтримки, аби піклуватися про наше психічне здоров'я.

 Чому люди звикають до повітряних тривог? І чи це нормально?

Звикання до повітряних тривог ― це форма психологічної адаптації, коли постійний стрес стає частиною нашого повсякденного життя. Інакше не вижити. Цей процес допомагає знизити безпосередню емоційну реакцію на загрозу, дозволяючи нам продовжувати функціонувати попри навколишню небезпеку. Хоча це може здатися корисним механізмом справляння, існує ризик, що така адаптація може призвести до ігнорування реальних загроз або недооцінювання необхідності вжиття заходів безпеки. Тобто, людина втрачає грань між безпекою і небезпекою, в подальшому відсутність тривог буде викликати внутрішню дестабілізацію.

Ми не знаємо, коли буде сигнал, а наша нервова система в хронічному стресі постійно перебуває в очікуванні тривог.

Які можуть бути наслідки тривалого перебування у стані очікування вибухів для психологічного та емоційного стану людей?

Постійне очікування тривоги може призвести до стану, який психологи називають хронічним стресом. Цей стан негативно впливає на психічне здоров'я, спричиняючи постійне відчуття тривоги, зниження концентрації уваги, розлади сну, а також може спровокувати розвиток депресії та анксіозних розладів. Психіка не витримує постійного напруження і починає просто «виключатися».

Довготривалий стрес також виснажує фізичну енергію, підриваючи імунну систему та підвищуючи ризик різноманітних проблем зі здоровʼям. Тому дуже важливо знаходити ефективні способи керування стресом і забезпечувати собі достатній відпочинок і підтримку

Тому дуже важливо знайти свої методи стабілізації та відновлення, щоб зберегти психічне здоровʼя настільки, наскільки це можливо в умовах війни.

Після масованих обстрілів люди часто викладають у соцмережі  різноманітні жарти. Це нормальна реакція психіки?

Так, це один з механізмів справляння зі стресом, відомий як використання гумору в якості оборонної реакції. Гумор допомагає знижувати напругу, створюючи психологічну дистанцію від травматичного досвіду. Висміювання загрози може надати відчуття контролю над ситуацією та полегшити вплив стресу на емоційний стан. Однак важливо пам'ятати, що для деяких людей, особливо тих, хто сильно постраждав від стресових подій, такі жарти можуть не виявитися ефективною стратегією справляння і їм може знадобитися додаткова підтримка та ресурси для відновлення.

Люди вдаються до гумору у відповідь на тривоги та ракетні загрози з кількох причин.

По-перше, гумор дозволяє створити психологічну дистанцію від загрози, допомагаючи зменшити її безпосередній емоційний вплив. По суті, сміятися над страхом означає знайти у ньому щось абсурдне або незначне, що тимчасово знижує його вагомість у наших очах

По-друге, гумор є способом збереження нормальності у ненормальних обставинах.  Використання жартів та іронії допомагає підтримувати соціальні зв'язки та почуття спільноти серед людей, які переживають спільні виклики. Це спосіб сказати: «Ми все ще можемо сміятися; ми все ще тут, разом.»

Третя причина ― це захисний механізм. Гумор допомагає нам впоратися зі страхом і безпорадністю, які викликають тривоги і ракетні удари. Жартуючи, ми боремося зі стресом, знаходячи у важких ситуаціях щось, що може викликати радість або хоча б посмішку.

Тобто гумор стає таким щитом, який відділяє людей від реальної небезпеки. Та в цього є зворотна сторона: знижується рівень емпатії до інших, особливо до тих, хто не сміється, втрачається звʼязок з реальністю, невизнання (консервація) інших емоцій. І це вже не про силу духа, це вже про деструктивну адаптацію.

Які стратегії можна використовувати для керування стресом та тривогою, пов'язаною з очікуванням вибухів?

Для керування стресом та тривогою важливо розвинути здорові стратегії справляння. Це можуть бути техніки глибокого дихання, медитація, йога, танці, малювання або навіть прості прогулянки на свіжому повітрі, які допомагають заспокоїти розум і зменшити відчуття тривоги. Корисним може бути також встановлення режиму дня, відповідно до гормонального розкладу, забезпечення здорового сну та збалансованого харчування. Не менш важливо підтримувати зв'язок з близькими та ділитися своїми переживаннями. На ніч можна робити ванни з бішофітом та слухати йогу-нидру для стабілізації нервової системи.

Як повітряні тривоги впливають на дітей?

Діти особливо чутливі до стресу та тривоги, які виникають внаслідок повітряних тривог. Вони можуть відчувати страх, плутанину або навіть розлади сну. Тому з дітьми важливо розмовляти про їхні переживання, надавати їм відчуття безпеки та захищеності. Поясніть, що тривога ― це захід безпеки, а не щось, що повинно викликати додатковий страх.

Допоможіть дітям виразити свої почуття через малюнки, ігри або розмови, і забезпечте їм рутину, яка може додати стабільності в їхнє життя. Обіймайте частіше, бо обійми сприяють підвищенню гормонів щастя, вмикайте музику Моцарта для стабілізації нервової системи, не замовчуйте важливі речі, особливо, коли дитина питає. І будьте щирими: визнавайте свої почуття та почуття дитини, не знецінюйте страх і тривогу, дайте їм місце та перекривайте вірою в те, що з усім в житті впораєтесь і ви, і ваша дитина.

Які є захисні реакції організму на небезпеку?

Наш організм має вбудовані механізми реагування на стрес і небезпеку, такі як збільшення адреналіну, що допомагає нам бути більш уважними та готовими до дії. Іншою захисною реакцією є «реакція заморозки», коли людина на момент паралізується, оцінюючи ситуацію та можливі шляхи дій. Ці реакції є частиною нашої еволюційної спадщини, допомагаючи нам виживати в небезпечних умовах

Які ресурси доступні для психологічної підтримки та допомоги українцям, які відчувають тривогу через повітряні тривоги?

Звичайно, при високому рівні тривоги добре звернутися до лікаря-невролога або психіатра, щоб сформувати якісну системну підтримку нервової системи за допомогою вітамінів та заспокійливих. Обовʼязково звернутися до хорошого психотерапевта та використати всі можливі ресурси для турботи про своє тіло та розум: тепла вода, мʼякий одяг, смачна їжа, обійми близьких... Інколи прості речі добре допомагають навіть в  найскладніших ситуаціях. Крім цього, необхідно зібрати інформацію про ті випадки , які вас бентежать, бо тривога включається від недостатньої кількості знань.Тому я завжди рекомендую максимально підготуватися до будь-яких подій ― тоді рівень внутрішньої тривоги значно зменшується.

Які можливі наслідки може мати ігнорування або недооцінювання психологічних наслідків повітряних тривог для суспільства в цілому?

Ігнорування або недооцінювання психологічного впливу тривог може призвести до зростання випадків посттравматичного стресового розладу (ПТСР), збільшення кількості людей з анксіозністю та депресією, а також загального зниження продуктивності та життєвого благополуччя

Як зберегти психічне здоров’я під час повітряних тривог?

Для збереження психічного здоров'я в умовах повітряних тривог важливо практикувати самопіклування та знаходити способи розрядки. Ось декілька основних порад:

Встановлення рутини: Намагайтеся підтримувати звичайний розпорядок дня, щоб додати структури та передбачуваності у ваше життя.

Фізична активність: Регулярні фізичні вправи допомагають знизити рівень стресу та покращити настрій.

Техніки релаксації: Практики, такі як глибоке дихання, медитація або йога, можуть допомогти заспокоїти розум і зменшити відчуття тривоги.

Комунікація: Підтримуйте зв'язок з родиною та друзями, діліться своїми переживаннями та підтримуйте один одного.

Обмеження впливу новин: Встановіть конкретні часові рамки для перевірки новин, щоб уникнути перевантаження інформацією та зберегти спокій.

Професійна допомога: Якщо відчуваєте, що самостійно впоратися з тривогою стає складно, не вагайтеся звернутися за допомогою до психолога або терапевта.

Галина Горицька — сучасна українська письменниця, історикиня за фахом, викладачка, кандидатка політичних наук. Свій перший роман почала писати під час навчання в аспірантурі й не думала, що невдовзі це стане її професійною діяльністю.  Відома читачам за твором «Острів», ретророманами «Товариство осиротілих атеїстів», «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги». Під час інтерв’ю Sestry Галина Горицька розповіла, як історична освіта допомагає їй писати книги, про поїздки на фронт та що читають сьогодні українці.

‍Війна вплинула на життя кожного з нас. Багато письменників від початку повномасштабного вторгнення не написали жодного рядка. Хтось же продовжує працювати на книгами. Як війна вплинула на Вашу творчість?

Мої дві книжки про війну досить різкі, відрізняються по стилю від того, як я писала раніше. Наразі я пишу нерегулярно, тому що на заваді стають то повітряні тривоги, то обстріли. І ця нерегулярність породжує певну  апатію, тобто зовсім не сприяє творчості. Раніше я не писала таких документальних романів, а була більше орієнтована на фікшн.

Другий роман про війну я почала писати 24 лютого 2022-го року, тому в мене практично не було перерви у творчості. Я йшла по гарячим слідам.

Як змінився український книжковий ринок після початку повномасштабної війни? 

Я не дуже компетентна в цьому питанні, тому я вам можу донести думку свого видавця Олександра  Красовицького. Зокрема, він зазначає, що головна відмінність ― це мова, тому що перед початком  повномасштабного вторгнення не було вагомої підтримки державної мови і більше 50% відсотків книжок на ринку були з Російської Федерації. Плюс ще 20% ― видання українських видавництв, зокрема КСД видавало багато книжок російською мовою. Ринок російськомовної книжки в Україні складав  приблизно 70%. І перші пів року, коли ринок поступово відновлювався, він й надалі залишався російськомовним. І лише у вересні-жовтні 2022 року українські оператори роздрібних крамниць почали прибирати російськомовні книжки російських видавництв з полиць. А потім  настала черга російськомовних книжок українських видавництв.

Тобто, наразі вважається, що близько 85% відсотків ринку ―  це україномовна література. Але виникає питання: а  що робити з тими російськомовними читачами, які не готові перейти на українську й  українською не хочуть читати?

Тому українські пірати освоїли друк книжок російських видавництв: вони закачують макети з піратських сайтів і друкують на цифрі. Як наслідок  в Україні на 10-15%  піратський ринок ―  російської книжки.  

Як Ви вважаєте, історичний роман може стати нашою культурною зброєю? Бо одна справа, якщо ми просто розповідатимемо сухі історичні факти. Й зовсім інша, коли читачі зможуть очима героїв побачити, як росіяни у ХХІ столітті  руйнують наші міста.

Наразі люди втомилися читати складну літературу, їм хочеться чогось веселого. Новини можна дізнатися з телеграм-каналів (нещодавно бачила інформацію, що  70 %  інформації українці  черпають саме звідти). Тобто, я не знаю, чи історичний роман наразі актуальний, судячи з потреб і попиту українського читача. Ми повернулися до фентезі, детективів, любовних романів, до чогось легкого. А війни й історії нам вистачає в житті.

У Польщі, до речі, відвідуючи презентації українських книг про війну, я спостерігала великий інтерес з боку поляків до такої літератури…

Це так звана література факту. Тут можна як приклад привести білоруську письменницю Світлану Алексієвич. Її мати українка і вона провела дитинство у Вінницькій області в бабусі. Вона написала роман про війну «У війни не жіноче обличчя»  ― через 38 років після закінчення Другої світової війни. Тобто, не по гарячим слідам. Я не впевнена, що одразу після закінчення Другої світової хтось би хотів її прочитати. В контексті цього всього так, у нас війна. Але ж вона не світова. Тому я думаю, такі книги мають місце. А те, що ви підтвердили цікавість за кордоном, говорить про те, що  потрібно перекладати книги. Або ж має пройти багато часу, щоб рани затягнулися, і ми захотіли це все читати про себе.

Яке, на Вашу думку, майбутнє російської мови в Україні?

Я вважаю, що все залежить від подальшого перебігу російсько-української війни.

Як вона закінчиться і коли. Але на українську мову не перейшла більшість, принаймні в Києві. Був різкий стрибок  всього україномовного, але лише перші пів року.  Наведу кумедний приклад. Влітку 2022 року я  зайшла в магазин українських брендів в Києві й  говорила українською. Там було дві  продавчині: одна розмовляла українською, друга ― російською. Ось зайшла дівчина у футболці з українською символікою. Вона говорила винятково російською і з нею працювала продавчиня, яка спілкувалася також лише російською. Ми не перейшли на українську. Навіть у сфері послуг ти  розмовляєш українською — з тобою українською, ти російською ― з тобою російською. Але, на жаль, не англійською, не французькою, а російською. Поки що в нашому суспільстві білінгвізм, і я не знаю, коли це закінчиться. Усе залежить від перебігу подальшої карколомної історії. Ми не знаємо, що буде завтра.

Ви написали книгу в 2 томах про війну. Перший том «Війна: вогонь запеклих не пече» вміщує в собі події, починаючи з 2014 року і аж до 2022, другий том «Війна: вогонь, вода і мідні труби» — історії 2022 року. Розкажіть про важливість цих книг в контексті нинішніх подій? 

Я хотіла розповісти читачу про те, чого він, мабуть, не знає. У мене є такий розділ в другій книжці «Ситуація контрольована». Був єдиний телемарафон, нам нічого не доносили, що відбувається, все було добре. І якщо ти не стикався і не спілкувався з певними спецпризначенцями, військовими не з Києва, не з штабу, які щось більше знають, то ситуація виглядала так,  що все гаразд. І тільки через рік, здається, зняли документальний фільм про те, що на підступах до Києва стояли російські танки. В новинах про це не говорили, або ж якось дуже завуальовано. А мені хотілося  донести цю інформацію.

Ви опитали бійців різних підрозділів та скомпонували їх розповіді в єдиний документальний роман. Реальні історії, справжні життя, які переплелись з війною та мають бути розказані. Яка з них Вас вразила найбільше?

Говорити про те, яка історія мене вразила найбільше, дуже складно. Це правдиві історії. Але зважайте на те, що ми всі імпліковані, постмодернізовані, і вся історія суб'єктивна. Я намагалася зберегти мову, зберігаючи жаргон, я не цензурувала матюки. Найбільше вражали розповіді, де була смерть.

Все це дуже боляче. І, на жаль, у моїй другій книзі на початку є перелік тих, кого уже не було  в живих на момент виходу видання і цей список продовжує поповнюватись

Є  герой Назар, який на час випуску книги офіційно вважався зниклим безвісти. Тому він так і значиться в книжці. Потім стало відомо, що він загинув під Маріуполем. Гвинтокрил під час пошукової операції збили. Зараз уже можна сказати, що його звати Назар  Боровицький. В нього є сторінка у Вікіпедії. Це дуже болюча історія. Мабуть, вона мене найбільше вразила.

Бійці легко йшли на контакт і легко їм було це все переповідати, ділитися своїм досвідом?

По-різному. Є така психологічна складова, що коли ти тільки щось пережив, ти хочеш це розповісти. Проходить час і ти трохи закриваєшся в собі і  щось переповідати уже не хочеться. Я багато спілкувалася з людьми, яких я знала особисто. Я стрибала з ними з парашутом. Я їх бачила і зустрічала на Сході в 2020-2021-их роках. Тому вони були готові ділитися історіями, і вони хотіли цього. 

Коли я була на Сході взимку з 2020 на 2021 рік, тоді мені вперше прийшла думка, що  про це треба написати. Я ж письменниця і пишу все, що мені цікаво. Звісно, мені було складно, тому що це нетиповий для мене жанр. Я не хотіла вводити вигадану фабулу, а написати так, як було на той момент. Мені це було важливо. Я писала відразу. Радію, що навіть в 2022 році я почала писати відразу, тому що все забувається, особливо деталі. Наприклад, ми їдемо у Широкине, я сиджу на задньому сидінні автівки за комп'ютером і пишу. 

Який найважливіший досвід Ви отримали для себе під час цих поїздок на  Схід в зону АТО, коли зустрічали  бійців і  волонтерів?

Це коли ти їдеш в таксі додому з київського вокзалу, і тобі  страшно. Немає комендантської години, у хмарочосах горить світло. У Києві тоді війни не було, а на Сході — так.   Знаєте, в мене є такий жарт, який я часто використовую. Новини по телебачнню, дикторка говрить: «Сьогодні обстріляли Авдіївку градами, а тепер повернімось до інших новин. Пожежники знімали кота з дерева в Одесі дві години». Тобто, поки не потрапиш під гради, ти ніколи не зрозумієш, що це таке. Це для тебе буде лише умовність. 

Як виглядає Ваш звичайний  день у Києві?

Я прокидаюсь і займаюсь спортом. Також це побут. Але основна моя діяльність націлена на роботу. Я  не особливо вірю в натхнення. Я можу вважати себе професійним письменником, тому що  отримую роялті й мене видають безкоштовно. Тому я переконана, що всі професійні письменники повинні сідати й працювати — 3-4 й подекуди 5 годин. Ти повинен або писати, або  мучитись якимись думками. Також наразі я займаюся редагуванням попередніх рукописів, в мене в роботі два рукописи і один вже зданий у видавництво.

Чому Ви не виїхали від початку повномасштабного вторгнення з Києва, з України взагалі?

Я ніколи не розглядала цей варіант. Мені чомусь ніколи не хотілося.

Звісно, під час обстрілів було певне хвилювання, якийсь адреналін. Але, знаєте, так як я професійна парашутистка, то навчена не падати духом, а бути зібраною. Тобто, я стаю  дуже організована, жорстка та дієва. Мої життєві ресурси в цей момент збираються, а не розслабляються. Страшно, коли кудись їдеш і за півтора кілометра російський  кордон. Але прямо в Києві відчуття страху в мене не було. Єдине, зізнаюся,  2 січня цього року, коли був дуже потужний обстріл, а я  живу на тридцятому поверсі в центрі, то я спускалася на паркінг, який  слугує бомбосховищем. Тоді було  трохи лячнувато.

Як Ви прийшли до свого захоплення з парашутом?

Я завжди хотіла стрибати. 

Ще з юного віку. Але в мене не було фінансової можливості. Коли в мене з'явилася така змога, я пройшла спеціальні курси. Я не можу сказати, що я  регулярний парашутист, тому що на свій вік я, мабуть, могла би при бажанні мати тисячу стрибків. А в мене їх 197. Зараз не знаю, коли знову стрибатиму. Знаю, що є промзони в Європі, але от великого бажання їхати в Європу стрибати з парашутом поки нема.

Ви  завжди любили писати. У школі були гуманітарієм і цікавилася більше літературою, ніж математикою. В університет вступили на історичний факультет, навчання на якому дуже подобалось. На скільки освіта історика допомагає Вам у письменницькій діяльності?

Як історику мені дуже допомагає системність, вміння шукати матеріали. Як кандидат політичних наук я мала право доступу вже після закінчення університету в зал періодики Київського національного університету. Періодика тих років —  це справжні перли. Дуже допомагали в написанні різні архіви. Фактично історик — це той, котрий може знайти інформацію. Тобто в цьому плані історична освіта мені дуже допомагає. Скажімо, в мене є жіноча серія романів. Один з них — «Ліля. Париж. Кохання». Задля його написання я спеціально їздила по замках в Німеччині і мені дуже там сподобалось —  настільки, що вийшов гарний історичний детектив. 

Що Ви любите читати і чи читаєте за рекомендацією?

З останнього, що мене  сильно вразило — це роман «Моє каяття» Жауме Кабре. Це дуже сильний роман. Мій улюблений письменник Курт Воннегут. Хоча багато хто зі мною не погоджується. Адже це  дуже нетрадиційна література. Але  «Бойня номер п’ять» для мене являється зразком того, як взагалі повинен виглядати художній історичний роман. Також мені до вподоби «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. 

Деякі книжки мені приносить і дарує видавець. У нас є така гарна традиція. В мене є майже всі книжки, які він написав, і вони досить цікаві. За рекомендацією іноді я щось купую,  заходячи в книжкові крамниці. Загалом  з того, що я читаю, щось може мені не сподобатися, але зазвичай я намагаюся закінчити те, що читаю. 

Ви дуже самокритичні до власних рукописів?

Мабуть, що ні. Я їх всіх дуже люблю. Переважно я пишу дуже швидко, і я дуже поважаю коли пишеш хвилями, наче заходиш в потік. Тому не дуже люблю правити, перечитувати щось. Звісно, коли це стосується  питання стилю, мови — тоді так.

Я не люблю, скажімо, передачу фабули. Тобто є люди, які пишуть фабулу, продумують синопсис, що буде в романі. Я так не можу. Я не пишу синопсис і не знаю наперед, як  закінчиться мій роман. Я не Толстой, який виписував фабулу на цидулках, а потім це все об'єднував. 

Над чим зараз працюєте?

Я працюю над двома рукописами. Вони про Україну і про нинішню ситуацію. Хоча не зовсім. Один рукопис я давно почала і  дуже сподіваюся нарешті його закінчити.  Написання йде то складно, то легко. Була єдина  офіцерка Української Народної Республіки, військова медикиня Христина Сушко. 

Про неї майже  немає фактів. Тому приходиться дещо вигадувати. Це буде  фікшн. Наприклад, мене вразило, що по-перше невідомо, де вона народжена. Тобто, ніхто не знає, чи вона взагалі українка. Офіційно вона власне княгиня Трубецька-Долгорука. Також була в шпиталі на південно-західному фронті Першої світової як військова медсестра, потім  зустріла на фронті свого чоловіка, народила доньку. Коли почався Жовтневий переворот, то виїхати з Росії в Україну їй допоміг Симон Петлюра, який працював журналістом в Москві і був знайомий з родиною її чоловіка. Я вважаю, що це дуже цікава історія про жінку. Також мене захоплює історія  Катерини Десницької, кавалера Георгіївського хреста. Вона була на Далекому Сході, в Першій світовій з пересувним шпиталем. Це перша європейка і, здається, єдина, яка стала королевою Сіаму. Третя героїня книги — вигадана героїня, медсестра Дарина. Потім я ще згадую Марію Склодовську-Кюрі.

Під час Першої світової війни Марі Кюрі зібрала кошти на переносні рентген-апарати для військових госпіталів, аби запобігти зайвій ампутації кінцівок і їздила з ними по фронту, кермуючи сама автівку. Я випадково натрапила на її музей в Варшаві — до слова, дуже цікавий і взнала цю інформацію

Подивимось, що з цієї книги вийде. Ніколи не можна говорити наперед. Мені важко оцінити те, що я пишу. Це така авторська особливість.

‍

Оксана Щирба: На платформі Netflix вийшов фільм «Між нами», в якому піднімаються теми становища жінки в суспільстві, сімейного насильства, ПТСР. Одну з головних ролей зіграли Ви. Наскільки складно було відчути героїню фільму?

Ірма Вітовська: Аня для мене досить далека. Я, дякувати Богу, не пройшла такий шлях і не перебувала в ситуації постійного аб’юзу. Але я досить добре знайома з цим складним явищем через те, що в 2017-2018 роках представляла програму проти побутового насильства. Була тоді створена гаряча лінія «Поліна». Тому мені не складно далася ця роль. В якийсь момент навіть здалося, що вона притягнута до мене зі Всесвіту, тому що я дуже переймалася цією проблемою. Ми робили різні панельні дискусії, проводили зустрічі. Для мене, як для акторки, ця робота була дуже цікавою з професійної точки зору.

Поки значна кількість жінок вивозила дітей з країни, Ваш син мріяв стати військовим. Як виховуєте дитину, як дивитеся на майбутнє в країні — Ваше, сина, усіх нас?

Зараз він хоче бути контррозвідником у Службі безпеки України або розвідці України. Йому лише тринадцять. Завтра він може захотіти стати космонавтом. Я цього не можу спрогнозувати.

Війна дійсно внесла корективи. Дуже багато хлопців дивляться на наших військових, шляхетних, красивих, сміливих, і захоплюються ними, хочуть бути схожими на них.

Щодо виховання мого сина — ніяк не виховую. Я не маю на це часу. У час, який я йому приділяю, ми можемо поговорити і щось разом подивитись. Моя роль — по можливості включати його у все важливе і бачити все, що відбувається. А так він вже не є дитиною. У нас також є родина, яка несе відповідальність за мого сина, коли мене немає вдома. Мій син плаває, бере участь у змаганнях, має золоті медалі. У кінці травня здає концерт на гітарі. Він — пластун. «Пласт» дуже гарно мотивує дітей. Правда, син досить часто прогулює, бо ми багато їздимо. Також він займається карате, вивченням польської та англійської мов. У планах ще французька мова. Ким він стане у майбутньому, залежатиме від його особистих прагнень. Ми де можемо — спрямовуємо його, підказуємо.

Він хотів гітару ― ми її купили. Хотів на карате ― пішов. Я можу порадити щось переглянути. Скажімо, він обіцяв мені подивитись стрічку «Ти (Романтика)» про Розстріляне відродження і поділитися власними враженнями. Син ходить на мої вистави, дивиться українське кіно. Скажімо, ми були на фільмі «20 днів у Маріуполі». Я вважаю, що не можна приховувати від дітей правду. Від маленьких ― так, а підлітків ― ні. Останні мають сміливо дивитися в обличчя страшній реальності.

Війна розділила багатьох. Якщо говорити про родинні зв'язки, про сім'ю, як вона вплинула на Вашу родину?

У мене все нормально. Ми з чоловіком тут, в Україні. Він очолює компанію, яка стратегічно важлива, тому що пов'язана з медициною. З рідних виїхала лише моя сестра з маленькою дитиною. До речі, я багатьом допомагала виїхати. У перші дні війни займалась тим, що знаходила прихисток для родин військових з окупованих територій.

Чи були Ви на фронті від початку повномасштабного вторгнення?

Я була неподалік від фронту. Ми їздили туди декілька разів. Остання поїздка була в Оріхівському напрямку — ми тоді завозили аптечки хлопцям. Війна сколихнула нас усіх. Я, як засновниця нашого сімейного фонду, намагаюся робити свій внесок у перемогу. Крім військових потреб, ми спрямовуємо допомогу і в інші напрямки. Наприклад, переказали наші особисті кошти Острозькій академії — і минулого року, і цього. Також ми підтримуємо фінансово Український католицький університет. Щодо збору коштів на військові потреби — ми звертаємося до людей, а інколи самі виділяємо кошти. Так що всі чимось займаються. Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно.

Завдяки чому українці вистояли на початку війни? Чи могло бути інакше?

У 2014 році ― могло. Раніше був інший сценарій. Українці тоді дозрівали до того, щоб чинити опір. Боженька беріг і береже Україну. Мені здається, що як воно відбувалося, так воно і мало бути. На жаль, я не можу давати оцінку, тому що я не військова і не при владі. Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. У 2014 році цієї сили було недостатньо.

Ви виступали на Майдані, виходили протестувати проти Харківських угод... На скільки Майдан став опорою в нашій історії і змінив особисто ваше світобачення?

Це відбувалося 27 листопада 2013 року. Студенти якраз оголосили голодування. Володя В'ятрович попросив виступити перед студентами. Тоді якраз був популярний серіал «Леся+Рома» і багато хто хотів почути мене. А 10 грудня запросили вже вийти на Майдан, на сцену. Тоді мені зателефонували і сказали, що якщо Майдан програє, то роботи ніякої не буде.

Я не можу сказати, що цей Революція гідності, Євромайдан не є наслідком Майдану 2004 року, не є складовою всіх процесів, які визрівали в Україні. Я не була учасницею Революції на граніті в силу того, що навчалася на той момент в одинадцятому класі. Потім були різні протести, у тому числі мовні, дуже багато виступів. Помаранчевий майдан, Мовний майдан, Харківські угоди, Євромайдан. Усе це накопичувалося і відбувалося циклічно. Ми бачимо, що Україна росте в сторону європейських цінностей, за які ми виходили. Якщо порівняти Помаранчеву революцію і Євромайдан, то між ними дуже велика суттєва різниця. Він перейшов у війну і всі добровольцями поїхали на фронт. А ті, хто залишився, пішли в громадський актив, волонтерити, стояти, кричати «Гей, що ви робите?», виборювати різні квоти. У моєму випадку це була інформаційна робота. Я хотіла своїм прикладом відділитися від всього російськомовного. Я проводила різні громадські зустрічі, грала у виставах. Дуже важливо було, аби люди оговталися. Одні події породжували наступні.

Не відбувся би Євромайдан, якби не відбулося це покоління 2004 року. Все було закономірним, і навіть те, що рашка не наважилась зробити раніше того, що вона зробила у 2022 році. Вона програла в тому, що ми швидко подорослішали, попри окупацію і так званих «смотрящих», попри п'яту колону, і попри все те, що вона зробила

Які трансформації країни через війну Ви спостерігаєте?

Я зараз тішуся, що люди переходять на українську мову. У нас приходить дуже багато російськомовного глядача на проєкти на Сході. Вони ще за звичкою розмовляють російською і їм складно. Це коли людина не контролює мову, якою вона спілкується. Це правда і це дійсно проблема. Як це подолати? Цю проблему потрібно перемкнути насамперед в голові. Я бачу по реакції в залі, коли ми говоримо, що мова має значення. І народ просто злітає і кричить: «Вау!» І це відбувається в Харкові чи Одесі, де найбільший відсоток російськомовних. Мовне питання ― це бажання людини переступити через власну лінь та звичку відкладати: «Завтра почну, завтра почну». Головне, щоб в голові цей процес був запущений. Далі важливо створити умови, щоб людина могла будь-де і безкоштовно навчатися. А якщо вона не вивчить мову ― їй буде складно знайти роботу та реалізуватися.

Логічно, коли людина відмовляється будь-яким чином бути причетною до Росії, до цього терору, до вбитих діток, катування. Дуже велика кількість людей мали родичів, знайомих чи друзів в Росії і припинили спілкування. Якщо ти кажеш: «Я не хочу мати нічого спільного з росіянами», то тоді ти починаєш занурюватися в це і розуміти, що десь щось пропустив чи не знав, бо тобі хтось щось не розказав та починаєш шукати, переосмислювати.

Я, до речі, перед повномасштабним вторгненням отримала приз за кращу жіночу роль на Міжнародному кінофестивалі «Кіно і ТИ». У мене досі стоїть ця рибка і це спогад про Маріуполь. Зараз це найболючіша премія за всі роки. Приємно, що сьогодні люди слухають, дивляться українське. Ви собі не уявляєте, як це важливо. Спільнота, яка не мала доступу, або мала маленький доступ до культурного інформаційного простору, зараз інтегрується швидше завдяки тому, що вона може бачити все це. Те, що цей процес відбувається швидко, це, на жаль, свідчення того, що ракети лікують. І це жахлива ціна такого навчання і протверезіння.

Як змінився український глядач за час війни і в яких фільмах зараз має потребу?

Глядач зараз потребує всього того, що заповнить його прогалини. Значно збільшився запит на історію України. Ви подивіться, яка кількість переглядів в наших Youtube-каналів на історичну тему, який запит на культурні канали. Нещодавно мені телефонував знайомий і сказав, що квитки на «Ти (Романтика)» продали буквально за годину. Зібрали повний Оперний театр. Уявіть собі! Це все відбувається в той момент, коли багато людей говорить, що культура, відпочинок не на часі.

Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю. Також у нас продано всі квитки на «Кайдашеву сім'ю». Тому, коли з'являється культурна команда, навколо якої об'єднуються люди і створюють культурний продукт, ― це теж дуже важливо. Театри зараз майже не скаржаться на те, що відсутній глядач. Глядач повернувся в театр і кіно.

Звісно, хотілось би бачити більше людей на сеансах українського кінематографа. На жаль, нам весь час бракує інформаційного шуму на підтримку фільму, що виходить. Дуже важко достукатися до ЗМІ, щоб розмістити інформацію про ту чи іншу стрічку. Зараз я закликаю всіх піти і сміливо подивитися фільм «20 днів у Маріуполі». Та не бійтесь брати ваших підлітків!

Дуже великий попит на виставу Марії Матіос «Солодка Даруся». Люди спостерігають за подіями 1939 року. Зараз ― ті ж персонажі, знущання, катування, що й тоді. Також затребуваність розважального жанру, чогось легкого, щоб зняти стрес. Щодо напрямків ― то це освітній, культурний та мистецький. Але потрібен ще один продукт ― наївний, досить простий, прямий, який би дав кредит. Не можна весь час завантажуватися, а з іншого боку ― потрібно навчатися. Нині реалізовується дуже багато проєктів, які створюють з метою мобілізувати суспільство на те, щоби не опускати рук і долучитися чи до лав ЗСУ, чи допомагати на благо України. Головне ― не сидіти, склавши руки.

Сучасним режисерам часто доводиться буквально документувати дійсність в художньому кіно (наприклад, «Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд). ‍

Ця практика існує також в Україні і це нормально: чи використовувати світлини, чи хроніки, чи онлайн зйомку документальних свідків. У нас дуже багато документальних фільмів. В Україні дійсно добре кіно. Ми здобули багато європейських перемог. За десять років створили кілька фільмів. Кіно би ще більше розвивалось, якби не війна. Якщо десь щось гальмується, то лише через фінансове питання. Велика галузь потребує великих коштів.

Розвиток українського кіно після війни. Яким Ви його бачите?

Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Наскільки це надовго. Чим довше все це триває, відповідно тим важче нам буде все це відреставрувати. В Україні дуже багато людей, які цінні для кінематографа і зараз перебувають на фронті зі зброєю в руках. Тому я не даю далеких прогнозів. Після перемоги, звичайно, українське кіно отримає європейську підтримку. Україна буде територією дослідження кіно та інших галузей. В мене позитивне бачення, але для цього треба дочекатися перемоги.

Згадаймо ще крайній фільм «Смак свободи». Скільки там Вашої акторської імпровізації?

Я весь час імпровізую. Тільки мертвий цього не робить. Будь-який актор додає щось від себе. Кількість імпровізації залежить від героя, якого граєш. Ніхто не працює на зразок: «Станьте сюди, подивіться праворуч чи ліворуч». Ти приходиш і все робиш сам.

‍

Яка різниця між опікою та усиновленням?

Сьогодні, в умовах війни, обидва ці поняття на слуху і застосовуються переважно щодо дітей, які втратили батьків. Разом з цим опіка може встановлюватися і щодо дорослих людей, які є недієздатними. 

Якщо говорити про опіку над дітьми, то вона встановлюється щодо дітей, молодших 14 років. Опікуном призначається фізична особа, яка зобов'язана дбати про дитину, утримувати її, забезпечити здобуття дитиною освіти. Опікун є законним представником дитини перед третіми особами та має повноваження щодо захисту прав дитини. При цьому органи опіки та піклування контролюють діяльність опікунів, які зобов'язані реалізовувати свої повноваження в найкращих інтересах дитини. Після досягнення дитиною 14 років опікун стає піклувальником дитини. Різниця між опікуном та піклувальником в тому, що повноваження останнього звужуються, адже дитина з 14 років набуває згідно закону більшої самостійності у правах. Піклування припиняється після досягнення дитиною повноліття (18 років). 

Усиновлення є прийняттям дитини у сім'ю на правах доньки або сина. Усиновителі набувають щодо дитини тих самих прав та обов'язків, які мають рідні батьки. Правовий зв'язок між дитиною та усиновителями не обмежений у часі та триває протягом усього життя (або до скасування усиновлення у судовому порядку). 

Суттєва різниця полягає також в процедурних моментах. Опіка призначається за рішенням органу опіки та піклування, усиновлення ж встановлюється виключно рішенням суду. У порівнянні з усиновленням процес призначення опіки є простішим та швидшим. Як показує практика, на сьогодні значна частина людей, які потенційно хотіли б усиновити дитину, все ж обирають для себе шлях опікунства.  

‍

‍Як оформити опікунство в Україні в умовах війни? Як виглядає стандартний пакет документів, щоб взяти дитину під опіку?

Залежить від того, хто є потенційним опікуном. Якщо це родич дитини (родичами вважаються в тому числі і хрещені батьки), процес виглядає доволі просто, а рішення приймається в межах одного місяця. Якщо ж заявник не має родинних зв'язків із дитиною,  яку він бажає взяти під опіку, слід бути готовим до більш тривалого процесу. За загальним правилом, необхідно проходити спеціальне навчання, довести свою здатність забезпечити найкращі інтереси дитини.  Не дивлячись на те, хто є заявником, до служби у справах дітей потрібно подати стандартний пакет документів. Повний перелік необхідних документів наведений у  спеціальному «Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини». До речі, на сьогодні є можливість подати необхідні документи і дистанційно, подавши електронну заяву через Єдиний державний веб-портал електронних послуг «Дія». 

‍Наскільки зараз складним є процес усиновлення?

Процедура усиновлення під час війни відбувається у чіткій відповідності до вимог закону. 

На даний час процедура усиновлення в Україні можлива. Проте дана теза стосується лише тих територій, що підконтрольні українській владі, де працюють українські державні органи та немає активних бойових дій.

Усиновлення є багатоетапною та тривалою процедурою. До цього потрібно бути готовим. Особисто я завжди попереджаю своїх довірителів про особливості, що супроводжують процедуру усиновлення, і фактор часу в даному разі — одна з таких особливостей. 

‍Наскільки в умовах воєнного стану процедура призначення опіки та піклування спрощена?

Процедура призначення опіки сама по собі не є складною. Звісно, є процедурні та формальні особливості, в яких потрібно розбиратися, але в цілому, якщо зібрано повний пакет необхідних документів, то особливих складнощів з призначенням опіки не виникає.

Із введенням воєнного стану справді відбулися деякі спрощення даної процедури, зокрема, був дещо скорочений перелік необхідних документів, які потрібно подати до служби у справах дітей. Знайти перелік документів, як повний, так і скорочений, можна у Порядку, який  згадувався вище. 

У першу чергу, спрощення процедури стосується родичів дитини, яка залишалася без батьківського піклування. Таким особам держава намагається створити всі умови, щоб вони змогли якнайшвидше прийняти дитину у свою сім'ю і забезпечити її право на сімейне виховання. На мій погляд, суттєвим спрощенням є і можливість подати заяву і пакет супровідних документів через «Дію». В умовах воєнного стану, коли у заявників можуть виникати складнощі з особистим зверненням до служби у справах дітей, такий інструмент є необхідним та виправданим. 

 Як відбуваєтьcя сама процедура усиновлення?

Для загального розуміння окреслю основні її етапи. Отже,  першим етапом є звернення осіб, які бажають усиновити дитину, до служби у справах дітей за місцем свого проживання. 

До служби у справах дітей необхідно подати пакет документів, перелік яких визначений законодавством. Після подачі всіх документів спеціалісти служби здійснюють їхню перевірку. Як правило, цей етап триває близько 2-х тижнів. Знову ж таки, заявники на цьому етапі  мають можливість подати документи через «Дію». 

В подальшому служба у справах дітей здійснює обстеження умов проживання заявників, складає акт про огляд житлово-побутових умов та готує висновок про можливість усиновлення. Якщо він позитивний, заявникам присвоюється звання кандидатів в усиновлювачі.

Другий етап усиновлення — це знайомство та встановлення контакту між майбутніми усиновлювачами та дитиною. В обов'язковому порядку кандидати в усиновлювачі проходять курс підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою Мінсоцполітики, крім випадків, коли заявники є родичами дитини, її опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями. 

Після завершення вказаних етапів, кандидати в усиновлювачі звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини із заявою про бажання усиновити дитину. Служба у справах дітей протягом 10 робочих днів від дня надходження заяви кандидатів в усиновлювачі з'ясовує, чи згодна дитина на усиновлення, та готує проєкт висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Нарешті заключний етап — це звернення до суду. Кінцевим документом, який підтверджує факт усиновлення, є рішення суду, що набрало законної сили.

‍Які є недопрацювання, підводні «камені» в законодавстві щодо усиновлення та опікунства в Україні?

На жаль, одного інтерв'ю буде замало, щоб висвітлити всі або навіть основні проблемні питання. Кожен кейс індивідуальний і розкриває нові й нові грані тих проблем, які ми на сьогодні маємо. 

До основних проблем я б віднесла, в першу чергу, тривалість процедури усиновлення. Від моменту подачі необхідних документів кандидатами в усиновлювачі до отримання рішення суду про усиновлення може пройти декілька років. Увесь цей час дитина, яку хочуть усиновити, може перебувати у дитячому будинку, а могла б зростати у люблячій сім'ї. Варто також відзначити відсутність реального контролю над процесом усиновлення з боку вищих органів влади, слабку матеріальну базу навчальних та спеціальних навчальних закладів, дитячих будинків, шкіл-інтернатів тощо. Вкрай необхідною я вважаю абсолютну прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами сирітства, усиновлення, опіки та піклування.

На мою думку, вдосконалення системи усиновлення — одне із найважливіших завдань в соціальній сфері для нашої держави і суспільства.

Незважаючи на триваючу війну, питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, повинні вирішуватися ефективно. Я тішуся, що держава вже усвідомила наявність серйозних проблем у сфері усиновлення і принаймні визнала їх. Це вже перший і вагомий крок на шляху до їхнього вирішення. 

‍Чи можна після опікунства оформити усиновлення?

Звичайно можна і скажу більше — оформити усиновлення в такому випадку буде навіть простіше. Це пояснюється тим, що не потрібно буде: а) здійснювати пошук дитини, б) налагоджувати з нею емоційний контакт, в) проходити спеціальне навчання. 

Сім'ї, які бажають усиновити дитину, після того, як дізнаються трохи більше про особливості процедури усиновлення, доволі часто спочатку оформляють опіку над дитиною, а вже потім розпочинають процес усиновлення цієї ж дитини, тому інколи опіку розглядають як такий собі проміжний етап перед усиновленням. Деякі фахівці, які працюють у сфері усиновлення, негативно ставляться до процесу опіки (саме у варіанті її призначення перед усиновленням), адже таким чином  опікуни нібито «обходять» загальну чергу кандидатів в усиновлювачі. Це питання доволі непросте та неоднозначне, але я особисто знаю сім'ї, які спочатку оформили опіку, а з часом завершили і процедуру усиновлення, подарувавши таким чином дітям право на щасливу сім'ю та дитинство.  На моє особисте переконання — це і є найважливішим. 

Куди мають звернутися батьки, які хочуть оформити опікунство чи усиновлення над дитиною? Які основні вимоги до сім’ї (особи)?

Відправною точкою для встановлення опіки або усиновлення є звернення до служби у справах дітей особисто або через портал «Дія». Попередньо слід підготувати пакет всіх необхідних для такого звернення документів, які подаються разом із заявою. 

Зрозуміло, що перелік документів та вимог для опікунів та усиновлювачів дитини дещо варіюється.  

За законом не може бути опікуном, піклувальником та усиновлювачем особа, яка обмежена у дієздатності, визнана недієздатною, позбавлена батьківських прав і такі права не були поновлені, була усиновлювачем (опікуном) іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним (була припинена опіка) з її вини, має серйозні проблеми зі здоров’ям (як з фізичним, так і психічним), перебуває на обліку чи лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами. Також не можуть бути опікунами, піклувальниками та усиновлювачами особи, які перебувають у шлюбі з переліченими особами.

‍Чи можуть усиновлювати іноземці українських дітей? Наскільки врегульоване питання усиновлення дітей на території європейських країн?

Під час дії правового режиму воєнного стану іноземці, а також громадяни України, які постійно проживають за кордоном, не можуть усиновлювати дітей-громадян України. 

Зазначені обмеження для іноземців та громадян, які проживають за кордоном, не застосовуються, якщо кандидат в усиновлювачі є родичем дитини, кандидат в усиновлювачі виявив бажання усиновити дитину, яка є рідним братом чи сестрою раніше усиновленої ним дитини або коли один із подружжя виявив бажання усиновити дитину другого з подружжя.

Всі українці, які проживають за кордоном, та громадяни іноземних держав зможуть безперешкодно реалізувати своє право на усиновлення дітей в Україні через 3 місяці після припинення або скасування воєнного стану.

Що стосується законодавства іноземних держав, то якісь загальні тенденції тут назвати складно. Законодавство кожної держави має свої особливості. Одне можна сказати точно — в переважній більшості країн світу усиновлення є складною, бюрократизованою та розтягнутою в часі процедурою. Основна частина часу витрачається на пошук дитини для сім'ї, тому останніми роками спостерігається тенденція до істотного зменшення кількості внутрішньо-державного усиновлення. Європейці віддають перевагу зверненню до міжнародного (міждержавного) усиновлення, так як не готові роками чекати на дитину, яку можна всиновити всередині своєї країни.  

‍Як багато звернень до Вас було від початку повномасштабного вторгнення щодо опіки та усиновлення? З яким складнощами зазвичай стикаються батьки?

За останні 1,5 роки актуалізувалося питання усиновлення дітей, як громадянами України, так і іноземцями. Я регулярно отримую запити від клієнтів щодо того, чи можливо усиновити дитину під час війни, які документи потрібні, скільки це займає часу тощо.

Як я зазначила, усиновлення українських дітей іноземцями поки що знаходиться «на паузі». Незважаючи на це, я пояснюю своїм клієнтам-іноземцям, що у випадку прийняття ними остаточного рішення про початок процедури усиновлення дитини з України збір необхідних документів у країні їхнього проживання потрібно починати вже зараз. Як мінімум, потрібно ознайомитися зі списком документів, що вимагаються, та розробити план їхньої підготовки. По завершенню війни можна буде подати документи до компетентних органів в Україні і розпочати процес усиновлення. Таким чином можна виграти дорогоцінний час та завершити процес усиновлення швидше. 

‍Ваші поради для тих, хто хоче оформити опікунство чи усиновити дітей

По-перше, як я сказала, для іноземців — не чекати закінчення війни, а здійснити необхідні підготовчі дії вже зараз. По-друге, заручитися підтримкою фахівців — експертів у галузі сімейного права, які займаються питаннями усиновлення. Я переконана, що фахова підтримка спеціаліста допоможе не лише швидше отримати бажаний результат, але і вберегти майбутніх усиновлювачів або опікунів від стресів, що виникають під час цієї процедури. Очевидно, що більш доцільно витрачати енергію на дитину, емоційно вкладатися в процес налагодження з нею контакту, а не в боротьбу з бюрократичною машиною. Тому формальну частину процесу краще довірити професіоналам.

Відповідно до чинного законодавства, аборт у Польщі дозволений лише у випадках, коли вагітність загрожує життю чи здоров'ю жінки, плід має важкі вади, або ж вагітність настала в результаті насильства. На думку частини суспільства, а також правозахисних організацій як у самій Польщі, так і за кордоном, такий підхід до жіночих прав — надто консервативний. Критики також вказують на те, що жорсткі обмеження підштовхують жінок переривати вагітність нелегально. Часто — це небезпечні процедури, які можуть загрожувати їхньому здоров'ю та життю. Попри обурення та критику, консервативні групи в Польщі залишаються прихильниками чинного законодавства та наголошують на важливості захисту права на життя, яке, на їхню думку, починається з моменту зачаття. 

Чарівна таблетка

Чинне польське законодавство щодо абортів обмежує можливість отримання екстреної контрацепції особам молодше 18 років, «чарівна пігулка» доступна тільки за наявності рецепта лікаря. А щоб отримати рецепт в державній клініці — потрібно  чекати близько двох тижнів, тоді як таблетку потрібно випити в перші 2-3 дні після незахищеного статевого акту. 

«Мені сказали, що потрапити до лікаря на прийом можна лише через 15 днів, тому що, як відомо, у Польщі великі черги. Тоді я записалася на візит у приватну клініку, де лікарка дуже критично поставилася до прохання виписати рецепт на екстрену контрацепцію. Вона почала мене відмовляти і тиснути на мене. Я не витримала і пішла геть. В результаті мені передавали «Постінор» [таблетки екстреної контрацепції. — Ред.] з України. Дякувати Богу, все обійшлося, я не завагітніла. Але я пережила великий стрес і ледве не впала в депресію, перш ніж отримала таблетку», — ділиться своїм досвідом 22-річна українка Тетяна Р.

Серед організацій у Польщі, що допомагають дівчатам, що хочуть запобігти небажаній вагітності — Lekarze kobietom, Aborcja bez granic, Women Help Women та Aborcyjny Dream Team. Зокрема, туди можна звернутись за необхідними ліками, за необхідності вони також направляють на хірургічний аборт в інші країни. Українками, що переїхали до Польщі у зв’язку з війною і стали жертвами насильства, опікується Aborcja bez granic.

Вік згоди у Польщі

Лібералізація закону про аборти — один із пунктів передвиборчої програми тепер вже чинного прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска. Цей крок у суспільстві довгоочікуваний, адже Польща — одна з небагатьох країн у світі, яка заборонила аборти після десятиліть їх повного дозволу в часи комуністичного режиму.

Однак хвилю емоцій викликала пропозиція уряду, щоб рецепт пігулок екстреної контрацепції відпускатили покупцям віком від 15 років. Насамперед у дискусіях порушують питання щодо безпечності надання вільного і неконтрольованого доступу неповнолітнім до засобів раннього аборту. 

Президент  Анджей Дуда нещодавно під час інтерв'ю для «Fakty» TVN заявив, що категорично відмовляється підписувати такі зміни до закону. «Я не підпишу законопроєкт, який запроваджує нездорові, хворобливі та небезпечні правила для дітей», — сказав президент Польщі. Він додав, що особисто підписав Європейську конвенцію про захист дітей від жорстокого поводження та експлуатації в сексуальних цілях, де дитиною вважається вік до 18 років. «Я людина, яка захищає життя. Для мене аборт — це забрати життя маленької людини в утробі матері. Якщо хтось вимагає абортів, для мене  це означає право вбивати», – підкреслив Дуда.

У свою чергу, як пояснює польська громадська та політична діячка Дорота Лобода, у Польщі 15-річний вік є віком згоди. Тобто, з цього віку люди можуть законно займатися статевим актом. «А якщо жінки можуть займатися сексом, то також можуть завагітніти. Саме  тому  вони повинні мати доступ до сучасної екстреної контрацепції. Якщо суспільство обурює вік дівчат і загрози для  здоров’я, то поміркуйте, що насправді значно більшу загрозу, ніж таблетки, становить незапланована вагітність для 15-річної дитини», — пояснює Дорота Лобода.

Аріана Величко, лікарка акушер-гінеколог у Польщі, запевняє, що екстрена контрацепція зазвичай не загрожує здоров'ю і життю жінки. «Як і в будь-якого препарату, можуть бути побічні ефекти у вигляді запаморочення, болю внизу живота, блювання, діареї, затримки менструації. Звісно, є й певні протипокази: підвищена чутливість до будь-якого з компонентів препарату, тяжка ступінь печінкової недостатності і вагітність. За статистикою, на сьогоднішній день, часто вік початку статевого життя становить 14 років. На жаль. В такому віці вагітність не може бути бажаною. Тому рішення щодо пом'якшення обмежень на екстрену контрацепцію вважаю цілком правильним. Однак рекомендувала би перед прийомом препарату все ж таки звернутись до лікаря».

Також Аріана Величко розвіює міфи про небезпеку абортів. «Загалом ризик серйозних ускладнень низький.  Небезпечним вважається штучне переривання вагітності, яке проводиться спеціалістом, що не володіє необхідними навичками, або ж проведення процедури в умовах, які не відповідають медичним стандартам. Всупереч поширеним міфам, аборт не впливає на розвиток безплідності у майбутньому. Але заборонити щось комусь робити — не правильно, адже ми самі маємо відповідати за свої дії та вчинки. Ми несемо самі відповідальність за своє життя».

«Моє тіло — моє діло»

Позбавлення жінок контролю над своїм тілом та життям ще більше знеохочує їх вагітніти та підштовхує до життя без дітей. Між іншим, Польща на сьогодні має один з найнижчих індексів народжуваності в ЄС — 1,4.

Українки, які проживають на території Польщі, також зіткнулися з обмежувальними законами країни щодо переривання вагітності. За словами Олександри  Огієнко, адвокатки, старшої партнерки Адвокатського об'єднання «СПЕКТР ПРАВА» особливо гостро ця проблема відчулась з початком повномасштабної війни в Україні, коли мільйони жінок мусили покинути свій дім і виїхати в інші країни. Серед них були й ті, які зазнали насильства з боку російських окупантів, потребували проведення аборту. 

«Втім,  відповідно до чинного законодавства, особа має отримати офіційний документ з польської прокуратури про встановлення факту зґвалтування. Це може зайняти навіть місяці, а зволікання щодо проведення аборту, як відомо, може негативно позначитися на писхічному стані жінки. Крім того, проведення аборту показано до 12 тижня вагітності. Громадянкам Польщі також фактично не гарантовано право на аборт навіть у разі отримання офіційного документу в прокуратурі. Тому схваленння поданих зараз законопроєктів однозначно захистить і розширить права жінок, які перебувають на території Польщі» ― переконана Олександра Огієнко.

Водночас сумніви щодо затвердження змін у законодавстві про аборти були ще до заяви президента Анджея Дуди їх підписувати. 

«Президент Дуда, напевно, накладе вето на такий проєкт, тому що він завжди казав, що не підпише закон, який передбачає легальні аборти. Але це не змінює факту, що ми хочемо, аби за цей проєкт  проголосували в Сеймі. Цього дуже  очікують жінки в Польщі. Взагалі заборона на аборти — це фікція і так є  в кожній країні, де введена така заборона. Тому що жінка, яка хоче перервати вагітність, зробить це, і ніщо їй не завадить. У Польщі організована ціла мережа підтримки, де жінки допомагають іншим жінкам. Також діє багато організацій, які  сприяють проведенню абортів на ранніх термінах. Після варварської заборони, яку запровадила партія «Право і справедливість», у нас були випадки, коли жінки помирали в лікарнях через те, що лікарі відмовлялися робити аборти. Це неправильно. Жодна жінка не повинна помирати через те, що хтось відмовляється їй допомогти», — зазначила Дорота Лобода.

Також політикиня додає, що церква буде однозначно виступати проти лібералізації майже повної заборони абортів і пом'якшення обмежень на засоби екстреної контрацепції. Але держава, на її думку, не повинна слухати церкву, адже кожна жінка повинна мати право самостійно приймати рішення стосовно свого тіла: продовжувати або переривати вагітність. 

І суспільство має це рішення поважати.  

‍

«Лісова поляна» ― державний центр психологічної та психіатричної допомоги військовим. Близько 30 років він приймав на лікування учасників бойових дій та родини загиблих в Афганістані. Підхід до допомоги був застарілим. У 2018 році за реформування закладу взялася Ксенія Возніцина. За 5 років активної роботи вона перетворила «Лісову поляну» з пострадянського санаторію в Пущі-Водиці на сучасний хаб. Ксенія Возніцина ― лікарка-неврологиня, засновниця та директорка Центру психічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна», авторка організаційної Моделі зі створення центрів відновлення психічного здоров’я для постраждалих від війни в Україні. Вона працює з людьми, які пройшли досвід війни з 2014 року і має унікальний досвід реабілітаційної роботи та психологічної підтримки ветеранок та ветеранів. В інтерв’ю  Sestry Ксенія Возніцина розповіла, яких зусиль їй довелося докласти для «переродження» центру, як відбувається реабілітація військових і, як суспільство має зустрічати тих, хто повертається з війни.

Оксана Щирба: Як вдалося зламати систему і реформувати центр?

Ксенія Возніцина: Про це можна писати книжку. Було складно і досі триває процес вдосконалення, адже довелось повністю змінювати принципи роботи команди, яка тут працює. Окрім лікарів, з нами працюють і соціальні працівники, менеджери. Це зовсім новий принцип для роботи закладу. Люди не розуміють, що ми вибрали одну спеціалізацію і хочемо бути в ній експертами. Але як і колись тут хочуть лікувати все: руки, ноги, серце, нирки. 

Спочатку ми зустріли колосальний спротив. Навіть у 2019 році, коли відкривались, голова Української Спілки ветеранів Афганістану зібрав за гроші людей, які протестували. Та, коли вони мене почули, ніхто не виступав проти нововведень. 

О.Щ: Чим сьогодні є «Лісова поляна», що вона робить для військових?

КВ: Ми є центром експертизи не тільки надання допомоги  при психотравмуючих станах, депресіях, тривожних станах, почуттях провини вцілілого, а й після контузії. Хоча останній  термін застарілий, і ми з цим боремося. Це власне струс головного мозку, коли  відбувається черепно-мозкова травма, яка залишає наслідки на поведінці, психіці, тілесних проявах. Окрема наша спеціалізація — це люди, які пережили полон і тортури. Це найвищий ступінь людської жорстокості, тому ми постійно вдосконалюємось і продовжуємо шукати такі методи, які би  працювали.

Через нас уже пройшло сотні колишніх військовополонених — і це без перебільшення. Зараз кількість таких людей зростає, тому наш досвід у наданні допомоги дуже важливий. Центр розрахований на 220 осіб, зараз постійно перебуває 230-240, яких ми розміщуємо, де тільки можемо. Є запит на більшу кількість пацієнтів, тому є ідея відкривати такі ж центри. Це пілотний проєкт, за нашою моделлю планується ще 5-6 філіалів по регіонах.

ОЩ: Який відсоток у Вас чоловіків та жінок?

КВ: Насправді у нас не так багато дівчат. На 220 осіб  припадає 5-7 жінок, інколи 10. Часто це парамедикині та військовослужбовиці. Також є така категорія людей як дружини загиблих, або дружини тих, хто зник безвісти чи перебував у полоні. Одного разу у нас була можливість взяти групу 15 дівчат-азовців. Ми організували їм програму на три тижні.

ОЩ: Я часто спілкуюся з військовими й неодноразово чула, що психологи в Україні не можуть надати їм кваліфіковану допомогу і радять їхати в Європу. Чи дійсно в Україні є проблеми з наданням психологічної реабілітації для військових?

КВ: Це просто велика дурість. Звісно, є проблема, що деякі психологи не готові працювати з військовими. Тому «Лісова поляна»  є не тільки лікувальним закладом, а й методичним ― у нас є тренінговий центр.  Ми вже п'ятий рік поспіль тренуємо велику кількість психологів ― проводимо для них  семінари, навчальні курси. Минулого року нам вдалося організувати 5 п’ятиденних тренінгів. Запит на такий тренінг колосальний. Ми в перший же день закриваємо реєстрацію, тому що на 25 місць є 50-70 зареєстрованих. 

ОЩ: Є міжнародні досвіди проживання і психологічного відновлення після воєнних дій. Є досвід США, балканських країн, Ізраїлю. Чи доречно застосовувати його в Україні? 

КВ: Це питання має свої плюси та мінуси.

Іноземний досвід треба використовувати. Але тут важливо  його  чітко імплантувати в український контекст. Взяти і використати всі підходи ― не дасть жодного результату.

Навіть  приклад з Ізраїлем, який постійно нам наводять, мовляв наш досвід схожий, ―  зараз недоречний. Тому що та резилентність, яка  опрацьована в Ізраїлі за 70 років, до нас ще не дійшла. Ми, наприклад, зовсім не проводимо профілактику. Іноземні терапевти часто говорять, що терапію потрібно проводити в спокійному місці. Але в Україні немає спокійних місць для терапії. У багатьох військовослужбовців родичі перебувають під ракетними обстрілами,  сам військовий постійно перебуває в небезпеці, отримує психологічну травму, переживає за своїх, які в тилу. Ми намагаємося застосовувати кілька методів. Навіть використовуємо спеціалізовану йогу для сну ― цьому, зокрема, навчилися в американському Інституті йоги. Хлопці охоче займаються, їхній сон налагоджується. Багато можна взяти від іноземних партнерів, але  результати залежать індивідуально від людини і від умов, в яких вона перебуває. 

ОЩ: Як відбувається реабілітація військовослужбовців?

КВ: Зазвичай це не можна назвати реабілітацією, тому що це лікувальний процес. Якщо є поранення, військові спочатку проходять хірургічне чи травматологічне лікування, після чого переходять у відділення, де  працюють з фізичними терапевтами, які навчають спеціальних вправ, розробляють кінцівки. Це класичний реабілітаційний підхід. У нашому центрі  лікувальний комплекс розрахований на 3-4 тижні і  включає комплекс медикаментозного та немедикаментозного лікування, соціальний супровід ― в цьому наш холістичний біопсихосоціальний підхід. Тобто, ми працюємо не лише з психікою і тілом, а й із соціальною складовою.  Помилково вважають, що психологічні травми треба лікувати лише роботою психологів, але насправді травма ― це не тільки про сферу психічного стану, це про все тіло, травма зачіпає нейроендокринні, гормональні механізми, тіло, м'язи.  Тому  в нас, крім лікарів-неврологів, великої команди спеціалістів з психічного здоров'я, перший поверх реабілітаційного крила займають зали для фізичної реабілітації. 

У пацієнта під час лікування розписана певна програма, яка займає практично цілий день. Тоді  це дає дуже хороші результати. Адже важливий комплексний підхід ― саме він і є ефективним.До речі, методи лікування  жінок-військових та чоловіків-військових ― майже однакові. Загалом великих відмінностей не спостерігається, тому що травматичний досвід достатньо складний і лише запити можуть відрізнятися. Але самі  підходи до лікування уніфіковані  та стандартні незалежно від статі.

‍ОЩ: Скажіть, будь ласка, яка загальна процедура, як військові потрапляють до вас? 

КВ: Ми беремо людей тільки з направленням і враховуючи, що це військовослужбовці, то це має зробити відповідна  військова частина.

ОЩ: Тобто, сам військовослужбовець не може звернутись?

КВ: Ні. Він, звісно, може звернутись, але ми відразу маємо зідзвонитися з військовою частиною та узгодити, що та чи інша особа перебуває у нас, що це не самозвільнення. Коли це була ветеранська спільнота  до 2022 року, то звичайні громадяни  приходили до нас по направленню від сімейного лікаря. Також могли cамостійно звернутися за умови, що це критичний стан ― наприклад,  суїцидальні думки.

ОЩ: У чому відмінність вашого Центру від інших? 

КВ: Суть в тому, що ми займаємося невидимими пораненнями, бо багато пацієнтів потрапляють з такими скаргами  в психіатричні стаціонари, де немає біопсихосоціальної моделі. Наша особливість ― це величезна команда досвідчених психологів, психотерапевтів. Це цілий організм, де є керівниця Тетяна Сіренко, яка проводить з ними супервізії, інтервізії, підтримує їхнє психічне здоров'я, тому що вони працюють з  важкою травмою. Найголовнішою нашою родзинкою став пілотний проєкт ― ми запровадили у команду клінічних кейс-менеджерів. Нині ― це п’ятеро дівчат, наші унікальні помічниці. Зараз не уявляю, як можна без них працювати, адже наші пацієнти потребують значно більшої уваги, супроводу і якогось роз'яснення, що і де знаходиться Тому важливе менеджерство цієї величезної програми, щоб не загубитися в ній.

Менеджери можуть зайти в палату і нагадати, що о 10:00 сьогодні заняття. У лікаря і психолога немає на це часу, вони виконують свою високоспеціалізовану роботу лікування або сеанси психотерапії, а між цим  всім пацієнт сам переміщається у нашому просторі, і має знати, о котрій годині і яке заняття в нього. Люди з контузією мають певні когнітивні порушення, люди, які пережили полон, тортури, ― певну втрату в часі, особливо, коли довгий період перебували в полоні,  тому часто можуть запізнюватися, або прийти раніше. Тому таким складним пацієнтам потрібний супровід. І це дійсно фантастичний досвід, правда міжнародний, тому що всі військові шпиталі Америки мають клінічних кейс-менеджерів. Також ці менеджери додатково організовують  дотерапевтичне дозвілля: якщо є вільний час, то пацієнти грають в когнітивні ігри, ігри для пам'яті та уваги; малюють,  беруть участь у змаганнях на вулиці. Ми навіть презентували наших кейс-менеджерів і хочемо на наступний рік прописати посадову інструкцію для них. Тому що всі тепер хочуть таких менеджерів у лікарні, але ж їх потрібно якось працевлаштувати. 

ОЩ: Чи достатнє фінансування Центру?

КВ: Ми державний заклад і належимо МОЗ. Міністерство нас дуже підтримує. У 2021 році ми отримали дуже велику суму вперше за багато років. Тоді ми зробили частину ремонту в реабілітаційному крилі та придбали майже все необхідне обладнання. Ще залишаються ремонти  пострадянських приміщень. Наш заклад включений у програму Світового банку відновлення. Є програма, яка дає саме фінансування на ремонт і відновлення інфраструктури у таких закладах. Тому ми зараз у процесі ремонтних робіт. Отримали ґрант від Посольства Бельгії 250 тисяч євро і від Посольства CША на 350 тис. євро. Переробляємо  стару бібліотеку ― це наш простір і для коворкінгу, і для арт-майстер-класів; поруч буде кав'ярня з лаунж-зоною. Все це робимо за кошти від американського посольства, за рахунок бельгійців  закінчуємо ремонти великих реабілітаційних залів, тому що пацієнтів багато і  ми проводимо чимало групових робіт, де треба зібрати 20-40 осіб одночасно. На щастя, ми постійно щось отримуємо з різних джерел.

ОЩ: Зараз психологи дуже люблять вживати термін ПТСР, мовляв, чи не всі військовослужбовці, та й цивільне населення, зіткнулися з цим. В одному з інтерв'ю Ви сказали, що діагноз ПТСР ставите досить рідко і що цей розлад формується значно довше і в невеликої кількості людей. Чому так?

КВ: Своєї статистики ще не так багато, а  світові статистичні дані чітко прописують, що ПТСР може розвинутись у 10-20 % людей. Це особи, які  пережили війну, втрату близьких, загрозу власному життю, ракетні обстріли. ПТСР не розвивається від розлучення, втрати роботи. Загалом, завдяки хорошій підтримці, людина може досить швидко відновитись після ПТСР.

Звісно, ми всі переживаємо  травматичні події, емоційне виснаження, розлади сну, але це не ПТСР. Тому говорити, що всі будуть з ПТСР ― це дуже не професійно і не коректно.

ОЩ: Ви сказали, що суспільство травмоване, але чи вміє суспільство справлятися зі стресом?

КВ: Точно вміє, в протилежному випадку було би більше розладів. Так, ми отримуємо травму, але в більшості випадків ми  вміємо  її «перетравлювати». Загалом досвід переживання травматичних подій в українців достатньо великий ― багато чого відбулося за нашу історію. Якщо ми вже живемо в цьому жахітті, то  не вийде просто переживати, треба подивитись, чи гарно ми спимо, тому що під час сну відбувається багато відновних процесів. Зараз багато людей намагаються ходити в спортзал, бігати, щоб фізично себе підтримати, спілкуватися з друзями та однодумцями. Дуже важливо, коли є люди, з якими можна про все поговорити,  адже через травматичні події ми  часто закриваємося в собі. Нині все більше втомлених людей, адже пройшло два роки від початку повномасштабної війни. Я спостерігаю цю втому і в колег, тому ми намагаємось по п’ятницях кудись ходити, наприклад, в театр, невеликою групою 10-15 людей. Проводимо супервізії ― для того, щоб підтримати  психічне здоров'я тих, хто працює з травмою. Дуже важливо не боятися дбати про себе. Не відкладати своє життя на потім. Невідомо, коли той час буде і чи взагалі буде. Треба брати з життя максимально. Усе це допомагає боротися зі стресом.

Якщо ти прийшов з роботи і лягаєш на диван дивитися телевізор ― це не допоможе. Прогуляйся пішки, сходи з друзями на виставку, зміни домашню обстановку.  Це прості речі, але вони дуже добре працюють з психічним станом. 

ОЩ: Нині багато пишуть про те, що суспільство абсолютно не готове зустрічати тих, хто повернеться з війни ― травмованих хлопців і дівчат. Уже сьогодні наше суспільство не вміє розмовляти з військовими. Тому в першу чергу цивільне населення потрібно готувати психологічно до здорової комунікації з тими, хто воює. Чи це дійсно так?

КВ: Про те, що необхідна психологічна реабілітація і слід  лікувати всіх ― це груба помилка, тому що не всі будуть її потребувати і не всі повернуться в такому стані, щоб вимагати цієї допомоги. Буде певна кількість людей, якій дійсно буде необхідна професійна допомога. Провідну роль в їхньому оновленні та в розвитку більш складних психічних станів відіграватиме підтримка соціуму. Взагалі вважається загальноприйнятним, що від того, як тебе зустрінуть, залежить те, чи розвинеться складний стан. Люди повертаються з фронту з іншим досвідом і ставлення до них повинно бути  з повагою та вдячністю. Це   буде своєрідною базою всього відновлення. Краще уникати будь-яких сварок, конфліктів. Не боятися людей, дивитись в очі, питати, якщо чогось не знаєте. Запитайте: чи  можу я чимось допомогти? Навіть, якщо це особа  з інвалідністю, не кидайтеся одразу допомагати, а запитайте спочатку.  Це звичайні людські відносини, але  вони мають помножуватись на те, що ви постійно маєте пам'ятати, яку ексклюзивну послугу ці люди для нас зробили, що переживали в страшному холоді, з обмороженнями, під постійним страхом обстрілів,  в полоні тощо. Просто пам'ятайте про кожного, кого ви зустрічаєте, що він/вона зробив/ла для вас, будучи на фронті. 

ОЩ: Як Ви сама відновлюєтесь?

КВ:  Надважливим є сон. Я дуже стежу за тим, щоб спати 7-8 годин. Лягаю о 21-22 годині разом з дитиною. Якщо я сплю 3-4 години, то відразу відчуваю вплив на працездатність, емоційність. Я дуже соціальна людина і  постійно шукаю, аби з кимось зустрітись на вихідних, кудись сходити, випити келих просекко. Це  моя підтримка і це допомагає відновлюватися.  Також допомагає робота, бо та кількість вдячності, яку  я чую на ній, одразу заряджає. Коли наші хлопці виписуються і говорять, що вони ніколи такого ніде не отримували і дякують, то від цього весь негатив розчиняється в повітрі.

‍

Гепатит — найпоширеніше захворювання печінки, як правило, вірусного походження. Існує 5 основних вірусів гепатиту — A, B, C, D і E. На хронічні захворювання типами B і C страждає сотні мільйонів людей, вони є найчастішою причиною цирозу і раку печінки. Підступність гепатиту полягає в тому, що перші його ознаки проявляються вже на пізніх стадіях. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, 90% інфікованих людей — не здогадуються, що мають це захворювання. Попри те, що завдяки прогресу в медицині сьогодні гепатит не звучить як вирок — вчасна діагностика та профілактика дуже важливі.

Про перші симптоми, види та лікування гепатитів виданню Sestry розповів лікар-інфекціоніст, науковий співробітник ІПАГ ім. академіка О.М. Лук’янової НАМН України Євген Дубровський.

‍Гепатити A, B, C, D і E: у чому між ними різниця?

Слово «гепатит» означає запалення печінки, або, іншими словами, ураження печінкових клітин. Будь-яка причина — чи то отрута блідої поганки, алкоголь, віруси, медикаменти, пестициди або й навіть власні клітини імунної системи можуть стати причиною ураження печінки.  Тобто, в першу чергу різниця між гепатитами принципова саме в причині ураження: вірусний, токсичний, аутоімунний тощо. Але також треба брати до уваги й різні характери ураження, симптоми, перебіг та наслідки.

Інфікування вірусними гепатитами типу В та С відбувається статевим шляхом або через заражену кров. А саме: через переливання крові, вживання ін’єкційних наркотиків, погано стерилізовані медичні та косметологічні інструменти, надання допомоги хворим без рукавичок тощо. Гепатити А та Е, на відміну від В та С, передаються побутовим шляхом — під час вживання інфікованої їжі або води.

Гострі токсичні гепатити — смертельно небезпечні. Промислові отрути, ураження бойовими отруйними речовинами, отруєння грибами, передозування ліками (в тому числі парацетамолом) здатні вбити людину за лічені дні. Вірусні гепатити, своєю чергою, рідко призводять до летальних випадків. Винятком може стати гепатит Е, який схожий на хворобу Боткіна (гепатит А). Цей варіант вірусного гепатиту поширений в Азійському регіоні. Зазвичай він легко переноситься навіть без серйозного лікування. Однак особливості патогенезу несуть серйозну загрозу для вагітних. Тому жінкам краще завчасно щепитись від гепатиту Е, якщо вони планують жити або тривало подорожувати Азією, а вагітним категорично не рекомендують відвідувати цей регіон.

Небезпека хронічних вірусних гепатитів В та С полягає в іншому — зазвичай вірусне ураження печінки є прихованим. Людина довгі роки навіть не здогадується, що повільно помирає.

‍Чому гепатит називають «лагідним вбивцею»?

Хвороба Боткіна — гепатит А — має яскраві прояви, але зазвичай легкий перебіг. Гепатит В — достатньо важке захворювання, на тривалий термін позбавляє людину працездатності, але теж зазвичай закінчується одужанням.

А ось гепатит С здатен роками безсимптомно повільно уражати печінку, допоки не призведе до фіброзу чи цирозу. Саме його називають «лагідним вбивцею». Людина може жити звичайним життям, не обмежувати себе ні в чому, але раптом одного дня — все змінюється. Починають кровити ясна, з’являються судинні зірочки на шкірі, виражена слабкість, втома, емоційна неврівноваженість, втрата працездатності, шлунково-кишкові розлади. Людина починає жовтіти, з’являються набряки, втрата апетиту, поганий сон. Серед ускладнень найчастіша причина смертності — важкі шлунково-кишкові кровотечі та рак печінки. Всього цього можна було б уникнути шляхом вчасного обстеження.

На перших стадіях хронічні гепатити складно відрізнити від суто поганого самопочуття: хронічна втома, порушення сну, емоційна лабільність, безпричинне роздратування. Далі можуть бути прояви диспептичного характеру — ниття під ребром, відчуття гіркоти в роті, важкість в животі тощо. Схожі симптоми мають й інші захворювання, тож людина може безрезультатно лікувати, наприклад, холецистит чи вегето-судинну дистонію й не розуміти, що причиною є ураження клітин печінки.

‍Які є методи діагностики гепатитів?

Діагностика вірусних гепатитів дуже проста. Зараз практично кожна лабораторія має можливості для необхідних обстежень, які дозволяють швидко та точно поставити діагноз. Використовуються теж серологічні маркери — аналізи на антитіла, а також високоточний ПЛР аналіз: виявлення ДНК або РНК вірусів. Також обов’язково проводяться аналізи на печінкові проби та УЗД печінки (еластографію).

Дані щодо наявності антитіл не можуть бути визначальним критерієм для остаточного діагнозу. Адже наявність антитіл може свідчити як про інфікування, так і про пам’ять про перенесену інфекцію. Для уточнення потрібно зробити ПЛР аналіз. Якщо він негативний — ймовірно, це свідчить про те, що людина вже одужала та вже не є переносником інфекції. Проте у випадках з вірусними гепатитами В та С, після повного курсу лікування та одужання пацієнти ще декілька років знаходяться під наглядом, та раз у рік здають контрольні аналізи — щоб упевнитись, що вірус повністю ліквідований.

Як захиститися від гепатиту?

У першу чергу — бути поінформованим про шляхи зараження та бути обережним. Якщо йдеться про профілактику гепатиту В — то це передусім завчасна вакцинація. Це особливо актуальне для тих, хто любить користуватись косметологічними послугами. Окреме питання, яке дуже турбує батьків: чи варто робити щеплення від гепатиту В новонародженим дітям? Насправді тут немає чого боятись. Однак багато хто відтерміновує вакцинацію та проводить його дитині в віці одного року. Це також нормально та допустимо. Вчені всього світу все ще працюють над створенням вакцини від гепатиту С, яка докорінно змінить ситуацію. Вірус цього типу захворювання схильний до мутацій.

Найдієвішою профілактикою від різних захворювань, звісно, залишається здоровий спосіб життя.

Як лікують гепатити в Україні?

До 2012 року лікування вірусного гепатиту С для пацієнтів було справжнім жахіттям та вимагало значних коштів. Численні побічні дії інтерферонів, складність та тривалість терапії призводили до того, що багато хворих не витримували повний курс та припиняли лікування через розпач. Ситуація радикально змінилась, коли було винайдено революційні ліки — противірусні препарати прямої дії, які докорінно змінили ситуацію навколо лікування гепатиту С. Зараз ці ліки є доступними, мають адекватну ціну, а курс лікування скоротився до 3-х місяців. Ті пацієнти, які в минулому не змогли перемогти хворобу за старими, «інтерфероновим» схемам, тепер мають шанс на ефективне лікування.

Гепатит В, своєю чергою, лікують противірусними, які використовують також при терапії ВІЛ-інфекції. У лікуванні цього типу ще немає революційних методів лікування, теж вдається суттєво збільшити відсоток тих, хто повноцінно одужав або, в деяких важких випадках, хоча б добитись повного пригнічення розмноження вірусу та припинити процес ураження печінки.

З 2015 року, завдяки старанню та активній участі провідних вітчизняних інфекціоністів в міжнародних програмах, в Україні стала доступна для багатьох категорій населення безкоштовна програма з лікування хронічних вірусних гепатитів. Протягом останніх років в Україні активно та успішно проводиться пересадка печінки.

Тож тим, хто зіткнувся з цією хворобою у своєму житті важливо нагадати: гепатит — це не вирок, це лише питання своєчасної діагностики.

‍

Історія Вадима Свириденка ― це шлях до перемоги крізь біль. Мобілізований влітку 2014-го, був військовим медиком, брав участь у боях за Щастя і Дебальцеве в складі 128-ї бригади. У лютому 2015 року отримав поранення. 

Протягом трьох днів переховувався на 20-градусному морозі, без їжі. Потрапив у полон. Після звільнення — прийшов до тями в операційній: лікарі ампутували йому обморожені кінцівки. Обидві кисті й обидві стопи. А далі — тривале лікування, протезування й реабілітації за кордоном, внутрішня боротьба та нова реальність. 

Зараз Вадим не лише зміг повернутися до життя, а й своїм прикладом надихає інших. Як Уповноважений президента України з питань реабілітації учасників бойових дій допомагає тим, хто повертається з фронту, а також представляє Україну на міжнародних спортивних змаганнях, бере участь у марафонах. Друзі, побратими та позитивні новини з фронту — те, що робить Вадима щасливим. Про мотивацію жити далі після втрати кінцівок та особливості реабілітації в Україні Вадим Свириденко розповів виданню Sestry.

Оксана Щирба: «Те, що сталося зі мною, — це десь між пеклом і дивом. Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив», — Ваші слова, які часто цитують ЗМІ. Як вплинула втрата кінцівок на переосмислення життєвих цінностей?

Вадим Свириденко: Протез за своїм механізмом допомагає жити, але він ніколи не замінить природню кінцівку. Навіть немає сенсу порівнювати. Треба полюбити своє тіло таким, яким воно є. Полюбити свій протез. І рухатись далі. Мене нерідко запитують хлопці, як я почуваюся в протезі. Кажу: важливо, аби не було критичних болів, але відчуття легкого тиску і дискомфорту буде присутнім. Завжди. 

Сприймаю життя яким воно є зараз і не хочу втрачати мотивацію. Постійно вчусь, дивлюсь лише вперед. Працюю зараз з учасниками бойових дій, які отримали серйозні травми, в основному це важкопоранені. Хочеться всім допомогти, але на всіх мене не вистачає. Часом себе критикую — за те, що не можу досягнути більшого і за втрачені хвилини, які не використав з користю.

ОЩ: Яким був Ваш особистий досвід реабілітації? Що було найскладнішим? 

ВС: Це був час, коли я пізнав справжніх друзів. Бо ті, які приходили до мене в найважчий час — стали для мене найближчими. Хотілось говорити про дітей, природу, роботу. Не про війну. Правильна підтримка людей на цьому шляху надзвичайно потріна.

При реабілітації важливо вірити, що ти не залишишся на одинці зі своєю проблемою після операції, що є можливості повернутися до нормального життя

Однозначно потрібно працювати з сім'єю, адже травмований боєць проходить стадії: від агресії до депресії.

А потім й мені хотілося простягнути руку допомоги. Відчував, що не просто так залишився жити на цьому світі. Що маю передавати свій досвід реабілітації іншим й зробити їхній шлях до відновлення максимально коротким. 

ОЩ: У 2016 році на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні Ви пробігли 10 км, а у 2017-му на Іграх Нескорених у Торонто здобули бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Як Ви прийшли до таких результатів?

ВС: Коли лежиш горизонтально, а потім починаєш робити перші кроки вертикально — то з кожним наступним разом хочеться потихеньку бігти. Адреналін б’є фонтаном, це дуже велика мотивація. Найбільш незабутній марафон — перший, який мені вдалось пробігти. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що від мого результату залежить стимул й мотивація інших. Поки бігаю я — за мною будуть бігти інші. Так і сталося.

Я дуже радий, що можу сьогодні допомагати  на рівні держави. Продовжую займатися вдома, вивчаю нові можливості свого організму. Адже реабілітація  — це теж дослідження себе та свого тіла.  

ОЩ: Знаю, що свого часу Ви закінчили медичне училище, вчились на фельдшера, а також відслужили строкову службу у прикордонних військах. 

ВС: Мені дуже подобалася  медицина. Не знаю, чому не пішов далі вчитися. Так склалося. Але ті знання стали в пригоді, я був корисним на війні. І завжди, де б я не був, старався, щоб люди відчували себе були здоровими, були «в строю». Вмію не лише надавати первинну допомогу, а й працювати загалом з опорно-руховою системою. В підрозділі мене інколи навіть не відправляли на бої, щоб вберегти, бо втрата медика — великий удар для всього підрозділу. Це дуже важливі люди на війні і їх завжди дуже бракує.

ОЩ: Повномасштабне протистояння з Росією триває 2 роки, але війна почалась ще у 2014-му. Чи змінились за цей період підходи до реабілітації поранених в Україні?

ВС: Раніше було значно менше  складних ампутації,  зараз — це і нейротравми, і втрата зору, і втрата кінцівок. Однак ще до повномасштабного вторгнення почали змінювати закони, постанови, підходи до надання первинної психологічної допомоги. Тож за ці 10 років зроблено багато, очікуємо чергових змін в законодавстві щодо реабілітації. 

Сьогодні маємо дуже великий потік поранених, але фахівці знають, що робити, як, і на якому етапі.

Ми не лише говоримо про реабілітацію, ми її надаємо. Якщо раніше більшість бійців везли на реабілітацію за кордон, то сьогодні реабілітологи приїжджають з-за кордону сюди. Наші хлопці лікуються вдома, в Україні 

Велика проблема — це комбіновані травми, яких до повномасштабної війни не було, а зараз їх багато. Нашим фахівцям потрібно було дуже швидко вчитись, переймати досвід міжнародних колег.

Наприклад: людина втратила зір і дві кінцівки. Це дуже рідкісна травма, тому немає єдиної методики, яка б допомогла поставити цих людей на ноги. Що ми робимо? Беремо тих, хто проходив реабілітацію з втрати зору і втрати рук — і комбінуємо їх. Шукаємо і знаходимо нові шляхи для соціалізації цих людей. 

ОЩ: Зараз багато говорять про адаптацію військовослужбовців до цивільного життя. Перед якими викликами стоїть українське суспільство у цьому питанні? 

ВС: Війна дуже змінює людську психіку. В Україні травмовані не лише військовослужбовці, але й усе мирне населення. Я знаю серед них чимало тих, які відчувають страх спілкування з бійцями. 

Не можна забувати, що люди, які стали учасниками бойових дій — це пересічні громадяни. В мирний час вони працювали в офісах, займались творчістю, виховували дітей, — жили звичайним життям. Просто в якийсь момент їм довелося взяти до рук зброю

Але й нав’язувати свою допомогу не потрібно. У мене часто були такі ситуації, коли, наприклад,  люди відкривали мені двері. Але я все це можу зробити сам. Хочете подякувати — подякуйте, а для всього іншого є фахівці. 

Я дуже хочу, щоб у нас в країні діяла система, за якої кожен боєць буде супроводжуватись спеціалістами, які надаватимуть кваліфіковану допомогу. При цьому важливо розуміти, що реабілітація — це не тільки люди, які підтримують, а ще й стан, який має бути у кожного бійця в голові. Це вже певний стиль життя. Щодня, крок за кроком, потрібно намагатись рухатися вперед. І в жодному разі не падати духом.  

Також громадам потрібно подбати про можливості пересування для осіб з інвалідністю по місцевості, особливо сільській. Щоб такі люди могли зайти в  магазини, скористатись туалетами тощо. Ця робота потребує чималих зусиль, але ми мусимо взяти на себе відповідальність.

Головне завдання держави — зробити все, щоб кожен боєць, кожна травмована людина мала усі можливості для того, аби повернутись до нормального життя.  

‍

За оцінками експертів, психологічної допомоги внаслідок пережитого воєнного досвіду потребуватиме близько 50% населення України. Зокрема, за попередніми підрахунками, терапія потрібна буде 1,8 млн українським військовим та ветеранам, 7 млн людей старшого віку, а також майже 4 млн дітей та підлітків. Прогнозована потреба в допомозі з питань психічного здоров’я на первинній ланці медицини — 27 мільйонів звернень. 

Однак насправді засоби для збереження свого ментального здоров’я доступні для кожного. Які з них найбільш дієві — розповіла психологиня Тетяна Дугельна.

Що таке ментальне здоров’я?

Ментальне здоров'я — це здатність протистояти життєвим стресам та негараздам, продовжувати продуктивно працювати та робити внесок у суспільне життя.  В перекладі «менто» означає «думка» або «інформація». Саме ментальним здоров'ям зараз заведено називати вміння справлятися з інформацією. Але насправді ментальне здоров'я — це і психічне здоров'я. У багатьох людей все ще присутнє стереотипне бачення роботи психіатрів, тож словосполучення «психічне здоров'я» викликає у них острах. Тому це замінюють більш м’яким поняттям «ментальне здоров'я».

Як українці реагують на стрес під час війни?

Людська психіка має декілька складових: інформаційну, ментальну, емоційну, вольову. Звісно, мають значення також й цінності, установки, духовна частина психіки. Якщо взяти жінку, більш емоційну по своїй природі,  то вона швидше буде емоційно включатися у події, швидше реагуватиме на стрес. Чоловік, який сформований природою більш емоційно «холодним», але ментально більш вразливим, буде використовувати ті функції своєї психіки, які допомагатимуть йому адаптуватися під час травми війни. Поширена думка, що  діти більш стресостійкі, оскільки вони не до кінця інформаційно, а отже — ментально — залучені у те, що відбувається навколо. Однак психосоматичні розлади спостерігаються у все більшої кількості дітей. Відомі випадки смертності серед дітей через серцево-судинні захворювання, викликані стресом. 

Ми вже маємо перші дослідження наслідків стресів, викликаних війною. Усе населення України потребує допомоги: і цивільне, і учасники бойових дій — на всіх етапах. Не є винятком й вимушені переселенці з України — вони травмовані так само як і ті, хто залишився в Україні. Це підтвердить будь-який психолог, який має досвід роботи з воєнними мігрантами.

Проблема полягає ще й в тому, що люди досі не хочуть звертатись за допомогою до спеціаліста з психічними проблемами. У нас і раніше не було культури звернення до психологів. Вважають, що, по-перше, фінансово не можуть собі цього дозволити, а по-друге — впораються з усім самостійно. Якщо відчувають потребу поговорити — говорять в кращому випадку з друзями, які травмовані так само, як і вони. Часто такі розмови супроводжуються пляшкою з алкоголем та цигаркою. Серед іншого, помітно зріс й рівень залежностей, у тому числі хімічних.  

Нерідко можна почути думки на кшталт «війна нас не змінила, а лише винесла на поверхню те, якими ми є насправді». Це неправда. Війна — це великий стрес. Українці мають розуміти, що чим швидше вони почнуть звертатися до психологів, тим менша ймовірність, що пізніше потребуватимуть психіатричного чи фармакологічного лікування. 

Симптоми, що свідчать про порушення психічного здоров'я 

Передусім — це ті симптоми, які проявляються фізично. Різкий набір або втрата ваги, безпричинний біль в різних частинах тіла, психосоматичні прояви. Далі — емоційні: неконтрольовані напади агресії, гніву, роздратування. Відсутність будь-яких емоцій — це теж дуже  небезпечний симптом, що провокує розвиток депресивних розладів, які лікуються лише медикаментозно.  Ще один прояв — залежність від новин та соцмереж. Так створюється ілюзія залученості в події, проте коли запитуєш: «А що ти робиш для того, аби щось змінилося?» у відповідь чуєш, наприклад: «Нічого. Я втомлена, емоційно виснажена. Раніше плела сітки, а  зараз не можу, не хочу». 

Психологічні травми під час війни 

Воєнні травми мають не лише безпосередньо учасники бойових дій або ті, хто пережив важкий досвід — бомбардування, втрату рідних, дому. Насправді переважна більшість українців мають травму свідка: хтось бачив прильоти, а хтось розбирав завали після зруйнованих російськими ракетами будівель…

Важко виділити єдину класифікацію травм. Навіть одна й та ж травма, наприклад, зґвалтування, буде по-різному сприйматися різними потерпілими. Одна жінка після зґвалтування збожеволіє, інша — закриється в собі, народить дитину, а потім цю дитину вб’є. Коли  розмовляєш з військовими, більшість з них на запитання «Що було найстрашнішим, коли ви звільняли окуповані території?» відповідали, що це — спілкування з жінками, які були зґвалтовані російськими загарбниками. 

Проблеми надання психологічної допомоги в Україні

Загальний рівень підготовки кваліфікованих психотерапевтів в Україні в роботі з колишніми полоненими, військовослужбовцями — досить високий. Однак зараз поширена практика, коли бодай кожен може піти на приватні курси, заплатити гроші  та отримати кваліфікацію «психолога». Такі «фахівці» починають працювати з людьми, які пережили серйозні травми і, в результаті, і самі травмуються, і травмують інших. Якщо згодом людина потрапляє вже з реальною проблемою до кваліфікованого психолога, то психолог береться за голову і не знає, що робити. Інколи  таких пацієнтів доводиться одразу відправляти до психіатрів. А на державному рівні відсутня інституція, яка б контролювала якість психологічної допомоги. 

Ще одна проблема — цивільне населення не готове до того, в якому стані повернуться військові після бойових дій. Наприклад, в ситуації, коли військовий посеред торгівельного центру падає від гучного звуку на підлогу, накриває голову й кричить: «Всі лягайте! Небезпека!» — не можна насміхатись, не можна витягувати телефони, знімати це. Люди не розуміють, що тепер у свідомості цього військового війна триває завжди. Серед населення потрібно проводити роз’яснювання та підготовку. 

Як зберегти ментальне здоров'я 

Головна  порада — це дотримуватись  інформаційної гігієни: не залучатись емоційно у різні фейки та  наративи, які на перший погляд здаватимуться досить логічними. По-друге — повернути у своє життя планування. Більшість українців сьогодні не тільки перестала планувати, а й навіть мріяти. Однак люди, які не планують своє життя, не ставлять цілей — починають жити минулим, автоматично втрачаючи своє життя тут і зараз. 

Також варто обережно ставитись як до власних емоцій, і до емоцій інших. Важливо вчитися радіти, але теж зважати на почуття інших. Наприклад, щоразу, коли ви виставляєте в соцмережі якусь радісну світлину — подумайте про тих, хто в цей момент відчуває горе. Людяність та емпатія у наш час дуже важлива.

Відмовтесь від критики. Щоденно ставте собі запитання: що я особисто роблю для перемоги? Будь-яка корисна дія, навіть найменша — важлива. 

Не соромтеся звертатися за допомогою, якщо відчуваєте, що не можете самостійно впоратися зі своїми емоціями чи проблемами. 

Корисні посилання:

• Всеукраїнська програма ментального здоров'я Ти як? (howareu.com)
• Благодійний фонд ментального здоров’я UA Mental Help — Благодійний фонд ментального здоров'я

‍

Найкраще лікування — профілактика

Нестерпний біль верхнього зуба 38-річна Наталя відчула у чужій країні, у Варшаві, куди через війну у квітні 2022 році мусила виїхати з рідного Харкова.

«Все сталось раптово. Я — з двома дітьми на руках. Втратила дім, мій чоловік загинув. І ще ці жахливі напади болю, ниття зуба… Пила знеболювальні, але біль щоразу повертався. Почала шукати державну стоматологію від Національного фонду здоров’я (Narodowy Fundusz Zdrowia). Спочатку вільного терміну на найближчий час не було, але згодом якимось дивом з’явився і я примчалась туди. Провели лікування каналів. Однак вночі відчула себе погано, температура піднялась. Поїхала у ту ж саму клініку — там порадили пити знеболювальні. Але жодні таблетки мені не допомагали», — розповідає Наталія.

Тоді жінка за рекомендацією знайомої звернулася до приватної клініки, де в пацієнтки виявили  погіршення ситуації.

«Мені не до кінця почистили канали, почалось запалення та нагноєння зуба. Якби я зволікала — наслідки могли бути вкрай невтішними. Так, мені довелося  витратити чималу суму грошей на лікування, але здоров’я важливіше», — ділиться малоприємним досвідом Наталія.

Черги у державні клініки у Польщі справді дуже великі: реальний час очікування прийому в ортодонта чи пародонтолога вимірюється місяцями. Протягом цього часу розвиток хвороби у людини може дійти до критичного перебігу. Черги пов’язані з тим, що кількість пацієнтів, які бажають скористатись безплатними послугами, значно перевищує години роботи лікарів. Тому серед поляків популярні профілактичні прийоми у стоматолога, аби не зменшити ризик неприємних ситуацій.

Стоматологія у Польщі для українців

Українці, які оформили в Польщі тимчасовий захист, мають право на невідкладну безоплатну  стоматологічну допомогу на рівні з громадянами цієї країни. 
Аби отримати медичну допомогу, потрібно надати такі документи:  

• Закордонний паспорт громадянина України, в якому є позначка про перетин кордону не раніше 24 лютого 2022 року;
• PESEL UKR.

Лікар-стоматолог Олександр Грицаєнко, засновник клініки в Dental office у Польщі, розповідає, що в разі гострого болю або інших нагальних проблем із зубами, пацієнт має право звернутися у будь-яку стоматологічну клініку, яка має договір з Національним фондом здоров’я (NFZ). Аби знайти найближчий до вас такий кабінет, достатньо вбити в пошук гугл «lekarz dentysta NFZ» та місто, де ви проживаєте. Однак часто трапляється так, що найближчий вільний термін є щонайменше за місяць, а то й за декілька. У ситуаціях, коли чекати не можна — лікар радить звертатись у приватні клініки.

Для отримання невідкладної медичної допомоги у Польщі діють також спеціальні пункти швидкої стоматологічної допомоги — Nocna pomoc stomatologiczna. У чергових кабінетах там здійснюється прийом пацієнтів в екстрених випадках. Під час стоматологічних змін надаються спеціальні послуги, в тому числі — видалення зубів. У будні дні стоматологічні послуги надаються з 19:00 до 7:00, у суботу, неділю та святкові дні — цілодобово.

До одного з таких пунктів у Варшаві пізнього вечора звернулася українка Ірина Кушнір із маленьким сином. Жінка залишилася задоволена і ставленням, і  якістю надання послуг.

«Мій син дуже плакав. Нас прийняли відразу, як ми приїхали. Все було дуже швидко та якісно. Всі знають, як  діти бояться стоматологів. Але це не той випадок. Лікар був дуже уважним до мого сина, проявив турботу. Насправді кваліфіковані спеціалісти є і в державних, і в приватних клініках, як в Україні, так і Польщі. Некваліфіковані спеціалісти зустрічаються також скрізь», — каже Ірина.

32 спроби знайти «свого» стоматолога  

Роман Ропій, український продюсер, відчув гострий зубний біль під час візиту до Варшави. Одразу звернувся у приватну клініку. «Мені запломбували один із нижніх зубів. Але наступного дня біль не зник. Я знову звернувся до того ж лікаря. Мені розпломбували зуб, почистили і  знову поставили пломбу. Але й це проблеми не вирішило. Тоді я звернувся в іншу приватну клініку, де зробили знімок і сказали, що мені лікували не той зуб...», — ділиться досвідом Роман і додає: приватна медицина — ще не гарантія якості.

Це підтверджує й стоматолог Олександр Грицаєнко: «Як і в кожній галузі, в кожній країні, найважче — знайти свого спеціаліста. В даному випадку — стоматолога, який буде опікуватись вашими зубами, знатиме цілу історію ваших зубів. Як жартують стоматологи у своєму професійному колі: кожен пацієнт має 32 спроби знайти свого лікаря».  

Водночас, як додає Олександр Грицаєнко, у Польщі, як і в Україні, приватна стоматологія працює на сучасних матеріалах та обладнанні. Безкоштовна медицина — це переважно бюджетні матеріали, часто — низький сервіс. «Свого часу я протягом місяця працював у страховій медицині. Тож з власного досвіду можу сказати, що якість матеріалів і час, який виділявся на пацієнта, на жаль, не давав мені можливості якісно виконувати свою роботу», — підсумовує Грицаєнко.

Ціни на стоматологічні послуги в Польщі відрізняються залежно від клініки. В середньому у приватному секторі — за консультацію стоматолога доведеться заплатити 200-300 злотих. Видалення одного зуба коштуватиме від 300 злотих; лікування каналів — 500-1500 злотих, (залежить від індивідуальної ситуації). Пломбування зуба обійдеться у 200-350 злотих, а коронка — 2500-3000 злотих. Окремо платити доведеться за наркоз та знеболювання під час стоматологічних процедур.

Тож стоматологічне лікування у Польщі дійсно може виявитись суттєво дорожчим, аніж в Україні. Дбайте про здоров’я своїх зубів щодня, робіть профілактичні огляди та пам’ятайте про якісний догляд. 

* * *
Карта пунктів невідкладної стоматологічної допомоги у Польщі: Doraźna pomoc dentystyczna | Pacjent
Пошук стоматологічних кабінетів в рамках NFZ: https://gsl.nfz.gov.pl/GSL/GSL/LeczenieStomatologiczne

Навіщо організму сон?

Сон — це життєво необхідний процес. Без нього людина здатна прожити менше, аніж без їжі. Під час сну відбуваються всі важливі процеси для людини — регуляція та відновлення всіх систем організму: нервової, м’язової, ендокринної, серцево-судинної, кровоносної, репродуктивної, дихальної, регулятивної, імунної, травної.

Найпростіший спосіб подавити волю людини — позбавити її сну. Цей метод навіть використовується при катуваннях. І навпаки — сон нерідко стає лікувальним засобом при психологічних та фізіологічних захворюваннях. Фахівці з розладів сну працюють, наприклад, при Інституті раку в Парижі. Були проведені дослідження, в рамках яких пацієнтів, які проходили інтенсивне лікування променевою чи хімієтерапія, поділили на дві групи: одну групу людей сомнотерапевти вчили спати, а іншу групу — ні. В результаті — швидше одужали ті, хто добре висипався. 

Науковці стверджують, що для повного відновлення організму людина потрібна спати 7-8 годин на добу. Система «виспатися наперед», чи «відіспатись потім» — не працює. Важливо дотримуватись режиму, засинати та прокидатись в один і той самий час щодня, найкраще — у проміжку з 20.00 до 6.00 ранку.

Однак люди використовували таку систему сну не завжди. Відомо, що до XX сторіччя було заведено спати «двофазним» сном: 3-4 години тривав перший сон, і 3-4 — другий. Такий сон обирали з причин безпеки, адже звідусіль існували постійні загрози людському життю. Можливість спати монофазним сном — буває, що аж по 9-10 годин — це велика розкіш нашого часу.  

Хронотипи «сова» та «жайворонок»

Як відомо, за хронотипом люди поділяються на «сов» та «жайворонків». Ще є «голуби» — щось середнє між цими двома типами. Згідно з новими дослідженнями, «совами» не народжуються, а стають. Зазвичай це відбувається в молодому віці, особливо у студентські роки, коли молодь використовує нічний час для тусовок і для навчання. Через такий «нічний» спосіб життя можна, в результаті, отримати хронічний розлад сну. Однак мало кому відомо, що хронотип за бажанням можна змінити — для цього потрібні зусилля і час, аби організм звикнув. 

Якщо ваш режим життя передбачає роботу в нічні години, то варто лягати спати ввечері на 90 хвилин і близько третьої ночі ще на 30 хвилин. Нові дослідження доводять, що така система допоможе відновити сили та зберегти організм в бадьорому стані. 

Пам’ятаймо, що о 6 годині ранку активізується природний стероїдний гормон кортизол, а рівень гормону сну — мелатоніну — знижується, тому під час сну у ці години людський організм вже не відновлюється так активно. Але для денного сну є також сприятливі години. Зокрема, сон протягом 30-90 хвилин принесе користь з 14 до 16 години. А короткотривалий сон, по 10-15 хвилин, можна практикувати протягом усього дня. 

Такі рекомендації поліфазного сну особливо актуальні для нас під час війни: і на фронті під час виконання бойових завдань, і у житті цивільного населення, коли через сирени та ракетні обстріли ми постійно недосипаємо.

Порушення сну 

Безсоння — це наслідок розладів нервової системи. Сам термін «безсоння» в наш час вважається не зовсім коректним, тож науковці рекомендують вживати  «інсомнія» — тобто розлад, що характеризується порушенням процесу засинання, тривалості та якості сну.  

Коли людина прокидається 1-2 рази на ніч (а ми зараз часто прокидаємось через постійні сирени), але потім швидко засинає — це можна вважати нормою. Однак якщо людина прокидається з якоїсь причини, а потім не може заснути, і така ситуація повторюється регулярно — це може свідчити про порушення сну. Серед інших тривожних симптомів — коли людина пізно лягає спати; прокидається частіше, аніж двічі за ніч без вагомих причин; якщо попри довгий монофазний сон вранці все одно прокидається втомленою; коли є страх сну, сняться кошмари; розмови уві сні, лунатизм.

Хронічна інсомнія  призводить до захворювань головного мозку, онкології, діабету II типу, проблем серцево-судинного характеру тощо. Окрім того, можуть з’явитись психологічні та психіатричні захворювання, депресивні розлади, тривожність і навіть думки суїцидального характеру.

Через довготривалі недосипання у період війни населення України згодом матиме додаткові проблеми зі здоров’ям. Тому вже зараз дуже важливо проводити серед українців так звану «сомноедукацію» — це нове поняття в медицині та психології сну, яке запропонував у 2023 році професор Малік Аіт-Аудіа (Париж, Франція), тобто навчання з правильного сну. Важливо, щоб цю тему підіймати й у засобах масової інформації, аби ці знання отримала якомога більша кількість людей. 

Нашим захисникам і захисницям на фронті важко радити «добре висипатись». Однак можна порадити обирати двофазний сон, щоб за добу за можливості все ж досипати 7-8 годин. Також ефективним буде короткотривалий сон (поліфазний), тобто  спати по 10-15 хвилин, чи по 30 хвилин протягом доби. 

Як налагодити сон в умовах війни

Навіть (і особливо) під час війни важливо навчитись ставитися до сну і місця для сну — з повагою. Дотримуватись психогігієни сну та режиму сну відповідно до обраної системи: монофазного, двофазного чи поліфазного сну. 

Почніть вести щоденник, щоб контролювати динаміку сну та стан свого організму. Необхідно подбати про максимально комфортні у вашій ситуації умови сну — підібрати зручні подушки, ковдри, постільну білизну, щоб тіло почувалося комфортно. Важливо провітрювати кімнату щовечора, контролювати температуру та вологість повітря у приміщенні. За три години до сну їсти не рекомендовано, але й на голодний шлунок лягати спати не можна. Не забувайте про фізичні навантаження. За годину до сну допомагаємо організму заспокоїтись: гасимо світло у приміщенні, розмовляємо тихо, ґаджети відкладаємо. 

Якщо рекомендації не допомагають та не вирішують ваших проблем з розладами сну, то варто звернутись за допомогою до сертифікованих фахівців. Наприклад, до сомнотерапевта або ж до консультанта з порушень сну.

Правильний сон — це здоров’я, а здорова нація — непереможна.

‍

Волонтерський рух під час великої війни в Україні має безліч облич, і одне з найбільш відомих — вінничанки Діани Подолянчук. Вона може все: організувати тепловізори, дрони, купити та пригнати на передову авто, або й навіть танк. Має педагогічну та психологічну освіту. Попри інвалідність по слуху — все своє життя танцює: чемпіонка Вінниці, України, Європи, призерка чемпіонату Світу. А тепер — ще й відома на всю країну волонтерка та художниця. Отримала почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Як вдається поєднувати стільки напрямків діяльності і чим вона пишається найбільше — танцівниця, художниця, керівниця волонтерського центру «Шахіна» та Благодійного фонду Діана Подолянчук розповіла в інтерв’ю для видання Sestry.  

Оксана Щирба: З чого почався ваш шлях до волонтерства? 

Діана Подолянчук: Мій шлях до волонтерства розпочався ще до 2014-го року. Ще коли я активно займалась танцями, Оксана Мельник, моя сусідка по кімнаті, яка волонтерила в дитячих будинках, — одного разу запропонувала мені з’їздити до дітей-сиріт. Відтоді я почала відвідувати їх щотижня, проводити там творчі заняття. На мою думку, до волонтерської діяльності рано чи пізно приходить кожен. Це поклик душі, і добро, яке ти віддаєш — повертається, а ми живемо в час, коли волонтерство — життєво важлива необхідність. Але вважаю, що потрібно знайти свою власну волонтерську «нішу», працювати у різних напрямках — не продуктивно. 

ОЩ: Як виник волонтерський центр «Шахіна» і чим він займається?

ДП: Я дуже багато років займалася танцями, в нас був родинний бізнес — Центр розвитку для дітей. Там навчали танцювати, малювати, паралельно проводили теж благодійні проєкти. Коли почалося повномасштабне вторгнення, до мене приїхали друзі-волонтери і сказали: «Нам терміново потрібне місце, де можна зібратися». Я запропонувала це зробити в Центрі, бо ми мали підвальне приміщення. І на зібранні, коли все розпланували, я запитала: «А хто ж буде за це відповідати?». На що мені відповіли: «Як хто? Ти!». Так почалася історія центру «Шахіна».

До нас приїжджало дуже багато волонтерів з Києва, були й ті, хто тут за потреби зупинявся, отримував допомогу.

Зараз центр фокусується переважно на гуманітарному напрямку: допомозі переселенцям, особам з інвалідністю, родинам військовослужбовців, діткам, чиї рідні перебувають в полоні. Маємо осередки у двох містах — Києві та Вінниці. Основний напрямок — Київ, яким я зараз займаюся.

ОЩ: Хто Ваша команда сьогодні?

ДП: Це ті, що залишились у Вінниці. Команда школи танців у Центрі розвитку, які продовжують брати учать у благодійних проєктах. А у Києві у мене команда невелика, необхідності у великому штаті зараз немає.

На початку нашої діяльності у Центрі було близько 100 людей, серед них — ті, які тікали з різних міст через війну, приїхали до Вінниці. Коли в  їхніх регіонах стало спокійніше, багато хто повернувся додому. Є волонтери, яких мобілізували. Є й ті, хто вже загинув на війні. 

ОЩ: Чи змінились підходи до волонтерства після початку повномасштабної війни?

ДП: Так. Є напрямки, які потрібно вирішувати в першу чергу. Насамперед це військова сфера і сфера, яка стосується оборони та контрнаступу. Якби мене запитали, чим краще займатись дронами-камікадзе чи тактичною медициною, я б на перше місце поставила  дрони, потім спорядження, і  аж тоді тактичну медицину. Важливо розставляти пріоритети. 

ОЩ: Що вважаєте найважчим для себе у волонтерській діяльності?

ДП: Мабуть, спогади.

Війна  забрала у мене творчу сферу мого життя — заняття танцями. Тоді я не вміла цінувати свій час і те, що роблю. А зараз — живу у Києві, маю дуже багато роботи й щоранку прокидаюсь з думкою «дякую, що жива»

Часто згадую ті часи, коли багато виступала, в тому числі в Європі. Зараз  розумію, як важливо вміти жити сьогоднішнім днем, бути щасливим тут і зараз, не зважаючи ні на що.

ОЩ: Тобто зараз Ви взагалі не займаєтесь танцями? 

ДП: Зараз я намагаюсь за можливості добре висипатись, готувати сніданки, робити танцювальну зарядку, малювати. Це моя — ранкова творчість. А тоді йду займатися іншими справами.

ОЩ: Ви малюєте чудові картини, організовуєте аукціони, збираєте кошти у благодійних цілях. Як прийшли до мистецтва?

ДП: Я малювала з дитинства, потім навчалась в художній школі — але лише один рік з трьох необхідних. Тоді багато вчилась, потрібно було обрати щось одне. Я вибрала танці. За кілька днів до повномасштабного вторгнення мама запропонувала мені знову щось намалювати. Я намалювала на чорному тлі герб з мечем: це і стало початком моєї колекції картин. Пізніше також малювала на темному тлі, але в цих роботах вже є багато надії, світла, тепла. Я щаслива, що мої картини висять у кабінетах Валерія Залужного, Кирила Буданова, Андрія Шевченка.

ОЩ: Що вони кажуть про Ваші картини?

ДП: Картини символізують боротьбу кожного українця за перемогу. Їм подобається, ці образи їх надихають. Малюю картини теж для Повітряних Сил, для спецпідрозділів. У Головному управлінні розвідки була навіть виставка. Творю також просто для своїх друзів: не всі картини мають мілітарний характер, є й романтичні. 

Роботи можна знайти теж на благодійних аукціонах. Одну картину «Кримська бавовна» продали за 80 тисяч гривень. 

ОЩ: У вас є вада слуху. На скільки це вплинуло на якість Вашого життя? 

ДП:  Раніше я часто думала, яким би було моє життя з ідеальним слухом. Думаю, я б жила за кордоном і, мабуть, не застала б війну в Україні.

Маю непогані дипломатичні здібності, тому, швидше за все, пов’язала б своє життя з цим напрямком. Але поганий слух стоїть на перешкоді вивченню іноземних мов. Але, як відомо, Бог щось забирає — а щось дає взамін. Наприклад, у мені непогано поєднуються творчі здібності та логіка. До того ж, в наш час людину оцінюють за результатами її праці, немає значення чи ти в окулярах, маєш слуховий апарат чи протез.

Через наслідки війни в Україні частіше почали говорити про інвалідність та інклюзивність. Це перестало бути чимось «особливим»

ОЩ: Двом відомим українським гуртам за підтримки Вашого фонду вдалось організувати благодійні концерти у Європі. Розкажіть, будь ласка, про цей проєкт.

ДП: У  цьому проєкті взяли участь гурти «Друга Ріка» і «ТНМК». Головною ціллю було те, щоб вони стали амбасадорами проєкту, де агітували росіян здаватися в полон. Однак вдалось теж зібрати немалу суму коштів — вони привезли майже 4 мільйони гривень. Це був дуже цікавий досвід, коли музиканти зібрали навколо своїх пісень українців за кордоном, підтримали нашу діаспору, а українці, відповідно — задонатили.

ОЩ: Благодійні проєкти Ви реалізовували спільно з тодішнім Головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним та начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирилом Будановим. Як склалася ця співпраця?

ДП: Спочатку я познайомилась з Валерієм Федоровичем. У нас був арт-проєкт: відправляли на фронт дитячі малюнки, робили цифрові фото і  продавали їх. Цю ідею передали Валерію Федоровичу і попросили, аби він долучився до проєкту як амбасадор. Та той момент подібного досвіду Залужний ще не мав. 

До мене звернулись американці. Сказали, що їм необхідний підбитий ворожий танк для благодійного проєкту. Тоді я ще не здогадувалась, яка це буде довга і важка організаційна робота. Ніхто так просто волонтерам танк не дає. Необхідна згода від когось уповноваженого, хто би взяв на себе таку відповідальність. На той момент ми співпрацювали з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, керівником якого є Кирило Буданов. Проєкт передали Буданову — і він його погодив. Підписав лист, де зазначалось, що нам передають танк, який було підбито на Куп’янському напрямку. Після цього я прийшла до Валерія Залужного і сказала, що Буданов подарував мені танк, але виникла проблема з транспортування, тому що навіть приватні компанії відмовились брати в  цьому участь. Тоді від Генерального штабу приїхав спеціальний транспорт. 

Згодом я  запропонувала і Залужному, і Буданову стати амбасадорами цього проєкту, вони погодились. Ми «порізали» цей танк на сувеніри, дохід від яких склав 2 мільйони гривень. Ця ініціатива показала, як шматок металу, який росіяни направили для знищення України, — не лише перетворився на брухт, а й допомагає українцям наближати власну Перемогу. 

Це, мабуть, був мій перший глобальний проєкт, різні дипломатичні  переговори щодо нього тривали пів року. ‍

ОЩ: Яким своїм волонтерським проєктом Ви пишаєтесь найбільше?

ДП: Це досягнення не пов'язане з війною. У мене була учениця, Марія Гнатик. Ми працювали з нею в парі: я — тренер, вона — учениця. Марія досягла значних успіхів, брала участь і в спеціальних олімпійських іграх, і в шоу «Україна має талант». Звісно, я пишаюсь масштабним проєктом з танком. Але все ж таки тими успіхами, що були до війни — я пишаюсь більше.

ОЩ: Як гадаєте: волонтерство має бути «гучним» чи «тихим»?

ДП: Тихе волонтерство — це меценатство, тобто потрібно все робити власними ресурсами. Волонтер має збирати ресурси в тому числі й за допомогою публічності — варто створити громадську організацію, фонд, легалізувати діяльність. Наприклад, ми ведемо проєкт, на який зібрали 13 мільйонів гривень за три місяці. Ми не змогли б зібрати таку суму «тихо».

ОЩ: На що зараз найбільший запит, коли йдеться про допомогу?

ДП: Найбільше потрібні безпілотники та транспорт. А ще — ресурси: гроші, люди. Спочатку я вважала, що публічні збори — це «панацея». Але люди втомлюються. Одного місяця вдалося зібрати 200 тисяч, а наступного вже — 20 тисяч. В такій ситуації важко спланувати якісь закупівлі. І я почала розмірковувати над альтернативними шляхами.

Зараз у мене є група «донаторів», які, наприклад, в місяць виділяють певну суму коштів, я на ці кошти закуповую необхідне й звітую. На мою думку, має бути постійна команда людей, які готові долучатися, на яких ти можеш розраховувати. Це значно надійніше.

ОЩ: Наскільки активно Ви співпрацюєте з європейськими організаціями?

ДП: Наш фонд співпрацює з Фінляндією. Там знаходиться потужна українська діаспора. Також з Польщею та Німеччиною. Тісно співпрацюємо з США. Але найбільше проєктів реалізуємо саме в межах нашої країни, а ресурси Європи та США — це додаткові.

ОЩ: Що для Вас означає — Перемога?

ДП: Знищення ворога, повернення до наших кордонів 1991 року, відбудова країни, реабілітація бійців, відновлення економіки, повернення людей  з-за кордону. Я не боюся фрази «знищення ворога». Знаю благодійні організації, які бояться займатися мілітарним напрямком, а допомагають виключно переселенцям. Я ніколи не уникала цього. І не уникаю слова «армія». Якщо бійцям потрібна зброя для знищення ворога — ми будемо робити все можливе, щоб її отримати. Також перемога для мене – це ще й можливість відійти від мілітарних справ і спокійно присвятити себе родині, вихованню дітей. 

О.Щ: Ви відчуваєте втому від війни?

ДП: Так. Але я вважаю, що ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу, яку необхідно виконувати. В такому випадку легше зібратись з силами. Якщо перед нами стоїть загроза знищення нас як нації — то ми мусимо це робити, щодня.  Головне —  не повбивати один одного чварами та скандалами.

‍

Світлана Б. з чоловіком проживали в Сєвєродонецьку з 1988 року. Коли у рідній дев’ятиповерхівці через кілька днів після повномасштабного вторгнення припинилось газо- і водо постачання, подружжя переїхало до родичів на інший кінець міста. Взяли з собою лише найнеобхідніше: документи, базовий одяг і невеликий запас продуктів, — оскільки в супермаркетах вже почало бракувати їжі.

А потім в цю ж дев’ятиповерхівку поцілила ворожа ракета. Відновленню будинок не підлягав. Чоловік залишився в місті, щоб доглядати за 91-річною мамою. А Світлана наприкінці березня 2022 року виїхала до Литви, однак у травні того ж року повернулась до Києва, де проживала донька. Згодом туди ж приїхав і її чоловік…

Світлана з болем згадує втрату дому: «Спочатку було дуже важко. Найбільше бракувало того, що дороге серцю та пам'яті — фотографій з сімейного архіву. За речами не сумували — людині насправді багато не потрібно». Зізнається, що в Києві вже обжилися. Коли лунають вибухи — страшно. Але морально вже якось звикли, як і до того, що так, як було колись — більше не буде. «Друзі, знайомі — роз’їхались по різних куточках України та по всьому світові. Ми спілкуємося, підтримуємо одного, віримо в краще», — розповідає Світлана, а в голосі чути тугу.  

А ось у вчительки Тетяни, з Харкова, не збереглось від «минулого» життя нічого, навіть документів: в її будинок влучила російська ракета, коли вона з п’ятирічною донькою вийшла до супермаркету. Чоловік був на фронті. Того ж дня Тетяна з донькою переїхала до родичів у Вінницю. «Нам немає куди повертатися в Харків. Але головне, що ми залишилися живі. Я дякую за це Богові. Моя маленька крихітка тримає мене за руку та усміхається», — розповідає Тетяна.

Усі люди по-різному реагують на втрату рідного дому. Від чого це залежить і як впоратись з таким стресом та емоціями — розбиралися з Мариною Усенко, психотерапевткою, лайф-менторкою, засновницею мережі UMschool.

Психологія втрати дому

Для багатьох людей втрата дому відчувається як втрата власної опори, своїх витоків, свого коріння. Дім береже пам’ять: це місце, де народжуються наші мрії і де відчуваємо власну безпеку, це місце нашої сили. 

Мій будинок, квартиру батьків, в якій я виросла — також знищено, тому я добре розумію ці емоції. 

З іншого боку, втрата дому — це важливий духовний урок, який вчить тому, що наше «місце сили» має бути всередині, це — власний Дух. Сприйняття світу, психіка та енергетика людини, яка пережила втрату доку, стає іншою: важливим стає те, що важливе насправді.

Етапи прийняття втрати

Етапи горя, які часто згадуються у психології, були розроблені американською психологинею на ім’я Елізабет Кюблер-Росс, які вона описала у книзі «Про смерть і вмирання» (1969 рік). Йдеться про такі етапи:

• ‍Заперечення. Це стадія, де людина не може повірити в те, що сталося. Часто це захисна реакція, що дозволяє зменшити шок від втрати. Часто від людей на цьому етапі можна почути такі фрази: «я не вірю, що сталося», «цього не може бути», «це не наш будинок». Це захисна реакція психіки, за принципом «якщо я не бачитиму проблеми, значить — її не існує». Пам’ятаєте, як нам у дитинстві хотілось сховатися «у будиночок», коли переживали стрес? ‍
• Гнів. На цій стадії людина може відчувати гнів до себе, до інших, до вищих сил або до обставин, які призвели до втрати. На цьому етапі важливо просто побути поруч, делікатно запитувати: «Тебе обійняти? Можна я побуду поруч? Ти хочеш побути на самоті чи мені можна залишитись?». Повага до особистих кордонів дуже важлива, а в такі моменти до них потрібно ставитись з особливою обережністю.
• ‍Торгівля. Тут людина може намагатися укласти «угоду» з вищими силами або з самим собою, шукати способи відтермінувати або змінити реальність. Памʼятаєте, як ми всі на початку війни в один голос казали: «ми все відбудуємо»? Якраз про цей етап: «хай цей жах припиниться, а ми все відбудуємо». На жаль, так це не працює. Бо побудувати можна тільки нове. Старе завжди залишається в минулому. 
• ‍Депресія. Відчуття смутку, відчаю, власної провини або безсилля. Це час глибокого переосмислення і проживання болю втрати. І тут дуже важливо контролювати терміни, в які ми оплакуємо те, що сталося: плачемо 5 хвилин, а далі життя продовжується. Це дуже важлива історія, оскільки мозок дуже швидко будує нові нейронні звʼязки. І щоб людина не поринула у безодню горя, їй потрібно відчувати межі. Якщо сильна Духом, то впорається сама, якщо ні — потрібен хтось, хто підтримає та допоможе на цьому шляху.
• ‍Прийняття. На цьому етапі людина починає прийняти втрату як досвід, як частину історії свого життя. Це не означає відсутність болю, але є ознакою того, що особа починає адаптуватися до нової реальності. 

Важливо зазначити, що ці етапи не є строго послідовними, різні люди проживають їх в різній послідовності. 

Сприйняття втрати дорослими та дітьми

Прив’язаність та образ рідного дому формується в дитинстві. Його формують перші яскраві спогади, картинки, запахи: як тато вчив їздити на велосипеді, як бабуся пекла ароматні пиріжки з яблуками, як під ялинку Дід Мороз приніс довгоочікуваний подарунок... Чому так приємно у дорослому житті повертатись до батьківського дому? Бо наша підсвідомість «підтягує» усі ці спогади, як Гугл «підтягує» посилання під ваш запит. 

Втрату рідного дому діти переживають за тими ж етапами, що й дорослі. Для дітей дуже важливі ті програми, за якими живуть батьки. Якщо батьки привʼязані до матеріального, залежні від свого будинку — дитина так само втрачає опору, але теж швидше піддається емоціям, часто виплескує агресію та ненависть на батьків. Інтерпретувати дитячу поведінку можна так: «Чому ви, дорослі, не змогли захистити мене і моє місце сили? Я маленький, це не моя відповідальність».

Не можна ігнорувати ці емоції, тут не допоможуть іграшки, дитині потрібно надати відчуття повної підтримки, розуміння та захисту. Важливо поговорити з дитиною: «Я розумію, що ти злишся, я теж злюся. Мені боляче так само як тобі й навіть більше, бо ми втратили дім. Я не зміг/змогла тебе захистити, а зараз не можу захистити тебе від цього болю». Прийняття та розуміння емоцій — це крок назустріч зціленню, бо коли «дракон має імʼя, ми вже знаємо, що з ним робити».

Як полегшити відчуття втрати?

Передусім — треба розуміти на якому етапі знаходишся, і вже з цього діяти.

• Встановити терміни для проживання горя та смутку. Я рекомендую плакати за годинником (і це не жарт). У людини повинен бути чіткий план: плакати про втрату дому можна з 13 до 13:15. В інші години не можна. Така техніка допомагає захистити людську психіку від травматичних і деструктивних емоцій.
• Запамʼятати фразу: коли Бог закриває одні двері — відкриває інші. І шукати скрізь ці «нові двері», нові можливості, знаходити нові сенси. 
• Вчитися радіти тому, що в тебе є. Дякувати щоранку за воду, повітря, тіло, близьких. Бо ми, люди, часто забуваємо про найголовніше: все, що ми маємо — нам дається лише на якийсь проміжок часу. Наш будинок, наше авто, наші друзі, і навіть наше власне тіло. Війна українців навчила одному: жити зараз, жити одним днем і робити цей день максимально красивим.
• Звернутися до фахівця. Не треба лікувати зуб самостійно в надії, що біль «пройде сам». Потрібна людина, яка допоможе прожити біль правильно і якісно, замість того, щоб «капсулювати» емоції, а потім працювати над психосоматикою. Зверніться за допомогою одразу. 

Як відновитися після втрати дому?

На новому місці варто відновити звичні та важливі для вас домашні «ритуали». Це якір. Людська психіка — система, яка має певну структуру, ритуали допоможуть стабілізувати її та відновити відчуття контролю життя. Заварювання улюбленого чаю зранку, гаряча ванна з улюбленими ароматизаторами, випікання пирога по неділях — розробіть власну систему ритуалів. 

Ранкова йога та пранаями (вправи з диханням), варто для цього знайти тренера. Це запустить процеси відновлення в організмі, налагодить правильну роботу гормональної системи. Введіть в раціон продукти, в складі яких є триптофан [амінокислота, яка бере участь в роботі гормонів і процесах обміну білків. — Ред.]: фініки, мʼясо, кунжут, кедрові горіхи, тверді сири. Триптофан також бере участь у генеруванні гормону щастя серотоніну, антиоксиданту, а також гормону сну — мелатоніну. Допомагайте іншим, займіться волонтерством. Від такої діяльності виробляється дофамін, а також окситоцин, який допоможе зменшити відчуття тривоги.

Розуміння власних емоцій, роботи психіки та реакцій тіла допоможе вам краще керувати власним життям і переживати скрутні моменти стійко, гідно і з мінімальною шкодою для здоров’я. 

Бережіть себе та вірте в перемогу!

‍

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

‍Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

‍ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь — ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

‍ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

‍

Ельміра Аблялімова — експертка Кримського інституту стратегічних досліджень (КІСД), який досліджує стан захищенності об'єктів культурної спадщини на тимчасово окупованих Росією територіях України. В минулому — депутатка Бахчисарайської міської та районної ради, заступниця Бахчисарайської районної державної адміністрації, директорка Бахчисарайського історико-культурного заповідника, на території якого розташований єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури — Ханський палац.

Оксана Щирба: Минуло 10 років від початку окупації кримського півострова Російською Федерацією. Тисячі кримських татар покинули півострів. Інститути, громадські організації, засоби масової інформації зазнають жорсткого тиску з боку російської влади. Зараз, коли озираємось назад й аналізуємо події десятирічної давнини, чи можна було запобігти російській окупації, чи могли вплинути на це кримські татари?

Ельміра Аблялімова: Можливо, якби в Україні була інша політика щодо кримських татар. Якщо проаналізувати  ситуацію до 2014 року — України в Криму фактично не було, більшою мірою це була російська автономія в Україні. Кримські татари сприймалися як фактор певної нестабільності. Територія півострова була відкрита для російських впливів: підкуповували людей, які працювали на Росію, поширювали дезінформацію щодо України та кримських татар, наприклад, що кримські татари становлять загрозу, що мають сепаратистські наміри.

До 2014 року Україна не мала власної  етнополітики, навіть серед українців багато хто вірив у кремлівські фейки, піддавався їх впливу. Значну роль в цьому відіграли теж церкви Московського патріархату

‍В результаті, як ми пам’ятаємо, під час окупації півострова майже весь склад силових структур перейшов працювати на Російську Федерацію. Кримські татари тоді стали на захист територіальної цілісності України, проводили мітинги, мирні акції протесту, 26 лютого 2014 року біля стін Верховної Ради Криму провели один з наймасштабніших мітингів.

‍

Чи могли ми вплинути на хід подій? Зараз мені здається, що ні. Ми не були готові до окупації, про це не попереджали іноземні розвідки, не повідомляли ЗМІ. Були різні ідеї — але на той час ми могли вживати лише мирних заходів: мітинги, демонтрації, заяви, тощо. Цей мирний супротив та неприйняття окупації триває й зараз — незважаючи на утиски кримські татари демонструють свою абсолютну лояльність до України: не беруть участі у виборах, уникають роботи в окупаційних органах влади, колаборантів серед кримських татар дуже мало. Цей фактор значно допомагає Україні на політично-дипломатичному рівні.

ОЩ: Чим займається Кримський інститут стратегічних досліджень?

‍ЕА: Діяльність Інституту стратегічних досліджень спрямована на фіксування порушень проти культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях України в рамках Гаазької Конвенції 1954 року щодо захисту об'єктів культурної спадщини під час збройних конфліктів.

Історія документування почалася з маленького кейсу Бахчисарайського ханського палацу. З 2016-го року російська окупаційна влада почала його інтенсивно «реставрувати», в результаті чого пам’ятка фактично втратила свою автентичність. Деякі експерти схилялися до думки, що це історія про корупцію. Дехто говорив про непрофесійність, відсутність спеціалістів, які мають досвід реставрації саме таких історичних споруд. Але моя думка з цього приводу інша.

Росія взяла курс на цілеспрямоване викорінення кримськотатарської ідентичності з мапи Криму, тому що питання на відповідь «Кому належить Крим?» лежить в історичної площині. Кримські татари, їх походження, державність, яка існувала протягом більш як трьох століть — повністю руйнують російську ідеологію «кримнаш»

Шляхом зруйнування пам’яток, спотворення історичних фактів, створення історичних міфів — Росія намагається домінувати на захоплених територіях. Те, що ми спостерігаємо після початку повномасштабного вторгнення 2022 року — цілком логічне продовження такої політики. 

Ми зафіксували всі типи порушень міжнародного права, згідно з Гаазькою конвенцією 1954 року та двох протоколів до неї (1954 та 1999 років). Це, передусім, привласнення — ймовірно, найбільше з часів Другої світової війни — культурних цінностей, об'єктів культурної спадщини, культурних інституцій. По-друге — незаконне переміщення з окупованих українських територій на територію Російської Федерації культурних цінностей, що належать України. По-третє — незаконні археологічні розкопки на окупованих територіях та наслідки таких дій. Також суттєва модифікація нерухомих пам'яток: через такі роботи вони втрачають свою автентичність, художню, наукову, історичну цінність. І, врешті, використання об’єктів культурної спадщини у військових цілях: ми зафіксували численні факти використання курганів — об’єктів археологічної спадщини України — в якості фортифікаційних споруд. Як наслідок, пам’ятка втрачає не лише свою археологічну цінність, але й артефакти, які вона в собі містить.   

Варто зазначити, що Росія також проводить гуманітарну агресію, займається «деконструкцією» історичних фактів: залишає те, що відповідає її політичній ідеології й відкидає «зайве». Над цим працюють російські спеціалісти, які суттєво переписують історію Криму.

ОЩ: Яка ваша історія Вашої власної родини? Знаю, що свого часу Вашу бабусю депортували.

ЕА: Кожна кримськотатарська родина пережила депортацію, і моя історія не є унікальною.

‍Бабусі було 22 роки, коли її депортували на Урал в Костромську область. Там вона важко працювала на Лісоповалі — потрібно було годувати дітей. Дідусь тим часом був на фронті. Поселення, в яких вони жили, мало чим відрізнялись від колонії. Виїзд за визначену територію був заборонений, лише з дозволу комендатури.  Після повернення з фронту дідусь довго розшукував свою родину по містам заслань, адже кримські татари були розсіяні по всьому СРСР. Коли сім’я нарешті зустрілась — продовжила пошук решти родичів, яких депортували в Узбекістан. Тоді дідусь став писати листи з проханням про дозвіл на з’єднання з рештою родини та переїзд  в Узбекистан. Це листування збереглося. Там їх називають «спецпоселенцями», у кожного члена навіть є власний номер. 

Пам’ятаю, як помер Брежнєв. Нас відпустили зі шкільних уроків, аби ми йшли дивились  на похорон генерального секретаря. Після школи я зазвичай спочатку приходила до бабусі. Ворота у неї завжди були відчинені, а того дня — замкнені. Я намагалась достукатись. Бабуся відкрила двері, різко завела мене до хати, повернула ключ в замку: вдома було свято. А коли я включила телевізор, щоб  подивитися похорон — дідусь вимкнув, сказав, що мені цього бачити не потрібно, бо «ще один з катів нарешті помер».

Ми тоді жили у двох різних реальностях одночасно: з одного боку, в школі нам розповідали міфи про Крим, а в контексті кримських татар здебільшого говорили про набіги, монголо-татарське іго тощо. А з іншого боку — у розповідях наших дідусів та бабусь Крим був — найпрекраснішим місцем на землі, чимось сакральним, казковим. Місцем, куди ми всі мусимо повернутися. Дід часто згадував дитинство серед гір і моря, бабуся щоразу починала співати… Росія завжди сприймалась як країна, яка постійно намагалась знищити наш народ, ще з часу першої незаконної анексії території Кримського Ханства у 1783 році.

ОЩ: Вашого чоловіка, Ахтема Чігойза, засудили за організацію масових заворушень на проукраїнському мітингу в Криму, проти нього порушено кримінальну справу за трьома статтями: організація масових заворушень, заклики до насильства, ненавмисне вбивство. Чим закінчилась ця історія?

ЕА: Ахтема засудили за організацію  мітингу 26 лютого 2014 року, що проводився у підтримку територіальної цілісності України. Захід був організований Меджлісом кримськотатарського народу за підтримки різних українських ініціатив організацій. У вироку було формулювання «за організацію масових заворушень». Він провів в сімферопольському СІЗО майже три роки.

Я була його громадською захисницею, тримала зв'язок з адвокатами, ходила в слідчий ізолятор практично щодня, можна сказати — як на роботу.  Відбулося понад сто п'ятдесят судових засідань, ми опитали понад двісті свідків як з нашої сторони, так і зі сторони обвинувачення. Одіозна так звана «прокурорка Криму» Поклонська очолювала обвинувачення проти мого чоловіка. В результаті його засудили до восьми років позбавлення волі. На наше щастя, за домовленістю п'ятого президента України Петра Олексійовича Порошенка, президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, мого чоловіка вдалось звільнити. Спочатку перевезли до Туреччини, а потім — в Україну.

Чоловікові пропонували  залишитися в Туреччині, але він відмовився. Повернувся в Україну для  продовження  боротьби за Крим.

Для нас український паспорт — це не просто документ, це — наш цивілізаційний вибір

Ми вимушено виїхали з Криму у 2017-му році, але всім своїм серцем прагнемо повернутися. Щодо настроїв — я часто спілкуюсь з тими, хто залишився на кримському півострові, і можу з упевненістю сказати, що  Україну в Криму чекають, дуже чекають на визволення.

ОЩ: В одному з інтерв’ю Ви сказали, що через травматичний історичний досвід українці і кримські татари почали краще розуміти один одного. 

ЕА: Так, я завжди згадую одну із зустрічей з дисидентом Мирославом Мариновичем, якій сказав, що в цій «страшній трагедії 2014 року є велика Божа благодать — українці нарешті зрозуміли кримських татар, а кримські татари зрозуміли українців».

Наші народи пережили однакові  трагічні події, в різні історичні періоди, але як українці, так і кримські татари дуже добре пам’ятають як знищували нашу державність, відбирали наші землі, викорінювали інтелігенцію, депортували, змушували зректись рідної мови, традицій, культури тощо. Особистим відкриттям для мене стала стаття III Конституції Пилипа Орлика, яка відносини між Кримським ханством та українським козацтвом визначає як братерство. Між братами може бути різне, однак ми все одно залишаємося рідними.

Ми різні, але українці та кримські татари мають багато спільного: походження, цінності, гостре відчуття власної ідентичності й внутрішню опору. У нас спільна держава і спільний ворог. Для обох наших народів слова «Батьківщина», «свобода» і «честь» — не просто слова, а те, за що ми готові боротися. Саме тому ми так добре розуміємо один одного

ОЩ: Українська влада неодноразово наголошувала, що війна не закінчиться доти, доки Україна не поверне Крим. Чи вірите Ви у повернення Криму Україні?

‍ЕА: Я абсолютно впевнена в тому, що без Криму не буде України, а без України — не буде Криму. Це одне ціле. Я абсолютно переконана в тому, що Крим буде звільнений і ми повернемось додому.

‍

Відчуття образи знайоме кожному із нас ще з дитинства: пам’ятаєте, як батьки не купили вам іграшку, яку ви так сильно хотіли?  У дорослому житті ми переживаємо ці емоції теж нерідко. Особливо яскраво відчуття образи загострилося від початку повномасштабного вторгнення. Ми ображаємося на Бога, долю, обставини, ворога. Ображаємося на тих співгромадян, хто покинув рідну країну і виїхав у Європу. Інколи це почуття навіть переростає навіть у ненависть. 

Людське життя сповнене емоцій, вони можуть бути маркерами важливих для нас речей чи цінностей. Однак постійні образи мають негативний вплив на якість нашого життя: погіршують фізичне та психічне здоров'я, сприяють розвитку різних захворювань, погіршують відносини з близькими та рідними. Важливо розвивати емоційний інтелект та вміти вирішувати конфлікти конструктивним чином.

Як позбавити себе від образи, яка руйнує тіло і душу — розповіла психологиня Анастасія Меркулова. 

Чому люди ображаються? 

Образа — це емоція, яка виникає передусім тоді, коли ми маємо певні очікування щодо людини, але вона їх не виправдовує. Наприклад, ми можемо очікувати від партнера, що він буде залучений у домашні справи, але він цього з якихось причин не робить. Нерідко буває так, що партнер може навіть не знати про ці очікування від нього, а ми тим часом відчуваємо образу.

По-друге, на жаль, образу часто використовують в маніпулятивних цілях. Наприклад, можна почути такі фрази: «Якщо ти це не зробиш, я ображусь», або просто застосовують так звану «гру в мовчанку», щоб інша людина відчувала себе винною і йшла на поступки. Також образа виникає в результаті невміння прямо говорити про свої потреби.

У нашій реальності — переживання, пов’язані з війною можуть призвести до втрати ідеалів, зневіри та відчаю. Люди відчувають образу через пережиті травми, втрату близьких та постійну загрозу життю людей. Віряни відчувають образу на Бога: як він міг допустити такі страждання? Це часто призводить до втрати віри, духовної кризи.

Ображатися — це погано?

Постійні образи негативно впливають на стосунки із людьми, що нас оточують. Адже коли на тебе часто ображаються — відчуваєш себе винним у чомусь, роздратованим, а коли ти часто ображаєшся — відчуваєш себе невдоволеним та злишся, що тебе не розуміють.

Образа стає причиною стресу, а стрес, в свою чергу, як ми знаємо — причина великої кількості негараздів зі здоров’ям. Щойнайменш — це високий артеріальний тиск, проблеми зі сном та головний біль. Люди, схильні ображатися — схильні й до розвитку психічних проблем, таких як депресія, тривожність або низька самооцінка.

Образа робить соціальні відносини напруженими та конфліктними. Люди, які відчувають себе ображеними, часто уникають спілкування або вступають в конфлікти з іншими.

Як навчитись не ображатись ?

1. Спостерігайте за власними емоціями та реакціями, Аналізуйте, на що ви образились і які були реальні обставини.

2. Говоріть прямо. Висловлюйте свої бажання відкрито, говоріть про те, що вас непокоїть у конкретній ситуації чи у стосунках. Намагайтесь це робити через «Я-повідомлення». Наприклад: «Мені це не подобається, я злюсь коли..», «Я відчуваю погано, тому що…»

3. Робіть паузи.
Перед тим, як відповісти чи виразити свої емоції, спробуйте зробити коротку паузу, аби уникнути спонтанної реакції, яка може призвести до образи.

Образа під час війни

Чи здатні ми взагалі перестати ображатися під час війни? Воєнний конфлікт  спричиняє стрес, тривогу та переживання, які важко контролювати. Однак існує кілька стратегій, які допоможуть зменшити рівень образи та трохи допоможуть відновити емоційний баланс.

Розуміння власних емоцій: визнайте свої емоції та дозвольте собі проживати їх. Розуміння власних почуттів знизить їхню інтенсивність та допоможе знайти способи контролю за ними.

Практика стрес-менеджменту: практикуйте методи стрес-менеджменту, такі як глибоке дихання, йога або прогулянки на свіжому повітрі. Ці методи допоможуть приборкати гнів та зменшать рівень стресу.

Пошук підтримки: зверніться за допомогою до родини, друзів або психологічних консультантів. Можливість висловити свої емоції та отримати підтримку зменшить образу.

Медіагігієна: спробуйте обмежити споживання новинного контенту. Постійне читання негативних повідомлень поглиблює образу та провокує додатковий стрес.

Фізична та соціальна активність: займіться активною діяльністю, яка вам подобається: спорт, мистецтво чи волонтерство. Це допоможе відволіктися від негативних думок та зосередитися на позитивних аспектах життя.

Техніки для регулювання своїх емоцій

Дихання «4-4-4-4»: коли емоції вас переповнюють можна використати техніку дихання «квадрат».
Прийміть зручну позу стоячи або сидячи. Можна заплющити очі; 

• Зробіть вдих і одночасно рахуйте про себе: один, два, три, чотири;
• Затримайте повітря і одночасно рахуйте: один, два, три, чотири;
• Повільно видихайте, рахуючи: один, два, три, чотири;
• Знову затримайте дихання і порахуйте до чотирьох.
  

Медитації: медитативні практики можуть допомогти вам стати більш уважними до своїх внутрішніх станів, емоцій та реакцій.

Професійна підтримка: якщо вам важко розібратись у ваших почуттях самостійно, варто звернутись до психолога, який допоможе виявити справжні причини образ. Емоційний інтелект та вміння керувати власними емоціями сприятиме покращенню ваших відносин з іншими людьми. Ви зможете більш вдумливо сприймати конструктивну критику, спокійно та виважено вирішувати конфлікти, будувати більш гармонійні міжособистісні зв'язки. 

‍

‍Що таке гормональна контрацепція?

Контрацепція розв'язує два питання: планування вагітності та захист від інфекцій, які передаються статевим шляхом. Найбільш популярним — і найменш ефективним — методом контрацепції серед пар залишається перерваний статевий акт. На другому місці за популярністю – бар’єрна контрацепція (презерватив). На третьому — гормональна контрацепція. 

Дія останньої спрямована на те, щоб вплинути на шляхи, завдяки яким настає вагітність. Якщо йдеться про пігулки та контрацептивні пластирі — то цей метод блокує овуляцію. Завдяки синтетичним гормонам ми «обманюємо» наш організм, створюємо для нього «ілюзію» що насправді все йде за планом. В результаті жінка має достатньо рівний гормональний цикл. Овуляція не відбувається — вагітність не настає. 

Чи надійна гормональна контрацепція?

Найбільш надійний метод контрацепції — перев'язка маткових труб, тобто коли шлях сперматозоїда до яйцеклітини порушений. Сучасні гормональні контрацептиви досить низькодозовані. Тобто вони містять мінімальну дозу гормонів, які викликають у жінки той стан, який потрібно досягти — відсутність овуляції. Але є жінки з різним гормональним фоном. Є ті, у яких організм чинить опір й овуляція все одно відбувається. Є випадки, коли жінка приймає контрацептиви не неправильно чи нерегулярно. Згідно з протоколами лікування, якщо маємо справу з молодою здоровою жінкою, у якої немає жодних хронічних хвороб — я маю право призначити контрацептиви онлайн. Однак, відверто кажучи, я не люблю таких ситуацій. Краще перед призначенням гормональної контрацепції здати необхідні аналізи для розуміння загального стану організму. Тут йдеться не про аналізи на гормони, як вважає більшість жінок. Це — розгорнутий аналіз крові, печінкові проби, УЗД молочних залоз, гінекологічні мазки. 

Досвідчений лікар одразу помітить також зовнішні  ознаки гормонального дисбалансу, наприклад — акне, підвищений ріст волосся. Варто зауважити, що у рекомендаціях багатьох інших країн — не прописано, що потрібно пройти певні гормональні обстеження. Наші жінки, які зараз перебувають за кордоном, чують від європейських лікарів, що українські медики займаються «гіперлікуванням» і часто призначають непотрібні аналізи.

Як довго можна приймати контрацептиви? 

Гормональні контрацептиви  можна використовувати довго — скільки в цьому є потреба. Але завжди є певні «але». Раніше вважалось, що тривале приймання контрацептивів — це 15 років. Ускладнення або зміни можуть виникати, якщо жінка приймає їх довше, ніж п’ять років поспіль. Тобто, можна сказати, що п'ять років — це оптимальний стандарт приймання гормональних контрацептивів. 

Нерідко лікарі рекомендують зробити перерву після року вживання гормональних контрацептивів, адже організм має здатність до них звикати. Найбільш відчутні побічні ефекти чи інші прояви можуть виникати протягом року. За рік організм пристосується і заспокоїться, а після перерви у 2-3 місяці, коли жінка знову почне приймати пігулки — знову запустяться ці процеси. Доведено, що така система приймання — не раціональна. 

Які бувають види гормональних контрацептивів? 

Гормональні контрацептиви є різних типів і видів. У першу чергу — це пігулки, які можуть бути однофазні (складаються з одного компоненту), або двофазні чи трифазні (складаються з кількох компонентів). Пігулки є різні за складом, за своєю дією на організм, але усі вони — блокують овуляцію. Другий вид — це пластирі, які клеять на шкіру раз на тиждень. В Україні цей метод не надто популярний. Існує ще вагінальне кільце, всередині якого знаходяться гормони, а також гормональні внутрішньоматкові спіралі  — контрацептивний засіб, який імплантують у порожнину матки. Ін’єкційні методи контрацепції в Україні теж не є популярними, частіше їх використовують в лікувальних цілях. Ну і, звісно, є екстрена контрацепція — пігулки, які використовують в екстрених випадках для запобігання вагітності після незахищеного статевого акту.

Які  переваги та недоліки гормональної контрацепції?

Думки лікарів з цього приводу розділяються. Одні призначають гормональні контрацептиви майже всім, інші запевняють, що краще обійтися без цього. У такого методу контрацепції є як переваги, так і недоліки.

Серед переваг — це, передусім, надійність. Окрім того, жінка має регулярний менструальний  цикл. Жінки, які страждали від рясних менструацій, нерідко відмічають, що на тлі приймання гормональних контрацептивів виділення зменшились. Так, внутрішньоматкова гормональна спіраль в наших медичних протоколах є золотим стандартом у лікуванні рясних менструацій. Гормональна контрацепція часто знімає больові відчуття під час місячних. Ще один позитивний ефект — покращення стану шкіри та волосся. 

Серед недоліків — пігулки потрібно пити систематично, щодня в одну і ту ж годину. На жаль, це не всі можуть цього дотримуватись. Особливо якщо це молода мама, у якої безліч щоденних клопотів. Пропущений раз — це вже ризик завагітніти. Сучасні жінки часто ставлять собі нагадування, що допомагає розв'язувати цю проблему. Другий недолік, який  я завжди озвучую своїм пацієнткам під час консультації — гормональні пігулки знижують лібідо.  Тому гормональні контрацептиви не підійдуть жінкам зі слабкою сексуальною поведінкою, адже у  них взагалі може зникнути бажання. Ще один небажаний ефект: усі гормональні пігулки дещо підвищують густину рідин в організмі, тобто згущують кров. З великою обережністю треба виписувати пігулки  пацієнткам, які мають проблеми з жовчним міхуром, оскільки контрацептиви можуть сприяти утворенню каміння. 

Є жінки, які на тлі приймання гормональних контрацептивів можуть її набрати, а є ті, які навпаки худнуть. Якщо у жінки в цілому хороший метаболізм, вона не має проблем із зайвою вагою — то, швидше за все, контрацептиви на її вагу суттєво не вплинуть. Якщо ж у жінки є схильність до набряків, вона вже має зайву вагу — пігулки можуть навіть погіршити ці процеси.

Чи збільшує гормональна терапія ризик захворюваності на рак?

Досить поширена думка, що замісна гормональна терапія, і  гормональні контрацептиви підвищують ризик захворюваності на рак. Насправді не все так страшно. Як показують дослідження, приймання гормональних контрацептивів протягом більш як п’яти років поспіль, підвищує ризик захворюваності на рак молочної залози на 1-2%. Але якщо в жінки в родинному анамнезі є спадковий фактор, то призначати гормональну контрацепцію потрібно дуже обережно. 

Насправді кожна восьма жінка у світі має ризик захворіти на рак молочної залози незалежно від того, вживає вона якісь препарати чи ні. Водночас дослідження європейських та американських науковців доводять, що єдиною дієвою профілактикою раку яєчників є гормональна контрацепція, або ж — народжувати стільки, скільки Бог дає. Жінка біологічно створена так, що яєчники не повинні стільки овулювати, вони мають відпочивати. Але ж зараз жінки народжують значно рідше, ніж колись. 

Кому можна приймати гормональні контрацептиви? 

У питанні щодо приймання гормональних контрацептивів жінок умовно можна поділити на чотири категорії.

Перша категорія — це жінки зі здоровим організмом, в яких немає жодних протипоказань. Таким можна виписувати гормональні контрацептиви однозначно. Друга категорія — ті, для організму яких застосування гормональних контрацептивів ймовірно принесе більше користі, ніж шкоди. Третя категорія – жінки, для  яких шкода від прийому контрацептивів буде більшою, ніж користь. І, врешті, четверта категорія жінок — яким категорично протипоказана гормональна контрацепція. Це, зокрема, люди, що мають онкологічні захворювання, гіпертонічну хворобу, тромбоз глибоких вен, цукровий діабет, печінкову, ниркову недостатність тощо.

Звісно, мені як акушеру-гінекологу хочеться, аби в Україні народжувалося якнайбільше дітей, тому давайте, крім контрацепції, думати й про планування вагітності та про саму вагітність. 

Будьте здорові та обізнані — це запорука нашого жіночого щастя.

‍

Як їмо — так і виглядаємо

Здорове харчування — основний профілактичний засіб від різних хвороб. У наш час стало дуже популярним експериментувати з типами харчуваннями, дієтами, голодуванням. Однак на фоні хронічного стресу найімовірніше це лише поглибить проблеми, може призвести до збоїв у гормональній системі.

Якість продуктів харчування впливає не лише на здоров’я людини, а й на її зовнішній вигляд. Ні для кого не секрет, що на зовнішньому вигляді жінки, на жаль, більш чітко позначається вплив «нездорових» речей, в тому числі — паління та алкоголю. Варто врахувати, що у наш час дуже змінилася й агресивність впливу:  якщо раніше цигарка чи келих вина були відносно безпечними, то зараз  слід не забувати, що це лише крапля в морі, якщо  взяти всі інші фактори, які на нас впливають. Наприклад, кількість захворювань, пов’язаних з порушенням гормональної та репродуктивної системи зростає вже з підліткового віку. 

Їжте смачно, ситно і тепло 

Ваша тарілка має  складатися з тих продуктів, які ви можете чітко ідентифікувати. Це — картопля, капуста, огірок, курятина. Важливо споживати жири: вони потрібні мозку, судинам, нервовій системі. Вуглеводи, про які зараз поширено чимало міфів, — це простий, «доступний» вид палива для організму, яке інколи дуже необхідне для оперативної роботи нервової та захисної системи організму. Тут йдеться не про здобні булочки, солодощі, однак якщо ви хочете з’їсти домашній пиріг з ягодами чи доповнити основну страву іншим домашнім десертом — навряд чи це зашкодить організму. Тому що ви чітко знаєте, які інгредієнти ви поклали у вашу домашню випічку: хорошу сметану, натуральний йогурт, яйце, якісне вершкове масло.  

Дуже простий приклад. У багатьох з нас були дні, коли раптом вранці стали і вирішили, що треба трохи схуднути. Перед робочим днем швидко з'їдаєте вівсяну кашу, випиваєте чашку кави. Поки їдете на роботу — через годину знову  відчуваєте голод. Заїжджаєте на пекарню чи забігаєте в супермаркет — і купуєте все, що заманеться, аби вгамувати голод. Але в кінцевому результаті кожен такий день призводить до додаткового набору ваги та додаткового роздратування. Тож сніданок повинен бути смачним, ситним и збалансованим: яйця, риба чи м’ясо, шматочок сиру, овочі, сирники з ягодами. Їжте смачно, сито і тепло, і вам не потрібні будуть перекуси.

Не вживайте слово «дієта»

Збалансуйте як їжу у своїй тарілці, так і свій графік харчування. Важливо: не вживайте слово «дієта».  Це слово — для людей, що хворіють, яким критично необхідні обмеження в харчуванні. Серед них, зокрема, люди інтенсивної терапії, після важких операцій, з онкологічними захворюваннями. «Дієта» підсвідомо сприймається як щось негативне. Вживайте термін «правильне харчування». Просто скажіть собі: «Сьогодні я буду харчуватися смачно». Їжа має бути смачною, а процес її споживання — приносити задоволення. 

Голодування — це не для всіх

Кожен організм по-різному реагує на експерименти з голодуванням. Чимало людей регулярно практикують голодування один раз на тиждень, і результатом задоволені. Однак врахуйте: якщо ви переживаєте постійний стрес, маєте хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту, то навіть двадцять чотири години  без їжі — ризик для організму. 

Щоб практикувати голодування, організм людини повинен бути або цілком здоровий, або пройти попередню підготовку. У цьому допоможуть спеціальні відвари льону та трав. Комусь голодування підходить, комусь – ні. Я не є ані противником, ані прихильником голодування,  я за розумний підхід з урахуванням особливостей кожної людини.

Режим харчування підбирається також індивідуально. Тобто якщо людина їсть двічі на день і при цьому себе чудово почуває, то їй такий режим підходить. Багато українців зараз знаходяться в стані постійного стресу, «заїдають» цей стрес чотири рази на день, і більше — так організм захищається від гормональних гойдалок. Нормою вважається триразове харчування, або ж дворазове і хороший перекус.

Необхідно встановити режим харчування, організм має працювати як годинник. 

Їжа, що найбільше шкодить організму

Хороші жири —  це синтез гормонів. Правильна робота гормональної системи —  це теж якісна робота нервової системи. А здорова людина — це красива людина. Це і блиск в очах, і красива шкіра, і енергія. Якщо говорити про якість, тургор шкіри [щільність і пружність. — Ред.] та хорошу роботу  опорно-рухової, сполучної тканин — то в раціоні має бути присутній якісний білок. Продукти, які точно не підходять організму — це ті, структура яких змінена. Наприклад, коли беруть оливкову, пальмову чи соняшникову олії та піддають їх процесу гідрогенізації, зміні хімічної структури. І цей жир стає напівтвердий чи твердий. Такі продукти дуже вигідні промисловості та ринку, однак людський організм їх не сприймає, в довгостроковій перспективі їх вживання призводить до великих проблем зі здоров'ям: порушень серцево-судинної системи, розвитку атеросклерозу, інфаркту, інсульту.

Найбільше зло — генетично модифіковані продукти, агресивні продукти. Це напівфабрикати або ж те, що готується у фритюрі з використанням гідрогенізованих жирів. Звертайте увагу на склад товарів і не купуйте ті, у складі яких є трансжири. Найчастіше — це кондитерські вироби: торти, тістечка, пиріжки, млинці, печиво, вафлі, цукерки тощо.

Здоровий сон — якісне харчування

Від якості сну залежить робота імунної системи людини. Навіть ідеальний режим харчування, здорові харчові звички чи спорт — не принесуть достатньо користі організму, якщо людина хронічно не висипається. 

В умовах хронічного стресу будь-який грамотний лікар почне роботу з нормалізації сну. З власного досвіду — я чергувала в лікарнях та у відділенні інтенсивної терапії,  бувало, що не спала по сорок вісім годин. А після — постійно хотіла їсти, мені весь час було холодно, шукала, що би мене втішило. Рука тягнулася до чогось смачненького. Це типова реакція організму на порушення режиму. Здоровий сон рятує від переїдань та тяги до солодкого.

Піклуйтесь про себе. Здоров’я усім!

‍

У пункті допомоги «Під парасолькою» («Pod Parasolem»), яким керує Аґнєшка Дея, щомісяця отримують їжу, психологічну та інформаційну підтримку більше 800 людей з України та інших країн. Волонтерка після початку великої війни змінила свою роботу, аби допомагати тим, хто найбільше цього потребує. За свій безцінний внесок у допомогу українським біженцям Аґнєшка Дея стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Як змінилося життя з початком війни, про любов до українців та чи достатнього роблять уряди,  про це все волонтерка розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Я приходжу в пункт допомоги «Під парасолькою» близько 12 години дня. Мене зустрічає привітна українка. Аґнєшка  Дея тим часом заклопотано розмовляє по телефону, вирішуючи якісь нагальні питання. Через кілька хвилин вона, красива й усміхнена, подає мені руку. Ми знайомимося, мені показують приміщення пункту допомоги. Тут тепло і по-домашньому затишно. Аґнєшка заварює ароматний зелений чай, частує мене смачним печивом. І починає розповідати, як проміняла спокій та стабільність на безсонні ночі, долучившись до допомоги українцям.  

‍Оксана Щирба: Як виник пункт «Під парасолькою»?

Аґнєшка  Дея: Пунктом опікується Фонд Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Він розташований у варшавському районі Воля, де раніше проживало багато українців. У приміщенні зробили капітальний ремонт. Пункт був задуманий як місце продовольчої допомоги людям, які цього потребують. Українці можуть приходити раз на місяць, у середньому на сім’ю отримують 5 кг. Загалом нашою допомогою скористалися 80% людей, які приїхали торік. 

ОЩ: Завдяки чому вдалося організувати допомогу для українців?

АД: Я маю непоганий досвід громадської діяльності. Крім того, по життю я дуже активна людина. І також маю велику мережу контактів. Я працюю в неурядових організаціях 20 років і допомагаю людям. Я починала з підтримки сімей, які мали дітей з аутизмом. Працювала в одній із найбільших у Польщі фундації допомоги людям з аутизмом. Мабуть, це була одна з найважливіших моїх професійних сходинок. Протягом останніх років я працювала у великому європейському проєкті з чиновниками, де треба було загартовувати мислення та вчити соціальну економіку. Усе ці навички мені знадобилися в організації допомоги для українців.

ОЩ: Що було найважчим?

АД: Я провела дуже багато часу на автовокзалі. Пам’ятаю, одного дня мені довелося пройти 21000 кроків. Інколи я проводила там по 10 годин на день, а поверталась лише о 3 годині ночі. Звісно, я шалено втомлювалася. Мої друзі дуже хвилювалися за мене. Мої чудові сусіди приносили мені продукти під  двері квартири. Я вже не могла працювати на старій роботі, тому що постійно хтось телефонував, про щось запитував, хтось потребував підтримки. Мене настільки поглинув цей процес, що я сама почала відстежувати дані, статистику та робити звіти з побаченого на автостанції (Варшава Заходня). Тоді ми отримували допомогу звідусіль — з Гонконгу, США, Нідерландів, Норвегії тощо. Доєдналися вчителі йоги, якою я займаюсь. Під час занять  вони залучали учнів до зборів на допомогу українцям.

Я постійно перебувала в потоці різної інформації щодо того, що відбувалося в Україні. Було складно думати про те, як я можу насолоджуватися життям, коли в сусідній країні гинуть безневинні люди.  У такі моменти особливо загострюється відчуття вдячності, що ти маєш квартиру, ліжко і можеш спокійно заснути. Коли я чую про чергову атаку по Харкову, відразу пишу Олені, яку ніколи не бачила, однак зустріла у Варшаві її 17-річну доньку: «Як ти? Що з тобою? Ти спускаєшся в підвал?». Вона відповідає: «Ні, не можу, тому що не встигаю». І тоді я думаю, а що я можу зробити? Я можу просто дати їй розуміння, що думками я поруч, хвилююся і можу час від часу надсилати їй посилки.

ОЩ: Ваша бабуся загинула під час Волинської трагедії, дідусь з дитиною на руках був змушений тікати. Що ви знаєте з історії своєї родини?

АД: У нашій сім’ї це була тема табу. Моя мама сильно плакала, коли розповідала якісь подробиці. Я мало знаю про історію своєї родини. Про деякі факти довідалась уже після смерті матері. Це було 18 років тому, я почала шукати якусь інформацію. Родина по лінії матері походила з Волині. Моя бабуся Марія була вбита 11 липня 1943 року. Моїй мамі тоді було 3,5 роки. Старшу сестру моєї матері, Моніку, якій на той час було дев’ять років, також вбили. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся. Не збереглося жодної світлини. Нічого не залишилося, навіть маминого свідоцтва про народження. Знаю, що мій дідусь утік на руках із моєю мамою, тоді малою дитиною, вони поїхали до Польщі. 

ОЩ: Коли почалась російська війна, поляки забули всі свої образи і почали допомагати українцям...

АД: Волинська трагедія — то були страшні події. Але сьогодні з українцями відбувається те саме — з боку росіян. Ми не можемо залишатися байдужими. Не віриться, що все це  відбувається в XXI столітті. Я роблю те, що маю робити. Кожен має залишатися людиною в цьому житті. Я досі пам’ятаю 24 лютого, коли побачила новини. Одразу промайнула думка:  українці скоро почнуть тікати. Я, як і багато інших небайдужих поляків, прийшла на автовокзал Варшава Заходня. Я мешкаю неподалік,  знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України.

Разом із моєю подругою ми створили групу у фейсбуці, де писали про необхідність допомоги для українців. Люди одразу почали приносити їжу, воду, одяг. Долучилася також команда молодих українців, які живуть у Варшаві. Вони сортували та розподіляли їжу. На початку тікали переважно молоді люди, інколи іноземні студенти. Я зустріла класних хлопців з Алжиру, студентів, які тікали від війни. Тоді я позичила їм павербанки, потім вони шукали мене на вокзалі, щоб їх повернути. Згодом, приїхавши до Франції, написали мені: «Ми прибули. Дякуємо, сестро». Це було неймовірно. Згодом почали приїжджати люди старшого віку, у тому числі люди на кріслах колісних. Усі були розгублені, налякані і не знали, що далі робити.

Пам’ятаю Галину з Маріуполя, її доньку Ксенію і собаку. Вони стояли перед розкладом автобусів і не знали, що робити та куди подітися. Галина мала розсіяний склероз, планувала їхати в Чехію або Німеччину, бо там можна  було отримати добру опіку.  Більшість людей їхала наосліп і перше, що потребували, сон та відпочинок. Так було і з Аліною, яка вирішила залишитися у Варшаві. Потім поїхала до Кракова, де пробула лише кілька тижнів, після чого поїхала до Нідерландів. Там вона не змогла акліматизуватися, тому повернулася до Кракова. Я допомагала їй орендувати кімнату, завдяки Войцеху Чухновському з Gazeta Wyborcza. Добре пам’ятаю початок березня.  Жінки показували фото своїх рідних, яких уже немає, будинків, які горять під обстрілами.

Усі ці люди шукали допомоги та підтримки. І це ще раз показало мені, що ми всі однаково прагнемо любові, миру та тепла

Ця війна дуже  змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Я не перестану повторювати, що в ці жорстокі і справді страшні часи було й багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість. І коли мене хтось запитує, у що я вірю, то я відповідаю, що в людську солідарність. 

ОЩ: Знаю, що українки готували для вас вареники…

АД: Це було дивовижно. У нашій польській традиції вареники зазвичай трохи більші. Вони більш солоні і мають більше перцю. А українські набагато ніжніші, тісто трохи солодше, без такої кількості солі та перцю. Я їх дуже люблю. У мене і зараз в морозильній камері вони зберігаються.

Вареники, зліплені з душею, це так щемливо та приємно. Це мені нагадує час, коли моя мама ліпила їх для мене

Вона часто говорила: хто тобі їх готуватиме, коли мене не стане? Чи могла я коли-небудь подумати, що українки ліпитимуть мені вареники? Я вражена тим, як нині українці дякують, як вони розмовляють, як висловлюють свої емоції. Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені просто потрібно бачити і знати, що ця допомога важлива, потрібна і корисна для українців. І це видно. Це можна побачити і почути, адже навіть в пункті роздачі речей «Під парасолькою» люди дуже  часто та гучно дякують. 

ОЩ: Хто може отримати допомогу і коли?

АД: Допомогу можуть  отримати мешканці варшавського району Воля у понеділок, середу та п’ятницю з 10-ї ранку. Іноді ми допомагаємо людям з інших районів, якщо вони дуже сильно потребують цього. 

Направляє до нас Центр соціального захисту, з яким ми співпрацюємо. Там фіксують важке становище родини. Потім направляють до нас списки цих людей, яких ми уже чекаємо у нас. Справа не в тому, що у нас велика черга чи збирається натовп, а в тому, що інколи ми самі не справляємося. Я відчула це нещодавно, коли власноруч запакувала їжу для 74 осіб за три години — це понад 460 кілограмів їжі. Це дуже важко.

Окрім продуктів харчування, у нас можна отримати одяг. Також раніше протягом року ми надавали  психологічну допомогу. Спочатку ми думали, що людей буде важко вмовити. Але на практиці цей напрям виявився дуже затребуваним. Українки перебували у стані депресії, апатії, не знали, як розповісти дітям про те, що відбувається. Було важливо все це проговорювати з психологом.

ОЩ: Як ви зі всім справляєтеся? Чи не бракує вам попередньої роботи?

АД: Мені здається, що я схожа на людину-оркестр. З одного боку, я віцепрезидент фонду, з іншого, коли потрібно, я закочую рукави і просто готую пакунки. Я з легкістю виконую будь-яку роботу. Якщо потрібно, розмовляю з воєводою, міністрами, послом України. Я намагаюся донести важливість того, що ми робимо, і шукаю союзників. Я роблю все це, бо так потрібно. Ми повинні допомагати, важливо бути добрими, порядними. Ми повинні робити для людей те, що хочемо, щоб вони робили для нас. Потреб сьогодні дуже багато, і ми не в силах задовольнити всіх їх. Часто доводиться вибирати і ухвалювати рішення.  Ще складніше просити донорів, спонсорів, навіть виробників їжі пожертвувати певну кількість допомоги.  Багато представників компаній гладять нас по плечу і кажуть: «Ви робите хорошу роботу, продовжуйте в такому ж дусі й надалі». Але щоб ми могли це робити й далі, нам потрібні гроші. Тому що ми наймаємо людей, яким треба заплатити за роботу. У нас повинні бути санітарні обстеження, спеціальні машини для перевезення продуктів харчування, продуктовий склад, який ми орендуємо. Сьогодні перед нами стоїть багато викликів. Я вірю, що ми впораємось із ними.

Я вірю, що  українці зможуть повернутися додому, що Україна буде прекрасною країною. На це, мабуть, потрібен час, але важливо, що ми разом

ОЩ: Що вам допомагає утримувати work-life balance?

АД: Дуже важливо розділити професійне та приватне життя. Тому я почала багато бігати, щоб відволікатися. Робота з надання допомоги є дуже складною. Хоча є ентузіазм та енергія, але я витрачаю чимало фізичних сил та часу. У Польщі досі існує переконання, що громадські активісти чи люди, які працюють у неурядових організаціях, мають все робити безкоштовно або за мінімальну зарплату. Це не той випадок. 

Також більше 10 років я займаюся йогою. Це час, коли я можу очистити свою енергію, голову і зігнати злість.Йога дає мені усвідомлення власного тіла та дарує більше спокою. Зараз я переважно займаюся вдома, за комп’ютером,  двічі на тиждень. Позитивні емоції мені дарують мандрівки та мій пес, який зі мною подорожує. 

ОЩ: Номінація на премію «Портрети сестринства» стала для вас несподіванкою?

АД: Телефонний дзвінок про те, що мене номінували, став великою несподіванкою. Я відразу запитала: «Хто це зробив? Кому я подобаюся? Хто згадав про мене? Невже речі, які я роблю, такі важливі?». Адже весь час думаю, що того, що я роблю, недостатньо. Я ловлю себе на думці: невже я зробила більше за інших жінок? Кожен з нас  робив і робить велику роботу. Кожна з нас є переможницею.

Попри свою самокритичність, я відчуваю велику честь за цю номінацію, це дає мені багато енергії. Крила просто виростають. Але я не перестаю думати, що цього замало

ОЩ: Що б ви хотіли сказати українцям, які виїхали з батьківщини і шукають своє місце під сонцем за кордоном?

АД: Кожна з вас має будувати свій власний маленький світ тут, в іншій країні, навіть якщо він тимчасовий. Створюйте власні невеликі спільноти та групи підтримки, щоб ви могли розраховувати одне на одного. Але також будьте відкритими до поляків. Ви маєте бути сильними. Україна неодмінно переможе!

З 2014 року Тетяна Грубенюк допомагає українській армії, сім'ям військовослужбовців, ветеранам та жертвам війни. З першого дня російського вторгнення разом з іншими волонтерами збирали і відправляли на фронт все необхідне: від одягу до безпілотників. Як директорка благодійного фонду «Відродження Захисників України» докладає максимум зусиль, щоб якнайбільше українських військових отримали якісне безоплатне протезування у США чи реабілітацію в реабілітаційному центрі NextStep Ukraine. Тетяна Грубенюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.   

Оксана Щирба: Які конкретні напрямки роботи благодійного фонду «Відродження Захисників України»?

Тетяна Грубенюк: Основний напрямок діяльності фонду — це допомога військовим із важкими випадками поранень й ампутаціями. Керівник фонду Ірина Ващук почала забирати в Америку хлопців на реабілітацію і на протезування. Згодом зросли запити, везти до США на лікування було дуже дорого. Тому в 2018-му році в Ірпені ми відкрили центр медичної реабілітації для важкопоранених військовослужбовців. Обладнання підібрали в Сполучених Штатах, привезли в Україну, почали роботу. У нашому центрі ми абсолютно безкоштовно реабілітуємо хлопців та дівчат. Для них є повний комплекс: проживання, харчування, одяг. Від наших захисників та захисниць потрібне лише бажання реабілітуватися. Ми абсолютно відійшли від бюрократичних питань, нам потрібно лише подивитися заключення лікаря, мати довідку, що  особа отримала поранення внаслідок захисту батьківщини і військовий квиток.

Ми не просто реабілітаційний центр, ми відкритий простір для наших захисників

Паралельно ми  досі забираємо в Сполучені Штати Америки хлопців з надто важкими випадками ампутації. Державна програма з протезування в Україні працює, але є дуже страшні випадки, з якими я до 2022 року не стикалася. Тому ми кожен випадок і запит розглядаємо окремо, консультуємося спочатку з українськими лікарями. У дійсно складних випадках забираємо хлопців до США. 

‍ОЩ: Скільки військових уже пройшли реабілітацію в центрі? 

ТГ: За 2023 рік повну реабілітацію пройшов 151 військовослужбовець. 

ОЩ: Це переважно хлопці? Чи дівчата також є?

ТГ: Переважно хлопці, хоча в нас також були дівчата. Однак 99% — це чоловіки різного статусу та віку.

ОЩ: Чи плануєте розширювати свою діяльність?

ТГ: Наприкінці року ми відкрили центр у Львові. Це пілотний запуск. Ми закупили найновіше обладнання, яке є на даний момент. Центр працює, 10 військовослужбовців уже проходять реабілітацію. Але є ще певні нюанси, які потрібно доопрацювати.  Офіційне відкриття плануємо зробити трохи пізніше. 

‍ОЩ: Ви займаєтесь волонтерством з 2014 року, коли Росія почала війну.  Наскільки були готовими до того, що буде повномасштабне вторгнення? Чи готувались до нападу Росії?  

ТГ: У кінці 2021 року до мене приїхала мама. У січні 2022 року ми зібрали тривожну валізку і я повела маму на курси першої домедичної допомоги. Мама весь час мене запитувала: «Невже все так погано?». У нас не було сумнівів, що щось відбудеться. Я відповідала мамі: «Немає значення, яких це буде масштабів, але ти повинна вміти допомогти як не собі, то комусь іншому».  

З січня у нас в коридорі стояла сигнальна валізка, де було лише найнеобхідніше. Я забрала свої нагороди, документи та аптечку. Коли почалася повномасштабка, я дуже хотіла відправити маму додому на Західну Україну, але вона відмовлялася. На той момент мій 21-річний брат воював. І коли почалася повномасштабна війна, ми вже знали, що біля нього був прорив і що вони відступають на Маріуполь. Мама говорила: «Я буду з тобою і буду допомагати, чим зможу. Я хоча би матиму якусь інформацію, що там відбувається». Ми переїхали жити з лівого берега на правий, чотири родини поселилися у приватному будинку, де раніше проживала жінка-консул з канадського посольства, яка з дітьми і родиною виїхала. Вдень ми звозили всю допомогу у наше помешкання, а вночі все пакували, підписували, на яку бригаду відправляти. Вісім років волонтерства дали великий плацдарм: ми мали всі контакти, до кого можна було звернутися.  

Ми точно знали, де можемо отримати допомогу. Мені особисто дуже допомогло те, що я байкерша. А в нас, байкерів, є багато закритих груп. Першими, хто відгукнувся, були байкери з Кувейту. Мені написав президент клубу: «Виїжджайте, ми готові вас підтримати в будь-якій країні, куди ви зможете виїхати». Я відповіла, що не можу виїхати, бо повинна допомагати нашим захисникам. Згодом на зв'язок вийшли байкери з Польщі та Америки. 

Люди, які змогли виїхати, підтримували всі збори. Скажімо, збір на пікап ціною п'ятнадцять тисяч доларів можна було закрити за чотири години. По телефону мені порадили одного чоловіка, який погодився привезти сто п'ятдесят комплектів ізраїльських шоломів та бронежилетів. При цьому він не бачив мене раніше, не знав, хто я. Ми зустрілися, коли приїхав бус, запакований цими комплектами на десятки тисяч доларів. Це неймовірно, коли абсолютно незнайомі люди допомагали закривати такі важливі для наших хлопців та дівчат потреби. Пізніше він ще передавав дуже дорогі прилади нічного бачення. Один прилад коштував  приблизно 3,5-4 тисячі доларів.

Дуже багато допомоги надходило із-за кордону. Мені здається, що світ такого точно ніколи не бачив.

Один іноземний журналіст торік сказав мені: «А ви взагалі розумієте, що ви унікальні? У світі такого ніколи не було»

‍ОЩ: Ви стільки років займаєтеся волонтерством. Що ця справа означає для вас особисто?

ТГ: Це і не робота, і не хобі. Це нормальне бажання кожного свідомого українця зробити все для того, щоби вибороти нашу незалежність. Ми прекрасно розуміємо, що ця війна почалася не в 2014 році. Нас століттями хочуть знищити. І попри все, ми живемо, стаємо на ноги, відроджуємо все. Мені дуже прикро, що досі є люди, яким байдуже до всього: мовляв, не прилетіло в моє місто, то й добре. 

Коли ви вперше потрапляєте у військовий шпиталь або їдете на передову, все змінюється всередині. Добре пам'ятаю, коли вперше потрапила в госпіталь. Ми з байкерами вирішили зробити байкерський пікнік. Звернулися до керівництва шпиталю, щоб отримати дозвіл. Коли почали привозити хлопців на візках колісних, з травмами, мені стало не по собі. Хлопцям було по 19-20 років. Мені було тоді так соромно, що я весь пікнік простояла біля столу, нарізаючи  огірки, помідори, хліб. Мені було соромно дивитися їм в очі. Після пікніка я сиділа в друга і плакала, тому що це страшно. З того моменту все перевернулося. Від мене тоді дуже багато друзів повідписувалися, мовляв, нащо тобі те волонтерство?

Я привозила допомогу до госпіталю, але сама не заходила, передавала дівчатам. Поки одного разу боєць, який був на пікніку, не впізнав мене і не запитав, чому я не заходжу в палати до хлопців. 

ОЩ: А чому ви не заходили в палати?

ТГ: Я не знала, про що говорити з хлопцями… Але після цієї ситуації я пішла до них. Це була травматологія, другий поверх, п'ята палата. Коли я зайшла, вони якраз обідали. Я мовчки стала і почала мити посуд в палаті. Потім мене попросили зробити канапки, чай, а згодом і розговорилися. 

ОЩ: Про що розповідають хлопці?

ТГ: Хтось взагалі не хоче розмовляти, а хтось без упину розповідає про свою чудову родину. Хтось розповідає про те, що в нього там два гектара городу не засаджено, а він тут лежить і йому ногу відрізали. Всі дуже різні. Вже потім, коли регулярно приходиш, хлопці дуже відкриваються і ставляться як до своєї. Буває, розповідають дуже страшні речі: і власні переживання, і катування, і тортури під час полону. Один боєць казав: «Дружині і синам розповісти не можу, бо не хочу їх травмувати, а ти, наче, і не бойовий побратим, але така рідна, хоча і не по крові». Мені здається, що бійці найбільше відкриваються одне одному і волонтерам. Бо ми, волонтери, за їхніми словами, дуже особливі.

Дуже багато тих, хто цієї війни не помічає, поводить себе так, наче у нас все добре. Одна жінка якось мені сказала: «Скільки можна збирати кошти на мавіки?». На що я відповіла: «Вони потрібні, бо це розхідний матеріал». Їх зараз треба сотнями, особливо в умовах війни. Коли люди починають скаржитися, що не мають з чого донатити, я вірю в це. Я не кажу, що не треба влаштовувати собі свята, але ж не забувайте допомагати тим, хто тримає небо над нами.

Якось під час інтерв’ю мене запитали про те, як інтегрувати і адаптувати наших хлопців до повернення в соціум після закінчення війни. Я проти такої інтеграції. Спершу потрібно адаптувати цивільне населення, підготувати до того, як розмовляти з військовими, коли вони повернуться. Мене взагалі вражає поведінка деяких українців.

Я дуже емоційна людина, завжди стою на боці справедливості. Цивільні продовжують жити так, ніби все добре, а військові повернуться після перемоги і буде хвиля бійок, насилля

У нас дуже багато людей з інвалідністю. Дуже багато хлопців залишаються каліками. Куди б я не приїхала в Києві, я бачу, що всі місця для осіб з інвалідністю зайняті. Коли  я роблю зауваження, мені часто грубіянять, мовляв: «Тобі що місця мало?» 

ОЩ: Що ми можемо зробити вже сьогодні для зміни свідомості? 

ТГ: Мій брат перебував в полоні чотирнадцять місяців. Коли він повернувся, одразу була хвиля ейфорії, а потім його все почало дратувати. Інколи він телефонував  і просив забрати його автівкою, бо не міг їхати в  громадському транспорті, не міг бачити людей. Якось він зі своєю дівчиною вигулювали собаку, підійшли п’яні чоловіки. Вони почали лізти до пса. Брат спокійно попросив хлопців не чіпати вівчарку, на що йому агресивно відповіли:  «Ей ти, мажор, що ти тут сидиш, а не на Бахмуті?!». Потім брат розповідав: «Я стиснув кулаки настільки, що якби у мене були нігті, я би проштрикнув собі шкіру». Він розуміє, що йому з цим треба вчитися працювати, бо таких людей чимало. Але цивільне населення мусить бути готовим до того, що хлопцям буде важко себе контролювати, тому що на війні все зрозуміло: де твій, де чужий. А коли вони повертаються у мирне життя, то шоковані від того, що відбувається. Мені  дуже хочеться, аби кожен свідомий українець поставив собі питання: «Що я можу зробити?» — і почав діяти.

Якось випадково зустріла військового. Підійшла до нього і сказала, що хотіла б допомогти, можливо, його підрозділ на щось збирає. Він, не піднімаючи очей, відповів: «Мені від вас нічого не треба». Я почала пояснювати, що я волонтерка, яка допомагає військовим. Хлопець промовив: «Тоді ви знаєте, куди це скерувати. Нам від вас, цивільних, нічого не треба». Мені стало дуже прикро. Я розумію, чому він так сказав.

Уявляю, як їм болить, коли вони приїжджають з фронту і стикаються з суцільною несправедливістю, дивляться на збагачення чиновників, на гучні святкування цивільних. Я все це розумію…

‍ОЩ: Наскільки волонтери, люди, які донатять, втомились?

ТГ: Багато людей втомилися, багато хто все втратив. А з іншого боку, після масованих обстрілів я спостерігаю, наскільки люди знову згуртовуються. Однак дуже прикро, що має трапитися велика біда, щоб люди знову почали триматися разом. А треба, щоб так весь час було. У моїй волонтерській бульбашці всі дівчата та хлопці далі працюють, гуртуються. Єдине: стало складніше збирати збори. 

ОЩ: Вас часто називають Руденькою або сестричкою. Чому? 

ТГ: Військові звикли, що у кожного є свій позивний. Пам’ятаю серпень 2014 року, коли я прийшла в госпіталь. Тоді в мене був дуже яскравий рудий колір волосся. Спочатку мене почали кликати Рижая, а потім вже Руденька. Я маю подяки та грамоти, де так і записували — Тетяна Руденька, бо думали, що це моє прізвище.  

‍ОЩ: Крім того, що ви волонтерка, ви ще й байкерша. Звідки ця любов до мотоциклів?  

ТГ: Я росла без батька, дуже багато часу проводила з дідусем, який мав мотоцикл. У Києві я їздила на автодром «Чайка» на перегони. В одній компанії познайомилася з хлопцями, які  виробляли всілякі викрутаси на мотоциклах. Коли подивилася, то дуже захопилася. Мої подруги говорили мені: «Боже, яка ти дурна, купи собі за ті гроші автівку, а не мотоцикл». Але я придбала мотоцикл. Правда торік я його продала. Мотоцикл був дуже гучний, мені було соромно їздити. Я розумію, що навколо мене може бути багато людей з окупованих територій, яких постійно обстрілювали, які сиділи в підвалах. І вони дуже чутливо реагують на гучні звуки. 

‍ОЩ: Що для вас означає перемога?

ТГ: Для мене перемога не буде вже такою, як я хочу. Я би хотіла, щоби після перемоги всі ті, кого я знала, повернулися додому. Але, на жаль, в моїй телефонній книжці дуже багато номерів, які ніколи вже не подзвонять, але я їх ніколи не видалю. Для мене це будуть сльози і біль. Бо занадто багато моїх близьких людей загинуло, багато кого з них навіть не похоронено. Я би хотіла, щоб всіх тих, хто поліг, було знайдено і поховано їх рештки з почестями. Після перемоги у мене не буде бажання робити гучного застілля, але я точно знаю, куди я поїду в Києві на кладовище і кому покладу квіти. 

ОЩ: Де ви особисто берете сили та мотивацію?

ТГ: Це моя робота, я кожен день спілкуюся з хлопцями. У мене прекрасна, чудова команда. Ми як родина підтримуємо одне одного і точно знаємо, що ми робимо, для кого ми це робимо. І коли бачиш результат роботи, це надихає ще більше працювати та рухатися вперед. Наші захисники та захисниці — дуже унікальні.

Для мене люди, які свідомо пішли воювати, є надлюдьми. Вони дуже мотивують та надихають

Марта Маєвська — мер міста Грубешів, що лише за 5 кілометрів від України. Саме вона ініціювала відкриття у лютому 2022-го року біля польсько-українського кордону центр прийому біженців. Вона об’єднала сотні волонтерів, які надавали українцям їжу, житло та психологічну підтримку, а також організувала систему реєстрації та координації перевезення біженців, завдяки якій тисячі людей змогли потрапити в інші міста Польщі та країни. За свій величезний внесок у допомогу українським біженцям Марта Маєвська стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Про складнощі в організації допомоги, підтримку поляків, власні страхи та мрії мер Грубешова розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

‍Оксана Щирба: У лютому 2022-го року вам вдалося виконати великий пласт роботи, організувавши різні напрямки допомоги для українських біженців. Як для вас почалося 24 лютого?

‍Марта Маєвська: Той ранок, коли в Україні почалася війна, я пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Тоді я приїхала на роботу раніше звичайного, зателефонувала заступнику, секретарю і ще кільком особам. Ми вирішили, що потрібно самоорганізуватися. Тієї ж ночі, коли почалася війна, ми отримали першу інформацію від наших колег, які керують спортивно-оздоровчим центром, що туди прибули перші українці. Насправді це було єдине приміщення, єдина будівля, де можна було прийняти велику кількість людей. Ми дуже швидко організували там спальні місця: постелили килими, поставили ліжка. Привезли воду, їжу — забезпечили той мінімум, який був необхідний на початку. Кількість людей щодня збільшувалася. Звісно, я би ніколи все сама не організувала. Над цим працювала ціла команда небайдужих людей.  

Грубешів — невелике місто. Ми мали налагоджений контакт  з відповідними службами — поліцією, пожежною, прикордонною службами, різними організаціями. Добре пам'ятаю вечір 25 лютого, коли я була вдома і приймала гостей. Я сказала чоловікові, що від'їду ненадовго, десь на годинку, подивлюся, яка ситуація в центрі прийому біженців. Була приблизно 19-а година вечора. А повернулася я аж вранці. Щогодини приїжджало все більше і більше громадян України. Також ми отримали інформацію, що є люди, які перебувають у місті і не знають, куди прилаштуватися. Тому ми поїхали автівками забрати їх. 

Тоді я вперше попросила про допомогу публічно, виклала в інтернеті фото, на задньому фоні якого були підготовлені для воєнних біженців ліжка. Це викликало справжню хвилю допомоги. Нам привозили їжу, необхідні речі побуту. Згодом, коли дітей стало більше, ми  просили також про іграшки, памперси. Швидко сформувалися групи,  де люди взяли на себе різні обов'язки. Хтось дбав про дітей, хтось займався організацією харчування, хтось розкладав всі речі. І все сталося абсолютно природно. Дуже багато українок ще до початку повномасштабного вторгнення вийшли заміж за поляків. Вони приїхали до нашого центру і запропонували допомогу. Спочатку приїжджали допомагати люди з міста, потім з сусідніх населених пунктів, а  згодом з усієї Польщі та з-за кордону. 

Центр офіційно був відкритий за розпорядженням люблінського воєводи. Перші тижні у нас не було фінансування. Я не могла взяти жодної копійки з  державних коштів, навіть міських. Пізніше ми відкрили субрахунок, куди люди перечислювали пожертви. 

‍ОЩ: У чому основна місія центру допомоги?

ММ: Ідея полягала в тому, щоб центр прийому став місцем, куди українські громадяни приходитимуть в першу чергу. Вони отримують від нас першу допомогу та харчування, можуть помитися, поспати чи почекати на  когось, а потім, як правило, потрібно їхати далі — до пунктів, визначених як місця постійного проживання в Польщі. Ми як місто не мали цього. На початку була велика проблема з організацією транспортних засобів. Лише згодом підключилася Державна пожежна служба, яка надала свої автобуси з усієї Польщі і якими могли перевозити людей. 

Цих транспортних засобів було недостатньо, це призвело до того, що люди довше залишалися в пункті прийому біженців. Саме в Грубешові проходив перший прикордонний контроль, тому потяг, який прямував з України через Польщу, зупинявся у нашому місті. Деякі люди їхали далі, інші виходили у нас.

Було так, що водночас збиралося до 2000 осіб. Уявіть, три великих потоки — це 6000 людей. І всі вони приїжджали до нас. Усього наш центр прийняв приблизно 100 тисяч людей від початку війни

Інший важливий момент — реєстрація перебування українців у Польщі. Нам також довелося це організовувати самотужки, ніхто не допомагав, не показував, як це має виглядати. Найскладнішим виявилося те, що доводилося все робити вручну. На той момент не було системи, яка би дозволяла вводити дані, наприклад, в комп’ютер чи конкретну програму. Усе писали від руки. І тут важливу роль відіграли волонтери. Але ми також потребували людей на постійній основі, які нестимуть  відповідальність за свої завдання. На початку це було 54 особи. Вони керували пунктом перекладачів, психологів і волонтерів, які займалися сферою харчування, складів, перевезення тощо. Зараз це лише 9 осіб, тому що потік людей значно зменшився. На початку було іноді по 3000 людей на день. Інфраструктура будівлі, де знаходиться пункт допомоги, не була підготовлена ​​до цього. Бо це звичайний спортивний зал з елементарними умовами для функціонування. Нам довелося зробити дуже багато, щоб інфраструктура витримала все, що відбувалося в той момент, навіть такі звичайні речі, як водогін, каналізація, збір відходів. Ми тісно співпрацювали з нашими підприємцями та місцевими жителями.

Та кількість допомоги, яка дійшла до нас у вигляді продуктів, була величезною, тому в нас виникли проблеми зі зберіганням. І тут на допомогу прийшли підприємці, які відкрили для нас свої склади. Крім цього, ми опікувалися питанням допоміжних перевезень в Україну. Звичайно, у нас  все  задокументовано, куди ця допомога надходила. Ми налагодили кілька напрямків діяльності: допомога на місці, допомога з поїздами, гуманітарна допомога.

Сьогодні все  виглядає трохи інакше. Цьогоріч у січні був день, коли ніхто до нас не прийшов, але це був лише один день 

‍ОЩ: З якими основними проблемами стикалися і стикаються українські біженці?

ММ: На початку все було проблемою, тому що люди приходили до нас з поліетиленовим пакетом, однією сумкою або взагалі без нічого, і ми все організовували для подальшої поїздки. Питання телефонного зв’язку було дуже важливим. У людей не було карток, вони не могли телефонувати в Польщі.  Наші місцеві підприємці надавали їх безкоштовно. 

Ми також організували психологічну допомогу, бо всі люди були травмовані і потребували підтримки фахівця. Оскільки приїжджали в основному мами з дітьми, їм завжди була допомога, навіть така елементарна, як посидіти з дитиною. І в цьому допомагали волонтери. Була зима, холод, тому виникло питання з різними видами опалення, ковдрами. Ми організували харчування, яке передавали на кордон, де були величезні черги українців. Кожен намагався допомогти тим, чим міг.  

ОЩ: Які історії вам запам'яталися найбільше? 

ММ: Історій багато і всі вони особливі. Але є одна, яка зворушила мене до глибини душі. Пам'ятаю, приїхала мама з хлопцем, він був дуже наляканий, постійно плакав, кричав. Згодом виявилося, що дитина хвора на аутизм. Ні мама, ні бабуся не могли заспокоїти малого. Я пам’ятаю, як я звернулася до них, хотіла підтримати, хоча тоді ще не знала, що хлопчик хворий. І цей малий простягнув до мене руки і пішов до мене, зовсім незнайомої людини. За кілька хвилин він заспокоївся. Я забрала цю сім’ю до себе додому, де вони уже чекали на двоюрідного брата з Чехії. Хлопчику тоді було рівно стільки, як моєму синові, — 4 роки. Ця сім'я ніяк не могла сконтактуватись із родичами з Чехії. І, уявіть, величезний паркінг, заповнений сотнями автівок. Я виходжу з центру, мені на зустріч йде людина, яка говорить чеською. Я його запитала, чи він з Чехії і чи приїхав за жінкою з дитиною і бабусею. Він відповів ствердно. Це рука Божа, адже серед сотні автівок та людей треба було зустріти саме цього чоловіка. Ця історія найбільше мені запам’яталася. Але насправді їх було дуже багато. Люди в нашому центрі часто розповідали про себе — їм було важливо виговоритися.

Але були й такі, які мовчали, вони були так сильно травмовані, що не могли зронити ні слова. Лише згодом, через кілька днів, вони могли хоч щось розповісти 

ОЩ: Частина українців повернулась до України, інша — поїхала далі, в інші європейські країни. Як багато залишилося в Грубешові?

ММ: Небагато. Грубешів не є привабливим місцем для постійного проживання. Більшість людей, які перетинали кордон, уже думали, в яке велике місто поїдуть, — Вроцлав, Варшаву, Гданськ, Познань, Катовіце чи за кордон. Ті, хто залишився у Грубешові, вірили, що незабаром повернуться додому, або ж у них тут були родичі чи друзі. 

ОЩ: Як допомагаєте українцям сьогодні?

ММ: Ми робимо все те, що й робили на початку, тільки сьогодні це виглядає трохи по-іншому. Ми співпрацюємо з різними містами, організовуємо гуманітарну допомогу, яку переправляємо через місто Сокаль на Львівщині, яке далі займається організацією та розподілом. Це допомога пересічним громадянам, а також українським бійцям. Сьогодні ми ще закуповуємо генератори і пневматичні намети. 

ОЩ: Ваша команда, яка допомагала і допомагає, хто ці люди?

ММ: Це дуже велика кількість людей — посадовці, члени неурядових організацій, волонтери, мешканці Грубешова, які щодня виконують різноманітну роботу, ведуть бізнес, працюють в офісах, у сфері послуг. Це молоді особи, люди похилого віку. Я навіть не можу всіх загадати, бо боюся, що когось пропущу.  Це представники різних прошарків суспільства — від наймолодших до старших, від громадських активістів до підприємців. На початку кожен зробив свій внесок. Згодом людям потрібно було повернутися до повсякденних справ та попередньої роботи, тому кількість допомоги зменшилася. 

ОЩ: За свою діяльність Ви були нагороджені спеціальною відзнакою «Солідарність з Україною» у престижному Рейтингу органів місцевого самоврядування Республіки Польща. Що для Вас означає ця нагорода?

ММ: Це нагорода для всіх людей, які мені допомагали. Я отримала цю нагороду, бо є міським головою. Але насправді вона для всіх мешканців Грубешова, для всіх, хто зробив свій внесок з першого дня повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Я дуже вдячна всім за підтримку, бо на початку, зізнаюся чесно, я дуже хвилювалася, як ми все організуємо. Ніхто не міг передбачити,  що буде завтра, скільки приїде людей, як це буде виглядати, з чим нам доведеться зіткнутися. Ніхто не передбачав цього, ніхто не був до цього готовий.

Все, що ми зробили, було неможливим без великої кількості небайдужих людей, простих мешканців Грубешова. Це була справжня хвиля доброти

ОЩ: Як війна в Україні змінила Ваше життя?

ММ: Моє життя змінилося з першого дня великої війни. Вона показала нам, що хороше мирне життя може закінчитися будь-якої миті. І це не залежить тільки від нас. Відбувається те, на що ми не маємо впливу. Україна жила мирно — і через одного божевільного все змінилося. І ми не могли бути готові до цього. Звісно, ми, поляки, не дотичні до того, що відбувається на фронті і того, що пережили люди в Україні, але ми доклали максимум зусиль, щоб  допомогти тут, в Польщі. Що стосується змін у мені як в людині… Це ​​радість і вдячність за те, що я можу жити у країні під мирним небом, що люди мене не розчарували. Адже могло бути інакше. Гроші не так важливі, як люди. І я кажу, що в цьому немає нічого інноваційного, але ми просто забуваємо про це щодня.

Головний висновок — я можу розраховувати на людей у ​​важкі часи. І дякую за це кожному

‍ОЩ: Розкажіть, де шукаєте енергії для відновлення?

ММ: Вдома, в родині. Ви завжди повинні чітко говорити собі, що є певні речі, які ви не  можете зробити. Ми б взагалі нічого не могли зробити, якби не підтримка наших близьких. І життя, і робота вимагають багато енергії. Тож для мене своєрідним трампліном є сім'я. Вона найбільше стабілізує, дозволяє продовжувати нормально функціонувати. Крім того, я віруюча людина, віра дає величезну підтримку, великий поштовх рухатися вперед, робить позитивною людиною з оптимістичним ставленням до життя, незважаючи на численні проблеми, з якими ми стикаємося щодня.

ОЩ: Все частіше говорять про те, що всі втомлені війною: й українці, й  європейці. Чи згодні ви з цим?

ММ: На жаль, так. Втома від допомоги також була помітна в якийсь момент. Це сталося приблизно через рік. Люди почали йти від нас, пояснюючи це тим, що вони просто втомилися — фізично, психологічно, розумово. Ентузіазм допомоги теж зменшився. Проте я вважаю, що без допомоги Заходу, без допомоги інших європейських країн Україні буде дуже важко. І ця допомога має тривати. Не лише Європа, а й США повинні підтримувати Україну й надалі. Психопата Путіна треба зупинити. 

Завжди повинен допомагати сильніший. А це країни Західної Європи чи США — країни, які мають більші можливості. Я вважаю, що вони повинні спрямувати допомогу Україні зараз і на відбудову в майбутньому

ОЩ: Про що ви мрієте сьогодні?

ММ: Мої мрії досить буденні, тому що вони зосереджені на тому, щоб залишитися в живих якомога довше, щоб були здоровими мої найближчі. Також я би хотіла десь ізолюватися на місяць і присвятити цей час лише дому та близьким. Але поки що це нереально. Але це моя мрія. Також я мрію, щоб Грубешів, який має великий потенціал, розвивався як місто і щоб усі його мешканці жили щасливо.

‍Які причини виникнення серцево-судинних захворювань? 

Серцево-судинні захворювання — найчастіша причина передчасної смертності в Україні. На розвиток захворювань цього типу впливає багато чинників, їх треба розглядати комплексно. Передусім — це спосіб життя, на другому місці — генетика. А далі — інші чинники, які мають вплив у довгостроковій перспективі, наприклад: високий рівень холестерину, глюкози, перепади артеріального тиску. 

Не можна недооцінювати також вплив нездорової їжі: трансжири, цукор, велика кількість продуктів тваринного походження у раціоні, зловживання сіллю, — усе це діє як бомба уповільненої дії. Якщо до того ж людина палить, не займається спортом, вживає алкоголь, — ризики зростають в рази.  

‍Які найбільш поширені хвороби серця?

Найчастіше люди страждають на гіпертонічну хворобу серця [стійке підвищення артеріального тиску, що має хронічний перебіг без очевидної причини його виникнення. — Ред.]. Гіпертонію після 40 років мають 60% українців. На другому місці — атеросклероз, коли внаслідок відкладання холестеролу у внутрішній шар артеріальної стінки утворюються атеросклеротичні бляшки. Якщо ці бляшки знаходяться  в коронарній судині — це ішемічна хвороба серця, якщо в шиї головного мозку — це інсульт, якщо в ниркових артеріях — ниркова недостатність. Решта захворювань серця трапляються дещо рідше: аритмії, серцева недостатність, запальні процеси, пов'язані з вірусами тощо.

Які перші симптоми захворювань серця, на які треба звертати увагу? 

Якщо ви вже помітили перші симптоми  — біль в серці, перепади тиску — значить, вже запізнились. Після 30-35 років рекомендоване регулярне обстеження організму в цілому і особливо серця, щоб лікар оцінив індивідуальні фактори ризику. Навіть в такому молодому віці можуть профілактично призначити медикаментозне лікування. Окрім того, як свідчить статистика, якщо раніше з такими захворюваннями раніше стикались люди літнього віку, то зараз — це молоді люди. У мене був випадок, коли з серцево-судинним захворюванням звернувся хлопець 28 років.

У активному темпі життя людина може не звертати уваги на певні «тривожні дзвіночки»: незначне підвищення тиску, цукру, глюкози. Особливо уважними до власного здоров’я потрібно потрібно бути тим, у яких у родині є люди, що хворіють на цукровий діабет, мають надмірну вагу, низький рівень стресостійкості тощо.

Часто люди мислять стереотипно: йти до лікаря — небезпечно, бо під час обстеження обов'язково «щось знайдуть». Такий підхід нераціональний. Спілкування з лікарем означає піклування про себе і про тих, кого  ми любимо. Якщо лікар побачить ранні ознаки виникнення серцево-судинних захворювань, то зможе призначити лікування або надати відповідні поради, аби уникнути розвиток тієї чи іншої хвороби в майбутньому.  Профілактика дешевше, ніж лікування.

Чи є в Україні культура профілактичних звернень? 

Коли в 2017 році я лише починала вести свій блог, то  таких звернень було мало. Я виступала на радіо, телебаченні, щоб донести до населення важливість профілактичних звернень. З часом таких людей стало значно більше. Якщо  раніше, скажімо, це був 1 відсоток, то зараз — 20 відсотків. Радію, коли запитую пацієнта що його турбує, а мені відповідають — нічого. Натомість коли привозять важко хвору людину і ми докладаємо зусиль, аби її врятувати, то я розумію, що якби 10-20 років тому ця людина звернулась з профілактичним обстеженням, то, можливо, багато проблем можна було б уникнути. 

В Україні ця проблема стосується не лише пацієнтів, а й лікарів. На жаль, є лікарі, які неохоче вислуховують пацієнта, що звернувся для профілактичного обстеження. Якщо ви прийдете на прийом до лікаря, який має дуже щільний графік і всього 15 хвилин часу аби вас вислухати, і скажете, що вас нічого не болить — з високою ймовірністю почуєте запитання: а чому ви тоді прийшли? Тож краще знайти лікарів, які спеціалізуються саме на профілактичному обстеженні. Перше обстеження повинно бути ретельним і тривати близько години. Потрібно уважно вислухати пацієнта, ознайомитись з результатами аналізів, виявити можливі проблеми, зробити висновок, провести з пацієнтом розмову. Правильний підхід до профілактичної медицини — це те, що ми мусимо розвивати в Україні. Це можна порівняти з пожежею: краще не допустити до неї, аніж гасити. 

З іншого боку, українці, які через війну виїхали за кордон, мали можливість на власному досвіді пересвідчитися, що українська медицина багато в чому краща за Європейську. Це треба цінувати.  

Як визначити, що маєш серцево-судинне захворювання?

Головне — не ставити самому собі діагнози. Банально, але єдиний шлях — звернутись до кваліфікованого спеціаліста. Як правило, на першу консультацію до мене приходять люди з аналізами, які я рекомендую: це і печінкові проби, і аналіз рівня цукру, глюкози, аналіз гормонів щитовидної залози, аналіз на рівень вітаміну Д тощо. Окрім того, раджу щонайменше протягом тижня вести щоденник показників свого тиску та пульсу. Звісно, при первинному зверненні я призначаю УЗД серця, кардіограму, доплерографію судин голови та шиї (УЗДГ). Лише на основі повних даних обстежень можна робити якісь висновки.

Чи правда, що чоловіки частіше страждають на хвороби серця?

Це відбувається лише до певного віку. Жіночі гормони захищають організм до того, як настане менопауза. І, як правило, після цього жіноча статистика дуже швидко наздоганяє чоловічу.

Який зв'язок між вагою людини і серцево-судинними захворюваннями?

Жирова тканина — це гормонально активний «орган», особливо в районі живота. Наявність зайвої ваги може призвести до підвищення в крові цукру, холестерину, виникнення метаболічного синдрому. Це, у свою чергу, збільшує ризик винекнення захворювань, пов'язаних з обміном речовин: від цукрового діабету до серйозних серцево-судинних захворювань. В ідеалі, у жінок талія має бути менше 80 сантиметрів, у чоловіків — менше 94 сантиметрів. 

‍Чи вплинула війна на збільшення хвороб серця в українців?

Війна — це хронічний стрес. Тобто у організмі людини постійно у великих кількостях відбувається викид гормону стресу — кортизолу. Підвищується тиск, пульс. Звісно, це дуже негативно позначається на роботі серця, та й здоров’ї в цілому. Один з найбільш дієвих методів понизити рівень кортизолу в організмі — регулярно займатись спортом. Але будьте уважні — фізичне навантаження може також й підвищити рівень кортизолу. Усе залежить від тривалості та інтенсивності вправ.

Загалом, дані досліджень щодо збільшення кількості серцево-судинних захворювань в українців через війну — дуже неточні. Адже частина громадян виїхала, а частина — та, що проживає на окупованих територіях, у прифронтовій чи сірій — елементарно не має доступу до державної медичної допомоги. 

Як запобігти розвитку хвороб серця?

Відмова від шкідливих звичок, відмова від солі, регулярні фізичні навантаження, контроль ваги свого тіла, регулярні профілактичні обстеження і за необхідності — вчасна корекція показників здоров’я. Коректний стрес-менеджмент, правильний режим дня, здорові звички. В сучасному світі неможливо уникнути стресів, однак можна випрацювати таку власну стратегію роботи з ними, щоб мінімізувати їхній негативний вплив на здоров’я. Заохочую до регулярної роботи з психологом, це дуже допомагає.

Регулярний спорт, якісне харчування, профілактичне лікування — давно норма у Європі. Україна лише починає переймати «моду» на здоровий спосіб життя. Окрім того, варто врахувати, що українська кухня важка, жирна, ми їмо багато тіста і продуктів тваринного походження. Але, як показує досвід, українці якщо беруться за щось — то беруться серйозно. Вірю, що у нас буде «модно» жити здорово, тоді у нас зменшиться кількість серцево-судинних захворювань.

‍

Війна вкрала у молоді — юність, а у наших дітей — дитинство. Вони різко подорослішали, їхні цінності змінились. Замість модних іграшок — мріють повернутися додому,  дочекатися тата з фронту, обійняти маму, знову переступити поріг рідного дому. Замість гри у квача — граються у війну. Малюють війну, бачать війну у своїх снах. Розпитують про війну. Навіть нам, дорослим, складно дати відповіді на запитання «чому на нас напали?», «коли ми повернемося додому?», а як підібрати правильні слова, щоб пояснити малечі?

Сформуйте довіру

Оцініть поточний стан тривожності дитини: як їсть, як реагує на звуки, запахи, світло, наскільки міцний її сон. Перш ніж почати дитині щось пояснювати, варто  запитати: а що ти вже знаєш?  Що ти вже про це чув, що читав? Що ти думаєш про це? Адже зазвичай запитання виникають тоді, коли діти вже щось чули про події у розмовах дорослих, на вулиці, в інфопросторі.

Важливо надавати інформацію про війну, враховуючи вік дитини й особливості її характеру. Чим менша дитина — тим менше вдавайтесь в деталі. Для молодших дітей використовуйте прості та конкретні приклади, найкраще — за допомогою ілюстрацій. Старшим дітям можна розповісти трохи більше — поясніть, чому відбуваються конфлікти, розкажіть про важливість дипломатії у міжнародній політиці,  про важливість захищати своє і про подвиги українських захисників та захисниць. Приготуйтесь відповідати на багато запитань, важливо терпеливо слухати та надавати інформацію на рівні їхнього розуміння.

Загальний підхід до розмови про війну полягає в створенні так званого відкритого простору для обговорення та взаємопідтримки. Таким чином формується емпатія, розуміння важливості миру та почуття безпеки у світі, де кожна думка та вчинок має значення.

Допоможіть спочатку собі

У сім’ях, які змушені були з початком повномасштабної війни переїхати з рідного міста за кордон, діти часто запитують: навіщо? Кажіть правду, але не всю.  Наприклад: «Тут безпечніше». Буває, що знати відповіді на всі запитання не обов'язково, достатньо знати де їх шукати. У питаннях, в яких бракує компетенції просто скажіть: «Я не знаю, а прочитаймо про це в словниках, в інтернеті». 

Діти віком 4-5 років швидко вловлюють не лише інформацію, яку чують навколо, а й емоційне поле старших людей. В укритті, приміром, дитина може не зовсім усвідомлювати загальну ситуацію, однак якщо мама дитини в цей момент була дуже налякана — цей страх переймає і дитяча психіка. Пам'ятаєте правила безпеки в літаку: одягаємо кисневу маску спочатку на себе, потім — на дитину? Це правило працює й тут: подбайте передусім про себе, своє власне психічне здоров’я. А діти здебільшого відображають емоційний стан дорослих.

Діти вікової категорії 7-9 років, зазвичай, знають більше — вміють читати. При цьому дитяча психіка часто перетворює реальність у гру: спуститись у бомбосховище — це ніби квест. 

Окрема категорія — ті діти, батьки чи рідні яких — на війні. Ці дітки знають, розуміють та відчувають значно більше і глибше. Розповідайте їм про те, як важливо боротися і що ми неодмінно переможемо. Пам'ятайте, що будь-які ваші реакції дуже важливі, тож зберігайте спокій.

Кажіть дітям правду

Діти мають знати правду: війна — це зло. Однак під час розмов  уникайте детальних описів страхітливих подій. Це складно, але потрібно зберегти оптимістичний та позитивний підхід, сфокусуватись на вірі в хороше, на солідарності та можливості вирішення конфліктів. Пояснюйте складні поняття за допомогою конкретних прикладів, використовуйте елементи гри. Зосереджуйтеся на розповідях про те, як люди гуртуються, працюють разом, як кожен може робити щось корисне на своєму фронті та наближати цим день Перемоги. 

Дайте дітям свободу вільно висловлювати свої думки та емоції.

Будьте поруч

Немає нічого більш цінного за здоров’я та спокій наших дітей. Серед усіх справ і проблем протягом дня — знайдіть декілька хвилин на те, щоб просто обійняти, поцікавитись як справи. Тепер ми — ті самі дорослі, які мають щоразу питати: «Ти поїла? В шапці?». 

Дотримуйтесь обіцянок, якщо їх даєте. Але не обіцяйте дитині, що все буде добре. Ви справді маєте на це вплив і можете це гарантувати? Коли буде добре? Порівняно з чим? Можна сказати «я поруч з тобою»,  «ти можеш поговорити зі мною про це». Це те, що залежить безпосередньо від вас і водночас дасть дитині відчуття безпеки.

З підлітками буває складніше порозумітись через вікові особливості. У цей період розвитку молоді люди часто закриваються в собі. Важливо бути дуже уважними до них, не втрачати контакт, але водночас — не тиснути й не контролювати. Допоможуть фрази «я хвилююся так само, як ти», «я бачу, що тебе щось турбує», «ти завжди можеш зі мною поговорити». Вибудовуйте платформу для відкритих діалогів. Це допоможе дітям краще розуміти світ та робити виважені й свідомі вибори у майбутньому.

Особливо обережного підходу вимагають діти, які пережили травматичний досвід. Бувають ситуації, коли говорити складно. Дайте змогу висловитися дитині на папері, щоб вона, наприклад, намалювала те, що її бентежить. Ефективним також може бути метод казкотерапії — один з найменш травмонебезпечних і безболісних способів психотерапії.   

Особистий простір

Усі ми родом з дитинства, – сказав колись Антуан де Сент Екзюпері. Ми пам’ятаємо запах рідного дому,  улюблені іграшки у своїй кімнаті й те, як нас чекали друзі на подвір’ї, щоб піти разом гратися. Наші діти сильно сумують за власним простором і усім, що з ним пов’язано. Як щодо того, аби допомогти відновити цей простір? Допомогти знайти нових друзів? Відведіть дитину на творчі гуртки, де вона зможе спілкуватись з однолітками, забезпечте також їй чіткий режим та розклад — це допоможе відчути стабільність та безпеку.

Навіть якщо ви живете зараз у маленькій квартирі — у дитини все одно має бути свій власний куточок. Хай це буде робочий стіл, який вона зможе оформити на свій смак (навіть якщо там буде безлад). Інколи діти навіть приходять кудись зі своїми особистими речами (іграшками) — так вона маркує свої кордони, в яких почувається безпечно. 

Подбайте про медіагігієну дитини, дізнайтеся, звідки вона черпає інформацію, спробуйте обмежити доступ до негативних новин. Жахливі кадри можуть травмувати ще не стійку дитячу психіку, викликати постійну тривогу і страхи.

Зверніться за допомогою

Дитяче здоров'я — це комплекс фізичного, емоційного і психічного добробуту. Є випадки, коли самостійно впоратись зі стресом не вдається, тож потрібна допомога спеціаліста. Будьте пильними та зважайте на сигнали, які свідчать про те, що вашій дитині потрібна кваліфікована допомога.

Зміни в поведінці:

Різке збільшення або зменшення активності;
Агресивність у відносинах з близькими;
Самоізоляція;
Проблеми зі сном, кошмари;
Фізичні (психосоматичні) болі в тілі.

Емоційна нестабільність:

Роздратованість, емоційна нестабільність;
Зменшення інтересу до розваг та соціальних активностей;
Часта зміна настрою, плаксивість.

Проблеми з навчанням:

Зниження академічної успішності без видимих причин;
Труднощі у спілкуванні з однолітками та вчителями;
Страх перед навчальним процесом.

Труднощі соціалізації:

Конфлікти з ровесниками;
Відсутність друзів;
Низька самооцінка та відчуття відсутності підтримки.

Травми чи втрати:

Важкий пережитий досвід: війна,  розлучення батьків, втрата близької людини тощо;
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

‍

‍

Жити — означає відчувати. 

Почуття ненависті — одне з найсильніших і найскладніших людських переживань, яке здатне набувати різних проявів і форм. Ми можемо ненавидіти як когось, так і себе, або навіть щось, що нас оточує. Інколи людина носить в собі цю емоцію протягом багатьох років, а інколи — відпускає. І пробачає.

Моя близька знайома Олена після 10 років щасливого шлюбу в один момент зненавиділа свого чоловіка. Це сталося після його зради. Каже, що ніколи не зможе його пробачити. Інший приклад — дівчина на ім'я Вероніка, з якою я познайомилась у студентські роки. З 6 років вона прикута до інвалідного візка: потрапила в автокатастрофу через необережність рідного батька. Вона часто розповідала, як сильно ненавидить тата. А потім раптом ця ненависть зникла, і Вероніка почала відчувати лише любов та вдячність, що залишилась живою. 

А як щодо колективної ненависті? З кожним наступним днем непровокованої та злочинної агресії Росії, контролювати цю емоцію українцям стає все важче. Війна не лише ламає долі, вона руйнує зв’язки і взаєморозуміння між народами на кілька поколінь.

Я спілкувалась з військовослужбовцями, звільненими з російського полону.

Жоден з солдатів не готовий пробачити окупантам ті звірства, які вони чинили проти українців. Жодна матір чи батько не готові пробачити рашистам те, що втратили свою дитину. Жодна жінка не готова пробачити втрату брата, батька, коханого

А може, ми й не мусимо пробачати тих, хто нас скривдив..? 

Ненависть як захисна реакція 

Тетяна Польченко, психологиня, авторка книги про психологічний вплив російсько-української війни на населення, пояснює, що ненависть — це не лише одна з найскладніших емоцій, а й певна захисна реакція людини. 

«Якщо умовно взяти систему координат — в позитивній стороні будуть такі емоції як радість, любов, здивування. Чим більш яскраво вони виражені — тим далі від нуля вони знаходяться, і навпаки. Посередині — так звані нейтральні почуття. На протилежній, лівій стороні, ми побачимо такі почуття як гнів,  злість, роздратування і власне ненависть», — пояснює психологиня.

Як додає Тетяна Польченко, насправді ненависть — це наш захисний механізм, який допомагає людині просто вижити. Не варто її плутати з люттю, яка має більш бурхливе емоційне забарвлення.  

«В основі ненависті лежать внутрішні конфлікти. Наприклад, летить група шахедів на місто — ми відчуваємо злість на росіян: вони вбивають наших людей, нищать наші міста.  Що ми в цьому випадку робимо? Передусім — рятуємо себе і своїх близьких, щоб вижити. Далі — ми лютуємо і намагаємось якимось чином вплинути на стан речей: йдемо у волонтери, у лави ЗСУ чи боремось на інших фронтах цієї війни. Ця лють вимагає у нас певної дії для усунення об'єкта загрози. Ненависть, в свою чергу, більш тривала, менш емоційно забарвлена і переживається більш всередині, ніж зовні», — каже Тетяна.

Ненависть як невід’ємне право людини 

Жінка, яка провела вісім днів під завалами свого будинку поряд із трупами членів своєї сім’ї і собаки. Чоловік, що у російському полоні ані на мить не переставав думати про свою родину. Дівчинка, котра назавжди втратила свій дім, а з ним і себе теж. Мешканка Маріуполя, яка ніколи не зможе забути встелені трупами вулиці рідного міста… Усе це — історії людей, інтерв’ю у яких психологиня Тетяна Польченко брала для своєї книги.

Відчувати негатив до того, хто причиняє біль — це здорове проявлення емоцій і ніхто не зможе відібрати в людини цю здатність. «Якщо я ненавиджу, то лише я можу забрати у себе це право», — наголошує психологиня. Водночас вона зауважує, що чи буде людина відчувати  ненависть — залежить від особливостей індивідуальної психіки, психологічних травм в дитинстві, схильності до психопатологій тощо.

Вибачити та попросити вибачення

Вміння висловлювати вибачення — це важлива складова емоційного і соціального спілкування між людьми. Просте слово «вибач» має потужне значення: воно може виражати жаль, що ваша дія завдала шкоди іншій людині. Воно свідчить про емпатію до почуттів та досвіду іншого. Про вибачення легко говорити у стосунках романтичних, робочих, дружніх. А якщо йдеться про війну? Чи можна пробачити ворогові його жорстокі злочини? Чи зможе колись український народ пробачити Росію?

Щоб когось пробачити, потрібно, щоб цей хтось спершу сам попросив вибачення

В цьому контексті Тетяна Польченко звертається до досвіду Другої світової війни.  

Після завершення бойових дій світові вдалось знайти шляхи порозуміння з постнацистською Німеччиною. Однак це вимагало багато праці в першу чергу з боку самої Німеччини, яка взяла відповідальність за свої вчинки й визнала, що її дії були злочинними. Окрім економічних зобов'язань, у Німеччині досі проводиться роз’яснювальна робота серед громадян щодо винесених уроків з досвіду нацизму. Світ доклав колосальних зусиль, аби відновитися після глибокої кризи: як економічно, так і психологічно. Сьогодні ми сприймаємо Німеччину зовсім інакше, в багатьох питаннях навіть рівняємось на неї. Польща, попри важку історію в минулому, тісно співпрацює з німецьким урядом. 

Чому одним просити вибачення легко, а іншим — ні?

Декому важко вимовити просте слово «вибач» без відчуття кому в горлі, а дехто може повторювати його з легкістю декілька разів підряд. Для когось попросити вибачення означає ледь не приниження, а для інших — зробити це дуже просто. 

Деякі люди мають вроджену здатність до емпатії, толерантності та відкритості. Вони більш схильні до вибачення та розуміють, що всі люди роблять помилки. Інші можуть бути більш замкнутими та схильними до ворожості. У будь-якому випадку,  вміти визнати власну негідну поведінку — ознака сильної й зрілої особистості. Також багато залежить від того, наскільки цінними для людини є відносини з тим, у кого треба попросити вибачення. 

«Є три типи вибачення. Перше —  як приниження, друге — дитяча гра і третє — здорове вибачення. Усе залежить від ступеня пропрацьованості, усвідомленості людини,  дорослої позиції. Доросла позиція: "я можу визнавати свої помилки" і "я можу попросити за них вибачення". Вибачення як приниження і вибачення як дитяча гра — це вже не позиція дорослої людини. Коли важко взяти відповідальність за власні вчинки і зробити висновки, коли хочеться втекти від відповідальності — це емоційна незрілість», — пояснює Тетяна Польченко.

Чим небезпечне відчуття образи для людини?

Відчуття образи може бути небезпечним для людини як фізично, так і психологічно. Серед можливих наслідків:

1. Стрес і погіршення здоров'я:  сильна ненависть може спричинити стрес, який призводить до проблем зі здоров’ям, таких як підвищення артеріального тиску, погіршення імунної системи, болі в тілі тощо;

2. Погіршення якості відносин:  виникнення конфліктів, розрив стосунків та самоізоляція;

3. Психічні проблеми: люди, які постійно відчувають ненависть, можуть  страждати на депресію, тривожні розлади, низьку самооцінку та інші психічні проблеми;

4. Насильство та конфлікти: в деяких випадках ненависть може призвести до насильства та конфліктів;

5. Негативний вплив на самореалізацію: постійні негативні переживання можуть заважати людині розвиватися і досягати своїх цілей у житті. Вони можуть обмежувати можливості людини через внутрішні бар'єри та перешкоди, які вона створює сама у собі.

Ненависть і Бог

Любити та вірити — вчить кожна класична релігія світу. Ненависть є протилежністю до цих цінностей. Священник Дмитро Педина розповів виданню Sestry цікаву притчу.

‍

Якось чоловік купив собі новий будинок з фруктовим садом. Поряд з цим будинком жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати чоловіку настрій: то сміття під ворота підкине, то ще якісь неприємності створить. Якось прокинувся чоловік у гарному настрої, вийшов на ґанок, а там — цебро з брудом. Чоловік узяв це відро, вилив бруд, вичистив відро, назбирав у нього великих, стиглих і соковитих яблук — і пішов до сусіда. Сусід, почувши стукіт у двері, зловтішно подумав: «Нарешті я дістав його!» Відчиняє двері — а той чоловік простягає йому відро з яблуками й каже: «Хто чим багатий, той тим і ділиться!».

Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зло» (Лк. 6:45), — це універсальний закон людських відносин. 

«Нам не дано інших варіантів: бути злими та робити зло іншим — або намагатися бути добрими й нести нашим ближнім добро. Коли ми озлоблюємося на будь-кого, навіть маючи для цього, як нам здається, всі підстави, ми  піддаємося небезпечній пристрасті. Адже в думках ти постійно маєш на увазі суперника, обмірковуєш, як йому помститися. Якщо ти з кимось посварився, то похмуро перебуваєш у думці з ним, бажаючи вийти з цих уявних баталій переможцем. А при зустрічі з тією людиною відводиш у бік очі, бо тобі важко на неї подивитися. Де ж тут внутрішня свобода? Якщо тебе ображають і ти піддаєшся злості та ненависті, то одразу опиняєшся у владі того, хто тебе ображає. Якщо ти не ображаєшся, то ти вільний. У Святому Письмі ми бачимо, як злість Каїна довела його до вбивства брата, а злість Саула – до самогубства. Зрештою, так і є: ненависть обертається самознищенням», — каже священник. 

Але чому одні люди ненавидять інших? Священник каже, що ненависть оселяється там, де не має любові та тепла, де панує відчуження, усунення.

Хочемо ми того чи ні, але дилему — любити нам чи ненавидіти, прощати чи мстити, зближуватися чи відштовхувати — нам все одно рано чи пізно доведеться вирішувати

«Від цих рішень залежить, чи йдемо ми до Бога, Який Сам "є Любов", або ж спадаємо до Його жалюгідного супротивника, який "був людиногубець від початку". Якщо вірно, що немає на землі більшого щастя, ніж зберігати у своєму серці любов і добро, то вірно й те, що немає більшого нещастя, ніж мати в душі злість та ненависть», — резюмує Дмитром Педина.

Як навчитися вибачати і вибачатися? 

За словами психологині Тетяни Польченко, взаєморозуміння починається з розуміння себе. Тож передусім потрібно усвідомити свої потреби.  

Ми не можемо нести відповідальність за вчинки і почуття іншої людини, але ми можемо взяти відповідальність за власні почуття та вчинки. Це досить високоорганізований рівень усвідомленості особистості. Але й вміння вибачати також потребує ґрунтовної праці над собою. Фахівчиня  ділиться практикою, яка допоможе вам краще зрозуміти себе і свого партнера. 

Найбільш ефективний спосіб самоаналізу — записати відповіді на ці запитання на папері: 

Що я насправді відчуваю, які є емоції, як вони проявляються? 

Які в мене були очікування відносно особи, на яку я ображаюсь? 

Які в мене були очікування від чоловіка, мами, тата? 

Якою би мала бути поведінка цієї людини, щоб я на неї не ображалася? 

Чи знає ця особа про мої очікування? Якщо знає, то як на них реагує? Чи може ця людина взагалі відповідати моїм очікуванням? 

Чи може бути людина такою, як я собі її уявляю? 

Чи може людина змінити свою поведінку тут і зараз? 

Чим керується ця людина? 

Чи є в неї власні наміри й очікування від мене, які відрізняються? 

Як я ставлюся до очікувань цієї людини? 

Які почуття у мене виникають у зв'язку з цим? 

Чи можу я змінити свої очікування від цієї людини? Якщо ні, то що мені заважає?

Чому для мене це так принципово важливо? 

«Дуже часто ми розбираємо з клієнтами відповіді і докопуємось до істини. Часто фокусуємося на собі, а не на тому, якою має бути інша людина. Взагалі говорити — це один із найкращих інструментів. Говорити, проговорювати свої почуття, мати можливість обговорювати все, що турбує у будь-якого типу відносинах», — додає Тетяна Польченко. 

Якщо у вашому серці все ж знайшлося місце для ненависті, радимо сублімувати (перенаправити) її в інший напрямок, більш продуктивний: волонтерство, улюблену роботу, спорт. Так ви не лише зможете бути корисними для суспільства, а й збережете своє здоров’я. 

‍

Юрій Армаш — військовий медик з Вінниччини. Навчався у Національному медичному університеті імені Богомольця, а потім закінчив військову академію, отримавши звання лейтенант. Після навчання пішов служити. Коли почалося повномасштабне вторгнення, медик залишився в строю,  допомагаючи побратимам. У квітні 2022 року під час бойового завдання потрапив до російського полону, де надавав медичну допомогу як військовим, так і цивільним. Юрій на власні очі бачив жорстокі знущання над людьми. І сам пережив це.

— Те, що я побачив у підвалі, мене шокувало. Були камери на 2 особи, а там перебувало 6. Були камери взагалі не обладнані для утримання людей. У них була конкретна задача — утримувати. Всім було начхати на нас. Я бачив катування, насильство у всіх можливих формах, — розповідає Sestry Юрій Армаш. — Наше життя залежало від таймеру. Усе відбувалося  по таймеру: підйом, банний день, сніданок, обід, вечеря. На сніданок давалося 1,5 хвилини, на обід — 3,5 хвилини. Те, чим нас годували, навіть їжею важко назвати. Це просто квашена капуста, залита кип’ятком. 

— Нас змушували грати у футбол. Обирали одного чоловіка, який їм або подобався, або не подобався, роздягали до гола, змушували широко розставляти ноги, і тоді всі інші — а це 67 осіб, теж повністю голі, мали пролазити між ногами. Так працівники колонії розважалися, хтось знімав це на камеру, потім своїм друзям показували. Дехто приходив вночі за добавкою задоволення для себе. Вони робили все, що хотіли, — розповідає колишній полонений.

У полоні Юрій Армаш вперше пошкодував про те, що став медиком:

— Коли у нас була зміна локації, був карантин у зв’язку зі зміною харчування, наші організми дали збій. У більшості полонених була діарея, яка протікала по-різному: втрата свідомості, підвищена температура. Це було жахливо. Ми мали бути одним цілим, а через погіршення стану здоров’я це було неможливо. Керівник загону ухвалив рішення, що потрібно скласти список хворих. Я знав, що мені треба, щоб вилікувати людей. Ми покликали співробітників адміністрації. Вони прийшли з лікарем колонії і побачили список, який надав старший загону. Вони його побили. Він приповз до камери, тримаючись за стіну. Він вимушено сказав, хто поставив діагнози, хто просить конкретні ліки. Тоді викликали мене. Вперше в житті я пожалів, що був лікарем. На мені було зламано два гумових кийка, на обличчі було декілька відбитків берців. Саме тоді я зрозумів, що тут  я безсилий.

А ще сильний і впевнений у собі чоловік вперше у житті думав про самогубство:

— Перші місяці під час полону не хотілося жити. Думав про те, що краще би я загинув на українській землі. Думка про можливість потрапити до списку обміну полонених відганяла суїцидальні думки. Були випадки, коли людей просто знімали з петлі, і за ними треба було стежити. Це завдання покладали на нас, полонених. Настрої між полоненими панували неоднозначні. Когось гріла думка, що в нього народилася дитина і він має вижити, дочекатися своєї черги на обмін, але у більшості цивільних взагалі не було бажання жити — навіть під час обміну. 

День, коли Юрій Армаш дізнався про обмін, досі згадує із болем:

— 23 квітня мені сказали, що я поїду на обмін. На жаль, прощання з колонією було дуже болючим. Попрощалися ще жорстокіше, ніж привіталися. Познущалися наді мною, як тільки хотіли. Я не можу навіть всього назвати дослівно. Бо мені це неприємно як людині, як чоловікові. 

6 травня 2023 року бойовий медик Юрій Армаш ступив на українську землю, де на нього чекала мама та молодша сестра.

Більше дивіться у відеоциклі «Звільнені. Юрій».

У січні 2021 року в Польщі набула чинності майже повна заборона проводити штучне переривання вагітності. Такі дії дозволені лише у двох випадках: якщо вагітність настала внаслідок зґвалтування та у випадку загрози життю або здоров’ю жінки. Навіть якщо на етапі вагітності у плода виявлено серйозні відхилення від норми — аборт все одно заборонений. Жінка мусить народити хворого малюка. Усі польські закони поширюються й на українок, які перебувають на території Польщі.

Вимушені переселенки з України, які пережили  зґвалтування під час окупації, також мають труднощі з тим, аби перервати небажану вагітність. Польський уряд вимагає, щоб факт зґвалтування був офіційно підтверджений в рамках кримінального розслідування. А це зробити під час війни — непросто. Як польські, так і українські жінки у Польщі з різних життєвих обставин шукають шляхи та способи перервати небажану вагітність.

«Не приводь у світ дитину, якої не хочеш»

Ми зустрілися  з Олесею в офісі у Варшаві, ще до початку робочого дня: вікна щільно закриті ролетами, двері — на замок. На столі – букет свіжих троянд і дві чашки ароматної кави з домашніми пряниками. Вона не любить про це  говорити. Не хоче переживати все заново. Погодилася дати інтерв’ю лише анонімно. Це та історія, яку вона не розповідає нікому, навіть найближчим. 

Олеся народила двох дітей і вирішила на цьому зупинитись. Коли завагітніла втретє, запанікувала: вони з чоловіком не були готові фінансово. Жінка гнівалася на чоловіка, звинувачувала його в тому, що трапилося. Щоночі плакала. 

«Я була не готова народжувати знову. Через це почалась депресія. Я вважала, що не можна приводити у світ дитину, якщо ти її не хочеш. Мої перші пологи були дуже важкими. Друга вагітність — не запланована, теж проходила складно. Але на той час ми жили вдома, в Україні, і все одно було легше, аніж зараз. У Польщі я розуміла, що весь вибір замість жінки робить держава. А кожна ситуація — індивідуальна, випадки бувають різні», — розповідає жінка. 

Чоловік був проти аборту, намагався заспокоїти дружину. Але Олеся почувала себе дуже погано і фізично, і психічно. І, врешті-решт, відшукала служби допомоги жінкам, що опинились в Польщі в таких ситуаціях. «Добровільний внесок» становив 70 євро — і з Голландії пообіцяли вислати таблетки для медикаментозного аборту. Перед тим з жінкою провели консультацію, розпитали про наявні захворювання та можливі протипоказання, а також дали інструкцію для застосування препарату. 

Жахливо, коли ти позбавлена права вибору

«Закон стосується всіх громадян, але ж у кожного — індивідуальні обставини життя, різні фінансові можливості. Є жінки, які пережили насильство, у когось може народитись неповноцінне немовля через якісь патології, хтось просто не готовий стати мамою. Чому хтось інший має право вирішувати твою долю?», — вважає Олеся.

Довгі дні очікування на таблетки Олесі здавалися вічністю. Були навіть суїцидальні думки, зверталася до психологів. Коли до крайнього терміну, в який можна штучно перервати вагітність, залишився всього тиждень — таблеток все ще не доставили, і Олеся забронювала квиток на автобус в Україну. Посилка з Голландії прийшла у день виїзду на Батьківщину. «Я вибирала: прийняти таблетки чи поїхати в Україну, бо вже мала оплачений квиток. Обрала другий варіант», — каже Олеся. Після аборту жінка почувалася добре, жодних ускладнень не виникло, і вона повернулася до сім’ї в Польщу. Але, як зізнається, це був дуже важкий період в її житті.

Аборт у Польщі: в яких випадках дозволений?

Як пояснює польський адвокат Лукаш Ямшол, згідно з законом від 7 січня 1993 року «Про планування сім'ї, захист людського плоду та умови допустимості переривання вагітності» та змінами, внесеними двома рішеннями Конституційного трибуналу: рішенням від 28 травня 1997 року та рішенням від 22 жовтня 2020 року, аборт наразі дозволений лише у двох випадках: 

1. Якщо вагітність становить загрозу життю або здоров'ю вагітної (без обмежень за віком плода);

2. Якщо є обґрунтована підозра, що вагітність настала внаслідок заборонених дій (до 12 тижнів від початку вагітності).

Стан загрози життю або здоров'ю жінки повинен діагностувати лікар, який не проводитиме процедуру штучного переривання вагітності, за винятком випадків, коли вагітність становить пряму загрозу життю жінки. Обґрунтована підозра, що вагітність є наслідком заборонених дій, висувається прокурором. У випадках, коли йдеться про неповнолітню або повністю недієздатну жінку, для проведення аборту необхідна згода її батьків або законних опікунів, а якщо вони не можуть прийняти рішення або вагітній ще не виповнилося 13 років, — рішення приймає суд.

Закони про аборти в Польщі та світі

Згідно з даними опитування, проведеного у листопаді 2020 року інститутом IPSOS, лише 8% громадян Польщі підтримали повну заборону абортів. Більшість респондентів переконані, що право приймати рішення чи народжувати дитину — має належати жінці. 

Законодавчі зміни у Польщі викликали значну хвилю обурення та протестів у країні та за її межами. Демонстрації відбувалися в багатьох містах, а учасники акцій висловлювали свою незгоду із забороною абортів та вимагали зберегти право свободи вибору жінки. У цьому контексті суспільство також гостро реагувало на втручання держави в особисті справи громадян та обмеження свобод. Багато міжнародних організацій висловили занепокоєння щодо таких рішень.

На думку правозахисників, заборона абортів обмежує права жінок на власне репродуктивне здоров'я та свободу вибору, порушує принципи рівності, що, в результаті, може призвести до негативних соціальних наслідків. Окрім того, жінки будуть змушені шукати нелегальні шляхи для штучного переривання вагітності, що може становити загрозу їхньому здоров'ю та життю. Також повна заборона абортів акцентує на релігійних та консервативних цінностях і, таким чином, обмежує свободу віросповідання та вираження особистих переконань. У травні 2022 року представники ООН, посилаючись на повідомлення про сексуальне насильство в Україні, закликали уряд Польщі дозволити проведення абортів українським вимушеним переселенкам. Однак наразі зустрічних кроків в цьому питанні не було зроблено.

За словами адвоката Лукаша Ямшола,  Польща має одне з найбільш суворих законодавств щодо переривання вагітності.

Юридично польське законодавство дозволяє аборти після сексуального насильства або коли життю чи здоров’ю жінки загрожує небезпека. Однак на практиці — це важко зробити навіть у зазначених випадках

«У деяких європейських країнах аборти дозволені, але лише за визначених умов. Зокрема, у Греції, Норвегії, Словаччині, Швеції та Великобританії ця процедура проводиться до певного терміну вагітності без пояснення причини. Законодавство деяких європейських країн дозволяє робити аборти у випадку важкого матеріального та соціального становища вагітної жінки. Однак, є країни, де аборти повністю заборонені законом, наприклад, на Мальті чи у Ватикані», — додає Ямшол.

У результаті рішення, винесеного 22 жовтня 2020 року Конституційним трибуналом, законодавство щодо абортів в Польщі стало суворішим. Положення про можливість вилучення ембріона або плоду, якщо пренатальні аналізи або медичні причини вказують на серйозне, незворотне порушення розвитку плода або невиліковну хворобу, було вилучено з каталогу винятків, коли аборт дозволений законом. На практиці це означає, що аборт заборонений законодавством у разі важких вад плоду.‍

Дослідження відмов

Юлія Онухова — гештальт-терапевтка, членкиня Спілки психологів та психотерапевтів України, — зазначає, що згідно  з дослідженнями Turnaway study [«Дослідження відмов» щодо довгострокових наслідків аборту. — Ред.], проведених Каліфорнійським університетом у Сан-Франциско, жінки, яким відмовили у допомозі зробити аборт, з більшою ймовірністю будуть відчувати вищий рівень тривоги та незадоволеність життям порівняно з тими, у кого така можливість є. Людина, у якої відібрали право вибору, потрапляє у залежність від рішень інших. А це, своєю чергою, може призвести до відчуття безвиході, тривоги, спустошеності чи навіть депресії, як це сталося з Олесею. 

«Часто ззовні може бути не помітно, як сильно обтяжує вагітність жінку і з якими психологічними труднощами вона стикається. Через додатковий тиск соціуму та відсутність підтримки вагітна може відчувати абсолютну самотність, можуть з’являтись думки про суїцид. Слід зазначити, що на нервову систему вагітної мають суттєвий вплив і гормональні чинники. З психологічної точки зору, для людини вкрай важливо відчувати себе господарем власної долі, особливо у ситуаціях, коли треба прийняти життєво важливе рішення», — пояснює психологиня Юлія Онухова.

Олександр Кузьмич, лікар акушер-гінеколог з 20-річним стажем роботи переконаний, що рішення щодо аборту — особиста справа кожної жінки. За його спостереженнями, основна причина — неготовність стати мамою саме у даний період життя. Лікар зазначає, що до війни багато польок приїздило в Україну, щоб зробити аборт [в Україні немає такої суворої заборони на аборти, як у Польщі. — Ред.] з різних причин. З іншого боку, для українок, які живуть в Польщі, головною перешкодою для материнства є відсутність стабільності, матеріальні труднощі, невизначеність. Нерідко трапляються й випадки, коли жінка стала жертвою насильства. 

Куди звернутись за допомогою в Польщі

У Польщі діє кілька організацій, які  надають допомогу та підтримку жінкам, що хочуть перервати вагітність. Зокрема, найбільш популярні — Kobiety W Sieci та Abortion Dream Team. Обидві організації є частиною великої мережі «Аборти без кордонів» (Abortion Without Borders). Це спільна ініціатива шести організацій з різних країн, яка має на меті зробити так, аби у людей був доступ до абортів – медикаментозних вдома або закордоном в клініках.

Організації надають консультації щодо варіантів дій у випадку небажаної вагітності, об’єктивну та обґрунтовану інформацію, назви перевірених організацій, що надсилають таблетки. Також можуть надавати додаткову фінансову допомогу та покрити витрати на дорогу в іншу країну. 

Покарання за небажану вагітність

У Польщі за нелегальне виконання абортів передбачена кримінальна відповідальність. За словами адвоката Лукаша Ямшола, це питання регулює стаття 152 Кримінального кодексу. Якщо за згодою жінки інша особа перериває вагітність з порушенням положень закону, їй загрожує позбавлення волі на строк до 3 років. Те ж саме буде застосовано до будь-кого, хто допомагає або спонукає вагітну жінку перервати вагітність з порушенням положень Закону. Якщо, з іншого боку, дана особа зробить аборт за згодою жінки, то коли зачата дитина досягне 12-го тижня внутрішньоутробного життя, їй загрожує тюремне ув'язнення на строк від 6 місяців до 8 років.

Зокрема, у 2022 році районний суд у Варшаві засудив активістку організації «Abortion Dream Team» Юстину Віджиньську, яка понад 15 років допомагає жінкам у Польщі з доступом до абортів. Віджинська передала медикаменти для переривання вагітності жінці, що стала жертвою домашнього насильства. Віджиньскій загрожувало до трьох років в’язниці. Десятки депутатів Європарламенту, Міжнародна федерація акушерів-гінекологів, правозахисна організація Amnesty International закликали владу Польщі зняти з неї звинувачення. Суд у підсумку покарав  Віджинську вісьмома місяцями обмеження волі шляхом виконання неоплачуваних громадських робіт по 30 годин на місяць.

Поточна ситуація

Зміна влади у Польщі дала суспільству надію на зміну законодавства щодо заборони переривання вагітності. Зокрема, правляча Громадянська коаліція планує представити законопроєкт,  який дозволить виконання безпечного для здоров’я жінки аборту до 12-го тижня вагітності. Також обіцяють надати доступ до засобів екстреної контрацепції, які можна буде купити без рецепта. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск допустив ймовірність проведення референдуму щодо цього питання, якщо інші шляхи лібералізації аборційного законодавства виявляться неможливими. Водночас він зазначив, що таке рішення повинно враховувати передусім думки жінок.

Згідно з даними CRR, станом на липень 2023 року наразі повна заборона на аборти діє у 22 країнах або залежних територіях. Серед них: Андорра, Конго, Домініканська Республіка, Єгипет, Філіппіни, Гаїті, Гондурас, Ірак, Ямайка, Лаос, Мадагаскар, Мавританія, Нікарагуа, Палау, Сальвадор, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Сурінам, Тонга. У країнах, де заборонене штучне переривання вагітності, загалом проживає близько 91 мільйона жінок репродуктивного віку. 

‍

Рак шийки матки є четвертим за поширеністю онкологічним захворюванням серед жінок у світі (після ураження молочних залоз, ендометрію та яєчників). Найчастіше захворювання виявляють у жінок старше 30 років. Хворобу можна перемогти, якщо вчасно діагностувати. Важливим дослідженням змін у шийці матки є ПАП-тест. Про важливість цього аналізу, те, як і коли його робити, розповів Олександр Кузьмич — акушер-гінеколог, лікар УЗД з двадцятирічним стажем:

— Тест Папаніколау (або ПАП-тест, РАР, цитологічний зішкріб/мазок, мазок на онкоцитологію) — метод дослідження клітин цервікального каналу шийки матки, винайдений грецьким онкологом Георгіосом Папаніколау. Він показує стан клітин слизової оболонки каналу шийки матки, використовується для виявлення патологічних змін і своєчасної діагностики передракового стану та раку шийки матки на ранній стадії. Дослідження потрібно робити з моменту, коли дівчина починає жити статевим життям.

Планово це дослідження потрібно проходити раз на рік для виключення патології шийки матки. У випадку патології або після лікування шийки матки контроль ПАП-тесту визначає лікар.

За відсутності планового огляду або при нерегулярному обстеженні є ризик несвоєчасної діагностики патології шийки матки, особливо онкології. Рання діагностика забезпечує результативне та вчасне лікування — без незворотних змін для організму, які виникають на пізніх стадіях захворювання.

Ефективність методу ПАП — 95 %, він визнаний «золотим» стандартом скринінгової діагностики злоякісних новоутворень шийки матки. Патології органа на ранніх стадіях захворювання піддаються лікуванню.

ПАП-тест (цитологічне дослідження шийки матки) є важливою складовою збереження здоров'я жінок. Він допомагає вчасно виявити аномалії та зміни в клітинах шийки матки, що можуть бути попередниками раку.

Не відкладайте візит до лікаря, знайдіть час для себе.

Як підготуватися до здачі ПАП-тесту?

Протягом 48 годин перед проведенням ПАП-тесту не можна: мати статеві стосунки, використовувати вагінальні свічки, гелі та креми, спринцюватись.

Проходити обстеження варто щонайменше через 48 годин після кольпоскопії, УЗД вагінальним датчиком та інших інтравагінальних процедур. За необхідності повторного обстеження ПАП-тесту його можна робити не раніше як через три тижні.

‍

У 21 рік Уляна Пчолкіна отримала травму внаслідок ДТП і відтоді пересувається на кріслі колісному. Через два роки після аварії долучилася до Руху активної реабілітації  й на сьогодні є членкинею правління ГО «Група активної реабілітації», яка працює з  людьми з травмами спинного мозку. Уляна Пчолкіна — громадська діячка, чемпіонка та призерка світових змагань з карате серед жінок на кріслах колісних, телеведуча, голова спілки «Ліга Сильних», консультантка з питань безбар’єрності Superhumans.Center. Як на її життя вплинула війна? Чому залишила спорт? Як долати бар’єри для людей з особливими потребами в Україні? Про це Уляна Пчолкіна розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Оксана Щирба: Ще до початку повномасштабного вторгнення ви разом зі своїм чоловіком Віталієм в рамках діяльності ГО «Група активної реабілітації» проводили табори активної реабілітації та на різних рівнях піднімали питання доступності в Україні. Як повномасштабне вторгнення  вплинуло на вашу діяльність?

‍Уляна Пчолкіна: Найперше, проводимо заходи, що спрямовані на соціалізацію, адаптацію осіб, які отримали ураження спинного мозку й користуються кріслом колісним. І безумовно, війна трохи змінила фокус нашої діяльності. Ми почали надавати благодійну допомогу цільовій аудиторії. Створили Гуманітарний хаб і допомагали людям з евакуацією, із забезпеченням необхідними засобами при інконтиненції (нетримання сечі. — Авт.) та технічні засоби реабілітації. Це ми робили спільно з громадськими, волонтерськими організаціями Німеччини й Швейцарії та волонтерами й громадськими об'єднаннями з України.

Ми орендували будинок у Хелмі у Польщі, куди евакуювали людей, а далі наші партнери їх вже прилаштовували у пристосовані місця проживання на довгострокових умовах. Було багато колаборації — усе залежало від ситуації та міста. Ми створювали спеціальні анкети, люди відправляли свої запити на те, чого вони потребували на той момент. Найбільше в осіб з інвалідністю була потреба в засобах при інконтиненції (катетерів, підгузків). Це критична необхідність. 

Наші партнери і колеги за кордоном одразу почали надавати гуманітарну допомогу. Поки ми з чоловіком були в окупації в Бучі, наші колеги у Львові своїми силами, з допомогою родин, збирали такі засоби, розсилали лідерам і волонтерам у міста, де була в  цьому потреба. Волонтери розвозили вже за адресою, адже Нова пошта тоді нормально не функціонувала. Було дуже складно. Та ми змогли функціонувати в  цих умовах. Такий благодійний проєкт тривав понад півроку. На сьогодні він завершений: зменшилася необхідність в евакуації, а якщо людині все ж таки треба допомогти з цим питанням, направляємо до наших колег. Торік у жовтні ми повернулися до програм, заради яких об’єднані. 

Зараз ми особливо сфокусовані на програмі Першого контакту:  інструктори, яких ми навчаємо, працюють у медичних і реабілітаційних закладах. Працюємо з особами, які тільки-но отримали ураження спинного мозку. Це і цивільні, і військові. Наше завдання — закрити базові потреби та надати необхідні знання людині щодо травми спинного мозку та її наслідків. Можна звернутися до нас на гарячу лінію та отримати онлайн-консультацію. Звичайно, найкраще це працює в мультидисциплінарній команді, коли є лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт, психотерапевт, соціальний працівник, інструктор першого контакту. Цьогоріч мережа медзакладів, де почали працювати такі мультидисциплінарні команди, почала збільшуватися. 

‍ОЩ: З якими проблемами найчастіше стикаються особи з інвалідністю — психологічними чи фізичними?

‍УП: Одне чіпляється за інше. Часто людина з інвалідністю вважає, що вона винна в чомусь, що нікому не потрібна, що вона — єдина така нещасна в цьому житті. Через таку установку їй, звичайно, складніше вийти у світ, звернутися за допомогою, зайти в транспорт, зайти в недоступну будівлю — їй складно відстоювати свої права на безбар'єрне середовище.

‍ОЩ: Як інвалідність впливає на ваше життя?

УП: Я почала працювати в 15 років — продавала побутову хімію, нижню білизну. Я хотіла допомогти своїй сім'ї — мамі та брату з інвалідністю. Нам утрьох було нелегко. Я дуже вдячна моїй мамі за підтримку моїх дорослих рішень навіть у такому юному віці. Це навчило мене ухвалювати рішення, відповідати за них. 

Я була звичайною дівчиною, планувала стати студенткою акторського факультету. І ось отримую травму в 21 рік. Я почала багато вчитися. Через два роки потрапила в табір активної реабілітації, де зрозуміла, що я — Уляна, а вже інвалідність — то якесь сто восьме питання, про яке зі мною можна говорити, але яке мене не ідентифікує.

Найперше я —  Уляна, я — дівчина, жінка. Багато що можна про мене сказати, але інвалідність тут до чого?

Вона є, але не визначає мене як особистість. Безумовно, впливає на моє життя. Тому й почала багато вчитися. Після табору я планувала стати маркетологом. Я залишила університет і пішла вчитися на реабілітацію. Стала інструкторкою із загальної фізичної підготовки у таборах, потім організаторкою таборів. Я майбутня PhD з філософії та соціальної роботи, буду доводити соціалізацію осіб з ураженням спинного мозку засобом активної реабілітації. Ми, «Група активної реабілітації», настільки ефективні та дієві, що повертаємо за перші десять днів людину до трудової діяльності. Надихаємо, мотивуємо й вчимо повноцінно жити.

ОЩ: Як це відбувається?

УП: Наша робота 24/7. Ми приділяємо весь свій час учасникам: живемо з ними в кімнатах. Вони не тільки слухають нас, але й бачать приклад: як я зранку встаю, одягаюся, приймаю душ, роблю зачіску, які я використовую лайфхаки. Важливий принцип: інструктори, які працюють у таборах активної реабілітації, мають такі ж травми. Вони є рольовими моделями і на власному прикладі показують, що можна далі жити, треба лише адаптуватися. Це дуже важливо. У людини, яка отримує травму, усе обнуляється. Я рік не взувалася після отримання травми. У мене є знайома, яка з важким ураженням рук взувається зубами. Вона повністю самостійна. У таборах ми допомагаємо досягати максимальної самостійності. Звісно, стороння допомога потрібна.

Але поміч потрібна всім — незалежно від того є інвалідність чи немає

‍ОЩ: Ви з чоловіком пережили окупацію в Бучі. Як ви витримали? 

‍УП: Ми були у своїй квартирі. Не спускалися до підвалу, адже там було холодно і дуже вузький вхід для крісла колісного. Одразу вирішили, що залишаємося у власній квартирі. У нас дуже хороший житловий комплекс, дуже міцні й товсті стіни. Над нами був прильот на четвертий поверх і пожежа, але  ми не відчули навіть тоді, як прилетіло. 

Я взагалі не уявляю, як би ми виїжджали. Коли якось стріляли, ми вийшли в  коридор побачили, що під сходами ховаються сусіди. Тоді їх запросили до себе. Ми добре вживалися. Тільки важко було з дітьми. Траплялися моменти, що треба було робити вигляд, що нікого немає у квартирі, адже ми жили в центрі. А дітям всидіти на одному місці складно. Сусіди дуже допомагали нам. Допомагали і друзі. Усі, хто нас знав, приносили хліб, а ми вже ділилися із сусідами по будинку. 

ОЩ: Що з того періоду запам’яталося найбільше?

УП: Добре пам’ятаю день напередодні 8 березня — перед тим, як ми виїхали. Стоїмо в коридорі, розмовляємо із сусідкою, і тут йде друг Сергій і світиться, як нові п’ять копійок. Він ніс квітку з маршмеллоу (не уявляю, де він її взяв) і пакетик, в якому були мартіні, корм для кота і жіночі прокладки. Ішов мене вітати. Але Віталій, чоловік, добре знає, як я ставлюся до 8 березня, і пошепки каже мені: «Не смій сваритися з ним». Він боявся, що Сергієві «прилетить» від мене за ці вітання. 

І ось сусід, сповнений щастя, дарує мені квітку і цей пакет. Я тоді обняла Сергія і подякувала. Зізнаюся відверто, кращого та ціннішого подарунка я не отримувала. Дуже багато тоді плакала, багато розмірковуючи над тим, що це може бути останній подарунок у моєму житті. 

Уранці 9 березня ми виїхали у Львів, де прожили більше року. З нами був наш кіт Лютік, ми не могли його залишити. У Львові розгорнули нашу діяльність. Навесні 2023 повернулися додому. 

‍ОЩ: Психологи кажуть, що немає людини, яку б війна не зачепила психологічно. За весь період від початку повномасштабної війни Ви відчували психологічні гойдалки?

‍УП: Я прийшла у психотерапію в серпні 2022 року. Я знайшла одну з найкращих фахівчинь в Україні. Ми дуже щільно працювали протягом чотирьох  місяців. Дорослу дівчинку трішки підремонтували. Періодично я звертаюся до психотерапевтки — у моменти нестабільності, втоми та перевтоми. Це когнітивно-поведінкова терапія, яка допомагає розібратися в собі, позбутися тривоги й отримати ресурс для допомоги іншим. У мене сильний характер. Подбати про свій психоемоційний стан спонукала саме моя внутрішня потреба в тому, щоб я могла «тримати» на собі своїх близьких і не бути проблемою для них.

ОЩ: Війна змінила вас?

УП: У 2014 році — так. Для мене війна почалася тоді. Що стосується повномасштабного вторгнення, у мене не було здивування 24 лютого. Єдине, не очікувала, що це буде геноцид. Що змінилося особисто для мене? Це швидкість ухвалення рішень. Не маю більше часу виправдовувати якісь не ті дії в мій бік. Наприклад, люди були в безпеці, але мені не зателефонували, не поцікавилися, де я. Вони зникли для мене назавжди.

ОЩ: Війна вплинула на стосунки багатьох українських пар, збільшилася кількість розлучень.  Щось змінилося у стосунках із чоловіком?

УП: Стосунки, в яких все добре, неможливо зламати. Ми з Віталієм тримаємося разом, ми не тільки сім’я, а й колеги. Відчуваю, що потрібно більше уваги приділяти сім'ї. Правда, не знаю, як це поєднати з тими масштабами і об’ємами роботи, які сьогодні перед нами. Упевнена точно в тому, що з плеча рубати не можна. Робота дуже тісно переплетена з особистим. Якщо виникають спірні ситуації, Віталій вчиняє як керівник, а не як мій чоловік, який має захищати мене з мечем. Що нам допомагає триматися разом? Насамперед спілкування, хоч і не завжди спокійне.

ОЩ: Ви давно із Віталієм. Коли зрозуміли, що це ваша людина? 

УП: Ми познайомилися завдяки програмі першого контакту. Як інструктор я відвідала його в лікарні. Років з чотири товаришували. Ходили разом на концерти, тусовки. На одному з концертів випадково поцілувалися. Відтоді нерозлучні.  

ОЩ: Цивілізованість держави вимірюється ставленням до соціально незахищених категорій, людей поважного віку та осіб з інвалідністю. Пам'ятаю, друзі з-за кордону здивувались, що на вулицях Києва майже немає таких людей. Наше місто дійсно незручне для них?

УП: Людям просто немає куди виходити. Наприклад, у Будинку офіцерів багато класних вистав, але як вибратися на другий поверх?  В Україні є дуже хороші ідеї і погані виконавці. У цьому вся проблема. Але якщо порівнювати з попередніми роками, то зараз стало краще. Зміни в побудові безбар’єрного середовища відбуваються. Наприклад, я можу безперешкодно пройти дорогу по пішохідному наземному переході на Майдані Незалежності. Пригадайте, скільки років боротьби було за цей перехід. 

Є одна програма, що ми запускаємо разом з Міністерством соціальної політики як послугу, яку ми можемо передати, або надавати. Це консультації з  питань облаштування житла і прибудинкової території. Можна звертатися до нас на сайті. Є кейси, де спільно з місцевим бюджетом люди облаштовували пандуси, а є, що самотужки доводилося це робити. Треба навчитися  користуватися можливостями — і заради власної ефективності, і заради способу зміни соціуму нашого міста. До нас можуть звертатися люди з ураженнями спинного мозку та схожими за наслідками хворобами. Закрити всі кейси поки не вдається, дуже багато заявок. У планах — розширити  команду, бо наразі вона маленька.

Є багато небайдужих людей і серед депутатів, і серед міських голів, серед різного рівня влади. Але це крапля в морі! Поки не можна говорити, що в державі відбуваються системні зміни. Але змінюються осередки, місця і містечка. Усе це відбувається дуже точково. 

Потрібно спочатку змінювати мислення. Людям з інвалідністю досить сидіти і чекати, що хтось прийде з влади та зробить їм пандус

Треба самотужки щось зробити: створити серед сусідів активну групу, за потреби організувати мініпротест, написати листи у відповідні інстанції, звернутися до нас. Ми, зі свого боку, залучимо інші організації, будемо тиснути, вимагати і працюватимемо разом на результат. Але якщо людина сидітиме та чекатиме, коли все зроблять замість неї, так це не працюватиме. Треба зробити крок на зустріч. 

ОЩ: Я багато спілкувалася з людьми з інвалідністю, досліджувала їхні проблеми. Більшість казали, що є психологічний бар'єр — ставлення суспільства, прояв жалю. Люди з інвалідністю не почувають себе рівними. 

УП: Я не почуваюсь жертвою — ніде і ніяк. Навіть коли до мене намагаються проявити жалість, кинути мені гроші в каву на вулиці. Комунікую з людьми, пояснюю, чому цього не треба робити. Від нас багато залежить. Якось після тренінгу до мене підійшла дівчина і сказала: «Дякую. Ти багато чого змінила в моїй голові». У мене більше запитань не до всього суспільства, а до людей з інвалідністю. Що ви самі робите? Чи вживаєте коректну термінологію? Якщо людина з інвалідністю перебуває на тренінгу чи спілкується з іншими людьми на тематичних заходах, то потрібно вживати коректну термінологію: не «інвалід», не «візочки інвалідні».

Ще одна проблема: багато людей з інвалідністю мають споживацькі настрої, суспільство їм винне. Люди звикають до такого стану речей, їм стає комфортно так жити 

Найбільше дискримінують людей з ментальними порушеннями. Їх не сприймають як повноцінних громадян, які можуть працювати. Загалом суспільство добре, готове допомагати, та не має навичок коректного спілкування. От не варто говорити, наприклад, людині на колісному кріслі: «А коли ви станете на ноги? Одужуйте. Все буде добре». Важливо вести просвітницьку діяльність стосовно сприйняття людей з інвалідністю як рівних. На першому місці має бути людина, повага до її особистого простору, а все інше потім.

ОЩ: Пропонувати допомогу особам з інвалідністю потрібно?

УП: Так. Але якщо вам відмовляють, не треба допомагати насильно. Ми, наприклад, сидимо за столом, як зараз, п’ємо чай, і хтось до мене може підійти й спитати, чи потрібна якась поміч. Я відмовлюся, бо з усім можу впоратися самостійно. Ми не повинні насаджувати наші стереотипи, неправильні уявлення про те чи інше нашим дітям. А якщо в нас немає вродженої емпатії, то потрібно спробувати її виховувати в собі. Коли не володієш коректною термінологією, завжди можна підійти й спитати: «Вибач, я не знаю, як правильно до тебе звернутися. Підкажеш?» І я відповім: «Уляна». 

‍ОЩ: Як змінювалося особисте переживання і ставлення до інвалідності протягом років?

УП: Голову на місце мені поставили в таборі активної реабілітації. Зрозуміла, що ніхто мені нічого не винен. Я сама винна собі хороше життя і те, що хочу. Почала вчитися, багато працювати. Я наполеглива. Коли запитують, ким я надихаюся, відповідаю, що ніким. Надихаюся вчинками.

Заплакати через свою травму я змогла через сімнадцять років. Нарешті її пропрацювала, сказала своїй психотерапевтці: «Мені дуже шкода, що я втратила можливість ходити. Але я  з цим справилася. Я живу повноцінне життя. Я живу яскравіше, ніж люди, які ходять. Я маю на це силу й ресурс. Мені так хочеться. Я молодець, а не мої крісла колісні». Розумієте, про що я? Звісно, мені боляче. Я не планувала жити в кріслі колісному. Проплакала це питання і закрила його для себе. Нарешті звільнилася від цього. Мені вдалося прийняти той факт, який не зміниться, і жити з ним щасливим життям.

Навчитися жити не в уявному світі, а тут і сьогодні: бути щасливою від тих речей, які відбуваються зараз

Хочеться провести паралелі з сексом. У людини, яка отримує травму, часто зникає чутливість. Виникає питання, а як отримувати задоволення, коли ти нічого не відчуваєш? Але секс між ногами чи в голові? Треба спробувати щось більше відчути, ніж на фізичному рівні. Так і життя: не в кріслі, а в голові. Образливо, коли не можеш сходити в туалет, як інші люди, але і це вирішується, як і все інше.

ОЩ: Ви професійно займалися карате?

УП: Це було вимушене рішення. Я дуже хотіла ходити на бальні танці, але ми жили в передмісті Києва, батьки розлучилися, я вчилася в передмісті Ворзеля і возити на танці не було кому. А в моїй школі було лише карате. І я пішла туди. Це була любов з першого заняття. Мій тренер Євген Антонович — любов на все життя. Такого тепла та розуміння дітей більше не зустрічала. Багато з його настанов досі залишилися в моєму серці. Я брала участь в змаганнях, отримувала призові місця. Потім залишила спорт. Після травми таки пішла на бальні танці. Потанцювала кілька років, але так і не потрапила на змагання. Тренери з танців на колісних кріслах бачили в мені великий потенціал. Могла побудувати непогану кар’єру… І ось в Україні з’явилося карате для людей з інвалідністю. У 2014 році стала першою чемпіонкою світу з карате. Та важко було поєднувати роботу на телебаченні й спорт. Обрала телебачення. 

ОЩ: Чим для Вас стало телебачення?

УП: Черговим етапом довести собі, що я красива, я можу. Дало велику платформу і базу для того, щоб говорити про питання інвалідності та коректної комунікації. Це дало нові можливості впливати на вирішення багатьох питань. Я стала більш публічною. Ще телебачення для мене стало етапом особистісного росту. Коли я йшла з каналу, мій гример сказав, що заздрить мені. Запитала чому, на що почула: «Бо ти сюди прийшла реалізованою і йдеш реалізованою». А я дійсно прийшла на телебачення без жодної підготовки.  

ОЩ: Про що мрієте? Що хочете реалізувати?

УП: Доробити те, що є. Зараз я в стадії переродження і перепланування. Не знаю, куди приведе цей процес. У мене є всі інструменти від психотерапевта, коуча. Вони всі сказали: тобі треба взяти й ухвалити рішення. А я от не хочу зараз щось вирішувати і маю на це право. Знаю, що пішла по спіралі на новий рівень. Я в процесі. Знаю точно, що треба жити тут і зараз, робити максимум для майбутнього.
‍

Я не зміню країну, не застану її ідеальною. Але точно можу закладати цеглинки у фундамент цієї вимріяної України. І  вважаю це своєю місією. Вірю, що можу щось змінити

ОЩ: Що Ви можете сказати людям з інвалідністю?

УП: Повірте в себе — і  все буде добре. Дослухайтесь до лікарів, які у своїй роботі спираються на доказову медицину. Не слухайте, будь ласка, шарлатанів. Звертайтеся до нашої організації, ми порекомендуємо хороших спеціалістів. І дозволяйте собі, щоб поболіло. Ви маєте право на розчарування, на жалість до себе. Дозволяйте собі прожити ці емоції та почуття, але не затримуйтеся довго в такому стані. Повертайтеся до життя, до родини, близьких, друзів. Ті, хто пішли від вас, нехай ідуть. Відстоюйте свої права на самовираження та свободу руху. 

Юлія Паєвська (позивний «Тайра») демонструє надзвичайну моральну та фізичну мужність, є втіленням справжнього духу України. Надавала медичну допомогу учасникам Революції Гідності в Україн. Як керівник волонтерського загону парамедиків «Ангели Тайри» проводила тактичну медичну підготовку на передовій з 2014 по 2018 рік. 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя потрапила в російський полон і була звільнена 17 червня 2022 року. Українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер, командир підрозділу «Янголи Тайри» та евакуаційного відділення 61-го військового мобільного госпіталю Юлія Паєвська в інтерв’ю Sestry розповіла про життя після полону, любов до спорту та  ставлення до росіян.

‍Оксана Щирба: Що найскладніше в роботі парамедика на війні?

‍Юлія Паєвська: У мене немає медичної освіти. Мене навчила війна. Це правда. Найважливіше та найскладніше це зрозуміти, що відбувається, тобто де поранення, яке поранення, яка важкість, що треба зробити, що ми маємо для того, аби допомогти пораненому. Ось це  найважливіше. Ну, час і ще раз час.

‍ОЩ: Ви — дуже смілива жінка. Вам це говорили вже неодноразово. Але все ж таки страх менш притаманний всім людям. Що  найстрашніше під час полону?

‍ЮП: Те, що не можеш контролювати ситуацію, те, що залежиш від людей. Хоча  я взагалі не впевнена, що росіян можна назвати людьми на сто відсотків. В їхніх головах взагалі незрозуміло що відбувається.

‍ОЩ: Які трансформації відбувалися протягом трьох місяців полону? Тому що ви це все аналізували.

‍ЮП: Ми ще в процесі аналізу. Це дуже цікаво. Я дуже багато зараз читаю і намагаюсь зробити якісний аналіз. Про в’язнів я поки що промовчу. Про катів можу сказати, що вони практично не мінялись. Тобто у них є задана форма дій — і вони притримуються її постійно.

‍ОЩ: При цьому, незважаючи на жорстоке ставлення росіян до вас і до інших полонених, вже немає абсолютно ніякої ненависті до них. Як це можливо?

‍ЮП: Я думаю, що це все-таки такий різновид ненависті. Насправді я не можу сказати, що я до них ставлюсь як до нормальних людей. Радше як до дуже важких психічно хворих. Ти не можеш на них ображатися просто з професійної точки зору. Або це лікується, або пацієнт потребує ізоляції, або ж якогось лікування.

‍ОЩ: Як думаєте, звідки в них стільки жорстокості та ненависті до українців? 

‍ЮП: Я абсолютно впевнена, що це наслідок роботи пропагандистської машини РФ, на яку витрачаються страшенні гроші. Може, навіть більше, ніж на бойові дії, бо вони вважають, що перемога досягається в першу чергу в голові та серці. І тут я з ними згодна.

‍ОЩ: Як взагалі людині, яка має свої страхи, яка хоче жити, витримати всі тортури й знущання під час полону?

‍ЮП: Про інших людей я не хочу говорити. Що стосується мене, то я не знаю, як я все це витримала. Насправді я перебувала на межі. Повна ізоляція… Це було дуже важко. Я навіть не можу сказати, що гірше: фізичні чи психологічні тортури. І те, й інше — поза межами добра  та зла.

‍ОЩ: У полоні була повна ізоляція від зовнішнього світу. Кати постійно брехали, що України не існує, що українська армія вже відступила до Франківська, що Зеленський втік, що Київ захоплено... Хтось в це взагалі вірив?

‍ЮП: Я не вірила жодному їхньому слову. До того ж було чутно звуки боїв. Я розуміла напрямок, як сонце рухається. Я могла визначити, де схід, де захід. Також було очевидно, що вони брешуть, адже казали, що всю армію вже добивають під Івано-Франківськом. Очевидно, що це неправда. 

‍ОЩ: Ви були звільнені 17 червня 2022 року. Коли дізнались про це? Як це відбувалося?

‍ЮП: Довідалася прямо в день, коли мене забрали і вивезли з місця утримання. Так, щось мені казали. Десь приблизно за місяць я чула про звільнення, але я не повірила одразу, тому що я взагалі росіянам не вірю.

‍ОЩ: Ви взагалі сподівались на те, що вас звільнять?

‍ЮП: Надія в цьому питанні — не надія. Я чомусь глибоко в душі була впевнена, що я ще пройдуся вулицями Києва та обійму всіх, кого так люблю. Всіх, на жаль, не вдалося, бо багато загинуло і багато ще перебувають в полоні. Знаєте, це не віра, це щось інше…

‍ОЩ: Чи змінив полон ваші життєві цінності? Що зараз найважливіше?

‍ЮП: Я фактично не змінилась, тобто мої основні цінності не зазнали змін. А мої цінності — насамперед залишатися людиною, тримати слово, не зраджувати собі, не зраджувати своїм обіцянкам та клятвам. А ще стояти до кінця та йти до кінця.

‍ОЩ: Як треба поводитися під час полону?

‍ЮП: Існують різні інструкції для цивільних та військовослужбовців. Якщо вас питатимуть про те, чого не хочете говорити, не потрібно нічого вигадувати. Адже потім можете щось забути і таки сказати, вас спіймають на брехні і будуть або катувати, або довго з'ясовувати, коли ти збрехав — тоді чи тепер. Тому уникайте тем, які можуть вам зашкодити. 

ОЩ: Російські тортури й полон дуже позначилися на вашому здоров’ї. Утім, ви продовжуєте займатися спортом. Ви — одне з головних облич Ігор нескорених-2023. Ви мали дебютувати на цих змаганнях ще у 2022 році, але за місяць до старту турніру потрапили до російського полону та не змогли приєднатися до команди в Гаазі. Вас звільнили в червні того року, і в 2023-му ви стали частиною команди на Іграх нескорених. Що вас мотивує?

‍ЮП: Я займаюся спортом з шести років. Для мене це не стільки частина життя, я не знаю, як дихати без цього. Якщо моє тіло може щось робити, воно буде це робити. Під час запливу, в якому я брала участь та отримала срібло, стан хребта був жахливий, ноги вже практично не працювали. Не через біль, а просто не хотіли працювати. Але я однаково попливла. І робила те, що могла. Могла гребти руками — гребла. Мені пощастило в цьому плані, бо через тиждень після змагань мені зробили операцію у Німеччині. І вона пройшла вдало. Скоро буде вже три місяці, як я змушена зберігати обмеження в русі. Незабаром я знову почну тренування.

‍ОЩ: Ви стали лауреаткою премії «Відважні жінки», яку 8 березня 2023 року отримали в Білому домі з рук Держсекретаря США Ентоні Блінкена та першої леді США Джилл Байден. В одному з інтерв'ю ви сказали, що не доставляє вам особливої радості, бо загинуло дуже багато ваших знайомих…

‍ЮП: Якраз тоді загинув Да Вінчі (український воїн, командир спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» Дмитро Коцюбайло загинув 7 березня 2023 року. — Авт.). Мені болить кожна смерть на фронті. Премію я не приміряла на себе. Я думала, що це просто визнання внеску всіх українських жінок, всього жіноцтва України в цю війну. І взагалі я не дуже люблю, коли поділяють людей на жінок і чоловіків. Тому що смерть не питає, хто ти, скільки тобі років, що ти зробив. Для мене всі люди однакові.

‍ОЩ: У вересні 2022 року ви дали свідчення Гельсінській комісії США про воєнні злочини армії РФ. Як за кордоном реагують на те, що ви розповідаєте? Чи не відчуваєте ви, що Європа втомилася?

‍ЮП: Особисто я не спостерігаю втоми. Я спостерігаю якісну трансформацію сприйняття війни в Україні і загалом того, що відбувається в світі. Тому що все змінюється. І, звичайно, ані ми всередині України, ані ті, хто спостерігає або бере активну участь і підтримує Україну, не можуть сприймати світ як сталий. Життя рухається в просторі і часі. Усе зазнає змін. Я не бачу якісних змін на гірше. Я бачу, що в Європі, наприклад, підтримка зростає. В Австралії  журналісти мене питали: «Україна зникає з перших шпальт газет. Як ви до цього ставитесь?» Ви ж журналісти! Хто ставить на перші шпальти новину? І таке буває. А щодо втоми… Це не втома, це переоцінка. І всередині суспільства в Україні я теж споглядаю цю ситуацію, коли люди вже зрозуміли, що перемога не станеться за два-три тижні. Вони розуміють, що  війна може тривати дуже довго, а може й ні. Ми мусимо зібратись, відкинути російську пропаганду і просто робити свою справу, тому що вона є справедлива. 

ОЩ: Як ми можемо боротися з російською пропагандою?

ЮП: Потрібне критичне мислення того, що відбувається і що ви чуєте. Будь-яка інформація, яка до вас доходить, мусить бути проаналізована. Потрібно зважити всі ризики. Якщо ви самі не можете до чогось додуматися, запитайте у того, хто може це зробити.

‍ОЩ: Що ви вкладаєте у слово «перемога»?

ЮП: Для мене це дуже болюча тема. Це звільнення всіх в'язнів — як військових, так і цивільних. Це настання справедливості. Кордони — це справедливо. І, звісно, покарання злочинців.

‍ОЩ: Чим ви займаєтеся сьогодні?

ЮП: Найбільше часу я витрачаю на адвокатів перемоги України, на інформування світового суспільства про те, що тут відбувається, на деяку волонтерську координацію. Я допомагаю пораненим — постійно перебуваю в госпіталях, їжджу до поранених хлопців. Підтримую всіх, до кого можу  дотягнутися. І це навіть не про гроші, а  про моральну підтримку. Також я є послом доброї волі. Іноді мені вдається скоординувати людей у питаннях допомоги фронту. І я цьому дуже радію.

ОЩ: Коли вами захоплюються, пишуть про вас, називають героїнею, що це для вас?

ЮП: Я ніяк це не сприймаю. Яка я там героїня насправді? Є люди, які зробили більше ніж я. Спершу мене це дуже дратувало. Зараз я трошки спокійніше до цього ставлюся. Я не сприймаю це як героїзм. Радше як долю. Я не обирала цей шлях. Я ніколи не хотіла бути героєм або відомою людиною. Я просто  виконувала свою роботу. 

ОЩ: Чи шкодуєте ви про щось у своєму житті? 

ЮП: Єдине, про що я шкодую, що була недостатньо тепла з тими, хто загинув. Кілька моїх друзів загинули, останні розмови з ними були недостатньо теплими. Про це дуже  шкодую. Перш ніж когось образити, просто подумайте, що це може бути ваша остання розмова. 

ОЩ: Як виглядає ваш ідеальний відпочинок, щоб відновити свої сили?

ЮП: Я мрію просто виспатися. Я досі маю проблеми зі сном. Після полону та контузії маю посттравматичний стресовий розлад, але він дуже домашній, спокійний, контрольований. Звісно, я маю проблеми, як і більшість тих, хто причетний до бойових дій, до фронту або взагалі до війни. При цьому не обов’язково перебувати прямо в окопах. Я знаю людей, які отримали ПТСР, сидячи в Києві під обстрілами. Все залежить від того, до чого ти готовий в цьому житті. Я мрію просто виспатися, просто виспатися.

Як вибори у США вплинуть на підтримку України Вашингтоном, якого рішення чекати від Конгресу, чого чекати від саміту НАТО та через скільки років Україна буде членом ЄС, як повернути депортованих дітей додому — про це і не тільки в інтерв’ю Sestry розповіла Марія Мезенцева, народна депутатка України, голова делегації України в ПАРЄ. 

‍Оксана Щирба: Північна Корея передала Росії партію балістичних ракет і пускових установок до них, які були застосовані для ударів по Україні 2 січня 2024 року. Вашингтон готує додаткові санкції проти осіб, причетних до передання російській армії військової допомоги з КНДР та Ірану. Наскільки ці обмеження вплинуть на бажання Пхеньяна підтримувати країну-агресора в майбутньому?

‍Марія Мезенцева: Я думаю, що ці санкції будуть жорсткішими за попередні. Потрібно створювати санкційну коаліцію. Про це також сказав і Верховний комісар ЄС із  зовнішньої політики Жозеп Боррель. На жаль, світ не ідеальний, тому й санкційні пакети не ідеальні. Знаходяться ті країни та люди, які допомагають обходити обмеження. Ми, до речі, на своєму рівні в рамках ПАРЄ говоримо про ініціативу реєстру таких країн, юридичних осіб, компаній, які обходять і допомагають обходити санкції. Ця ініціатива виникла ще торік. Чи це цікаво? Так. Чи легко виконати? Ні. Тому ми ходимо по колу. 

ОЩ: 13 жовтня 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи визнала Росію диктатурою. Також ПАРЄ закликала всі держави Ради Європи не визнавати легітимність Путіна після завершення його чинного терміну. Що це означає на практиці?

‍ММ: На практиці це означає, що на наступний день світові ЗМІ вийшли із заголовками, що він — диктатор. Якщо раніше ми про це тільки говорили, то сьогодні це — юридичний документ, який визнали сорок шість парламентів. Цікавою пропозицією є те, що Путіна не будуть вважати легітимним на наступний день після закінчення його поточного терміну. А це значить, що його не сприйматимуть серйозно. Як чинний легітимний президент держави він  сприйматися не буде  Дуже важливим є ще й те, що Європейський суд з прав людини в січні 2023 року, після восьми з половиною років війни, визнав, що агресія почалася саме на території Автономної Республіки Крим в березні 2014 року. Це надає нам юридичні засади говорити про всі скоєні воєнні злочини, а не тільки про два роки російської інвазії. 

Упевнена, що ми можемо розкрутити цю ініціативу до наступних кроків, які стосуються й фінансової підтримки міжнародних партнерів. Путіну дуже не подобається те, що його називають диктатором, що він потрапить під трибунал разом з іншими своїми двома друзями — Лавровим та Шойгу. Звісно, це дає резонанс. Можливо, не миттєвий, але Путіна це дуже злить. 

ОЩ: Наприкінці листопада 2023 року у ПАРЄ створили комітет з питань захисту українських дітей. Того ж року у квітні Парламентська асамблея Ради Європи визнала геноцидом депортацію та насильницьке переміщення українських дітей на територію РФ та закликала МКС розглянути можливість кримінального переслідування за цей злочин. Яким чином все це допомагатиме поверненню дітей, викрадених Росією?

‍ММ: Це дуже складний процес. Ми маємо зареєстрованих 20000 випадків депортованих дітей. Ми не говоримо, що це остаточна цифра. Росія взагалі каже про 700800. Це, звісно, неадекватна цифра. Насправді викрадених дітей більше двадцяти тисяч. Це означатиме, що нам  знадобиться 55 років на повернення 20000 викрадених дітей. Це страшна цифра. Ми взагалі не знаємо, що буде завтра, а тут уявіть, що нам  треба на це витратити десятки років. Зараз активно працюємо над цією темою. Тут ми розділили: військовополоненими у нас займаються ГУР, Офіс омбудсмена, Офіс Президента. Ми вітаємо нещодавній обмін 230 українських громадян, шість з яких — цивільні. Такими бранцями займаються окремо з Офісу омбудсмена. Звісно, й ми працюємо як народні депутати. Це найважчі кейси. І сюди потрапляють також діти, яких у нас двадцять тисяч. Чому важливий спецкомітет по дітям? По-перше, ми одразу маємо майданчик з сорока шести парламентів і тих країн, які є в статусі спостерігачів: і Канада, і США, і Марокко, і Ізраїль тощо. Ми маємо одразу доступ до тих речей, які стосуються не тільки депортованих до Росії та Білорусі дітей, але й маємо попрацювати над проблемами тих, які тимчасово перебувають на території країн ЄС. У нас є розуміння, що там відлучають дітей від батьків. Наприклад, в Німеччині за незрозумілих обставин роз’єднують сім'ї. Ми, звісно, опрацьовуємо й ці кейси.  Щодо депортованих: для нас дуже важливим є зв'язок з сім'ями. На закриту частину обговорення в Парижі в середині грудня нам вдалося вперше запросити Міжнародний комітет Червоного Хреста. Його представники запевняють, що будуть в подальшому намагатися виконати свій мандат.

Що робить Росія? Там перереєстровують дітей, віддають у нові сім’ї, звідки забрати їх дуже важко. Там кажуть: «Они здесь, в Москве, в безопасности. Здесь нет обстрелов». Українських батьків обманюють, кажуть, що дітей, наприклад, забирають на лікування. Тому нам з українського боку потрібно проводити інформаційні кампанії. Так, можна направляти діток за кордон на лікування, на проживання, але ж не до Росії. Російська пропаганда, на жаль, працює. Уявіть, якщо мова йде про жінку, яка самотужки виховує трьох або чотирьох дітей. Все на ній, вона перебуває в постійному  стресі. Вона піде на якісь кроки для збереження життя діток. Наші наступні кроки — це і підживлення роботи МКЧХ, і напрацювання міжнародного юридичного  механізму для того, щоб забрати наших дітей додому. Чому це важливо? Бо це геноцид. Це вже встановлено, видані два ордери. Країни продовжують розширювати географію Римського статуту.

Нещодавно вірменський парламент ратифікував Римський статут, тобто Путін ніколи не зможе туди приїхати. Це означає, що все-таки міжнародне право працює. Але ми не можемо зупинятися на цьому. Нам треба продовжувати так званий сторітелінг — розповідати історії. Тому що коли ми привезли діток, то плакали всі посли, всі колеги по ПАРЄ, весь склад секретаріату. Це дуже торкає душі наших колег. Вони навіть готові їхати в РФ і допомагати забирати цих дітей. Але ми всі під санкціями. Проте ті організації, які мають на це мандат, мають це робити. Ми дуже вдячні неурядовим організаціям, перша леді також активно  долучається до цієї теми й уповноважений з прав дітей. Кожен пост, кожен твіт, кожна історія, особливо іноземною мовою, — це теж інструмент повернення наших діток. 

‍ОЩ: 10 січня відбулося надзвичайне засідання Ради Україна-НАТО. Ключовою темою стало посилення української ППО та ПРО після нещодавніх масованих обстрілів з боку Російської Федерації. До цього в експертному колі виникали сумніви, що Альянс справді дасть рішучу збройну відповідь Росії…

ММ: Ми отримали практичну відповідь. На безпековому річному саміті в Галіфаксі йшлось про те, що канадські партнери оплатили деякі системи Patriot. Питання у виробництві, бо це займає вісімнадцять місяців. Якщо ми  реально подивимося на виробничі спроможності кожної такої системи, тоді нам, наприклад, Нідерланди повинні дати власні дві-три системи і залишитись без нічого. Країна набагато менша, ніж ми, але в них стоїть три системи, а в нас — я не буду казати скільки — але має бути набагато більше. Якби в нас було десь 10-15 Patriot, то сили протиракетної оборони, протиповітряної оборони змогли би закрити небо — це те, про що ми просимо з перших днів повномасштабного вторгнення. І зараз, я думаю, з нами повинні поділитися тим, що є. Я була на місцях влучань. У людей горить світло в квартирах, вони вечеряють. Прибрали все скло, замінили меблі, прооперували домашніх тварин, самі позашивали рани і живуть далі, але так тривати не може. Якщо наступного разу буде не просто гіперзвукова ракета, а носій, то буде все значно масштабніше. 

Втрата кожного життя — це трагедія. Тому ми на дипломатичному рівні розраховуємо на наших військових, на міністра оборони, на наших генералів, на Верховного головнокомандувача і на весь дипломатичний корпус. Важливо відпрацювати питання ППО якнайшвидше. Не можна придумати кращий момент, ніж зараз. Ми вже прожили частину опалювального сезону, й  енергетична система порівняно з минулим роком більш захищена, дякуючи, зокрема, партнерам з Японії, які закупили найбільший трансформатор, який існує на планеті Земля. Ми навіть не могли його пересунути країною, тому що боялися, що він впаде. Це неймовірно, це чудові досягнення.

ОЩ: Під час масованого обстрілу росіян 29 грудня в повітряний простір Польщі з боку України залетіла російська ракета. Що це: спроба РФ спровокувати Польщу чи просто схибили?

‍ММ: Прорахувати рівень ідіотизму Росії зараз дуже важко. Якщо ми не зупинимо її тут, у нас вдома, нашими спільними зусиллями, задіючи всі засоби для боротьби, то післязавтра це буде Варшава, потім Прага. Можуть, як вони жартують, і до Берліна дійти. До маразматичних намірів та слів росіян треба дослухатися. Я думаю, що недооцінили ситуацію з Польщею. Наші друзі та партнери могли по-іншому відреагувати. Не треба недооцінювати ворога. Нам потрібна зброя не для того, аби ми вижили, а щоб ми виграли. Ми можемо довго воювати, але скільки ми витратимо на це зусиль? Треба, щоб день перемоги настав якомога швидше. 

‍ОЩ: Що буде з допомогою США? Які проблеми впливають на рішення Конгресу щодо підтримки України? Які шанси на ухвалення пакета допомоги?

‍ММ: Наші відчуття, що шанси дуже великі. Ми робимо для цього все можливе, працюючи з двопартійною підтримкою. Треба працювати зі всіма, але найголовніше  — з виборцями. Чим більше виборців США ми переконаємо, тим краще. Для цього здійснюємо дипломатичні турне не тільки в Вашингтон, а й в проблемні штати, де питання України стоїть не на найвищому порядку денному. Там ми пояснюємо, що виробництво зброї здійснюється в Штатах, що саме зброя експортується до нас, а не просто підписані чеки, що це створює робочі місця у них вдома, податки сплачуються та оновлюється ВПК у них вдома. 

Для нас також дуже важливо розуміти, що й українська діаспора буде залучена до цього, і церковні організації, тому що для Республіканської партії — це їхні виборці. Коли ми говоримо про демократів, тут треба працювати з мігрантами і говорити про питання на кордоні: чому воно виникло так гостро саме зараз, чому воно перекручує питання української допомоги, використовується як дезінформація, адже питання кордону вже більше сорока років обговорюють в Конгресі. Це не вчорашнє питання, шість тисяч осіб щоденно перетинають кордон. І з цим Штатам також треба щось робити. Тому це не просто питання про будівництво стіни, це внутрішнє питання, яке зараз впливає на спектр допомоги для України. Ми й надалі залишаємося на зв'язку з колегами і партнерами. Нещодавно переписувалися з представниками Республіканської партії. Вони готують нам декілька гуманітарних проєктів для діток і не тільки. Такі речі теж зближують — мова йде насамперед про людяність. Дуже багато тих радикальних республіканців, які виступають проти допомоги України. І тому нам треба зробити так, щоб все-таки вони приїхали в Україну — хоча би в столицю чи до Львова. Це працює безвідмовно, бо це ми протестували з 2014 року, працюючи з іншими делегаціями.

‍ОЩ: Наскільки політичне майбутнє США, а відтак і доля їхньої подальшої політики щодо України, великою мірою залежатиме від результатів президентських виборів 2024 року? 

ММ: Це буде вибір народу Сполучених Штатів. Ми не впливаємо і не втручаємося у вибори інших держав. Ми не Росія, вони це роблять дуже часто. Нам треба будувати табори підтримки зі всіх сторін. Вибори можуть пройти дуже цікаво. Уже два штати, якщо не помиляюсь, заборонили Трампу балотуватися. Це теж може вплинути на імідж кандидата. Будемо працювати і готуватися до  різних варіантів.

‍ОЩ: У середині грудня лідери країн-членів Європейського Союзу дали зелене світло для початку переговорів про вступ до ЄС з Україною та Молдовою. Попереду — роки перемовин, тисячі норм і законів, які треба змінити, нелегкий пошук компромісів між українською практикою й жорсткими правилами Євросоюзу. З чого починати? Чого чекати у 2024 році? З якими складнощами може зіткнутися Україна на цьому шляху?

‍ММ: Ми проголосуємо ще один важливий закон про лобізм. Наш єврокомітет уже його розглянув, рекомендував до голосування з уточненням деяких норм і правил  в рамках наших зобов'язань з ЄС. Але нас чекає 38 різних розділів, які будуть відкриватися почергово. Зараз завдання України та всієї дипломатії відкрити якомога більше розділів. Тобто, мова йде про рівень довіри, враховуючи, що Угоду про асоціацію, яка у нас діє з 2014 року, ми виконали вже більше як на 75%. Це вагомий результат за десять років роботи. Дуже по-різному країни вступали, інтегрувалися. Я думаю, що наш кейс більше схожий на Словацьку республіку, яка вступила за три роки. І нам треба дивитись на політичні цикли. Наступний політичний цикл — це вибори в травні в євроінституції, Європарламент, Єврокомісія тощо. Далі — 2029 рік. Я думаю, що абсолютно реально підготуватися до цього часу. 

‍ОЩ: В Україні часто питають: чому ЄС досі терпить Орбана? Угорщина перестала бути демократією, вона не відповідає критеріям членства. То чому її не вигнати?

‍ММ: Це питання дуже тонкого льоду, по якому ходить сама Угорщина. Будапешт не може просто так за підписом Орбана вийти з унії. Це повинні вирішити люди. І я впевнена, що угорці ніколи більшістю не проголосують за це. Тому тут нам треба шукати баланс. Давайте подивимось на формулу ухвалення рішень в ЄС, можливо, треба змінити її: не двадцять сім країн повинні сказати «так», а проста більшість, або шістдесят плюс один. Не може одна країна заблокувати ухвалення рішення і волю інших. Це колись робилося для того, щоб країни з меншою кількістю населення також могли співмірно впливати на ухвалення рішень. Але це також має зворотний ефект. Саме через порушення прав людини в самій Угорщині були заблоковані кошти для неї. Але в ЄС дуже кмітливі. Вони заблокували, розморозили, але ще не перерахували. Тому  ще є інструменти, але не хочеться, щоб це ставало лише питанням торгів через кошти підтримки для самої держави.

‍ОЩ: Попереду європейські вибори 2024 року. Чи не очікуєте Ви, що розклад політичних груп у Європарламенті після них буде зовсім інший?

‍ММ: Я думаю, що політичні групи збережуться. Можливо, трохи праворадикальні посиляться і націоналістичні. Ми отримаємо посилення на правому лівому і правому флангах. А нам зараз цікаво посилювати центр. І це якраз ті політичні партії, з якими ми максимально працюємо, — європейські християни, демократи, ліберали, зелені. І з консерваторами, і з соціалістами ми теж працюємо. Гарний приклад Німеччини, де звучать гучні заяви, що треба зупиняти допомогу Україні. А ми з цим не згодні: і наш посол, і діаспора, і громадські організації. Для нас вагомим елементом також є лагідне лобі на цих виборах. Якраз політична дипломатія зможе нам допомогти. 

‍ОЩ: Чи варто розраховувати Україні  на додаткові кошти від ЄС? 

ММ: Так, звісно. Ми говорили про пакет у п'ятдесят мільярдів. Він затверджений.  Зараз йдеться про реальну його частину — двадцять мільярдів. Підтримка цього пакету мегаважлива, бо це підтримка економіки України, нашої спроможності вистояти. 

‍ОЩ: У Вашингтоні цьогоріч відбудеться саміт НАТО. Що Україні очікувати від нього? Які перспективи членства України в НАТО?

‍ММ: Звісно, дуже хочеться отримати запрошення, тому що рішення політичне. Ми використовуємо зараз приблизно шістсот різновидів озброєння натівського типу. Всі ліцензії нові, вся новітня зброя, яка розробляється в рамках нашої держави, відповідає стандартам НАТО. Ми вже навчаємо наших колег в спільних місіях НАТО і, як доводить Американський інститут війни, найпрактичнішою і найспроможнішою армією в світі, яка довела це на полях бою, є українська армія. Не бачу жодних перепон для цього, якщо ми просто розглянемо певні критерії і річні плани, які для нас були перероблені в близьке партнерство. Ми знаємо, що Сполучені Штати не готові були підтримати рішення про запрошення на Вільнюському саміті. Можливо, їм сил нададуть рідні стіни — Вашингтон. І, напевно, там буде вирішуватися це питання більш точково.

Випробування стосунків відстанню. Через війну чимало сімейних пар зіштовхнулись із цією проблемою. Частина жінок із дітьми виїхали за кордон. Інші залишились в Україні, однак живуть без чоловіків. Бо ті захищають країну від ворога. Як зберегти стосунки, коли сім’ю роз’єднують сотні кілометрів? 

Відсутність фізичного контакту може викликати стрес, невпевненість та незадоволення, що призводить до погіршення стосунків. Війна загострює проблеми та емоції. Психолог-психотерапевт Денис Лавриненко переконаний, що все залежить від того, на якій стадії стосунків пара перебуває. Здорові відносини закономірно починаються зі злиття, поступово стають диференційованими зі збереженням потреби бути разом і прагненням мати час на себе, з часом трансформуються в автономні, але потреба бути разом залишається:

— Випробування відстанню найкраще проходять люди, які мають досвід у 4+ років стосунків. Пари, що разом менше 2-х років, як правило, мають сильну потребу у злитті, що не можна забезпечити на відстані. Тому саме для них характерний найбільший ризик зрад. Люди ж, які разом близько 2-4 років, часто переживають конфлікти та непорозуміння у стосунках на відстані. Війна як фактор розлуки стала потужним викликом для багатьох пар. Ми зіткнулися з вимушеною необхідністю бути окремо від близьких, що вимагає від нас готовності та здатності жити і підтримувати відносини в умовах невизначеності. Таким чином розвиток толерантності до невизначеності є свого роду щепленням від непорозумінь та інших проблем у стосунках.

Почуття вдячності за 22 роки спільного життя і потреба йти далі самій

Для письменниці Юлії Бережко-Камінської війна стала колосальним потрясінням, її родина пережила страхи окупації в Бучі. Після цього Юля разом з дітьми виїхала до Польщі. Чоловік залишився в Україні. 

Жінка адаптувалася, почала ввести в Польщі різноманітні літературні проєкти, презентації. Але життя змусило замислитися над проблемами у стосунках, які були ще до війни:

— Відстань, яка між нами виникла через війну, дала можливість багато над чим подумати. Це був дуже болючий період. Війна показала, наскільки крихке життя. Після двох тижнів під обстрілами багато що починаєш бачити інакше. І кожен відповідає за те, як живе. Я боялася розлучення. Навіть говорити про це. Не знала, як дам раду дітям і загалом переживу всі ці неприємні процедури. Розлука після потрясіння в окупованій Бучі багато чого дала відчути. І я наважилася. Ніби стрибнула з висоти в холодну воду, у швидку течію гірської ріки. Сказала про це дорослій доньці, батькам, найближчим людям. І відчула полегшення та підтримку, хоча й не уявляла, як жити далі. У мені залишилося відчуття вдячності за 22 роки спільного життя і потреба далі йти самій.

Але далі Юля йшла не сама, бо доля розпорядилася по-своєму — і подарувала письменниці нове кохання — Ростислава, з яким Юля одружилася в липні 2023 року після повернення в Україну. 

— Зараз згадуємо, як вирішили одружитись після двох зустрічей, одна з яких була дуже давно. Це може здаватися дивним, але нас від самого початку супроводжувало відчуття долі, відчуття невідворотності, відчуття того, що ми не можемо зробити інакше, що ми маємо бути разом, — відверто зізнається Юлія Бережко-Камінська.

Тричі збирала речі і їхала від мене, я її щоразу повертав

Шлюб на відстані рано чи пізно зруйнується, якщо обоє у парі не докладають зусиль для побудови спільного майбутнього. У цьому певен психотерапевт Олег Катостровський. Якщо родина не може справитися самотужки, варто звернутися за допомогою до кваліфікованого психотерапевта. Так зробив стоматолог Ігор, який зараз служить в ЗСУ. Але його сім’я все одно розпалася. 

— У нас було пристрасне кохання, але водночас стільки проблем. Вона тричі збирала речі та їхала від мене, я її щоразу повертав. Вона починала ходити до психотерапевта, трохи налагоджувались стосунки, та проблеми знову поверталися, —  розповідає Ігор. 

Коли почалася війна, він з першого дня пішов до лав тероборони, а зараз перебуває на фронті: 

— Деякий час ми намагалися зберегти стосунки, пообіцяли підтримувати одне одного. Але зрештою вона знову зібрала речі.  Я вирішив, що не буду повертати її. Подали на розлучення. Ми досі любимо одне одного, страждаємо. Але розуміємо, що разом страждатимемо ще більше. 

‍Хороший шлюб тримається на партнерстві

У письменниці Дари Корній воюють і чоловік, і син. Востаннє чоловік Володимир був у відпустці в січні 2023 року — отримав контузію і його відпустили на 10 днів додому. Син Максим за 1,5 роки вперше приїхав на кілька днів у серпні. Дара каже, як би важко не було на відстані, потрібно шукати сили і жити далі. 

— Їм набагато складніше, ніж нам. Вони відповідають за мільйони людей, а не тільки за свою родину. Треба переступити через внутрішній егоїзм. Це важко, але потрібно. І тоді ти зрозумієш, що ти сильна. Він тримає на своїх плечах світ, а ти не можеш на своїх плечах втримати родину? Коли вони повертаються додому, у них зламана психіка, і ми маємо це розуміти і чути їх. Хороший шлюб тримається на партнерстві. Розлучення відбувається не через війну, а тому що є якісь проблеми. Війна — це лише привід, але не причина… Мене ніколи не заколихували розмови, що війна закінчиться за 2 тижні, за місяць. Це Росія, війна надовго. І мої чоловіки будуть там стільки, скільки потребуватиме Україна і скільки витримає їх здоров’я, — говорить Дара. 

Жінка каже, що стосунки з чоловіком за період війни не змінилися (а війна почалася для їхньої сім’ї з 2014 року, коли чоловік пішов добровольцем). Однак змінилися стосунки із сином, він подорослішав. Хлопець на 2-му курсі залишив навчання, бо зрозумів, що це не його покликання. Потім підписав контракт і пішов до ЗСУ.

— Я пам’ятаю, як він прийшов прощатися: мамо, починається війна. Попередь всіх знайомих, друзів, скажи, що це не жарти. Я дивлюся на свого сина і розумію, що він дорослий і усвідомлює все краще, ніж я, — пригадує Дара Корній. — Син вирішив, що хоче бути на війні військовим психологом.

Дара Корній не має досвіду спілкування з дружинами, які розлучаються. Серед її оточення всі жінки чекають чоловіків. У них навіть сформувався своєрідний клуб, де підтримують одна одну. 

Як зберегти стосунки попри відстань?

Витримає пара випробування кілометрами чи ні залежить від багатьох факторів — досвіду стосунків, їхньої тривалості, зрілості  партнерів, наявних проблем до розлуки, готовності та здатності долати труднощі. За словами психолога-психотерапевта Дениса Лавриненка, сила стосунків — це їхня здорова гнучкість:

— Стосунки, побудовані двома зрілими та психологічно гнучкими людьми, відстань не просто не зруйнує, а навіть здатна розвинути. Готовність бути окремо у складних обставинах забезпечує нашу можливість витримати відстань, вийшовши із труднощів у новій якості.

Денис також дає кілька важливих порад, як врятувати шлюб на відстані:

• потрібно шукати можливості задоволення потреби у злитті без зрад;
• мінімізувати конфлікти та непорозуміння;
• бути психологічною опорою одне для одного у процесі тимчасової автономної реалізації життя кожного;
• бути на зв’язку у комфортний для обох партнерів час;
• поважати особисті кордони;
• уникати надмірного взаємного контролю;
• бути одне для одного безумовним острівцем прийняття, стабільності та безпеки;
• дозволити собі звернутися за професійною психологічною допомогою, якщо щось із цього не виходить реалізувати самотужки.

З відкритою комунікацією, довірою та підтримкою деякі пари здатні не тільки пережити  випробування відстанню, а й зміцнити стосунки.

Оксана Щирба: Серед ночі мені подзвонила сестра. «Приїжджай. Рятуй мене…» — тихо прозвучав голос в телефоні. Я злякалась. Вже за кілька хвилин мчалась до неї на таксі з другого кінця Варшави. Застала сестру саму, налякану і бліду. Їй здавалось, що вона помирає: тіло трясло, боліло в грудях. Зовні було схоже на серцевий напад. Я викликала швидку. Виявилось — приступ панічної атаки. Сестрі вкололи заспокійливе і порадили звернутися до психотерапевта…

Що таке панічна атака? Які її основні симптоми?

Марина Усенко: Панічна атака або синдром панічного стану (СПС) — це незрозумілий та надзвичайно потужний приступ тривоги, який супроводжується страхом. Серед основних симптомів — прискорене серцебиття, пітливість, тремтіння, задишка, біль або дискомфорт в грудях, запаморочення, оніміння або поколювання у різних ділянках тіла.

ОЩ: Які причини панічних атак? Як відрізнити їх від інших тривожних розладів?  

МУ: Причини панічних атак можуть бути різноманітними: генетичні фактори, різкі зміни у житті, сильні стресові ситуації, деякі захворювання. Ось декілька ключових аспектів, як відрізнити їх від інших тривожних розладів:

• Панічні атаки зазвичай стаються раптово і досягають піку інтенсивності протягом декількох хвилин. Це відрізняє їх від більш тривалих та стійких станів занепокоєння та неврозу, характерних для генералізованих тривожних розладів.

• Під час панічної атаки людина може відчувати інтенсивні симптоми, такі як прискорене серцебиття, задишка, тремтіння, пітливість, запаморочення, що може сприйматись як симптоми серйозного захворювання.

• Часто під час панічної атаки люди відчувають страх смерті або втрату самоконтролю, що не притаманне іншим тривожним розладам.

• Люди, які пережили панічну атаку, часто починають уникати ситуацій або місць, де вона сталася. Це може призвести до розвитку агорафобії.

• Напади тривоги часто пов'язані з певними ситуаціями або об'єктами, натомість панічні атаки можуть виникати неочікувано і без видимої на це причини.

• Інші тривожні розлади, як правило, мають зовнішні тригери або конкретні страхи (наприклад, соціальна фобія, страх перед певними об'єктами або ситуаціями), тоді як панічні атаки можуть виникати без явного зовнішнього подразника.

ОЩ: Чим небезпечні панічні атаки? Які можливі ускладнення?

МУ: Людина, схильна до панічних атак, живе в постійному хвилюванні й очікуванні приступу, це сильно виснажує фізично та емоційно. Такі переживання провокують різні соматичні захворювання:  спазмують м’язи, затискаються судини, — це також впливає і на внутрішні органи. Також панічні атаки можуть призвести до розвитку фобій, асоціальної поведінки та депресій.

ОЩ: Яким чином панічні атаки впливають на щоденне життя та робочу діяльність людини?

МУ: Думаю, кожен з нас знає, як складно буває спілкуватися з емоційно нестабільними або депресивними людьми. Для людини, схильної до панічних атак, депресія може стати частиною життя. Через це, зокрема, знижується продуктивність на роботі, втрачається мотивація. Людина може часто впадати в істерики, або ж навпаки - замкнутися в собі. Усе це погіршує якість спілкування з друзями та колегами.

‍ОЩ: Хто найбільш схильний до панічних атак?

МУ: До групи ризику входять люди з високим рівнем тривожності і негативним мисленням, люди з низькою самооцінкою, не стресостійкі. Частіш до тривог схильні жінки, оскільки вони, як правило, більш емоційні.

ОЩ: Як зупинити панічну атаку? Особливо, якщо людина сама?

МУ: Панічна атака є певним поведінковим патерном, який потрібно спрямувати на щось інше одразу, як тільки почався приступ. Ось декілька дієвих вправ:

• Концентрація на диханні. Можна дихати за принципом «квадрату»: спочатку вдих на рахунок до 4 та видих на рахунок до 4, а потім поступово збільшувати такий «квадрат» до 6 рахунків. Добре працює також практика з йоги — Наді Шодхана пранаяма [також відома як анулома вілома або дихання черговими ніздрями. — Ред.].

• Увага на реальності, а не на емоціях. Задіяти всі аналізатори: слуховий, зоровий, тактильний. Для виконання цієї вправи необхідно детально роздивитись усе, що оточує в цей момент, прислухатись до всіх звуків, торкатися предметів і говорити: тут і зараз я бачу цей годинник, тут і зараз я стукаю по столу, тут і зараз я відчуваю м’якість цієї ковдри і т.д. Важливо починати кожну фразу зі слів «тут і зараз». Під час кожного нового приступу мозок пригадує досвід з попередніх, і людині здається, що відбувається щось більше, ніж це є насправді. Саме тому потрібно активно перемикати увагу.

• Кінетичні вправи. Наприклад: Сісти на стіл. Покласти долоню на стегно. Потирати стегно, зосередити увагу на відчутті під долонею. Іншу долоню — покласти на сідницю чи на коліно, також зосередитись на відчуттях. Паралельно частину уваги направити на потилицю. Тобто, людині потрібно одночасно утримувати увагу: під правою долонею, під лівою, на сідниці, на потилиці. Такий незвичний розподіл уваги гальмує панічну атаку і людина концентрується на тому, що відчуває зовні.

ОЩ: Як лікуються панічні атаки?

МУ: Лікування панічних атак може включати як психотерапію, так і медикаментозне лікування. Інколи необхідно змінити спосіб життя: гуляти на свіжому повітрі, забезпечити собі здоровий сон, займатись фізичними навантаженнями, слідкувати за біоритмами. У воєнний час це зробити складніше, але теж реально. А ще — важливо поставити собі ціль, бажано велику і незвичайну.

Наявність цілі завжди зміщує фокус уваги людини з тривоги на те, що для неї справді важливе в житті.

ОЩ: Як можна запобігти атакам паніки та як підтримувати своє психічне здоровʼя?

МУ: Психічне здоровʼя потрібно підтримувати кожній людини, якщо вона хоче прожити це життя щасливо. Ключовим є здоровий сон. Лягати потрібно не пізніше десятої вечора, а прокидатись — близько шостої ранку, коли активується кортизол і організм готується до продуктивного дня. Далі — здорове та збалансоване харчування. Люди часто недооцінюють вплив їжі, яку споживають. Це ніби пальне, яке заливають в автомобіль: воно повинно бути якісним, якщо ви хочете, щоб машина (читаємо: тіло) служила вам довго.

Ранкові вправи, йога — просто внести у свій календар і виконувати регулярно: це допоможе зміцнити імунітет та стабілізувати нервову систему. Щодня виконувати вправи на розвиток саморегуляції та самоконтролю, про які я говорила вище. Звичайно ж додаємо щоденні прогулянки швидким кроком, гуляти бажано щонайменше по дві години.

Важливо пам’ятати: людська психіка любить режим і систему, тому у вашій рутині повинні бути щоденні ритуали, серед яких панічним атакам просто не буде місця. 

Наше життя — це вибір шляхів, якими йти, і цей вибір робимо саме ми.

Як і у кожній країні Європи, у Польщі до вагітності ставляться особливо серйозно. В залежності від виду трудового договору, згідно з польським законодавством, жінка має право на декретну відпустку та декретні виплати. Медична допомога у державних клініках  вагітним жінкам надається безплатно, є можливість обирати лікаря або клініку для пологів самостійно. Громадянки України, які перетнули кордон після 24 лютого 2022 року, у Польщі мають право на безкоштовне ведення вагітності та спостереження лікаря, пологи, а також догляд на новонародженим.

Отримати такі послуги можна, якщо укласти контракт з Національним фондом охорони здоров’я (NFZ) і стати на облік у відділення акушерства та гінекології. У Польщі жінки мають можливість обирати лікарню та пологовий будинок, в якому будуть народжувати свою дитину. Більшість закладів — обладнані сучасною технікою, мають висококваліфікований персонал та пропонують комфортні умови для вагітних жінок і їхніх партнерів.

Супровід молодих мам після пологів є важливою частиною системи охорони здоров'я. Після народження дитини вагітні жінки можуть розраховувати на підтримку з боку медичного персоналу: лікарі слідкують за здоров'ям новонародженої дитини та матері, надають рекомендації щодо годування, догляду та розвитку немовля.

Вагітність в Польщі та в Україні: основні відмінності

Вікторія Данилів, яка переїхала з України до Польщі понад два роки тому,  поділилась із виданням Sestry своїм досвідом пологів у цій країні.

«Для того, щоб стати на Польщі на облік для ведення вагітності — передусім потрібно звернутись до гінеколога-акушера (ginekologa położnika) або просто гінеколога, який обслуговує вагітних. Лікар визначить термін вагітності та візьме мазки на цитологію. Після цього майбутніх мам у польських лікарнях записують до окремих черг, інакше очікування було би надто довгим», — пояснила Вікторія. За її спостереженнями, у Польщі, порівняно з Україною, жінкам роблять більшу кількість УЗД, але є теж й інші відмінності. «Також  потрібно зробити кілька тестів на генетичні хвороби чи інші ймовірні патології у плода. Такі аналізи платні та обов'язкові, однак їх можна не робити, якщо написати відповідну відмову», — додала жінка.

Особливо Вікторії у Польщі сподобалось відношення персоналу та лікарів до пацієнтів: дуже уважне та емпатичне. А що не сподобалось, то це —  відсутність опції персональної палати і якість їжі у шпиталі. «Помітила також, що у Польщі не квапляться пришвидшувати пологи, навіть якщо для цього є показання. У моєму випадку такі показання були. Як на мене, ведення вагітності у Польщі одночасно краще. А ось самі пологи, мабуть, таки в Україні — через можливість обрати сімейну палату. Мої пологи були безкоштовними завдяки страхуванню NFZ. На післяпологовий огляд довелося чекати аж два місяці, бо не вагітні жінки вже йдуть згідно з загальною чергою», — зауважує співрозмовниця.

У свою чергу Катерині, яка готується вдруге стати мамою, з лікарями не дуже «щастить»: нарікає на байдуже ставлення. Народжувати жінка планує в маленькому польському містечку, в державному шпиталі. Каже — платні лише приватні скринінги. А ось в Україні — потрібно за все «домовлятися». «Три роки тому народжувала в Україні, в пологовий приїхала сама. З лікарем особисто не домовлялась, тож за 5 днів до мене ніхто навіть не підійшов. А коли я попросила покликати лікаря, мені сказали, що мої пологи не «за домовленістю», а всі лікарі — зайняті. У Польщі ж, якщо маєш страховку або статус (status UKR. — Авт.),  то пологи безкоштовні. Загалом мені все подобається, окрім відношення лікарів. Медсестри трапляються хороші. Тут як пощастить». ‍

Піклуватись про власне здоров'я — відповідальність пацієнта

Акушер-гінеколог Олена Малініна запевняє, що неважливо, на якому терміні гестації перебуває українка, яка хоче пройти обстеження у Польщі: до лікаря, який її огляне, завжди можна потрапити майже без черги. Звісно, у приватній клініці це зробити легше, оскільки у державних — лікарів мало, а пацієнтів багато. Вагітність може вести один лікар, а можуть і різні — за бажанням пацієнтки. Важливо пам’ятати, що, на відміну від України, в Польщі лікар не несе жодної відповідальності за пацієнтку, якщо вона не виконує його рекомендації.

«Тут кожна пацієнтка несе  сама відповідальність за себе та дитину. Єдине, що має зробити лікар — це надати рекомендації згідно з протоколами, які є рекомендовані Польським товариством  гінекологів та акушерів (PTGiP). У Польщі  дуже гарно написані протоколи, мені вони подобаються більше, ніж українські. Тут неможливо помилитися, коли надаєш ту чи іншу рекомендацію», — підкреслила Олена Малініна.

Водночас, як зауважила Малініна, якщо пацієнтка терміново потребує допомоги, то може звернутися в будь-яку акушерсько-гінекологічну лікарню, і її завжди приймуть та обстежать.

«Мені також дуже подобається у Польщі патронаж новонародженої дитини — на високому рівні. Через 6 тижнів після народження дитини жінка обов’язково має звернутися до лікаря, який її спостерігав, або ж до гінеколога. Можлива опція, коли акушерка сама кілька разів відвідує пацієнтку після пологів, допомагає прикласти до грудей дитину, вчить пеленати. В Україні такий патронаж існує хіба що на аркуші паперу, на практиці акушерки до пацієнток не ходять», — додає співрозмовниця видання Sestry. Окрім того, за словами лікарки, у Польщі є школи материнства, де проводять навчання українською мовою. Там працюють акушерки та сертифіковані спеціалісти з грудного вигодовування.

Скільки коштують пологи в Польщі?

Якщо пацієнтка має державне страхування, зареєстрована в NFZ — за пологи у Польщі платити не доведеться.  Натомість якщо жінка приїхала до Польщі до 24 лютого 2022 року, не застрахована, офіційно не працевлаштована і її медичні послуги не покриває страхування чоловіка — у такому випадку доведеться оплатити всі послуги, які надає заклад. Зокрема, ціна за пологи в Польщі стартує від 7,5 тисяч злотих (офіційна інформація, зазначена на сайтах пологових будинків. — Авт.), а у приватних закладах — від 10 тисяч злотих. У державній клініці пацієнтка не може обирати лікаря, який прийматиме пологи, а у приватних закладах така можливість є.

До яких складнощів треба підготуватись

Акушер-гінеколог Олена Малініна попереджає, що українкам, які планують народжувати дитину на території Польщі, потрібно пам’ятати кілька важливих речей.

По-перше, потрібно бути готовою до того, що у цій країні лікар не буде на зв’язку з пацієнткою 24/7, як це буває в Україні. По-друге, є чітка черга і регламентовані правила. Наприклад, польські лікарі не будуть робити додаткові УЗД за бажанням пацієнтки. Якщо все добре протікає, жінка отримає всього три УЗД за період вагітності. Також бувають ситуації, коли пацієнтка приходить на прийом у державну лікарню, а її лікар може у цей час недоступний. У такому випадку її прийме інший лікар. Окрім того, може статись ситуація, коли вагітна приїжджає у попередньо обраний пологовий будинок народжувати, а їй кажуть, що вільних місць на даний момент немає. У такому випадку майбутню маму перенаправлять в  інший пологовий будинок і забезпечать їй перевезення. В Україні такої практики немає.

‍Не забудьте взяти з собою у пологовий будинок:

• посвідчення особи;
• облікова карта вагітної;
• результат аналізу на визначення групи крові;
• результати обстежень (USG, HIV, HBS, HCV, WR, GBS)
• направлення в пологовий будинок (за необхідності).

‍

«Український Жіночий Батальйон» об’єднав небайдужих, хто допомагає військовим, закуповує військову амуніцію, надає підтримку жінкам, які постраждали від війни. Серед них тільки жінки, мужні і сильні. Вони чекають чоловіків, братів, синів з фронту і наближають перемогу. Про унікальний досвід волонтерської спільноти «Український Жіночий Батальйон» розповіла виданню Sestry Альона Данілова, засновниця організації.

‍Оксана Щирба: У вашій родині  три покоління чоловіків пішли на фронт добровольцями. Вітчим, чоловік та брат. Як ви сприйняли це? 

Альона Данілова: Вітчим ще у 2014 році пішов захищати Україну і невдовзі потрапив до полону. Через 9 місяців волонтери допомогли його повернути. Сьогодні він знову захищає Україну на полі бою. Чоловік — військовий з 2014 року. Був волонтером під час Революції Гідності, пішов одразу захищати нашу країну на Сході. У 2018 році отримав важкі поранення. Він не має нирки, селезінки, частини шлунка, печінки. Попри це 24 лютого він знову пішов захищати Україну.

Мій брат (йому зараз 20 років) ще у школі визначився, що буде військовим, як вітчим. Він вступив до Одеського військового ліцею, а потім — до Одеської академії розвідки, де зараз навчається. У них одразу підписаний контракт. І вже з 3 курсу їх беруть на бойові виїзди. Потім повертаються в академію, «підтягують» теорію і знову — до практики. Я тримаюся і допомагаю усім, чим можу. У нас, українців, немає іншого вибору, як бути однією сім'єю.

ОЩ: Як виникла ідея створення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Приїхала до батьків, не знаходила собі місця, дізналась, що мій 18-річний брат теж захищає Україну. Я багато спілкувалась з дівчатами та жінками, які так само переживали події війни. Психологічно було дуже важко. Вирішила створити комʼюніті, де жінки будуть корисними для наших захисників. Власне, з цього й починається історія «Українського Жіночого Батальйону». Я об’єднала дівчат для того, щоб спільно підтримувати ЗСУ. 

ОЩ: Чим конкретно займається організація?

АД: У команді «Українського Жіночого Батальйону» працюють виключно жінки, маємо понад 50 учасниць. Я за професією журналістка. Серед нас є футболістки, журналістки, співачки, акторки, менеджерки, маркетологині, вчительки, економістки, лікарки, історикині, психологині та багато інших. 

У когось рідні на фронті, хтось перебуває за кордоном, але дуже хоче бути корисним ЗСУ, хтось втратив близьких. Тож батальйон  — місце сили та відради. Загалом до нашої діяльності залучено більше 3 тисяч людей з різних країн світу, які допомагають донатами, поширенням інформаційних кампаній та просто говорять про Україну. Працюємо 24/7 на волонтерських засадах. Паралельно  маємо основну роботу, хобі та народжуємо дітей. 

Отримали нагороду «Золоте серце» від Президента України. Проєкт «Волонтерська премія» нагородив нашу команду у номінації допомога військовим, засновниками якої є лауреати Нобелівської премії миру 2022 — Центр громадянських свобод.

Допомагаємо українським захисникам та захисницям, закриваючи потреби у військовій амуніції; підтримуємо жінок, які постраждали від війни та стаємо їхнім рупором в медіапросторі; популяризуємо українську культуру, розповідаючи про сучасні події та історичну спадщину; показуємо світові справжнє життя українців під час війни за допомогою власних медіапроєктів.

«Український Жіночий Батальйон» організовував як онлайн, так й офлайн-заходи. Ми максимально взаємодіємо з медіа, популяризуємо нашу діяльність, щоб залучити жінок допомагати і підтримувати нашу організацію, українських військових та наші флагманські проєкти, наприклад, «Голос жінки».

ОЩ: Як долучитися до діяльності батальйону? 

АД: Ми постійно долучаємо до нашої діяльності новеньких. Тому будемо раді бачити дівчат з великим серцем. Все, що потрібно, — це бажання працювати заради нашої перемоги і написати нам у соціальних мережах. 

ОЩ: Як швидко вам вдалося налагодити роботу в команді?

АД: Насправді, якщо ви кажете, що два роки — це швидко, тоді дуже вам дякую. Для нас це клопітка щоденна праця. Ми досі змінюємо внутрішні формати і підходи до діяльності, реагуємо на виклики, пов'язані із ситуацією в країні.

ОЩ: Як ви обираєте, кому саме допомагати?

АД: Ми допомагаємо як захисникам, так і захисницям. Команда працює виключно за  офіційними запитами. Якщо підрозділ потребує допомоги — заповнює форму або пише нам у соціальних мережах. Далі надаємо інструкцію і максимально швидко формуємо офіційний запит. У нас вже є частина підрозділів, які звертаються постійно і навіть вивчили акції організації, аби на початку одразу ж сформувати запит. Ми допомагаємо усім, хто потребує.

ОЩ: У батальйоні є формат донатів, а також формат самостійної купівлі. Що закуповують люди? І чи активно донатять?

АД: Так, формат самостійної закупівлі відбувається в рамках ініціатив «Таємний Санта. Подаруй Різдво військовим» та «8 березня на фронті». Ми запитуємо у військових, що їм потрібно, — це і тактичні рукавиці, ліхтарики, ліки, термобілизна, форма та багато іншого. Формуємо списки з офіційних запитів і надсилаємо всім охочим взяти участь. Тоді люди самі обирають, що їм зручніше — купити річ чи задонатити. 

ОЩ: У чому суть проєкту «Голос жінки»?

АД: Це соціально-психологічний проєкт, надає психологічну допомогу жінкам, розповідає про війну в Україні їхніми очима. Прагнемо показати світові досвід, який проживає український народ. Й особливо досвід жінок, які долали безліч випробувань, аби врятуватися та врятувати близьких.​ Кожна жінка може поділитися своєю історією та отримати безкоштовну психологічну допомогу, взяти участь в онлайн-заняттях з арттерапії.

У нас є цілодобова лінія психологічної допомоги. Посилання на історії жінок із проєкту «Голос жінки» тут.

ОЩ: Розкажіть про проєкт «Таємний Санта».

АД: Ми другий рік поспіль адаптуємо всесвітньо відому новорічну гру-обмін подарунками «Таємний Санта» під воєнні реалії України. «Подаруй Різдво військовим» — це благодійна акція, де кожен небайдужий обирає позицію (або декілька) з переліку потреб, який за запитами захисників та захисниць сформували наші волонтерки. Серед потреб — пледи, матраци, ліки, тактичні рукавиці, камуфляжні сітки тощо. Потреби підібрані так, щоб вартість кожної могла покрити одна людина. Цього року ми стартували 20 листопада, пакунки надходять практично щодня. Довелося навіть на декілька днів продовжити акцію. Серед подарунків були і листівки від дітей, ми зі сльозами пакували ці посилки для військових.

ОЩ: Що у вашій роботі найважче?

АД: Найважче — хвилюватися, аби збори закрилися максимально швидко і наші захисники отримали амуніцію, в якій почуватимуться хоч трохи захищеними. Звичайно, у внутрішній діяльності організації є свої труднощі, та в нас є команда, де усі жінки мають неймовірну мотивацію, а наші цілі спрямовані в одному напрямку, тому все долаємо разом.

ОЩ: Чим для вас особисто є батальйон?

АД: Для мене «Український жіночий батальйон» — місце сили. Тут кожна має свою історію, схожі цінності, нас об'єднує спільна мета. На початку повномасштабного вторгнення, коли було важко зібратися із силами і працювати, я не впала у відчай, а створила це ком'юніті, яке зараз є надійним тилом захисників. Ми масштабуємося щодня.

ОЩ: В одному з інтерв'ю ви сказали, що в колективі був мовний конфлікт. Розкажіть про це.

АД: Не скажу, що це був мовний конфлікт, проте для нас важливо, аби усі члени команди спілкувалися українською мовою. Ми разом робимо чимало, аби донести людям цінність спілкування державною, рідною мовою всюди. Розпочали із себе і наполягаємо на тому, щоб це робили усі громадяни України. 

Нещодавно на сторінці в Instagram поділилися історією волонтерки «Українського Жіночого Батальйону» про те, яка у нас свідома молодь, і ще у 2014 році зрозуміла, що мова — меч! 

ОЩ: Чи не здається вам, що волонтерська активність порівняно з початком повномасштабного вторгнення спала? З чим це пов'язано?

АД: Волонтерська активність не спала, адже моя стрічка переповнена волонтерами, які щодня допомагають. Інша справа, чи впала активність людей, які хочуть підтримувати цих волонтерів? Тоді, так.

ОЩ: Яке найбільше досягнення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Наше досягнення — це наші люди і наша команда. Найбільша цінність — це люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу. 

ОЩ: Яким запамʼятали 24 лютого? Коли чоловік йшов на фронт, втримували його?

АД: У січні та лютому 2022 року Женя, мій чоловік, готувався до війни: чистив зброю, їздив в тир, перебирав рюкзак. 24-го він прокинувся близько 4:30, прочитав перші повідомлення про вибухи у Харкові. Розбудив мене словами: «Аленушка, началась война. Пожалуйста, береги себя. Я ушел». Він стояв вже одягнений та зібраний. Я не дуже зрозуміла, куди він пішов і як надовго, а коли збагнула, то вже прощались біля дверей. Уявляєте? Ти відпускаєш людину і не знаєш, побачиш знову чи ні… Просто не усвідомлюєш, що відбувається.

ОЩ: Як війна змінила ваше життя?

АД: Війна дала мені зрозуміти, хто є хто. Це дуже важливо, адже не можна жити у мареві мрій і надій, що люди зміняться. 24 лютого — це одна ніч, один ранок, один день, в який кожен мав прийняти для себе рішення. Я стала ще більше пишатися і любити свою країну, ми щодня продовжуємо боротися за незалежність.

ОЩ: Про що ви мрієте?

АД: Я мрію, щоб усі швидше повернулися додому живі та здорові. Інших мрій немає, є лише речі, які хочеться втілити. Хочу, щоб усім було куди повертатися, до кого. Лише тоді всі мрії будуть реалізовані.

«Мене звати Настя, мені 25 років. До 24 лютого я жила в Харкові. Вибухи застали мене в Києві, куди я приїхала із своєю кішкою, щоб доглянути кота друзів. Спочатку думок про евакуацію не було. Ту ніч я провела у ванній кімнаті, здригаючись від вибухів. 25 лютого мені запропонували виїхати за місто, але я потрапила під артилерійський обстріл. Це було дуже страшно. Я стояла на перехресті і чула страшенний гуркіт ліворуч від себе та над головою. У той момент я попрощалась з життям. Але потім згадала про тварин у себе в руках, і побігла назад, в бік дому. Випадково побачила на своєму шляху відкрите сховище. Потрапивши туди, я накрила переноски з котами своїм пальтом, аби трішки зігріти та заспокоїти тварин, а сама протягом 5 годин спала на підлозі, доки зверху гриміли вибухи та їхали танки з рашистською z-символікою». Це лише одне свідчення з онлайн-платформи «Свідок» (Svidok) — воєнного щоденника українців. Тут документують правду про воєнні злочини російських військових. Ці свідчення служать основою для подальших розслідувань правоохоронними органами. «Свідок» був створений громадянами та друзями України у партнерстві з Фундацією AI for Good. Як працює платформа, як передаються дані правоохоронним органам онлайн-виданню Sestry.eu розповіла Олена Кук, директорка з контенту та комунікації онлайн-платформи «Свідок».

Світ має розуміти, що відбувається в Україні

Платформа передусім виникла для того, аби зберегти всі свідчення тих жахливих подій, які зараз відбуваються в Україні. Після Другої світової війни дуже важко було зробити це, люди згодом багато чого забули, чимало стерлося з пам'яті. І, власне, виникла  ідея ось такої платформи, де свідчення будуть зберігатися в реальному часі — тут і зараз — у форматі воєнного щоденника, щоб через 50-100 років хтось міг зайти і чітко побачити, що саме відбувалося в той чи інший день в різних містах  України. Також «Свідок» покликаний допомогти правоохоронцям покарати винних. Багато свідчень мають класифікацію воєнного злочину — і, відповідно, ми передаємо їх до Міжнародного кримінального суду, Офісу Генпрокурора. Потім слідчі вже контактують з людьми. На даний момент десятки свідчень передано і долучено до досудових розслідувань. Ще одна не менш важлива ціль — розповсюдити  правду про війну в Україні за кордоном, аби світ розумів, що відбувається і продовжував нас підтримувати, адже Росія вкидає дуже багато маніпуляцій та пропаганди  з метою перекрутити факти. Крім того, у світі відбувається чимало подій, які переключають увагу людей з України. Тому для нас важливо тримати тему війни на перших шпальтах — через іноземних журналістів, через різноманітні виставки, які організовуємо за кордоном. І хоч ініціював платформу американський фонд,  створили її і працюють над нею українські фахівці. У нас досить невелика команда — ми намагаємося акумулювати мінімум ресурсів, аби зробити максимум справ. 

Цифровий музей спогадів про війну

Планується створення єдиного великого цифрового музею спогадів про війну Росії в Україні. Для нас важливо, аби історії записувалися у форматі воєнного щоденника від першої особи. Коли свідчення зберігаються в автентичному варіанті, це більш зрозуміло для читача і того, хто, власне, потім буде бачити ці свідчення. Ми неодмінно перевіряємо, щоб не було російської пропаганди. Це дуже важливо. Але, наприклад,  суржик ми не правимо, щоб зберегти  автентику і передати емоції, які пережила людина. Також ми міркуємо над тим, щоб створити  аудіозапис тих чи інших спогадів. Насправді ідей дуже багато. Але наша найголовніша мета — зібрати свідчення кожного українця. Дуже важливо знати, що відчували люди в Києві, Харкові, Запоріжжі, Львові. Війна торкнулася всіх регіонів. Дуже цінно, аби кожен українець зберіг свої свідчення. Відтак ми отримаємо в майбутньому найбільш задокументовану війну в історії, щоб таке більше ніколи не повторилося. А, головно, аби Росія не змогла маніпулювати та перекручувати факти. 

‍Людина залишає свідчення анонімно. При бажанні може вказувати особисті дані 

Для нас важливою є безпека і користувачів, і свідків, і тих, хто зберігає свої свідчення. Усі свідчення є анонімними. Під час передачі свідчень правоохоронцям і представникам Міжнародного кримінального суду можемо передавати особисті дані людей, аби це використовували у досудових розслідувань і справах. Але публічно ці дані приховані — передусім з міркувань безпеки. Адже багато людей з окупованих територій і звідти, де тривають бойові дії, вони бояться. Якщо людина має бажання оприлюднити своє ім'я, то може вказати в самому тексті, хто вона, звідки. І такі свідчення є. 

‍Зв’язатися зі свідками можуть правоохоронці та журналісти

Розслідувачі, журналісти, дослідники можуть створити на платформі спеціальний акаунт. Це можливості для тих, хто глибше працюватиме зі свідченнями або розповсюджуватиме їх у світі. Для звичайних користувачів ми зробили легку реєстрацію, щоб людина залишала власні свідчення без жодних складнощів. А до тих, хто реєструє спеціальний акаунт, є додаткові вимоги: для нас як адміністраторів платформи важливо розуміли, що це за людина, з якою метою хоче використати інформацію. Тому вказується місце роботи, додається фото посвідчення, фото людини разом зі своїм посвідченням. Тільки так можна пройти ідентифікацію. Ми дуже детально перевіряємо, чи це дійсно ця людина. Маючи доступ до спеціального акаунта, журналіст чи дослідник може сконтактувати безпосередньо зі свідком, попередньо надіславши запит. Звісно, тільки у випадку згоди свідка з ним можуть звʼязатися. 

‍Уся інформація на платформі проходить ретельну перевірку

Ми перечитуємо всі історії, які перед публікацією переглядається модератором. Це  робиться для того, аби не пройшла російська пропаганда, аби ми не стали майданчиком, де будуть поширюватися російські наративи. Особа може навмисно перекручувати інформацію, писати, що влада всіх здає, що українські захисники щось не те роблять. Ми намагаємося перевірити усі викладені факти, щоб не було жодної маніпуляції чи неправомірної інформації. Звісно, це складно, коли мова йде про території, які перебувають у зоні бойових дій чи в окупації. Ми просто фізично не в змозі це перевірити. Але якщо бачимо щось підозріле, то не публікуємо цього. У випадку кримінального злочину, передаємо цю інформацію правоохоронцям для подальшої роботи. Ми хочемо зробити все, аби допомогти, але також дуже важливо не зашкодити. Як журналістка я перевіряю, зіставляю факти, постійно перечитую. Багато свідчень мають фото- або відеоматеріалами. І це вже доказ. 

Усі історії важливі, вони показують масштаби війни

Зараз на платформі близько трьох тисяч користувачів, більше тисячі історій яких збережені. Люди діляться всім, наприклад, як вперше почули вибухи 24 лютого, про руйнування, влучання ракет у сусідні будинки, про життя без електроенергії. Дуже багато історій про евакуацію — як довелось покинути рідний дім.  Є історії про тих, хто зараз в окупації, про жахіття, які там творяться, про життя в полоні, про затоплення південних областей через теракт на Каховській ГЕС, про волонтерство, про те, як дружини відправляли чоловіків на війну. Це абсолютно різні теми. Ми закликаємо писати про те, що люди відчувають, про те, як змінилось їхнє життя через російську війну в Україні. Це формат воєнного щоденника. Багато людей не знають, з чого почати. Ми радимо просто починати з того,  що зараз на душі, що найбільше болить та з найяскравіших спогадів, які виринають у пам’яті.  Кожна з цих історій дуже важлива,  аби показати масштаби та динаміку  війни; показати всі аспекти того, як російська агресія змінила кожного з нас.

Найбільше свідчень з Харківщини та Київщини. Багато історій з південних регіонів  — Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Дніпропетровщини. Хочеться більше й більше сповідей. На жаль, ми зіткнулися з тим, що людям складно ділитися власною історією. Також ми дуже хочемо залучити українців, які є вимушено переміщеними особами і перебувають за кордоном, щоб шлях їхньої евакуації, причина їхнього виїзду були збережені. 

Читайте також: Очима свідків воєнних злочинів

‍Від дитячих свідчень крається серце

У нас є низка вражаючих історій неповнолітніх. Здебільшого підліткові. Наприклад, було свідчення дівчинки, яка досі перебуває в окупації на Херсонщині. Щоразу, коли читаємо її спогади, серце крається. У мене був момент, я не знала, як правильно передати правоохоронцям дані дитини, дуже хвилювалася за її безпеку. Я навіть радилася з Офісом Генпрокурора, як краще це зробити, щоб не зашкодити. І таких історій, на жаль, досить багато. Історій дітей, які пережили справжні жахіття. 

Не всі історії передаються до правоохоронних органів. Потрібна згода свідка

Не завжди люди позначають, що їхня історія, — це воєнний злочин. Це, мабуть, така психологічна реакція захисту. Насправді багато хто з нас пережив саме воєнні злочини. Ми чуємо вибухи чи бачимо зруйновані будинки — це також воєнні злочини. Але  ми вже настільки адаптовані до цього, що  намагаємося дистанціюватися і не вважаємо це незаконною дією. Тому часто люди не позначають, що це воєнний злочин. Коли ми перечитуємо, то додаємо цю галочку і передаємо свідчення правоохоронцям. Також напряму контактуємо з Міжнародним кримінальним судом. Що далі відбувається зі свідченнями, які ми передаємо, ми не знаємо — не маємо на це права. Також ми  не маємо права розказувати, яким чином ми це робимо. Має бути максимальна анонімність з міркувань безпеки  всього процесу. 

Правоохоронні органи одразу отримують доступ до контактів людей, які свідчили, однак потім вони мають зробити це повторно. Якщо людина під час написання власної історії вказує, що не хоче, аби її свідчення було використано в майбутньому правоохоронним органам, то цього не буде. І, навпаки, зазначає, коли не проти. Коли люди не ставлять позначку для дозволу передачі матеріалу правоохоронним органам, але ми розуміємо, що це дуже важливе свідчення, то додатково контактуємо з цими людьми, перепитуємо, уточнюємо. І більшість з них, як виявляється, просто не помітили цієї позначки — і таки дозволяють, щоб їхні дані було передано для подальшого опрацювання. Без згоди людей ми нікому їхні дані не надаємо. 

‍Платформа надійно захищена від кібератак

У нас є кілька рівнів захисту від кібератак. Самі сервери розташовані в різних країнах, наприклад, в Німеччині та в США. Щодня відбувається резервне копіювання даних, аби матеріали не пропали та не було якихось пошкоджень. Для нас дуже важливо, щоб це все збереглося на віки. Щоб отримати якусь інформацію, ми часто звертаємося до соціальних мереж. Але останні не є надійними майданчиками для збереження тих чи інших свідчень. Наприклад,  ми з колегами-журналістами шукали якісь матеріали ще з  24 лютого (нам потрібне було відео для сюжету), але не знайшли. Якщо говорити про 2014 рік, то дуже багато свідчень з того часу загублено. Тому ми закликаємо людей описувати не лише те, що відбувається під час повномасштабної війни. Ми просимо розповідати, що сталося ще в 2014 році, зокрема в Криму. Якщо особа зберігає матеріали в соцмережах або на інших платформах, то воно все пропаде. Тому ми створили надійні рівні безпеки на платформі «Свідок» — для нас важливо зберегти все на віки, щоб це було корисно в майбутньому для науковців та дослідників.

‍Ми пропонуємо свідкам психологічну підтримку 

Одна з цілей платформи — допомогти людині пережити те, що вона засвідчила. Тому потрібна підтримка фахівців. Після того, як людина залишає свої свідчення, вистрибує віконечко з питанням, чи потрібна психологічна допомога. І якщо людина хоче поговорити з фахівцем, вона натискає кнопку і переходить  безпосередньо на сторінку ресурсів, якими може скористатися безкоштовно. 

‍Як залишити свідчення на платформі?

Потрібно зареєструватися на сайті «Свідок», отримати доступ до особистого акаунту, де можна залишати свідчення. Також є бот в телеграмі (@SvidokNoteBot). Там ще простіше — не потрібно додаткової реєстрації, прямо там можна свідчити. 

В основному, ми розповідаємо про діяльність платформи в соцмережах, тому що там багато активних користувачів. Звідти можна перейти на сайт платформи Svidok. Щоб залучити старшу аудиторію, розповідаємо про проєкт на телебаченні. Намагаємося залучити громадські організації. Зв'язуємося з різними виданнями, щоб розповісти про платформу українцям, які перебувають за кордоном. Я особисто вболіваю за цю платформу, намагаюсь використати весь свій час, щоб якнайбільше свідчень було збережено.

На початку грудня я поверталася автобусом з України до Варшави через пункт пропуску Рава-Руська. Вже півтора року я живу на дві країни й знаю всі правила перетину. Тож не хвилювалась, адже перебувала на території України менше ніж 30 днів. Зі мною в автобусі їхала жінка з двома малими дітьми, жінка з дорослою донькою та ще одна молода дівчина.

На польському кордоні прикордонниця вимагала в усіх пасажирів оновити додаток Diia.pl (електронний документ для громадян України або інших іноземців, який виконує роль дозволу на проживання). Хоча в моєму неоновленому документі було чітко зазначено, що він дійсний. Одна з пасажирок оновлювала додаток тиждень тому, я  — в липні цього року.

Добре, що пароль для входу у мене завжди під рукою. І все ж навіть з ним оновити додаток мені не вдалося. Постійно вистрибувало віконечко «Технічна помилка».

Така ж ситуація сталася з двома іншими жінками. Лише мама малих дітей оновила додаток без проблем. У мене після п’ятої спроби увірвався терпець, і я пішла до прикордонниці пояснювати ситуацію. У відповідь почула, що технічна помилка — це мої проблеми, і мене не можуть пропустити до Польщі. Мої пояснення, що документ дійсний, що я не перевищила 30-денний ліміт перебування в Україні, не справили на неї жодного враження. І тоді я пустила в бій важку артилерію. Повідомила, що тікаю від війни й шукаю прихистку в Польщі. На що почула відповідь: «Пані може не хвилюватися. Я пропущу пані по біометрії».

Так я отримала черговий штамп у паспорті та в’їхала на територію Польщі. Жінку, яка забула пароль до Дії, пропустили після сліз та довгих благань. Можна сказати, що нам пощастило, хоча нервів ми витратили немало. Через день їхала моя приятелька, з нею трапилася схожа ситуація, але її висадили з автобуса.

Вже у Варшаві я поїхала до місцевої адміністрації (уженду) вирішувати питання з додатком. Як виявилося, мій статус UKR  (це спеціальний статус тимчасового захисту, який можуть отримати українці, які прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року у зв’язку з воєнними діями в Україні) було скасовано ще 25 вересня. Це мене приголомшило. Адже в жовтні я в черговий раз поверталася у Варшаву й на прикордонному пункті пропуску тоді не виникло жодних проблем. На моє запитання, як це могло статися, працівниця уженду знизала плечима: «Запитайте це в Straż Graniczna». Сам статус мені відновили за 10 хвилин.

Така ж ситуація — в моєї сестри, яка разом зі мною їздила в Україну 25 вересня. Але вона зараз на батьківщині, тож відновити статус UKR дистанційно не може. Потрібна її особиста присутність у Варшаві. Чи вдасться їй перетнути кордон?

Насправді єдиною підставою для скасування статусу UKR є пункт 2 статті 11 «Закону про Допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом на території цієї держави», якщо особа виїжджає з території Республіки Польща на термін понад місяць. Але на практиці, як бачимо, відбувається по-іншому. Скасовують статус UKR навіть тим, хто взагалі не виїжджав з Польщі.

Важливо правильно комунікувати з прикордонниками

Юристка Мар'яна Івасюк спеціалізується на легалізації іноземців у Польщі. Спеціально для Sestry вона пояснила, що робити у випадку скасування статусу UKR.

«Якщо при перетині кордону виникають труднощі з оновленням додатка та видачею технічної помилки, важливо правильно комунікувати з прикордонними службами. Ефективний крок — це наголошення на тому, що ваша поїздка обумовлена збройним конфліктом на території України й не має туристичних цілей, — вважає Мар'яна Івасюк. — Під час спілкування з прикордонниками важливо вказати на необхідність перетину кордону з об'єктивних причин, пов'язаних із ситуацією вдома. Зазначте, що ви приїхали у зв’язку із загостренням обстановки в Україні, що ваша подорож не має розважального або туристичного характеру.

Додатково можна вказати, що ви готові долучити будь-які додаткові документи чи свідчення, які підтверджують обставини поїздки. Важливо дотримуватися спокійного та ввічливого тону спілкування, слідкувати за вказівками прикордонників у процесі взаємодії».

Скасування статусу UKR: чому це відбувається?

Однією з найпоширеніших проблем є те, що прикордонна служба реєструє лише дату виїзду громадян України з Польщі, не відмічаючи дату повернення. Відновити статус UKR у такому випадку можливо, якщо особа підтвердить, що її перебування за кордоном тривало менше ніж 30 днів. Однак працівники прикордонної служби часто не ставлять печатки в паспорти громадян України, які користуються електронним документом diia.pl. Це ускладнює можливість доведення того, що вони не перебували за межами Польщі понад норму (допомогти можуть, наприклад, SMS від мобільних операторів про зміну країни).

Ще однією проблемою є переоформлення статусу UKR при його відновленні. Тобто українець отримує статус знов, але дата зазначається днем подачі заяви. В результаті виникають проблеми отримання соціальних пільг за той період, коли особа перебувала без статусу через помилкове анулювання документу (період між датою скасування та датою поновлення).

Буває й таке: польські прикордонники затримують внесення інформації про перетин кордону громадянами України в базу даних. Іноді дата виїзду фіксується через кілька місяців, що може призвести до ситуацій, коли особа повернулася до Польщі, дотримуючись 30-денного терміну, і невідомо коли ця інформація буде внесена. Це може спричинити втрату статусу UKR, а ZUS вимагатиме повернення коштів за соціальну допомогу.

Як відновити статус UKR

Відновлення статусу можливе лише на території Польщі. Якщо українцю зі втраченим статусом необхідно перетнути кордон, можливий наступний крок — електронне подання листа на прикордонну службу Польщі з проханням про зміну статусу в системі на «Q-евакуація» з наступним текстом: «Proszę sprawdzić rejestr i wprowadzić zmiany do rejestru prowadzonego przez Głównego Komendanta Straży Graniczne na Q-ewakuacja».

Цей лист можна використати для звернення до відповідних органів з проханням розглянути ситуацію та внести відповідні зміни статусу. Дотримуйтеся вказівок при поданні документів. У разі потреби консультуйтеся з юристами або представниками прикордонних служб для отримання додаткової допомоги та інструкцій.

Чи порушують прикордонники закон, скасовуючи статус UKR?

На жаль, за відсутності конкретних законодавчих норм та регуляцій, які деталізували б процедури припинення статусу українців при перетині кордону, важко визначити, чи прикордонники порушують закон. Законодавство не регулює цього питання.

А тому від позбавлення статусу UKR не застрахований ніхто. Позбавити його вас можуть навіть тоді, коли ви не перевищили 30-денний термін перебування в Україні. Намагайтеся перевірити статус до перетину кордону. Але якщо під час перетину раптом з’ясовується, що статус UKR таки скасовано — не нервуйте, емоції тільки зашкодять. Просто спокійно аргументуйте мету своєї поїздки прикордоннику, використовуючи вищезазначені поради.

Люди, які чекають на повернення близьких з фронту чи залишили свої рідні місця через війну, відчувають самотність, особливо під час таких сімейних свят, як Різдво та Новий рік. Попри те, що ви можете бути далеко від дому без близьких поруч, є способи зробити свята яскравими.

«Я залишилася з кішкою та салатом олів’є,  з відчуттям розпачу та смутку»

Наталії 37 років. Вона опинилась у Варшаві одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Пригадує перші новорічні свята зі смутком: «Завжди, починаючи з дитинства, у моїй сім’ї панує традиція – приїжджати до бабусі в село на Тернопільщину і їсти кутю за великим дружнім столом. Це незабутня атмосфера затишку та сімейного тепла, смачна кутя та спільні колядки. А на минулорічне Різдво у кімнаті зеленіла чепурна, вбрана новорічна ялинка, на кухні допікався яблучний пиріг, а настрій був геть кепським. Сусіди спакували подарунки, взяли дітей і поїхали до родичів. Здавалося, будинок, де  я мешкала, спорожнів. Я залишилася з кішкою та салатом олів’є, з відчуттям розпачу та смутку». Дівчина вітала родичів зі святами через zoom. Зізнається, що це значно покращило її стан і  трохи поліпшило настрій. 

Наталя  подивилася на період самотності як на можливість для саморозвитку та відпочинку. Коли ще трапиться така можливість? Переглядала фільми, читала книжки, розмовляла з друзями з України. «В якийсь момент спіймала себе на думці, що не все так погано, як здавалося. Це була чудова нагода побути наодинці зі своїми думками і робити те, що хочеться. Виспалася і об’їлася шоколадними цукерками. Записалася на майстер-клас з гончарства – зліпила власноруч глечик  і тарілку. Це дуже добре мене відволікло від думок про самотність. Загалом відпочила від метушні», – розповіла дівчина.

Цього року Наталя планує поїхати на Різдво до родини в Україну. 

Чоловік на фронті, самотність на Різдво та найкращий подарунок на Новий рік 

Ірина не любить бути на самоті, тим більше на свята. Торік зустрічала Різдво в орендованій квартирі в Києві в очікуванні, що ось-ось пролунає дзвінок у двері, і на порозі з’явиться коханий. Але дива не трапилося, і коханий набрав Іру опівночі з холодних окопів. «Я ледве стримувала сльози. Не хотіла, щоб Андрій їх бачив. Йому і так нелегко. Я згадувала нашу квартиру в Харкові, яку зруйнували орки, і як ми збиралися на свята з друзями. У Києві у мене були лише колеги по роботі, кожен святкував у родинному колі. Мені хотілося, щоб ці свята якомога  швидше закінчилися, бо такого відчаю я давно не відчувала. З вікна квартири спостерігала за вогниками у сусідніх вікнах. Десь обіймалися закохані, сміялися діти, їли святкові страви. Але я добре знала, що я така не одна. Тисячі жінок, матерів чекали своїх рідних з фронту. Ми наче об’єднані в цій самотності. Ця думка мені допомагала не розкиснути», – пригадує Ірина.  30 грудня дівчина пішла до аптеки, бо деякий час скаржилася на погане самопочуття. Згодом сиділа на ліжку і писала смс чоловікові: «Нас тепер троє».  Дівчина дізналася, що чекає на дитину. «Це був найкращий подарунок на Новий рік. І я більше не відчувала себе самотньою, як на Різдво. В мені билося ще одне серце».

Самотність буває різною

Насправді кожен з нас переживав хоч раз у житті відчуття самотності. Інколи так складаються обставини, що ми не можемо побачитися з близькими. Менше з тим, самотність можна перетворити на можливість зайнятися чимось корисним для себе. Як справлятись із сумом та самотністю під час свят? Розповіла гештальт-терапевтка Галина Вільхова:

–Самотність приходить із закінченням дитинства. Це субʼєктивна емоція, коли людині здається, що її соціальних контактів недостатньо. Якщо заглянути за лаштунки цього емоційного стану, є різниця між бажанням залишитися наодинці, де є вибір, і самотністю, де немає вибору (коли людина страждає від відсутності близьких). І не така страшна самотність, як відчуття, з якими вона приходить – тривога, почуття покинутості, ізольованості, страх, сум. Отже, різниця насправді в праві вибору. Якщо людина обирає усамітнитися, вона не буде сприймати самотність, забарвлену негативними відчуттями. А якщо вона вимушено опинилася без близьких – переїхали в інше місто, країну через війну, в самотності буде проживати негативні почуття, які супроводжують її появу.

Під час сімейних свят, які покликані обʼєднувати покоління, побудовані на традиціях зустрічатися родиною, самотність відчувається найгостріше. Адже як найкраще проживати негативні відчуття? Ділитися, розповідати, знаходити однодумців, тих, кому ти небайдужий, хто вислухає і підтримає. І коли накочуються ті відчуття, а людина залишається сама, немає з ким їх розділити, вони, на жаль, лише посилюються. Підсилює їх ще й масмаркет Різдва – реклама, фільми, де показують щасливу родину, веселощі, спілкування з друзями. Ця картинка, навʼязана зовні, підміняє власні бажання. І ця навʼязана прірва, уявлення між тим, як має бути і як є, створюють в людини відчуття власної ненормальності, невідповідності суспільству. Людина ще більше закривається, навіть не уявляючи скільки людей проживають те ж саме.

Як не збожеволіти наодинці під час свят? Поради

По-перше, поставте собі запитання і отримайте чесну відповідь, як ви хочете святкувати. Можливо, самотність не буде дошкульною, якщо вимкнути всіх зовнішніх порадників, в тому числі від перегляду емоційних телепрограм та соціальних мереж.  Самотність може посилитися, якщо дивитись на свята як на час втрат та невдач. Спробуйте поглянути на цей період як на можливість для саморозвитку та відпочинку.

Зробіть добро для інших

Дуже просте правило, яке рятує будь-яке свято – робіть добрі справи. Волонтерство, донати, допомога, подарунки іншим, тобто все те, де є можливість допомогти навіть одній людині, допзволить почуватися потрібним. Станьте Святим Миколаєм, допоможіть дітям-сиротам або тваринам у притулку. Ви зможете пережити свята як час добрих справ та взаємодії з іншими.

Тренуйтеся

Спорт, навіть невеликі фізичні навантаження, допоможе привести в норму гормональний фон і покращити настрій. Прогуляйтеся на свіжому повітрі, зробіть гімнастику вдома, або відвідайте тренажерний зал.

Насолоджуйтеся ритуалами

Зробіть собі подарунок – той, про який мріяли давно. Свята мають бути наповнені ритуалами, очікуваннями. Створіть собі традиції, чи підтримайте ті, які були. Це додасть відчуття стабільності. 

Спілкуйтеся з іншими

Інтернет відкриває безмежні можливості для віртуального спілкування. Приєднуйтеся до онлайн-груп, обмінюйтеся вітаннями з друзями через відеодзвінки або віртуальні платформи, влаштуйте з рідними спільне застілля через онлайн-зв’язок. Це дозволить вам відчувати себе долученим, навіть на відстані.

Напишіть листа

Спробуйте написати на папері листа. Лист-вітання, лист вдячності, можливо, лист смутку до себе, якщо відчуваєте в цьому потребу. Напишіть до тих, з ким би хотілося провести цей час.

Якщо ваші близькі знаходяться на фронті,  відправте своє фото, що ви в безпеці і памʼятаєте про них, що емоційно з ними, напишіть коментар вдячності за те, що вони захищають країну,  що ви скучаєте і  чекаєте їх вдома.

Ідіть між люди

Подивіться, чи є якісь вистави, виставки, святкування там, де  ви знаходиться. Не сидіть вдома,  відправтеся до людей, розділіть відчуття самотності в натовпі. Якщо смуток пересилює, попіклуйтеся про себе – масаж, тепла ванна, прогулянки.

Знайдіть позитив

Подумайте про самотність як про можливість перезавантажити нервову систему, відіспатися, відпочити і фізично, і морально. Дозвольте собі з’їсти щось із вашого списку заборонених продуктів. Якщо дуже хочеться чогось смачненького – не відмовляйте собі. Ви господиня свого свята і вам не треба ні під кого підлаштовуватися. Погодьтеся, інколи краще залишитися  в улюбленій піжамі в ліжку з цікавою книжкою, ніж провести час в компанії людей, які вам неприємні чи нецікаві. 

Проведіть час за улюбленим заняттям

Кіно, фільми, книги. Дозвольте собі захопитися хорошою книгою чи фільмом. Творчість – малювання, майстрування, вишивання, шиття, дизайн, вистави в театрах. Самовираження зменшує відчуття самотності. Займіться тим, що ви любите, але на що не вистачало часу. Приготуйте улюблену страву, заваріть собі чаю, прогуляйтеся в парку, слухаючи музику. Варіантів безліч.

Не соромтеся своїх почуттів та бажань. Кожна людина проживала болюче відчуття покинутості. Кожна має досвід смутку. Дозвольте собі прожити ці відчуття і, можливо, ви помітите, що таких людей багато і ви в цьому не самотні. І що самотність – це не завжди погано, якщо знати, чим себе зайняти.

Які виклики стоять перед Україною у 2024 році? Наскільки реально, що Україна отримає програму підтримки у 50 млрд євро від Європейського Союзу вже найближчим часом? Як довго ще світ буде готовий підтримувати воюючу Україну? На ці та інші запитання відповіла в інтерв'ю виданню Sestry Кіра Рудик, лідерка ліберальної партії «Голос», народна депутатка України, віцепрезидентка європейської транснаціональної політичної партії Альянс лібералів і демократів за Європу (ALDE).

‍Оксана Щирба: Джо Байден під час візиту Володимира Зеленського до Вашингтону заявив, що його команда працює з демократами і республіканцям для пошуку двопартійного компромісу щодо голосування за допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню. На вашу думку, яким буде результат цього компромісу? Чи вдасться отримати пакет допомоги від Європейського Союзу?

Кіра Рудик: Ситуація змінюється дуже швидко. Україна фактично стала заручником внутрішньої політики Сполучених Штатів. Питання кордону, яке стоїть у пакеті разом з Україною, Тайванем та допомогою Ізраїлю, безпосередньо стосується наступних президентських виборів у США (на голосуванні за питання щодо захисту кордону США від нелегальної міграції разом з пакетом підтримки для України наполягають республіканці – ред.). Це одне з тих питань, яке є критичним і для демократів, і для республіканців. І поки жодна сторона не готова відступити. 

На превеликий жаль, зараз для американських політиків внутрішні дебати і вибори в США є важливішими, ніж те, що відбувається у світі. Президент Байден  дав обіцянку, що Сполучені Штати будуть з Україною стільки, скільки потрібно. Але як лідер Демократичної партії він повинен думати про майбутнє. 

Для нас всі ці перипетії критичні. В пакеті на загальну суму 61 млрд дол., за який ми боремося, передбачені кошти на мілітарну допомогу, а також — близько 10 мільярдів доларів прямої бюджетної підтримки. І саме ці 10 млрд нам потрібні в січні, краще на початку січня. 

Україна зараз максимально залежить від міжнародної допомоги. І якщо не буде прямих фінансових вливань до нашого бюджету, як держава ми не зможемо виконувати свої зобов'язання перед пенсіонерами, вчителями та ін. 

Пакет Європейського Союзу розрахований на чотири роки і складається з п'ятидесяти мільярдів євро, тобто приблизно по дванадцять мільярдів на рік. Ми просимо, щоб протягом першого року ЄС надав близько двадцяти мільярдів, бо у нас немає інших способів знайти необхідні кошти. 

Те, що зараз відбувається в США та ЄС, нам дуже болить, але водночас стимулює ще більше працювати. 

ОЩ: В одному з інтерв’ю голова комітету із закордонних справ польського Сейму Павел Коваль заявив, що «медовий місяць» для Зеленського закінчився. Тепер він стикається з супротивниками, які відстоюють інтереси власних країн. Яким чином це може вплинути на глобальну підтримку України?

КР: Я погоджуюсь, що «медовий місяць», якщо це можна так назвати, закінчився для нас. Ми пам'ятаємо 2014 рік і як війна почала ставати новою «нормою» для світу. Цього ж разу нам вдалося втримувати максимальну увагу набагато довше. На жаль, зараз наш біль вже не так сильно зачіпає серця союзників. Це неприємна реальність, з якою потрібно працювати. Саме тому президент говорив, що його завдання зробити так, щоб ці емоції (партнерів у боротьбі проти російської агресії – ред.) стали планами і були реалізовані. 

З огляду на політичну турбулентність у світі, наш основний логічний аргумент — Україна бореться за безпеку всього цивілізованого світу, і якщо ми, не дай Бог, програємо, Путін не зупиниться. Є ще один аргумент, над яким я персонально працюю вже майже два роки, і де ми маємо великий прогрес: це конфіскація російських активів. Для розуміння — сума пакету допомоги США, за який ми так б'ємося, шістдесят один мільярд доларів. Європейський Союз вже надав Україні мілітарної допомоги приблизно на двадцять п'ять мільярдів євро. А сума всіх заморожених російських активів становить близько 500 млрд доларів.

ОЩ: Як можна отримати на користь України всі ці заморожені активи? Які існують механізми?

КР: Величезна проблема полягає в тому, що активи РФ не конфісковані, а заморожені. Більша частина цих грошей знаходиться під суверенним імунітетом — тобто між країнами є домовленість, що такі гроші недоторкані, конфіскувати їх не можна. Однак ми намагаємося переконати союзників, що агресор не повинен мати права на цей суверенний імунітет.

Півтора роки тому ніхто не вірив, що таке можливо. А зараз вже Канада прийняла законопроєкт про конфіскацію російських активів і працює над наступним законопроєктом щодо суверенного імунітету. В США та Великій Британії є напрацювання у цьому напрямку. А от Бельгія пішла навіть далі — прем'єр-міністр Александер Де Кроо прийняв рішення про передачу Україні відсотків, які накопичилися на ці кошти. Вийшло близько двох мільярдів євро. І це вже гроші, які можна буде використати, перш за все, всередині Бельгії, закривши бюджетні програми на підтримку України.

Що потрібно, аби всі заморожені гроші агресора були конфісковані? Перше — це юридичні механізми. Друге — це політична воля.

Юридичні механізми відрізняються в різних країнах і залежать від багатьох факторів, починаючи від того, скільки грошей зберігається у країні, і закінчуючи тим, які там були прецеденти. Щодо політичної волі, у нас буде вікно можливостей під час виборів на у різних країнах на Заході переконувати наших союзників, що це може бути гарний аргумент саме для них в політичній площині. 

ОЩ: Дуже актуальне питання — вступ України до ЄС. Які вимоги має виконати Україна на шляху до ЄС? Як не поступитись власними інтересами, наприклад, якщо мова йде про агропромисловий комплекс?

КР: Ми як держава, яка виконала умови для початку перемовин щодо членства в ЄС, вже не говоримо з позиції прохання підтримати нас, бо ми боремося за європейське майбутнє. Ми кажемо: у нас були умови, ми їх виконали і маємо повне право переходити до наступного етапу. Ми вже на цьому шляху - до великої європейської родини, де нам доведеться відстоювати свої інтереси, в тому числі у агропромисловому комплексі. 

ОЩ: Чого очікувати від українсько-польських відносин після парламентських виборів у Польщі та зміни уряду? 

КР: Як нещодавно мені сказала польська колега: ми пережили вибори в Польщі і дуже сподіваємося, що зараз з новим урядом, з новим прем'єром ситуація між нашими країнами стабілізується та покращиться. Отримаємо стратегічне бачення, як працюватимемо далі. Те, що Польща та поляки зробили для України, є подвигом, який будуть пам'ятати покоління. Тому зараз я дивлюся на українсько-польські відносини з великою надією і позитивом. 

Ми знаємо пана (премʼєр-міністра Дональда) Туска і його рішучий стиль ведення справ. Він є одним з наших найсильніших адвокатів і навряд чи відмовиться від бачення того, що наша країна дійсно є щитом для Європи. Я в це щиро вірю, і впевнена, що така позиція буде не лише продовжуватись, а й посилюватись. Польща — одна з тих країн, які максимально зацікавлені у перемозі України.

ОЩ: Де брати гроші на відбудову Україні і коли починати піднімати це питання? За оцінками різних експертів, потреби України на реконструкцію та відновлення оцінюються в 411 млрд доларів США.

КР: Я впевнена, що чотириста одинадцять мільярдів — це сума, яку як мінімум треба помножити на два, адже Росія не припиняє обстріли та бомбардування України. Руйнувань стає все більше, потреба у відбудові росте. 

Відбудова України, у першу чергу, має проводитись за рахунок конфіскованих грошей РФ. Вже далі ми говоритимемо про можливі репарації, про певні кошти від продажу нафти. Але пріоритет зараз, а не колись після війни, це саме ті 500 млрд. Це єдиний спосіб зараз змусити Росію заплатити. 

ОЩ: Як довго світ ще  готовий підтримувати Україну? Що Київ має робити, аби підтримка, передусім фінансова, продовжувалась?

КР: Нам потрібно максимально сконцентруватись на міжнародній та дипломатичній роботі. Марно сподіватися, що люди будуть пам'ятати про Україну, якщо їм не нагадувати постійно. Як віцепрезидентка ALDE я можу сказати, що якби на багатьох зустрічах не було представника України, то про нас би й не згадали. Завжди має бути людина, яка скаже: «Я хочу нагадати, що в Україні йде війна. Я хочу нагадати, що безпека є ключовим завданням і під час виборів, і після виборів, і зараз, коли розподіляються бюджети». 

Тому наша основна задача — продовжувати інформаційну кампанію і продовжувати роботу в усіх дипломатичних, політичних організаціях. Ми не можемо вплинути на вибір наших союзників, але ми можемо створювати зв'язки з усіма політичними партіями, працювати з тими, хто готовий покращувати наші зв'язки. Це те, що залежить від нас і є нашою відповідальністю. 

ОЩ: Наступного року відбудуться вибори до Європарламенту. Наскільки вони змінять градус підтримки України? 

КР: Нас цікавить не тільки результат виборів, а й самі вибори. Треба розуміти, що багато рішень, особливо стосовно фінансової підтримки, мають бути прийняті, підписані до виборів і до активної кампанії. Ризик поляризації Європейського парламенту у 2024 році існує, і для нас це означає, що рішення про підтримку буде все складніше виборювати. Тому ми як політики маємо будувати плани не тільки на наступний рік, а й мати довгострокову стратегію з урахуванням різних сценаріїв розвитку подій. 

ОЩ: Наскільки ефективні антиросійські санкції? Що робити, як працювати з країнами, які допомагають Росії обходити санкції, наприклад, якщо ми говоримо про країни Глобального Півдня?

КР: Коли нас питають: «А як би ви хотіли бачити наступний пакет санкцій?», ми відповідаємо, що наступний пакет санкцій має бути таким, який принаймні зробить ефективним всі попередні. На жаль, у санкціях є багато «дірок», які дозволяють агресору обходити обмеження. Більше того, не передбачена чітка відповідальність за недотримання санкцій або їх обхід. Є факти, які моментами розчаровують. Коли наші військові розбирають збиті дрони, які РФ запускає щоночі на українські міста, виявляється, що вони вироблені у 2023 році і містять деталі з прогресивних країн, які нас підтримують, і які мали би заборонити експорт цих деталей до Росії. Це дуже прикро і потребує особливої уваги. 

Щодо країн Глобального Півдня. Тут ситуація надзвичайно складна. До повномасштабного вторгнення Росії ми фактично не працювали з цими країнами. У більшості з них навіть не було посольств України. І ця прогалина дуже сильно відчувається, адже поки ми мовчали, російська пропаганда дуже активно працювала у цих країнах. 

Коли ми приїжджаємо з України і говоримо: «Ми хотіли би, щоб ви нас підтримали і не підтримували Китай та Росію», — вони дивляться на нас з великим  здивуванням: «А ви взагалі хто?». Тому важливо інтенсифікувати роботу до моменту, щоб вони хоча би чули нашу думку.

ОЩ: Наступного року у США відбудеться саміт НАТО: які очікування України? У нас були великі сподівання на вільнюський саміт, але вони не справдились. Як може змінитись ситуація у 2024 році? 

КР: Ми, звісно, будемо боротися за максимум. Я думаю, що Україні нададуть озброєння, план, як буде виглядати шлях до НАТО, але значних проривів очікувати поки не варто.

Ми дійсно мали дуже великі сподівання на майбутній саміт у Вашингтоні, але він відбудеться в розпал передвиборчої кампанії. Після усіх перипетій в Конгресі оптимістичні сподівання трохи зменшуються. Знову ж таки, ситуація може змінитись у будь-який момент. 

ОЩ: Чи панують проросійські настрої в ЄС? Як Кремль впливає на ті чи інші країни зараз, під час війни?

КР: Росія продовжує інвестувати величезні кошти у свою пропаганду по всьому світу. Кремль не зменшує витрати на російські посольства, на центри вивчення російської мови і культури в Європі тощо. Це масштабний виклик для нас. Ми повинні інтенсифікувати інформаційну роботу. Важливо продовжувати нашу боротьбу. Так, це боротьба Давида з Голіафом, але ми не можемо її покинути.

Кожен пам’ятає ситуації, коли доводиться відмовляти у чомусь, але чи легко це зробити? Переважно це важко, особливо, коли йдеться про відмову друзям, близьким людям. Як наслідок – ми робимо те, що приносить дискомфорт і негативно впливає на наше психічне здоров’я. Sestry розбиралися разом з психологом, як навчитися говорити «ні» і чому це так важливо. 

Відмова і почуття провини

Навчитися говорити «ні» – це навчитися висловлювати відмову чи відсутність згоди як відповідь на запитання, пропозиції. Це можуть бути різні ситуації. Прохання від начальника або колег по роботі, коли завдання вимагає більше часу та зусиль, ніж ви готові виділити; батьки часто стикаються з ситуаціями, коли їм важко сказати «ні» своїм дітям, особливо якщо це стосується їх бажань чи потреб. Люди можуть просити вас пожертвувати час чи гроші на благодійність, і ви боїтеся відмовити, щоб не переживати відчуття провини. 

Моя знайома тривалий час не могла побудувати серйозні стосунки тільки тому, що не вміла казати чоловікам «ні». Мій сусід досі їздить на старій автівці і не може полагодити дах будинку, бо ніколи не відмовляє, коли в нього просять позичити гроші. Усі знають, що цей добрий чоловік не скаже «ні», та ніхто не квапиться повернути йому борг. 

Чому так важко вимовити це коротке слово «ні»? Психологи переконані, що найчастіше це пов’язано з низькою самооцінкою, страхом конфліктних ситуацій чи побоювання втратити чиюсь симпатію або популярність.

Юрій Назар, практикуючий клінічний психолог, викладач кафедри теоретичної і практичної психології Національного університету «Львіська політехніка»  розповідає, що до нього дуже часто звертаються із запитом навчитися відмовляти: «Це тема відстоювання особистих кордонів, особистої позиції. Коли ми з клієнтами  формуємо запит, я завжди намагаюся уточнити: де бере коріння це невміння говорити «ні». У кожного причина індивідуальна. Але у більшості випадків це пов’язано з невпевненістю, психоемоційним станом та різними страхами. Ми починаємо розбиратися, чого конкретно боїться особа і що трапиться, якщо сказати «ні»? Коли клієнт дає відповідь, то розуміє, що  нічого фатального не станеться. Також казати «ні» може бути важко через соціальний тиск, і загальновідоме: «А що ж люди скажуть?» Але не завжди люди щось скажуть, не завжди люди будуть про це говорити. Та  ми все одно звикли це прокручувати у  своїй уяві». 

‍Коли варто казати «ні»?

Як зрозуміти, коли потрібно казати так, а коли ні? Розглядаючи запит чи пропозицію, подумайте про те, чи вони відповідають вашим особистим цінностям і цілям. Якщо вони співзвучні з тим, що ви дійсно цінуєте, то це може бути причиною, аби відповісти «так».

Ваше фізичне та емоційне здоров'я – важливий чинник у прийнятті рішення. Якщо запит  загрожує вашому здоров'ю чи психічному благополуччю, то не варто ні на що погоджуватися. 

Юрій Назар наголошує на необхідності казати «ні» у стосунках: «Вміння жінки  відмовити чоловікові – це найкраща профілактика домашнього насильства. Взагалі у стосунках важливо говорити «ні», якщо ви чогось не хочете. Необхідно розібратися, які стосунки були в родині – з батьком, дідусем. Чи дозволяли в дитинстві казати «ні», проявляти свої потреби, висловлювати свою думку. Це дуже сильно впливає в майбутньому на стосунки з чоловіком. Також варто казати «ні» у ситуаціях, які прямо порушують ваші особисті кордони та інтереси, не відповідають власним потребам, загрожують честі, репутації чи життю».

Психолог додає, що не потрібно виправдовуватися. Пояснювати своє рішення варто лише у тих випадках, коли людина вам дуже близька, або коли просить обгрунтувати таку поведінку. Якщо це абсолютно чужа людина, ви не зобов’язані нічого пояснювати. 

Відмова як…мистецтво поведінки

Навчитися говорити «ні» – це важлива навичка, яку має опанувати кожен. Є навіть мистецтво асертивної поведінки – це вміння відстоювати свої права та межі, висловлювати почуття, погляди, поважаючи себе та свого співрозмовника.  Це вміння казати «ні», не нашкодивши при цьому ні собі, ні оточуючим. При цьому ми захищаємо свої особисті границі. Це важливо для нашого емоційного та фізичного благополуччя, оскільки відмова може вберегти від перевантаження та стресу. Відмовляючи, ми зберігаємо час та ресурси для тих справ і пропозицій, які справді важливі для нас. Це дозволяє краще керувати своїм життям і досягати більшого. Вміння говорити «ні» допомагає нам стати більш самосвідомими та визначити власні цілі.

Кілька порад як вимовити це слово:

Будьте чіткими та впевненими. Говоріть «ні» чітко і впевнено. Не використовуйте вирази, які можуть сприйняти як незрозумілі чи сумнівні, наприклад, «можливо, ні», або «я не впевнений, чи можу».

Говоріть від свого імені і висловлюйте власні почуття та думки. Наприклад: «Я вважаю, що це не найкраща ідеєя».

Зосередьтесь на фактах і обставинах. Виражайте відмову, вказуючи на конкретні факти і обставини, які вплинули на ваше рішення. Це допомагає іншим краще зрозуміти вашу позицію.

Не пояснюйте або не виправдовуйте свою відмову, якщо вона є обгрунтованою. Ви маєте право відмовити без надмірних пояснень.

Висловлюйте вдячність та повагу. Якщо відмова може розчарувати чи засмутити іншу людину, висловіть вдячність та повагу до її пропозиції чи запиту. Наприклад: «Я дуже вдячний за цю можливість, але зараз я не можу».

Запропонуйте альтернативу. Можливо, є варіант компромісу, який задовольнить обидві сторони. Особливо це важливо у робочих питаннях.

Практикуйте асертивність. Попросіть друга чи члена родини виконувати ігри, де вам потрібно буде відмовити на різні пропозиції. Це допоможе навчитися  говорити «ні» на практиці.

Зберігайте спокій і емоційну стабільність. Під час відмови важливо зберігати спокій і контролювати  емоції. Уникайте агресивності в голосі та мові тіла. Будьте толерантними.

І насамкінець: вміння говорити «ні» є важливою складовою здорового, збалансованого життя. Ця навичка допоможе зберегти особисту незалежність та емоційне благополуччя, керувати своїм часом та ресурсами і досягти більшої гармонії та успіху. 

Найбільша кількість воєнних біженців з України приїхала до Польщі, вони змушені адаптовуватися до нового середовища, вчити мову, шукати роботу. Поляки гостинно прийняли українців, підтримали з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте в польському суспільстві лунають думки, що українці, мовляв, тривалий час сидять на всьому  готовому. Але це не так: біженці будують життя з нуля, працюють і при цьому піднімають економіку Польщі. 

«Я дотримувалася правила – допоможи собі сама»

Анастасія Горянська, диктор та медіатренер,  мала спокійне та стабільне життя в Україні. Працювала редактором на телебаченні. Вони з чоловіком мріяли закінчити ремонт кухні у своїй квартирі. Паралельно розвивала власний проєкт ментального здоров’я. Війна внесла великі корективи у життя. У Варшаву Настя переїхала самотужки. «Я їхала в самий пік, з собою взяла один-два теплих костюми, ноутбук, дуже багато води, їжі, ліки й каремат. У мене було лише 5 тисяч гривень. Тут зустріла знайома, яка допомогла знайти роботу й житло. Мені дуже допомогли поляки. Рік прожила у Агнешки, за що дуже вдячна. Перші три місяці я спілкувалась виключно з поляками. Усі були дуже турботливі». Насті вдалося вивчити мову без додаткових курсів. Влаштувалася працювати асистенткою в польську архітектурну компанію «SONITUM». Допомоги від держави Настя не отримувала. Каже, що у неї був «пунктик» на рахунок цього. «Я дотримувалася правила – допоможи собі самостійно. Хоча дуже багато знайомих розповідали, що зверталися й держава комусь допомагала, у когось виникали труднощі. Зараз орендую квартиру, продовжую працювати асистенткою, а навчаю людей публічним виступам». З чоловіком Настя розлучилася. Зізнається, що продовжує будувати своє життя, але психологічно дуже важко: «Я заспокоюю себе словами: «Настя, це випробування, яке ти можеш пройти, все добре, ти вже подолала великий шлях, далі буде краще».

Втрата дому, чоловіка, дитини і робота по 18 годин

Наталія має дві вищі освіти. В Україні працювала директором з маркетингу в престижній компанії. Була вагітною, коли опинилась в окупації. Дивом врятувалась разом з десятирічним сином. Її чоловік залишається безвісти зниклим. Наталія виїхала до Кракова, де її прийняла польська сім’я. «Сьогодні я пригадую той час з великим болем і до дрібниць не пам’ятаю всього. Коли я вибиралася з Київщини під обстрілами – це було страшно. Боялася найбільше за дітей. На моїх очах розстрілювали людей. Найгірше, що все це бачив мій син. Досі не знаю, як нам вдалося залишитися живими. Це Божа благодать. Я дуже не хотіла їхати без чоловіка. Але він наполягав, щоб ми вибиралися. Обіцяв, що поїде слідом за мною. Того ж дня зв’язок з ним обірвався. Нашу хату окупанти знищили. Повертатися немає куди. Але я трималася з усіх сил, бо мріяла народити здорового малюка. Безмежно вдячна чудовим полякам, які мене прихистили і допомагали». У Наталії були важкі пологи, дитинка, на жаль, народилася мертвою. Саму жінку ледве вдалося врятувати. 

«Мені досі сниться наша з Віктором дівчинка, яка померла… Ми так чекали на неї. Я тривалий час ходила до психотерапевта, бо не могла впоратися з депресивним станом та суїцидальними думками. Тримав на цьому світі лише син. Прийшла трохи до тями і пішла працювати, тому що сидіти на шиї у когось – це не про мене. Я працювала на 2 роботах – в першу зміну в магазині, в другу – прибиральницею. Інколи я брала додаткові підробітки і працювала вночі. Я працювала так важко і так багато – інколи по 18 год, досі не знаю, як не впала з ніг. Завдяки цьому мені вдалося накопичити кошти і зняти квартиру для нас з сином, почати життя спочатку, незалежно ні від кого. Ніколи не думала, що доведеться підмітати підлоги та розкладати товар на прилавках магазину. Але для мене жодна робота не є приниженням, хоча, звісно,  я не отримувала задоволення від того, що робила. Згодом, опанувавши на певному рівні польську мову, почала шукати роботу у своїй сфері. Шукала я довго і стукала у безліч дверей. Одні з них таки відкрилися. Сьогодні я маю одну роботу, яку люблю, і більше часу, щоб проводити з сином. Я досі плачу ночами – так, щоб не чула дитина, і молю Бога, щоб мій Віктор був живим, десь у полоні. Страшно від однієї думки, що я більше ніколи його не обійму».

«Конкуренцію я витримала, перевірку часом – також»

Олена Хомченко, художник-графік, член Національної спілки художників України, ілюстратор переїхала до Варшави, коли почалося повномасштабне вторгнення. 

Пригадує перший місяць у столиці Польщі як в тумані, суцільний шок і жодних планів. «Сиджу на лавці в центрі Варшави, навкруги архітектура невимовної краси, а посеред площі – велика, гарно облаштована ковзанка (зима 2022-го року була довга, ковзанка в центрі міста працювала навіть в березні); люди веселі, усміхаються, діти на ковзанах з рожевими щічками... А ми тільки-но вийшли з евакуаційного потягу, дивимось – і в очах сльози. Неможливо було бачити  ці контрасти, неможливо було опанувати свої почуття», – пригадує Олена.

Додає, що бачила багато прикладів, коли людина, яка мала в Україні певне соціальне становище, в Польщі не могла знайти роботу за спеціальністю і йшла на  найтяжчу фізичну роботу: «Але й бачила людей, у яких буквально на моїх очах все починало виходити. Від  чого це залежить? На мою думку,  потрібно багато працювати, у тому числі  над собою, намагатися у своїй справі досягти досконалості».

В Україні Олена – відомий художник-графік. Має за плечима багато виставок. Працює також як ілюстратор, вийшло з друку багато книжок з її ілюстраціями, обкладинками. Має величезний творчий доробок, роки наполегливої праці принесли результат – досвід в роботі, співпраця зі знаними авторами – письменниками, чиї книжки ілюструвала. І ось Олена опиняється в абсолютно чужій країні, в стресовому стані, без знання мови і  жодних планів на майбутнє. 

Вирішила спробувати зробити те, що вміє робити найкраще – почала малювати. Оскільки опинилась у Варшаві з маленьким рюкзаком за плечима, і не мала в ньому жодних «знарядь своєї праці» – ані олівця, ані фарб, то все  довелося купити. Згодом Олена запропонувала свої роботи до варшавських мистецьких галерей. 

Власник галереї сказав: «Пані безумовно має роботи доброго професійного рівня. Але найважніше для мене, як бізнесмена, щоб роботи продавались. Тому умова така – якщо роботи не купуватимуть, співпрацю припиняємо, а якщо будуть купувати – працюємо далі». Олені не довелося довго чекати. Уже зовсім скоро прийшла відповідь «Працюємо далі». «Не знаю, чи можу порадити цей спосіб абсолютно всім художникам. Може, мені пощастило? Може,  закінчився ковідний період і галереї почали потроху виходити з кризи, з’явилась велика кількість туристів, інших покупців. А можливо, тут спрацював і мій величезний досвід і звичка інтенсивно багато працювати. На щастя, конкуренцію я витримала, перевірку часом – також. Озираючись назад, можу сказати, що ніколи не вчинила би так, якби планувала завчасно переїзд, пошук роботи, житла. Все, що сталося – суцільна екстремальна ситуація».

Сьогодні Олена почувається досить впевнено у Варшаві, бо має улюблену роботу, вивчила добре мову завдяки різним курсам та спілкуванню з поляками, за що їм дуже вдячна.  

Українці піднімають економіку Польщі

Українці й до війни були вагомою робочою силою у Польщі. Але якщо раніше вони здебільшого приїжджали збирати полуницю, прибирати, працювати в магазинах і доглядати за літніми людьми, то війна дуже змінила портрет українця, який шукає роботу. Від початку повномасштабного вторгнення до Польщі виїхав в основному «середній клас», яких охоче працевлаштовували польські роботодавці. Крім того, за інформацією Польського економічного інституту (PIE), цього року громадяни України відкрили в Польщі близько 14 тисяч фірм – майже стільки ж, скільки й за минулоріч. Українці поспішають знайти роботу, незважаючи на соціальні виплати від уряду. Дослідження ARC Rynek i Opinia показало, що не всі українці в Польщі працюють офіційно, але 71% утримують себе власним коштом. Вони витрачають заощадження у країні перебування. Лише у квітні минулого року українці за кордоном, за даними Нацбанку України, витратили понад 2 млрд доларів. 

Варто відзначити, що українці не відбирають хліб у поляків, бо кількість  вакансій є достатньою. За словами підприємця Валерія Качана, сьогодні на польському ринку праці показник безробіття складає тільки 5% – один з найнижчих в Євросоюзі. Водночас в багатьох галузях господарства Польщі відчувається кадровий голод. Зокрема,  є гостра нестача чоловічих робочих рук. Найбільше страждають підприємства будівельної та автомобільної галузі, важка промисловість.

Українці відрізняються великою працездатністю, у багатьох випадках працюють по 10-14 годин на добу, по 300-400 годин на місяць. «Я знаю окремі випадки, коли українці працювали по 17 годин на добу. По 432 години на місяць. Коли за дві доби людина була в роботі 36 годин підряд», – розповідає Валерій Качан.  Додає,  що попри мовний бар’єр, українці дуже швидко вчать польську мову та адаптуються на місцевому ринку праці. Люди з держав з нижчим рівнем економіки тягнуться до держав з кращою економікою. Відповідно якась частина польських фахівців перемістилася далі на захід, залишивши чимало вакансій, які заповнюються українцями в тому числі. Багато української молоді закінчують навчальні заклади Польщі, чимало з них не повернеться в Україну, що дуже прикро усвідомлювати. «В українців, особливо у молоді, викликає огиду українська корупція – це одна з основних причин неповернення на Батьківщину. Особливо гидко спостерігати це під час цієї варварської війни», – каже Валерій Качан.

Що стосується оплати праці, то навіть мінімальна зарплатня в Польщі у кілька разів вища за українську. За словами Валерія Качана, різниці в оплаті між українцями та поляками в самій Польщі немає. Розмір зарплатні залежить від кваліфікації та посади. Більшість українців в Польщі шукають роботу, де їм буде запропонована максимальна кількість годин праці. Часто просять роботодавців додаткових годин праці. Польський кодекс праці єдиний для всіх, соціальний пакет для працівників так само не відрізняється. 

Українці  до війни відіграли одну з ключових ролей у розвитку економіки Польщі. Нині ситуація не змінилася. За словами Миколи Княжицького, народного депутата України, голови групи ВРУ з міжпарламентських звʼязків із Республікою Польща, українські  біженці продовжують піднімати економіку Польщі: «Українці сплачують мільярди злотих до польського бюджету. Українці – це кваліфікована робоча сила, і Польща в ній дуже зацікавлена. Вона була зацікавлена і до повномасштабного вторгнення. Мої знайомі польські друзі-підприємці регулярно телефонують і   просять знайти фахівців в Україні, яким вони все «залагодять», аби вони поїхали туди працювати. А тут раптом стільки людей з’явилося  в Польщі з фахами, професією. Для Польщі це вигідно та потрібно».

Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується ворог

Українсько-польські відносини загострилися після заборони перевезення територією Польщі українського зерна. Двосторонні обвинувачення сягнули найвищого рівня, коли 19 вересня президент України Володимир Зеленський на Генеральній Асамблеї ООН сказав, що «дехто в Європі грає в солідарність у політичному театрі», перетворюючи постачання зерна на трилер, насправді допомагаючи «підготувати сцену для московського актора». Через це висловлювання Польща викликала посла України. 

Микола Княжицький так прокоментував цю ситуацію: «Ми втратили дуже багато ринків, можливості експорту через Чорне, Азовське море. Польща залишалася для нас коридором для експорту збіжжя. Чи продавалася би частина збіжжя у Польщі? Так. Але треба сказати, що торгівля має дві сторони. Якщо хтось продає зерно, то є хтось, хто його купує. Купують його компанії, які так чи інакше пов’язані з владою. Можливо, треба було наводити лад на власному ринку з власними покупцями. Якщо відбувалося щось незаконне з точки зору польського уряду, треба було розмовляти і не заводити цей діалог в глухий кут. На жаль, з українського боку теж були різкі заяви. Мені здається, що Зеленський погарячкував і  було неправильно, на стільки загострювати цю ситуацію, зважаючи на підтримку з боку Польщі. Але ситуація і з польського боку була загострена, бо (президент Польщі) Анджей Дуда порівнював українців з потопельниками. Висловлювання було невдалим, неетичним, тому що українці не вважають себе потопельниками. Потім викликали послів. Ця вся ескалація зайва. Будь-які економічні суперечки можна вирішувати за столом переговорів. А ми їх звели до переговорів найвищих осіб держави. Усе це не дає нічого доброго для стосунків між Україною та Польщею, але не є критичним. Найголовніше зараз - це спілкуватися». 

За словами Олександра Антонюка, військовослужбовця ЗСУ, політичного консультанта, основною причиною загострення українсько-польських відносин стали парламентські вибори у Польщі, які відбулися 15 жовтня. Але зміна влади після виборів в Польщі дає надію на покращення відносин: «Сам конфлікт є штучним. І зараз, після виборів, ситуація буде налагоджуватися. Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується Росія. А це наш спільний дистанційний ворог. Ми маємо це пам’ятати. У  цьому контексті ми маємо вимальовувати стосунки, враховуючи те, що стосунки є сталими і динамічними, можуть мати як покращення, так і погіршення. До цього треба ставитися спокійно та прагматично. Ця конфліктна ситуація має нам дати змогу окреслити червоні лінії, за які ні Польща, ні Україна не зможуть виходити.»  Бо інакше нам не перемогти в цій війні – без згуртованості та підтримки всього цивілізованого світу.

Мирослава Керик – історикиня, соціологиня,  відома українка, яка багато років мешкає у Польщі. Вона є головою правління фундації «Український дім», діяльність якого спрямована на допомогу українцям у Польщі. За розбудову добрих взаємин між поляками та українцями у Польщі пані Мирослава нагороджена відзнаками «Золоте віяло» та «Пам’ять справедливих». У 2019 року балотувалася до Сейму Польщі. Була номінована на премію «Варшав’янка року» у 2022 році. 

Дні пані Мирослави розписані погодинно. Як змінилася діяльність «Українського дому» від початку війни? З якими проблемами стикаються українці в Польщі? Які суспільні виклики нас чекають? Про це Sestry розпитали Мирославу Керик в ексклюзивному інтервʼю.  

Оксана Щирба: Відколи живете у такому шаленому ритмі? Коли почалось повномасштабне вторгнення, пригадайте, будь ласка, ваші дії?

МК: Це був дуже важкий період. За кілька днів до цього померла мама. Все якось одразу в один момент. Це було важко. 

В шаленому ритмі я живу давно. Після повномасштабного вторгнення стало значно більше роботи: у 2022 році я нікуди не їздила, а цьогоріч постійно в роз’їздах, намагаюся бути українським голосом у міжнародних дискусіях про війну, про потребу підтримки українських біженців. Під час конференцій наголошую, що люди, які отримали тимчасовий захист, постійно чекають його продовження. Для нормального психічного здоров’я людини потрібна ясність та тривала перспектива. Ми розповідаємо як важливо  співпрацювати з місцевими організаціями, котрі найкраще знають свою спільноту. Треба давати їм дотації, щоб вони допомагали біженцям. 

Ми знаємо, яка допомога потрібна, і самі можемо допомагати. Наш голос  дуже важливий.  

Нещодавно я відвідала Європейський форум діаспор, де теж про це говорила: як не бути на маргінесі, як бути включеними у планування політики в державах Європи, бути  частиною суспільства.

В Польщі є чимало українців, які приїхали багато років тому і часто не мають свого голосу у соціумі, не мають політичного представництва, виборчих прав. Вони живуть тут, платять податки і є частиною суспільства, тому їм важливо бути включеними в планування політики цих країн.

ОЩ: Що потрібно зробити для того, щоб українці отримали політичне представництво?

МК: Потрібні відповідні дії і з української сторони, і зі сторони держав, де живуть українці. Наприклад, в Україні не врегульоване питання подвійного громадянства, досі точаться гострі дискусії. Від початку великої війни українці стукають в усі можливі двері, мотивують, організовують допомогу на різних рівнях. Якщо вони матимуть подвійне громадянство, то зможуть балотуватись на виборах і стануть мостом між країнами, амбасадорами України за кордоном. Вони можуть бути в місцевих органах влади, кандидатами до парламентів тих чи інших держав – таким чином  українці отримають власне представництво. 

Якщо громадяни України отримуватимуть польське громадянство,  політики вивчатимуть їх проблеми. Це важливий важіль впливу. 

Потрібні зміни в українському законодавстві, щоб відкрити можливість для українців за кордоном бути активними – на громадянському та політичному рівнях.

ОЩ: Пані Мирославо, з якими проблемами зараз звертаються українці і наскільки змінилися запити від початку повномасштабного вторгнення?

МК: Як «Український дім» з 24 лютого 2022 року ми фактично стали кризовим центром. Ми надавали інформацію, де знайти нічліг, як отримати гуманітарну допомогу, PESEL. З часом кількість питань розширилася – це і праця, і допомога для дітей, як оформити різні документи. Наприклад, українці почали стикатися з ситуацією, коли їм скасовували статус UKR і виплати на дітей 500+. Повернути PESEL легше, а виплату 500+, значно важче і довше. Для багатьох родин з дітьми це дуже важлива допомога, бо ціни на оренду житла та харчування досить високі. Нині це одна з найчастіших проблем, з якою звертаються українці. 

Ми працюємо зараз в двох напрямках. Перший – Центр підтримки, де надаємо консультації (працює інфолінія), допомагаємо з поселенням. А другий – інтеграційні  та культурні заходи, можливість спілкування та об’єднання в групах підтримки. Усе це дає змогу утримувати психологічну стабільність. Адже культурні заходи мають  позитивний терапевтичний вплив на людину. 

Інше важливе питання – ситуація з дітьми, зокрема підлітками. Діти, які навчаються онлайн в Україні, не змушені перебувати в польській системі освіти, що має негативні аспекти. Діти, які четвертий рік поспіль перебувають в системі онлайн (до війни онлайн навчання було запроваджено через епідемію COVID – ред.), втрачають навички праці в групі, навички комунікації. І це виклик насамперед для української сторони – як контролювати процес і працювати з польською стороною, щоб відкрити навчальні курси, які дозволять учням наздогнати навчальну програму. Або просто погодитись на те, що діти повинні бути в польській системі освіти.

Чому, наприклад, батьки не хочуть віддавати своїх дітей до польських шкіл? Крім мовного бар'єру, іншої навчальної програми, є побоювання про конфлікти на національній основі. З іншого боку, маємо дітей, які пішли до польських шкіл. Перший рік їм було важко, зараз вони адаптувалися і знайшли своє місце у класі.  

ОЩ: Серед поляків активна допомага зменшилася, порівняно з початком війни, коли чи не кожен був готовий прихистити у себе вдома українців. Чому?

МК: Це нормально. Люди втомилися. У кожного є свої проблеми. Своє життя. Війна триває і не всі до кінця розуміють, як це важко. Протягом передвиборчої кампанії в Польщі були розпалювання антагонізму, для політичної вигоди. Звідти була зернова криза, вона, на жаль, погано вплинула на наше ставлення до поляків, які були і є до нас прихильними.

Поляки відчули, що Україна наче невдячна. Але це дуже складне питання. Як бути? Як показати вдячність, коли вона просто є? Як зробити, щоби не було відчуття, що українці не вдячні за ту допомогу, яку отримали від Польщі?

Перед виборами (у Польщі у жовтні ц.р. відбулись парламентські вибори – ред.) спостерігалося розпалювання негативного ставлення до біженців.

ОЩ: Звідки цей негатив?

МК: Це абсолютна політична вигода. Правляча партія (правоконсервативна партія «Право і справедливість» – ред.), яка зараз закінчує своє правління, ще в 2015 році виграла виборчу кампанію, розпалюючи антагонізм і роблячи ворога з біженців із Сирії. Вони вирішили знову використати цю політично маніпулятивну практику для власної вигоди. Проте на парламентських виборах в Польщі восени 2023 року антиукраїнські настрої не спрацювали. Політики, на жаль, не думають довгостроково, що ми сусіди і що у нас є спільний ворог, Росія. І нам треба ставати вище таких тимчасових політичних інтересів. Але на жаль, в правлячої партії немає такого мислення. Йде війна і треба бути спільним фронтом в цій боротьбі.

ОЩ: Важливий напрям Вашої діяльності – інтеграція українського й польського суспільства. Наскільки вдається це робити і з якими основними труднощами стикаєтеся?

МК: Від початку створення ми хотіли інформувати українців про їх права і обов'язки, щоб вони знали, що мають тут права і можуть користуватися ними. Коли українці приїжджають, то стикаються з багатьма юридичними питаннями. Наприклад, коли якісь документи написані польською мовою з використанням складної термінології. Людині потрібно надати доступ до інформації зрозумілою мовою. Офіційна польська мова, скажімо, незрозуміла навіть для самих поляків, бо є дуже складною. Якщо йдеться про інтеграцію, важливо, аби був доступ до культури. В «Українському домі» ми постійно проводимо зустрічі з письменниками, артистами, організовуємо виставки. Ми залучаємо та інформуємо й польське суспільство. Проводимо курси польської мови, які користуються великою популярністю серед українців: у цьому році було майже 100 груп.

Плануємо розвивати курси української мови; також маємо курси для державних службовців – вони самі зголосились. Крім того, разом з польською організацією Клуб Католицької інтелігенції створили українську школу. Це загальноосвітня українська школа від першого до одинадцятого класу. Ми зробили порівняння польської та української програм. Наші діти навчаються за подвійною програмою – польською та українською. Закінчуючи школу, вони матимуть польські та українські свідоцтва. Це дуже важливо. Якщо захочуть повернутися в Україну, то зможуть там продовжити навчання. Якщо залишаться в Польщі, не зіткнуться з проблемою, що не знають навчального матеріалу і продовжать освіту. Це все важливо для інтеграції. З 2016 року в нас працює суботня школа, куди ходять діти українців, які не мають польського громадянства.

Ми створили суботню школу з метою інтеграції і водночас збереження української ідентичності. Навчаємо мові, культурі, історії, географії. Такі ініціативі досить важливі, якщо йдеться про Україну, яка прагне не втратити цілий потенціал дітей, молоді. Важливо  підтримувати та розбудовувати програму суботніх шкіл за кордоном. Досить важливими в діяльності «Українському дому» є клуби українських жінок. Ми почали їх проводити в 2014 році, а після повномасштабного вторгнення зрозуміли, що це дуже важливий проєкт.

Наша мета – надати жінкам психологічну підтримку, спілкування, можливість знайти друзів, отримати своєрідну терапію на різних заняттях. Більше тисячі українок бере участь в цих клубах. Для нас важливо, аби жінки повернулися до нормального психічного стану і могли далі працювати, розвиватися, радіти життю.

ОЩ: Які основні джерела фінансування цих проєктів?

МК: Основне фінансування ми отримуємо від міжнародних організацій, які прийшли до Польщі після повномасштабного вторгнення. Частково маємо кошти зі збірок, які були минулого року, намагаємося заощадливо їх використовувати. Це виклик – знайти подальше фінансування, щоби ми й надалі реалізовували наші програми. Бо якщо їх не буде, боюсь, що українкам і українцям буде важко знайти себе в Польщі, відчувати себе безпечно – в сенсі, коли вони мають доступ до інформації, до організацій, які підтримують їх у скрутній ситуації.

ОЩ: Українці сплачують набагато більше податків, ніж отримують соціальних виплат у Польщі, піднімають місцеву економіку. Чи Польща докладає зусиль, щоб українці залишалися тут якомога довше?

МК: Чим довше йде війна, тим менше людей повернеться. Діти пішли в школу, хтось знайшов роботу, житло. Складно знову все залишати, їхати і починати все спочатку.

Польща не буде нас асимілювати. Бо асиміляція означає, що ми маємо зректися своєї культури, ідентичності і бути поляками. Ми все робимо, щоб протидіяти цьому. Наша українська школа, і заходи, які проводимо, – все для того, щоб зберігати українську ідентичність.

З іншого боку, допомагаємо інтегруватись, вчити польську мову, знати польську культуру і відчувати себе в Польщі частиною суспільства. Нині майже всі українські біженці працевлаштовані, але, на жаль, найчастіше нижче своєї кваліфікації. Звичайно, є люди, які отримують 500+, але якщо додати, скільки вони платять податків і скільки роботодавець платить податків за працівника, то надходження до польського бюджету є більшими, ніж українці отримують допомоги. Звісно, Польща зацікавлена в українцях, які тут мешкають, якщо говорити про ринок праці. Зараз в країні найнижчий рівень безробіття за останні тридцять років. Але і Україна зацікавлена повернути українців – для відбудови країни. 

ОЩ: На Вашу думку, зараз Польща краще підготовлена до прийому біженців, ніж рік тому? 

МК: Дуже велика частина цієї допомоги ґрунтувалася на тому, що ціле суспільство мобілізувалося, величезна допомога надходила від звичайних громадян та громадських організацій.

Польща хвалиться тим, що не має таборів для біженців. Але це завдяки великій мобілізації громадянського суспільства. І якби, не дай Боже, ситуація 24 лютого повторилася, то такого руху, ентузіазму, як на початку, ймовірно, вже не було би.

Я не впевнена, що державні структури мають фінансові засоби, аби знову допомогти на такому ж рівні. Мабуть, знову підключились би звичайні люди та громадські організації. Дуже важливо, щоб держава мала план на такі ситуації. Я не знаю, чи є такий план, чи є опрацьовані механізми. 

ОЩ: Сьогодні Ви для багатьох є мотиватором. Адже двадцять років тому переїхали з України до Польщі, почали з нуля. Яким був Ваш досвід міграції?

МК: Я приїхала до Польщі в аспірантуру Польської академії наук. Тоді ж отримала запрошення на навчання Варшаву. Навіть думала займатися науковою кар'єрою. А потім відбулася Помаранчева революція. Польща дуже підтримала Україну. Для багатьох стало відкриттям, що українці мають такі демократичні цінності, що для них важливі право вибору і свобода вибору.

Я була в Києві на Майдані, і після цього було важко повертатися до попереднього способу життя. Для мене і групи однодумців було важливо продовжити діяти. Ми діяли як громадська ініціатива «Наш вибір-Україна». Протягом наступних п’яти років трохи змінювався склад команди. Тоді ми створили організацію «Наш вибір», яка тепер називається фундація «Український дім». Фактично з 2004 року я зрозуміла, що це моє життя, що я погано себе почуватиму, якщо не буду корисною суспільству. Маю важливу місію – бути українським голосом. Ми з командою намагаємося робити все можливе для допомоги українцям. До нас можуть також приходити люди з інших ініціатив та організовувати заходи. Тобто, «Український дім» (Про Фонд - Ukraiński Dom (ukrainskidom.pl) – це відкритий дім для нових ідей. Кожен може завітати до нас, а ми чим зможемо – допоможемо.

ОЩ: За час війни фундація допомогла тисячам українців знайти притулок та отримати допомогу в Польщі. Для ЗСУ та на різні гуманітарні проєкти також збирали кошти…

МК: Так, ми зібрали приблизно п'ять мільйонів злотих. Передали в Україну медикаменти, респіратори, генератори, аптечки. Продовжуємо відправляти допомогу, на регулярній основі.

ОЩ: Як Вам вдалося завоювати любов і українців, і поляків? 

МК: Я не знаю, чи мене люблять. Нічого спеціально не робила для цього. Якщо це дійсно так, то мені дуже приємно. Мій пріоритет – бути корисною і допомагати людям. Це не завжди легка праця. Йдеться про дуже активну діяльність, знайомства, створення мережі підтримки з різними організаціями та конкретними людьми. Якщо не маєш багато друзів, організацій як партнерів, то складно щось робити. Тому я і моя команда досить активні в напрямку комунікації. І це, звісно, допомагає.

ОЩ: Що плануєте в найближчі півроку?

МК: Ми продовжимо надавати ті послуги, які зараз доступні. Надалі діятимемо як Центр підтримки і як культурний центр, пропонуватимемо курси польської та української мов. Фактично все, що ми робимо зараз, плануємо розвивати. Звісно, є певні обмеження у фінансуванні, але я вірю, що ми дамо раду і знайдемо вихід. Є дуже багато людей, які потребують нашої підтримки: пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, яким дуже важко водночас працювати і займатися дітьми. Важливо, щоб були ті, хто зможе простягнути руку допомоги цим людям.

ОЩ: Ви бачите себе в політиці? Наскільки номінація на отримання звання «Варшав'янка року» була важливою для Вас?

МК: Щодо політики – пізніше. Може, через чотири роки.

Відносно премії важливо, що Варшава вважає, що українки є мешканками міста. У цьому сенсі для мене така номінація дуже важлива.

ОЩ: Що вас мотивує, робить щасливою? І навпаки, що найбільше розчаровує?

МК: Я щаслива, по-перше, коли моя дитина здорова, добре вчиться і дає собі раду у складних ситуаціях. По-друге – коли ми добре виконуємо свою роботу як «Український дім». І по-третє – коли я бачу, що моя робота має сенс, і вона приносить позитивні результати.

Демотивує, коли б’єшся у якісь двері, а вони не відкриваються. І нечесні люди, які роблять цинічні погані речі для політичної чи власної вигоди. 

Загалом допомагає віра, наполегливість та важка праця. Якщо є якісь помилки – отримувати урок, йти далі й шукати нову ціль. Важливо не розчаровуватись від кожної речі, яка не вдалася.

Польські заклади для дошкільнят діляться на ясла і садочок. Ясла (żłobek) — це заклад для дітей віком від 5–6 місяців до 2,5 років, а садочок (przedszkole) — від 2,5 до 6 років. Дитячі садочки в Польщі вважаються одними з найкращих в Європі. Дитину можна записати без прив’язки до району. Список усіх садків можна знайти тут.

Основними інструментами дошкільної освіти у польських садках є турбота, виховання та навчання, вихователі присвячують багато уваги адаптації наймолодших до нових умов. Різниці між українськими та польськими дітьми ніхто не робить.

На батьківськіх форумах розповідають про те, що іноді біженці стикаються з небажанням дітей відвідувати садок, булінг. Оксана Кулаковська, вихователька дитячого садка, приїхала до Польщі, коли почалася війна. Розповідає, що за півтора року роботи у польському дитячому садочку не спостерігала булінгу. Діти підготовчої групи розуміють, що в Україні війна. «Була ситуація, що хлопчик зробив пістолет з лего і почав стріляти. Інший хлопчик забрав у нього пістолет і сказав, що не можна стріляти, бо в Україні війна, і це дуже страшно».

«Хлопчик почув польську мову і злякався»

Здавалося б, дітям легше адаптуватися до нової мови, бо вони як губка всотують інформацію, але для дошкільнят мова може стати значним бар’єром.

Світлана Яновська у Польщі працювала психологом у школі, зараз працює у дитячому садочку як вихователь-психолог. Виховує п’ятирічну доньку.

Розповіла, що головною перепоною на початку для дітей стає мова. Коли дитина чує польську мову, то часто сприймає це як небезпеку.

«Хлопчик в туалеті почув польську мову і злякався. Ми певний час працювали з тим страхом. Існує міф, що дитина дуже швидко має адаптуватися до польської мови. Насправді кожна дитина адаптується у своєму темпі. Все залежить від регіонів, звідки приїхала сім’я. Якщо це західна Україна, то мовна адаптація відбувається легше. Дітям з областей, де більше російськомовного контенту, важче. Але вони між собою знаходять спільну мову. Не завжди можуть пояснити вихователям, чого хочуть, але тоді ми говоримо батькам, що дитина щось сьогодні не зрозуміла.

Кожна проблема обговорюється. Конфлікти негайно вирішуються. Мені подобається, що в польських садочках розвивається емоційний інтелект. Хлопчик штовхнув дівчинку, вона плаче. Чому? Бо ти зробив їй боляче. Вихователі спонукають дітей до емпатичного спілкування, і це дуже добре.

Польські діти толерантно ставляться до українських. Вихователі теж роблять все можливе, аби діти почувалися комфортно. Виховательок називають тьотями — без імен. Тьотя (ciocia) — це та людина, яка займається з дитиною, допомагає їй. Кожна дитина може підбігти і притулитися до тьоті».

«Я наче програмую дитину, що все буде добре»

Роль вихователів у питанні адаптації дитини до дитячого садочка найважливіша.

Оксана Кулаковська, вихователька дитячого садка, розповідає, що головне — це розмова з дітьми: «Я завжди кажу, що намовляю дітей. Запевняю діток, що в нас будуть цікаві заняття. І це допомагає. Я наче програмую дитину на те, що все буде добре. Дуже важливо проводити індивідуальні бесіди, особливо якщо діти мають якісь особливості. Під час занять варто шукати різних форм подання інформації, бо дітям має бути цікаво».

Своїм досвідом адаптації дитини поділилася Вікторія Брикса, мама в декреті, яка майже 10 років мешкає в Польщі. До Варшави приїхала з чоловіком ще в 2014 році.

«Адаптація перші три тижні проходила важко. Син хворів. Коли я привела Марка до садка, він дуже плакав. Але в нашому дитячому садку працюють дуже хороші виховательки. Вони більше брали дитину на руки, щоб заспокоїти. Різниці у ставленні взагалі не відчувається. Виховательки докладають максимум зусиль, щоб діти якомога швидше адаптувалися. На початку розповідали, яких порад слід дотримуватися. Коли ми приводимо дітей до садочка, важливо, щоб не було довгого прощання. Просили не використовувати деякі фрази «не бійся», «все буде добре». Надали список фраз — пам’ятку для батьків».

Оксана Кулаковська радить багато спілкуватися. Коли дитина приходить у дитячий садочок, бачить сльози в маминих очах, то кидається в обійми і прощання затягується. Дітям важливо пояснювати як дорослим: батьки мають працювати, а діти ходити до дитячого садочка.

Поради психотерапевта для батьків

Катерина Зікунова, психотерапевтка  WAPP, членкиня Всесвітньої Асоціації Позитивної Психотерапії (Вісбаден, Німеччина) детально розповіла про всі складнощі, які можуть виникати під час адаптації до дитячого садка і дала рекомендації батькам, як допомогти дитині.
Адаптація дитини до дитячого садка проходить кілька етапів:

Етап 1: період дезадаптації. Незалежно від того, підготовлена дитина чи ні, спочатку все одно дитина перебуватиме в стані стресу і постійної напруги. Важко дається розділення з батьками, дитина часто плаче. Можуть розпочатися застудні захворювання.

Етап 2: період адаптації. Спрацьовують захисні механізми психіки. Дитина починає спілкуватися з вихователем та однолітками, бере участь в іграх, але сумує за батьками і часто запитує про них. Малюк тільки починає звикати до нових правил, може порушувати дисципліну та відмовлятися виконувати вимоги вихователя. Часто говорить, що не розуміє і таке інше…

Етап 3: період компенсації. Процес адаптації завершується, дитина звикає до колективу, до вихователів та нового режиму дня, спокійно відпускає батьків. Емоційне поле стабілізується, фізіологічні показники повертаються до норми.

Скільки часу триватиме кожен етап, залежить від індивідуальних особливостей малюка. На кожен йде приблизно місяць.

До іноземного дитячого садка дитину потрібно готувати заздалегідь, приблизно за 20 днів. Покажіть малюкові будинок, вікна його групи, ділянку для прогулянок. Познайомте дитину з вихователями. Зверніть увагу малюка на те, що всіх дітей ввечері батьки забирають додому.Чим більше дитина знатиме про правила поведінки у дитячому садочку, тим легше пройде період адаптації.

Психолог пропонує батькам перед тим як відвести дитину до дитячого садка, пограти з дітьми у гру: «Дитячий садок для звірят». Можна використати м’які іграшки, ляльки, конструктор. Дитина разом з мамою та татом створює різні ігрові ситуації: «Прихід у дитячий садок», «Прощання з мамою», «Сніданок», «Прогулянка», «Тихий час». Ось так у домашній атмосфері малюк освоюється з тим, що на нього чекає в дитячому садку.

В цю гру можна грати, вплітаючи слова мовою країни, де плануєте відвідувати садок.

Здатність дитини до успішної адаптації багато в чому залежить від психологічної установки батьків.

Що спокійніше мама і тато ставляться до походу дитини до дошкільного закладу, то впевненіше почувається малюк у незнайомому колективі.

По дорозі в садочок налаштовуйте дитину, як добре їй буде там сьогодні, в які цікаві ігри вона там гратиме, що смачного приготують кухарі.

Придумайте ритуал прощання з дитиною, щоб було цікаво. Це може бути поцілунок у щоку і дотик долонь або коротенький віршик. Дозвольте взяти з собою улюблену іграшку. Стежте за власним емоційним станом. Усі ваші тривоги та побоювання обов’язково передадуться дитині.

У період адаптації у дитини зростає чутливість до всіх впливів довкілля. Організм не завжди може впоратися із психічним навантаженням. «Перехід у хворобу» — захисна реакція організму, як дитячого, так і дорослого.

Не забувайте, що адаптація — це і для батьків, і для дітей. Будьте терплячими, і разом ви зможете подолати цей період та зробити його для вашої дитини менш болісним. А дитячий садок стане новим важливим етапом у їхньому житті.

«Усі хвороби від нервів» – цей вислів відомий кожному. Науково доведений факт, що сильні нервові перенапруження викликають порушення у роботі організму. Від страху та хвилювання  пересихає в  роті, образа викликає клубок у горлі, сором змушує червоніти, сильні стреси можуть спровокувати серцевий напад. Усе це прояви психосоматики. 

Sestry поспілкувалися з Оксаною Волошиною, психологинею, спеціалісткою з невідкладної допомоги в психології, першою сомнотерапевткою в Україні, гіпнотерапевткою, травмафокусованою терапевткою.

Оксана Щирба: Що таке психосоматика і як вона виникає?

Оксана Волошина: Це напрям в медицині, який займається вивченням впливу психологічних факторів на виникнення захворювань. Психосоматика – це страждання тіла через стрес, поява хвороб, виникненню яких немає фізіологічного пояснення. У нашого мозку немає минулого чи майбутнього, і йому байдуже: чи ви все уявляєте, чи маєте це відбувається в реальності. Те, про що ми думаємо, залишає відбиток на тілі, формує тілесну та розумову пам’ять. Позитивні емоції можуть сприяти зміцненню імунної системи і зниженню ризику захворювань. Тривала депресія, тривожність і гнів  підвищують ризик розвитку різних хронічних захворювань.

ОЩ: Як зрозуміти, що це психосоматика?

ОВ: Лікарі проводять обстеження людини, а органічних порушень не виявляють. Але  людина погано себе почуває. Тоді можна говорити, що це психосоматика. Якщо ми тривалий час перебуваємо у пригінченому чи депресивному стані, живемо з почуттям провини, то хвороба може  проявитися фізіологічно. Хвороби серця виникають внаслідок нестачі любові та безпеки, або від емоційної замкнутості. Людина забороняє виявляти собі любов до себе та інших. Гіпертонія виникає тоді, коли людина намагається взяти на себе навантаження, які їй не під силу. Наприклад, працює без відпочинку, на повне виснаження. Тобто, хвороба з’являється від напруги.

Проблеми з нирками  можуть бути викликані розчаруванням, критикою, осудом; коли особа має недовіру до світу, їй здається, що її весь час обманюють та зневажають. Астма – небажання жити самостійно. Запори – це надлишок накопичених почуттів, уявлень, переживань. Печія – свідчення витісненої агресивності. Проблеми із зором – небажання когось бачити. Безсоння – втеча від життя, небажання визнавати  його тіньові сторони. 

У мене була  успішна і в професійному, і в особистому житті клієнтка. Звернулась з проблемою порушення сну. Під час терапії розповіла, що в неї падає зір настільки сильно, що вона майже не бачить. Офтальмологи не могли виявити причини.  Зʼясувалося, що  кожного дня вона їхала на роботу і говорила: «Щоб мої очі тебе не бачили». Це стосувалося колеги, якого звільнити не могла, а працювати з ним було некомфортно. Вона сформувала установку і через це почала втрачати зір. Коли ми пропрацювали це питання, зір відновився. 

Тобто, ми формуємо собі установки. Набуті протягом життя установки керують нами, але їх можна змінювати. Часто люди кажуть: «Я завжди восени і  навесні хворію простудними захворюваннями», або: «Мене завжди восени та навесні  болить голова». І вони хворіють, але не тому, що прийшла осінь, бо так би всі люди у світі хворіли восени. Коли ми постійно очікуємо чогось, а ще повторюємо це регулярно, то формуємо установку, або травматичну пам’ять. 

ОЩ: Як психологічне здоров'я може позитивно впливати на запобігання психосоматичним хворобам?

ОВ: Людина є цілісним організмом, наш мозок та психіка не працюють окремо від тіла. Органи не функціонують окремо від психіки. Коли я відчуваю страх чи тривогу, реагує насамперед нервова система. Є загальна нервова система (симпатикус і парасимпатикус). Симпатикус активний протягом дня, під час неспання, а парасимпатикус активується, коли засинаємо. Парасимпатична нервова система відповідає за рівень зниження стресу. Норма напруги для людини – 4-5 балів (по шкалі до 10). Коли ми живемо  в стресі – це 7-10 балів. У спортсменів та наших військових – це завжди 8-10 балів. Коли ми живемо в постійній напрузі або стресі, то маємо вищий рівень напруги. Як це працює? Ми пережили стрес і за деякий час маємо відновитися (до місяця). Якщо відчуття напруги або тривоги триває довше ніж місяць – з цим потрібно щось робити. Бо людина почне хворіти. Відзначається порушення сну, пітливість, головний біль. Є 5 базових емоцій: страх, гнів, сум, здивування, радість.

Щоб ми почувалися здоровими, організму  треба давати якомога більше радості. Особливо зараз, в період війни. Важливо робити те, що приносить щастя: танцювати, кохатися, малювати. І тоді ми зможемо між  страхом і здивуванням відновити гармонію і бути здоровими.

ОЩ: Чи важливо враховувати психосоматичний аспект при діагностиці та лікуванні пацієнтів?

ОВ: Весь час важливо враховувати психосоматичний аспект. Коли ми захворіли, то маємо пройти обстеження у вузькопрофільних лікарів і звернутися до психолога. Якщо ми маємо всі заключення та обстеження, то можемо визначити: чи це психосоматика (тоді потрібна лише психотерапія), чи  є органічні порушення (тоді потрібно працювати з лікарями та психологами). На жаль, Україна на відміну від Європи, тільки наближається до такого лікування. В Україні немає інформації в протоколах лікування, що треба звертатися за допомогою до психотерапевтів та психологів. Ситуація почала змінюватися на краще, і багато клінік знають та розуміють, наскільки важливо, щоб лікар та психолог працювали разом. 

Французькі психотерапевти провели цікаве дослідження. Взяли дві групи людей, які мали однаковий діагноз в онкології, були приблизно однакового віку і їм призначили однакове лікування. Одну групу супроводжували психотерапевти, іншу – ні. В групі, з якою працювали психотерапевти, і яку навчали правильно спати,  пацієнти одужували швидше, 90% пацієнтів одужали. В іншій групі відзначили значно гірший результат. Це науковий факт, що психологічна підтримка важлива і потрібна за будь-яких обставин і при будь-яких захворюваннях. 

ОЩ: Чи характерна психосоматика для дітей?

ОВ: Так,і дуже часто психосоматичні розлади у діток є причиною того, що відбувається навколо: непорузміння між батьками, перевтома. Якщо дитина часто хворіє, то це є відображенням проблем у батьків, які спостерігає чадо. Наприклад, діти адаптуються до школи. Їм потрібна підтримка, натомість батьки навантажують малечу різними гуртками. Коли батьки чинять насильство над дітьми чи понаднормово навантажують, то це точно не про любов і не про безпеку. Як наслідок дитина починає хворіти. Батьки ж нарікають:  моя дитина так часто хворіє, я не розумію, що відбувається. А організм подає сигнали і захищає дитину, рятує від переживань. Ще один приклад: коли дитині бракує уваги, теж погіршується здоров’я. Якщо дитині під час хвороби дають чаї і щось смачненьке, дарують багато ніжності та любові, то дитина, коли їй бракуватиме любові в майбутньому, почне хворіти. В такий спосіб вона отримує увагу і турботу. 

ОЩ: Хто лікує психосоматичні хвороби?

ОВ: Психотерапевт, який спеціалізується на цьому питанні. Якщо психолог не має відповідних знань, досвіду, то він не зможе допомогти пацієнтові. Треба обирати високваліфікованого спеціаліста – психосоматика, сомнотерапевта. 

Проте щоразу як ми хворіємо  не потрібно думати, що це психосоматика. Бо це можуть бути органічні порушення. Необхідно пройти відповідні обстеження, звернувшись до кваліфікованого спеціаліста; у жодному разі не ігноруйте симптоми. 

ОЩ: Як зберегти психічне та фізичне здоров'я?

ОВ: Єдиного рецепту немає, але є базові потреби, які потрібно задовольнити. 

Добре їсти (особливо в період війни). Нашому мозку потрібна їжа. Він не матиме енергії  занурити нас в сон, якщо  не отримає достатньо їжі. Має бути денний і нічний режим (добре їсти і добре спати). 

Додавати собі багато радості. Це дозволить відрегулювати наш баланс і допоможе  «не розвалюватися», залишатися в нормі.

Якщо є серйозні проблеми-звертатися до спеціалістів. 

Вчитися позитивно мислити. Позитивне мислення формує  добру пам’ять. Чим більше ми маємо приємних моментів, тим легше будемо приймати реальність і залишатися здоровим. 

Психосоматика навчає нас важливості гармонії між розумом і тілом. Наші думки, почуття, поведінка  сильно впливають на наше фізичне здоров'я. Розуміння цієї взаємодії допоможе дбати про себе та своє благополуччя.

Вона з відкритими обіймами зустрічає мене в номері одного з варшавських готелів. Заварює чай, пригощає смаколиками і дарує сувеніри з України. Українська акторка, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна розповіла в інтерв’ю виданню Sestry про зміни в  житті через війну, про те, хто руйнує українське кіно і як мила підлоги у підʼїзді.

‍Оксана Щирба: Як Вас змінила війна? 

Римма Зюбіна: Війна для мене почалася девʼять років тому, тому вже була стерсостійка. 16 лютого 2022 року побувала вдома в Ужгороді, там з мамою та сестрою ми говорили про війну. Сестра колись займалася альпінізмом, розповідала як вижити  в лісі: визначати, де схід-захід, мати з собою пластмасову лінійку (вона горить на відміну від сирого листя). 20-21 лютого я мала вистави в театрі. Розповідала усім про цю лінійку, а з мене сміялися. 

У 2014 році у мене була складена валізка. А у 2022 році – ні. Не думала, що буде повномасштабне вторгнення. 

Моє життя дуже змінилося. Кожен день змінював мене та ставлення до життя.

ОЩ: З початку великої війни Ви залишалися в Києві, хоча могли поїхати в Ужгород, до мами. Ваші друзі дуже дивувалися такому рішенню…

РЗ: Було усвідомлення, що хтось має чинити опір. Я зрозуміла, чому люди залишаються на окупованих територіях і відвойовують своє місто. Відчувала, що я готова це робити.

Мені тоді здавалося, що акторська професія найменш потрібна. Всі свідомі друзі-актори перекваліфікувалися: хтось пішов в тероборону, хтось у волонтери. Байдужих не було.  

Я можу безкоштовно вести концерти, проводити творчі зустрічі, приїжджати до військових та переселенців. Перші півроку на виставах я заробила стільки, скільки раніше заробляла за 1 знімальний день. 

ОЩ: А на що жити?

РЗ: Я дуже невибаглива, можу затягнути пасок. Насправді, шалені гроші від зйомок розбещують. Колись купила дорогий італійський диван зеленого кольору (говорить сміючись). Він коштував мої чотири знімальні дні. А потім півроку не було роботи, підходила  до дивана і казала: я тебе ненавиджу. 

ОЩ: Ви казали, що в певний момент виходили на сцену з відчуттям порожнечі. Вам дійсно було важко віддатися мистецтву?

РЗ: Так, були думки піти з професії остаточно. Я думала перекваліфікуватися, як і багато друзів. Усе життя мені було важливо відчувати себе потрібною: і в особистих стосунках, і в професійних. Актор – це не та професія, коли ти вийдеш з одиночним пікетом під кіностудію Довженка і будеш кричати «Зніміть мене в кіно». Ти чекаєш. Якщо немає потреби, запиту на твій типаж, вік, акторську психофізику, то не запрошують зніматися. І ніякі знайомства, кумовство, «ліжко» не допоможуть. Попереджаю молодих дівчат, щоб не плекали зайві надії. 

Я не маю контрактів на 5 років, як голлівудські актори. Україна – моя країна, але вона не є в топі 5 кінематографічних держав. І це вже мої проблеми, що свого часу не поїхала в іншу країну, не вивчила іноземної мови. Була можливість поїхати в Росію на початку 2000-х, розумію, що в той період я би дуже багато знімалася. Але не шкодую. Також прагнула бути з сім’єю, бо зйомки за кордоном – це завжди розрив родини. Я хотіла нести відповідальність за виховання дитини сама, не перекладати на бабусь.

ОЩ: У кого Ви думали перекваліфікуватися?

РЗ: Я так якісно мила підлогу – з 4 поверху по 1 у своєму будинку. Пам’ятаю березень 2022-го, виходять сусіди з валізами і кажуть: «А ми думали, що це так добре комунальники працюють». Міркувала, піду в ЖЕК і влаштуюся прибиральницею на пів ставки. Також я наповнювала базу з «Євромайдан SOS» для переселенців – контакти по Закарпаттю – поселення, транспорт, їжа, волонтери, медична і психологічна допомога.

Одна з моїх нереалізованих історій – це психологія. Я могла би надавати психологічну допомогу. Вчора підійшла людина і каже: «Ви мене врятували своїми нічними ефірами». А я просто вмикала від початку війни стрим, готувала якісь вірші, читала…  Вночі, а ночей люди дуже боялися. І, як виявилося, я підтримувала людей. 

ОЩ: А що Вас тримало тоді емоційно?

РЗ: Психологи казали: щось робіть руками. Тому мила підлогу, доглядала за квітами.

В Бородянці ми знімали короткометражне кіно, і там росли квіти під будинком.  Я знала, що будинки будуть руйнувати і квіти загинуть. Забрала ті рослини і посадила під вікнами свого будинку.

Це якась пам'ять, енергія. Дуже допомагало прибирання та догляд за квітами.

ОЩ: Як працював театр під час повітряних тривог?

РЗ: З вересня 2022-го я репетирувала виставу про життя в  окупації з Херсонським театром ім. Куліша -тоді ще місто було в окупації. Ми отримали грант від Українського культурного фонду і поїхали туром по Україні (Черкаси, Київ, Миколаїв, Житомир, Івано-Франківськ, Львів, Кропивницький). У мене був монолог на десять сторінок – дуже драматичний, емоційний. Посеред монологу починається повітряна тривога, разів шість звучить повідомлення в театрі. А ще дві сторінки треба договорити. Люди починають розмовляти між собою. Директор театру каже мені: граємо. У колег в Одесі була посеред вистави звучала повітряна тривога. Виставу перенесли на інший день, бо тривога довго тривала, а людям треба було ще добратися додому.

ОЩ: Як це впливає на глядача?

РЗ: Це на всіх впливає. Ми, актори, жартуємо між собою. Наприклад, у «Травіаті» Віолетта не померла, Отелло не встиг задушити Дездемону, Ромео і Джульєтта закохалися, але не встигли померти. Часто, коли звучала тривога, глядачі не йшли до сховища, а сиділи і чекали продовження. 

ОЩ: Наскільки змінився характер глядача?

РЗ: У кожному місті – свій глядач. У 2021 році  ми зіграли по 2  вистави «Це все вона»  у Львові, Чернігові й Сєвєродонецьку, всюди глядач інший. Вистава «Це все вона» – прірва в стосунках батьків та дітей, яка є актуальною завжди. А надто сьогодні, коли простіше сховати переживання від реального світу. Адже невідомому другу по листуванню можна розповісти будь-що. Проте реальне життя завжди наздоганяє. І правда про того, хто сидить по той бік монітору, може стати шоком.

Під час війни глядач активніше почав відвідувати театр. У Києві зараз на всі вистави аншлаг. У Львові в Театрі ім. Заньковецької аншлаги безкінечні, «люди на люстрах висять». 

ОЩ: А що з українським кінематографом? Він і до війни переживав не найкращі часи.

РЗ: Біда. Велика біда. Після того як з посади голови Держкіно пішов Пилип Іллєнко, почалося найгірше. На його місце призначена Марина Кудерчук, яка взагалі необізнана в кіно і непрофесійно керує агентством. У неї взагалі не сформовані смаки щодо кіно. Якщо ти нічого не знаєш, то хоча б візьми сильних людей в команду. Вона цього не зробила. Протягом 2022-2023 років не запущено  жодного повнометражного ігрового кіно в Україні. Те, що знімається – це силами каналів, коштами приватних осіб; знімається документальне кіно кінематографістами, які опинилися на фронті, або працюють журналістами. Люди, які зараз перебувають в Нацраді з питань кіно – теж окреме питання. Я не знаю, яку треба мати сміливість, аби люди погоджувалися обіймати такі посади…

ОЩ: Такі призначення – це свідоме руйнування владою українського кіно?

РЗ: Так. Це саме руйнування кіно. Зараз свідомо використовують поняття, що все це не на часі, бо війна. Кіно – це інше, ніж театр. Коли вимикали світло, то глядачі в театрі включали телефони і так догравали вистави. В кіно так не зробиш. Я можу погодитися безкоштовно зніматися, режисер може безоплатно працювати, але світло, камеру не дадуть безкоштовно. Виробництво вимагає грошей. 

ОЩ: Фільми про війну сьогодні знімаються?

РЗ: Знімається багато документального кіно. І це більше ніж фільми, це свідчення злочинів країни-агресора, Росії, це документи для суду в Гаазі. Ігрові фільми теж знімаються. Деякі колеги вважають, що має пройти час, переосмислення, а деякі наполягають на тому, що треба знімати зараз, бо Росія вже знімає, долучає іноземні кінокомпанії і спотворює історію. 

Що ми називаємо «фільмами про війну» – це батальні сцени, авіація, кораблі, чи жінка, що тікає в Європу зі своїми котиками і песиками? Суспільство зараз поранене, знімешся в серіалі про кохання і почуєш: «Як можна таке знімати, коли стільки горя?». Знімешся про війну – те саме. 

Я знялася в фільмі «Юрик», і зіткнулася з найбільшим хейтом у своєму житті (після виходу фільму було багато негативної реакції: фільм  позиціонувався як заснований на реальних подіях, але були дорікання у численних невідповідностях фактам, пізніше автори зазначали, що знімали художній твір – ред.). Я погоджуюсь з усією критикою на нашу адресу, продюсери офіційно вибачилися і пообіцяли фільм переробити. Я теж написала на своїй сторінці у Facebook вибачення, і знову дорікають: «А чому так пізно вибачаєтесь?» Я написала тоді, коли змогла знову дихати, не описуватиму свій стан, фобії, які у мене з’явилися, що відчували колеги, які працювали над фільмом. 

За два знімальних дні люди готові були перекреслити все те, що я робила все життя, мою принципову позицію з 2014 року. Прокльони – то ще нічого, в порівнянні з тим, що одна людина вимагала, аби я віддала паспорт України, бо я «продажна і лицемірна». Але це не лише війна вплинула на людей. Історія людства свідчить, що ти не маєш права на помилку. Я завжди кажу про відповідальність митця. Ну от власне і отримала…

ОЩ: Як після такого хейту творити далі?

РЗ: Не знаю. Хотіла написати заяву, що більше не буду зніматися в кіно. З 2016 року, після фільму «Гніздо горлиці», мені не пропонували грандіозних ролей. «Гнізда горлиці» вдруге не трапилося у моєму житті. На початку кастинг-директори так і казали: Риммочко, після такого фільму ми не можемо тобі запропонувати щось. На що я відповідала: може, будемо підтягувати кіно до такого рівня? На щастя, у мене ще був серіал «Люся Інтерн».  У нас є ще одна проблема – вік актриси. Навіть голлівудські актриси кажуть, що їх не знімають після 50.  В кіно ходить переважно молодь. Погодьтеся, не підуть вони на проблеми жінки 50+, яку покинув чоловік.

ОЩ: Якщо запропонують роль в кіно про війну – погодитеся? 

РЗ: Дивлячись, яке це кіно, яка роль і сценарій. Коли  почалася вся ця історія з хейтом, я зрозуміла, що більшість людей не розуміє, що в кіно є продюсер, сценарист, є ціла група людей, які працюють над створенням кіно.  Але винною зробили лише мене. 

ОЩ: Ми зустрічаємося у Варшаві. Ваша діяльність тут дуже активна. Відбувся Ваш творчий вечір, Ви читали фрагменти з книги  під час презентації «Війна 2022», вели творчий вечір-зустріч з Павлом Казаріним.  

РЗ: Мене запросили на форум Євген Клімакін і Наталка Панченко. Це була цікава дискусія –  про український бізнес в Польщі, значення культури, військові історії. Євген запропонував модерувати захід, на що я відповіла: «З Казаріним? Та ні, я боюсь». Раніше не займалася модерацією. Спробувала, зрозуміла, як це мені подобається. Насправді, ніколи не жила одним театром. 

Я навчалась в Аспен Інституті на курсі «Відповідальне лідерство», мені небайдуже, що відбувається в політиці; серед моїх друзів є і письменники, і військові, і громадські активісти. Чотири роки була членкинею Шевченківського Комітету. Була випробуванням для самої себе робота телеведучої ранкової програми: прокидалась о 3 ночі і їхала на роботу, а зазвичай о 3 я лише лягаю спати. Все, на що я спочатку реагую: «Я не зможу», – за мить перевертається в мені в «Я зможу!». 

Зараз відкриваю в собі речі, які раніше десь придавлювалися. Коли відчула, що можу говорити, що мене слухають люди не з ввічливості, а тому що їм цікаво, зрозуміла, що я можу це робити. І це приносить неабияке задоволення.

ОЩ: Але Ви досі відчуваєте, що робите недостатньо?

РЗ: Так. Я могла би робити більше. Давати більше концертів, вечорів.

У 2014 році я не могла зайти до кав’ярні. Коли з кимось зустрічалася, робила каву вдома, брала стаканчики, ми з друзями обирали лавочку в парку чи галявинку. Я  розуміла, що навіть ці 100-200 грн можна віднести в Київський госпіталь. 

Те, що зараз відбувається, це спільний біль. Якщо є сили вийти з цього болю, важливо допомагати іншій людині. Важливо думати про те, що буде після Перемоги. Подбати про свій психологічний стан.

Відповідальність кожного бізнесу – вже зараз знайти можливість працевлаштувати людину, яка дала можливість робити цей бізнес, людину, яка повернулася з фронту.

ОЩ: Де шукати мотивацію?

РЗ: У нас лише один дубль на життя. Дуже люблю трактат Григорія Сковороди «Про радість серця». Можна вціліти тільки тоді, коли наповнюєш радістю серце. І ця радість серця не 24/7 відбувається, а моментами. Ти можеш дивитися на струмочок, чути дитячий сміх – і радіє серце. Ми живі, треба наповнювати своє життя життєдайністю. Впасти в депресію, ходити як мерці по цій землі дуже легко і небезпечно. Важливо не відкладати свої емоції та життя на потім. 

ОЩ: Що найважче під час війни?

РЗ: Приймати смерть найкращих. 

Російські окупанти вбивають, катують мирних українців, незаконно утримують в полоні військових та цивільних, руйнують об’єкти інфраструктури. Ці звірства бачить весь світ. Для притягнення Росії до відповідальності важливо документувати злочини. В Україні цим займаються правоохоронні органи. У Польщі одна з організацій, яка взяла на себе це завдання - фундація OPORA in Poland, яку влітку 2022 року заснували представники Громадянської мережі ОПОРА.

З представниками організації зустрілись Sestry. 

«На початку війни прокурори їздили на кордон, стояли на вокзалах, та люди не хотіли свідчити»

Ольга Коцюруба, старша радниця Центру сприяння документуванню воєнних злочинів фундації OPORA in Poland:

– Громадянська мережа ОПОРА – організація, яка працювала з питаннями виборів та демократії в Україні. Після повномасштабного вторгнення частина офісу переїхала до Варшави. Ми вирішили займатимемося тим, що вміємо – фіксувати злочини. З квітня до липня 2022 року тривали консультації, ми проходили навчання під час тренінгів з міжнародними експертами PILPG, що займаються документуванням воєнних злочинів в гарячих точках світу та українськими організаціями, які  спеціалізувалися на фіксації злочинів з 2014 року. Оскільки ми нова для Польщі організація, то не завжди була  довіра з боку органів місцевого самоврядування та осередків. Посольство України в Польщі надало нам і листи підтримки, і контакти великих центрів. Так ми почали збирати докази  спочатку тільки у Варшаві. Нас підтримало Посольство Великої Британії – за цим проєктом у липні ми розширились до всієї Польщі. Знову шукаємо нові осередки –  за межами Варшави. Усі шелтери, що знаходяться не у Варшаві, потребують дозволу воєводи. Тому спершу звертаємося до відповідного воєводства, яке надає контакти, дозвіл, сприяння, про нас повідомляють центрам. Після цього контактуємо з осередками. Доводиться багато їздити, розповідати людям, на скільки важливі їх свідчення. 

Центр документування воєнних злочинів співпрацює з Офісом Генеральної  прокуратури України та Прокуратури Республіки Польща, прокурорами Міжнародного центру з переслідування за злочин агресії проти України (ICPA). 

Плануємо співпрацювати з міжнародною коаліцією, яка буде підтримувати українців в інших юрисдикціях.  

Можливо, будемо запрошувати людей на додаткові розмови, повертатися до тих, кого опитали. 

Юристи та психологи Центру сприяння документуванню воєнних злочинів працюють в осередках парами: правник опитує, а психолог допомагає поділитися досвідом, за необхідності надає психологічну допомогу. За день встигають опитати приблизно 10 осіб. Кожного витрачається в середньому 20 хвилин, в окремих випадках – годину і більше. 

Ольга Коцюруба: 

– Дуже багато часу та зусиль іде на те, щоб пояснити людям, чому важливо свідчити, що таке воєнний злочин, скільки ми зібрали даних (за рік зібрано 1200 свідчень). Ми спілкуємося українською мовою, юристи та психологи записують профайл, згодом перекладаємо його польською мовою і відправляємо до прокуратури. Тоді свідків викликають до прокуратури, і тільки після  цього дані стають офіційними свідченнями. 

У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії представники прокуратури їздили до кордону, стояли на вокзалах, намагалися допитати людей. Але це зовсім не ті умови, в яких люди хочуть говорити. Біженець і так перебуває в  стресі, а тут ще й потрібно розмовляти з представником прокуратури іноземною мовою. Люди дуже травмовані, підхід має бути індивідуальний і у відповідному середовищі. 

Олена Мурзановська, юристка фундації OPORA in Poland:

– Люди, які приїхали з окупації і стикалися з росіянами в очі, дуже бояться,  запитують, куди і  в  який спосіб буде передана інформація, якою вони поділяться. Ми розповідаємо, що зберігаємо інформацію і несемо за неї відповідальність. Коли приїжджаємо в осередки, спершу розповідаємо про нашу організацію, показуємо, що  працюємо офіційно  і нам можна довіряти. Потім починаємо спілкуватися віч-на-віч з кожним. Люди розповідають, що пам’ятають. Деякі  пригадують дати, назви вулиць, розміри ракети. Якщо під час інтерв’ю людина почуває себе погано, з нею працює психолог і заспокоює. Наше завдання, щоб це інтерв’ю закінчилося стабільним психологічним станом свідка. Ми опитуємо повнолітніх свідків, проте в двох випадках діти були присутні та доповнювали свідчення батьків (опікунів) з їх дозволу. Усі свідчення фіксуємо письмово. Є анкета та форма згоди на опитування. Спочатку людина розповідає, і  ми записуємо свідчення. Потім в анкеті відзначаємо види злочинів, про які йдеться. Тоді людина все перечитує і ставить підпис. 

Слухання в Гаазі заохочують свідків. Зростає довіра 

Стало легше працювати, відколи почалися слухання в Гаазі. На початку українці запитували: невже з цього всього щось буде? Зараз все менше випадків, коли люди не хочуть називати імена та факти, навпаки, вони ідуть на зустріч. Тобто, рівень довіри значно зріс. Нещодавно ми спілкувалися з жінкою з одного з населених пунктів під Києвом. До нас її ніхто не опитував. Вона жила у квартирі з двома малолітніми дітьми. Працювали з нею 1,5 години. Хоча зазвичай витрачаємо на інтерв’ю значно менше часу. Але якщо людина має потребу виговоритися, то говорить стільки, скільки їй  потрібно. Ця жінка розповідала все в деталях: як виїжджала з міста разом з двома сім’ями. Усі вони раніше  ховалися у підвалі в сусіда. Перед тим у них постав вибір:  піти в цей підвал, чи заховатися у підземному паркінгу в новому житловому комплексі, де була більшість людей. Потім вони дякували Богу, що залишилися на два тижні у підвалі, бо з паркінгу кадирівці витягували людей і розстрілювали. Вибравшись з міста, жінка розмовляла з американськими та українськими журналістами і  була готова давати свідчення. 

Майже всі опитані під час інтерв’ю відзначали, що стали очевидцями або чули про вчинення  декількох видів воєнних злочинів. В переважній більшості йшлося про знищення чи пошкодження майна, вбивства (розстріл) або поранення цивільних, незаконне затримання чи позбавлення свободи, cамовільне засудження, катування чи жорстоке поводження, депортація або примусове переселення дорослих, дітей; зґвалтування або інше сексуальне насилля, вбивства та розстріли медиків, рятувальників, учасників міжнародних місій. Найбільша кількість свідчень стосується Херсонської та Харківської  областей. Окупаційна влада затримувала мешканців з проукраїнською позицією. Затриманих змушували записувати відео з вибаченнями і подякою Росії. Батько однієї з потерпілих був доведений до інсульту після тижневого незаконного утримання. Свідки з Макіївки, Донецька ставали очевидцями самообстрілів міста артилерією ДНР чи Росії, яка розміщувалася в посадках поблизу житлових будинків. 

В’ячеслав Конотопчик, психолог фундації OPORA in Poland:

–  Люди бояться пригадувати та плакати. Але плакати –  це нормально. Я сам часто плачу, бо це звільнення від негативних емоцій. Є навіть правильна техніка, як плакати. Коли люди ридають і не можуть говорити, я дію як психолог. Зазвичай даю вправи на відволікання уваги. Коли  бачу, що в людини жевріють сльози в  очах, то ставлю нейтральні питання, які не стосуються теми свідчення. Наше завдання – назвати спогад, але не занурюватися  в нього. Також люди бояться за рідних: «чи не нашкодить те, що я розповідаю, моїм рідним?», «я не хочу, щоб мене бачили мої діти». Цього року ми побачили, що стає усе більше тих, хто йде до психотерапевтів. 

«Дружину воїна ЗСУ закатували майже до смерті, але її викупили у росіян»

Сам процес документування не є технічно складним. Він складний морально, бо психологи та юристи щодня чують жахливі історії. 

Олена Мурзановська. 

– Найстрашнішою історією була розповідь жінки, яка перебувала на окупованій території. Її чоловік служив у ЗСУ. Вона три тижні знаходилася в  російській катівні. Її допитували,  катували електрострумом, під нігті щось засовували. Росіяни застосовували до неї жахливі методи. Потім вона перестала їсти та уже прощалася з життям. Але хтось з родичів викупив її у росіян, продавши золото. Згодом жінка забрала дітей і виїхала. 

Також пригадує інтерв’ю з молодим чоловіком, у якого померла мати під час обстрілів, він не міг її поховати. У нього була дружина  і двоє дітей, яких треба було рятувати. Він 2 години розповідав про це. А потім у  нього виникла потреба говорити більше, але вже про реабілітацію, життя після окупації. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– У мене було більше 5 тисяч зустрічей з людьми. Історія, яка  розчулює мене до глибини серця і сьогодні. Був сильний вибух, від якого постраждав будинок. Батьки чули крики рідних дітей, які опинилися під завалами, але не могли їм допомогти. Це було найстрашніше: діти померли від отриманих травм і від того, що ніхто не зміг їх звідти дістати. 

Олена Мурзановська: 

– Перед тим як приступити до збору свідчень, ми проходили тренінги з людьми, які давно працюють в гарячих точках. Вони нас багато чому навчили. Це було тренування на витривалість та емоційність. Також ми особисто працюємо зі своїми психологами. Коли під час роботи нам стає зовсім важко, ми робимо паузу, йдемо пити чай чи каву, говоримо на другорядні теми. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– Ми мусимо відволікатися, щоб триматися, бо  працюємо в кризовій інтервенції (психосоціальна допомога для особи в кризовому стані , що спрямована на подолання ситуації, що викликала кризу). Ми всі живі люди, у нас є свої проблеми, тому важливо все опрацьовувати з психологом.

Коли Росія відчує наслідки документування злочинів?

Ольга Коцюруба: 

– Притягнення до відповідальності за міжнародні злочини (воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та агресію) можливе на трьох рівнях: національний (українські суди), універсальний  (судові процеси в інших країнах) та міжнародна юрисдикція. Міжнародний суд ООН в Гаазі розглядає позови України до РФ про геноцид. Україна хоча і не ратифікувала Римський статут, проте визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (також розташований в Гаазі). Цей суд може преслідувати за воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, вчинені росіянами в Україні з 2014 року. Але існує прогалина, щодо злочинів агресії. Єдиний дієвий правовий механізм у цій ситуації – це cпеціальний трибунал. Вже півтора роки ведуться переговори стосовно формату спеціального суду та можливої процедури його створення. Ми як громадська організація також докладаємо зусиль до активізації цього процесу та виступаємо на різних майданчиках як адвокати цієї ідеї. Наприклад, тиждень тому Голова правління фундації ОПОРА Ольга Айвазовська знову відстоювала ідею якнайшвидшого створення трибуналу в рамках Warsaw Securyty Forum. Консенсусу щодо питань чи може бути створений міжнарожний спеціальний суд з питань злочину агресії чи це повинен бути гібридний трибунал (з залученням міжнародних і національних суддів), чи може юрисдикція суду поширюватися на так звану «трійку» президента, прем'єр-міністра та міністра закордонних справ держави-агресора ще не досягнуто, тому поки, на жаль, невідомо, коли буде створено і зможе запрацювати трибунал. Ми слідкуємо за цими перемованами, не зупиняємося і збираємо свідчення щодня, адже покази свідків важливі при здійсненні судочинства у всіх юрисдикціях.

Як можна надати свідчення?

Якщо ви готові надати свідчення, то маєте змогу заповнити онлайн-форму на сайті  (Центр документування воєнних злочинів – Warcrimes center) або зателефонувати: +48 690 848 019. Можете відвідати Центр документування воєнних злочинів у Варшаві за адресою вул. Маршалковська 77/79, офіс 16. Тут вас зустрінуть працівники організації. 

Головне – не боятися і розуміти усю важливість інформації, яку ви надаєте. Тільки спільними зусиллями ми зможемо притягнути країну-агресора до відповідальності.

Корисні посилання (для надання свідчень)

Генеральна прокуратура України: https://warcrimes.gov.ua

Служба безпеки України: чат-бот @russian_war_tribunal_bot; електронна пошта 2022.02.24@gmail.com; телефони цілодобової гарячої лінії +38 (068) 1289229; +38 (066) 6829937; +38 (063) 0665937 (Signal, WhatsApp, Telegram)

Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна. (Raphael Lemkin Center for Documenting Russian Crimes in Ukraine - Instytut Pileckiego)

Прокуророві Міжнародного кримінального суду можна надсилати інформацію напряму будь-якою мовою на електронну пошту: otp.informationdesk@icc-cpi.int.

Уявіть, що можна взагалі не хворіти. Прикладів чимало. Це довгожителі деяких блакитних зон у світі. Це люди, які мешкають у сільській місцевості, самі вирощують продукти, добре харчуються, наприклад, споживають багато  свіжих овочів, небагато м'яса. А ще біля них немає жодних фаст-фудів. 

Здорові люди багато рухаються. Найбільша концентрація довгожителів – на острові Сардинія, зокрема серед пастухів. Вони ходять в середньому по 8 км щоденно, по пагорбах, що дає додаткове навантаження. Цікаво, що вони живуть довше від селян, які знаходяться поруч, але не мають такої фізичної активності. Їжа, рух та екологія – основні фактори відмінного здоров’я. Також важливий соціальний фактор – позитивна соціальна активність, спілкування з рідними.

Важливу роль відіграє генетика. Але якщо люди їдять фаст-фуд і постійно сидять за кермом авто, то вони не проживуть довго, якою б хорошою не була генетика.

Нещодавно спілкувався з фахівцями з Фінляндії. Вони перевели націю з жирних продуктів на знежирену їжу. Почали вирощувати овочі й фрукти. Стали більше вживати рибу, почали масово кидати курити. Як наслідок продовжили життя нації на 12-14 років. 

‍Перше: висипайтеся в темноті

Не менш важливим є здоровий сон. У людини, яка недосипає, перебуває в постійному стресі, виробляється багато кортизолу, може підвищитися рівень холестерину.

Потрібно спати в темний період часу. Якщо людина відпочиває у світлу пору часу,  то варто, аби в кімнаті було темно, використовуйте щільні штори. Вночі важливо стежити, щоб не світили ліхтарі, і не було зайвого освітлення у приміщенні. Повна темрява дозволяє організму виробляти мелатонін, який регулює сон та підтримує внутрішній годинник організму. Добовий режим повинен бути сталим. Вранці важливо, щоб на нас потрапляло  ранкове світло, що стимулює активацію мозку.

Ранок найкраще розпочинати не з телефону, а вийти на вулицю і подивитися на небо. Ввечері в нашому організмі виробляються гормони втоми, і  якщо ми відганяємо сон  тим, що п’ємо міцну каву, то зупиняємо проникнення гормонів втоми до мозку. Нам  тоді здається, що ми ще бадьорі і можемо працювати. Але це штучна затримка. Коли закінчується дія кофеїну, ми дуже виснажено почуваємось. Тому після 15 00  я рекомендую не вживати міцні напої.

Друге: їжте овочі та фрукти

Сьогодні є чимало прибічників сироїдіння та вегетаріанства. Звісно, можна спробувати їсти більше сирих овочів, але якщо повністю перейти на сиру їжу, це трохи важко, бо організм складніше перетравлює сирі овочі, ніж варені чи тушковані. Дуже корисно їсти бобові. Але, скажімо, квасолю в сирому вигляді не з’їси. І не забувайте про ферментовану їжу – це квашена капуста, квашені огірки та помідори. Вони допомагають створювати мікрофлору в кишечнику. Можливо, вегани, сироїди за рахунок того, що отримують багато клітковини, підтримують нормальну мікрофлору. Принцип здорового харчування – це різноманітність. Потрібно їсти різні овочі та фрукти. Я вважаю, що деякі люди ускладнюють собі життя сироїдінням. 

Третє: ходіть, бігайте, займайтесь йогою

Перша універсальна вправа – це ходьба. Бажано починати ходити півгодини на свіжому повітрі, поступово збільшувати або тривалість,  або інтенсивність. Чим інтенсивніше ми ходимо, тим краще. Можна замінити ходьбу на біг. Переважна більшість людей бігають півгодини-годину, решту час сидять. Фізичну активність бажано розтягувати протягом дня. Наприклад, вранці бігати, а протягом дня ходити. Можна чергувати – кілька хвилин бігти, кілька хвилин йти пішки. Нормальне фізичне навантаження для людини – не менш ніж 10 000 кроків на день (приблизно 7 кілометрів). Підключайте ще зарядку,  присідання, вправи на турніках. Чудово їздити велосипедом, наприклад, на роботу, чи на прогулянки на вихідних. Чим різноманітніші рухи – тим краще. 

Якщо людина займається йогою – це ще краще, особливо для гармонійного розвитку. Люди літнього віку мають не забувати контролювати навантаження і реагувати на втому, не перевантажувати організм.

Є спорт на виснаження організму. Це не про здоров’я, а про можливості організму, на скільки він здатен подолати перевантаження. Коли спортсмен виходить на пенсію (а подекуди це буває 35-40 років),  то найчастіше перестає тренуватися. І що відбувається? Виникають ожиріння та  хвороби, які характерні при низькій фізичній активності. Якщо людина зберігає помірну фізичну активність, то їй вдасться уникнути  серцево-судинних захворювань. До речі, є статистика, що жінки, які активніші, менш схильні до захворювань на рак молочної залози. 

Четверте: букет зелені замість бокалу вина

Зауважте: навіть якщо людина фізично активна, але курить, вона дуже собі шкодить, вкорочуючи віку. І, звісно, не забувайте про алкоголь. Чим менше вживаєте – тим краще. Немає дози, на які варто орієнтуватися. Так, червоне вино в невеликих кількостях корисне – у ньому міститься антиоксидант. Але останній є і в винограді, чи в зелені. Пучок зелені замінює бокал вина. 

Пʼяте: робіть профілактичні щеплення

Імунітет, який розвивається після вакцинації, надасть надійніший захист від інфекції. Щеплення потрібно робити і дітям, і дорослим. Скажімо, щеплення від грипу допомагає уникнути захворювання, або легше перехворіти, уникнути ускладнень. У жовтні уже з’являються вакцини від грипу, запитайте у сімейного лікаря. Не забувайте про вакцини від коронавірусу. Він нікуди не зник, буде циркулювати разом з грипом. Людям, які схильні до пневмонії, раджу щеплення від пневмонії. Є вакцина ВПЛ, яку радять робити дівчаткам до початку статевого життя – вакцина від папіломо-вірусної інфекції. Але я раджу робити і жінкам в дорослому віці також. Це профілактика раку шийки матки.

Коли ми їдемо в незнайомі країни, то потрібно порадитися з сімейним лікарем, які щеплення доцільні. 

 Шосте: ходіть до лікарів, коли здорові

Раджу ходити до лікарів тоді, коли ви здорові. Раз на рік бажано проходити обстеження. Здайте  загальний аналіз крові, визначте рівень холестерину. Зробіть кардіограму, УЗД органів черевної порожнини. Обов’язково   виміряйте очний тиск – якщо вище норми, є небезпека розвитку глаукоми. Не забувайте відвідати уролога, гінеколога, зробити  рентгенографію. Бо рак легенів ніколи не болить, а потім може бути надто пізно. 

Також в організмі може бути дефіцит вітамінів, тому лікарі рекомендують з середини жовтня до середини квітня профілактично пити вітамін D. Виправдана мода на покращення мікробіому кишківника. Ми звикли, що після антибіотиків  пропиваємо курс пробіотиків. Нині дієтологи рекомендують курс пробіотиків для профілактики, тому що нездоровою їжею ми псуємо свій мікробіом, і треба заселяти корисні бактерії. 

Жодна рекомендація не гарантує 100% захисту від хвороб, але дотримання цих простих порад значно знижує ризик захворювань і допомагає підтримувати здоров'я.

Росіяни з перших днів великої війни оточили місто. У жилетів Маріуполя майже не було шансу виїхати, розповідає маріупольчанка Катерина Сухомлинова виданню Sestry. 

Вона депутатка міськради, рятувальниця, волонтерка, координаторка Центру імені Лемкіна, який документує російські воєнні злочини в Україні. Катерина й сьогодні картається, що не всіх змогла витягти з пекла. Як це – бачити тіла загиблих вздовж доріг, розбомблені будинки, поранених дітей та їхніх вбитих батьків? Вона щоразу роздирає власні рани, коли про це розповідає, але розповідає, бо винні у вбивствах сотень тисяч мирних людей мають бути покарані. Світ мусить знати трагедію Маріуполя, міста над Чорним морем, де до війни жили 540 тисяч людей. 

Катерина дала перші свідчення про злочини Росії. Важливо, щоб інші свідки не мовчали. 

«Люди тижнями у муках помирали під завалами будинків – від голоду, холоду і ран»

Оксана Щирба: Катерино, що відбувалося в Маріуполі з 24 лютого 2022-го?

Катерина Сухомлинова: У перші дні повномасштабної війни Росії я щодня їздила містом. Ми з донькою навчали маріупольців надавати першу допомогу. Так до початку березня. Швидка допомога ще справлялась.

На 2-3 день війни  ми з чоловіком в супроводі поліції почали вивозити сильно постраждалих, немічних і літніх людей, осіб з інвалідністю. Був мороз, вони сиділи у квартирах без вікон. Люди шоковані, потрібно було їх одягнути, знайти документи. Вивозили до поліції, звідти – до родичів, лікарні, чи укриття.

ОЩ: Укриття не були переповнені?

КС: Було вільно у перші дні. Тотальне бомбардування лівобережжя Маріуполя почалося наприкінці лютого, і тоді вже тікали до всіх підвалів. Не залишалось навіть місця поставити рятувальний рюкзак, щоб надати допомогу. Кількість поранених збільшувалась. Маріуполь за кілька днів опинився в оточенні, можливості виїхати у цивільних не було. Звучали заклики місцевої влади, військового командування зберігати спокій, мовляв, все під контролем. Люди повірили, були готові чинити опір, багато хто пішов у територіальну оборону. Тоді навіть не вистачало зброї, щоб видати всім добровольцям. 

Ворог знищував спочатку лівий берег Маріуполя. Перший тиждень росіяни не бомбардували завод «Азовсталь». А вже через тиждень Маріуполь так сильно бомбардували, що жителі не могли виїхати.

З мого району протягом перших тижнів виїхала лише третина мешканців. Коли прилітало у багатоповерхівку, були десятки загиблих і поранених. 

Люди тижнями у муках помирали під завалами зруйнованих будинків – від голоду, холоду і ран. Ти йдеш вулицею і бачиш велику кількість мертвих людей. 

Переховуючись у підвалах тижнями, люди не знали, що відбувається. Наважувались вийти і проявляли агресію. Я була в оранжевій камізельці рятувальника. Пригадую, якась жінка мене смикала і кричала: «Чому ви не прибираєте трупи? Що відбувається?». Я намагалася пояснити, що якщо займусь мертвими, то не допоможу живим. 

«Перед великою війною влада Маріуполя вирішувала…комунальні питання»

ОЩ: Що робила місцева влада?

КС: Вражала безпечність нашої влади, через яку велика кількість людей залишилась в місті. На останній сесії міськради, перед повномасштабним вторгненням Росії, я запитувала у мера міста про ризики – адже Путін визнав так звані ЛНР і ДНР в межах областей. Та тоді міськрада обговорювала… комунальні питання. 

На 16 березня налічувалось вже більше 20 тисяч загиблих цивільних. Я бачила на лівому березі вздовж доріг лежали тіла цивільних. Мої маршрути щодня змінювались: там де їхала вчора, наступного дня на дорозі виявляла кратер, доводилось об'їжджати. 

Опалення, їжа та вода закінчилась. Літні люди помирали у квартирах та підвалах. Як я прогнозувала, за таких умов буде більше 100 тисяч зниклих безвісти та загиблих, що ймовірно так і є.

ОЩ: Обґрунтуйте, будь ласка, чому Ви вважаєте, що загиблих та зниклих безвісти може бути 100 тисяч? Адже офіційних даних досі немає. На жовтень 2023 року, за словами мера міста Вадима Бойченка, у Маріуполі залишилось проживати 120 тис. містян, і ще 6% виїхали в бік Росії, а 200 тис. вдалось евакуювати. У місті досі знаходять стихійні поховання початку війни.

КС: Нескладно підрахувати, що з півмільонного міста якраз 100 тис. населення – десь в «підвішеному стані». А це відповідає моїм підрахункам.

На жаль, місцева влада досі спирається на приблизну, орієнтовну цифру в 22 тисячі загиблих – це дані білінгу весни 2022 року. Після цього було ще кілька білінгів, де цифри в декілька разів більші. Прикро, що місцева влада і влада України замовчують реальні дані загиблих. Про це треба кричати! Якщо страшного геноциду Маріуполя не бачить Україна, то як докричатися до світу?

Ніхто не скидає відповідальності з Путіна, росіян за злочини. Але є частина відповідальності на владі. Мер Маріуполя в перші дні війни покинув місто, сидів у Запоріжжі і запевняв маріупольців: все добре, тримайтесь, все під контролем. За місяці до інвазії розвідки всього світу говорили про можливе вторгнення. Але влада не сказала відверто: якщо ви маєте можливість, поїдьте до родичів в інші регіони. І люди опинились у пастці, під бомбардуваннями, коли не було можливості домовитись про зелені коридори з росіянами. До війни в Маріуполі проживало 540 тисяч громадян.

«Дівчинка була поранена. За 8 метрів лежала в калюжі крові її мама»

ОЩ: Яка історія початку війни Вам врізалась у пам'ять? 

КС: Всі дні сплелись у один безкінечний пекельний день. Найбільше запам'яталась дівчинка-підліток, яку я врятувала 15 березня, в останній день перебування на лівому березі міста. За день до того везла в пологовий будинок вагітну двійнею, двоє її діток залишилось у підвалі з сусідами. Потім я часто думала, чи зустрілась ця мама зі своїми дітками? Навіть не знаю, чи змогла ця жінка народити після того, як три тижні просиділа у підвалі. Лівобережний пологовий був у жахливому стані.

Близько 200 чоловік у підвалі: вагітні, породіллі, лікарі, їхні сім'ї, люди з прилеглих будинків, які ховалися від обстрілів. Пального, їжі  та води не було. Окупанти стріляли по цивільних, які йшли з пластиковими пляшками і каністрами по воду.

Коли я привезла цю вагітну, мені сказали, що будуть важкі пологи, а в них лише один інкубатор, друга дитина може загинути. Їхати в інший пологовий я не могла, бо довелося б проїхати комбінат «Азовсталь», який вже сильно бомбили росіяни. Я пояснила лікарям, що ми можемо загинути в цій подорожі. І вони прийняли її. 

Наступного дня я везла у пологовий їжу з волонтерського центру «Халабуда», який заснував Дмитро Чичера. Він врятував багато життів, а сам вважається безвісти зниклим. Його прізвища немає в жодних списках. Я везла в пологовий трохи їжі, хліба і пляцки-лаваші. Їх випікання організував Дмитро і люди з вірменської спільноти. В дорозі зрозуміла, що лівий берег заблоковано. Біля розбомбленого комунального підприємства залишила машину, взяла рюкзак і пішла. 

Побачила дівчинку 15-16 років, її звали Лєра. Вона сиділа біля розбомленої машини, де був її вітчим без ознак життя. За 8 метрів від машини лежала в калюжі крові мама Лєри. Сама дівчинка була поранена, в неї звисала одна ручка. Її мама була жива, та я розуміла, що не врятую двох. Потрібно було йти пішки. Бомбили постійно. 

Мама дитини попросила взяти її рюкзак з документами, сказала, що там є гроші й трохи їжі. Мені довелося тягнути цю дитину, дістались до перших будинків. Зайшли в під’їзд. Розрізала закривавлену толстовку дівчинки, перев'язала руку. Відвернула толстовку, відкрилось поранення шиї осколком. Вона втратила багато крові. На щастя, залишився останній компрес для ампутантів. Намотала його, швидко одягнула Лєру, бо був мороз –10. Дитина худенька, маленька, втрачала свідомість. Я не знала як під обстрілами дотягти її до лікарні. Розуміла, що ніколи собі не пробачу, якщо дитина замерзне і помре від втрати крові. Вздовж дороги лежали геть понівечені загиблі, без частин тіла. Бог дав мені сил, донесла. Коли передала Лєру лікарям, то залишила в кишені толстовки свій номер телефону і соцмережі. Того ж дня я повернулася до місця, звідки забрала Лєру. Шукала її маму. Не знайшла. 

ОЩ: Чи знайшла Вас Лєра?

КС: Так, подякувала, що я її врятувала. Маму, на щастя, теж врятували. 

«Вони кричали: “Аллах акбар” і в цьому чулося – ми будемо різати вас, гвалтувати»

ОЩ: Від чого стигла кров у жилах тоді в Маріуполі?

КС: Я пригадую, як чеченці на лівому березі вночі кричали: «Аллах акбар». Ти сидиш і чуєш, у цьому їхньому «аллах акбар», що ми вас будемо різати як баранів, будемо гвалтувати. Я хоча б орієнтувалась, де лінія фронту. Уявіть, що відчували  люди, які не мали жодної інформації, тижнями сиділи в підвалах. Стигне кров, від холоду і від жаху невідомості, що з тобою буде далі.

Пізніше я слухала історії про їх тортури, знущання, згвалтування жінок.

ОЩ: Це неможливо слухати без сліз. Коли рятували людей, бачили всі жахіття, що Вас тримало? 

КС: Як рятувальник з досвідом раніше бачила ураження військового характеру, багато жахливих ДТП. Думала, що готова, та виявилось, що ні.

Я собі придумала, що перебуваю у великій мильній бульбашці. І за тою бульбашкою я простягаю руки у війну, яка пахне горілою гумою, потом в підвалах, сечею; яка має трупний запах, запах липкої солодкої крові… 

ОЩ: Про щось шкодуєте?

КС: Тільки про одне, що моїй 17-річній доньці довелося бачити це. Пропозицію виїхати на початку з кимось іншим вона відкинула. 

«Брудні й смердючі ми обдурили окупантів на блокпосту»

ОЩ: Коли Ви виїхали з Маріуполя?

КС: 15 березня лівий берег був окупований. Вранці 16 березня я поїхала у волонтерський центр…Сподівалася, що до нас дійде ще кілька військових бригад, будемо тримати оборону Маріуполя. Коли я востаннє побачилася з Дмитром Чечерею, керівником волонтерського простору «Халабуда», він сказав, що вже йдуть бої на площі Свободи. Я розуміла хто я (депутат і волонтер з 2014 року). Понад усе хвилювалася за доньку.

Прийняла рішення виїхати. Це був хаотичний виїзд – зі мною була донька і ще двоє дівчат-підлітків, ще одна родина, загалом нас було семеро в авто. Понад морем, вузенькими вуличками нам вдалося залишити місто. Ми їхали маленькими селами, які зараз  в окупації. Я дуже вдячна людям, які дали нічліг, помитися. Я не дозволяла дівчатам мити волосся, обличчя. Мили тіло і одягали брудний одяг. Ця стратегія допомогла, брудні й смердючі ми не привертали увагу окупантів. Наші речі були в безпорядку. У кого були гарно складені речі, їх дуже ретельно перевіряли.

 «Я розповідаю європейцям прості шокуючі факти. Як одного дня я не змогла напитись води і намагалась їсти лід»

ОЩ: Зараз Ви працюєте у Центрі імені Рафала Лемкіна, який створено варшавським інститутом імені Пілецького. Центр збирає і фіксує докази про російські воєнні злочини на території України. Ви першою відкрито дали свідчення центру. Як прийняли таке рішення?

КС: Скажу відверто: я не збиралася свідчити. Друзі переконали мене не мовчати. В Польщу їхала на три тижні розповісти світу про те, що я бачила. А потім прийняла рішення свідчити. Спочатку я дуже плакала, мені було важко. Люди з Мальтійського ордену запросили  мене з донькою до себе. Вони познайомили мене з директоркою Інституту Пілецького. Інститут надавав підтримку, фінансував поїздки в інші країни. Були запрошення від громадських, волонтерських організацій, які я знала з 2014 року. Ми їздимо, розповідаємо, проводимо конференції за підтримки Інституту, збираємо свідчення. 

Я вивалюю європейцям на стіл факти про наших полонених хлопців з Оленівки, яких катували, четвертували, випатрали і спалили. 

Я намагаюся простими словами донести людям, які сидять в теплі зі склянкою води, що це справжня війна. Я кажу, що теж була вдома, пила таку саму воду на кухні. Але настав день, коли я не змогла випити води. У моїй оселі вибило вікна. У відрі замерзла вода. Я довбала ножем ту воду, намагалася смоктати лід. Такі прості речі їх шокують. Я їм кажу: сьогодні ракети падають на українські міста, а завтра можуть прилетіти в європейські. 

Я відчула сили звертатися до таких людей, як я, тих, хто був вимушений залишити свої домівки. Переконую, що важливо свідчити про злочини Росії, щоб ворога, який чинить геноцид на нашій території, перемогли не лише на полі бою, а й юридично. Має настати історична справедливість. Українці можуть свідчити в будь-якій країні світу. 

«База свідчень російських злочинів потрібна зараз. Сподіваюсь, до неї отримають доступ правники, науковці, міжнародні комісії»

ОЩ: Чим  важливий збір свідчень, яким займається Центр Лемкіна? 

КС: Люди надають свідчення без присяги. Це не прокуратура, де потрібна присяга – про свідчення під присягою не можна говорити до завершення юридичних процесів. А судові процеси можуть затягуватися на десятки років. До свідчень, зібраних Центром Лемкіна, доступ надаватиметься після обробки та анонімізації. Це, наприклад, фільми, які ми робимо. Нещодавно був представлений фільм «Херсон» – про цивільних в’язнів, яких утримує Росія (на сьогодні їх приблизно 25 тисяч). 

Свідчення надаються у формі анкети. Якщо людина не може це описувати, то є варіант надати аудіо чи відео свідчення. Усі вони транскрибуються – переводяться у текст і перекладаються кількома мовами. Формується архів, електронна база. До цієї бази, думаю, вже  наступного року будуть мати доступ науковці, правники, міжнародні комісії. За кілька років, кожен зможе ознайомитися з цими матеріалами. 

ОЩ: Як вдається переконувати людей давати свідчення?

КС: Чим далі – тим складніше.  На сьогодні зібрано близько 1500 тисяч  свідчень: приблизно 800 анкет, а решта – це аудіо- і відеозаписи, інші документи. Максимальну кількість ми зібрали за перший рік, «по гарячих слідах». Багато людей свідчили, що змушені були на російських блокпостах підписувати різні документи, надаючи неправдиву інформацію про українських військовослужбовців. Це вони робили, щоб вижити. Я розумію, що якби мене росіяни ідентифікували на якомусь з блокпостів, а поруч була моя донька, то мої свідчення, там на місці, були би зовсім іншими.

Публічність допомагає, бо мене знає чимало маріупольців. Тому багато людей з Маріуполя погоджується свідчити. Довіряючи мені, їм легше повірити організації.

Головне – надати людині рівень безпеки, який вона потребує. Наприклад, це може бути анонімно. Якщо людина може говорити відкрито, підключаємо ЗМІ різних країн – вдячні Інституту Пілецького за цю допомогу.

Дуже болюча тема – наші полонені. Військові ще потрапляють у якісь списки, а з цивільними історія дуже важка. Не існує жодного  механізму повернення таких людей, Росія не підтверджує свої злочини, зокрема незаконне утримання людей в приміщеннях, катування, моріння голодом.

Кількість цивільних полонених може сягати 25 тисяч. Масштаби трагедії, коли ми навіть не можемо ідентифікувати осіб, вражає. Якщо військових міняють десятками, то цивільних – одиниці. Є випадки, коли над цивільними більше знущаються. Інколи люди дають такі свідчення, що стає зрозуміло: дна там (у росіян – ред.) немає. Це нелюди. Як можна  вбивати людей тільки за те, що вони українці? Кожна людина, яка виїжджає з окупації, каже, що не дай боже запідозрять, що ти українець.

«Ще довго доставатимемо закатованих людей на звільнених територіях»

 ОЩ: Де можна буде використати матеріали, які Ви збираєте?

КС: В судових процесах. Світу доведеться довго оцінювати масштаби трагедії в Україні. Ми ще будемо дуже довго діставати закатованих людей – з підвалів на деокупованих територіях. 

На жаль, в Маріуполі багатьох не знайдемо: ці нелюди замітають сліди своїх злочинів, залишки зруйнованих будинків разом з останками людей вивозять в невідомому напрямку.

ОЩ: Чи свідчили люди з окупації?

КС: Ми збираємо свідчення  і дистанційно – незалежно від того, в якій країні перебуває людина. Якщо є інтернет, це можливо. Були випадки свідчень з окупації, але треба бути впевненими, що ніхто не почує і не відстежить. 

«Свідчення про російські злочини можна дати онлайн, з будь-якої країни» 

ОЩ: Як відбувається сама процедура?

КС: Є анкета, розроблена фахівцями. Свідок в довільній формі може викласти власне бачення війни. Стосовно воєнних злочинів нас цікавлять факти – дати, локації, місця. Далі йдуть питання про види злочинів (масові страти, депортація, сексуальне насильство, мародерство, бомбардування будинків, цивільної інфраструктури). Людина має дати згоду або незгоду, щоб в подальшому Інститут знав, чи може використовувати ім’я та особисті дані. 

ОЩ: Якими можуть бути наслідки документування цих злочинів?

КС: Я впевнена, що світ об’єднається, щоб покарати Росію. Це справедливість для замучених та вбитих. Це історична памʼять. Це відбудова наших міст за рахунок РФ, репарації за насильство, у тому числі сексуальне. Про це говориться дуже мало, жертви  рідко погоджуються свідчити. Інколи потрібні роки, щоб жертва погодилася поділитися. Я нещодавно почула історію, яка вразила. Жінці більше 70 років, вона вчителька, до неї вломився  росіянин, вдарив її тричі в обличчя і ґвалтував всю ніч. Це нелюд. Жінка надала свідчення. Таких історій тисячі. В Інституті одиниці таких свідчень, в Україні ці жінки об’єдналися в асоціацію. Їх кілька сотень – постраждалих від сексуального насильства, які вирішили не мовчати. Світ має добитися, щоб кожній родині, яка постраждала, надавали компенсації впродовж усього життя.

Від редакції онлайн-журналу Sestry: ми як видання є відкритими для того, щоб розповідати про воєнні злочини Росії в Україні, про жертв цих злочинів. Ми розповідаємо про діяльність організацій, які збирають свідчення людей, факти, документи. Це дуже важлива місія не лише правників, медіа, громадян, а й всього суспільства: винні повинні відповісти, а для цього потрібні свідчення. Якщо ви маєте такі факти, будь ласка, пишіть на пошту редакції: redakcja@sestry.eu