Ексклюзив
20
хв

Олеся Яскевич: «Інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх»

«Я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини. Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі».

Оксана Щирба

Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У сина Олесі Яскевич одразу кілька діагнозів: незрячість від народження, епілепсія та розлади спектру аутизму. Жінка багато років вчилася працювати з цим, їздила до лікарів, знахарів та екстрасенсів. Згодом створила організацію «Бачити серцем», яка допомагає соціалізуватися дітям з інвалідністю та кардинально змінює уявлення суспільства про їхнє життя. Олесі часто казали, що її син ненормальний і давали недоречні поради, яких вона не потребувала. Прийняття інвалідності сина в жінки триває і досі, але зараз вона зовсім по-іншому сприймає цей процес. Про проблему інклюзії в Україні, чому діти не можуть знаходитися в інтернатних закладах, інклюзивні проєкти та життєвий шлях разом з сином ― Олеся Яскевич, засновниця ГО «Бачити серцем» розповіла під час відвертого інтерв’ю Sestry.

Оксана Щирба: Вперше з проблемами інклюзії Ви зіткнулися 17 років тому, з народженням Матвія. Вам навіть пропонували написати відмову від сина. Як Ви тоді сприйняли цю новину? 

Олеся Яскевич: Мабуть, про інклюзію я дізналась ще пізніше.

Коли народився Матвій, мені сказали, що я ще молода і народжу собі здорову дитину. Навіщо тобі ця?

Тоді, можливо, через те, що я була не в контексті теми інвалідності, сприйняла цю новину як щось дуже загрозливе. В мене були дуже важкі пологи. Я Матвія не бачила, його відразу забрали в реанімацію. Але в мене навіть думки не було, що щось не так.  Мене переконували підписати відмову від сина. У мене був післяпологовий  шок. Це вже згодом я  аналізувала, як ставився персонал до мене, як взагалі повідомляли мені цю інформацію, наскільки це все було некоректно, грубо, нетолерантно. 

Я взагалі не знала, що може щось бути не так. По-перше, в моєму оточенні не було  дітей з інвалідністю, в мене досить непогано проходила вагітність. Ми на той момент з моїм першим чоловіком спортсменом не вживали алкоголь,  не палили, тобто вели здоровий спосіб життя. Я відвідувала всі можливі заходи для мам, вагітних, курси, де вчили правильному диханню. 

Виходить, суспільство не навчене комунікувати на тему інвалідності? Якою має бути насправді поведінка оточуючих в ситуації, в якій опинилися Ви?

Абсолютно ненавчене. Повідомлення  батькам про те, що щось пішло не так під час пологів, має бути дуже обережним. Хто як не лікарі мають пояснити і розказати, як все має відбуватись, коли народжується дитина з інвалідністю.

Лише цього року завдяки Уповноваженому з прав дітей було розроблено протокол повідомлення. А до цього, уявіть собі, яка кількість батьків отримувала інформацію про інвалідність дитини варварським способом

По-іншому я не можу це назвати. Я не можу говорити за всіх, але в мене є власний досвід і досвід тих батьків, з якими ми працюємо багато років. І це не залежить від того, чи це державний пологовий будинок, чи приватна клініка. Насправді немає  культури взаємодії пацієнта та вагітної жінки, особливо якщо щось йде не так. Медичний персонал любить говорити фрази на кшталт: «Навіщо вам хвора дитина? Зробіть аборт, а  потім народите здорового малюка.» 

Олеся Яскевич з сином Матвієм. Фото: приватний архів

Як  новина  про діагноз сина вплинула на стосунки з чоловіком?

Перші дні і місяці він дуже сильно мене підтримував. Ми дуже надіялися, що зможемо полікувати Матвія і виправити ситуацію на краще. Коли ж дізналися, що Матвій незрячий, то ця звістка стала точкою неповернення. У чоловіка були дуже великі сподівання, що його син продовжуватиме в  майбутньому його справу. Коли стало зрозуміло, що Матвій не буде такою дитиною, почалися розголоси. Згодом ми розлучилися.  Це сталося, мабуть,  не через те, що в Матвія інвалідність, а це через те, що ми не до кінця розуміли, що відбувається. І можливо, так і треба було, щоб ми розійшлись саме тоді, щоб кожен з нас згодом створив свою щасливу сім'ю. 

Ви свого часу зверталися до всіх можливих лікарів, гомеопатів, знахарів, психологів. Хтось навіть Вам говорив про те, що Матвій довго не проживе. Тоді Ви хапалися за кожну соломинку і  весь свій вільний час присвячували сину. У Вас не було часу на навчання, відпочинок, на себе.  Коли Ви зрозуміли, що варто зупинитися?

Ми, здається, були у всіх лікарів, у яких тільки можна було. Їздили до екстрасенса, платили просто шалені кошти. Тоді я сама собі складала ілюзію, що я щось роблю для того, щоб  Матвію стало краще. Хоча на нього це взагалі жодним чином не впливало.  Дуже багато часу витрачала на пошук нових методик лікування, медикаментів. Коли Матвію було приблизно три роки, він вперше впав у кому. Його забрали  в реанімацію. Мене до нього не пускали. Я пішла ночувати додому, а наступного дня о 6 ранку вже була під дверима реанімації. Тоді спіймала себе на думці, що якось неправильно ми проживаємо цей час, бо я навіть не знаю, що подобається Матвію, а що ― ні.

Я раптом усвідомила, що ми ніколи не робили з ним  простих дитячих речей ―  ходити по калюжах, наприклад. Тоді я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини

Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі. А потім почалась епілепсія у складній формі. Потрібно було знову шукати лікаря, щоб підбирати необхідні препарати і проходити всі ці страшні кола, через які проходять батьки, діти яких мають епілепсію. Десь в цей час я почала розуміти, що моїй дитині в соціумі не дуже раді. Я була на всіх можливих форумах, де були об'єднання батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Знайомилася з батьками, читала про їх досвід, ділилась власним. Потім ми почали організовувати сімейні пікніки, де ми не лише збирали діток з інвалідністю, а й наших друзів. Ми хотіли показати іншим, що дитина з інвалідністю ― це не істота якогось іншого виду, яку треба заховати в окремий дитячий садочок. 

Фото: приватний архів

У Вашого сина часто трапляються приступи в публічних місцях. Він через вереск проявляє свої емоції. Як реагують люди на Матвія?

Все залежить від кожного етапу життя. Пам’ятаю, якось ми були на дитячому майданчику й Матвій грався в пісочниці. В нього стався напад епілепсії. Я забрала його та поклала на лавочку. При цьому мама дитини, з якою грався в пісочниці Матвій, зібрала всі іграшки, дістала серветки і почала витирати руки дитині, іграшки, якими грався мій син. Я сказала жінці, щоб вона не хвилювалася,  це напад епілепсії, це не заразно.  Більше ми не бачилися на цьому майданчику. Ця ситуація не свідчить про те, що ця мама погана. Можливо, вона взагалі ніколи в житті не бачила нападу епілепсії. Це скоріш про те, що суспільство погано проінформоване на таку тематику. Коли я перебувала в громадських місцях, люди підходили, питали, чи потрібна якась допомога. Кілька років тому трапилася ситуація, коли Матвій дуже голосно кричав. Тоді люди підходили, робили зауваження, що він нездоровий. Потім був період, коли мій син перестав ходити. І це тривало майже півтора роки. Ми перевірялись у всіх лікарів. Тоді придбали спеціальний візочок і користувались ним. Бо якщо вдома, у приміщенні, він хоч якось повзав, то на вулиці переставав ходити взагалі. Він міг лягти в будь-якому місці ― на пішохідному переході, біля каси в супермаркеті, в метро. Він лягав головою вниз, закривав вуха і йому треба було полежати п'ять-сім хвилин. І от саме тоді я вислуховувала найбільше  порад та рекомендацій від сторонніх людей. Одна пані взагалі мені сказала: «Такі, як ви, в Криму виховують сепаратистів».

Зараз Матвій майже не кричить і ми вже можемо з ним домовитись. Він знає, як себе стабілізувати. Не завжди, звісно, це працює. Коли все ж таки трапляється приступ, поглядів з боку людей наче стало менше, або мені так здається. Навіть якось підійшов молодий хлопець і запитав, чи потрібна допомога. Для мене це було дико. Хоча насправді це нормально. 

Що підштовхнуло Вас відкрити організацію «Бачити серцем»? Розкажіть про її роботу сьогодні.

Я не мріяла її створити. Я взагалі  планувала чимось іншим по життю займатись. Але так вийшло, що я багато спілкувалася з батьками, які мали дітей з інвалідністю. І свого часу познайомилась з Валентиною Бутенко. На той час вона відіграла дуже ключову роль в моєму житті. Бо після цього знайомства я зрозуміла, що я теж щось можу. Валентина ― мама двох незрячих синів, в Харкові вона створила організацію «Право вибору» і організовувала заходи підтримки і для батьків, і незрячих дітей. У мене вже було певне об'єднання волонтерів, батьків, спеціалістів, і ми постійно щось робили ― організовували пікніки,  зустрічі.

Але щоб робити щось більше, потрібна була юридична структура, кошти. Тоді ми вирішили зареєструвати організацію. Перші два роки робили невеликі проєкти. Згодом у  мене виникла ідея створити табір для дітей 

Мені дуже хотілось дати дітям досвід проживання без батьків. Бо їм треба вчитися якось жити, взаємодіяти в соціумі. Тоді я не розуміла, в що це може вилитися. Коли ми провели табір перший раз, то побачили грандіозні результати в дітей. Діти вчилися комунікувати між собою без тата і мами. І це все непогано виходило. В самих батьків вперше за життя була можливість трохи перепочити. Потім ми знайшли партнерів та фінансування ― і табір масштабувався. Нині це великий табір на сто дітей. Велика команда працює цілий місяць. Також ми писати різні проєкти для того, щоб відкрити простір, де діти можуть паралельно взаємодіяти між собою. Створили програму психологічної підтримки спочатку для мам, потім намагались зробити таку ж підтримку для татусів. Згодом нам вдалося відкрили саме фізичний простір. Зараз у нас є п'ять великих програм, в межах яких працюємо. Також є онлайн школа. Проблема в тому, що у нас є приміщення, але там немає укриття. На жаль, у Києві досі не можемо знайти відповідне приміщення. Спершу я не вірила в роботу онлайн, бо деякі процеси оффлайн дуже важко давалися. Зразу було нелегко, довелося адаптувати всі програми та матеріали для формату онлайн. Також батьки дуже скептично до цього віднеслись. Для них ми проводили навчальні, пояснювальні бесіди, запустили коучинг та психологічну програму, бо в період війни особливо був запит на це. Ми працювали не тільки з батьками, які виїхали, й з тими, хто залишився. Зараз у школі навчається майже сімдесят учнів і студентів. Студентами ми називаємо молодь з інвалідністю. Хочу сказати, що це не класична школа, як загальноосвітня, це трохи інший формат. Працюємо з підлітками від дванадцяти років. Щоб стати учнем або студентом нашої школи, достатньо нам написати на сторінку «Бачити серцем».

Для дітей з інвалідністю війна стала справжнім потрясінням. Як це переживав Ваш син та інші діти?

Перші дні ми були в Києві, в укритті в школі, недалеко від нашого будинку. Матвій тоді постійно спав ― і це добре.  На початку березня ми виїхали в Івано-Франківськ і там пожили якийсь час. Для Матвія дуже важливими є його режим, ритуали, певна постійність. Тоді менше істерик та агресії. Під час війни ніхто про жодну стабільність говорити не може. Мені здавалось, що Матвій нічого не розуміє, тому що він якось не реагував ні на що. Треба спати ― добре, треба кудись їхати ― добре. А потім Матвія «прорвало». Протягом тижня у нього був дуже поганий настрій ― він спав, кричав, спав і кричав. Була дуже сильна агресія. Це були десять днів справжнього пекла. Я зрозуміла, що це відбулося через те, що Матвій зрозумів, що він не вдома, що це не його кімната, не його ліжко, немає звичних для нього речей, дуже багато чужих людей поруч.

У травні ми повернулись в Київ, і це повернення, на мою думку, було дуже правильним. Коли Матвій зайшов у свою кімнату, він дві доби взагалі з неї не виходив. Саме у своїй кімнаті він почував себе комфортно

Коли починалася повітряна тривога, вивести сина в коридор було неможливо. З часом я навчила Матвія таки це робити. Він знає це як  правило. Якщо тривога ― це небезпечно, треба спускатись в укриття. Матвій не до кінця розуміє глобальність того, що відбувається. Що таке війна? Хто такі росіяни? Чому це відбувається? Але на своєму рівні він, звичайно, дуже сильно все переживає і  реагує на мою реакцію, бо в нас з ним колосальний зв'язок. 

Мінсоцполітики торік нарахувало в Україні 3 мільйони людей з інвалідністю. Тисячі з них живуть в інтернатних закладах і це, за словами «інклюзивних» волонтерів, забирає у них шанси на майбутнє. Що робить влада нині для дітей з інвалідністю? На скільки вони захищені в цих інтернатах?

Дуже глобальне і нелегке питання.  В інтернатних закладах дітям погано, там жахливі умови.  Інтернати не повинні існувати взагалі. На даному етапі в державі немає певного механізму для того, аби діти не потрапляти в інтернати. Потроху, звісно, система міняється. Принаймні зараз Міністерство соцполітики дуже активно цікавиться тим, що ж зробити, аби в інтернати не потрапляли діти, а також переглядається закон про підтримане проживання. Інтернати ― це тотальне зло. Там не можна жити. У більшості випадків діти, які знаходяться в інтернатних закладах, мають батьків. Тому важливо говорити про превентивну систему підтримки родини, якщо в неї народиться дитина з інвалідністю. Що треба зробити для того, щоб в подальшому ця родина не відмовилась від дитини, або якщо родина перебуває у складних життєвих обставинах. Важливо працювати з цією родиною наскільки це можливо, аби дитина залишилась в родині.

Фото: приватний архів

Як у суспільстві подається тема інвалідності? Які найпоширеніші стереотипи по відношенню до дітей з інвалідністю?

Мені взагалі дуже боляче говорити про явище інклюзії в Україні, коли в нас є інтернати. Насправді це мій особистий біль, тому що я розумію, що це поки єдиний шлях, куди потрапить моя дитина, якщо зі мною, чи моїм чоловіком щось трапиться. Тобто, в нас з чоловіком побудована ця система. Куди далі? Яка далі буде підтримка у таких дітей або дорослих людей? І в принципі, це страх всіх батьків, які мають дітей з інвалідністю.

Усі прекрасно знають, що може статися з дитиною. Вона потрапляє в ці жахливі інтернати. Щодо стереотипів ― їх багато. Насправді суспільство дуже багато робить, і в тому числі громадські організації, аби сприяти саме інклюзивному суспільству. Але ми як суспільство досі  необізнане, і елементарно не можемо відрізнити людину, яка має інвалідність.  

Досі бракує великих інформаційних кампаній, щоб ми в принципі розуміли, що інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх. 

Запитання, які не можна ставити мамі дитини з інвалідністю?

Питання щодо  стану, здоров'я, діагнозу дитини  точно не потрібно ставити. 

Найчастіші питання, які можна почути (не вигадані, на жаль) і які не можна ставити: «А він у вас такий народився?», «Як ти можеш сміятися/радіти/мати добрий вигляд/пити вино з подругами, коли у тебе така важка дитина?», «Не уявляю, як ти витримуєш, я б уже дахом поїхала», «Де ж це ти так нагрішила, що боженька таке покарання дав?», «Ох, це такий хрест на все життя», «Це заразно? Ти перевірялася? Це тепер усі такі діти будуть у тебе?», «Коли останній раз ти причащалася»? «Боже, яке горе», «Це родове прокляття?», «Не переживай, ще дитинку народите, буде вам допомога, щоб доглядати за братиком», «Ой, у тітки брата дядька сина було ну ось точно таке саме! Зараз я вам дам телефончик одного священика ― він таке лікує!»

Насправді дуже часто люди просто не знають, як словами/діями підтримати

Але тут все дуже просто ― хочете підтримати, запитайте словами через рот, яка потрібна допомога, або «я хочу тебе підтримати, скажи, як краще це зробити».

Це про повагу і про кордони.

Як Ви реагуєте, коли чуєте такі запитання?

Це період постійного прийняття. Тринадцять років тому мені здавалось, що я вже все прийняла про Матвія. Але з часом я зрозуміла, що це тривалий процес. Поки ми живемо це життя разом, я постійно приймаю Матвія. Раніше мені було дуже боляче. Я могла навіть  поплакати, приходила до близьких людей поговорити про це. Потім була ситуація, коли Матвій був маленький, і хтось зробив йому зауваження. Я досить емоційно та агресивно відреагувала, і відчула, як Матвію стало некомфортно. Потім я почала працювати з психологом. Це насправді мені дуже допомогло. Зараз я абсолютно спокійно реагую на дивні запитання. Інколи люди про щось запитують, не подумавши. Тому я пояснюю, відповідаю. І часто люди вибачаються, дякують. Дуже важливо пояснювати людям, бо  вони багато чого не знають. 

Процес прийняття дитини з інвалідністю, я так розумію, ще не закінчився. Він триває постійно, поки дитина з Вами. Пришвидшити його не можна? 

Зараз я знаю, що я в процесі прийняття, бо я приймаю умови, які зараз є, які  будуть за рік, навіть за пів року. Мені здається, що  цей процес прийняття буде постійним. Я нещодавно спіймала себе на думці, що був період, коли я порівнювала Матвія з іншими дітьми. Нещодавно я зрозуміла, що багато якого досвіду ми не пережили разом. Не було найпершого слова «мама», не було першого дзвінка, сварки, як буває з підлітком. Тільки тому, що я проживаю інше життя зі своїм сином. Коли я для себе усвідомила, що воно не гірше, я перестала порівнювати. Хтось у сімнадцять років вже обирає професію, зустрічається з дівчиною, викурює першу цигарку. Тим часом мій син робить якусь іншу річ ― складає слова в речення із шести слів. І я від цього щаслива, бо це дуже велике досягнення для сина. І ці роки ― це наш з ним шлях. Мені від цього не боляче. Мені від цього тепло, бо Матвій росте, розвивається у своєму темпі та ритмі. Я розумію, що цей процес для нього не завершений, він завжди буде розвиватись. А я люблю Матвія не менше через його інвалідність і не більше. Я просто його люблю, тому що він мій син, а я його ― мама.

Фото: приватний архів

На своїй сторінці у Facebook Ви багато пишете про свого сина, зокрема листи до нього. В одному з крайніх постів Ви написали, як Вам складно, коли всі набуті знання і досвід не спрацьовують з Вашим сином і Ви не розумієте його. І тоді Ви розсипаєтеся на молекули. Що допомагає триматися в ресурсі і таки не розсипатися?

Мабуть, те, що я завжди можу зробити наступний крок. Я дозволяю прожити собі цю слабкість. І це теж набута історія. Це також, дякуючи роботі з психотерапевтом протягом багатьох років. Що мені дозволяє не розсипатися? Якщо я не зроблю наступний крок, Матвій його без мене не зробить. Мені, правда, буває дуже боляче. Але потім я розумію, що все окей. Я переживаю, аналізую все, що відбувається, проговорюю все з терапевтом. Я можу попросити про допомогу.

Наше життя з Матвієм ― це певний шлях. Ми постійно йдемо

Неможливо, мабуть, зупинитись. Це складно, дійсно складно, коли я знаю, що те, що я знаю та вмію, спрацьовує  з іншими родинами, а з моєю дитиною ― ні. І тоді ти думаєш: «Господи,  що не так? Що тепер спробувати?» 

А я навіть не знаю, що пробувати, бо мені здавалось, що я все перепробувала. Але любов перемагає. Я постійно вчусь, працюю, дуже багато речей роблю інтуїтивно і це завжди спрацьовує, бо  є так звана  материнська  інтуїція, коли ти краще знаєш свою дитину за всі ці методи.  

Чому Вас особисто  навчив Матвій?

Насамперед терпіння. Раніше я була досить активною і нетерплячою. Досить швидко приймала рішення, проживала якісь моменти. А Матвій навчив мене сповільнюватися.  Наприклад, я вчила сина взуватися, вдягати шкарпетки ― щодня,  сім з половиною років. Це вже була своєрідна рутина щоранку. Я навіть  не уявляла, що колись він сам це зможе робити. Але тепер він може.  

Як зараз виглядає звичний день Матвія? 

Зараз у нас немає можливості, щоб Матвій навчався в офлайн школі. Якщо у чоловіка є можливість, то він залишається з дитиною вдома. Якщо ні, я беру Матвія з собою на всі зустрічі, де йому буде комфортно. Звичний день виглядає наступним чином: Матвій прокидається, тоді ми снідаємо, потім  якісь мої зустрічі, заняття з психологом, прогулянка. Звичний день, нічого особливого. Для нього важлива комунікація з друзями, коли вони його щось запитують, а  він їм відповідає, що, наприклад, сьогодні був у басейні.  І це дуже цінно, бо це його соціальна активність, його життя. 

Олеся Яскевич з сином Матвієм. Фото: приватний архів

Рідний батько з Матвієм  не спілкується. А як Ваш нинішній  чоловік прийняв Матвія? Які в них відносини?

У них найтепліші, найщиріші відносини, які тільки можуть бути насправді. І я цим дуже пишаюся. Тому що, мабуть, так мало статися, щоб вони зустрілися в цьому житті і стали один для одного тими, ким вони є. Бо вони насправді дуже важливі один для одного. 

Які речі роблять Матвія щасливим?

Наприклад, вода. В басейні він може бути найщасливішою людиною в світі.

Його роблять  щасливими прості речі, на які ми ніколи не звертаємо увагу. Матвій щасливий, коли ми поруч і щось робимо разом

Щоп'ятниці і щосуботи у нас сімейні дні: вранці ― коні, потім їдемо на прогулянку, а в суботу ввечері ми завжди дивимось якийсь фільм. Для Матвія це дуже важливо, бо він відчуває себе частиною родини. Він щасливий, коли допомагає мені, наприклад, підлити квіти. 

Чого Вам не вистачає зараз?

Я мрію про те, щоб не було війни. Я розумію, що це те, про що сьогодні мріє кожна українка. Але насправді ми забули, як це жити до війни. Коли можна спокійно кудись поїхати, піти в парк з дитиною, а не моніторити тривоги. Я дуже хочу знайти на осінь приміщення з укриттям. Це моя велика ціль, яка тримає в тонусі та не дає розслабитись, коли вже зовсім неможливо триматись.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український народний дім перемишль горків ігор

Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.

Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.

«Не таке синє небо, не така зелена трава»

Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.

Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».

Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними. 

Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло. 

Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя». 

— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому? 

Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори. 

У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.

Український Народний Дім у Перемишлі

Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко. 

Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка

Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя». 

— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі? 

У 1947 році все майно української громади, як і  інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів,  українців та інших меншин.

«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові. 

Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю  через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття. 

За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності

— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?

Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.  

Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим. 

«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років. Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року. 

Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України повернення полякам будівлі Польського дому у Львові. 

Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали: нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи. 

Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку. 

— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому? 

Перемишль місто непростої історичної долі.

Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого

А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій. 

Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.

До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту  тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону. 

Театральна зала на 24 ліжка

— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…

Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону і везли далі.

Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, це були українські й польські волонтери нашого Дому. 

Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.

Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…

Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.

Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко

Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.

За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.

Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям. 

Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.

Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko

— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців? 

Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців. 

Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого. 

Ф‍отографії: архів УНД у Перемишлі

20
хв

Табличка на стіні Народного дому каже: «Немає незалежної України без незалежної Польщі, немає незалежної Польщі без незалежної України»

Галина Халимоник
права жінок у світі ельжбета корольчук

Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.

З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою

Вплив Церкви 

Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?

Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.

Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей

Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.

Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.

Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.

А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.

— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?

— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.

Акція «Аборт! Так!» у Варшаві, 2024. Фото: Witold Jaroslaw Szulecki/East News

У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.

— Чи може зміна президента на щось вплинути?

— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.

Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного

Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.

Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента  призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.

У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»

— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?

— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.

Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News

Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.

Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна  порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.

Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.

Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News

— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?

— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?

З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.

Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах

І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.

— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?

— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.

Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду

Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.

Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.

«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock

«Права жінок не даються раз і назавжди»

— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?

— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.

У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.

Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені

Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.

Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade

Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією. 

З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.

З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.

Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News

— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?

— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.

Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть

Те саме стосується і політичного життя.

Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.

Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу

Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.

Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.

Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.

20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Ексклюзив
20
хв

Психологиня Ольга Овчаренко: «Діти в деталях малюють свої кімнати — з надією, що колись повернуться»

Ексклюзив
20
хв

«Я не хочу жити. Навіщо життя без тата?»: історії дітей, зібрані у щоденниках війни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress