Ексклюзив
20
хв

Право на ненависть. Чи можна пробачити ворогові?

Гнів і лють переповнюють нас: після кожної недоспаної ночі через повітряні тривоги, після жахливих новин вранці про зруйновані будинки, школи, втрачені життя. Здається, що ненависті до ворога немає меж. Чи ми, українці, маємо право на ненависть? Чи мусимо бути милосердними і пробачати ворогові?

Оксана Щирба

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Жити — означає відчувати. 

Почуття ненависті — одне з найсильніших і найскладніших людських переживань, яке здатне набувати різних проявів і форм. Ми можемо ненавидіти як когось, так і себе, або навіть щось, що нас оточує. Інколи людина носить в собі цю емоцію протягом багатьох років, а інколи — відпускає. І пробачає.

Моя близька знайома Олена після 10 років щасливого шлюбу в один момент зненавиділа свого чоловіка. Це сталося після його зради. Каже, що ніколи не зможе його пробачити. Інший приклад — дівчина на ім'я Вероніка, з якою я познайомилась у студентські роки. З 6 років вона прикута до інвалідного візка: потрапила в автокатастрофу через необережність рідного батька. Вона часто розповідала, як сильно ненавидить тата. А потім раптом ця ненависть зникла, і Вероніка почала відчувати лише любов та вдячність, що залишилась живою. 

А як щодо колективної ненависті? З кожним наступним днем непровокованої та злочинної агресії Росії, контролювати цю емоцію українцям стає все важче. Війна не лише ламає долі, вона руйнує зв’язки і взаєморозуміння між народами на кілька поколінь.

Я спілкувалась з військовослужбовцями, звільненими з російського полону.

Жоден з солдатів не готовий пробачити окупантам ті звірства, які вони чинили проти українців. Жодна матір чи батько не готові пробачити рашистам те, що втратили свою дитину. Жодна жінка не готова пробачити втрату брата, батька, коханого

А може, ми й не мусимо пробачати тих, хто нас скривдив..? 

Ненависть як захисна реакція 

Тетяна Польченко, психологиня, авторка книги про психологічний вплив російсько-української війни на населення, пояснює, що ненависть — це не лише одна з найскладніших емоцій, а й певна захисна реакція людини. 

«Якщо умовно взяти систему координат — в позитивній стороні будуть такі емоції як радість, любов, здивування. Чим більш яскраво вони виражені — тим далі від нуля вони знаходяться, і навпаки. Посередині — так звані нейтральні почуття. На протилежній, лівій стороні, ми побачимо такі почуття як гнів,  злість, роздратування і власне ненависть», — пояснює психологиня.

Психологиня Тетяна Польченко. Фото з приватного архіву

Як додає Тетяна Польченко, насправді ненависть — це наш захисний механізм, який допомагає людині просто вижити. Не варто її плутати з люттю, яка має більш бурхливе емоційне забарвлення.  

«В основі ненависті лежать внутрішні конфлікти. Наприклад, летить група шахедів на місто — ми відчуваємо злість на росіян: вони вбивають наших людей, нищать наші міста.  Що ми в цьому випадку робимо? Передусім — рятуємо себе і своїх близьких, щоб вижити. Далі — ми лютуємо і намагаємось якимось чином вплинути на стан речей: йдемо у волонтери, у лави ЗСУ чи боремось на інших фронтах цієї війни. Ця лють вимагає у нас певної дії для усунення об'єкта загрози. Ненависть, в свою чергу, більш тривала, менш емоційно забарвлена і переживається більш всередині, ніж зовні», — каже Тетяна.

Ненависть як невід’ємне право людини 

Жінка, яка провела вісім днів під завалами свого будинку поряд із трупами членів своєї сім’ї і собаки. Чоловік, що у російському полоні ані на мить не переставав думати про свою родину. Дівчинка, котра назавжди втратила свій дім, а з ним і себе теж. Мешканка Маріуполя, яка ніколи не зможе забути встелені трупами вулиці рідного міста… Усе це — історії людей, інтерв’ю у яких психологиня Тетяна Польченко брала для своєї книги.

Відчувати негатив до того, хто причиняє біль — це здорове проявлення емоцій і ніхто не зможе відібрати в людини цю здатність. «Якщо я ненавиджу, то лише я можу забрати у себе це право», — наголошує психологиня. Водночас вона зауважує, що чи буде людина відчувати  ненависть — залежить від особливостей індивідуальної психіки, психологічних травм в дитинстві, схильності до психопатологій тощо.

Вибачити та попросити вибачення

Вміння висловлювати вибачення — це важлива складова емоційного і соціального спілкування між людьми. Просте слово «вибач» має потужне значення: воно може виражати жаль, що ваша дія завдала шкоди іншій людині. Воно свідчить про емпатію до почуттів та досвіду іншого. Про вибачення легко говорити у стосунках романтичних, робочих, дружніх. А якщо йдеться про війну? Чи можна пробачити ворогові його жорстокі злочини? Чи зможе колись український народ пробачити Росію?

Щоб когось пробачити, потрібно, щоб цей хтось спершу сам попросив вибачення

В цьому контексті Тетяна Польченко звертається до досвіду Другої світової війни.  

Після завершення бойових дій світові вдалось знайти шляхи порозуміння з постнацистською Німеччиною. Однак це вимагало багато праці в першу чергу з боку самої Німеччини, яка взяла відповідальність за свої вчинки й визнала, що її дії були злочинними. Окрім економічних зобов'язань, у Німеччині досі проводиться роз’яснювальна робота серед громадян щодо винесених уроків з досвіду нацизму. Світ доклав колосальних зусиль, аби відновитися після глибокої кризи: як економічно, так і психологічно. Сьогодні ми сприймаємо Німеччину зовсім інакше, в багатьох питаннях навіть рівняємось на неї. Польща, попри важку історію в минулому, тісно співпрацює з німецьким урядом. 

Чому одним просити вибачення легко, а іншим ні?

Декому важко вимовити просте слово «вибач» без відчуття кому в горлі, а дехто може повторювати його з легкістю декілька разів підряд. Для когось попросити вибачення означає ледь не приниження, а для інших — зробити це дуже просто. 

Деякі люди мають вроджену здатність до емпатії, толерантності та відкритості. Вони більш схильні до вибачення та розуміють, що всі люди роблять помилки. Інші можуть бути більш замкнутими та схильними до ворожості. У будь-якому випадку,  вміти визнати власну негідну поведінку — ознака сильної й зрілої особистості. Також багато залежить від того, наскільки цінними для людини є відносини з тим, у кого треба попросити вибачення. 

«Є три типи вибачення. Перше —  як приниження, друге — дитяча гра і третє — здорове вибачення. Усе залежить від ступеня пропрацьованості, усвідомленості людини,  дорослої позиції. Доросла позиція: "я можу визнавати свої помилки" і "я можу попросити за них вибачення". Вибачення як приниження і вибачення як дитяча гра — це вже не позиція дорослої людини. Коли важко взяти відповідальність за власні вчинки і зробити висновки, коли хочеться втекти від відповідальності — це емоційна незрілість», — пояснює Тетяна Польченко.

Чим небезпечне відчуття образи для людини?

Фото: Shutterstock

Відчуття образи може бути небезпечним для людини як фізично, так і психологічно. Серед можливих наслідків:

1. Стрес і погіршення здоров'я:  сильна ненависть може спричинити стрес, який призводить до проблем зі здоров’ям, таких як підвищення артеріального тиску, погіршення імунної системи, болі в тілі тощо;

2. Погіршення якості відносин:  виникнення конфліктів, розрив стосунків та самоізоляція;

3. Психічні проблеми: люди, які постійно відчувають ненависть, можуть  страждати на депресію, тривожні розлади, низьку самооцінку та інші психічні проблеми;

4. Насильство та конфлікти: в деяких випадках ненависть може призвести до насильства та конфліктів;

5. Негативний вплив на самореалізацію: постійні негативні переживання можуть заважати людині розвиватися і досягати своїх цілей у житті. Вони можуть обмежувати можливості людини через внутрішні бар'єри та перешкоди, які вона створює сама у собі.

Ненависть і Бог

Любити та вірити — вчить кожна класична релігія світу. Ненависть є протилежністю до цих цінностей. Священник Дмитро Педина розповів виданню Sestry цікаву притчу.

Священник Дмитро Педина. Фото з приватного архіву


Якось чоловік купив собі новий будинок з фруктовим садом. Поряд з цим будинком жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати чоловіку настрій: то сміття під ворота підкине, то ще якісь неприємності створить. Якось прокинувся чоловік у гарному настрої, вийшов на ґанок, а там — цебро з брудом. Чоловік узяв це відро, вилив бруд, вичистив відро, назбирав у нього великих, стиглих і соковитих яблук — і пішов до сусіда. Сусід, почувши стукіт у двері, зловтішно подумав: «Нарешті я дістав його!» Відчиняє двері — а той чоловік простягає йому відро з яблуками й каже: «Хто чим багатий, той тим і ділиться!».

Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зло» (Лк. 6:45), — це універсальний закон людських відносин. 

«Нам не дано інших варіантів: бути злими та робити зло іншим — або намагатися бути добрими й нести нашим ближнім добро. Коли ми озлоблюємося на будь-кого, навіть маючи для цього, як нам здається, всі підстави, ми  піддаємося небезпечній пристрасті. Адже в думках ти постійно маєш на увазі суперника, обмірковуєш, як йому помститися. Якщо ти з кимось посварився, то похмуро перебуваєш у думці з ним, бажаючи вийти з цих уявних баталій переможцем. А при зустрічі з тією людиною відводиш у бік очі, бо тобі важко на неї подивитися. Де ж тут внутрішня свобода? Якщо тебе ображають і ти піддаєшся злості та ненависті, то одразу опиняєшся у владі того, хто тебе ображає. Якщо ти не ображаєшся, то ти вільний. У Святому Письмі ми бачимо, як злість Каїна довела його до вбивства брата, а злість Саула – до самогубства. Зрештою, так і є: ненависть обертається самознищенням», — каже священник. 

Але чому одні люди ненавидять інших? Священник каже, що ненависть оселяється там, де не має любові та тепла, де панує відчуження, усунення.

Хочемо ми того чи ні, але дилему — любити нам чи ненавидіти, прощати чи мстити, зближуватися чи відштовхувати — нам все одно рано чи пізно доведеться вирішувати

«Від цих рішень залежить, чи йдемо ми до Бога, Який Сам "є Любов", або ж спадаємо до Його жалюгідного супротивника, який "був людиногубець від початку". Якщо вірно, що немає на землі більшого щастя, ніж зберігати у своєму серці любов і добро, то вірно й те, що немає більшого нещастя, ніж мати в душі злість та ненависть», — резюмує Дмитром Педина.

Як навчитися вибачати і вибачатися? 

За словами психологині Тетяни Польченко, взаєморозуміння починається з розуміння себе. Тож передусім потрібно усвідомити свої потреби.  

Ми не можемо нести відповідальність за вчинки і почуття іншої людини, але ми можемо взяти відповідальність за власні почуття та вчинки. Це досить високоорганізований рівень усвідомленості особистості. Але й вміння вибачати також потребує ґрунтовної праці над собою. Фахівчиня  ділиться практикою, яка допоможе вам краще зрозуміти себе і свого партнера. 

Фото: Shutterstock

Найбільш ефективний спосіб самоаналізу — записати відповіді на ці запитання на папері: 

Що я насправді відчуваю, які є емоції, як вони проявляються? 

Які в мене були очікування відносно особи, на яку я ображаюсь? 

Які в мене були очікування від чоловіка, мами, тата? 

Якою би мала бути поведінка цієї людини, щоб я на неї не ображалася? 

Чи знає ця особа про мої очікування? Якщо знає, то як на них реагує? Чи може ця людина взагалі відповідати моїм очікуванням? 

Чи може бути людина такою, як я собі її уявляю? 

Чи може людина змінити свою поведінку тут і зараз? 

Чим керується ця людина? 

Чи є в неї власні наміри й очікування від мене, які відрізняються? 

Як я ставлюся до очікувань цієї людини? 

Які почуття у мене виникають у зв'язку з цим? 

Чи можу я змінити свої очікування від цієї людини? Якщо ні, то що мені заважає?

Чому для мене це так принципово важливо? 

«Дуже часто ми розбираємо з клієнтами відповіді і докопуємось до істини. Часто фокусуємося на собі, а не на тому, якою має бути інша людина. Взагалі говорити — це один із найкращих інструментів. Говорити, проговорювати свої почуття, мати можливість обговорювати все, що турбує у будь-якого типу відносинах», — додає Тетяна Польченко. 

Якщо у вашому серці все ж знайшлося місце для ненависті, радимо сублімувати (перенаправити) її в інший напрямок, більш продуктивний: волонтерство, улюблену роботу, спорт. Так ви не лише зможете бути корисними для суспільства, а й збережете своє здоров’я. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
як поводитися з тим, хто пережив полон психолог

Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля. 

У полон за наказом. Оленівка

— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.

Юрій Меркотан до російського полону, 2022

Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили. 

Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000. 

Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…

Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак

Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями. 

Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру. 

Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.  

Найскладнішим був страх очікування… нового побиття

Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час. 

Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю. 

Юрій Меркотан за час полону втратив мйже 60 кг ваги

Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть. 

Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу,  руки підняті ззаду догори

Обмін з другої спроби

У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.

Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав 

Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.

Юрій Меркотан під час обміну полоненими 31 січня 2024 року

Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того  дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.

«Знайомство» з дружиною

На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати. 

Подружжя Меркотан

Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.

«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»

— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути. 

Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей. 

Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно. 

Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась

Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.

Подружжя Меркотан під час сімейної психологічної реабілітації у Карпатах

Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону

— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко. 

— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває

Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані. 

Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.

Наталія Шевченко: «Полон залишає відбиток на психіці військового». Фото: ГО «Серце Азовсталі»

«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?

1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе. 

Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку. 

Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив! 

Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.  

2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий. 

3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».  

4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити. 

Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?». 

Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.

5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль. 

Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками. 

6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час. 

У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване. 

7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього». 

‍Фото: приватний архів подружжя Меркотан

20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Наталія Жуковська
психолог про дітей

Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».

Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»

Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»

Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?

Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі. 

Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну. 

Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись… 

Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою. 

Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм. 

Під час занять з дітьми

Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.

Які історії вас вразили найбільше?

Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.

Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась. 

Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі. 

Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.

Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?

Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару. 

Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.

Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?

Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони. 

Під час тренінгу

Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій

сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення. 

Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться

Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.

Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців

Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?

У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки. 

Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.

У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки

Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?

Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше. 

Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.

Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки

Попереду подолання колективної травми

Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?

Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.

Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка

Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.

А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан? 

Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею. 

Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»

І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.

Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»

З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?

З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать.  Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.

Фото з ФБ сторінки Фундації «Калейдоскоп культур»

20
хв

Психологиня Ольга Овчаренко: «Діти в деталях малюють свої кімнати — з надією, що колись повернуться»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Як зареєструватися до сімейного лікаря в Польщі: покрокова інструкція для українців

Ексклюзив
20
хв

Психологиня Ольга Овчаренко: «Діти в деталях малюють свої кімнати — з надією, що колись повернуться»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress