Ексклюзив
20
хв

Право на ненависть. Чи можна пробачити ворогові?

Гнів і лють переповнюють нас: після кожної недоспаної ночі через повітряні тривоги, після жахливих новин вранці про зруйновані будинки, школи, втрачені життя. Здається, що ненависті до ворога немає меж. Чи ми, українці, маємо право на ненависть? Чи мусимо бути милосердними і пробачати ворогові?

Оксана Щирба

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Жити — означає відчувати. 

Почуття ненависті — одне з найсильніших і найскладніших людських переживань, яке здатне набувати різних проявів і форм. Ми можемо ненавидіти як когось, так і себе, або навіть щось, що нас оточує. Інколи людина носить в собі цю емоцію протягом багатьох років, а інколи — відпускає. І пробачає.

Моя близька знайома Олена після 10 років щасливого шлюбу в один момент зненавиділа свого чоловіка. Це сталося після його зради. Каже, що ніколи не зможе його пробачити. Інший приклад — дівчина на ім'я Вероніка, з якою я познайомилась у студентські роки. З 6 років вона прикута до інвалідного візка: потрапила в автокатастрофу через необережність рідного батька. Вона часто розповідала, як сильно ненавидить тата. А потім раптом ця ненависть зникла, і Вероніка почала відчувати лише любов та вдячність, що залишилась живою. 

А як щодо колективної ненависті? З кожним наступним днем непровокованої та злочинної агресії Росії, контролювати цю емоцію українцям стає все важче. Війна не лише ламає долі, вона руйнує зв’язки і взаєморозуміння між народами на кілька поколінь.

Я спілкувалась з військовослужбовцями, звільненими з російського полону.

Жоден з солдатів не готовий пробачити окупантам ті звірства, які вони чинили проти українців. Жодна матір чи батько не готові пробачити рашистам те, що втратили свою дитину. Жодна жінка не готова пробачити втрату брата, батька, коханого

А може, ми й не мусимо пробачати тих, хто нас скривдив..? 

Ненависть як захисна реакція 

Тетяна Польченко, психологиня, авторка книги про психологічний вплив російсько-української війни на населення, пояснює, що ненависть — це не лише одна з найскладніших емоцій, а й певна захисна реакція людини. 

«Якщо умовно взяти систему координат — в позитивній стороні будуть такі емоції як радість, любов, здивування. Чим більш яскраво вони виражені — тим далі від нуля вони знаходяться, і навпаки. Посередині — так звані нейтральні почуття. На протилежній, лівій стороні, ми побачимо такі почуття як гнів,  злість, роздратування і власне ненависть», — пояснює психологиня.

Психологиня Тетяна Польченко. Фото з приватного архіву

Як додає Тетяна Польченко, насправді ненависть — це наш захисний механізм, який допомагає людині просто вижити. Не варто її плутати з люттю, яка має більш бурхливе емоційне забарвлення.  

«В основі ненависті лежать внутрішні конфлікти. Наприклад, летить група шахедів на місто — ми відчуваємо злість на росіян: вони вбивають наших людей, нищать наші міста.  Що ми в цьому випадку робимо? Передусім — рятуємо себе і своїх близьких, щоб вижити. Далі — ми лютуємо і намагаємось якимось чином вплинути на стан речей: йдемо у волонтери, у лави ЗСУ чи боремось на інших фронтах цієї війни. Ця лють вимагає у нас певної дії для усунення об'єкта загрози. Ненависть, в свою чергу, більш тривала, менш емоційно забарвлена і переживається більш всередині, ніж зовні», — каже Тетяна.

Ненависть як невід’ємне право людини 

Жінка, яка провела вісім днів під завалами свого будинку поряд із трупами членів своєї сім’ї і собаки. Чоловік, що у російському полоні ані на мить не переставав думати про свою родину. Дівчинка, котра назавжди втратила свій дім, а з ним і себе теж. Мешканка Маріуполя, яка ніколи не зможе забути встелені трупами вулиці рідного міста… Усе це — історії людей, інтерв’ю у яких психологиня Тетяна Польченко брала для своєї книги.

Відчувати негатив до того, хто причиняє біль — це здорове проявлення емоцій і ніхто не зможе відібрати в людини цю здатність. «Якщо я ненавиджу, то лише я можу забрати у себе це право», — наголошує психологиня. Водночас вона зауважує, що чи буде людина відчувати  ненависть — залежить від особливостей індивідуальної психіки, психологічних травм в дитинстві, схильності до психопатологій тощо.

Вибачити та попросити вибачення

Вміння висловлювати вибачення — це важлива складова емоційного і соціального спілкування між людьми. Просте слово «вибач» має потужне значення: воно може виражати жаль, що ваша дія завдала шкоди іншій людині. Воно свідчить про емпатію до почуттів та досвіду іншого. Про вибачення легко говорити у стосунках романтичних, робочих, дружніх. А якщо йдеться про війну? Чи можна пробачити ворогові його жорстокі злочини? Чи зможе колись український народ пробачити Росію?

Щоб когось пробачити, потрібно, щоб цей хтось спершу сам попросив вибачення

В цьому контексті Тетяна Польченко звертається до досвіду Другої світової війни.  

Після завершення бойових дій світові вдалось знайти шляхи порозуміння з постнацистською Німеччиною. Однак це вимагало багато праці в першу чергу з боку самої Німеччини, яка взяла відповідальність за свої вчинки й визнала, що її дії були злочинними. Окрім економічних зобов'язань, у Німеччині досі проводиться роз’яснювальна робота серед громадян щодо винесених уроків з досвіду нацизму. Світ доклав колосальних зусиль, аби відновитися після глибокої кризи: як економічно, так і психологічно. Сьогодні ми сприймаємо Німеччину зовсім інакше, в багатьох питаннях навіть рівняємось на неї. Польща, попри важку історію в минулому, тісно співпрацює з німецьким урядом. 

Чому одним просити вибачення легко, а іншим ні?

Декому важко вимовити просте слово «вибач» без відчуття кому в горлі, а дехто може повторювати його з легкістю декілька разів підряд. Для когось попросити вибачення означає ледь не приниження, а для інших — зробити це дуже просто. 

Деякі люди мають вроджену здатність до емпатії, толерантності та відкритості. Вони більш схильні до вибачення та розуміють, що всі люди роблять помилки. Інші можуть бути більш замкнутими та схильними до ворожості. У будь-якому випадку,  вміти визнати власну негідну поведінку — ознака сильної й зрілої особистості. Також багато залежить від того, наскільки цінними для людини є відносини з тим, у кого треба попросити вибачення. 

«Є три типи вибачення. Перше —  як приниження, друге — дитяча гра і третє — здорове вибачення. Усе залежить від ступеня пропрацьованості, усвідомленості людини,  дорослої позиції. Доросла позиція: "я можу визнавати свої помилки" і "я можу попросити за них вибачення". Вибачення як приниження і вибачення як дитяча гра — це вже не позиція дорослої людини. Коли важко взяти відповідальність за власні вчинки і зробити висновки, коли хочеться втекти від відповідальності — це емоційна незрілість», — пояснює Тетяна Польченко.

Чим небезпечне відчуття образи для людини?

Фото: Shutterstock

Відчуття образи може бути небезпечним для людини як фізично, так і психологічно. Серед можливих наслідків:

1. Стрес і погіршення здоров'я:  сильна ненависть може спричинити стрес, який призводить до проблем зі здоров’ям, таких як підвищення артеріального тиску, погіршення імунної системи, болі в тілі тощо;

2. Погіршення якості відносин:  виникнення конфліктів, розрив стосунків та самоізоляція;

3. Психічні проблеми: люди, які постійно відчувають ненависть, можуть  страждати на депресію, тривожні розлади, низьку самооцінку та інші психічні проблеми;

4. Насильство та конфлікти: в деяких випадках ненависть може призвести до насильства та конфліктів;

5. Негативний вплив на самореалізацію: постійні негативні переживання можуть заважати людині розвиватися і досягати своїх цілей у житті. Вони можуть обмежувати можливості людини через внутрішні бар'єри та перешкоди, які вона створює сама у собі.

Ненависть і Бог

Любити та вірити — вчить кожна класична релігія світу. Ненависть є протилежністю до цих цінностей. Священник Дмитро Педина розповів виданню Sestry цікаву притчу.

Священник Дмитро Педина. Фото з приватного архіву


Якось чоловік купив собі новий будинок з фруктовим садом. Поряд з цим будинком жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати чоловіку настрій: то сміття під ворота підкине, то ще якісь неприємності створить. Якось прокинувся чоловік у гарному настрої, вийшов на ґанок, а там — цебро з брудом. Чоловік узяв це відро, вилив бруд, вичистив відро, назбирав у нього великих, стиглих і соковитих яблук — і пішов до сусіда. Сусід, почувши стукіт у двері, зловтішно подумав: «Нарешті я дістав його!» Відчиняє двері — а той чоловік простягає йому відро з яблуками й каже: «Хто чим багатий, той тим і ділиться!».

Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зло» (Лк. 6:45), — це універсальний закон людських відносин. 

«Нам не дано інших варіантів: бути злими та робити зло іншим — або намагатися бути добрими й нести нашим ближнім добро. Коли ми озлоблюємося на будь-кого, навіть маючи для цього, як нам здається, всі підстави, ми  піддаємося небезпечній пристрасті. Адже в думках ти постійно маєш на увазі суперника, обмірковуєш, як йому помститися. Якщо ти з кимось посварився, то похмуро перебуваєш у думці з ним, бажаючи вийти з цих уявних баталій переможцем. А при зустрічі з тією людиною відводиш у бік очі, бо тобі важко на неї подивитися. Де ж тут внутрішня свобода? Якщо тебе ображають і ти піддаєшся злості та ненависті, то одразу опиняєшся у владі того, хто тебе ображає. Якщо ти не ображаєшся, то ти вільний. У Святому Письмі ми бачимо, як злість Каїна довела його до вбивства брата, а злість Саула – до самогубства. Зрештою, так і є: ненависть обертається самознищенням», — каже священник. 

Але чому одні люди ненавидять інших? Священник каже, що ненависть оселяється там, де не має любові та тепла, де панує відчуження, усунення.

Хочемо ми того чи ні, але дилему — любити нам чи ненавидіти, прощати чи мстити, зближуватися чи відштовхувати — нам все одно рано чи пізно доведеться вирішувати

«Від цих рішень залежить, чи йдемо ми до Бога, Який Сам "є Любов", або ж спадаємо до Його жалюгідного супротивника, який "був людиногубець від початку". Якщо вірно, що немає на землі більшого щастя, ніж зберігати у своєму серці любов і добро, то вірно й те, що немає більшого нещастя, ніж мати в душі злість та ненависть», — резюмує Дмитром Педина.

Як навчитися вибачати і вибачатися? 

За словами психологині Тетяни Польченко, взаєморозуміння починається з розуміння себе. Тож передусім потрібно усвідомити свої потреби.  

Ми не можемо нести відповідальність за вчинки і почуття іншої людини, але ми можемо взяти відповідальність за власні почуття та вчинки. Це досить високоорганізований рівень усвідомленості особистості. Але й вміння вибачати також потребує ґрунтовної праці над собою. Фахівчиня  ділиться практикою, яка допоможе вам краще зрозуміти себе і свого партнера. 

Фото: Shutterstock

Найбільш ефективний спосіб самоаналізу — записати відповіді на ці запитання на папері: 

Що я насправді відчуваю, які є емоції, як вони проявляються? 

Які в мене були очікування відносно особи, на яку я ображаюсь? 

Які в мене були очікування від чоловіка, мами, тата? 

Якою би мала бути поведінка цієї людини, щоб я на неї не ображалася? 

Чи знає ця особа про мої очікування? Якщо знає, то як на них реагує? Чи може ця людина взагалі відповідати моїм очікуванням? 

Чи може бути людина такою, як я собі її уявляю? 

Чи може людина змінити свою поведінку тут і зараз? 

Чим керується ця людина? 

Чи є в неї власні наміри й очікування від мене, які відрізняються? 

Як я ставлюся до очікувань цієї людини? 

Які почуття у мене виникають у зв'язку з цим? 

Чи можу я змінити свої очікування від цієї людини? Якщо ні, то що мені заважає?

Чому для мене це так принципово важливо? 

«Дуже часто ми розбираємо з клієнтами відповіді і докопуємось до істини. Часто фокусуємося на собі, а не на тому, якою має бути інша людина. Взагалі говорити — це один із найкращих інструментів. Говорити, проговорювати свої почуття, мати можливість обговорювати все, що турбує у будь-якого типу відносинах», — додає Тетяна Польченко. 

Якщо у вашому серці все ж знайшлося місце для ненависті, радимо сублімувати (перенаправити) її в інший напрямок, більш продуктивний: волонтерство, улюблену роботу, спорт. Так ви не лише зможете бути корисними для суспільства, а й збережете своє здоров’я. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
психолог психіатр варшава для українців дітей підлітків

У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.

Кшиштоф Станішевський. Приватний архів

«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»

Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?

Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні. 

Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою. 

До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.

— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?

— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР. 

Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.

— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?

— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов

Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.

Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра. 

Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.

Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.

Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.

У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.

Психологічна допомога потрібна тим, хто знає, що таке втрата. Фото: STRINGER/AFP/East News

— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?

— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.

Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:

  • втрата здатності радіти дрібницям,
  • втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
  • тривожність,
  • симптоми безсоння,
  • труднощі з концентрацією,
  • зміна апетиту,
  • зниження загальної життєвої ефективності.

Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.

— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися? 

Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.

Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.

Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.

Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…

— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів

Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.

Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.

«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»

— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?

— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті. 

Дівчинка дбає про свою молодшу сестру — біля дитячої лікарні «Охматдит», в яку влучили російські ракети, Київ, 8 липня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності. 

Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.

— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?

— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.

У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.

Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії

Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід. 

Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.

Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?

— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.

Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома

Підтримати стійкість дитини можуть:

• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність),
• дорослі, яким можна довіряти,
• можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух,
• визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.

Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали? 

— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.

Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.

Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.

Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»

Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.

Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»

Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.

Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини

Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.

20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Оксана Щирба
лікування згвалтованих в україні допомога психологічна GIDNA війна

322 випадки сексуального насильства, пов'язаного з воєнним конфліктом, офіційно зафіксовано в Україні офісом Генерального прокурора на кінець 2024 року. Але всі розуміють: реальна цифра набагато, шокуюче більша. За словами Катерини Левченко, урядової уповноваженої з питань гендерної політики, за кожним встановленим випадком сексуального насильства стоїть ще щонайменше десяток, про які не повідомили — через занадто сильну травматизацію, страх осуду, незнання, куди звернутися за допомогою, а також відсутність гарантій, що винні будуть покарані. 

Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен, аналізуючи ситуацію в Україні, зазначила, що вік постраждалих від сексуального насильства становить від 4 (!) до 82 років, і жертвами є здебільшого жінки й дівчата.

Жінки, які зазнали сексуального насилля, часто відчувають глибокий сором, провину, страх, відокремленість від суспільства й недовіру до світу

«Рідні просили не народжувати дитину від окупанта»

Рідне село Ольги (ім'я змінене з етичних міркувань та задля безпеки жінки) на Донеччині російська армія окупувала на початку березня 2022 року. Жінка та двоє її неповнолітніх дітей жили у приватному будинку. Загарбники стали заїздити до Ольги на подвір’я, заходили в хату і казали готувати їм їжу. Так тривало близько місяця. 

Далі, погрожуючи викрасти дітей, російські військові почали вдаватися до сексуального насилля над жінкою. Зґвалтування стали щоденними. Не маючи доступу до медичної допомоги на окупованій території, Ользі доводилося самостійно справлятися з пережитим.

Мати двох дітей розуміла небезпеку ситуації і постійно шукала волонтерів, які б допомогли їм виїхати. На щастя, зрештою це вдалося. До підконтрольної Україні територій вони діставалися довгих чотири дні. Вже в безпечному місці Ольга дізналась, що вагітна. Рідні вмовляли позбутися дитини від окупанта, втім жінка обрала дати дитині життя — у неї народилась донька.

Тривалий час Ольга працює з фахівцями проєкту GIDNA. Як вона зізнається, робота з психологом допомагає їй «не з’їхати з глузду», витримувати сильний соціальний тиск і продовжувати піклуватися про дітей.

Cпеціалісти проєкту GIDNA фонду Future for Ukraine надають анонімну й безоплатну психологічну допомогу жінкам, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Або були його свідками.

Як саме допомагають жінкам — жертвам сексуального насильства?

Коли людина проживає подію, інформація про пережите відкладається в мозку, проходить переробку і перетворюється на життєвий досвід. Але якщо подія занадто травмуюча чи має повторювальний характер, ефективної переробки може не відбутися. Наче файли зависають у комп'ютері, негативні події застрягають у мозку і «вилазять» потім нічними жахіттями, флешбеками, навязливими думками, не дають нормально жити далі. 

Як і коли події обробляються мозком? Здебільшого уві сні (ви напевно спостерігали за стадією руху очей сплячого). Тож науковці вирішили: чому б не використати такі самі рухи очима, щоб допомогти мозку «переварити» інформацію, яка «застрягла»? В основі метода EMBR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) лежить самозцілення психіки: під час сеансу терапевт просить людину згадати травматичну подію і водночас виконати серію рухів очима. У процесі такої роботи негативні емоції поступово слабшають, а спогад стає менш болісним.

Опрацювання психотравми відбувається за допомогою руху очей

Кураторка проєкту Анна Грубая розповідає, що пережити травму, пов'язану з насиллям, наодинці надзвичайно складно, адже психіка часто не здатна самостійно впоратися з наслідками таких подій. Саме тому ефективні методи терапії, зокрема, EMDR, стають ключем до відновлення — вони допомагають поступово звільнитися від болючих спогадів і повернути жінці її внутрішню опору, силу і бажання жити.

«EMDR — спеціалізована терапія, що поєднує ефективні елементи різних терапевтичних підходів і допомагає мозку обробити травматичні спогади, зменшити їхній емоційний вплив», — додає психологиня GIDNA Наталія Молочинська.

Метод EMDR розроблений Френсін Шапіро в 1987 році. Відтоді і дотепер він широко використовується для лікування наслідків гострих травматичних подій. 

EMDR застосовують при лікуванні ПТСР, тривожних розладів, панічних атак, депресії, фобій, травматичних досвідів після полону, аварій, катастроф і наслідків насильства, — зокрема, сексуального.

Психологи проєкту GIDNA підтверджують, що EMDR-протокол став найефективнішим методом у роботі з жінками, які зазнали зґвалтувань

Сьогодні EMDR визнаний ефективним методом терапії постравматичного стресового розладу Всесвітньою організацією охорони здоров’я й Американською психологічною асоціацією (APA) і активно застосовується в роботі з жертвами насильства, ветеранами війни та людьми, що пережили тяжкі втрати.

«Це потужний інструмент, який допомагає жінкам впоратися з травмою і стресом, змінюючи емоційну реакцію на спогади, які травмували. Під час терапії жінки не тільки проговорюють свої переживання, вони активно працюють з ними на рівні нервової системи. Метод дозволяє швидше й глибше відновити емоційну рівновагу, знизити рівень тривоги і страху, відновити почуття безпеки», — коментує Наталя Присажнюк, психологиня GIDNA.

Ще одна психологиня GIDNA Марина Кузьмин пояснює ефективність протоколу EMDR тим, що він активує природну здатність мозку до переробки травматичної інформації: «Цей підхід базується на чітких протоколах і дозволяє отримувати стабільні результати навіть за відносно короткий період часу».

— Як кураторка проєкту я використовую травмо-фокусований підхід в роботі з жінками, які пережили сексуальне насильство під час війни, — пояснює Анна Грубая. — З огляду на стан жінки, дуже важливо визначитися з комплексом заходів, які необхідно застосовувати в терапії. Це може бути когнітивно-процесуальний протокол, EMDR-протокол, часом необхідно стабілізувати жінку протоколом ISP, якщо її стан кризовий. Лише після пропрацювання таких кризових станів і надання нагальної психологічної допомоги, можна інтегрувати в роботу техніки майндфулнес для того, аби вчити жінку жити тут і зараз.

Адже тривога народжується саме тоді, коли ми або застряємо в минулому, або весь час тікаємо думками в майбутнє
Психотерапевти проєкту GIDNA почали застосовувати найдієвіший у світі протокол EMDR у роботі з жінками, які постраждали від сексуального насильства

«Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість»

Один з важливих ефектів терапії EMDR — зниження почуття провини та сорому, коли жінка перестає звинувачувати себе в тому, що сталося. 

«Я відчувала сильну провину за те, що сталося, це не давало мені спокою. Здавалось, я втратила частину себе. Поступово зрозуміла, що ця провина — не моя відповідальність, і навчилась приймати себе. Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість від маленьких речей і дозволила собі мріяти про майбутнє», — зізнається одна з учасниць проєкту GIDNA.

Надважливим для жінки, яка пережила сексуальне насильство, є повернення відчуття контролю над власним життям і можливості бачити перспективи. Терапія сприяє зменшенню кількості або зникненню флешбеків і нічних жахіть.

Ще одна учасниця проєкту, постраждала від сексуального насильства окупантів, ділиться: 

— Робота з психотерапевтом стала моїм порятунком у найважчий період життя. Я постійно відчувала тривогу, яка не дозволяла мені нормально спати й жити. Зустрічі допомогли мені навчитися розуміти свої емоції, а не тікати від них. Ми багато працювали над техніками заспокоєння.

Вперше за довгий час після того, що сталося, я нарешті відчула внутрішній спокій

Фотографії в тексті: Shutterstock

20
хв

Як в Україні допомагають жінкам, які зазнали сексуального насильства від окупантів? 

Ярина Матвіїв

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Почуй голос болю» — нова кампанія за доступність епідуральної анастезії при пологах в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Як в Україні допомагають жінкам, які зазнали сексуального насильства від окупантів? 

Ексклюзив
20
хв

У Польщі запустили чат-бот, який допомагає українкам дізнатися, як подбати про своє сексуальне й репродуктивне здоров’я

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress