Освіта
Навчання під час війни. Доступною мовою про освітні можливості в Україні, Польщі й інших країнах ЄС
Школи на межі: як вчаться діти у прифронтових містах?
За даними Міністерства освіти, через бойові дії в Україні пів мільйона дітей навчаються дистанційно, ще понад 723 тисячі — за змішаною (то онлайн, то офлайн) формою навчання. В основному, це прифронтові області, де — попри постійні обстріли та блекаути — у вересні розпочався навчальний рік. Sestry з'ясовували, як навчаються діти у прифронтових регіонах і як Міністерство освіти планує реформувати систему навчання у реаліях війни.
«Син не може вчитися, якщо обстріл — а я не поруч»
— Повітряна тривога, яка триває 4-5 годин, прильоти, блекаути — так виглядає наше життя вже понад два з половиною роки, — розповідає Sestry мама школяра з Дніпра Юлія. — Коли почалася повномасштабна війна, син навчався у третьому класі, зараз — вже у п'ятому. До цього були два роки пандемії коронавірусу, тож нормальне навчання офлайн дитина бачила тільки в першому класі.
У певному сенсі пандемія допомогла школам у прифронтових регіонах адаптуватися до реалій війни — процес навчання онлайн вже був усім знайомий. Ми із сином з Дніпра не виїжджали. Звикли вже і до обстрілів, і до блекаутів. Я професійно займаюсь декором, і зараз мої led-гірлянди, світлодіодні сегменти та стрічки у нас по всьому будинку. Як і павербанки. Ми підключили одразу два мобільні оператори — щоб коли в одного зникає інтернет, миттєво переключатися на інший. Тож відключення електрики для нас не означає, що син перериває навчання — його гаджети працюють ще кілька годин.
Якщо оголошено повітряну тривогу, урок онлайн переривається. Син бере гаджети й іде в укриття, де продовжує працювати самостійно. Деякі батьки скаржаться, що за таких умов діти погано концентруються. У мого Андрія таких проблем немає — для нього навчання онлайн вже давно стало нормою.
Проблеми у нас інші — наприклад, син дуже боїться обстрілів. Оскільки я працюю з дому, ми майже весь час разом.
Але якщо я не поруч і відбувається обстріл, у Андрія може початися паніка від думки, що мама в небезпеці
Ми вже навіть зверталися з цього приводу до психолога. Це стало однією з причин, чому ми відмовилися ходити до класу офлайн, який з'явився в школі минулого року (через те, що шкільне укриття не може вмістити велику кількість людей, діти в таких класах навчаються по тижнях: тиждень — у класі, тиждень — дистанційно). Син сказав: «Я дуже хочу до школи, але поки йде війна, боюся туди йти».
У школі навіть немає медсестри — і це у воєнний час! А «прильоти» в місті трапляються через 3-4 хвилини після оголошення тривоги. Чи вистачить цього часу, щоб усі встигли спуститися в укриття?
У підвалі навчання не продовжується, бо там немає для цього умов. В результаті близько 150 дітей просто сидять (іноді годинами) у сирому переповненому приміщенні і чекають, коли тривога закінчиться. Вдома в укритті син хоча б продовжує вчитися. У шкільному підвалі він такої можливості не матиме.
Разом з тим чимало батьків обрали варіант офлайн. Хтось через роботу, хтось — щоб діти соціалізувалися. І якщо торік ми ще могли продовжувати навчання дистанційно, то цьогоріч нас поставили перед фактом: оскільки більшість батьків у класі за офлайн навчання, онлайн класу не буде.
Довелося знайти іншу школу, яка через відсутність укриття поки що працює дистанційно. Але навіть її вже «прив'язали» до школи з підвалом і провели серед батьків голосування «за» й «проти» навчання офлайн. І тільки завдяки тому, що тут 80 відсотків батьків проголосували проти, наш клас на цей рік залишили дистанційним.
«Математику діти вивчають за кордоном, але вистави хочуть ставити з нами»
У прифронтовому Херсоні переважна більшість шкіл працює лише дистанційно, оскільки місто зазнає постійних обстрілів.
— За останні два місяці почастішали атаки бойовими дронами, що скидають боєприпаси на перехожих, — розповідає Sestry директорка Херсонського Таврійського ліцею Анжеліка Мельник. — У мій двір такі дрони прилітали вже двічі.
З лівого берега, де закріпилися росіяни, до нас за лічені секунди долітає все: ракети, дрони, міномети, артилерія. Тому питання навчання офлайн навіть не обговорюється
У нашому ліцеї зараз навчається 412 дітей. Лише 76 з них не виїхали з Херсона — і вони фактично живуть в укриттях. Але ліцей працює. Завдяки спонсорам, у багатьох учнів з'явилися нові ноутбуки, які довго тримають заряд. Роутери підключені до павербанків. Тож тепер у нас практично немає уроків, скасованих через відключення електрики.
Якщо в населеному пункті, де знаходиться вчитель, звучить повітряна тривога, він перериває урок, переносить його на інший час і йде в укриття. Якщо у вчителя тривоги немає, але є у когось з учнів (адже діти перебувають у різних регіонах), цей учень відключається та йде в укриття. Урок продовжується для інших. Але уроки (особливо частина, де вчитель пояснює новий матеріал) записуються, і той, хто пропустив, може переглянути запис.
Ми проводимо онлайн не лише уроки, а й позакласні заходи — класну годину, зустрічі дітей, ігри, навіть концерти. Творчість — це специфіка нашого ліцею, діти вивчають мистецькі дисципліни. Хореографи танцюють, музиканти навчають музичній грамоті, шкільний театр ставить міні-вистави та одноактні п'єси. Все це зараз — онлайн.
Ці заняття — справжня терапія як для учнів, так і для вчителів. Ми проводимо їх ближче до вечора, щоб встигали приєднатися діти, які за кордоном.
Математику вони можуть вивчати і в Польщі чи Німеччині, а от ставити виставу онлайн приходять до нас. Так ми намагаємось зберегти нашу шкільну «сім'ю». І якщо діти, які виїхали, потім захочуть повернутись, вони знатимуть, що їм тут завжди раді
Ми намагаємось адаптуватися до будь-яких умов, але водночас розуміємо, що чим довше триває війна, тим менше у навчальних закладів у прифронтових регіонах шансів вижити. Люди у Херсоні щодня втрачають житло. Тільки на моїй вулиці 20 будинків уже зруйновано, лишилося шість. Дедалі більшій кількості сімей, що виїхали, нікуди повертатися — і люди вирішують залишатися там, куди поїхали, відправляють дітей до місцевих шкіл.
З вересня 2025 року набирає чинності новий наказ Міносвіти, який зобов'яже дітей-переселенців (ВПО) йти до шкіл за місцем проживання. Це означає, що з нашого ліцею (як і інших міських шкіл) підуть сотні учнів. Школи закриються, вчителі втратять роботу, а діти — зв'язок зі своєю рідною школою і в деяких випадках — країною (далеко не всі, хто перебуває за кордоном, захочуть шукати для дитини нову українську школу онлайн і, скоріше, віддадуть перевагу школі за кордоном).
Від формату онлайн — до навчання в укриттях
У чому суть нової ініціативи Міносвіти? Йдеться про реформу під назвою «Школа офлайн», мета якої, як кажуть в МОН, «повернути 300 тисяч учнів до безпечного очного навчання». Для цього у школах у прифронтових регіонах обіцяють побудувати укриття.
— Більшість з тих, хто зараз в Україні навчається дистанційно чи змішано, — це прифронтові та прикордонні з РФ та РБ території, — повідомляє Sestry пресслужба Міністерства освіти України. — Саме громади з цих областей є ключовим пріоритетом для будівництва укриттів.
Уряд виділив субвенції на укриття у розмірі 2,5 мільярда гривень, дотацію у розмірі 5 мільярдів гривень, а також залучаємо донорські кошти, зокрема від уряду Литви, та інші проєкти з нашими партнерами United 24.
Всі укриття, які ми будуємо, є протирадіаційними, тобто такими, де учні можуть безперервно здійснювати освітній процес, проводити там перерви і уроки. І саме в таких укриттях можна буде відновлювати очне навчання.
— За якими критеріями визначається, чи безпечно дітям відвідувати школу офлайн?
— У серпні Кабінет Міністрів України затвердив методику оцінки ризиків у системі освіти — документ, на який очільники областей можуть орієнтуватись, коли приймають рішення про повернення шкіл в офлайн формат.
Розраховуючи рівні ризику безпеки, команда МОН аналізувала освітні дані: геолокацію закладів освіти в межах відповідних громад, кількість учнів та працівників цих закладів, форми навчання тощо. А також додаткові дані: геолокацію вибухів, об'єктів інфраструктури, відстань від лінії фронту, статус кожної громади (окуповані, бойові дії — як активні, так і потенційно можливі), наближеність до державних кордонів України з країною-агресором, Республікою Молдова в межах Придністровського регіону та Республікою Білорусь тощо.
— Якщо школа відповідає критеріям переходу на офлайн і більшість батьків у класі підтримують цей перехід, але деякі проти з міркувань безпеки — чи буде у них можливість продовжити навчання онлайн?
— На вимогу таких батьків у школі можуть відкрити окремі дистанційні класи, але важливо, щоб у такому класі було не менше 20 дітей. Для таких дітей є й інші формати навчання, індивідуальні: сімейна, екстернат чи індивідуальний педагогічний патронаж.
— З вересня 2025 року батьки будуть зобов’язані перевести дітей в школи офлайн за місцем проживання. Тобто у переселенців вже не буде можливості продовжити онлайн навчання у своїй дистанційній школі?
— Діти зможуть продовжити навчання у своїх дистанційних навчальних закладах, якщо у школі за місцем їхнього перебування не буде місць або ж ці школи не відновлять освітній процес в очному форматі через безпекову ситуацію.
Відповідно до оновлень, мінімальна наповнюваність дистанційних класів має бути 20 учнів, а також має бути наявність щонайменше одного класу для всіх років навчання. В іншому випадку школа за рішенням засновника призупиняє свою діяльність на час воєнного стану. Важливо, що так само за рішенням засновника вона може і відновити процес, якщо з’явиться укриття або зміняться умови.
— Які залишаються опції у дітей за кордоном, якщо в класі української школи, де вони навчаються онлайн, не набереться 20 учнів?
— Вони матимуть декілька опцій: навчання на сімейній, екстернатній формі та в дистанційних класах з українознавчим компонентом.
Українознавчий компонент — це скорочена програма, за якою учні можуть вивчати лише декілька основних предметів, яких немає в іноземних школах. Зокрема, це українська мова, українська література, історія України, географія, основи правознавства, Захист України. Обрати клас з українознавчим компонентом можна на дашборді.
«Якщо система у прифронтових регіонах не стане гнучкішою, ще більше дітей виїдуть за кордон»
Частково ініціатива МОН перевести якнайбільше дітей на офлайн навчання впроваджується вже зараз — саме тому дедалі більше шкіл у прифронтових регіонах переходить на «змішаний формат» навчання.
— Змішаний формат у Запоріжжі — це коли один-два дні на тиждень діти ходять до школи, а решту днів навчаються онлайн, — розповідає Sestry засновниця громадської організації «Хочу вчитись!» Катерина Звєрєва із Запоріжжя. — Діти навчаються виключно в укриттях, адже місто перебуває під постійними обстрілами.
Оскільки ситуація змінюється (наприклад, зараз атаки почастішали), батьки дітей, які ходять до школи офлайн, можуть у будь-який момент перевести дитину на дистанційне навчання — якщо вважають, що так буде безпечніше. Це правильно, бо йде війна — ти не знаєш, що буде завтра, не кажучи вже про наступний навчальний рік.
Але оскільки наказ МОН, який зобов'язує дітей з вересня 2025 року переходити на офлайн навчання за місцем проживання, вже затверджено, мережа шкіл точно зазнає змін. Діти-переселенці підуть до шкіл у містах, де вони тепер живуть, і дистанційні школи у прифронтових регіонах, де не набереться 20 учнів у класах, будуть закриті чи об'єднані з іншими навчальними закладами. Дітей, які фізично залишаються у прифронтових регіонах, переводитимуть або на змішане навчання до шкіл з укриттями, або на онлайн — до тих шкіл, де наберуться дистанційні класи.
Ініціатива міністерства переводити дітей, які перебувають у відносно безпечних регіонах, на офлайн навчання виглядає логічною. Але мені здається неправильною спроба «натягнути» подібні уніфіковані рішення на всю країну — хоча б тому, що у прифронтових регіонах ситуація інша.
У наказі МОН нічого не сказано про те, чи будуть батьки мати право голосу в таких питаннях, як перехід з онлайн на офлайн і назад — адже це питання безпеки дітей
Сказано лише, що це вирішуватимуть рада оборони та військова адміністрація чи педагогічна рада. Але, ухвалюючи рішення, на що вони орієнтуватимуться — на думку батьків або на вказівки зверху? Боюся, що другий варіант більш ніж ймовірний.
Розмови про те, наскільки дітям важлива соціалізація, зрозумілі, але в таких містах, як, наприклад, Запоріжжя, люди думають насамперед про те, як вижити. Я зараз говорю це як мама восьмикласниці, яка востаннє повноцінно була у школі у четвертому класі. Останні кілька тижнів росіяни атакують Запоріжжя КАБами, тут справжній жах. Як у такій обстановці можна вимагати, щоб школи дотримувалися суворих нормативів? Якщо для прифронтових регіонів не буде розроблено гнучкіших механізмів, боюся, це призведе до того, що ще більше людей поїдуть.
Якщо батькам, які бояться відправляти дитину до школи, буде сказано, що навчання онлайн неможливе, тому що в класі не набралося 20 учнів, вони просто повезуть дитину у безпечніший регіон чи за кордон. А це саме те, чого хоче ворог — спустошити наші міста, перетворити їх на пустелю. Хочеться вірити, що йому це не вдасться. Що нас почують, і думка батьків буде врахована.
Голова громадської організації «Ефект дитини»: Ми виходимо за межі кліше
Анна Ольхова — юристка, співзасновниця та голова громадської організації «Ефект дитини», викладачка авторського курсу з історії підприємництва в Україні, ініціаторка урбаністичних клубів Urban club від «Ефект дитини» для підліткової молоді в Україні, Польщі та Словаччині.
Чим займається громадська організація «Ефект дитини»?
Наша громадська організація була заснована у 2021 році в Києві. Від самого початку її метою була підтримка розвитку дітей та молоді шляхом формування цінних, але неочевидних компетенцій. Наразі ми активно працюємо над тим, щоб озброїти наших підопічних знаннями з урбаністики, підприємництва та культурної дипломатії. Спочатку ми думали, що проєкти та заходи в рамках програми культурної дипломатії будуть присвячені історії, мистецтву в широкому сенсі, походам до музеїв, філармонії чи опери, але з початком війни наша оптика змінилася. Зараз наш пріоритет — щоб діти та молодь, які приїхали з України до Польщі, були послами та амбасадорами своєї країни. Через ситуацію, що склалася, кожна дитина є маленьким послом України, і ми хочемо допомогти їм виконувати цю роль.
Ви юристка, а не педагогиня чи психологиня. Чому виникла потреба створити громадську організацію?
Моя докторська дисертація була присвячена правам дітей в умовах військових конфліктів, і я працюю над цією темою вже багато років. Ще до війни я працювала з біженцями, мені близька ідея міжнародної співпраці, я знаю, які інструменти можна використовувати в цьому плані. За основу можна використовувати й інші інструменти, їх можна назвати «м'якими». Тому я пішла у цьому напрямку, а початок війни тільки зміцнив мої плани щодо громадської організації.
Сотні тисяч дітей приїхали до Польщі разом з матерями. Як ви їх підтримуєте?
Перш за все, ми повинні усвідомити, як, напевно, знає більшість людей, що це не поїздка на відпочинок. Діти та молодь, які опинилися в Польщі, а також в інших країнах, зіткнулися з багатьма проблемами, насамперед з мовним бар'єром, а також з психологічними труднощами. За одну ніч їм довелося залишити свої домівки, школи, колег, друзів і сім'ї. Вони опинилися в новій, чужій для них країні. Вони опинилися в новому, чужому місці. Це спричиняє травму, але діти не знають, як впоратися з цією травмою, як дорослі, яким також дуже важко. Вони замикаються в собі та часто мають труднощі з друзями. Приємно бачити, як через участь у різних ініціативах, організованих нашою громадською організацією, вони відкриваються, стають активними, як вони товаришують між собою та зі своїми польськими колегами.
Що це за проєкти?
Ми тісно співпрацюємо з мерією Любліна і саме тут організували п'ять заходів. Однією з них була «Акція ІнтеГРАція», вихідні української культури. Протягом двох днів, наповнених майстер-класами, ми створювали декорації, витинанки, діти брали участь у міській грі з містами-партнерами, дивилися і створювали моделі українських замків з картонних коробок, а також була виставка плакатів про ці замки. Студенти провели інтерактивний урок, під час якого розповідали різні цікаві факти про Україну, завдяки чому українські діти почувалися більш впевнено та комфортно, а польські діти, які не часто бували в Україні, дізналися щось нове про нашу країну. Діти підбирали цікаву лексику, порівнювали, що схоже, а що звучить по-іншому. Це був дуже конструктивний досвід.
А інша акція?
Це було «Побачення з культурою», організоване з нагоди Дня святого Валентина. Таке, можна сказати, українсько-польське побачення, під час якого були майстер-класи зі створення книжкових ілюстрацій, ми говорили про кіно, літературу і теми кохання, які, безсумнівно, присутні з обох сторін. Наші заходи користуються великою популярністю, нещодавно зателефонувала одна жінка, яка почула про захід по радіо, і запитала, чи є ще вільні місця, бо хотіла записати свого онука на кулінарний майстер-клас, де ми варили борщ. Люди залишають нам свої контакти і просять тримати їх в курсі майбутніх заходів. Не можу не згадати чудові заходи, які ми організували в рамках XVI Фестивалю «Україна в центрі Любліна». Поєднуючи культурну дипломатію з урбаністикою, що є не менш важливим напрямком нашої діяльності, ми ініціювали створення фотовиставки під назвою «Місто-Дім». На основі конкурсу були відібрані найкращі фотороботи дітей та молоді, які висвітлили для нас схожість між Любліном та іншими містами України. Таким чином ми хотіли підкреслити, що варто шукати спільні риси між Україною та Польщею, будуючи так звані міжкультурні мости. Зараз ми є співорганізаторами наступного, XVII фестивалю, і ми дуже прагнемо створювати нові, цікаві події для люблінців.
Багато чого відбувається. У Любліні приємно щось організовувати, тут панує дружня, відкрита атмосфера
А інші напрямки? Урбаністика та підприємництво?
В Україні протягом останнього десятиліття розпочалися процеси, завдяки яким міста стали більш відкритими для дітей та молоді, для їхніх потреб, які, зрештою, відрізняються від потреб дорослих мешканців. Ця велика соціальна група дітей була залучена до різноманітних проєктів та партисипативних акцій. Ми як громадська організація також хочемо показати, як дитина може отримати користь від того, що пропонує місто, як може розвиватися міський простір, як він функціонує. А також, що таке влада, як управляється місто, що таке громадський бюджет, і як кожна молода людина може реально впливати на функціонування свого міста. Про це все ще мало знають, тому ми хочемо про це розповідати.
Йдеться про розбудову соціального капіталу?
Звичайно, але також про те, щоб показати дітям архітектуру, сенсибілізувати їх до простору, краси. В межах цього напрямку нашої діяльності ми проводимо освітні програми для дітей, а також тренінги для вчителів. Через нашу діяльність у Польщі ми також хочемо створити умови для того, щоб міста могли скористатися досвідом дітей та молоді, які знають, як функціонують їхні рідні міста в Україні. Їхній голос важливий, оскільки вони можуть долучитися до існуючих ініціатив у Любліні чи інших містах, надаючи їм нового змісту.
Ми шукали формат роботи, який би дозволив створити умови для інтеграції молодих людей з України та Польщі, водночас розширюючи їхні знання та навички. Саме за такою формулою був створений Урбан-клуб — урбаністичний клуб для дітей з Польщі та України, який об'єднує їх трохи більше ніж місяць. Раз на тиждень відбуваються зустрічі клубу зі студентами архітектури та містобудування, а також експертами галузі. На основі нашої власної методології учасники поглиблюють свої знання про урбаністичні процеси, архітектуру чи екологію. Таким чином вони стають активними стейкхолдерами міста та беруть активну участь у його житті. Більше того, працюючи в командах, підлітки з обох країн природним чином ламають культурні стереотипи через взаємодію.
Таким чином, нове покоління вже по-іншому сприйматиме місто як спільний, дружній простір для всіх
У напрямку підприємництва для дітей ми були ініціаторами люблінського проєкту «Підприємливі діти» у Луцьку, а вже третій рік поспіль громадська організація «Ефект дитини» виступає організатором вищезгаданого проєкту в Україні. «Підприємливі діти» об'єднав офіси двох міст-партнерів, Любліна та Луцька, а також двох академічних центрів для співпраці на благо дітей: Університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні та Волинський національний університет імені Лесі Українки в Україні. Проєкт в Україні був визнаний у 2023 році прикладом доброї практики співпраці між громадськими організаціями, бізнесом та органами місцевого самоврядування.
У нашій громадській організації ми наголошуємо на цінності підприємництва як ключової компетенції для розвитку будь-якої європейської країни
У червні 2024 року стартував проєкт «Ефекту дитини» «PRO Crafted», спрямований на розвиток підприємницьких компетенцій у дітей та молоді в сільській місцевості. Пілотний випуск відбувся у селі Нововоронцовка Херсонської області України, що за 17 кілометрів від лінії фронту. Проєкт допомагає формувати нове покоління, яке може стати основою так званого середнього економічного класу — основи демократичної та економічно розвиненої країни. Я думаю, що в часи повномасштабної війни для України це неймовірно важливо.
Більшість українських фондів, які працюють у Польщі, зареєстровані в Польщі. Спосіб, в який ви працюєте, досить оригінальний.
Дійсно, у нас цікава формула: громадська організація, зареєстрована в Україні, співпрацює з польськими меріями, польськими неурядовими організаціями та культурними установами. Це дає нам інший простір для діяльності та іншу перспективу. Ми ефективно доповнюємо одне одного. Традиційні громадські організації зазвичай роблять досить стандартні масштабні проекти. «Ефект дитини» працює інакше: ми робимо невеликі проєкти, пристосовані до потреб конкретного муніципалітету. Ми намагаємося не вдаватися до шаблонних заходів, тому програма Урбан-клубу в Братиславі відрізняється від програми в Любліні. Ми беремо до уваги місцеві потреби, можливості та клімат. Ми зосереджуємося на індивідуалізмі та взаємній повазі, а нашою метою є просто створення так званих мостів порозуміння.
Переклад: Анастасія Канарська
Ми хочемо, щоб діти не відчували себе позбавленими власної культурної ідентичності
Передбачалось, що близько 80 тисяч українських дітей підуть до школи у вересні. Наразі їх близько 40 тисяч, тобто вдвічі менше. Де ж решта? Що з ними відбувається?
Ми це перевіряємо. Ми очікували від 60 до 80 тисяч учнів з України, на даний момент ми маємо близько 40 тисяч з них у школах. Ми повинні проаналізувати всі дані, які ми маємо, разом, тому що тільки такий аналіз дасть нам повну картину.
Що це за цифри?
З початку року зникли 36 тисяч українських дітей, за яких батьки/опікуни отримували допомогу «800+». Водночас з'явилося понад 10 тисяч нових ідентифікаційних номерів українських дітей. Здебільшого це 16-17-річні юнаки, які, ймовірно, хочуть уникнути призову до армії.
Що означають ці цифри? Що відбувається?
Ми аналізуємо це з Міністерством внутрішніх справ, перевіряємо. Це свіжі дані, тому нам потрібно перевірити, про які вікові категорії йдеться. Серед іншого, ми хочемо перевірити, якого віку були ці діти, які виїхали з Польщі.
Як відбувається перевірка? Якщо є дитина, батьки якої отримують допомогу, але вона не з'являється в школі, хоча перебуває на обов'язковому навчанні?
Шлях точно такий самий, як і для польської дитини. Якщо дитина не відвідує школу, або має стільки пропусків, що її не можна класифікувати, ці дані будуть в нашій освітній інформаційній системі. На даний момент ми об'єднуємо дві системи, а саме систему для 800+ і нашу освітню інформаційну систему. Якщо дитина не виконує вимоги обов'язкової освіти, ми про це дізнаємося. Тоді батьки/опікуни не отримають 800+.
Гаразд, але чи діє це на сьогоднішній день? Причини, з яких дитина не ходить до школи, можуть бути різними.
Якщо польська дитина не виконує обов'язок обов'язкового шкільного навчання, ми активуємо служби і шукаємо цю дитину. Те саме стосується і українських дітей. Кожна дитина має право на освіту та реалізацію своїх потреб і прагнень. Наш обов'язок — створити умови, щоб кожна дитина могла реалізувати це право. Якщо дитина не отримує обов'язкову освіту, для батьків/опікунів передбачені адміністративні покарання. Ми повинні знати, що відбувається з дітьми.
Нещодавно набули чинності стандарти захисту неповнолітніх. Який вплив вони мають на ситуацію українських дітей?
Стандарти стосуються всіх, вони стосуються необхідності захисту всіх дітей: і з Польщі, і з України. Немає ніяких відмінностей.
Ми говоримо про сьогодення. Які плани на майбутнє? Вчителі кажуть, що, як і два роки тому, їх залишили на самоті.
На сумніви вчителів і батьків можу відповісти, що я намагаюся дуже швидкими темпами надолужити те, що мої попередники не змогли зробити за два роки, а саме — ефективно інтегрувати українських дітей у польську систему освіти. Це заходи, які мають бути системними.
Будь ласка, конкретизуйте.
Нам вдалося отримати величезний грант ЄС — 500 мільйонів злотих — і всього за кілька місяців ми написали урядову програму, яка почне діяти з січня. Я знаю, що це пізно, але це, мабуть, найшвидше написана урядова програма за всю історію польської адміністрації.
На що будуть використані ці кошти?
Остаточні переговори з Європейською комісією тривають, але вже точно відомо, що ми профінансуємо працевлаштування міжкультурних асистентів. Я вважаю, що це одне з найважливіших питань, тому ми запропонували дуже вигідні умови і сподіваємося, що органи місцевого самоврядування скористаються цією можливістю.
Але є й інші проблеми: замало вчителів польської як другої мови та брак психологічної підтримки.
Саме тому буде проведено навчання для вчителів з викладання польської як другої мови та роботи з дітьми, які мають досвід міграції та біженців. Ми також фінансуватимемо психологічну підтримку, але тут у нас є очевидне обмеження — кількість психологів, які володіють українською мовою. Це виклик, але ми будемо діяти, будемо переконувати в необхідності інноваційних форм терапії, в тому числі групової терапії. І будемо досліджувати, на якому рівні діти володіють польською мовою.
Як це буде перевірено?
Ми зробимо тести, щоб побачити, скільки дітей потребують підтримки у вивченні польської мови, додаткових уроків, тому що добре володіння мовою є умовою для того, щоб діти добре функціонували в нашій системі освіти. Ми також хочемо, щоб польська школа давала цим дітям шанс повернутися в Україну, тому хочемо зробити вивчення української мови більш доступним. Ми працюємо з Міністерством науки, щоб пришвидшити процес нострифікації дипломів вчителів та психологів. Але передусім ми турбуємося про те, щоб діти не відчували себе позбавленими своєї культурної ідентичності.
Ми повинні дбати як про тих дітей, які залишаться тут, так і про тих, які захочуть повернутися
Що робити з дітьми, які мають розлади аутистичного спектру та РДУГ? Яку підтримку ви їм пропонуєте?
Подібну до тієї, яку отримують польські діти, але з урахуванням обмеженої кількості психологів і психотерапевтів, які володіють українською мовою. Проблема полягає в тому, що часто українські батьки сприймають форми підтримки, які ми пропонуємо, як насильство. Вони вважають, що ми говоримо їм про розлад. Нам потрібно працювати з батьками.
Як саме?
Переконувати, вказувати на приклади польських дітей та успіхи, яких вони досягають завдяки професійній підтримці.
Переклад: Анастасія Канарська
У Канаді не прийнято дарувати вихователям подарунки, натомість садочок балує батьків презентами
Субсидія в Канаді — це не знижка, а оплата садочка на рік
З початком війни в 2022 Канада запровадила для громадян України спеціальну програму CUAET, яка відкрила можливості отримання канадської візи за спрощеною процедурою (діяла до кінця березня цього року), а також отримання після приїзду в Канаду дозволу на роботу для дорослих і статусу відвідувача країни для дітей — терміном на три роки.
До того ж кожен українець мав право отримати 3000 канадских доларів (діти — 1500) і низку інших преференцій, зокрема, доволі істотну для українських новоприбулих можливість — субсидію на дитячий садочок.
Є дитячі садочки, субсидовані державою, і ті, в яких субсидія не діє. Зателефонувавши в усі садочки біля нашого дому, я виявила такий, у якому субсидія діє і є місце для моєї дочки. Далі зареєструвалась на спеціальному порталі, отримала номер заявки. Зі мною сконтактувалася соціальна працівниця, яка по телефону допомогла правильно завантажити на портал необхідні документи. Саме соціальний працівник повідомляє, чи отримаєте ви субсидію, аналізуючи дохід вашої родини за останній рік. У нашому випадку доходу в Канаді ще не було, але як новоприбулі українці ми субсидію отримали.
Моєму здивуванню не було меж, коли я дізналась, що субсидія у нашому випадку — це не часткова оплата, не знижка, а право ходити у дитячий садочок протягом року безкоштовно. Оскільки мінімальна оплата за садок в Онтаріо — 1200 канадских доларів (близько 900 доларів) на місяць, а приватні садочки коштують 1700 доларів і більше, така підтримка держави є дуже відчутною.
У випадку дітей українців діяла спецрекомендація — брати без черги. На жаль, не всі директори дитячих садочків про це знали, тому нерідко українські жінки не могли влаштувати своїх дітей.
Навчився ходити — ласкаво просимо в садочок
В Україні діти зазвичай починають відвідувати садочок в три роки. Коли старша донька пішла у київський приватний садок у два роки, більшість моїх знайомих казали: «Рано!»
Наш дитсадок у Торонто приймає дітей майже від народження. Є спеціальна група від 0 до 18 місяців, де вихователі підлаштовуються під індивідуальний режим кожної дитини.
У Канаді жінка може перебувати у декреті до року, тому зазвичай діти починають відвідувати садочок близько року. Саме в цьому віці більшість канадських дітей на цілий день залишаються без батьків — і це загальноприйнята норма.
Моя Діана розпочала відвідувати садок в 2 роки. Вона не розуміла ані слова англійською, тому персонал попросив мене написати базові слова українською, аби говорити з нею. Одна з виховательок, моцна афроканадка Шерон, яка ніяк не могла вимовити українські слова, стала, жартуючи, говорити «же-же-же», ніби пародіюючи нашу мову. Діану це неймовірно розвеселило, і вони швидко знайшли спільну мову.
Для адаптації моєї дочки вихователі сфотографували нашу родину, роздрукували світлину й повісили її на стіну в групі. Пояснили, що це допомагає дитині заспокоїтись у моменти, коли вона сумує за батьками
Альберт, який народився в Канаді через 3 місяці після нашого приїзду, пішов у садочок в 10 місяців, але він вже впевнено стояв на ногах і робив кроки. Одна з виховательок так емоційно привязалась до мого сина, що інші її колеги навіть жартували, що завдяки Альберту вона тепер хоче мати власних дітей.
10 вихователів на 10 дітей
Наш садочок має окремий вхід, але у самій будівлі ще є інші соціальні центри. Іноді садочки — це окремі будівлі, огороджені парканом. Кожен садочок має спеціальну територію для прогулянок, у нашому їх три, відповідно до кількості груп:
infants — група тих, хто молодше 18 ти місяців;
toddlers — з 18 місяців до 3 років;
preschool — з 3 до 4 років (але в державних документах написано до 6).
У кожної групи свої приміщення і свої вихователі. Кількість виховательок і дітей у групі також врегульована законом. Наприклад, молодших дітей може бути до 10, а вихователів від 3 до 10. В preschool групі допускається до 24 дітей.
Вихователі — різних етнічних та національних груп. Як мама я бачу лише плюси від такої різноманітності, адже вчити дітей поважати тих, хто суттєво відрізняється від тебе, варто змалку.
Прогулянки в дощ і темна прохолодна кімната для сну
У кожної групи свій графік і режим дня. Якщо в infants групі діти можуть спати стільки, скільки хочуть, а їсти тоді, коли бажають, у групах toddlers та preschool все відбувається відповідно до узгодженої програми.
Садочок відчинений з 8.00 до 18.00. Дитину можна привести коли завгодно. Якщо дитина пропускає, обов'язково треба подзвонити в садочок і пояснити причину.
Дітей з кашлем і нежиттю приводити можна. Не можна — лише з температурою. Повернутись у садочок рекомендовано, коли температура не піднімалась вище 36,6С протягом 24 годин
Діти у всіх групах гуляють два рази на день. Можуть не виходити, коли на вулиці дуже холодно або смог через часті в Канаді лісові пожежі. Проте гуляють в дощ — у захисних комбінезонах.
У середній і старшій групі діти сплять там, де граються. З шафи для них дістають розкладні ліжка, і вони лягають прямо в одязі — спеціально ніхто не переодягається. В групі infants є окреме приміщення з дитячими ліжечками, в якому завжди темно і зберігається спеціальна температура. Мій Альберт іноді спав там по три години.
Харчування відбувається за попередньо узгодженим меню. Можна запросити меню і повідомити вихователів, на що у дитини алергія, тоді ці продукти будуть виключені з раціону. У садочку не готують — але є приміщення, де працює людина, відповідальна за кейтерінг. У кожному районі є спеціальна кухня, де готують відповідно до запитів і меню кожного садка.
Вихователі можуть просити батьків подивитись меню, рекомендувати вводити нові продукти та підгодовувати дітей, якщо ті зголодніли. Я була здивована, але в садочках завжди є, чим перекусити.
У дитячому меню, вишуканому, немов у ресторані, подають страви різних кухонь світу
Жодних чатів у месенджерах — ані з батьками, ані з вихователями
Підготуйтесь постійно отримувати рекомендації від дирекції садочка на електронну пошту. Пишуть про все, що стосується потреб дитини — приміром, щоб діти мали панамки від сонця або сонцезахисний крем.
Персонал садочка люб'язний, відкритий і налаштований на комунікацію. Жодних чатів у жодних месенджерах — ні з вихователями, ні з батьками.
В infants групі в кінці кожного дня дають спеціальний інформаційний звіт про день дитини: коли їла, що саме, коли спала, коли була зміна підгузок і що робила протягом дня. Саме з цих нотаток я дізналась, що мій син Альберт говорить up і down, любить складати щось у горщик і грати на барабанах.
У toddlers групі такий звіт вже щотижневий. А в preschool більшість дітей вже вміють говорити, тому самі можуть розповісти, що було. З цих звітів я зберігаю ті, де зазначено, як саме Альберт грався із м'ячем. У Альберта проявляються здібності до футболу, і кожна вихователька радить відвести мого сина на додаткову секцію. Вихователька-полька додає, що футбол не любить, але коли Альберт виросте і буде грати в збірній, вона дивитиметься матчі й вболіватиме за нього.
Якщо дитина впала чи побилася з кимось, батькам надходить репорт, підписаний вихователями — у ньому описують подію і надану дитині допомогу. Підпис батьків є обов'язковим — що вони ознайомились і не мають претензій до закладу.
Вчать піклуватися про рослини й усвідомлювати різноманіття світу
У Канаді не прийнято дарувати подарунки вихователям. Виключення — презенти перед Різдвом. Я дарувала цукерки і підписані листівки з вітанням, а минулого року ми клали мило, яке власноруч зробила моя старша дочка, після чого виховательки ще довго дякували мені за такий оригінальний подарунок.
Натомість садок балує батьків подарунками. Майже на кожне свято — Різдво, День Святого Валентина, День батька тощо — у шафці кожної дитини можна знайти подарунок, зроблений нею власноруч. Відбитки рук, розмальоване каміння, печиво і багато вау-сюрпризів, які хочеться зберегти.
Одного разу Альберт приніс із садочка насіння в землі та інструкцію, згідно з якою ми мали пересадити рослинку в горщик і спостерігати разом за її зростанням. Це так мило! Згадую весь персонал кожного дня, коли поливаю паросток. Рослини, посаджені дітьми, ростуть також на території садочка. І діти разом піклуються про свою городину.
Канадські садочки часто критикують за толерування ЛГБТ+ спільноти. У нашому садочку є і прапор-веселка, і інформаційні плакати, а ще — дві мами і двоє татусів серед батьків. Діти ростуть з усвідомленням різноманітності світу. А головний фокус, який робиться в навчанні у дитячих закладах — на розвитку вмінь комунікувати одне з одним і взаємодіяти в групі.
Цьогоріч моя дочка закінчила садок. Був випускний з мантією і дипломом. Вихователі розповіли, ким хоче стати кожна дитина. Так ми дізналися, що Діана мріє стати астронавтом, а її найкращий друг Гаррі — поліцейським.
Вважаю, що моїм дітям дійсно пощастило із садочком, в якому ми отримали шалену підтримку, турботу й увагу, стос малюнків і геніальних витворів моєї малечі, які — як і отриманий досвід — залишаться на згадку на все життя. Де б ми не були — чи в Канаді, чи в Україні.
Фотографії авторки
Діти однакові, незалежно від паспортів
Марія Ковалевська — спеціальна педагогиня і викладачка польської мови як іноземної, педагогиня з прав людини та тренерка з антидискримінації, активістка, пов'язана з ініціативою Wolna szkoła (Вільна школа).
З нового навчального року отримання допомоги 800+ для громадян України, які проживають у Польщі, буде залежати від проходження дитиною обов'язкової освіти в польській школі. Як ви оцінюєте таке рішення?
Прив'язка можливості отримання допомоги 800+ до завершення обов'язкової освіти є дуже правильним рішенням, яке, на мою думку, запроваджується із запізненням на рік.
Чому?
Є десятки тисяч дітей, про яких ми знаємо лише те, що вони існують і перебувають у Польщі, але вони не ходять до польської школи. Ніхто їх не бачив, ми не знаємо, чи з ними все гаразд, не маємо з ними контакту, не знаємо, яка ситуація в їхніх домівках. Деякі з них навчалися онлайн в українських школах, але ми не знаємо, яка їхня ситуація. Тут важлива пильність, бо навіть віддані, турботливі батьки можуть не помітити, наприклад, що дитина перебуває в депресії. Важливо подбати про стосунки, коли ці діти або повертаються до польської школи, або є новачками в ній. Йдеться також про профілактику.
У якому сенсі?
Певний час зберігалася невизначеність, як з боку тих, хто приїхав сюди, так і з боку нас: вчителів, громадян, громадськості. Не було відомо, та й самі люди, яких це стосувалося, не знали, як довго вони залишаться. Зараз більш-менш зрозуміло, що значна частина цих людей залишиться тут. Коли я говорю про профілактику, я маю на увазі дії, які дозволять нам через кілька років уникнути різних соціальних проблем, які виникнуть, наприклад, через те, що частина дітей, які виростуть за ці кілька років, не знатимуть польської мови, тому що вони не ходили до школи — польської школи.
Якщо є група людей, які не знають мови, тому вони також не будуть освічені в міру своїх можливостей, ми не уникнемо проблеми геттоїзації
Тому ми повинні зробити акцент на освіті, в тому числі, перш за все, на вивченні мови.
Ми знаємо приклади з Франції чи Німеччини, країн, де міграція була інтенсивною протягом кількох десятиліть. Як тоді проводити мудру інклюзивну освіту? Бракує вчителів польської мови.
Це ключовий момент, хоча разові інтеграційні заходи, майстер-класи, фестивалі також важливі, оскільки вони дають дітям і молоді можливість зупинитися і замислитися. Однак у мене є гіркі роздуми про те, що в лютому 2022 року і далі школи та вчителі були кинуті напризволяще, з величезною підтримкою з боку неурядових організацій та співчуттям з боку громадськості. Уряд зробив дуже мало. Я боюся, що зараз, коли до шкіл приходять нові діти, все буде інакше.
Чому?
Тому що виклики будуть іншими. В одному класі зустрінуться українські діти, які фактично вже вільно володіють польською мовою, тому що вони вивчали її протягом двох років, нові діти, які взагалі її не знають, і польські діти. У моїх класах були діти, які з відомих їм самим причин не хотіли вчити польську, а також ті, які за короткий час вивчили польську настільки, що склали іспити на 90%. Але тепер є діти, які практично не мали контакту з польською мовою. Попереду знову багато викликів. І знову доведеться знайти в собі терпіння і витримку, як і два роки тому.
З чого почати?
На мою думку? З педагогічних колективів, які повинні пам'ятати, що ці діти перебувають тут не з власної волі. Вони не на канікулах
У їхній країні все ще небезпечно — у мене є школярки, які повернулися в Україну, і я щодня думаю про те, чи все з ними гаразд. Це діти, багато з яких були травмовані. Велика кількість з них втекла від війни, і я думаю, що перше, що потрібно обговорити на педагогічних радах наприкінці серпня, — це питання роботи в класах, куди прийдуть нові українські діти.
Чи знаємо ми, скільки дітей приєднається до шкіл?
Ми не знаємо, скільки дітей прийде, ми не знаємо, які школи і класи. А вже майже кінець серпня (на момент проведення інтервʼю — прим. ред. пер.). У червні говорили про понад 100 тисяч, зараз говорять про 20-80 тисяч.
I?
І у нас є потенційна проблема, тому що може статися так, що ми раптом дізнаємося, що приєднується якась кількість дітей, які потребуватимуть додаткової роботи і підтримки. Але ми не знаємо цього ні сьогодні, ні 24 серпня. Вчителі можуть очікувати будь-чого і бути готовими до будь-чого, тому що це може бути одна дитина, дві або кілька з різним рівнем володіння мовою. Тому ми не знаємо, чи повинні директори наймати додаткових вчителів, полоністів чи ні.
Гаразд, але ми знаємо одне: асистенти будуть.
Міжкультурні асистенти повинні допомагати батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях — вони повинні знати мову дитини і польську на комунікативному рівні. Вони повинні спостерігати, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримувати їх. Варто зазначити, що це непедагогічна посада, з невисокою зарплатою, крім того, людина, яку беруть на таку посаду, може мати середню освіту, а не профільну. Я дуже сподіваюся, що якщо школи вирішать наймати асистентів, то це будуть компетентні люди, але я бачу інформацію в ЗМІ, що вже є проблеми, адже фінансування має взяти на себе місцева влада, тому, ймовірно, все буде інакше. Одна людина на велику школу, кілька десятків людей з України — це недостатньо. Вона не має можливості добре познайомитися з дітьми, по-справжньому підтримати їх, а крім того, сама може перегоріти, бути занадто обтяженою складними ситуаціями учнів та учениць.
Але потрібно підкреслити, що це важлива і необхідна позиція. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювали два вчителі-українці. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.
Потрібна підтримка психологів. Їх не вистачає.
Звичайно, не вистачає, і навіть ті, що є, не завжди підготовлені до роботи з дітьми.
Ми все ще говоримо про недоліки. Підемо далі. Існує також дефіцит викладачів польської мови як другої мови для іноземців.
Є вчителі, які, як і я, не є носіями польської мови, але закінчили курси, щоб мати можливість викладати польську мову. Викладачів польської мови бракує. Минулого року я мала 7 додаткових годин, протягом яких викладала польську мову дітям. Це багато, тому що це заняття, які вимагають великої підготовки, тим більше, що матеріали часто не підходять для групи, в якій можуть бути діти, які вже знають польську мову, і ті, хто тільки вивчає її основи. У мене були учні, які могли побудувати складну розгорнуту промову, але, наприклад, не знали слова «garnek» (каструля — прим. пер.). Це не схоже на курс англійської в мовній школі, де в одному класі навчаються студенти одного рівня, тому що вони закінчили підручник B2. Тут ми маємо мікс дітей, які знають польську мову трохи, зовсім не знають і не володіють нею вільно. Вчителю доводиться жонглювати і вміти працювати як з дитиною, яка вже два роки в Польщі, але не знає польської, бо за цей час навчалася в українській школі, дивилася українські медіа та оточувала себе «своїми», так і з тією, яка функціонує в місцевій системі польською мовою.
Коли почалася війна, понад два роки тому, всі були здивовані. Цим можна пояснити організаційний хаос, який панував. Але зараз несподіванки вже минули, а рішень все ще бракує.
Ми, вчителі та вчительки, просто змушені знову давати поради. Нас знову ставлять перед фактом, і ми мусимо його прийняти. Чому? Просто тому, що ми хочемо, щоб діти вчилися в мирі та отримували максимум користі від шкільних занять. Тому ми знову будемо організовуватися, хоча я не знаю, що станеться, якщо багато батьків раптом з'являться із заявами 1 вересня. Буде багато хаосу і брак інформації.
Як у цьому всьому зорієнтуються самі діти?
Діти різні, з різними потребами і здібностями — ми все це враховуємо. Є діти, які бунтують і будуть бунтувати, які не хочуть вчити польську мову, які розчаровані тим, що не знають мови і не можуть повноцінно брати участь у заходах. Хтось хоче повернутися додому, хтось хоче вчитися українською і вважає, що навчання польською мовою в польській школі — це спроба позбавити їх національної приналежності чи ідентичності.
Наше завдання — діяти так, щоб вони знали, що це турбота про них та їхнє майбутнє
Є й такі, які після двох років навчання в польській школі на іспиті аналізують книжку Александра Каміньського на «Каміння на шанець» і отримують 80%. Але ми знаємо лише про тих дітей, які навчаються в школі, з якими ми контактуємо і яких можемо підтримати. Ми нічого не знаємо про тисячі. Ми навіть не знаємо, скільки їх.
Що робити, якщо дитина не ходить до польської школи, або ж записана, але не з'являється на заняттях?
Якщо дитина не ходить до школи, батьки втрачають право на 800+. Якщо, з іншого боку, дитина не відвідує школу, незважаючи на те, що вона записана до школи і продовжує навчання онлайн в українській школі, вчителі повинні будуть повідомити про це, тому що ці діти не будуть виконувати обов'язкову освітню програму. Ви повинні будете написати заяву до суду, щоб він розібрався в ситуації, що склалася в сім'ї.
Як реагують польські батьки? Вони підтримують, відкриті чи радше критикують?
По-різному. У мене не було ситуації, коли батьки висловлювали неприязнь до українських дітей у класі, але в іншому випадку батько сказав, що він сподівається, що українських дітей не додадуть до класу його дітей, тому що вони знизять рівень навчання. Переведення дітей з класу в клас відбувається. Я хочу підкреслити, що проблема не в присутності українських дітей. Проблема в тому, що ця система має мало рішень і пропозицій. Багато з цих дітей виростуть у Польщі, залишаться тут, будуть нашими громадянами і підданими, працюватимуть, платитимуть податки, збільшуватимуть ВВП і зароблятимуть пенсії. Тож давайте просто інвестувати в майбутнє Польщі. А діти однакові, незалежно від того, які у них паспорти.
Переклад: Анастасія Канарська
Легші рюкзаки та нові предмети. Що принесе новий навчальний рік?
Міністерка освіти Барбара Новацька оголосила, що вже у вересні учні відчують полегшення, хоча «ще багато чого треба зробити, і глибока зміна в польській школі буде помітна лише через кілька років». А поки що конкретні зміни будуть видимими і відчутними для учнів і вчителів завдяки рішенням, прийнятим на рівні міністерства, і виданим постановам.
Скорочений базовий навчальний план
З перших днів вересня учні та вчителі працюватимуть за новою базовою навчальною програмою, яка скорочена на 20%. Зміни в обсязі навчання стосуватимуться учнів 4-8 класів початкової школи та всіх класів середніх навчальних закладів, тобто ліцеїв, технікумів та професійно-технічних училищ першого та другого ступенів. У міністерстві пояснили, що така зміна дозволить більш повно виконати навчальні плани, а учні та вчителі отримають час для більш поглибленого засвоєння програм.
«Здебільшого вилучено той зміст, який є надлишковим на даному освітньому етапі, неможливим або дуже складним для реалізації в шкільній практиці. Більше уваги приділено розвитку практичних навичок, а не теоретичних чи енциклопедичних знань, а також використанню в навчально-виховному процесі цифрових інструментів та освітніх ресурсів, доступних в Інтернеті», — йдеться у повідомленні міністерства. — Саме новий базовий навчальний план стане основою для проведення іспитів у восьмому класі та іспитів на атестат зрілості».
«Школа потребує спокою. Те, що кілька рішень довелося приймати дуже швидко — це одне. Коли йдеться про те, що попереду ще так багато роботи і глибокі зміни в польській школі будуть помітні лише через кілька років, то я це усвідомлюю», — сказала Барбара Новацька в одному інтерв'ю.
«Найбільша зміна в організації освіти стосується того, що з нового року обов'язкова освіта буде поширюватися на учнів з України. Міністерство освіти заявляє, що до 75 тисяч нових українських учнів та учениць можуть бути зараховані до шкіл завдяки новому законодавству, яке передбачає, що можливість отримання допомоги 800+ буде пов'язана з обов'язковим навчанням у школі.
Одним словом, ті українські батьки, які не запишуть своїх дітей до польських шкіл, втратять допомогу
Я вважаю, що це рішення мало бути запроваджене щонайменше рік тому. Чому? А тому, що ми не знаємо, що відбувається з тисячами українських дітей, які перебувають у Польщі. Вони просто зникли з системи, ми навіть не знаємо, скільки їх є, як вони себе почувають, що відбувається в їхніх домівках», — розповідає Марія Ковалевська, вчителька Відкритої школи.
Дошкільнята, які повинні пройти однорічну дошкільну підготовку, також підпадають під зобов'язання, але ті учні останніх класів середньої школи, які складатимуть український іспит на атестат зрілості у 2025 році, будуть звільнені від нього. На рішення, запроваджені міністерством, відреагувала Профспілка польських вчителів, яка пише: «Не можна, як це відбувається вже багато років, лише додавати вчителям обов'язків, призводити до створення різноманітних класних колективів (обдаровані учні, учні з висновком про необхідність спеціальної освіти, учні із висновками психологічно-педагогічної допомоги, українські учні та учні інших національностей), збільшуючи при цьому кількість учнів у класах і не гарантуючи жодної підтримки. Таким чином, ми знижуємо якість освіти, зростає невдоволення батьків, вчителі звільняються зі шкіл, а випускники університетів не хочуть йти на роботу, зважаючи на важкі умови праці, низьку зарплату і непрестижність». Це цитата з висновку, надісланого до Міністерства освіти.
Марія Ковалевська: Справа в тому, що у 2022 році ми залишилися сам на сам. Минуло два роки, за які можна було б напрацювати ефективні рішення, але ситуація повторюється. Ми не маємо даних, цифр, інформації — ми просто повинні знову впоратися, прийняти це.
Допомагати вчителям мають міжкультурні асистенти, які допомагатимуть батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях: вони знатимуть мову дитини та польську на комунікативному рівні.
Вони також спостерігатимуть за тим, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримуватимуть їх. Ковалевська: Це важлива і необхідна посада. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювало двоє вчителів-українців. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося часто заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.
Пенсії та постанова Камілека
Панацеєю від зростаючого розчарування вчителів має стати можливість передчасного виходу на пенсію. Нова норма стосується вчителів, які почали працювати до 1 січня 1999 року, мають щонайменше 30 років страхового стажу, з яких щонайменше 20 років фактично пропрацювали вчителем, і не можуть вийти на пенсію незалежно від віку за іншими правилами. Вчитель, який вирішить зробити такий крок, втрачає право на відпустку за станом здоров'я, а пенсійна виплата може бути на 20-40 відсотків нижчою порівняно з компенсацією.
Є ще одна зміна, особливо актуальна в контексті захисту дітей від насильства. Цими днями набуває чинності так звана «Постанова Камілека» (15 серпня набула чинності постанова, прийнята після трагічної смерті восьмирічного Камілека з Ченстохови, якого забив до смерті вітчим — прим. пер.), або нові стандарти захисту дітей від насильства. Їх метою є швидке реагування у потенційно складних для дитини ситуаціях, що зобов'язує директорів шкіл розробити та впровадити стандарти захисту неповнолітніх від насильства, здійснювати нові процедури влаштування учнів до шкіл та контролювати дотримання правил захисту дітей від насильства.
— Якщо дитина знає, що в школі існують стандарти, що є конкретна людина, до якої вона може звернутися за допомогою, що вона буде оточена підтримкою, то такі рішення формують відносини, — сказала Моніка Горна-Цєсьляк, омбудсменка з прав дитини, в інтерв'ю для Rzeczpospolita.
Переклад: Анастасія Канарська
Діти в школі: що чекає на українських учнів у новому навчальному році?
Останні п’ять років для освіти в Україні видалися справді важкими — COVID-19 і обмеження, пошук шляхів і технічних засобів для забезпечення безперервності процесу навчання, а потім — повномасштабне вторгнення РФ і нові виклики. Онлайн-навчання, школи на тимчасово окупованих і звільнених територіях, учні-переселенці у межах України і дистанційна наука за кордоном — кожен із цих аспектів української школи потребує своїх комплексних рішень, аби навчання було якісним і безперервним
Освіта офлайн — у пріоритеті
— На кінець 2023-2024 навчального року в українських школах за всіма формами здобуття освіти навчалися 3 605 240 учнів, — розповідає заступник міністра освіти і науки України Андрій Сташків. — У новому навчальному році ми очікуємо збільшення кількості шкіл, які вчаться очно — до майже восьми тисяч. На кінець минулого навчального року таких шкіл було 7 361.
Це відбудеться завдяки зменшенню кількості шкіл, які навчаються дистанційно, або змішано, поєднуючи очну та дистанційну форми
Зусилля уряду цього навчального року будуть спрямовані на відновлення офлайн-навчання, де це можливо, за умови дотримання усіх заходів безпеки у школах. «Це — стратегічний пріоритет, збереження нормальності в Україні, збереження можливостей для дітей здобувати нормальну освіту», — сказав 28 серпня Президент України Володимир Зеленський.
Навчальний рік в українських школах стартує 2 вересня і триватиме до 30 червня. Дати офіційно затверджені урядом, попри те, що точилися розмови про перенесення старту навчання на середину серпня. Школярі матимуть цьогоріч щонайменше 30 днів на канікули.
— Кожна українська школа має право самостійно визначати тривалість та дати канікул посеред навчального року. Наприклад, якщо конкретна школа вирішила зробити довші зимові канікули, то може завершити заняття не наприкінці травня, як це відбувається традиційно в Україні, а продовжити на будь-яку кількість днів червня. З огляду на відключення електроенергії та безпекові умови школи можуть гнучко підійти до формування навчального року, — пояснює Андрій Сташків.
За його словами, понад 80% українських шкіл мають генератори на випадок вимкнень світла. Над цим завданням продовжують працювати управління освіти громад спільно з міжнародними партнерами:
— Приблизно 50% шкіл зможуть проводити очні заняття. Не завжди буде можливість використовувати комп'ютери та проєктори, але саме очний формат пріоритетний у випадку тривалих вимкнень електроенергії.
Адже простіше зустрітися у школі, аніж підлаштовувати розклад уроків під графіки вимкнень, які можуть відрізнятися в різних учнів класу
Якщо у школах нема укриттів або вони працюють дистанційно через безпекові ризики, то навчальні заклади працюватимуть за асинхронним методом дистанційного навчання. Він виглядає так: учні опрацьовуватимуть матеріал і завдання вчителя, коли буде зручно, і отримуватимуть зворотний зв'язок. На аудіо- та відеозв'язок вони виходитимуть за першої зручної нагоди.
Рідна мова за кордоном
Діти, які тимчасово навчаються за кордоном і ходять до місцевих шкіл, не мають відчуватися поза контекстом української освіти. З цією метою МОН України у 2023-2024 навчальному році запровадило вивчення українознавчих предметів онлайн. Серед них — українська мова, література, історія, географія тощо. Бали за предмети, вивчені за кордоном, перезарахують в усіх класах.
Щоб записати дитину на онлайн-навчання з українознавчих предметів, можна вибрати одну із шкіл у списку, наданому МОН, а потім зв’язатися із закладом для зарахування учня.
Нині цей новий формат навчання буде актуальним також у Польщі, яка із 1 вересня 2024 року запровадила шкільний обов’язок для учнів-біженців від війни в Україні.
— Український уряд переглядає мережу дистанційних шкіл, тому учні за кордоном навіть за бажання «тягнути» дві школи можуть не знайти місця для онлайн-навчання, — розповідає Вікторія Гнап, президентка Фундації «Незламна Україна», яка відкрила українські офлайн- і вечірні школи у різних містах Польщі. — Українознавчий компонент залишається способом зберегти учнів в українській системі освіти.
За інформацією з Міністерства освіти і науки України, станом на січень 2024 року, за такою формою навчалося 2129 дітей. Таку невелику кількість дітей пов’язують із тим, що не всі родини вчасно дізналися про таку можливість.
— Наскільки мені відомо, в Києві на новий навчальний рік вже акредитовано 60 шкіл для викладання українознавчого компоненту, — ділиться Вікторія Гнап. — Для порівняння: на початку минулого навчального року на цю форму навчання по всій Україні учнів приймали 88 шкіл. Ми запустили опитування серед своєї аудиторії і отримали вже 1600 заявок на цю форму навчання.
Це свідчить, що попит існує, а сім’ї хочуть зберігати зв’язок з Україною, розглядаючи повернення додому після закінчення війни
Допомога дітям
Поки в Міністерстві освіти і науки України міркують, як адаптувати навчання дітей до вимог часу, психологи занепокоєні їхнім психологічним станом. В умовах війни, обстрілів і блекаутів спеціалісти наголошують на важливості щоденних рутин і стабільних шкільних графіках навчання, а також емоційної підтримки дорослих. Від цього залежатиме, чи матимуть українські діти відчуття стійкості й внутрішньої опори, чи формуватиме освітнє середовище високомотивовану патріотичну молодь.
— На дитячу психіку впливає все, і зараз важко сказати, як на ній відобразиться війна, — каже психотерапевтка системи сімейної психотерапії Наталія Карапата. — Попри обстріли й масовані атаки варто не забувати, що життя триває, є шкільні обов’язки, діти мають підтримувати зв’язок зі своїми однокласниками. Це позитивно впливатиме на емоційну сферу, яка невід’ємно пов’язана із тим, як дитина сприймає нову інформацію, запам’ятовує обсяг матеріалу.
Рутини і графіки — це наше повсякденне життя, те, що фокусує тут і зараз
Дорослим у школі й дома важливо подбати про безпечний інформаційний простір для учня — надавати інформацію про війну і навколовоєнні події згідно з його віком. Психологиня Наталія Карапата пропонує батькам створити у домі символічний «куточок безпеки», де дитина займатиметься своїми справами, навіть якщо просто «сидітиме в Тік-Тоці»:
— Зараз вчителі готуються, проходять різноманітні психологічні тренінги і на момент, коли учень почне освітній процес, вони уже знатимуть, як реагувати в тій чи іншій ситуації. Бо у них буде інструмент.
Благодійний фонд savED за підтримки дослідницької агенції Vox Populi та Міносвіти провів дослідження “Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення”. Згідно з його даними, 5% учнів почуваються дуже тривожно, ще 7% — скоріше тривожно. 26% учнів зазначили, що потребують психологічної та емоційної підтримки на фоні війни Росії проти України.
Телефон довіри: про допомогу можна і треба просити
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Герчук — за освітою економістка. Протягом багатьох років співпрацює з різними неурядовими організаціями в Польщі. З 2022 року є координаторкою Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę. Понад 5 років підтримує діяльність для біженців у Польщі.
Телефон довіри: 116 111 — працює вже 16 років. Він став брендом, місцем, про яке знають і діти, і дорослі. Коли телефон довіри почав працювати для українських дітей, тих, хто приїхав сюди після початку російської агресії проти України?
Програми телефонної допомоги, в межах якої Фонд «Даємо дітям силу» керує лінією довіри 116 111 для дітей та юнацтва і лінією 800 100 100 для дорослих, передусім батьків та вчителів, працює вже 16 років. За цей час вона справді стала інституцією та безпечним притулком для багатьох дітей та їхніх батьків. Лінію допомоги для дітей з України ми запустили в червні 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення і наполягаємо на тому, щоб називати її саме так, тому що в цій великій групі малих біженок і біженців є діти різних національностей; їх об'єднує те, що вони жили в Україні і приїхали звідти.
Чому не відразу?
У нас є великий досвід підтримки дітей, коли вони цього потребують, тому ми одразу побачили потребу поширити опіку та підтримку на дітей з України. Після вторгнення, коли біженці — переважно біженки з дітьми — масово прибули до Польщі, ми знали, що ці діти, які раптово втратили свій дім, своє оточення, боялися за своїх близьких, не мали абсолютно ніякого відчуття безпеки і стабільності, потребують підтримки.
Може здатися, що ми запізнилися, але ми дуже хотіли забезпечити цим дітям такий самий рівень і якість, який ми пропонуємо польським дітям
Знадобився час, щоб знайти і найняти психологів з відповідною кваліфікацією, адже ці люди повинні були відповідати певним критеріям: мати вищу освіту в галузі психології, досвід роботи з дітьми, і не тільки володіти українською та російською мовами, але й вважати ці мови рідними для себе.
Чому це так важливо?
Ідея полягала не лише в тому, щоб дати дітям можливість спілкуватися рідною мовою, але й у тому, щоб ці розмови відбувалися з людьми, близькими їм культурно і ментально. Так воно і є — 11 консультантів, які працюють за цим напрямком, є жінками, які мають досвід біженства. Вони пережили те саме, що й ці діти, вони розуміють їх, вони знають емоції, які вони відчувають. Саме вони відповідають на дзвінки, електронні листи, ведуть чати, адже це ті канали зв'язку, які ми забезпечуємо для дітей.
Як ви доносили до дітей інформацію про те, що ви поруч, що готові допомогти?
Ми здійснювали цю комунікацію двома способами. Ми інформували польських реципієнтів, щоб вони могли передати цю інформацію далі. Пам'ятаймо, що тисячі людей були залучені до допомоги біженцям з України, часто приймаючи цих людей та їхніх дітей у своїх домівках. По-друге, ми активно використовували соціальні мережі, інформуючи в Instagram і TikTok про те, що існує така лінія допомоги, відкрита для дітей, призначена для них, і нею можна користуватися щодня, і в будні, і в свята, протягом 10 годин на добу. Ми також контактували з гуманітарними організаціями, польськими та українськими школами. Сьогодні ми бачимо, що цих організацій, які ще діють, з кожним місяцем стає все менше і менше, тому ми все більше покладаємося на соціальні мережі для комунікації.
Ми знайомимо дітей з тим, що можна і потрібно просити про допомогу. Що це нормально, коли іноді почуваєшся гірше і хочеш про це поговорити
Таким чином ми не лише підвищуємо обізнаність про те, що в Польщі є такий телефон і що консультанти чекають на дзвінки від дітей, але й нормалізуємо питання психічного здоров'я.
Як швидко почав дзвонити телефон?
Майже одразу, хоча спочатку дзвінки не були такими численними, як сьогодні. Наприклад, за останній місяць (на момент проведення інтервʼю — прим. ред.) до нас звернулася майже тисяча дітей. Це все ще менше дзвінків, ніж отримують консультанти на польській лінії, але пам'ятаймо, що польська дитяча лінія допомоги 116 111 має давню традицію і вкорінилася у свідомості як дітей, так і батьків. Іноді ми є єдиним місцем, де дитина може безпечно поговорити з дорослим, не боячись осуду чи критики. Ми надаємо дітям добру підтримку.
Про які проблеми діти повідомляють найчастіше?
Причина контакту змінюється з часом. Спочатку, в перші місяці, у нас було багато звернень, безпосередньо пов'язаних з війною, тугою за домом і страхами за близьких. З часом дзвінків, пов'язаних з війною, стало менше, а дзвінків, пов'язаних з насильством, — більше. Ми усвідомлюємо, що діти, які приїхали з України до Польщі з одним із батьків, а іноді й зовсім одні, опинилися в абсолютно новій, екстремальній ситуації. Але також важливо пам'ятати, що це була зовсім інша ситуація, ніж та, в якій перебували польські діти. Це був другий етап, і зараз ми спостерігаємо, що теми розмов і виклики, з якими стикаються діти, все частіше стосуються тих самих тем, з якими діти телефонують на польську лінію. Переважно йдеться про стосунки та проблеми, які є типовими для віку і дуже важливими для молодої людини.
Чи можемо ми наважитися стверджувати, що діти перебувають у кращій психічній формі?
Я б не наважилась зробити такий висновок. Скоріше, ми можемо говорити про те, що вони почали користуватися психологічною допомогою та підтримкою, і сьогодні ми також маємо більше свідчень того, що діти перебувають у постійному контакті з психологом, вони також мають психологів у школах. Все більше дітей звикають до того, що вони можуть звернутися за підтримкою, яка є у них під рукою. У навушниках, власне. Але також не можна сказати, що їхні проблеми відокремлені від війни в Україні, тому що війна все ще там, а вони все ще тут.
Вони по-дитячому шукають шляхи і методи, як влаштувати це життя для себе, але цей пошук, зрештою, все одно випливає з того, що Росія напала на Україну
Пам'ятайте, ми відкриті щодня з 14 до 24, ви можете дзвонити і писати (116111.pl/ua), ми говоримо українською, російською та польською мовами. Ми з нетерпінням чекаємо на дзвінки та повідомлення, ми відкриті до будь-якої потреби поговорити. Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас.
Переклад: Анастасія Канарська
Онлайн-освіта в Україні: можливості та перспективи для українських студентів за кордоном
Чому діти із закордону розглядають вступ у ЗВО в Україні
Історія Валерії з Варшави
Валерія з Варшави опинилася у польській школі навесні 2022 року. Спочатку все йшло добре, але потім з’явилися проблеми з булінгом з боку однокласника:
— Коли у вересні, після канікул, довелося повертатися в цей же клас — у мене була справжня істерика: я не могла повернутися туди, де не почувалася безпечно. Мама мене підтримала і 9-й клас я закінчила дистанційно в українській школі.
Коли стало зрозуміло, що залишатися у Польщі доведеться ще принаймні на рік, Валерія вирішила продовжувати вчитися онлайн в Україні, але уже в коледжі:
— У Польщі я пробувала знайти якийсь коледж, але через незнання мови поки що не можу вчитися тут. Тому Аграрний коледж імені Даля виявився для мене ідеальним варіантом — у них є факультет ветеринарії, а це те, про що я завжди мріяла.
Історія Анастасії з Німеччини
Анастасія (ім’я змінено) закінчила 11-й клас української школи та паралельно 10-й клас німецької гімназії.
— Чому хотіла в Україну вступати? Щоб швидше було: у Німеччині треба ще 2 або 3 роки провчитися, щоб могти вступити у виш, тож не хотіла гаяти часу, — розповідає мама дівчини.
Незважаючи на важкий навчальний рік через паралельне навчання у двох школах, дівчина вирішила скласти НМТ, щоб мати сертифікат на майбутнє. Вона не відкидає можливості навчання в українському виші онлайн — якщо такий формат навчання буде можливий:
— Поки що плануємо, що Настя продовжуватиме навчання в німецькій гімназії, але, можливо, наступного року вирішить вступати в Україну — з німецькими випускниками конкурувати за місця в німецьких ЗВО буде складно. А НМТ вона здала достатньо добре, щоб вступити в Україні. Ці результати діятимуть ще кілька років.
Історія Марини з Італії
Одинадцятикласниця Марина (ім’я змінено) переїхала з мамою до Італії зі Львова у січні 2024 року, куди виїхали з рідного Донецька у 2014-му. Через мовні бар’єри та відсутність відповідних навчальних закладів поблизу дівчина вирішила закінчити українську школу та скласти НМТ, щоб вступити в український ЗВО:
— Я просто не встигну нормально вивчити мову, щоб поступити в італійський університет. Ті діти, які приїхали на початку повномасштабки і вчилися в місцевій школі, мають більше шансів, бо тут при вступі більше цінується саме італійський шкільний атестат. А я НМТ здала добре, то чому б не спробувати вступити в Україну? Я добре малюю, хочу бути графічним дизайнером. В Україні є дуже хороші виші по цій спеціальності, будемо з мамою обдзвонювати прийомні комісії і з'ясовувати, чи можна там вчитися онлайн.
Онлайн-навчання сьогодні — чи це взагалі можливо?
Онлайн навчання в Україні було більш широким в ковідні часи і на початку повномасштабного вторгнення. Але влітку 2023 року МОН надало нові рекомендації щодо освітнього процесу у ЗВО, які спонукали виші повертатися до навчання офлайн. Тож офіційно у вищих навчальних закладах повністю онлайн навчання немає. Так, наприклад, в університеті імені Шевченка в Києві останній навчальний рік є лише офлайн-навчання. Якщо винятки і трапляються, то надзвичайно в рідкісних випадках.
Деякі університети зараз мають змішане навчання: практичні роботи та семінари відбуваються офлайн, все інше — онлайн. І з відвідуванням очних занять усе дуже строго: за пропуски студентів відраховують.
Данило виїхав з мамою у Німеччину на початку війни. На той момент він вже вчився на першому курсі в одному із ЗВО Києва. Зараз закінчує третій курс, вчиться онлайн. Протягом цих років дозволялося і сесію складати онлайн — це здебільшого були живі іспити перед камерою, часом завдання в гугл-класі. Але цього року є вимога — приїхати на сесію особисто. Для хлопця це означатиме — залишитися в Україні, бо так передбачено новим законом про мобілізацію.
Можливий, щоправда, варіант дистанційного (колишня заочна форма) навчання. Якщо шукати інформацію на офіційних веб-сайтах українських вишів, можна зустрітися з досить розмитими поясненнями про форми здачі екзаменів під час такого навчання. Наприклад як: «Наші студенти здають іспити онлайн або приїжджають особисто всього на 1-2 дні». Тож, щоб уточнити всі важливі деталі навчання, найкраще телефонувати напряму в прийомну комісію обраного ЗВО. Цікаво, що мало не в кожному закладі існує також телеграм-канал, на якому інформації набагато більше, ніж на офіційному сайті. Там теж можна поставити запитання щодо форм навчання та умов здачі сесій.
В українських коледжах вчитися онлайн все ще можливо — Валерія з Варшави розповідає про свій досвід:
— Ми вчимося в режимі реального часу. На 9.00 за Києвом підключаємося і відбувається звичайний урок з викладачем. Крім спеціальних предметів, маємо ще і звичайну шкільну математику, українську мову, історію тощо. Іспити — це зазвичай тестові завдання в гугл-класі або співбесіда з викладачем перед камерою.
Дівчина задоволена тим, як проходить навчання. Вважає, що вчитися, не виходячи з дому, бути на зв'язку з україномовними студентами та викладачами — дуже зручно.
Що впливає на якість онлайн-освіти і що варто врахувати при виборі форми навчання
— До переваг онлайн навчання безсумнівно відносимо зручність: ми можемо вчитися з будь-якої точки простору. До того ж, синхронне онлайн-навчання, яке описує Валерія, дає ще й момент соціалізації. Особливо коли йде робота в академічних групах на практичних заняттях. Це дуже відчувалося в перші місяці війни — навіть якщо не було можливості увімкнути камери, голосовий зв'язок давав відчуття причетності до групи, — розповідає Олеся Мороз, асистент кафедри біофізики та нейробіології ННЦ «Інститут біології та медицини» КНУ імені Шевченка.
Інший плюс — доступність матеріалів. Викладачі можуть кидати в чат корисні посилання, робити записи занять, студенти можуть їх зберігати. Така доступність матеріалів дозволяє студенту вчитися в його темпі, повернувшись до записів і пропрацювавши їх ще раз:
— У цьому питанні офлайн навчання навіть програє: в тому випадку ми зустрілися, щось встигли зафіксувати, а щось і не до кінця зрозуміли — і все одно розійшлися на тиждень до наступної лекції.
Водночас викладачка підкреслює, що якість онлайн навчання дуже залежатиме від обраної спеціалізації: там, де є значимий практичний компонент, де важливо наживо відпрацювати певні навички — онлайн-навчання не дасть стовідсотково тих вмінь і навичок, як офлайн. Особливість онлайн-навчання ще й в тому, що воно вимагає самодисципліни та самоорганізації від студентів.
Найбільшим же мінусом онлайн формату Олеся Мороз вважає складність об’єктивної перевірки знань при низькому рівні культури доброчесності:
— Часом хтось із студентів підключався на пару, я намагалася якось взаємодіяти, ставити питання, але як би не старалася — людина не озивається. Таке враження, що телефон зам’ючений десь у кишені, а мене навіть і не чують. І на онлайн-іспиті перевірити — ця людина сама здає чи користується якимись джерелами інформації — майже нереально, на жаль. І це дуже несправедливо стосовно тих студентів, які наполегливо працюють і сумлінно вчаться.
У результаті маємо ситуацію, коли «на папері» успішність деяких студентів при онлай-навчанні зростає, але насправді рівень знань падає, і наскільки великий цей розрив — навіть неможливо виміряти. І хоча це в першу чергу питання мотивації і доброчесності студентів, але в офлайн-форматі відстежувати моменти недоброчесності і впливати на них набагато легше.
Перспективи і можливості онлайн-освіти в Україні
Враховуючи перелічені негативні фактори, не дивно, що більшість вищих навчальних закладів максимально намагаються проводити навчання в очному форматі. Звісно, із врахуванням вимог безпеки.
До того ж, враховуючи ситуацію із відключенням струму, в багатьох випадках реалізувати онлайн-навчання стане просто неможливо і усі переваги його переваги просто зникнуть через те, що немає можливості підключитися до Інтернету.
Разом з тим деякі коледжі та ЗВО, особливо перенесені із тимчасово окупованих територій, намагаючися залучити студентів, йдуть назустріч їхнім потребам та дають можливість вчитися онлайн — принаймні поки що. Що буде взимку — передбачити складно.
Серед цьогорічних нововведень — неможливість вступити без приписного свідоцтва і потрібна особиста подача документів у багатьох ЗВО — а цей момент може бути визначальним при виборі закладу освіти навіть більше, ніж власне форма навчання.
Відповідаючи на запит українських абітурієнтів, нині за кордоном виникають нові філії університетів та Центри навчання, як от Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна на базі культурного центру GOROD у Мюнхені. Навчання тут проводиться українською мовою в очному або змішаному форматі, коли студенти слухають дистанційно лекційні курси, а на практичні заняття приїжджають на тиждень щомісяця. Зацікавлені вступники заповнюють форму реєстрації та отримують інформацію про вступ у Телеграм-чаті.
Інша можливість навчання онлайн у випадку регулярних відключень електрики — це створення повноцінних курсів (як на Cursera чи Prometeus), вважає Олеся Мороз:
— Але це величезна методична робота — не лише переробити програму під короткі відео-лекції, а ще й продумати, як сформулювати контрольні запитання, щоб унеможливити списування і водночас оцінити рівень набутих знань.
І йдеться не лише про якісні матеріали, а ще й про те, щоб їх записати і розмістити на потужному ресурсі, який витримає великий потік одночасних відвідувачів. Чи вдасться організувати повноцінне онлайн навчання в українських навчальних закладах в умовах обмеженого енергопостачання — покаже час. Тож виглядає на те, що вступникам більш надійно було б розглянути в першу чергу навчання в очному форматі. Який би варіант ви не обрали — Sestry зичать ефективного та цікавого навчання на обраній спеціальності.
Просто будьте поруч
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Громадські організації б'ють на сполох, що багато тисяч українських дітей зникли з польської системи освіти. Ми не знаємо, чи вони навчаються дистанційно в Україні чи у віртуальній школі, а відповідно, не можемо їх належним чином підтримати. Як пояснити це зникнення?
Малґожата Міхель: Перш за все, пам'ятаймо, що в цій групі — або групах — діти, які приїхали до Польщі після російської агресії та початку війни, були різними. Вони з різних регіонів, шкіл, з індивідуальним досвідом, зокрема, травматичним, і з різних домів та систем виховання.
Це не однорідна група, яку ми можемо помістити в одну папку з написом «діти з України»
Те, про що я буду говорити, не підкріплене дослідженнями, а радше базується на досвіді та спостереженнях. Я вважаю, що деякі батьки, переважно матері, не знайшли себе — з різних причин — у польській системі. Хтось, безумовно, був розгублений, не мав потрібної інформації, а хтось використовує інші методи виховання, які не вписуються в польську школу. Ми також повинні брати до уваги дітей з особливими освітніми потребами, з обмеженими можливостями та тих, хто став жертвою насильства вдома. Ми повинні про це говорити, бо це також відбувається.
Масштабів цих зловживань, якщо вони мають місце, ми не знаємо.
Не знаємо, тому що системно не маємо контакту з цими дітьми та їхніми батьками. Це, звичайно, лише один фактор. Інший, який, на мою думку, є важливим, полягає в тому, що зовсім не рідкість, коли українські діти піддаються дискримінації в школі. Ми обговорюємо ці акти дискримінації з міжнародними дослідниками на різних форумах, і дослідження показують, що дискримінація дійсно має місце. Нещодавно дівчинка-підліток розповіла мені, що польські однолітки погрожували побити її за те, що вона спілкується з українськими хлопцями. Тому я думаю, що батьки — знову ж таки, переважно матері — намагаються захистити своїх дітей від такого роду шкоди і, не маючи багатьох інструментів, просто ізолюють їх. Чи є така спроба захистити дитину успішною, чи ні — не нам судити. Можливо, є й такі діти, які дистанційно включені в українську систему освіти.
Варто звернути вашу на матерів, які також потребували підтримки, особливо на початку. На них все звалилося.
Йдеться про людей, які виїхали, рятуючись від війни, незалежно від того, чи точилася вона по сусідству, чи за сотні кілометрів. Деякі з цих жінок були травмовані, пережили посттравматичний стресовий розлад і в той же час змушені були організовувати своє життя та життя своїх дітей тут, у Польщі. Важко сказати, в якому стані перебувають ці жінки. Видно, що деякі з них знайшли свій шлях, у них усе добре, інші мають більше труднощів, також пов'язаних із вихованням дітей.
Як це вирішувати?
Діагностика та підтримка в місцевих громадах, з дослідниками, серед сусідів. Самодопомога.
Часто одним із бар'єрів є мова. Чи можливо діяти, допомагати, підтримувати без спільної мови?
За моїми спостереженнями, беручи участь у численних заходах з надання допомоги — і вони збігаються з висновками колег — мова не є бар'єром. Під час мого останнього візиту в Україну, коли я везла зібрані речі до одного з дитячих будинків, ми розмовляли польською, вихователі — українською, і ми розуміли один одного.
Дослідження й досвід показують, що мова не є бар'єром. Діти, яких я відвідувала, говорили зі мною своєю мовою, я говорила з ними своєю — ми розуміли один одного
П'єр Бурдьє називає таку ілюзію бар'єру ритуалізацією видимості — нерозуміння є удаванням, якому ми піддаємося, у яке віримо. Я пережила це багато разів, також на самому початку війни, коли я була на залізничному вокзалі з першими біженцями, які приїхали з України до Польщі. Нам вдалося поспілкуватися, поговорити. Тож бар'єри, я думаю, десь в іншому місці?
Де саме?
У людському мозку. У незнанні, стереотипах, псевдознаннях, почерпнутих не з експертних досліджень, а з псевдознань, фейкових новин, пропаганди. Це працює на тлі відсутності добре організованої міжкультурної та інклюзивної освіти, заснованої на знаннях
Були ситуації, про які ми писали в Sestry.eu, коли дітям забороняли спілкуватися між собою в школах українською мовою. Вони повинні були розмовляти тільки польською, інтегруватися.
Діти будуть говорити так, як вони хочуть і відчувають. У них є свої мови, про які дорослі навіть не здогадуються. З іншого боку, забороняти дітям розмовляти рідною мовою — це абсурд і дискримінація, а отже, насильство. Британським дітям також забороняють користуватися англійською? Німецьким дітям — німецькою? А ромським дітям — ромською? Діти розмовляють між собою рідною мовою, і жодні норми чи правила цього не змінять.
Ви, також працюючи з дітьми як streetworker (педагогиня вулиці, streetworking з англ. педагогіка вулиці, робота з дітьми та підлітками, які проводять багато часу поза сім'єю, на вулиці, — прим. пер.) знаєте ці таємні мови?
Іноді мені вдається вивчити мову дітей вулиці. Я посміхаюся, тому що це не дуже педагогічна мова, повна негарних слів, але я б ніколи не подумала, що ця грубість мови спрямована на мене. А діти, всі вони, потребують любові, уваги й турботи. Вже. Для цього не треба бути поліглотом.
Чи існують якісь спеціальні програми, створені педагогами, які працюють на вулиці, виключно для українських дітей?
Ні, не було потреби створювати спеціальні програми. Не тому, що була якась із цим проблема, а якраз навпаки: тому що її не було. Просто всі представники різних організацій, які працюють із дітьми як педагоги й педагогині вулиці, в якийсь момент почали говорити про те, що в установах, наприклад, денного перебування на подвір'ї, з'явився наплив дітей з України. І з цими дітьми поводилися і поводяться так само, як і з усіма іншими дітьми, з якими працюють вуличні вихователі. Наприклад, у Катовіце, в Домі Ангелів Охоронців, яким опікуються вуличні працівники, є багато українських дітей. Ми розмовляємо з ними трохи польською, трохи українською. Я ніколи не стикалася з цим як із проблемою. Це не є проблемою взагалі: чи прийде ромська дитина, чи прийде українська дитина, чи прийде в’єтнамська дитина, чи будь-яка інша.
Streetworker приходить у таке місце денного перебування, і що? Як він/вона їх заохочує, як він/вона з ними спілкується?
Просто є. Якщо ми малюємо, то ми всі малюємо. Якщо ми граємо в ігри, то ми всі граємо в ігри. Якщо ми йдемо їсти, то ми всі йдемо їсти. Якщо ми йдемо чистити зуби, то ми всі йдемо чистити зуби.
Травматизована дитина без довіри поступово почне довіряти, хоча, можливо, спочатку іншим дітям, а потім дорослим. Для цього потрібен час і терпіння
А якщо є дитина нейротипова, тобто, наприклад, з аутистичним спектром або з особливими освітніми потребами, то що тоді?
Таких дітей дуже багато у вуличних просторах і дворових центрах денного перебування. Мене якось запитали, чи є діти з інвалідністю на вулиці? Є, як і скрізь. Діти різні: є той, хто носить слуховий апарат, є дитина без ноги, є дитина з трисомією 21. І вже до них підбирається дуже індивідуальний підхід. У нас є хлопчик, який має цей слуховий апарат, ми підлаштовуємося під нього, тобто ми всі знаємо, що з ним треба говорити більш чітко. Ми також знаємо, що з українською дитиною треба говорити чіткіше й перепитувати, чи вона зрозуміла. Всі, хто працює, мають педагогічну освіту, знають методи роботи. Також є можливість працювати з фахівцями. Діти віддають багато себе, у випадку з українськими дітьми вони докладають багато зусиль, щоб зрозуміти, що їм говорять, і співпрацювати. Треба просто бути поруч із ними.
Переклад: Анастасія Канарська
Сніг, закваска та інтеграція: як спільні експерименти зміцнюють зв'язки у польсько-українських громадах
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Єнджей Дудкевич: Програма «Разом для кращого майбутнього» має вже два випуски — з чого вона розпочиналася?
Катажина Урода-Ленартович: Центр науки «Коперник» від самого початку повномасштабного вторгнення Росії хотів підтримати наших сусідів з України. Тим більше, що наші друзі в цій країні керують мережею Клубів юних дослідників, що є важливою частиною нашої діяльності. Тому ми почали з того, що запросили людей з досвідом біженців безкоштовно відвідувати виставки. Завдяки членкині нашої команди Анні Положій ми змогли оперативно перекласти описи всіх експонатів українською мовою, а також тексти вистав у Робототехнічному театрі. Це були такі швидкі заходи, які можна було зробити відразу, але ми вирішили, що хочемо також долучитися до підтримки польсько-української інтеграції. Ми запросили всі Клуби юних дослідників, яких налічується близько тисячі, а також мережу SOWA (Зона відкриття уяви та активності), які також діють по всій країні. Це дозволило охопити дуже велику аудиторію, забезпечити відповідний освітній рівень і надати доступ не лише у великих мегаполісах, але й у менших містах та сільській місцевості. Це було додатковою підтримкою для польських шкіл, де українські діти та підлітки мусили швидко адаптуватися, щоб продовжити навчання. Ми змогли забезпечити фінансування всього цього від двох бізнес-донорів, які вирішили, що хочуть допомогти інтеграції та зміцненню міжкультурних компетенцій не тільки молодого покоління, але й дорослих. Перший випуск стартував вже у листопаді 2022 року.
Про що конкретно йдеться?
Клуби юних дослідників діють не тільки в Польщі та Україні, але також у Вірменії, Грузії та, віднедавна, в Ефіопії. Ми координуємо і підтримуємо їх у межах діяльності Центру науки «Коперник» (ЦНК), але передаємо якомога більше відповідальності керівникам клубів. Саме від них залежить, як вони організують зустрічі з українськими та польськими дітьми. Насправді, незабаром виявилося, що вони нас випередили — оскільки часто також працюють у школах, то відразу запросили нових українських учнів до участі в клубних заходах — позакласних, добровільних і безкоштовних. У них є можливість експериментувати, вчитися спілкуванню та співпраці. І так само, як ми намагаємося дати якомога більше свободи дій керівницям і керівникам, вони йдуть за самими дітьми, які вирішують, що їх найбільше цікавить. Координатор(к)и КМО підтримують процес дослідження та навчання м'яким навичкам. З іншого боку, SOWA — це місця, які зазвичай функціонують при бібліотеках, культурних центрах та міні-наукових центрах. ЦНК запезпечив їх простором для проведення дещо складніших експериментів.
Розкажіть, будь ласка, більше про ці експерименти.
Клуби юних дослідників працюють не лише в початковій та середній школі, а й у дитячих садках. Тому рівень складності експериментів відповідно адаптований до віку учасниць і учасників. Наприклад, у дитячому садку були заняття про зиму, діти створювали сніг, зокрема, з піни для гоління, і повинні були з'ясувати, якого інгредієнта потрібно додати більше, щоб згодом могти щось з нього зліпити. Зі старшими дітьми, як правило, проводилися екскурсії, спостереження та різні вимірювання, наприклад, пов'язані із забрудненням повітря протягом кількох місяців. Діти могли проаналізувати результати і з'ясувати, які фактори впливають на якість повітря.
Нещодавно одним з моїх улюблених прикладів, дуже важливим з точки зору інтеграції, стала історія дівчинки, яка була єдиною ученицею з України у всьому класі. Весь клуб вирішив допомогти їй звикнути до нового місця, і вони пішли до місцевої пекарні, де працює сестра цієї дівчини
Таким чином вони не тільки познайомилися з середовищем, в якому живе їхня нова подруга, але й дізналися багато нового про процес випікання хліба. За допомогою дорослих діти приготували закваску, тиждень чекали, поки вона дозріє, а потім зайнялися випічкою.
В межах ще однієї зустрічі Клуб відправився до басейну, додатково дізнавшись про різні фізичні процеси, пов'язані з водою. Усе це спрямоване насамперед на інтеграцію, а спільні експерименти є чудовим інструментом для цього, а також для поглиблення знань.
Чи щось ще є важливою частиною програми?
Ми також запросили співробітників SOWA взяти участь у навчальному курсі з проведення сімейних майстер-класів. Це формат, який дуже добре працює для нас і який ми вважаємо ідеальним для створення освітнього та експериментального простору, де польсько-українська група може розширити свої знання та інтегруватися в невимушеній атмосфері. Після перемоги в конкурсі в межах програми «Разом для кращого майбутнього» кожна SOWA взяла на себе зобов'язання підготувати та провести щонайменше вісім воркшопів протягом кількох місяців. Важливо також, що ми заохочували залучення місцевої громади. Це призвело до проведення низки наукових пікніків, на яких діти презентували те, що вони дізналися під час зустрічей. Один клуб запросив місцевий громадський центр з групою українських мам, і вони разом влаштували сімейний фестиваль з українською їжею та співами.
Чи все спрацювало в межах програми?
Незважаючи на велику готовність з усіх боків, були й побоювання — як діти, так і дорослі з Польщі та України потребували підтримки, хоча б лінгвістичної. Дві тренерки та міжкультурні психологині водночас проводили тренінги з міжкультурної інтеграції, що дуже допомогло. Крім того, після перемоги в конкурсі були отримані додаткові кошти на придбання різних предметів, необхідних для конкретних експериментів, а також на організацію дослідницьких екскурсій. Останнє також дало можливість дітям проводити більше часу разом.
Гроші також могли бути використані для залучення перекладача, але виявилося, що діти з України дуже швидко вивчили польську мову, а вихователі також намагалися бути більш відкритими та уважними і навчити їх дещо іншому способу спілкування, ніж раніше
Зрештою, все вийшло, і сьогодні ми дійшли до того, що, коли ми робимо конкурсні матеріали доступними польською та українською мовами, деякі наші партнери повідомляють, що це поступово стає непотрібним, тому що люди без проблем заповнюють документи польською мовою.
Тобто інтеграція, найважливіша мета «Разом для кращого майбутнього», приносить свої плоди.
Інтеграція відбувається постійно, це не закінчений процес, тим більше, що він все одно потребує підтримки. Він має свої періоди, про які ми намагаємося розповісти на зустрічах з міжкультурними педагогинями та психологогинями. Групи дітей не є однорідними, міграція триває весь час, діти з України повертаються з батьками до своєї країни, потім знову приїжджають до Польщі, деякі їдуть далі на Захід. У класах не завжди однакова кількість дітей, але інтерес не згасає, тим більше, що результати першого випуску програми були добре оцінені. Нам вдалося отримати подальше фінансування для другого випуску, і завдяки ще одному великому донору ми змогли розширити все і почати працювати в ще більшому масштабі по всій країні. Нещодавно ми завершили другий випуск і можемо сказати, що в ньому взяли участь понад 5400 осіб. Ця грошова підтримка дуже важлива для нас, оскільки дозволяє нам думати про нові освітні теми, закуповувати більше предметів.
Водночас, ми намагаємося, щоб більшість з них були доступні й вдома, щоб діти могли експериментувати самостійно, поза межами Клубів юних дослідників та мережі SOWA. Думаю, варто також зазначити, що багато клубів залучають дітей не лише з України. Ми запрошуємо учасниць і учасників, наприклад, з Білорусі, були молоді особи з В'єтнаму та Індії.
Ми намагаємося показати різноманітність як те, що збагачує нас, а це, в свою чергу, допомагає інтеграції. Чим більше ми проводимо часу один з одним, тим легше долати мовні та культурні відмінності
Це не завжди легко, особливо для дорослих, які часто не мають достатньо часу для вивчення мови. Деякі діти також не можуть брати участь у всіх заходах, тому що їм доводиться, наприклад, доглядати за своїми братами і сестрами. Ми знаємо про все це, але ми працюємо з дуже розумними вчителями і вчительками з багаторічним досвідом, тому ми прислухаємося до них і змінюємо програму «Разом для кращого майбутнього».
Третій випуск готується до старту. Чим він відрізнятиметься?
Ймовірно, ми розширимо пропозицію в самому Центрі науки «Коперник», а наш путівник з міжкультурної інтеграції нещодавно був перекладений українською та англійською мовами. Ви можете завантажити його з веб-сайту програми і користуватися ним, навіть якщо ви не є членом Клубу молодих дослідників або мережі SOWA. Перш за все, не відмовляючись від підтримки польсько-української інтеграції, яка й надалі залишатиметься дуже важливою, ми більше відкриваємося для інтеграції загалом, міжкультурної та іншої. Ми також запрошуємо людей, які знаходяться під загрозою виключення через, наприклад, обмежений доступ до освіти або неможливість добиратися до великого міста. Ми віримо, що такі види діяльності ще більше продемонструють, як мало нас розділяє і як багато у нас спільного на різних рівнях.
Чи є це найбільшим успіхом «Разом для кращого майбутнього»?
Я відповім, згадавши історію однієї шкільної вчительки. Вона згадала, що коли українські діти прийшли до школи, вони спочатку були трохи ізольовані, оскільки польські діти також функціонували у своїй звичній реальності. Однак, коли українські діти приєдналися до Клубу юних дослідників, ситуація поступово почала змінюватися.
Ця вчителька сказала: «Для мене найбільша радість бачити їх на перервах, які вони проводять разом, бачити, що вони хочуть зустрічатися і розмовляти одні з одними, і що будь-які бар'єри зникають»
Це сталося саме завдяки мудрій підтримці інтеграції. Навіть якщо ми зможемо допомогти одній людині почуватися комфортніше в нашому суспільстві, це буде величезна користь. Також і для нас самих. Не те, що ми знаємо все про інтеграцію, ми також пам'ятаємо, що до нас приходять діти з різними проблемами. Тим більше, що ми повинні їх слухати, слідувати за ними і робити все, щоб вони почувалися добре і безпечно в Польщі.
Катажина Урода-Ленартович — координаторка програми Центру науки «Коперник» «Разом для кращого майбутнього», яка спрямована на підтримку міжкультурної інтеграції, зокрема, через спільні експерименти. Вона також працювала в Міжнародному центрі зустрічей молоді.
Інтеґрація не відбудеться без знання мови
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Інтеґрація чи асиміляція?
Малґожата Памула-Беренс: Існують різні шляхи і процеси акультурації, тобто ті, що ведуть до адаптації в новому середовищі під час міґрації. Одним зі шляхів може бути асиміляція, а іншим — інтеграція.
Я переконана, що інтеґрація — це найкращий шлях, тому що він дозволяє поважати коріння новоприбулих. Коріння, яке є надзвичайно важливим. Дослідження показують, що якщо людина, яка є міґрантом, добре знає мову походження, вона краще вивчить мову поселення, а також буде більш стабільною з точки зору самооцінки, матиме більше відчуття власної спроможності.
А асиміляція?
Це поняття, яке дуже часто використовується в політиці. Це відбувається в наступних поколіннях, це можна побачити на прикладі американської польської діаспори, яка в першому поколінні має сильні зв'язки з Польщею, в другому поколінні вони дещо слабші, а третє покоління — це вже зовсім інша історія.
Тому це відбувається, це природний процес. Підштовхування українців до того, щоб вони стали поляками, мені здається, це шлях в нікуди, тому що зараз для них дуже важливо не втратити свою українську ідентичність.
Але це не виключає їх з польського суспільства, якщо вони хочуть жити з нами і у нас. Потрібна інтеґрація з повагою до ідентичності.
Я є прихильницею саме такого рішення, щоб дивитися на освіту, наприклад, через те, що я називаю культурно-чутливими окулярами
З перспективи двох років, що минули з початку повномасштабної війни в Україні та приходу сотень тисяч дітей до місцевих шкіл, які рішення спрацювали, які зазнали невдачі, а яких не бракувало?
Війна в Україні застала всіх зненацька. Було дуже складно У цій ситуації, коли до польської школи прийшла дуже велика кількість дітей, необхідно було застосувати деякі виняткові рішення, які до цього часу не були передбачені системою. Хоча в польській системі вже були рішення, які стосувалися освіти дітей з міграційним досвідом. Існував закон, який мав свої недоліки, але деякі з них були пов'язані з інтерпретацією, а не з положеннями.
Можете навести приклад?
Ще до війни в Україні в багатьох місцях Польщі були створені підготовчі відділення, тобто класи для дітей, які не знають польської мови. Я відвідала десять таких шкіл, і ці класи працювали чудово, з дуже свідомими директорами, завучами. Ці люди дійсно знали, як обійти цю концепцію підготовчого відділення, яка, з одного боку, може розглядатися як дещо марґінальне рішення, але насправді це не так. Це місце, де дитина приходить з іншої системи освіти, з іншого соціуму і має час адаптуватися до нових обставин.
Якщо такий підрозділ працює добре, з великою культурною чутливістю, то там також відбувається інтеґрація. І так було в школах, які я відвідала. Але...
Але що?
Були також школи, які перетворювали таке відділення на гетто, де взагалі не було ніякої інтеґрації. Тобто рішення є, але вони не завжди реалізуються належним чином, бо просто не всі знають, як це робити.
Це стосується лише дітей з міґрантським досвідом?
Звісно, ні. Іноді проблема є системною, бо саме система є неефективною. Польська школа не лише погано навчає і погано піклується про дітей з міґраційним досвідом. Наприклад, бракує рішень і уваги для підтримки дітей після пандемії коронавірусу, які все ще мають проблеми, в тому числі освітні. Це можна побачити, наприклад, у дослідженнях PISA; результати польських учнів і учениць у багатьох сферах є нижчими, ніж до пандемії.
З розповідей вчителів і вчительок, вони відчувають, що їх залишили напризволяще. Їм довелося самотужки справлятися зі складною ситуацією, тоді як більшість з них ніколи не працювали з дітьми з міґраційним досвідом, не мали жодної психологічної підготовки, хоча дуже багато з цих дітей потребували і потребують такої підтримки. Вони відчувають себе самотніми.
Дуже багато вчителів відчувають професійне вигорання, втому, яка триває не з моменту приїзду дітей з України, а набагато довше.
Адже не було так, що у нас була добре обладнана школа з добре оплачуваними вчителями, які мають лише покликання до професії, і 150 тисяч дітей прийшли в таку польську освіту.
Ні, система не була ефективною, вчителі були і є перевантажені, вони заробляли і заробляють надто мало, що роками було предметом протестів. У якийсь момент до системи було додано 150 тисяч дітей, тому було вирішено збільшити кількість дітей як у підготовчих групах, так і в загальних класах. Кількість підготовчих відділень також збільшилася.
Це, напевно, хороше рішення?
З одного боку, так, адже дітей треба було десь розмістити, але з іншого боку, це означало перекласти весь тягар ситуації на вчителів, які не могли в них працювати.
Крім того, в першому положенні, яке регулювало роботу в підготовчих класах, там могло бути максимум 15 дітей.
За таких умов можна було добре і ефективно працювати, приділяючи дітям увагу. Але спеціяльний закон, прийнятий після війни, означав, що кількість дітей у цих відділеннях може бути збільшена до групи з 25 осіб. Отже, умови для дидактичної роботи були гіршими, враховуючи, що більшість вчителів не мали досвіду роботи з дітьми, які погано або зовсім не знали польської мови. Крім того, це були і є діти з досвідом війни.
Саме так. Це величезний виклик - не лише навчити їх, але й дати їм відчути себе в безпеці.
Ці групи дітей були дуже різноманітними. Залежно від того, звідки і коли вони приїхали, вони мали різний досвід. Були діти, які мали травму від втечі, але не були учасниками бойових дій. Були ті, хто приїхав з районів, де йшли бойові дії. І були ті, чиї батьки вирішили виїхати зі Львова, побоюючись ескалації бойових дій.
Досвід був і є дуже різним, але всі вони відображаються на тому, як діти почуваються і як вони навчаються. Школа існує для того, щоб навчати та виховувати. І якщо у вас є дитина з досвідом війни, з травматичним досвідом, ви просто зобов'язані поводитися з нею по-іншому.
У цьому контексті рідна мова видається особливо важливою. З одного боку, необхідно дати дітям можливість вільно спілкуватися, з іншого боку, оволодіння польською мовою дає їм зовсім інші можливості. Педагогиня і streetworker (streetworking з англ. — вулична робота поза установами, в середовищі клієнта, — прим. пер.), професор Малґожата Міхель з Яґеллонського університету сказала мені, що мова не настільки важлива, вона не є бар'єром для спілкування. Що з дітьми можна працювати і без мови.
Дійсно, поза шкільною системою, в повсякденному спілкуванні, нам вдається спілкуватися, незважаючи на незнання мови. Але в школі це виглядає трохи інакше.
Я хотіла б повернутися до того, що я сказала про підготовчі класи, які повинні були підготувати дітей до навчання польською мовою, але, з іншого боку, ідея полягала в тому, що ці класи повинні були бути безпечним місцем, яке також давало б дитині час помовчати.
Таке було припущення. Водночас, не забуваймо, що майбутнє дитини пов'язане зі школою. Це не тільки місце навчання, але й місце соціалізації. До того, як до нас приїхали діти з України, це показала нам пандемія і пов'язана з нею ізоляція дітей, для яких це був дуже важкий досвід.
Якщо ми хочемо, щоб люди з міґраційним досвідом почувалися прийнятими і відчували, що вони мають такі ж можливості, як і інші члени суспільства, одним з інструментів для досягнення цього є вивчення мови, яка, звичайно, поєднується з культурою
Якщо українець чи українка є чудовим стоматологом чи чудовим лікарем, але погано володіє польською мовою, він чи вона не може тут практикувати, тому що так чи інакше він чи вона повинні спілкуватися зі своїми пацієнтами чи іншими професіоналами. Для цього йому потрібна мова.
Повернімося до дітей.
Для того, щоб діти могли функціонувати в школі, їм також потрібна мова. І це не лише мова для спілкування, але й для навчання, здобуття знань, нових навичок.
Якщо ми не будемо вчити мови, то будемо готувати суспільство з двома швидкостями. Одне, яке буде знати мову, а інше — без цього ресурсу.
Це вже можна побачити в середніх школах, технікумах і професійно-технічних училищах.
Багато українських дітей вирішили піти в технікум чи ПТУ, тому що це легший шлях. Це сталося не тому, що вони менш інтелектуально здібні або мріяли про такий шлях, а тому, що він був для них досяжним. Вони обрали його на основі необхідності, тому що не могли піти до середньої школи. Те, про що ми дбаємо — інтеґрація — не відбудеться без знання мови.
Переклад: Анастасія Канарська