Ексклюзив
20
хв

Синдром провини вцілілого: чи можна радіти, коли іншим погано?

Як із цим впоратися, розповіли відомі психологи та психіатри

Оксана Щирба

Віримо в Україну і робимо те, що можемо для перемоги, Фото: East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Війна поділила життя кожного з нас на до і після. Зруйновані міста та села,  скалічені долі, розірвані душі. Українці, котрі опинилися у безпечному місці, зіткнулися з синдромом провини вцілілого.

«Було соромно, що я в безпеці. Допомагала іншим, та відчувала, що роблю замало»

Ми справді втомилися від війни, нестабільності й невизначеності. Багато українців змушені були виїхати в інші країни. За дослідженням Українського інституту майбутнього, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну за кордон виїхало і не повернулося 8,6 мільйона українців. Багато з них зіткнулися з відчуттям провини вцілілого.

Ось кілька таких історій.

Олена, викладачка, 38 років

Виїхала з Києва до Варшави у перший день повномасштабного вторгнення. У Польщі вдалося влаштуватися на роботу в університет. Вперше з відчуттям провини зіткнулася у червні минулого року, коли дізналася, що в Сєвєродонецьку у будинок, поруч з її батьками, влучила ракета. Згодом батьки переїхали жити у квартиру Олени в Києві, бо під час однієї з атак їхнє житло повністю розгромили росіяни. Олена зізналася: часто відчувала провину, що вона насправді не знає, як погано її батькам, щó їм довелося пережити. Впоратися з цим синдромом Олені вдалося самій, коли повністю поринула в улюблену роботу.

Ірина, 42 роки, вчителька

Ірині з семирічною донькою дивом вдалося вибратися з рідної Бучі, виїжджали під обстрілами. До останнього не хотіла їхати, та чоловік змусив, бо так краще для дитини. Спершу подалися до родичів на Західну Україну, потім — до Кракова, де їх прийняли чужі люди. Чоловік Ірини загинув на фронті навесні 2022 року. Жінка відчувала жахливу провину за його смерть, за те, що залишила його і поїхала в безпечне місце. Провина переросла в депресію й апатію.

«Я перестала відчувати смак життя, майже не спала і не їла. Час зупинився. Все довкола почорніло. Здавалося, це триватиме вічність, якби донька не сказала: мамо, якщо ти не хочеш посміхатися, я теж не буду», — розповідає Ірина, ледь стримуючи сльози.

Донька повернула її до життя.

Катя, студентка, 19 років

Дівчина залишала рідний Харків зі сльозами. З близьких у місті залишилися лише бабуся та дідусь, які відмовилися виїжджати через вік і стан здоров’я. Катя поїхала зі своєю кішкою до мами в Італію. Дізналась, що її харківську квартиру було пошкоджено. Родичі, на щастя, вижили. Каже, що її не полишало почуття провини: чому не залишилася там, з рідними? Чому не вмовила їх виїхати?

«Було соромно, що я в безпеці. Допомагала іншим, та завжди відчувала, що роблю замало. Треба більше, краще», — розповідає Катя.

Ці відчуття переслідували дівчину понад 3 місяці. Мати змусила звернутися її до психотерапевта.

Віра, журналістка, 28 років

Віра виїхала з Києва лише у травні, коли зрозуміла, що її психіка не витримує постійних звуків повітряної тривоги та вибухів. Почалися панічні атаки. Дівчина поїхала в Ірландію до друзів. Відчуття провини вперше виникло після розмови з приятельками з України, які дорікнули, що їй добре і вона не знає, як насправді їм погано. Віра постійно сварилася з дівчатами, які, на жаль, не розуміли її та не чули. Почувала себе винною. Часто думала про те, що в Україні вона могла би займатися волонтерством і зробити для перемоги більше, ніж тут, в Ірландії, працюючи в магазині. Розповідає, що довелося припинити спілкування з деякими друзями з України, після чого її самопочуття покращилося. Кілька місяців тому Катя повернулася в Україну.

Чому в одних людей виникає синдром провини вцілілого в подібних обставинах, а в інших ні — єдиної версії немає. За словами психологині та психотерапевтки Анни Павлик, має значення сукупність рис характеру і темперамент, а також світогляд.  Наприклад, якщо дитину виховували з підвищеним почуттям провини за невідповідну усталеним нормам поведінку, і вона, зазвичай, почувала себе винною, то в нинішній ситуації почуття провини може значно посилитись.

Анна Павлик

«Людиною може керувати страх перед засудженням з боку інших, які  залишилися в критичній ситуації, тоді як вона не розділила їхню долю. Саме це спостерігаємо у співвітчизників, які можуть відверто звинувачувати евакуйованих і тимчасово переміщених у браку патріотизму  та зраді. Такі наративи, безумовно, загострюють у вимушених  мігрантів СПВ», — розповідає Анна Павлик.

Люди з СПВ за допомогою до психотерапевтів звертаються нечасто. У практиці Анни Павлик цей синдром виявлявся у клієнтів лише при роботі з відчуттям постійної туги, болем в грудях, безсонням, плаксивістю, апатією. Тільки бажання поліпшити самопочуття спонукало людей зрозуміти, що в основі лежить сором, наприклад, за те, що евакуювалися за кордон.

Що таке провина вцілілого та чому вона виникає?

Синдром провини вцілілого є психологічною реакцією на пережиту травматичну ситуацію, яка може виникнути у військових, жертв насильства або людей, які пережили природні катастрофи. Українці, які переживають війну на своїй землі, можуть також відчувати цей синдром після того, як вони вижили у небезпечних ситуаціях або втратили близьких людей.

Олена Седельнікова, психіатриня, психоаналітична психотерапевтка, тренерка і супервізорка Української Асоціації Психоаналітичної Психотерапії (УАПП), cекретарка УАПП, має досвід роботи волонтеркою і психотерапевткою у Варшаві. Вона пояснює, що синдром вцілілого є частиною посттравматичного стресового розладу.

«Це відчуття вини та сорому як реакція на травматичні події, які людина пережила і змогла вижити і бути в безпечному місці. Наприклад, коли людина в зоні бойових дій стає свідком загибелі побратимів. Це дуже травматичний досвід, який може впливати на подальше життя. Його треба якось опанувати, але забути неможливо. Коли ми говоримо про біженців, які виїхали з небезпечних регіонів, то відчуття провини в цих людей може бути сильніше, якщо вони залишили в небезпеці рідних та друзів. Може виникати відчуття провини, що в цій жахливій ситуації вони влаштувалися значно краще, ніж інші: спокійно сплять, у них є житло, фінансова підтримка. Якщо нам живеться легше, краще в період війни, то це може викликати синдром провини вцілілого і відчуття сорому».

Олена Седельнікова

Цікаво, що з цим синдромом стикаються і психологи. Юлія Онухова, гештальт-терапевтка, член Спілки психологів та психотерапевтів України, волонтерка, організаційний коуч, не планувала виїжджати з України, але опікувалась лежачою бабусею, яка зламала шийку стегна і переїхала три роки тому з Макіївки до Києва. Коли звучали повітряні тривоги, старенька вставала з ліжка й одразу падала — такою була реакція на стрес. Юлія з бабусею виїхала до Львова. Тоді журналісти німецького каналу взяли в неї інтерв’ю. Його побачив німецький лікар і запросив Юлину бабусю на операцію до Гамбурґа. На сьомий день війни Юлія разом з бабусею поїхали до Німеччини. Щоб не переживати відчуття провини, Юлія робить усе можливе: працює з українськими дітьми у школі, створила клуб для жінок.

«Я можу розібрати, що відчуває моє тіло, мої емоції й думки, і що я можу з цим робити. Це простий алгоритм, який дуже допомагає — не лише в ситуації провини за те, що я виїхала», — розповідає Юлія Онухова.

Які симптоми синдрому провини вцілілого?

Ступінь симптомів залежить від загального психічного стану людини, типу нервової системи й обставин, які доводиться переживати.

Алєся Бивалькевіч, психотерапевтка, розповідає, що важливо розділити симптоми на фізичні та психологічні: «Серед фізичних, в першу чергу, варто назвати головний біль, який переходить в хронічний, зниження апетиту (організм відмовляється сприймати їжу), нудоту, безсоння, прискорене серцебиття. Психологічні симптоми: постійні думки та спогади про травматичну ситуацію, людина знову і знову переглядає це наче фільм; постійна дратівливість, перепади настрою, апатія, зниження мотивації, коли людина не розуміє, навіщо їй жити, прокидатися, йти на роботу. Відчуття безпорадності (я не знаю, що з цим робити, не знаю, як вплинути на ситуацію, відчуваю себе втраченою). Коли синдром затягується, можуть з’являтися суїцидальні думки.

Алєся Бивалькевіч

Ті самі симптоми з’являються і тоді, коли людина переїхала в безпечне місто, пройшла через травматичну ситуацію: всі загинули, а вона вижила. І в неї немає пояснень, чому вижила саме вона, а інші ні. Також симптоми виникають у людей, які спостерігають за тою чи іншою ситуацією. Людина звинувачує себе, що не змогла зупинити війну, вплинути на якісь процеси. Серед моїх пацієнтів дуже багато таких.

Дехто може самотужки справитися з синдромом провини вцілілого, а комусь потрібно звертатися до спеціаліста. Не треба перекладати відповідальність за свій психологічний стан на друзів чи рідних».

За словами Олени Седельникової, на фоні усіх цих симптомів виділяється сильне почуття провини та нав’язливе бажання повернутися додому. Таких людей переслідують думки, що потрібно було залишитися і битися до останнього, або навіть померти. Мало того, люди можуть ставити собі запитання: чи мають вони право жити в безпеці, чи мають право взагалі далі жити, коли інші загинули на війні?

«З практики знаю багато жінок, у яких чоловіки захищають Україну на фронті. Вони відчувають гордість за своїх чоловіків, але і багато тривоги за їхнє життя. Ці жінки можуть занурюватися в апатію, живуть без радощів, нічого не хочуть робити. Навіть якщо вони ходять на роботу, то діють механічно. Від цього дуже страждають діти: ми навантажуємо дитину своїми невідпрацьованими больовими відчуттями. І це може приводити до ще більшого відчуття провини у матері. Діти намагатимуться «оживити» таку матір. Інша ситуація: коли людина переповнена злістю. Іноді це краще, ніж відчуття провини. Відчувати ненависть до ворога, наприклад, це нормально. Однак агресія може згодом перейти і на близьких чи друзів, або на себе», — пояснює Олена Седельникова.

Наскільки синдром може бути небезпечним?

Синдром провини вцілілого може мати негативний вплив на здоров’я, бо часто супроводжується посттравматичним стресовим розладом, тривогою, депресією, низькою самооцінкою та відчуттям вини за виживання, коли інші загинули. Людина може почуватися недостойною благополуччя.

Андрій Герасименко, психотерапевт, психіатр, лікар вищої категорії, запевняє, що бити на сполох варто, коли симптоми затягуються: «Існує ступінь вираження цього синдрому і найчастіше він виникає тоді, коли в людини є інший психологічний фон. Якщо протягом дня виникають стани у вигляді негативних емоцій, спогадів, то зрозуміло, що це ненормально. Якщо це триває від двох тижнів і довше, варто звертатися до лікаря. Якщо це одиничні епізоди після прочитання якогось допису в соціальних мережах чи новин, перегляду фільму, то це минеться».

Чи проявляться у вас симптоми синдрому вцілілого, залежить від досвіду з минулого — з неопрацьованих травм дитинства.

Чи нормально не відчувати синдрому вцілілого?

Є думка, що  відчуття провини робить нас справжніми українцями. Ми не можемо сидіти на місці, коли хтось інший воює на фронті, плете сітки, збирає гуманітарну допомогу. Отож якщо не відчуваємо жодної провини, значить, ми не є патріотами. Насправді відчуття провини не має жодного стосунку до прояву патріотизму. Не відчувати синдром провини вцілілого — цілком нормально.

Юлія Онухова

Юлія Онухова звертає увагу: «Зараз всі реакції, які можуть здаватися ненормальними, є цілком нормальними, в кожного своя реакція на травматичні події. Можливо, людина, яка не відчуває почуття сорому, щось уже робить, свідомо чи підсвідомо. А ще людина могла побудувати певний захист, і при цьому втратила чутливість до всіх подій. Людині може здатися, що вона взагалі нічого не відчуває».

Що робити, коли помічаєш у близьких прояви синдром вцілілого

Важливо підтримати близьких, у яких помічаєте синдром провини. Слухайте їх, дозвольте їм відкритися і висловити думки та почуття. Не засуджуйте і не намагайтеся змінити їхні почуття.

Алєся Бивалькевіч застерігає: «Дуже часто ми бачимо в людях те, що є насправді у нас. Важливо поговорити з людиною. Якщо вона погано їсть, спить, треба порадити звернутися до спеціаліста. Допомогти можна словом, ділом, записом на консультацію».

Спробуйте допомогти рідним знайти позитив, зосередитися на приємних аспектах життя і нагадайте, що вони мають право на щастя і благополуччя. Підтримуйте їх у пошуку нових цілей та інтересів, які допоможуть знайти новий сенс життя.

Як собі допомогти, якщо поглинуло почуття провини: рекомендації

За словами психологів та психіатрів, у перші місяці війни було багато звернень з симптомами синдрому вцілілого. Зараз кількість звернень зменшилася, більшості вдалося адаптуватися. Кожен може собі допомогти в стресових ситуаціях, дотримуючись рекомендацій психіатрів та психотерапевтів. Наводимо найголовніші з них.

Юлія Онухова, гештальт-терапевтка, член Спілки психологів та психотерапевтів України: «Важливо виконувати практики з тілом. Ми видихаємо більше, ніж вдихаємо. Уявіть, що ви маєте загасити свічку на торті і довго дмухаєте. Ось так потрібно робити, коли відчуваєте тривожний стан. Також необхідно покращити режим, провести роботу з думками (згадати, чому вони виникли, пояснити собі, для чого ви живете, створити власні сенси та визначити свою місію). Попрацюйте з емоціями. Якщо вам сумно, хочеться плакати — варто поплакати. Робіть те, що корисно. Корисно не тільки для вас, а й для інших».

Андрій Герасименко

Андрій Герасименко, психотерапевт, психіатр, лікар вищої категорії: «Прислухатися до порад психотерапевта і виконувати всі рекомендації. Налагодити режим дня і сну.

Знайти контакт з людьми у схожій ситуації. Багато спілкуватися. Спільнота додає впевненості.

Не читайте новини, які загострюють негативні емоції. Так, новини треба дивитися, читати, але дозовано і краще вранці. Перед сном, за 3–4 години, раджу не читати жодної негативної інформації.

Корисна різноманітна фізична активність. М’язова напруга завжди виражає ступінь тривоги. Якщо робити фізичні вправи, м’язи розслаблюються і стихає емоційна напруга.

Потрібно подбати про всі три сфери: думки, емоції і тіло. Кожну складову пропрацювати, щоб менше енергії залишалося на непродуктивну діяльність. Це фільми, контакти, спільні походи з емоційно дружніми людьми, читання. Розвиватися інтелектуально. Робити вправи на запам’ятовування, математичні задачі, вправи для логіки. Не діяти в емоційному стані, не керуватися висновками, зробленими на емоціях. Коли емоції холодні, приглушені, тоді висновки — здорові.

Хороша вправа: сісти і написати список, чого ви не робите: я не доначу гроші на ЗСУ, не плету сітки, я не поїхала на передову. І писати аж до абсурду — наприклад, я не молюся тисячу разів за ЗСУ.

Розумом треба прийти до того, що війна — це глобальні процеси, на які ми не можемо вплинути».

Анна Павлик, психологиня, психотерапевтка: «Передусім потрібно домовитися з собою, що легко не буде і дати собі час, за який цей синдром пройде. Скажімо, тиждень, місяць чи пів року. Це допоможе психіці налаштуватися на хоч і повільне, але невідворотне зцілення.  І весь цей час проводити з собою певну  ментальну роботу:

  1. Коли почуття  провини захоплює, згадати справжні причини травматичної ситуації. Переключення уваги на зовнішній чинник послаблює  надумане самозвинувачення.
  2. Дозволити собі проявляти емоції, які з’являються: сумувати чи радіти. Пригнічені емоції погіршують психологічний стан.
  3. Знаходити однодумців, спілкуватися з людьми, які пережили подібний досвід.
  4. Зробити щось для інших. Компенсувати  почуття незаслуженого звинувачення власною корисністю: волонтерити, вести інформаційне розʼяснення ситуації в соцмережах, донатити на потреби постраждалих.
  5. Змістити фокус уваги з себе на близьких: дітей, батьків, сусідів, культурні процеси місцевої громади. Цікавитися їхнім благополуччям та поліпшувати стосунки. Якщо поставити собі мету стати другом, кращою мамою, проявити свої здібності для інших (малювати, співати, займатися рукоділлям, бігати маратони, їздити на велосипеді), то самоцінність підвищується.
Психологи радять займатися творчістю. Фото: Pexsels

Дуже корисно займатися творчістю та фізичною діяльністю: садити город, прибирати  вдома, майструвати будинки для бездомних тварин тощо. Все це допоможе відновити внутрішню рівновагу і знайти внутрішні опори».

Олена Седельнікова, психіатриня, психоаналітична психотерапевтка: «Найголовніше розмежувати те, що втратили, і те, що у вас залишилося. Ви побачите, що залишилося те, чого ніхто не може забрати: таланти, здібності. Якщо є родичі, які залишилися в Україні, можна себе заспокоювати: я влаштуюся на роботу, і якщо ситуація погіршиться, рідні зможуть до мене приїхати. Стану їхньою опорою. Якщо в сім’ї є дитина, то мама завжди дбатиме про її стабільний психологічний стан.

Важливо також шукати нові контакти та знайомства. Раджу також ходити в музеї, театри, відвідувати нові цікаві місця.

Змиритися, прийняти цей весь жах. Не йдеться про заперечення чи витіснення втрат, бо це також призводить до серйозних наслідків. Треба розмовляти з друзями, знайомими — про втрати, розпач, страх за майбутнє, за життя рідних.

Довготривалість синдрому залежить від наявності людей, готових допомагати. Велика подяка полякам за те, що вони прийшли на допомогу українцям. Ми, українці, повинні зрозуміти: попереднє життя не повернути. Навіть після Перемоги все буде по-іншому. Але Україна буде. Дуже важливо не втрачати надії».

Алєся Бивалькевіч, психотерапевтка: «Перше, що треба розуміти всім українцям: ми ніколи не будемо такими, як раніше. Війна змінила усіх, кожен з нас винесе щось із цих травматичних подій. Якщо маєте інструменти для самопідтримки, користуйтеся ними кожного дня. Почуваєтеся гарно — чудово. Але можете покращити свій стан, повертаючись до кількох основних пунктів.

1. Страх за життя і страх втратити тих, кого любиш, — базові реакції людини, які забезпечують виживання. Ви не можете це до кінця контролювати, бо це біологічний рівень. Те, що ви боїтеся, — нормально.

2. Рятувати себе і родину — правильно. Це потрібно Україні і важливим для вас людям. Ви потрібні живими.

3. Можемо почати діяти за принципом кола у нашому житті. Беремося допомагати людям словом чи чашкою чаю — на ваш вибір. Починаємо завжди з ближнього кола, виходимо на наступне, до наших друзів. Можна навіть просто листуватися — це дає дуже сильну підтримку. Далі є коло сусідів, знайомих, колег з роботи. Потім можна піти у волонтерські центри. Допомога іншим посилює вашу цінність і надає життю сенс.

5. Приділяйте увагу простим радощам. Не забувайте про просте життя, яке було до війни. Так, війна все змінила, але вона не забирає у вас можливість жити звичайне життя: займатися спортом, знайти гарну роботу, погуляти з друзями, поспілкуватися з рідними. Війна змінила все, але не забрала можливість відчувати радість життя.

6. Робіть вибір дня. Наприклад, цей день має бути вдалим. Шукайте способи, щоб він був таким».

Життя триває і має великий сенс

Хоча синдром провини вцілілого може бути важким, важливо розуміти, що життя триває і має великий сенс. Важливо розвивати самоусвідомлення та самообізнаність, аби зрозуміти, що провина вцілілого несправедлива і непотрібна. Важливо навчитися приймати себе як людину, яка вижила, і знайти позитивний сенс у власному житті, бути вдячним за кожен день і шанувати пам’ять тих, хто загинув.

Відмовляючись від відпочинку і радісних моментів, ми точно не допомагаємо виграти війну, а виснажуючи себе психологічно, програємо її. Щоб допомогти Україні та її мешканцям, насамперед варто допомогти собі. Це не ви розпочали війну, не ви руйнуєте міста і вбиваєте людей. Усім нам потрібно залишатися в ресурсі і працювати кожен на своєму місці.

Важливо бути Разом. Любити, мріяти, будувати плани, радіти кожній хвилині життя, відстояного для нас. Нам потрібна радість, піклування один про одного, вміння вивільняти емоції, «перемикати» їх і йти далі.

Цей важливий фундамент нашої Перемоги і подальшого життя у здоровому суспільстві.

Фото з приватних архівів спікерів публікації.

Корисні посилання: 

  1. Центр Oсвіти та Pозвитку / Centrum Edukacji і Rozwoju, ul. Towarowa 25A, 00-869 Warszawa
  2. Допомога для біженців з інвалідністю: Stowarzyszenie Mudita, ul. Na Zakolu Wisły 12A, 30-729 Kraków
  3. Польський Міграційний Форум / Fundacja Polskie Forum Migracyjne, ul. Górczewska 137, 3 piętro, 01-109 Warszawa; телефон довіри: +48222552202
  4. Проєкт психологічної підтримки Міністерства освіти і науки України ПОРУЧ
  5. Безкоштовні консультації психологів та психотерапевтів
  6. Безкоштовні психологічні консультації для батьків і дітей «Ла Страда-Україна» (https://www.facebook.com/childhotline.ukraine)
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
психолог психіатр варшава для українців дітей підлітків

У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.

Кшиштоф Станішевський. Приватний архів

«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»

Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?

Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні. 

Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою. 

До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.

— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?

— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР. 

Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.

— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?

— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов

Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.

Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра. 

Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.

Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.

Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.

У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.

Психологічна допомога потрібна тим, хто знає, що таке втрата. Фото: STRINGER/AFP/East News

— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?

— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.

Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:

  • втрата здатності радіти дрібницям,
  • втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
  • тривожність,
  • симптоми безсоння,
  • труднощі з концентрацією,
  • зміна апетиту,
  • зниження загальної життєвої ефективності.

Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.

— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися? 

Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.

Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.

Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.

Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…

— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів

Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.

Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.

«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»

— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?

— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті. 

Дівчинка дбає про свою молодшу сестру — біля дитячої лікарні «Охматдит», в яку влучили російські ракети, Київ, 8 липня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності. 

Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.

— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?

— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.

У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.

Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії

Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід. 

Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.

Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?

— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.

Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома

Підтримати стійкість дитини можуть:

• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність),
• дорослі, яким можна довіряти,
• можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух,
• визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.

Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали? 

— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.

Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.

Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.

Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»

Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.

Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»

Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.

Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини

Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.

20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Оксана Щирба
лікування згвалтованих в україні допомога психологічна GIDNA війна

322 випадки сексуального насильства, пов'язаного з воєнним конфліктом, офіційно зафіксовано в Україні офісом Генерального прокурора на кінець 2024 року. Але всі розуміють: реальна цифра набагато, шокуюче більша. За словами Катерини Левченко, урядової уповноваженої з питань гендерної політики, за кожним встановленим випадком сексуального насильства стоїть ще щонайменше десяток, про які не повідомили — через занадто сильну травматизацію, страх осуду, незнання, куди звернутися за допомогою, а також відсутність гарантій, що винні будуть покарані. 

Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен, аналізуючи ситуацію в Україні, зазначила, що вік постраждалих від сексуального насильства становить від 4 (!) до 82 років, і жертвами є здебільшого жінки й дівчата.

Жінки, які зазнали сексуального насилля, часто відчувають глибокий сором, провину, страх, відокремленість від суспільства й недовіру до світу

«Рідні просили не народжувати дитину від окупанта»

Рідне село Ольги (ім'я змінене з етичних міркувань та задля безпеки жінки) на Донеччині російська армія окупувала на початку березня 2022 року. Жінка та двоє її неповнолітніх дітей жили у приватному будинку. Загарбники стали заїздити до Ольги на подвір’я, заходили в хату і казали готувати їм їжу. Так тривало близько місяця. 

Далі, погрожуючи викрасти дітей, російські військові почали вдаватися до сексуального насилля над жінкою. Зґвалтування стали щоденними. Не маючи доступу до медичної допомоги на окупованій території, Ользі доводилося самостійно справлятися з пережитим.

Мати двох дітей розуміла небезпеку ситуації і постійно шукала волонтерів, які б допомогли їм виїхати. На щастя, зрештою це вдалося. До підконтрольної Україні територій вони діставалися довгих чотири дні. Вже в безпечному місці Ольга дізналась, що вагітна. Рідні вмовляли позбутися дитини від окупанта, втім жінка обрала дати дитині життя — у неї народилась донька.

Тривалий час Ольга працює з фахівцями проєкту GIDNA. Як вона зізнається, робота з психологом допомагає їй «не з’їхати з глузду», витримувати сильний соціальний тиск і продовжувати піклуватися про дітей.

Cпеціалісти проєкту GIDNA фонду Future for Ukraine надають анонімну й безоплатну психологічну допомогу жінкам, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Або були його свідками.

Як саме допомагають жінкам — жертвам сексуального насильства?

Коли людина проживає подію, інформація про пережите відкладається в мозку, проходить переробку і перетворюється на життєвий досвід. Але якщо подія занадто травмуюча чи має повторювальний характер, ефективної переробки може не відбутися. Наче файли зависають у комп'ютері, негативні події застрягають у мозку і «вилазять» потім нічними жахіттями, флешбеками, навязливими думками, не дають нормально жити далі. 

Як і коли події обробляються мозком? Здебільшого уві сні (ви напевно спостерігали за стадією руху очей сплячого). Тож науковці вирішили: чому б не використати такі самі рухи очима, щоб допомогти мозку «переварити» інформацію, яка «застрягла»? В основі метода EMBR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) лежить самозцілення психіки: під час сеансу терапевт просить людину згадати травматичну подію і водночас виконати серію рухів очима. У процесі такої роботи негативні емоції поступово слабшають, а спогад стає менш болісним.

Опрацювання психотравми відбувається за допомогою руху очей

Кураторка проєкту Анна Грубая розповідає, що пережити травму, пов'язану з насиллям, наодинці надзвичайно складно, адже психіка часто не здатна самостійно впоратися з наслідками таких подій. Саме тому ефективні методи терапії, зокрема, EMDR, стають ключем до відновлення — вони допомагають поступово звільнитися від болючих спогадів і повернути жінці її внутрішню опору, силу і бажання жити.

«EMDR — спеціалізована терапія, що поєднує ефективні елементи різних терапевтичних підходів і допомагає мозку обробити травматичні спогади, зменшити їхній емоційний вплив», — додає психологиня GIDNA Наталія Молочинська.

Метод EMDR розроблений Френсін Шапіро в 1987 році. Відтоді і дотепер він широко використовується для лікування наслідків гострих травматичних подій. 

EMDR застосовують при лікуванні ПТСР, тривожних розладів, панічних атак, депресії, фобій, травматичних досвідів після полону, аварій, катастроф і наслідків насильства, — зокрема, сексуального.

Психологи проєкту GIDNA підтверджують, що EMDR-протокол став найефективнішим методом у роботі з жінками, які зазнали зґвалтувань

Сьогодні EMDR визнаний ефективним методом терапії постравматичного стресового розладу Всесвітньою організацією охорони здоров’я й Американською психологічною асоціацією (APA) і активно застосовується в роботі з жертвами насильства, ветеранами війни та людьми, що пережили тяжкі втрати.

«Це потужний інструмент, який допомагає жінкам впоратися з травмою і стресом, змінюючи емоційну реакцію на спогади, які травмували. Під час терапії жінки не тільки проговорюють свої переживання, вони активно працюють з ними на рівні нервової системи. Метод дозволяє швидше й глибше відновити емоційну рівновагу, знизити рівень тривоги і страху, відновити почуття безпеки», — коментує Наталя Присажнюк, психологиня GIDNA.

Ще одна психологиня GIDNA Марина Кузьмин пояснює ефективність протоколу EMDR тим, що він активує природну здатність мозку до переробки травматичної інформації: «Цей підхід базується на чітких протоколах і дозволяє отримувати стабільні результати навіть за відносно короткий період часу».

— Як кураторка проєкту я використовую травмо-фокусований підхід в роботі з жінками, які пережили сексуальне насильство під час війни, — пояснює Анна Грубая. — З огляду на стан жінки, дуже важливо визначитися з комплексом заходів, які необхідно застосовувати в терапії. Це може бути когнітивно-процесуальний протокол, EMDR-протокол, часом необхідно стабілізувати жінку протоколом ISP, якщо її стан кризовий. Лише після пропрацювання таких кризових станів і надання нагальної психологічної допомоги, можна інтегрувати в роботу техніки майндфулнес для того, аби вчити жінку жити тут і зараз.

Адже тривога народжується саме тоді, коли ми або застряємо в минулому, або весь час тікаємо думками в майбутнє
Психотерапевти проєкту GIDNA почали застосовувати найдієвіший у світі протокол EMDR у роботі з жінками, які постраждали від сексуального насильства

«Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість»

Один з важливих ефектів терапії EMDR — зниження почуття провини та сорому, коли жінка перестає звинувачувати себе в тому, що сталося. 

«Я відчувала сильну провину за те, що сталося, це не давало мені спокою. Здавалось, я втратила частину себе. Поступово зрозуміла, що ця провина — не моя відповідальність, і навчилась приймати себе. Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість від маленьких речей і дозволила собі мріяти про майбутнє», — зізнається одна з учасниць проєкту GIDNA.

Надважливим для жінки, яка пережила сексуальне насильство, є повернення відчуття контролю над власним життям і можливості бачити перспективи. Терапія сприяє зменшенню кількості або зникненню флешбеків і нічних жахіть.

Ще одна учасниця проєкту, постраждала від сексуального насильства окупантів, ділиться: 

— Робота з психотерапевтом стала моїм порятунком у найважчий період життя. Я постійно відчувала тривогу, яка не дозволяла мені нормально спати й жити. Зустрічі допомогли мені навчитися розуміти свої емоції, а не тікати від них. Ми багато працювали над техніками заспокоєння.

Вперше за довгий час після того, що сталося, я нарешті відчула внутрішній спокій

Фотографії в тексті: Shutterstock

20
хв

Як в Україні допомагають жінкам, які зазнали сексуального насильства від окупантів? 

Ярина Матвіїв

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ексміністерка оборони Литви про підтримку та нові військові коаліції: «Польська безпека є нашою безпекою, так само як і безпека Латвії»

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Психологиня Ольга Овчаренко: «Діти в деталях малюють свої кімнати — з надією, що колись повернуться»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress