Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вона з відкритими обіймами зустрічає мене в номері одного з варшавських готелів. Заварює чай, пригощає смаколиками і дарує сувеніри з України. Українська акторка, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна розповіла в інтерв’ю виданню Sestry про зміни в житті через війну, про те, хто руйнує українське кіно і як мила підлоги у підʼїзді.
Оксана Щирба: Як Вас змінила війна?
Римма Зюбіна: Війна для мене почалася девʼять років тому, тому вже була стерсостійка. 16 лютого 2022 року побувала вдома в Ужгороді, там з мамою та сестрою ми говорили про війну. Сестра колись займалася альпінізмом, розповідала як вижити в лісі: визначати, де схід-захід, мати з собою пластмасову лінійку (вона горить на відміну від сирого листя). 20-21 лютого я мала вистави в театрі. Розповідала усім про цю лінійку, а з мене сміялися.
У 2014 році у мене була складена валізка. А у 2022 році – ні. Не думала, що буде повномасштабне вторгнення.
Моє життя дуже змінилося. Кожен день змінював мене та ставлення до життя.
.jpg)
ОЩ: З початку великої війни Ви залишалися в Києві, хоча могли поїхати в Ужгород, до мами. Ваші друзі дуже дивувалися такому рішенню…
РЗ: Було усвідомлення, що хтось має чинити опір. Я зрозуміла, чому люди залишаються на окупованих територіях і відвойовують своє місто. Відчувала, що я готова це робити.
Мені тоді здавалося, що акторська професія найменш потрібна. Всі свідомі друзі-актори перекваліфікувалися: хтось пішов в тероборону, хтось у волонтери. Байдужих не було.
Я можу безкоштовно вести концерти, проводити творчі зустрічі, приїжджати до військових та переселенців. Перші півроку на виставах я заробила стільки, скільки раніше заробляла за 1 знімальний день.
ОЩ: А на що жити?
РЗ: Я дуже невибаглива, можу затягнути пасок. Насправді, шалені гроші від зйомок розбещують. Колись купила дорогий італійський диван зеленого кольору (говорить сміючись). Він коштував мої чотири знімальні дні. А потім півроку не було роботи, підходила до дивана і казала: я тебе ненавиджу.
ОЩ: Ви казали, що в певний момент виходили на сцену з відчуттям порожнечі. Вам дійсно було важко віддатися мистецтву?
РЗ: Так, були думки піти з професії остаточно. Я думала перекваліфікуватися, як і багато друзів. Усе життя мені було важливо відчувати себе потрібною: і в особистих стосунках, і в професійних. Актор – це не та професія, коли ти вийдеш з одиночним пікетом під кіностудію Довженка і будеш кричати «Зніміть мене в кіно». Ти чекаєш. Якщо немає потреби, запиту на твій типаж, вік, акторську психофізику, то не запрошують зніматися. І ніякі знайомства, кумовство, «ліжко» не допоможуть. Попереджаю молодих дівчат, щоб не плекали зайві надії.
Я не маю контрактів на 5 років, як голлівудські актори. Україна – моя країна, але вона не є в топі 5 кінематографічних держав. І це вже мої проблеми, що свого часу не поїхала в іншу країну, не вивчила іноземної мови. Була можливість поїхати в Росію на початку 2000-х, розумію, що в той період я би дуже багато знімалася. Але не шкодую. Також прагнула бути з сім’єю, бо зйомки за кордоном – це завжди розрив родини. Я хотіла нести відповідальність за виховання дитини сама, не перекладати на бабусь.
ОЩ: У кого Ви думали перекваліфікуватися?
РЗ: Я так якісно мила підлогу – з 4 поверху по 1 у своєму будинку. Пам’ятаю березень 2022-го, виходять сусіди з валізами і кажуть: «А ми думали, що це так добре комунальники працюють». Міркувала, піду в ЖЕК і влаштуюся прибиральницею на пів ставки. Також я наповнювала базу з «Євромайдан SOS» для переселенців – контакти по Закарпаттю – поселення, транспорт, їжа, волонтери, медична і психологічна допомога.
Одна з моїх нереалізованих історій – це психологія. Я могла би надавати психологічну допомогу. Вчора підійшла людина і каже: «Ви мене врятували своїми нічними ефірами». А я просто вмикала від початку війни стрим, готувала якісь вірші, читала… Вночі, а ночей люди дуже боялися. І, як виявилося, я підтримувала людей.
ОЩ: А що Вас тримало тоді емоційно?
РЗ: Психологи казали: щось робіть руками. Тому мила підлогу, доглядала за квітами.
В Бородянці ми знімали короткометражне кіно, і там росли квіти під будинком. Я знала, що будинки будуть руйнувати і квіти загинуть. Забрала ті рослини і посадила під вікнами свого будинку.
Це якась пам'ять, енергія. Дуже допомагало прибирання та догляд за квітами.
ОЩ: Як працював театр під час повітряних тривог?
РЗ: З вересня 2022-го я репетирувала виставу про життя в окупації з Херсонським театром ім. Куліша -тоді ще місто було в окупації. Ми отримали грант від Українського культурного фонду і поїхали туром по Україні (Черкаси, Київ, Миколаїв, Житомир, Івано-Франківськ, Львів, Кропивницький). У мене був монолог на десять сторінок – дуже драматичний, емоційний. Посеред монологу починається повітряна тривога, разів шість звучить повідомлення в театрі. А ще дві сторінки треба договорити. Люди починають розмовляти між собою. Директор театру каже мені: граємо. У колег в Одесі була посеред вистави звучала повітряна тривога. Виставу перенесли на інший день, бо тривога довго тривала, а людям треба було ще добратися додому.
ОЩ: Як це впливає на глядача?
РЗ: Це на всіх впливає. Ми, актори, жартуємо між собою. Наприклад, у «Травіаті» Віолетта не померла, Отелло не встиг задушити Дездемону, Ромео і Джульєтта закохалися, але не встигли померти. Часто, коли звучала тривога, глядачі не йшли до сховища, а сиділи і чекали продовження.
ОЩ: Наскільки змінився характер глядача?
РЗ: У кожному місті – свій глядач. У 2021 році ми зіграли по 2 вистави «Це все вона» у Львові, Чернігові й Сєвєродонецьку, всюди глядач інший. Вистава «Це все вона» – прірва в стосунках батьків та дітей, яка є актуальною завжди. А надто сьогодні, коли простіше сховати переживання від реального світу. Адже невідомому другу по листуванню можна розповісти будь-що. Проте реальне життя завжди наздоганяє. І правда про того, хто сидить по той бік монітору, може стати шоком.
Під час війни глядач активніше почав відвідувати театр. У Києві зараз на всі вистави аншлаг. У Львові в Театрі ім. Заньковецької аншлаги безкінечні, «люди на люстрах висять».
ОЩ: А що з українським кінематографом? Він і до війни переживав не найкращі часи.
РЗ: Біда. Велика біда. Після того як з посади голови Держкіно пішов Пилип Іллєнко, почалося найгірше. На його місце призначена Марина Кудерчук, яка взагалі необізнана в кіно і непрофесійно керує агентством. У неї взагалі не сформовані смаки щодо кіно. Якщо ти нічого не знаєш, то хоча б візьми сильних людей в команду. Вона цього не зробила. Протягом 2022-2023 років не запущено жодного повнометражного ігрового кіно в Україні. Те, що знімається – це силами каналів, коштами приватних осіб; знімається документальне кіно кінематографістами, які опинилися на фронті, або працюють журналістами. Люди, які зараз перебувають в Нацраді з питань кіно – теж окреме питання. Я не знаю, яку треба мати сміливість, аби люди погоджувалися обіймати такі посади…
ОЩ: Такі призначення – це свідоме руйнування владою українського кіно?
РЗ: Так. Це саме руйнування кіно. Зараз свідомо використовують поняття, що все це не на часі, бо війна. Кіно – це інше, ніж театр. Коли вимикали світло, то глядачі в театрі включали телефони і так догравали вистави. В кіно так не зробиш. Я можу погодитися безкоштовно зніматися, режисер може безоплатно працювати, але світло, камеру не дадуть безкоштовно. Виробництво вимагає грошей.
ОЩ: Фільми про війну сьогодні знімаються?
РЗ: Знімається багато документального кіно. І це більше ніж фільми, це свідчення злочинів країни-агресора, Росії, це документи для суду в Гаазі. Ігрові фільми теж знімаються. Деякі колеги вважають, що має пройти час, переосмислення, а деякі наполягають на тому, що треба знімати зараз, бо Росія вже знімає, долучає іноземні кінокомпанії і спотворює історію.
Що ми називаємо «фільмами про війну» – це батальні сцени, авіація, кораблі, чи жінка, що тікає в Європу зі своїми котиками і песиками? Суспільство зараз поранене, знімешся в серіалі про кохання і почуєш: «Як можна таке знімати, коли стільки горя?». Знімешся про війну – те саме.
Я знялася в фільмі «Юрик», і зіткнулася з найбільшим хейтом у своєму житті (після виходу фільму було багато негативної реакції: фільм позиціонувався як заснований на реальних подіях, але були дорікання у численних невідповідностях фактам, пізніше автори зазначали, що знімали художній твір – ред.). Я погоджуюсь з усією критикою на нашу адресу, продюсери офіційно вибачилися і пообіцяли фільм переробити. Я теж написала на своїй сторінці у Facebook вибачення, і знову дорікають: «А чому так пізно вибачаєтесь?» Я написала тоді, коли змогла знову дихати, не описуватиму свій стан, фобії, які у мене з’явилися, що відчували колеги, які працювали над фільмом.
За два знімальних дні люди готові були перекреслити все те, що я робила все життя, мою принципову позицію з 2014 року. Прокльони – то ще нічого, в порівнянні з тим, що одна людина вимагала, аби я віддала паспорт України, бо я «продажна і лицемірна». Але це не лише війна вплинула на людей. Історія людства свідчить, що ти не маєш права на помилку. Я завжди кажу про відповідальність митця. Ну от власне і отримала…
ОЩ: Як після такого хейту творити далі?
РЗ: Не знаю. Хотіла написати заяву, що більше не буду зніматися в кіно. З 2016 року, після фільму «Гніздо горлиці», мені не пропонували грандіозних ролей. «Гнізда горлиці» вдруге не трапилося у моєму житті. На початку кастинг-директори так і казали: Риммочко, після такого фільму ми не можемо тобі запропонувати щось. На що я відповідала: може, будемо підтягувати кіно до такого рівня? На щастя, у мене ще був серіал «Люся Інтерн». У нас є ще одна проблема – вік актриси. Навіть голлівудські актриси кажуть, що їх не знімають після 50. В кіно ходить переважно молодь. Погодьтеся, не підуть вони на проблеми жінки 50+, яку покинув чоловік.
ОЩ: Якщо запропонують роль в кіно про війну – погодитеся?
РЗ: Дивлячись, яке це кіно, яка роль і сценарій. Коли почалася вся ця історія з хейтом, я зрозуміла, що більшість людей не розуміє, що в кіно є продюсер, сценарист, є ціла група людей, які працюють над створенням кіно. Але винною зробили лише мене.
ОЩ: Ми зустрічаємося у Варшаві. Ваша діяльність тут дуже активна. Відбувся Ваш творчий вечір, Ви читали фрагменти з книги під час презентації «Війна 2022», вели творчий вечір-зустріч з Павлом Казаріним.
РЗ: Мене запросили на форум Євген Клімакін і Наталка Панченко. Це була цікава дискусія – про український бізнес в Польщі, значення культури, військові історії. Євген запропонував модерувати захід, на що я відповіла: «З Казаріним? Та ні, я боюсь». Раніше не займалася модерацією. Спробувала, зрозуміла, як це мені подобається. Насправді, ніколи не жила одним театром.
Я навчалась в Аспен Інституті на курсі «Відповідальне лідерство», мені небайдуже, що відбувається в політиці; серед моїх друзів є і письменники, і військові, і громадські активісти. Чотири роки була членкинею Шевченківського Комітету. Була випробуванням для самої себе робота телеведучої ранкової програми: прокидалась о 3 ночі і їхала на роботу, а зазвичай о 3 я лише лягаю спати. Все, на що я спочатку реагую: «Я не зможу», – за мить перевертається в мені в «Я зможу!».
Зараз відкриваю в собі речі, які раніше десь придавлювалися. Коли відчула, що можу говорити, що мене слухають люди не з ввічливості, а тому що їм цікаво, зрозуміла, що я можу це робити. І це приносить неабияке задоволення.
ОЩ: Але Ви досі відчуваєте, що робите недостатньо?
РЗ: Так. Я могла би робити більше. Давати більше концертів, вечорів.
У 2014 році я не могла зайти до кав’ярні. Коли з кимось зустрічалася, робила каву вдома, брала стаканчики, ми з друзями обирали лавочку в парку чи галявинку. Я розуміла, що навіть ці 100-200 грн можна віднести в Київський госпіталь.
Те, що зараз відбувається, це спільний біль. Якщо є сили вийти з цього болю, важливо допомагати іншій людині. Важливо думати про те, що буде після Перемоги. Подбати про свій психологічний стан.
Відповідальність кожного бізнесу – вже зараз знайти можливість працевлаштувати людину, яка дала можливість робити цей бізнес, людину, яка повернулася з фронту.
ОЩ: Де шукати мотивацію?
РЗ: У нас лише один дубль на життя. Дуже люблю трактат Григорія Сковороди «Про радість серця». Можна вціліти тільки тоді, коли наповнюєш радістю серце. І ця радість серця не 24/7 відбувається, а моментами. Ти можеш дивитися на струмочок, чути дитячий сміх – і радіє серце. Ми живі, треба наповнювати своє життя життєдайністю. Впасти в депресію, ходити як мерці по цій землі дуже легко і небезпечно. Важливо не відкладати свої емоції та життя на потім.
ОЩ: Що найважче під час війни?
РЗ: Приймати смерть найкращих.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
