Сьогодні українсько-ізраїльська гуманітарна місія FRIDA об'єднує понад 1000 медиків-волонтерів, які не байдужі до того, що переживає український народ і готові разом йти до перемоги. Про виїзди, історії пацієнтів та складнощі під час роботи місії FRIDA розповіла Оксана Лазоренко, лікар-отоларинголог вищої категорії, дитячий ЛОР, яка долучилася до роботи організації.
Оксана Щирба: Як виникла місія FRIDA?
Оксана Лазоренко: Усе почалося, звичайно, з повномасштабного військового вторгнення. Ізраїльтяни Роман Гольдман та Марк Нев’язький об’єднали 980 медиків з України. Вони усвідомили, що в нашій країні відбувається те, що не може відбуватися у світі і це потрібно зупинити. У них виникла ідея відкрити благодійну організацію, яка буде допомагати цивільним людям отримувати медичну допомогу, а також по можливості ― гуманітарну. Роман Гольдман до цього працював з лікарями і мав зв'язки з потужними клініками Ізраїлю, що, звісно, допомогло в реалізації його задуму. Спочатку це була невелика кількість лікарів-волонтерів. Люди приєднувалися до цієї ініціативи в основному через «сарафанне радіо». Навесні 2022 року зрозуміли, що є великий запит на таку допомогу. Інформацію про організацію поширили у Facebook із запрошенням долучатися.
Велика трагедія в країні зібрала справжніх лікарів-професіоналів та однодумців, які хотіли допомагати
Спочатку нас було небагато ― осіб тридцять. Ми їздили на Схід раз на тиждень. Крім цих виїздів, лікарі не припиняли працювати на основній роботі. Переважно їздили на вихідні. В такому режимі, звісно, було непросто. Але у нас була мета і нашої допомоги потребували люди. Згодом кількість лікарів почала зростати.
Самі виїзди заряджали нас потужною енергетикою. Коли ми заїхали в деокупований Херсон, то працювали в складних умовах, не було світла і тепла, дуже холодно. Де була змога, ми ставили генератори, але їх потужності не вистачало, бо лікарів багато. Пріоритет надавався, наприклад, гінекологам, бо була, скажімо, необхідність, щоб люди роздягалися. Сьогодні місія налічує майже тисячу осіб, з них ― приблизно вісімсот лікарів. Це парамедики, психологи, реабілітологи, фармацевти тощо. FRIDA ― це дуже потужна організація.
Лікарі з яких регіонів?
Зараз вже зі всієї України. У нас є лікарі зі Львова, які виїжджають раніше, щоб потрапити в потрібне місце. Уявіть, що таке їхати зі Львова на Схід країни. Також є лікарі з Одеси, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва, Харкова. Звичайно, найбільша кількість медиків ― з Києва. Коли ми починали, було лише шість лікарів. У багатьох діти, чоловіки не відпускали на окуповану територію. Зараз я їжджу приблизно раз на місяць, бо є кому долучатися. І моє серце спокійне, бо всі пацієнти отримують необхідну допомогу.
Як Ви стали частиною місії FRIDA?
Не повірите! Я побачила оголошення у Facebook і одразу подала заявку. Я поїхала у відпустку на місяць до сестри. Це був червень 2022 року. Сестра була в Польщі, і я навідалася до неї, щоб якось допомогти стати на ноги, щось організувати і трохи переключитися зі своєю дитиною. В Європі ми були три тижні. Тоді було багато часу, я читала різні повідомлення у соціальних мережах і зауважила оголошення щодо збору лікарів і ― записалася. Мені зателефонували і спитали: «Ви їдете?» Я відповіла: «Так, я їду.» Я тільки повернулася з відпустки і уже на наступний тиждень поїхала на виїзд. Тоді я усвідомила, що окрім основної роботи, у мене є важлива місія ― допомагати людям. Я побачила, що це дійсно потрібно. Мій перший виїзд був в Мукачево. Може виникнути думка: що ми там робили? Але там був дуже великий наплив людей. Ми працювали з дев'ятої ранку до шостої вечора. Пацієнтами були тимчасово переміщені.
Майже два роки ми оперували повністю безкоштовно, необхідні витрати покривали волонтерськими лініями, щось самі закуповували
Зараз люди більш-менш адаптувалися до всіх змін. А на той час більшість були розгублені. Тому допомога, яку ми надавали, була дуже потрібна, люди були безмежно вдячні. Ми намагалися видавати усі потрібні ліки, які були в наявності, особливо пацієнтам з важкими станами, як, наприклад, цукровий діабет.
В які області найчастіше їздили?
Ми часто їздили в Харківську область. У самому Харкові не було потреби. Там працювали лікарі. А в селах була катастрофічна ситуація. В села не пускали цивільних людей. Нас супроводжували військові і впускали тільки за згодою. Люди ховалися по підвалах. З моєї практики було дуже багато грибкових отитів. А це такі захворювання, які треба лікувати вчасно, бо можуть виникнути дуже серйозні наслідки. Те, що ми робили, було дуже потрібним.
Необхідне обладнання Ви возите з собою?
Не все. Наприклад, УЗД, апарат експертного класу ― так. В групі їздять першокласні фахівці, які точно ставлять діагноз. Те, що можна зробити на місці, ― робимо. Виявляли новоутворення, брали біопсію. Наші гінекологи їздять з кольпоскопом, педіатри ― з усіма необхідними вакцинами.
З якими основними труднощами Ви стикалися під час виїздів?
Часто пацієнти психологічно зривалися. Я не була готова до цього. Люди боялися, що їх не встигнуть прийняти. Але ми, лікарі, завжди ставились із розумінням. Навіть якщо до тебе приходить людина з агресією, недовірою, зі своїми страхами, то ти маєш пам’ятати, що ти приїхав до них допомогти. Було багато психосоматичних проблем. Завжди варто усміхнутися, обійняти. І люди відразу змінюються. Але, повірте, в такому потоці агресії працювати нелегко. Складно не реагувати на це.
Були на прийомі 21-річні хлопці. У них шуміло у вухах і була п'ята чи шоста контузія. При цьому вони усміхалися, мовляв, ще молоді і що все буде добре.
Але за них дуже страшно, бо є моменти, які вже не можна повернути. На тебе дивиться доросла дитина і, можливо, вона наступного разу не повернеться з бою і не усміхнеться
Ми прописували всю необхідну терапію військовим, але розуміли, що, наприклад, той же снайпер, зараз піде в наряд, буде знову кудись бігти. І тоді ти не знаєш, чи буде він контролювати лікування, чи не виникне ускладнень. Бо ми зазвичай таких пацієнтів контролюємо. У таких випадках ми завжди залишаємо свій телефон для зв’язку. Але не всі пацієнти слухняні. Якось прийшов до мене хлопець, вхопив за руку і промовив: «Виріжте мені негайно гланди, у мене було три абсцеси і я не хочу переживати наступний.» Просив зробити без знеболення. А я як лікарка усвідомлюю, що будь-яке хірургічне втручання може мати свої наслідки. Крім того, немає всіх необхідних стерильних інструментів. Кажу: «Приїдь до мене на один день до Києва.» А він не може, бо на передовій і його нікому підмінити.
Пані Оксано, попри вибухи та всю небезпеку, Ви доїжджаєте до пекельних точок, надаєте допомогу людям. Але все одно ж є інстинкт самозбереження і внутрішній страх?
У мене немає внутрішнього страху. Я не знаю, як в інших людей. Я завжди міркувала, як можна все це переживати. Але коли маєш цілі та мету, то в тебе немає часу думати про страх. Перші три тижні взагалі майже нікого не було з наших лікарів, бо вони просто не доїжджали. Щоб не наражати себе на небезпеку, ми жили з донькою в лікарні. Мені так було комфортніше та спокійніше. Лікарня для мене завжди була своєрідним місцем безпеки.
Чи були небезпечні ситуації під час виїздів?
Були моменти, коли прилітало поруч. Ми якось поверталися з Херсону, тоді прямо в нашу поліклініку прилетіла ракета. Це сталося як тільки ми сіли в наш автобус. Кілька разів було дуже складно в Харківській області. Ти приїжджаєш, а немає нічого ― ні світла, ні води. Чоловіки, аби справитися зі стресом, зловживали алкоголем. Літні люди не хотіли взагалі залишати рідні домівки. Ми приймали допізна в сильному холоді з генератором. Одного разу поверталися додому, був густий туман. У нас немає броні, лише каски. Жодної зброї. Наші водії були і нашими охоронцями.
В будь-який момент нас могли розстріляти, або взяти в полон. Але це усвідомлення приходило уже в дорозі
Тоді ми всі їхали мовчки. Було по-справжньому страшно. Найгірше, що не можна було зайняти себе речами, які допомагають відволіктися. Адже коли я працюю, у мене немає страху. Я маю зробити свою справу добре. У мене має все вийти. Я маю подбати про своїх пацієнтів.
Тому так, було багато небезпечних, навіть смертельних, ситуацій. Але в лікарів дуже дивне почуття гумору. Вибачте за подробиці, але якось колега зайшла в туалет на вулиці. А десь поруч прилетіло. І вона жартома каже: «Боже мій, як би я не хотіла так загинути, бо якось соромно померти в туалеті.» На щастя, ніхто з наших лікарів не загинув. Адже ти усвідомлюєш, що можеш бути не в тому місці, не в той час. Моя подруга Оксана, яка працювала у відділенні трансплантації кісткового мозку, загинула в Києві. В її автівку влучив снаряд біля Університету Шевченка.
Вона згоріла живцем о 8:30 ранку в звичайний будній день. Тому ти не можеш бути ніде в безпеці в Україні. Кожен день хтось гине. Ми, лікарі, вже зробили свій вибір. Ми не маємо часу думати про небезпеку. Бо ми приїхали допомагати.
Скільком людям організація надала допомогу від початку своєї роботи?
Щоб сказати точно, то ми не підраховували. Це більше десяти тисяч людей. У нас на одному прийомі могло бути триста осіб.
Для кваліфікованого лікаря це дуже багато.
Як і хто організовував виїзди?
Насправді організація виїзду ― це дуже великий шматок роботи. Раніше у нас були капітани, які все організовували: де ти будеш жити, що їстимеш, де прийматимеш пацієнтів. Зараз у нас є офіси, і хлопці та дівчата домовляються через різні канали з громадськими діячами. Ми дуже потужно працювали з фондом Пивоварова в Харківській області. Вони надавали велику допомогу своїм громадам і організовували виїзди. Іноді забезпечували нам і житло. Зараз винаймаються готелі або квартири у відносно безпечній зоні. На початку траплялося й таке, коли ми ночували у спальниках. Зупинялися і в пансіонаті, де жили літні люди, яких вивезли з Харкова. Пансіонат знаходився неподалік від Харкова, але з більш безпечної сторони. Там були жахливі умови ― пліснява, вологість, холод. Але ми ж не їхали за комфортним життям. Головне було десь переночувати і поїхати далі. Зараз, коли є більше підтримки, лікарі мають кращі умови перебування.
Скажіть, будь ласка, з якими травмами Ви стикалися найчастіше?
Діставали сторонні тіла з рогівки та вуха. У мене взагалі є колекція намистин різних кольорів. Бо часто доводилося їх витягувати з вух дітей. Бували новоутворення вуха, різні папіломи, які можна травмувати. Що могли, те вилучали на місці. Багатьом прописувала лікування та подальше діагностичне обстеження на пів року.
Ви зустрічалися з різними історіями пацієнтів. Яка запам’яталася найбільше?
У мене була жінка з хлопцем, які живуть в Слов'янську. Вони не виїхали. Не питайте мене чому, бо не знаю. Люди бувають різні. Тоді її синові було шістнадцять, дуже гарний та розумний хлопець. Вона прийшла з ним на прийом і сказала, що він не дихає нормально. Вони уже зробили комп'ютерну томографію. У хлопця були кісти в гайморових пазухах, і ніс взагалі не дихав. Йому була потрібна операція. Але не проблема її провести. Є ще період реабілітації. Потрібно бачитися, спостерігати за станом дитини. І вони приїхали до Києва. А в жінки, крім цього хлопця, ще одна дитина. Це був невеликий квест. Бо треба десь їх всіх розмістити, а місць і так замало. Я домовилася за квартиру. І ця жінка розривалася між двома дітьми: одну вона не могла залишити, бо мала, а інша потребує догляду після операції. Ти дивишся на все це, а жінка не просить жодної допомоги. Є ліки, яких немає в наявності, і їх треба придбати самостійно. І я розумію, що в цієї матері просто немає грошей на ліки, але вона їх не просить. А потім тишком-нишком ця мама намагається засунути мені гроші в кишеню, щоб віддячити. А я добре знаю, що означає ця тисяча для цієї жінки. Я кажу «Ні, нічого не потрібно», а вона ображається, що я відмовляюся брати кошти.
Згодом, коли під час чергового виїзду, ми зупинялися в готелі «Зоря» у Слов'янську, я приїжджала до цієї сім’ї. Уявіть, як вони живуть: всі вікна закриті фанерними листами, бо розбиті. Зима, холодно. На вулиці виють бродячі пси. І поруч постійно влучають снаряди. Це жахливо. Ти розумієш наскільки їм важко жити, що вони виживають кожного дня. Так, вони можуть виїхати. Але невідомо, з чим вони зіткнуться в іншому місті чи країні.
Ти не можеш їх судити, бо люди можуть боятися якихось змін, не мати відповідних рис характеру чи стійкого типу нервової системи, аби адаптуватися до нових умов. Але коли ти бачиш жахливі умови, в яких живуть деякі українці, то стає лячно.
Коли взимку ця мати в одній сорочці вибігає за тобою з банкою компоту, аби подякувати, це нагадує якийсь епізод з фільму
Коли живеш у комфортних умовах, дуже складно зрозуміти тих, хто ховається у підвалах, виживає та об'єднується. Не всі можуть кудись поїхати і почати життя заново.
Коли заходили в Ізюм, нам розповідали, що була жінка, яку знайшли в дуже важкому стані. Вона важила 21 кілограмів. Її просто заколотили в будинку. Знайшли її випадково, і вона, на жаль, не вижила. Обличчя війни жахливе. Ти розумієш, що військові, які усміхаються, можуть загинути, і ти їх більше ніколи не побачиш. Ти не розумієш, чому діти мають жити в таких умовах, а цілі села з літніми людьми сидіти на гідазепамі.
Ваші рідні, мабуть, хвилюються за Вас. Чи не відмовляли вони Вас не їздити на Схід?
Вони добре знають мій характер, що немає сенсу щось казати. Адже я все одно поїду. Тому просто підтримують мене та чекають з поїздок зі словами: «Бережи себе»! Взагалі мені пощастило з генетикою. Мої батьки дали мені гарне виховання та прищепили важливі цінності. Моя бабуся по материнській лінії пережила голодомор. Вона завжди давала мені настанови: «Дитино, купи собі мішечок гречки та борошна. Нехай у тебе будуть під матрацом.» Я завжди мала сухарі і борошно. Інша бабуся по татовій лінії пережила концтабір. Її подругу розстріляли, а бабуся, на щастя, вижила. Мабуть, ця витривалість передається і генетично.
Чого потребує FRIDA сьогодні?
Це волонтерська організація. Тому ми постійно потребуємо надходжень. На щастя, лікарів зараз вистачає. Ми приїжджаємо на Схід з обладнанням та ліками, і це вимагає регулярного оновлення. Не завжди є достатньо усіх ліків, які потрібно надати пацієнтам. Тому ми будемо вдячні будь-якій допомозі, будь-яким донатам, бо є дуже багато напрямків, які розвиваються і потребують підтримки. А ми й надалі працюємо заради перемоги і відновлення нашої держави.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
%20(1).avif)
