Ексклюзив
20
хв

Вероніка Марчук: У мене була мрія стати мамою. Я дуже довго до цього йшла

«Роблю стільки, скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Я всім пояснюю, що важливо бачити інші варіанти, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі й обов'язково буде результат» ― Вероніка Марчук про шлях до материнства.

Оксана Щирба

Вероніка Марчук, 23.02.2023. Фото: Adam Bilik

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства. 

Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті? 

Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте:  коли в тебе багато успіху,  хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися  негативні «сенсації» про мене. Це було вперше  в моєму житті, та ще публічно.  Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.  

Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали  мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш.  Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя. 

Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди

Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому,  піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…

Маленька Вероніка Марчук. Фото: з приватного архіву

Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися. 

Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в  чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.

Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори

Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як  себе почували поруч із тобою». 

Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною,  проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату. 

Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта? 

Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час. 

Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково  потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж,  в мене почалися нервові зриви.

Вероніка Марчук з похресницями. Фото: з приватного архіву

З чим це було пов’язано?

Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав,  запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.

Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм.  Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя

І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.

Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку. 

Колишній чоловік Цезарій Пазура Вам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?

Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення  дивувалося: «Як це? Тепер ти  не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»

Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках  потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду. 

Школярка Вероніка Марчук (праворуч) з подругою. Фото: з приватного архіву

Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?

Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися  життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця  сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю:  «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення. 

І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе. 

Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?

Так, це правда. Я вам скажу чесно,  мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди.  А ще я мала батька Михайла,  який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він  був суворим,  завжди  казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів  підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити. 

Скільки процедур ЕКО Ви зробили?

Повних процедур було дев'ять. 

Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз  я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було  такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають  і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері,  з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.

Вероніка Марчук в сесії для журналу Viva. Фото: Olga Majrowska
Вероніка Марчук з донькою, фото: приватний архів

Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?

Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже  мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.

Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком 

Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється  наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп. 

Хто Ваш другий чоловік?

Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.

Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто  я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову  будуть  говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди  хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.

Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?

Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла  вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати.  На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.

Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку  в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати. 

Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що  хочу. 

Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…

На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів, але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.

Це була  лікарська помилка?

На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів. 

Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.

Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?

Було й таке, що мені відмовляли. Тому я  одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі  не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.

Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?

Це був той час, коли  я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби  я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім  того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут  прописані.

На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?

Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй  4 роки, вона має свої зацікавлення і  мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися  на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже  почала  працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи  7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить. 

Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше  втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?

Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також  серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою. 

Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?

Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки.  Виявилося, що це ненормально. А я  цього не знала,  бо  не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я  запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а  я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.

05.12.2020 Варшава. На знімальному майданчику телепрограми Dzień Dobry TVN. Вероніка Марчук з донькою Анею. Фото: Bartosz Krupa/East News

Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?

Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але  не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я  принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття. 

Що би Ви  порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?

Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому  сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія

Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу,  наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ―  усиновлюю дитину, D ―  опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти  до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди! 

No items found.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
кримський дворик леране

«Усе дитинство я слухала історії про депортацію. І про райське місце, куди всі хотіли повернутися, — Крим»

Ксенія Мінчук: Які спомини вашої родини про депортацію 1944 і повернення до Криму лишились з вами? 

Леране Хайбуллаєва: Під час депортації частина моєї родини покинула Крим, але з часом повернулась. А татова родина потрапила у Сибір (добре, що хоч влітку). Бабуся розповідала, що вона працювала на лісопильнях. 

Для кримських татар у депортації перший час діяла комендантська година. Було заборонено без письмового дозволу виїжджати за межі того чи іншого місця. Тому татова родина пережила зиму в Сибіру. Для кримських татар це було катастрофічно важко. З теплого краю опинитися в такій жорсткій зимі… 

Тому більшість з тих, кого депортували до Сибіру чи Казахстану, переїжджали в Узбекистан. А коли були скасовані комендантські години, люди почали шукати своїх і повертатися. 

Вже 70 років минуло, але й досі є ті, хто не знає долі своїх рідних. У соцмережах є групи, де киримли шукають одне одного. Донині

Ми повернулися до Криму, коли мені було 8. Це було 21 червня 1990 року. Повний салон літака ТУ-154 з Узбекистану — кримські татари. Жінки, діти, літні люди. Чоловіків не було, адже вони виїхали раніше, щоб знайти житло та організувати переїзд своїм родинам. 

Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до повернення в Крим. Леране з мамою праворуч. Приватний архів

Ми приїхали до села у Джанкойському районі. Дуже старий дім, усюди бур'яни... Це був контраст для мене, адже в Узбекистані ми жили у двоповерховому будиночку у селищі міського типу. Тобто ми з міста потрапили в село. Всередині не було туалету, ванної кімнати. Так почалося наше кримське сільське життя. 

Батьки нам завжди казали, що ми маємо добре вчитися й поводитися, бо по нас будуть судити  про усіх кримських татар. Насправді, добре, що ми попали в село. Бо на відміну від міст, у школах тут здебільшого вчилися кримськотатарські діти. До того ж у містах діяло негласне правило — не продавати квартири кримським татарам. У містах наші люди натерпілися різного. Ми потрапили в агресивне середовище, де панувала радянська пропаганда, яка інерційно запускалась і в Україні (хоча Україна підтримувала повернення кримських татар). Людям у Криму вселяли думку, що коли повернуться кримські татари, вони будуть всіх різати та забирати свої домівки. Але як би цього не хотіла Росія, нічого такого не було. Хоча провокації виникали регулярно.  

Бабусі розповідали, що радянську пропаганду про дивних і чужих кримських татар розповсюджували і в Узбекистані. Але коли вони туди приїхали, люди там зрозуміли, що ми свої, у нас і мови схожі, і релігія спільна. Узбеки дуже допомагали нам виживати. Наприклад, мою маму грудьми годувала сусідка-узбечка. Бо у бабусі пропало молоко.

«Бетономішалка — символ мого дитинства»

— Колись ви сказали, що «виросли на барикадах». Що це означає?

— Перші 5 років у нас були постійні мітинги. Наш дім був як «перевалочна база» — у нас зупинялися інші кримські татари, поки шукали житло для своїх родин. Усі ми були активними, писали транспаранти, їздили з батьками на акції протесту, постійно кудись неслися. Це я і називаю «барикадами». 

Щороку 18 травня ми в Сімферополі відзначали День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Я стала журналісткою. Все це складалося пазликами. Завжди питала себе, хто я, звідки, чому це сталося. Занурювалася в історію, хоча історії ж офіційно не існувало, все передавалося усно. Ні цілісної та об'ємної історії Криму, ні історії кримських татар досі немає в підручниках України. Добре, що хоча б є книги про історію Криму від українських приватних видавництв. 

На вкорінення нам, кримським татарам, знадобилося 15-20 років. Ми побудували свої мікрорайони, їх у Криму 11. 

Кримським татарам видавали землю без електрики, без води — «будуй, що зможеш». Оці «колишки» на межі земельної ділянки — для нас це щось сакральне. Це означало, що це наша земля і ми можемо тут жити

Ми завжди щось будували. Бетономішалка — символ мого дитинства. У нас навіть з'явилась приказка, що якщо у кримських містах чи селах на подвір'ї стоїть бетономішалка, то це подвір'я кримських татар. Біля Євпаторії кримські татари відкрили будівельний магазин і назвали його «Вічне будівництво». 

А ще обов'язковим було віддати дітей навчатися у вищий навчальний заклад. Вища освіта для нас — культ. Це статус, престиж. Батьки мають дати кращий старт своїм дітям. От я, дівчина із села, вступила до Сімферопольського вишу і стала «козирною нареченою».

Після етапу вкорінення прийшла стабільність. Почав з'являтися бізнес, депутати з кримських татар, а з Меджлісом зрештою почали рахуватися. Наприклад, кримська організація «Партія Народний рух України» налічувала близько 2 тисяч членів, і практично всі вони — кримські татари. Помаранчеву революцію в Криму підтримали і кримські татари. Я особисто показово носила помаранчеву краватку. Ми були за європейську Україну. Але стався 2014 рік — окупація.

Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо

«Для мене головна трагедія окупації 2014 — це загибель сусіда, яка приголомшила весь Крим»

— Колись ваша родина пережила депортацію, тепер ви — окупацію. Яким для вас був цей час? 

— Ми жили у передмісті Сімферополя. Пам'ятаю танки, а також гелікоптери, які дуже низько літали над нашим домом. Недалеко від нас була військова частина. Але відчувалося, що цього разу це не навчання, а щось інше. 

Головне, що сталося на початку цієї окупації — смерть мого сусіда Решата Аметова. Ми шукали його два тижні — розвішували фотопортрети в місті, підключали телебачення для поширення інформації. Згодом було знайдено його закатоване тіло… На його поховання з’їхались тисячі людей з усього Криму. Трагедія однієї родини стала трагедією всього півострова.

<frame>3 березня 2014 року кримськотатарський активіст Решат Аметов вийшов на центральну площу Сімферополя з протестом проти окупації Кримського півострова. Це був одиночний пікет. Його затримала так звана «кримська самооборона». Тіло Решата Аметова зі слідами катувань та насильницької смерті було знайдене 15 березня у селі Земляничне Білогірського району Криму. На його тілі були сліди численних тортур, голова була перев’язана скотчем, поруч лежали кайданки. Злочинці досі не покарані. Слідство нібито ведеться окупаційними адміністраціями. Українські правоохоронні органи не мають доступу ані до матеріалів справи, ані до місця злочину.<frame>

Кримськотатарський активіст Решат Аметов (Герой України посмертно) з дітьми. 2013. Фото: ctrcenter.org

— Мене страшно бісила тупість росіян, які почали приїжджати до Криму. Уникнути комунікації з ними було неможливо, вони дуже швидко стали підлаштовувати півострів під себе. Не розуміли, чого їх не люблять. Вони були впевнені, що приїхали нас рятувати. 

На нашій вулиці вони почали займати домівки. З'явилися їхні магазини, але на роботу туди брали «тільки слов'ян». Знову в наш бік почалися цькування, а згодом обшуки, арешти. Але найбільше шокувало, коли сусіди стали вивішувати ту трикольорову ганчірку як свій прапор. 

Я пробула в окупованому Криму 2 роки. Збирала гроші на українську армію, говорила про незаконність того, що відбувається на півострові. І мені натякнули, що краще мені поїхати від гріха подалі. Я виїхала в лютому 2016, і згодом ми із сином оселилися в Ірпені. 

«Через чібереки просуваю інформацію про Крим і нашу історію»

— Ви виїхали з півострова, але створили навколо себе кримську атмосферу, яку так любите. Розкажіть про ідею свого кафе.

— У Києві ми відкрили свій перший кримськотатарський заклад — маленьку чіберечну (кримські татари кажуть не чебуреки, а чібереки — Ред.). Називалася вона «Толу чіберек», що перекладається як «повний чіберек». Чіберечні радянського штибу в Києві тоді теж були, це досить популярний формат фастфуду. Але у тих великих чібуреках було мало м'яса. Я ж показувала киянам, що правильний чіберек має бути повний м'яса. 

Одна з основних страв кримськотатарської кухні — янтик або «дієтичний чіберек». Фото: FB Кримський дворик

У своєму закладі я розповідала людям про Крим та історію кримських татар. Вирішила, що через чібереки буду просувати інформацію.

Говорити про Крим через нашу їжу — заходить аж бігом. Люди починають цікавитися, розпитувати. Спочатку, чому справжній чіберек має бути саме довжиною 15 сантиметрів, а далі вже про повернення після депортації

Іноді мені кажуть: «Та забудьте ви про Крим, він вже проросійський увесь». А я їм: «Була Російська імперія і перша анексія. Де Російська імперія і де кримські татари? Була депортація Радянським союзом 1944 року. Де Радянський союз і де кримські татари?» Кримські татари переживуть і цю анексію, дай Боже. Питання тільки — якою ціною. Вона вже дуже висока.

В Ірпені я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — військовим медиком. Я тоді вже мала свій «Кримський дворик» і організовувала обіди в шпиталь, де він лікувався. Через місяць після нашого одруження сталося повномасштабне вторгнення. Зараз він не воює через інвалідність. Але кожен раз, коли дізнається про загибель побратима, довго дивиться на свій бронежилет. Він досі у нього є — висить на манекені. А сумка з військовою формою і аптечка лежать поруч. Він готовий у будь-який момент повернутися до бою.

— 2022 рік. Росіяни в Ірпені, знову окупація. Як це пережили знову? 

— Бабуся розповідала мені, що під час депортації їм на збори давали 15 хвилин. І треба було взяти найважливіше. Якщо ви будівельник, то це інструменти, бо вони дадуть можливість заробляти на життя. Якщо швачка, то треба брати швейну машинку. У мене в голові були рецепти, я взяла із собою ноутбук — та й усе.

Ми не одразу поїхали з Ірпеня. Деякий час допомагали сусідам — ліками, продуктами. Коли танки вже були на околицях, вирушили в автоколоні, яку організувала Ірпінська біблійська церква. І згодом опинились у Львові.

«Мій Крим пахне полином»

— Ваш «Кримський дворик» знову відкрив двері у Львові. Розкажіть про атмосферу закладу: хо до вас приходить, чим ви годуєте?

— Що б там не сталося у моєму житті, я завжди і всюди буду відкривати свої «Кримські дворики» (сміється — Авт.). Навіть якщо доведеться робити це в Папуа-Новій Гвінеї. 

Леране на порозі свого кафе. Фото: Олександра Єфименко

Заклад знаходиться в історичному центрі Львова. Це єдине халяль-кафе у Львові, відкрите прямими носіями культури. До нас приходять різні люди. Якщо порівнювати із закладом в Ірпені, то туди приходили переважно переселенці, які ностальгували за Кримом. Тоді як у Львові багато молоді. Приходять за кавою та булочкою і кажуть: «Розкажіть про Крим і кримських татар». 

Для них я створила «Музей кримських спогадів», де кожна річ так чи інакше пов'язана з півостровом або кримськими татарами. І для них же постійно оновлюю свою маленьку бібліотеку. Там кримськотатарська абетка, історія, весільні обряди кримських татар, казки, Коран тощо. 

Мешканці Львова консервативні, ресторани відвідує вибаглива публіка. Останні 20 років у ресторанній справі Львів мав першість. Навіть Київ йому програвав, так кажуть. Якого галасу наробила свого часу та ж таки «Криївка»! Але корінні львів'яни не ходять по туристичних закладах. Вони шукають «правдиву» їжу. 

Заходять і до нас. Люди із заходу України рідко приїжджали до Криму, він для них здебільшого невідомий. І місцевим цікаво слухати про наших дисидентів, рух опору, депортацію тощо. Цікавляться закладом іноземці, військові.

Я не буду скромною і скажу —  «Кримський дворик» у Львові має 5 зірок на карті Google. Жодного негативного відгуку. 

У нас невелике меню. Найпопулярніша страва — янтик — це аналог чіберека, але печений на сухій пательні. Популярні також лагман, плов, шурпа, пахлава, кава по-кримські — наші гастрономічні кримськотатарські візитівки. Ми готуємо невеликими казанчиками, щоб усе було свіже. Також маємо традицію — щонеділі готуємо секретну страву, якої немає в меню. Це нашим клієнтам дуже подобається. Навіть замовляють наперед, не знаючи, що то буде. 

Робити бізнес у воєнні часи важко. Повітряна тривога, відключення світла, небезпека — все впливає. У мене працюють українки-переселенки з Луганську, Донецьку, Сум. Буває важко, але без «Кримського дворика» я не зможу. Те, що отримую від наших відвідувачів, заряджає мене неймовірно. Ми і плачемо, і обіймаємося. 

Взагалі ми — максимально простий заклад. Грантовий проєкт, тому великих грошей на відкриття не було. Але от в гостях у нас була відома політикиня і сказала: «Леране, нічого не міняй. Бо всякого інстаграмного, рафінованого, схожого одне на одне багато, а у тебе ні на що не схоже». 

«Колись відкрию в Криму… «Український дворик»

— Переселенці часто кажуть, що у них немає дому. Ви також переселенка. Чи відчуваєте себе у Львові вдома?

— Я — громадянка України, тому вся Україна — мій дім. Але на 100% відчувати себе вдома я можу тільки в Криму. Мої рідні там.

А твої люди — це і є твій дім

Найгостріше я відчула це десь у 2009 році, коли доводилося багато їздити Кримом. Я приїжджала в Судак, на батьківщину роду моєї мами, а там повно кримських татар. Мабуть, після Бахчисараю — це друге місто по чисельності нашого народу. Пам'ятаю, стою на зупинці громадського транспорту, а там молоді люди говорять нашою кримськотатарською мовою. Потім іду по кипарисовій алеї до набережної — і звідусіль звучить наша музика. Назви закладів, кав'ярень — все кримськотатарське. От там — я вдома. Повністю. 

— Чим для вас пахне Крим?

— Полином. Зеленню на початку червня, вигорілою в кримському степу. У дитинстві я пасла овець на полях, тому часто відчувала цей запах. У квітні Крим пахне квітами персика. Мій тато мав неймовірний сад персиків. А ще мій Крим пахне ароматом стиглої айви. Бабуся у жовтні збирала айву з дерев, заносила в хату та залишала на підвіконні. Аромат розносився по всій хаті… А потім запах варення з цієї айви. Ну і запах чібереків. У моїй родині частіше готували янтики, а самі чіберекі бували на столі в періоди релігійних свят. Ну і ще пахне кавою...

Фото: Олександра Єфименко

— Про що ви мрієте? Крім нашої перемоги, звісно.

— Повернутися до Криму і відкрити там «Український дворик» з українськими стравами. Зараз вивчаю цю тему. Наприклад, чим харчувалася родина Івана Франка. У Крим треба везти все українське. Нагадувати про Україну через смаки, музику, традиції. А ще заберу дівчат своїх, які працюють зараз у «Кримському дворику». 

У нас неймовірно багата спадщина: мовна, культурна, історична, музична, кулінарна. Маємо тримати за це. Плекати. Пишатися. І відроджувати.

20
хв

«Що б не сталось у моєму житті, я завжди і всюди буду відкривати свої смачні «Кримські дворики»

Ксенія Мінчук
максим буткевич полон

Український журналіст і правозахисник Максим Буткевич, відомий захистом біженців, шукачів притулку й несправедливо засуджених громадян України на окупованих територіях Донбасу, пішов захищати країну в перші дні великої війни, але у червні 2022 потрапив у російський полон. Сотні людей сприйняли це як особисте горе, намагались у різний спосіб вплинути на ситуацію й сприяти розголосу, писали листи підтримки Максиму в колонію. Буткевича обміняли 18 жовтня 2024 року — він провів у неволі два роки й чотири місяці. 

Зараз Максим у Києві, і ми розмовляємо про те, як він потрапив у полон, як там вижити й не втратити вміння радіти, про кризу світових правозахисних організацій і сенс реабілітації після пережитої неволі.

«Якщо не зупинити росіян, то не буде ні правозахисту, ні прав людини»

Ксенія Мінчук: Як вам теперішній Київ?

Максим Буткевич: Крім того, що дощить? (сміється — Авт.). Потроху звикаю. Мені дуже подобається, звісно. Це моє рідне місто. Але зараз я його бачу по-іншому. Київ став суворішим і жорсткішим. Я багато чув про те, що Київ, мовляв, живе, як мирне місто: люди ходять по барах, відпочивають. Може, я оптиміст, але у мене інші враження. Так, дійсно люди ходять по барах, але у кожному з них вони донанять на той чи інший підрозділ. Багато з'явилося книгарень — несподівано для мене. Не уявляю, як вони економічно виживають. Дуже багато відбувається культурних подій. Квитки на концерти чи театральні вистави важко дістати — розкуповують. І разом з цим у Києві відчувається напруга. Люди у тривозі, неспокійні. Постійні блекаути, тривоги, у кожного є хтось на фронті. Ніколи не відчував такої атмосфери — ні в Києві, ні будь-де ще. 

У Києві. Скрін з відео

— Чи є відчуття, що Київ втомлений?

—  Звісно. Ця втома неминуча. Було б дивно, якби люди не були в цьому стані. Але, кажучи зі своєї «бульбашки», є відчуття впертості. Тобто «так, ми втомилися, але це не означає, що ми ляжемо і будемо лежати й нічого не робити». Поразницьких настроїв немає. 

— Чому ви пішли воювати? 

— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у Києві залишилось мало людей. Біля міста вже точилися бої. І я пішов до військкомату. Можна було виїхати як правозахиснику — роботи було немало, і знаю, що мої колеги зробили дуже багато важливих речей. Але у той момент я розумів, що якщо не зупинити росіян, то в Україні не буде ні правозахисту, ні прав людини — і не буде про що розмовляти і з ким. А значить, треба захищатися. Зокрема, заради правозахисту. 

Зараз військові — одні з найменш захищених категорій населення. Як би дивно це не звучало. Є величезний запит на правову допомогу військовим, і він сильно перевищує пропозицію. 

Коли я приєднався до ЗСУ й отримав форму, то призупинив свою правозахисну роботу. Про що написав у своєму фейсбуці. В армії я став піклуватися про своїх підлеглих. Навряд чи це можна назвати правозахистом. Але це те, що має робити командир і просто людина. 

«Коли до цілі лишалося кілька десятків метрів, виявилося, що ми в оточенні й на прицілі»

— Ви потрапили у полон 21 червня 2022 під час виконання бойового завдання на Луганщині. Як саме це сталося?

— Напередодні ми отримали бойове розпорядження прибути для підсилення підрозділів у селі Мирна Долина Луганської області. Нашим завданням було зайняти спостережні пости вздовж дороги від Лисичанська на північ до Золотого на півдні. Це була для нас стратегічно важлива траса. Ми прибули туди після дуже сильного мінометного обстрілу, який тривав багато годин — всю ніч і потім ще ранком. Ми мали спостерігати та доповідати, без наказу не вступаючи в бій. Нас вивели на визначений спостережний пункт — під мінометним обстрілом, який не вщухав. Влаштувалися, як могли. Мої підлеглі вже були виснажені: не спали, не їли нормально. Але найважче було те, що було дуже спекотно, а у нас дорогою закінчилася вода.

Максим Буткевич у 2022 до полону. Фото: FB героя

В якийсь момент виникли проблеми зі зв’язком. Рації, які мали бійці, були не досить хорошими, їх було мало. Мабуть, працював ворожий РЕБ. Через це доповідати ми не могли. Наступного дня зранку в сусідню лісосмугу зайшли люди й техніка. Як виявилося, — супротивника, кількістю не співмірною з нашою. Нас було дев'ять. 

І тут з нами зрештою вийшли на зв'язок і повідомили, що ми в оточенні. Але кільце ще не замкнене і ми можемо встигнути вийти. Ми пішли за орієнтирами, дійшли до передостаннього пункту й мали швидко перетнути поле, де на нас начебто чекати наші. Але коли до лісосмуги лишалося кілька десятків метрів, побратим повідомив, що ми маємо зупинитися — адже ми під прицілом. 

Виявилося, наш доповідач з минулого вечора був у полоні. Він сказав, що якщо зараз ми не складемо зброю, нас вб'ють. У кінці лісосмуги з'явилися російські військові. Вони дійсно тримали нас на прицілі. Ми стояли у чистому полі. Легка мішень. Ми нічого не захищали, нікого не прикривали. У мене було тоді одне завдання — зберегти життя своїх підлеглих. Тож я наказав їм скласти зброю. Так ми потрапили в полон. 

Ми дійсно були в кільці. Увесь той район був напханий військами противника.

А той боєць, що вивів нас у поле, пізніше пояснив, що, по-перше, до нього застосовували силу. А по-друге, його переконували, що таким чином він врятує нам життя. Тому він вирішив, що нічого поганого не зробив. Може, й так, може, й так…

З наших хлопців, які тоді були зі мною, 5 вже обміняли, але 4 все ще перебувають у полоні. Засуджено було тільки мене. З тих, хто повернувся, двоє вже знову на бойових позиціях. Один загинув, захищаючи нас. 

У СІЗО в Луганську під час квазісуду в серпні 2023. Фото: Медіазона

«Є бажання не помсти, а справедливості»

— Як має поводитися людина, яку беруть у полон, щоб вижити?

— Ситуації бувають різні. У нас не було бою, який би передував полону. Можливо, тому їхні бійці були в доволі спокійному стані — вони навіть дали нам води. Це було важливо, бо ми були геть зневоднені. Поводилися вони на початку без надмірного насильства, скажімо так. Але є чимало випадків, коли хлопців брали в полон і там одразу було насильство. Неодноразово чув від різних полонених про імітації розстрілу. І про те, що одних полонених змушували стріляти в інших. Найчастіше це було фейково, тобто давали зброю без набоїв. Але це дуже страшні речі. Коли людина готова розстріляти свого побратима за наказом того, хто взяв його в полон.

На жаль, щоб зберегти своє життя, у полоні доводиться виконувати накази противника. Бо непокора розглядається як поштовх до агресивної дії. Героїзм, який ми бачили в радянських фільмах, найчастіше не має сенсу. Адже людина може наразити цим на небезпеку не лише себе, а й інших полонених. Це не принесе перемоги, хоча може продемонструвати перемогу моральну. Тут вже кожен вирішує сам. 

На бойові завдання треба виходити відповідно підготовленими. Небезпечні речі — шеврони. Особливо із символами. Вони не потрібні на бойовому завданні. Також не потрібні власні мобільні телефони з фотографіями, месенджерами й усім особистим. Це може бути небезпечно. 

— Відомий психіатр Віктор Франкл написав цілу книгу, в якій на прикладах пояснив людству механізми виживання. Що вам допомагало триматися у полоні?

— Віктор Франкл був дуже важливий для мене і до того, як я потрапив у полон. Насамперед він говорив про сенс — якщо людина втрачала сенс існування, її шанси на виживання були мінімальними. Якою б ця людина не була фізично сильною, як би не складалися обставини. У мене ситуація була не така, як у нацистських таборах. Але зберігати сенс було дійсно дуже важливо.

Важливо сформулювати для себе відповідь на питання «Навіщо це все? Заради чого?» І весь час пам’ятати про це

Підтримувати один одного, наскільки це можливо. Навіть у маленьких практичних речах. Наприклад, звертати увагу на те, у кого чого бракує з побутового. Шкарпеток. А у тебе ось є запасні. І ти можеш поділитися. Звернути увагу, якщо людина замикається в собі, впадає в депресію. Варто намагатися підтримувати з такою людиною контакт, але в жодному разі не лізти в її особистий простір без запрошення. Бо у полоні й без того немає особистого простору.

Людину в полоні перетворюють на фізичний предмет. Який можна фізично зламати, знищити — але не відібрати у неї сенс, її цінності. Якщо є можливість зберігати бодай якийсь малесенький простір і внутрішню автономію, обов'язково треба це робити. Це може бути пам'ять про близьких і важливих людей, обдумування своїх мрій, ритуали тощо. Такі прості речі важливі. Коли є внутрішній простір думок і емоції, які приходять від згадок про людей, яких любиш, зламати тебе внутрішньо досить важко. 

Перше фото в Україні після звільнення з полону. Фото: Віталій Лисенко

Взагалі в полоні атмосфера деградації. У мене були свої способи цьому протистояти. Я звик працювати з текстами й мовою, тому в полоні писав тексти… у себе в голові. Важко сказати, про що вони були, бо тоді мені треба зараз переказати усе, про що я ці роки думав (сміється, — Авт.). Писав різними мовами: українською й англійською. Було важко. Коли з'явилася можливість читати книжки, чимало хлопців почали читати. Набагато більше, ніж раніше, до полону. Це підтримувало голову в порядку, це відволікало. 

Деякі полонені в уяві будують свій майбутній будинок, планують. Я обдумував свої помилки з минулого. Думав про світогляд ворога — чому він це робить, чому він хоче нас знищити. Думав про наші цінності. На прохання хлопців-співкамерників вигадав цикл науково-фантастичних сатиричних політичних оповідань. Складав для себе молитви. Багато слухав музику — теж у голові. У мене було моє власне радіо. Згадував пісні й композиції, які мені подобаються, грав їх собі. Я багато думав про людей, які зустрічалися мені в різні роки, в різних країнах. Почувався щасливим від того, як багато прекрасних людей пізнав. Усе це мене тримало.

— Мар’яна Мамонова в інтерв’ю Sestry розповідала, що у полоні їй хотілося пончиків з вишнями. Чого з їжі найбільше хотілося вам?

— Був період, друга половина літа і перша половина осені 2022 року, коли просто хотілося їсти. Їжа була поганою, порції маленькі. Я мріяв про українські страви, грузинські, азійські. Про грузинські — найчастіше. Потім стало трохи краще, але все одно хотілося кави, шоколаду. Ніколи раніше не любив солодкого. У полоні це змінилося. Там дуже потрібен цукор. 

— Ув'язнена Аушвіца українка Анастасія Гулей розповідала, що навіть після пережитих жахів концтабору вона не тримає на німців зла. Тільки на конкретних людей, які це робили. Чи ненавидите ви росіян після пережитого полону?

— У мене немає відчуття ненависті до тих, хто погано зі мною поводився. І бажання помсти не маю. Є бажання справедливості й розуміння, що цих людей треба зупинити. Шляхом притягнення до відповідальності, наприклад. Я не останній полонений. Якщо їх не зупинити, вони продовжать це робити. 

Готовність величезної кількості людей слухняно чинити волю свого керівництва та йти масово вбивати людей в іншій країні без будь-якого сенсу, бути знаряддям у руках вбивць — це про відповідальність. Переважна більшість росіян і росіянок несуть відповідальність за те, що відбувається в Україні

Хочуть вони того чи ні. Горе, море крові, трагедії. Вони відповідальні за це. Чи робить це мене злим на них? Це складне психологічне питання. Але те, що внутрішня дистанція між мною та ними є — факт. Не розумію, як можна вільній людині дозволяти перетворювати себе на тупе і німе знаряддя в руках психопатів? 

— Та сама Анастасія Гулей казала, що після полону назавжди перестала танцювати. Втратила внутрішню радість, так я розумію. Як полон змінив вас? 

— Поки що мені важко відповісти на це питання. Звісно, емоційний і внутрішній стани змінилися. Але я ще перебуваю у процесі повернення до вільного життя. Тому те, чого немає зараз, може з'явитися згодом. Деякі наслідки можуть статися через 3 місяці і пізніше після звільнення. Але радість у мене є. Вона не зникла. Її дуже багато. Я вдячний за це долі й людям. 

Зараз я відчуваю свободу й повернення до життя. Мене наповнюють радістю навіть маленькі речі. Наприклад, можливість вибору того, що можна купити й вдягнути. Або вибір кави в кав'ярні. Досить складно вибрати, яку саме каву я хочу. Тому що раптово її стало багато у моєму житті. 

Ще одне неймовірно приємне — можливість ходити. На ті відстані й напрямки, на які хочеш. Нещодавно я йшов Хрещатиком і раптом зрозумів, що це не в моїй уяві, це не моя фантазія чи спогад — це реальність — справжній Хрещатик у моєму справжньому Києві, і по ньому йду реальний я. І цього мені достатньо для радості

— Чи був у вас у полоні час зневіри?

— Не було жодного дня чи хвилини, коли я думав, що про мене забули. Навіть коли зовсім не було зв'язку з навколишнім світом.  Бувало, накривало. Але я знав, що мене не покинули. Вірив, що мене обміняють. Єдине, я розумів, що це може бути не скоро. 

З квітня 2024 я почав отримувати листи, багато листів. Це був величезний контраст. Від листів ставало тепло. Це нагадувало про те, що про мене не забули і за мене борються. Також це був сигнал іншим — про них теж не забували. А ще сигнал адміністрації колонії, що за долею цієї людини слідкують. І це може бути причина ставитися до неї трохи краще. 

«Якщо правозахисна діяльність неефективна, це означає, що її має бути більше»

— Хотілося б поговорити про роль правозахисної діяльності під час війни. Ми бачимо обмежені можливості й неефективність світових правозахисних організацій, вони не завжди об'єктивні, мають неповну інформацію, заангажовані або просто безсилі. Чи змінилися ваші погляди на роль правозахисної діяльності під час війни?

— Неефективність міжнародних структур — це дійсно дуже сумно. Але для мене це означає, що правозахисної діяльності має бути більше. Вся ця ситуація показує, наскільки критично важливими є права людини та їхнє виконання під час війни. Бо під час війни вони за визначенням під загрозою. 

— Може, треба використовувати нові методи? Бути жорсткішими, радикальнішими? Що треба змінювати?

— Люди, які зараз займаються захистом прав українців, активні та сміливі. Якщо говорити про правозахист в Україні, то тут вдається зробити чимало, збираючи та документуючи порушення прав і свобод людини включно з воєнними злочинами та злочинами проти людяності. Це треба робити для того, щоб потім притягнути до відповідальності винуватців. І це робиться. 

Також Україні вдається підтримувати права і свободи по відношенню до російських військовополонених. Коли ж ми говоримо про правозахист на території Росії, про українських цивільних і військових бранців, то тут, на жаль, мало що вдається зробити. Бо та держава давно перетворилася на каток, який закатує права людини в бетон. Там є правозахисники, вони дуже сміливі, вони працюють у постійній небезпеці, але інструментарій у них критично обмежений. 

Послання, яке Максим Буткевич «Мойсей» залишив на прапорі в червні 2022 року перед попаданням у полон. Приватний архів

З міжнародними організаціями все ще сумніше. Якщо говорити про міждержавні чи міжурядові організації, вони здебільшого зосереджені в системі ООН. Яка від початку побудована так, щоб враховувати думку всіх гравців, включно з теперішньою державою-агресором. Якщо один із гравців систематично підриває підвалини, на яких побудована ця взаємодія, діяльність організації стає повністю неефективною, робота паралізована. І тоді регіональні структури можуть бути навіть більш ефективними й агресивними. 

Притягнення до відповідальності — це дуже важливо. Адже потрібні запобіжні механізми, щоб такі ситуації не повторювались у майбутньому. Зараз основний міжнародний орган, який регулює світову систему правосуддя, — це МКС (Міжнародний кримінальний суд). Навіть якщо видані ним ордери та його рішення не вплинуть безпосередньо на те, щоб винуватці понесли відповідальність напряму, вони все одно так чи інакше будуть її нести. Стануть невиїзними, наприклад. Залишатимуться на території держави-агресора. Це теж змінить їхні життя.

Якщо говорити про міжнародних партнерів, то в багатьох з них недостатньо розуміння, що війна в Україні — це історія не лише про Росію й Україну. Систематичний підрив підвалин міжнародної правової системи та системи захисту прав людини, який здійснює РФ, стосується усіх. 

І цінності свободи, солідарності, поваги до прав, на яких побудовано наше життя, опиняться під загрозою, якщо Україна зазнає поразки. Якщо не буде міжнародної системи безпеки, якщо запанує право сильного, а підписані угоди будуть виконуватися лише тоді, коли їх виконання вигідне одній зі сторін, це буде вже зовсім інший світ. 

«Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок допомогти їм»

— Що таке реабілітація військовополонених? Що б ви змінили в цьому процесі? 

— Активна фаза реабілітації — це фактично перші 4 тижні після повернення з полону. Ця моя фаза вже завершена. Це життя у вільному світі, до якого треба звикати. 

Художник Матвій Вайсберг написав портрет Максима Буткевича, 2024. Приватний архів

В Україні потрібно створювати систему закладів для реабілітації військовополонених, зараз їх небагато, і цього недостатньо. Також потрібна система супроводу в період, коли інституційна фаза закінчується. Людям протягом місяців, а може і років, потрібен медичний, психологічний, соціальний, правовий супровід. Зараз цього немає. Тисячі, десятки, а може й сотні тисяч людей знаходяться у полоні та повернуться з бойових. Серйозний виклик. Найбільший за останні 50-60 років. Потрібні фахівці й фахівчині, які спеціалізуються саме на подібних проблемах. 

Як ви можете і плануєте використати свій досвід полону для допомоги іншим звільненим і постраждалим від війни? 

— Зараз я намагаюся зрозуміти, як найефективніше використати свій досвід. 

Можливо, це буде інституційна підтримка, якщо вдасться залучити ресурси. Також хочу говорити про полон через свою історію максимально широкій аудиторії. Тема номер один для мене зараз — наші полонені: військові та цивільні. Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок спробувати допомогти їм якомога швидше опинитися тут. І більше не боятися.

20
хв

Максим Буткевич: «Якщо замість міжнародної системи безпеки запанує право сильного, це буде вже зовсім інший світ»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Я не хочу жити. Навіщо життя без тата?»: історії дітей, зібрані у щоденниках війни

Ексклюзив
20
хв

Дітям зі СДУГ потрібно показати їхню суперсилу

Ексклюзив
20
хв

Аутисти дружать мовчки. Або як це — бути «мамою пінгвінів»? 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress