Ексклюзив
20
хв

Вероніка Марчук: У мене була мрія стати мамою. Я дуже довго до цього йшла

«Роблю стільки, скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Я всім пояснюю, що важливо бачити інші варіанти, з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі й обов'язково буде результат» ― Вероніка Марчук про шлях до материнства.

Оксана Щирба

Вероніка Марчук, 23.02.2023. Фото: Adam Bilik

No items found.

Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства. 

Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті? 

Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте:  коли в тебе багато успіху,  хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися  негативні «сенсації» про мене. Це було вперше  в моєму житті, та ще публічно.  Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.  

Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали  мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш.  Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя. 

Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди

Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому,  піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…

Маленька Вероніка Марчук. Фото: з приватного архіву

Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися. 

Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в  чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.

Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори

Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як  себе почували поруч із тобою». 

Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною,  проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату. 

Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта? 

Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час. 

Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково  потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж,  в мене почалися нервові зриви.

Вероніка Марчук з похресницями. Фото: з приватного архіву

З чим це було пов’язано?

Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав,  запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.

Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм.  Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя

І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.

Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку. 

Колишній чоловік Цезарій Пазура Вам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?

Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення  дивувалося: «Як це? Тепер ти  не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»

Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках  потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду. 

Школярка Вероніка Марчук (праворуч) з подругою. Фото: з приватного архіву

Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?

Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися  життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця  сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю:  «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення. 

І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе. 

Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?

Так, це правда. Я вам скажу чесно,  мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди.  А ще я мала батька Михайла,  який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він  був суворим,  завжди  казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів  підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити. 

Скільки процедур ЕКО Ви зробили?

Повних процедур було дев'ять. 

Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз  я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було  такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають  і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері,  з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.

Вероніка Марчук в сесії для журналу Viva. Фото: Olga Majrowska
Вероніка Марчук з донькою, фото: приватний архів

Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?

Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже  мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.

Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком 

Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється  наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп. 

Хто Ваш другий чоловік?

Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.

Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто  я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову  будуть  говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди  хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.

Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?

Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла  вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати.  На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.

Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку  в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати. 

Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що  хочу. 

Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…

На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів, але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.

Це була  лікарська помилка?

На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів. 

Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.

Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?

Було й таке, що мені відмовляли. Тому я  одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі  не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.

Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?

Це був той час, коли  я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби  я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім  того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут  прописані.

На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?

Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй  4 роки, вона має свої зацікавлення і  мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися  на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже  почала  працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи  7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить. 

Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше  втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?

Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також  серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою. 

Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?

Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки.  Виявилося, що це ненормально. А я  цього не знала,  бо  не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я  запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а  я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.

05.12.2020 Варшава. На знімальному майданчику телепрограми Dzień Dobry TVN. Вероніка Марчук з донькою Анею. Фото: Bartosz Krupa/East News

Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?

Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але  не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я  принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття. 

Що би Ви  порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?

Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому  сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія

Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу,  наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ―  усиновлюю дитину, D ―  опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти  до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди! 

No items found.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сапер Ніна Чиргіна

«Уважність — найважливіше в нашій професії»

Ксенія Мінчук: Ви виїжджали до Італії на початку повномасштабного вторгнення. Чому вирішили повернутися?

Ніна Чигріна: Я зі Львова, але за 2 місяці до початку великої війни переїхала в Бровари і на момент вторгнення жила там. Але там було дуже небезпечно, тому я виїхала звідти — спочатку в Дніпропетровську область, потім у Запоріжжя, і звідти допомагала своїм рідним виїхати з Маріуполя. Вони довго сиділи  під обстрілами, дочекалися окупації. Коли вдалося їх витягнути, влітку 2022 поїхала до мами в Італію. Вона давно там живе.

В Італії працювала віддалено на українську компанію. З часом роботи ставало дедалі менше. І зрештою постало питання — підтверджувати свій диплом, шукати роботу в Італії й залишатися назавжди або повертатися в Україну і робити тут щось важливе.

Залишатися в іншій країні і завжди бути там чужою чи повертатися до рідної країни й жити там, незважаючи на ситуацію? Я обрала другий варіант. І не шкодувала ні секунди
Ніна Чигріна

Майже одразу після мого повернення Росія стала атакувати українську енергетику. Бровари — одне з перших міст, яке відчуло це на повну. А я саме була там. Чи було страшно? Звісно. Але померти можна в будь-якій країні. А якщо ти вдома, то помреш хоча б на своїй землі.

— Після повернення в Україну ви займалися волонтерством. З чого почали?

— Коли я повернулася на початку 2023 року. то знайшла волонтерські чати, де різні організації писали про свої потреби, а люди відгукувались. Я працювала у складі будівельних груп. Ми відновлювали школи, лікарні тощо. Пиляли, прибирали, носили, перекривали, копали. Виїжджали зазвичай на один день, іноді на два. Якщо громада надавала житло для ночівлі — залишалися. Бо роботи було багато. А з початком блекаутів робити це було значно складніше.

«Сапер більшу частину своєї роботи проводить навколішки. І на мерзлій землі, і в спеку»

— За даними Асоціації саперів України (АСУ), 39 із 99 усіх учасників протимінної діяльності в Україні — жінки, що становить близько 40 відсотків. Хто надихнув  вас стати саперкою?

— Якось я випадково познайомилася з саперами. Вони їхали на вахту, а ми — на село Ягідне, що на Чернігівщині, волонтерити. Розговорилися. Мені стало цікаво. Подумала, чи не стати і мені саперкою. Це корисно для країни. Та й мені підходить така  робота — я дуже активна, займаюсь бігом, туризмом. То чому б ні?

На співбесіді мені казали: «Це важка робота. У посадках, полі. На колінах. У сніг, дощ ви будете на вулиці. Чи нормально це для вас?» Для мене це нормально. Я постійно в русі: або бігаю, або в гори ходжу. І коли я вже пішла працювати саперкою, всі навколо дуже дивувалися, коли після 8-годинного робочого дня я йшла бігати. Колеги постійно мене підколювали: «То, певно, в полі байдикуєш».

— Як відреагували близькі на ваше рішення?

— Мама й досі переживає. Літом я поїхала працювати на Миколаївський напрямок. І тоді мама переживала ще сильніше. У Слов'янську, де я зараз, теж досить небезпечно — може щось прилетіти. Тож кожного дня, коли я виїжджаю з поля, пишу їй, що зі мною все в порядку. І коли їду на поле, теж пишу. Така у нас традиція.

— Чи складно вивчитись на сапера?

— Спочатку я вчилася на саперку, потім на парамедика, згодом — на керівника саперської групи. Все це сталося зі мною за один рік і пару місяців. Пам'ятаю, на першій практиці, яку я проходила у лютому, зрозуміла, що буде непросто. Сапер більшу частину своєї роботи проводить, стоячи на колінах. Взимку холодно, замерзла земля. Я чекала, що скоро весна, а потім літо. Але літо виявилось нічим не краще. Літом дуже спекотно. А ти в броні, в штанах, берцях…

З майбутнім сапером обов’язково проводять співбесіду. Також треба пройти лікарів: психолога та нарколога. Деяким навіть проводять перевірку на поліграфі. Це все до навчання. Після кожний складає іспит. Я люблю вчитися. Парамедицина —  найулюбленіший мій курс. А найскладніший — на керівника групи. Багато інформації: як малювати карту, вести звіти, керувати групою, глибше розпізнавати вибухонебезпечні предмети. А термін навчання — 10 днів. На сапера, наприклад, вчаться 30 днів.

— Як виглядає доба сапера?

— Якщо взяти щось середнє, то зазвичай ми встаємо доволі рано. О 8.00 ранку вже маємо бути на полі. От зараз, наприклад, у Слов'янську ми встаємо о 5:30 ранку, щоб добратися до поля до восьмої. Маємо обід о 12.00. Годину відпочиваємо. Десь о 16.00 їдемо з поля. Потім вечеря. А далі — хто що. Я бігаю. Кожного дня одне й те саме. У неділю маємо вихідний. Це добре, бо тоді я можу більше побігати.

— Що найважливіше у цій професії?

— Уважність. Перед тим, як починається ручне розмінування, проводиться обстеження території. Наприклад, вам дають ділянку. Ви маєте її обстежити за допомогою дрона або обійти там, де безпечно. Треба подивитися, чи є видимі докази забрудненості (ящики, транспортувальні заглушки, частини ВНП, що вибухнули тощо). Після такого вивчення є надія, що небезпечна ділянка зменшиться. Тоді керівник групи має визначити територію необхідного очищення, намалювати її карту, виявити потенційні загрози, подати звітність. Далі ділянка готується до ручного розмінування.

Я займаюся гуманітарним розмінуванням. Механізм той самий. Єдине — наша компанія зараз не має дозволу на знищення вибухонебезпечних предметів, які ми знайшли. Цим займається ДСНС. Але те, що ми робимо, так само небезпечно. Тому уважність — найважливіше у нашій професії.

<add-big-frame>За інформацією Української асоціації гуманітарного розмінування, є три види розмінування: оперативне, військове та гуманітарне.<add-big-frame>

<add-big-frame>Оперативне виконується у разі невідкладної необхідності. Цим займаються Державна служба з надзвичайних ситуацій (ДСНС), сапери поліції та фахівці Держспецслужби транспорту (ДССТ).<add-big-frame>

<add-big-frame>Військове розмінування виконують солдати для розчищення шляху, щоб можна було просуватися під час військових дій. У цьому випадку міни знешкоджуються лише в тому випадку, якщо вони блокують шляхи, необхідні для просування або відступу солдатів.<add-big-frame>

<add-big-frame>Гуманітарне розмінування включає дослідження, картографування та маркування мінних полів, а також фактичне розмінування землі. Головна мета гуманітарного розмінування — очищення землі, щоб цивільні могли повернутися до своїх домівок і виконувати повсякденні справи без загрози для життя і здоров’я.<add-big-frame>

«Кажуть, жінки — кращі сапери, ніж чоловіки»

— Чи зустрічалися ви в роботі з дискримінацією як жінка?

— Я ні, але буває підколюють — «Це не жіноча справа». Або «Давай я тобі допоможу, ти ж жінка». Тоді як у полі я — сапер. На полі немає статі, гендеру. У 2022 році таке ще могло зустрічатися. Але з часом цивільних чоловіків ставало дедалі менше, а потреба у розмінуванні росла.

У деяких компаніях кажуть, що жінки — кращі сапери, ніж чоловіки. Бо вони більш уважні. Також жінки — кращі керівники. Керівник має вести групу за собою. Кажуть, жінками це вдається краще. Загалом усі сапери виконують одну роботу. Але керівник має додаткові функції. Він може не працювати на землі, але мусить контролювати всю команду та показувати, як працювати. Часто керівники працюють разом з усіма. Коли я працювала керівником на Херсонському напрямку, ми з групою закінчували роботу на землі десь о 16 годині, а мій робочий день закінчувався о 22.00. Бо я складала звіти.

— Де земля України, за вашим досвідом, замінована найбільше?

— У Слов'янську ми багато знайшли, на Миколаївському та Херсонському напрямках теж.

Київська, Чернігівська, Сумська області не такі забруднені, бо росіяни не встигли їх засмітити так сильно, як території, які довгий час були окупованими. А от Херсонщина... Там взагалі жах

Там ми знаходили усе, що можна уявити, до того ж у дуже великій кількості.

Зони бойових дій засмічені тим, що залишилося від боїв. Там, наприклад, навряд чи зустрінеш протипіхотні міни або розтяжки. Просто нерозірвані боєприпаси. А є зони мінування. Це ділянки перед позиціями. Росіяни мінували їх навмисно, щоб до них не підійшли. Оце найбільш небезпечні місця. Зараз окупанти роблять комбіновані мінні поля. Там і протипіхотні, і протитранспортні розтяжки. На таке розмінування потрібно найбільше часу. Це має бути дуже обережна робота — метр за метром.

— Що ви відчуваєте, коли йдете замінованою ділянкою?

— Зараз уже нічого. Раніше був страх. Особливо на таких небезпечних територіях, як Миколаївщина. Я до неї ніколи не бачила подібного. Коли стає більше досвіду, вжн не так страшно. Найбільше лякає незнання: з чим ми стикнулися, як діяти в цій ситуації. А коли маєш достатньо знань, набагато легше. Як у кожній професії. Звісно, не кожна професія небезпечна для життя напряму. Але у нашій країні зараз багато чого небезпечного.

«Очистити всі території України в нуль нереально»

— Скільки часу треба, щоб розмінувати Україну?

— Якщо ми досі знаходимо боєприпаси часів Другої світової війни, то після цієї війни будемо ще дуже довго очищати територію. Усе забрати майже неможливо. Очистити всі території України в нуль нереально. Але надія є — технології. Знаю, що багато людей зараз займаються виробництвом дронів, які працюють детекторами для розмінування. Знаю про машини, спеціально обладнані для цієї справи. За допомогою технологій можливе швидше розмінування. Тільки це дуже дорого.

Якщо ж робити це вручну, можна навіть порахувати. Сапер за день робить 12 квадратних метрів. Якщо це група, то нехай у день вийде 100 квадратних метрів. Скільки людей готові цим займатися? Це велике питання. А ще фінансування. Не усі громади можуть собі це дозволити.

— Які пастки розставляють росіяни для українців?

— Росіяни залишають усе, що тільки можна придумати. Міни, саморобні вибухові пристрої тощо.

Пам'ятаю мінну пастку з чотирьох частин. У землі була розчекована граната, на ній стояла протитранспортна міна, всередину неї була «вкарячена» ще одна граната. І все це стояло на розтяжці

Розміновувати подібні «конструкції» досить непросто. За моїм спостереженням, окупанти найчастіше залишають протитранспортні міни. Їх найбільше.

— Ви казали, що вашою мотивацією стати саперкою було очистити територію навколо Маріуполя для своїх рідних. Що ще вас мотивує?

— Після того як я попрацювала на Миколаївщині та Херсонщині, мене мотивують люди, які там вижили і живуть зараз. Вони розповідають страшні історії: там тракторист підірвався, там просто чоловік йшов городом, там собака, там корова. В Ірпені я була у притулку, де живе багато тварин, які підірвалися на протипіхотних мінах і залишилися живі. А скільки диких звірів постраждало… Наприклад, у заповіднику «Залісся» загинуло багато диких кабанів. Я б хотіла, щоб цього не ставалося з людьми та тваринами. Тому працюю. Все вказує на те, що моя робота потрібна. Це мене і мотивує.

«Я навіть кактус не можу завести, бо він помре»

— Які історії вам розповідали люди  з деокупованих територій, де доводилося працювати?

— Страшні. Коли працювала у Київській області, спілкувалася з однією бабцею років 80-ти. І вона розповідала, що окупанти вигнали її з хати, щоб самим там оселитися. Їй довелося жити у сараї. Коли виганяли, намагалися спалити її та хату. Більшість історій жахливі. Знущалися з усіх. І з дітей зокрема.

Справитися з усіма почутими жахами мені допомагає біг. Раніше через це я дуже багато бігала. Зараз менше. Бо зараз менше спілкуюсь з людьми. А коли спілкувалася, обов'язково вислуховувала. Людей треба слухати — це моє переконання. Як би непросто це не було. Деякий час я працювала з психологом. Мені теж треба було виговоритися, але з часом зрозуміла, що треба прийняти той факт, що така моя робота і так буде постійно.

— Що найскладніше у роботі сапера?

— Бути далеко від дому. Ми працюємо за вахтовою системою, тому вдома майже не буваю. Коли друзі кажуть: «Може, ти б собі більшу квартиру орендувала?» Відповідаю: «А нащо? Я дома буваю 7 днів у місяць». Я навіть кактус не можу завести, бо він помре. Але розумію, що люди, які працюють на «нулі», в складнішій ситуації. Вони місяцями не бувають дома. Тому працюю і не жаліюся. І не шкодую про свій вибір. Ні на секунду.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Саперка Ніна Чигріна: «Після 8-годинної роботи в полі я… бігаю»

Ксенія Мінчук

Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотодокументалістів, які до повномасштабного вторгнення успішно робили зйомки love story, навчали охочих мистецтву фотографії та мали одразу кілька освітніх проєктів. З початком великої війни змінили напрямок роботи. Майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України. Вони їздять у деокуповані міста і села, у найгарячіші точки на передовій, ходять на штурми із бійцями, аби задокументувати їхню роботу та війну без прикрас. Їхні світлини облетіли майже весь світ. Фото з гарячих точок часто на перших шпальтах світових ЗМІ. 

Фотографії Ліберових облетіли весь світ

Наталія Жуковська: До повномасштабної війни ви займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли і чому вирішили працювати на війні?

Влада Ліберова: Рішення знімати війну прийшло спонтанно, воно не було усвідомленим вибором, принаймні це точно трапилось не одразу. Ми просто хотіли хоч в якийсь спосіб зафіксувати для історії події, що відбуваються навколо. Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Одесі — перші дні були шоком, багато часу  ми провели у підвалі. Але з часом емоційне виснаження перетворилося на творчий процес. Ми почали знімати автопортрети на тлі стіни, на яку вивели через проєктор кадри російських злочинів. З часом перейшли до документальної зйомки. Першими кадрами, які широко поширились ЗМІ та мережею, стала зйомка на одеському залізничному вокзалі. Костянтин тоді зафіксував, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг.

Чи проходили додаткову підготовку перед тим, як їздити з військовими?

Влада Ліберова: З часом ми дізнались чимало важливих деталей — і тих, що стосуються безпосередньо власної безпеки під час зйомок на війні, і щодо медичної допомоги. Серйозно зайнялись фізичною підготовкою, зараз коли у нас є така змога — займаємось з тренером. Але все це відбувалось поступово, впродовж наших відряджень. На початку ми знали лише базові речі — на більш ретельну підготовку просто не було часу. Ба більше — наші перші дні поблизу фронту були сповнені постійним відчуттям страху.

Ми не розуміли механіки війни, не розрізняли звуки вибухів. Кожен гучний звук здавався сигналом, що це кінець
Об'єктиви Ліберових фіксують усі жахіття війни РФ

Як справляєтеся зі страхом?

Влада Ліберова: Зараз ми заходимо набагато глибше, ніж на початку зйомок. Страх усе ще є, але тепер він більш усвідомлений і виправданий. Ми чітко розуміємо ризики і знаємо, як їх мінімізувати. Звісно, нам теж буває страшно — це природно, адже страх є одним із базових інстинктів людини, що сприяє самозбереженню. Страх допомагає залишатися пильними і обережними. Важливо розуміти, що навіть військовим, які щодня перебувають під вогнем, також буває страшно.

Але це не слабкість — це лише частина людської природи, яка допомагає продовжувати боротьбу

Як військові в окопах реагують на фотографа?

Костянтин Ліберов: Зараз військові все частіше самі запрошують нас знімати певні підрозділи, найбільше довіряють ті, з ким уже мали успішну співпрацю. Для нас це завжди велика честь. Що стосується самих зйомок, для військових люди з камерами радше тягар, ніж щось приємне, адже вони несуть за нас відповідальність, але вони розуміють важливість таких фото, тому ставляться із розумінням.

Ліберови не приховують, що на війні страшно

Ви весь час працюєте у парі чи роз’їжджаєтеся по різних локаціях? Як вирішуєте, хто куди їхатиме?

Костянтин Ліберов: Досить часто на зйомки я вирушаю сам, коли ці поїздки здебільшого пов'язані з найгарячішими напрямками, де ситуація є надзвичайно небезпечною. Влада інколи також знімає сама, наприклад, так було зі зйомкою евакуації на Покровському напрямку, я в той момент фіксував події на Курщині й просто фізично не міг долучитися. Проте, незалежно від того, наскільки гарячим є напрямок, кожна така поїздка є важливою для того, щоб показати світові правду про російсько-українську війну.

Ми завжди намагаємось зафіксувати важливі моменти, які мають потужний емоційний заряд і документують реалії

За понад два роки, документуючи наслідки російських обстрілів і роботу українських військових, ви об’їхали найгарячіші напрямки фронту. Коли і за яких умов небезпека була максимально близько?

Костянтин Ліберов: Насправді таких ситуацій було багато, адже «на нулі» чи в прифронтових містах смерть завжди поруч. Наприклад, у нас була ситуація, коли разом з волонтерами під час зйомок евакуації «на нулі» попали під мінометний обстріл. Одного разу мені довелося впродовж тридцяти годин бути «на нулі» з піхотою. Ворог — за 50-70 метрів. Нас почали обстрілювати. Щойно хлопці рушили на позиції, майже одразу по рації було чутно крики: двох військових поранило, один — важкий. Щойно завантажили його у броню — почався обстріл. Мене трохи контузило. Ми добігли до укриття і до ранку сиділи у тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Спали сидячи. Обстріли тривали всю ніч. Під ранок я зрозумів, що треба виходити, бо як би не було страшно, я приїхав на фронт, аби показати, як хлопці воюють і виживають. Я мусив вийти назовні. Ті 15 хвилин тривали вічність. Найбільший страх з неба — дрони, а під ногами — пелюстки. Та, попри все, я зміг зафіксувати той день.

Загалом за цей час у нас було все — і зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами, і стрілкові бої, й поранення Влади. Проте маємо міцних янголів-охоронців

Влада отримала поранення торік у грудні. Як і де  це сталося?

Влада Ліберова: Тоді ми працювали на Донеччині, робили фото зруйнованих будівель та інфраструктури, щоб показати світу, що коїть Росія на нашій землі. Насправді все було банально: 22 грудня разом з командою волонтерів ми були неподалік села Новоселівка Перша, й нашу автівку обстріляли. Ми їхали дорогою у Покровському районі і раптом потрапили під ворожий вогонь. Я зазнала осколкового поранення стегна. Для мене це був невдалий виїзд. Для волонтерів, які працюють на гарячих напрямках, це буденність. Мені завжди боляче чути нові історії про те, що хтось вийшов з окупації самотужки й, пройшовши 100 км, нарешті опинився у безпеці. Звісно, я теж рада, що ця людина врятувалась, але я також знаю, що з ймовірністю 99%, ризикуючи власним життям, до неї напередодні приїздили волонтери й вмовляли евакуюватися, а вона відмовилась.

Яка історія війни, знята на фото, вразила вас найбільше?

Влада Ліберова: Певно, це народження донечки Ліни нашого друга — військового з позивним «Дронго». Кості вдалось зафіксувати  момент їхньої першої зустрічі. Для мене це історія про те, що життя і любов перемагають навіть під час війни. Ну, і бачити, як військовий з великим досвідом плаче при зустрічі з немовлям, це дійсно вражає.

Народження життя очима Ліберових

На ваших очах буквально зникали міста… Як це? 

Костянтин Ліберов: Важко бачити, як українські міста стають руїнами. Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр… На жаль, таких міст чимало, і бачити, як Росія стирає їх з лиця землі, дійсно боляче. У нас навіть є серія фото з дрону, яка показує масштаб таких руйнувань. З вересня до середини жовтня ці фото можна було побачити у Венеції, а зараз виставка переїхала у Берлін. Мета експозиції — показати, як виглядає мир з Росією і те, чому «мирні угоди» не можуть бути укладені.

Ви фотографуєте як військових, так і цивільних. Розкажіть про цей досвід. Як реагують люди на об’єктив? Чи важко домовитися з ними про фото? Як вдається це робити?

Костянтин Ліберов: З військовими простіше. Під час виїзду ми цілодобово перебуваємо разом, тому вони зазвичай звикають до камери, а також розуміють важливість документування того, що відбувається, і часто погоджуються на фото без зайвих питань.

З цивільними часто складніше. Вони більш чутливо ставляться до камери, особливо в умовах, коли тільки-но пережили травматичний шок. У таких ситуаціях важливо бути не просто фотографом, а співрозмовником, людиною, якій вони можуть довіряти.

Часто допомагає людяність — просто сісти поруч, поговорити, вислухати

Реакція на об’єктив у всіх різна, проте є одна важлива річ — повага до людини та її історії. Ми ніколи не тиснемо, якщо бачимо, що людині важко. Найкращі фото виходять тоді, коли між фотографом і тим, кого він знімає є довіра.

Камера ЛІберових фіксує знищення українських міст росіянами

Що вас найбільше вразило під час роботи на деокупованих територіях?

Влада Ліберова: На звільнених територіях чи не найповніше розумієш те варварство та темряву, що несе з собою Росія. Весь світ здригнувся від злочинів у Бучі, але це, на жаль, не виняток, а правило і для решти населених пунктів, куди приходять російські війська. Майже у кожного, хто залишився і пережив окупацію, є історії про звірства ворога. І щоразу найбільше вражає розуміння, наскільки росіяни можуть бути жорстокими.

Ви не раз знімали евакуацію людей з різних населених пунктів. Зокрема, з Покровська. Які історії людей запам’яталися?

Влада Ліберова: Евакуація — велике потрясіння для кожної людини. Ти залишаєш все своє життя, все, заради чого працював, і навіть не знаєш, чи зможеш повернутися. Під час таких зйомок ми відчуваємо якісь особливі відтінки суму, жалю, коли люди полишають те, що їм так дорого. Історії людей, яких нам вдається зафіксувати на кадрах, дуже болісні. Покровськ — місто, яке ставало прихистком для тих, хто вже втратив свій дім одного разу через війну. І їм знову довелося його втрачати — хтось у 14-му році у Донецьку, а хтось у 22-му році у Бахмуті. Вони вже збирали своє життя в кілька пакунків. Пам’ятаю пані Антоніну, жінку в кріслі колісному, яка хворіє на цукровий діабет і потребує постійного медичного догляду. Саме тому змушена була їхати, покидаючи свого чоловіка, з яким прожила пів століття. Він їхати відмовився навідріз. Виявилося, що чоловік є глибоко релігійним і навіть не має мобільного телефону. Як вони триматимуть зв'язок, невідомо, як і те, чи побачаться колись знову. Таких історій безліч.

Сльози розставань, прощальні обійми, перелякані дитячі очі — все життя уміщене в кількох сумках. Це відбувається щодня

Ви спілкувалися з російськими полоненими. Що вони вам розповідали? Що про них можете сказати?

Влада Ліберова: Ми не багато спілкувались з самими полоненими, адже це не було ціллю, та й бажання не виникало. Ми зробили ці фото, для того, щоб показати, в яких умовах Україна утримує полонених і як разюче вони різняться від умов, в яких утримуються українці. Полонені росіяни живуть в Україні, наче в санаторії, я впевнена, що навіть не у всіх них удома були подібні умови. Під час полону вони не лише не страждають, а навіть покращують своє здоров’я. Адже тут в них є повноцінний нагляд та догляд. Вони збалансовано харчуються, можуть працювати, отримувати зарплату, регулярно телефонують додому. І насправді це все дуже боляче. Адже це неймовірний контраст зі ставленням до українських військовополонених у Росії. Та водночас ми розуміємо, для чого це робиться.

Україна — цивілізована європейська держава, яка дотримується Женевської конвенції. І для нас, і для наших партнерів та союзників поводження з полоненими — важливий маркер

Фільмуючи реалії війни, що ви самі при цьому відчуваєте?

Костянтин Ліберов: У моменті емоцій зазвичай мінімум. Нам потрібно виконати свою роботу і зробити це чітко, швидко, якісно. Особливо, коли працюємо безпосередньо на лінії зіткнення. Тут важливо зберігати «холодну» голову. Усвідомлення ж приходить пізніше. І хоча війна  — це трагедія та постійний біль, ми часто бачимо тут і світло — надію, неймовірну любов, відданість, і намагаємося фіксувати такі моменти.

У вас є найособливіша і найулюбленіша робота?

Костянтин Ліберов: Однозначно, це зйомка наших хлопців та дівчат, які повертаються додому з полону. Кожен обмін надихає і дає надію, що все недаремно і нам є заради чого триматися.

Звільнення українських заручників

Зйомка у червні цього року після чергового обміну була однією з найважчих. Після зустрічі та спілкування з хлопцями ми тиждень не могли оговтатись від побаченого та почутого. Пам'ятаю, як один з них сказав мені: «Ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими». Але це повторюється щодня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з тих фотографій поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, змусять наших партнерів діяти рішуче принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але наші фотографії говорять самі за себе. Важко усвідомити, що вони втратили по 40-50 кг ваги. Однак важливо — їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них. 

Наші фото є підтвердженням тому, що тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової

Ваші роботи бачить весь світ. Який основний меседж ви надсилаєте суспільству?

Влада Ліберова: Наша головна мета — задокументувати злочини й показати правду. Росія — ворог. У цивілізованому суспільстві немає місця терористичним організаціям, вони мають бути зупинені. Хлопці і дівчата з наших фото мають відчувати, що ми в тилу знаємо, чому і заради чого вони там. І що нам це потрібно, бо інакше ми знову втратимо прекрасну країну, культуру, свою незалежність на декілька поколінь, якщо не назавжди. А ще, поки вони там, боряться за нас, ми маємо боротися за них.

Андрій Смоленський залишився без очей, двох рук та вуха

З корупцією, з випадками безладу та несправедливості в бригадах, з дивними законопроєктами, тендерами, закупівлями, забудовами... Боротись, а не чекати, що військові повернуться і наведуть порядок. Ці процеси мають відбуватись паралельно та одночасно. І тоді, коли перемовини нарешті настануть, вони, по-перше, пройдуть на наших умовах, по-друге, вже ні в кого і ніколи не виникатиме питань, чи держава, за яку ми так боролись, дійсно вартувала того. Так, вартувала. Бо ми самі побудуємо її такою. А ще — потрібно пам’ятати, що щодня наші воїни роблять надлюдські зусилля, щоб в нас з вами просто було життя. Пам’ятати і підтримувати і допомагати — це найменше, що ми можемо зробити аби їм віддячити.

Всі фотографії надані родиною Ліберових

20
хв

«Фотографії, які кричать»: як подружжя Ліберових документує сліди війни

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Українки в еміграції: адаптація, стратегія виживання чи шанс на емансипацію

Ексклюзив
20
хв

«Мамо, я — песик»: хто такі квадробери та наскільки це безпечно?

Ексклюзив
20
хв

«Україна в центрі Любліна»: фінальні акорди фестивалю

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress