Ексклюзив
20
хв

Шлюб на відстані: чи це реально?

«Хороший шлюб тримається на партнерстві. Розлучення відбувається не через війну, а тому що є якісь проблеми. Війна — це лише привід, але не причина»

Оксана Щирба

За півроку 2023 зареєстровано 10139 випадків розірвання шлюбу. Це на третину більше, ніж за відповідний період у 2022 році. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Випробування стосунків відстанню. Через війну чимало сімейних пар зіштовхнулись із цією проблемою. Частина жінок із дітьми виїхали за кордон. Інші залишились в Україні, однак живуть без чоловіків. Бо ті захищають країну від ворога. Як зберегти стосунки, коли сім’ю роз’єднують сотні кілометрів? 

Відсутність фізичного контакту може викликати стрес, невпевненість та незадоволення, що призводить до погіршення стосунків. Війна загострює проблеми та емоції. Психолог-психотерапевт Денис Лавриненко переконаний, що все залежить від того, на якій стадії стосунків пара перебуває. Здорові відносини закономірно починаються зі злиття, поступово стають диференційованими зі збереженням потреби бути разом і прагненням мати час на себе, з часом трансформуються в автономні, але потреба бути разом залишається:

— Випробування відстанню найкраще проходять люди, які мають досвід у 4+ років стосунків. Пари, що разом менше 2-х років, як правило, мають сильну потребу у злитті, що не можна забезпечити на відстані. Тому саме для них характерний найбільший ризик зрад. Люди ж, які разом близько 2-4 років, часто переживають конфлікти та непорозуміння у стосунках на відстані. Війна як фактор розлуки стала потужним викликом для багатьох пар. Ми зіткнулися з вимушеною необхідністю бути окремо від близьких, що вимагає від нас готовності та здатності жити і підтримувати відносини в умовах невизначеності. Таким чином розвиток толерантності до невизначеності є свого роду щепленням від непорозумінь та інших проблем у стосунках.

Почуття вдячності за 22 роки спільного життя і потреба йти далі самій

Для письменниці Юлії Бережко-Камінської війна стала колосальним потрясінням, її родина пережила страхи окупації в Бучі. Після цього Юля разом з дітьми виїхала до Польщі. Чоловік залишився в Україні. 

Жінка адаптувалася, почала ввести в Польщі різноманітні літературні проєкти, презентації. Але життя змусило замислитися над проблемами у стосунках, які були ще до війни:

— Відстань, яка між нами виникла через війну, дала можливість багато над чим подумати. Це був дуже болючий період. Війна показала, наскільки крихке життя. Після двох тижнів під обстрілами багато що починаєш бачити інакше. І кожен відповідає за те, як живе. Я боялася розлучення. Навіть говорити про це. Не знала, як дам раду дітям і загалом переживу всі ці неприємні процедури. Розлука після потрясіння в окупованій Бучі багато чого дала відчути. І я наважилася. Ніби стрибнула з висоти в холодну воду, у швидку течію гірської ріки. Сказала про це дорослій доньці, батькам, найближчим людям. І відчула полегшення та підтримку, хоча й не уявляла, як жити далі. У мені залишилося відчуття вдячності за 22 роки спільного життя і потреба далі йти самій.

Але далі Юля йшла не сама, бо доля розпорядилася по-своєму — і подарувала письменниці нове кохання — Ростислава, з яким Юля одружилася в липні 2023 року після повернення в Україну. 

Юлія Бережко-Камінська з новим чоловіком. Фото: приватний архів

— Зараз згадуємо, як вирішили одружитись після двох зустрічей, одна з яких була дуже давно. Це може здаватися дивним, але нас від самого початку супроводжувало відчуття долі, відчуття невідворотності, відчуття того, що ми не можемо зробити інакше, що ми маємо бути разом, — відверто зізнається Юлія Бережко-Камінська.

Тричі збирала речі і їхала від мене, я її щоразу повертав

Шлюб на відстані рано чи пізно зруйнується, якщо обоє у парі не докладають зусиль для побудови спільного майбутнього. У цьому певен психотерапевт Олег Катостровський. Якщо родина не може справитися самотужки, варто звернутися за допомогою до кваліфікованого психотерапевта. Так зробив стоматолог Ігор, який зараз служить в ЗСУ. Але його сім’я все одно розпалася. 

— У нас було пристрасне кохання, але водночас стільки проблем. Вона тричі збирала речі та їхала від мене, я її щоразу повертав. Вона починала ходити до психотерапевта, трохи налагоджувались стосунки, та проблеми знову поверталися, —  розповідає Ігор. 

Коли почалася війна, він з першого дня пішов до лав тероборони, а зараз перебуває на фронті: 

— Деякий час ми намагалися зберегти стосунки, пообіцяли підтримувати одне одного. Але зрештою вона знову зібрала речі.  Я вирішив, що не буду повертати її. Подали на розлучення. Ми досі любимо одне одного, страждаємо. Але розуміємо, що разом страждатимемо ще більше. 

Хороший шлюб тримається на партнерстві

У письменниці Дари Корній воюють і чоловік, і син. Востаннє чоловік Володимир був у відпустці в січні 2023 року — отримав контузію і його відпустили на 10 днів додому. Син Максим за 1,5 роки вперше приїхав на кілька днів у серпні. Дара каже, як би важко не було на відстані, потрібно шукати сили і жити далі. 

— Їм набагато складніше, ніж нам. Вони відповідають за мільйони людей, а не тільки за свою родину. Треба переступити через внутрішній егоїзм. Це важко, але потрібно. І тоді ти зрозумієш, що ти сильна. Він тримає на своїх плечах світ, а ти не можеш на своїх плечах втримати родину? Коли вони повертаються додому, у них зламана психіка, і ми маємо це розуміти і чути їх. Хороший шлюб тримається на партнерстві. Розлучення відбувається не через війну, а тому що є якісь проблеми. Війна — це лише привід, але не причина… Мене ніколи не заколихували розмови, що війна закінчиться за 2 тижні, за місяць. Це Росія, війна надовго. І мої чоловіки будуть там стільки, скільки потребуватиме Україна і скільки витримає їх здоров’я, — говорить Дара. 

Дара разом із чоловіком. Фото: приватний архів

Жінка каже, що стосунки з чоловіком за період війни не змінилися (а війна почалася для їхньої сім’ї з 2014 року, коли чоловік пішов добровольцем). Однак змінилися стосунки із сином, він подорослішав. Хлопець на 2-му курсі залишив навчання, бо зрозумів, що це не його покликання. Потім підписав контракт і пішов до ЗСУ.

— Я пам’ятаю, як він прийшов прощатися: мамо, починається війна. Попередь всіх знайомих, друзів, скажи, що це не жарти. Я дивлюся на свого сина і розумію, що він дорослий і усвідомлює все краще, ніж я, — пригадує Дара Корній. — Син вирішив, що хоче бути на війні військовим психологом.

Дара разом із сином, який служить в ЗСУ. Фото: приватний архів

Дара Корній не має досвіду спілкування з дружинами, які розлучаються. Серед її оточення всі жінки чекають чоловіків. У них навіть сформувався своєрідний клуб, де підтримують одна одну. 

Як зберегти стосунки попри відстань?

Витримає пара випробування кілометрами чи ні залежить від багатьох факторів — досвіду стосунків, їхньої тривалості, зрілості  партнерів, наявних проблем до розлуки, готовності та здатності долати труднощі. За словами психолога-психотерапевта Дениса Лавриненка, сила стосунків — це їхня здорова гнучкість:

— Стосунки, побудовані двома зрілими та психологічно гнучкими людьми, відстань не просто не зруйнує, а навіть здатна розвинути. Готовність бути окремо у складних обставинах забезпечує нашу можливість витримати відстань, вийшовши із труднощів у новій якості.

Денис також дає кілька важливих порад, як врятувати шлюб на відстані:

  • потрібно шукати можливості задоволення потреби у злитті без зрад;
  • мінімізувати конфлікти та непорозуміння;
  • бути психологічною опорою одне для одного у процесі тимчасової автономної реалізації життя кожного;
  • бути на зв’язку у комфортний для обох партнерів час;
  • поважати особисті кордони;
  • уникати надмірного взаємного контролю;
  • бути одне для одного безумовним острівцем прийняття, стабільності та безпеки;
  • дозволити собі звернутися за професійною психологічною допомогою, якщо щось із цього не виходить реалізувати самотужки.

З відкритою комунікацією, довірою та підтримкою деякі пари здатні не тільки пережити  випробування відстанню, а й зміцнити стосунки.

No items found.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
українці допомагають американцям пожежа Лос-Анджелес

Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати. 

Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.

Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:

— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи. 

Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.

Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра. 

— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.

Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою». 

Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж. 

У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».

— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.

На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше. 

Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви

Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.

Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо.

Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим

20
хв

Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Ксенія Мінчук

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Ось так виглядає українське кафе «Краяни» на околиці Токіо

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»
Обережним до всього нового, японцям сподобалась українська кухня

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У кафе японці можуть скуштувати традиційні українські страви

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Наталія Ковальова (зліва) та Наталія Лисенко

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Дарка Горова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Ексклюзив
20
хв

Модельєр Андре Тан: «Я двічі був банкротом. Сказав собі, що третій раз — не переживу»

Ексклюзив
20
хв

Останнє китайське попередження. Нащо Трампу знадобилась Канада, Гренландія і до чого тут Європа?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress