Культура

Суспільне Культура спільно з Українським ПЕН розпочало публікацію серії есеїв від українських інтелектуалів про місце української культури в світовому контексті. "Бути у світі" — це фокусна тема Українського ПЕН у 2025 році. «Наше виживання залежить від нас. Але воно неможливе без інших», — говорить Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, президент Українського ПЕН, автор першого есею.

Війна звужує простір. Ти втискаєшся в землю, вкручуєшся в себе, закопуєшся в свій досвід, як у схованку. Твоє тіло все менше нагадує пряму лінію, а все більше — еліпс; ти загортаєшся сам у себе, прагнучи бути своїм захистом, початком і завершенням.

Прощавай, множинносте світів, ми більше не віримо у твоє існування, ми все більше сприймаємо інші світи як непорозуміння, зраду, злочин. Насолода під час страждань — хіба не злочин? Нормальність під час ненормальності — хіба не зрада? Спокійний розмірений світ під час ракетних ударів — хіба не ілюзія? Не розповідайте нам більше про заморські землі з річками, птахами й теплими вітрами з морів, ми знаємо, що їх не існує. Принаймні, для нас.

Мій світ — квартира, підвал, бліндаж, карета швидкої, бомбосховище, окоп, дорога, обійми моєї дитини, місце на цвинтарі тих, кого я любив. Я можу виміряти свій світ лінійкою. Він буде ненабагато більшим за моє тіло

Радикальне звуження світу. Принаймні це чесно. Принаймні ми зосереджені. Принаймні ми бачимо ціль. Але… є ризик перейти тонку межу. Стати зосередженим і сліпим. Стати виразним — і непомітним. Кричати від болю, але з того боку, з боку великого світу, чути лиш глухоту.

Нашого власного світу нам забагато — але й замало

Чи це не те, чого хоче ворог? Щоб ми втратили той великий світ, до якого хочемо достукатися, відпустили його як повітряну кульку? Відʼєднали його від себе, як важкий наплічник? Чи не хоче ворог, щоб ми завжди дивилися вниз? Чи не хоче ворог вбити нас у нашу ж землю по шию?

Війна робить простір вузьким, вона несе нас потоком в тісний темний тунель. Ми не маємо іншого вибору, ми маємо бути зосередженні. Але ворог також хоче, щоб у нас не було повітря, щоб нам не було чим дихати. Щоб ми говорили тільки мовою власного болю, для якої все більше бракуватиме перекладачів.

Чи ми дозволимо йому це? Чи дозволимо позбавити нас мови? Чи дозволимо позбавити нас шансу бути зрозумілими — за тисячі кілометрів від наших ліній укріплень? Ні, ми не маємо цього дозволяти. Але для цього нам треба вчитися мистецтву перекладу самих себе. Перекладу мови нашого досвіду — мовами досвідів інших.

Культура — це передусім переклад досвідів. Це подорож крізь хащі нерозуміння

Це переклад неперекладного. Бо досвід ти ніколи не перекладеш повною мірою. Кожен досвід — ієрогліф, шифр, загадка. Але можна почати пробувати. Можна почати наближення. Бо хіба нам нема чого сказати великому світові? Хіба ми не маємо йому розповісти щось не лише про себе, а й про нього самого? Сказати йому те, чого він про себе не знає?

Він, можливо, не знає, що життя особливо цінуєш тоді, коли воно може від тебе піти. Що краса зʼявляється там, де ти раніше бачив буденне, банальне, звичайне. Що любов стає сильнішою через втрату. Що свобода цінна передусім тоді, коли вона попри. Що бути — це бути попри.

Можливо, він не знає, що буття — це виняток, а не правило. Що життя, можливо, існує лише в малесенькій частинці часу і простору. Що його мікроскопічність — не привід ним нехтувати, а привід його ще більше любити. Що впевненість у завтрашньому дні, можливо, робить тебе нечутливим до дива. І що коли ти втрачаєш цю впевненість, ти, насправді, починаєш щось розуміти.

Буття і світ — це не масиви концептів, які тиснуть на нас авторитетами з розумних філософських книг. Ми — не маленькі комашки на великому тілі буття і не невидимі бактерії на великому тілі світу. Бо світ і буття — теж маленькі, теж мікроскопічні, теж загрожені — на тлі великої пустки, яка їх оточує. Ми всі, разом із цим буттям, разом із цим світом — крихкі та вразливі.

Ми всі — поранені та непевні. Ми всі — красиві у своїй зламаній незламності. Ми всі — пірнаємо в ніжність з відчаю. Ми всі — реальність попри неможливість, краплі незбагненного дива

Бути у світі для українців сьогодні — не значить зраджувати своє. Бути у світі — означає бачити вразливість інших через вразливість самих себе. Бачити небезпеку там, де інші бачать лише ще один завтрашній день. Бути готовим протистояти тому, що сильніше за тебе.

Бути у світі означає впускати в себе інші досвіди. Але також переконувати, що без нашого досвіду іншим культурам і народам сьогодні не обійтися. Вчити напам'ять історії чужих племен, знаючи, що скоро вони перетнуться з нашими. Малювати карти далеких континентів, упізнаючи в них наші гори та наші річки.

Бути у світі означає бути вдома. Просто дім став сьогодні трохи більшим

Війна звужує простір. Але раптом вона його драматично розширює теж. І ми, втискаючись у свою землю, можливо, дістаємо здатність обійняти усю планету.

Текст есею можна також прочитати на сайті Суспільне Культура

7 театральних премʼєр Києва в січні та лютому 2025:

1. «Стусанина»  

Коли: 3 лютого
‍Де: Театр Воєнних Дій (ТВД) в приміщенні в Національного центру Леся Курбаса, вул. Володимирська, 23В

Театр Воєнних Дій — новий театр на театральній мапі Києва. Він створений режисером Алексом Боровенським, а грають в ньому виключно військові та ветерани війни. Не всі з них були акторами, та всі вони були чи є військовими. 

«Стусанина» — вистава за біографією Василя Стуса, яка досліджує міфи про маскулінність та забронзовілі уявлення про поета. В ній використовуються вірші Стуса, матеріали протоколів з його допитів, музика гуртів Rammstein та Bohren & der Club of Gore, а також українська народна пісня та сибірський рок. Вистава є імерсивною, тобто глядачі будуть втягнуті у процес.

2. «Фальстаф»

Коли: 24 та 25 січня, 21 та 22 лютого
Де: Київська опера, вул. Межигірська, 2

Київська опера представляє першу у 2025 році прем'єру — оперу Джузеппе Верді «Фальстаф» — музичну комедію про хитрого авантюриста та його пригоди. Це остання, 26 опера відомого італійського композитора і третя його опера за сюжетом Шекспіра. І це справжній ексклюзив Київської опери, бо до цього моменту цей твір в Києві ніколи не звучав. Але завдяки зусиллям творчого колективу театру сповнена блиску та гумору опера-буфф «Фальстаф» тепер на київській сцені — українською мовою.

3. «Худну з понеділка»

Коли: 17 та 18 січня (допрем'єрний показ)
Де: Дикий театр (в приміщенні Театру «Браво», вул. Олеся Гончара, 79)

Драматургиня Ольга Мацюпа створила п'єсу на основі реальних подій — за матеріалами опитування з приводу проблем, з якими стикаються жінки плюс сайз. На питання анкети відповіло понад 200 жінок.

За сюжетом, колишні учасниці популярного шоу про зниження ваги збираються на похорон колеги, яка померла за дивних обставин. Вони не бачились два роки, але кожна з них отримала від покійниці лист, і це змусило їх кинути свої справи і поїхати на зустріч. Які секрети жінки дізнаються на цьому похороні та чи зможуть далі спілкуватися?

Проєкт реалізується завдяки підтримці Український Жіночий Фонд / Ukrainian Women’s Fund.

4. «Небезпечні звʼязки»

Коли: 10 та 30 січня, 9 лютого
Де: Молодий театр, вул. Прорізна, 17

Художній керівник Молодого театру Андрій Білоус представляє власне бачення роману французького письменника П'єра Шодерло де Лакло, який творив у XVIII столітті, описуючи нрави французького дворянства напередодні Французької революції. У версії Андрія Білоуса дія переноситься у 20-ті роки ХХ століття. Понад 120 костюмів і масштабні декорації підсилюють ефект від перегляду.

Сюжет історії обертається навколо мадам де Мертей, чиє життя сповнене шаленими пристрастями та потягом до руйнування чужих доль. У свою чергову гру вона втягує давнього друга Вальмона — жорстокого підкорювача жіночих сердець. Заради розваги Мертей вимагає, аби той спокусив 15-річну Сесіль Воланж, яку от-от мають видати заміж. Проте підступному плану інтригантки стає на заваді несподіване захоплення Вальмона неприступною мадам де Турвель. 

Все відбувається не за планом Мертей і Вальмона. Щоб здолати найбільшу перешкоду, вони змушені заключити диявольське парі. Яке перетворить їхнє життя на жорстоку гру, з якої ніхто не може вийти переможцем.

5. «Золоті дівчата»

Коли: 18,19 та 31 січні та 8, 9 та 23 лютого
‍Де: Театр на Подолі, Андріївський узвіз, 20А

Театр на Подолі і режисер Ігор Матіїв представляють драму в світлих тонах «Золоті дівчата» про можливість почати життя заново навіть тоді, коли здається, що все скінчено. Автор пʼєси — американский драматург Айвон Менчелл, відомий як сценарист серіалів «Філ з майбутнього» та «Брати Джонас».

Три вдовиці збираються раз на місяць, щоб попити чайку і попліткувати, після чого вирушають підстригати плющ на могилах своїх чоловіків. Щойно глядач звикне до ситуації та почне співчувати Іді, Доріс та Люсіль, як виявиться, що вдови не проти повеселитися і навіть завести роман із сивочолим чоловіком прямо на кладовищі. Але що буде далі?

6. «Син»

Коли: 18 та 19 січня, 5 та 16 лютого
‍Де: Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Броварський проспект, 25

Вперше в Україні — вистава «Син» на основі культової п’єси з трилогії сучасного французького драматурга Флоріана Зеллера та в перекладі Івана Рябчия. Режисер постановки — Євген Резніченко.

Чому рідні люди інколи не чують і не розуміють одне одного? Чому те, що вчора приносило задоволення, сьогодні втрачає смак? І як врятувати найріднішу людину, якщо не можеш розібратись зі своїми внутрішніми демонами?

У центрі подій Пʼєр — успішний адвокат, який починає своє щасливе життя з чистого аркуша, але чи вдасться йому залишити минуле позаду?

7. «Тату троянди»

Коли: 1, 2 та 21 лютого
‍Де: Театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5

Режисер Дмитро Богомазов разом з актором Андрієм Самініним, який долучився в якості ще одного режисера, поставили в театрі п’єсу класика американської драматургії ХХ століття Теннессі Вільямса. Сам автор охарактеризував «Тату троянди» як «драматичне любовне послання світу».

За сюжетом, жінка на імʼя Серафіна вже давненько живе виключно любов'ю до покійного чоловіка Розаріо. Зачинившись від світу, вона зосередилася на переживанні своєї трагедії. Чутки про численні зради коханого лише розпалюють вогонь ревнощів у серці жінки, а паростки першого кохання її юної доньки приносяться в жертву надмірним материнським страхам. Здається, ніщо не може похитнути шалену відданість Серафіни колишньому коханню. Але все раптово змінюється, коли в її оселі з’являється дивакуватий молодик Альваро.

«Тату троянди» — професійний дебют студентів майстерні Дмитра Богомазова. Можливо, юні актори грають ще без відточеної майстерності, але точно пристрасно. Плюс події на сцені підтримує наживо музичний бенд. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6781332bd907b894cfc7b426_%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в січні й лютому 2025»</span>

7 театральних премʼєр для дорослих і дітей у Варшаві в січні та лютому 2025:

1. «Орфей»/«Orfeusz»

‍Коли: 16, 17, 18, 19, 27, 28 січня та 1, 2 лютого
‍Де: TR Warszawa, ul. Marszałkowska 8

Еврідіка гине за трагічних обставин. Орфей залишається один. Що далі?

В TR Warszawa одна з найкращих режисерок середнього покоління Анна Смоляр (Anna Smolar) презентувала виставу на основі міфа давньої Греції. Вона ж разом з Томашем Шпєваком (Tomasz Śpiewak) створила за мотивами цього міфа сценарій та вибудувала драматургію. Зрештою вийшли роздуми про кохання та траур в інтерʼєрі сучасного життя. Автори досліджують культуру сучасного трауру та культуру горювання і забування, розповідаючи історії, в яких начебто і немає Орфея та Еврідіки, але є стосунки між героями (у виставі їх понад сорок), які ведуть до втрати.

«В «Орфеї» ми згадуємо стародавній міф, щоб поставити запитання про способи переживання втрати, про забуті чи нові ритуали та їхній потенціал виведення людини із самотності. Траур цікавить нас як у своєму інтимному, так і в політичному вимірах: підриваючи всюдисущий імператив постійної продуктивності, він має антисистемний потенціал, а розмова про траур дає можливість зміцнити соціальні стосунки та пережити біль у солідарності», — пояснюють автори вистави.

2. «Дівочі обітниці» /«Śluby panieńskie»

‍Коли: 29, 30, 31 січня та 1, 2, 4, 5 лютого
‍Де: Teatr Polski  im. Arnolda Szyfmana, ul. Kazimierza Karasia 2

Ден Джеммет — режисер майстерних постановок «Бурі» та «Дванадцятої ночі» Вільяма Шекспіра, а також «Шкода, що вона розпусниця» Джона Форда — повертається до польського театру.

На цей раз він ставить «Дівочі обітниці» — пʼєсу видатного польського поета та автора комедій XIX століття Александра Фредо. Сюжети яких зазвичай обертаються навколо різних граней людської природи. Цього разу в центрі уваги — юні дівчата, які одностайно відмовляються виходити заміж. 

Події комедії розгортаються у передмісті Лондона в 70-ті роки ХХ століття. За висновками авторів нової постановки, історія емансипації показує, що дилеми польських придворних дівчат актуальні й досі. І жінки продовжують стикатися з ними протягом багатьох десятиліть —  і не лише в Польщі.

3. «Відвідування Галереї ляльок»/«Zwiedzanie Galerii Lalek»

‍Коли: 12 січня та 5, 15 лютого
‍Де: Teatr BAJ. ul. Jagiellońska 28
‍Віковий рейтинг: 5+

Teatr BAJ запрошує на нову виставку «Кімната, повна казок. Монографічна вистава Уршулі Кубіч-Фік»/«Pokój pełen baśni. Wystawa monograficzna Urszuli Kubicz-Fik». Це вистава, присвячена творчості сценографки Урсули Кубіч-Фік. За своє життя вона зробила близько 70 постановок у лялькових та драматичних театрах. У театрі BAJ її роботу можна побачити у виставах  «Снігова королева» (1994), «Попелюшка» (2000), «Сонце в долині Мумі-тролів» (2007) тощо.

Лялькова галерея театру «BAJ» — це  простір, в якому головні ролі виконують герої старих вистав — театральні ляльки на пенсії, старий реквізит, іноді також використовуються костюми чи елементи сценографії. У колекції театру так багато ляльок, що кожен дорослий зможе поринути у спогади дитинства, а кожна дитина — відкрити для себе новий різноманітний світ. 

4. «Пекло – Рай»/«Piekło – Niebo»‍

Коли: 22, 23, 25 та 26 лютого
‍Де: Teatr Narodowy w Warszawie, ul. Wierzbowej 3
Віковий рейтинг: 10+

Нова вистава від одного з найвідоміших театральних тандемів Польщі. Польська драматургиня Марія Войтишко та чеський режисер Якуб Крофта представляють сімейне драмеді з елементами казки «Пекло – Рай». За словами самих авторів, ця вистава торкається болючої теми втрати близьких, але подається вона з легкістю та гумором, якого багато в діалогах. А події на сцені відбуваються настільки непередбачуваноі, що дивують не лише глядачів, а й героїв вистави.

5. «Вишневий сад»/«Wiśniowy sad»‍

Коли: 8, 9, 12, 14, 15 та 16 лютого
Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20

Відомий театральний режисер Павел Лисак позбавляє «Вишневий сад» російськості. Дія драми розгортається після катастрофи, але також у надії на побудову нового, кращого світу. Провідницею крізь це полум'я є Шарлотта, яка змушує тих, хто вижив, протистояти минулому, насильству і масовій брехні.

Чи можливий сьогодні акт радикальної конфронтації із самим собою? Ким є Люба у сучасному світі? Нова версія «Вишневого саду» — це розправа з байдужістю та відсутністю емпатії. У реальності, де війна, що триває за кордоном, є війною тих, інших.

6. «Лаборантка»/«Laborantka»

‍Коли: 12-16, 18 лютого
‍Де: Teatrze Współczesnym, ul. Mokotowska 13, Scena w Baraku
‍Віковий рейтинг: 16+

Лаборантка Беа по вуха закохується в Аарона. Вони обоє мають слабкість до поезії та ананасового соку. Беа мріє про материнство, але Аарон не поспішає розширювати сім'ю. Що стоїть цьому на заваді, якщо вони обидва мають високі рейтинги? 

У своїй дебютній п'єсі режисерка Anna Gryszkówna використовує твір соціальної фантастики, номінований на престижну премію Oliviera в 2019. Його авторка Елла Роуд відтворює похмуре бачення світу в невизначеному майбутньому, прямо як у телесеріалі-антиутопії «Чорне дзеркало». Генетичні дослідження просунулися настільки, що на основі ДНК людини кожному присвоюється рейтинг — оцінка, яка перетворюється на соціальний статус, можливість отримати кращу роботу або знайти супутника життя. Головним критерієм оцінки індивіда стає не етнічна чи класова приналежність, а набір генів. Однак процеси виключення слабких залишаються напрочуд знайомими.

7. «Фердідурке»/«Ferdydurke»

‍Коли: 28 лютого, 2 та 3 березня
‍Де: Och-Teatr, вул. Grójecka 65

В Och-Teatr вирішили переосмислити перший та найбільш суперечливий роман Вітольда Ґомбровича, який був написаний у 1937 році і став культовим.

«Фердидурке» народився з образи, яку Вітольд Ґомбрович відчув на тлі критики своєї першої книги, яку оглядачі назвали «незрілою». Письменник збирався було написати памфлет проти критиків та «тіток з культури». Але, захопившись темою, пішов далі й вирішив звести рахунки з усім культурним світом. 

Ґомбрович вважав, що в епоху бурхливих змін та прискореного розвитку, коли усталені форми легко ламаються під тиском життя, важливо знайти форму для того, що ще не дозріло, не викристалізувалося і не розвинулося. Майже через століття ця книга все ще здатна шокувати.

Адаптував роман «Фердідурке» для Och-Teatr Маріуш Малец (Mariusz Malec), який також є режисером вистави.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6781112bf84bb16f23da1c43_%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80%20%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Києва, які варто побачити в січні й лютому 2025»</span>

За словами Ганни Маляр, заступниці міністра оборони України, статистика свідчить, що в армії служать понад 70 тисяч жінок. 

Станом на січень цього року загальна кількість жінок у Збройних силах України становить 66900, з них 47200 — жінки-військовослужбовці. При цьому 6500 — на керівних посадах і близько 4000 —  на передовій. 

Багато з них воюють в окопах. Поступово перестає дивувати, що солдатки не виконують традиційні функції, такі як адміністрування або постачання, а служать снайперками, медикинями, кулеметницями або водійками бойових машин.

Життя на фронті для них ускладнюють банальні проблеми.

‍Спорядження НЕ для жінок

Усе військове спорядження завжди вироблялося з думкою про чоловіків. Проблеми для військовослужбовиць починаються вже з обмундирування. Складно дістати військові черевики досить маленьких розмірів. Бойові штани незручні для жінок, оскільки їхня конструкція не враховує анатомічні відмінності, тому вони часто обирають штани на кілька розмірів більші, щоб вони не тиснули в чутливих місцях, а верхню частину затягують ременем. Справжньою проблемою є бронежилети та балістичні вставки, конструкція яких не враховує факт наявності грудей. Вони не лише тиснуть, але й лягають на тіло таким чином, що оголюють життєво важливі чутливі зони. Військові балаклави, які носять на голові під каскою, не пристосовані для жінок. Зазвичай розміри завеликі, а виробники виходили з того, що користувачка матиме коротке волосся, а не довге, не кажучи вже про коси чи хвости. 

Окремою проблемою є обмежена доступність засобів жіночої гігієни. Йдеться не лише про прокладки чи тампони, а й про вологі серветки. Так народилася ідея полегшити доступ військовослужбовиць до засобів гігієни.

Волонтери зібрали металеві скриньки з-під запобіжників у дружніх бригад на Донбасі, які передали на кафедру дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві. Там їх переробили так, щоб можна було використовувати як диспенсери для засобів жіночої гігієни. 

Ідея кампанії полягає в тому, що дозатори будуть встановлені в жіночих вбиральнях у лікарнях, стабілізаційних пунктах, військових частинах і школах у прифронтовій зоні

Для того, щоб зібрати кошти на кампанію, було задумано виставити на аукціон скриньки, розписані польськими художниками та художницями.

Війна не почалася у 2022 році

Ініціаторами кампанії «Private Case. Художниці та художники для жінок в Україні» стали Віола Ґловацька, Анна Лазар та Миколай Хиляк.

«Багато хто навіть звинувачує мене в тому, що я одержима війною, Україною, — розповідає художниця Віола Ґловацька. — Я щодня читаю про неї, про ситуацію на фронті, переживаю кожен прорив, кожен втрачений шматок території. Я стежу за цим щодня з 24 лютого, але перші роботи, які виражали мою незгоду з тим, що відбувається в Україні, передусім з анексією Криму, я зробила ще в 2014 році».

Віола згадує, що цікавилася приходом Путіна до влади, а найбільше її потрясли документальні фільми про катастрофу підводного човна «Курськ». Коли у 2007 році російський президент був обраний «Людиною року» за версією видання «Time», вона вперше відчула, що має бунтувати. Її перша робота, на якій був зображений Путін, була сповнена прямолійною символікою, яку художниця ніколи не використовує. На ній була зображена жінка з оголеними грудьми, навколо яких вона розмістила зірки з прапора ЄС. Гнів від несправедливості по той бік нашого східного кордону в 2014 році знайшов своє відображення в роботі «Бунт на «Баунті», де Віола зобразила Путіна у вигляді вампіра на кораблі.

Роботу придбав Національний музей у Ґданську, і одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вони розмістили пост у соціальних мережах, в якому висловили надію, що все закінчиться, як у фільмі «Бунт на на «Баунті»: екіпаж підніме повстання проти диктатора. 

— Я, як художниця, на той момент не могла робити нічого іншого, окрім, звісно, підтримки різних збірок на допомогу українській армії. Я б дуже хотіла поїхати туди, зібрати гроші на позашляховик. Іноді я навіть відчуваю безсилля. А потім раптом з'явився Миколай Хиляк та ідея аукціону.

Миколай Хиляк, як він сам каже, походить зі змішаної родини. З боку батька він лемко з польсько-українського прикордоння. З дитинства він пам'ятає літургії в церкві на вулиці Мьодовій та українську мову. 

Там же він вперше зіткнувся з українським націоналізмом — він був не зовсім «своїм», оскільки походив зі змішаного шлюбу і в його родині розмовляли польською мовою. З іншого боку, він також був трохи чужим у польській школі, часто чуючи від однокласників: а скажи щось українською! 

З тих церковних часів він також пам'ятає Анну Лазар, яка згодом відіграла важливу роль в скиньковій акції. Хоча вони знали один одного з дитинства, їхні шляхи давно розійшлися, а в дорослому віці поєднала їх знову Україна. Миколай закінчив навчання за спеціальністю «живопис», а Анна — за спеціальністю «історія мистецтва». Випадково зіткнувшись, вони почали працювати разом, Анна навіть курувала виставку його робіт. Але війна досить швидко наблизила їх обох до фронту.

Війна наживо

Хоча Миколай все життя мав опосередкований зв'язок з Україною, він ніколи не подорожував туди до початку повномасштабного вторгнення. Для нього російське вторгнення — це поєднання важливого і болісного досвіду.

— Приблизно через пів години після офіційного повідомлення ЗМІ про те, що російські війська вторглися в Україну, у моєї матері стався інсульт. Її паралізувало, і її забрала швидка допомога. Я впевнений, що це було наслідком сильного стресу, викликаного новинами зі Сходу. У мого батька також були проблеми зі здоров'ям, він потрапив до лікарні. Ми з сестрою так і ходили з лікарні в лікарню. Я намагався пояснити мамі, що відбувається, що Київ не захоплений, що вони зупинили наступ. Але я не знаю, чи вона це розуміла. Вона більше не вийшла з лікарні, померла через три місяці. Як би сумно це не звучало, я звинувачую Путіна в її смерті. 

Невдовзі після похорону матері Миколай зателефонував до Анни Лазар. Виявилося, що потрібні водії для доставки автомобілів на фронт. Перша в житті поїздка в Україну і одразу на Донбас? Звучало досить абстрактно, але Анна теж збиралася їхати, тож довго не роздумував.

— Для мене це був неймовірний досвід, тому що до цього часу я спостерігав за цими подіями через монітор комп'ютера або телефону, а тепер всі ці назви — Азов, Бахмут, Буча, все це раптом опинилося на відстані простягненої руки. І це так реально. Досі я спостерігав за Україною воєнного часу через вуличні камери. Спостерігав за переміщенням населення, іноді навіть засинав під це, як під якусь заставку, і прокидався з цією картиною. І під час цієї подорожі ці місця, які я спостерігав і які стали мені близькими, стали реальними. Раптом ти зустрічаєш цих людей, бачиш ці вулиці, ці мости, ці образи. Мені це було дуже потрібно, тому що я був у дивному стані — місця такі близькі і водночас такі далекі, наче на іншій планеті. 

Мистецтво з війни

Спочатку поїздка в Україну жодним чином не була пов'язана з мистецтвом. Він ніколи не займався мистецтвом, яке б реагувало на якісь поточні події. Він їхав туди з думкою, що його мати стала жертвою війни, і він повинен поїхати туди заради неї. Але з наступними поїздками він зрозумів, що всередині нього є певний багаж, який його обтяжує і який потребує матеріалізації, як ці зображення з вуличних камер. Так з'явилася перша серія робіт про заправки. Для будь-якого волонтера, який подорожує Україною, це місце, де ти проводиш багато часу. Там ти снідаєш, обідаєш, вечеряєш, п'єш каву, відновлюєш сили. Думка про станції сиділа в його голові так довго, що він не міг її ігнорувати. 

— Я купила одну з графічних робіт Миколая на одному з благодійних аукціонів, здається, це була якась станція під Краматорськом, — розповідає Віола Ґловацька, — у мене тоді була моя виставка і я запросила Миколая. Я подумала, що було б добре нарешті зустрітися і отримати графіку особисто. Для мене він взагалі був супергероєм, єдиний художник, який дійсно їздить на фронт, щоб допомогти. Виявилося, що у нас було багато спільних друзів, і ми почали працювати разом. 

Під час однієї з поїздок на фронт Миколай познайомився з іншим волонтером, Кубою Войтунем. Саме йому належить ідея переобладнати скринькі з-під детонаторів у дозатори для гігієнічних засобів, які потім можна було б розвозити по різних точках України, підтримуючи таким чином жінок. Нам дуже сподобалася ця ідея: переробити щось типово воєнне, не обов'язково на користь жінок, відмежуватися від війни, від солдатів і надати цьому іншої, мирної форми. Ідея профінансувати кампанію виникла спонтанно. Разом з Віолою та Анною Лазар вони почали переконувати провідних польських художників долучитися до акції розпису скриньок, які згодом будуть передані на аукціон. Серед художників були Йоанна Райковська, Ендрю Діксон, Аґата Богацька, Роберт Кусьміровський, Поля Двурнік, Віола Ґловацька, Адам Адах, Пауліна Влостовська, Миколай Хиляк, Лукаш Зембатий, Алісія Бєлявська, Міхал Фридрих, Марта Надолле, Патрик Ружицький, Кароль Радзішевський, Вероніка Гапченко та Якуб Ґлінський. За словами Віоли Ґловацької, акція мала великий успіх, адже зазвичай художники не дарують свої роботи на подібні аукціони, а тут більшість з тих, до кого зверталися за підтримкою, одразу погоджувалися і робили свої роботи саме для підтримки жінок в Україні.

— Ми передали скриньки митцям, але я навіть не замислювався над технічним аспектом, — розповідає Миколай, — потім виникли питання, чи можна пофарбувати скриньку олійною фарбою, або що таке зелена базова фарба? Я цього не знав і все відбувалося досить спонтанно.

До співпраці запросили Аукціонний дім DESA, який погодився провести аукціон. Тим часом було оголошено конкурс для студентів факультету дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві на розробку візуальної ідентичності скриньок. Завдяки Єжи Василевському та Міхалу Обожинському, керівникам майстерні моделювання на факультеті, та студентам, скриньки були адаптовані до нового призначення — вони відкриваються набагато легше і зручніше, а також була створена спеціальна система підвішування. Також було створено навчальне відео, за допомогою якого скриньки могли переобладнати волонтери в Україні. Тепер їх потрібно було лише відвезти на місце, повісити та поповнити засобами гігієни. 

Микола звернувся за підтримкою до фонду Uniters, який має величезну логістичну базу, мережу контактів в армії та серед волонтерів, що працюють на місцях, яку вони будували одинадцять років.

Ментальна стіна

Коли Галина Андрушков, голова Фонду Uniter, почала обдзвонювати своїх знайомих з військових частин, з якими вона співпрацює вже більше десяти років, всі вони з ентузіазмом сприйняли цю ідею. Вона була впевнена, що кампанія пройде швидко і злагоджено.

— Коли я відправила в кілька місць, мені раптом почали телефонувати волонтери, які допомагали в проведенні акції, — розповідає Галина Андрушков. — Виявилося, що в тих частинах, куди вони були відправлені, командири не хочуть їх розвішувати. Кажуть поставити десь у кутку, не на видному місці. А якщо і доводиться фотографуватися, як доказ того, що ти робиш акцію, то так, щоб не було видно, що це за частина. 

За словами голови Фонду Uniters, Україна досі залишається надзвичайно патріархальною країною, особливо у військових питаннях.

В армії командують чоловіки. Хоча жінок в армії щотижня стає все більше, вони все ще пристосовують свої потреби до чоловіків, а не навпаки. Також немає чіткої межі між жінками і чоловіками — на базах вони всі сплять разом і користуються спільними ванними кімнатами і туалетами.

— Дівчата соромляться того, що у спільному туалеті буде висіти скринька з прокладками, розповідає Галина. — У мене таке враження, що три роки повномасштабного вторгнення мало що змінили в плані цих ментальних змін, хоча чоловіки, зрештою, мали б звикнути до присутності жінок в армії. Ця тема замовчується. Я була дуже шокована, але, можливо, це тому, що я вже давно живу в Польщі? 

Підрозділи, які отримали скриньки, повісять їх, використовуватимуть за призначенням і сумлінно наповнюватимуть пожертвуваними засобами гігієни, — запевняє Андрушков. Але роблять це неохоче, скоріше через багаторічну дружбу з юнайтерсами. 

Була навіть ситуація, коли Галина запевнила їх, що як фонд вони готові забезпечити їх цими засобами до кінця війни. У відповідь почула: а що ж вони самі собі не можуть купити? Ця ментальна стіна її здивувала. Щоб ця ментальна зміна в українцях нарешті відбулася, треба буде докласти величезних зусиль. Це вдалося в Західній Європі, це вдасться і в Україні. 

— Можна сказати, що зараз не найкращий час для таких тем. У нас зараз війна, гинуть люди, обстріли, похорони… Але, зрештою, менструація не призупиниться на час війни. 

Переклад: Анастасія Канарська

Анастасія Канарська: Здається, що ти задіяна в усьому найцікавішому та актуальному, що пов'язане з Україною в Польщі. З чого все почалося? Розкажи хоч пунктирно про свою, не побоюсь цього слова, величезну діяльність.

Анна Лазар: Моя Україна почалася ще в 1990-х роках, потім вона невпинно росла. Я розуміла, що мені цікава сучасна Україна, яка дивиться на себе осмисленим поглядом. Вже студенткою робила проєкти, пов'язані з українським мистецтвом та літературою, працювала в недержавних організаціях, які співпрацювали з Україною. Я вивчала українську і польську філологію та історію мистецтв у Варшавському університеті. Можна сказати, що досі працюю в тих трьох напрямках. Крім того, мені завжди цікаві соціально орієнтовані проєкти. Завдяки широкому діапазону зацікавлень і активності я виграла конкурс на заступницю директора Польського інституту в Києві, де пропрацювала сім років. Потім ще чотири в Петербурзі. Останні п'ять років моя професійна діяльність пов’язана з кураторством, проєктами сучасного мистецтва, літератури та інтердисциплінарними.

Другий напрямок — це переклади української літератури або англомовних текстів, які стосуються України. Третій — це різноманітна волонтерська діяльність, яка для мене дуже важлива. Це також спосіб підтримувати зв’язок із подіями в Україні поза сферою моїх культурних контактів. Можна сказати, що волонтерством займаюся точково і намагаюся вирішувати проблеми, які трапляються мені на очі. Це не є системною роботою, яку я дуже поважаю у моїх колег. Просто закриваю певні потреби, які відчуваю, що маю закрити. До цього можна додати четвертий напрямок: іноді я пишу про Україну. Це складно для мене, тому що, хоча це приносить мені величезне задоволення, мої тексти займають багато часу. Але врешті-решт вони мають цінність саме через цей довгий процес, який дозволяє уникнути стереотипних впізнавань.

Остання книжка, яку я переклала з української й англійської мов, — це «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ–XVІІІ століття» Катерини Диси. Це дуже цікава книжка, базована на джерелах із XVII–ХІХ століть. Катерина Диса дослідила судові процеси над відьмами в  українських воєводствах Речі Посполитої. Авторка дала ґрунтовне уявлення про правову культуру України та вміння вирішувати внутрішні конфлікти за допомогою судової процедури того часу. Вона пропонує розповідь про українське суспільство, яке вже тоді мало ознаки, якби ми це сьогодні сказали — громадянського суспільства.

До цього я переклала книжку, яка досі залишається для мене дуже важливою. Це «Республіка глухих» Іллі Камінського — неймовірного поета, мого ровесника, який емігрував з України в середині 1990-х років разом із батьками до США, де став відомим поетом. Його творчість в Україні знають переважно літератори, оскільки він також займається перекладом українських текстів англійською мовою.

“Deaf Republic” англійською, я купила під час однієї з поїздок до містечка Оксфорд. Вона нагадує п’єсу, адже кожен вірш може бути окремою сценою. Автора ціную не лише як поета, але також за його соціальну діяльність. Ілля давно допомагає біженцям в США, ще з анексії Криму висвітлює тему російської агресії, а після повномасштабного вторгнення почав інтенсивно допомагати українським поеткам і поетам,  їздить в Україну й відвідує свою родину в Одесі, де проводить також літературні майстер-класи для дітей. 

У «Республіці глухих», написаній у 2018 році, Ілля Камінський порушує проблему невідомого походження солдатів, які говорять чужою мовою. Ця книжка описує життя середньостатистичного маленького містечка у Східній Європі, де люди мають свої справи й турботи, а вторгнення радикально руйнує їхній світ. Головними героями є родина лялькарів,  першою жертвою окупантів стає глухий хлопець. Книжка також торкається культури глухих. Глухота в цьому творі представлена як політичне явище. Вона не є просто фізичною якістю, а чіткою соціальною позицією. Один із віршів навіть стверджує, що глухота — це сексуальна позиція. Книжка дуже сильна, її активно обговорюють у Польщі, стала темою численних інтерв’ю та дискусій. Мені дуже приємно, що Ілля Камінський відразу став явищем на польській літературній сцені. Під час фестивалю «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi) я зробила перформативну лекцію за участю Данієля Котовського на основі «Республіки глухих» завдяки запрошенню Аґати Сівяк — художньої директорки фестивалю. Книга стала також відправною точкою для моїх проєктів у сфері сучасного мистецтва. Українською «Республіку глухих» переклали Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Невдовзі має з’явитися мій переклад збірки оповідань Тані Малярчук «Як я стала святою».

Мені важливо говорити про війну, але також представити українську літературу та культуру в ширшому спектрі, а не лише в контексті повномасштабного вторгнення

‍Що нового маєш у планах і що вважаєш важливим із того, що ще не перекладено, але, на твою думку, обов’язково має бути доступне польською мовою?

Є дуже багато таких книжок. Я багато читаю чи стараюся читати, або, як мінімум, купую книжки, які хочу прочитати. На щастя, українську літературу польською мовою постійно перекладають. Зараз ця когорта перекладачів збільшилася, і є видавництва, які працюють з українською літературою. Зокрема, хочу згадати Warsztaty Kultury, з якими працюю, Kolegium Europy Wschodniej, Pogranicze. Це видавництва, які мають у фокусі Україну. Я рада, що інші видавництва, які мають ширший спектр, починають бачити українську літературу як одну зі свого кола.

Відомих письменників і письменниць часто перекладають, і це вже усталені стежки. Я завжди шукаю щось неочевидне, що має бути несподіванкою або якось доповнювати контекст. Читаю і наукову літературу, есеїстику, прозу. Тепер працюю над перекладом роману «Клавка» Катерини Гримич, події якого розгортаються у Спілці письменників України у 1940-і роки. На мою думку, важливо показати схему сталінської політики стосовно культурного середовища. Себто, рефлексію над сьогоднішньою війною доповнюємо картиною довгого процесу репресивної політики стосовно української, і не тільки, культури в Радянському Союзі.

Ти дещо випередила моє наступне питання. Маєш дуже багато контактів із часів роботи в Польському інституті в Києві та могла би працювати лише в цій «бульбашці». Наскільки важливою є нова кров і як працюють механізми пошуку нових імен?

Їжджу в Україну, спілкуюся з людьми і просто йду за тим, що мене зачіпає, здається мені цікавою інтелектуальною пропозицією. Напевно, момент, коли я почала займатися українською культурою, був зовсім інший, ніж тепер. Тоді було небагато людей, які розуміли, чи вивчали обидві культури.

У Польщі зараз живе велика кількість емігрантів, котрі тут довго. Вони виконують дуже важливу функцію посередників

А і у Польщі є не лише інтелектуали, яким цікаво, що відбувається в Україні, або туристи, які пишуть репортажі на тему подорожі на «дикий схід». З'являються люди, які щоразу глибше інтегруються в українську культуру. Наші світи зближуються на нових умовах. Вони зближуються вже попри стереотипи, адже з'являються покоління, які навіть не успадкували цих стереотипів і не мусять із ними розбиратися. 

Як можемо використати сьогоднішнє зацікавлення Україною, втримати його та розвинути? Що ми можемо для цього зробити?

Це дуже складне запитання. Я думаю, що Україну треба сильно інтегрувати до загальних культурних процесів Європи і не будувати «українсько-польського гетто», хоча двосторонній діалог дуже потрібний. Українсько-польські відносини мають свою певну динаміку. Є «кити», які формували цей дискурс. А зараз палітра людей, зацікавлених Україною, розширюється. Вони мають інший бекграунд. Це люди, які шукають Україну як контекст для своїх досліджень і роботи, бачать її в ширшому, глобальному масштабі.

Для мене важливо знаходити такі особливості української культури, які водночас висвітлюють специфіку Польщі, чи Європи. Україна може бачити себе в дзеркалі Польщі, а Польща — у дзеркалі України. Але треба пам'ятати, що це також кабінет дзеркал, а не лише взаємний пошук. Це робота із сьогоденням і майбутнім, а також критичне осмислення минулого.

У січні 2022 року в Міжнародному центрі культури в Кракові ми з Жанною Комар і Оксаною Баршиновою підготували виставку «Україна. Взаємні погляди». У самій назві було зашифровано завдання для глядачів: подумати про точки українського дискурсу, видимі з польської перспективи, і трішки їх переформулювати. Ми і собі поставили це завдання, а реалізували це за допомогою об'єктів мистецтва від середньовіччя і до сьогодення.

Мені найцікавіше працювати з роботами сучасних українських художниць і художників, тому що вони вже свідомо дивляться на різні точки спектру української культури. Коли є така страшна ситуація, як війна, хочеться чорно-білого світу. Але чорно-біла картина не допомагає зрозуміти дійсність. Ті, хто розуміє, що вже треба анонсувати повістку на тему України, працюють із майбутнім. 

Звісно, є речі об'єктивно погані, з якими ми нічого не зробимо і які треба так сприймати. І треба їх так комунікувати. Але, думаю, що критична культура є найбільшим шансом України. Те, що Україна входить у момент такої гіпермодернізації під час війни, дає величезний шанс створити сучасний глобальний дискурс на свою тему, який буде скомпонований із гуманістикою, що функціонує у світі, і водночас вкладати в нього зміст своєї культури.

На мою думку, це вже щось означає, коли українська Дія, чи залізниця працюють краще, ніж цифрові послуги та поїзди в Німеччині, розуміючи звісно різницю масштабів. Інфраструктура, яку модернізували в дев'яностих, вже тепер застаріла. Водночас, коли в Україні її нищать, то модернізація проходить із використанням сучасних технологій.

Україна вже на полі бою має найбільший в Європі досвід того, як протистояти сучасному воєнному тероризму. Хто ще має такий? А за тим іде вся інфраструктура

Я не говорю про корупцію, яка кородує наслідки цієї модернізації, чи про знищення, але про те, що інтелект у такій напрузі працює швидше й більш критично. Він не займається зайвим. І це видно і в культурі, і в технологічних новинках України.

Щось подібне до такого пресингу дедлайну, правда? Коли ми маємо обмеження, ми починаємо швидше відсікати зайве й концентруватися на найважливішому.

Так, ти гарно це сказала.

‍Розкажи ще про візуальні проєкти.

Останньою найбільшою виставкою була вже згадана «Стежте за цією миттю — як вона вібрує» в галереї Арсенал у Білостоці. Темою виставки була нафта як політичний чинник. Експонувалася прекрасна робота естонських художників «Газова труба» яка представляла Естонію на 11-й Міжнародній архітектурній виставці у Венеції (2008 р.). Проєкт «Газова труба», створений архітекторами Маар’єю Каск і Ральфом Лооке, художницею Нееме Кюльм і кураторкою Інгрід Рууді, поєднував німецький і російський павільйони натурального маcштабу трубопроводом. Робота супроводжувалася есе про філософські, політичні та екологічні аспекти торгівлі нафтою.

Візуальними домінантами була робота неймовірного українського скульптора Івана Валентина Задорожного, автора інтер'єру до ресторану «Братина» в колишньому готелі «Дніпро», яка відсилала до теми праслов'янських богів. Я щаслива, що на виставці були роботи Лади Наконечної та Каті Лібкінд, які рефлексували на тему візуальної культури, що формується академією, реалізмом і безрефлексійними візуальними схемами. Катя створила акти людей без кінцівок, яких брала з порнографічних фільмів. Ці роботи стосувалися колективного підсвідомого сприйняття сексуальності в Україні. Як змінюється сексуальність людей, коли вони втрачають кінцівки? Я також показала роботи Дениса Панкратова, Івана Мельничука, Єви Зажицької та Ярослава Футимського, Миколая Смочинського та Олега Калашнікова, Петера Валька, Ліліани Зейц та Анни Щербини. 

Понад два роки на запрошення Марціна Гамкала і міста Ґданськ я творила програму «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Вона є багатовимірною з акцентом на дискусії, але було також багато важливих інтервенцій українських художниць і художників. 

Назва програми «Вільне слово» відсилає до Будинку слова в Харкові. Нашим основним партнером є Харківський літературний музей, який займається інтелектуальною спадщиною авторів 1930-х років, які мешкали в Будинку слова і були масово розстріляні в 1937 році під час сталінських репресій. Сам Будинок слова знову потрапив під обстріл на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме цей Дім у поєднанні з важливим для Ґданська епітетом «вільний», дав назву програмі «Вільне слово». 

Особливої уваги заслуговує мурал Володимира Кузнєцова під назвою «Транзит», що змінив атмосферу колишнього простору російського центру культури і науки, якому не продовжили договір про оренду з початком повномасштабного вторгнення в Україну і віддали на рефлексії на тему війни.

Нам вдалося працювати з неймовірною кількістю українських художниць і художників дуже високого рівня. Нашими гостями були Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнєцов, Танцлабораторіум у складі Лариси Венедиктової, Мар'яни Матвійчук, Олександра Лебедєва. У нас був Ярослав Футимський, Станіслав Турина, Катя Лібкінд, Катерина Бадянова, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Інга Леві, Микита Кадан, Іван Світличний, Лєра Полянськова, Іванка Козаченко, Андрій Достлєв, а також літератори і письменниці: Сергій Жадан, Галина Крук, Костянтин Москалець, Богдана Матіяш, Юрій Андрухович, Ія Ківа. Приїжджала критикиня Катерина Яковленко, кінематографісти Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко, які показували «Українських шерифів». Були концерти Карбідо і Гайдамаків, а також Алли Загайкевич.

Серед наших гостей були також Єва Зажицька, Анета Шилак, Джесіка Зихович, Пьотр Марецький, Томаш Шершень, Мацєй Пьотровський, Пьотр Вижиковський, а також діячі культури з Чехії, Німеччини, США та Угорщини. 

Інтенсивна програма на перетині візуального, літературного з трьома подіями на місяць, дискусіями про те як образ України, війна та російські злочини осмислюються українською культурою. А закінчую я цей рік у Національному художньому музеї України. 19 грудня ми разом із співкураторками Національного художнього музею України Анною Алієвою, Тетяною Жмурко та Дариною Якимовою відкрили виставку  «РЕП. Історія» групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір: Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна). Все вдалося, попри відключення електроенергії та прильоти. В Україні співпрацюю також з Харківським літературним музеєм.

Якщо говорити про промоцію української культури в Польщі, чи, на твою думку, потрібно робити щось для так званої масової аудиторії?

Мене просто бісить інфантилізація культури. На цьому базувалася радянська культурна політика, яка мала на меті сформувати публіку, що не думає. Культура — це те, що, навпаки, має навчати нас бути відповідальними громадянами, які критично думають. Україна склала цей іспит. Те, що Україна захищає себе і Європу — це також наслідок дуже складного культурного процесу, у якому люди не дозволили себе інфантилізувати й трактувати як масу.

Я вірю в те, що багато людей разом — це не юрба, а особистості. І не потрібно створювати якийсь колективний інфантильний посил

У публічному просторі також має бути місце для розваг, але я переконана, що вони  не мають сприяти отупінню. 

Твій фокус — це візуальне мистецтво й література. А які у тебе відносини з театром і музикою?

Зараз мені цікавий розвиток ветеранського театру, коли люди використовують досвід, набутий на війні, щоб формулювати певні тези у сфері культури. Тепер безліч людей просто вирвана з мистецької сцени, і вони перебувають на фронті. Але так само багато людей вирвано з інших професійних середовищ, і вони також на фронті. Є різні підходи й різні фокуси.

Щодо театру: колись я брала участь у проєкті «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi), який створили Йоанна Віховська та Аґата Сівяк. Завдяки цьому проєкту можна було побачити пропозиції з різних куточків України.

Неймовірно цікавим є момент активізації українського театру, коли зникає бажання повторювати народні, чи радянські схеми, а натомість з’являється прагнення входити в контакт із власним досвідом і переосмислювати історію України

Мене найбільше цікавлять роботи Лариси Венедиктової, а також Олени Апчел, Максима Курочкіна, Вікторії Миронюк, Діми Левицького. Варто  відзначити покійну Світлану Олешко та її виставу «Харків! Харків!». Розу Саркісян та Fucking Truffaut / Bliadski Circus Queelektyw. Але, щоб розуміти динаміку театру, треба брати в ньому участь, бути на місці. Я приїжджаю в Україну раз на два місяці. Що я встигну подивитися? Доволі регулярно дивлюся відкриті покази студенток і студентів Лариси Венедиктової в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.

Музику я просто слухаю. Мені подобаються сучасні експерименти, але для цього теж потрібні живі концерти. Швидше піду на концерт, ніж свідомо вмикну музику. 

А що саме любиш?

Музика вимагає часу, щоб її слухати. Я займаюся трохи іншим. Якщо їду машиною з одного пункту в інший, просто вмикаю радіо.

А коли працюєш, то потребуєш тиші?

Так. А працюю я постійно. Для мене важливе спілкування з друзями. Вони підкидають мені якісь треки, я їх слухаю, але не запам'ятовую. Проте мені цікава також українська альтернативна сцена, сучасні композитори, яких я знаю ще з київських часів: Іван Світличний і круг Фотінуса, Алла Загайкевич, Олексій Шмурак, Опера Аперта, люблю те, що робить Томаш Сікора та Карбідо, народну музику, тужу за Данилом Перцовим. Жадана і Собаки не можу не згадати, тому що люблю Сергія і розумію, що музика це важлива для нього експресія, ну і підспівую: «Квітнуть мальви на маминому ганку». Не можу натомість слухати сентиментальну музику.

Сильна жінка, очевидно, є відміною від сильного чоловіка, адже її сила не в розмірі м’язового каркасу і спроможності навяляти комусь у бійці (хоча і не без цього також, бо є приклади). Часи кулаків Синтії Ротрок з 80-х років ХХ сторіччя дещо змінилися, і тепер сила проявляється або шляхом спецефектів (як у випадку з Ґаль Ґадот в коміксовій «Супержінці»), або силою влади (як у випадку з Робін Райт в серіальному «Картковому будинку»). Звісно, кулаки залишилися (не забуваймо Джину Карано в «Нокауті»), втім, варіант влади став привабливішим і, погодьтеся, дієвішим. Бо масштабнішим. І разом з цим палітра збільшилася, даючи можливість творити, впливати, керувати, вбивати, мститись і владарювати. Не завжди це відбувається адекватно, іноді відбувається карикатурно, іноді занадто ідеалістично, а тому не реалістично і віри в це нема. Втім цьогоріч серіали представляли, як це відбувається в повній мірі. В усіх можливих формах і ситуаціях, із захватом глядача або із жахом, проливаючи кров на екрані чи викликаючи сльози на глядацьких очах, в особі професійних спецпризначенок і злих духів, амбітних дипломаток і титулованих спортсменок, мстивих доньок і закоханих дружин, і мстивих дружин також. Отже...

Єллоустоун-5 (Yellowstone), США, Paramount+

Цей серіал в будь-якому разі має бути першим, як він є першим в цій темі (та й, може, і в усіх решта) останні 7 років. З моменту започаткування Тейлором Шеріданом 2018-го року цієї телевізійної епічної сімейної драми, вартої порівняння з літературною «Сагою про Форсайтів» Джона Голсуорсі, «Єллоустоун» став драматургійним і життєвим взірцем полеміки між прогресом з його знищенням лісів, морів та культури, і традиціями, з їх вимогою бути жорстким і тримати удар, щоб вижити у все ще складному світі. Бет Даттон (Келлі Райллі), донька родини ковбоя, всотала правила батька, Джона Даттона (Кевін Костнер), вивчилася на юриста і виробила позицію, достатню для розуміння зовнішніх правил і дієву для встановлення своєї правди. Вона розумна, має свою думку, впевнена у своїх діях і тому ще й сексуальна. Вона виглядає і веде себе як цариця, при цьому не претендуючи на територію інших. Краща! 

Сьоґун (Shogun), США, Disney+

Героїня Анни Савай, Маріко, є ніби протилежністю героїні Бет Даттон з «Єллоустоуна». За сюжетом вона — мешканка Японії XVI сторіччя, жорстокого феодального устрою з відповідним диким існуванням жінки (диким на думку сучасного світу). Підкоряючись з маніакальною (для нас) ретельністю, більше подібною (на взірець) до автоматизму роботів, Маріко виглядає нещасною і слабкою. Та вона є сильнішою за чоловіків, що її оточують, бо продовжує жити, хоча давно хотіла померти, маючи приниження і ганьбу роду. Бо продовжує служити, несучи в душі бажання помсти. Красива, кмітлива, віруюча (католичка) і віддана, вона — сяюча зірка серед великих чорних дір. І європейський варвар не в силах її сяйво порятувати, будучи і самим такою ж дірою, тільки не буддистом чи синтоїстом, а протестантом. Цим історичний «Сьогун» говорить про драму цілком життєву, коли жінка — головна, попри те, що історія — про чоловіків.           

‍Вихор (Dolpung), Південна Корея, Netflix

Коли ти живеш в демократичному суспільстві, де кожен твій крок захищений системою законів та правил і стать не має переваг і маніпуляцій, як раніше у світі, чи тепер в Америці, тоді двоє людей, чоловік і жінка, будучи на вершині владних структур, стають взаємно могутніми силами інь та ян. Жанрово «Вихор» є корейською подобою американському політичному хіту «Картковий будинок». Але по суті ідея — в протистоянні правди і корупції. Так вийшло (не навмисно), що правду веде персонаж чоловічої статі, а кривду — жіночої. Для нас же наразі важливо, як проявляється тут жіноча сила, а вона — надзвичайна. Бо тільки своєю смертю герой Сул Кьон Гу здатний викрити махінації героїні Кім Хі Е. Тільки стрибаючи (вище власної голови) чоловік може перевершити жінку, яка вирішила проявити свою цілеспрямованість та переконливість. Ця битва закінчилася б інакше, якби правда була на боці жінки.

‍Королева змій (The Serpent Queen), США, Starz

‍Ідеалістична дівчинка Катерина, горда свого походження зі знаменитого роду Медічі, на горе собі та на подив самому часу ХVІ сторіччя, закохалася у свого нікчемного чоловіка Генріха ІІ Валуа. Це нічого не змінило, лише погіршило її існування — вона зростала, кланялася і постійно народжувала дітей. Поки не зрозуміла — щоб вижити і звеличитися треба наступити на горло своїй пісні. А краще на горло всім, через кого треба виживати, а не жити. Серіал про європейські хитросплетіння життя і смерті, і Катеринені хитрощі, як вона сама житиме, а інші вмиратимуть. Ми бачимо вміло використані підкилимні ігри та залаштункові перемовини, при цьому героїня звертається до глядача з промовистими коментарями досвідченої інтриганки, не тільки говорячи про себе, а й научаючи «в чому сила, сестри». Саманта Мортон прекрасно справилася з роллю вчительки, і зробила це вже два сезони поспіль.

‍Шрам (Cicatriz), Amazon Prime/rtve, Іспанія

Помста — найкраща історія нашого часу, особливо для українців росіянам, зважаючи не так на 300 років кривавих «братерських» стосунків, як на теперішню найкривавішу війну. І в образі месниці в цьому іспанському серіалі є саме українка, чию родини по звірячому вбили зальотні росіяни, якось, 2008-го року, завітавши до маленького села Свеса на Сумщині. З того часу донька родини загиблих, яка дивом вижила, щоденно обіцяє собі і всьому світу, що «розпатраю їх тіла, як вони розпатрали твоє, тато...». І їздить містами та країнами, шукаючи кривдників, і вбиваючи їх з невідворотністю Немезиди. Дівчинка, виростаючи сиротою на вулиці, разом з безпритульними, кишеньковими злодіями і бандами, проходить гартування ціллю, якою б вона не була, не зважає на свою слабкість, натомість, випрацьовує міць, вміння і безкомпромісність фурії. Тепер вона — фурія України, і її сила — помста.      

‍Левиця (Lioness), США, Paramount+ 

Якщо перший сезон заявив нового проповідника теми «дівчата з кулаками», то другий — зробив серіал програмним. Втім, на заміну кулаків, як мало ефективного засобу вирішення проблем, в «Левиці» поєднали політику і зброю, — більш дієві способи для контролювання жінками світу. Причому, й те, й інше втілюють давно знані сильні жінки: за політичний вплив відповідає Ніколь Кідман («Практична магія»), чия героїня представляє владу в принципі найсильнішої країни світу, а за військовий — Зої Солдана («Вартові Галактики»), чия здатність стріляти чи управляти тими, хто вміє стріляти, однаково результативна. Щоб тему цілковито закрити — чи розширити — до сюжету додані жінки-спецпризначенці, й їхні вміння керувати бойовими вертольотами, стріляти з усіх можливих видів зброї чудово узгоджується із зовнішніми даними, які, у свою чергу, є засобом сили від природи. Вогонь!

‍Поки я тебе не вб'ю (Until I Kill You), Велика Британія, ITV Studios

На противагу «пластиковій» «Супержінці», тут героїня не має надприродних сил разом із голлівудською зовнішністю. Навпаки, її звичайність і фізична слабкість дозволяє одному маніяку багато часу її тероризувати, бити і ледь не вбити (вона ж не безсмертна). Та цей серіал про психологічну, духовну силу персонажа Делії, і британська акторка Анна Максвелл в цьому більш переконлива за гламурну Ґадот-Супержінку, хоча не б'ється і не літає, переступаючи свій страх, дає свідчення, знову виживає після чергового нападу, і вже виступає в суді, а потім ще й книжку про це пише. Це воістину сильна героїня, Героїня з великої літери, долаючи біль і жах, долаючи природньо слабку себе і суспільство з його лицемірним культом екранної суперсили. Це несумнівно одна з кращих жіночих ролей цього року.

Всі фото: матеріали для преси

Вгодити кожному одним серіалом неможливо. У всіх свої смаки, свій вік і своє розуміння того, що яскраво покращує настрій, а що його здатне нахабно зіпсути. Тому, розділяючи вікові та жанрові показники, даємо різним людям різні пропозиції, аби охопити від малого до великого і від сексуально активного до релігійно орієнтованого, а це, будемо притомні, аніскілечки не заперечує одне одного, а часто вигідно урізноманітнює й природньо помножує.    ‍

Ніхто цього не хоче (Nobody Wants This), США

Кардинальних змін в житті, може, й справді ніхто не хоче, але закохатися в гарну людину, змінити самотність на стосунки і, паралельно з цим, в щасливий додаток, стати знаменитістю в подкастах — погодьтеся, багато хто хотів би подібного. Власне, американський серіал від Netflix саме настільки позитивний і приємний, як написано, тому винятковий й оптимальний для доброго проведення святкових днів. Хіба що без малих дітей, з огляду на складний психологічний клімат дорослого життя героїв — розкутої й розумної жінки та симпатичного і розвинутого чоловіка, чий статус обтяжується його посадою рабина в синагозі, але полегшується неортодоксальністю синагоги, де можна мати стосунки. Дилема лише в тому, що вона — не єврейка, і їй треба прийняти іудаїзм, якщо він хоче стати головним рабином. На відміну від жорсткого серіалу «Неортодоксальна», «Ніхто цього не хоче» є м'яким і пухнастим.

Зоряні війни: кістяк команди (Star Wars: Skeleton Crew), США

Всебічно гарний серіал для підлітків є рідкісним випадком у сучасному кіно, а ще більш рідкісним й унікальним чином є прийнятним для ширшої, сімейної аудиторії, і відповідно, до перегляду всіма в родині — від 7 років до 107 (бо ж всі старші в душі — молоді). Пригодницький дух серіалу захоплює відразу і без жуйки одноманітності. Спочатку сюжет збиває в одне ціле хлопців і дівчат різних цивілізацій, які давно мешкають на одній планеті в суспільстві, відчутно земному, хоч і технологічно розвинутому. А потім їх жбурляє у безкінечний космос за допомогою несподівано віднайденого космічного корабля, не знати скільки і чому заритого в лісовій хащі. Дроїд-пірат, база на бандитській планеті, звергнутий капітан і зоряні карти часів Республіки — очевидно, що це перенесений у всесвіт «Зоряних війн» Лукаса світ «Острова скарбів» Стівенсона. Але висока якість серіалу зробила його не дитячим, але бажаним, щоб ще раз повернутися в юність. 

Суперсекс (Supersex), Італія

Зрозуміло, що гарний секс дає гарний настрій, та щоб дійти до сексу, вже необхідно мати гарний настрій. Споглядаючи за історією секс-гіганта, прототипа італійської порно-зірки Рокко Сіффреді, цей настрій можна здобути. Принаймні, деякі його здобудуть. Принаймні, буде цікаво, якщо художня історія не викличе того збудження, яке викликає кіно для дорослих. Злети і падіння красунчика, з видатними — в усіх значеннях — ознаками статі, дозволяє зазирнути, з одного боку, за лаштунки нетривіального бізнесу, а з іншого — зрозуміти ціну задоволенню, коли воно поставлене на потік і стає роботою. Чи все ж робота може викликати задоволенням, тим паче, якщо робота напряму твориться задоволенням і викликає його? 7 серій з Алессандро Борджі («Дияволи», «Субурра») в головній ролі — це шлях до гарного настрою і про тих, хто цей настрій покликаний творити.            

‍Максіма (Maxima), Нідерланди

Якщо і міг бути добрий серіал про принців та принцес, без драм і трагедій британсько-французького штибу, то тільки про голландських. Та й ще такий, який створює гарний настрій! Ця «Максима» максимально така — добра, романтична, красива, не порожня, а, на додачу, повна сенсів та життєвих деталей «для помізкувати». Банальна в наш час історія — знайомство молодого чоловіка королівської крові зі звичайною жінкою — розвивається в небанальний, справжній, серіал, з оприявленням минулого, з якого треба зробити життєдайне майбутнє. Добрий настрій тут творить візуальна частина — бо героїня, Максима, є красунею, і сам принц є цілком собі ладний — а сенсовна частина робить візуальну серйозною і, головне, переможною, адже герої долають перешкоди, здобуваючи омріяне щастя. Чим не казка, що стала реальністю? І казка — позитивна, але без перетворення на жаб, здирання шкіри і спалювання в печі.

‍Джентльмени (The Gentlemen), Велика Британія 

Це кіно для дорослих хлопчиків, і його дивитися в кайф конкретно чоловікам, з усіма їм властивими іграшками — дорогими сигарами, костюмами на замовлення, односолодовим віскі, рушницями з гравіюванням, полюванням в лісах, вінтажними машинами і замками епохи Єлизавети І. Втім, зважаючи на вагому присутність в серіалі жінок, кайф, як поняття, не має статі, і смак до розкоші та бажання грошей притаманні як хлопчикам, так і їхнім дівчатка. Бо ж герої серіалу, відповідаючи стилістиці попередніх фільмів режисера Гая Річі, з його картами, грошима, револьверами, кастетами і боксерськими та собачими боями — це родовита богема навпіл з вуличними братками. Той, хто незбагненним чином пропустив «Джентльменів» і от зараз отримав щасливу нагоду надолужити, має повний річівський пакет — збанкрутілого, але впевненого герцога, який намагається здихатися маріхуанової мафії, що засіла під його землею.   ‍

Людвиг (Ludwig), Велика Британія

Часом для гарного настрою варто задіяти мізки і пограти в інтелектуальну гру, будь-яку, аби лишень пірнути в глибину роздумів. І детективний серіал є потрібною глибиною, ще й такою, в якій потонути в роздумах не дадуть, — відповідь на початкове питання тобі скажуть у фіналі. «Людвиг» пропонує цю гру в кращих традиціях жанру, з розумними загадками, цікавим перебігом їхнього розплутування і дотепними паралельними сюжетами. Вони роблять серіал не просто набором вертикально падаючих в кожній серії нових колізій, а добре продуманою і вартою уваги драматургійною горизонтальною історією, що тягнеться на всі 6 серій. Режисер грає у гру з глядачем і одночасно з героєм, відлюдькуватим чоловіком з шаленою ерудицією через невпинне і багаторічне складання кросвордів. І з квартири він виходить лише через зникнення свого брата, як і глядач може вийти зі свого поганого настрою, занурившись у пошуки Людвига.

‍Обраний (The Chosen), США

Це дивовижний серіал. І мова не про дива Ісуса Христа та його діяння. Мова про способи висвітлення всім відомих біблійних історій. Всі 4 сезони серіалу — це проста розмова людей, що навіть виглядають подібно до нас з ХХІ сторіччя, з підкаченими м'язами, дотепним гумором і певними жаргонізмами. Ісус тут настільки наближений до людини, наскільки Сам хотів бути, зокрема, під час Нагорної проповіді. Проникливо зрозуміло і весело. І якось енергетично. І це теж — диво, бо очікування від серіалу про Спасителя певної формалізації, релігійності, пафосності не справджуються в гарному розумінні. Як-то кажуть — «свята простота», і вона зіграла свою роль, розважливо дає зрозуміти важливі речі і тішить попри традицію відчуття провини і боротьбу зі спокусами. Може, всесвітня любов до «Обраного» і не є об’єктивним підтвердженням гарного настрою, що дає серіал, але, повірте — так і є.  

Всі фото: матеріали для преси

Більшу частину свого життя провідний польський диригент Роман Ревакович відкриває українцям польську, а полякам — українську академічну музику. Пан Роман є ініціатором і артдиректором фестивалю «Дні української музики у Варшаві», а ще щороку влаштовує концерти польської музики в Україні. В інтервʼю Sestry Роман Ревакович зізнався, що дуже хотів би, щоб українці, які проживають зараз у Польщі, теж завітали на його концерти і показали, що його справа дійсно має вагомість. 

«Світ платив би Україні за оренду нот, якби знав, куди звернутися»

Оксана Гончарук: Вже понад 1000 днів точиться гостра фаза війни. Наскільки за цей час змінилося у світі, і зокрема в Польщі, ставлення до української музики?

Роман Ревакович: Не сильно. Після 24 лютого 2022 року я отримав багато телефонних дзвінків з різних польських музичних установ з питаннями про український репертуар. Але вже через пів року зацікавленність українською музикою повернулася на попередні рейки, тобто щезла. 

У сезоні 2024-2025 у репертуарі Варшавської філармонії ви не знайдете жодного українського твору. Але 5 грудня в цій філармонії виступав Національний симфонічний оркестр України, який повернувся з туру Європою, і тому декілька українських творів на цій сцені все ж прозвучало.

До речі, цікавий момент: у лютому 2025 року у тій же Варшавській філармонії виступатиме український диригент Кирило Карабиць, і в його концерті поки що не заявлено жодного українського твору. Тобто диригент не вважає за потрібне запропонувати публіці щось з музики рідної країни.

‍— Із розмов з музикантами я зрозуміла, що процесс просування нашої музики в світі — це сьогодні завдання саме для окремих особистостей, яким це болить. І процесс цей буде довгим. 

 — Щоб лікувати, треба окреслити стан хвороби: сьогодні українська висока культура в світі практично відсутня

Скільки б українці, знаходячись у своїй бульбашці, не говорили про те, що Україна — це вагомо і що українська культура має світове значення, це не так. І на те є зрозумілі причини. 

В Україні століттями не було державності, радянське панування стирало все неросійське. А 30 років української незалежності не зробили того, що мали б. А без величезних зусиль державних установ України цей стан не зміниться. 

Сьогодні Україна голосно доносить світу, що без його допомоги у військовій сфері вона перестане існувати, — так само українці мають сигналізувати світу: пізнавайте нас, ми маємо цікаві та вагомі речі, ми вмираємо за наші цінності, то чому б вам ними не поцікавитись

На жаль, поодинокі ініціативи, зокрема мої, серйозно ситуації не змінять. У вас є Український інститут, завдання якого полягає у популяризації української культури у світі, але мені так і не вдалося зав'язати з ними якусь співпрацю.

— Що саме ви як культурний менеджер вважаєте важливим у просуванні нашої культури на Захід?

— Перший крок в популяризації — максимум інформації про українську культуру англійською мовою, і щоб доступ до неї був легким для кожної людини в світі. Друге, де вже йдеться конкретно про музику — потрібно багато нотного матеріалу. 

З’явився сайт ukrainianlive.org, який пропонує ноти, але коли створюєш запит на ноти конкретних творів — то того немає, то іншого. Тоді як партитур повинно бути багато різних, вони мають бути правильно зроблені і легко доступні. І, звичайно, платні.

Світ платить за нотний матеріал. Україна ж через багаторічну відсутність розуміння авторського права не виховала в музичних установах розуміння того, що ноти можуть приносити прибуток — як авторам творів, так і тим, хто їх друкує. Світ платив би Україні за оренду нот, якби знав, куди звернутися.

Зайдіть на сайт Польського музичного видавництва (PWM) і побачите зовсім іншу картину. Я мав п'ять концертів в цьому році в Україні, де ми виконували польську музику. Фонд Pro Musica Viva, яким я керую вже понад чверть століття, виступив організатором тих концертів. І весь нотний матеріал польських творів ми орендували і платили за це.

Польське музичне видавництво є держустановою і виживає за рахунок оренди нотного матеріалу та продажу нових нот. Польська музика має такі музичні «локомотиви», як Пендерецький, Лютославський, Кіляр, Гурецький. Цих композиторів виконують в усьому світі. Маю план в наступному році виконати Симфонію №3 Хенрика Миколая Гурецького в Україні. Щоб ви розуміли, оренда нотного матеріалу до цього твору коштує 600 євро за один концерт.

‍— Де ж ви берете ноти, коли готуєте чергові «Дні української музики у Варшаві»?

— Здебільшого я виконую музику живих українських композиторів, тож укладаю з ними контракти. Лише один сучасний українських композитор має серйозного видавця — Валентин Сильвестров. Творчістю Мирослава Скорика нині займається Олександр Пірієв, то я звертаюсь до нього. А щодо творів Богдани Фроляк, Золтана Алмаші, Олександра Шимка тощо, в кожному випадку ми підписуємо угоди. 

«Присутність російської музики на сценах світу нейтралізує імідж бандитів з Кремля»

‍— Точаться битви з приводу відміни виконання в світі російської музики. Що думаєте з цього приводу ви?

— Російський музичний репертуар зараз має бути викинутий звідусіль. Я знаю, що це не просто і, може, навіть неможливо. Але говорю, що потрібно максимально зменшити присутність Росії в різних публічних культурних місцях, бо чим далі ці місця від Росії, тим менше там розуміють російську загрозу.

Присутність російської музики на сценах світу нейтралізує імідж бандитів з Кремля. Тобто слухаючи, умовно, Рахманінова, людина міркує, як же вони можуть бути поганими, якщо мають таку велику культуру. Не кажу, що від цього треба відмовитись назавжди, але — до російської поразки, коли Росія пройде ту ж санітарну ситуацію, яку колись пройшла гітлерівська Німеччина. Тільки після цього Росію можна буде впускати, ще й поволі: спочатку в коридор, а вже далі можна думати і про кімнату. 

Це не моя дилема, мене не запрошують на світові майданчики з умовою: «заграєш Чайковського — будеш виступати». Але я розумію, що українських музикантів, які крутяться в тих вагомих місцях, ймовірно, навіть провокативно ставлять і будуть ставити в подібні ситуації. Бо велика частка спецоперацій російських спецслужб відбувається з метою зняти з росіян тавро бандитів.

‍— Зараз на багатьох музичних подіях зіштовхуються російські й українські музиканти. Ми повинні відмовлятися і виходити з проєктів, де є росіяни? Чи така політика призведе до того, що Україна не буде представлена в результаті ніде. 

— Питання в тому, наскільки голосно українець з такого проєкту виходить. Якщо маніфестуєш свою позицію у весь голос і через ЗМІ, то в такій жертві є сенс. Бо такою своєю позицією ти підключаєшся до тих, хто боронить свободу України на фронті. 

‍— Чи впливає імідж заробітчан на зацікавленість світу Україною і на популярність української культури в світі? 

— Радше позитивно. Українці показали себе як чесні, працьовиті й працездатні. Але на екпансію української культури безпосередньо це не впливає.

Як не парадоксально, ця війна дала світові поштовх для початку усвідомлення суб'єктності України. Це і є культура: література, музика тощо. І зараз має піти сильна експансія цієї суб'єктності. І не треба говорити, що культура в Україні не на часі. Памʼятаєте знамениту фразу Вінстона Черчилля, коли йому при формуванні бюджету запропонували скоротимо гроші на культуру? Він сказав «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?»

На жаль, в Америці чи в Канаді культурна експансія України залишається на трошки шароварному рівні. Тобто тамошні громади не бомбардують місцеві оркестри запитанням, чому в них немає українського репертуару в контексті симфонічних чи оперних творів. І ще раз повторюся, одного Сільвестрова мало в світовому контексті, щоб зацікавити світ українською музикою. Попереду у вас велика робота. Але зараз головне втримати фронт.

«Моя мама з покоління, яке постраждало під час операції «Вісла»

— Після 2014 року ви часто бували в Україні, але цікаво, що ви відчули, коли почалося повномасштабне вторгнення?

— Було жахливо, що тут сказати. Ми в Польщі також жили в страху, що Україна за три дні перестане існувати, нервово гортали новини й раділи, що Україна тримається. А потім захотілось діяти. Я приїхав в Україну у вересні 2022 року — ми тоді з оркестром «Київська камерата» організували концерти польскої музики в чотирьох містах України (Київ, Житомир, Кропивницький та Черкаси). Концерт в Кропивницькому був перерваний повітряною тривогою — музиканти і публіка мусили спуститися в укриття.

Радий, що всі мої проєкти, де я демонструю польську музику в Україні, відбуваються за підтримки Міністерства культури і національної спадщини Польщі. І що українські музичні установи, зокрема Національна філармонія України, відгукуються позитивно на мої пропозиції і дають свої оркестри.

У такий спосіб можна показати українській публіці і талановиту польську музику, і польську прихильність до України.

‍

‍— Вже 30 років ви робите велику справу: пропагуєте українську музику в Польщі. Що у вас сьогодні на серці? Чому ви все це робите?

— Бо мої батьки українці, як інакше. Хоча польською я говорю вже, напевно, краще, ніж українською.

Часом жартую, що я — східній європеєць, оскільки живу в двох культурах. А от у моїх батьків не було жодних сумнівів, хто вони. У нас в хаті завжди звучала українська мова, і український дух я перейняв від них.

У роках 90-х я мав думки професійно зв'язатися з музичним середовищем в Україні, та якось не отримав відгук на свої запити.

І тоді я придумав «Дні української музики у Варшаві», зробивши їх, якщо можна так сказати, формою свого життя. Перші фестивалі проводив на ентузіазмі, у мене було одне бажання — тільки б це не спинялося

Потім вже зробив цей фестиваль своєю професією. Вже кілька років всі концерти записуються і виставляться на YouTube для безкоштовного необмеженого користування. Це ще одна форма розповсюдження української музики.

— На таких людях, як ви, тримається світ. Ось бачите, скільки українців  живуть у Польщі, а Дні української музики робите тільки ви.

— Мені б дуже хотілося, щоб українці, які проживають у Польщі, завітали на мої концерти, купили квиток і показали, що моя справа має вагомість. Бо це показник не тільки для мене, а й для установ, які нас підтримують. Так, ми маємо підтримку міста Варшава, яке виділило трирічний грант на фестиваль, плюс польський мінкульт надав нам трирічну дотацію. Для державних установ важливо, чи має те, що я роблю, суспільний запит. А у варшавській залі на 400 місць є вільні місця.

‍— Коли ви як польський диригент стали гастролювати з легендарним українським хором «Журавлі», а потім робити свій фестиваль, як відреагували ваші батьки?

— Батько помер у 1986 році, тобто саме тоді, коли ми з хором «Журавлі» (чоловічий хор Об'єднання українців у Польщі — Авт.) поїхали до Америки. Мама померла кілька років тому, тож мала можливість бачити, як я просуваю у Польщі українську культуру. Для неї така моя позиція була природною і її здивувала б, скоріше, відсутність такої діяльності. Українство для неї було вагоме, вона цим жила, передплачувала українське «Наше слово» (щотижневик української меншини — Авт.), яке виходить в Польщі з 1956 року. Завжди їздила до греко-католицької церкви за 25 км, бо в нашому місті її не було. Вона ж із покоління, яке постраждало під час операції «Вісла» — маму тоді побили, і вона той страшний період пам'ятала до кінця життя.

Але хоча українство було важливе для батьків, українською ми говорили тільки вдома, тоді як за дверима — виключно польською. І ця така роздвоєність була для мене і проблемою, і загадкою. А через деякий час я цю родинну травму перевернув у місію побудови польсько-українського порозуміння

І я не є якимось винятком, бо операція «Вісла» — це 140 тисяч розпорошених людей. Чимало з них асимілювалося, але з цієї громади вийшло багато українських активістів, я знаю, наприклад, трьох українців — депутатів польського Сейму. Є також музиканти — нащадки жертв акції «Вісла». Сьогодні злочини цієї операції — це вже історія. Варто історію віддати історикам, а сучасникам будувати наше краще майбутнє.  

Зґвалтування. Байдужість. Сором. Може, сором виникає через байдужість інших до зґвалтування? Або як реакція на власну байдужість? Зґвалтування — це ж про біль і страх, часом про смерть. Хто захоче в таке добровільно зануритись? Навіть подумати, не кажучи вже про «відчути»… 

П'ятдесят п’ять хвилин болю і сорому, що пульсують у тілі від перших звуків «Щедрика», яким починається вистава, до рятівних, навіть зцілюючих слів однієї з героїнь: «Ця війна вчить мене любити». 

Насправді у виставі «Матері. Пісня під час війни», яку показали у Кракові під час 17-го Міжнародного театрального фестивалю Boska Komedia, немає героїнь. Точніше — кожна з 21 жінки на сцені є героїнею. І кожна вкладає свою історію в кілька речень чи реплік, у пісню, одяг чи крок. Які ж вони різні! І як багато їх об’єднує… 

Перше збентеження виникає вже на початку, коли на сцені стоять жінки різного віку, а голос у залі розповідає, чим є зґвалтування в процесі війни. Про те, що цей різновид насилля переважно публічний, бо має свідків; знищуючий, бо травмує психіку аж до бажання померти; вічний, бо передається як травма наступним поколінням генетично... Напруга, страх, бажання вибігти із зали і водночас завмирання — так страшно почути про це і зовсім не хочеться занурюватись у цей біль.

Жінки стоять і дивляться в зал. Наймолодшій — 10 років. Інші — юні, молоді, дорослі, зрілі, досвідчені. Говорять різними мовами — українською, білоруською, польською. Це їхні рідні мови. Вони співають ними і декламують вірші. Не лише говорять про те, що «втекти не вийде, і що не можна погляд зі страждання і болю перевести на меми, котів і собак». У тлі сцени транслюються субтитри, і мимоволі почуте стає ще й прочитаним. Їхні голоси наче пришпилюють глядача до крісла. А потім звучить пісня про ластівку — рідну мати, але навіть вона не може врятувати від болю і смерті... 

Але якщо не відводити погляд від того, що відбувається, і хоча б кілька хвилин рефлексувати над історіями, почутими зі сцени, — цього вже достатньо, аби не бути байдужим.

Режисерці Марті Гурницькій і акторкам вдалося створити багатошаровий твір, своєрідний рецепт терапевтичної практики: коли спершу асоціативно, без деталей і занурення, створюється травматичне поле, а потім за допомогою простих істин — порад чи рекомендацій — пропонується зцілити цю травму.

Кожна дія вистави — окрема емоція на війну, яку демонструють акторки. Коли в першій вони розповідають про зґвалтування, здається, що далі вже гірше не буде. Але далі — гірше. Бо якщо від зґвалтування ще можна відмежуватись («цього немає в моєму досвіді»), то відмежуватись від швидкого перегортання новин про війну або роздратування нею вже не виходить. Вони ставлять глядача перед фактом: ось війна і ось твоя реакція на неї. Яка вона? Збрехати самому собі не вдається. А відповідь і є зціленням. 

Бо якщо я байдужа до війни, то я можу це змінити, зрозумівши свої реакції, свої очікування чи можливості. Якщо війни багато в моєму житті, я можу захистити себе, усвідомивши таку можливість. 

«Матері. Пісні під час війни» називають мистецько-політичним твором. Але насамперед це терапія. Бо препарує біль і страждання, які створює війна

Сила вистави в тому, що в жодному її моменті жодна акторка, навіть наймолодша, коли мама пише їй фломастером на спині дату народження, ім’я, прізвище та телефон, не є жертвою. Так, вони змушені тікати від війни, так, вони сумують за домом і за втраченими мріями, але вони живі, відкриті й готові розповідати про цю війну з позиції гідності і співчуття.

«Ця війна вчить мене любити». Глибина цих слів і те, що стоїть за прожитим болем, викликає катарсис. Вони такі переконливі в своїх історіях — справжніх, невигаданих, — такі щирі й близькі, що відразу бачиш щасливе продовження їхнього життя тут, у Польщі. І тоді нарешті видихаєш. Це теж ілюзія (але така мила серцю), що від війни можна сховатись, врятуватись і жити далі своє щасливе життя.

П’ятдесят п’ять хвилин, які дають ширше і глибше розуміння війни, ніж всі новини, статті і сюжети за понад тисячу днів війни. Бо ставлять у центр війни кожного з глядачів.

Після вистави не вийде залишитись тією ж людиною, якою прийшов. «Бо війна не перестає, вона вантажиться знову і знову». І навіть коли вона закінчиться, ми все ще будемо осмислювати її та проживати її з тими, хто обрав не бути її жертвою.

Фотографії: Boska Komedia

Театральні премʼєри для дорослих і дітей у Варшаві, які варто побачити в грудні 2024:

1. «Mahagonny – Ein Songspiel / Afterparty»

Коли: 14, 15, 18, 19, 20 грудня 2024, 23, 24, 26 січня 2025

Де:Teatr Studio im. Stanisława Ignacego Witkiewicza. Pałac Kultury i Nauki, pl. Defilad 1

На сцені зустрічаються два міста: Махагони  — вигадане місто в Європі 1930-х років, і сучасна Варшава.

Бертольд Брехт і Курт Вайль створили в XIX столітті жанр театру «сонгшпіль», який використовує і підкреслює спів як форму вираження найглибших і найприхованіших емоційних станів. Сонгшпіль мав на меті стати доступнішим за традиційну оперу. Характер пісень Брехт і Вайль черпали з навколишньої динаміки міста та берлінських пабів, особливо тих, що розташовані в ненайкращих районах. Такі місця митці вважали найбільш людяними. 

Сучасна Варшава, якій присвячена друга частина вистави, відтворена завдяки музиці Касі Ґловіцької (Kasia Głowicka), а тексти пісень, або, як казав Курт Вайль, вокальні номери, написав Бартош Фіш Ваглевський (Bartosz Fisz Waglewski). 

Режисер і сценограф — Кристіан Лада (Krystian Lada).

2. «Божевілля на двох»/«Szaleństwo we dwoje»

Коли: 18 грудня 2024

Де: Teatr Druga Strefa, Magazynowa 14A

Ежен Йонеско у своєму творі «Божевілля для двох» (оригінал «Délire à deux») створив проникливе дослідження людської природи, дія якої відбувається у світі, повному абсурду та хаосу. П’єса, вперше поставлена ​​в 1962 році на сцені Studio des Champs-Elysées, розповідає про пару закоханих, які після сімнадцяти років спільного життя постійно сперечаються про найменші питання, наприклад, чи належать черепаха та равлик до одного виду. У той час, коли за вікном їхньої квартири точиться війна, причини якої залишаються невідомими, їхня кімната стає полем бою двох.

Ця драма є проявом абсурду, показуючи, як в екстремальних умовах війна та хаос можуть спотворити людську поведінку та стосунки. Повсякденне життя стає гротескним, а рутинні справи набувають дивного значення. Проте в основі історії — кохання — важке, грубе, але справжнє й здатне пережити найсильніші бурі. 

«Божевілля на двох» не лише висвітлює абсурдність людських вчинків під час війни, а й показує парадокси людської природи, де фізична жорстокість конкурує з жорстокістю мови. Це історія, яка посилює усвідомлення впливу війни на психіку та міжособистісні стосунки, створюючи надзвичайну, але водночас трагічну картину реальності.

3. «Інші насолоди»/«Inne Rozkosze»

Коли: 8, 10, 11 та 12 грудня

Де: Teatr Narodowy w Warszawie, сцена на вулиці Вежбовій

Режисер Яцек Гломб (Jacek Glomb) поставив у Teatr Narodowy виставу за романом письменника Єжи Пільха (Jerzy Pilch). 

Закоханий ветеринар із родини євангелістів має вирішити складну життєву ситуацію: біля дверей його будинку, в якому він живе з дружиною і батьками, з'являється кохана, яка прийшла, аби залишитися з ним навіки.

Автор сценічної адаптації — Роберт Урбанський. Як зазначено на сайті театру, це «історія про наші життєві апетити, невгамовні бажання, а також про біль існування, який час від часу торкається кожного».

«Єжи Пільха був людиною дуже «нашою», розумною, начитаною, з великим почуттям гумору.  Я роблю видовище, яке змусить вас сміятися і плакати. Я хочу збалансувати ці дві екстремальні емоції і вірю, що у нас це вийде», — зазначив режисер Яцек Гломб.

4. «Зовсім інше Різдво»/«Zupełnie inne Święta»

Коли: 8, 10-15 грудня, 18,19,22,23 січня

Де: Teatr Lalka. Pałac Kultury i Nauki, Plac Defilad 1

Це різдвяна історія, яка є водночас щемливою та музично-святковою подорожжю у світ дитинства, а також сучасною історією про родину. Вона нагадує ковдру з лоскутків.

Холодна святкова ніч. Вихователь Кшиша занурюється в сон, тато все ще на роботі, а мама проводить Різдво зі своєю новою родиною та новонародженим братиком Кшиша. А Кшиш? Він самотній. Чи так має виглядати Різдво дитини? На щастя, з хлопчиком ​​його улюблені книжки й іграшки, які ніколи не залишать на самоті…

Один з найповажніших польських драматургів Артур Палига (Artur Pałyga) в цій історії нагадує, що справжня цінність Різдва — у стосунках, а не матеріальних благах, а також про те, що навіть у найтемнішу ніч можна знайти світло.

Режисер вистави — Йоханна Здрада. Музику до вистави створила композитор Івона Скварек.

5. «Самао — мисливець за деревами»/«Samao — łowczyni drzew»

Коли: 21, 22 грудня

Де: Teatr BAJ. ul. Jagiellońska 28

Театра BAJ завжди у пошуку нових форм з акцентом на дитячу аудиторію. У грудні театр пропонує дітлахам сповнену магії історію сміливої дівчинки Самао (автором історії, до речі, є українська письменниця Марія Павленко).

Чи можете ви уявити світ без дерев? Ліс без тварин? Сад без комах? Літо без моря і зиму без снігу? Чи можете ви уявити, що єдиний звук, який ви чуєте, — це свист вітру та спів пустелі? Ви можете собі уявити, що вода дорожча за золото? Так... це важко уявити, але це реальність, у якій живе Самао — донька мисливця за деревами. Дівчина мріє піти по стопах батька і вирішує сама вирушити пустелею на пошуки дерев. Що чекає на неї в пустелі, де її єдині супутники — нічні тіні? Чи відкриє вона життя, якого ніколи не бачила? Чи оцінить цінність втраченого світу природи?

Режисерка та авторка адаптації Анета Плюска запрошує глядачів у світ антиутопії. І все, що буде показано, легко може стати реальністю, якщо ми будемо ігнорувати екологічні проблеми.

6. «Зимова казка»/«Opowieść zimowa»

Коли: 19-22, 28-29 грудня

Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20

Це історія про ревнощі короля Леонта, який підозрює свою вагітну дружину у зраді. Але на відміну від шекспірівських персонажів, польські Леонт і Герміона вирішили пройти сеанси психоаналізу, щоб зануритися у минуле та поглянути з відстані на свої несвідомі потреби. Візуалізація травми, що пробуджується в героях, допомагає побачити ефективність терапевтичної бесіди у стосунках.  

Минулоріч незавершена версія п’єси «Зимова казка», створена за однойменною пʼєсою Шекспіра, отримала премію «Nowy Yorick» на 27-му Шекспірівському фестивалі 2023, яку присуджують молодим талановитим творцям. «За метатеатральний, критичний і сатиричний підхід до терапії як інструменту розуміння та зцілення стосунків. За грайливе та іронічне переписування тексту Шекспіра».

Пʼєсу було поставлено на сцені Teatr Powszechny в інтерпретації режисерки Памели Леончик (Pamela Leończyk) та драматургині Дарії Собік (Daria Sobik), якій і прийшло в голову вписати драматургію Шекспіра у формулу терапевтичного сеансу.

7. «Wòlô bòskô»

Коли: 13, 15, 20  грудня

Де: Teatr Wielki — Opera Narodowa. plac Teatralny 1

В Opera Narodowa премʼєра унікальної музичної вистави, що є інсценізованим циклом кашубських пісень (кашуби — народ, який проживає на північному заході Польщі). 

Кашубська мова — рідкість у класичній музиці. Її використав у циклі пісень Wòlô Bòskô для баритона та фортепіано сучасний композитор Лукаш Годила (Łukasz Godyla).

Серія зібрана в цілісну історію про нещасливе кохання Ганушки та Ясіка.

Як часто буває, молоді люди покохали одне одного, але батьки дівчини були проти і ось вже Ганушка не з власної волі йде під вінець з іншим. Відразу скажемо, що ця історія — трагедія. Але дуже велична..

Сценічну версію п’єси підготував Ярослав Кіліан, який наголошує на метафізичному вимірі історії, торкаючись тем кохання, долі й смерті. На думку авторів, «Wòlô Bòskô» може зацікавити як меломанів, які цінують традиції, так і тих, хто шукає чогось нового.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6753f01908fd9d2d36f7917c_IMG_20241207_004529_901.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Києва, які варто побачити в грудні 2024»</span>

Найцікавіші театральні прем'єри грудня 2024 у Києві:

1. «Військова мама»

Коли: 14, 15 грудня

Де: Театр Драматургів. вул. Петра Сагайдачного 25г

а також

Коли: 21 грудня 

Де: Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. пр. Броварський, 25 

Театр на Лівому березі об’єднався з Театром Ветеранів у проєкті «Лівий, ++». Результатом колаборації стала вистава «Військова мама».

П'єсу створено ветеранкою Аліною Сарнацькою, режисер — Олександр Ткачук.

На сцені можна буде побачити не лише професійних акторів, але й ветеранів, які беруть участь у проєкті в межах театральної лабораторії, де воїнів навчають драматургії і акторській грі. 

«Військова мама» — це вистава про вибір, біль і людяність під час війни. У центрі розповіді — жінка-медик, яка рятує життя своїх побратимів, але мусить жертвувати найціннішим — вихованням дитини. Це історія, де окопи стають домом, вибухи — буденною музикою, а гумор — бронею, яка тримає дух. Ця вистава — голос війни і нагадування, що вибір є завжди… Чи ні?

2. «Прометей закутий»

Коли: 20 грудня

Де: Театр ім. Івані Франка. пл. Івана Франка, 3

Нова вистава від сучасного литовського режисера за мотивами класичної трагедії давньогрецького драматурга Есхіла — перша постановка Йокубаса Бразіса спеціально для Національного театра ім. Івана Франка.

Бразіс є учнем видатних театральних митців Еймунтаса Някрошуса та Оскараса Коршуноваса. Він здобув визнання на багатьох міжнародних фестивалях. У створенні вистави брали участь ще декілька спеціалістів з Литви, зокрема сценограф і художник по світлу.

— Коли ставиш вистави в Литві, світ за театральними стінами часто зникає. Тут, навпаки, страх, загроза, виття сирен, падаючі вогняні кулі, запах пороху та історії людей грубо повертають тебе з летаргічного сну. Ти змушений виправдати своє ремесло всіма своїми чуттями, інакше можеш померти від сорому. Так, бути тут страшно, але страх швидко перетворюється на злість — неосяжне відчуття несправедливості, на Прометеївський бунт, — каже режисер.

3. «Оргія»

Коли: 28, 29 грудня

Де: Український малий драматичний театр. Олеся Гончара 33а

Малий драматичний театр влаштовує «Оргію» за одразу трьома пʼєсами Лесі Українки — «Йоганна, жінка Хусова», «Одержима» та, власне, «Оргія».

Як розповідають у театрі, в Японії була зафіксована найбільша за кількістю людей оргія — 500 осіб, і постановники вирішили наблизитись до цієї цифри. А оскільки трупа театру невелика, то запросили взяти участь в «Оргії» також акторів інших театрів, студентів і навіть хор. Тож подія готується непересічна. 

4. «Незнайомка»

Коли: 12, 13, 21 грудня

Де: Театр на Подолі. Андріївський узвіз, 20 А, Б

У Театрі на Подолі на глядачів чекає  романтична подорож від класика української літератури Михайла Коцюбинського. В основу вистави легла його новела «Сон».

Ця історія може статися з будь-якою парою. Коли починає гнітити сіра повсякденність сімейного життя, дуже вірогідно, що поезія ідеального кохання явиться тобі у снах. І ось уже герой насолоджується морськими краєвидами в обіймах незнайомки. Та чи може сон змінити реальність? Чи можна стати щасливим не лише уві сні? Романтик Михайло Коцюбинський має свою формулу сімейного щастя…

5. «Шафранова троянда»

Коли: 13-15 грудня

Де: Національна оперета. вул. Велика Васильківська, 53/3

В Національній опереті України запальна іспанська премʼєра — сарсуела «Шафранова троянда». Сарсуела — це іспанський маскарадний театр, а якому чергуються розмовні та пісенні сцени й присутні елементи опери, народних пісень і танцю. 

Сюжет історії базується на відомих літературних творах: «Собаці на сіні» Лопе де Вега та «Дон Кіхоті» Сервантеса. Тож буде чимало мандрів, справжньої любові та ревнощів. І все це замішано на музиці іспанського композитора Хасінто Герреро. Постановку здійснено за підтримки Посольства Королівства Іспанії в Україні.

6. «Лускунчик Гофмана»

Коли: 25-31 грудня

Де: Київська опера. вул. Межигірська, 2

У «Київській опері» — велика премʼєра, яка не дасть українським дітям залишитись під Новий рік без історії про Лускунчика. Театр пропонує нове прочитання відомої казки — прем’єру балетної вистави «Лускунчик Гофмана», в якій класичні мотиви поєднані з новітніми тенденціями. Оригінальну музику до вистави створив український композитор Іван Небесний, подарувавши легендарному твору свіже сучасне звучання. Автор лібрето та постановник балету — Артем Шошин.

Не пропустіть можливість побачити казку Гофмана під незвичним кутом — з хореографією в неокласичному стилі, яскравим сценічним дизайном та музикою, яка проникає у саме серце.

7. «Пеппі»

Коли: Коли: 28-29 грудня

Де: Театр на Печерську. вул. Мала Шияновська, 5

Під ялинку дітям Києва премʼєра-подарунок — нове прочитання історії про чудернацьку дівчинку Пеппі Довгапанчоху, створену шведською письменницею Астрід Ліндгрен. Описи її пригод вважають справжньою перлиною дитячої світової літератури.

«Що треба зробити, коли здається, що все навкруги руйнується і світ падає тобі на голову?» — подумала одного дня Пеппі й відразу знайшла відповідь: «Треба перевернути його догори ногами і ходити на руках!» А потім вона подумала ще і дійшла висновку, що «тільки одне не можна перевертати — дружбу, бо саме вона рятує нас від страху та самотності. Ну і ще трошки — солодкі млинці».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/67559e118d22a3bf479432a8_%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D0%B83.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в грудні 2024»</span>

Любомир Мельник народився в Мюнхені, звідки згодом його родина переїхала до Канади. Свій, уже не перший, концерт у Варшаві він розпочинає словами: «Привіт, Варшаво, мої польські друзі! Вітаю також своїх братів та сестер з України. Я знаю, що ви є тут».

В гримерці перед виступом прошу маестро описати слово «Україна». Він каже: Україна в моєму серці від народження. Мама і тітка були мали прекрасні голоси і співали українські пісні.

Навіть, якщо я дослівно не використовую українських етномотивів, вони в певний спосіб присутні в моїй музиці. Слухаючи її, можна зрозуміти, що цей Любомир Мельник — українець

Вже за мить він вийде на сцену варшавського клубу “Niebo” і ми будемо кружляти в якомусь позачасовому просторі безперервної музики, яку її творець порівнює з дзеном. Він грає із заплющеними очима. Не можу й я опиратись якійсь вищій силі, які опускає мої повіки під час концерту. 

— Я також вчу грі на фортепіано. У мене була учениця з України, яка показала музику Любомира на Spotify. Я почав слухати, і це справило на мене велике враженням. Ніколи нічого подібного не чув, — розповідає Пьотр Залевський. Сьогодні він гостить Любомира Мельника у своєму родинному домі, а ще рік тому зволікав написати відомому композитору. 

— Я не міг бути на минулорічному концерті в «Небі», але була моя інша учениця. Вона розповіла, що Любомир шукає учнів. Це мене захопило, але я не був упевнений, чи це офіційно. Хотів підготувати свої композиції для показу. Відчував певну незручність і невпевненість перед знаною особистістю. Зрештою, зайшов на сторінку, де був поданий емейл із інформацією про уроки безперервної музики. І таки написав маестро. Отримав відповідь, і ми швидко почали працювати онлайн. Якось усе склалося якнайкраще.

Любомир Мельник описав свою методику гри у трактаті «Відкритий час: мистецтво безперервної музики». Він створив 22 етюди для початківців, які прагнуть освоїти його техніку. Зазвичай, композитор виконує свої твори, не відпускаючи педаль, завдяки чому утворюється безперервний звуковий потік з різноманітними переборами. У 1985 році в Швеції він встановив два світові рекорди. Один із них підтвердив його статус найшвидшого піаніста у світі: він виконав мелодію, граючи кожною рукою одночасно 19,5 нот за секунду. Другий рекорд полягав у виконанні найбільшої кількості нот за годину, досягаючи швидкості 13–14 нот за секунду кожною рукою.

Свої композиції, що тривають понад 20 хвилин, Любомир Мельник завжди виконує без нот і з заплющеними очима.

Музикант стверджує, що під час гри перебуває в стані повної концентрації й відчуває особливий зв’язок із інструментом, який ніби «співає під його пальцями». Він відноситься до нього, як до живої істоти, людини

Пьотр Залевський зізнається, що твори Любомира Мельника не є для нього, як для активно практикуючого піаніста, технічно складними, але дають щось більше, ніж класична музика: контакт з інструментом є набагато глибшим. Також під час навчання між вчителем та учнем створився міцний зв’язок, творче взаєморозуміння, з чого виникло бажання запросити маестро до свого родинного дому. Влітку Любомир Мельник прилетів на Фестиваль Inne brzmienia в Любліні, а перед тим був теплий прийом в родині Залевських, живий урок в студії Пьотра. Після цього Пьотр Залевський почав творити свій новий альбом, з яким пішов в іншому, від своєї попередньої творчості, напрямку. Так виник твір, присвячений Любомиру Мельнику, натхненний його музикою. 

Сьогодні у Варшаві маестро виконує один із найновіших своїх творів. “The Sacred Thousand” (Священна тисяча) присвячений захисникам Азовсталі. Не звучать цього разу «Метелики», написані в холі готелю в Мюнхені, де композитора обступили діти, які бавились поруч. Любомир Мельник багато говорить про Україну — ще більше, ніж зазвичай. Коли питаю про родину, каже: «Родина є фундаментом для кожного. Це природно, що ми відчуваємо особливий зв'язок зі своїми батьками, партнерами, дітьми.» Безперечно, батьки-еміґранти зуміли передати синові, який народився за кордоном, любов до рідного краю.  

Після концерту солдат у відпустці дарує шеврон своєї бригади, дівчата з Івано-Франківська говорять, що будуть в лютому на виступі в Гарлемі. Підходять привітатись постійні слухачі, колеги з музичного цеху. Складається враження, що навколо багато молоді. Маестро якось сказав, що поняття віку не існує. Це підтверджує і Пьотр Залевський — каже, що не відчуває різниці, що легко, як з ровесником, а в творчих питаннях —  взагалі суцільний flow. Дивлюсь, а вони навіть схожі один на одного: довговолосі з бородами. Пьотр ще й чимось нагадує наймолодшу доньку Любомира — Стефанію. 

Питаю, як відпочиває. — Я більше сплю. Виходжу на прогулянку, запалюю свою люльку. — Відколи Ви курите? — Років із 20-ти, з невеликою перервою, ймовірно, лише в Парижі, коли в мене не було грошей.

— Ви вже не вперше з концертами в Польщі. Як Вам тут?

— Я відчуваю особливу спорідненість із друзями-поляками і думаю, що наші народи повинні зміцнювати дружбу. Я краще розумію польську, ніж російську. Ми маємо спільного ворога і можемо його перемогти тільки разом.

Пьотр каже, що, незважаючи на втому, Любомир прокинувся швидше і вже працював на комп’ютері до того, як вони поснідали. Говорили не лише про музику, але й про політику та сучасні технології. Маестро дуже вболіває за носії звукозаписів, нарікає, що тепер немає в автівках CD-програвачів і що стрімінгові платформи можуть бути недовговічними. Розпитую, шо робили, бо «Один день з Любомиром Мельником» — це вже ціла скриня зі скарбами! Нервував, щоб не запізнились на репетицію. Падав дощ, а хотів розкурити люльку на свіжому повітрі. Просив «Фанту», якою потім щедро ділився. Випила за його здоров’я. Смакувала як в дитинстві — тоді востаннє її пила. Договорювали в машині по дорозі з концерту.

Спитала пана Любомира, чи він щось зрозумів польською. Відповів: «Я не слухав. Я думав про любов».