Історії

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

— Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

— Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій. ‍ 

Фотографії з приватного архіву

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

‍— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

‍— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

‍— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

‍— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні. ‍

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

‍— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

‍— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України». ‍

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

‍— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

‍— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

‍— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

‍— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

‍— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси? ‍

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

‍— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало. ‍

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

‍— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

Надія Яріш — сільська медсестра з Харківщини, яка у 2017 підписала контракт із ЗСУ і опинилась на службі в Маріупольському шпиталі. Там і зустріла повномасштабний наступ ворога. З оточеного вже міста вона виїхала на третю добу, евакуюючи поранену прикордонницю. Назад до своїх, на «Азовсталь», зуміла повернутися лише за місяць. Про рейс до окупованого Маріуполя, життя на «Азовсталі», полон і звільнення Надія Яріш розповідає Sestry.

«Відчувала себе дезертиркою»

— За два дні до нападу росіян я працювала помічницею чергової частини у шпиталі,— розповідає Надія Яріш. — Аж тут близько другої ночі зателефонували і дали наказ негайно зібрати весь особовий склад. Мені знадобилося пів години, аби всіх обдзвонити. Залишати територію госпіталя було заборонено. Про ймовірний наступ росіян нас не попередили.

24 лютого о пів на п’яту ранку ми прокинулися від страшних вибухів неподалік. А вже о десятій ранку пішли перші поранені. Більшість — з Волновахи, з мінно-вибуховими травмами.

26 лютого до нас привезли поранену прикордонницю у важкому стані. У неї була травматична ампутація нижньої кінцівки. Жінка потребувала термінової евакуації з міста. Колектив у нас був переважно молодий. На той момент я думала, що безпечніше залишатися у шпиталі, ніж їхати. Тож зголосилася поїхати як супровід, аби не наражати колег на небезпеку.

Дорогою ми бачили спалені автівки. Їхали і не знали, що на нас чекає. До речі, водій, який нас віз, згодом втік у так звану «ДНР». На щастя, до Дніпра ми доїхали без пригод. Я чекала команди командира повертатися, але її не було. Він сказав, що максимум, куди я їздитиму, це на точку передачі поранених, після чого вертатимусь у Дніпро. Але вже тоді я вирішила — маю повернутись у Маріуполь. Впродовж всього перебування в Дніпрі відчувала себе дезертиркою. Хоча на той час близько 80% особового складу Маріупольського шпиталю виїхало на територію Дніпра.

Одного дня наше керівництво зібрало нас на шикування і запитало: «Хто бажає повернутися назад у Маріуполь для допомоги колегам?». Із 60 людей руку підняла лише я

О п’ятій вечора нас викликали до командира, де в коридорі я зустріла ще двох хірургів і двох анестезіологів, готових їхати на «Азовсталь».

Таємний рейс до заблокованого Маріуполя

Операцію проводило Головне управління розвідки Міноборони. О другій ночі за нами прилетіли чотири гелікоптери. Ми завантажили боєприпаси, їжу, ліки. А також азовців з гуровцями. Летіли дуже низько, аби бути менш помітними. Однак, я взагалі ні на що не звертала увагу, адже весь час боялась, аби мене не знудило на хлопців. До того разу я ніколи не літала. Перед вильотом напилася різних ліків від нудоти, але вони не сильно допомагали.

Посадка була у порту Маріуполя. Вся операція з вивантаження боєприпасів і завантаження поранених військових тривала 7 хвилин. Гвинтокрили полетіли, а нас забрали бійці полку «Азов».

Щойно сіли у машини, як почався сильний обстріл. Нас відвезли на стабілізаційний пункт у порту. Він був на мінус другому поверсі. Я допомагала розгорнути там операційну. Пішли перші поранені. Пам’ятаю двох хлопців, яких привезли до нас. Напевно, вони є улюбленцями Бога. Бо в одного було поранення шиї — міліметр від сонної артерії, а в іншого — ділянки під пахвою, але артерію не зачепило.

Нам сказали, що можливості потрапити на «Азовсталь» поки немає. Шлях туди відрізаний. Але я все одно хотіла до своїх. Згодом надійшов наказ — збиратися. Розбитою дорогою, без увімкнених фар нас привезли до моторного човна.

Виявилося, що дістатися до «Азовсталі» можливо лише по воді. До речі, плавати я взагалі не вмію. І тут в якийсь момент зупиняється мотор. Зупинявся він тричі — і стільки ж разів я прощалась з життям

Перед нами на цій же переправі загинули хлопці. Їх «заптурили» — вони згоріли. На щастя, нам пощастило більше. Нас довезли на інший берег, висадили і сказали чекати. Взагалі до «Азовсталі» я добиралася понад 26 годин. Нас привезли в бункер, який називався «Желєзяка». Там був шпиталь.

Бункер «Жєлєзяка»

Перше, що я побачила у бункері — дуже багато поранених. Близько 350 людей із зневіреними очима. Вони казали мені: «Про нас забули. Ми нікому не потрібні». На що я відповіла: «Є наказ Президента, Генштабу, командувача Медичних сил про наше прибуття вам на допомогу. То як ви думаєте, про вас забули чи ні?». Мої слова трішечки додали їм віри.

Так почалася моя робота на «Азовсталі». Операційна була одна — на два столи. Оперували четверо хірургів. Вони такі операції проводили, що у цивільному житті навряд чи за таке хтось би з медиків взявся.

Були також дві операційні сестри, молоді дівчата по 20-25 років. Від втоми вони засинали на ногах. Роботи було дуже багато. Іноді так запрацьовувалися, що на годиннику була вже третя ночі. Аби продезинфікувати операційні інструменти, використовували лише антисептики.

Води не було. Для того, щоб помитися, я підіймалася із бункера нагору. Там був ангар із великими ємностями з технічною водою, які доводилося ходити і шукати. Це було доволі ризиковано, бо місцина відкрита. Я виходила раз на два дні. Нас було шестеро дівчат. Купалися і мили голови в одному відрі. По черзі. Там же й прали речі.

Саме на «Жєлєзяку» прилетіло аж чотири авіабомби. Перша — туди, де стояли генератори. Друга — на кухню. Там завжди людно, але того разу дивом не було нікого.Тільки привалило плитою одного хлопця. Обійшовся струсом мозку й ампутованою фалангою великого пальця. Я на момент влучань була у кімнаті, в якій знаходилось 15 людей. У нас були полички, на яких ми спали. Розміщувалися, немов булочки у пекарні. Їжі майже не залишилось, кухню було розбомблено.

Хлопці з позицій приносили нам поїсти у термоконтейнерах. Пів пластикового стаканчика каші і маленький шматочок сала, яке я віддавала чоловікам

Так робили й інші дівчата. Ліки теж поступово закінчувалися. 8 травня, коли «Редіс» домовився про вихід медиків (як некомбатантів) з «Азовсталі», я разом з одним із хірургів залишилася з хлопцями. Ми відмовилися виходити.

Полон, Оленівка і «Душогубка»

Ми з хлопцями з «Азова» розуміли, що у нас два виходи — полон або загибель. Здаватися ми не хотіли. Однак, 18 травня поступив наказ на вихід у полон, і ми мали його виконати. Нам говорили, що за місяць-другий нас обміняють. А ще, що нас там не чіпатимуть взагалі. Коли я виходила з бункера, там залишалися троє, які мали знищити все, що там було — ліки, зброю, рації, особисті речі, телефони. Там навіть 200 літрів спирту лишилось.

Спочатку я була в Оленівці. Щодня ми чули, як до хлопців застосовували тортури. Навіть зараз, коли чую звук скотча — у мене всередині все перевертається. Так ми розуміли — зараз буде допит.

Росіяни вимагали розмовляти російською, я відмовилася. За непокору кинули у карцер «душогубка» — на 41 день. Це була кімнатка шість квадратних метрів, де більшу частину території займає туалет — дірка у підлозі. Вона постійно була забитою і смерділа. У камері, розрахованій на двох, було 10 жінок. Зокрема, Валерія Суботіна «Нава» і Катерина Поліщук «Пташка». Щодо харчування, зранку були каша, шматочок хліба і чай. В обід — щось схоже на борщ. Щодо тортур, то в Оленівці дівчат не чіпали.

Якось прийшла подряпана нігтями «Пташка» і сильно розплакалася. Її подерла російська журналістка за те, що дівчина не хотіла давати їй інтерв’ю

14 жовтня, у День Збройних сил, нас з Оленівки перевезли у Таганрог. Найгірші умови утримання і ставлення були саме там. Нас намагалися зламати морально і психологічно — криками, приниженням.

Коли закінчував їсти, повинен був сказати: «Спасибі Російській Федерації». Кажеш, а сам думаєш: «Щоб ви здохли, тварі»

Змушували вивчати гімн Росії. А ще — постійно говорили, що України вже немає. Допомагала триматися віра. Я знала, що нас поміняють, що ми повернемося. У полоні я провела 5 місяців.

«Дівчата, ми в Криму»

У Таганрозі я провела всього три дні. Виявляється, нас вже готували на обмін. Того дня у мене було дивне передчуття, що щось станеться. 17 жовтня назвали прізвища трьох дівчат, а нам наказали спати. Однак, вже за 10 хвилин ми почули і наші прізвища. Нас розмістили у маленькій кімнаті — мов тих оселедців. Неможливо було навіть розвернутися. Звідти викликали по одному. Ми виходили, нам віддавали речі. Заходили в іншу кімнату й переодягалися. Нас фотографували голими у профіль і анфас. Деякі дівчата говорили, що їм навіть «пальцевий» огляд робили, змушували присідати. Навіщо? Не зрозуміло. Це все було при чоловіках.

Далі прийшов наглядач і назвав моє прізвище. Запитав: «У вас були окуляри і годинник?». Кажу: «Так». І він мені їх приніс. А далі нас кудись повезли.

Перед цим, коли міняли «Пташку», казали, що понад дві години її везли до Білорусі, звідти був обмін. А кого на етап везли, то переліт тривав лише дві години. І от я вирішила, що якщо летітиму дві години, значить, нас відправляють на етап. А якщо більше — то на обмін.

Нас посадили в літак. На підлогу, яка була холодною, немов лід. Сиділи ялинкою, між ногами одна в одної, у три ряди, нахилені вперед. Руки були зв’язані стяжками або скотчем. На очі натягнені шапки. Я рахувала час. Ми летіли рівно дві години, тож я вирішила, що везуть таки на етап.

З літака нас пересадили у три камази. Наглядачів з нами вже не було. Під час поїздки одна з дівчат через порваний тент побачила дорожній знак з назвою населеного пункту. Вона сказала: «Дівчата, ми в Криму». Так ми почали здогадуватися, що нас везуть на обмін. Дорогою нам не давали ні води, ні їжі. У туалет під час зупинок теж не можна було. Тому дівчата брали якісь особисті речі, пакет і йшли в дальній куток камазу справляти нужду. Іншого виходу не було. Так нас привезли до Василівки.

Виходячи з автобуса, дівчата, зістрибуючи з нижньої сходинки на землю, автоматично згиналися. Хоча вже бачили військових в українській формі й наш прапор. Бо у полоні, якщо ти підняв голову — одразу били. Я дивилася на це все і плакала

Ми побачили, на кого нас міняють. Це були вгодовані свині під сто кілограмів, з валізами на колесах — немов з курорту. Одягнуті, вимиті, вибриті. І ми, як бомжі, — хто в чому, худі, знесилені. Та попри все ми відчували радість і гордість.

Перше, що зробила поповерненню — пофарбувала волосся, бо вся голова стала сивою.

«Поки ворог на нашій землі, не можу сидіти вдома»

Після реабілітації я продовжила службу. Була старшою медсестрою хірургічного відділення Запорізького шпиталю. Разом зі мною добровільно пішов служити мій молодший син Владислав. Йому 24. За професією — інженер бурильних установок. Закінчив Полтавський університет нафти і газу. Проте має лише диплом бакалавра. Навчання поставив на паузу. Тепер він — водій швидкої, евакуйовує поранених.

Весь цей час я хотіла до своїх у «Азов». І лише нещодавно нас із сином туди перевели. Я опинилась серед людей, яких добре знаю і яким довіряю.

Щодо сина, то, звісно, переживаю за нього. Завжди важко за своїх дітей. Старший син, наприклад, проживає у Харкові на Салтівці, в районі, який постійно обстрілюють росіяни. Його родина не покидала місто. Я пройшла такий непростий шлях, але я щаслива людина, тому що в мене є діти, двоє онуків. Я горда з того, що виховала такого воїна, як мій молодший син Влад.

Звісно, я могла б вже і не їхати на передову. Однак, поки ворог на нашій землі, я не можу сидіти дома.

Якось росіяни під час допиту питали: «Тебе обміняють — повернешся на фронт чи сидітимеш вдома?». Я відповіла: «Буду там, де потрібні мої руки і голова»

«Мрію про повагу до військових і лікарів»

Для мене особисто перемога буде тоді, коли з’явиться повага до військових, буде надана необхідна їм допомога. Насамперед — медична. Не так, як зараз, коли військовий захворів, його вивели поза штат і — лікуйся як хочеш. Перемога буде тоді, коли ми поважатимемо військових не тільки тоді, коли вони нам потрібні, а постійно. Теж стосується і ставлення до лікарів.

А наша загальна перемога настане тоді, коли і ноги агресора не буде на території України. Я дуже хочу бачити її вільною, незалежною, без людей, які її грабують. Хочеться, щоб люди допомагали одне одному безкорисливо.

Знаєте, як би не сталося далі у житті, я про своє рішення повернутися тоді у Маріуполь ніколи не шкодувала. Не задумуючись, зробила б це знов. Бо бодай декілька життів я таки врятувала тим, що поїхала тоді до заблокованого міста...

Мода руйнує бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю

— Ми вирішили поглибити співпрацю з героями російсько-української війни і адаптували нову колекцію до потреб чоловіків, які носять протези. Наприклад, рукави піджака знімаються за допомогою непомітної застібки, а на внутрішніх бокових швах штанів теж є застібки, які допомагають ветерану швидко одягати чи знімати протез, — пояснює Андреас Білоус Sestry.

— Під час створення цієї колекції ми знов черпали натхнення в українській культурі, зокрема, спиралися на здобутки культурної еліти 20-30-х років XX століття («Розстріляне відродження»). Традиційно ми робимо класичний костюм головним предметом свого дослідження, демонструючи нешаблонний підхід до цього предмету чоловічого гардеробу. 

Наприклад, асиметричне розташування швів на передній частині піджака може наштовхнути на думку про понівеченість. Чорні і червоні образи відсилають до часів цензури і воєн, а світлі викликають асоціацію з незалежністю і свободою.

‍— Вже понад рік ви співпрацюєте з ветеранами, які мають протези ніг і рук. Розкажіть про цей досвід. Як ви шукали моделей, що винесли із цієї співпраці?

— Для нас це дуже емоційний досвід. Ми хотіли показати, що сила, мужність і краса існують навіть у найскладніших обставинах.

Ветеранів-моделей ми шукали через громадські організації, зокрема, Revived Soldiers («Відроджені солдати»). Також з пошуками дуже допомогла українська телеведуча Соломія Вітвіцька, з якою ми маємо давню дружбу і яка допомагає військовим ще з 2014 року.

Кожен з воїнів, які стали нашими моделями на подіумі, має свою історію, і для нас було важливо розкрити її через образ. Так, наприклад, Дмитро Терещенко записався у тероборону на другий день війни, будучи 18-річним студентом. Отримав поранення, і через тривалу евакуацію лікарі не змогли врятувати ногу. Дмитро багато років професійно займався боксом і відповідає своєму позивному — Чемпіон. Після ампутації він не зупинився і продовжує займатися спортом. У США на великих змаганнях Air Force Дмитро виборов 7 золотих медалей. У грудні 2024 року став Чемпіоном Світу на міжнародному Оушен Мен в ОАЕ.

Артем Мороз вже за кілька місяців після протезування біг Бостонський марафон, не полишив службу. Олександр Кунгуров після того, як став на протез, додав до своїх захоплень латиноамериканські танці. Максим Єрмохін обрав допомагати іншим ветеранам і зараз працює в громадській організації «Простір можливостей». Микола Левкун був запрошений актором в «Театр Ветеранів», де зараз грає у виставі «Військова Мама».

Ми не просто створювали одяг, а працювали разом з воїнами над тим, як вони почуватимуться.

І ми побачили, як ці люди змінюються на подіумі, як проходять шлях від невпевненості до гордості за себе

Це доводить, що такого роду проєкти мають бути регулярними. Вони дають можливість воїнам розкритися в нових ролях, а також допомагають змінювати сприйняття суспільства.

‍— Минулоріч ваш показ почався з того, що багатьох лякає: один з моделей на очах у всіх зняв і одягнув протез. Чи дійсно мода здатна змінити ставлення суспільства до таких речей?

— Абсолютно. Мода — це потужний інструмент впливу. Такий жест допомагає зруйнувати бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю. Він говорить: «Вони — такі ж сильні й красиві, як і інші».

Ветерани — герої, і ми хочемо, щоб вони відчували себе такими не лише на полі бою, а й у мирному житті. Для багатьох це сигнал: у сьогоднішньому світі навіть після втрати можна продовжувати жити, бути впевненим у собі й красивим.

Війна породжує запит на аскетичний стиль

‍— Як взагалі війна впливає на дизайн одягу? 

— З одного боку, акцент змістився на функціональність і практичність.

Люди шукають одяг зручний, багатофункціональний і такий, що легко адаптується до різних умов — наприклад, до швидких переїздів чи тривалого носіння. Це вплинуло на крій: ми додаємо більше кишень, обираємо міцніші тканини, використовуємо елементи військового одягу, але подаємо їх у сучасній інтерпретації. 

З іншого боку, війна також викликає потребу у символізмі. У наших колекціях з’являється більше деталей, які нагадують про ідентичність. Наприклад, національні елементи, витримані в мінімалістичному стилі.

‍— Чи помічаєте ви, що люди стали тягнутися до більш аскетичного крою чи навпаки шукати краси й яскравості, які контрастують із жахливою реальністю?

— Ми бачимо обидва тренди, і вони дуже цікаві. Чимало людей дійсно тяжіють до максимально простих, лаконічних форм. Це не лише питання зручності, але й віддзеркалення настрою суспільства. Аскетизм стає способом фокусуватися на сутності.

Паралельний тренд — контраст з реальністю. Люди шукають яскравості й краси, щоб компенсувати темні сторони дійсності. Їх надихають сміливі кольори, декоративні елементи й нестандартні силуети. Такий одяг — це водночас спосіб втечі від реальності й вираження надії на краще майбутнє. 

‍— Чоловічий костюм у вас коштує 10-20 тисяч гривень. Тому що якість і сервіс. Наприклад, ви даєте довічну гарантію — до речі, що це означає?

— Що ми не просто продаємо костюм, а пропонуємо сервіс, який супроводжує клієнта протягом усього часу використання речі. Це і ремонт, якщо щось сталося з тканиною чи фурнітурою, і адаптація одягу у випадку зміни фігури. 

‍— Які виклики зараз стоять перед українськими дизайнерами?

— Насамперед — адаптація до умов війни. Це складності з постачанням матеріалів, роботою виробництва та співпраці з підрядниками, адже багато спеціалістів пішли на фронт. З початком повномасштабного вторгнення ми закрили бутік у Харкові. Також актуальним постало питання пошуку клієнтів на міжнародному ринку.

Другий виклик — збереження унікального голосу. Українські дизайнери зараз мають величезний шанс представити нашу культуру світу, але конкуренція велика, і потрібно пропонувати щось дійсно особливе.

‍— Що пропонуєте ви? Ковід, тепер війна… За рахунок чого в таких умовах вдається розвивати бізнес?

— За рахунок гнучкості. Під час пандемії ми зробили ставку на комфортний одяг, адже змінився стиль життя людей. 

У 2018 відкрили свій перший шоурум у Львові, а через два роки запустили своє перше виробництво. І все це у розпал ковіду, коли масові заходи були обмежені через коронавірус. Ми відкрили бутіки у Києві, Харкові, Одесі, Львові, а ще запустили кежуал лінійку.

В умовах війни ми зосередилися на одязі, який несе сенс і надію: йдеться про патріотичні елементи, практичність і якість, що надихає навіть у складні часи

‍— Під час війни ви презентували свій одяг на модних тижнях Лондона, Барселони й Мілана. Як Європа сприйняла українців?

— З великим інтересом. Для них Україна — це країна сміливих і талановитих людей, і наші колекції тільки підтвердили цей образ.

Ми не просто представили одяг, а підкреслили нашу глибоку історію, культуру. З українськими мотивами, але в їхній ненав’язливій, мінімалістичній інтерпретації. Разом з тим це сучасний чоловічий одяг, який балансує між практичністю та елегантністю. 

Це викликало резонанс. За два роки наші колекції були вже двічі представлені на London Fashion Week, ми брали участь у Barcelona Bridal Fashion Week, а також Milan Bridal White Fashion Show. До речі, на усіх цих подіях ми — перший і поки єдиний український бренд саме чоловічого вбрання. Багато хто говорить, що наш одяг «про емоцію і характер», і це те, що вирізняє нас серед інших брендів.

У майбутньому ми плануємо представити капсульні колекції, які спеціально адаптовані для конкретних ринків, з урахуванням їхніх культурних особливостей і стилю життя.

‍— Кажуть, серед ваших клієнтів є світові зірки. Можете назвати якісь імена?

— Наприклад, голлівудський актор Том Холланд, відомий виконанням ролі спайдермена. Його стиліст зробила запит на два класичні образи і передала від нього крутий відгук, особливо йому припала до душі сорочка. Селебріті такого рівня зазвичай не розкривають своїх планів, тому ми самі очікуємо, де і коли Том з’явиться у наших костюмах. 

Також співпрацюємо із Самюелем Арнольдом, зіркою серіалу «Емілі в Парижі». Минулого року він уже з’явився в нашому образі на відкритті Формули-1 у Франції. А ще знявся у нашому вбранні для одного з французьких видань.

Серед інших селебріті можна виділити Деніела Френсіса, зірку третього сезону «Бріджертонів». У нього було два виходи в образах від Andreas Moskin — на прем’єру серіалу, а також на вечірку Vogue. А також Овейна Артура — героя серіалу «Володар Перснів».

‍— Іноземний споживач відрізняється від українського?

— Іноземний споживач часто більш консервативний у виборі одягу, але водночасьготовий інвестувати в якість і унікальність. Український споживач емоційний. Він шукає новизну, експериментує зі стилями і більш відкритий до креативних рішень.

— У вас є магазини за кордоном?

— Зараз співпрацюємо з кількома концепт-сторами в Європі, зокрема у Франції, Німеччині, Литві, Румунії і навіть у Бразилії. Також запускаємо власний корнер в міжнародному торговельному центрі, що стане ще одним важливим кроком для нашого бренду.

‍— Чи плануєте виходити на польський ринок?

— Так, Польща — країна, де українські культура і продукція вже добре сприймаються, а чоловіча мода з акцентом на стиль і якість має великий попит. Ми вже декілька років активно співпрацюємо із салоном урочистого вбрання Alette Ewelina Dec у Жешуві. А на початку повномасштабної війни нас дуже підтримали наші партнери із салону урочистого вбрання Najna, що у Лодзі. 

У травні ми візьмемо участь у BRIDAL FASHION WARSZAWA 2025. Наше завдання — не просто продавати, а розповідати історію через одяг, і Польща є важливим майданчиком для цього.

Підтримка — це не лише про фінанси

‍— Ви шиєте одяг для небідних чоловіків і водночас багато років працювали волонтером, допомагаючи бездомним у Львові. Розкажіть про цей досвід.

— Допомога бездомним дозволила мені побачити світ з іншої перспективи й зрозуміти, що підтримка — це не лише про фінанси. Ми допомагали їжею, одягом, але найважливішим було спілкування. Люди, які опинилися на вулиці, часто відчувають себе невидимими. Вислухати їх, поставитися з повагою — і це змінює їхні життя.

Цей досвід навчив мене поєднувати світи: працювати у сфері високої моди й залишатися близьким до соціальних проблем

Це дозволяє створювати одяг, який має не лише естетичну, а й етичну цінність.

‍— Які соціальні ініціативи підтримуєте зараз?

— Починаючи з 2022 року, Andreas Moskin підтримує також благодійну організацію «Sant’Egidio» — ми передаємо одяг нашого бренду на потреби вимушено переселених співгромадян.

У 2023 році ми допомогли підібрати костюм режисеру фільму «Будинок зі скалок» на церемонію «Оскар», і нас зацікавив його фільм про дитячий будинок у Лисичанську. Зрештою захотілося долучитися до допомоги дітям, ми вирішили співпрацювати з фондом «Голоси дітей» і запустити благодійний проєкт, метою якого є привернути увагу до тих, хто зустрів цю війну найбільш незахищеними.

Ми створили благодійні хустинки, на яких надруковані авторські малюнки, створені дітьми фонду. На 50% з продажу хусток ми закупили речі для дітей. 

А восени того ж року стали також віддавати 7 відсотків з кожної проданої речі на розмінування країни. Вдалося зібрати вже близько 200 тисяч гривень.

У липні 2024 ми запустили благодійну колекцію класичних костюмів під назвою «Моноліт». Кожен костюм колекції символізує окремий регіон України. Разом з тим колекція має цілком конкретну мету — зібрати мільйон гривень з продажу на відбудову шкіл і облаштування укриттів через UNITED24.

До цієї колекції ми додали особливий аксесуар. Це брошка у формі українського тризуба. Виготовлена з ворожих гільз, що є для нас символічним. 

В основі брошки — мініатюрна копія президентської булави. Ажурне обрамлення натхненне елементами з президентського стяга — це рослинний орнамент, який нагадує листя й плоди калини. Над дизайном і моделлю брошки майстри працювали близько двох місяців. На виробництво одного аксесуару потрібно щонайменше дві ворожі гільзи. Ми не використовуаємо додаткового металу у сплаві, виключно розплавлену латунь гільз.

Ми в прямому й переносному сенсах переплавляємо артефакти війни на символи нашої перемоги

Це історія про нашу вроджену потребу миру, свободи, незалежності й злагоди.

Фотографії Andreas Moskin

23-річна українка Тетяна Зіник стала «вроцлавчанкою року 2024» у категорії «Youth Now — Youth Power». Нагороду отримала за роботу вуличним працівником в амбулаторії «Uliczne MiserArt». Тетяна є студенткою 5 курсу медфакультету Вроцлавського медичного університету, а вечорами, разом з командою, вона їздить вулицями Вроцлава і допомагає бездомним. Лікує їм рани, які важко загоюються, за потреби доставляє людей до медзакладів. Волонтерському проєкту вже понад 10 років, Тетяна ж доєдналася до команди три роки тому. Історії людей, які живуть на вулицях, а також про взаємодію з ними Тетяна Зіник розповідає Sestry.

Хвороби вулиці

— Допомагати безпритульним я почала у 2022 році, навчаючись на третьому курсі медичного університету у Вроцлаві, — розповідає Тетяна Зіник. — Машиною швидкої допомоги ми їздимо у місця, де є бездомні, вивчаємо парки, закинуті будинки, смітники. Там вони живуть або ночують. Ми запитуємо у людей, якої медичної допомоги вони потребують. 

Перебуваючи весь час на вулиці, безпритульні часто мають чималі проблеми зі здоров’ям. У багатьох з них пошкоджені кінцівки. Безхатьки ходять тривалий час у мокрому взутті, навіть за холодних температур. Не завжди мають можливість змінити шкарпетки. Як наслідок — відмороження чи термічні опіки. У багатьох є рани, які гниють. Наше завдання — їм допомогти. Ми чистимо рани, робимо перев’язки. Хтось має інфекційні хвороби, такі як грип чи запалення горла. Якщо ж людина потребує спеціалізованої допомоги, ми можемо завезти її до відділення невідкладної допомоги. 

Також надаємо психологічну допомогу. Коли людина не має жодних ран чи інших медичних потреб, можемо просто з нею поговорити.

Під час спілкування намагаємося переконати спробувати повернутися до нормального життя

Часом зустрічаємо алко і наркозалежних. Вони не агресивні. На нас реагують нормально. Для них, наприклад, алкоголь — це можливість забути на якийсь час про свої травми та невдачі. Ми розуміємо, що це хвороба, і що ці люди потребують підтримки. Разом з тим ми не чіпляємо ярликів.

‍Сплю по п'ять годин на добу — і це ідеально

Наша команда складається з людей, які пройшли курси з надання першої медичної допомоги. Я — студентка медицини. Дехто має освіту психолога. З цього року з нами почали співпрацювати ще дві медсестри, які допомагають робити перев’язки. На виїздах буваємо п’ять разів на тиждень. Зміна триває по 6-7 годин. 

Але часом буває, з кимось розговорився — і зміна затягнулася до 9 годин

Щоразу у команді 3-4 людини. Я, вулична працівниця Беата, Сильвія і Матеуш, який вчиться на психолога. Ми їздимо вулицями міста. За кермом швидкої — я або Сильвія. Адже тільки у нас є водійські права. Двоє, — зазвичай, це медсестри, — весь час залишаються у стаціонарній амбулаторії, де роблять перев’язки. Ми маємо кімнатку з усім необхідним для роботи — бандажі, пластирі. 

Щодо мого навчання, то рік тому графік був насиченіший, ніж зараз. Я виїжджала ввечері, поверталась о другій ночі, ще дві години вчилася, спала дві години, вставала о шостій ранку і йшла на заняття. Відсипалася вже на вихідних. Зараз — інакше. Намагаюся закінчити роботу до першої ночі, вчитися раніше, ще перед виїздом. Маю 5 годин сну — і це ідеально.

Не завжди бездомні хочуть уваги

Здебільшого ми їздимо у конкретні місця, які знаємо. Бездомні живуть там роками. Я знаю випадок, коли чоловік, який мав квартиру, жив на вулиці понад 10 років. У нього були проблеми з оплатами, тривали постійні суди, тож жити у своїй квартирі він не міг. Їсти ходив до благодійних організацій або костелу. Зазвичай ці люди не хочуть розповідати подробиці свого життя. Часом люди навіть ім’я не називають, а кажуть свій нікнейм. Дехто не називається, бо йому соромно. Ми намагаємося допомогти настільки, наскільки можемо, але ніколи не тиснемо, щоб не вносити ще більший дискомфорт в їхнє життя.

З агресією під час рейдів ми ніколи не зустрічалися. Якщо бачимо, що людина не хоче з нами розмовляти, просто їдемо далі. Звісно, що страх присутній. Не завжди й не у кожник закуток можна ввійти. Ми маємо форму рятувальників, але часом, щоб не привертати зайвої уваги, одягаємо звичайні речі. Але у чорних кольорах — аби не бути надто помітними. 

Не завжди бездомні хочуть, аби на них взагалі звертали увагу. Звісно, що зважаємо на безпеку. Завжди перевіряємо, чи людина не агресивна. Якихось захисних спецзасобів не маємо. До того ж завжди у команді з нами є чоловік, але поки, на щастя, все було добре.

Найбільшою проблемою для нас є недостатня кількість медикаментів і матеріалів, аби робити перев’язки. Кількість людей, які цього потребують, перевищує кількість матеріалів. Колись нашу роботу спонсорувало місто. Але зараз проєкт під загрозою. Фінансування обмежене. Тому ми дуже просимо людей про допомогу.

Іноді оголошуємо збори у соцмережах, де люди можуть донатити. Якщо можемо, самі купуємо необхідне. Але більшість матеріалів не дешеві. Одна упаковка, якої вистачає на одну перев’язку, може коштувати 30-40 злотих. А людей дуже багато. Якось у мене був рекорд. За п’ятигодинну зміну ми зробили 15 перев’язок

Чому люди стають бездомними

Насправді серед безхатьків можна зустріти тверезих і навіть охайних людей. У кожного — своя історія. Дехто опинився на вулиці, бо не мав достатньо грошей і мусив обирати, на що їх витратити — на ліки чи оплату за квартиру. Була, наприклад, жінка, яка колись працювала вчителькою. Вона колись стояла саме перед таким вибором. І зрештою кілька місяців жила на вулиці. Ми подали її до програми, яка називається «Спочатку квартира», і зараз вона отримала соціальне житло від держави.  Впродовж року я зустріла понад 150 людей. Кожен розповідав щось своє. Звісно, ми не знаємо, чи ці історії є правдивими.

Запам’ятався чоловік, який виявився ветераном війни в Іраку. Після повернення до Польщі він не мав жодної допомоги від уряду. Дружина його покинула. Фірма, яку мав, збанкрутіла. Він залишився без нічого. Голий, босий і на вулиці. Жив у спаленому будинку, якось виживав. Кілька разів ми до нього приїжджали і врешті забрали до себе. Виявилося, що він вміє добре готувати. Він пройшов медичне обстеження, і ми взяли його працювати до нас на кухню. Він готував супи для людей з вулиці, які ми потім розвозили містом. Сьогодні цей чоловік — вже не безхатько. Часом дзвонить до нас, іноді приїжджає.

Була також жінка, яка сказала, що більше ніколи не повернеться в квартиру, бо на вулиці їй краще. Після кожної чергової зустрічі вона дедалі більше нам відкривалася. Виявилося, вона тричі була невдало заміжньою. Перший чоловік її бив. Другий оформив на неї кредит, потім побив і залишив. Вона мусила сплачувати позику. Третій теж повів себе негідно. Вона розповіла, що втратила віру в людей, і тепер на вулиці їй легше. Тим не менш ми подали її на участь у проєкті, за яким є шанс отримати соціальне помешкання.

Щодо віку, то на вулиці можна зустріти і молодь, і людей поважного віку. Є історії, коли молоді люди сваряться з батьками і просто не хочуть з ними жити. Йдуть на вулицю, потрапляють у погану компанію, де алкоголь і наркотики. Як наслідок — поринають у вуличне життя. 

Пам’ятаю історію одного художника, який жив на вулиці. На жаль, 2024 року він помер. Чоловік мав свою квартиру, але йому було легше, коли він сидів на вокзалі, спостерігав за людьми і малював. Просто не хотів бути вдома. Йому було близько 70 років. Дітей не мав і ніколи не був одруженим. Він краще почувався серед людей на вулиці, ніж сам у квартирі. Ми не завжди знаємо, яка причина того, що людина опинилася на вулиці. Дуже багато людей вулиці не хочуть, щоб їхня родина знала, де вони.

«Люблю допомагати людям у тиші»  

На номінацію «Сила молодості» мене подали Soroptimist International Klub Wratislavia. Це глобальна міжнародна жіноча організація, яка була заснована в США в 1921 році у понад 120 країнах світу. Вони сказали, що дуже захоплені моєю працею. Я ж зовсім не очікувала, що отримаю нагороду. Жінки, які перемагали у попередніх конкурсах, мене вражали. Це люди, які роблять наукові, суспільно важливі проєкти. Мені ж завжди здавалося, що те, що я роблю, — це щось незначне. А виявилося, стільки людей мене підтримали.

Підходили після конкурсу і говорили, що давно стежать за тим, що я роблю, що їм це дуже імпонує. Тобто люди дійсно вважають, що те, що я роблю, важливо. Для мене це передусім можливість показати, що допомога людям і волонтерство — надзвичайно важливі речі.

Є люди, які не мають нікого. Ми маємо показати, що не байдужі до них

Вони мають відчувати, що теж є важливими у суспільстві, що їх теж бачать, чують. Це визнання допомогло звернути увагу людей на проблему бездомності в Польщі. З’явилася можливість співпрацювати з іншими організаціями, які про нас не знали. Мій університет побачив, що я роблю щось корисне поза навчанням. Навіть написали про мене маленький матеріал і запросили на сніданок з ректором. Я не дуже люблю популярність, завжди намагаюся бути сірою мишкою. Я люблю допомагати людям в тиші. Намагаюся більше зробити і менше про це говорити.

Серед моїх планів, звісно, — навчання. Маю визначатися з фахом. Планую обрати хірургічну спеціалізацію або урологію. Я не хочу просто сидіти в теплому кабінеті, хочу драйву від життя. А ще я б дуже хотіла створити проєкт для жінок у ситуації бездомності. Загалом, маю багато різних ідей, але їхнє втілення вимагає великих донатів і грантів.

Разом з тим найбільша моя мрія — щоб закінчилась війна в Україні. Це бажання я загадую на кожен свій день народження, коли задуваю свічки. Коли закінчу навчання, хотіла б допомагати також військовим — відновлюватися і проходити реабілітацію. Впевнена, що мої знання, які я зараз тут здобуваю, стануть у нагоді.

Фото: приватний архів

Десь о четвертій годині ранку над Федорівкою пролунав перший свист ракети. Вона пролетіла так низько, що маленька дача Олександри здригнулася. Собаки зірвалися на рівні ноги, і вона одразу зрозуміла: почалося.

Перші дні російського вторгнення в цьому маленькому містечку на Київщині оповиті туманом хаосу. Росіяни наступають, з кожною годиною захоплюючи все більше і більше території. Вони прямують назустріч від білоруського кордону, через Чорнобиль, прямо на Київ. Люди в паніці залишають свої домівки, тікають у безпечні місця, хоча ніхто насправді не знає, де ці безпечні місця. З магазинів зникають продукти і все, чим можна зігрітися.

Але у Саші лише одна думка: у притулку понад три тисячі собак, яких треба нагодувати.

— У мене швидко закінчився бензин, тож я пішки ходила по довколишніх селах у пошуках їжі. Мене довго не було. Коли я повернулася, один з працівників притулку з жахом сказав, що туди зайшли росіяни. Ходять між вольєрами з автоматами, окопуються. Ставлять блокпост на дорозі. Він заборонив мені туди йти. Але я знала, що в притулку є наша колежанка, яка нещодавно перенесла другий інфаркт. Саме там мої улюбленці. Адреналін так вдарив мені в голову, що я просто кинулася бігти в бік російського блокпоста.

‍Пси з війни

Тварини завжди оточували Олександру Мезінову. Саме батьки навчили її поваги та любові до «братів наших менших». До її родинного будинку під Києвом приходили не лише місцеві безпритульні, а й дикі, поранені тварини, які шукали притулку в родини Олександри. Вони лікували їх і відвозили назад до лісу. Допомагали всім, незалежно від стану чи походження. Вигодовували цуценят і кошенят, а згодом шукали для них домівки. Олександра дуже добре пам'ятає, що отримати цуценя чи кошеня в подарунок від мами, шанованої та улюбленої вчительки в школі, було чимось на кшталт честі. 

Коли Олександра виросла, вона зрозуміла, що хоче створити місце, де можна було б дати притулок більшій кількості тварин. Системне рішення, справжній притулок, якого ще не було в Україні. Тоді вона навіть не знала, як він має називатися, адже в Радянському Союзі таких місць не існувало.

Довгий шлях до його створення був сповнений помилок та успіхів. Але нарешті, в жовтні 2000 року, «Сіріус» був створений

— Мені дуже подобається ця зірка, вона яскрава і красива. Я люблю астрономію, вона була, поряд з історією, моїм улюбленим предметом у школі. І моя мама, вчителька історії, розповідала мені красиву легенду про Сіріуса, пса Оріона. Його господаря смертельно вкусив скорпіон, і він разом з ним перетворився на зірки. Сьогодні на небі в сузір'ї Великого Пса з'явився яскравий Сіріус.

Першою з'явилася Ніка, собака зі зламаною лапою. Хоча все починається з одного пса, «Сіріус» росте дуже швидко. Перші три роки все тримається на сімейному бюджеті, зʼявляється ще маленький син. Початок був важким, але впертість Олександри — у спадок від матері. До притулку прибуває все більше тварин, все більше волонтерів, все більше роботи. З'являються перші спонсори, які допомагають побудувати місце її мрії — справжній притулок.  

Наприкінці 2013 року спалахує Революція Гідності. Зовсім несподівано, за одну ніч, син Олександри вирішує перейти на українську мову, а коли починається Майдан — їде з батьком до Києва, щоб стати на барикади. Саша не може покинути притулок, але намагається бути активним учасником, приносить їжу протестувальникам. Тоді Олександра ще не знала, що події на Майдані Незалежності матимуть такий великий вплив на її притулок для бездомних тварин.

Коли через кілька місяців починається війна на Донбасі, багато друзів Олександри записуються в армію добровольцями і їдуть в зону АТО. Вони виявляються надзвичайно чутливими до несправедливого становища тварин, яких з кожним днем стає все більше і більше на лінії фронту. І першою, до кого вони звертаються, стає Олександра. Так починається ланцюжок допомоги, створений волонтерами, які працюють на Донбасі, співробітниками «Сіріуса» і солдатами, що перевозять тварин з прифронтових сіл, які знаходять свій новий і безпечний дім у Федорівці.

Ніхто з нас не вірив, що буде повномасштабна війна

Олександра згадує, що вже в грудні 2021 року дедалі частіше говорили про те, що війна буде. Справжня, повномасштабна. Але ніхто не вірив, що в XXI столітті в Європі можна напасти на сусіда з такою силою. 5 грудня, з нагоди Міжнародного дня волонтера, президент Зеленський вручив нагороди. Хоча Олександра отримала «Орден княгині Ольги», найбільше з того вечора їй запам'яталося його напружене та стресоване обличчя.

— Він сказав, що якщо це станеться, ми всі будемо стояти разом, пліч-о-пліч. Я пам'ятаю, що це був дисонанс. Хоча я не хотіла в це вірити, мене це турбувало, я навіть не могла перестати про це думати. Я навіть думала, чи не зробити про всяк випадок запаси їжі... Але люди заспокоювали мене, казали, що нічого такого не станеться. І коли я почула перший свист ракет над головою, то зрозуміла, що дуже погано вчинила, що повірила людям і не вжила заходів обережності на випадок війни.

Спочатку війну почула. На світанку почувся свист ракет, що летіли в бік Києва. Це розбудило зі сну її та її десятьох тварин, собак і котів. Навколо все затремтіло, шибки завібрували, а маленька дача ходила ходуном. Перелякані собаки почали тулитися один до одного, і в Олександри була одна думка: почалася війна. Тисячі думок почали роїтися в її голові, поєднуючись з образами з часів Другої світової війни. Вона думала про бомбосховище, про паніку серед людей, яка ось-ось почнеться, про ракети, що почнуть падати на Федорівку, про хаос, втечі, кілометрові затори на дорогах. 

— Я сиділа на дивані, собаки тремтіли, а я обдумувала план евакуації 3500 тварин. І раптом я сказала собі: «Саша, зупинись. Закутайся. Негайно розробляй план. Пункт перший: їжа

З самого ранку вона вирушає на машині в об'їзд найближчих сіл. Заходить у магазини, розпитує сусідів, завантажує в машину все, що собаки можуть з'їсти. Але через півтора дні лунають потужні вибухи — мости зірвані, росіяни беруть село в оточення, унеможливлюючи втечу для тих, хто залишився. Починається повна ізоляція. Вибухи стають дедалі гучнішими, і Олександра починає молитися, щоб ракети не впали на село та укриття. Вона знає, що на місці залишилося дев'ятнадцять людей — персонал і волонтери, які приїхали здалеку, з інших районів, і їм нікуди тікати. Вона також не знає, скільки у них часу і як до них підійдуть росіяни. Люди кажуть, що вони зайдуть у село і розстріляють їх усіх одразу. Вона дізнається про це лише через десяток годин, коли її вириває з панічних роздумів працівник притулку — військові щойно увійшли на територію притулку.

— Все, що я почула, це те, що ні в якому разі не можна туди йти, що треба ховатися. Приїхала військова техніка, вони окопуються, їх дуже багато. Вони бігають по притулку з автоматами, а людей зігнали в крихітну кімнату, яку охороняє солдат з автоматом. Я одразу сказала, що виходу немає, що я біжу до притулку, бо як же люди, як же мої собаки? Я чула, що росіяни агресивно налаштовані і одразу мене вб'ють. 

Саша разом із донькою керівнички, яка нещодавно пережила другий інфаркт, пускається в пробіжку селом. У скронях Саші вирує адреналін. Здалеку вже видно, що військові дуже швидко побудували окопи, а в бліндажі стоїть замаскований танк. Також є блокпост, з флангів якого стоять солдати з гвинтівками, стволи яких спрямовані прямо на них. Вони сповільнюють хід і починають йти назустріч. Коли за двадцять метрів до блокпоста солдат перезаряджає зброю, вони зупиняються і виймають руки з кишень, щоб показати, що не озброєні.

— Я почала кричати їм, що мене звуть Олександра і я є директоркою притулку, який знаходиться трохи далі за ними, і мені потрібно туди потрапити. Мені відповіли, що ніхто нікуди не йде і ми повинні йти додому. Я кричала, що там мої люди і мої тварини, але вони лише заперечливо хитали головами. Я вимагала, щоб вони відвели мене до свого командира.

У неї в голові щось на кшталт шаленства — їй абсолютно все одно, чи почнеться стрілянина, чи не почнеться. Вона бачить перед собою ціль, не звертаючи уваги на будь-які перешкоди. Це, напевно, і помічають росіяни — її очі горять, вона розлючена, вона не відпускає. Кивком ствола вони показують їй, щоб вона йшла за ними. 

Командир налаштований агресивно, але Саша не звертає на це уваги. Вона починає свою розповідь про притулок, про людей, про брак їжі. Вона прямо каже, що має намір проїжджати через їхній блокпост кілька разів на день, оскільки буде їздити по околицях у пошуках їжі для тварин.

— Наприкінці моєї промови він вибухає сміхом. Він запитує, чи я, на його думку, приїхала сюди, щоб ставити умови? Я прийшла на озброєну вощину, стою перед ним, загинаю пальці, вираховуючи, що мені потрібно, і він повинен мені це дати? Він вперше бачить таке. І, можливо, саме це і спрацювало.

Він погоджується, але зауважує, що машини, які проїжджатимуть повз, щоразу перевірятимуть, і що він сам незабаром зазирне в укриття, щоб перевірити, чи не брешу я. Коли ми залишаємо його і йдемо до притулку, я відчуваю поколювання в хребті — я майже впевнена, що мені вистрілять у спину.

Коли вони дістаються укриття, то бачать переляканих працівників. Росіяни вишикували їх у шеренгу і наказали віддати телефони, щоб ніхто не виходив на зв'язок зі світом і не передавав жодної інформації українській армії. Не всі послухалися. Знайшовши захований телефон, вони кинули раніше знайдені телефони під ноги робітникам і демонстративно розстріляли їх, ледь не поціливши в ноги.

Зникаючі голоси

Коли хтось заходить до притулку і проходить рядами навколо вольєрів, незалежно від того, чи приходить він прихистити домашнього улюбленця, чи принести йому їжу, серед мешканців здіймається галас. Собаки гавкають, виють, перемовляються між собою. Можете собі уявити, який шум зчиняють більше трьох тисяч собак одночасно. Олександра завжди застерігає всіх відвідувачів не бігати поміж рядами, бо це ще більше їх збентежує, а сам собачий галас розноситься на кілометри.

— Російські солдати увійшли до притулку зі зброєю, агресивні, націлені на вбивство. Вони пробігли між рядами і собаками... Ті замовкли. Вони просто завмерли і дивилися на них. До цього дня я не розумію, що сталося, навіть кінологи не можуть пояснити цей феномен. Коли я вийшла з притулку і йшла селом, мене запитали: що, Сашо, перестріляли вам всіх собак?

У цей момент в її свідомість проникає могильна тиша, якої раніше ніколи не було. Вже після звільнення з'ясувалося, що ця реакція врятувала собакам життя. Після деокупації до «Сіріуса» приїжджали власники собак, які втратили своїх улюбленців, колись забраних з «Сіріуса». Були випадки, коли російські солдати, почувши собачий гавкіт, кидали гранату через паркан. Вони могли навіть не бачити собаку, і стріляли наосліп, щоб змусити його замовкнути. Так загинуло багато тварин під Києвом. А в самому притулку тиша тривала до кінця окупації.

Іноді собаки вили, коли чули, що пролітає ракета або літак, але потім забивалися в будки і згорталися калачиком. Голодні і налякані

— У мене був такий звичай з собаками, що я простягала їм руку через сітку, а вони просовували ніс або лапу, і ми так віталися один з одним. Під час окупації також часто доводилося ходити по притулку, перевіряти, чи все гаразд. Я не хотіла цього робити, не могла дивитися на собак. Потім я навчилася не дивитися їм в очі, бо кілька разів подала руку, як завжди. Але вони не розуміли. Вони були такі голодні, а я простягаю їм порожню руку... Я бачила в їхніх очах це питання: де їжа? Чому ви так з нами поводитеся? Біль розривав моє серце. Сьогодні я думаю, що це було найстрашніше і найважче завдання для мене. Навіть розмова з росіянами не була таким кошмаром.

Але зустрічі з солдатами російської армії також були далеко не приємними. Що з того, що завдяки командиру їм щодня дозволяють перетинати блокпости, якщо вони виходять до них з піднятими автоматами і люттю в очах? Момент, коли опускається вікно, — це щоденне ходіння на межі психічної стійкості. Ніколи не знаєш, чи може їм сьогодні щось сподобатися. З плином часу росіяни стають все злішими і злішими, тому що триденна спеціальна військова операція йде зовсім не так, як було заплановано. Солдати починають пити, вживати наркотики, часто безпричинно знущаються над людьми, завдають їм моральної та фізичної шкоди. 

Особливо важкий момент настає, коли Він стоїть на блокпосту. Завжди в масці, таємничий, часто дихає алкоголем. Хтось у селі сказав йому, що Олександра гарно співає, і відтоді він не відпускає її від себе. Вона йому сподобалася як жінка, тому перетин блокпостів став для нього психологічним кошмаром. 

— Він почав називати мене Примадонною. Сьогодні я сміюся з цього, але це було жахливо. Коли він бачив мене в машині, то кланявся в пояс і казав: Примадонно, прошу проошу, ласкаво просимо. Потім він вирішив, що вони зроблять концерт, де я буду співати.

Саша має заспівати для російських солдатів. Концерт для них на окупованих територіях. Вона одразу зрозуміла, що, зрештою, не може йому відмовити, бо якщо відмовиться, то це може бути останнім у її житті. Хоча вона мала проблеми зі сном від початку вторгнення, зараз вона вже не спить взагалі. У неї постійно болить голова, прискорене серцебиття і темні кола перед очима. Вона починає подумувати про втечу через ліс, бо знає, що там сидять «хлопці з АТО». Але якщо вона втече, то ніколи не повернеться сюди, тварини помруть з голоду, і все, що вона зробила до цього часу, буде втрачене і зроблене даремно. І в цю мить теж чути гарчання. Її голос стає низьким, а горло так стискається, що вона насилу може говорити.

Вона, як сновида в кошмарі, який ніяк не хоче закінчуватися. Саша намагається пояснити солдату в масці, що у неї хрипкий голос, що від цих нервів вона зовсім втратила голос і не може співати

— Одного разу я йому сказала: ти ж не дурень. Я ж українка, як я можу давати вам концерт? І у відповідь він знову запросив мене на шампанське. Стверджував, що я така розуміюча і зі мною можна поговорити про цікаві речі. А це їхнє шампанське, напевно, було вкрадене з якогось магазину. Вони напивалися дорогим французьким шампанським, окупувавши моє місто. Я боялася, що одного дня це може закінчитися для мене дуже погано — коли він нап'ється, а я знову йому відмовлю. Я почала уникати конфронтації вечорами, ховаючись у темряві на задньому сидінні автомобіля.

В ізоляції

Інформація ззовні до Федорівки доходила дуже рідко. Іноді приходили есемески, навіть незнайомі люди запитували Олександру, чи жива вона. Місцеві жителі мало що знали про те, що відбувається в країні, що відбувається на фронті. Щоб зв'язатися з родичами, доводилося ризикувати, під загрозою смерті. У селі було мало місць, де можна було зловити радіозв'язок. Іноді достатньо було відправити повідомлення «я живий», але іноді можна було навіть зателефонувати. Мабуть, росіяни отримали інформацію від когось із мешканців села, тому що вони дуже швидко знайшли ці місця і почали влаштовувати облави. Вони під'їжджали на цивільних машинах, коли їх ніхто не чекав, і вистрибували зі зброєю. Одного разу навіть Сашу зловили.

— Я стояла з подругою, там була ще жінка, яка розмовляла з сином по телефону. Коли я побачила, що вони підходять, я сховала свій у черевик. Але один з них це помітив. Він, звичайно, знав мене. Мені дуже пощастило, бо він зробив вигляд, що не помітив. З іншого боку, у жінки забрали телефон, і вона впала в істерику. Вона почала кричати, що це її єдина можливість зв'язатися з сином, який... служить в нашій армії. 

Один із солдатів негайно перезаряджає зброю, переконаний, що жінка передає секретну інформацію ЗСУ. Істерика жінки дратує їх ще більше. Олександра відчуває, що ось-ось станеться трагедія. Вона вирішує підійти до них і спокійним голосом каже: «Подивіться на неї. Це проста сільська жінка. Що вона може знати? Вона просто розмовляє зі своєю дитиною. Хіба мати не хвилюється за вас? Потім, якимось дивом, їй врятували життя, але Олександра більше ніколи не зустрічала цю жінку.

 Як і солдата, який збрехав, що у Саші немає телефону, хоча бачив, як вона потайки сховала його в черевик. Одного ранку, на світанку, вона під'їхала до блокпоста, де побачила росіян, які поспіхом вантажили всі свої речі в машини. Вони явно боролися з часом.

— Я зупинилася, відчинила вікно і запитала: куди ви, хлопці, їдете? Додому нарешті? — сказала їм глузливим голосом, бо завжди їх трохи провокувала, — Але вони відповіли, що їдуть на Донбас. Вони були дуже розлючені. 

Коли росіяни втекли і окупація закінчилася, до Федорівки та навколишніх сіл приїжджають волонтери з усього світу, в тому числі з Польщі. І хоча Олександра зустрічає їх, дає інтерв'ю і показує багатьом людям притулок, щось дивне відбувається в її голові. Вона розуміє, що окупація закінчилася, але її тіло, її думки, її поведінка все ще там. Саша навіть зупиняється перед блок-постами, яких вже немає. У такій напрузі вона живе ще три місяці, поки погляди світу звернені в цей бік — адже Буча чи Ірпінь, менш ніж за п'ятдесят кілометрів від неї, потрапляють на перші шпальти всіх газет світу. Волонтери та журналісти вже на місці, місцеві жителі повертаються.

Одного ранку Олександра прокинулася і зрозуміла, що сьогодні їй нікуди не треба йти. Ні інтерв'ю, ні бігати за їжею для тварин. І раптом — весь ажіотаж зник. В одну секунду вона зрозуміла, що нарешті вільна. Тільки одна річ ніяк не поверталася на своє місце. Олександра голосно відкашлюється.

— Не знаю, може, колись до мене повернеться голос. Може, колись я знову буду співати, бо я дуже люблю співати. Може, це буде тоді, коли закінчиться окупація — але по всій моїй країні. 

‍

Переклад: Анастасія Канарська

«Вони — герої, а не жертви війни»

— Часто їжджу на передову до військових з концентраторами і різною волонтерською допомогою, — розповідає Sestry ведучий і співпродюсер Second Wind Олександр Педан. — І от якось вивіз на скеледром 11 військових з протезами ніг і рук. Після чого вони запропонували мені піти в гори. У 2024 році на День незалежності України ми вийшли на полонину Веснярки, що у Карпатах. 7 протезованих хлопців. І там я переконався, що це дійсно класна реабілітація для наших військових. 

Коли до мене звернувся Геннадій Газін, автор і продюсер проєкту Second Wind, з пропозицією взяти у ньому часть, я не вагався ні хвилини. Не міг натішитися, що це можна зробити глобально і привернути ще більше уваги до теми реабілітації наших ветеранів. 

У мене вже був досвід спілкування з протезованими військовими. Мені здається, ми знаходимо спільну мову. Тож я тільки й чекав, коли ми нарешті вирушимо. 

‍— Якою була мета на початку і чи змінилася вона наприкінці?

— Головна мета — здійснити це сходження та привернути увагу суспільства до наших ветеранів, навчити людей бути більш толерантними, дивитися з повагою, а не жалем. Звісно, ми також хочемо достукатися до військових, які мають ампутації. Показати їм, що життя не закінчується, що суспільству вони не байдужі. Що вони — герої, а не жертви війни. Також ми хочемо привернути світову увагу до України й проблем наших ветеранів. 

Зрештою вийшло так, що всі наші цілі злилися у великий рух. До нас почали звертатись і ветерани, і організації, і світові медіа. Тому ми створили благодійний фонд «Друге дихання ЮА». Він буде допомагати з реабілітацією військових після поранення через активний спосіб життя і спорт. 

‍— Що було найстрашнішим і що було найскладнішим у сходженні на Кіліманджаро?

— Я переживав за хлопців і за Олю. Щоб з ними нічого не сталося. Я бачив, як їм важко. А ще — ми ж знімали велике кіно про це історичне сходження. Там, де можна було відпочити, треба було знімати, щоб фільм був повноцінним. Я знімав. І всі наші оператори знімали. За них я теж переживав. 

Хлопці й Оля між собою домовилися, що будуть іти до кінця, поки їх не «вирубить». Це для мене звучало дуже страшно. Бо я розумів, що вони не жартують. Якби дійсно хтось відключився на висоті 5895 метрів, що робити далі? Як нести, допомагати, рятувати? Інколи треба зупинитися, відмовитися. А я знав, що вони так не зроблять. Оце було найстрашніше.

— Чим пишаєтесь найбільше?

— Нашими героями. Вони — неймовірні. Незламні. Надихають увесь світ. Вони встановили заслужений світовий рекорд. Пишаюся ними страшенно. 

— Який момент сходження вас вразив найбільше?

— Фінальний штурм, тобто вихід на вершину. Ми вийшли на неї вночі. Йшли в темряві по схилу. Це найважче, що може бути у сходженні. Була вже думка, що ми не вийдемо. А потім зненацька зійшло сонце. Уявіть, його не було кілька днів. І тут ми його побачили — над хмарами. Ми вийшли на більш пологу ділянку схилу зі снігом. І це було неймовірно. Як прозріння. 

«Ми не мали права зупинитися, поки хоча б один з нас ішов»

Увесь шлях на висоту 5 895 метрів учасники сходження долали пліч-о-пліч. Попри втому, гірську хворобу, фізичне та емоційне виснаження. За їхніми словами, саме підтримка інших тримала кожного окремо. Один із учасників сходження Владислав Шатіло зізнався: «Ми не мали права зупинитися, поки хоча б один із нас ішов». Хто вони, учасники експедиції? 

Ольга Єгорова з позивним «Висота» до повномасштабного вторгнення займалась важкою атлетикою, має звання майстра спорту, а ще була тренеркою і обожнювала скелелазіння. 24 лютого 2022 Ольга без вагань долучилась до добровольчого руху, а згодом до ЗСУ. У 2023-му отримала важке поранення, але через 3 місяці лікування знову повернулася на службу. Згодом сталося ще одне поранення.А потім знову повернення на фронт. Ольга мріє водити людей у гори, здійснити навколосвітню подорож на велосипеді й написати книгу.

Михайло Матвіїв «Грізлі» служить з 2021 року. У грудні 2023-го недалеко від населеного пункту Велика Новосілка наступив на протипіхотну міну і втратив частину ноги. Після реабілітації та протезування продовжує активний спосіб життя: ходить в гори, подорожує, опановує вейксерфінг і сноуборд.

Олександр Міхов «Рагнар» — ветеран, громадський діяч, волонтер. У 2023 році під час виконання бойового завдання під Луганськом втратив кінцівку нижче коліна. А вже у 2024 року виборов перше місце в чемпіонаті України з пара-джиу-джитсу та друге місце на чемпіонаті світу в Абу-Дабі. 

Владислав Шатіло «Шатя» на війні з 2014 року. У березні 2019 під час роботи в сірій зоні втратив праву ногу. Але згодом повернувся на службу. В 2022 році став золотим і бронзовим призером змагань Warrior Games в США, у 2024 році взяв срібло на чемпіонаті світу з бігу з перешкодами та став членом збірної «Strong spirit games 2024». 

Роман Колесник «Добряк» — кандидат в майстри спорту зі змішаних єдиноборств. Він у спорті усе своє життя. Коли отримав поранення, не відмовився від свого звичного життя та захоплень. Продовжив займатися боксом, паркуром, писати та читати реп, розвивати власний бренд одягу, волонтерити. Нещодавно Роман став чемпіоном з панкратіону на Всеукраїнському турнірі «Іду на Ви». Він був єдиним протезованим бійцем на ринзі. 

«Це було схоже на момент, коли я стікав кров'ю через поранення»

— Насамперед хотілося мотивувати наших хлопців і дівчат — поранених військових, — пояснює свою мотивацію піднятися на таку висоту один з учасників сходження Роман Колесник з позивним «Добряк». — Я хотів, щоб вони побачили, що можна робити надлюдські речі, якщо є жага до життя.

Коли дізнався, що ще й кіно будуть знімати, тобто це побачить світ, то одразу погодився. Бо впевнений — завдяки цьому люди переконаються, що ми сильні й незламні, що ми боремося навіть попри те, що розірвані країною-терористкою. 

— Які були найбільші виклики під час підготовки?

— Готуватися було не складно. Я все життя у спорті й у бойових умовах (і це не тільки про війну). У житті завжди потрібно бути з характером і «закалкою».

— А що ж тоді було найскладніше?

— Гірська хвороба. Вона нас просто збивала з ніг. Були запаморочення. Ми падали. Бракувало кисню. Не було сил. Я навіть травмувався. Забив гомілку на нозі, що у мене залишилася. Але, зціпивши зуби, йшов далі

‍— Знаю, у вас були спеціальні технічні рішення для цієї експедиції. Які саме? 

— Нам пошили спеціальні штани. Там був швидкий доступ до протезів. Ми мали можливість повністю розстібнути штани від точки стопи до самого тазу. Це допомагало нам швидко дістатися до протезу, щоб поправити його, подивитися, чи все добре, зняти, щоб швиденько витерти ногу, яка пітніла. Досить часто доводилося користуватися цим рішенням. Буквально за 20 хвилин після того, як ми розпочали своє сходження, я вже зупинився, щоб витерти ногу. Тобто це технічне рішення виявилося супер зручним для нас.

‍— Як ви підтримували одне одного під час сходження?

— Ми завжди цікавилися станом здоров'я одне одного. Чи потрібна таблетка, чи будь-яка інші допомога. Підбадьорювали, жартували. Це надавало сил. Розмовляли — про все на світі. Про дружбу, війну, сходження, спорт. Це відволікало. 

Ми всі здружилися. Коли проживаєш такі важкі моменти в житті, ділиш з кимось останній батончик і крапельку водички на горі, то розумієш, що ця людина готова заради тебе віддати останнє. У нас так і відбувалося. Ніхто не жалів нічого для інших. У мене, наприклад, зменшилася кукса, і виявилося, що я забув «носочок» для неї в баулі у таборі. Хлопці без вагань віддали мені свої носочки. Хоча вони могли знадобитися кожному з них. 

‍— Чи були моменти, коли ви думали про те, щоб здатися? 

— Єдиний момент стався, коли я отримав травму. Я злякався, що мій організм не витримає і здасться. Раніше, ще вдома, коли я травмував свою гомілку таким чином, як я зараз у горах (2 рази впавши і підвернувши ногу), я знімав протез на кілька днів і не міг його одягнути. Через біль. Тож на висоті 4350 метрів, коли  травмувався, я закрився в дощовику і навіть пустив сльозу. Бо розумів, що можу тепер продовжити не сходження, а спуск. А там — евакуація, лікування... Але мене всі підтримали. А тому я не міг здатися. Встав і пішов. Попри біль. 

— Що ви відчули, коли піднялися?

— Відчув надлюдську силу — у собі, своїй команді й своїй країні. Я зрозумів, що це все не дарма. Ми можемо і маємо подолати всі перешкоди. 

А фізично я відчував щось подібне на поранення, коли лежав і стікав кров'ю. Гірська хвороба на Кіліманджаро валила з ніг. Сил не було. Це було схоже на момент, коли я стікав кров'ю через поранення від ворожого танку. Було тепленько й хотілося заснути. Так само було на вершині — тепло, важко, просто хотілося заплющити очі, впасти і щоб це все закінчилося.

‍— Яке значення має для вас підкорення Кіліманджаро після пережитих випробувань на війні?

— Це підкорення — як життя. А життя — це боротьба. Ти будеш падати, тобі не будуть давати дихати, у тебе не буде кисню. Але твоє завдання — боротися та йти далі

Гора мене змінила. Не можу сформулювати поки як саме. Думаю, має пройти певний час для усвідомлення. Але коли підкорив Кіліманджаро, відразу зрозумів цінність родини, близьких людей і навіть свою цінність. Що можна отримувати задоволення просто від того, що п'єш воду, бачиш сонце, спілкуєшся зі своєю коханою, обіймаєш батьків. Банально — ти маєш батьків, вони живі. Тобі не потрібно ніяких мільйонів доларів. Усе просто.

‍— Комусь присвячували це сходження?

— Не те щоб прямо присвятив. Але все сходження я спілкувався зі своїм загиблим на війні другом Максимом «Регбістом». Він пішов у засвіти у 2022 році. Я взагалі з ним спілкуюся у своїй голові майже щодня з того моменту, як він загинув. 

От я йшов на Кіліманджаро і просив у нього допомоги. Коли він зник безвісти, я казав йому у своїй голові: «Максиме, братане, забирай собі мої сили, щоб тільки ти вижив. Користуйся моєю енергією». А коли я підіймався на гору, просив його: «Максиме, допомагай мені йти, братане. Підставляй мені своє плече. Дай мені свою енергію». Я мотивувався ним дуже сильно. І я бачив його там, на Кіліманджаро.

‍— На пресконференції після вашого сходження Олександр Педан сказав, що «гора могла вас не пустити». Якби так сталося, чи пішли б ви її підкорювати знову?

— Звичайно. Якби вона мене не пустила, я б повернувся закінчити почате. 100%. Це сходження — як саме життя. Треба боротися за нього. Навіть коли тебе збивають з ніг.

‍— Як ви будете використовувати досвід цього сходження, щоб допомагати іншим?

— Я буду на своєму прикладі показувати людям, що життя — це та цінність, за яку треба боротися. Ми падали, у нас крутилася голова, не було сил. Але ми йшли далі. 

‍— Як ви вважаєте, ця експедиція може змінити ставлення суспільства до ветеранів і людей з інвалідністю? Як? 

— Ця експедиція вже змінює ставлення суспільства. Люди бачать, що ветерани — це не бідні, пошматовані люди, яких потрібно жаліти чи плакати над ними.

Ми — надлюди, ми маємо суперможливості й велику жагу до життя. Навіть попри те, що це життя у нас трохи не відібрали

‍— Мені здається, у вас життя набагато більше, ніж у багатьох «звичайних» людей. Саме тому, що ви знаєте його цінність. І я вам страшенно за це вдячна… ‍

Фотографії Second Wind

Єнджей Дудкевич: Спочатку ти організовувала короткострокову допомогу для осіб з України, потім взяла на себе координацію всієї житлової, медичної, освітньої підтримки, яку для них проводить Каміліанська місія соціальної допомоги. Що змінилося за ці майже три роки?

Анна Суська-Якубовська: Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року ми побачили, що на залізничних вокзалах у Варшаві є дуже багато людей. Ми вирішили допомогти, створивши тимчасові місця. Загалом, більшість людей не хотіли залишатися у нас, а готувалися їхати далі — до Великої Британії чи Канади. Тож людям, які тікали з України, потрібен був простір, де можна було б комфортно і безпечно перечекати, поки будуть вирішені всі формальності, квитки тощо. Однак залишилося чимало тих, хто не мав таких далекосяжних планів і, перш за все, фінансових можливостей рухатися далі. Однак вони заявляли, що готові влаштуватися на роботу і залишитися в Польщі, оскільки не мають можливості повернутися в Україну. Тому ми намагалися надати їм підтримку, в першу чергу, винаймаючи житло. Це було дуже хаотично, тому що після початку проєкту на початку березня 2023 року ми мали буквально один тиждень, щоб знайти вісім квартир для сімей біженців з дітьми або самих жінок з дітьми. Спочатку люди з України не брали жодної участі у витратах на їхнє утримання; всі збори, депозити, рахунки та обладнання були на нашому боці, що стало можливим завдяки фінансуванню від Фонду Tzu Chi. Однак мова йшла не тільки про житло, оскільки нам також потрібно було організувати, наприклад, шкільні місця і ноутбуки для навчання.

Щось ще?

Ми мали практично щоденний контакт з усіма ними — ми мусили навчити їх користуватися громадським транспортом, купувати квитки, оформляти всілякі документи, щоб вони могли користуватися пільгами, такими як 800+, або медичним обслуговуванням. Крім того, 90% з них були жінками, які страждали на ПТСР, а отже, перебували під наглядом психолога. Це було досить складним завданням, оскільки знайти психологів, які могли б спілкуватися українською мовою, було нелегко. А коли нам це вдалося, то до доступних дат записів на першу консультацію було ще далеко. Ми не здавалися, і кожна людина отримувала належну підтримку, якщо вирішувала продовжити свої візити пізніше. Одна сім'я, до речі, досі отримує психіатричну допомогу, оскільки мати двох дітей не може впоратися зі стресом, спричиненим війною. Це не дивно, адже вони втрьох жили в окопі протягом місяця. Після приїзду вона ховалася під стіл при звуці кожного літака, настільки вона була налякана. Тож до сьогодні ми все ще маємо щоденний контакт з ними.

Отже, ви багато допомагаєте людям з України, які приїхали до Польщі з різними проблемами, і намагаєтеся вирішити якомога більше з них, щоб вони могли почати жити відносно нормальним життям.

Так, було досить багато людей, які провели в нашій країні місяць або два і, віднайшлися, а окрім того в них були гроші і план поїхати кудись ще. Часто також тому, що у них були родичі або друзі за кордоном. Інші, однак, не мали таких можливостей, плюс їхні родичі залишилися в Україні. Тому вони хотіли бути в Польщі, з надією, що колись ця війна закінчиться і вони зможуть повернутися на батьківщину. Ми не могли залишити їх наодинці з усім цим.

Видається, що це мала була величезна робота...

І я, і мої колеги, Івона і Кася, були першими, з ким контактували. Як тільки щось траплялося, ми намагалися допомогти. Бувало так, що жінки з України працювали і ми ходили замість на батьківські збори до шкіл. Ми організовували все, починаючи від самої освіти, лікаря, супроводу до заповнення документів, відкриття банківського рахунку. Навіть якщо деякі люди справлялися з цим досить добре, ми були поруч, щоб забезпечити відчуття безпеки, вони знали, що якщо вони чогось не розуміють, поруч є хтось, хто втрутиться.

Скільком людям ви допомогли?

За два роки ми допомогли сорока людям — у житловій програмі, тому що в пансіонаті Місії їх було набагато більше. І я можу сказати, що ми були досить успішними, тому що станом на січень цього року всі люди вже підписали самостійні контракти на оренду житла. Діти влаштовані до школи, з психологічно-медичної точки зору у них теж все гаразд. Тому ми більше не маємо для них додаткових місць як у Каміліанській місії соціальної допомоги, як і не продовжуємо житлову програму — в цьому немає потреби, оскільки ці сім'ї просто стали незалежними. Тим не менше, ми продовжуємо працювати в коворкінгу та проводити навчальні та професійні курси, щоб навчити, як розпочати власний бізнес. Це фактично єдине, що ми можемо робити, оскільки фінансування нашої діяльності дуже скоротилося.

І всі отримують користь від цього навчання?

Ні, тому що деякі з них вже мають постійну, стабільну роботу, на основі трудового договору, і чекають на виконання всіх формальностей для отримання карти постійного проживання. Іншими словами, вони навчилися функціонувати в чужій для них країні, в тому числі завдяки тому, що дуже добре вивчили польську мову. Кожен з цих сорока осіб володіє мовою щонайменше на рівні А2. І все це також є нашим великим успіхом.

Тоді що було найбільшим викликом?

Безумовно, підтримка жінки, про яку я згадувала —  Люди, яка провела деякий час у психіатричній лікарні. Коли вона була зі мною в офісі, лікар звернув увагу на те, як вона відреагувала, коли над будівлею пролетів літак. Люда, однак, дуже не хотіла лягати в лікарню і відмовлялася від лікування. Нам довелося пообіцяти їй, що ми подбаємо про двох її дітей — їм тоді було шість і сімнадцять років — що також потрібно було організувати, і це було досить складно. Зараз все набагато краще, але ми домовилися, щоб усі троє мали сімейного помічника, тому що допомога просто необхідна постійно. Була також дуже складна ситуація з жінкою, яка приїхала до Польщі з онкологічним захворюванням, неправильно діагностованим в Україні. У неї була меланома, і вона потрапила до нас вже дуже ослабленою після хіміотерапії. На жаль, після дворічної боротьби з хворобою вона померла. Ми підтримували її та її доньку, яка зараз навчається в Академії спеціальної педагогіки, але також супроводжували маму протягом усієї її хвороби. Дуже швидко їй довелося подорослішати і перестати бути підлітком. У якийсь момент їй довелося бути з мамою нон-стоп, тому ми намагалися влаштувати її в стаціонарний хоспіс.

Коли вона туди потрапила, лікарі сказали, що вона не проживе довго, що, тим не менш, було несподіванкою, тому що ця жінка дуже довго боролася

Я ніколи не забуду вираз її обличчя, коли вона дізналася про хоспіс, адже вона дуже старалася бути максимально незалежною. Однак вона не могла навіть встати з ліжка і виконати елементарні фізіологічні завдання, тому це був єдиний варіант. Похорони довелося організовувати пізніше в Україні, вона не встигла попрощатися зі своєю сім'єю, яка жила там. Загалом велика трагедія і дуже сумна ситуація.

Чого ти навчилася за останні роки з підтримки людям з України?

Що треба знати, як допомогти. Те, що нам здається добрим, не завжди є таким для людини, про яку йдеться. А також, безумовно, дивитися на іншу людину по-іншому, без осуду. Тому що ми самі не знаємо дня чи години, коли з нами може статися щось важке і ми самі потребуватимемо чиєїсь допомоги.

А як ти оцінюєш ставлення польського суспільства до людей з України і як воно змінилося з часом?

Коли почалася повномасштабна війна, поляки допомагали тим, хто тікав з України, як могли, з розпростертими обіймами. Але вже через рік у мене виникли великі проблеми з пошуком житла для людей, яким ми, як Місія, допомагали. Можна було почути думки, що вони не будуть платити, що вони втечуть, що вони занадто багато від нас отримали. Був страх надавати житло навіть тоді, коли ми наголошували, що даємо гарантію -—  тобто, якщо станеться щось негативне, то люди, яким ми допомагаємо, повернуться в пансіонат при Місії. Мені здається, однак, що таке ставлення людей було значною мірою зумовлене не власним поганим досвідом спілкування з людьми з України, а тим, що вони десь чули. Це було боляче, і нам довелося довго пояснювати, що це не так, що так, до нас приїжджають різні люди, але є також поляки, які не заплатять за оренду або пошкодять квартиру.  Це зайняло певний час, але саме завдяки щоденній роботі нам вдалося змінити негативні думки. Трохи складніше в контексті пільг, тому що існують твердження, що люди з України отримують занадто багато, більше, ніж поляки. Окрім того, що це неправда, я завжди кажу, що ми, напевно, не хотіли б опинитися в ситуації, коли в нашій країні раптом починається війна, ми мусимо все покинути і поїхати в невідомість.

Тому не можна так судити інших людей, просто подумайте про те, що сталося б, якби ми були на їхньому місці

Розумію, що ти стурбована тим, що в публічному просторі дедалі частіше лунають голоси, які критикують підтримку людей з України.

Так, я хотіла би, щоб до всіх ставилися однаково, не дивлячись на те, з якої вони країни чи якого кольору їхня шкіра. У всіх людей з України є своя історія, ви повинні дивитися на них індивідуально і думати, як ви можете найкраще їх підтримати. Мене турбує агресія, яка з'являється в публічному просторі. Тим не менш, я хочу подумати про те, що ми змогли зробити. Я навмисно кажу «ми», тому що вся підтримка не була б успішною, якби у нас не було створеної команди, яка добре працювала разом. Не те, щоб я робила все сама як координаторка — без Ади, Івони, Касі та Дарка багато чого просто не вийшло б. Від самого початку ми працювали майже 24 години на добу, нам довелося на деякий час відкласти багато справ. Я думаю, що ключем до цього є емпатія, відчуття того, що іншим людям потрібно допомагати. Не тільки тому, що одного дня це може статися і з нами, а тому, що це правильне ставлення.

‍

Анна Суська-Якубовська працює в Каміліанській місії соціальної допомоги з 2013 року, координує проєкт підготовки квартир для людей у кризі бездомності. Після початку війни відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар», а також була відповідальною за допомогу сім'ям біженців в орендованих для них квартирах.

Людмила Гусейнова — правозахисниця, активна учасниця громадської організації SEMA Україна, очільниця ГО «Нумо,сестри!» і номінантка цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». У 2014-му жінка працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців, опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату та допомагала українським військовим, які боронили у ті роки Маріуполь. У 2019 через її проукраїнську позицію та доноси колег, жінку арештували і відвезли в «Ізоляцію». Згодом перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у рамках «жіночого обміну». Сьогодні правозахисниця допомагає постраждалим від сексуального насилля колишнім цивільним бранкам, а також підтримує тих жінок, котрі досі перебувають у російській неволі або в окупації.

Сексуальне насильство — найдешевша можливість подавити спротив 

Наталія Жуковська: Після повернення з полону 17 жовтня 2022 року ви на високому рівні, зокрема і під час закордонних відряджень, активно займаєтеся звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для цього? 

Людмила Гусейнова: На мою думку, для звільнення цивільних полонених недостатньо робить і світ, і Україна. Абсолютно нічого не робиться, щоб хоч якось сприяти цивілізованим умовам їхнього утримання. Війна триває з 2014 року. Про тих, хто був заарештований на її початку, тільки зараз почали згадувати, тому що ми про це постійно говоримо, де тільки є можливість. Це те, чим я особисто переймаюся. У неволі перебувають жінки з незаконними вироками у 10-15 років лише за те, що вони є громадянками України. Ці жінки мають маленьких дітей. Уявіть, коли заарештували Наталку Власову, її донечці було чотири роки. Нещодавно я спілкувалася з цією дитиною. Вона пам'ятає маму лише по фото. Саму ж Наталку вивезли з Донецька до Ростова, звинуватили у тероризмі й шпигунстві та засудили до 18 років.

Є ще одна цивільна бранка, Світлана Головань, яку з 2019 року утримують у Сніжному Донецької області. Її заарештовували на очах у двох маленьких донечок. Молодшій було чотири роки, старшій — 7. При них росіяни проводили обшук, били їхню маму, забрали навіть дитячі телефони. Світлану засудили на 10,5 років за шпигунство, а її діти проживають з колишнім чоловіком, зі своїм батьком, у Німеччині. Він має іншу жінку, яка їх виховує, і котру вони називають мамою. Це страшна трагедія як для самої Світлани, так і для її дітей. І таких випадків дуже багато. Найстрашніше те, що ми постійно отримуємо нові свідчення про арешти українців. Нещодавно стало відомо про 62-річну Олену Григоренко. Її заарештували на Луганщині і засудили на 15 років за те, що начебто передавала синові, котрий мешкає в Естонії, інформацію про переміщення військ РФ. Насправді вона з ним просто спілкувалася телефоном.

Як, на вашу думку, світ має реагувати на утримання Росією цивільних полонених?

Насамперед світ мав би притягувати Росію до відповідальності.

Ми ж маємо кричати світу і запитувати: «Як ви можете мати справу з країною-терористкою, котра навіть відносно цивільного населення вчиняє страшні злочини?»

Світ не знає про всі кричущі випадки. Я даю численні інтерв'ю, і це дуже травмує, бо ти щоразу переживаєш все по-новому. Єдина умова, коли я погоджуюсь на інтерв'ю, ми будемо говорити про тих дівчат, котрі зараз у полоні. Ця інформація має розповсюджуватися світом усіма можливими способами.  

Про яку кількість цивільних бранців зараз може йти мова?

Ми досі не маємо реєстру цивільних полонених. Різні звучать цифри — від 16 до 20 тисяч осіб. Але точної кількості ніхто не назве. Бо якщо раз за пів року звільняється кілька цивільних, то на їхнє місце арештовують десятки нових. На мою думку, цифра у 16 тисяч цивільних полонених, хоч і дуже орієнтовна, але має право на існування. Інколи рідні бояться говорити про те, що їхню близьку родину заарештували. Мені відомі такі випадки, і я вмовляю їх про це говорити, не мовчати. Розповідаю, що не можна вірити російським окупантам, котрі запевняють: «Якщо будете тихо сидіти, то ми через місяць її чи його звільнимо». 

Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки?

За останні два роки є величезний прогрес у наданні цієї допомоги, але однаково її замало. Не вистачає ресурсів. Обов’язково має бути психологічна допомога і певна соціалізація. Коли повертаєшся після тривалого перебування у полоні, багато речей не розумієш. Для мене, наприклад, було дивно вперше знову тримати у руках телефон, я забула, як ним користуватися. Там людина звикає до страшних умов і багато в чому себе обмежує. Я знаю дівчат, котрі виходять і бояться зайти в магазин, бо забулися як це. Мене особисто це теж дуже лякало. До того ж багато хто не знає, чим займатися далі. Та й проблеми зі здоров’ям не завжди проявляються одразу.

Перші пів року твій організм тримається ще на «тюремному ресурсі». Він розуміє, що потрібно сконцентруватися і не розслаблятися. З часом дуже стрімко все починає сипатися. І я бачу це по собі

Багато з нас мають проблеми з ногами. Я три роки не виходила з камери. Лише раз на 3-4 місяці мене, з мішком на голові, вивозили до слідчого. На жаль, не завжди держава може забезпечити повне лікування звільнених цивільних полонених. До того ж, не передбачена безкоштовна стоматологічна допомога. Для людей, котрих катували, вибивали зуби, інколи їх сточували напильником, така допомога вкрай важлива.

Величезна проблема — житло. Зазвичай, арештовані на тимчасово окупованих територіях втрачають своє помешкання. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо. Мені після звільнення трішки допомогла племінниця. Поки вона була за кордоном, я мала можливість жити в її квартирі. Але зараз вони її продали, і ми вимушені орендувати житло за чималі гроші.  

Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства. Про яку кількість постраждалих від сексуального насилля може йти мова?

Конкретних цифр немає, і вам ніхто їх не надасть. Насамперед через те, що не всі люди про це готові говорити. До того ж, не всі ідентифікують себе як постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом (СНПК). На сьогодні в Україні працює пілотна програма з надання проміжних репарацій постраждалим. До неї вже звернулося понад 600 людей. Маємо 395 звернень від чоловіків, 261— жінок, 14 — від представників дітей. Відомо, що майже 400 людей зверталися в прокуратуру або правоохоронні органи з вимогою відкриття справи щодо СНПК.  

Як ви вважаєте, чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?

Це найдешевша можливість подавити спротив тих, хто у полоні. Я дивилася на охоронців  і слідчих, з ким вимушена була бачитися впродовж тих років неволі. Вони дуже хотіли принизити, роздавити щось людське у людині, над котрою вони зараз мають владу. Дуже багато серед цих охоронців не мають жодної освіти, соціального статусу, їм нічим хизуватися у цивільному житті. Якби не війна, ким би вони були? Ніким. А так, з автоматом у руках, одягнувши кайданки на чоловіка чи жінку, вони можуть робити з ними все, що захочуть. Утім, коли вони відчувають, що не знищили людину морально, це їх дратує.

Коли мене привозили до слідчого, то він постійно запитував: «Когда ти оскотинишься?». Для мене було важливо тримати гідність і показати, що в якому б я не була стані, щоб ти зі мною не зробив, ти не досягнеш своєї цілі

Відомо, що не кожна людина готова говорити про пережитий болючий досвід. Якою має бути система допомоги тим, хто пережив насильство? Досвід яких країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?

Досвід колишньої Югославії. Коли на Балканах тривали війни, то теж була велика кількість СНПК. Торік я була в Косово, де мала зустріч із Феріде Рушіті — косовською активісткою, директоркою Центру реабілітації жертв катувань. Вона говорила про те, що люди можуть звертатися за допомогою і через 5, 10, 20 років. Такі злочини не мають термінів давності. І я, завжди наголошую, що це не обов’язок постраждалої особи прийти зараз і свідчити. Це право. Коли людина буде готова, тоді і прийде.

Чим більше свідчень буде зафіксовано, тим більше світ побачить злочинів на тимчасово окупованій території України проти населення

Люди не свідчать з різних причин. У когось на окупованих територіях лишаються рідні, хтось переживає, аби не дізналися батьки, бо хвилюватимуться. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля на Київщині, не розповідає про це, бо  не хоче, аби знав чоловік. До того ж, наше суспільство не завжди з розумінням ставиться до цього. Особливо в маленьких містечках можуть навіть засуджувати людей, начебто ти сама винна в тому, що сталося. Це наслідки з радянських часів, коли завжди була винною людина, постраждала від сексуального насилля.

Але не завжди навіть самі постраждалі можуть ідентифікувати, що з ними відбувалося. І це стосується більшою мірою тих, хто повертається з полону, бо в нашому розумінні сексуальне насилля — це про ґвалтування. Однак це не так. СНПК — це і примусове роздягання, погрози ґвалтуванням, примус дивитися за тим, як це роблять з іншими, катування. Багато чоловіків через це проходять. А саме, коли через статеві органи пропускають електричний струм. Люди ж думають, що це просто такі тортури, а насправді це теж кваліфікується як сексуальне насильство. 

Ви є ініціаторкою створення громадської організації «Нумо, сестри!». Яку наразі допомогу надаєте і хто може до вас звертатися?

Зараз ми співпрацюємо з благодійним фондом «З ангелом на плечі». І вже цього року шість жінок мали можливість пройти тижневий реабілітаційний відпочинок у Східниці, на Львівщині. Наразі ще три жінки туди поїдуть. Ми знаходимо партнерів, котрі створюють умови, хоча й не довготривалої, але релаксації.

Весною знову запрацює реабілітаційна програма за підтримки уряду. Ця допомога є більш довготривалою. Жінки поїдуть на три тижні до Закарпаття. З ними працюватимуть психологи, за потреби — психотерапевти. Також у них буде можливість пройти повне медичне обстеження. До того ж, ми співпрацюємо з організацією «Координаційний центр по наданню правової допомоги». Йдеться про надання безоплатної юридичної допомоги для жінок, котрі мають певні проблеми з документами. Тим, хто вирішив звертатися у суди щодо СНПК, допомагаємо з адвокатом. У нас великі плани працювати та знаходити партнерів в будь-якому напрямку. Я впевнена, що нам допомагатимуть.

Мені «пришили» чотири статті — три за екстремізм й одну за шпигунство

З 2014-го року ваше місто Новоазовськ окуповане. Утім, ви не виїхали з так званої ДНР. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома? 

У нас були сподівання, що все ось-ось якось вирішиться, що це все не надовго. За пів року почало з'являтися розуміння, що як було вже не буде. На той момент я взяла опіку над дітьми з розформованого дитячого інтернату. Мала перед ними певні зобов'язання. Неможливо було кинути дітей, котрі могли зателефонувати в будь-який час доби і попросити про допомогу. В одного не було що одягнути в школу, в іншого — взуття, у третього — інші проблеми. Ми були майже однією родиною. Тому, я, незважаючи на небезпеку, лишалася у місті.  

Яким було життя в окупації?

У мене була певна кількість друзів-однодумців, з якими ми перебували на зв'язку. Звісно, що виїжджали на вільну від ворога територію України, в Маріуполь. На той момент лінія розмежування була неподалік Новоазовська. Утім, доїхати до Маріуполя було непросто. Якщо до 2014 року шлях до міста ми могли подолати за 20 хвилин, то вже під час окупації це займало до доби. Люди були дуже обмежені в діях. До того ж, через постійні обстріли, заміновані дороги і ретельні багаторазові перевірки, було ризиковано проїжджати через блокпости.

Ваша проукраїнська позиція, яку ви не приховували, була однією з причин арешту. Чи розуміли ви, що у небезпеці?

Це не  було неочікувано, тому що мене декілька разів попереджали, і я розуміла всю серйозність справи. Утім, не очікувала того, що було далі. Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили. Після обшуку вдома, вдягли кайданки, мішок на голову і привезли в «Ізоляцію». Декілька місяців взагалі нічого не пояснювали. Згодом «пришили» чотири статті — за екстремізм й шпигунство.  

Спочатку ви опинились в катівні «Ізоляція», а за 50 днів на вас чекало СІЗО Донецька. Як відрізнялися умови утримання і поводження із полоненими у цих двох закладах?

Жахливі умови всюди. Єдина різниця, що в «Ізоляції» постійно примушували вдягати мішок. Крім того, туди, після бойових завдань, раз на два тижні приїжджали бойовики. Вони там пиячили. До них, водили дівчат і хлопців. Було чутно крики і знущання над ними. Також в «Ізоляцію» взагалі не допускався адвокат. Не було жодних передачок. Єдиний плюс, як для мене — там було заборонено курити в камерах. Натомість, у Донецькому СІЗО люди палять цілодобово.

Камера «1810», в якій я сиділа, була найстрашнішою за умовами і контингентом. Там сиділи вбивці, наркомани, продавці зброї. Більшість з них були з так званих ополченців. За страшні порушення закону їх свої ж і арештовували. Наприклад, була жінка, котра разом з двома своїми однополчанами ґвалтувала жінку, до якої всі вони прийшли в гості. А потім — чоловіка. Закінчилось все вбивством. Знаю, що після початку повномасштабного вторгнення по тюрмах ходили представники російської армії і вербували на війну ув’язнених. Та дівчина пішла воювати. 

Щодо умов, то у дуже тісній камері  з двоповерховими нарами, спареними між собою, розміщувалося 20 жінок

До мене ставилися вороже, але не чіпали. Моя сестра щотижня передавала передачі. Адвокат їй підказав, що треба обов'язково покласти цигарки, навіть якщо я не курю. Додатково — цукор, кава, чай. За тюремними традиціями все потрібно було віддавати на «общак».  

Ви втратили у полоні 70% зору. Це наслідки катувань?

Я почала втрачати зір в «Ізоляції». Там були зафарбовані вікна і дві лампи без абажура. Спала я на верхніх нарах і лампочка висіла на відстані витягнутої руки,  перед очами. Закривати обличчя рукою або відвертатися від лампи було заборонено. У камері цілодобове відеоспостереження. За тобою стежили, як ти себе поводиш. Дозволялося лише лежати на спині. У мене випікало очі від лампи. Було відчуття, немов в очах розпечене вугілля. У СІЗО також не вимикали світло. Денного майже не було. Лише зверху — два маленьких віконця. До того ж вони постійно били, часто по голові. І це теж, з часом, дало свої наслідки.  

Тісна камера, 20-ро жінок. Як було з гігієною?

Там немає такого поняття як «гігієна». Там є одна дірка у підлозі, завішана брудною ганчіркою і заткнута пляшкою з водою, щоб менше смерділо й аби пацюки звідти не вискакували, бо таке також бувало. Милися всі у тому туалеті. Часто він був дуже брудним. Важко було мити голову, бо в мене за три роки сильно відросло волосся. То був цілий квест. Воду нагрівали кип’ятильником, якщо його під час «шмону» не відібрали. Впродовж останнього року були проблеми з водою. Її у крані не було. Привозили зі ставка і виділяли по півтора літри брудної води на людину. Мені  воду часом передавали. Доводилося її економити, робити по пів ковтка. Ця звичка у мене лишилася досі. Влітку мені вистачає півторалітрової пляшки на чотири, а то й більше днів.

Щодо критичних днів, то ті дівчата, які отримували передачки, мали засоби гігієни. Інакше доводилося роздирати брудний матрас з клопами і тарганами, набитий нарізаними ганчірками, і робити з них прокладки

І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство у полоні. Що ви бачили? Що доводиться переживати жінкам?

Майже всіх роздягають — і не просто для того, щоб ідентифікувати якісь шрами чи татуювання. Насамперед, аби принизити. При цьому стан тіла описували як: «Персик, ізюм, курага». Коли мене привезли перший раз, із мішком на голові, то змусили роздягтися. Мого тіла торкалися, вказуючи де ти персик, де курага, а де ізюм. І це було жахливо. Під час допитів тиснули психологічно. Я не розуміла, що вони хотіли від мене дізнатися, але вони казали, що якщо я не зізнаюся, то незважаючи на те, що вже стара, є можливості для забезпечення релаксації бойовикам. Могли в камеру прийти посеред ночі.

Серед нас була одна молода жінка, яка вдень працювала в них на кухні — готувала, їла з ними, а вночі вони інколи її вивозили на «відпочинок». Одного разу її привезли п'яною під ранок. В неї була істерика, але потім вона сказала: «Та ні, все нормально. До мене ніхто насилля не застосовував».  З’ясувалося, що їй просто такі умови створили, що якщо вона буде з ними їздити, то вони даватимуть їй можливість бачитися з дітьми, котрі залишилися з бабусею. І вона була впевнена, що це не є насиллям, що то добровільна згода. І я знаю не одну таку жінку, котра досі так вважає.

Ще один вид насилля — я двічі потрапляла в так зване «крісло». Коли ставалася велика бійка у камері, або хтось різав вени чи перебирав з наркотиками, тоді всіх виводили на огляд

Одна з жінок охоронців вдягала брудні гумові перчатки і по черзі лізла всім у піхву, шукаючи заборонені речі. При цьому чоловіки охоронці на це дивилися. Коли до мене дійшла черга, я була восьмою. Розуміючи, що дівчата, яких дивилися передімною, хворі на СНІД, я просила: «Ви ж знаєте, що в мене нічого немає». На що чула відповідь: «Ти така сама зечка, як і всі інші, і з тобою робитимуть те, що із іншими».  І це неймовірно боляче, гидко і страшно, тому що ти не знаєш, яку заразу в тебе можуть занести.

Чи відвідували вас міжнародні організації, зокрема Червоний хрест?

Одного разу за три роки від Червоного Хреста передали на тюрму гуманітарні набори. Там був туалетний папір, пральний порошок, шматок мила, шампунь, прокладки, зубна щітка і паста. Але це видавалося не тільки політичним бранцям, а на всю камеру. На 20 жінок було 10 таких наборів. І треба було ділитися.

Тримало розуміння, що ти не одна

Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ? 

Про повномасштабний наступ ми дізналися з телевізора, який у нас цілодобово працював. Транслювали лише пропагандистські російські телеканали. Спочатку показували виступ Путіна, а потім стало зрозуміло, що почався великий наступ ворога.  

Ви були за ґратами три роки і 13 днів. Що вам допомагало триматися?

Дуже часто не хотілося виживати. Але, мабуть, знання, що мої рідні борються за мене, що я не покинута і маю з ними зустрітися та донести світу правду про злочинні дії росіян, допомагало вижити. Тримало розуміння, що я не одна. Саме тому для мене зараз важливо розповідати про інших жінок. Тому що не у кожної є рідні та друзі. Я намагаюсь, щоб до них туди доходила звістка, що ми тут боремося, якісь акції проводимо і розповсюджує інформацію про них. 

Яким був день вашого звільнення? Чи очікували ви на нього?

Ні, я взагалі не очікувала, тому що до цього у нас у тюрмі проводили так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Я проголосувала проти. Мені пообіцяли «покращити» життя. Казали, що можливо тебе переведуть в якусь російську тюрму. Ніхто нам не казав, що це обмін. Сказали 10 хвилин на збори і взяти із собою лише необхідні речі. Я думала, що мене таки перевозять до Росії. Нас возили майже дві доби. Знаєте, навіть після звільнення довго не приходило усвідомлення, що це правда. 

А про що ви мрієте найбільше? Чи хотілося б повернутися до Новоазовська?

Там залишився дім, який ми будували майже все життя. Це будинок нашої мрії — подвір'я, газон, величезний сад, город. У мене там було майже 100 кущів троянд. Знаю, що його пограбували, практично все звідти винесли. Інколи приїжджає туди сестра. У мене була собака, декілька котів і вона їх годувала. Але я вже пів року навіть не можу дізнатися, як поживає моя сестра, тому що їй заборонено зі мною розмовляти. Вона боїться навіть якусь звісточку передати.

Новоазовськ як місто для життя не розглядаю. Я бачила доноси на себе, котрі писали люди, які жили і працювали поруч. Я не маю на них злості або бажання помсти, але мені було б неприємно біля них знаходитися

Зараз ми орендуємо квартиру і є розуміння того, що то не твоє. В такому віці дуже страшно залишитися без своїх стін. Тож, попри все, я таки мрію про свій будинок у вільній від ворога України.

<frame>Людмила Гусейнова — одна з номінанток цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». Оголошення переможців відбудеться 4 березня у Варшаві. Свій внесок може зробити кожен із наших читачів й обрати свого претендента на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком і проголосувати за свого фаворита. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.<frame>

«Пролиті сльози дали результат»

‍— Якось ви сказали: «Я пройшла школу олімпійського спорту і вижила… небагато хто витримає подібний шлях». Що ви мали на увазі?

— Я займалась синхронним плаванням в рідному Миколаєві з 8 до 14 років, але це було радше хобі, ніж спорт, хоча й займало багато часу. А потім мені запропонували переїхати до Києва і виступати за київську команду. Це рішення далося непросто, бо я не планувала пов'язувати життя зі спортом — хотіла вчитися і робити кар'єру. У 15 років я потрапила в юніорську збірну і з того моменту практично весь час проводила на тренуваннях у Харкові. 

І от там було дуже важко, бо мій рівень на той момент був недостатній для збірної, потрібно було наздоганяти, а у підлітковому віці це вже не так легко, як у дитинстві, бо є, наприклад, гнучкість, яка розвивається в дитячому віці. 

Тренування давалися мені зі сльозами — я тоді з ними прокидалась і з ними лягала спати

Мамі я про це не розповідала, переживала труднощі сама. Але з часом пролиті сльози дали результат.

‍— Синхронне плавання — це виснажлива монотонна праця…

—  Так. О сьомій ранку ми вже були в залі, потім басейн, закінчували десь о четвертій-шостій вечора, тож виходило до 8 годин тренувань. А крім великої фізичної напруги, це ще й психологічний тиск, з яким далеко не всі справляються. Ти все життя, по суті, проводиш у басейні… Я дуже переживала, що не можу навчатися, як нормальні люди. Весь час відчувала обмеження. 

Ти наче здаєш себе на роки в оренду. А я займалась цим 17 років — саме в період становлення як особистості. І коли завершила і отримала свободу, про яку так мріяла, у мене почалася криза ідентичності. 

‍— Тому що багато років ви жили в системі, де майже все за вас вирішували?

— Так. Оскільки я була в збірній України, то просто тренувалася і не думала ні про фінансові питання, ні про забезпечення тренувального процесу. Це вже коли стала займатися фрідайвінгом, то зрозуміла, що забезпечення  процесу — велика частина роботи, і що результати, які ми показували у синхронному плаванні, всі медалі й Олімпійські ігри — плід праці багатьох людей, хоча лаври дістаються спортсменам.

‍— Але ви вийшли на спортивну пенсію, отримали свободу і чомусь не відмовились від басейну. А навпаки — пішли на глибину.

— У 2012 році я спробувала фрідайвінг у басейні і показала класні результати. Мені тоді дуже сподобався сам процесс — спокійний і приємний — і я подумала, що цим варто зайнятися на, як ви її назвали, спортивній пенсії. 

Пізніше мої знайомі фрідайвери запросили мене на змагання до Польщі. Напередодні я сходила на якихось пару тренувань і з першої спроби встановила національний рекорд у басейні — горизонтально на одному вдиху проплила 174 метри. Це мене так зарядило! 

Що я продовжила цим займатися, а паралельно пробувала себе в різних сферах життя: два роки була радницею губернаторки в Харкові з питань молоді та спорту — хай на громадських засадах, але це був цікавий досвід, бо дав розуміння, як у нас функціонує спорт. Ще я викладала плавання студентам у педуніверситеті, а потім під час ковіду наважилася відкрити власний бренд купальників «SAO». І тільки-но я вирішила взяти собі помічників, бо до того все робила сама, як почалася війна.

Сто метрів під водою

‍ — Якось ви сказали: «Якщо у воді я почуваю себе впевнено, то все, що відбувається на суші, для мене досі є викликом»…

— Мені дійсно комфортніше у воді, ніж на суші. Якщо, приміром, говорити про спорт, то я пробувала біг і тренажерний зал, і моє тіло не було готове до цих навантажень, бо воно краще пристосовано до знаходження у воді.

‍— Що для вас найважче в зануренні? Бо коли я спробувала уявити собі 84 метри, на які ви пірнаєте силою власного тіла, то згадала колокольню Києво-Печерської Лаври (96,5 метрів) — і це вражає!

— Можете також уявити собі висоту монументу «Батьківщина-Мати» — це 103 метри, а я з моноластою занурююсь на 107 метрів

Найважче — це наважитися на конкретну нову глибину. І це велика робота, яка відбувається напередодні занурення. 

‍— Ви можете затримувати дихання на 7 і більше хвилин. Як ви це робите?

— Тренуюся.

У фрідайвінгу більша частина нирка, особливо в басейні, проходить у дискомфортній фазі. І важливо навчитися із собою домовлятися, не реагувати негативно. Ми багато працюємо з бажанням дихати. І регулярні тренування не тільки стимулюють організм адаптуватися фізично, але і дозволяють напрацювати досвід, щоб розрізняти найтонші відтінки свого стану і навчитися реагувати на них відповідно. 

‍— Які негативні наслідки для тіла та здоровʼя від занурень на таку глибину? 

— Якщо дотримуватись техніки безпеки і пірнати в межах своїх можливостей, то плюсів від такої діяльності набагато більше. Звичайно, можуть бути різного роду баротравми, але це не є нормою. Також якщо ми говоримо про інтенсивні тренування, особливо на глибині, то це достатньо великий стрес для організму, особливо для нервової системи, тому важливо виділяти час на відновлення. Часом між глибокими нирками мені потрібно відпочивати не один, а два чи навіть три дні. 

‍— Чи є у фрідайверів робочий вік, після якого небажано занурюватись?

— Є люди, які пірнають на 100 метрів у 60 років. Є чоловік зі Словенії — йому 72 і він пірнає на 80+ метрів. Тобто це така дуже відносна історія, люди можуть навіть розпочати цю діяльність в 40-50 років і показувати гідні результати, якщо стан здоров’я дозволяє. 

Фрідайвінг — відносно молодий вид спорту, і в ньому тільки формується система підготовки, але з кожним днем про нього дедалі більше знань, і люди швидше можуть покращити свої результати. Питання лише в тому, чи хочете ви у 40 років мати такий спосіб життя?

‍— В Україні є басейни, де можна занурюватись? Де ви тренуєтесь?

— У фрідайвінгу, окрім глибини, є ще басейнові дисципліни — статична затримка дихання і динаміка, коли ми пірнаємо горизонтально — від бортика до бортика, тому більшість спортивних басейнів цілком підходить для тренувань. 

У басейні ми пірнаємо без ласт, у біластах, у моноласті, а також затримуємо дихання на час у статиці на поверхні не рухаючись. З усіх чотирьох дисциплін проводяться змагання, зокрема чемпіонати світу. 

‍— Фрідайвінг дозволяє вам пірнати у різних морях по всьому світу. Яке море улюблене?

— Всі моря класні, а наше Чорне море — моя перша велика вода. Разом з тим найулюбленіше — все, що пов'язане з Карибами, бо там я показала свої найкращі результати. Хоча це далеко і недешево.

Під водою я вже мала короткі зустрічі з китовою акулою, скатами, рифовими акулами, черепахами, дельфінами. Але моя мрія — попірнати з косатками.

У пошуках внутрішньої тиші або медитація Лінча

‍— Вода у всіх народних віруваннях — містична річ. Як ви домовляєтесь з водою?

— Насамперед потрібно поважати стихію, бо вона набагато сильніша за нас.

Є вираз «підкорити глибину» — хтось його сприймає як «завоювати», а для мене це означає стати достатньо «глибоким» у всіх сенсах, щоб ця глибина давалась з легкістю і задоволенням

Треба бути готовим пірнати на цю глибину і не форсувати прогрес, приймати все як є. А ще треба бути відвертим, чистим. Тим якіснішими будуть занурення і приємнішим досвід.

‍— Перший ваш досвід занурення був на кар’єрі під Житомиром, і вам там було дуже страшно. До речі, місцеві кажуть, що вода в тих карʼєрах — нежива.

— Якщо об'єктивно, то з яким настроєм ти у воду зайдеш, те і отримаєш. Якщо ти будеш думати про погане, то, звичайно, організм реагуватиме напруженням, яке створюватиме ще більше перешкод. Я боялась того першого занурення, бо не знала, що робити, у мене було невідповідне обладнання, старий костюм, в який потрапляла холодна вода, тож я дуже швидко замерзла. Плюс глибина, невідомість, темрява і відсутність навички вирівнювати тиск. Тепер я знаю, що саме перший досвід занурення повинен бути якомога менш стресовим, тому якщо ми проводимо курси, то намагаємось робити це в тепліших і спокійніших водах.

Трохи згодом мені випала нагода спробувати попірнати на Карибах, і там я зрештою зрозуміла, в чому краса глибинного фрідайвінгу. Там у мене геть не було страху, і там я закохалася в океан і глибину. А ще там були досвідчені фрідайвери, які допомогли мені з опануванням техніки вирівнювання тиску, бо це було основне, що мене стримувало від занурення глибше. Тож за 10 днів я розпірналася з 17 до 41 метра. 

‍— У своїх розповідях про пірнання ви часто використовуєте слово «магія». Що ви маєте на увазі?

— Магія є — безумовно. Коли спортивна, атлетична, раціональна так би мовити частина занурення пропрацьована, зʼявляється простір для чогось ще. ‍

Були в моїй практиці занурення, серед них і кілька світових рекордів, під час яких я відчула себе частиною чогось величного, природи, всесвіту. Це неймовірний досвід, набагато цінніший за всі титули і медалі

Тож для мене фрідайвінг — це і спорт, і певною мірою магічна практика, яка допомагає не лише розширити фізичні межі, а й досягти внутрішньої гармонії.

‍— Які практики ви використовуєте, щоб  витримати тиск безодні й встановлювати рекорди? 

— Мені допомагає медитація — та сама, яку популяризував Девід Лінч. Я намагаюсь постійно її практикувати. Ну і, звичайно ж, тренування.

‍— Чи правда, що під водою вас супроводжує тотальна тиша?

— Загалом так. Але тиша навколо — це половина справи.

Ми завжди тягнемо із собою наш внутрішній монолог, тому завдання — досягнути саме внутрішньої тиші, або хоча б зробити цей монолог позитивним. Бо може бути тихо ззовні, а голос всередині все зіпсує

Цікаво, що я відчула цей стан на своєму першому тренуванні із затримки дихання, коли робила статику. Не було жодного внутрішнього монологу, і ця тиша збереглася, навіть коли я вийшла з басейну. З тих пір це — моя ціль. Довго це відчуття не поверталося, але останнім часом переживаю цей стан частіше.

Рекорди на адреналіні від війни

‍— Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?

— В Єгипті. Я була в Дахабі зі студентами в якості інструктора з дайвінгу. Ми пірнали, а 27 лютого я планувала повернутися додому, аж раптом — війна. Летіти літаком сало неможливо, і всі їхали з України, а не в. Чоловік мій був у Харкові, і ми вирішили, що краще мені поки залишитися там, де я є, тим паче, що варіанти вирушити кудись як біженець я взагалі не розглядала. 

В Єгипті були всі умови для тренувань. І я розпірналась там до 85 метрів, хоча на початку лютого пірнала максимум на 63 метри. 20 метрів я додала на адреналіні. Це надихнуло протягом року додати ще 10 метрів і наприкінці 2022 двічі стати чемпіонкою світу, завоювати два золота.

У квітні почала потрошку оживати наша Федерація підводного спорту, і мені вдалося виїхати з Єгипту на басейновий Чемпіонат світу. А вже звідти я повернулася в Харків. Це було влітку, і це був непростий досвід людини, яка не звикла до звуків обстрілів. Я реагувала на всі звуки, яких тоді в Харкові було багато. Місто було пустим, і коли не вила тривога чи не гриміли вибухи, стояла тривожна тиша. У Харкові тоді було багато військових, волонтерів, а ще — міжнародної преси, і я навіть не могла уявити, що колись сюди може повернутися життя. 

Але ось я була в Харкові на Новий рік — місто живе, незважаючи ні на що. Люди втомлені, але разом з тим відчувається набагато більше життя, ніж це було влітку 2022.

‍— Я так розумію, що вам як спортсменці не можна нервувати, бо це відіб'ється на результаті. Як ви реагуєте на стрес війни і як відновлюєтесь?

— Це я відчула у 2023 році, коли 7 місяців готувалася в Харкові до басейнового чемпіонату. Я дуже скучила за домом і намагалась якомога довше там побути, але разом з тим розуміла, що в таких умовах — із сиренами по кілька разів за ніч — я можу показати лише посередній результат. А якщо ми говоримо про розкриття потенціалу, про елітний рівень, то це не варіант. 

Тож минулого року я майже весь час тренувалась за кордоном, і це дало свій результат, тобто я обновила всі національні рекорди і пройшла відбір на Всесвітні ігри. 

‍— Кожного разу, коли український спортсмен піднімається на пʼєдестал, розумієш, що спортивна дипломатія надважлива. І ви своїми магічними пірнаннями впливаєте на думки світу щодо України.

— На початку війни я недооцінювала цю силу, але згодом моєю місією стало виступати на змаганнях якомога більше, щоб частіше піднімався прапор України. Важливе кожне нагадування про Україну, ну а коли ти на п'єдесталі і неможливо стримувати емоцій — це, як мінімум, привертає до нашої ситуації увагу людей, в яких є емпатія. Зрозуміло, що я не можу сама протистояти всім силам російської пропаганди, але своїм прикладом і в інтерв'ю я весь час намагаюсь нагадувати про те, що відбувається у нас в країні.

У розмові із Sestry Ольга Пясецька-Нєч зізнається, що почала допомагати біженцям з України, навіть не задумуючись, як саме і що вона може зробити. Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 родин, тобто майже 6000 людей. Під час роботи вона отримала важливий досвід — відчула вдячність до всіх, з ким стикнулась, а також усвідомила, що створений нею простір дає можливість підтримувати одне одного. Вона відчула зв’язок між своєю історією та історією своєї родини, і це допомогло краще зрозуміти досвід війни.

«Ті перші дні війни я пам’ятаю дуже добре. Ми з чоловіком запланували вихідний і збиралися поїхати подивитись земельну ділянку, на якій хотіли збудувати дім. Вранці прокинулися, прочитали новини й були шоковані: це якесь непорозуміння, якісь фейкові новини… Так ми думали. Ми таки поїхали подивитися ту ділянку й повернулися ввечері, усе ще не вірячи в те, що відбувається. Так само добре пам’ятаю ранок наступного дня — війна все ще тривала».

Ольга Пясецька-Нєч розповідає, що відразу стало очевидно: потрібно діяти. Люди були в дорозі, вже приїжджали, добиралися до кордону, вокзалів, вже були в Перемишлі. І було зрозуміло, що хтось має бути там, щоб допомогти. Міхал, чоловік Ольги, зібрався й поїхав, а вночі повернувся з першою родиною.

Олена

Першою виявилась родина Олени Михайлової. У лютому 2022 року вона приїхала до Кракова з дітьми, сестрою, племінником і мамою. Ольга зуміла протягом тижня знайти Олені квартиру, влаштувати її на роботу, а дітей записати до садочка й школи. Вдень удома залишалися лише бабуся й песик.

Зараз Олена Михайлова виконує роль координаторки світлиці для української громади, яка діє при фонді «Kocham Dębniki». Як зізнається Ольга, Олена стала для неї надзвичайно близькою людиною — як у професійному житті, так і в особистому.

Потрібен простір

«Це була перша така ситуація, але потім таких було дуже багато. Жінки приїжджали. Ми робили все, щоб допомогти. Вони приходили, і кожна — зі своїм багажем досвіду, кожна приїхала сюди сама. Жінок було дуже багато, але кожна була сама.

У мене тоді виникла думка, що потрібен простір, де ці жінки могли б зустрічатись. Щоб вони могли зустріти когось, хто розуміє, через що вони проходять. Йшлося про створення місця, де хтось міг би їм сказати: «Я розумію, що ти відчуваєш». Бо ми цього зовсім не розуміли, бо насправді це неможливо уявити».

На десятий день війни Ольга і її колега — батько одного з її дітей зі школи — вирішили організувати зустріч. Спочатку думали, що прийде близько 50 осіб. Подія відбулася у клубі місцевого спортивного осередку. Був кейтеринг, заняття з тренерами з футболу для дітей. Сусіди поставили гриль, аніматори розважали дітей. Також була створена станція, де можна обмінюватись одягом і дитячими іграшками.

Проте у день події раптом з’ясувалося, що бажаючих набагато більше. Зрештою на зустріч прийшло близько 350 осіб. Подія стала масштабною і сприяла створенню великого простору для спільних дій і підтримки. Так виник фонд «Kocham Dębniki».

Відновлення сімейної історії

«Десь у травні-червні 2022 року я пережила момент, який спочатку трохи мене налякав, — відчуття, що маю діяти. Я замислилась: як це — триває війна, є біженці, жінки, які залишилися самі й переживають неймовірні страждання. І раптом відчула, що знаю, чого вони потребують. Я дійсно це знала. Щоранку вставала, взувала кеди й знала, що треба робити. Спочатку це дуже мене лякало. Я думала, звідки в мені цей досвід, цей інстинкт? Тоді стаала розмірковувати про трансгенераційний досвід, про історію моєї бабусі, яка ще маленькою дівчинкою пережила «визволення» радянськими військами одного з підкраківських сіл. І зрозуміла, що історії, які розповідала мені бабуся, коли я була дитиною, схожі на ті, що зараз ми чуємо про Маріуполь чи Ірпінь».

Ольга розповідає історію своєї бабусі, яка п’ятирічною дитиною зустріла і пережила війну. Після багатьох тижнів вона вийшла з погребу у двір, що був усіяний тілами жінок з відірваними пальцями, адже хтось зривав з них каблучки… Саме ці розповіді Оля пригадала, коли було відкрито документи про воєнні злочини під Києвом — у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Говорить, що саме тоді зрозуміла: те, що вона робить зараз, є шансом не лише для неї, а й для її родини, для жінок у її сім’ї.

«Думаю, саме тому діяльність, якою я зайнялася, є для мене можливістю змінити історію — історію моєї родини. Я зрозуміла, що те, що я роблю, стосується не лише мене. Це щось більше. Думаю, багато людей у Польщі могли відчувати подібне — що в нас є шанс зробити щось, що певною мірою виправляє не лише наше минуле, а й майбутнє інших».

Вареники по середам

«Я дуже чітко пам’ятаю момент, коли дівчата прийшли й сказали: «Ми почуваємося вже достатньо добре, щоб зробити щось для вас. Маємо таку ідею — зустрічатися кожної середи і ліпити вареники, які будемо морозити. Коли хтось прийде до крамнички: принесе одяг або залишить продукти, — отримає від нас пакетик заморожених вареників». 

Ці вареники стали для нас символом вдячності, обміну та того, що від початку було для нас дуже важливим: кожен має, що дати, чим поділитися. Це ідея, яка супроводжує нас з першого дня і значною мірою визначає характер цього місця».

Ліплення вареників стало доброю традицією фонду. Тепер страви вдячності, які готують жінки, можуть змінюватися — одного дня це плов, іншого — пельмені. Станція обміну одягом і іграшками, яка з’явилася під час першої зустрічі, перетворилась на крамничку, яку назвали «місцем медитації». Окремо почала працювати також бібліотека, яка спочатку була частиною крамниці. Зараз це, мабуть, найбільша українська бібліотека в Кракові.

Крамничка

«Дівчата називають крамничку місцем медитації. Керує нею Юлія — наша чудова, справді незамінна подруга. Часто це виглядає так, що Юлія сидить за столом, займаючись документами, а тим часом хтось приходить, приміряє щось або запитує про конкретну річ. Юлія завжди щось порадить, а якщо чогось немає, підкаже, що є замість цього. І часто трапляється, що така розмова перетікає в бесіду — звідки людина приїхала, з ким вона, чого потребує. Тоді Юлія може згадати про заняття, які ми проводимо, або про іншу людину з того ж міста, яка також приходить до нас. Це місце дуже неформальне, сповнене зустрічей і розмов. Формально ми могли б назвати його рецепцією, де приймаємо клієнтів та бенефіціарів, але насправді це значно більше».

До крамнички також приходять сусіди фонду. Коли вони отримують зарплату або пенсію, наступного ж дня приносять пакет з продуктами чи побутовою хімією, діляться тим, що мають. Ольга вважає, що це місце стало чудовою точкою обміну,  куди можна прийти просто так і знайти щось потрібне. 

Сестринство

«Дуже важлива тема — сестринство. Хоч наша спільнота складається здебільшого з жінок, до нас також приїжджають чоловіки. Часто це люди з фронтовим досвідом, які з різних причин більше не хочуть або не можуть воювати. Хочу підкреслити, що сестринство для нас не є виключно жіночим досвідом. Сестринство в нашій спільноті підтримується чоловіками, що для мене є справді унікальним. Чоловіки можуть підтримувати жінок, їхні прагнення і дружбу між собою, долучаючись до цього простору з повним залученням. Це зворушливо. Коли я говорю про сестринство, я маю на увазі щось більше — спільноту, в якій чоловіки також мають своє місце».

Ольга розповідає про свого чоловіка Міхала, який від першого дня війни долучився до діяльності фонду і підтримує його безперервно. Вона також згадує інших друзів, які приїхали з різних місць, навіть із США, тільки для того, щоб допомогти жінкам, які знайшли тут прихисток. 

Рік перерви

«Це дуже складна тема. Спочатку, фактично до липня 2022 року, ми з чоловіком були залучені в усі процеси фонду. Я мала роботу, яку могла еластично обмежити, але мій чоловік мав повний робочий день, тож це було неабияким викликом. Ми працювали практично 24 години на добу. Спали по три години, а наші діти — у нас їх троє — протягом кількох місяців майже безперервно дивилися мультики. Це мало свою ціну. На якомусь етапі діти сказали: «Ми ненавидимо українців».

Хоча в садочку вони добре ладнали з українськими дітьми, все одно сприймали ситуацію так, що українці на кілька місяців «забрали маму». Я відчуваю величезну провину, адже моя діяльність зіграла в цьому недругорядну роль. Зрештою ми з чоловіком на рік розлучилися».

Ольга зізнається, що тоді сама стала тією, хто прийшов до фонду як «бенефіціар» — потребуючи підтримки та заспокоєння. Українські дівчата допомогли їй зрозуміти себе, цінність родини та можливості бути разом з коханим чоловіком. Ольга підкреслює, що вони з чоловіком досі працюють над відновленням балансу в шлюбі, але, на щастя, вже знову разом.

Мрії

«У мене є мрії різних категорій. Насамперед я мрію про те, щоб настав момент, коли я зможу повертатись додому з роботи і проводити час з моїми дітьми та родиною. Хотілося б, щоб робота мала чіткі межі. Це моя маленька, щоденна мрія.

Дівчата кажуть: «Я пережила багато болю та втрат, але разом з цим зрозуміла щось нове. Я не хочу повертатися до того, як жила раніше. Де б я не була, хочу створювати  навколо себе спільноту. Мрію навчитися, як робити це ще краще».

Це те, чого я активно прагну — щоб ми тут були не лише місцем допомоги, а щоб цей досвід міг передаватися далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого навчилися тут.

Моя найбільша мрія — щоб це могло змінити світ. Можливо, це звучить велично, але я справді вірю, що якщо ми змінимо світ однієї людини, то в певному сенсі змінимо весь світ».

Фотографії з приватного архіву

Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.

«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»

— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.

Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.  

Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?

Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася.  А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.

По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.

Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…

Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.

Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.

Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…

ТП: Чим ви займалися в концтаборі?

АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.

Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...

ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?

АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.

Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…

ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?

АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.

Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.  

Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.

ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?

АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…

За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.

Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.

Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.

Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.

Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.

Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…

Коли історія перевернулась

Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.

Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?

У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.

ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?

АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.

Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.

Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні

Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.

ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?

АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.

А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.

Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.

ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?

АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.

Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.

ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…

АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.

Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.

Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».

ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?

АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.

ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?

АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.

Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.

ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?

АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).

ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?

АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.

Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…