Історії

Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотодокументалістів, які до повномасштабного вторгнення успішно робили зйомки love story, навчали охочих мистецтву фотографії та мали одразу кілька освітніх проєктів. З початком великої війни змінили напрямок роботи. Майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України. Вони їздять у деокуповані міста і села, у найгарячіші точки на передовій, ходять на штурми із бійцями, аби задокументувати їхню роботу та війну без прикрас. Їхні світлини облетіли майже весь світ. Фото з гарячих точок часто на перших шпальтах світових ЗМІ. 

Наталія Жуковська: До повномасштабної війни ви займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли і чому вирішили працювати на війні?

Влада Ліберова: Рішення знімати війну прийшло спонтанно, воно не було усвідомленим вибором, принаймні це точно трапилось не одразу. Ми просто хотіли хоч в якийсь спосіб зафіксувати для історії події, що відбуваються навколо. Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Одесі — перші дні були шоком, багато часу  ми провели у підвалі. Але з часом емоційне виснаження перетворилося на творчий процес. Ми почали знімати автопортрети на тлі стіни, на яку вивели через проєктор кадри російських злочинів. З часом перейшли до документальної зйомки. Першими кадрами, які широко поширились ЗМІ та мережею, стала зйомка на одеському залізничному вокзалі. Костянтин тоді зафіксував, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг.

Чи проходили додаткову підготовку перед тим, як їздити з військовими?

Влада Ліберова: З часом ми дізнались чимало важливих деталей — і тих, що стосуються безпосередньо власної безпеки під час зйомок на війні, і щодо медичної допомоги. Серйозно зайнялись фізичною підготовкою, зараз коли у нас є така змога — займаємось з тренером. Але все це відбувалось поступово, впродовж наших відряджень. На початку ми знали лише базові речі — на більш ретельну підготовку просто не було часу. Ба більше — наші перші дні поблизу фронту були сповнені постійним відчуттям страху.

Ми не розуміли механіки війни, не розрізняли звуки вибухів. Кожен гучний звук здавався сигналом, що це кінець

Як справляєтеся зі страхом?

Влада Ліберова: Зараз ми заходимо набагато глибше, ніж на початку зйомок. Страх усе ще є, але тепер він більш усвідомлений і виправданий. Ми чітко розуміємо ризики і знаємо, як їх мінімізувати. Звісно, нам теж буває страшно — це природно, адже страх є одним із базових інстинктів людини, що сприяє самозбереженню. Страх допомагає залишатися пильними і обережними. Важливо розуміти, що навіть військовим, які щодня перебувають під вогнем, також буває страшно.

Але це не слабкість — це лише частина людської природи, яка допомагає продовжувати боротьбу

Як військові в окопах реагують на фотографа?

Костянтин Ліберов: Зараз військові все частіше самі запрошують нас знімати певні підрозділи, найбільше довіряють ті, з ким уже мали успішну співпрацю. Для нас це завжди велика честь. Що стосується самих зйомок, для військових люди з камерами радше тягар, ніж щось приємне, адже вони несуть за нас відповідальність, але вони розуміють важливість таких фото, тому ставляться із розумінням.

Ви весь час працюєте у парі чи роз’їжджаєтеся по різних локаціях? Як вирішуєте, хто куди їхатиме?

Костянтин Ліберов: Досить часто на зйомки я вирушаю сам, коли ці поїздки здебільшого пов'язані з найгарячішими напрямками, де ситуація є надзвичайно небезпечною. Влада інколи також знімає сама, наприклад, так було зі зйомкою евакуації на Покровському напрямку, я в той момент фіксував події на Курщині й просто фізично не міг долучитися. Проте, незалежно від того, наскільки гарячим є напрямок, кожна така поїздка є важливою для того, щоб показати світові правду про російсько-українську війну.

Ми завжди намагаємось зафіксувати важливі моменти, які мають потужний емоційний заряд і документують реалії

За понад два роки, документуючи наслідки російських обстрілів і роботу українських військових, ви об’їхали найгарячіші напрямки фронту. Коли і за яких умов небезпека була максимально близько?

Костянтин Ліберов: Насправді таких ситуацій було багато, адже «на нулі» чи в прифронтових містах смерть завжди поруч. Наприклад, у нас була ситуація, коли разом з волонтерами під час зйомок евакуації «на нулі» попали під мінометний обстріл. Одного разу мені довелося впродовж тридцяти годин бути «на нулі» з піхотою. Ворог — за 50-70 метрів. Нас почали обстрілювати. Щойно хлопці рушили на позиції, майже одразу по рації було чутно крики: двох військових поранило, один — важкий. Щойно завантажили його у броню — почався обстріл. Мене трохи контузило. Ми добігли до укриття і до ранку сиділи у тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Спали сидячи. Обстріли тривали всю ніч. Під ранок я зрозумів, що треба виходити, бо як би не було страшно, я приїхав на фронт, аби показати, як хлопці воюють і виживають. Я мусив вийти назовні. Ті 15 хвилин тривали вічність. Найбільший страх з неба — дрони, а під ногами — пелюстки. Та, попри все, я зміг зафіксувати той день.

Загалом за цей час у нас було все — і зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами, і стрілкові бої, й поранення Влади. Проте маємо міцних янголів-охоронців

Влада отримала поранення торік у грудні. Як і де  це сталося?

Влада Ліберова: Тоді ми працювали на Донеччині, робили фото зруйнованих будівель та інфраструктури, щоб показати світу, що коїть Росія на нашій землі. Насправді все було банально: 22 грудня разом з командою волонтерів ми були неподалік села Новоселівка Перша, й нашу автівку обстріляли. Ми їхали дорогою у Покровському районі і раптом потрапили під ворожий вогонь. Я зазнала осколкового поранення стегна. Для мене це був невдалий виїзд. Для волонтерів, які працюють на гарячих напрямках, це буденність. Мені завжди боляче чути нові історії про те, що хтось вийшов з окупації самотужки й, пройшовши 100 км, нарешті опинився у безпеці. Звісно, я теж рада, що ця людина врятувалась, але я також знаю, що з ймовірністю 99%, ризикуючи власним життям, до неї напередодні приїздили волонтери й вмовляли евакуюватися, а вона відмовилась.

Яка історія війни, знята на фото, вразила вас найбільше?

Влада Ліберова: Певно, це народження донечки Ліни нашого друга — військового з позивним «Дронго». Кості вдалось зафіксувати  момент їхньої першої зустрічі. Для мене це історія про те, що життя і любов перемагають навіть під час війни. Ну, і бачити, як військовий з великим досвідом плаче при зустрічі з немовлям, це дійсно вражає.

На ваших очах буквально зникали міста… Як це? 

Костянтин Ліберов: Важко бачити, як українські міста стають руїнами. Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр… На жаль, таких міст чимало, і бачити, як Росія стирає їх з лиця землі, дійсно боляче. У нас навіть є серія фото з дрону, яка показує масштаб таких руйнувань. З вересня до середини жовтня ці фото можна було побачити у Венеції, а зараз виставка переїхала у Берлін. Мета експозиції — показати, як виглядає мир з Росією і те, чому «мирні угоди» не можуть бути укладені.

Ви фотографуєте як військових, так і цивільних. Розкажіть про цей досвід. Як реагують люди на об’єктив? Чи важко домовитися з ними про фото? Як вдається це робити?

Костянтин Ліберов: З військовими простіше. Під час виїзду ми цілодобово перебуваємо разом, тому вони зазвичай звикають до камери, а також розуміють важливість документування того, що відбувається, і часто погоджуються на фото без зайвих питань.

З цивільними часто складніше. Вони більш чутливо ставляться до камери, особливо в умовах, коли тільки-но пережили травматичний шок. У таких ситуаціях важливо бути не просто фотографом, а співрозмовником, людиною, якій вони можуть довіряти.

Часто допомагає людяність — просто сісти поруч, поговорити, вислухати

Реакція на об’єктив у всіх різна, проте є одна важлива річ — повага до людини та її історії. Ми ніколи не тиснемо, якщо бачимо, що людині важко. Найкращі фото виходять тоді, коли між фотографом і тим, кого він знімає є довіра.

Що вас найбільше вразило під час роботи на деокупованих територіях?

Влада Ліберова: На звільнених територіях чи не найповніше розумієш те варварство та темряву, що несе з собою Росія. Весь світ здригнувся від злочинів у Бучі, але це, на жаль, не виняток, а правило і для решти населених пунктів, куди приходять російські війська. Майже у кожного, хто залишився і пережив окупацію, є історії про звірства ворога. І щоразу найбільше вражає розуміння, наскільки росіяни можуть бути жорстокими.

Ви не раз знімали евакуацію людей з різних населених пунктів. Зокрема, з Покровська. Які історії людей запам’яталися?

Влада Ліберова: Евакуація — велике потрясіння для кожної людини. Ти залишаєш все своє життя, все, заради чого працював, і навіть не знаєш, чи зможеш повернутися. Під час таких зйомок ми відчуваємо якісь особливі відтінки суму, жалю, коли люди полишають те, що їм так дорого. Історії людей, яких нам вдається зафіксувати на кадрах, дуже болісні. Покровськ — місто, яке ставало прихистком для тих, хто вже втратив свій дім одного разу через війну. І їм знову довелося його втрачати — хтось у 14-му році у Донецьку, а хтось у 22-му році у Бахмуті. Вони вже збирали своє життя в кілька пакунків. Пам’ятаю пані Антоніну, жінку в кріслі колісному, яка хворіє на цукровий діабет і потребує постійного медичного догляду. Саме тому змушена була їхати, покидаючи свого чоловіка, з яким прожила пів століття. Він їхати відмовився навідріз. Виявилося, що чоловік є глибоко релігійним і навіть не має мобільного телефону. Як вони триматимуть зв'язок, невідомо, як і те, чи побачаться колись знову. Таких історій безліч.

Сльози розставань, прощальні обійми, перелякані дитячі очі — все життя уміщене в кількох сумках. Це відбувається щодня

Ви спілкувалися з російськими полоненими. Що вони вам розповідали? Що про них можете сказати?

Влада Ліберова: Ми не багато спілкувались з самими полоненими, адже це не було ціллю, та й бажання не виникало. Ми зробили ці фото, для того, щоб показати, в яких умовах Україна утримує полонених і як разюче вони різняться від умов, в яких утримуються українці. Полонені росіяни живуть в Україні, наче в санаторії, я впевнена, що навіть не у всіх них удома були подібні умови. Під час полону вони не лише не страждають, а навіть покращують своє здоров’я. Адже тут в них є повноцінний нагляд та догляд. Вони збалансовано харчуються, можуть працювати, отримувати зарплату, регулярно телефонують додому. І насправді це все дуже боляче. Адже це неймовірний контраст зі ставленням до українських військовополонених у Росії. Та водночас ми розуміємо, для чого це робиться.

Україна — цивілізована європейська держава, яка дотримується Женевської конвенції. І для нас, і для наших партнерів та союзників поводження з полоненими — важливий маркер

Фільмуючи реалії війни, що ви самі при цьому відчуваєте?

Костянтин Ліберов: У моменті емоцій зазвичай мінімум. Нам потрібно виконати свою роботу і зробити це чітко, швидко, якісно. Особливо, коли працюємо безпосередньо на лінії зіткнення. Тут важливо зберігати «холодну» голову. Усвідомлення ж приходить пізніше. І хоча війна  — це трагедія та постійний біль, ми часто бачимо тут і світло — надію, неймовірну любов, відданість, і намагаємося фіксувати такі моменти.

У вас є найособливіша і найулюбленіша робота?

Костянтин Ліберов: Однозначно, це зйомка наших хлопців та дівчат, які повертаються додому з полону. Кожен обмін надихає і дає надію, що все недаремно і нам є заради чого триматися.

Зйомка у червні цього року після чергового обміну була однією з найважчих. Після зустрічі та спілкування з хлопцями ми тиждень не могли оговтатись від побаченого та почутого. Пам'ятаю, як один з них сказав мені: «Ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими». Але це повторюється щодня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з тих фотографій поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, змусять наших партнерів діяти рішуче принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але наші фотографії говорять самі за себе. Важко усвідомити, що вони втратили по 40-50 кг ваги. Однак важливо — їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них. 

Наші фото є підтвердженням тому, що тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової

Ваші роботи бачить весь світ. Який основний меседж ви надсилаєте суспільству?

Влада Ліберова: Наша головна мета — задокументувати злочини й показати правду. Росія — ворог. У цивілізованому суспільстві немає місця терористичним організаціям, вони мають бути зупинені. Хлопці і дівчата з наших фото мають відчувати, що ми в тилу знаємо, чому і заради чого вони там. І що нам це потрібно, бо інакше ми знову втратимо прекрасну країну, культуру, свою незалежність на декілька поколінь, якщо не назавжди. А ще, поки вони там, боряться за нас, ми маємо боротися за них.

З корупцією, з випадками безладу та несправедливості в бригадах, з дивними законопроєктами, тендерами, закупівлями, забудовами... Боротись, а не чекати, що військові повернуться і наведуть порядок. Ці процеси мають відбуватись паралельно та одночасно. І тоді, коли перемовини нарешті настануть, вони, по-перше, пройдуть на наших умовах, по-друге, вже ні в кого і ніколи не виникатиме питань, чи держава, за яку ми так боролись, дійсно вартувала того. Так, вартувала. Бо ми самі побудуємо її такою. А ще — потрібно пам’ятати, що щодня наші воїни роблять надлюдські зусилля, щоб в нас з вами просто було життя. Пам’ятати і підтримувати і допомагати — це найменше, що ми можемо зробити аби їм віддячити.

Всі фотографії надані родиною Ліберових

Іспанія оговтується від урагану DANA, який забрав мінімум 217 людських життів, чимало людей зникли безвісти. 29 жовтня 2024 року в автономній спільноті Валенсія стався несподіваний і дуже стрімкий потоп. Зливи не припинялися всю ніч, річки вийшли з берегів, деякі мости було зруйновано, окремі міста відрізано від транспортного сполучення. Високошвидкісне залізничне сполучення між Мадридом і Валенсією відновлять не раніше ніж за 15 днів. Уряд направив до постраждалих регіонів найбільшу в історії мирного життя країни кількість військових.

Негода не відступила — дощі продовжуються, оголошено про небезпеку помаранчевого рівня в регіонах Мурсія, Каталонія та Валенсійське співтовариство. Інтенсивні дощі зумовлені явищем gota fria — ураганом із сильними опадами, що відбувається раз на кілька років восени вздовж іспанського узбережжя Середземного моря.   

У 1957 році місто Валенсія вже зазнавало подібної катастрофи. Тоді через повінь загинуло понад 300 людей. Уникнути повторення трагедії у місті допомогла зміна інфраструктури річки Турія. На жаль, це не врятувало замістя й інші регіони.

Sestry поговорили з українцями, які опинилися в епіцентрі урагану DANA. А також з тими, хто одразу включився в активну допомогу іспанцям у цій трагедії.

«Вода йшла так швидко, наче десь відкрили кран»

Вікторія Ільчі, яка приїхала до Іспанії з Києва через війну, розповідає, що у самій Валенсії не було жодних ознак урагану. Тому ввечері 29 жовтня вона спокійно поїхала до магазину ІКЕА, що за 10 кім від Валенсії.

— Було близько 20.00, коли я приїхала, — все було тихо й спокійно, — розповідає Sestry Вікторія Ільчі. — Аж за 20 хвилин в магазині оголосили прохання перепаркувати машини на верхній паркінг, бо почала підніматись вода. Я не одразу зрозуміла цього оголошення, бо іспанську поки розумію неідеально і в моєму лексиконі не було слова «повінь» — inundacion. Коли я пішла переставляти автівку, води на нижньому паркінгу було вже по коліна і вище шин. І поки я виїжджала на верхній рівень, вода піднялась вже до скла!

Вода дуже швидко прибувала. Її прийшло так багато, ніби десь кран відкрили. Моя автівка залита водою. Думаю, працювати вона більше не буде. Але найголовніше — я жива. Те, що я опинилася в ІКЕА  — найкраще, що могло зі мною тоді статися.

Бо ті, хто був на той момент на дорозі, постраждали найбільше. Машини ніби стали пасткою для людей. Якби я виїхала трохи раніше, може, і не говорила б зараз з вами...

Я переночувала в ІКЕА. На підлозі. Працівники надали нам усе необхідне. Змінний одяг, матраци для сну, ковдри, подушки, капці. Нагодували теплою їжею. Феноменально спрацювали. І не тільки у цьому. Вони постійно витягували людей з вулиці. Як могли. Канатами, руками. Усі долучалися до рятування. Когось врятували, когось, на жаль, ні. Я бачила людей, які трималися за стовп протягом 7 годин. У холодній воді. І кричали «Help!» — «Допоможіть!» Але вони були настільки далеко, що їм не могли допомогти. Вода зносила все на своєму шляху.

В ІКЕА я поїхала сама, мої діти залишилися вдома з нянею. Ми живемо у самій Валенсії, де нічого не відбувалося, але страшно все одно було. Я тут — діти там. Коли зрозуміла, що доведеться ночувати в ІКЕА, попросила друзів, щоб вони забрали дітей до себе на ніч. Молодший син не дуже перелякався, а от донька не спала всю ніч — переживала.

Зранку вода зійшла. Людей почали евакуйовувати (рятувальні операції не проводилися до того, як вода пішла). Дорога була заблокована, виїхати було неможливо. Тож ми чекали. Десь о 13.00 годині мені вдалося виїхати. Те, що я побачила дорогою, це армагеддон. Тисячі побитих машин, розкиданих по дорозі. Всюди глина. Відчуття катастрофи. Знаю людей, які й досі не знайшли своїх близьких.

Зараз усі включилися в допомогу. І іспанці, і українці. Дуже багато українців. Збирають одяг, продукти, кошти. Надають тимчасове житло тим, хто втратив домівки. Або просто виходять розгрібати завали. Руками.

«Дівчина трималась за вікна нульового поверху. Її зносило водою. Ми кинулись на допомогу»

Ігор з Житомирської області працює в Іспанії вже кілька років. Живе в окрузі Бенетусер, провінція Валенсія. Під час повені Ігор із сусідом рятували дівчину від повені. Своє прізвище Ігор попросив не називати, адже не вважає себе героєм.

— Ми, українці, — народ, підготовлений вже, здається, до всього, — каже Sestry Ігор. — Величезний потік води заскочив мене вдома. Я дивився новини, але не приділив їм належної уваги. Продовжив працювати. Згодом у квартирі зникло світло, і я вийшов на свій балкон на 4 поверсі. І побачив, що дорогами стрімко несеться вода. Тоді води було десь по коліно. За 5 хвилин потік вже зносив автівки. Все розвивалось дуже швидко.

Світла, зв'язку, інтернету, води в кранах незабаром уже не було. Я опинився заблокованим у квартирі. Спостерігав за цим жахом з балкона. І раптом побачив, що вода вже затопила нульовий поверх нашого будинку. І що мій сусід Володимир (теж українець) намагається витягнути з води дівчину, яку зносило потоком. Вона трималася за вікна нашого нульового поверху. Я зрозумів, що треба допомогти.

На той момент нульовий поверх вже був затоплений майже до стелі. Ми намагалися розбити скло вхідних дверей (скло було броньованим, тому це було непросто). Хвилин 5 вдвох вибивали ті двері. На якийсь момент мені навіть здалося, що ми не справимося. Але нам вдалося. Ми витягнули дівчину й потім затягнули до нашого під'їзду. Вона виявилась іспанкою. Тому ми відвели її до сусідів-іспанців, і далі допомагали їй вже вони.

«Тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти»

Ганна Крючкова з Кривого Рогу була вражена наслідками урагану DANA і включилася в допомогу постраждалим:

— О 6.00 я відвела дитину в школу і поїхала на роботу. Бачила, що деякі будівлі обгородили стрічкою. Щоб люди не ходили близько до дахів, бо щось могло впасти просто на голову. Але таке тут часто роблять. Близько 8 ранку пролунала перша сирена. На той момент уже були значні затоплення. Але дощу — ні краплини. Ми бачили, що відбувається, у соцмережах. У центрі Валенсії нічого не було, тільки сильний вітер.

Моя керівниця їхала вздовж порту Картахена. Розповідала, що вода йшла дуже стрімким потоком, постійно лунала сирена. Вона ледь вибралась.

І тільки коли друзі, колеги, знайомі стали надсилати відео того, що вони бачили в передмісті, прийшло усвідомлення, що просто зараз стихія забирає сотні життів. У ту першу ніч я не змогла заснути. І допомогти нічим теж не могла. Відчуття безсилля з’їдало мене зсередини.

Вранці наступного дня ми зібралися в офісі — ті, хто зміг добратися. І вирішили, що будемо допомагати Іспанії у цій трагедії. Стали телефонувати в служби Червоного хреста, лікарні, точки збору допомоги. Ми хотіли з’ясувати запит — що саме зараз потрібно. Всюди був хаос — ніхто не розумів, що робити. Ми навіть в консульство України їздили, аби дізнатися, чим можемо бути корисними. Зрештою ми відкрили точки збору гуманітарної допомоги в трьох містах: Аліканте, Бенідорм, Валенсія. Я працюю у великій агенції нерухомості, тож ми змогли собі дозволити надати такий обсяг допомоги. Ми навіть зняли одну нашу будівельну бригаду з об’єкта та відправили на допомогу українському бізнесу розгрібати завали, спричинені ураганом. Закупили інструменти, провізію — все необхідне.

Я бачу, що зараз дуже багато українців включилися в допомогу Іспанії

Підприємці збирають допомогу та розвозять її постраждалим. Допомагають розчищати дороги. Сполучення між містами порушено. Сотні машин залишилися просто на дорогах. Як кладовище автівок. Загинуло також чимало тварин. В епіцентрі руйнувань люди ходять в масках, бо відчувається трупний запах. Ми намагалися потрапити туди, але нас не пропустили поліцейські.

Ситуація виглядає, як фільм жахів. Але люди — неймовірні. Зараз до постраждалих міст, куди неможливо доїхати автівками, тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти.

Мар’яна пішла на військову службу в один із підрозділів морської піхоти ще у 2018 році. Там вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року Мар’яна потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Поблажок у зв'язку з її станом росіяни їй не робили. Але саме дитина допомогла їй тоді триматися. Бо «мама не може здаватися».

22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука. Разом з нею додому повернулись 214 українських воїнів, які боронили Маріуполь. За 3 дні після повернення з полону Мар'яна народила дівчинку.

Зараз Мар’яні 32. Вона — мама, волонтерка, психотерапевтка й засновниця благодійного фонду, який спрямований на допомогу жінкам, які пережили російський полон. За її словами, допомога жінкам, які пережили російську неволю, стала її місією.

«У полоні лякали, що заберуть у мене дитину й відправлять до дитячого будинку»

Ксенія Мінчук: Розкажіть, як ви відновлювались після полону? Що вам допомогло?

Мар'яна Мамонова: Я народила одразу після повернення з полону. Тому на адаптацію у мене не було часу. А коли дочці виповнився рік і я потроху почала виринати, стало емоційно дуже складно. Бракувало ресурсу на здорове материнство. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога і звернулась до психотерапевта. Працюю з ним до сьогодні.

До пережитого в полоні постійно щось повертає.

У мене були сни — жахіття. Я не могла спати. Коли донька вночі прокидалась, ми вмикали нічну лампу для малюків. І тоді вже не могла спати я. Бо в колонії ми постійно спали з увімкненим світлом

У полоні людина витрачає всі свої ресурси на виживання. Ти не аналізуєш, не рефлексуєш — ти виживаєш. А коли виходиш звідти, починаєш усе обдумувати. Неодноразово я ставила собі питання: як я все це пережила? Мабуть, народилась у сорочці.

Разом з тим дитина любить тебе безумовно, і ця любов дуже мотивує на нові звершення. Моя дитина дає мені сили, коли, здається, їх вже геть немає. Приходиш з роботи і хочеться просто лягти камінчиком, але ні — треба погратися з донькою. І незабаром усвідомлюєш, що у цих іграх відновлюєшся.

— Як з вами поводились у полоні?

— Спочатку я думала, що мене швидко обміняють, бо я ж вагітна. Але так не сталося. Я дуже переживала, що мене можуть вивезти на територію Росії, де відбувають термін жінки, які вчинили тяжкі злочини. Мене цим лякали — казали, що відправлять туди, я там народжу, у мене заберуть мою дитину, я залишуся в тій колонії, а моє маля відвезуть до дитячого будинку. Цього я страшно боялася. І стала боятися ще більше, коли мене перевезли до лікарні в Донецьку — там я зрозуміла, що такий сценарій реальний. В Оленівці була подібна історія. Жінка хотіла виїхати з Маріуполя, її з місячною дитиною затримали на фільтраційному пункті. Привезли в Оленівку, а дитину вивезли у невідомому напрямку. Іншу вагітну жінку забрали до Таганрогу, повернулася вона вже не вагітною, бо до неї застосовували фізичні тортури.

Я переживала, що страх і адреналін, які я постійно відчувала, вплинуть на здоров'я дитини. Разом з тим моя дитина допомагала мені триматися. Я не мала права здаватися заради неї. «Мама мусить бути сильною», — думала я тоді. Погладжувала живіт, розмовляла з донькою.

У полоні я багато мріяла. Фантазувала, де буду гуляти, як буду пити лате і їсти пончики з вишнями, яких мені надзвичайно сильно хотілося. Я трималася за ці фантазії

Ще я складала в голові список справ, які мені треба буде зробити, коли повернуся з полону. «Ти мусиш повернутися», — говорила я собі щодня.

— Чи є у вас спостереження, чому одні витримують полон, а інші — ні? Маю на увазі психологічно.

— Дуже важливий внутрішній стрижень. Якщо він є, людина витримає. Там, у полоні, постійно тиснуть не тільки фізично, а й психологічно. Наприклад, кожного дня кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас усі забули, що Україна не збирається нас обмінювати. «Якби ви були комусь потрібні, вас би уже обміняли», — говорили нам. Але внутрішній голос говорив інше. Що все це маніпуляція. Що це кажуть люди, які на нас напали, які нас вбивають і руйнують життя мільйонів людей. Ненаситні, ненажерливі тирани. Як можна їх слухати? Чи можна очікувати від них правди? Ні. Але коли щодня протягом 2-3 років тобі повторюють одне й те саме, в якийсь момент закрадається сумнів — а, може, вони все ж праві і я дійсно нікому не потрібна?

Мені допомагали підтримка та співпереживання інших ув'язнених. Спільна боротьба підтримувала нас усіх. Без почуття гумору також, напевно, можна було б з’їхати з глузду.

Всі у полоні знали, що я вагітна, намагалися мені допомогти. У мене з'явилися там друзі. Вісім дівчат, яких поміняли нещодавно, приїжджають на реабілітацію до Львова і завжди хочуть мене бачити, просять, щоб я приходила на зустріч зі своєю дитиною: «Хочемо побачити малюка, якого ми підгодовували, коли були з тобою в полоні».

Їм в колонії здавалося, що мені важко. А мені здавалося, що важко їм

Вони дивилися не мене й казали: «Якщо Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатися». Я була для них рятувальним кругом.

«Понад усе звільнені з полону хочуть побути зі своїми близькими»

— Розкажіть про свій фонд, який ви створили, щоб допомагати звільненим бранкам. Кому саме і чим ви допомагаєте?

— Я працюю психотерапевтом у реабілітаційному центрі «Незламні» — з людьми, які пережили полон, і тими, хто має бойові травми. Знаю багатьох спеціалістів, тож зібрати професійну команду мені було нескладно. Обирала колег — як для себе. Важливо, щоб це була емпатична, надійна, високопрофесійна команда.

Мета нашого фонду допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно. Це робота із психологами, психотерапевтами, у групах — над тим, аби знову відчути себе жінкою та жити щасливе життя. Цей наш напрямок ми назвали Heelme.

Також надаємо допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. Цей проєкт називається Mommy and baby. Будемо надавати жінкам пакунки для новонароджених дітей. В них буде продукція як для дитини, так і для мами. Бо зазвичай, коли жінки народжують, подарунки приносять для дитини, а про маму забувають. Звернень щодо цих пакунків — близько 3 тисяч.

Для того, щоб отримати допомогу нашого фонду, треба заповнити гугл-форму. Обов'язково треба мати УБД (посвідчення учасника бойових дій, — Ред.), свідоцтво про шлюб (якщо це допомога дружині військового), свідоцтво про народження (якщо це допомога для новонародженої дитини військовослужбовця).

— З якими саме симптомами звільнених доводиться працювати вашим психотерапевтам?

— Мені як психотерапевтці доводиться працювати з різними симптомами. Це неконтрольована агресія, постійне занурення в події минулого, нав’язливі спогади. Звісно, це розлади сну, порушення пам’яті та швидка втомлюваність. Постійне або періодичне відчуття напруги та тривоги. Притуплення або відсутність емоцій.

Досить часто люди, які повертаються з полону, не відчувають радості й задоволення від життя

Це приходить або одразу, або за 3-4 місяці після повернення. Часто у людей розвивається соціальна відчуженість. Іноді навіть асоціальна поведінка. Працювати з усім цим дуже непросто. Але необхідно.

— Що, на вашу думку, треба змінити в українському законодавстві, щоб полегшити життя людей, які повернулися з полону?

— Багато чого треба поміняти. Наприклад, люди, які пережили полон, мають обов'язково проходити реабілітацію. Але ті, хто повертається на службу після полону, на реабілітацію не потрапляють.

Командири, які не пережили полону, не розуміють військових, які пережили. А це не лише складно — це небезпечно. Звільненим обов'язково потрібна додаткова реабілітація. Бо війна — це тригер

Велика проблема — люди повертаються з полону, і їх закривають на карантин у шпиталі, обмежуючи контакт із соціумом. І це чергова травма. Ти приїжджаєш з неволі, а тебе знову закривають. Це як вирвався з одного полону і потрапив до іншого.

Понад усе звільнені з полону хочуть бачити своїх близьких і рідних. Обійняти їх, поговорити, усвідомити, що їх люблять, що за них боролись і чекали. Це дає внутрішній ресурс. Бо це підтвердження того, що ти не дарма тримався. Тільки після того, як люди побули з родиною, їх можна відправляти на реабілітацію. На жаль, зазвичай звільнених полонених одразу закривають у лікарнях, до того ж до них приїжджають спецслужби для допитів. Така процедура ніколи добре не впливає на людину.

Пережитий полон — це на все життя. Це ніколи не закінчується. Наслідки залишаються назавжди. Неможливо одним разом це вилікувати. З цим потрібно вчитися жити. Тому реабілітація для людей, які його пережили, необхідна. Вона допомагає людині повернутися до нормального життя, а військовому — бути ефективним.

«У російському полоні перебуває мінімум 400 українок»

— Допомагати жінкам, які повертаються з полону, — дуже відповідальна справа. Але я не боюся цієї відповідальності. Я розумію таких жінок, бо є однією з них. Дуже хочеться дати їм те, чого я не змогла отримати.

Коли минає ейфорія повернення, починається буденне життя, в якому постійно необхідно щось «вигрібати». А ресурсу, сил на це — немає

Наш фонд відрізняється тим, що дійсно знається на реабілітації жінок, які пережили полон. Зараз ми шукаємо інвесторів, а взагалі в моїх планах — автономія. Сподіваюсь на те, що люди зрозуміють важливість нашої ініціативи. Бо ми допомагаємо тим, хто віддав найцінніше — свою свободу задля захисту України.

Ці люди пережили 14 видів тортур із 16 існуючих. Це зламані люди

Ми маємо допомогти їм знову стати цілісними. У російському полоні зараз перебуває близько 400 українок. І це приблизна цифра. Точної цифри не знає, напевно, ніхто.

Дуже багато полонених помирають через тортури, частина переходить на іншу сторону через російську пропаганду чи погрози. Кожного дня ми втрачаємо українців — це катастрофа. Мені б хотілося, щоб більше людей і ініціатив долучалися до обмінів полонених. Закликаю боротися за кожного. Інакше ми програємо цю війну. А ми не маємо права цього допустити.

«Є речі, які глибоко вражають — кількість могил військових»

— У цивільному житті я працювала в антикорупційному відділі міжнародної компанії, — розповідає військова ЗСУ Вікторія Сотнікова. — Закінчила Києво-Могилянську академію за програмою ACREC (антикорупційні міждисциплінарні студії, це в мене друга вища освіта). І не збиралася йти у військо, але 25 лютого 2022 року повезла до штабу київської тероборони батька, який хотів стати на захист столиці, а там були такі великі черги, що ми загубилися. Випадково я потрапила до штабу, дізналася, що війську потрібні юристки — і залишилася. Так я стала військовослужбовицею.

Спочатку укладала контракти з військовослужбовцями, займалась документообігом, а згодом стала служити в групі цивільно-військового співробітництва. На той момент я була впевнена в собі — ненервова, зібрана, сконцентрована і здатна навчитися будь-чому. На цю війну мене загнав не страх. Я відчувала, що таким чином можу захистити себе та свій дім, Україну.

Я маю юридичну, соціологічну та політологічну освіту, вмію робити оцінку цивільного середовища, налагоджувати комунікації з органами державної влади — тому й залишилась. Побачила таким свій шлях реалізації задля перемоги України у цій війні.

Моя робота полягала також у комунікації з цивільним населенням, а ще з іноземними й українськими донорами, які були готові надавати допомогу для нашої військової частини. У перші дні повномасштабного вторгнення  довелося працювати з величезними обсягами гуманітарної допомоги, розподіляти та перевіряти десятки тон гуманітарних вантажів, тож виявилося, що я також досить сильна у логістиці.

Згодом я стала координувати офіцерів, які перебувають на передовій і через організацію «На щиті» перевозять тіла загиблих до місць поховань. Я отримую фотографії загиблих, їхні дані — після чого спілкуюсь з їхніми рідними. Одного разу ми шукали родичів хлопця, в якого був своєрідний хрестик на шиї. У мене була половина фотографії тіла людини і цей хрестик, надзвичайний і унікальний. Завдяки ньому й вдалося знайти рідних.

Раніше я думала, що спілкуватися з родичами загиблих набагато важче, але якщо правильно побудувати комунікацію, можна робити це доволі ефективно.

Є речі, які мене глибоко вражають. Кількість могил військових. Я була на похороні на кладовищі на Троєщині, і там дуже багато прапорів, які встановлюють, коли ховають військових. Звісно, я бачила це по телевізору, але зйомки зазвичай зроблено згори, і вони не так вражають. Згори ви бачите початок і кінець, а коли ти всередині, серед прапорів, то виникає відчуття, що кількість загиблих безкінечна.

«Я в армії не для того, щоб подобатись чоловікам»

— За час, який я провела у війську, мені довелося змінити кілька бригад, адже я зазнала психологічного насилля. Один керівник психологічно тиснув на мене. Наприклад, коли я виходила до вбиральні, міг мені за цей час подзвонити чотири рази, а потім накричати, чому я не брала слухавку. Це мене пригнічувало, я стала вживати антидепресанти. Написала рапорт, але мені від вищого керівництва відповіли, що в армії не прийнято писати рапорти про такі речі. Не провели жодного службового розслідування, і зрештою я ще й отримала репутацію стукачки.

Після цього випадку мене перевели служити у робочу роту. Там я стала командиром відділення, тож аби заслужити увагу підлеглих, мала виконувати все краще за особовий склад. Мене провокували «ти цього не вмієш», тож я ходила в усі найскладніші наряди — зі своїм особовим складом та іншими.  

Коли кажуть: «Ти цього не зможеш», це «підстьобує»

Спочатку. Проблеми починаються, коли я вже змогла, але мене все одно не сприймають.

Був випадок. Спілкуються два офіцери, я снідаю. І тут вони: «Ну добре, Вікторіє, а тепер розкажіть нам щось дівчаче». Я повернулася й кажу: «Ви знаєте взагалі рід моєї роботи, з чим я працюю? Ми працюємо з перевезенням загиблих військових, я спілкуюся з родичами. Я не дівчина, я військовослужбовиця. І так само працюю, як і ви». Вони замовкли та продовжили їсти мовчки. Потім я побажала їм смачного, встала, бо вже мала йти на нараду, а вони кажуть: «Ви нам побажали хорошого дня, а насправді нас образили». Цікаво, чим саме. Тим, що вибудувала професійні межі?

Чоловіки часто не розуміють: ми не приходимо в армію, щоб їм подобатись. Я мала досвід працювати у чоловічому колективі й помітила: якщо жінка відмовляє чоловікові в близькості, у нього з'являється озлобленість, і всі фантазії щодо цього трансформуються у плітки. А тепер уявіть собі жінку, яка відмовила п'ятьом чоловікам.

Через це мені було психологічно дуже складно. Проте згодом я навчилася визначати особисті межі й вести діалог суто на професійному рівні. Я не усміхаюся, не ходжу в спідницях, не віджартовуюся, не приймаю компліменти. Я дала зрозуміти, що прийшла сюди виключно на службу.

Аби змінювати ситуацію, я долучилася до Жіночого ветеранського руху, де вирішують, як змінювати підходи до жіноцтва у війську. Тут стали впроваджувати зручну жіночу військову форму, спеціальні медичні обстеження для жінок. Наприклад, коли жінці потрібно сходити до гінеколога, вона має без проблем це зробити, а не відпрошуватися з поясненнями у свого командира.

Нас, жінок, досі не сприймають як рівних. У мене було чотири керівники, і хоча я маю хорошу кваліфікацію й ефективна, я досі молодша сержантка, не можу далі просунутися. Якщо чоловік має таку саму освіту, він набагато швидше просунеться. Це несправедливо.

Я десять років шукала себе у цивільному житті, нарешті знайшла, тож хочу повернутися до антикорупційної діяльності. Але це буде після перемоги. Спочатку треба ПЕРЕМОГТИ.

<frame>Історія Вікторії Сотнікової увійшла до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.<frame>

Фотографії з приватного архіву

«Мій друг був у полоні. Його звільнили минулоріч»

— Час від часу я їжджу до України, але зазвичай потягом, автобусом чи автівкою, — розповідає Кацпер Шєніцький. — Цього разу захотілося зробити дорогою щось корисне. Мене надихнула історія естонського депутата Крісто Енн Ваґа, який подолав 1700 кілометрів на велосипеді з Таллінна до Києва, щоб допомогти ЗСУ. Він сказав: «Війна знаходиться від Естонії за одну велоподорож». Ця фраза сильно вплинула на мене. І я вирішив теж поїхати — тільки від Варшави.

Фізично я не готувався, адже у мене є досвід їзди на велосипеді на великі дистанції. У 2013 році ми з батьком їздили 800 км узбережжям Балтійського моря у Польщі. Для мене не проблема проїхати понад 100 км за день.

Хочу привернути увагу до теми українських військових, які знаходяться в полоні. Знаю, що в Україні ця тема — чутлива та важлива. Але поза Україною, на жаль, вона нешироко висвітлюється. Разом з тим для мене тема полонених має особисте значення. Мій друг був у полоні. Його звільнили минулоріч. Те, що він мені розповідав, жахливо: голод, катування, знущання... Я бачив світлини його поранень — ніхто не має такого переживати. Зараз він проходить реабілітацію, потроху повертається до соціального життя, працює в Силах оборони. Саме тому ми з командою Stus Collective вирішили організувати кампанію з метою збору коштів для реабілітації людей, які повернулися з неволі. І моя велоподорож — спосіб привернути увагу до цього збору. Ще до мого виїзду ми організували у Варшаві вечірку для підтримки збору, а потім робили також велозаїзд Варшавою.

Ми з друзями ще на початку повномасштабного вторгнення вирішили, що будемо допомагати українцям. Телефонували на різні склади, шукали допомогу біженцям і військовим. Я написав листа голові Обласної військової організації. Після чого вже 26 лютого 2022 року ми відправили наш перший вантаж.

А потім я познайомився з відомим волонтером Олексієм Руденко. І разом з ним ми організовували відправлення для українських військових різних вантажів за маршрутом Вільнюс-Варшава-Львів. За перші пів року великої війни, коли я займався виключно волонтерством, ми передали в Україну щонайменше 20 одиниць транспорту різного типу і з різним обладнанням.

Одночасно з цим ми почали влаштовувати різні культурні заходи, спрямовані на інтеграцію українських біженців у Польщі. Робили благодійні виставки, рейви, перформанси, акції протесту біля російського посольства тощо.

Тобто працювали у двох напрямах: відправка вантажів для військових і організація різноманітних подій для українців. Усі мої думки були довкола цих справ. Зрештою заснували організацію, яка називається Stus Collective — тобто «Колектив СТУСа».

«Через кордон мене перевезли дві українки, вражені моєю історією»

— Я їхав, зупиняючись тільки для відпочинку. І зустрічав дорогою добрих людей.

Наприклад, першої ночі зупинився у кемпінгу, де заздалегідь забронював собі місце. Дорогою зателефонував і кажу, що буду за 3-4 години, бо їду велосипедом. Мене чекали. Зустріли. Стали розпитувати, хто я, звідки і куди їду. І коли я розповів, мене запросили за стіл, пригостили теплою їжею. Дуже підтримали мене та мою ініціативу. Задонатили на наш збір. Навіть більше — не взяли з мене оплату за ночівлю. Я переночував безкоштовно і навіть не у наметі, а в кращих умовах.

Ще один випадок стався вже на кордоні. Я поїхав до пункту пропуску, де можна перетнути кордон тільки автівкою. Взагалі єдиний пункт, який можна пройти з велосипедом, це Медика-Шегині, але він мені не по дорозі. І мені пощастило: мене взяли до себе в машину дві дівчини з Луцька. Вони їхали з Варшавського форуму. І коли вони почули, що я роблю і чому, були вражені. Ми обмінялися контактами. У Луцьку вони знайшли мені місце для ночівлі, оплатили його, а наступного дня перед моїм виїздом одна з цих дівчат привезла мені в дорогу їжі. Гречку, солодощі. Це було дуже приємно.

В Україні до цього я був разів 30. Після повномасштабного вторгнення також. Україна сильно змінилася. Відчувається, що країна у війні: всюди металеві «їжаки», оборонні споруди на під'їздах до міст, блокпости, багато людей у військовій формі на вулиці. І люди — вони теж змінилися. З одного боку, пристосовуються до війни. З іншого, сильно втомилися. Але все одно допомагають одне одному.

А як тепло мене зустріли в Києві! Я не очікував. Мої друзі, ЗМІ, військові, які повернулися з полону, представники київських велосипедних спільнот. Було дуже зворушливо. Я не думав, що мій вчинок може на когось так вплинути. Здавалося, я нічого особливого не роблю. Але все одно дуже приємно. А найбільша приємність — результат.

За час моєї велоподорожі нам вдалося зібрати близько 10 тисяч злотих. Це понад 100 тисяч гривень. Збір ще не закрили, він продовжується

— Ця подорож допомогла мені усвідомити, що всі ми можемо більше, ніж думаємо. Кожен з нас. Увесь наш колектив зробив велику роботу (адже те, що нам вдалося зібрати таку суму — не тільки моя заслуга). Щасливий, що мені вдалося зробити щось корисне для України й нагадати іншим, що ми маємо продовжувати її підтримувати.

Хочу тепер повторити свою подорож, але вже звільненими українськими містами: Донецьком, Бердянськом, Луганськом, Мелітополем і аж до Криму. Така в мене тепер мрія.

Доєднатися до збірки можна за посиланням.

Фотографії з приватного архіву

Уродженка Маріуполя Лариса Кучеренко два роки як звільнилася з полону і проживає з матір’ю у відносній безпеці. Утім, щоразу, коли відбувається обмін полоненими, вона із надією проглядає списки імен. Адже у полоні окупантів досі знаходяться двоє її найрідніших людей — син і чоловік.

У полоні «ДНР»

— Полон мене дуже змінив. Я вийшла зовсім іншою, у мене не стало жалю. Ось людина мені бідкається, і я наче не можу сказати, що мені однаково. Але раніше я б підбадьорювала: «Та все буде добре, заспокойся, давай я тобі допоможу!». А зараз я суворіша, мабуть, стала, — розповідає Лариса Кучеренко із Маріуполя. 

Вона була серед тих жінок, котрі потрапили у полон так званої ДН» і більш як півроку відбувала покарання лише за те, що вона — українка і військовослужбовиця військової частини 3057. У 12-ій бригаді Національної гвардії України також служив її син, працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.

— Раніше мені було важко про це говорити, а зараз уже можу, — каже колишня бранка. 

Вона пригадує, що представники збройного бандитського угруповання «ДНР» затримали їх із чоловіком начебто з приводу обов'язкової примусової евакуації. По тому, як напередодні сусіди випитували, чи не страшно їй — військовій, син якої служить, а на той момент перебував на «Азовсталі», — жінка підозрює, що ті таки доклалися до арешту.

Утім, у захопленому росіянами Маріуполі затримання Лариси Кучеренко було справою часу. 

Її полон розпочався 2 квітня 2022 року. Їх із чоловіком повезли у Старобешеве. І уже тут сказали, що вони під арештом: жінка як військовослужбовиця, чоловік - за приналежність до полку «Азов». Приводом для такого звинувачення послужили татуювання чоловіка: герб України, прапор, калина.

— Я потрапила у камеру, де були самі дівчата, теж військові. Перше відчуття — просто ступор. Вони мене питають, чи все добре, тебе не били?

А я сиділа, цілий вечір дивилася в одну точку і не могла зрозуміти, що узагалі зі мною відбувається?

«Здійснила терористичний акт»

Зовсім скоро полонена зрозуміє, що для того, аби знищувати бранців морально, бити їх не обов’язково:

— Коли почалися допити, я добре зрозуміла, що перебуваю у полоні, а вже що зі мною буде — знає тільки Бог. Мене бити — не били, але погрожували, принижували, морили голодом.

5 квітня 2022 року Ларису Кучеренко з іншими бранками повезли в Оленівку. У двомісній камері їх було десятеро жінок — з «Азову», інших бригад. Згодом перевели в іншу камеру — у приміщення, розраховане на вісім осіб, їх напакували двадцять:

— Найстрашніше, що ти опиняєшся там, де з тебе знущаються. Ми були місяць в Оленівці — води майже не було. Нам приносили пити, трошки залишалося, щоб вмитися. Хлопці-полонені носили нам технічну воду, але її було замало. А туалет був у камері.

Ми сиділи, як сидять зеки. І то у зеків умови кращі

Лариса мала б поставити свій підпис під зізнанням про свою участь у терористичній організації за назвою «військова частина 3057» і здійсненні терористичного акту по відношенню до Маріуполя і його мешканців:

— Я запитала — що це за маячня? Я народилася в Маріуполі, все своє життя прожила в місті. Тут народилися мої батьки, син, як я могла здійснити злочин? Я не буду це підписувати, це неправда. А той хлопець, що приніс мені ці папери, каже — не будеш, то й не треба, їм твій підпис абсолютно не потрібний. 

Із винесенням підозри умови утримання жінок зробили узагалі нестерпними: образи стали частішими, українських військових називали «фашистками». Вони були змушені спати на матрацах на брудній долівці. А з травня їх по черзі почали вивозити до Донецького СІЗО. Жінка перебувала там більш як півроку — аж до свого звільнення. 

Сидіти — заборонено

Справжнє пекло для ув’язнених російські злочинці та їхні посібники організували на території Донецького СІЗО. Тут Ларису Кучеренко з іншими жінками півроку тримали у напівпідвальному приміщенні — із пліснявою на стінах, без жодний прогулянок і світла — була лише одна тьмяна лампочка під стелею:

— Все було брудне, ми спали на матрацах без постільної білизни — казали, нам її не можна.

У мене зубна щітка з’явилася майже перед самим обміном. Нам нічого не можна було

У камері було заборонено сидіти. Полонені були змушені стояти з 6-ої години ранку і до 21-ої вечора. Ці тортури не минули безслідно — нині жінка має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, у неї проблеми з ногами, колінами, стопами. У полоні вона схудла на 40 кілограмів й  тепер має чимало захворювань. Окрім всього, ще й уразилась коростою:

— Були насмішки, знущання. Коли нас забирали на допит, могли спеціально штовхнути. Ось у мене на нозі шрам залишився, мене вели і я вдарилася в тачку, котрою розвозить їжу. Ця рана у мене півтора місяці не заживала.

В ув’язненні суворо забороняли спілкування українською мовою. Кожен ранок полонених примушували співати російський гімн і викрикувати гасла, які б прославляли РФ. 

Найгірше до ув’язнених ставилися наглядачі-жінки, за будь-яку «провину» погрожували розстрілом. У Донецькому СІЗО поряд була чоловіча камера, в якій в’язні кричали від болю й помирали від тортур. Тож полонянки серйозно сприймали усі погрози:

— Вони казали, якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють ваші, коли ви будете виходити з автобуса. Вигадували всякі дурнуваті кричалки з матюками. Питали, чого не кричите, ми не чуємо вашу камеру. Вибачте, ми молимося — ми казали.

Полонені рідні 

Молитися Ларисі Кучеренко було за кого. У полоні досі перебувають її син і чоловік. Наскільки відомо, син перебуває у колонії в Торезі на Донеччині, а чоловік — у Кіровському під Єнакієво. 

Кожну можливість у полоні жінка використовувала, аби дізнатися про долю рідних:

— Було кілька людей із нейтральним до нас ставленням. В одного з них я питала про свого чоловіка. Він сказав: «Вибач, нічого про нього дізнатися не можу. Нам узагалі не можна з вами спілкуватися».

Лариса Кучеренко досі не має зв’язку зі своїми рідними. Про їхню долю дізнається з розмов із хлопцями, яких уже обміняли і повернули із полону. Так вона дізналася, що син був двічі контужений, тож частково втратив слух, чоловікові у полоні вибили зуби, обоє дуже схудли, але намагаються триматися позитивно і навіть підтримують інших.

Визволення Лариси два роки тому було несподіваним. Одного разу їх зібрали, вони підписали папери на вибуття і поїхали. Але коли жінок привезли у те ж саме Донецьке СІЗО, вони не на жарт перелякалися:

— Усі документи підписані — за документами нас уже немає в СІЗО, і вони можуть з нами зробити все, що завгодно. Ми цілу ніч не спали, боялися.

Наступного ранку — така ж процедура. Жінок залякували, що із Таганрога їх повезуть у колонію Курська або Воронежа, а там битимуть.  

— Наступного дня знову така ж процедура — і вже нас повезли до Таганрога. Ми сиділи до семи ранку в машині, а потім нас по одній почали заводити в літак. В Україні нас зустрічали військові з нашої частини, — пригадує жінка.

Боротися за своїх 

Лариса Кучеренко чекає кожного нового обміну полоненими. Через підірване здоров’я вона не може брати участі у мітингах, які привертають увагу до полонених азовців та загалом ув’язнених українських воїнів. 

— Раніше я була активна, зараз мені дуже боляче і тяжко. Розумію, що я повинна боротися за своїх, — ділиться жінка. 

Її маму вдалося вивезти із Маріуполя тоді, коли вже Лариса Кучеренко повернулася з полону. Найперше вона розірвала мамині фільтраційні документи, щоб навіть не виникала думка повернутися до рідного міста: 

— Він вже не буде моїм Маріуполем. У мене там загинуло дуже багато друзів. Кум військовий загинув на «Азовсталі» під бомбами, тіло досі не дістали. Загинув молодший брат чоловіка, багато знайомих дівчат.

Із родичами, які залишилися у Маріуполі, вона не спілкується.

Усі фото надані героїнею

Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.

«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»

— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.

Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.

Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.

Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.

У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Зі 120 працівників обласної міліції УДСО залишилося 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.

Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу

— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?

— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.

Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.

«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»

— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?

— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.

Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.

Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».

І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє

Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».

У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.

— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?

— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.

Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.

Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…

«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»

— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?

— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).

— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.

Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.

Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.

«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»

— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.

З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.

Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія

Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.

— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?

— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.

Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.

Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.

Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх

«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»

— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.

Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.

Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв, як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.

Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.

Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.

— Вам сниться Маріуполь?

— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...

Фотографії та відео з приватного архіву героя

Польща висунула на «Оскар» фільм про українців і з українськими акторами. Драма «Під вулканом» польського режисера Даміана Коцура розповідає про те, що відбувається з родиною, яку повномасштабне вторгнення перетворило з туристів на біженців. У картині, прем'єра якої відбулася у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, зіграв красень Роман Луцький, якого польські глядачі знають за такими гучними театральними виставами, як «Гамлет» і «Дзяди» Маї Клечевської. У світі він відомий завдяки головній ролі у фільмі «Відблиск», яка є першою українською стрічкою, показаною на Венеційському фестивалі. Луцький вже двічі крокував червоною доріжкою цього фестивалю. І ось тепер — подання на Оскар.

«Це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій»

— Даміан Коцур якось сказав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може будь-якої миті вибухнути, — розповідає Sestry Роман Луцький. — Під вулканом мається на увазі сусідня країна, озброєна до зубів. І ось у 2014 році цей «вулкан» прокинувся, а у 2022 — таки вибухнув…

— З моменту «Відблиску» ви стали серйозним драматичним актором. Іноді я не впізнаю, де подівся той веселий Олешко Попович зі «Сторожової застави». Особливо погляд у вас змінився. Ще у вас була драма «Медовий місяць» про життя пари в окупації, а слідом «Під вулканом» — і всюди війна.

— Якщо ви помітили, то «Під вулканом» — це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій. Що таке війна на фронті, людям зрозуміло. А от війна всередині українських родин — її ж не видно європейцям.

Разом з тим з початком великої війни перед кожною нашою родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Та що там говорити, навіть у моїй власній родині був конфлікт: ми всі пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Війна ж провокує мікровійни — в малих родинних всесвітах. Це не тільки бойові дії, які показують по телевізору.

— І саме про таку війну ви розповідаєте в кожній своїй картині. Ви не бігаєте в кадрі з автоматом, але розкриваєте світу внутрішню драму, яку переживають українці.

— Так, це не екшн, це більш тонкі матерії, і мені в цьому як актору цікаво.  

«Режисер не хотів мене брати у фільм через мою… «акторську» бороду»

— Розкажіть, як ви опинились у фільмі «Під вулканом» і чому режисер Даміан Коцур саме вас запросив на головну чоловічу роль?

— О, це була ціла історія. Коцур — польський режисер і не дуже орієнтується в українському акторському ринку, тому попросив, щоб кастинг-директор зібрала йому українських акторів. У списку був і я, але мою кандидатуру режисер відкинув одразу. Як мені потім пояснили, Даміан сказав, що Рома Луцький занадто красивий, і борода оця в нього дуже акторська, а йому хочеться нормальних звичайних людей.

Я про це не знав, аж тут знайома попросила мене допомогти їй зняти селф-тейп теж для Коцура — тобто постояти за камерою та гарно з нею посваритися, ну і ми це зробили. Даміан подивився матеріал і спитав, хто це там за камерою так гарно свариться — мовляв, хочу цього хлопця поза камерою. Мене було запрошено на інтервʼю і за його результатами затверджено на одну з головних ролей.

— Чому саме на фільм «Під вулканом» Польща зробила ставку, посилаючи його на Оскар? Це ж історія не про поляків, вона про українців, і грають в ній українці.

— Мабуть, побачили, що саме цей фільм конкурентоспроможний на міжнародному кіномайданчику і зможе сильніше, ніж локальні історії, резонувати в контексті подій, які відбуваються.

Ну і це адвокатування України. Ми часто чуємо, що українці набридли вже зі своєю війною, а тут виявляється, що не всім. Світу про цю війну потрібно постійно нагадувати, і велика дяка Польщі, що вони це роблять.

Тут тільки одне питання: за кого тепер українцям вболівати на Оскарі — за український фільм «Ля Палісіада» чи за польський «Під вулканом»?

Взагалі ця стрічка — на експорт. Ми ж усе це пережили і добре розуміємо, хто ворог. Тоді як світ небезпеку цієї війни ще не до кінця зрозумів. Там ще сумніваються, намагаються адвокатувати ворога. Небезпечна гра — отак чекати й не помічати, думаючи, що Україна всіх захистить. Дію вулкану можуть відчути на собі всі.

— Ваш перший фільм про війну — «Відблиск», до цього ви не грали у таких картинах. Режисер Валентин Васянович занурив вас у жахи війни на самому її початку — в 2014. Полон, тортури, ПТСР…. Наскільки важко було грати в такому фільмі?

— Для мене як для актора це був цікавий виклик. І тут дуже важливо, що саме Валентин Васянович, який є глибоким режисером, знімав цю стрічку. Бо теми перебування українців у полоні, а далі ПТСР — важкі, і важливо було правильно їх показати і не перегнути.

Глядачам, можливо, некомфортно було дивитися це кіно, але ми ж знаємо, що тортури, які в фільмі показані, українські люди переживають в реальному житті. З 2014 року вʼязниця «Ізоляція» на території ДНР була мегастрашним місцем, де наших людей катували в різний спосіб. І найстрашнішим було те, що полонені не знали, чи вдасться їм звідти взагалі вийти.

Мені випало грати військового хірурга, який потрапив у цю вʼязницю. Коли я занурився в знімальний процес, то жив у квартирі сам і практично нікуди з неї не виходив. Тоді на цю тему я подивився багато відео, перечитав книжок. Намагався хоч якось наблизитись до цього стану — важкого і неприємного — і триматися в ньому. Щоб не «встрибувати» в нього перед камерою і виходити після команди «стоп».

— Великі актори перед тим, як зіграти роль, спостерігають за людьми, схожими на тих, кого вони гратимуть. Як ви готуєтеся до ролей — скажімо, коли граєте людину з ПТСР після полону?

— Я багато розмовляв із психиатрами, з медсестрами клінік реабілітації.

Лікарі розповіли мені, як люди ходять після полону — не рівно, а скручуються у такий собі «знак питання» і майже не відривають очей від землі

Цей технічний нюанс щодо фізіології полоненого я використав.

Багато чого мені розповідав консультант фільму Станіслав Асєєв — журналіст і автор книги «Світлий шлях. Історія одного концтабору». Він був бранцем ДНРівського концтабору «Ізоляція» 28 місяців, і ті жахіття, які там творили з полоненими, описав у своїй книзі. Асєєв, наприклад, докладно розповів мені, що відчуває людина, коли її б'ють струмом — я відтворив це у сцені, де таким чином катують мого героя. Як проходить струм, які м’язи зводить, і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки і виникає спазм зв'язок.  

— Це дуже страшні речі, але Васяновичу вдалось зробити з матеріалу витвір мистецтва.

— Так, у Валентина все дуже скрупульозно, сухо і без зайвого драматизму. Якщо ви помітили, то у «Відблиску» немає музики, бо вона б підсилила цю і без того страшну картину.

— Ви були на показі «Відблиску» у Венеції. Як на фільм реагував європейський глядач?

— Після показу були дуже довгі оплески. Говорили, що нам вдалось переказати художніми засобами весь бруд війни. Глядачів ця історія зачепила, багато людей плакали. Додам, що цей фільм треба дивитися саме на великому екрані, бо перегляд в телефоні чи навіть на компʼютері не передає усього спектру емоцій.

«Вивчив польську з телеекрану на слух»

— Кого б ви сьогодні відмовились грати у кіно? Приміром, злого москаля?

— Слухайте, а хто має грати москалів? Будемо москалів запрошувати чи як? Чимало українських акторів чудово володіють російською мовою.

Це реальність, бо ми — постколоніальна країна. Як ліванці чудово володіють французькою мовою, чи індійці — англійською. Хтось з акторів москаля та й зіграє. Не завжди ми граємо приємних персонажей, така вже наша акторська доля.

Особисто я відмовляюсь не від ролей, а від матеріалу в цілому. Якщо він поверхневий або вульгарний, плаский і нецікавий, тоді точно ні. А якщо матеріал глибокий і актуальний, тоді візьмусь, навіть якщо доведеться грати негідника. А ще для мене важлива форма діалогів.

— Тобто зіграли б?

— Ні, бо не володію російською. Я можу говорити, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.

— Судячи з вашої творчої біографії, у вас з Польщею відбувається взаємне кохання. Все почалося з «Гамлета» у Познані (2019), куди на головну роль вас покликала знакова польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?

— Мая з 2013 року слідкує за Україною. Спочатку переживала, що в нас молодь гине на Майдані, далі в АТО. І коли вона вирішила ставити в Польському театрі в Познані свого «Гамлета», то подумала, що було б непогано, якби головний герой не повертався в данський Ельсінор із Віттенберга, а приїхав у Польщу з України.

Актора на головну роль шукала довго. А я не встиг у терміни тих проб, то ж просто написав режисерці після — і вона призначила мені зустріч у Варшаві. Вже після премʼєри Мая розповіла мені, що я був єдиний, хто задовольнив її відповіддю на питання, хто ж такий Гамлет.

Я тоді сказав їй, що розумію Гамлета — він прийшов забрати владу назад, бо це нечесно і крапка. Це людське, і не треба робити з нього філософа

Ще сказав, що треба виходити з того, що люди в часи Шекспіра приходили подивитись цю пʼєсу, тому що це був екшн — там же купа трупів в фіналі. Тож не треба вишукувати в Гамлеті якихось суперздібностей і високих поривів. Безперечно, він тонкої душевної організації, але насамперед він жива людина. Ми з Маєю тоді проговорили години чотири, вона зрозуміла мою позицію щодо персонажа. І я був затверджений на роль.

— І, судячи з успіху «Гамлета» Клечевської, поляки вас прийняли?

— Я давно хотів вийти на польський акторський ринок. Тим паче, що я знаю польську — хоч і не спеціально, але вивчив її в дитинстві. Майже ідеально сприймаю на слух і можу досить непогано спілкуватись.

— А як ви вивчили польську?

— Коли вчився у шостому класі, у нас в селі з телеканалів були лише УТ-1 та УТ-2. Десь у містах можна було дивитися й інші, а у нас лише ці, де з ранку до ночі розповідали про те, скільки Україна зібрала збіжжя. Батько купив за кордоном супутникову антену. І я став дивитись польське ТБ, а саме канали Polsat та Polsat-2, а там — комедійні серіали «13 posterunek», «Світ Кепських» («Śwіat według Kiepskich»), різні ситкоми… Все воно було таке кольорове, з цікавим сюжетом.

І я підсів на польське телебачення. І вивчив польську з екрану на слух. Пізніше, вже працюючи в театрі, став читати книжки польською і принагідно спілкуватися з носіями мови. А перед самим «Гамлетом» мені театр найняв репетитора — з вимови.

— Після «Гамлета» Мая Клечевська поставила вже у Франківському драмтеатрі виставу «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. І поставила, як кажуть, «під вас».

— Мая — це тотально мій режисер. Наша співпраця в Познані нас обох так надихала, що після «Гамлета» ми відразу почали будувати плани на майбутнє.

Ми шукали матеріал довго, Мая хотіла взяти якусь українську класику і з нею попрацювати, були розмови і про «Макбета». А потім сталося повномасштабне вторгнення і Клечевська зрозуміла, що буде ставити «Дзяди», адже, на її погляд, у польській літературі немає іншого настільки антиросійського драматичного твору.  

Взяли третю частину цієї поетичної драми, де Міцкевич описує польсько-російські відносини, які дуже перегукуються з тим, що нині переживає Україна у відносинах з Росією. Нічого нового — це універсальна історія як для Польщі, так і для України, тому що вона в цілому про свободу людини, на яку зазіхає могутній ворог.  

— У «Дзядах» вам знову випало грати полоненого. Ну тобто ви граєте гордовитого поета Конрада, але глядач сприймає вас як нескореного азовця.

— Коли ми робили виставу, про полон навіть не думали. І мене дуже вразило, що глядачі стали трактувати героїв на сцені як азовців. Після прем'єри знайома сказала, що коли мій персонаж Конрад вийшов з уявного підвалу чи в'язниці на велику імпровізацію, вона це прочитала так: командир азовців виходить з окопу прямо під кулі.

Люди по-різному зчитують інформацію. І це класно, бо це означає, що твір багатозначний і багатошаровий. З талановитими творчими речами саме так і повинно відбуватись.

— Ви вже двічі були на червоній доріжці Венеції. Тепер можете отримати «Оскар» — а чому ні? Американці про вас вже знають, свого часу критикиня з The Hollywood Reporter дуже хвалила вашу гру у «Відблиску». Як ви взагалі до слави ставитесь?  

— У мене немає проблем з тим, що люди звертають увагу на мою творчість і хвалять

Так, я читав про себе в The Hollywood Reporter і в Variety — хороші відгуки надихають і мотивують. А скромність ні до чого доброго не призводить (всміхається).

А щодо «Оскара» — сподіватись треба завжди, але те, що ми номіновані — вже величезний успіх.

Фотографії з приватного архіву

За три роки боротьби з раком у чужій країні Світлана встигла знайти своєму колишньому чоловікові нову дружину, а 12-річному сину — мачуху. І навіть дати їй поради, як поводитися з ними і зі свекрухою. Світлана продовжувала консультувати як юристка, виконуючи роботу між сеансами хіміотерапії. Донатила на ЗСУ. А ще вона неочікувано… закохалась.

Участь в експерименті

Світлана хворіє понад 10 років, і на початку її лікування дало результат. Була ремісія. Але згодом стався рецидив, і в Україні шансів вже не дали. Тож подруга вирішила взяти участь в експериментальних клінічних дослідженнях нового препарату в Іспанії. Інформацію про це вона знайшла у фейсбуці, але каже, що такі дослідження проводяться постійно, треба тільки, щоб твій випадок підійшов. Завдяки цій ініціативі Світлані пощастило виграти понад три роки життя.

«Я не хотіла продавати квартиру, брати кредити, залишати дітей, чоловіка й свекруху без житла (адже ми мешкали разом), — розповідає Світлана. — Тому вирішила так: якщо мене беруть на дослідження препарату, якщо я підходжу, то поїду лікуватися. Якщо ні, просто помру вдома. Хоча мені дуже не хотілося, щоб рідні бачили мене немічною.

До того ж вже було витрачено чимало коштів на лікування, ми всі були виснажені. Відкривати збір я теж не хотіла. Але мої друзі та підписники допомогли зібрати кілька тисяч євро на квиток до Іспанії і життя там перші кілька місяців — поки знайду житло й трохи адаптуюсь».

Ті, хто бере участь у клінічних дослідженнях, нічого не платять за лікування, обстеження й аналізи. Навіть таксі, коли людині стає погано після хіміотерапії, оплачує фармкомпанія. Але харчування поза стінами лікарні та житло пацієнт оплачує сам. Препарат, який тестували на Світлані, ще не має назви — лише спеціальний номер. Але результати непогані, бо з метастазами і прогнозом максимум пів року вона прожила вже понад три.

— Скільки часу не давай, його все одно мало

— Приходить момент поставити крапку, — зізнається Світлана. — Мене бісять хештеги #ракдурак, я ніколи не слухаю порад про «бути на позитиві й боротися». Я прийняла свою ситуацію. Смерть — частина життя. Хочу, щоб на моих поминках було весело, всі згадували, якою життєрадісною я була, а ще голосно співали веселі пісні, зокрема «Калину».

Людей лякає відверта розмова про смерть

Але близькі жінки не поділяють її настрій, в їхньому погляді надто багато болю, а в словах — надії на диво, яке вже не станеться.

«Знаю, що моя донька дуже боїться побачити мене мертвою, тому не приїжджає, хоча в кожному її повідомленні «Мамо, я люблю тебе». Вона боїться відкрити месенджер і не отримати відповіді. Вирішила, що витримаю все це одна. Я сильна, я справлюсь.

Хочеться обговорити свою смерть з подругами, а вони затискають вуха руками

Кажуть: «Та тобі ж обіцяли 20 років»… Намагаюсь розповісти, що важливо для мене зараз, але мені це майже не дозволено — у нас не прийнято говорити про власну смерть з іншими людьми. Людей така відверта розмова дуже лякає».

В Іспанії побачення не проблема, навіть якщо ти помираєш

А ще Світлана любить поговорити про чоловіків. Каже, що лише в Іспанії чи не вперше відчула себе жінкою — бажаною попри все. 23 роки у шлюбі вона була подругою, мамою, надійним партнером. Ні, вона не нарікає на свій шлюб і вдячна чоловікові. Але якби не хвороба і не переїзд до Іспанії, вона б так ніколи й не відчула, що таке бути жінкою, якою захоплюються і носять на руках.  

«Мені робили компліменти навіть таксисти, коли я, виснажена, їхала на хімію. Зі мною знайомились чоловіки, незважаючи на мій смертельний діагноз. В Іспанії це ніколи не було проблемою, навіть коли я говорила, що помираю. «Ну, не завтра ж», — відповідали мені й запрошували на побачення.

Пару років тому Світлана зустріла красеня Хосе. Він був старший за подругу, але в гарній фізичній формі і вельми романтичний. Його не злякали ні смертельний діагноз, ні понівечені груди.

— Якщо щиро, то з ним був кращий секс у моєму житті. Я відчувала, що він у захваті від мене.

Йому подобався кожен сантиметр мого неідеального тіла

До переїзду в Іспанію чоловік Світлани був її першим і єдиним партнером. Вони разом зі школи. Тому паралельно зі щастям, яке вона відчувала від зустрічі з Хосе, прийшло почуття провини. Вона все розповіла чоловікові, вони домовились лишитися друзями. Ба більше — Світланка запропонувала йому зареєструватися на Тіндері, аби знайти нову жінку. А коли він це зробив і познайомив колишню з теперішньою, подруга написала листа цій новій обраниці, в якому розповіла свою історію.

— Не хотілося, аби вона думала, що відбиває чоловіка у жінки, яка помирає, — пояснює Світлана

І каже, що далі у своїх листах розповіла їй максимально про звички й особливості чоловіка, важливі нюанси щодо дітей і навіть свекрухи. За словами подруги, нова жінка виявилась чудовою людиною, яка прийняла і полюбила не тільки його, але й дітей. Світлана їй дуже вдячна. На душі стало спокійніше.

«Виявляється, ніколи не пізно закохатися, — продовжує Світлана. — Хочу, щоб кожна жінка про це пам‘ятала і не карала себе нещасливими стосунками. У жінки мають горіти очі, навіть якщо вона смертельно хвора. На жаль, зараз мені час помирати і я мушу відмовитись від цих чудових відчуттів на користь лікарняного ліжка. Але коли згадую, почуваюся щасливою».

Доглядати за хворою людиною для іспанців — важлива місія

Світлана охоче розповідає про хоспіс, в якому зараз знаходиться. Говорить, іспанці дуже доброзичливі і роблять свою роботу із задоволенням. Помити, зводити в туалет, нагодувати хвору людину для них — радість і важлива місія, яку вони виконують з любов'ю. А сусідка по палаті навіть приносить їй з кафе каву й розповідає, яких гарних чоловіків бачила по дорозі.

«Мене відвідують іспанські друзі, приносять шоколад. У мене гарне знеболювальне. Я не можу скаржитися на життя і дуже вдячна людям, які зі мною. Можливо, через те, що я люблю людей, вони завжди допомагають мені. Саме друзі у фейсбуці нещодавно знов зібрали кошти на квитки моїм дітям, коли лікарі повідомили, що настав час прощатися».

Сьогодні кожен день зі Світланою — це диво, яке я боюся злякати. Боюсь відкрити месенджер і не побачити повідомлення від неї. Отримую їх дедалі рідше — через хворобу подруга вже не має сил листуватися.

Але саме вона стала для мене прикладом того, що ніколи не пізно: кохати, допомагати, робити рішучі кроки, радіти життю. Як можна на хіміотерапії в’язати речі, аби потім продати їх яскравим іспанкам і донатити на українську армію. Як можна жити на €4 в день, знаходити стильні речі в секонд-хенді, носити на поголеній голові вінок і завжди сяяти усмішкою.

P.S. Днями Світлани не стало. Одними з останніх її слів були: «Чекаю на смерть, сиджу на попі рівно». Вона відійшла у засвіти уві сні. Її донька відправить її прах до Києва, який так любила її неймовірна мама.

Фотографії з приватного архіву героїні

Наталія Пономарчук виступала з найкращими оркестрами в Польщі, Іспанії, Португалії, Німеччині, США, Китаї, Литві, Туреччині, Мексиці тощо. Після російського вторгнення неповторність диригентського стилю Пономарчук оцінив Лондон. На початку цього року вона тричі диригувала Лондонським філармонічним оркестром, після чого отримала пропозицію увійти до складу міжнародної агенції, яка може допомогти просувати музичну Україну в світі. Разом з цим Наталія продовжує бути головним диригентом Київського камерного оркестру національної філармонії та щомісяця приїжджає диригувати до України.

«На початку війни мій світ став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним»

Оксана Гончарук: Пані Наталя, цьогоріч ви увійшли до складу міжнародної агенції IMG Artists, яка займається просуванням у світі найталановитіших музикантів та знакових оркестрів. Це стало результатом яскравих концертів, які ви мали з Лондонським філармонічним оркестром (LPO). Але в Лондон ви спочатку приїхали не з творчих причин…

Наталія Пономарчук: У травні 2022 року я отримала листа із запрошенням приїхати в Лондон, де мені запропонували захист.

Перші місяці війни я не полишала Київ і не мала намірів виїжджати. Ми з мамою мешкали в історичному будинку в центрі Києва, неподалік Майдану Незалежності. Під час обстрілів, бомбардувань і тривожних сирен спускалися у підвал, але старі приміщення під будинком, до яких вели напівзруйновані сходи, не нагадували укриття: там був лише один надто вузький вхід, а саме приміщення «прикрашало» складне переплетення труб з гарячою водою. Я розуміла: якщо прилетить, ми не виберемось звідти, тому мої думки були не про те, як поїхати з Києва, а як організувати ще один вихід з цього підвалу. Він існував, але був замурований і я підбурювала місцевих чоловіків його розчистити. Не вдалося.

У перші місяці війни (коли не було ППО — Ред.) у центрі Києва було вкрай небезпечно. І я стала шукати варіанти, куди можна було би переїхати. Ми з мамою і собакою спочатку вирушили до Львова, потім — до Польщі, де нам дуже допомогли, а вже звідти — до Німеччини, в Мюнхен. Мама і зараз мешкає там, тоді як мені згодом запропонували захист у Лондоні. Тож із жовтня 2022 я перебуваю у двох країнах: Україні та Великій Британії. Продовжую інтенсивно працювати у Національній філармонії України (НФУ), де кожного місяця диригую концерти з Київським камерним оркестром. Я будую наші спільні творчі плани й сподіваюся, що знаний в Україні камерний оркестр з часом стане також відомим за кордоном.  

— Коли і як після вторгнення ви зуміли повернутись до творчості?

— На початку повномасштабної війни я була настільки дезорієнтована, що жодних рішень прийняти не могла й ішла за хвилею подій. Мій світ на той момент став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним. Я просто намагалася вижити чисто психологічно й адаптуватися.  

Але мені поталанило — я зустріла фантастичних людей, які зробили все можливе й неможливе, щоб допомогти тим, хто втратив відчуття спокою, захищеності, сенсу надалі займатися мистецтвом.

І коли я побачила, скільки людей у світі сповідують схожі цінності й наскільки яро вони виступили проти насильства й несправедливості, то почала поступово повертатися до життя

Знову стала сталева. І тепер мені потрібно працювати не зупиняючись — аж до перемоги. Знаю, що займаюся тою справою, для якої була народжена. Зараз я отримала можливість робити ті творчі речі, про які мріяла багато років.

«Будь-яке відволікання на особисте життя для диригента — це мінус»

— У своєму житті ви диригували безліч концертів, але великий їх відсоток відбувся не в столиці і за кордоном. Чи правильно я розумію, що до певного часу жінка-диригент в Києві буквально не могла працювати, бо в цій сфері було дуже сильне чоловіче лоббі?

— У своїй творчій карʼєрі я ніколи не намагалася «прилаштуватись». Розуміла, що опанувати професію можна не в академічних класах, а за диригентським пультом з оркестром — займаючись щодня впродовж років.

Саме тому на останньому курсі консерваторії (зараз Національної Музичної Академії — Авт.) я підписала контракт на посаду головного диригента й художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії й поїхала з Києва. Три сезони очолювала досить великий колектив і, зізнаюсь, це були не найлегші мої роки (але водночас і безцінний досвід). Тож я одразу почала свою карʼєру з позиції головного диригента оркестру й ніколи не працювала помічником диригента або асистентом.

Що стосується жінок-диригентів, у кінці 90-х були чудові молоді диригентки Алла Кульбаба (нині диригентка Національної опери України — Авт.) та Вікторія Жадько. Але тоді їх було лише дві.

— У 90-х дівчині було важко вступити на симфонічне диригування?

— Важко. Приймальна комісія була змушена мене прийняти, бо я добре склала всі професійні іспити. Але я знаю, які коментарі дехто з приймальної комісії, яка складалася з професорів консерваторії, робив у мій бік. Як мені розповіли згодом, один з професорів сказав колегам:

— А давайте допоможемо дівчинці і поставимо їй два (непрохідний бал — Авт.). Ви ж всі тут чоловіки і знаєте, яке важке життя на неї чекає в цій професії, яка це собача робота і надскладне життя

Ця професія складна з багатьох причин. Психологічно — через те, що вимагає від людини фокусуватися на професії стовідсотково й безперервно. Диригенство важко суміщати із сімейними обовʼязками. Якщо маєш інтенсивний концертний графік, постійно багато подорожуєш — такий спосіб життя вимагає великої витрати енергії та часу і, звичайно, будь-яке відволікання на особисте життя — це мінус для професії диригента.

Хоча зараз стало трохи легше: великий відсоток питань щодо організації й розкладу роботи взяли на себе професійні організації, агенції. Прикладів  успішного поєднання професії і сімейного життя на сьогодні чимало, але, щиро кажучи, я все одно не знаю, як їм це вдається.

Адже все життя диригента вибудовується навколо професії, зосереджується на творчості й вимагає суворої внутрішньої дисципліни. Ця професія — або краще це «покликання» — асоціюється у мене зі служінням у храмі. По суті, це і є служіння у храмі Музики.

— Героїня фільму «Тар» — відома диригентка — говорить: «Наш єдиний дім — диригентський пульт. Ми усі живемо на валізах».

— Ну тут йдеться не про валізи, а про те, де ти більше відбуваєшся, чи можеш ти себе поділити між кількома найважливішими речами у своєму житті. Де центр тяжіння. У диригенстві він знаходиться у професії, і решта вже вибудовується навколо неї.

— Разом з тим ваше життя — це невпинна низка спроб дотягнутися до обрію…

— Головне щастя професії диригента — свобода.

Заради чого цій професії можна присвятити життя? Заради того, що обрій до тебе ніколи не наблизиться, бо він постійно веде тебе вперед

— В одному інтерв'ю ви сказали, що диригентам в музичних академіях потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти. Як ви навчились знаходити спільну мову з оркестром?

— А хто вам сказав, що я навчилась?

Велике питання — наскільки ти як диригент здатен викликати те найкраще, що музикант може зробити, і наскільки ти вправі обмежити його свободу.

Якщо більшість часу диригент буде займатися створенням так званої  «позитивної атмосфери» на репетиції, або іншими словами — будувати роботу на поверхневому позитиві, то вийде неправдивий театр. І це хибний шлях. Треба заглиблюватися, і там на глибині мати справу з речами, які потребують надзусиль.

Кожний музичний твір давався композитору через осяяння і надзусилля, часто через страждання й муки. Композитор проходив лабіринтом складних роздумів, почуттів, вкладав в музику щось таке, що іноді не міг пояснити навіть собі. І музикант має спочатку це побачити, відчути, а потім спробувати проявити, втілити через свій талант та майстерність, донести до слухача. А це ніколи не було легко...

Знаки на папері — це просто код, а розкодувати музику можна тільки живим серцем і майстерністю.

«Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті — ніхто не допоможе»

— Чи ви плануєте з Київським камерним оркестром (ККО) гастролі за кордон?

— Вочевидь, я мрію про гастролі і вважаю, що музиканту, оркестру  необхідно грати для різних аудиторій, на різних концертних майданчиках, зустрічатися з колегами з інших країн, обмінюватися досвідом.

Маю надію, що зміцнюючи свій музичний авторитет за кордоном, я зможу викликати цікавість до колективу, який очолюю, і залучити до співпраці міжнародний музичний менеджмент, меценатів, які зможуть підтримати творчі проєкти колективу. Сподіваюсь, що і Національна філармонія, до складу якої входить ККО, долучиться до організації гастрольного життя і спільними зусиллями ми досягнемо мети.

— Як ви оцінюєте нинішній рівень української культурної дипломатії?

— Під час війни українська музика стала звучати за кордоном досить потужно. Українські колективи виступають на престижних концертних майданчиках в Європі та Америці. На мій погляд, українську музику треба подавати на Заході в загальносвітовому контексті, вона повинна звучати в одному ряду з музикою композиторів інших країн. Не відокремлювати й не локалізувати, а показати нашу природню інтеграцію у світовий процес.

— Від кого повинна виходити ця ініціатива? Окремі піаністи, наприклад, американець Кевін Кеннер, включають твори Лятошинського в свій репертуар. Але як завести це в систему?

— Це питання повинно бути серйозно опрацьовано людьми, які займаються ідеологічним формуванням нашої держави, а вже за ними — музичним менеджментом за підтримкою держави. Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті, жодні зусилля не допоможуть змінити ситуацію докорінно.

Що саме потрібно? Щоб композиторам замовлялася музика театрами та великими концертними організаціями за кордоном, планувалася й усіляко (зокрема фінансово) підтримувалася участь наших колективів у відомих світових музичних фестивалях та форумах. Щоб твори українських композиторів видавалися світовими видавцями.

— Хотілося б, щоб ініціатива звучання українських композиторів за кордоном надходила не лише від наших музикантів, а й від іноземних.

— Для цього і потрібна держстратегія — тоді це буде мати тривалий резонанс, який призведе до мети. Можна взяти як приклад популяризацію польської музики. У Польщі феноменальна сучасна композиторська школа, але вона стала широко відомою у світі завдяки конкретним послідовним крокам зокрема держави.

Просування у світі нашої культурної спадщини, культурних досягнень сьогодення є вкрай важливою справою. Подивіться, чим займається століттями країна-агресор. Методично й агресивно просуває свою культурну спадщину по всьому світу. Останнім часом російські культурні меседжі взагалі перестали бути культурою, це вже чиста політика, це — зброя. У РФ дуже добре розуміють цінність культурного впливу.

Для України просування національного культурного продукту — це спосіб справжньої євроінтеграції. Ми це повинні зрозуміти та діяти.

— Працюючи за кордоном, ви вимушено стикаєтесь з російськими музикантами, бо їх всюди повно. Співачка Людмила Монастирська говорила, що неможливо відмовитися від усіх проєктів, де тернулось щось російське, бо так можна від всього відмовитись, а наше завдання все ж таки представляти Україну. Як вважаєте ви?

— Яку б я відповідь не дала, це потягне за собою не те що дискусію — які вже тут дискусії, коли йде війна, — а ворожнечу між нами, українцями. А я цього не хочу. Бо це є військові дії в ментальному плані. Від цих обговорювань люди тільки сильніше страждають.

Скажу лише, що в цій справі не повинно бути лекал, під які треба класти все і всіх. Просто треба бути уважними, бо росіяни весь час проводять свої ідеологічні акції під маскою культури. Організовують, наприклад, так звані  «концерти миру», в яких обовʼязково виконують російську музику, запрошують російських солістів, але шукають саме українського диригента, або з російським диригентом запрошують свідомо українського соліста. Зрозуміло, що такі ідеологічні концерти під час страшної війни й масових вбивств українців на нашій землі — аморальні.

Фотографії з приватного архіву

Українські актори Анастасія і Дмитро Рибалевські на початку великої війни вивезли чотирьох своїх дітей за кордон. Але через пів року зіркова родина повернулась, адже навіть сонячна Італія не змогла врятувати від травми переїзду й депресії. В Україні актори продовжили працювати на театральній сцені й зізнаються, що після вторгнення їхні стосунки змінились. 

«Ми зараз не можемо одне без одного, — каже Дмитро. — До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч».

Він — провідний актор одного з головних театрів країни, Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, на сцені завжди у ролі героя. В нього титульна роль в «Коріолані» за Шекспіром, він — Михайло з «Украденого щастя» Франка, Симон Хахава у «Кавказькому крейдяному колі» за Брехтом тощо.

Вона — палка, пристрасна й водночас ніжна Настя з Франкового «Украденого щастя», вдова з «Грека Зорби» за Казандзакісом, Марія з «Незрівнянної».

Свою історію біженства й кохання, яке рятує, Анастасія та Дмитро розповіли Sestry.

Життя у гримерках і притулках

Анастасія Рибалевська (Чумаченко): За день до повномасштабного вторгнення ми відправили наших чотирьох дітей на Західну Україну ― так підказала мені інтуїція. 24 лютого мали їхати на гастролі до Львова, але вранці нас розбудили друзі чоловіка, повідомивши новину. У роті пересохло. Було відчуття, що земля розійшлася під ногами. 

Дмитро Рибалевський: Добре, що Настя заздалегідь зібрала тривожні валізи. Спочатку ми не знали, що робити. Страшно було вийти на вулицю, бо не розуміли — чи росіяни вже танками їдуть, чи вже летять бомби. Переночували в кімнатах відпочинку театра імені Івана Франка, і тоді вже виїхали до дітей в гори. Через затори дорога затягнулась. 

Коли дістались до дітей, на душі стало легше. Вже на Західній Україні я став на облік військовозобов'язаних у місцевій громаді. 

Найскладнішим рішенням стало виїхати за кордон, рятуючи чотирьох дітей — трирічного Макара, п’ятирічну Марту, семирічного Марка й 12-річну Маргариту. 

Якось я грав у театрі в Ґданську і там мені запропонували тимчасовий прихисток. Ми виїхали до Польщі і десь місяць жили у Шекспірівському театрі — в облаштованій гримерці. Коли почався театральний сезон, поїхали далі, до Італії — як біженці. 

Оскільки з нами був наш кіт Джордан, всі не могли полетіти лоукостом. Я взяв максимум речей, аби Настя не тягнула їх на собі, і вирушив автобусом до Флоренції. Мене зустріла моя тітка Марія, яка вже багато років мешкає в Італії. Це моя далека родичка, тому ми намагалися звертатися до неї за допомогою по мінімуму. Саме тітка Марія дізналася, де нас можуть розмістити.

Італійці обіцяли найкращі умови. Але по факту виявилось, що ми можемо жити тільки в шелтерах (притулках — Ред.)

Анастасія: Багато хто, чуючи, що ми в Італії, реагував: «О, так вам там добре живеться»… Хоча насправді ми жили в жахливих умовах: погана вода, клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Коли розповіли господарю шелтера (німцю) про клопів, він відповів, що це ми їх привезли з війни. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, автівка. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни. 

У другому шелтері, куди ми переїхали через погані умови в першому, виявились воші. Довелось поголити голови хлопцям, а дівчатам обробити волосся, щоб позбавитись паразитів. 

В Італії діти пішли до місцевої школи, але паралельно навчались онлайн в українських. Включалися скайпом на уроки з поголеними головами. 

Війна психологічно вплинула на всіх наших дітей. Почалися заїкання, випадіння волосся, панічні атаки… Пригадую, ми зайшли в кімнату і побачили Марка на підлозі. Лежить і каже, що помирає. Середня донька тоді відчинила вікно і стала його заспокоювати. 

Дмитро: Як родина ми пережили тоді наші найважчі часи. Я готував їжу на родину — мене це відволікало. 

Анастасія: Ми намагалися триматися з усіх сил, але мене зрештою скосила депресія. Війна дуже погано впливає на нервову систему.

Коли я звернулась до лікаря зі скаргою, що не сплю вже тиждень, мені виписали ромашку й краплі валеріани

Відправляли до італійських психологів. Але як спілкуватися, якщо я не володію італійською? Я жила новинами з дому, лежала, страждала, плакала і чекала, коли ми повернемось.

Шевченко проти проросійського телебачення

Щоб подолати стрес, Дмитро шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато. 

Дмитро: Я знайшов щоденники Маріуполя. Ми переклали їх, додали вірші Шевченка, Унгаретті, особисті думки про війну, фотографії, музику, почали монологом Гамлета, зліпили все в логічну структуру і поїхали Тосканою з гастролями. Італійці у залах були шоковані, адже виявляється, їм не розповідали про все це по телебаченню. Вони не знали, які жахіття відбувалися в Україні насправді — італійські телеканали транслювали переважно російську пропаганду. Нас уважно слухали, а після виступу підходили й казали, що навіть якби Джакомо не читав італійською, вони б зрозуміли мої слова українською ― настільки емоційно ми все зробили. 

Я не міг стримувати сліз, читаючи фінальний вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» разом із щоденниками Маріуполя. Хто знав, що таких щоденників по всій Україні будуть тисячі…

Відчував, що мушу вертатись. І в жовтні ми прийняли рішення їхати додому. Першим вирушили ми з котом. Коли перетнув кордон, була масована атака. За кілька днів в Україну приїхали дружина й діти. 

Анастасія: Лише в рідній країні, незважаючи на небезпеку, ми відчули себе живими. Відразу звернулися до лікарів, нам виписали антидепресанти, ми пройшли сеанси психотерапії. Все це дійсно повернуло нас до життя. Депресія і панічні атаки зникли. 

Дмитро: Від початку війни дуже змінився глядач. Подорослішав, порозумнішав, став мудрішим. Чимало людей переоцінили своє життя і поставили його на нові рейки.

Анастасія: Театр став на часі як ніколи. У театрах ― справжні аншлаги. До війни такого не було. Люди дуже втомилися і хочуть віддушини, потребують зміни емоцій. 

Ми теж переосмислили життя. Якщо раніше переживали, що немає головних ролей, що не знімаємось у кіно, то тепер все це стало незначним. Головне, що ми живі. І здорові

Дмитро: Наші стосунки під час війни стали міцнішими. Ми тепер не можемо одне без одного. До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч.

Наші діти тепер також постійно разом з нами — до війни вони частіше були з нянею, тепер, можна сказати, виростають у театрі.

Як батьки чотирьох дітей маємо завдання підняти їх на ноги в Україні. Хочемо, щоб вони виросли й знали, громадянами якої країни є.

Сьогодні родина Рибалевських — впливові волонтери у сфері культури. Дмитро та Анастасія грають у благодійних виставах, кошти від яких скеровуються на потреби ЗСУ. Свою роботу в театрі Франка вони вважають частиною місії з пропагування української історії та культури. 

‍Досвід біженства навчив особливо цінувати тих, хто допомагає. Тому подружжя Рибалевських щиро дякує Катаржині Бродовській, Аґаті Гренді, трьом Ганнам та Олені Ормінській. Італійській родині Карло та Летиції, Джакомо Москато, меру Паганіко Алесандрі та віцеперфекту Мікеле Брей; Церкві Марії Терези і її працівникам Марії Грації та Барбарі.

Фотографії з приватного архіву героїв‍

Один з найуспішніших арт-проєктів воєнного часу в Україні — ретроспективна виставка «Алла Горська. Боривітер», яка пройшла цьогоріч в Українському домі й зібрала рекордну кількість глядачів. Куратором виставки, вплив якої на українське суспільство називають «загальнонаціональним катарсисом», стала художниця і мистецтвознавиця Олена Грозовська. Sestry поговорили з Оленою про стан українського мистецького ринку в часи війни, феномен виставки Алли Горської та російську культурну експансію в світі, яку слід сприймати як спецоперацію.

«Трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях»

Оксана Гончарук: Чому, на вашу думку, виставка Алли Горської стала в Україні сенсацією? Це ж не Ван Гог, щоб зацікавити стількох людей самим своїм іменем...

Олена Грозовська: Аллою Горською ми займалися не один рік, вивчали її творчість, створили архів українського неофіційного мистецтва, який називається Ukrainian Unofficial. Там зосереджені профайли художників Києва та Львова, які виходили за межі соцреалістичного канону. Алла Горська — одна із зірок такого мистецтва.

Це була не просто виставка, а своєрідне дослідження. В якому все зійшлося: і наша попередня робота, і те, що аукціонний дім «Дукат» співпрацював з потужною командою Українського дому. Складний простір будівлі був вдало обіграний. Вийшла історія, багата на сенси: крім візуального матеріалу, мав місце історичний контекст. А зараз люди спраглі, вони шукають відповідей на свої питання в минулому.

Людям резонувала історія з переслідуванням і вбивством Горської, а також із руйнуванням її мозаїк в Маріуполі російськими окупантами. Все це поцілило в нерв і відгукнулося. Зрештою за 1,5 місяці виставку відвідали близько 51 000 осіб — це рекорд для Українського дому

— Ви казали, що це було схоже на загальнонаціональний катарсис…

— Так, особливо в останні дні, коли люди зрозуміли, що треба встигнути, і на виставку йшов натовп людей. А скільки я бачила сліз на очах тих, хто виходив із зали Биківні… Знаєте, у нас не було завдання когось налякати чи розчулити, але це так працювало, бо люди пропускали все через себе. До того ж минуле пов'язане із сьогоденням, і трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях — з масовими похованнями вбитих і закатованих російськими окупантами українців.

І коли люди розуміють, що зло, яке було в 30-х роках, досі не покаране, що воно проросло і повернулося, наступає шок. Ця тяглість відчувається як зв’язок біографії однієї людини з великою історичною канвою

Успіх виставки тішить, разом з тим це — виклик, бо кожна наступна подія має бути теж на рівні. Зараз ми працюємо над новим проєктом, який, сподіваюсь, відбудеться наступного року — теж в Українському Домі. Покажемо кілька наших художників неофіційного спрямування, які працювали після Другої світової війни.  

«Зараз нам просто необхідні великі виставки на найкращих світових майданчиках, аби заявити про себе»

— На початку війни директор Ермітажу сказав, що виставки російського мистецтва — це також спецоперація та «великий культурний наступ». Чи відбувається він у світі зараз?

— Скільки буде існувати Росія, стільки триватиме ця спецоперація. Але чи не вперше її механізми вийшли назовні — тобто речі, які ми відчували на собі, але не до кінця усвідомлювали, зараз можна роздивитися.

На Заході люди їх не бачать, бо їхньої культури це напряму не стосується. Ми є найближчою жертвою і, власне, на крадіжці наших культури й ідентичності побудований цей монстр.

Для росіян важливо продовжувати нас нищити, оскільки наші історія й культура привласнені, і тільки знищивши свідка цих злочинів, вони зможуть продовжувати далі розповідати світові про свою нібито «великую русскую культуру»

На жаль, існує небагато платформ, з яких ми можемо про це говорити, але робити це необхідно, оскільки останні 15-20 років це явище набуло просто циклопічних розмірів.

— Ви слідкуєте за цими процесами?

— Так. Російська культурна експансія в світі безпрецедентна і це — усвідомлена політика. Величезна кількість російських виставок, які проходили в найкращих світових музеях, мали на меті демонструвати саме велич культури. У мене були публікації про те, що ми можемо протиставити росіянам, але цього виявилось недостатньо.

У 2018 році у Ватикані в соборі Святого Петра пройшла грандіозна виставка «Російський шлях. Від Діонісія до Малевича» за кураторства відомого російського мистецтвознавця Аркадія Іпполітова. І був репортаж, де Путін з Папою Римським цілували на виставці ікони. А це вже був анексований Крим, йшла війна в Україні, і росіянам хотілося розповісти, що вони просто «відроджують і повертають те, що їм належить по праву».

В експозиції при цьому були роботи Малевича й Крамського — тобто привласнених Росією українців! А сьогодні ми питаємо, чому Папа Римський артикулює абсолютно проросійські імперські речі. Та тому що робота ведеться роками й століттями. А ми зараз цю ситуацію в екстреному режимі намагаємося змінювати. Але для того, щоб її змінити, треба принаймні розуміти, як працює система мистецьких інституцій на Заході, з якими наративами туди виходити, як розповідати про себе. Росія давно це вивчає та застосовує для свого гібридного впливу.

Зараз у них це виходить гірше, адже непросто однією рукою вбивати людей, а іншою демонструвати «шедеври великоруської культури». Тому я буквально кричу, що сьогодні нам просто необхідні великі виставки, які б розповіли світові про нас із найкращих світових майданчиків.  

— Можете навести приклади співпраці України з міжнародними мистецькими інституціями під час війни?

— Ну наприклад, Національний художній музей возить світом свою виставку українського модерністського мистецтва. Але такого має бути більше.

Нас грабували і продовжують грабувати росіяни, але у нас є, що показати, адже наше мистецтво самобутнє. Виставка тієї ж Горської може бути цікавою на Заході. Так, вона має подаватись там в інших контекстах. Але сказати, щоб хтось із чиновників в Україні був зацікавлений показати Аллу Горську за кордоном, я не можу.

— Що ж робити, от ви нещодавно з Зеленським спілкувалися, то й розповіли б йому про відсутність стратегії у просуванні української культури…

— Так, Президент України з дружиною були на виставці Алли Горської. Мене як кураторку потішило, що виставка була оцінена на такому високому рівні. Але культурні стратегії — це не питання Президента, у нього для цього є Мінкульт. Президент не може розгрібати все в країні, адже має пріоритетні завдання. Інше питання, чому не працюють державні інституції.

— У порівнянні з росіянами, у яких вивезеними тільки з України шедеврами музеї забиті під самий дах, чи вистачить нам аргументів, щоб обставляти процес демонстрації нашої української неповторності?

— Ми навіть близько не можемо порівняти кількість робіт історичного значення в Україні з тим, що є у росіян. Імперія витягувала все з підконтрольних їй територій. Боже мій, скільки першорядних українських шедеврів знаходиться там у музеях... У Третьяковці, приміром, відділ старого мистецтва відкриває наш Димитрій Солунський, вкрадений після підриву Михайлівського Золотоверхого собору. І ніде не вказано, що це київська мозаїка, вивезена в Москву в 30-х роках на три місяці на зберігання. Вони мали повернути шедевр на батьківщину, але він осів у Москві, і зараз його подають як «шедевр русского искусства».

Я вже не кажу про всю археологію, яка тисячами артефактів представлена в російських музеях. Москва наче пилососом витягувала цінні речі з Чернігова й Київщини. Про це треба говорити, щоб на Заході Росію почали розглядали як колоніальну імперію, якою вона у світі чомусь не вважається.

Разом з тим у нас все ще чимало самобутнього мистецтва, яке варто показувати. Українська ікона — недосліджена й ще не відкрита світом. Наш фантастичний модернізм — так, робіт збереглося небагато, але навіть колекція НХМУ, що зараз мандрує за кордоном, викликає захват.

Бо на Заході не знали, що в Україні є свій національний модернізм такого рівня

Можна говорити також про післявоєнне мистецтво, тобто пізній модернізм 60-70-х — це теж дуже своєрідні філософії. Люди за залізною завісою створювали власні мистецькі світи — не схожі на інші. І на це є попит.

— Якби ви розмовляли з іноземцем і хотіли розповісти йому про наше мистецтво, з чого б ви почали? Щоб на людину «не в темі» це справило враження?

— Я б виходила з того, з ким саме говорю і який у співрозмовника бекграунд. Комусь я розповім про те, що у Софії Київській зберігся найповніший у світі ансамбль справжніх мозаїк та фресок XI століття. Комусь про український авангард, про Малевича, Екстер і Богомазова. Про потужну народну традицію, яка проросла у ХХ столітті феноменами Марії Приймаченко та Катерини Білокур. Про українське бароко. Про Пінзеля та Архипенка. А комусь розкажу про сучасних українських художників.

«Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись»

— На початку війни ви виїжджали з Києва?

— Ні, ми з чоловіком для себе ухвалили рішення залишитись, хоча в перші тижні Київ спорожнів і це було доволі моторошне видовище. Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись, але в жодному разі ці потвори не змусять нас поїхати, залишивши свою землю.

Все це страшно, а з іншого боку — цікаво. Цей досвід змінює людину і дає важливий дистанційний вимір, який в звичайному житті недоступний. Плюс такі події кристалізують розуміння, хто є хто поруч з тобою.

— Знаю, що у вас з чоловіком — відомими колекціонером і галеристом Леонідом Комським — є серйозна колекція українського мистецтва. Що сталося з нею після 24 лютого?

— Вона в надійному місці. Більшість робіт — це післявоєнне та сучасне українське мистецтво, а також твори українських художників-емігрантів ХХ століття.

— Чи є у вас зараз натхнення малювати?

— Перший рік я не малювала, а потім потроху стала відтавати. Іноді продаю свої роботи на благодійних аукціонах і це — мій внесок для хлопців на фронті. Також збираємо кошти на ЗСУ концертами (Олена також є засновницею та солісткою гурту «GrozovSka band» — Авт.).

— Жадан сказав, що писати про війну зарано, спочатку її треба прожити.

— Не можу себе віднести до когорти людей, які знали, що війна буде, адже мені здавалося, що люди не можуть бути настільки кровожерливими й дурними. Але вже за кілька років до повномасштабного вторгнення у моїй голові стали зʼявлятися страшні й дивні сюжети, які я не усвідомлювала. Чимало моїх робіт були про якісь жахи, темні, з важкою енергетикою. З’явилась військова тематика тощо. Тобто щось таки зріло підсвідомо, і я ці флюїди ловила.

— Який зараз настрій в українських художників і на художньому ринку?

— Арт-ринок дуже постраждав, кожен знаходить свої стратегії виживання. Але настрій у всіх такий: попри все, стиснувши зуби, працювати не перемогу та не піддаватися зневірі. І це важливо, бо оці останні масовані обстріли наших міст — вони для того, щоб люди зневірились, повтікали, склали лапки і просили про перемовини. Але ні.

На комерційних українських аукціонах ціни на окремих українських сучасних художників виросли і перевалили за 100 000 доларів

Українці зараз більше купують українське — це тренд. У людей стало менше статків, натомість прийшло усвідомлення цінності наших митців і майстрів.

Міжнародний ринок мистецтва, на жаль, поки оперує іншими цифрами. Наразі персоналій, яких можна віднести до кола топових інтернаціональних художників, в Україні немає.

I’m Fine як аватарка для українців

—  Сьогодні в українському арт-просторі відбуваються проривні речі, але це робиться на ентузіазмі окремих персон, тоді як держстратегії немає…

— Усвідомлена політика має бути хоча б для того, щоб те, що їде представляти Україну за кордоном, не девальвувало уявлення про неї. Скажімо відверто, іноді стаються речі, за які соромно. А бувають прориви, прицільні попадання в точку. Так нещодавно сталося на фестивалі Burning Man в Америці, де в пустелі Невада київський художник Олексій Сай представив свою роботу Iʼm fine.

— О, я її бачила. Це велетенська скульптура, складена з артефактів війни і це абсолютне потрапляння в ситуацію.

— Так, це гірка іронія, бо напис складений з розстріляних росіянами наших дорожніх знаків, але це про кожного з нас, про те, як ми, українці, оце Iʼm fine збираємо по шматочках у самих собі і як намагаємось хоч якось бути та відроджуватись. І саме тому така щира реакція, такий вау-ефект — люди оце Iʼm fine стали ставити собі на аватарки.

Сьогодні недостатньо просто мати мистецький твір. Бо ми живемо в епоху сторітелінгу — ти маєш розповісти про себе, достукатись до розуму та серця аудиторії.

Ми ще не розповіли світові свою історію: про сьогодення більш-менш знають в аспекті війни, а от хто ми, звідки, чому так сталося, що ми перебували в тіні імперії, і які по відношенню до нас застосовувались механізми гноблення і знищення нашої культури — це ще треба озвучити. Бо те, що нам за таких умов вдалося вижити — це диво. Яке відбулося саме завдяки нашій культурі.