Ірма Вітовська: «Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю»

Катерина Ротаренко — учасниця гуманітарного проєкту «На щиті», віськовослужбовиця 122-ї бригади позаштатної пошукової групи при Регіональному управлінні Сил ТРО «Підень». Разом з колегами вони працюють на деокупованих територіях — шукають загиблих зниклих безвісти воїнів. Катерина зізнається — кожна експедиція особлива. Не приховує, що не просто було звикнути до пошукової роботи. Був страх та відчай, які переборола. Переконана, що кожен полеглий український воїн повинен повернутися додому, щоб його похоронили з почестями на рідній землі.

Слідами бойових дій

За професію я ветеринар, але за фахом не працювала. До повномасштабної війни у мене було розмірене звичайне життя. Де я тільки не працювала — і в магазині продавчинею вишиванок, і в контактному зоопарку. Ближче до 25 років вирішила, що час знайти постійну роботу. Влаштувалася проєктним менеджером в одеську громадську організацію «Міжнародна асоціація “Євростратегія”». Виявилося, що її керівник, одесит Леонід Ігнатьєв, мав ще декілька інших організацій, зокрема Військово-історичний центр «Пам’ять і слава». З 2007 року вони займалися пошуком і перепоховання полеглих у Другій світовій війні в Одеській області. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його команду запросили приєднатися до гуманітарного проєкту Збройних сил Україні «На щиті». Завданням було пошук й повернення тіл загиблих воїнів. До команди доєдналася і я. У перше відрядження, у липні 2022-го, на звільнену від ворога Баштанку на Миколаївщині, мене брати не захотіли, пояснивши, що то небезпечно. Я допомагала команді збиратися в експедицію. Утім, вже у пошукову місію на Київщину у вересні 2022-го поїхала і я. Тоді перед групою стояло завдання з зірочками. Треба було перевірити декілька локацій, на яких вже працювали експерти, але знайшли не всі тіла.

Ми були у складі зведеної групи з представниками Генштабу, кінологами та саперами. Їздили різними населеними пунктами. Йшли слідами бойових дій. Вдалося знайти лише декілька кісточок. Саме там я вперше побачила, як виглядає територія, де була війна. 

Місія в деокупованому Ізюмі

Під час відрядження до деокупованого Ізюму на Харківщині, у жовтні 2022-го, я вперше побачила розкидані вздовж узбіччя тіла російських військових. Вони пролежали майже тиждень, вже почали розкладатися. Я досі не можу описати свої відчуття. Це був мікс страху і відторгнення.

На той момент я була у складі зведеної пошукової групи. Робила все, що просили. Насамперед — подавала білі пакети для тіл та підписувала їх маркерами. Мені диктували, що писати — дату, місце знаходження.

З того, що мене вразило, — обгорілі тіла, майже кістки, на які перед тим, як ми їх забирали, впав дощ. Цей запах неможливо передати. Він дуже специфічний

 Сівши у машину, зрозуміла, що мене трясе. Сморід стояв страшенний. Той  запах наче йшов за мною. Я його відчувала усюди. Була у шоковому стані. До цього з мертвими тілами я не стикалася. Так, у нас помирали рідні, але я навіть не підходила близько до гробу, не торкалася покійника. Я згадувала, як мама казала: «Аби не боятися покійника і щоб він тобі не снився, потримай його за ногу». Є таке повір'я. Так я і почала працювати — спочатку торкалась ноги загиблого.

На Ізюмщині ми дотримувалися світломаскування. Одного вечора повернувшись на базу всюди було темно. Ми ходили з ліхтариками. Пам'ятаю, як пішла в душ після робочого дня. Зайшовши до кабінки і закривши шторку, усвідомила, що мені страшно. Закривши очі, я бачила те, на що надивилася впродовж дня. Було немов у фільмах жахів. Тож я тоді сама себе запитала: «Катю, а ти зможеш з цим жити і взагалі працювати?». Мені вдалося домовитися із своїми думками і відчуттями. Після такого усвідомлення працювати стало легше. До кінця експедиції у нас було багато різних тіл — і поверхневі, і тих, що викопували, і обгорілі скелети з машин. Зараз вже немає відчуття, що хтось є поруч, коли я одна. Щоправда одного разу, коли я була на чергуванні, у мене чайник сам включився. Досі не знаю, що то було. Я всім казала, що, можливо, до мене приходили духи. Але відчуття страху не було. Я навпаки сказала вголос: «Ну, що ж, давай сядемо чайку поп'ємо». 

Коли нікого не знаходимо, засмучуюсь

Нашу роботу координує Центральне управління цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ. Вони формують групи і визначають термін відрядження. Це може бути від тижня до декількох місяців. До кожної поїздки ми ретельно готуємося. Намагаємося зібрати якомога більше інформації про напрямок, куди їхатимемо. Важливо з’ясувати, де був бій, що відбувалося на тій території. Не менш важливо знати, за яких умов зникли військовослужбовці. Ми прочісуємо кожну лісосмугу, кожен окоп. Піднімаємо дрони, оглядаємо поля. Звісно, бувають моменти, коли нікого не знаходимо, — і це засмучує. Якщо інформація підтверджується, що точно в цьому районі були загиблі, то на ті локації повертаємося не один раз. Результативність пошуків також залежить від погодних умов і сезону. Коли трава висока, обстежити кожен метр землі непросто.

Важко в спеку працювати, коли ти залазиш в танк і починаєш згрібати маленьким совком рештки кісток. Техніка на сонці розпечена. Тобі треба бути сконцентрованою на процесі, все майже одного кольору — сіре.

Деякі кістки не придатні для ДНК, але я однаково їх забираю, бо треба повернути все. Не можна лишати в залізі людину, яка там загинула, навіть її маленькі рештки. Вони мають бути забрані і передані рідним для поховання

Найкраще працювати взимку, коли немає трави і все видно.  Часом до пошуків залучаємо кінологів, опитуємо місцевих. Вони дають дуже багато інформації про те, де, коли і хто стояв. Щоправда, іноді є багато чуток. Наприклад, про те, що ось там росіяни камазами закопували людей. Ми їдемо, перевіряємо, а там виявляється навіть лопатою ніхто не копав. Однак все потребує перевірки. В групі завжди є сапери, які йдуть першими і перевіряють зону пошуку. Небезпека є завжди. Найбільше часу ми проводимо на деокупованій Херсонщині, вона дуже замінова.

Процедура поводження з тілами однакова — просто вони їдуть у різні міста. Військовослужбовці Збройних сил — до судово медичної експертизи, де поліція оформлює кримінальне провадження за фактом вбивства. Росіяни їдуть в окреме місце, де теж після проведення певних дій їх везуть на обмін. Це вже компетенція відділу репатріації.  

Ідентифікували за панорамними знімками зубів

Одного разу ми шукали тіло військового. Знали приблизне місце, де він залишився і був поранений, а потім загинув. З’ясувалося, що побратими відступаючи не мали змоги його забрати. Коли ж повернулися за ним, то не знайшли. Нам теж не вдалось з першого разу. Допомогли місцеві. Виявилося, що там були обстріли, і його тіло згоріло майже до попелу. Знадобився рік, аби його ідентифікувати. Було залучено багато експертів. ДНК так і не змогли взяти. Кістки відправляли на різні експертизи, але результату не було. Його особу вдалось встановити тільки за панорамними знімками зубів. Той хлопець був із Одеської області, разом з колегою ми їздили на його поховання. Дуже багато було зроблено, щоб його ідентифікувати. І це було одночасно і боляче, і радісно, що він не залишився десь похований як невідомий, а його змогли привезти до рідних і провести в останню путь. 

Іноді до нас звертаються рідні зниклих безвісти. Пишуть мені в соціальних мережах. Все, що я можу, це проконсультувати їх, що і як треба зробити. На сьогоднішній день більшість звернень стосуються зниклих безвісти на лінії бойового зіткнення. Туди пошукова група не поїде, бо ми можемо працювати тільки на деокупованій і більш менш спокійній території. Пошукові заходи — це не евакуація.

Ніхто не хоче приймати втрату

Мені завжди було важко знаходити молоді тіла. Запам’ятався випадок, коли під час пошукової операції на Херсонщині змогли ідентифікувати молоде тіло за жетоном. Ми знали його прізвище, ім'я і через пошук в інтернеті натрапили на публікації, в яких його шукала мати. У такі моменти дуже важко усвідомлювати, що його з надією шукають рідні, а ти вже знаєш, що він загинув.

Кожна така публікація, де пишуть «допоможіть знайти», — 50 на 50 — він або загинув, або у полоні. Рідні до останнього сподіваються, що таки в полоні

Ніхто не хоче вірити у смерть. Навіть якщо в них є всі підтвердження, ніхто не вірить, поки не побачать тіло. Ніхто не хоче приймати втрату.

Знаходити приємне навіть у найменших дрібницях

Коли ти працюєш зі смертю, розумієш, наскільки цінний кожен день життя, як треба встигати робити все вчасно. Я помітила, що якось по-особливому почала ставитись до найменших дрібниць. Тішуся навіть промінчикам сонця на траві. Частіше кажу рідним, що їх люблю. Оскільки я родом із Одеси, то після важких експедицій, повертаючись, просто йду до моря. Мені важливо побути одній і на природі. А ще — намагаюся описувати у щоденннику те, що я відчуваю і бачу. Хочу зберегти свої думки. І це теж свого роду додає сил.

Планів на майбутнє поки що не будую. Знаю лише одне, що після війни і надалі займатимуся пошуковою справою. Це час, якого ми чекаємо, бо зможемо повноцінно працювати. Ми маємо кожного нашого військового і військову повернути додому і поховати з почестями. Це наша місія.

Місто Суми розташоване приблизно за 30 кілометрів від кордону з Росією. Це дуже близько, особливо з точки зору відстані до місць, з яких запускають ракети в бік України. 

Сьогодні фронт війни починається одразу по той бік російського кордону. Це можна побачити в міському пейзажі, а також почути. Спочатку чути вибух, а вже потім повітряну тривогу. Системи раннього попередження не встигають вчасно зреагувати, а отже, вчасно попередити мешканців про загрозу, що наближається. 

Люди живуть у відчутті постійної небезпеки, від якої їх ніхто не може застерегти.

Коли обстріли без попередження стали сумним і страшним повсякденним явищем, міська влада вирішила призупинити стаціонарну роботу шкіл і повністю перейти на дистанційне навчання

«У деяких сім'ях по двоє-троє дітей, — розповідає директорка Ірина Шумило, — це небагаті сім'ї. Якщо в таких сім'ях є лише один комп'ютер, то вони не можуть собі дозволити дистанційне навчання. Якщо в такій сім'ї є лише один комп'ютер, вони не мають можливості ним користуватися, адже уроки тривають цілий день, в один і той самий час. Тому в більшості випадків діти підключаються з маминого чи татового телефону. Але це дуже ускладнює навчання.

Порожньо і глухо

На стіні, біля сходів, що ведуть до класів, була підготовлена графіка з важливими для розвитку дітей словами: сім'я, мотивація, мистецтво, майбутнє, мета, творчість. 

Поруч був приклеєний папірець зі словами «до укриття» та стрілкою, що вказувала шлях до підвалу. Вже під час повномасштабного вторгнення школу почали ремонтувати та пристосовувати до реалій війни. Сірий і похмурий підвал, який використовувався як бомбосховище, перетворився на приємний простір. 

— Ми організували мистецькі конкурси. Діти приносили свої роботи, які зараз прикрашають укриття, — розповідає Тетяна Подоляко, вчителька української мови. А були випадки, коли ми з дітьми спускалися в підвал і сиділи тут по шість-вісім годин, поки не минала небезпека. Це приміщення також підготовлене для проведення занять під час надзвичайних ситуацій. Але за рішенням влади навіть тут діти не можуть зустрічатися і навчатися.

Ми заглядаємо в підземний клас у притулку. На одній з лавок, перед відкритим комп'ютером, сидить маленький хлопчик, поруч з ним — вчителька. Йде урок англійської мови. Тетяна пошепки пояснює мені, що він учень з особливими потребами, який не зміг звикнути до навчання вдома, тому, як виняток, йому дозволили перебувати на території школи під час уроку. Але тільки в підвалі.

Але бувають випадки, коли дітям потрібно поговорити особисто — чи то зі шкільним психологом, чи то з учителем, якому вони довіряють. Дуже часто вони охочіше розповідають про свої проблеми шкільному персоналу, ніж батькам. А дітям зараз дуже важко, і вони все частіше звертаються за допомогою. Обмеження вдома, постійна загроза падіння ракет, постійний страх через війну, що триває, або, нарешті, родичі, які загинули на війні, смерть яких їм дуже важко зрозуміти або пережити...

А вчителі в школі завжди готові і чекають на своїх учнів. Вони не лише організовують корекційні заняття чи пояснюють незрозуміле на уроках, але й пропонують їм підтримку, просто розмовляючи з ними про їхні проблеми

Вони розмовляють по телефону або за допомогою відеодзвінків. Якщо цього вимагає ситуація, вони зустрічаються особисто в укритті.

— Я багато років працюю в освіті, — розповідає Тетяна Подоляко, — але настали такі часи, що наші зарплати просто смішні. Тому сьогодні в школах працюють справжні вчителі, а не ті, хто прийшов на заробітки. Сюди прийшли люди за покликом серця. Тому що роль вчителя полягає не тільки в тому, щоб навчити читати чи писати, а найголовніша місія вчителя — навчити дитину залишатися хорошою людиною в майбутньому, в якій би складній ситуації вона не опинилася.

Велика шкільна родина

Порожні шкільні коридори мають у собі щось моторошне і сумне. Скрипить підлога і відлунюють наші голоси. А адже від барвистих стін мав би відлунюватися дитячий сміх. 

Сьогоднішній сигнал повітряної тривоги перервав, серед іншого, урок інформатики. Викладачка цього предмету Вікторія Авраменко колись була тут ученицею, але через роки повернулася вже в іншій ролі. І таких випадків, коли учні та вчителі створюють цілі шкільні покоління, стає дедалі більше. Атмосфера школи більше схожа на велику родину, ніж на навчальний заклад. Зараз викладання інформатики — це справжній виклик у ці складні часи, адже як викладати цей предмет дітям дистанційно, не маючи можливості щось показати, надати технічну підтримку? 

— У нас тут є такий електронний щоденник, ціла система, де ми можемо задавати домашні завдання, писати коментарі, ставити оцінки, і до цього мають доступ і учні, і батьки, — Вікторія Авраменко показує довгий список презентацій та домашніх завдань, які були задані учням, — а якщо дитина не має можливості підключитися до онлайн-класів, ми намагаємося дати якомога більше матеріалу, вправ, щоб вона могла наздогнати самостійно.

На запитання, коли вона востаннє бачила учнів у своєму класі, Вікторія відповідає, що це було в травні цього року, коли ще було гібридне навчання — частина занять проходила в школі, а частина онлайн. Проте сльози самі собою навертаються на очі, коли вона дивиться на порожній коридор.

— Дітей зараз обмежують у всіх сферах їхнього життя. У них забирають не лише освіту, але й дитинство. Перед школою є дитячий майданчик, там давно нікого не було. Це дуже сумно. 

Ми віримо, що це скоро закінчиться

Вчителі вірять, що незабаром шкільні коридори знову наповняться дітьми, тож готуються до нового навчального року за їхньої відсутності. Вони самотужки ремонтують кімнату, де в невідомому майбутньому має з'явитися новий комп'ютерний клас. Вони ремонтують кімнату, не переймаючись тим, що поки що не мають комп'ютерів. 

— Працівники школи все ремонтують самі, бо ми не маємо ресурсів від міністерства, — каже директорка школи. Ми навіть надсилали запити в різні магазини, щоб дізнатися, чи немає у них чогось пошкодженого, можливо, порвався пакет і такий товар не придатний для продажу, і ми з радістю його візьмемо. І так, потроху, ми працюємо, починаючи з вересня. 

Також власними силами відремонтували кабінет хімії. На стінах висять дошки, кольорові рівняння хімічних реакцій, а на підлозі — вазонки з красивими квітами. Приміщення нагадує аудиторію з американських кампусів, вишукану в кожній деталі. Коридори та ванні кімнати також відремонтовані. Але найбільше мене вразила їдальня. Велике і чисте приміщення, з кількома рядами лавок і стільців, з картинами із зображенням їжі, фруктів і овочів. 

Ми почали готувати за меню, яке розробив сам Євген Клопотенко, — розповідає шкільна кухарка, — тільки нам немає для кого готувати

З січня 2022 року по всій Україні розпочалися зміни в системі харчування дітей у закладах освіти. Основне покращення мало полягати в тому, що діти їстимуть менше хліба, цукру та солі, натомість кількість овочів, м'яса та молочних продуктів у їхніх тарілках мала збільшитися. За зміни відповідав легендарний шеф-кухар Клопотенко, який приготував 160 зразкових страв. Серед них були, зокрема, запечена риба, херсонська юшка, салат з буряка та сухариків, курячий шніцель, банош або полтавський борщ. Однак зі шкільної кухні віє холодом порожніх казанів і сковорідок. Ніхто не знає, коли нарешті можна буде розпалити конфорки. Кухарка, трохи ніби з соромом в очах, майже пошепки розповідає, що знає, що деякі з дітей могли розраховувати лише на теплу і поживну їжу протягом дня в школі.

Відразу біля головного входу до школи знаходиться Стіна пам'яті. Невеличкий і невибагливий вівтар у синьо-жовтих кольорах вшановує пам'ять загиблих героїв, які були випускниками школи № 20 у Сумах. Вісім солдатів, які загинули під час повномасштабного вторгнення, дивляться на мене з невеликих фотографій. Поруч з ними стоїть невелика картонна коробка, куди діти та батьки можуть приносити подарунки для воїнів. Найчастіше це картини, цукерки або хустинки ручної роботи, які виконують роль оберегів і приносять удачу. 

— Я б дуже не хотіла додавати сюди більше фотографій, — каже Тетяна, її очі застигають від емоцій, — але ми знаємо, що багато наших випускників, багато наших хлопців зараз воюють на фронті.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Василь Стус був шанувальником польської і німецької культур

Перша міжнародна виставка, присвячена одному з найпотужніших українських поетів Василю Стусу, відкрилася восени у Берліні. Організували її берлінський Інститут Пілецького, Стус-Центр і Фонд Гайнріха Белля. Виставка розповідає європейцям історію борця за свободу і показує зв'язок з боротьбою, яка триває досі.

У наші дні українським поетам знову доводиться боротися за незалежність і виживання своєї нації. І цього разу чимало з них відклали пера, взяли до рук зброю і пішли в українську армію. Деякі з них на виставці читають вголос поезію Стуса.  

Мета виставки — не просто розповісти біографію, але спробувати також зрозуміти ту особливу силу, яка керувала поетом протягом життя («героями стають, а не народжуються»). 12 років Стус провів у неволі в таборах або на засланні, але він говорив і писав ясно за будь-яких обставин. 

Василь Стус був шанувальником німецької літератури. На жаль, поет так і не дізнався, скільки німецьких письменників неодноразово вимагали його звільнення з ув'язнення й вболівали за нього. 

До Польщі Стус також мав сентимент.

Він перекладав польську поезію, заохочував дружину і сина вивчати польську мову, передплачував польські журнали і з ентузіазмом підтримував польський рух «Солідарність», сподіваючись, що той надихне Східно-Центральну Європу й, зокрема, українців до єдності і протистояння комуністичній владі

Після смерті Стуса його любов до обох країн надихнула на співпрацю українські, польські та німецькі організації. До речі, у Варшаві в 2017 році іменем Стуса було названо сквер.

«Для нас було важливо не спаплюжити пам’ять Стуса»

‍Єва Якубовська, кураторка виставки, розповідає:

— Василь Стус — «моральний авторитет» нації, як каже його син Дмитро. Тому для нас стало великою відповідальністю зробити цю виставку якісно, не попсово, аби не спаплюжити пам'ять поета. 

Ідея виставки прийшла до Ганни Радзєйовської, директорки Інституту Пілецького. Вона сказала: «Я хочу, щоб про Василя Стуса дізналися в Берліні». Запропонувала мені стати кураторкою. Я ніколи до цього не керувала виставками, але погодилась.

Ганну вразила історія, насправді міфічна, про те, що у 1985 році німецький письменник і Нобелівський лауреат Гайнріх Белль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої Стус так і не отримав, бо загинув. Насправді це зробила українська діаспора. Тоді як Гайнріх Белль долучався до написання запитів, аби Стуса випустили з неволі. 

‍— Які були складнощі у створенні виставки?

— Основна складність — відсутність повного доступу до інформації. Особливо про те, що відбувалося з Василем під час другого ув'язнення. Його твори того часу було знищено.

‍— Чи був страх, що це не потрібно німецькій аудиторії?

— Ми фокусувалися на тому, що у світі все пов'язано. Втрата такої особистості, як Василь Стус — це втрата не лише України, а й Німеччини. Це добре розумів Гайнріх Белль. Тому і намагався сприяти звільненню Василя. У Стуса була неймовірна здатність об'єднувати навколо себе непересічних людей зі всього світу. 

Так, таборовий зошит Стуса врятували литовські дисиденти. Один із чоловіків передав його своїй дружині, яка змогла таємно винести рукопис із найбільш засекреченого колись радянського табору.

Останні вірші Стуса сильно відрізняються від усіх попередніх. Вони моторошні. На жаль, з них ми маємо тільки кілька уривків. Дисидент і політв'язень Василь Овсієнко, співкамерник Стуса, у своїх спогадах каже, що він сильно журиться, що не зміг вивчити ті вірші Стуса напам'ять. Він бачив їх перед їхнім знищенням. Власне, один зі шматків останнього вірша поета став епіграфом цієї виставки. Фінал у нього такий: «…Тож — до побачення — у просторі і — до побачення у часі».

‍— Маєте улюблені рядки поезії Василя Стуса?

— Мені дуже відгукується «Молитва». Прийняття ненависті, яка в тобі. Рядки, коли він просить Бога пробачити гнів, який у ньому живе, як на мене, актуальні для нас зараз. 

‍— Що вам подобається у вашій виставці найбільше?

— Наша команда. Навіть коли всі у Києві, то працюють в сучасних реаліях України: за відсутності електрики, інтернету, під вибухи. 

Виставка створювалася півтора року. Це довгі години пошуку, верифікація інформації, продумування концепції. Зазвичай біографічні виставки фактологічні та сухі. Ми прагнули зробити інакше — відтворити життя Стуса метафоричною мовою. 

Життя Василя Стуса дуже непросте, але не варто зациклюватися виключно на трагедії. Він — людина, яка створила важливі речі. За ним — багато життя. І ми хотіли це показати. Я би радила дивитися виставку кілька разів, бо чимало деталей і сенсів приховані. 

Завжди плачу, коли читаю цитати Валентини Попелюх, дружини поета, і самого Василя на стенді. Ми скомпоновали їхні рядки у діалог:

«Василь завжди співав. Зранку ще починав. В нього голос добрий був. Мені завжди якось тривожно на душі було, а він зранку встає і починає співати» (Валентина Попелюх, дружина Василя Стуса).

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї» (Василь Стус, чоловік Валентини Попелюх).

Вони мали сильний зв'язок. Це відчувається. На жаль, Валентина вже також померла — під час окупації Київської області у 2022 році. Дмитро Стус, син Василя і Валентини, каже: «Любов виявилася сильніша, ніж гармати. Вони нарешті зустрілися і знову разом». 

«На відкритті виставки стався наш особистий рекорд щодо кількості гостей за один вечір»

‍Патрік Шостак, керівник відділу комунікацій Інституту Пілецького й комунікаційний менеджер виставки, розповідає, що раніше майже нічого не знав про Стуса: 

— Кілька років тому читав про Стуса статтю, та тільки зараз зрозумів важливість цієї людини. Коли ж до нас прийшла Єва Якубовська і запропонувала робити виставку, мені ця ідея відразу сподобалася. Постать Стуса має стосунок не тільки до української, але також до польської і німецької історії. Це чудове поєднання, яке перегукується з головною темою нашого інституту. Для нас зв'язок Польщі, Німеччини й України дуже важливий. 

‍— Чи читали ви його вірші?

— Так. Твори Василя є і в німецькому, і в польському варіантах. Ці переклади зробили спеціально до нашої виставки. До цього існували тільки переклади на аматорському рівні.  

‍— Маєте улюблені рядки з віршів Василя Стуса?

— Навіть кілька. Він казав: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». Він бачив себе в Україні і з Україною — до кінця. Також мені запам'яталися його слова до сина. Якось так він казав: «Сину, іноді важливіше робити правильні речі. І пишатися тим, що ти можеш бути рольовою моделлю для інших». Загалом мені дуже до вподоби його філософія, яка базується на принциповості. Навіть якщо вона створює умови, несприятливі для існування. 

‍— Хто приходить на вашу виставку, присвячену Стусу?

— Час від часу ми робимо івенти на базі виставки. Показували фільм «Ваш Василь». Влаштували лекцію головної із дослідниць біографії Василя Стуса. На кожен івент у нас понад 100 реєстрацій. Люди різні: українці, німці, поляки, білоруси. Приїжджають з інших країн. Загалом ми дуже задоволені виставкою і тим, кого вона до нас приводить. 

На великому відкритті виставки про Стуса стався наш перший в житті аншлаг. Це був рекорд за кількістю гостей за один вечір. На відкритті були присутні сини Василя Стуса і Гайнріха Белля, на відеозв'язку з нами була міністерка культури Німеччини Клаудія Рот. 

‍— Маєте погані відгуки?

— Жодного. Одного разу чи то людина, чи то бот написав на фейсбуку: «Чому ви промотуєте цього українського націоналіста?» Ми посміхнулися й видалили той коментар. Бо це неправда. Василь Стус — патріот своєї країни. 

Часто ми чуємо відгуки на кшталт «Як це я не чув про Василя Стуса до цього?» або «Треба розповідати історію Василя Стуса частіше». Також чув думки, що ця виставка дала розуміння того, що російські та українські  дисиденти — абсолютно різні. І чому раніше ми не говорили про це? Риторичне питання. 

‍— Чи відчуваєте ви, що України у культурі Німеччини стало більше?

— Так. Простий приклад:

До 24 лютого 2022 року в книжкових магазинах Берліна можна було знайти 2-3 книжки про Україну. Після — почався справжній наплив. І ця тенденція продовжується

Якщо вам цікава, наприклад, історія України, в берлінських книжкових магазинах зараз можна знайти досить великий вибір книжок на цю тему. Про українську культуру — так само. 

Взагалі ініціатив, пов'язаних з Україною, стало більше. Ми, напркилад, робили презентацію книжки Максима Еріставі «Українська деколонізація: нерозказані історії ромів». Також маємо окремий проєкт «Воля UA». У травні 2023 року біля Бранденбурзьких воріт разом з Євою Якубовською ми організовували перформативну інсталяцію «День пам'яті жертв комуністичних репресій». Метою цього івенту було показати найабсурдніші фрагменти міського ландшафту Берліна, які все ще передають наративи, висунуті комуністичним тоталітарним режимом. Відвідувачі дізналися, що навіть у відомих туристичних місцях досі можна помітити символи, що проголошують «славу Сталіну». 

Ми відчуваємо, що української культури та історії стало більше в Німеччині. І це добре, адже так ми можемо краще зрозуміти Україну і те, як їй допомогти у цій страшній війні. Недарма Тімоті Снайдер зауважив: «Якщо ми хочемо зрозуміти війну в Україні і чому вона має значення для світу, ми повинні знати її історію».

‍Виставка, присвячена Василю Стусу, працюватиме до 31.05.2025 в Інституті Пілецького за адресою: Pariser Pl. 4a, 10117 Berlin‍