Ексклюзив
20
хв

Півмільйонне місто-пастка: 100 тисяч зниклих та загиблих від рук окупантів. Чи був шанс на порятунок?‍

«Я ніколи не перестану думати, що мені не вдалося врятувати всіх», - каже Катерина Сухомлинова, яка допомагала людям у Маріуполі в перші 20 днів великої війни

Оксана Щирба

Діти ходять серед зруйнованих росіянами будівель окупованого Маріуполя, травень 2022 року.  Фото: AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Росіяни з перших днів великої війни оточили місто. У жилетів Маріуполя майже не було шансу виїхати, розповідає маріупольчанка Катерина Сухомлинова виданню Sestry. 

Вона депутатка міськради, рятувальниця, волонтерка, координаторка Центру імені Лемкіна, який документує російські воєнні злочини в Україні. Катерина й сьогодні картається, що не всіх змогла витягти з пекла. Як це – бачити тіла загиблих вздовж доріг, розбомблені будинки, поранених дітей та їхніх вбитих батьків? Вона щоразу роздирає власні рани, коли про це розповідає, але розповідає, бо винні у вбивствах сотень тисяч мирних людей мають бути покарані. Світ мусить знати трагедію Маріуполя, міста над Чорним морем, де до війни жили 540 тисяч людей. 

Катерина дала перші свідчення про злочини Росії. Важливо, щоб інші свідки не мовчали. 

Катерина Сухомлинова рятувала людей в Маріуполі на початку великої війни. Фото: архів героїні

«Люди тижнями у муках помирали під завалами будинків від голоду, холоду і ран»

Оксана Щирба: Катерино, що відбувалося в Маріуполі з 24 лютого 2022-го?

Катерина Сухомлинова: У перші дні повномасштабної війни Росії я щодня їздила містом. Ми з донькою навчали маріупольців надавати першу допомогу. Так до початку березня. Швидка допомога ще справлялась.

Чоловік Катерини та поліцейський допомагають евакуювати людину на візочку, березень 2022 року, Маріуполь. Фото: архів героїні

На 2-3 день війни  ми з чоловіком в супроводі поліції почали вивозити сильно постраждалих, немічних і літніх людей, осіб з інвалідністю. Був мороз, вони сиділи у квартирах без вікон. Люди шоковані, потрібно було їх одягнути, знайти документи. Вивозили до поліції, звідти – до родичів, лікарні, чи укриття.

Катерина з донькою, рятувальник ДСНС, кінець лютого 2022 року. Це короткий вишкіл з невідкладної допомоги у волонтерському центрі «ХАЛАБУДА», заснованому Дмитром Чичерею в Маріуполі. Фото: архів героїні

ОЩ: Укриття не були переповнені?

КС: Було вільно у перші дні. Тотальне бомбардування лівобережжя Маріуполя почалося наприкінці лютого, і тоді вже тікали до всіх підвалів. Не залишалось навіть місця поставити рятувальний рюкзак, щоб надати допомогу. Кількість поранених збільшувалась. Маріуполь за кілька днів опинився в оточенні, можливості виїхати у цивільних не було. Звучали заклики місцевої влади, військового командування зберігати спокій, мовляв, все під контролем. Люди повірили, були готові чинити опір, багато хто пішов у територіальну оборону. Тоді навіть не вистачало зброї, щоб видати всім добровольцям. 

Найкомфортніші підвали, облаштовані Дмитром Чичерею і командою «ХАЛАБУДИ» в лютому 2022 року в Маріуполі. Фото: архів героїні

Ворог знищував спочатку лівий берег Маріуполя. Перший тиждень росіяни не бомбардували завод «Азовсталь». А вже через тиждень Маріуполь так сильно бомбардували, що жителі не могли виїхати.

З мого району протягом перших тижнів виїхала лише третина мешканців. Коли прилітало у багатоповерхівку, були десятки загиблих і поранених. 

Люди тижнями у муках помирали під завалами зруйнованих будинків – від голоду, холоду і ран. Ти йдеш вулицею і бачиш велику кількість мертвих людей. 

Переховуючись у підвалах тижнями, люди не знали, що відбувається. Наважувались вийти і проявляли агресію. Я була в оранжевій камізельці рятувальника. Пригадую, якась жінка мене смикала і кричала: «Чому ви не прибираєте трупи? Що відбувається?». Я намагалася пояснити, що якщо займусь мертвими, то не допоможу живим. 

«Перед великою війною влада Маріуполя вирішувала…комунальні питання»

ОЩ: Що робила місцева влада?

КС: Вражала безпечність нашої влади, через яку велика кількість людей залишилась в місті. На останній сесії міськради, перед повномасштабним вторгненням Росії, я запитувала у мера міста про ризики – адже Путін визнав так звані ЛНР і ДНР в межах областей. Та тоді міськрада обговорювала… комунальні питання. 

На 16 березня налічувалось вже більше 20 тисяч загиблих цивільних. Я бачила на лівому березі вздовж доріг лежали тіла цивільних. Мої маршрути щодня змінювались: там де їхала вчора, наступного дня на дорозі виявляла кратер, доводилось об'їжджати. 

Опалення, їжа та вода закінчилась. Літні люди помирали у квартирах та підвалах. Як я прогнозувала, за таких умов буде більше 100 тисяч зниклих безвісти та загиблих, що ймовірно так і є.

ОЩ: Обґрунтуйте, будь ласка, чому Ви вважаєте, що загиблих та зниклих безвісти може бути 100 тисяч? Адже офіційних даних досі немає. На жовтень 2023 року, за словами мера міста Вадима Бойченка, у Маріуполі залишилось проживати 120 тис. містян, і ще 6% виїхали в бік Росії, а 200 тис. вдалось евакуювати. У місті досі знаходять стихійні поховання початку війни.

КС: Нескладно підрахувати, що з півмільонного міста якраз 100 тис. населення – десь в «підвішеному стані». А це відповідає моїм підрахункам.

На жаль, місцева влада досі спирається на приблизну, орієнтовну цифру в 22 тисячі загиблих – це дані білінгу весни 2022 року. Після цього було ще кілька білінгів, де цифри в декілька разів більші. Прикро, що місцева влада і влада України замовчують реальні дані загиблих. Про це треба кричати! Якщо страшного геноциду Маріуполя не бачить Україна, то як докричатися до світу?

Могили мирних жителів у дворі біля багатоповерхівки у Маріуполі, 31 березня 2022 року. Фото: Alexander Ermochenko / Reuters / Forum

Ніхто не скидає відповідальності з Путіна, росіян за злочини. Але є частина відповідальності на владі. Мер Маріуполя в перші дні війни покинув місто, сидів у Запоріжжі і запевняв маріупольців: все добре, тримайтесь, все під контролем. За місяці до інвазії розвідки всього світу говорили про можливе вторгнення. Але влада не сказала відверто: якщо ви маєте можливість, поїдьте до родичів в інші регіони. І люди опинились у пастці, під бомбардуваннями, коли не було можливості домовитись про зелені коридори з росіянами. До війни в Маріуполі проживало 540 тисяч громадян.

«Дівчинка була поранена. За 8 метрів лежала в калюжі крові її мама»

ОЩ: Яка історія початку війни Вам врізалась у пам'ять? 

КС: Всі дні сплелись у один безкінечний пекельний день. Найбільше запам'яталась дівчинка-підліток, яку я врятувала 15 березня, в останній день перебування на лівому березі міста. За день до того везла в пологовий будинок вагітну двійнею, двоє її діток залишилось у підвалі з сусідами. Потім я часто думала, чи зустрілась ця мама зі своїми дітками? Навіть не знаю, чи змогла ця жінка народити після того, як три тижні просиділа у підвалі. Лівобережний пологовий був у жахливому стані.

Близько 200 чоловік у підвалі: вагітні, породіллі, лікарі, їхні сім'ї, люди з прилеглих будинків, які ховалися від обстрілів. Пального, їжі  та води не було. Окупанти стріляли по цивільних, які йшли з пластиковими пляшками і каністрами по воду.

Коли я привезла цю вагітну, мені сказали, що будуть важкі пологи, а в них лише один інкубатор, друга дитина може загинути. Їхати в інший пологовий я не могла, бо довелося б проїхати комбінат «Азовсталь», який вже сильно бомбили росіяни. Я пояснила лікарям, що ми можемо загинути в цій подорожі. І вони прийняли її. 

Наступного дня я везла у пологовий їжу з волонтерського центру «Халабуда», який заснував Дмитро Чичера. Він врятував багато життів, а сам вважається безвісти зниклим. Його прізвища немає в жодних списках. Я везла в пологовий трохи їжі, хліба і пляцки-лаваші. Їх випікання організував Дмитро і люди з вірменської спільноти. В дорозі зрозуміла, що лівий берег заблоковано. Біля розбомбленого комунального підприємства залишила машину, взяла рюкзак і пішла. 

Побачила дівчинку 15-16 років, її звали Лєра. Вона сиділа біля розбомленої машини, де був її вітчим без ознак життя. За 8 метрів від машини лежала в калюжі крові мама Лєри. Сама дівчинка була поранена, в неї звисала одна ручка. Її мама була жива, та я розуміла, що не врятую двох. Потрібно було йти пішки. Бомбили постійно. 

Автівка Катерини, яка врятувала десятки життів і вивезла з пекла окупації. Волонтерка й зараз їздить цією машиною. Фото: архів героїні

Мама дитини попросила взяти її рюкзак з документами, сказала, що там є гроші й трохи їжі. Мені довелося тягнути цю дитину, дістались до перших будинків. Зайшли в під’їзд. Розрізала закривавлену толстовку дівчинки, перев'язала руку. Відвернула толстовку, відкрилось поранення шиї осколком. Вона втратила багато крові. На щастя, залишився останній компрес для ампутантів. Намотала його, швидко одягнула Лєру, бо був мороз –10. Дитина худенька, маленька, втрачала свідомість. Я не знала як під обстрілами дотягти її до лікарні. Розуміла, що ніколи собі не пробачу, якщо дитина замерзне і помре від втрати крові. Вздовж дороги лежали геть понівечені загиблі, без частин тіла. Бог дав мені сил, донесла. Коли передала Лєру лікарям, то залишила в кишені толстовки свій номер телефону і соцмережі. Того ж дня я повернулася до місця, звідки забрала Лєру. Шукала її маму. Не знайшла. 

ОЩ: Чи знайшла Вас Лєра?

КС: Так, подякувала, що я її врятувала. Маму, на щастя, теж врятували. 

«Вони кричали: “Аллах акбар” і в цьому чулося ми будемо різати вас, гвалтувати»

ОЩ: Від чого стигла кров у жилах тоді в Маріуполі?

КС: Я пригадую, як чеченці на лівому березі вночі кричали: «Аллах акбар». Ти сидиш і чуєш, у цьому їхньому «аллах акбар», що ми вас будемо різати як баранів, будемо гвалтувати. Я хоча б орієнтувалась, де лінія фронту. Уявіть, що відчували  люди, які не мали жодної інформації, тижнями сиділи в підвалах. Стигне кров, від холоду і від жаху невідомості, що з тобою буде далі.

Пізніше я слухала історії про їх тортури, знущання, згвалтування жінок.

ОЩ: Це неможливо слухати без сліз. Коли рятували людей, бачили всі жахіття, що Вас тримало? 

КС: Як рятувальник з досвідом раніше бачила ураження військового характеру, багато жахливих ДТП. Думала, що готова, та виявилось, що ні.

Я собі придумала, що перебуваю у великій мильній бульбашці. І за тою бульбашкою я простягаю руки у війну, яка пахне горілою гумою, потом в підвалах, сечею; яка має трупний запах, запах липкої солодкої крові… 

ОЩ: Про щось шкодуєте?

КС: Тільки про одне, що моїй 17-річній доньці довелося бачити це. Пропозицію виїхати на початку з кимось іншим вона відкинула. 

«Брудні й смердючі ми обдурили окупантів на блокпосту»

ОЩ: Коли Ви виїхали з Маріуполя?

КС: 15 березня лівий берег був окупований. Вранці 16 березня я поїхала у волонтерський центр…Сподівалася, що до нас дійде ще кілька військових бригад, будемо тримати оборону Маріуполя. Коли я востаннє побачилася з Дмитром Чечерею, керівником волонтерського простору «Халабуда», він сказав, що вже йдуть бої на площі Свободи. Я розуміла хто я (депутат і волонтер з 2014 року). Понад усе хвилювалася за доньку.

Прийняла рішення виїхати. Це був хаотичний виїзд – зі мною була донька і ще двоє дівчат-підлітків, ще одна родина, загалом нас було семеро в авто. Понад морем, вузенькими вуличками нам вдалося залишити місто. Ми їхали маленькими селами, які зараз  в окупації. Я дуже вдячна людям, які дали нічліг, помитися. Я не дозволяла дівчатам мити волосся, обличчя. Мили тіло і одягали брудний одяг. Ця стратегія допомогла, брудні й смердючі ми не привертали увагу окупантів. Наші речі були в безпорядку. У кого були гарно складені речі, їх дуже ретельно перевіряли.

Песик Макс їде з родиною Катерини з окупації. Навіть його трясло від росіян. Та він мовчав, коли треба було ховатися. 16 березня 2022 року, дорога з оточеного Маріуполя. Фото: архів героїні

 «Я розповідаю європейцям прості шокуючі факти. Як одного дня я не змогла напитись води і намагалась їсти лід»

ОЩ: Зараз Ви працюєте у Центрі імені Рафала Лемкіна, який створено варшавським інститутом імені Пілецького. Центр збирає і фіксує докази про російські воєнні злочини на території України. Ви першою відкрито дали свідчення центру. Як прийняли таке рішення?

КС: Скажу відверто: я не збиралася свідчити. Друзі переконали мене не мовчати. В Польщу їхала на три тижні розповісти світу про те, що я бачила. А потім прийняла рішення свідчити. Спочатку я дуже плакала, мені було важко. Люди з Мальтійського ордену запросили  мене з донькою до себе. Вони познайомили мене з директоркою Інституту Пілецького. Інститут надавав підтримку, фінансував поїздки в інші країни. Були запрошення від громадських, волонтерських організацій, які я знала з 2014 року. Ми їздимо, розповідаємо, проводимо конференції за підтримки Інституту, збираємо свідчення. 

Я вивалюю європейцям на стіл факти про наших полонених хлопців з Оленівки, яких катували, четвертували, випатрали і спалили. 

Я намагаюся простими словами донести людям, які сидять в теплі зі склянкою води, що це справжня війна. Я кажу, що теж була вдома, пила таку саму воду на кухні. Але настав день, коли я не змогла випити води. У моїй оселі вибило вікна. У відрі замерзла вода. Я довбала ножем ту воду, намагалася смоктати лід. Такі прості речі їх шокують. Я їм кажу: сьогодні ракети падають на українські міста, а завтра можуть прилетіти в європейські. 

Катерина з донькою заходять у підвал. Маріуполь, березнь 2022 року. Фото: архів героїні

Я відчула сили звертатися до таких людей, як я, тих, хто був вимушений залишити свої домівки. Переконую, що важливо свідчити про злочини Росії, щоб ворога, який чинить геноцид на нашій території, перемогли не лише на полі бою, а й юридично. Має настати історична справедливість. Українці можуть свідчити в будь-якій країні світу. 

«База свідчень російських злочинів потрібна зараз. Сподіваюсь, до неї отримають доступ правники, науковці, міжнародні комісії»

ОЩ: Чим  важливий збір свідчень, яким займається Центр Лемкіна

КС: Люди надають свідчення без присяги. Це не прокуратура, де потрібна присяга – про свідчення під присягою не можна говорити до завершення юридичних процесів. А судові процеси можуть затягуватися на десятки років. До свідчень, зібраних Центром Лемкіна, доступ надаватиметься після обробки та анонімізації. Це, наприклад, фільми, які ми робимо. Нещодавно був представлений фільм «Херсон» – про цивільних в’язнів, яких утримує Росія (на сьогодні їх приблизно 25 тисяч). 

Світлиця – до початку інвазії тут діти мали заняття, екскурсії. Під час війни це був пункт допомоги, сюди приходили люди, звали на допомогу. Березень 2022 року. Фото: архів героїні

Свідчення надаються у формі анкети. Якщо людина не може це описувати, то є варіант надати аудіо чи відео свідчення. Усі вони транскрибуються – переводяться у текст і перекладаються кількома мовами. Формується архів, електронна база. До цієї бази, думаю, вже  наступного року будуть мати доступ науковці, правники, міжнародні комісії. За кілька років, кожен зможе ознайомитися з цими матеріалами. 

Все, що залишилось від Світлиці та будинку за нею. Березень 2022 року. Фото: архів героїні

ОЩ: Як вдається переконувати людей давати свідчення?

КС: Чим далі – тим складніше.  На сьогодні зібрано близько 1500 тисяч  свідчень: приблизно 800 анкет, а решта – це аудіо- і відеозаписи, інші документи. Максимальну кількість ми зібрали за перший рік, «по гарячих слідах». Багато людей свідчили, що змушені були на російських блокпостах підписувати різні документи, надаючи неправдиву інформацію про українських військовослужбовців. Це вони робили, щоб вижити. Я розумію, що якби мене росіяни ідентифікували на якомусь з блокпостів, а поруч була моя донька, то мої свідчення, там на місці, були би зовсім іншими.

Публічність допомагає, бо мене знає чимало маріупольців. Тому багато людей з Маріуполя погоджується свідчити. Довіряючи мені, їм легше повірити організації.

Головне – надати людині рівень безпеки, який вона потребує. Наприклад, це може бути анонімно. Якщо людина може говорити відкрито, підключаємо ЗМІ різних країн – вдячні Інституту Пілецького за цю допомогу.

Дуже болюча тема – наші полонені. Військові ще потрапляють у якісь списки, а з цивільними історія дуже важка. Не існує жодного  механізму повернення таких людей, Росія не підтверджує свої злочини, зокрема незаконне утримання людей в приміщеннях, катування, моріння голодом.

Кількість цивільних полонених може сягати 25 тисяч. Масштаби трагедії, коли ми навіть не можемо ідентифікувати осіб, вражає. Якщо військових міняють десятками, то цивільних – одиниці. Є випадки, коли над цивільними більше знущаються. Інколи люди дають такі свідчення, що стає зрозуміло: дна там (у росіян – ред.) немає. Це нелюди. Як можна  вбивати людей тільки за те, що вони українці? Кожна людина, яка виїжджає з окупації, каже, що не дай боже запідозрять, що ти українець.

«Ще довго доставатимемо закатованих людей на звільнених територіях»

 ОЩ: Де можна буде використати матеріали, які Ви збираєте?

КС: В судових процесах. Світу доведеться довго оцінювати масштаби трагедії в Україні. Ми ще будемо дуже довго діставати закатованих людей – з підвалів на деокупованих територіях. 

На жаль, в Маріуполі багатьох не знайдемо: ці нелюди замітають сліди своїх злочинів, залишки зруйнованих будинків разом з останками людей вивозять в невідомому напрямку.

ОЩ: Чи свідчили люди з окупації?

КС: Ми збираємо свідчення  і дистанційно – незалежно від того, в якій країні перебуває людина. Якщо є інтернет, це можливо. Були випадки свідчень з окупації, але треба бути впевненими, що ніхто не почує і не відстежить. 

«Свідчення про російські злочини можна дати онлайн, з будь-якої країни» 

ОЩ: Як відбувається сама процедура?

КС: Є анкета, розроблена фахівцями. Свідок в довільній формі може викласти власне бачення війни. Стосовно воєнних злочинів нас цікавлять факти – дати, локації, місця. Далі йдуть питання про види злочинів (масові страти, депортація, сексуальне насильство, мародерство, бомбардування будинків, цивільної інфраструктури). Людина має дати згоду або незгоду, щоб в подальшому Інститут знав, чи може використовувати ім’я та особисті дані. 

ОЩ: Якими можуть бути наслідки документування цих злочинів?

КС: Я впевнена, що світ об’єднається, щоб покарати Росію. Це справедливість для замучених та вбитих. Це історична памʼять. Це відбудова наших міст за рахунок РФ, репарації за насильство, у тому числі сексуальне. Про це говориться дуже мало, жертви  рідко погоджуються свідчити. Інколи потрібні роки, щоб жертва погодилася поділитися. Я нещодавно почула історію, яка вразила. Жінці більше 70 років, вона вчителька, до неї вломився  росіянин, вдарив її тричі в обличчя і ґвалтував всю ніч. Це нелюд. Жінка надала свідчення. Таких історій тисячі. В Інституті одиниці таких свідчень, в Україні ці жінки об’єдналися в асоціацію. Їх кілька сотень – постраждалих від сексуального насильства, які вирішили не мовчати. Світ має добитися, щоб кожній родині, яка постраждала, надавали компенсації впродовж усього життя.

Могили, які зʼявились з початку російської окупації на кладовищі Маріуполя. Більшість з них позначені лише номером. 16.11.2022, Фото: AP/East News

Від редакції онлайн-журналу Sestry: ми як видання є відкритими для того, щоб розповідати про воєнні злочини Росії в Україні, про жертв цих злочинів. Ми розповідаємо про діяльність організацій, які збирають свідчення людей, факти, документи. Це дуже важлива місія не лише правників, медіа, громадян, а й всього суспільства: винні повинні відповісти, а для цього потрібні свідчення. Якщо ви маєте такі факти, будь ласка, пишіть на пошту редакції: [email protected]  

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Буча 2022 щоденник з окупації свідки війни геноцид Ірпінь

27 лютого 2022 року

«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого. 

До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи. 

Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися». 

Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:

«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами. 

Російські війська увійшли в Бучу. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно. 

Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови.

Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро

Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище,  свіже, ще палаюче.

Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»

5 березня 2022 року

«У цей день до нас прийшли. 

Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».

За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого... 

«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.

5 березня під вечір стало на диво тихо. 

Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло. 

Страшне розуміння прийшло не одразу. 

Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого. 

Окупація Бучі військами РФ. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано. 

Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Ми почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві. 

Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!» 

Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»

Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?» 

Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці

Окупація 

За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води: 

«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати. 

Ми боялися недаремно. 

Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали.

Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов

Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам». 

На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент. 

Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».

До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників: 

«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть. 

Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти. 

Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».

Тіла українців, вбитих росіянами, на вулицях Бучі. 4.04.2022. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Йшов третій день окупації. 

У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше. 

Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері — серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки. 

Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються. 

Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…

10 березня. Евакуація. Початок

Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.

«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною. 

Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі. 

Люди з Ірпеня і Бучі тікають від російських військ 10 березня 2022 року. Фото: Heidi Levine/SIPA/SIPA/East News

На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).

На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».

Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі.

Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми

Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».

Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. 

Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».

Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:

«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя. 

Українці під зруйнованим мостом намагаються врятуватися від росіян. На початку березня 2022 міст через річку Ірпінь у Романівці врятував 40 тисяч мешканців Гостомеля, Бучі й Ірпеня. Фото: Emilio Morenatti/Associated Press/East News

Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла. 

Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.

Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.

Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. 

Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу. 

Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили». 

11 березня. Евакуація. Завершення

«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.

О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.

Евакуація цивільних з Бучі, 13 березня 2022 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. 

Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.

Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо

Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».

Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.

Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було. 

Люди біля братської могили в Бучі, 3 квітня 2022 року. 403 тіла мирних українців було знайдено після деокупації міста. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News

Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.

Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.

У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… 

І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.

Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.

Але нам пощастило.

Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди

Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».

Ангеліна Бартош. Приватний архів

«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»

Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер. 

«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого. 

Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».

Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Лютий» — гімн пам’яті  мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення. 

20
хв

«Останній крик людини не сплутаєш зі звичайним криком». Щоденник дівчини, яка вижила в окупованій Бучі

Ярина Матвіїв
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress