Ексклюзив
20
хв

Півмільйонне місто-пастка: 100 тисяч зниклих та загиблих від рук окупантів. Чи був шанс на порятунок?‍

«Я ніколи не перестану думати, що мені не вдалося врятувати всіх», - каже Катерина Сухомлинова, яка допомагала людям у Маріуполі в перші 20 днів великої війни

Оксана Щирба

Діти ходять серед зруйнованих росіянами будівель окупованого Маріуполя, травень 2022 року.  Фото: AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Росіяни з перших днів великої війни оточили місто. У жилетів Маріуполя майже не було шансу виїхати, розповідає маріупольчанка Катерина Сухомлинова виданню Sestry. 

Вона депутатка міськради, рятувальниця, волонтерка, координаторка Центру імені Лемкіна, який документує російські воєнні злочини в Україні. Катерина й сьогодні картається, що не всіх змогла витягти з пекла. Як це – бачити тіла загиблих вздовж доріг, розбомблені будинки, поранених дітей та їхніх вбитих батьків? Вона щоразу роздирає власні рани, коли про це розповідає, але розповідає, бо винні у вбивствах сотень тисяч мирних людей мають бути покарані. Світ мусить знати трагедію Маріуполя, міста над Чорним морем, де до війни жили 540 тисяч людей. 

Катерина дала перші свідчення про злочини Росії. Важливо, щоб інші свідки не мовчали. 

Катерина Сухомлинова рятувала людей в Маріуполі на початку великої війни. Фото: архів героїні

«Люди тижнями у муках помирали під завалами будинків від голоду, холоду і ран»

Оксана Щирба: Катерино, що відбувалося в Маріуполі з 24 лютого 2022-го?

Катерина Сухомлинова: У перші дні повномасштабної війни Росії я щодня їздила містом. Ми з донькою навчали маріупольців надавати першу допомогу. Так до початку березня. Швидка допомога ще справлялась.

Чоловік Катерини та поліцейський допомагають евакуювати людину на візочку, березень 2022 року, Маріуполь. Фото: архів героїні

На 2-3 день війни  ми з чоловіком в супроводі поліції почали вивозити сильно постраждалих, немічних і літніх людей, осіб з інвалідністю. Був мороз, вони сиділи у квартирах без вікон. Люди шоковані, потрібно було їх одягнути, знайти документи. Вивозили до поліції, звідти – до родичів, лікарні, чи укриття.

Катерина з донькою, рятувальник ДСНС, кінець лютого 2022 року. Це короткий вишкіл з невідкладної допомоги у волонтерському центрі «ХАЛАБУДА», заснованому Дмитром Чичерею в Маріуполі. Фото: архів героїні

ОЩ: Укриття не були переповнені?

КС: Було вільно у перші дні. Тотальне бомбардування лівобережжя Маріуполя почалося наприкінці лютого, і тоді вже тікали до всіх підвалів. Не залишалось навіть місця поставити рятувальний рюкзак, щоб надати допомогу. Кількість поранених збільшувалась. Маріуполь за кілька днів опинився в оточенні, можливості виїхати у цивільних не було. Звучали заклики місцевої влади, військового командування зберігати спокій, мовляв, все під контролем. Люди повірили, були готові чинити опір, багато хто пішов у територіальну оборону. Тоді навіть не вистачало зброї, щоб видати всім добровольцям. 

Найкомфортніші підвали, облаштовані Дмитром Чичерею і командою «ХАЛАБУДИ» в лютому 2022 року в Маріуполі. Фото: архів героїні

Ворог знищував спочатку лівий берег Маріуполя. Перший тиждень росіяни не бомбардували завод «Азовсталь». А вже через тиждень Маріуполь так сильно бомбардували, що жителі не могли виїхати.

З мого району протягом перших тижнів виїхала лише третина мешканців. Коли прилітало у багатоповерхівку, були десятки загиблих і поранених. 

Люди тижнями у муках помирали під завалами зруйнованих будинків – від голоду, холоду і ран. Ти йдеш вулицею і бачиш велику кількість мертвих людей. 

Переховуючись у підвалах тижнями, люди не знали, що відбувається. Наважувались вийти і проявляли агресію. Я була в оранжевій камізельці рятувальника. Пригадую, якась жінка мене смикала і кричала: «Чому ви не прибираєте трупи? Що відбувається?». Я намагалася пояснити, що якщо займусь мертвими, то не допоможу живим. 

«Перед великою війною влада Маріуполя вирішувала…комунальні питання»

ОЩ: Що робила місцева влада?

КС: Вражала безпечність нашої влади, через яку велика кількість людей залишилась в місті. На останній сесії міськради, перед повномасштабним вторгненням Росії, я запитувала у мера міста про ризики – адже Путін визнав так звані ЛНР і ДНР в межах областей. Та тоді міськрада обговорювала… комунальні питання. 

На 16 березня налічувалось вже більше 20 тисяч загиблих цивільних. Я бачила на лівому березі вздовж доріг лежали тіла цивільних. Мої маршрути щодня змінювались: там де їхала вчора, наступного дня на дорозі виявляла кратер, доводилось об'їжджати. 

Опалення, їжа та вода закінчилась. Літні люди помирали у квартирах та підвалах. Як я прогнозувала, за таких умов буде більше 100 тисяч зниклих безвісти та загиблих, що ймовірно так і є.

ОЩ: Обґрунтуйте, будь ласка, чому Ви вважаєте, що загиблих та зниклих безвісти може бути 100 тисяч? Адже офіційних даних досі немає. На жовтень 2023 року, за словами мера міста Вадима Бойченка, у Маріуполі залишилось проживати 120 тис. містян, і ще 6% виїхали в бік Росії, а 200 тис. вдалось евакуювати. У місті досі знаходять стихійні поховання початку війни.

КС: Нескладно підрахувати, що з півмільонного міста якраз 100 тис. населення – десь в «підвішеному стані». А це відповідає моїм підрахункам.

На жаль, місцева влада досі спирається на приблизну, орієнтовну цифру в 22 тисячі загиблих – це дані білінгу весни 2022 року. Після цього було ще кілька білінгів, де цифри в декілька разів більші. Прикро, що місцева влада і влада України замовчують реальні дані загиблих. Про це треба кричати! Якщо страшного геноциду Маріуполя не бачить Україна, то як докричатися до світу?

Могили мирних жителів у дворі біля багатоповерхівки у Маріуполі, 31 березня 2022 року. Фото: Alexander Ermochenko / Reuters / Forum

Ніхто не скидає відповідальності з Путіна, росіян за злочини. Але є частина відповідальності на владі. Мер Маріуполя в перші дні війни покинув місто, сидів у Запоріжжі і запевняв маріупольців: все добре, тримайтесь, все під контролем. За місяці до інвазії розвідки всього світу говорили про можливе вторгнення. Але влада не сказала відверто: якщо ви маєте можливість, поїдьте до родичів в інші регіони. І люди опинились у пастці, під бомбардуваннями, коли не було можливості домовитись про зелені коридори з росіянами. До війни в Маріуполі проживало 540 тисяч громадян.

«Дівчинка була поранена. За 8 метрів лежала в калюжі крові її мама»

ОЩ: Яка історія початку війни Вам врізалась у пам'ять? 

КС: Всі дні сплелись у один безкінечний пекельний день. Найбільше запам'яталась дівчинка-підліток, яку я врятувала 15 березня, в останній день перебування на лівому березі міста. За день до того везла в пологовий будинок вагітну двійнею, двоє її діток залишилось у підвалі з сусідами. Потім я часто думала, чи зустрілась ця мама зі своїми дітками? Навіть не знаю, чи змогла ця жінка народити після того, як три тижні просиділа у підвалі. Лівобережний пологовий був у жахливому стані.

Близько 200 чоловік у підвалі: вагітні, породіллі, лікарі, їхні сім'ї, люди з прилеглих будинків, які ховалися від обстрілів. Пального, їжі  та води не було. Окупанти стріляли по цивільних, які йшли з пластиковими пляшками і каністрами по воду.

Коли я привезла цю вагітну, мені сказали, що будуть важкі пологи, а в них лише один інкубатор, друга дитина може загинути. Їхати в інший пологовий я не могла, бо довелося б проїхати комбінат «Азовсталь», який вже сильно бомбили росіяни. Я пояснила лікарям, що ми можемо загинути в цій подорожі. І вони прийняли її. 

Наступного дня я везла у пологовий їжу з волонтерського центру «Халабуда», який заснував Дмитро Чичера. Він врятував багато життів, а сам вважається безвісти зниклим. Його прізвища немає в жодних списках. Я везла в пологовий трохи їжі, хліба і пляцки-лаваші. Їх випікання організував Дмитро і люди з вірменської спільноти. В дорозі зрозуміла, що лівий берег заблоковано. Біля розбомбленого комунального підприємства залишила машину, взяла рюкзак і пішла. 

Побачила дівчинку 15-16 років, її звали Лєра. Вона сиділа біля розбомленої машини, де був її вітчим без ознак життя. За 8 метрів від машини лежала в калюжі крові мама Лєри. Сама дівчинка була поранена, в неї звисала одна ручка. Її мама була жива, та я розуміла, що не врятую двох. Потрібно було йти пішки. Бомбили постійно. 

Автівка Катерини, яка врятувала десятки життів і вивезла з пекла окупації. Волонтерка й зараз їздить цією машиною. Фото: архів героїні

Мама дитини попросила взяти її рюкзак з документами, сказала, що там є гроші й трохи їжі. Мені довелося тягнути цю дитину, дістались до перших будинків. Зайшли в під’їзд. Розрізала закривавлену толстовку дівчинки, перев'язала руку. Відвернула толстовку, відкрилось поранення шиї осколком. Вона втратила багато крові. На щастя, залишився останній компрес для ампутантів. Намотала його, швидко одягнула Лєру, бо був мороз –10. Дитина худенька, маленька, втрачала свідомість. Я не знала як під обстрілами дотягти її до лікарні. Розуміла, що ніколи собі не пробачу, якщо дитина замерзне і помре від втрати крові. Вздовж дороги лежали геть понівечені загиблі, без частин тіла. Бог дав мені сил, донесла. Коли передала Лєру лікарям, то залишила в кишені толстовки свій номер телефону і соцмережі. Того ж дня я повернулася до місця, звідки забрала Лєру. Шукала її маму. Не знайшла. 

ОЩ: Чи знайшла Вас Лєра?

КС: Так, подякувала, що я її врятувала. Маму, на щастя, теж врятували. 

«Вони кричали: “Аллах акбар” і в цьому чулося ми будемо різати вас, гвалтувати»

ОЩ: Від чого стигла кров у жилах тоді в Маріуполі?

КС: Я пригадую, як чеченці на лівому березі вночі кричали: «Аллах акбар». Ти сидиш і чуєш, у цьому їхньому «аллах акбар», що ми вас будемо різати як баранів, будемо гвалтувати. Я хоча б орієнтувалась, де лінія фронту. Уявіть, що відчували  люди, які не мали жодної інформації, тижнями сиділи в підвалах. Стигне кров, від холоду і від жаху невідомості, що з тобою буде далі.

Пізніше я слухала історії про їх тортури, знущання, згвалтування жінок.

ОЩ: Це неможливо слухати без сліз. Коли рятували людей, бачили всі жахіття, що Вас тримало? 

КС: Як рятувальник з досвідом раніше бачила ураження військового характеру, багато жахливих ДТП. Думала, що готова, та виявилось, що ні.

Я собі придумала, що перебуваю у великій мильній бульбашці. І за тою бульбашкою я простягаю руки у війну, яка пахне горілою гумою, потом в підвалах, сечею; яка має трупний запах, запах липкої солодкої крові… 

ОЩ: Про щось шкодуєте?

КС: Тільки про одне, що моїй 17-річній доньці довелося бачити це. Пропозицію виїхати на початку з кимось іншим вона відкинула. 

«Брудні й смердючі ми обдурили окупантів на блокпосту»

ОЩ: Коли Ви виїхали з Маріуполя?

КС: 15 березня лівий берег був окупований. Вранці 16 березня я поїхала у волонтерський центр…Сподівалася, що до нас дійде ще кілька військових бригад, будемо тримати оборону Маріуполя. Коли я востаннє побачилася з Дмитром Чечерею, керівником волонтерського простору «Халабуда», він сказав, що вже йдуть бої на площі Свободи. Я розуміла хто я (депутат і волонтер з 2014 року). Понад усе хвилювалася за доньку.

Прийняла рішення виїхати. Це був хаотичний виїзд – зі мною була донька і ще двоє дівчат-підлітків, ще одна родина, загалом нас було семеро в авто. Понад морем, вузенькими вуличками нам вдалося залишити місто. Ми їхали маленькими селами, які зараз  в окупації. Я дуже вдячна людям, які дали нічліг, помитися. Я не дозволяла дівчатам мити волосся, обличчя. Мили тіло і одягали брудний одяг. Ця стратегія допомогла, брудні й смердючі ми не привертали увагу окупантів. Наші речі були в безпорядку. У кого були гарно складені речі, їх дуже ретельно перевіряли.

Песик Макс їде з родиною Катерини з окупації. Навіть його трясло від росіян. Та він мовчав, коли треба було ховатися. 16 березня 2022 року, дорога з оточеного Маріуполя. Фото: архів героїні

 «Я розповідаю європейцям прості шокуючі факти. Як одного дня я не змогла напитись води і намагалась їсти лід»

ОЩ: Зараз Ви працюєте у Центрі імені Рафала Лемкіна, який створено варшавським інститутом імені Пілецького. Центр збирає і фіксує докази про російські воєнні злочини на території України. Ви першою відкрито дали свідчення центру. Як прийняли таке рішення?

КС: Скажу відверто: я не збиралася свідчити. Друзі переконали мене не мовчати. В Польщу їхала на три тижні розповісти світу про те, що я бачила. А потім прийняла рішення свідчити. Спочатку я дуже плакала, мені було важко. Люди з Мальтійського ордену запросили  мене з донькою до себе. Вони познайомили мене з директоркою Інституту Пілецького. Інститут надавав підтримку, фінансував поїздки в інші країни. Були запрошення від громадських, волонтерських організацій, які я знала з 2014 року. Ми їздимо, розповідаємо, проводимо конференції за підтримки Інституту, збираємо свідчення. 

Я вивалюю європейцям на стіл факти про наших полонених хлопців з Оленівки, яких катували, четвертували, випатрали і спалили. 

Я намагаюся простими словами донести людям, які сидять в теплі зі склянкою води, що це справжня війна. Я кажу, що теж була вдома, пила таку саму воду на кухні. Але настав день, коли я не змогла випити води. У моїй оселі вибило вікна. У відрі замерзла вода. Я довбала ножем ту воду, намагалася смоктати лід. Такі прості речі їх шокують. Я їм кажу: сьогодні ракети падають на українські міста, а завтра можуть прилетіти в європейські. 

Катерина з донькою заходять у підвал. Маріуполь, березнь 2022 року. Фото: архів героїні

Я відчула сили звертатися до таких людей, як я, тих, хто був вимушений залишити свої домівки. Переконую, що важливо свідчити про злочини Росії, щоб ворога, який чинить геноцид на нашій території, перемогли не лише на полі бою, а й юридично. Має настати історична справедливість. Українці можуть свідчити в будь-якій країні світу. 

«База свідчень російських злочинів потрібна зараз. Сподіваюсь, до неї отримають доступ правники, науковці, міжнародні комісії»

ОЩ: Чим  важливий збір свідчень, яким займається Центр Лемкіна

КС: Люди надають свідчення без присяги. Це не прокуратура, де потрібна присяга – про свідчення під присягою не можна говорити до завершення юридичних процесів. А судові процеси можуть затягуватися на десятки років. До свідчень, зібраних Центром Лемкіна, доступ надаватиметься після обробки та анонімізації. Це, наприклад, фільми, які ми робимо. Нещодавно був представлений фільм «Херсон» – про цивільних в’язнів, яких утримує Росія (на сьогодні їх приблизно 25 тисяч). 

Світлиця – до початку інвазії тут діти мали заняття, екскурсії. Під час війни це був пункт допомоги, сюди приходили люди, звали на допомогу. Березень 2022 року. Фото: архів героїні

Свідчення надаються у формі анкети. Якщо людина не може це описувати, то є варіант надати аудіо чи відео свідчення. Усі вони транскрибуються – переводяться у текст і перекладаються кількома мовами. Формується архів, електронна база. До цієї бази, думаю, вже  наступного року будуть мати доступ науковці, правники, міжнародні комісії. За кілька років, кожен зможе ознайомитися з цими матеріалами. 

Все, що залишилось від Світлиці та будинку за нею. Березень 2022 року. Фото: архів героїні

ОЩ: Як вдається переконувати людей давати свідчення?

КС: Чим далі – тим складніше.  На сьогодні зібрано близько 1500 тисяч  свідчень: приблизно 800 анкет, а решта – це аудіо- і відеозаписи, інші документи. Максимальну кількість ми зібрали за перший рік, «по гарячих слідах». Багато людей свідчили, що змушені були на російських блокпостах підписувати різні документи, надаючи неправдиву інформацію про українських військовослужбовців. Це вони робили, щоб вижити. Я розумію, що якби мене росіяни ідентифікували на якомусь з блокпостів, а поруч була моя донька, то мої свідчення, там на місці, були би зовсім іншими.

Публічність допомагає, бо мене знає чимало маріупольців. Тому багато людей з Маріуполя погоджується свідчити. Довіряючи мені, їм легше повірити організації.

Головне – надати людині рівень безпеки, який вона потребує. Наприклад, це може бути анонімно. Якщо людина може говорити відкрито, підключаємо ЗМІ різних країн – вдячні Інституту Пілецького за цю допомогу.

Дуже болюча тема – наші полонені. Військові ще потрапляють у якісь списки, а з цивільними історія дуже важка. Не існує жодного  механізму повернення таких людей, Росія не підтверджує свої злочини, зокрема незаконне утримання людей в приміщеннях, катування, моріння голодом.

Кількість цивільних полонених може сягати 25 тисяч. Масштаби трагедії, коли ми навіть не можемо ідентифікувати осіб, вражає. Якщо військових міняють десятками, то цивільних – одиниці. Є випадки, коли над цивільними більше знущаються. Інколи люди дають такі свідчення, що стає зрозуміло: дна там (у росіян – ред.) немає. Це нелюди. Як можна  вбивати людей тільки за те, що вони українці? Кожна людина, яка виїжджає з окупації, каже, що не дай боже запідозрять, що ти українець.

«Ще довго доставатимемо закатованих людей на звільнених територіях»

 ОЩ: Де можна буде використати матеріали, які Ви збираєте?

КС: В судових процесах. Світу доведеться довго оцінювати масштаби трагедії в Україні. Ми ще будемо дуже довго діставати закатованих людей – з підвалів на деокупованих територіях. 

На жаль, в Маріуполі багатьох не знайдемо: ці нелюди замітають сліди своїх злочинів, залишки зруйнованих будинків разом з останками людей вивозять в невідомому напрямку.

ОЩ: Чи свідчили люди з окупації?

КС: Ми збираємо свідчення  і дистанційно – незалежно від того, в якій країні перебуває людина. Якщо є інтернет, це можливо. Були випадки свідчень з окупації, але треба бути впевненими, що ніхто не почує і не відстежить. 

«Свідчення про російські злочини можна дати онлайн, з будь-якої країни» 

ОЩ: Як відбувається сама процедура?

КС: Є анкета, розроблена фахівцями. Свідок в довільній формі може викласти власне бачення війни. Стосовно воєнних злочинів нас цікавлять факти – дати, локації, місця. Далі йдуть питання про види злочинів (масові страти, депортація, сексуальне насильство, мародерство, бомбардування будинків, цивільної інфраструктури). Людина має дати згоду або незгоду, щоб в подальшому Інститут знав, чи може використовувати ім’я та особисті дані. 

ОЩ: Якими можуть бути наслідки документування цих злочинів?

КС: Я впевнена, що світ об’єднається, щоб покарати Росію. Це справедливість для замучених та вбитих. Це історична памʼять. Це відбудова наших міст за рахунок РФ, репарації за насильство, у тому числі сексуальне. Про це говориться дуже мало, жертви  рідко погоджуються свідчити. Інколи потрібні роки, щоб жертва погодилася поділитися. Я нещодавно почула історію, яка вразила. Жінці більше 70 років, вона вчителька, до неї вломився  росіянин, вдарив її тричі в обличчя і ґвалтував всю ніч. Це нелюд. Жінка надала свідчення. Таких історій тисячі. В Інституті одиниці таких свідчень, в Україні ці жінки об’єдналися в асоціацію. Їх кілька сотень – постраждалих від сексуального насильства, які вирішили не мовчати. Світ має добитися, щоб кожній родині, яка постраждала, надавали компенсації впродовж усього життя.

Могили, які зʼявились з початку російської окупації на кладовищі Маріуполя. Більшість з них позначені лише номером. 16.11.2022, Фото: AP/East News

Від редакції онлайн-журналу Sestry: ми як видання є відкритими для того, щоб розповідати про воєнні злочини Росії в Україні, про жертв цих злочинів. Ми розповідаємо про діяльність організацій, які збирають свідчення людей, факти, документи. Це дуже важлива місія не лише правників, медіа, громадян, а й всього суспільства: винні повинні відповісти, а для цього потрібні свідчення. Якщо ви маєте такі факти, будь ласка, пишіть на пошту редакції: [email protected]  

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена гергель

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Василь Парфенков

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Василь з дітьми

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

Пам'ять про чоловіка

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Олена, Василь і їхні діти

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Наталія Жуковська
зенон войтас допомога волонтер україна польща

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

Зенон Войтас

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

Костянтинівка, Україна, 2025

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

У Костянтинівці, 2024

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress