Іншої країни в мене не буде: чому я обрав захист Батьківщини
Коли почалась війна на сході України, я одразу пішов з побратимами на службу. Так сталося, що в одному підрозділі опинилися багато моїх товаришів з Донецька, Харкова, Києва та Луганська. На жаль, зараз багато хто з них або в полоні, або загинув. Перша група, пригадую, була дуже мотивована захищати свою країну. Ще тоді ми розуміли, що це тільки початок.
Таку війну, як зараз, ми очікували ще у 2014 році. Я розумів, що треба готуватися до більш масштабних дій. Тому, напевно, «Азов» — один із підрозділів в Україні, який найбільше готувався до повномасштабної війни. І це показало відповідні результати в Маріуполі у 2022 році.
В дитинстві я мріяв стати інженером і будувати щось значуще в країні. У свідомому віці батько вчив мене любити свою країну. Він сказав, що іншої країни в мене не буде. Тобто, ти або за неї, або будеш постійно кочовим плем'ям, яке десь блукає без розвитку.
Тому свого часу я відмовився від спортивної кар'єри в Польщі і обрав захист Батьківщини
В полку «Азов», який створено навесні 2014 року в Бердянську, я від самого початку. За 10 років підрозділ зріс від групи партизанів до професійної армії. Мене часто називають ідеологом «Азову». Хоча я вважаю, що я просто правильно працюю з особовим складом і даю їм розуміння, чому ворог має бути знищений. Тут більше йдеться не про ідеологію, а про світосприйняття. І це важливо доносити до бійців. Важливо, що у нас були сформовані певні традиції. Ми завжди дбали про нормальний розвиток для військових, їх підготовку, аби бійці вміли думати, аналізувати, розуміли, для чого вони тут.
Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин
Як почалося для мене 24 лютого 2022 року? Ввечері напередодні було зрозуміло, що вранці щось станеться. Я сказав хлопцям лягати спати, бо нас чекав важкий день. Ми лягли о п'ятій ранку, коли вже з'явилося повідомлення про те, що щось починає «ворушитися». Я сказав, що нумо ще годинку поспимо до підйому. Потім була тривога, а далі ми почали вивозити речі в Маріуполь. Ми залишали всі бази, забирали все, що потрібно, а яке майно могли, знищували. Тоді вже було зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення. У Маріуполі прилетіло в радіолокаційну станцію.
Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин. Це тільки в російських фантазіях вони брали Київ за три дні. Ми розуміли, що населення лише заспокоювали — місяць, два, три місяці. Але реалії були зовсім іншими.
Смішно було, коли журналістка розказувала, як треба любити Росію
Це було 20 травня. Ми виходили із заводу. Нас вели до автобусів і везли в Оленівку. Я погано пам'ятаю деталі полону, але добре пригадую, як росіяни перелякалися через мій пластиковий кейс, подумавши, що це вибухівка. Вони кричали: «Постав на землю! Що там? Відкрий, відійди подалі». Потім почали забирати всі сумки, елементарні предмети гігієни, машинки для стрижки, викидали їжу.
Далі — довга дорога з охороною, гелікоптерами, заїзд у барак. Життя стало систематичним, як на роботі.
Мені було дуже смішно, коли приходила журналістка і розказувала, як треба любити Росію. Я питав її, чому вони не вдарили по наших базах, щоб не було такого опору. Відповіді не було, і вони казали: «Забирайте його, ведіть в барак. Не цікаво. Занадто багато питань ставить». Потім ці питання мені вилазили боком, але я вважав за потрібне питати росіян про це. Було цікаво почути, що вони собі там накрутили, адже це не в'язалося із здоровим глуздом.
Я був впевнений, що повернусь додому
Звісно, у полоні був страх. Людина, яка не має страху, каже неправду. Але після того, що відбувалося в Маріуполі, як окупанти знищували місто, вбивали військових та цивільних, страх у полоні став меншим. Я був упевнений, що повернуся додому. У мене завжди є певні внутрішні передчуття. Я просто не знав, коли це буде, але відчував, що перебуватиму в полоні до року. Так і сталося. Я налаштовував себе на це — вважаю це правильним рішенням. Якби мене не звільнили, я би далі налаштовував себе на звільнення.
Людина звикає до всього. Що б не траплялося, ми зазвичай боремось до останнього. Я би ніколи не дозволив собі піти воювати на сторону ворога. Це табу назавжди.
Це питання вибору: зберегти своє здоров'я або життя від тортур, або ж знущання ворога. Я вважаю за краще хай б'ють і катують, але бути вірним своїй країні
У полоні були ті, в кого опускалися руки. Просто є слабші люди, а є сильніші. У нашому колективі ми найбільше робили для підтримки один одного. Ми мали достатньо мотивації всередині, щоб просуватися вперед і не падати духом. Серед наших хлопців був дуже малий відсоток тих, хто зневірився. Перевтома, хвилювання, відсутність комунікації з рідною землею і близькими — це морально дуже складно. До перебування в полоні не готують. Це треба пройти. Змоделювати певну ситуацію і реакцію людей — неможливо. Зараз ми можемо, виходячи зі всіх цих подій, приблизно окреслити певну модель і навчити військових.
У нашому гарнізоні вибір стояв: або смерть всіх, або полон. Збереження особового складу стало прерогативою нашого командира, і він поступив правильно в тій ситуації. Інакше нас би всіх перебили.
Сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна»
Для мене полон був сірістю і тваринним існуванням. Хоча тварини, вибачте, набагато краще, ніж ці нелюди. Полон також був дрібницями, у яких можна було знаходити розраду. Наприклад, коли ти цілими днями стоїш і раптом знаходиш маленький шуруп. Ця дрібниця на дві години вдень вбиває довге очікування.
У сірості полону було багато різних думок, адже не завжди можна було розмовляти. Про щось серйозне взагалі не поговориш.
Ця сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна» під час обміну. Тільки тоді мені стало тихо, спокійно, і все стало кольоровим. Я нарешті розслабився, бо відчув, що знаходжусь вдома
Мій звичний день у полоні був нецікавим. Їли ми те, що зараз я не зможу покласти до рота і не їстиму вже, мабуть, до кінця життя. Медична допомога майже не надавалась. Покарання могли бути за все, що завгодно — від загубленого капця до зайвого слова.
І подумайте, звідки стільки ненависті в росіян до українців? Окреме питання — це пропаганда, яка роками працювала у фільмах, що показували на наших телеканалах. Окупанти вкладали мільярди в пропаганду, робили все, щоб досягти своєї мети. Поки вони намагалися нам прищепити якісь ідеї, у них самих відбувався расизм чистої води. Як він проявляється? Всі етнічні національності Росії відсилають на війну. Це нагадує своєрідну чистку, бо ці категорії населення вважають неповноцінними для суспільства.
Окупанти робили все, що їм хотілося
У травні 2022 року весь Маріупольський гарнізон потрапив у полон, приблизно дві з половиною тисячі осіб. Кілька десятків загинуло під час вибуху в колонії. Немає жодної інформації про кількість померлих та закатованих, але з власних спостережень скажу, що багато хто не витримав, помер або був жорстоко закатований. Реальні цифри неможливо вичислити, адже росіяни приховують цю інформацію. Постійні переміщення ускладнюють контроль за ситуацією.
Росіяни застосовували різноманітні методи знущання над українцями. Окупанти робили все, що їм хотілося
Рівень жорстокості залежав від окремих осіб: одним хотілось просто познущатись психологічно, іншим — бити, катувати, вбивати. Навіть страшно про це згадувати.
Неймовірне відчуття, коли розумієш, що це твої люди
Нас підняли вночі, і ми почули, що приїхав конвой. Нас посадили в КамАЗ і наказали вести себе спокійно, бо інакше стрілятимуть. Нам повідомили, що їдемо на обмін. Потім була довга дорога до літака, переліт із зав'язаними очима, і ще одна тривала поїздка в автобусі. Лише під кордоном України нам відкрили очі. Побачивши людей поруч, я запам'ятовував їхні обличчя, особливо росіян, які раніше били нас, але тепер поводилися дружелюбно.
Коли нас передавали українській стороні, все змінилося. Сірість полону перейшла в кольорові тони людяності, чуйності та правильності. Неймовірне відчуття, коли розумієш, що навколо свої люди. Тобі не треба ходити з опущеною головою. Зустріч з рідними, дзвінки близьким і повернення до звичного життя — усе це принесло відчуття спокою та кольоровості.
Мене дратує суспільство, яке не розуміє, що триває війна
Я знаю, що таке справжня війна: втрати близьких, біль травм. Мене дратує суспільство, яке не усвідомлює, що в країні триває повномасштабна війна. Під час блекауту люди не знаходили сили вчитися, тренуватись, допомагати армії. Це мене дуже турбує, бо більшість тих, кого я знав, опинилися на фронті.
Українські солдати самі вчаться, шукають мотивацію. Вони мають велику любов до своєї країни, до своєї сім'ї, яку захищають. Їхні зусилля — це велика втрата для українського генофонду та майбутнього.
Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?
Теперішнє і майбутнє України — відповідальність переважно молоді. Більш дорослі покоління намагаються уникнути цієї відповідальності. В містах люди стоять годинами в корках, випалюють паливо, замість того щоб проїхатись у метро й відправити сто гривень на фронт. Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?
Мені пригадався один музикант, який пішов на службу і служить до сих пір. Я його давно знаю. Це приклад для наслідування. А тим часом багато інших чоловіків просто розважаються. Це дратує. Суспільство має бути готовим до того, як розмовляти з людьми, які пережили полон, які повернулися з фронту.
Я почав уважніше придивлятись до людей в цивільному середовищі
Після повернення з полону я проходив реабілітацію, зробив дві операції, відпочив, отримав санаторно-курортне лікування. У вересні повернувся до служби. Деякі з мого обміну лише зараз повернулися у стрій через травми. Всі наші хлопці знаходять себе в інших сферах, щоб служити на благо країни.
Після полону моє життя особливо не змінилося. Я свідомо пішов на службу. Не бачу сенсу звільнятись, поки всі побратими не повернулись з полону, поки ми не поховаємо всіх загиблих
Ці хлопці заслужили, щоб їх пам'ятали роками і століттями. Тепер я уважніше придивляюся до людей у цивільному середовищі.
Поки всі не зберуться з силами, ми не зможемо протистояти злу до кінця
На жаль, війна не закінчиться скоро. Треба повернути всі території, а це займе час. Можливо, в Кремлі когось застрелять, і прийде зміна, яка вибачиться і забере війська, але це малоймовірно. Потрібно створити ефективне міністерство для підтримки ветеранів. Нашій державі слід робити так само, як у США, де вкладаються значні кошти в роботу з ветеранами.
Для мене Україна — це все і нічого. Все, тому що все, що ти робиш, — для своєї країни. Нічого, тому що ти не маєш за це щось просити. Усі зробили щось, і всім має бути за це подяка.
Багатьом військовим не потрібні регалії чи нагороди. Вони просто хочуть повернутися до своєї сім'ї й жити звичайним життям
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
