Ексклюзив
20
хв

Як українці впливають на економіку Польщі?

17 годин на добу, по 432 години на місяць – біженці прагнуть знайти роботу з максимальним завантаженням

Оксана Щирба

Українці відрізняються великою працездатністю. Фото: pexels

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Найбільша кількість воєнних біженців з України приїхала до Польщі, вони змушені адаптовуватися до нового середовища, вчити мову, шукати роботу. Поляки гостинно прийняли українців, підтримали з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте в польському суспільстві лунають думки, що українці, мовляв, тривалий час сидять на всьому  готовому. Але це не так: біженці будують життя з нуля, працюють і при цьому піднімають економіку Польщі. 

«Я дотримувалася правила – допоможи собі сама»

Анастасія Горянська, диктор та медіатренер,  мала спокійне та стабільне життя в Україні. Працювала редактором на телебаченні. Вони з чоловіком мріяли закінчити ремонт кухні у своїй квартирі. Паралельно розвивала власний проєкт ментального здоров’я. Війна внесла великі корективи у життя. У Варшаву Настя переїхала самотужки. «Я їхала в самий пік, з собою взяла один-два теплих костюми, ноутбук, дуже багато води, їжі, ліки й каремат. У мене було лише 5 тисяч гривень. Тут зустріла знайома, яка допомогла знайти роботу й житло. Мені дуже допомогли поляки. Рік прожила у Агнешки, за що дуже вдячна. Перші три місяці я спілкувалась виключно з поляками. Усі були дуже турботливі». Насті вдалося вивчити мову без додаткових курсів. Влаштувалася працювати асистенткою в польську архітектурну компанію «SONITUM». Допомоги від держави Настя не отримувала. Каже, що у неї був «пунктик» на рахунок цього. «Я дотримувалася правила – допоможи собі самостійно. Хоча дуже багато знайомих розповідали, що зверталися й держава комусь допомагала, у когось виникали труднощі. Зараз орендую квартиру, продовжую працювати асистенткою, а навчаю людей публічним виступам». З чоловіком Настя розлучилася. Зізнається, що продовжує будувати своє життя, але психологічно дуже важко: «Я заспокоюю себе словами: «Настя, це випробування, яке ти можеш пройти, все добре, ти вже подолала великий шлях, далі буде краще».

Втрата дому, чоловіка, дитини і робота по 18 годин

Наталія має дві вищі освіти. В Україні працювала директором з маркетингу в престижній компанії. Була вагітною, коли опинилась в окупації. Дивом врятувалась разом з десятирічним сином. Її чоловік залишається безвісти зниклим. Наталія виїхала до Кракова, де її прийняла польська сім’я. «Сьогодні я пригадую той час з великим болем і до дрібниць не пам’ятаю всього. Коли я вибиралася з Київщини під обстрілами – це було страшно. Боялася найбільше за дітей. На моїх очах розстрілювали людей. Найгірше, що все це бачив мій син. Досі не знаю, як нам вдалося залишитися живими. Це Божа благодать. Я дуже не хотіла їхати без чоловіка. Але він наполягав, щоб ми вибиралися. Обіцяв, що поїде слідом за мною. Того ж дня зв’язок з ним обірвався. Нашу хату окупанти знищили. Повертатися немає куди. Але я трималася з усіх сил, бо мріяла народити здорового малюка. Безмежно вдячна чудовим полякам, які мене прихистили і допомагали». У Наталії були важкі пологи, дитинка, на жаль, народилася мертвою. Саму жінку ледве вдалося врятувати. 

«Мені досі сниться наша з Віктором дівчинка, яка померла… Ми так чекали на неї. Я тривалий час ходила до психотерапевта, бо не могла впоратися з депресивним станом та суїцидальними думками. Тримав на цьому світі лише син. Прийшла трохи до тями і пішла працювати, тому що сидіти на шиї у когось – це не про мене. Я працювала на 2 роботах – в першу зміну в магазині, в другу – прибиральницею. Інколи я брала додаткові підробітки і працювала вночі. Я працювала так важко і так багато – інколи по 18 год, досі не знаю, як не впала з ніг. Завдяки цьому мені вдалося накопичити кошти і зняти квартиру для нас з сином, почати життя спочатку, незалежно ні від кого. Ніколи не думала, що доведеться підмітати підлоги та розкладати товар на прилавках магазину. Але для мене жодна робота не є приниженням, хоча, звісно,  я не отримувала задоволення від того, що робила. Згодом, опанувавши на певному рівні польську мову, почала шукати роботу у своїй сфері. Шукала я довго і стукала у безліч дверей. Одні з них таки відкрилися. Сьогодні я маю одну роботу, яку люблю, і більше часу, щоб проводити з сином. Я досі плачу ночами – так, щоб не чула дитина, і молю Бога, щоб мій Віктор був живим, десь у полоні. Страшно від однієї думки, що я більше ніколи його не обійму».

«Конкуренцію я витримала, перевірку часом – також»

Олена Хомченко, художник-графік, член Національної спілки художників України, ілюстратор переїхала до Варшави, коли почалося повномасштабне вторгнення. 

Пригадує перший місяць у столиці Польщі як в тумані, суцільний шок і жодних планів. «Сиджу на лавці в центрі Варшави, навкруги архітектура невимовної краси, а посеред площі – велика, гарно облаштована ковзанка (зима 2022-го року була довга, ковзанка в центрі міста працювала навіть в березні); люди веселі, усміхаються, діти на ковзанах з рожевими щічками... А ми тільки-но вийшли з евакуаційного потягу, дивимось – і в очах сльози. Неможливо було бачити  ці контрасти, неможливо було опанувати свої почуття», – пригадує Олена.

Додає, що бачила багато прикладів, коли людина, яка мала в Україні певне соціальне становище, в Польщі не могла знайти роботу за спеціальністю і йшла на  найтяжчу фізичну роботу: «Але й бачила людей, у яких буквально на моїх очах все починало виходити. Від  чого це залежить? На мою думку,  потрібно багато працювати, у тому числі  над собою, намагатися у своїй справі досягти досконалості».

В Україні Олена – відомий художник-графік. Має за плечима багато виставок. Працює також як ілюстратор, вийшло з друку багато книжок з її ілюстраціями, обкладинками. Має величезний творчий доробок, роки наполегливої праці принесли результат – досвід в роботі, співпраця зі знаними авторами – письменниками, чиї книжки ілюструвала. І ось Олена опиняється в абсолютно чужій країні, в стресовому стані, без знання мови і  жодних планів на майбутнє. 

Вирішила спробувати зробити те, що вміє робити найкраще – почала малювати. Оскільки опинилась у Варшаві з маленьким рюкзаком за плечима, і не мала в ньому жодних «знарядь своєї праці» – ані олівця, ані фарб, то все  довелося купити. Згодом Олена запропонувала свої роботи до варшавських мистецьких галерей. 

Власник галереї сказав: «Пані безумовно має роботи доброго професійного рівня. Але найважніше для мене, як бізнесмена, щоб роботи продавались. Тому умова така – якщо роботи не купуватимуть, співпрацю припиняємо, а якщо будуть купувати – працюємо далі». Олені не довелося довго чекати. Уже зовсім скоро прийшла відповідь «Працюємо далі». «Не знаю, чи можу порадити цей спосіб абсолютно всім художникам. Може, мені пощастило? Може,  закінчився ковідний період і галереї почали потроху виходити з кризи, з’явилась велика кількість туристів, інших покупців. А можливо, тут спрацював і мій величезний досвід і звичка інтенсивно багато працювати. На щастя, конкуренцію я витримала, перевірку часом – також. Озираючись назад, можу сказати, що ніколи не вчинила би так, якби планувала завчасно переїзд, пошук роботи, житла. Все, що сталося – суцільна екстремальна ситуація».

Сьогодні Олена почувається досить впевнено у Варшаві, бо має улюблену роботу, вивчила добре мову завдяки різним курсам та спілкуванню з поляками, за що їм дуже вдячна.  

Українці піднімають економіку Польщі

Українці й до війни були вагомою робочою силою у Польщі. Але якщо раніше вони здебільшого приїжджали збирати полуницю, прибирати, працювати в магазинах і доглядати за літніми людьми, то війна дуже змінила портрет українця, який шукає роботу. Від початку повномасштабного вторгнення до Польщі виїхав в основному «середній клас», яких охоче працевлаштовували польські роботодавці. Крім того, за інформацією Польського економічного інституту (PIE), цього року громадяни України відкрили в Польщі близько 14 тисяч фірм – майже стільки ж, скільки й за минулоріч. Українці поспішають знайти роботу, незважаючи на соціальні виплати від уряду. Дослідження ARC Rynek i Opinia показало, що не всі українці в Польщі працюють офіційно, але 71% утримують себе власним коштом. Вони витрачають заощадження у країні перебування. Лише у квітні минулого року українці за кордоном, за даними Нацбанку України, витратили понад 2 млрд доларів. 

Варто відзначити, що українці не відбирають хліб у поляків, бо кількість  вакансій є достатньою. За словами підприємця Валерія Качана, сьогодні на польському ринку праці показник безробіття складає тільки 5% – один з найнижчих в Євросоюзі. Водночас в багатьох галузях господарства Польщі відчувається кадровий голод. Зокрема,  є гостра нестача чоловічих робочих рук. Найбільше страждають підприємства будівельної та автомобільної галузі, важка промисловість.

Українці відрізняються великою працездатністю, у багатьох випадках працюють по 10-14 годин на добу, по 300-400 годин на місяць. «Я знаю окремі випадки, коли українці працювали по 17 годин на добу. По 432 години на місяць. Коли за дві доби людина була в роботі 36 годин підряд», – розповідає Валерій Качан.  Додає,  що попри мовний бар’єр, українці дуже швидко вчать польську мову та адаптуються на місцевому ринку праці. Люди з держав з нижчим рівнем економіки тягнуться до держав з кращою економікою. Відповідно якась частина польських фахівців перемістилася далі на захід, залишивши чимало вакансій, які заповнюються українцями в тому числі. Багато української молоді закінчують навчальні заклади Польщі, чимало з них не повернеться в Україну, що дуже прикро усвідомлювати. «В українців, особливо у молоді, викликає огиду українська корупція – це одна з основних причин неповернення на Батьківщину. Особливо гидко спостерігати це під час цієї варварської війни», – каже Валерій Качан.

Що стосується оплати праці, то навіть мінімальна зарплатня в Польщі у кілька разів вища за українську. За словами Валерія Качана, різниці в оплаті між українцями та поляками в самій Польщі немає. Розмір зарплатні залежить від кваліфікації та посади. Більшість українців в Польщі шукають роботу, де їм буде запропонована максимальна кількість годин праці. Часто просять роботодавців додаткових годин праці. Польський кодекс праці єдиний для всіх, соціальний пакет для працівників так само не відрізняється. 

Українці  до війни відіграли одну з ключових ролей у розвитку економіки Польщі. Нині ситуація не змінилася. За словами Миколи Княжицького, народного депутата України, голови групи ВРУ з міжпарламентських звʼязків із Республікою Польща, українські  біженці продовжують піднімати економіку Польщі: «Українці сплачують мільярди злотих до польського бюджету. Українці – це кваліфікована робоча сила, і Польща в ній дуже зацікавлена. Вона була зацікавлена і до повномасштабного вторгнення. Мої знайомі польські друзі-підприємці регулярно телефонують і   просять знайти фахівців в Україні, яким вони все «залагодять», аби вони поїхали туди працювати. А тут раптом стільки людей з’явилося  в Польщі з фахами, професією. Для Польщі це вигідно та потрібно».

Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується ворог

Українсько-польські відносини загострилися після заборони перевезення територією Польщі українського зерна. Двосторонні обвинувачення сягнули найвищого рівня, коли 19 вересня президент України Володимир Зеленський на Генеральній Асамблеї ООН сказав, що «дехто в Європі грає в солідарність у політичному театрі», перетворюючи постачання зерна на трилер, насправді допомагаючи «підготувати сцену для московського актора». Через це висловлювання Польща викликала посла України. 

Микола Княжицький так прокоментував цю ситуацію: «Ми втратили дуже багато ринків, можливості експорту через Чорне, Азовське море. Польща залишалася для нас коридором для експорту збіжжя. Чи продавалася би частина збіжжя у Польщі? Так. Але треба сказати, що торгівля має дві сторони. Якщо хтось продає зерно, то є хтось, хто його купує. Купують його компанії, які так чи інакше пов’язані з владою. Можливо, треба було наводити лад на власному ринку з власними покупцями. Якщо відбувалося щось незаконне з точки зору польського уряду, треба було розмовляти і не заводити цей діалог в глухий кут. На жаль, з українського боку теж були різкі заяви. Мені здається, що Зеленський погарячкував і  було неправильно, на стільки загострювати цю ситуацію, зважаючи на підтримку з боку Польщі. Але ситуація і з польського боку була загострена, бо (президент Польщі) Анджей Дуда порівнював українців з потопельниками. Висловлювання було невдалим, неетичним, тому що українці не вважають себе потопельниками. Потім викликали послів. Ця вся ескалація зайва. Будь-які економічні суперечки можна вирішувати за столом переговорів. А ми їх звели до переговорів найвищих осіб держави. Усе це не дає нічого доброго для стосунків між Україною та Польщею, але не є критичним. Найголовніше зараз - це спілкуватися». 

За словами Олександра Антонюка, військовослужбовця ЗСУ, політичного консультанта, основною причиною загострення українсько-польських відносин стали парламентські вибори у Польщі, які відбулися 15 жовтня. Але зміна влади після виборів в Польщі дає надію на покращення відносин: «Сам конфлікт є штучним. І зараз, після виборів, ситуація буде налагоджуватися. Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується Росія. А це наш спільний дистанційний ворог. Ми маємо це пам’ятати. У  цьому контексті ми маємо вимальовувати стосунки, враховуючи те, що стосунки є сталими і динамічними, можуть мати як покращення, так і погіршення. До цього треба ставитися спокійно та прагматично. Ця конфліктна ситуація має нам дати змогу окреслити червоні лінії, за які ні Польща, ні Україна не зможуть виходити.»  Бо інакше нам не перемогти в цій війні – без згуртованості та підтримки всього цивілізованого світу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Близько 4 тисяч українських медиків офіційно працевлаштувались у Польщі після повномасштабного вторгнення, повідомляє Міністерство охорони здоров'я Польщі. Але для багатьох з них це означає не просто переїзд, а повне перезавантаження кар’єри: вивчення мови, складання іспитів, а нерідко навіть повторне навчання. 

Чому польська медицина потребує українських фахівців, але не завжди легко їх приймає? Як виглядає шлях від «тимчасового дозволу» до повноцінної ліцензії і визнання спеціалістом? Що чекає на тих, хто вирішив пройти цей шлях до кінця? І що відчувають ті, хто ще вчора був визнаним фахівцем, а сьогодні мусить доводити, що гідний взагалі працювати за фахом? Три реальні історії — про розчарування, боротьбу та новий старт.

«Без мови й нострифікації ти ніхто»: історія стоматологині, яка відчула себе «інструментом для заробітку»

До Польщі Інна (ім’я героїні змінено на її прохання) приїхала з Харкова близько пів року тому. Рішення про переїзд далося непросто, але щоденні обстріли, постійна тривога й відсутність умов для нормального життя, зокрема — для навчання дітей, змусили шукати безпеки за кордоном.

З початком повномасштабної війни польська держава спростила процедури для українських медиків: з’явилася можливість отримати умовну ліцензію, яка дозволяє працювати у конкретному медзакладі під наглядом польського лікаря. Такий дозвіл діє п’ять років. Тож Інна зібрала необхідні документи й подала заявку до Міністерства охорони здоров’я Польщі, щоб отримати тимчасове право на медичну практику. Попри те що польською не володіла, досвід і фах дозволили їй швидко влаштуватися на роботу — в українську приватну стоматологічну клініку, орієнтовану насамперед на українських пацієнтів.

— Спочатку здавалося: вау, клас, можна відразу працювати. Але незабаром з’явилося відчуття, що ти не лікар, а інструмент для заробітку, — розповідає Sestry Інна.

Є пацієнти, яким потрібні лікарі, які розумієють біль втрати й проблеми мігрантів. Саме такі лікарі приїхали з України

Після повномасштабного вторгнення польський медичний ринок став стрімко адаптуватися під нову реальність: кількість українських пацієнтів зростала, і разом з нею — попит на лікарів, які могли б їх приймати рідною мовою. Деякі приватні клініки швидко побачили у цьому не лише гуманітарну, а й фінансову можливість, — і почали активно шукати й брати на роботу українських спеціалістів. На жаль, деякі компанії так захопилися новими можливостями заробити, що стали ігнорувати питання якості послуг або умов праці своїх лікарів.

Інна опинилася саме в такій системі: знайомі обличчя, мова, фах — здавалося, все на своєму місці. Але з кожним тижнем ставало дедалі очевидніше: до неї ставляться не як до фахівчині, а як до «активу», який має генерувати дохід.

— Я не відчувала себе лікаркою. І не тому, що забула, як лікувати. Я не мала права ні на слово, ні на професійну ініціативу. Важко, коли твої досвід, освіта, етика ніби більше не мають значення, — ділиться вона.

Робота перетворилася на потік — швидкі прийоми, мінімум взаємодії, жодної підтримки з боку колег чи адміністрації. Ставлення в колективі — прохолодне, дистанційоване. Такий досвід виявився для Інни виснажливим. І зрештою вона вирішила зупинитися. 

Зараз Інна взяла паузу — вивчає польську, зважує на можливість нострифікації, шукає шляхи легального й сталого працевлаштування. Їй важливо повернути не лише професію, а й відчуття професійної гідності.

— Я зробила помилку, думаючи, що можна обійти систему. Якщо хочеш поваги, маєш бути частиною офіційної системи. Інакше ти назавжди «тимчасовий спеціаліст»

Інна не приховує, що їй страшно. Вона боїться, що може не скласти іспити, що не впорається. До того ж нострифікація — досить дорога й емоційно складна процедура. Але ще більше вона боїться повернутися туди, де її використовують.

— Я знаю, чого варта. Просто тепер потрібно пройти цей шлях до кінця. Без ілюзій — але з гідністю.

«Це довгий шлях, але він того вартий»: як сімейна лікарка з 15-річним досвідом знову складала іспити

Історія наступної героїні показує зовсім інший шлях.

Марина Білоус переїхала до Польщі в березні 2022 року. В Україні вона понад 15 років працювала сімейною лікаркою. У Польщі ж довелося починати фактично з чистого аркуша: Марина опинилась тут з трьома дітьми і котом, без будь-якої підтримки, чіткого плану, але з рішучим налаштуванням продовжити працювати за фахом.

— Не уявляю себе в іншій ролі. Лікар — це не просто робота, це частина мене. Я знала, що буде важко, але іншого варіанту для мене не існувало.

Марина Білоус: «Це як знову вступити до медуніверситету, тільки вже з багажем досвіду, дітьми й війною за плечима»

Як і багато її колег, Марина скористалась можливістю отримати умовну ліцензію на медичну практику в Польщі. Разом з тим вона відразу вирішила будувати кар'єру з прицілом на довгострокову перспективу, а для цього потрібно було пройти повну нострифікацію диплома.

Нострифікація передбачає складання двох іспитів: мовного тесту NIL (Naczelna Izba Lekarska) з медичної польської мови та комплексного іспиту з клінічних дисциплін. Тож перше, за що взялася Марина, — це мова.

— Мова — це ключ. Навіть якщо ти найкращий фахівець, без мови не зможеш ані поспілкуватися з пацієнтом, ані працювати в колективі. Я змушувала себе займатися по 4-6 годин на день протягом пів року

Мову Марина вивчила самостійно — спочатку граматика й базова лексика, потім книги, фільми, розмовні практики. Медичну термінологію опановувала через онлайн-платформу wiecejnizlek.pl, до якої українські лікарі мали безкоштовний доступ.

Після успішного складання мовного іспиту Марина отримала роботу лікарки першого контакту в медичній клініці міста Гродзиськ-Мазовецький, що під Варшавою. Паралельно пройшла курси УЗД, отримала сертифікат і стала проводити ультразвукові обстеження. Паралельно почала готуватися до комплексного нострифікаційного іспиту.

Це тестування проводиться комісією медичного університету 3-4 рази на рік і коштує (за даними на весну 2025) 4 685 злотих. У ньому 160-200 питань з різних галузей медицини: інтерністики, хірургії, гінекології, психіатрії, педіатрії й інтенсивної терапії. Після успішного складання цих іспитів диплом прирівнюється до диплома випускника польського медичного університету. Підготовка до цього зайняла у Марини ще близько пів року. Щодня вона займалась по 2-3 години.

— Іспит складний — охоплює все. Були навіть питання з історії медицини, наприклад: «Хто першим виконав резекцію шлунка?» Наскільки мені відомо, склали іспит лише 20 відсотків кандидатів, і я дійсно щаслива, що потрапила до цієї меншості.

Отже, після повної нострифікації диплома Марина офіційно отримала право працювати в польській системі охорони здоров’я. Зараз вона приймає пацієнтів як лікарка загальної практики, чергує в шпиталі, продовжує проводити УЗД і зазначає, що в Польщі це цінується: сімейний лікар має широкий спектр відповідальності.

— Тут лікар першого контакту — не просто терапевт, а керівник здоров’я пацієнта

Основна частина її пацієнтів — поляки, українців близько 5 відсотків. В місяць крізь її руки проходить близько 500 людей. Марина каже, що пацієнти приймають її з довірою й відкритістю:

— Більшість приходить до мене регулярно. Упередженого ставлення не відчуваю. З мовою теж немає особливих проблем: якщо не знаю якогось слова — питаю, і пацієнти охоче підказують.

Марина підкреслює, що польська система дуже відрізняється від української: немає черг, пацієнти приходять за попереднім записом, жоден не має її особистого номера телефону — комунікація виключно в межах прийому, який триває 15 хвилин. Серед колег — повага, підтримка, обмін досвідом. 

Водночас Марина зауважує, що польські лікарі обурюються, коли деякі українські медики називають себе «спеціалістами» без проходження резидентури, адже в Польщі цей статус надається тільки після додаткових років навчання. Цей етап у Марини ще попереду.

Щодо зарплати — різниця з українськими реаліями теж дуже відчутна. За останніми даними, українські лікарі в Польщі можуть заробляти 6 000-12 000 злотих на місяць залежно від спеціальності, навичок і досвіду. Як зазначає Марина, фіксованої ставки немає: усе залежить від домовленості й рівня знань. Але що більше вмієш — то вищий дохід.

Зараз Марина відчуває себе впевнено й стабільно. Робота потребує віддачі — інтелектуальної й емоційної. Але вона вдячна собі за те, що ступила на цей шлях.

— Це дуже складно й досить довго. Але ця праця точно окупиться. Я твердо знаю, що це інвестиція в майбутнє — моє і моїх дітей.

Попри втому й навантаження, вона зізнається, що щаслива:

— Тут є система, є повага.

Лікар — це не просто фігура в білому халаті, а людина, якій довіряють. І це найважливіше

«Вирішила почати все з нуля — чесно і за правилами»: шлях офтальмологині до повноцінної практики 

Третя героїня також обрала офіційний, хоча й значно складніший шлях відновлення в професії. 

Катерина Казак приїхала до Варшави на третій день великої війни. Маючи білоруське громадянство (хоча родом з Волині), вона останні роки жила й працювала в Україні, але війна змусила шукати безпечне місце. 

Майже відразу після приїзду Катерина почала шукати можливості для продовження лікарської практики. Подала документи на умовну ліцензію, але через білоруський диплом не отримала пільг, які мали українські лікарі. Через 9 місяців очікувань прийшла відмова. І тоді Катерина пішла іншим шляхом нострифікації диплома.

Катерина Казак: «Українським лікарям, які планують працювати в Польщі, треба бути готовим до викликів»

— Я використала час очікування рішення на те, щоб розібратися з легалізацією й активно вивчати мову. Вирішила йти офіційним шляхом, наскільки складно б не було.

Катерині вдалося успішно скласти два іспити: мовний — з медичної польської, та комплексний — із загальної медицини. Після нострифікації вона отримала статус випускниці медичного університету. Наступний етап — стажування (13 місяців для лікарів, 12 — для стоматологів) або два роки роботи в польській системі охорони здоров’я. Після цього — ще один іспит LEK (Lekarski Egzamin Końcowy), і тільки після нього можна отримати повну лікарську ліцензію. З нею лікар може працювати в POZ (Podstawowa opieka zdrowotna), на SOR (Szpitalny oddział ratunkowy) або в NPL (Nocna Pomoc Lekarska). Щоб працювати, наприклад, неврологом, кардіологом чи, власне, офтальмологом, необхідно мати титул спеціаліста.

— Тобто нострифікація — це тільки середина шляху. Ти не можеш відразу стати спеціалістом. Щоб мати можливість працювати за своєю спеціальністю, мені довелося знову вступити до резидентури.

Сьогодні Катерина працює лікарем-резидентом в університетській лікарні в Лодзі. Вона — єдина іноземка серед колег. Її пацієнти — переважно поляки.

— Звісно, моя польська ще далека від ідеальної. Інколи бракує слів, щоб пояснити пацієнтам нюанси хвороби чи операції. Тоді я малюю, залучаю колег або самі пацієнти допомагають знайти правильне слово.

Катерина зізнається: довіра не завжди приходить відразу, особливо від літніх пацієнтів:

— Для когось я — чужинка. Але коли створюєш атмосферу безпеки й пояснюєш кожен свій крок, недовіра зникає

Чи варто йти цим шляхом? Виклики, зарплати й перспективи для українських лікарів у Польщі

Щодо відмінностей в підходах до медицини в Польщі й Україні, Катерина Казак вважає, що вони досить суттєві, і свої плюси й мінуси є в кожній із систем:

— В Україні велика різниця між державною та приватною медициною. У приватних центрах часто вищий рівень і обсяг послуг. У Польщі ж у великих містах державні клініки мало чим поступаються приватним. І обладнання, і кваліфікація персоналу — все на рівні. Більшість лікарів працює водночас у державних лікарнях і приватно (хоча чимало лікарів високої кваліфікації все ж віддають перевагу приватним — Ред.). Середній час консультації — 10-15 хвилин, і не завжди цього вистачає, щоб усе проговорити з пацієнтом. Візити плануються заздалегідь — іноді на 3-4 місяці, а до деяких спеціалістів — на рік-півтора. Стаціонарна допомога надається тільки у випадках складних станів. «Прокапатись» чи промити судини, як в Україні, — не вийде.

На думку Катерини, найбільше в Польщі бракує хірургів, педіатрів, лікарів загальної практики та фахівців екстреної медицини. Хірургія стає дедалі менш популярною — через надмірне навантаження й складні умови праці.

— Вже кілька років у резидентурах недобір хірургів. Молодь не хоче йти туди, де вигориш за три роки.

Катерина вважає, що українським лікарям, які планують переїзд, варто бути готовими до серйозних викликів:

— Важливо усвідомити, що це складний і виснажливий шлях. Вдома ти міг бути зіркою, а тут починаєш з нуля. Найімовірніше, доведеться вивчати мову й паралельно працювати. Конкуренція не тільки з поляками, а й з емігрантами з України чи Білорусі, яких з кожним роком дедалі більше. А головне — треба постійно вчитися. І не здаватися, вірити в себе й весь час рухатися вперед, наскільки складною і страшною не здавалась би дорога.

Фотографії з приватного архіву

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Від лікарки до студентки: як українські медики починають з нуля в Польщі

Діана Балинська
українські біженки

Пам’ятаю той день

Коли у лютому 2022 року почалася війна, ніхто не вагався: треба було втікати. Потяги, автобуси, машини — мільйони жінок з дітьми залишали країну, чоловіків, домівки, своє життя. За кілька місяців з України виїхало понад 7 мільйонів людей — переважно до сусідніх країн та ЄС. Це була найбільша криза біженців у Європі з часів Другої світової війни. І перша, коли майже всі, хто тікав, були жінками та дітьми.  

У перший місяць війни близько 90% біженців становили жінки й діти. Чоловіки віком від 18 до 60 років не могли виїжджати через мобілізацію. Три роки потому пропорції залишаються схожими: жінки й дівчата — це близько 63% біженців. У країнах ЄС дорослі жінки складають у середньому 46%, а діти — ще 33%.  

Приклад Німеччини багато про що говорить: з понад мільйона українських біженців 80% дорослих — жінки, і більшість з них має вищу освіту. Саме вони сьогодні — опора повсякденного життя на чужині: одночасно опікунки, годувальниці й особи, які приймають рішення.  

Залишаюсь не тому, що мушу

Всупереч стереотипам, більшість жінок в Україні залишається не через відсутність вибору. Згідно з даними початку 2025 року, 80% жінок віком 18-60 років свідомо обирають життя в Україні. Не «бо нема куди йти», а «бо це моя країна». Аж 90% опитаних жінок відповіли: «Це моя земля, і я хочу тут жити».  

Це не просто слова. Це рішення, засновані на зв’язках, ідентичності, почутті спільноти. Попри тривалу війну, попри складну економічну ситуацію, для багатьох жінок вибір очевидний: навіть якщо буде важче — я залишаюсь.  

Близько 20% жінок розглядають виїзд. Найчастіше це молоді самотні жінки, які втратили роботу і не бачать можливостей для покращення. Багато з них вже виїжджали і поверталися — вони більш відкриті до міграції, але й більш розчаровані. Навіть у цій групі виїзд, — скоріше, гіпотетична можливість, ніж конкретний план. Здебільшого їх тримають родинні зв’язки, брак коштів, відповідальність за близьких.  

«З тих 20%, що хочуть виїхати, дві третини або не мають коштів, або їх тримає вагома причина — хворий родич, могила близької людини, зниклий чоловік», — розповідають дослідники Володимир Вахітов та Наталія Заїка з Інституту поведінкових досліджень American University Kyiv у розмові з NV.ua.

Рішення про виїзд уже рідше пов’язані з панікою чи безпосередньою загрозою. Все частіше — це роздуми про довгострокове майбутнє: чи знайду роботу? Чи буде в дитини щасливе дитинство? Чи країна зможе стати на ноги? «Я їду, бо не бачу майбутнього через п’ять років» — це тепер найпоширеніша фраза серед жінок, які вагаються

Ті ж, що залишаються, кажуть: «Навіть якщо буде важче — не поїду». У їхніх словах переважає відповідальність — за родину, за громаду, за країну. Це рішення від серця, а не лише холодний розрахунок.  

Що нас зупиняє  

Для багатьох жінок повернення — навіть складніше, ніж рішення залишитися. Найменш схильні до репатріації матері малих дітей — жінки 30–39 років. Лише 6% з них повернулися, що вп’ятеро менше, ніж у інших вікових груп.  

Головна перешкода? Відчуття небезпеки. «Якщо діти не матимуть тут нормального дитинства — ми не повернемось», — лунає в десятках інтерв’ю.  

До цього додається житлова нестабільність: відсутність захисту орендарів, зростання цін, договори без гарантій. «Доки ринок нерухомості не стане цивілізованішим, люди не вертатимуться. Це не лише бар’єр для повернення, але й для рішення завести дитину».  

Ситуацію ускладнює спотворене сприйняття реальності. Україна із Заходу видається зоною постійної небезпеки, навіть якщо точково там все відносно спокійно. А Захід з України — навпаки, — виглядає чужим, холодним і дорогим місцем. Дослідники називають це «ефектом дзеркальної загрози» — ми боїмося того, чого не знаємо.  

Повернутися — це більше, ніж просто приїхати  

І все ж чимало жінок повертається. Не лише через потребу, а з переконанням, що саме в Україні їхнє життя набуває сенсу. Їх вабить можливість працювати за фахом, гнучкіший ринок, відсутність конкуренції в окремих галузях.  

«В Україні легше знайти роботу за спеціальністю, навіть якщо диплом не визнають за кордоном. А брак конкуренції у багатьох сферах відкриває жінкам нові шляхи», — пояснюють дослідники.  

Але найважливіші — невидимі фактори: рідна мова, спільна пам’ять, спосіб виховання дітей. «Я знаю, що тут моя дитина зрозуміє, хто вона,» — одне з найглибших речень у дослідженні

Для багатьох українок вибір «залишитися» чи «повернутися» — це не просто рішення про місце проживання. Це рішення про сенс.

20
хв

Кінець великого ексодусу? Чому українки залишаються

Єжи Вуйцік

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ягідні ферми Польщі, де можна їсти, збирати і купити ягоди й фрукти за ціною нижче ринкової

Ексклюзив
20
хв

Кінець великого ексодусу? Чому українки залишаються

Ексклюзив
20
хв

Заборона на фотозйомку в Польщі: де тепер не можна знімати?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress