Ексклюзив
20
хв

Як українці впливають на економіку Польщі?

17 годин на добу, по 432 години на місяць – біженці прагнуть знайти роботу з максимальним завантаженням

Оксана Щирба

Українці відрізняються великою працездатністю. Фото: pexels

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Найбільша кількість воєнних біженців з України приїхала до Польщі, вони змушені адаптовуватися до нового середовища, вчити мову, шукати роботу. Поляки гостинно прийняли українців, підтримали з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте в польському суспільстві лунають думки, що українці, мовляв, тривалий час сидять на всьому  готовому. Але це не так: біженці будують життя з нуля, працюють і при цьому піднімають економіку Польщі. 

«Я дотримувалася правила – допоможи собі сама»

Анастасія Горянська, диктор та медіатренер,  мала спокійне та стабільне життя в Україні. Працювала редактором на телебаченні. Вони з чоловіком мріяли закінчити ремонт кухні у своїй квартирі. Паралельно розвивала власний проєкт ментального здоров’я. Війна внесла великі корективи у життя. У Варшаву Настя переїхала самотужки. «Я їхала в самий пік, з собою взяла один-два теплих костюми, ноутбук, дуже багато води, їжі, ліки й каремат. У мене було лише 5 тисяч гривень. Тут зустріла знайома, яка допомогла знайти роботу й житло. Мені дуже допомогли поляки. Рік прожила у Агнешки, за що дуже вдячна. Перші три місяці я спілкувалась виключно з поляками. Усі були дуже турботливі». Насті вдалося вивчити мову без додаткових курсів. Влаштувалася працювати асистенткою в польську архітектурну компанію «SONITUM». Допомоги від держави Настя не отримувала. Каже, що у неї був «пунктик» на рахунок цього. «Я дотримувалася правила – допоможи собі самостійно. Хоча дуже багато знайомих розповідали, що зверталися й держава комусь допомагала, у когось виникали труднощі. Зараз орендую квартиру, продовжую працювати асистенткою, а навчаю людей публічним виступам». З чоловіком Настя розлучилася. Зізнається, що продовжує будувати своє життя, але психологічно дуже важко: «Я заспокоюю себе словами: «Настя, це випробування, яке ти можеш пройти, все добре, ти вже подолала великий шлях, далі буде краще».

Втрата дому, чоловіка, дитини і робота по 18 годин

Наталія має дві вищі освіти. В Україні працювала директором з маркетингу в престижній компанії. Була вагітною, коли опинилась в окупації. Дивом врятувалась разом з десятирічним сином. Її чоловік залишається безвісти зниклим. Наталія виїхала до Кракова, де її прийняла польська сім’я. «Сьогодні я пригадую той час з великим болем і до дрібниць не пам’ятаю всього. Коли я вибиралася з Київщини під обстрілами – це було страшно. Боялася найбільше за дітей. На моїх очах розстрілювали людей. Найгірше, що все це бачив мій син. Досі не знаю, як нам вдалося залишитися живими. Це Божа благодать. Я дуже не хотіла їхати без чоловіка. Але він наполягав, щоб ми вибиралися. Обіцяв, що поїде слідом за мною. Того ж дня зв’язок з ним обірвався. Нашу хату окупанти знищили. Повертатися немає куди. Але я трималася з усіх сил, бо мріяла народити здорового малюка. Безмежно вдячна чудовим полякам, які мене прихистили і допомагали». У Наталії були важкі пологи, дитинка, на жаль, народилася мертвою. Саму жінку ледве вдалося врятувати. 

«Мені досі сниться наша з Віктором дівчинка, яка померла… Ми так чекали на неї. Я тривалий час ходила до психотерапевта, бо не могла впоратися з депресивним станом та суїцидальними думками. Тримав на цьому світі лише син. Прийшла трохи до тями і пішла працювати, тому що сидіти на шиї у когось – це не про мене. Я працювала на 2 роботах – в першу зміну в магазині, в другу – прибиральницею. Інколи я брала додаткові підробітки і працювала вночі. Я працювала так важко і так багато – інколи по 18 год, досі не знаю, як не впала з ніг. Завдяки цьому мені вдалося накопичити кошти і зняти квартиру для нас з сином, почати життя спочатку, незалежно ні від кого. Ніколи не думала, що доведеться підмітати підлоги та розкладати товар на прилавках магазину. Але для мене жодна робота не є приниженням, хоча, звісно,  я не отримувала задоволення від того, що робила. Згодом, опанувавши на певному рівні польську мову, почала шукати роботу у своїй сфері. Шукала я довго і стукала у безліч дверей. Одні з них таки відкрилися. Сьогодні я маю одну роботу, яку люблю, і більше часу, щоб проводити з сином. Я досі плачу ночами – так, щоб не чула дитина, і молю Бога, щоб мій Віктор був живим, десь у полоні. Страшно від однієї думки, що я більше ніколи його не обійму».

«Конкуренцію я витримала, перевірку часом – також»

Олена Хомченко, художник-графік, член Національної спілки художників України, ілюстратор переїхала до Варшави, коли почалося повномасштабне вторгнення. 

Пригадує перший місяць у столиці Польщі як в тумані, суцільний шок і жодних планів. «Сиджу на лавці в центрі Варшави, навкруги архітектура невимовної краси, а посеред площі – велика, гарно облаштована ковзанка (зима 2022-го року була довга, ковзанка в центрі міста працювала навіть в березні); люди веселі, усміхаються, діти на ковзанах з рожевими щічками... А ми тільки-но вийшли з евакуаційного потягу, дивимось – і в очах сльози. Неможливо було бачити  ці контрасти, неможливо було опанувати свої почуття», – пригадує Олена.

Додає, що бачила багато прикладів, коли людина, яка мала в Україні певне соціальне становище, в Польщі не могла знайти роботу за спеціальністю і йшла на  найтяжчу фізичну роботу: «Але й бачила людей, у яких буквально на моїх очах все починало виходити. Від  чого це залежить? На мою думку,  потрібно багато працювати, у тому числі  над собою, намагатися у своїй справі досягти досконалості».

В Україні Олена – відомий художник-графік. Має за плечима багато виставок. Працює також як ілюстратор, вийшло з друку багато книжок з її ілюстраціями, обкладинками. Має величезний творчий доробок, роки наполегливої праці принесли результат – досвід в роботі, співпраця зі знаними авторами – письменниками, чиї книжки ілюструвала. І ось Олена опиняється в абсолютно чужій країні, в стресовому стані, без знання мови і  жодних планів на майбутнє. 

Вирішила спробувати зробити те, що вміє робити найкраще – почала малювати. Оскільки опинилась у Варшаві з маленьким рюкзаком за плечима, і не мала в ньому жодних «знарядь своєї праці» – ані олівця, ані фарб, то все  довелося купити. Згодом Олена запропонувала свої роботи до варшавських мистецьких галерей. 

Власник галереї сказав: «Пані безумовно має роботи доброго професійного рівня. Але найважніше для мене, як бізнесмена, щоб роботи продавались. Тому умова така – якщо роботи не купуватимуть, співпрацю припиняємо, а якщо будуть купувати – працюємо далі». Олені не довелося довго чекати. Уже зовсім скоро прийшла відповідь «Працюємо далі». «Не знаю, чи можу порадити цей спосіб абсолютно всім художникам. Може, мені пощастило? Може,  закінчився ковідний період і галереї почали потроху виходити з кризи, з’явилась велика кількість туристів, інших покупців. А можливо, тут спрацював і мій величезний досвід і звичка інтенсивно багато працювати. На щастя, конкуренцію я витримала, перевірку часом – також. Озираючись назад, можу сказати, що ніколи не вчинила би так, якби планувала завчасно переїзд, пошук роботи, житла. Все, що сталося – суцільна екстремальна ситуація».

Сьогодні Олена почувається досить впевнено у Варшаві, бо має улюблену роботу, вивчила добре мову завдяки різним курсам та спілкуванню з поляками, за що їм дуже вдячна.  

Українці піднімають економіку Польщі

Українці й до війни були вагомою робочою силою у Польщі. Але якщо раніше вони здебільшого приїжджали збирати полуницю, прибирати, працювати в магазинах і доглядати за літніми людьми, то війна дуже змінила портрет українця, який шукає роботу. Від початку повномасштабного вторгнення до Польщі виїхав в основному «середній клас», яких охоче працевлаштовували польські роботодавці. Крім того, за інформацією Польського економічного інституту (PIE), цього року громадяни України відкрили в Польщі близько 14 тисяч фірм – майже стільки ж, скільки й за минулоріч. Українці поспішають знайти роботу, незважаючи на соціальні виплати від уряду. Дослідження ARC Rynek i Opinia показало, що не всі українці в Польщі працюють офіційно, але 71% утримують себе власним коштом. Вони витрачають заощадження у країні перебування. Лише у квітні минулого року українці за кордоном, за даними Нацбанку України, витратили понад 2 млрд доларів. 

Варто відзначити, що українці не відбирають хліб у поляків, бо кількість  вакансій є достатньою. За словами підприємця Валерія Качана, сьогодні на польському ринку праці показник безробіття складає тільки 5% – один з найнижчих в Євросоюзі. Водночас в багатьох галузях господарства Польщі відчувається кадровий голод. Зокрема,  є гостра нестача чоловічих робочих рук. Найбільше страждають підприємства будівельної та автомобільної галузі, важка промисловість.

Українці відрізняються великою працездатністю, у багатьох випадках працюють по 10-14 годин на добу, по 300-400 годин на місяць. «Я знаю окремі випадки, коли українці працювали по 17 годин на добу. По 432 години на місяць. Коли за дві доби людина була в роботі 36 годин підряд», – розповідає Валерій Качан.  Додає,  що попри мовний бар’єр, українці дуже швидко вчать польську мову та адаптуються на місцевому ринку праці. Люди з держав з нижчим рівнем економіки тягнуться до держав з кращою економікою. Відповідно якась частина польських фахівців перемістилася далі на захід, залишивши чимало вакансій, які заповнюються українцями в тому числі. Багато української молоді закінчують навчальні заклади Польщі, чимало з них не повернеться в Україну, що дуже прикро усвідомлювати. «В українців, особливо у молоді, викликає огиду українська корупція – це одна з основних причин неповернення на Батьківщину. Особливо гидко спостерігати це під час цієї варварської війни», – каже Валерій Качан.

Що стосується оплати праці, то навіть мінімальна зарплатня в Польщі у кілька разів вища за українську. За словами Валерія Качана, різниці в оплаті між українцями та поляками в самій Польщі немає. Розмір зарплатні залежить від кваліфікації та посади. Більшість українців в Польщі шукають роботу, де їм буде запропонована максимальна кількість годин праці. Часто просять роботодавців додаткових годин праці. Польський кодекс праці єдиний для всіх, соціальний пакет для працівників так само не відрізняється. 

Українці  до війни відіграли одну з ключових ролей у розвитку економіки Польщі. Нині ситуація не змінилася. За словами Миколи Княжицького, народного депутата України, голови групи ВРУ з міжпарламентських звʼязків із Республікою Польща, українські  біженці продовжують піднімати економіку Польщі: «Українці сплачують мільярди злотих до польського бюджету. Українці – це кваліфікована робоча сила, і Польща в ній дуже зацікавлена. Вона була зацікавлена і до повномасштабного вторгнення. Мої знайомі польські друзі-підприємці регулярно телефонують і   просять знайти фахівців в Україні, яким вони все «залагодять», аби вони поїхали туди працювати. А тут раптом стільки людей з’явилося  в Польщі з фахами, професією. Для Польщі це вигідно та потрібно».

Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується ворог

Українсько-польські відносини загострилися після заборони перевезення територією Польщі українського зерна. Двосторонні обвинувачення сягнули найвищого рівня, коли 19 вересня президент України Володимир Зеленський на Генеральній Асамблеї ООН сказав, що «дехто в Європі грає в солідарність у політичному театрі», перетворюючи постачання зерна на трилер, насправді допомагаючи «підготувати сцену для московського актора». Через це висловлювання Польща викликала посла України. 

Микола Княжицький так прокоментував цю ситуацію: «Ми втратили дуже багато ринків, можливості експорту через Чорне, Азовське море. Польща залишалася для нас коридором для експорту збіжжя. Чи продавалася би частина збіжжя у Польщі? Так. Але треба сказати, що торгівля має дві сторони. Якщо хтось продає зерно, то є хтось, хто його купує. Купують його компанії, які так чи інакше пов’язані з владою. Можливо, треба було наводити лад на власному ринку з власними покупцями. Якщо відбувалося щось незаконне з точки зору польського уряду, треба було розмовляти і не заводити цей діалог в глухий кут. На жаль, з українського боку теж були різкі заяви. Мені здається, що Зеленський погарячкував і  було неправильно, на стільки загострювати цю ситуацію, зважаючи на підтримку з боку Польщі. Але ситуація і з польського боку була загострена, бо (президент Польщі) Анджей Дуда порівнював українців з потопельниками. Висловлювання було невдалим, неетичним, тому що українці не вважають себе потопельниками. Потім викликали послів. Ця вся ескалація зайва. Будь-які економічні суперечки можна вирішувати за столом переговорів. А ми їх звели до переговорів найвищих осіб держави. Усе це не дає нічого доброго для стосунків між Україною та Польщею, але не є критичним. Найголовніше зараз - це спілкуватися». 

За словами Олександра Антонюка, військовослужбовця ЗСУ, політичного консультанта, основною причиною загострення українсько-польських відносин стали парламентські вибори у Польщі, які відбулися 15 жовтня. Але зміна влади після виборів в Польщі дає надію на покращення відносин: «Сам конфлікт є штучним. І зараз, після виборів, ситуація буде налагоджуватися. Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується Росія. А це наш спільний дистанційний ворог. Ми маємо це пам’ятати. У  цьому контексті ми маємо вимальовувати стосунки, враховуючи те, що стосунки є сталими і динамічними, можуть мати як покращення, так і погіршення. До цього треба ставитися спокійно та прагматично. Ця конфліктна ситуація має нам дати змогу окреслити червоні лінії, за які ні Польща, ні Україна не зможуть виходити.»  Бо інакше нам не перемогти в цій війні – без згуртованості та підтримки всього цивілізованого світу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
зниклі безвісти військовополонені гідна gidna ірина козарєва

Війна розвинула в нас навички, які ми б ніколи не хотіли мати. Наприклад, блокувати емоції та жити з горем. Цей шлях щодня проходять тисячі жінок, які чекають своїх близьких з полону. Невизначена втрата — турбулентне відчуття, коли живеш з безкінечним потоком відчаю й питань: що зараз відбувається з рідною людиною, де вона взагалі, як переживе ніч, поки ти засинаєш у своєму ліжку, чи побачитеся ви знову, та як допомогти їй і… собі?

Про невідомість складно говорити

Жінка, яка переживає невизначену втрату, прокидається дуже рано, до дзвінка будильника, й відразу перевіряє соціальні мережі й групи зниклих безвісти. З моменту, коли вона почула страшні слова: «Ваш син зник безвісти», «Ваш чоловік потрапив у полон», — вона шукає будь-яку інформацію, готова зробити будь-що, аби дізнатися бодай щось про рідну людину.

«Невизначена втрата не має меж, — розповідає Анна Грубая, кураторка проєкту GIDNA, що надає психологічну допомогу жінкам, які переживають втрату. — Це невідомість, і тому складно про це говорити. Інколи зрозуміліше говорити про фактичну втрату. Боляче, але зрозуміліше. Саме невизначеність є тією травмою, яка руйнує людину зсередини щодня — роками.

Жінка відчуває втому, яка накриває дедалі сильніше. Вона злиться, що її надія гасне, злиться на весь світ. Вона відмовляє собі в усьому, забороняє собі радіти звичним речам, блокує всі емоції і живе лише краплею надії, що рідна людина повернеться».

Три місяці тому до програми проєкту GIDNA (напрям «Невизначена втрата») долучилася Ірина Козарєва, яка вже три роки чекає на сина з російської неволі. Для жінки це три роки без сну, і два — без жодної звістки від Ярослава, оборонця Маріуполя, який потрапив у полон у травні 2022 року. Саме тоді вони спілкувалися востаннє. 

Ірина Козарєва в Києві

«Синку, у тебе є план Б?»

Ірина — мати шести прийомних синів. І кожен — як окремий всесвіт, зі своїм характером і палким бажанням боротися за своє. Ірина з усмішкою згадує, як всі шестеро прагнули піти з нею на Майдан під час Революції гідності: 

— Вони шарфами обмотали обличчя, одягли каски, наколінники, налокітники, взяли біти й кажуть: «Підемо з тобою. Якщо ми не йдемо — то й ти не йдеш».

А потім почалася війна. Ярослав, оборонець Маріуполя, тоді був футбольним фанатом, вболівав за ФК «Динамо». Мати згадує, що вони разом з товаришами завжди мали активну громадянську позицію, брали участь в акціях, разом доєдналися до «Азову».

Ярослав до останнього не хотів зізнаватися матері, що став на захист країни. Але поділився таємницею зі старшим братом, а той не витримав і розповів усе мамі. Плакати вже не було сенсу, згадує Ірина: «Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був першим, хто зателефонував. — Вже ввечері я писала йому: «Синку, ви будете в повному оточенні, у вас є план Б?». А він казав: «У нас є всі плани, ми озброєні й знаємо, що робимо». Далі — лише листування. 

В якийсь момент Ярослав зник, перестав відповідати. Ірина почала рахувати дні…

Новини про сина до Ірини прийшли раптово — від його дівчини, з якою жінка ще не була знайома. На той момент це було вже 20 днів страшної тиші. Як з’ясувалося, Ярослав був поранений. Під час боїв за Маріуполь отримав складну контузію, втратив слух, зір і координацію рухів. Пізніше на шпиталь, в якому лікувався Ярослав, російська армія скинула бомбу. Хлопця доправили на «Азовсталь». На 21-й день він написав матері, що живий і просто не було зв’язку.

— Я кажу: «Знаю, як у тебе все добре, мені вже розповіли». Він так і не оклигав, на кожен приліт у нього була блювота. Щоб воювати, треба ж бігати, лазити, ховатися, повзти. Він усього цього вже не міг.

— Я писала синові, що їх тут називають спартанцями. А він голосове мені записав уночі: «Якщо мені не зраджує память, всі вони загинули. А я не хотів би тут сконати, в мене ще навіть сина немає»

Все в нього з гумором, все легко. Він намагався мене не травмувати й максимально все приховував, — розповідає Ірина.

Востаннє Ірина говорила з сином 18 травня 2022 року, коли той вимушено здався у полон. Перед виходом захисники отримали наказ знищити телефони й зброю, тож зв’язок із сином зник. 

Ірина згадує, як уважно стежила за новинами, як просила сина під час тієї останньої розмови говорити все, що накаже ворог, аби лише його не катували, як розглядала в групах кожну фотографію й кожне відео, шукаючи Ярослава.

Ірина із сином до повномасштабної війни

«Я вила, кричала й торгувалася з Богом»

Разом з іншими полоненими з «Азовсталі» Ярослава доправили в Оленівську колонію. Зв’язок був заборонений, але комусь з бранців пощастило дістати sim-карту, і Ярослав зателефонував своїй коханій Валерії. Розмова тривала 1 хвилину. А далі була страшна звістка — росіяни влаштували теракт на території колонії. Загинуло щонайменше 53 українських захисники, понад 130 було поранено. У бараці, який підірвали, було 193 людини, зокрема Ярослав.

— Я чекала дзвінка, і тут дізнаюся про теракт. Валерія (дівчина Ярослава — Авт.) мені повідомила й відразу розридалась: «Я знаю, він там». Ми з нею плакали разом. За всіх наших людей. А на наступний день вже були списки. Мені надіслали частину списку, і Ярик у ньому був. Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку вила, кричала й торгувалася з Богом. Просила: «Боже, забери мене, тільки нехай він живе!».

Коли Ірина отримала повний список і побачила заголовок, виявилося, що це був список поранених, а не загиблих. За кілька днів Ірині подзвонила санітарка зі шпиталю й повідомила, що Ярослав живий, у нього все добре, тільки одна рука не працює. Ярославу вдалося зв’язатися з близькими зі шпиталю лише раз, Ірина пригадує, що голос сина був такий, наче він дуже тяжко поранений. Тоді він просто сказав, що живий, спитав, як усі. І це була їхня остання розмова.

Після полону жінка побачила сина на одному з пропагандистських телеграм-каналів у репортажі про те, як окупанти «піклуються в ДНР про нацистів».

— Він нічого не говорив. Сидів упівоберта. Мені зробили скрін з відео. Я побачила, що Ярослав дуже схуд, кілограмів на 20. Раніше був такий міцний, накачаний, займався спортом. Він готувався, щоб бути сильним, бути вправним у військовій справі. Він так цим пишався. Отак побачила його профіль — і все... З тих пір два роки — повна тиша.

Ірина зізнається, що чекала будь-якої звістки від сина, вважала, що якщо його побачить — їй стане легше. Проте насправді біль лише посилився: «Я ридала й ридала, ридала й ридала… Тільки очі закриваю — бачу вибух, пожежу, як вони в цій пожежі, як люди горять, я навіть відчувала запах плоті й крові. Ніби сама там була.

Зрештою Ірина звернулася за допомогою. Психіатр встановив діагноз — ПТСР. Ірині призначили ліки, щоб вона знову могла спати. Проте найбільше допомагали не вони, а людська підтримка й спілкування: 

— Мій колега якось подивися на фото сина й сказав: «А чому ти взагалі плачеш? Рука є? Є! То подякуй Богу. Кістки є, мясо наросте». І ви знаєте, мені отак раз — і стало легше. Інколи таке просте слово знімає пелену з очей.

Ірина не мала жодних новин про сина аж до обміну, який відбувся на Великдень, 19 квітня. Один зі звільнених військовополонених розповів, що чув про Ярослава. Навіть не бачив — лише чув.

— Дівчина Ярослава, Валерія, знайшла цього чоловіка в соцмережах. Він сказав, де знаходиться Ярослав, а також те, що він здоровий. Він його не бачив, але чув постійно, бо був у сусідній камері. Сказав, що він тримається і моральний стан хороший. Але не знаю, наскільки цьому можна вірити, адже вони всі хочуть нас заспокоїти. 

Родичі захисників з «Азовсталі» вимагають звільнити й повернути їхніх рідних з російського полону, 2024. Фото: Oleksii Chumachenko/REPORTER

«Відчувала себе надщербленим глечиком, з якого все виливається»

Два роки Ірина жила у невідомості, як тисячі сімей по всій Україні. Проте людський ресурс не безкінечний. Жінка стала відчувати, що ліки вже не допомагають, сон знову зник. Зізналася, що якби не собака, вона б і не вставала з ліжка.

— Все втратило сенс. І раптом я побачила в телеграмі, в якомусь з чатів оголошення про проєкт GIDNA. Мене ніби щось торкнуло. Але подумала, що є люди, яким важче, ніж мені, і вирішила нікого не турбувати. Проте за декілька днів повернулася, знайшла те оголошення і заповнила анкету. Мені відразу зателефонували й дуже тепло зі мною поговорили.

Ірина ділиться, що біль і горе відчуваються ще дужче, коли не маєш з ким їх розділити:

— Всі втомилися. Навіть мої старші діти й подруги вже не можуть говорити про це зі мною. Вони не можуть — і я мовчу. Але це важко, бо біль нікуди не зникає.

Щире спілкування й підтримка — неймовірна допомога для людини, яка переживає горювання, впевнена Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA: 

— Фрази на кшталт: «Тримайся», «Все буде добре», «Може, вже час відпустити» викликають гнів і злість, адже ніхто не знає, як буде і як важко триматися. Натомість краще запитати: «Як я можу тобі допомогти?»

Людина сама відповість, бо для когось — це просто посидіти помовчати, для когось — подивитися фото й поринути у спогади, ще для когось — поговорити про те, як важко. 

Ірині вдалося зустріти своїх людей у проєкті GIDNA: 

— Знайшлися люди, які хочуть говорити. Так, це їхня робота. Але ці люди небайдужі. Я вже третій місяць в терапії і відчуваю суттєві зміни.

Сьогодні жінок і матерів, які чекають на своїх близьких з полону, Ірина має щиру пораду: 

— Впевнена, що якби я розповіла Ярику, як сама себе карала і яке жахливе почуття провини в мене було щодо того, що я отак просто його відпустила, — йому б це дуже боліло. Він би хотів, щоб я жила, жила на повну. І Роберт (молодший брат Ярослава, який доєднався до ЗСУ) теж постійно каже, що треба жити. 

Радіти кожному листочку, кожній квіточці, вітру, дощу. Вони там цього всього позбавлені. А вони ж пішли туди, щоб ми жили

Ірина ділиться, що вже після другої зустрічі з психологом відчула, що в ній все ще є сила: 

— Коли я прийшла в терапію, то відчувала себе якимось надщербленим глечиком. У тріщинах, з дірками. З якого все виливається, скільки туди не налий, і я вже нічого в собі не утримувала. Ми стали працювали над цим. Аж поки я не відчула, що ще можу послужити. Важливо навчитися не заштовхувати біль глибоко всередину, де йому не місце, а шукати професійної допомоги.

Анна Грубая: «Невизначена втрата не має меж»

Робота з терапевтом — це поступовий шлях для відновлення відчуття безпеки та стабільності, навіть коли переживаєш горе. Часто без неї неможливо повернутися до повноцінного життя.

— Спочатку виникає спротив — жінка не хоче продовжувати терапію, і це нормальна реакція, — пояснює Анна Грубая. — Адже терапія — це зустріч зі своїми емоціями і почуттями, це спогади. І якщо після фази спротиву жінка все ж знаходить сили продовжити — це гарний знак. Згодом вона починає довіряти психотерапевту, формується хороший контакт — і це другий гарний знак. З'являється турбота й піклування про себе у стані невизначеності — третій гарний і вагомий крок, який допомагає формувати нові копінг-стратегії, як жити у невизначеності й не руйнувати себе.

Ірина досі в терапії, мріє про повернення сина. Переймається, щоб від радості зустрічі не втратити свідомість: «Я знаю, що не можна на них нападати з обіймами. Що краще першою не торкатися. Багато знаю, багато читала щодо їхньої травми. Але я хочу бути біля нього. Неважливо, які в нього діагнози».

Жінка планує на першій зустрічі подарувати Ярославові Lego, яке колись в дитинстві подарувала, а потім забрала на емоціях, бо діти бешкетували й не слухалися:

— На той час я не усвідомлювала, що для дітей це найцінніша валюта. А потім, коли син був там, на «Азовсталі», я попросила в нього за це вибачення. А він сказав: «Ти що. Ти найкраща мама, яка тільки могла б у мене бути!»…

<frame>Проєкт GIDNA фонду Future for Ukraine допомогає жінкам, які постраждали від наслідків жорстокої війни Росії проти України, повернути емоційну рівновагу. У травні виповнюється рік, відколи у межах проєкту працює спеціальна програма роботи з невизначеною втратою. Психологи проєкту надають безкоштовну підтримку жінкам, чиї рідні зникли безвісти на війні або перебувають у полоні. Кожна учасниця програми отримує 16 консультацій з психологом, а також щомісячну підтримку після курсу. За рік роботи команда Невизначеної втрати отримала 41 звернення, 35 жінок вже завершили терапію і навчилися екологічно проживати свій біль. А ще — знову почали жити з надією в серці.<frame>

20
хв

«Три роки без сну, два — без жодної звістки». Як триматися, коли чекаєш рідну людину з полону?

Ярина Матвіїв
українці в португалії

«Колеги дивилися на мене, як на інопланетянку»

Киянка Ярослава Шумик виїхала з України разом з двома дітьми на початку лютого 2022 року. Її синові на той момент було три, доньці ще не виповнилося двох років. Ярослава вирішила їхати до Португалії, бо там їй запропонували роботу:

— Маю великий досвід роботи продюсером на центральних українських телеканалах. Коли почалася війна, підняла всі свої контакти — і знайомий португальський журналіст відповів, що Федерація футболу Португалії готова надати мені роботу на їхньому телеканалі та житло в Лісабоні, — розповідає Ярослава Шумик. — Їм сподобалося моє резюме, хоч там не було одного важливого нюансу — знання португальської. Я наївно думала, що на такій роботі вільної англійської мені вистачить, але першого ж дня зрозуміла, що це не так: у Португалії треба говорити португальською.

Мову вивчала в процесі роботи, і це був той ще квест. Допомагало знання спеціальності — як влаштований процес на телебаченні зсередини. Використовувала все: гугл-перекладач, мовні додатки, уточнювала нюанси у колег (хоча не всі вони могли зрозуміти англійську). 

Я навчалася на мільйоні власних помилок

Розмовляла короткими фразами, намагалася писати, а не говорити. Найскладніше було робити дзвінки гостям під час прямого ефіру. Було важко ще й тому, що багато колег дивилися на мене, як на інопланетянку, яка нічого не знає і не вміє. Щодня мені доводилося (щиро кажучи, доводиться й досі) доводити, що я — професіонал, хай і з неідеальною португальською.

Українцям були доступні безкоштовні мовні курси, але з моїм восьмигодинним робочим днем відвідувати їх неможливо. Стимулом для вивчення мови, крім роботи, стали ще й мої діти, які швидко адаптувалися в садочку й почали розмовляти вдома португальською. Мені ж треба розуміти, про що вони говорять.

Ярослава Шумик з дітьми в Лісабоні

За дитячий садок Ярослава не платила, бо вони з дітьми вважаються малозабезпеченою родиною.

— На дітей є невеликі виплати від держави, — продовжує Ярослава. — Спочатку я отримувала близько 300 євро на місяць на двох, а тепер, коли діти стали старшими, — 70 євро на дитину. Це зовсім небагато.

Португалія — не та країна, де люди можуть «сидіти» на соціальних виплатах

Щоправда, у деяких випадках допомога може бути не від держави, а, наприклад, від футбольного клубу, яких у Португалії сотні. На початку війни футбольні клуби брали сім'ї з дітьми, які грають у футбол, під опіку — забезпечували житлом і видавали певну суму на харчування.

У порівнянні з тією ж Німеччиною, Португалія небагата країна, тут немає високих соціальних виплат навіть для місцевих. Садки приймають дітей з чотирьох місяців, бо оплачувана декретна відпустка — лише чотири місяці. За доплату можна залишати дітей у садочку після трьох годин дня й під час канікул.

«Заощадження — атрибут культури португальців»

З поширеною думкою про те, що португальці в роботі трохи ліниві, Ярослава не згодна:

— Я не сказала б, що вони мало працюють. Але підхід справді інший. Більшість моїх колег тримається за роботу просто тому, що це невід'ємна частина «правильного» життя — зі стабільною зарплатою і пенсією у майбутньому. 

Якщо робочий день вісім годин, всі сидітимуть вісім годин, навіть якщо робота вже виконана — тому що так треба

Англійська мова в моїй сфері (звісно ж, за наявності знань португальської) відкриває додаткові можливості (наприклад, робота на рівні УЄФА і, відповідно, хороші заробітки), але далеко не всі хочуть її вивчати.

Більшість надає перевагу своєму звичному робочому місцю, нехай і з маленькою зарплатою. В Україні ми звикли вважати, що знання іноземних мов — це плюс, ставлення до носіїв тієї ж англійської у нас дуже шанобливе. У Португалії все навпаки. 

Іноземець апріорі гірший за місцевого, незалежно від того, з якої він країни і який він професіонал. Місцевий без освіти кращий за освіченого іноземця

Прямо тобі цього ніхто не скаже, але в колективі це добре відчувається.

Ще у португальців свій підхід до грошей та заощаджень. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це не скупість, а менталітет. 

Тут люди в офісі можуть довго сперечатися, хто має доплатити 20 центів за каву 

Якщо тобі позичили пару центів, яких забракло для кавового апарату, а ти наступного дня забув їх повернути, тебе не зрозуміють. 

А якщо у свій день народження приніс колегам торт вартістю понад 10 євро, це теж викликає подив — португальці не звикли до такого «марнотратства». Poupança (у перекладі з португальського — «заощадження») — невід'ємна частина культури. 

Якось моя колега змушена була заплатити 70 центів за платну автомагістраль, і це була подія дня — вона всім про це розповідала, і люди щиро співчували.

Що мені тут подобається, то це підхід до дітей. Португальці люблять дітей. Ставлення до їхнього виховання напрочуд демократичне, у садку ніхто не підвищить на дитину голос. 

День починається з того, що діти біжать до вихователя обійматися й цілуватися

Вихователька може поцілувати дитину в щоку — це норма. Португальці дуже тактильні, обійми й поцілунки навіть з малознайомими людьми — теж частина культури, до якої треба звикнути. 

По суботах мої діти ходять до української школи, бо я працюю, мені нема з ким їх залишити. Українських шкіл, де викладають українські педагоги, тут кілька, вони були започатковані ще до війни тими, хто давно мігрував. 

Школа, в яку ми ходимо зараз, мені подобається, а от у першій українській школі в Португалії наш досвід був, на жаль, негативним — моїх дітей шокував радянський підхід вчительки, яка критикувала малюнки доньки і те, що вона пише лівою рукою. Серед португальських педагогів такі речі неприпустимі.

Португальці живуть кланами

Кажуть, що в Португалії чимало українців, але я чомусь їх не бачу — можливо, через свій графік. Знаю, що багато хто працює в клінінгу або в магазинах. Є люди, яким, як і мені, вдалося працевлаштуватися завдяки роботі в Україні — великі бренди, як, наприклад, H&M, допомагали співробітникам з українських представництв знайти роботу в Португалії. Варіанти є, але головною проблемою для більшості українців був і є мовний бар'єр.

Це підтверджує також киянка Анна, яка приїхала до Португалії навесні 2022 року:

— Наприклад, мені — викладачці англійської з великим стажем, для роботи в університеті необхідна португальська на рівні не нижче В2. Без її знання можна обійтися хіба що у сфері IT — у міжнародних компаніях комунікація відбувається англійською. Щодо мови в побуті, то в Лісабоні й Порто англійську розуміють, а от у менших містечках — не факт.

Попри те, що океан у Португалії холодний, до того ж тут часто дощ і вітер, Анна закохана в океан

Анна живе за 30 кілометрів від Порто — другого за розміром міста після Лісабона, на півночі країни. Житло після приїзду шукала сама, і це було непросто — в українцях без робочого контракту та кредитної історії власники житла рідко бачать надійних кандидатів для довгострокової оренди.

— Кажуть, місцеві навчені сумним досвідом з вихідцями з пострадянських країн у дев'яностих, коли люди орендували квартири й з'їжджали, не розплатившись. Тому, мовляв, зараз португальці перестраховуються

— Стандартні вимоги: оплата за перший та останній місяці, підтвердження регулярного доходу (країна, з якої надходить дохід, значення не має) та контакт португальця, який міг би виступити гарантом, — продовжує Анна. — Якщо такого португальця немає, іноді можна внести депозит — оплату за 3-6 місяців вперед. Ціни на оренду за останні три роки зросли. 

Якщо в 2022 році однокімнатну квартиру з окремою спальнею в Порто можна було зняти за 800 євро, то зараз вже — близько 1000 євро

Якщо ви орендуєте довгостроково, ціна в літній період не змінюється. Але багато хто здає квартири з позначкою «з вересня по квітень», і влітку виставляють житло через Booking або Airbnb, щоб додатково заробити.

Високі ціни на житло на тлі невисоких зарплат (мінімальна зарплата в Португалії — близько 850 євро на місяць) призвели до того, що португальці живуть кланами — часто по дві-три покоління в одному будинку. Люди не можуть собі дозволити винаймати окреме житло, і молоді пари живуть з батьками, бабусями й дідусями. 

Хто може потягнути оренду в Португалії, то це британські, німецькі та американські пенсіонери. Їх тут багато, і грошей у них теж немало. Вони «купують» так звані золоті візи, інвестуючи в португальську економіку. Живуть тут, а пенсії отримують у своїх країнах — і можуть ні в чому собі не відмовляти. 

Ще тут непогано почуваються люди, які працюють онлайн на ринки інших країн — тих самих США або Канади. У Португалії звикли до людей різних рас, національностей, орієнтацій — іммігрантів тут багато з давніх-давен. Багато хто приїжджає з колишніх португальських колоній: Анголи, Бразилії, Марокко. Також чимало людей з Індії. 

Дехто використовує Португалію як пункт пропуску до країн ЄС, адже тут відносно лояльне імміграційне законодавство, постійне резидентство можна отримати як через робочий контракт, так і у випадку самозайнятості. Легалізувавшись тут, деякі іммігранти їдуть далі — до Швейцарії чи Німеччини. 

На постійне резидентство вже подаються й деякі українці. Є нюанси, але головна вимога — людина має працювати в Португалії

Плюси й мінуси життя біля океану

За словами Анни, темп життя в Португалії зовсім не схожий на український. Головна відмінність у тому, що португальці нікуди не поспішають:

— Для португальця такі міста як Нью-Йорк, Берлін чи Київ — страшний сон. Навіть спокійний і розмірений Порто багатьом здається надто галасливим, тому люди переїжджають до більш віддалених міст. Коли я тільки-но приїхала до Португалії, у мене було відчуття, що тут все відбувається у сповільненій зйомці. 

Наприклад, стоїть черга на касу в супермаркеті, а касир спокійно балакає про життя з одним із покупців. Вони можуть довго розмовляти і ніхто їм слова не скаже. Ба більше, люди з черги і самі потім зупиняться поговорити. Так поводяться всі — поліцейські, вчителі мовних курсів, працівники соціальних служб. Ніхто нікуди не поспішає. Їхнє улюблене слово — Calma, що означає «спокійно». 

Машини можуть раптово зупинитися на дорозі тому, що два знайомі водії раді один одного бачити і хочуть перекинутися парою слів. Інші автомобілісти чекатимуть, ніхто навіть не посигналить

Збираючись вранці до булочної за хлібом, я вже знаю, що мені на це потрібно щонайменше 20 хвилин, — бо переді мною обов'язково будуть люди, які захочуть потеревенити з продавцем.

До речі, португальська випічка справді дуже смачна. Португальці обожнюють свіжоспечений хліб з маслом та кавою, яку вони ніколи не п'ють на ходу. Жодних take away. П'ють переважно еспресо, і це ритуал, який повторюється кілька разів на день. 

Португалець може випити улюблений еспресо об одинадцятій вечора, а потім — таблетку снодійного, бо не може заснути. 

Капучино місцеві не п'ють — його можна знайти лише у кав'ярнях, які тут вже встигли відкрити українці. До речі, цікаво, що хоч Португалія є країною, яка колись представила чай англійській королеві, самі португальці чай не п'ють. Крупнолистового тут у принципі не знайти. Місцеві п'ють інші напої: приміром, люблять залити окропом шкірки лимона й додати цукор. 

Паштейш — головний десерт у Португалії

Португальці люблять м'ясо. Їдять часто — п'ять чи навіть шість разів на день. Можливо, тому вони такі спокійні — бо не голодні. 

Тут рідко можна побачити людину без ланчбоксу в сумці. Що б не відбувалося, прийом їжі португалець не пропустить

Сім'я у португальців в пріоритеті. У цьому є парадокс, тому що Португалія має один із найвищих у ЄС показників за кількістю розлучень. І все ж час із родиною тут дійсно цінується. Якщо молода сім'я живе окремо (що буває не часто), у вихідні вона обов'язково відвідує батьків обох партнерів. 

90 відсотків пар тут ходять, тримаючись за руки. І це люди зовсім різного віку

Є ще один життєвий пріоритет — футбол. Більшість дітей обох статей грають у футбол з 3-4 років, бо всі хочуть бути Кріштіану Роналду. Тут навіть у маленьких містечках по п'ять повноцінних стадіонів. Багато хто любить серфінг та велоспорт. Я не серфер, але люблю бути біля океану, дивитись на воду — це заспокоює. 

Океан і природа навколо справді неймовірні. Хоча тут часто буває вітряно, і це вітер 30-40 кілометрів за годину, який зносить усе довкола. Часто ще й з дощем: з листопада до квітня тут сезон дощів. Маленькі парасольки за такої погоди марні, підійдуть лише тростини (хоча й вони зазвичай не живуть більше року). І звичайно ж, потрібний непромокальний і непродувний одяг. Літо у Порту комфортне — температура зазвичай тримається в районі 24-25 градусів тепла. А ось в інших регіонах може сягати 40 градусів і вище.

— Разом з цим вологість тут завжди 70-90 відсотків, — додає Ярослава Шумик. — У будинках і квартирах немає опалення, тож випрані речі часто просто не сохнуть. Грибок на стінах — звичайна історія. Спека й вологість створюють ефект сауни. Я намагаюся купувати собі та дітям одяг з вологопоглинаючих матеріалів, інакше весь час будеш мокрим. 

Океан справді гарний, але холодний — температура води зазвичай не вище 16 градусів. У ньому неможливо плавати, хіба що зайти у воду й відразу назад. Я звикла називати себе людиною моря, але океан зовсім інший. Коли я тільки приїхала, він здався мені гарним, але… чужим. Це як з португальською мовою, яка довго була для мене просто білим шумом — і лише через півроку чи навіть рік я зненацька усвідомила, що нарешті розумію, про що говорять оточуючі. Так і з океаном — наші відносини розвиваються поступово. Можливо, колись і я зможу сказати, що його полюбила…

<frame>За офіційними даними, більшість українців, які перебувають у Португалії у статусі тимчасового захисту, працюють на будівництві, у сферах обслуговування, сільського господарства та в клінінгу. У публікаціях у місцевій пресі зазначається, що основною перешкодою для працевлаштування висококваліфікованих українців є португальська мова. У статтях наводяться як приклад українські лікарі, які могли б робити внесок у систему охорони здоров'я Португалії, але не можуть працевлаштуватися за фахом через мовні вимоги. Ще однією актуальною проблемою для українців у Португалії є пошук житла: як повідомляється в пресі, вимога орендарів внести заставу за житло за кілька місяців наперед неможлива для багатьох українців, які просто не мають необхідних сум. Особливо гостро житлове питання для українців стоїть у Лісабоні, де ціни на оренду найвищі.<frame>

‍Фотографії з приватного архіву героїнь

20
хв

«Мінімальна зарплата — 850 євро, а оренда квартири в місті — 1000. Тому португальці живуть кланами»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Зламалося авто на дорозі в Польщі: куди звертатися за допомогою?

Ексклюзив
20
хв

Польща і ядерна перспектива: чи стане це новим козирем на переговорах?

Ексклюзив
20
хв

Ягідні ферми Польщі, де можна їсти, збирати і купити ягоди й фрукти за ціною нижче ринкової

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress