Професор Ужгородського національного університету, військовослужбовець Збройних сил України Федір Шандор вже затверджений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Угорщині. Ця розмова з виданням Sestry відбулась напередодні знакового призначення. Тож, ми могли поспілкуватись відверто, бездипломатичних купюр. І тому вирішили не змінювати нічого у цьому тексті.
До війни Федір Шандор проводив екскурсії, організовував інтелектуальні ігри й «Ужгородську регату» — щорічний сплав річкою Уж на саморобних декорованих конструкціях. Він також є депутатом обласної ради і президентом Закарпатської туристичної організації. Хай де б опинявся, незмінною залишається краватка-метелик поверх картатої сорочки. Тільки від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України довелося змінити улюблений одяг на військову форму. Як передова розділяє життя на до і після, про звичайні будні солдатів, зміну цінностей та інстинкт самозбереження — поговорили з паном Шандором.
Оксана Щирба: Вас зараз впізнає чи не кожен в Україні. Фото, де ви читаєте лекції з фронту, облетіло чи не весь світ. Ви уже звикли до цієї популярності
Федір Шандор: Якщо чесно, якось не звертав на це увагу, бо маю 27 років викладацької діяльності. Коли з тобою на вулиці вітається пів міста (у нас місто невелике, 100-тисячне), то не надаєш значення цій популярності. Те, що я роблю, — це мій такий малесенький внесок у популяризацію ЗСУ та України загалом.
ОЩ: Ви професор Ужгородського національного університету, доктор філософських наук, автор кількох книжок про кухню, батько чотирьох дітей. У вас не було жодного бойового досвіду. І при цьому ви пішли на передову.
ФШ: Звичайно, я не був на строковій службі, оскільки вступив до аспірантури, захистив кандидатську, потім докторську. І все своє свідоме життя, 27 років, присвятив одній роботі з однією трудовою відміткою — це Ужгородський національний університет, де я пройшов шлях від звичайного викладача до проректора і завідувача кафедри соціології і соціальної роботи. У сім’ї в мене теж не було військових. Пішов на фронт з однієї причини: я соціолог, філософ, і чітко, на холодний розум, розумів, що маю два виходи. Перший — забрати сім’ю і виїхати за межі України, де почати все з нуля, у 48 років. І другий вихід: щоб моїх жінок не вбивали, не ґвалтували, як в Бучі та Ірпені, спробувати дати відсіч ворогу. Тому вирішив стати на оборону своєї землі — не емоційно, а холодно, розважливо. Тридцять днів нам дали на навчання, і в квітні 2022 року ми вже були на Слов’янсько-Ізюмському напрямку.
ОЩ: Наскільки мені відомо, ви не сказали своїй дружині, що збираєтеся на війну…
ФШ: Я взагалі не люблю тривожити дружину. Якщо їду на якусь конференцію, то вона знає, що повернуся, що все буде нормально. Одного разу я полетів на конференцію в Австралію. Зателефонував і повідомив їй це, але вона подумала, що я в Австрії, а це приблизно 300 кілометрів від Закарпаття. Побув місяць і живий-здоровий повернувся. Щодо мого перебування на передовій, то друзі запитали дружину: що твій чоловік робить на фронті? Дружина відреагувала спокійно. Вона знає: якщо я вже здійснив якийсь вибір, то робитиму це до кінця, навіть якщо хтось в сім’ї проти.
ОЩ: Чи розмовляли зі студентами про війну, чи знали вони, що ви на передовій?
ФШ: Ні, принципово не говорив. Вони дізналися про це лише через два з половиною місяці, коли розпочалися бомбардування. Звичайно, в телефонах це було чутно. Але студенти звикли до онлайн-навчання під час пандемії коронавірусу.
ОЩ: Розкажіть, як виглядає день на фронті?
ФШ: Залежить від бойового завдання, яке дають командири. Якщо ти рядовий, то командир відділення каже, наприклад, що у визначений час маєш чергування. Звичайний солдат виконує конкретне точкове завдання на своєму спостережному пункті. Скажімо, заступаєш на службу кожні 4 години. Маєш перерву 8 годин, за які ти повинен поїсти, виспатися і знову заступити на службу.
Зрозуміло, коли трапляються надзвичайні ситуації, то всі залишаються в окопах і тримають точку, контролюють ситуацію, слухаючи накази командира. Щодо командира, а я деякий час виконував обов’язки командира роти, то це зовсім інше: всі мають бути ситі, вдягнені, у всіх має бути зв’язок, потрібно чітко виконувати накази вищого керівництва, оцінювати всю ситуацію, коригувати дії розвідки, дивитися за дронами. Тому командир має 100 солдатів і 100 завдань кожного дня.
Зараз займаюся цивільно-військовою співпрацею. Це робота з персоналом щодо морально-психологічного забезпечення. Це робота з важкими випадками — з людьми, які воювали у важких зонах, вийшли звідти, або з тими, у кого є психологічні зриви після бойових дій.
Мав неприємні моменти, наприклад, коли треба було телефонувати сім’ям загиблих і повідомляти, що їхня дитина, на жаль, не повернеться додому. Це нелегко.
Буде некоректно сказати, що я до цього звик. Я займаюся соціальною роботою, а це якраз елемент соціальної роботи — спілкуватися з людьми у важких ситуаціях.
ОЩ: Федоре Федоровичу, який спогад з фронту найчастіше виринає в пам’яті?
ФШ: У першу чергу згадуються хлопці, яких треба було витягувати. Це ніколи не забудеться. Загиблих, поранених, з контузією. Були і специфічні моменти — нічні виїзди. Інколи думаєш, що таке може відбуватися лише в художніх фільмах. Насправді так буває в реальному житті, і я в такій ситуації був двічі. Не знаю як, але ми вижили.
ОЩ: Війна розділила життя усіх на до і після, змінила відчуття, світогляд, загострила почуття страху і самозбереження. Якими є міжлюдські стосунки на війні? Що в них краще, гірше, легше, складніше?
ФШ: У нас була дискусія з психологами, і я чітко сказав, що всі, хто воював, стовідсотково матимуть посттравматичний синдром, реабілітації потребуватиме кожен. Психологи мені заперечують, запевняють, що в деяких випадках цього можна уникнути. Може, і можна, але соціальний посттравматичний синдром уже існує. Суспільство в один момент з нього не вийде. Це моє суспільство. Я живу в ньому. Якщо йдеться про внутрішні зміни, то я став більш самодисциплінований.
ОЩ: Усі ми люди і маємо певні страхи, часто навіть приховані. На війні відчуття самозбереження гостріше?
ФШ: Однозначно. Людина, яка не має відчуття самозбереження, це найбільший ризик для тих, хто поруч. Бо якщо йому себе не шкода, то що тоді він може зробити для побратимів? «Хто є біля мене, хто прикриває мені спину… Ага, він є поруч». З одного боку, це момент побратимства, а з іншого — інстинкт самозбереження. Коли починається війна, цей інстинкт, який живе в кожній людині з народження, виринає наверх.
ОЩ: Побратимство, про яке кажете, ви відчували завжди?
ФШ: Так. За цим принципом формується кожен підрозділ. Якщо тобі некомфортно, тоді намагаєшся якомога швидше вийти звідти, перевестися в інше місце. Конфлікти є завжди. Ми втомлюємося внутрішньо, виникають різні нюанси, притирання. Але на 99 відсотків ти довіряєш тим людям, які поруч з тобою.
ОЩ: З психікою людини на війні відбуваються кардинальні зміни. Які зміни ви зауважили у себе чи у своїх побратимів?
ФШ: Я почав більше цінувати життя і час, бо він дуже короткий на війні. Цінувати людей і середовище.
ОЩ: Чи були на війні ті, хто не витримував, опускав руки?
ФШ: Так, звичайно. Це не просто війна. Це народна армія. Тут воює вся Україна і тут все її дзеркало — від маргіналів до еліти, від підприємців до викладачів, від мерів до депутатів, прибиральників, охоронців. Повне дзеркало суспільства.
Такої інтелектуальної армії немає ніде у світі. Це я відповідально говорю як науковець, Стільки розумних голів, як в українській армії, ніколи не було за всю історію. Тепер весь народ на фронті.
Щодо людей, які опускають руки: важливо дати їм час на відпочинок. Вони мають поїхати додому, прийняти певне рішення і далі визначитися: залишаються чи переходять в інший підрозділ.
ОЩ: Як часто їздите додому?
ФШ: Я вже двічі був у відпустці і двічі — у відрядженні за кордоном, де представляв інтереси Збройних Сил України, у зв’язку з річницею російсько-української війни.
ОЩ: Про що питають діти, коли приїжджаєте?
ФШ: Ми завжди проводимо час разом: сидимо, говоримо. Я маю дуже багато друзів. У мене багато похресників — аж тридцять. Треба всіх відвідати, потиснути руку, випити закарпатську каву. Завжди приходжу в університет, відвідую друзів з туристичної сфери. Треба все проконтролювати, адже воює не тільки фронт, а й тил.
ОЩ: Будь-яка жінка хвилюється за свого чоловіка на фронті. Хтось висловлює емоції гучно, а хтось хвилюється мовчки. Як реагує ваша дружина?
ФШ: Говорила про свої переживання під час першої відпустки. Коли я приїхав вдруге, ми поговорили, я все пояснив, і вона заспокоїлася.
ОЩ: Що ви їй такого сказали?
ФШ: Це залишиться таємницею (сміється).
ОЩ: Про сприйняття війни у світі: що розуміють і чого не розуміють?
ФШ: Якби нас захопили, то нам би просто поспівчували: ну, так сталося. Три дні, місяць, рік — ми не здаємося. Ми поставили весь світ у незручну ситуацію, коли треба вибирати між добром і злом. Це важкий момент. Однак останні голосування навіть такої недієздатної організації як ООН свідчать, що більшість країн світу обрала підтримку України.
ОЩ: Війну ви побачили зовсім не такою, як уявляли?
ФШ: Ця війна алогічна, абсурдна. Абсурдно, що таке відбувається в XXI столітті.
У час нових відкриттів у медицині і космосі відбувається війна, яка може довести до того, про що писав Альберт Айнштайн: «Я не знаю, якою зброєю вестиметься Третя світова війна, але четверта буде вестися палицями і камінням».
Отож або ми вибираємо користування мобільними телефонами, або будемо писати на камінні паличками.
ОЩ: Освічена нація — це те, за що ви воюєте. Ця ваша фраза стала уже крилатою. Що потрібно кардинально змінити в підході до освіти, щоб ми ніколи не плуталися в російських тенетах?
ФШ: Треба просто ходити в школу, а у виші, садочки, школи повернути гуманітарні предмети, від яких ми відмовилися. Cуспільні, гуманітарні дисципліни — це не тільки про твої конкретні знання, а й про твою людяність, про особистість. Людина має отримувати задоволення від світу, а не знищувати його.
ОЩ: За дослідженням Українського інституту майбутнього, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну за кордон виїхало і не повернулося 8,6 млн українців. Багато хто з біженців мріє повернутися додому, до своїх родин, працювати тут, відбудовувати рідну країну та жити в звичному середовищі. Але молоді українки з дітьми чи цілі сім’ї можуть досить легко адаптуватися за кордоном, вивчити мову і знайти гідну роботу. Як держава має мотивувати молодь повернутися в Україну навчатися і працювати?
ФШ: Держава має створити однакові правила гри для всіх. Ми бачимо, що правоохоронні органи у нас виявилися найменш відповідальними перед суспільством. Якщо правила будуть для всіх однакові, не треба буде нікого кликати і повертати. Всі повернуться самі і будуть працювати в цій державі.
ОЩ: Понад три місяці тому вашу кандидатуру запропонували на посаду посла України в Угорщині, хоча наразі офіційної відповіді Будапешта на цю пропозицію Київ не отримав. Чи готуєтеся ви до нової роботи?
ФШ: Я зараз на фронті. Якщо прийде офіційна відповідь, то, звичайно, погоджуся.
ОЩ: Але мову вивчаєте?
ФШ: Мову вивчаю, бо мені треба спілкуватися з угорськими волонтерами.
ОЩ: Вам вдалося запустити кампанію угорських донатів на ЗСУ. Це при тому, що Угорщина не підтримує Україну зброєю. Як це вдалося? І чи бувають випадки, коли вам закидають співпрацю з угорцями?
ФШ: Поки що ніхто нічого мені не закидав. Бо всі знають, що я на фронті. Якщо хтось має якісь закиди, то запрошую побути зі мною. Запрошую обороняти країну зі мною. Запрошую на фронт.
Щодо угорських волонтерів, то ми отримали дуже багато допомоги від них, ось уже буде восьма партія: тепловізори, специфічні мілітарні прилади, одяг, їжа, понад 70 млн гривень.
Це йде не на один батальйон чи одну бригаду, а на всі бригади. Це, звісно, величезна допомога Збройним Силам України в боротьбі проти Росії.
ОЩ: Вас називають батьком закарпатського туризму. Зараз вам цього бракує?
ФШ: Звичайно. Коли маю вільний час після служби, то зв’язуюся зі своїми друзями. Ми запустили кілька проєктів, постійно обговорюємо їх, плануємо, що будемо робити наступного тижня, наступного місяця. Деякі проєкти не відновлюємо, коли йдеться про розважальні події, бо це не на часі, але всі туристичні групи діють. 2024 рік ми оголосили роком квіткового туризму, бо наступного року буде велике свято: 100 років від часу появи масових насаджень сакур в Закарпатті. Я запустив цю акцію під час короткотривалої відпустки, а далі її будуть проводити мої друзі.
ОЩ: Ви також відкриваєте мініскульптури?
ФШ: Я ініціюю, відкривають інші. Усі ці скульптури пов’язані із Закарпаттям. Лише в Ужгороді їх понад 50, а по всьому Закарпатті 100.
ОЩ: Питання, яке цікавить всіх: коли Україна переможе?
ФШ: Перша світова війна тривала чотири роки, друга — шість років. Нічого дивного немає. У нас повномасштабна війна триває тільки півтора року. Це фактично світова війна. Знаєте, для швидшого закінчення війни треба щось вносити від себе: випровадити своїх рідних у безпечне місце, а самому піти на фронт. Насправді Україна вже перемогла. Треба тільки зафіксувати цю перемогу. Ознакою перемоги є інститути освіти, цивілізаційні норми, зміна в голові, а не сльози матерів і жінок.
ОЩ: Який настрій в Ужгороді?
ФШ: Активно залучені у війну на початку обурювалися: ось повні бари та ресторани людей… Я казав: у кожного свій вибір. Наприклад, я зробив свій вибір. Вони теж зробили свій — залишилися на території України, платять тут податки.
Наша війна полягає не в тому, щоб когось звинувачувати, а щоб перемогти. Переможемо — а далі будемо розбиратися. Але спершу перемога.
ОЩ: Що ви зробите після Перемоги?
ФШ: Вип’ю чашечку закарпатської кави, також обов’язково поїду до друзів в Угорщину, сяду на березі Дунаю, поїду на закарпатські термальні води в Косині, а потім — в Будапешті. Такий маю план-мінімум на перший тиждень. І неодмінно подякую всім, хто мене підтримував.
ОЩ: Тепер бліц-питання. Хто був вашим найгіршим учителем?
ФШ: Життя.
ОЩ: Хто був вашим улюбленим вчителем?
ФШ: Життя.
ОЩ: Якби ви могли подорожувати в часі, куди б поїхали?
ФШ: Закінчив би подорож по Україні, а потім вирушив би по всій Угорщині.
ОЩ: Яка ваша риса викликала приносила вам найбільше неприємностей?
ФШ: Нелюбов до інших, егоцентризм.
ОЩ: Яку найкращу пораду ви отримали?
ФШ: У мене є дядько, мамин брат, він завжди дає мені нестандартні поради. Найкраща його порада: «Зробиш висновок після, не одразу».
ОЩ: Відчуваєте себе лідером чи послідовником?
ФШ: У різних моментах по-різному. Там, де чогось не знаю — послідовник, а в чому впевнений — лідер.
ОЩ: Коли у вас поганий день, що робите, аби почуватися краще?
ФШ: Такого немає. Я живий, значить, день прекрасний.
ОЩ: Як виглядає ваша ідеальна субота?
ФШ: Вранці відкрити щось унікальне, туристичне, а потім отримувати насолоду цілий день від того, що зробив.
ОЩ: Яке завершення фільму ви хотіли б викреслити?
ФШ: Там, де головний герой помирає.
ОЩ: Улюблене місце в Україні?
ФШ: Закарпаття.
ОЩ: З яким вигаданим персонажем ви хотіли б познайомитись?
ФШ: З Шарканем. Це закарпатський дракон.
ОЩ: Що вас найбільше дратує?
ФШ: Повільність.
ОЩ: Ваш найбільший страх?
ФШ: Я сам. Що зроблю неправильні речі і нашкоджу суспільству.
ОЩ: Яка назва фільму найкраще описує ваше життя?
ФШ: «Врятувати рядового Раяна».
ОЩ: З ким помінялися б місцями на день і чому?
ФШ: Точно ні з ким. Принципово. Хочу залишитися самим собою.
ОЩ: Якби ви могли повечеряти з кимось з історії, хто би це був?
ФШ: На війні, можливо, з Черчиллем, а в мирній ситуації — з Джоан Роулінг.
ОЩ: Чим би ви займалися, якби не викладання?
ФШ: Був би рятувальником.
ОЩ: Що цінуєте в людині найбільше?
ФШ: Бажання творити.
ОЩ: У кого ви хотіли б попросити вибачення?
ФШ: У своїх рідних, яким приділяю мало часу.
ОЩ: За що себе критикуєте?
ФШ: За те, що мало часу присвячую рідним та друзям.
ОЩ: Що прищеплюєте своїм дітям?
ФШ: Бути чесними і не здаватися.
ОЩ: Що найгірше робили в дитинстві?
ФШ: Про це страшно подумати (усміхається). Крали черешні в сусіда, розбивали вікна футбольним м’ячем.
ОЩ: Завершіть, будь ласка, речення: Війна — це…
Погано.
Совість — це…
Обов’язково.
Патріотизм — це…
Наше майбутнє.
ОЩ: Якби джин виконав три ваші бажання просто зараз, чого б ви забажали?
ФШ: Я сказав би йому: дякую і до побачення, сам зроблю.
ОЩ: Ви вірите в Бога?
ФШ: Так.
ОЩ: Ваш талісман?
ФШ: Не маю талісманів, не є фетишистом. Мабуть, моя віра.
ОЩ: Ваша улюблена цитата.
ФШ: «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Це я собі з дитинства кажу.
ОЩ: Ваша мрія?
ФШ: Щоб про Закарпаття знав увесь світ. Я над цим зараз і працюю.
ОЩ: Дякую Вам за цю розмову. Здоров’я і Божої помочі у всіх справах.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
%20(1).avif)
