Ексклюзив
20
хв

Федір Шандор: «Життя і час дуже короткі на війні»

Фото, де він тримає в руці смартфон і читає лекції просто з окопів, зробили його знаменитим.

Оксана Щирба

Федір Шандор читає лекції з фронту. Фото: Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Професор Ужгородського національного університету, військовослужбовець Збройних сил України Федір Шандор вже затверджений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Угорщині. Ця розмова з виданням Sestry відбулась напередодні знакового призначення. Тож, ми могли поспілкуватись відверто, бездипломатичних купюр. І тому вирішили не змінювати нічого у цьому тексті.

До війни Федір Шандор проводив екскурсії, організовував інтелектуальні ігри й «Ужгородську регату» — щорічний сплав річкою Уж на саморобних декорованих конструкціях. Він також є депутатом обласної ради і президентом Закарпатської туристичної організації. Хай де б опинявся, незмінною залишається краватка-метелик поверх картатої сорочки. Тільки від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України довелося змінити улюблений одяг на військову форму. Як передова розділяє життя на до і після, про звичайні будні солдатів, зміну цінностей та інстинкт самозбереження — поговорили з паном Шандором.

Оксана Щирба: Вас зараз впізнає чи не кожен в Україні. Фото, де ви читаєте лекції з фронту, облетіло чи не весь світ. Ви уже звикли до цієї популярності

Федір Шандор: Якщо чесно, якось не звертав на це увагу, бо маю 27 років викладацької діяльності. Коли з тобою на вулиці вітається пів міста (у нас місто невелике, 100-тисячне), то не надаєш значення цій популярності. Те, що я роблю, — це мій такий малесенький внесок у популяризацію ЗСУ та України загалом.

ОЩ: Ви професор Ужгородського національного університету, доктор філософських наук, автор кількох книжок про кухню, батько чотирьох дітей. У вас не було жодного бойового досвіду. І при цьому ви пішли на передову. 

ФШ: Звичайно, я не був на строковій службі, оскільки вступив до аспірантури, захистив кандидатську, потім докторську. І все своє свідоме життя, 27 років, присвятив одній роботі з однією трудовою відміткою — це Ужгородський національний університет, де я пройшов шлях від звичайного викладача до проректора і завідувача кафедри соціології і соціальної роботи. У сім’ї в мене теж не було військових. Пішов на фронт з однієї причини: я соціолог, філософ, і чітко, на холодний розум, розумів, що маю два виходи. Перший — забрати сім’ю і виїхати за межі України, де почати все з нуля, у 48 років. І другий вихід: щоб моїх жінок не вбивали, не ґвалтували, як в Бучі та Ірпені, спробувати дати відсіч ворогу. Тому вирішив стати на оборону своєї землі — не емоційно, а холодно, розважливо. Тридцять днів нам дали на навчання, і в квітні 2022 року ми вже були на Слов’янсько-Ізюмському напрямку.

Федір Шандор. Фото: Приватний архів


ОЩ: Наскільки мені відомо, ви не сказали своїй дружині, що збираєтеся на війну…

ФШ: Я взагалі не люблю тривожити дружину. Якщо їду на якусь конференцію, то вона знає, що повернуся, що все буде нормально. Одного разу я полетів на конференцію в Австралію. Зателефонував і повідомив їй це, але вона подумала, що я в Австрії, а це приблизно 300 кілометрів від Закарпаття. Побув місяць і живий-здоровий повернувся. Щодо мого перебування на передовій, то друзі запитали дружину: що твій чоловік робить на фронті? Дружина відреагувала спокійно. Вона знає: якщо я вже здійснив якийсь вибір, то робитиму це до кінця, навіть якщо хтось в сім’ї проти.

ОЩ: Чи розмовляли зі студентами про війну, чи знали вони, що ви на передовій?

ФШ: Ні, принципово не говорив. Вони дізналися про це лише через два з половиною місяці, коли розпочалися бомбардування. Звичайно, в телефонах це було чутно. Але студенти звикли до онлайн-навчання під час пандемії коронавірусу.

ОЩ: Розкажіть, як виглядає день на фронті?

ФШ: Залежить від бойового завдання, яке дають командири. Якщо ти рядовий, то командир відділення каже, наприклад, що у визначений час маєш чергування. Звичайний солдат виконує конкретне точкове завдання на своєму спостережному пункті. Скажімо, заступаєш на службу кожні 4 години. Маєш перерву 8 годин, за які ти повинен поїсти, виспатися і знову заступити на службу.

Зрозуміло, коли трапляються надзвичайні ситуації, то всі залишаються в окопах і тримають точку, контролюють ситуацію, слухаючи накази командира. Щодо командира, а я деякий час виконував обов’язки командира роти, то це зовсім інше: всі мають бути ситі, вдягнені, у всіх має бути зв’язок, потрібно чітко виконувати накази вищого керівництва, оцінювати всю ситуацію, коригувати дії розвідки, дивитися за дронами. Тому командир має 100 солдатів і 100 завдань кожного дня. 

Зараз займаюся цивільно-військовою співпрацею. Це робота з персоналом щодо морально-психологічного забезпечення. Це робота з важкими випадками — з людьми, які воювали у важких зонах, вийшли звідти, або з тими, у кого є психологічні зриви після бойових дій.

Мав неприємні моменти, наприклад, коли треба було телефонувати сім’ям загиблих і повідомляти, що їхня дитина, на жаль, не повернеться додому. Це нелегко.

Буде некоректно сказати, що я до цього звик. Я займаюся соціальною роботою, а це якраз елемент соціальної роботи — спілкуватися з людьми у важких ситуаціях. 

ОЩ: Федоре Федоровичу, який спогад з фронту найчастіше виринає в пам’яті?

ФШ: У першу чергу згадуються хлопці, яких треба було витягувати. Це ніколи не забудеться. Загиблих, поранених, з контузією. Були і специфічні моменти — нічні виїзди. Інколи думаєш, що таке може відбуватися лише в художніх фільмах. Насправді так буває в реальному житті, і я в такій ситуації був двічі. Не знаю як, але ми вижили. 

ОЩ: Війна розділила життя усіх на до і після, змінила відчуття, світогляд, загострила почуття страху і самозбереження. Якими є міжлюдські стосунки на війні? Що в них краще, гірше, легше, складніше?

ФШ: У нас була дискусія з психологами, і я чітко сказав, що всі, хто воював, стовідсотково матимуть посттравматичний синдром, реабілітації потребуватиме кожен. Психологи мені заперечують, запевняють, що в деяких випадках цього можна уникнути. Може, і можна, але соціальний посттравматичний синдром уже існує. Суспільство в один момент з нього не вийде. Це моє суспільство. Я живу в ньому. Якщо йдеться про внутрішні зміни, то я став більш самодисциплінований. 

ОЩ: Усі ми люди і маємо певні страхи, часто навіть приховані. На війні відчуття самозбереження гостріше?

ФШ: Однозначно. Людина, яка не має відчуття самозбереження, це найбільший ризик для тих, хто поруч. Бо якщо йому себе не шкода, то що тоді він може зробити для побратимів? «Хто є біля мене, хто прикриває мені спину… Ага, він є поруч». З одного боку, це момент побратимства, а з іншого — інстинкт самозбереження. Коли починається війна, цей інстинкт, який живе в кожній людині з народження, виринає наверх.

ОЩ: Побратимство, про яке кажете, ви відчували завжди?

ФШ: Так. За цим принципом формується кожен підрозділ. Якщо тобі некомфортно, тоді намагаєшся якомога швидше вийти звідти, перевестися в інше місце. Конфлікти є завжди. Ми втомлюємося внутрішньо, виникають різні нюанси, притирання. Але на 99 відсотків ти довіряєш тим людям, які поруч з тобою.

ОЩ: З психікою людини на війні відбуваються кардинальні зміни. Які зміни ви зауважили у себе чи у своїх побратимів?

ФШ: Я почав більше цінувати життя і час, бо він дуже короткий на війні. Цінувати людей і середовище. 

ОЩ: Чи були на війні ті, хто не витримував, опускав руки?

ФШ: Так, звичайно. Це не просто війна. Це народна армія. Тут воює вся Україна і тут все її дзеркало — від маргіналів до еліти, від підприємців до викладачів, від мерів до депутатів, прибиральників, охоронців. Повне дзеркало суспільства.

Такої інтелектуальної армії немає ніде у світі. Це я відповідально говорю як науковець, Стільки розумних голів, як в українській армії, ніколи не було за всю історію. Тепер весь народ на фронті.

Щодо людей, які опускають руки: важливо дати їм час на відпочинок. Вони мають поїхати додому, прийняти певне рішення і далі визначитися: залишаються чи переходять в інший підрозділ. 

ОЩ: Як часто їздите додому?

ФШ: Я вже двічі був у відпустці і двічі — у відрядженні за кордоном, де представляв інтереси Збройних Сил України, у зв’язку з річницею російсько-української війни. 

ОЩ: Про що питають діти, коли приїжджаєте?

ФШ: Ми завжди проводимо час разом: сидимо, говоримо. Я маю дуже багато друзів. У мене багато похресників — аж тридцять. Треба всіх відвідати, потиснути руку, випити закарпатську каву. Завжди приходжу в університет, відвідую друзів з туристичної сфери. Треба все проконтролювати, адже воює не тільки фронт, а й тил.

ОЩ: Будь-яка жінка хвилюється за свого чоловіка на фронті. Хтось висловлює емоції гучно, а хтось хвилюється мовчки. Як реагує ваша дружина?

ФШ: Говорила про свої переживання під час першої відпустки. Коли я приїхав вдруге, ми поговорили, я все пояснив, і вона заспокоїлася.

ОЩ: Що ви їй такого сказали?

ФШ: Це залишиться таємницею (сміється).

ОЩ: Про сприйняття війни у світі: що розуміють і чого не розуміють?

ФШ: Якби нас захопили, то нам би просто поспівчували: ну, так сталося. Три дні, місяць, рік — ми не здаємося. Ми поставили весь світ у незручну ситуацію, коли треба вибирати між добром і злом. Це важкий момент. Однак останні голосування навіть такої недієздатної організації як ООН свідчать, що більшість країн світу обрала підтримку України.

ОЩ: Війну ви побачили зовсім не такою, як уявляли?

ФШ: Ця війна алогічна, абсурдна. Абсурдно, що таке відбувається в XXI столітті.

У час нових відкриттів у медицині і космосі відбувається війна, яка може довести до того, про що писав Альберт Айнштайн: «Я не знаю, якою зброєю вестиметься Третя світова війна, але четверта буде вестися палицями і камінням».

Отож або ми вибираємо користування мобільними телефонами, або будемо писати на камінні паличками. 

ОЩ: Освічена нація — це те, за що ви воюєте. Ця ваша фраза стала уже крилатою. Що потрібно кардинально змінити в підході до освіти, щоб ми ніколи не плуталися в російських тенетах?

ФШ: Треба просто ходити в школу, а у виші, садочки, школи повернути гуманітарні предмети, від яких ми відмовилися. Cуспільні, гуманітарні дисципліни — це не тільки про твої конкретні знання, а й про твою людяність, про особистість. Людина має отримувати задоволення від світу, а не знищувати його.

ОЩ: За дослідженням Українського інституту майбутнього, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну за кордон виїхало і не повернулося 8,6 млн українців. Багато хто з біженців мріє повернутися додому, до своїх родин, працювати тут, відбудовувати рідну країну та жити в звичному середовищі. Але молоді українки з дітьми чи цілі сім’ї можуть досить легко адаптуватися за кордоном, вивчити мову і знайти гідну роботу. Як держава має мотивувати молодь повернутися в Україну навчатися і працювати?

ФШ: Держава має створити однакові правила гри для всіх. Ми бачимо, що правоохоронні органи у нас виявилися найменш відповідальними перед суспільством. Якщо правила будуть для всіх однакові, не треба буде нікого кликати і повертати. Всі повернуться самі і будуть працювати в цій державі.

ОЩ: Понад три місяці тому вашу кандидатуру запропонували на посаду посла України в Угорщині, хоча наразі офіційної відповіді Будапешта на цю пропозицію Київ не отримав. Чи готуєтеся ви до нової роботи?

ФШ: Я зараз на фронті. Якщо прийде офіційна відповідь, то, звичайно, погоджуся. 

ОЩ: Але мову вивчаєте?

ФШ: Мову вивчаю, бо мені треба спілкуватися з угорськими волонтерами. 

ОЩ: Вам вдалося запустити кампанію угорських донатів на ЗСУ. Це при тому, що Угорщина не підтримує Україну зброєю. Як це вдалося? І чи бувають випадки, коли вам закидають співпрацю з угорцями?

ФШ: Поки що ніхто нічого мені не закидав. Бо всі знають, що я на фронті. Якщо хтось має якісь закиди, то запрошую побути зі мною. Запрошую обороняти країну зі мною. Запрошую на фронт.

Щодо угорських волонтерів, то ми отримали дуже багато допомоги від них, ось уже буде восьма партія: тепловізори, специфічні мілітарні прилади, одяг, їжа, понад 70 млн гривень.

Це йде не на один батальйон чи одну бригаду, а на всі бригади. Це, звісно, величезна допомога Збройним Силам України в боротьбі проти Росії. 

ОЩ: Вас називають батьком закарпатського туризму. Зараз вам цього бракує?

ФШ: Звичайно. Коли маю вільний час після служби, то зв’язуюся зі своїми друзями. Ми запустили кілька проєктів, постійно обговорюємо їх, плануємо, що будемо робити наступного тижня, наступного місяця. Деякі проєкти не відновлюємо, коли йдеться про розважальні події, бо це не на часі, але всі туристичні групи діють. 2024 рік ми оголосили роком квіткового туризму, бо наступного року буде велике свято: 100 років від часу появи масових насаджень сакур в Закарпатті. Я запустив цю акцію під час короткотривалої відпустки, а далі її будуть проводити мої друзі. 

ОЩ: Ви також відкриваєте мініскульптури?

ФШ: Я ініціюю, відкривають інші. Усі ці скульптури пов’язані із Закарпаттям. Лише в Ужгороді їх понад 50, а по всьому Закарпатті 100.

ОЩ: Питання, яке цікавить всіх: коли Україна переможе?

ФШ: Перша світова війна тривала чотири роки, друга — шість років. Нічого дивного немає. У нас повномасштабна війна триває тільки півтора року. Це фактично світова війна. Знаєте, для швидшого закінчення війни треба щось вносити від себе: випровадити своїх рідних у безпечне місце, а самому піти на фронт. Насправді Україна вже перемогла. Треба тільки зафіксувати цю перемогу. Ознакою перемоги є інститути освіти, цивілізаційні норми, зміна в голові, а не сльози матерів і жінок. 

Fedir Shandor, a professor, Ukrainian serviceman and recently appointed ambassador of Ukraine to Hungary, speaks during an interview with AFP in Kyiv, on August 21, 2023, Photo:Roman Pilipey/AFP/East News

ОЩ: Який настрій в Ужгороді?

ФШ: Активно залучені у війну на початку обурювалися: ось повні бари та ресторани людей… Я казав: у кожного свій вибір. Наприклад, я зробив свій вибір. Вони теж зробили свій — залишилися на території України, платять тут податки.

Наша війна полягає не в тому, щоб когось звинувачувати, а щоб перемогти. Переможемо — а далі будемо розбиратися. Але спершу перемога.

ОЩ: Що ви зробите після Перемоги?

ФШ: Вип’ю чашечку закарпатської кави, також обов’язково поїду до друзів в Угорщину, сяду на березі Дунаю, поїду на закарпатські термальні води в Косині, а потім — в Будапешті. Такий маю план-мінімум на перший тиждень. І неодмінно подякую всім, хто мене підтримував. 

ОЩ: Тепер бліц-питання. Хто був вашим найгіршим учителем? 

ФШ: Життя.

ОЩ: Хто був вашим улюбленим вчителем? 

ФШ: Життя.

ОЩ: Якби ви могли подорожувати в часі, куди б поїхали?

ФШ: Закінчив би подорож по Україні, а потім вирушив би по всій Угорщині.

ОЩ: Яка ваша риса викликала приносила вам найбільше неприємностей?

ФШ: Нелюбов до інших, егоцентризм.

ОЩ: Яку найкращу пораду ви отримали?

ФШ: У мене є дядько, мамин брат, він завжди дає мені нестандартні поради. Найкраща його порада: «Зробиш висновок після, не одразу».

ОЩ: Відчуваєте себе лідером чи послідовником?

ФШ: У різних моментах по-різному. Там, де чогось не знаю — послідовник, а в чому впевнений — лідер.

ОЩ: Коли у вас поганий день, що робите, аби почуватися краще?

ФШ: Такого немає. Я живий, значить, день прекрасний.

ОЩ: Як виглядає ваша ідеальна субота?

ФШ: Вранці відкрити щось унікальне, туристичне, а потім отримувати насолоду цілий день від того, що зробив. 

ОЩ: Яке завершення фільму ви хотіли б викреслити?

ФШ: Там, де головний герой помирає.

ОЩ: Улюблене місце в Україні?

ФШ: Закарпаття.

ОЩ: З яким вигаданим персонажем ви хотіли б познайомитись?

ФШ: З Шарканем. Це закарпатський дракон.

ОЩ: Що вас найбільше дратує?

ФШ: Повільність.

ОЩ: Ваш найбільший страх?

ФШ: Я сам. Що зроблю неправильні речі і нашкоджу суспільству. 

ОЩ: Яка назва фільму найкраще описує ваше життя?

ФШ: «Врятувати рядового Раяна».

ОЩ: З ким помінялися б місцями на день і чому?

ФШ: Точно ні з ким. Принципово. Хочу залишитися самим собою. 

ОЩ: Якби ви могли повечеряти з кимось з історії, хто би це був?

ФШ: На війні, можливо, з Черчиллем, а в мирній ситуації — з Джоан Роулінг.

ОЩ: Чим би ви займалися, якби не викладання? 

ФШ: Був би рятувальником.

ОЩ: Що цінуєте в людині найбільше?

ФШ: Бажання творити.

ОЩ: У кого ви хотіли б попросити вибачення?

ФШ: У своїх рідних, яким приділяю мало часу.

ОЩ: За що себе критикуєте?

ФШ: За те, що мало часу присвячую рідним та друзям.

ОЩ: Що прищеплюєте своїм дітям?

ФШ: Бути чесними і не здаватися.

ОЩ: Що найгірше робили в дитинстві?

ФШ: Про це страшно подумати (усміхається). Крали черешні в сусіда, розбивали вікна футбольним м’ячем.

ОЩ: Завершіть, будь ласка, речення: Війна — це…

Погано.

Совість — це…

Обов’язково.

Патріотизм — це… 

Наше майбутнє.

ОЩ: Якби джин виконав три ваші бажання просто зараз, чого б ви забажали?

ФШ: Я сказав би йому: дякую і до побачення, сам зроблю. 

ОЩ: Ви вірите в Бога?

ФШ: Так.

ОЩ: Ваш талісман?

ФШ: Не маю талісманів, не є фетишистом. Мабуть, моя віра.

ОЩ: Ваша улюблена цитата.

ФШ: «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Це я собі з дитинства кажу. 

ОЩ: Ваша мрія?

ФШ: Щоб про Закарпаття знав увесь світ. Я над цим зараз і працюю.

ОЩ: Дякую Вам за цю розмову. Здоров’я і Божої помочі у всіх справах.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Буча 2022 щоденник з окупації свідки війни геноцид Ірпінь

27 лютого 2022 року

«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого. 

До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи. 

Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися». 

Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:

«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами. 

Російські війська увійшли в Бучу. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно. 

Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови.

Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро

Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище,  свіже, ще палаюче.

Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»

5 березня 2022 року

«У цей день до нас прийшли. 

Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».

За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого... 

«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.

5 березня під вечір стало на диво тихо. 

Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло. 

Страшне розуміння прийшло не одразу. 

Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого. 

Окупація Бучі військами РФ. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади

Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано. 

Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Ми почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві. 

Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!» 

Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»

Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?» 

Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці

Окупація 

За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води: 

«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати. 

Ми боялися недаремно. 

Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали.

Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов

Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам». 

На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент. 

Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».

До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників: 

«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть. 

Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти. 

Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».

Тіла українців, вбитих росіянами, на вулицях Бучі. 4.04.2022. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Йшов третій день окупації. 

У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше. 

Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері — серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки. 

Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються. 

Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…

10 березня. Евакуація. Початок

Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.

«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною. 

Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі. 

Люди з Ірпеня і Бучі тікають від російських військ 10 березня 2022 року. Фото: Heidi Levine/SIPA/SIPA/East News

На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).

На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».

Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі.

Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми

Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».

Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. 

Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».

Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:

«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя. 

Українці під зруйнованим мостом намагаються врятуватися від росіян. На початку березня 2022 міст через річку Ірпінь у Романівці врятував 40 тисяч мешканців Гостомеля, Бучі й Ірпеня. Фото: Emilio Morenatti/Associated Press/East News

Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла. 

Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.

Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.

Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. 

Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу. 

Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили». 

11 березня. Евакуація. Завершення

«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.

О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.

Евакуація цивільних з Бучі, 13 березня 2022 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. 

Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.

Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо

Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».

Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.

Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було. 

Люди біля братської могили в Бучі, 3 квітня 2022 року. 403 тіла мирних українців було знайдено після деокупації міста. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News

Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.

Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.

У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… 

І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.

Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.

Але нам пощастило.

Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди

Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».

Ангеліна Бартош. Приватний архів

«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»

Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер. 

«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого. 

Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».

Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Лютий» — гімн пам’яті  мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення. 

20
хв

«Останній крик людини не сплутаєш зі звичайним криком». Щоденник дівчини, яка вижила в окупованій Бучі

Ярина Матвіїв
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress