Ексклюзив
20
хв

Федір Шандор: «Життя і час дуже короткі на війні»

Фото, де він тримає в руці смартфон і читає лекції просто з окопів, зробили його знаменитим.

Оксана Щирба

Федір Шандор читає лекції з фронту. Фото: Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Професор Ужгородського національного університету, військовослужбовець Збройних сил України Федір Шандор вже затверджений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Угорщині. Ця розмова з виданням Sestry відбулась напередодні знакового призначення. Тож, ми могли поспілкуватись відверто, бездипломатичних купюр. І тому вирішили не змінювати нічого у цьому тексті.

До війни Федір Шандор проводив екскурсії, організовував інтелектуальні ігри й «Ужгородську регату» — щорічний сплав річкою Уж на саморобних декорованих конструкціях. Він також є депутатом обласної ради і президентом Закарпатської туристичної організації. Хай де б опинявся, незмінною залишається краватка-метелик поверх картатої сорочки. Тільки від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України довелося змінити улюблений одяг на військову форму. Як передова розділяє життя на до і після, про звичайні будні солдатів, зміну цінностей та інстинкт самозбереження — поговорили з паном Шандором.

Оксана Щирба: Вас зараз впізнає чи не кожен в Україні. Фото, де ви читаєте лекції з фронту, облетіло чи не весь світ. Ви уже звикли до цієї популярності

Федір Шандор: Якщо чесно, якось не звертав на це увагу, бо маю 27 років викладацької діяльності. Коли з тобою на вулиці вітається пів міста (у нас місто невелике, 100-тисячне), то не надаєш значення цій популярності. Те, що я роблю, — це мій такий малесенький внесок у популяризацію ЗСУ та України загалом.

ОЩ: Ви професор Ужгородського національного університету, доктор філософських наук, автор кількох книжок про кухню, батько чотирьох дітей. У вас не було жодного бойового досвіду. І при цьому ви пішли на передову. 

ФШ: Звичайно, я не був на строковій службі, оскільки вступив до аспірантури, захистив кандидатську, потім докторську. І все своє свідоме життя, 27 років, присвятив одній роботі з однією трудовою відміткою — це Ужгородський національний університет, де я пройшов шлях від звичайного викладача до проректора і завідувача кафедри соціології і соціальної роботи. У сім’ї в мене теж не було військових. Пішов на фронт з однієї причини: я соціолог, філософ, і чітко, на холодний розум, розумів, що маю два виходи. Перший — забрати сім’ю і виїхати за межі України, де почати все з нуля, у 48 років. І другий вихід: щоб моїх жінок не вбивали, не ґвалтували, як в Бучі та Ірпені, спробувати дати відсіч ворогу. Тому вирішив стати на оборону своєї землі — не емоційно, а холодно, розважливо. Тридцять днів нам дали на навчання, і в квітні 2022 року ми вже були на Слов’янсько-Ізюмському напрямку.

Федір Шандор. Фото: Приватний архів


ОЩ: Наскільки мені відомо, ви не сказали своїй дружині, що збираєтеся на війну…

ФШ: Я взагалі не люблю тривожити дружину. Якщо їду на якусь конференцію, то вона знає, що повернуся, що все буде нормально. Одного разу я полетів на конференцію в Австралію. Зателефонував і повідомив їй це, але вона подумала, що я в Австрії, а це приблизно 300 кілометрів від Закарпаття. Побув місяць і живий-здоровий повернувся. Щодо мого перебування на передовій, то друзі запитали дружину: що твій чоловік робить на фронті? Дружина відреагувала спокійно. Вона знає: якщо я вже здійснив якийсь вибір, то робитиму це до кінця, навіть якщо хтось в сім’ї проти.

ОЩ: Чи розмовляли зі студентами про війну, чи знали вони, що ви на передовій?

ФШ: Ні, принципово не говорив. Вони дізналися про це лише через два з половиною місяці, коли розпочалися бомбардування. Звичайно, в телефонах це було чутно. Але студенти звикли до онлайн-навчання під час пандемії коронавірусу.

ОЩ: Розкажіть, як виглядає день на фронті?

ФШ: Залежить від бойового завдання, яке дають командири. Якщо ти рядовий, то командир відділення каже, наприклад, що у визначений час маєш чергування. Звичайний солдат виконує конкретне точкове завдання на своєму спостережному пункті. Скажімо, заступаєш на службу кожні 4 години. Маєш перерву 8 годин, за які ти повинен поїсти, виспатися і знову заступити на службу.

Зрозуміло, коли трапляються надзвичайні ситуації, то всі залишаються в окопах і тримають точку, контролюють ситуацію, слухаючи накази командира. Щодо командира, а я деякий час виконував обов’язки командира роти, то це зовсім інше: всі мають бути ситі, вдягнені, у всіх має бути зв’язок, потрібно чітко виконувати накази вищого керівництва, оцінювати всю ситуацію, коригувати дії розвідки, дивитися за дронами. Тому командир має 100 солдатів і 100 завдань кожного дня. 

Зараз займаюся цивільно-військовою співпрацею. Це робота з персоналом щодо морально-психологічного забезпечення. Це робота з важкими випадками — з людьми, які воювали у важких зонах, вийшли звідти, або з тими, у кого є психологічні зриви після бойових дій.

Мав неприємні моменти, наприклад, коли треба було телефонувати сім’ям загиблих і повідомляти, що їхня дитина, на жаль, не повернеться додому. Це нелегко.

Буде некоректно сказати, що я до цього звик. Я займаюся соціальною роботою, а це якраз елемент соціальної роботи — спілкуватися з людьми у важких ситуаціях. 

ОЩ: Федоре Федоровичу, який спогад з фронту найчастіше виринає в пам’яті?

ФШ: У першу чергу згадуються хлопці, яких треба було витягувати. Це ніколи не забудеться. Загиблих, поранених, з контузією. Були і специфічні моменти — нічні виїзди. Інколи думаєш, що таке може відбуватися лише в художніх фільмах. Насправді так буває в реальному житті, і я в такій ситуації був двічі. Не знаю як, але ми вижили. 

ОЩ: Війна розділила життя усіх на до і після, змінила відчуття, світогляд, загострила почуття страху і самозбереження. Якими є міжлюдські стосунки на війні? Що в них краще, гірше, легше, складніше?

ФШ: У нас була дискусія з психологами, і я чітко сказав, що всі, хто воював, стовідсотково матимуть посттравматичний синдром, реабілітації потребуватиме кожен. Психологи мені заперечують, запевняють, що в деяких випадках цього можна уникнути. Може, і можна, але соціальний посттравматичний синдром уже існує. Суспільство в один момент з нього не вийде. Це моє суспільство. Я живу в ньому. Якщо йдеться про внутрішні зміни, то я став більш самодисциплінований. 

ОЩ: Усі ми люди і маємо певні страхи, часто навіть приховані. На війні відчуття самозбереження гостріше?

ФШ: Однозначно. Людина, яка не має відчуття самозбереження, це найбільший ризик для тих, хто поруч. Бо якщо йому себе не шкода, то що тоді він може зробити для побратимів? «Хто є біля мене, хто прикриває мені спину… Ага, він є поруч». З одного боку, це момент побратимства, а з іншого — інстинкт самозбереження. Коли починається війна, цей інстинкт, який живе в кожній людині з народження, виринає наверх.

ОЩ: Побратимство, про яке кажете, ви відчували завжди?

ФШ: Так. За цим принципом формується кожен підрозділ. Якщо тобі некомфортно, тоді намагаєшся якомога швидше вийти звідти, перевестися в інше місце. Конфлікти є завжди. Ми втомлюємося внутрішньо, виникають різні нюанси, притирання. Але на 99 відсотків ти довіряєш тим людям, які поруч з тобою.

ОЩ: З психікою людини на війні відбуваються кардинальні зміни. Які зміни ви зауважили у себе чи у своїх побратимів?

ФШ: Я почав більше цінувати життя і час, бо він дуже короткий на війні. Цінувати людей і середовище. 

ОЩ: Чи були на війні ті, хто не витримував, опускав руки?

ФШ: Так, звичайно. Це не просто війна. Це народна армія. Тут воює вся Україна і тут все її дзеркало — від маргіналів до еліти, від підприємців до викладачів, від мерів до депутатів, прибиральників, охоронців. Повне дзеркало суспільства.

Такої інтелектуальної армії немає ніде у світі. Це я відповідально говорю як науковець, Стільки розумних голів, як в українській армії, ніколи не було за всю історію. Тепер весь народ на фронті.

Щодо людей, які опускають руки: важливо дати їм час на відпочинок. Вони мають поїхати додому, прийняти певне рішення і далі визначитися: залишаються чи переходять в інший підрозділ. 

ОЩ: Як часто їздите додому?

ФШ: Я вже двічі був у відпустці і двічі — у відрядженні за кордоном, де представляв інтереси Збройних Сил України, у зв’язку з річницею російсько-української війни. 

ОЩ: Про що питають діти, коли приїжджаєте?

ФШ: Ми завжди проводимо час разом: сидимо, говоримо. Я маю дуже багато друзів. У мене багато похресників — аж тридцять. Треба всіх відвідати, потиснути руку, випити закарпатську каву. Завжди приходжу в університет, відвідую друзів з туристичної сфери. Треба все проконтролювати, адже воює не тільки фронт, а й тил.

ОЩ: Будь-яка жінка хвилюється за свого чоловіка на фронті. Хтось висловлює емоції гучно, а хтось хвилюється мовчки. Як реагує ваша дружина?

ФШ: Говорила про свої переживання під час першої відпустки. Коли я приїхав вдруге, ми поговорили, я все пояснив, і вона заспокоїлася.

ОЩ: Що ви їй такого сказали?

ФШ: Це залишиться таємницею (сміється).

ОЩ: Про сприйняття війни у світі: що розуміють і чого не розуміють?

ФШ: Якби нас захопили, то нам би просто поспівчували: ну, так сталося. Три дні, місяць, рік — ми не здаємося. Ми поставили весь світ у незручну ситуацію, коли треба вибирати між добром і злом. Це важкий момент. Однак останні голосування навіть такої недієздатної організації як ООН свідчать, що більшість країн світу обрала підтримку України.

ОЩ: Війну ви побачили зовсім не такою, як уявляли?

ФШ: Ця війна алогічна, абсурдна. Абсурдно, що таке відбувається в XXI столітті.

У час нових відкриттів у медицині і космосі відбувається війна, яка може довести до того, про що писав Альберт Айнштайн: «Я не знаю, якою зброєю вестиметься Третя світова війна, але четверта буде вестися палицями і камінням».

Отож або ми вибираємо користування мобільними телефонами, або будемо писати на камінні паличками. 

ОЩ: Освічена нація — це те, за що ви воюєте. Ця ваша фраза стала уже крилатою. Що потрібно кардинально змінити в підході до освіти, щоб ми ніколи не плуталися в російських тенетах?

ФШ: Треба просто ходити в школу, а у виші, садочки, школи повернути гуманітарні предмети, від яких ми відмовилися. Cуспільні, гуманітарні дисципліни — це не тільки про твої конкретні знання, а й про твою людяність, про особистість. Людина має отримувати задоволення від світу, а не знищувати його.

ОЩ: За дослідженням Українського інституту майбутнього, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну за кордон виїхало і не повернулося 8,6 млн українців. Багато хто з біженців мріє повернутися додому, до своїх родин, працювати тут, відбудовувати рідну країну та жити в звичному середовищі. Але молоді українки з дітьми чи цілі сім’ї можуть досить легко адаптуватися за кордоном, вивчити мову і знайти гідну роботу. Як держава має мотивувати молодь повернутися в Україну навчатися і працювати?

ФШ: Держава має створити однакові правила гри для всіх. Ми бачимо, що правоохоронні органи у нас виявилися найменш відповідальними перед суспільством. Якщо правила будуть для всіх однакові, не треба буде нікого кликати і повертати. Всі повернуться самі і будуть працювати в цій державі.

ОЩ: Понад три місяці тому вашу кандидатуру запропонували на посаду посла України в Угорщині, хоча наразі офіційної відповіді Будапешта на цю пропозицію Київ не отримав. Чи готуєтеся ви до нової роботи?

ФШ: Я зараз на фронті. Якщо прийде офіційна відповідь, то, звичайно, погоджуся. 

ОЩ: Але мову вивчаєте?

ФШ: Мову вивчаю, бо мені треба спілкуватися з угорськими волонтерами. 

ОЩ: Вам вдалося запустити кампанію угорських донатів на ЗСУ. Це при тому, що Угорщина не підтримує Україну зброєю. Як це вдалося? І чи бувають випадки, коли вам закидають співпрацю з угорцями?

ФШ: Поки що ніхто нічого мені не закидав. Бо всі знають, що я на фронті. Якщо хтось має якісь закиди, то запрошую побути зі мною. Запрошую обороняти країну зі мною. Запрошую на фронт.

Щодо угорських волонтерів, то ми отримали дуже багато допомоги від них, ось уже буде восьма партія: тепловізори, специфічні мілітарні прилади, одяг, їжа, понад 70 млн гривень.

Це йде не на один батальйон чи одну бригаду, а на всі бригади. Це, звісно, величезна допомога Збройним Силам України в боротьбі проти Росії. 

ОЩ: Вас називають батьком закарпатського туризму. Зараз вам цього бракує?

ФШ: Звичайно. Коли маю вільний час після служби, то зв’язуюся зі своїми друзями. Ми запустили кілька проєктів, постійно обговорюємо їх, плануємо, що будемо робити наступного тижня, наступного місяця. Деякі проєкти не відновлюємо, коли йдеться про розважальні події, бо це не на часі, але всі туристичні групи діють. 2024 рік ми оголосили роком квіткового туризму, бо наступного року буде велике свято: 100 років від часу появи масових насаджень сакур в Закарпатті. Я запустив цю акцію під час короткотривалої відпустки, а далі її будуть проводити мої друзі. 

ОЩ: Ви також відкриваєте мініскульптури?

ФШ: Я ініціюю, відкривають інші. Усі ці скульптури пов’язані із Закарпаттям. Лише в Ужгороді їх понад 50, а по всьому Закарпатті 100.

ОЩ: Питання, яке цікавить всіх: коли Україна переможе?

ФШ: Перша світова війна тривала чотири роки, друга — шість років. Нічого дивного немає. У нас повномасштабна війна триває тільки півтора року. Це фактично світова війна. Знаєте, для швидшого закінчення війни треба щось вносити від себе: випровадити своїх рідних у безпечне місце, а самому піти на фронт. Насправді Україна вже перемогла. Треба тільки зафіксувати цю перемогу. Ознакою перемоги є інститути освіти, цивілізаційні норми, зміна в голові, а не сльози матерів і жінок. 

Fedir Shandor, a professor, Ukrainian serviceman and recently appointed ambassador of Ukraine to Hungary, speaks during an interview with AFP in Kyiv, on August 21, 2023, Photo:Roman Pilipey/AFP/East News

ОЩ: Який настрій в Ужгороді?

ФШ: Активно залучені у війну на початку обурювалися: ось повні бари та ресторани людей… Я казав: у кожного свій вибір. Наприклад, я зробив свій вибір. Вони теж зробили свій — залишилися на території України, платять тут податки.

Наша війна полягає не в тому, щоб когось звинувачувати, а щоб перемогти. Переможемо — а далі будемо розбиратися. Але спершу перемога.

ОЩ: Що ви зробите після Перемоги?

ФШ: Вип’ю чашечку закарпатської кави, також обов’язково поїду до друзів в Угорщину, сяду на березі Дунаю, поїду на закарпатські термальні води в Косині, а потім — в Будапешті. Такий маю план-мінімум на перший тиждень. І неодмінно подякую всім, хто мене підтримував. 

ОЩ: Тепер бліц-питання. Хто був вашим найгіршим учителем? 

ФШ: Життя.

ОЩ: Хто був вашим улюбленим вчителем? 

ФШ: Життя.

ОЩ: Якби ви могли подорожувати в часі, куди б поїхали?

ФШ: Закінчив би подорож по Україні, а потім вирушив би по всій Угорщині.

ОЩ: Яка ваша риса викликала приносила вам найбільше неприємностей?

ФШ: Нелюбов до інших, егоцентризм.

ОЩ: Яку найкращу пораду ви отримали?

ФШ: У мене є дядько, мамин брат, він завжди дає мені нестандартні поради. Найкраща його порада: «Зробиш висновок після, не одразу».

ОЩ: Відчуваєте себе лідером чи послідовником?

ФШ: У різних моментах по-різному. Там, де чогось не знаю — послідовник, а в чому впевнений — лідер.

ОЩ: Коли у вас поганий день, що робите, аби почуватися краще?

ФШ: Такого немає. Я живий, значить, день прекрасний.

ОЩ: Як виглядає ваша ідеальна субота?

ФШ: Вранці відкрити щось унікальне, туристичне, а потім отримувати насолоду цілий день від того, що зробив. 

ОЩ: Яке завершення фільму ви хотіли б викреслити?

ФШ: Там, де головний герой помирає.

ОЩ: Улюблене місце в Україні?

ФШ: Закарпаття.

ОЩ: З яким вигаданим персонажем ви хотіли б познайомитись?

ФШ: З Шарканем. Це закарпатський дракон.

ОЩ: Що вас найбільше дратує?

ФШ: Повільність.

ОЩ: Ваш найбільший страх?

ФШ: Я сам. Що зроблю неправильні речі і нашкоджу суспільству. 

ОЩ: Яка назва фільму найкраще описує ваше життя?

ФШ: «Врятувати рядового Раяна».

ОЩ: З ким помінялися б місцями на день і чому?

ФШ: Точно ні з ким. Принципово. Хочу залишитися самим собою. 

ОЩ: Якби ви могли повечеряти з кимось з історії, хто би це був?

ФШ: На війні, можливо, з Черчиллем, а в мирній ситуації — з Джоан Роулінг.

ОЩ: Чим би ви займалися, якби не викладання? 

ФШ: Був би рятувальником.

ОЩ: Що цінуєте в людині найбільше?

ФШ: Бажання творити.

ОЩ: У кого ви хотіли б попросити вибачення?

ФШ: У своїх рідних, яким приділяю мало часу.

ОЩ: За що себе критикуєте?

ФШ: За те, що мало часу присвячую рідним та друзям.

ОЩ: Що прищеплюєте своїм дітям?

ФШ: Бути чесними і не здаватися.

ОЩ: Що найгірше робили в дитинстві?

ФШ: Про це страшно подумати (усміхається). Крали черешні в сусіда, розбивали вікна футбольним м’ячем.

ОЩ: Завершіть, будь ласка, речення: Війна — це…

Погано.

Совість — це…

Обов’язково.

Патріотизм — це… 

Наше майбутнє.

ОЩ: Якби джин виконав три ваші бажання просто зараз, чого б ви забажали?

ФШ: Я сказав би йому: дякую і до побачення, сам зроблю. 

ОЩ: Ви вірите в Бога?

ФШ: Так.

ОЩ: Ваш талісман?

ФШ: Не маю талісманів, не є фетишистом. Мабуть, моя віра.

ОЩ: Ваша улюблена цитата.

ФШ: «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Це я собі з дитинства кажу. 

ОЩ: Ваша мрія?

ФШ: Щоб про Закарпаття знав увесь світ. Я над цим зараз і працюю.

ОЩ: Дякую Вам за цю розмову. Здоров’я і Божої помочі у всіх справах.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена гергель

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Василь Парфенков

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Василь з дітьми

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

Пам'ять про чоловіка

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Олена, Василь і їхні діти

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Наталія Жуковська
зенон войтас допомога волонтер україна польща

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

Зенон Войтас

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

Костянтинівка, Україна, 2025

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

У Костянтинівці, 2024

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress