Альона Данілова: «Найбільша цінність — люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу»

Марія Гурська: Чи використовується у російсько-українській війні мова як зброя? У чому це полягає? 

‍Тарас Кремінь: Росіяни здійснюють проти України і українців ретельно спланований лінгвоцид. Перше, у що цілиться ворог, крім об'єктів критичної інфраструктури, це об'єкти культурної, освітньої, мовної інфраструктури. Вивіски при в'їзді до населених пунктів, які тимчасово займають окупанти, одразу ж змінюються на російськомовні, відновлюються назви декомунізованих топонімів. В окупації знищується українська мова і література, спалюються бібліотеки, а україномовних громадян катують — особливо вчителів та священиків. Безліч колег — освітян — які вимушено опинилися в окупації, на жаль, загинули. Дитячий автор Володимир Вакуленко був убитий росіянами за те, що був письменником і людиною з активною української позицією.

Священнослужителі ПЦУ і УГКЦ зазнають особливо жорстоких тортур — фізичних і моральних принижень, зґвалтувань, про що духівники, які вийшли з полону, розповіли пресі та правозахисникам

Відомо, що для того, щоб вийти з тимчасово окупованої території, треба пройти так звані фільтраційні табори, де відбувається перевірка лояльності за зовнішніми ознаками — наявність або відсутність татуювань на тілі, досліджується минуле людей на предмет участі в Революції Гідності, бойових діях, у підпіллі, волонтерстві, в допомозі ЗСУ, участі в мітингах, наявності ветеранів в родині. Якщо окупанти виявляють, що навіть не сама людина, а, припустимо, її родичі є освітянами, такі люди одразу ж потрапляють під приціл. Відомі приклади не тільки побиття, але й розстрілів, викидання з транспорту, пострілів як по живих мішенях. Таких прикладів було дуже багато, згадати хоча б Бучу, Гостомель і Ірпінь.

‍Вбивство мовознавиці Ірини Фаріон у Львові цього року — жахливий приклад атаки на мову в тилу під час війни. Що ви про це думаєте? 

Вбивство Ірини Фаріон є одним із найзагадковіших за роки повномасштабного вторгнення. Але воно якраз говорить про те, що навіть у Львові, який називають найбільш українським містом на всій планеті, можуть вбивати за наші національні цінності. А в окупації і на фронті за українську мову вбивають щодня.

‍Як діє щодо цих фактів Офіс уповноваженого?

Ми звертаємося до правоохоронних органів та правозахисних організацій, їм ми офіційно передали сотні прикладів. Дуже добре, що Національна поліція, Генпрокуратура, СБУ долучають ці факти або до відкритих, або відкривають нові провадження під кутом, зокрема, 161 статті Кримінального кодексу «Дискримінація за мовною ознакою». На жаль, в нашому законодавстві немає кримінального покарання за лінгвоцид. Але, сподіваюся, що це може бути активним предметом законодавчих ініціатив з боку народних депутатів України, тому що ми повинні навчитися карати злодіїв за лінгвоцид в Україні і добиватися такого покарання у міжнародних судових процесах. Я постійно комунікую з нашим представником в Європейському суді з прав людини.

ЄСПЛ однозначно засудив знищення національної ідентичності українців — зокрема, мови в окупації

Є відповідні резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи. Створено робочу групу з питань геноциду в Україні з ініціативи Міжнародного кримінального суду. Я спілкуюся з суддями і прокурором Карімом Ханом, вони розглядають лінгвоцид як злочин — ще одну складову великої справи про геноцид проти українського народу. Дуже важливі активні дії в міжнародних судових інстанціях, щоб знайти причетних, організаторів, виконавців, з подальшим притягнення до кримінальної відповідальності.

‍Офіс уповноваженого з захисту державної мови існує п’ятий рік і у втіленні державної мовної політики спирається на Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Що за цей час стало для вас найбілішим викликом?

Закон про мову з моменту набуття його чинності пройшов перевірку на здатність бути головним інструментом боротьби за ідентичність українців. На початку нашій інституції закидали наявність неіснуючих поліцейських функцій, називаючи нас контролюючим органом, який створює зайві інструменти розколу суспільства за мовною ознакою. Хоча це абсолютно не відповідало дійсності, тому що мовний закон чітко відповідає 10-й статті Конституції, яка визначає українську мову як державну і створює додаткові інструменти для захисту мовних прав громадян України в усіх сферах суспільного життя. З метою захисту мови і забезпечення мовних прав громадян і було створено інституцію, в якій я працюю. Ми почали роботу у двомовній країні за повної відсутності мовної інфраструктури і нерозуміння потреби у ній місцевою владою. Все це доводилося будувати з нуля. Почали виникати мовні курси і місцеві мовні програми, відкриватися українські книгарні, зніматись фільми і ставитися вистави державною мовою.

Найбільш злісні порушники — найчастіше заступники міських голів на сході і півдні, а також рекламні агентства і інтернет-компанії — своїми штрафами регулярно поповнювали місцеві бюджети

Кожні пів року впроваджувались наступні параметри мовного закону. Окремі статті визначали обов'язковість української мови у сферах освіти, обслуговування, користувацьких інтерфейсів, соціальних мереж, інтернет-магазинів, офіційних представництв державних установ і комунальних організацій. Одним з найбільших викликів стала українізація сфери обслуговування — одна з наймасовіших в Україні, і тому для нас принципово важлива. Потрібно було переконати багатомільйонну армію людей, які працюють в тренажерних залах, надають послуги в супермаркетах, заправляють машини, варять каву, продають квіти тощо спілкуватися з українцями за замовчуванням державною мовою. Станом на 16 січня 2021 року 30-а стаття Закону про мову була найпопулярнішим пошуковим запитом в інтернеті — третім за популярністю після виборів президента США і пандемії коронавірусу. Ці п'ять років були неймовірно складними.

Але з початком повномасштабного вторгнення раптом виявилося, що переконувати громадян України у важливості мови, яка стала маркером ідентичності «свій-чужий» та простором свободи, більше не потрібно

‍А як ставлення самих українців до своєї мови змінилося за час війни?

Нав'язувана двомовність прийшла до нас із радянських часів. На превеликий жаль, протягом тривалого часу українська в Україні не була першою. Українська мова в масовій свідомості була мовою села, непопулярною мовою. А мовою престижу, кар'єри, влади, успіху була російська. Це змінювалося поступово протягом періоду незалежності, але початок повномаштабної війни став точкою неповернення. Віра в ЗСУ і українське суспільство разом з внутрішніми переконаннями, які спираються на нашу історію, мову та культуру, стали стрижнями незламності, довкола яких обертається сила нашої волі і шлях до перемоги.

‍Чи існує конкретна статистика переходів на українську серед громадян за останні три роки?

Серед опитувань різних служб та агентств станом на 2024 рік фігурує цифра до 80% українців, які говорять українською в офіційно визначених сферах, визнають українською єдиною державною мовою і віддають їй перевагу. 

‍А скільки було до війни?

До війни було понад п'ятдесят відсотків.

‍Тобто кількість україномовних українців виросла за час війни на 30%! Це дивовижно. А як щодо мови приватного спілкування?

Закон не поширюється на мову приватного спілкування. Але, за дослідженнями, можемо зробити висновок, що вдома поки що щонайменше 60% послуговується українською. Варто розуміти, що частина громадян, які публічно спілкуються українською а вдома іншими мовами — це представники національних меншин або корінних народів.

І все ж 80% спілкування українською у громадському секторі — це рекорд. Питання в тому, щоб таку динаміку зберегти і знайти додаткові можливості

Наша задача — допомогти українцям опанувати українську мову і в домашньому спілкуванні, і в спілкуванні в соціальних мережах, і в пошуку тієї або іншої інформації на інтернет-ресурсах, і в створенні додаткових можливостей, щоб в середовищі, в громадах, в містах було значно більше ресурсів для опанування української мови. 

‍Поділіться найпотужнішими відомими вам прикладами переходу українців на українську мову?

У 2022 році Нобелівською лауреаткою Премії миру стала Олександра Матвійчук. Під час церемонії Нобелівської премії промова вперше за всю історію лунала українською, а Матвійчук розповідала про важливість мови, культури, ідентичності — особливо з початком повномасштабного вторгнення. 

Я зараз працюю над книгою, в якій зібрав історії українських лідерів, які говорять про важливість мови в їхньому житті. Олександра розповіла мені, як колись перейшла на українську мову студенткою ліцею під впливом вірша Оксани Пахльовської:

«Страшний мисливець вийде знов на лови. 

В єдину сітку всіх рабів згребе, 

Раби — це нація, котра не має мови. 

Тому й не може захистить себе».

Значна частина есеїв у цій книзі розповідає, по суті, такі історії переходів на українську, які сталися з людьми за ці десять років війни або вже безпосередньо під час повномаштабного вторгнення. Наприклад, олімпійський чемпіон, Міністр молоді та спорту (2020-2023 рр.), президент Національного Олімпійського Комітету України Вадим Гутцайт свого часу в зросійщеному спортивному середовищі зміг переконати співтовариство у важливості української мови як державної і перейшов на українську разом з дружиною, відомою журналісткою і майстром спорту з художньої гімнастики Оксаною Гутцайт, а також зміг переконати перейти на українську наших спортсменок — олімпійську чемпіонку та володарку світового рекорду зі стрибків у висоту Ярославу Магучих і дворазову олімпійську чемпіонку з фехтування Ольгу Харлан, які сьогодні своєю незламністю і потужною позицією надихають весь світ.

Я хочу також навести приклад Кирила Кашлікова, генерального директора та художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який разом з колективом перейшов на українську вже після початку повномаштабної війни. Кирило розповів мені, як це сталося: 24 лютого 2022 року, коли на Київ полетіли російські ракети, він побачив, як плаче його маленький син. У той момент він твердо вирішив, що це остання хвилина, коли він говорить російською! І в перший же тиждень театр переклав весь свій репертуар і запустив мовні курси для артистів, щоб продемонструвати свою єдність, культуру і повагу до національних цінностей. І скажу вам, таких прикладів тисячі!

‍Якою мовою говорить сьогодні Український фронт?

Українці говорять українською мовою. Але для тих військових, спортсменів, представників сфери обслуговування, які спілкуються недостатньо українською, ми продовжуємо створювати додаткові можливості. Я особисто створив для військових мовні курси і сподіваюся, що Міністерство оборони та відповідні заклади освіти продовжать мою ініціативу. Звісно, проблема двомовності зберігається — це очевидний факт. Але треба боротися з цим, створюючи нові інструменти і захищаючи кожного військового, який хоче спілкуватися зі своїм командиром та чути команду про наступ українською, а ще у спілкуванні зі своїми дітьми, які навчаються, скажімо, в Запоріжжі або в Одесі, хоче чути українську, а не російську, яка, на превеликий жаль, ще зберігається в освітньому процесі у вигляді двомовності деяких педагогів.

‍Міністерство освіти і науки підтримало законопроєкт, який пропонує заборонити використання російської мови у школах під час перерв. Як ви ставитеся до цієї ініціативи? 

Категорично підтримую. Але для цього треба зрозуміти одне, що не тільки українська школа, а й вся територія української держави є територією української мови. Двозначності тут бути не може. Це стосується і компактного проживання наших громадян за кордоном. 

‍Наше видання писало про випадки, коли дітям у школах в Польщі забороняли говорити українською на перервах. Співавтор Закону про мову Микола Княжицький наголошує, що Україні бракує стратегії щодо освіти українською за кордоном — уряд не робить відповідних кроків, щоб цьому сприяти. Як будувати стратегію розвитку української мови для українців за кордоном, зокрема, в країнах найбільшого розселення — Польщі, Німеччині, Чехії? 

У нас доволі багато прикладів, як підтримуються громадяни України за кордоном. Але от до стратегії потрібно підходити окремо в кожній країні. Скажімо, нещодавно я був у Будапешті, зустрічався з нашою громадою і точно знаю, що запит на українське шкільництво там неймовірно високий. Але і підтримка з боку місцевої влади можлива тільки тоді, коли у нас там з'явиться посол.

Тому питання ефективності наших дипломатичних представництв тягне за собою стратегію реалізації зовнішньої культурної дипломатії і мовної політики, в якій ми активно готові брати участь

‍А як з Польщею?

У Польщі мені відомо про чисельні освітні хаби, суботні і недільні школи. Та якщо ми говоримо про традиційну польську школу, зрозуміло, що вона відстоює власні інтереси. Ми не можемо створити українське середовище в іншій країні, а найкращі умови для розвитку української мови, звичайно ж, гарантуються в Україні. Так, ми повинні продовжувати створювати можливості для навчання дітей за кордоном і допомагати їм в опануванні української, бути активними в просуванні українознавчих студій, доступності української мови в музеях, університетах і медіа, забезпечувати наших школярів, які перебувають за кордоном, доступною літературою і підручниками. З іншого боку, самі українці, які опинилися за кордоном, віддали своїх дітей до школи, займаються підтримкою України та збором коштів на допомогу ЗСУ, мовою висловлюють свою солідарність з власним народом. Це важливо памятати кожному.

‍Як цьогорічний старт перемовин про вступ України в ЄС впливає на державну мовну політику?

Коли Україна стане членом ЄС, українська мова стане однією з мов Європейського Союзу. Наше завдання наближати українську мову до статусу мови європейського співтовариства. Інтерес до України, який забезпечив героїзм нашого війська, потрібно підтримувати і гарантувати доступність української мови для громадян інших країн ЄС. 

Для вільного світу українська мова вже сьогодні стала одним із джерел пізнання нашої незламності, нашого духу

Щоб зробити її зрозумілою європейцям, ми започаткували програму «Українська мова — це мова ЄС». Вона полягає у можливостях опанування української мови громадянами країн ЄС, які хочуть брати участь у відновленні об'єктів критичної інфраструктури, сприяти у відкритті українських шкіл за кордоном, реалізовують культурні та бізнес-проєкти, хочуть пізнавати Україну, а  можливо, навіть планують в майбутньому переїхати сюди, змінивши громадянство. Програма «Українська мова — це мова ЄС» забезпечить вивчення мови, якісні переклади, юридичний супровід і загалом — зближення мовних політик України та європейських країн.

А де можна знайти інформацію про такі можливості вже зараз?

На сайті Уповноваженого з захисту державної мови. Перелік таких курсів є в нас на порталі, а самі вони є у відкритому доступі і безоплатними з боку національних платформ, громадських організацій, телевізійних каналів, тренінгових платформ та міжнародних навчальних центрів, які демонструють високий рівень переходу на українську мову.

Титульне фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

10 жовтня правозахисники оприлюднили звіт про злочини проти українських дітей, до яких причетні білоруські високопосадовці, включно із Олександром Лукашенком. 13 вересня цей документ було передано до Міжнародного кримінального суду (МКС). Правозахисники закликали МКС притягнути винних до відповідальності. Над доказовою базою працювали спільно Центр прав людини ZMINA, Регіональний центр прав людини, правозахисна організація «Вясна» та BelPol за підтримки Freedom House. У звіті вперше наводяться дані про вивезених українських дітей — імена, паспортні дані тощо — які стали відомі завдяки контактам всередині Білорусі. До того ж правозахисникам вдалося ідентифікувати 18 таборів в Білорусі, в яких під виглядом «оздоровлення» перевиховують українських дітей з окупованих територій. «Sestry» поговорили із правовою аналітикинею Онисією Синюк та Інною Ільченко, керівницею проєкту Центру прав людини ZMINA про роботу над збиранням доказів та про те, як білоруський режим стирає ідентичність українських дітей.

Нові докази злочинів режиму Лукашенка

Наталія Жуковська: МКС отримав нові докази злочинів Росії та Білорусі проти українських дітей. Про що саме йдеться у вашому звіті? На що можна розраховувати?  

Онисія Синюк: Наш публічний звіт, оприлюднений 10 жовтня, суттєво різниться від того, що ми передали МКС. Тому що ми надали багато конфіденційних матеріалів, які у подальшому будуть важливими для розслідування. Їх ми не можемо оприлюднювати. Загалом ми намагалися змістити фокус з переміщення дітей як явища на те, що відбувається з ними після того, як вони потрапляють, зокрема, до Білорусі. Наше дослідження охоплює період з 2021 року. Саме тоді Лукашенко особисто підписав указ про «оздоровлення групи дітей з Донецької області» в дитячому навчально-оздоровчому центрі «Зубраня». Закінчили свою роботу ми у червні 2024-го. На жаль, процес переміщення українських дітей продовжується і надалі.

Станом на червень 2024 року ми змогли встановити особи 2219 переміщених дітей, щонайменше 27 з них були вивезені не лише до Білорусі, а й до Росії. Ця інформація показує, як пов’язані між собою російська та білоруська системи

Так, 12-річна Леда Майорова з Макіївки Донецької області, наприклад, у вересні 2022 року перебувала в таборі «Дубрава» в Білорусі. У січні 2023-го відвідала кремлівську ялинку, а в серпні вже перебувала в Ханти-Мансійському автономному окрузі, більш ніж за 3000 кілометрів від дому, на «лікуванні». І таких випадків багато. Але більшість цих дітей з окупованих територій, до них важко отримати доступ, тому перевірити кожен конкретний випадок складно.

Нам допомагали білоруські партнери, зокрема й колишні правоохоронці, які у 2020-му році після нелегітимних виборів в Білорусі перейшли на інший бік, і, відповідно, виїхали з країни. Вони змогли здобути конфіденційну інформацію. У нас був величезний список з іменами дітей, з контактними даними, в тому числі номерами телефонів. Також у деяких випадках ми навіть отримали паспортні дані, квитки на потяг. Їхній маршрут пролягав, як правило, із Донецька через Ростов і далі у Мінськ. Є навіть інформація про супроводжуючих цих дітей до Білорусі. Також нам відомо, що відбувалося з ними на території Білорусі, і є інформація про тих, хто залучений до цього процесу. Насамперед, ідеться про Олександра Лукашенка, паралімпійця Олексія Талая з його фондом, державного секретаря Союзної держави Дмитра Мєзєнцева і голову Ради міністрів Михайла Мішустіна. У нас є рекомендація і запит до МКС стосовно того, щоб відкрити розслідування щодо цих осіб і видати ордери на їхній арешт.

Раніше подання в МКС щодо Білорусі робили Єльська школа громадського здоров’я та команда опозиціонера Павла Латушка. Вони стосувалися саме незаконного переміщення українських дітей. Чим особливе нове подання?

Крім нас, цього року подання до МКС щодо Білорусі робила і Литовська Республіка. У них дещо інший фокус. Суть і особливість нашого подання якраз в зміщенні фокусу з переміщення дітей на індокринацію, мілітаризацію і співучасть Білорусі в цьому процесі. Тому що ми говоримо про те, що це єдина система, заснована Росією. І Білорусь є співучасницею в цьому процесі. Ми говоримо про це як про окреме порушення, а не як елемент депортації. Ми заявляємо, що це має кваліфікуватися загалом як злочин проти людяності, дискримінаційне переслідування. Дітей дискримінують насамперед через те, що вони мають українську національність. До них одразу ставляться як до російських громадян.  

‍

У своєму звіті ви закликаєте МКС видати ордери на арешт держсекретаря Союзної держави Росії та Білорусі, російського політика Дмитра Мезенцева, голови Ради міністрів Союзної держави прем'єр-міністр Росії Михайла Мішустіна та Олексія Талая, білоруського паралімпійця і голову Фонду Олексія Талая. Яка роль кожного з них у викраденні та переміщенні українських дітей?

Особистий підпис Мішустіна стоїть на бюджеті, тобто на виділенні грошей на переміщення і перебування українських дітей на території Білорусі. Востаннє, йдеться про майже пів мільйона доларів.

Найбільш відомою є участь Олексія Талая. Це ідеолог цього процесу, який усіляко підтримує Лукашенка і Путіна

Талай особисто отримав нагороду від російського президента у травні цього року за його участь і роль в переміщенні українських дітей і їхній індоктринації, мілітаризації на території Білорусі. Він постійно називає українських дітей росіянами. Має зв'язки з очільниками окупаційних адміністрацій. Наприклад, нещодавно зустрічався з Денисом Пушиліним (так званий «голова ДНР». — Авт.). У них є прямі домовленості про те, як вони допомагатимуть і відправлятимуть на «відпочинок» дітей з Донбасу. У нього є зв'язки, в тому числі і з так званими громадськими організаціями на окупованих територіях. Наприклад, організація «Дельфіни», яку очолює Ольга Волкова. Вони постійно співпрацюють в тому, щоб вивозити дітей до Білорусі.

До того ж, через свій однойменний фонд Талай фінансує поїздки дітей та ідеологічно супроводжує весь цей процес. Він завжди був мотиваційним спікером. Спілкуючись з дітьми, намагається переконувати їх в тому, що вони росіяни, і як це добре жити на російських територіях.

Дитячі табори «оздоровлення та відпочинку»

Як відбувається організація поїздок у дитячі табори Білорусі безпосередньо в окупованих Росією містах?

Онисія Синюк: Це все відбувається за підтримки очільників окупаційних адміністрацій. Той самий Пушилін і Володимир Рогов (очільник окупаційної адміністрації Мелітополя. — Авт.) про це самі говорять. Талай, наприклад, посилається на рішення так званих міністерств освіти на окупованих територіях. Нібито вони видають наказ для закладів освіти сформувати списки дітей на «оздоровлення». Також їм допомагають так звані громадські організації, які використовують вразливі категорії населення, зокрема, дітей з інвалідністю. Цікаво, що найбільші групи дітей вивозять не влітку, а восени й навесні під час навчального року. Як і в Росії, їх зараховують до місцевих навчальних закладів.

Як з викрадених дітей «ліплять» росіян? Якою є система російської освіти і які наративи їм намагаються нав’язати? 

У дітей в Білорусі дуже чітко продуманий графік перебування. Навчання в закладах ведеться російською мовою і включає, серед іншого, просування наративів «руського міра» про характер і перебіг Другої світової війни. Яскравим прикладом є закон «Про геноцид білоруського народу» й пов’язаний з ним курс, який приписує звірства, організовані нацистським німецьким режимом, українцям та іншим народам. Цей курс є частиною навчальної програми, починаючи з початкової школи. Ось наприклад цитата із підручника історії: 

«Весь мир знает сегодня о трагедии в деревне Хатынь, в которой 22 мая 1943 года було заживо сожжено 149 человек, из них 76 детей. В карательной операции участвовал 118 батальон, который в основном состоял из украинцев и особый батальон СС». 

І, до речі, ми зібрали досить багато таких вирізок з нових підручників, якими пічкали наших дітей і білоруських. Як кажуть наші партнери з правозахисної організації «Вясна» — таких наративів до 2022 року не було. 

За результатами вашого звіту, білоруський режим є співучасником російської мілітаризації українських дітей. Про це свідчить, зокрема й діяльність кадетського корпусу Захарченка, першого ватажка так званої «ДНР», який пов'язаний з фондом Олексія Талая. Яким чином це відбувається? Про які схеми вам відомо?

Можна простежити цей зв'язок через кілька моментів. Талай у дуже близьких відносинах з усіма. Він особисто  фінансує поїздки кадетів до Білорусі для того, щоб вони, в тому числі, впливали на своїх однолітків і брали дуже активну участь у пропаганді. В кадетському корпусі на стінах — символіка його фонду. Директорка корпусу особисто зустрічається з ним, і вони домовляються про подальшу співпрацю. До того ж часто в соціальних мережах вони висвітлюють роботу Талая і називають його своїм «соратником» і дуже близьким другом. А той, в свою чергу, постійно на своїх сторінках пише про те, чим займається Кадетський корпус.

Станом на 2024 рік у кадетському корпусі перебувало майже 200 дітей — як хлопчиків, так і дівчаток, деякі з них були першокласникам. Під час навчання та позакласних заходів вихованцям кадетського корпусу постійно говорять, що вони є росіянами і водночас громадянами так званої «ДНР». У кадетському корпусі відзначають «День повернення ДНР» до складу Росії й урочисте підняття російського прапора.

Під час посвяти в кадети діти проголошують: «Я служу Російській Федерації і кадетському корпусу». Тобто вони роблять все, аби з часом ті діти доєдналися до лав російської армії

І нам вже відомі подібні випадки. Хлопчик, який там навчався, загинув на війні в Україні. Це один із прикладів мілітаризації і промивання мізків російською пропагандою.

Що далі відбувається з дітьми після так званих «таборів оздоровлення» та «перевиховання»?

Немає цілі цих дітей залишити в Білорусі. Ціль — зробити з них російських громадян. Перевірити, що з ними відбувається далі важко, бо доступу до окупованих територій немає. Білоруська влада періодично публікує, що діти поїхали додому, і показують їхні фото на вокзалі в Мінську. Всіх перевірити неможливо. Ось ті 27 дітей, про які я говорила, нам вдалося зафіксувати лише через те, що це були медійні випадки. Вони засвітилися в білоруських і російських медіа. 

Білоруський і російський режими використовують українських дітей також у пропагандистських цілях. Як саме і про що їх змушують розповідати на камери журналістам?

Українських дітей часто використовують в пропаганді. Їх не називають інакше як дітьми з нових російських територій чи просто росіянами. З ними роблять сюжети, які показують на національних каналах. Дітей напряму питають: «А страшно бути під обстрілами на окупованій території? Там зараз жахлива ситуація? Розкажи, що ти бачив? Як поранили чи вбили твоїх рідних?». Ніхто не думає про ретравматизацію. Всі питання прямі. Про жодну конфіденційність не йдеться. Дітей часто називають по імені, прізвищу, зазначаючи їхній вік, з якого вони регіону, міста і так далі. Ці діти на камеру повторюють кліше російської пропаганди про «спеціальну воєнну операцію», про бандерівців, про те, як київський режим їх обстрілює, і що Маріуполь відновлюється. Питання, які їм ставлять, часто призводять до сліз, тобто росіяни грають на емоціях дітей.

В одному інтерв'ю в українського хлопчика питають, чи готовий він воювати за «Родіну», коли підросте? А він відповідає — так. І це постійні наративи

Також дітей возять на зустрічі з білоруськими військовими, з правоохоронцями. Зокрема, і тими, які прославилися жорстокістю в розгонах протестів 2020 року. На цих зустрічах їм  розповідають, як добре служити, показують, як поводитися зі зброєю, фотографують у формі, в тому числі з символікою «z». 

Робота над звітом

Як довго і на основі чого ви збирали інформацію, працюючи над звітом? Що було найскладнішим?

Інна Ільченко: Ми почали документування у січні цього року, а завершили на початку серпня. До того у нас була підготовка. Це був перший досвід з білоруськими колегами правозахисниками з «Вясна» і найскладніше було почати спільну роботу. Ми повинні були завоювати певний рівень довіри. І вже згодом у нас створилася потужна команда документаторів, які дуже сильно одне одному допомагали. Окрім довіри, не просто було знайти потрібну інформацію, бо її підчищали.

Ми помітили тенденцію, що білоруська влада, після того, як на Путіна і Львову-Бєлову було видано ордер на арешт, почали дозовано давати інформацію у публічний простір. Її стало складніше шукати

Ми виходили просто на соцмережі фігурантів. Наприклад, дітей або їхніх рідних. А після виходу нашого звіту інформація взагалі почала зникати. Наприклад, зачистили профілі на фігурантів на сайті кадетського корпусу Захарченка. Зникла вся інформацію про радницю директора департаменту освіти на окупованих територіях, яка часто з Талаєм спілкувалася. Хоча інформація і зникла ми, втім, встигли все задокументувати.   

Всі списки дітей, які у нас були, ми передали до офісу Генерального прокурора, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і до Служби зовнішньої розвідки. Тобто ми цією інформацією ділимося також з державою. 

А які історії знищення української ідентичності вам відомі?

У нас був випадок дівчинки з Сєвєродонецька, яка до окупації міста була мега активною у своїй школі та громаді, із дуже проукраїнською позицією. Зокрема, брала участь у конкурсі з української мови імені Т.Г. Шевченка. Після окупації вступила в один з мілітаризованих молодіжних рухів під назвою «Юнармия» і почала розповідати, як чудово, що Сєвєродонецьк повернувся в «рідну гавань», що це «русскій город» і так далі. І це ж зовсім небагато часу минуло.

А ще ми помітили по профілях дітей у соцмережах, що ще 5-6 років тому вони постили рожеві поні і писали про те, як люблять зайчиків, а зараз практично всі фото у них  з російською символікою і літерами «z», у військовій формі з написами «я люблю Росію»

Нам відомо, що програма, за якою перевиховують, мілітаризують та індоктринують українських дітей, фінансується переважно за російські гроші. Щоправда, у Білорусі, долучаються до цього і державні підприємства — «Білорусь калій», «Бєлнафту».  Відомо, що в одному випадку діти зупинялися в готелі від одного з цих підприємств, коли вони перебували на території Білорусі. Деякі з санаторіїв і таборів так само є від цих державних підприємств. Це радянська система — і як воно раніше працювало, в принципі, так в Білорусії і залишилося.  

Правосуддя завжди чекає

Наприкінці січня 2024-го білоруський паралімпієць Олексій Талай анонсував розширення географії діяльності свого фонду: в Білорусь обіцяють привезти дітей уже з новоокупованих районів Херсонщини. Як зупинити і чи можливо зупинити в принципі вивезення українських дітей?   

Онисія Синюк: Важко говорити про зупинення вивезення українських дітей без звільнення окупованих територій. Однак можна говорити про певні спроби зменшення цього процесу. І тут ідеться, зокрема, і про видачу ордерів на арешт. Ми бачимо, що білоруська сторона дуже цього боїться. Зокрема, Лукашенко. Він дуже розраховував що вийде сухим з води і братиме участь в мирних переговорах. На нього це дуже впливає. Важливими є також санкції. А ще — має працювати міжнародна коаліція з повернення дітей. Щодо повернення цих дітей на підконтрольні Україні території, то кожен випадок індивідуальний. Щоразу Росія придумує нові способи, як цьому перешкодити.

На даний момент єдиного механізму для повернення дітей немає. Треба думати над тим, щоб це був повністю міжнародний механізм і з конкретними діями, на які погодиться, в тому числі, і РФ. Як би нам не хотілося, треба, щоб вони підтверджували тих дітей, яких ми хочемо повернути

Тому що це питання цифр і ідентифікації. Були випадки, коли, наприклад, українська сторона давала список з 500 дітей, російська підтверджувала до 30, а повертала одну дитину. Це питання роботи на міжнародному рівні. Потрібно тиснути на них, посилювати санкції, робити так, щоб їм дорожче було тримати цих дітей в себе, ніж їх повернути.

Чому для трибуналу над цими воєнними злочинцями треба чекати спеціального часу?  Чи може правосуддя чекати?

Правосуддя, особливо міжнародне, чекає завжди. Це дуже довгий процес. І тут краще не поспішати. Найгірше — коли злочинці отримують виправдувальний вирок через якісь технічні помилки чи недоопрацювання. Потрібно мати «залізну» справу, щоб взагалі ніхто і ніяк не зліз з гачка. До того ж важливо заручитися підтримкою не тільки наших звичних союзників, а й тих країн, які є або нейтральними або наразі більше схиляються до Росії. З ними потрібно працювати. Ми віримо, що все вийде і правосуддя здійсниться.

Ми працюємо на те, аби всі докази були зібрані, задокументовані і щоб жодна людина, причетна до цих злочинів, не уникнула покарання. Особливо це стосується головних злочинців цієї кривавої війни

‍

Станом на 14 жовтня мільйон дронів були закуплені за державний кошт та відправлені на фронт — і це, не враховуючи постачання від волонтерів, повідомив український президент. Натепер, за даними Міннцифри, понад дві сотні компаній в Україні займаються виробництвом БпЛА. Як технології впливають на хід війни, чи є в України паритет з росіянами у використанні дронів, які розробки найефективніші, Sestry зібрали думки фахівців з України та США.

Потужний потенціал

Безпілотники швидко трансформують війну, каже старша наукова співробітниця Центру Стімсона у Вашингтоні Келлі А. Гріко. Якщо раніше повітряною розвідкою, розвідкою спостереження і можливостями завдавати високоточні удари володіли лише великі держави, то сьогодні це вже не так. За допомогою квадрокоптера один боєць може вести спостереження за полем бою і завдавати ударів з неба. Така демократизація військово-повітряних сил трансформує поле бою, в тому числі і в Україні:

— Використання дронів має кілька важливих наслідків для сучасної війни. По-перше, безпілотники — це відеокамери в небі, і коли їх так багато в небі, сухопутним військам важко пересуватися і зосереджуватися, не будучи виявленими і атакованими. Як наслідок, на сучасне поле бою повертається позиційна війна — на кшталт тієї, що була характерна для Першої світової війни. По-друге, ми спостерігаємо поширення всіх типів безпілотників — квадрокоптерів, безпілотників односторонньої атаки, наземних роботів, морських безпілотників тощо. Безпілотники більше не призначені лише для ведення повітряних бойових дій, вони все частіше використовуються в морській і наземній війні. По-третє, оскільки безпілотники, як правило, дешевші за традиційні пілотовані засоби, їх можуть використовувати у великій кількості, це змушує противника нести високі втрати.

Ми бачимо, що масовість, перевага в чисельності повертається як вирішальний фактор на полі бою

Війна в Україні підкреслює важливість дронів. Невеликі комерційні дрони дозволяють проводити розвідку, яка забезпечує максимальну видимість позицій ворога та його пересувань на землі. Україна переобладнала комерційні дрони в ударні «камікадзе», каже фахівець з цифрових інновацій Центру аналізу європейської політики Генрік Ларсен (Henrik Larsen):

—  Дрони є дешевими та гнучкими. Вони не потребують мільярдних інвестицій і можуть легко модернізуватися. Україна переобладнує готові дрони, що дозволяє їм долати сотні кілометрів і вражати цілі глибоко всередині Росії.

Україна навчилася використовувати дрони проти морських цілей. Для захисту вона змогла створити електронні системи оборони, щоб зупиняти російські дрони

Про вдосконалені українські технології з захопленням пишуть світові медіа. Один з таких прикладів «дрони-дракони», які The New York Times називає яскравим прикладом імпровізації та адаптації під потреби на полі бою. 

За рахунок того, що на початку повномасштабного вторгнення Україна на державному рівні допустила до розробки і виробництва мілітарних технологій більше приватних компаній, з'явився потужний потенціал і можливості створення сучасних безпілотних систем, каже експерт з авіації Анатолій Храпчинський:

— Об'єднання великої кількості ініціатив і стало цією рушійною силою. Якщо на початку повномасштабного вторгнення ми бачили купу різних гаражних варіантів створення військової техніки, то зараз є велика кількість сталих компаній, які готові забезпечити високоякісним продуктом сили оборони. Більше того, за рахунок такої великої кількості компаній почалися активні розмови щодо імпорту, тому що більшість компаній недозавантажена державними контрактами.

І це дає їм можливість виробляти додатково деякі засоби для продажу за кордоном

Україна ще не використовує сто відсотків своїх можливостей, є резерви, але виробництво суттєво збільшилось. Цього року був план на виготовлення мільйона дронів, каже засновник БФ «Закриємо небо України», генерал-лейтенант запасу Ігор Романенко:

— Цей план вже скорегували, до кінця року буде вироблено півтора мільйона. Більше того, влада заявляє, якщо були б кошти, можна було за рік виробити чотири мільйони. Але це така перспектива. Дуже важливо, що ці всі плани реалізуються, але цього не вистачає. Росіяни, на жаль, у свій час запустили виробництво і вже в 22-му, на початок 23-го нас догнали.

Досягти паритету

Росіяни активно копіюють деякі українські вироби — через обмежений доступ до світових технологічних розробок, каже експерт з авіації Анатолій Храпчинський:

— Вони дуже активно моніторять інформаційний простір, і тому я постійно сварюся з деякими експертами, котрим кажу, що не треба багато розповідати. Бо потім за рахунок своїх нафтодоларів росіяни це все швидше вводять в експлуатацію, ніж ми. 

Відтак, продовжує Анатолій Храпчинський, Україна потребує фінансування, щоб не лише виробляти, але розробляти нові зразки. Тим більше, що технічні можливості для цього є:

— У нас велика кількість таких компаній, які насправді вже можуть, повірте, конкурувати навіть з Боїнгами і з іншими великими компаніями. Особливо по деяких напрямах: далекобійне ударне повітряне трендування і далекобійні ударні морські дрони. Більше того є низка програмного забезпечення, яке  Україна розробляє для вирішення задач на полі бою. Плюс є додаткові цікаві рішення по радіоелектронній розвідці.

І якщо на початку повномасштабного вторгнення ми створювали продукти, які закривали певні задачі, то зараз більшість компаній готує вже готовий комплекс на рішення для засування на полі бою

Однак Україна самотужки не зможе масштабувати виробництво. Європа повинна інвестувати в приватних новаторів у сфері дронів та співпрацювати з ними, вважає фахівець з цифрових інновацій Центру аналізу європейської політики Генрік Ларсен (Henrik Larsen):

— Це допоможе адаптувалися до найновіших і найефективніших технологій. Україна заявляє, що може подвоїти виробництво до двох мільйонів дронів щорічно за умови додаткової фінансової підтримки. ЄС має скористатися цією можливістю.

Український уряд на початку жовтня затвердив порядок реалізації експериментального проєкту зі створення сертифікованих шкіл операторів БпЛА та безпілотних авіаційних комплексів. Ці школи зможуть офіційно навчати операторів БпЛА, адже після початку повномасштабного вторгнення в Україні зʼявилися десятки приватних навчальних центрів, але єдиної системи обліку та регулювання їхньої діяльності досі не було. 

На операторів дронів навчаються і чоловіки, і жінки. А півроку тому командир роти ударних дронів «Орден Сантьяго» Ігор Луценко оголосив про ініціативу з формування жіночого підрозділу БпЛА, туди набирають доброволець, які займатимуться безпілотними авіаційними системами, у тісній інтеграції із Силами оборони України.  

Найкращі розробки 

Найбільше яскравих зразків в Україні — повітряних дронів, каже засновник БФ «Закриємо небо України», генерал-лейтенант запасу Ігор Романенко:

— Наприклад, «Баба Яга», яка була перероблена з господарського апарату в бойовий. Всілякі сучасні креативні перероблені FPV-дрони, які можуть знищувати розвідувальні дрони ворога, і навіть наносити удари по вертольотах, це там дуже потрібно, тому що таких засобів у нас мало.

Дрони, які називаються «Дракон» з термітними боєприпасами, це досить серйозно впливає. Окремі питання по морських дронах, ви бачили їхню ефективність. Окрім того, розвивається, але немає масштабування у наземних дронах, це питання мінування і розмінування.

А втім, одними безпілотниками війну не виграти, потрібно вирішити питання в комплексі, окрім ударних дронів, нам потрібно, щоб були боєприпаси до артилерії і ствольних систем залпового вогню, щоб були ракетні комплекси і в достатній кількості, резюмує Ігор Романенко.

Тим часом експерт з авіації Анатолій Храпчинський наголошує, що в України є прекрасний фундамент для створення не тільки безпілотних систем, а й ракетних програм:

— У нас є «Южмаш», у нас є «Івченко-Прогрес», у нас є «Мотор Січ», у нас є «Артем». Є основний кістяк, з якого можна розвинути найсучасніші технології. Зрозуміло, що Україна може забезпечити основні потреби щодо захисту себе і нанесення ударів по території Російської Федерації, але це все потребує часу і злагодженої роботи усіх секторів економіки, навіть напряму не пов’язаних з мілітаркою.

Треба розуміти, що навіть навчальна програма в Україні мусить бути заточена під те, щоб вже в школі заохочувати ставати інженером, а не блогером

Україна виявилась дуже інноваційною в розробці тактики застосування безпілотників. Ми бачили цикли української адаптації та російської контрадаптації, але Україна лідирувала в плані інновацій, тоді як Росія, як правило, наслідувала успішну українську тактику і намагалася знайти контрзаходи. Ці інновації дозволили Україні створити вікна переваги над Росією, каже старша наукова співробітниця Центру Стімсона у Вашингтоні, військова експертка Келлі А. Гріко:

— Цих переваг недостатньо для досягнення стратегічної перемоги, але вони допомогли Україні виграти битви і зміцнити свою оперативну оборону. Україна також продемонструвала переваги використання технологій подвійного призначення для досягнення успіху на полі бою. Наприклад, Україна перетворила комерційні гідроцикли на морські безпілотники, додавши до них вибухівку і керуючи ними за допомогою дистанційного керування. Ця інновація може бути низькотехнологічною і недорогою, але вона виявилася надзвичайно ефективною проти російського флоту.

Українська культура експериментів з безпілотниками та швидких інновацій — так само, як і сама технологія безпілотників — зробила Україну провідною державою у сфері безпілотників

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍