Ексклюзив
20
хв

Альона Данілова: «Найбільша цінність — люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу»

«Війна дала мені зрозуміти, хто є хто. Це дуже важливо, адже не можна жити у мареві мрій і надій, що люди зміняться», — засновниця «Українського Жіночого Батальйону»

Оксана Щирба

Альона Данілова, засновниця організації «Український Жіночий Батальйон». Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Український Жіночий Батальйон» об’єднав небайдужих, хто допомагає військовим, закуповує військову амуніцію, надає підтримку жінкам, які постраждали від війни. Серед них тільки жінки, мужні і сильні. Вони чекають чоловіків, братів, синів з фронту і наближають перемогу. Про унікальний досвід волонтерської спільноти «Український Жіночий Батальйон» розповіла виданню Sestry Альона Данілова, засновниця організації.

Оксана Щирба: У вашій родині  три покоління чоловіків пішли на фронт добровольцями. Вітчим, чоловік та брат. Як ви сприйняли це? 

Альона Данілова: Вітчим ще у 2014 році пішов захищати Україну і невдовзі потрапив до полону. Через 9 місяців волонтери допомогли його повернути. Сьогодні він знову захищає Україну на полі бою. Чоловік — військовий з 2014 року. Був волонтером під час Революції Гідності, пішов одразу захищати нашу країну на Сході. У 2018 році отримав важкі поранення. Він не має нирки, селезінки, частини шлунка, печінки. Попри це 24 лютого він знову пішов захищати Україну.

Мій брат (йому зараз 20 років) ще у школі визначився, що буде військовим, як вітчим. Він вступив до Одеського військового ліцею, а потім — до Одеської академії розвідки, де зараз навчається. У них одразу підписаний контракт. І вже з 3 курсу їх беруть на бойові виїзди. Потім повертаються в академію, «підтягують» теорію і знову — до практики. Я тримаюся і допомагаю усім, чим можу. У нас, українців, немає іншого вибору, як бути однією сім'єю.

ОЩ: Як виникла ідея створення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Приїхала до батьків, не знаходила собі місця, дізналась, що мій 18-річний брат теж захищає Україну. Я багато спілкувалась з дівчатами та жінками, які так само переживали події війни. Психологічно було дуже важко. Вирішила створити комʼюніті, де жінки будуть корисними для наших захисників. Власне, з цього й починається історія «Українського Жіночого Батальйону». Я об’єднала дівчат для того, щоб спільно підтримувати ЗСУ. 

ОЩ: Чим конкретно займається організація?

АД: У команді «Українського Жіночого Батальйону» працюють виключно жінки, маємо понад 50 учасниць. Я за професією журналістка. Серед нас є футболістки, журналістки, співачки, акторки, менеджерки, маркетологині, вчительки, економістки, лікарки, історикині, психологині та багато інших. 

У когось рідні на фронті, хтось перебуває за кордоном, але дуже хоче бути корисним ЗСУ, хтось втратив близьких. Тож батальйон  — місце сили та відради. Загалом до нашої діяльності залучено більше 3 тисяч людей з різних країн світу, які допомагають донатами, поширенням інформаційних кампаній та просто говорять про Україну. Працюємо 24/7 на волонтерських засадах. Паралельно  маємо основну роботу, хобі та народжуємо дітей. 

Отримали нагороду «Золоте серце» від Президента України. Проєкт «Волонтерська премія» нагородив нашу команду у номінації допомога військовим, засновниками якої є лауреати Нобелівської премії миру 2022 — Центр громадянських свобод.

Альона Данілова разом із Володимиром Зеленським. Фото: приватний архів

Допомагаємо українським захисникам та захисницям, закриваючи потреби у військовій амуніції; підтримуємо жінок, які постраждали від війни та стаємо їхнім рупором в медіапросторі; популяризуємо українську культуру, розповідаючи про сучасні події та історичну спадщину; показуємо світові справжнє життя українців під час війни за допомогою власних медіапроєктів.

«Український Жіночий Батальйон» організовував як онлайн, так й офлайн-заходи. Ми максимально взаємодіємо з медіа, популяризуємо нашу діяльність, щоб залучити жінок допомагати і підтримувати нашу організацію, українських військових та наші флагманські проєкти, наприклад, «Голос жінки».

ОЩ: Як долучитися до діяльності батальйону? 

АД: Ми постійно долучаємо до нашої діяльності новеньких. Тому будемо раді бачити дівчат з великим серцем. Все, що потрібно, — це бажання працювати заради нашої перемоги і написати нам у соціальних мережах

ОЩ: Як швидко вам вдалося налагодити роботу в команді?

АД: Насправді, якщо ви кажете, що два роки — це швидко, тоді дуже вам дякую. Для нас це клопітка щоденна праця. Ми досі змінюємо внутрішні формати і підходи до діяльності, реагуємо на виклики, пов'язані із ситуацією в країні.

ОЩ: Як ви обираєте, кому саме допомагати?

АД: Ми допомагаємо як захисникам, так і захисницям. Команда працює виключно за  офіційними запитами. Якщо підрозділ потребує допомоги — заповнює форму або пише нам у соціальних мережах. Далі надаємо інструкцію і максимально швидко формуємо офіційний запит. У нас вже є частина підрозділів, які звертаються постійно і навіть вивчили акції організації, аби на початку одразу ж сформувати запит. Ми допомагаємо усім, хто потребує.

ОЩ: У батальйоні є формат донатів, а також формат самостійної купівлі. Що закуповують люди? І чи активно донатять?

АД: Так, формат самостійної закупівлі відбувається в рамках ініціатив «Таємний Санта. Подаруй Різдво військовим» та «8 березня на фронті». Ми запитуємо у військових, що їм потрібно, — це і тактичні рукавиці, ліхтарики, ліки, термобілизна, форма та багато іншого. Формуємо списки з офіційних запитів і надсилаємо всім охочим взяти участь. Тоді люди самі обирають, що їм зручніше — купити річ чи задонатити. 

ОЩ: У чому суть проєкту «Голос жінки»?

АД: Це соціально-психологічний проєкт, надає психологічну допомогу жінкам, розповідає про війну в Україні їхніми очима. Прагнемо показати світові досвід, який проживає український народ. Й особливо досвід жінок, які долали безліч випробувань, аби врятуватися та врятувати близьких.​ Кожна жінка може поділитися своєю історією та отримати безкоштовну психологічну допомогу, взяти участь в онлайн-заняттях з арттерапії.

У нас є цілодобова лінія психологічної допомоги. Посилання на історії жінок із проєкту «Голос жінки» тут.

ОЩ: Розкажіть про проєкт «Таємний Санта».

АД: Ми другий рік поспіль адаптуємо всесвітньо відому новорічну гру-обмін подарунками «Таємний Санта» під воєнні реалії України. «Подаруй Різдво військовим» — це благодійна акція, де кожен небайдужий обирає позицію (або декілька) з переліку потреб, який за запитами захисників та захисниць сформували наші волонтерки. Серед потреб — пледи, матраци, ліки, тактичні рукавиці, камуфляжні сітки тощо. Потреби підібрані так, щоб вартість кожної могла покрити одна людина. Цього року ми стартували 20 листопада, пакунки надходять практично щодня. Довелося навіть на декілька днів продовжити акцію. Серед подарунків були і листівки від дітей, ми зі сльозами пакували ці посилки для військових.

ОЩ: Що у вашій роботі найважче?

АД: Найважче — хвилюватися, аби збори закрилися максимально швидко і наші захисники отримали амуніцію, в якій почуватимуться хоч трохи захищеними. Звичайно, у внутрішній діяльності організації є свої труднощі, та в нас є команда, де усі жінки мають неймовірну мотивацію, а наші цілі спрямовані в одному напрямку, тому все долаємо разом.

Подяка «Українському Жіночому Батальйону» від військових. Фото: приватний архів

ОЩ: Чим для вас особисто є батальйон?

АД: Для мене «Український жіночий батальйон» — місце сили. Тут кожна має свою історію, схожі цінності, нас об'єднує спільна мета. На початку повномасштабного вторгнення, коли було важко зібратися із силами і працювати, я не впала у відчай, а створила це ком'юніті, яке зараз є надійним тилом захисників. Ми масштабуємося щодня.

ОЩ: В одному з інтерв'ю ви сказали, що в колективі був мовний конфлікт. Розкажіть про це.

АД: Не скажу, що це був мовний конфлікт, проте для нас важливо, аби усі члени команди спілкувалися українською мовою. Ми разом робимо чимало, аби донести людям цінність спілкування державною, рідною мовою всюди. Розпочали із себе і наполягаємо на тому, щоб це робили усі громадяни України. 

Нещодавно на сторінці в Instagram поділилися історією волонтерки «Українського Жіночого Батальйону» про те, яка у нас свідома молодь, і ще у 2014 році зрозуміла, що мова — меч! 

ОЩ: Чи не здається вам, що волонтерська активність порівняно з початком повномасштабного вторгнення спала? З чим це пов'язано?

АД: Волонтерська активність не спала, адже моя стрічка переповнена волонтерами, які щодня допомагають. Інша справа, чи впала активність людей, які хочуть підтримувати цих волонтерів? Тоді, так.

ОЩ: Яке найбільше досягнення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Наше досягнення — це наші люди і наша команда. Найбільша цінність — це люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу. 

ОЩ: Яким запамʼятали 24 лютого? Коли чоловік йшов на фронт, втримували його?

АД: У січні та лютому 2022 року Женя, мій чоловік, готувався до війни: чистив зброю, їздив в тир, перебирав рюкзак. 24-го він прокинувся близько 4:30, прочитав перші повідомлення про вибухи у Харкові. Розбудив мене словами: «Аленушка, началась война. Пожалуйста, береги себя. Я ушел». Він стояв вже одягнений та зібраний. Я не дуже зрозуміла, куди він пішов і як надовго, а коли збагнула, то вже прощались біля дверей. Уявляєте? Ти відпускаєш людину і не знаєш, побачиш знову чи ні… Просто не усвідомлюєш, що відбувається.

ОЩ: Як війна змінила ваше життя?

АД: Війна дала мені зрозуміти, хто є хто. Це дуже важливо, адже не можна жити у мареві мрій і надій, що люди зміняться. 24 лютого — це одна ніч, один ранок, один день, в який кожен мав прийняти для себе рішення. Я стала ще більше пишатися і любити свою країну, ми щодня продовжуємо боротися за незалежність.

ОЩ: Про що ви мрієте?

АД: Я мрію, щоб усі швидше повернулися додому живі та здорові. Інших мрій немає, є лише речі, які хочеться втілити. Хочу, щоб усім було куди повертатися, до кого. Лише тоді всі мрії будуть реалізовані.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress