Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Альона Данілова: «Найбільша цінність — люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу»
«Війна дала мені зрозуміти, хто є хто. Це дуже важливо, адже не можна жити у мареві мрій і надій, що люди зміняться», — засновниця «Українського Жіночого Батальйону»
Альона Данілова, засновниця організації «Український Жіночий Батальйон». Фото: приватний архів
No items found.
«Український Жіночий Батальйон» об’єднав небайдужих, хто допомагає військовим, закуповує військову амуніцію, надає підтримку жінкам, які постраждали від війни. Серед них тільки жінки, мужні і сильні. Вони чекають чоловіків, братів, синів з фронту і наближають перемогу. Про унікальний досвід волонтерської спільноти «Український Жіночий Батальйон» розповіла виданню Sestry Альона Данілова, засновниця організації.
Оксана Щирба: У вашій родині три покоління чоловіків пішли на фронт добровольцями. Вітчим, чоловік та брат. Як ви сприйняли це?
Альона Данілова: Вітчим ще у 2014 році пішов захищати Україну і невдовзі потрапив до полону. Через 9 місяців волонтери допомогли його повернути. Сьогодні він знову захищає Україну на полі бою. Чоловік — військовий з 2014 року. Був волонтером під час Революції Гідності, пішов одразу захищати нашу країну на Сході. У 2018 році отримав важкі поранення. Він не має нирки, селезінки, частини шлунка, печінки. Попри це 24 лютого він знову пішов захищати Україну.
Мій брат (йому зараз 20 років) ще у школі визначився, що буде військовим, як вітчим. Він вступив до Одеського військового ліцею, а потім — до Одеської академії розвідки, де зараз навчається. У них одразу підписаний контракт. І вже з 3 курсу їх беруть на бойові виїзди. Потім повертаються в академію, «підтягують» теорію і знову — до практики. Я тримаюся і допомагаю усім, чим можу. У нас, українців, немає іншого вибору, як бути однією сім'єю.
ОЩ: Як виникла ідея створення «Українського жіночого батальйону»?
АД: Приїхала до батьків, не знаходила собі місця, дізналась, що мій 18-річний брат теж захищає Україну. Я багато спілкувалась з дівчатами та жінками, які так само переживали події війни. Психологічно було дуже важко. Вирішила створити комʼюніті, де жінки будуть корисними для наших захисників. Власне, з цього й починається історія «Українського Жіночого Батальйону». Я об’єднала дівчат для того, щоб спільно підтримувати ЗСУ.
ОЩ: Чим конкретно займається організація?
АД: У команді «Українського Жіночого Батальйону» працюють виключно жінки, маємо понад 50 учасниць. Я за професією журналістка. Серед нас є футболістки, журналістки, співачки, акторки, менеджерки, маркетологині, вчительки, економістки, лікарки, історикині, психологині та багато інших.
У когось рідні на фронті, хтось перебуває за кордоном, але дуже хоче бути корисним ЗСУ, хтось втратив близьких. Тож батальйон — місце сили та відради. Загалом до нашої діяльності залучено більше 3 тисяч людей з різних країн світу, які допомагають донатами, поширенням інформаційних кампаній та просто говорять про Україну. Працюємо 24/7 на волонтерських засадах. Паралельно маємо основну роботу, хобі та народжуємо дітей.
Отримали нагороду «Золоте серце» від Президента України. Проєкт «Волонтерська премія» нагородив нашу команду у номінації допомога військовим, засновниками якої є лауреати Нобелівської премії миру 2022 — Центр громадянських свобод.
Альона Данілова разом із Володимиром Зеленським. Фото: приватний архів
Допомагаємо українським захисникам та захисницям, закриваючи потреби у військовій амуніції; підтримуємо жінок, які постраждали від війни та стаємо їхнім рупором в медіапросторі; популяризуємо українську культуру, розповідаючи про сучасні події та історичну спадщину; показуємо світові справжнє життя українців під час війни за допомогою власних медіапроєктів.
«Український Жіночий Батальйон» організовував як онлайн, так й офлайн-заходи. Ми максимально взаємодіємо з медіа, популяризуємо нашу діяльність, щоб залучити жінок допомагати і підтримувати нашу організацію, українських військових та наші флагманські проєкти, наприклад, «Голос жінки».
ОЩ: Як долучитися до діяльності батальйону?
АД: Ми постійно долучаємо до нашої діяльності новеньких. Тому будемо раді бачити дівчат з великим серцем. Все, що потрібно, — це бажання працювати заради нашої перемоги і написати нам у соціальних мережах.
ОЩ: Як швидко вам вдалося налагодити роботу в команді?
АД: Насправді, якщо ви кажете, що два роки — це швидко, тоді дуже вам дякую. Для нас це клопітка щоденна праця. Ми досі змінюємо внутрішні формати і підходи до діяльності, реагуємо на виклики, пов'язані із ситуацією в країні.
ОЩ: Як ви обираєте, кому саме допомагати?
АД: Ми допомагаємо як захисникам, так і захисницям. Команда працює виключно за офіційними запитами. Якщо підрозділ потребує допомоги — заповнює форму або пише нам у соціальних мережах. Далі надаємо інструкцію і максимально швидко формуємо офіційний запит. У нас вже є частина підрозділів, які звертаються постійно і навіть вивчили акції організації, аби на початку одразу ж сформувати запит. Ми допомагаємо усім, хто потребує.
ОЩ: У батальйоні є формат донатів, а також формат самостійної купівлі. Що закуповують люди? І чи активно донатять?
АД: Так, формат самостійної закупівлі відбувається в рамках ініціатив «Таємний Санта. Подаруй Різдво військовим» та «8 березня на фронті». Ми запитуємо у військових, що їм потрібно, — це і тактичні рукавиці, ліхтарики, ліки, термобілизна, форма та багато іншого. Формуємо списки з офіційних запитів і надсилаємо всім охочим взяти участь. Тоді люди самі обирають, що їм зручніше — купити річ чи задонатити.
ОЩ: У чому суть проєкту «Голос жінки»?
АД: Це соціально-психологічний проєкт, надає психологічну допомогу жінкам, розповідає про війну в Україні їхніми очима. Прагнемо показати світові досвід, який проживає український народ. Й особливо досвід жінок, які долали безліч випробувань, аби врятуватися та врятувати близьких. Кожна жінка може поділитися своєю історією та отримати безкоштовну психологічну допомогу, взяти участь в онлайн-заняттях з арттерапії.
У нас є цілодобова лінія психологічної допомоги. Посилання на історії жінок із проєкту «Голос жінки» тут.
ОЩ: Розкажіть про проєкт «Таємний Санта».
АД: Ми другий рік поспіль адаптуємо всесвітньо відому новорічну гру-обмін подарунками «Таємний Санта» під воєнні реалії України. «Подаруй Різдво військовим»— це благодійна акція, де кожен небайдужий обирає позицію (або декілька) з переліку потреб, який за запитами захисників та захисниць сформували наші волонтерки. Серед потреб — пледи, матраци, ліки, тактичні рукавиці, камуфляжні сітки тощо. Потреби підібрані так, щоб вартість кожної могла покрити одна людина. Цього року ми стартували 20 листопада, пакунки надходять практично щодня. Довелося навіть на декілька днів продовжити акцію. Серед подарунків були і листівки від дітей, ми зі сльозами пакували ці посилки для військових.
ОЩ: Що у вашій роботі найважче?
АД: Найважче — хвилюватися, аби збори закрилися максимально швидко і наші захисники отримали амуніцію, в якій почуватимуться хоч трохи захищеними. Звичайно, у внутрішній діяльності організації є свої труднощі, та в нас є команда, де усі жінки мають неймовірну мотивацію, а наші цілі спрямовані в одному напрямку, тому все долаємо разом.
Подяка «Українському Жіночому Батальйону» від військових. Фото: приватний архів
ОЩ: Чим для вас особисто є батальйон?
АД: Для мене «Український жіночий батальйон» — місце сили. Тут кожна має свою історію, схожі цінності, нас об'єднує спільна мета. На початку повномасштабного вторгнення, коли було важко зібратися із силами і працювати, я не впала у відчай, а створила це ком'юніті, яке зараз є надійним тилом захисників. Ми масштабуємося щодня.
ОЩ: В одному з інтерв'ю ви сказали, що в колективі був мовний конфлікт. Розкажіть про це.
АД: Не скажу, що це був мовний конфлікт, проте для нас важливо, аби усі члени команди спілкувалися українською мовою. Ми разом робимо чимало, аби донести людям цінність спілкування державною, рідною мовою всюди. Розпочали із себе і наполягаємо на тому, щоб це робили усі громадяни України.
Нещодавно на сторінці в Instagram поділилися історією волонтерки «Українського Жіночого Батальйону» про те, яка у нас свідома молодь, і ще у 2014 році зрозуміла, що мова — меч!
ОЩ: Чи не здається вам, що волонтерська активність порівняно з початком повномасштабного вторгнення спала? З чим це пов'язано?
АД: Волонтерська активність не спала, адже моя стрічка переповнена волонтерами, які щодня допомагають. Інша справа, чи впала активність людей, які хочуть підтримувати цих волонтерів? Тоді, так.
ОЩ: Яке найбільше досягнення «Українського жіночого батальйону»?
АД: Наше досягнення — це наші люди і наша команда. Найбільша цінність — це люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу.
ОЩ: Яким запамʼятали 24 лютого? Коли чоловік йшов на фронт, втримували його?
АД: У січні та лютому 2022 року Женя, мій чоловік, готувався до війни: чистив зброю, їздив в тир, перебирав рюкзак. 24-го він прокинувся близько 4:30, прочитав перші повідомлення про вибухи у Харкові. Розбудив мене словами: «Аленушка, началась война. Пожалуйста, береги себя. Я ушел». Він стояв вже одягнений та зібраний. Я не дуже зрозуміла, куди він пішов і як надовго, а коли збагнула, то вже прощались біля дверей. Уявляєте? Ти відпускаєш людину і не знаєш, побачиш знову чи ні… Просто не усвідомлюєш, що відбувається.
ОЩ: Як війна змінила ваше життя?
АД: Війна дала мені зрозуміти, хто є хто. Це дуже важливо, адже не можна жити у мареві мрій і надій, що люди зміняться. 24 лютого — це одна ніч, один ранок, один день, в який кожен мав прийняти для себе рішення. Я стала ще більше пишатися і любити свою країну, ми щодня продовжуємо боротися за незалежність.
ОЩ: Про що ви мрієте?
АД: Я мрію, щоб усі швидше повернулися додому живі та здорові. Інших мрій немає, є лише речі, які хочеться втілити. Хочу, щоб усім було куди повертатися, до кого. Лише тоді всі мрії будуть реалізовані.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ.
Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.
«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»
Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?
Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.
Андрій Оністрат на фронті
— Виїхати з країни ви не думали?
— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок.
— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?
— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.
Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.
— Чи бракує довоєнного життя?
— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину.
З родиною
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному
Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.
Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.
— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?
— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу.
Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.
— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?
— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.
А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати
«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»
— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік.Розкажіть про ваші стосунки…
— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді.
Із сином Остапом на передовій
Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося.
За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином.
Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий.
Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим.
— Яким Остап був на війні?
— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.
— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?
— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.
Час не лікує
Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.
З Остапом в 2022 році
«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»
— Заради чого ви боретеся?
— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.
Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії
— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?
— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.
— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…
— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.
— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.
— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.
Після 18 років спільного життя нарешті офіційне весілля. З Валентиною Хамайко
«В армії відчував булінг по відношенню до себе»
— Що найскладніше в армії, на передовій?
— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході.
А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.
Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.
А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно
— Як вижити на цій війні?
— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.
Андрій Оністрат давно бігає марафони, зараз це допомагає відновити енергію життя
— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?
— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби.
Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС.
Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології
— За що вас нагороджували?
— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.
Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.
— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?
— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати.
Їй 32 і вона потрапила до війська незвичним способом — через додаток для знайомств Tinder. Анастасія Саксман на позивний «Ада» понад півтора року була операторкою БПЛА 411-го окремого батальйону безпілотних авіаційних комплексів «Яструби». Цьогоріч, у вересні, натрапивши на ворожу протитанкову міну, отримала поранення двох ніг. Ліву кінцівку медикам довелося ампутувати, за праву триває боротьба.
Помста привела до війська
До повномасштабної війни я працювала в сфері ІТ. Займалася просування сайтів в Google. Рішення долучитися до війська не було спонтанним. Про це я почала замислюватися ще з 2014 року. Думок про те, що буде повномасштабна війна, не було. У мене не вкладалося у голові, як подібне може статися у 21 столітті. Лише з першим вибухом зрозуміла, що таки повномасштабна війна. Її я зустріла у Вишгороді під Києвом. На західну Україну поїхали лише через два дні, коли зменшились затори. Компанія, в якій я працювала, звільнили всіх працівників. Тож я вирішила волонтерити. Одного дня побачила інформацію, що потрібні перекладачі у пункті для біженців у польському містечку Замость. Майже місяць там допомагала, паралельно шукаючи роботу. Коли отримала робочу пропозицію, повернулась до Львова з Польщі. Думки про те, що моє місце у війську, почали з'являтися частіше. Пояснити чому, не можу досі. Частково це — певна помста. Щоразу, коли «прилітало» по мирним містам, коли гинули цивільні люди, особливо діти, ненависть і бажання помсти стрімко зростали.
«Ада» під час служби у війську. Фото: приватний архів
Хочеш до війська — знайди свій підрозділ
У мене був перелік підрозділів, куди я хотіла потрапити. Я дуже довго шукала, як мобілізуватися через Lobby X (платформа з працевлаштування та рекрутингова агенція. — Авт.). Надсилала своє резюме, напряму писала різним підрозділам, але мені ніхто не відповідав. У мене були на той момент друзі військові, але вони теж не хотіли мене брати до себе. Казали: «Ти ж там помреш. Куди ти лізеш? Ти — ж жінка».
Я була зареєстрована на Tinder і періодично там знайомилася із військовими. Переважно для того, аби дізнатися, так би мовити, «внутрішню кухню» деяких підрозділів
Зокрема, мене цікавило ставлення до жінок у війську. Я хотіла отримати інформацію з різних сторін, щоб розуміти, до чого готуватися. Я часто заходила у Тіндер і просто ставила уподобайки під фото військових. Шукала шляхи, як потрапити в армію. З деякими військовослужбовцями зустрічалася на каву. Я не шукала стосунків — я шукала можливість мобілізуватися. І одного разу списалася з військовим, який є командиром роти одного з підрозділів. Ми привіталися, обмінялися парою фраз. Я його запитала, чи може він подивитися моє резюме, бо мені ніхто не відповідає. Можливо, варто щось відредагувати. На що він відповів: «Йди до нас». Відправив моє резюме своєму керівництву, і згодом на мене чекала співбесіда з майбутнім моїм ротним і людиною зі штабу. У квітні 2023 року я потрапила у військо — у підрозділ аеророзвідки.
З моєї історії можна меми писати, типу «жінки, не сидіть в Tinder, бо вас мобілізують»
Про моє рішення йти на війну знала лише одна подруга. Із рідних маю лише батька. Йому сказала в останній момент — лише тоді, коли отримала військовий квиток і точну дату виїзду в навчальний центр. Я просто подзвонила і сказала: «Чи можеш забрати мою кішку до себе?». Я його поставила перед фактом. Він намагався відмовляти, говорив: «Ой, не треба, жінкам в армії важко». Але мені 32 роки. Я не мушу ні в кого питати дозвіл. Це моє життя.
Найбільше полюбляю ударну роботу
Я потрапила у підрозділ безпілотних авіаційних комплексів (БпАК). Аеророзвідка — єдиний напрям, який я взагалі не розглядала. Хотіла в піхоту або штурмовики. Вважаю, що це той досвід, який треба пережити, щоб рухатись далі. Цього не можна навчитися в теорії, потрібно відчути на собі. Особливо для командирів. На даний момент у війську є деякі керівники, які взагалі без бойового досвіду, і не розуміють багатьох процесів. Це часто дуже сильно ускладнює роботу військових.
«Ада» під час роботи. Фото: приватний архів
Я проходила загальний вишкіл стрільця — такий собі стартовий пакет, а потім були фахові навчання всередині підрозділу. Бувало, що нас відправляли на різні курси, і ми потім ділилися досвідом. Так робили, бо роботи було багато, а людей не вистачало.
Літати я люблю на всьому, але найбільше подобається ударна робота. Важко пояснити, чому. Завжди треба розуміти, що це командна робота, яка залежить від того, з чим працюєш. Якщо брати FPV-дрон, то там більшість часу йде на пошук рішення, щоб він літав. Технічна підготовка займає найбільше часу. У мене була ситуація, коли я літала не на аналогу, а на цифрі. Аналогове відео — там хоч якісь орієнтири видно, а на цифрі відео або є, або немає. До цілі не по прямій було 100-150 метрів. В одному з сараїв переховувався особовий склад ворога. Попри те, що відео зникло, і я як пілот нічого не бачила, росіян вдалося вразити. Але це була чиста вдача. І пощастило, що момент влучання потрапив на відео, яке зафіксувала третя штурмова бригада, яка працювала у тій зоні.
Найскладніше, зокрема в емоційному плані, коли треба уразити по цілі, аби допомогти нашій піхоті, а через певні технічні моменти не вдається це зробити
Наприклад, виявити та уразити працюючу техніку ворога. Особливо проблемно це буває з FPV-дронами. Зараз все працює, а за п'ять хвилин може від’єднатися якийсь конектор. На позиції ми з собою навіть паяльники беремо, щоб за потреби щось перепаяти, аби перейти на інші частоти. Росіяни часто вигадують щось нове, що заважає нам літати. Ми ж натоміть теж шукаємо нові рішення. Тобто весь час іде противага.
«Ада»: «На позиції ми з собою навіть паяльники беремо, щоб за потреби щось перепаяти». Фото: приватний архів
Протитанкова міна під колесом
Це сталося 6-го вересня 2024 року, під час мого першого виїзду на позиції під Вугледаром. Я була за кермом і наїхала колесом на протитанкову міну. Машину розкурочило, ноги застрягли. Я одразу побачила, які в мене поранення. Розуміла, що на ноги треба терміново накласти турнікет. У машині ми були вдвох з побратимом. Двері з мого боку від вибуху були зім’яті. Мене заблокувало. Сказала побратиму, аби той включав Starlink і кликав підмогу. Інша частина нашого екіпажу стояла за декілька кілометрів від нас. Просунути турнікет було дико боляче, допоміг побратим. Я стікала кров’ю. Підмога приїхала досить швидко. Нам пощастило, що машина не вибухнула, бо в ній було багато боєкомплектів. До того ж ми були на відкритій ділянці — могли і на ворожі дрони натрапити. Побратими вчасно мене в стабпункт доправили. Від моменту накладання турнікетів й до передачі медикам пройшло менше двох годин.
Я прокинулась того ж дня у реанімації в Запоріжжі. Там мені ампутували ліву ногу. На правій — роздроблена п’ята. Мене транспортували до Львова
Наразі лікарі Superhumans намагаються врятувати праву ногу. За півтора місяці від поранення зробили 11 операцій. Процес буде дуже довгим. По лівій — вже зняли шви, і я поступово формую культю.
Протезування буде пізніше. Воно залежить від моєї правої ноги. На даний момент її не можна вертикально опускати, вона повинна бути завжди у горизонтальному положенні. Тобто, навіть вчитися ходити на протезі зарано.
«Я — Ада, а не Настя»
Потрапивши до шпиталю я всім сказала, щоб мене називали не Настя, як у документах, а за позивним «Ада». Я звикла до нього за майже півтора року у війську. Свій позивний «Ада» я обрала не випадково. Є багато близьких для мене прив'язок. Зокрема, це рід горобцеподібних — така собі птахівприв'язка до аеророзвідки. Є Астероїд Ада. У мене більшість татуювань, пов’язаних з космосом. І моя мрія дитинства — полетіти у космос. Також є мова програмування «Ада». Тобто, це певне відношення до ІТ сфери, того, чим я займалася. Крім того, звучить гарно — «солдат Ада» або «пілот Ада». Якщо у мене буде час, то, можливо, навіть зміню ім’я у документах.
Мені не просто звикати до цивільного життя. Мені не вистачає того драйву і атмосфери що є на фронті, під час спілкування з побратимами
«Ада»: «Я вважаю, що на даний момент, враховуючи нашу ситуацію — всі повинні бути або у війську, або для війська». Фото: приватний архів
Я досить багато ресурсу витрачаю на спілкування з цивільними, і щоразу доводиться вдягати певну соціальну маску. Я не можу повністю розслабитися і бути собою. Серед побратимів набагато комфортніше. Є речі, які вони часом розуміють без слів. Насправді є бар’єри між військовими і цивільними. Не треба перед нами виправдовуватись, чому ви не пішли у військо. Знаєте, це ваше особисте діло. Також часто люди задають вже класичне питання — коли закінчиться війна? Це максимально некоректне питання. У такі моменти хочеться відповісти: «А що ти робиш для того, щоб вона закінчилася?». Я вважаю, що на даний момент, враховуючи нашу ситуацію — всі повинні бути або у війську, або для війська. Інакше нам ніяк не перемогти Росію.
Живу теперішнім
Війна багато чому мене навчила. Я зовсім по інакшому почала сприймати світ і життя. Живу теперішнім. Бісить, коли мене питають, які плани після перемоги. Я не знаю, які в мене плани завтра. Війна змінила моє коло спілкування. Там переважно військові. Є пару цивільних подруг, які теж дотичні до війни, — активно волонтерять.
Я ніколи не шкодувала про своє рішення йти в армію. Якщо навіть взяти моє поранення, люди дивуються, як я це сприймаю. Я готова була до цього морально на моменті ухвалення рішення про мобілізацію
Ще тоді розуміла, що можу бути пораненою або навіть загинути. А могло бути й гірше. Для мене це — бути повністю паралізованою й у свідомості. А при таких пораненнях, як у мене, я просто тимчасово обмежена у русі. Звісно, що моє життя зміниться. Однак воно буде повноцінним, просто дещо з певними змінами. Це взагалі не проблема.Мене досі мучають фантомні болі, але я до них звикаю. Здебільшого вони на все життя. Коли вони посилюється, я мозком проходжу по кожній частинці відсутньої кінцівки і на якийсь час відпускає. Плюс є певні препарати.
«Ада»: «Звісно, що моє життя зміниться. Однак воно буде повноцінним, просто дещо з певними змінами». Фото: приватний архів
На даний момент планую повертатись до війська. Скоріш за все, я буду не на FPV-дронах працювати, а на якихось інших. Мене чекають — місце тримають. Я розумію, що це не стовідсотково. За час мого лікування і ситуація у країні може змінитися, і мої плани теж. Тут у Superhumas я орієнтовно на рік. Після перемоги я б хотіла бачити Україну незалежною, без корупції і без Росії. Я вважаю, що навіть якщо ми повернемо кордони 91-го року, на цьому війна не закінчиться. Навіть якщо тимчасово Росія перестане нас чіпати, через якийсь проміжок часу знову почне. Почитайте історію — Москва завжди намагалася забрати собі Україну. Тому, поки РФ не буде знищена повністю, поки вона не розпадеться, нічого не зміниться. У мене складається враження, що просто у нас така доля — постійно з ними воювати. А так хочеться, щоб вони нарешті від нас назавжди відчепилися.
Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х” — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».
Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.
Тобто ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?
Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.
Тому я почав допомагати українцям.
Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас
Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.
Першу автівку ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?
Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.
Фото: Альдона Гартвіньська
Як це розуміти?
До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно.
Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?
Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.
У кожному своєму пості в соціальних мережах ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?
Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати.
Бував у реальній небезпеці?
Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї.
Говориш про безпілотники-камікадзе?
Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.
Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною.
Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії.
А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.
Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?
Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене.
Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.
Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?
Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго.
Але вони також потрохи звикають до цього страху.
Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах.
Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.
А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці
А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети....
Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають тебе у таких величезних масштабах?
Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти.
Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?
На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.
Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть тебе підтримати?
Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.
Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?
Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.
Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?
Важко сказати. Третя штурмова бригада — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.
Тому для тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються.
Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.
Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.
Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?
Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.
Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен
Щекавиця чи бомбосховище? Останній тиждень українці типово кепкують з ядерних погроз Кремля, а паралельно переживають все нові рекордні нальоти «шахедів» та крилатих ракет.
У листопаді було багато «вперше». Вперше ЗСУ вдарили західним далекобоєм по території РФ. Та, у відповідь, вперше застосувала по Україні свою «вундерваффе». Вперше за довгий час відновилися розмови про ядерку.
Наскільки реальними є погрози Кремля щодо застосування ядерної зброї? Як, коли та на чиїх умовах завершиться війна? На ці питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів полковник військової розвідки Великої Британії у відставці Філіп Інгрем.
Довгоочікуваний дозвіл
Марина Степаненко: Філіпе, нашу розмову хочу розпочати з нещодавніх ударів ЗСУ ракетами Storm Shadow/Scalp і ATACMS по території РФ. Усі ми дуже чекали на цей дозвіл. Як, на вашу думку, ця зброя вплине на наступну фазу війни, особливо на логістику і моральний дух російських солдатів?
Філіп Інгрем: Це має великий вплив не лише на моральний дух російських солдатів, але й на самого Володимира Путіна. З його реакції цілком зрозуміло, що він дуже стурбований використанням цих ракет. Самі по собі вони не матимуть вирішального впливу на перебіг війни. Але вони дають Україні додаткові можливості, які мали б бути у неї вже давно.
Західні далекобійні ракети відкинуть росіян ще далі назад — їм доведеться бути обачнішими щодо того, де вони зберігають боєприпаси, розміщують свої штаби, концентрують війська. В результаті, їм знадобиться більше часу, щоб доправити підкріплення на лінію фронту, і це дає українським військовим більше можливостей оперативно розправлятися з ворожими угрупованнями, коли вони наближаються до лінії фронту.
Таким чином, це матиме невеликий вплив на тактичну ситуацію, скоріше, він буде на оперативному рівні. Самого ж Путіна турбують стратегічні наслідки, адже він розуміє, що Захід і надалі підтримуватиме Україну — і не відступить.
Ракети Storm Shadow довели свою ефективність в ураженні стратегічно важливих російських цілей, в тому числі командних центрів і логістичних вузлів. Як Росія може адаптувати свої оборонні стратегії на тлі цих ударів з великої відстані?
Росія намагається з'ясувати, як адаптувати свої оборонні стратегії. Але, я не думаю, що вони знають, як це зробити. Тож вони намагатимуться відсунути свої штаби якомога далі назад.
Ймовірно, вони спробують розмістити їх поблизу цивільної інфраструктури, що суперечить Женевським конвенціям. Але вони це зроблять. І якщо буде якась українська атака, то вони стверджуватимуть, що це була атака на цивільну інфраструктуру.
Водночас, я думаю, що Росія зараз у досить відчайдушному становищі, оскільки зброя великої дальності стає все доступнішою для України. Це не лише Storm Shadow/Scalp-EG чи ПЗРК ATACMS, а й розробка Україною своїх БПЛА дальнього радіусу дії. Це одна з причин, чому ми бачимо, як Володимир Путін кричить про ядерний потенціал і використовує балістичні ракети середньої дальності у відповідь. Все, що він намагається зробити, — це погрожувати Заходу.
Я не думаю, що він дійсно знає, куди рухатися далі
Чому, на вашу думку, Сполученим Штатам знадобилося так багато часу для надання дозволу, та чому це рішення ухвалили лише зараз, фактично наприкінці третього року війни Росії проти України? Чи це, так би мовити, останній акорд Байдена?
Захід занадто довго не давав Україні дозволу на використання далекобійної зброї. Я думаю, що частково це пов'язано з внутрішньою політикою в різних країнах Заходу. 2024 рік був особливо складним з політичної точки зору в усьому світі, тому що відбулися понад 60 виборів різних рівнів.
Зокрема, у Сполучених Штатах ми бачили, як лідер Палати представників затримав пакет допомоги Україні на суму понад 60 мільярдів доларів через те, що він хотів пов'язати його з нелегальною імміграцією. Це було внутрішньополітичне питання.
Також думаю, що Джо Байден не хотів давати Україні дозвіл на застосування далекобійної зброї саме на тлі президентської кампанії — всі опитування показували, що це питання балансувало, як на лезі ножа. Він не хотів робити нічого, що потенційно могло б переконати внутрішніх виборців голосувати за Трампа, а не за Гарріс. І коли вибори закінчилися, стало цілком зрозуміло, що Трамп переміг, тоді Байден зміг ухвалити це рішення.
Також не виключаю, що команда Трампа зустрілася з Байденом і попросила його ухвалити це рішення зараз, щоб Трампові не довелося робити це одразу після складання присяги в січні
Український військовий б'є по російських позиціях поблизу Бахмута. Фото: Efrem Lukatsky/Associated Press/East News
Він не хоче бути лідером, який ухвалив рішення про дозвіл застосування американської далекобійної зброї по території РФ. Натомість, він хоче мати більше простору для маневру, коли справа дійде до переговорів, які він, за його словами, збирається розпочати, щойно стане президентом.
Водночас я був розчарований здатністю британців і французів санкціонувати використання ракет Storm Shadow та Scalp-EG. Це англо-французькі ракети з деякими американськими компонентами, які мають спеціальні експортні ліцензії. Саме тому США наклала вето на їхнє використання. Але це політична річ, яку можна було б вирішити досить легко.
Наскільки можливий сценарій, що після інавгурації Трамп відкличе всі ці дозволи?
Я не думаю, що він їх відкличе. Якщо ви подивитеся як Трамп вирішує проблеми, то зрозумієте, що він діє як бізнесмен, а не дипломат. Тому мова, яку він використовує, є запальною, загрозливою.
Думаю, він вже пригрозив Путіну. Поясню. Був нібито телефонний дзвінок між Трампом і російським президентом, який у Кремлі заперечили. Натомість команда Дональда Трампа заявила, що новообраний президент просив Путіна нічого не ескалувати. Замість цього РФ здійснила одну з найбільших за останні роки атаку безпілотників на Київ та інші регіони. Потім по всьому російському національному телебаченню показали оголені фотографії Меланії Трамп.
Це наводить мене на думку, що телефонний дзвінок, ймовірно, відбувся. І Путіну не сподобалися погрози, які надходили від Трампа. Російський лідер не піде на переговори, він не поступиться.
З іншого боку, ми маємо Володимира Зеленського, який представив свій план завершення війни Трампу та іншим світовим лідерам. Український президент публічно заявив, що готовий до переговорів.
І це ставить Дональда Трампа в дуже складне становище. Потенційно він може запропонувати росіянам, мовляв, якщо вони співпрацюватимуть, то Америка відкличе всі дозволи (на застосування американської зброї Україною. — Авт.). Якщо це не спрацює, то Трамп буде змушений надати Києву додаткові дозволи, щоб дуже сильно вдарити по Володимиру Путіну. Для цього він використає українських військових.
Російська «вундерваффе»
21 листопада РФ вперше випробувала балістичну ракету нового зразка, вдаривши нею по українському місту Дніпро. У РФ кажуть, що це начебто була новітня система «Орєшнік». Українське ГУР стверджує, що це, ймовірно, була ракета зі складу ракетного комплексу «Кедр». Що її запуск змінює для України та світу?
Ми побачили певну ескалацію. Спочатку американці дали дозвіл на використання ATACMS, тобто тактичної балістичної ракети малої дальності. А потім ми дізналися про дозвіл на використання Storm Shadow/Scalp-EG, тобто крилатої ракети.
Між ними є різниця. Балістична ракета піднімається дуже високо, а потім спускається за балістичною траєкторією, що перевершує за швидкістю звук. Крилаті ракети, такі як Scalp і Storm Shadow, летять дуже низько, немов літак.
Балістичні ракети класифікуються за дальністю польоту. У нас є балістичні ракети малої дальності — ATACMS, балістичні ракети середньої дальності і міжконтинентальні балістичні ракети. Те, чим відповіла Росія, — це балістична ракета середньої дальності, яка може здолати від 3000 до 5500 кілометрів.
Володимир Путін побрязкав ядерною шаблею, адже ці ракети здатні нести ядерну боєголовку. Таким чином він погрожує Європі, мовляв, може атакувати будь-яку столицю. Але я думаю, що це також була гра, мовляв, «моя ракета більша за твою»
Він роздратований. Це синдром маленької людини, який притаманний Володимиру Путіну, він хоче довести, що у нього є більша і потужніша зброя. Той факт, що він сказав, що це «нова зброя», знову ж таки, я думаю, що це частина його загрозливої риторики.
У нього в арсеналі багато балістичних ракет середньої дальності. Вони там вже давно. Можливо, він отримав додаткові ракети від Північної Кореї або, можливо, Ірану.
Північна Корея розробляє балістичні ракети середньої дальності вже досить давно, ймовірно, за допомогою Росії. І я не здивуюся, якщо Путін отримав кілька таких ракет і просто випробовує їх.
Військові експерти повідомляли, що для удару по Дніпру Росія могла використати міжконтинентальну балістичну ракету РС-26 «Рубіж». Багато хто наголосив, що це репетиція ядерного удару. Які загрози несе ця ракета?
Так, РС-26 або в термінології НАТО SS-31 — це міжконтинентальна балістична ракета. Вона має більшу дальність польоту, ніж балістична ракета середньої дальності, і тому вона може поцілити навіть по території США. Знову ж таки, Путін — це маленький чоловічок, який кричить, що моя ракета більша за вашу. Він намагається погрожувати.
Путін завжди наголошує на тому, що Росія є ядерною державою. Та, думаю, що він не застосує ядерну зброю за жодних обставин, навіть ту, що класифікується як тактична ядерна зброя
Вона так називається, бо її моніторинг здійснюються відповідно до міжнародних правил контролю над озброєннями. Вона може мати тактичний вплив на полі бою, але насправді будь-яке застосування будь-якої ядерної зброї матиме скоріше стратегічний вплив.
Якщо Путін піде на ядерний удар, то він втратить мовчазну підтримку Китаю та Індії. Він покладається на Індію щодо експорту значної частини своєї нафти, яку вона потім переробляє і продає на Захід у вигляді очищеного бензину, дизельного палива та інших продуктів. Якщо він втратить цей ринок, він втратить можливість генерувати капітал, необхідний для продовження війни.
Китай дає йому доступ до багатьох технологій. Натомість Пекін, імовірно, фізично купує великі шматки Росії, зокрема й природні ресурси. Сі Цзіньпін захоче захистити свої інвестиції і чинитиме тиск на Путіна, щоб той не використовував ядерну зброю в будь-який спосіб, адже найбільший ринок Китаю все ще розташований на Заході. Найбільший ринок Індії — також на Заході.
У випадку ядерного удару, якщо Пекін та Нью-Делі не розірвуть відносини з Москвою, то вони опиняться під такими жорсткими санкціями, що це фактично зруйнує їхні економіки. А вони цього не хочуть. Це те, що рухає ними в першу чергу.
Отож Путін відчуватиме тиск. Він знає, що не може продовжувати війну без підтримки Китаю, Індії та інших країн, і тому не ризикне втратити цю підтримку. Саме тому, я не думаю, що він збирається використовувати ядерну зброю зараз.
У США доволі панічно сприйняли удар по Дніпру — лунали заяви про початок «третьої світової». Якою реакція була у Британії? Та як би ви трактували подальші погрози Путіна продовжити випробування так званого «Орєшніка»?
Паніка, яка виникла на Заході, в першу чергу виникла в ЗМІ, а медійники полюбляють надмірно роздувати сенсації — що більше «кліків» мають їхні сайти, то більше заходить рекламодавців. Тож сенсація з чогось подібного — це клікбейт. Те ж саме відбулося й у Великій Британії, багато ЗМІ зробили з цього сенсацію.
Я вивчав ядерну зброю в рамках моїх наукових ступенів і працював над багатьма військовими сценаріями, пов'язаними з її застосуванням або захистом від радіоактивних опадів. На полі бою тактична ядерна зброя, враховуючи розмір лінії фронту в Україні, мала б певний вплив. Але це вплинуло б на росіян так само, як і на українців. Тому я не бачу жодної військової логіки в її застосуванні.
Дорога до миру
До інавгурації Дональда Трампа залишилося менше 8 тижнів. Поважний український дипломат Андрій Мельник, посол України в Бразилії, стверджує, що коли Трамп заступить на посаду, то рішення щодо примирення Росії та України вже може бути ухвалене. На вашу думку, чи це можливо, та на чию користь буде цей «спроєктований» американцями мир?
З міжнародної геополітичної точки зору, найгірше є непередбачуваність Дональда Трампа. І це турбує багатьох лідерів. Адже він каже одне, а робить щось зовсім інше.
У нього випадково з'являється ідея і він її просуває. І ця непередбачуваність робить його дуже складним для розуміння. Я думаю, що він вже веде переговори з обома сторонами
Зараз важко сказати, наскільки Трамп лояльний до Росії. Не Путін, а Зеленський приніс йому послідовний план завершення війни. Російський президент зараз реагує, а ініціатива на боці України і вона не залежить від того, що відбувається на фронті.
Дуже небезпечно вимірювати успіх конфлікту лише тим, як рухається лінія фронту. Я наведу приклад В'єтнаму: американці виграли кожну тактичну битву, яку вони коли-небудь там вели, але вони програли війну.
І я думаю, що війна закінчиться не завдяки тактичним маневрам. Що саме станеться? Я не знаю, але не думаю, що для України все буде так погано, як багато західних коментаторів і багато прихильників Трампа вважають. Я думаю, що важкі часи чекають саме на Путіна.
Сенатор від Республіканської партії Ліндсі Грем вважає, що США мають і надалі підтримувати Україну в обмін на рідкісні корисні копалини, які є критично важливими для передових технологій, зокрема й оборонних систем. Чи може прив'язка військової підтримки до доступу до ресурсів створити прецедент для майбутніх міжнародних конфліктів? Якими є потенційні ризики такого трансакційного підходу?
Я думаю, що трансакційні підходи до конфліктів існували протягом століть. Ми бачили це під час Другої світової війни — ленд-ліз, і знадобилися десятиліття, щоб закрити борг. Я не думаю, що має значення, чим виплачуються позики: грошима, доступом до природних ресурсів чи чимось іншим. Головне, щоб країна, якій допомогли, була в змозі повернути борги.
Але використання природних мінералів і особливо тих, що класифікуються як рідкоземельні, дійсно дуже цікаве, тому що зараз від них залежать всі наші електронні пристрої. У світі існує дуже мало економічно життєздатних родовищ, де їх можна видобувати. Переважна більшість з них належить Китаю.
Пекін також контролює ринок рідкоземельних металів. Тож пропозиція американського сенатора пов'язана з проблемами самих Штатів. Вони настільки стурбовані китайським контролем над цим ринком, що Міністерство оборони США фінансує відкриття економічно нежиттєздатних шахт, щоб отримати доступ до мінералів, необхідних для оборонних технологій США. У разі конфлікту Вашингтон хоче продовжувати виробляти передові системи озброєнь і не залежати ні від кого.
Тому я не здивований, що існує пропозиція прив’язати підтримку до рідкоземельних елементів. Це просто додаткова ціна. Це спосіб торгуватися. І не обов'язково все весь час має вимірюватися грошовим еквівалентом.
Як на вашу думку має виглядати справедливий для України мир?
Справедливий мир для України має бути справедливим миром і для всього світу. Якщо існує прецедент, коли більша країна-агресор може забрати територію силою, то це підриває світовий порядок, яким ми його знаємо. Тому єдине справедливе рішення, яке може бути, — це відновлення міжнародно визнаних кордонів України з гарантіями безпеки. Існує низка рішень, які ви можете запропонувати, і які різні сторони можуть вважати прийнятними.
Повернення Криму до складу України, я вважаю, є обов'язковим, це має відбутися. Але може бути укладена угода про те, що Крим буде повністю демілітаризований і потенційно перейде під протекторат ООН
Будівля, пошкоджена російським ракетним ударом. Одеська область. Фото: Ukrinform/East News
Отже, є багато способів представити відновлення території так, щоб це можна було продати росіянам. Але я думаю, що суть в тому, що РФ повинна відійти від нині визнаних міжнародних кордонів України. Це єдине рішення, яке, на мою думку, має прийняти світ.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/673105acf1b9b5d4d7ed87f7_67310383908def1436b4086f_EN_01563015_2687.avif">Американські гірки: чого чекати від перемоги Трампа</span>
Очільник МЗС Польщі Радослав Сікорський каже, що мир настане не коли Україна, а коли Росія перестане воювати. Мовляв, Путін має дійти висновку, що війна була помилкою і її неможливо виграти прийнятною ціною. Хто або що може змусити російського президента це зрозуміти?
Я думаю, що це питання на шість трильйонів доларів. Путін перебуває в настільки ізольованій бульбашці, що вважає, ніби все йде правильно. Майже так само, як Адольф Гітлер у своєму бункері в Берліні наприкінці Другої світової війни.
Він не думав, що Німеччина програє, поки не зрозумів, що Німеччина програла і не покінчив життя самогубством. Я думаю, що подібне чекає і Володимира Путіна. Він ніколи не визнає, що Росія програє, тому він робить все можливе, щоб затягнути війну якомога довше і спричинити якомога більше виснаження. Він сподівається, що Захід втомиться від України.
Ми повинні визнати, що таке війна. Війна — це дипломатія іншими засобами. І єдиний можливий кінець війни — це дипломатичний кінець, коли обидві сторони сідають за стіл переговорів і домовляються про остаточне, узгоджене рішення
Якщо ми подивимося на Другу світову війну, то вона закінчилася повною капітуляцією Німеччини. Ми не побачимо повної капітуляції Росії перед Заходом, але переговори будуть. Володимир Путін або той, хто прийде йому на зміну, повинен буде визнати, що те, що сталося в Україні, було неправильним, і вивести російські війська, а потім підписати ще деякі гарантії безпеки, на які вони, можливо, не погодяться, не виконають їх на якомусь етапі в майбутньому. Але існує лише дипломатичне вирішення конфлікту.
Все, що відбувається на фронті зараз — створює умови для переговорів щодо дипломатичного врегулювання. І жодна зі сторін не перебуває в тому стані, коли вони задоволені своїми досягненням, щоб сісти за стіл переговорів. І от тут буде дуже цікаво подивитися на тиск Дональда Трампа. Я не здивуюся, якщо він зніме ще більше обмежень на використання західної зброї українцями, надасть Києву ще більші пакети озброєнь або ухвалить якесь принципово нове рішення.
Інша мотивація Трампа полягає в тому, що в світі є три конфлікти, які перебувають на різних стадіях боротьби або розвитку. У нас є Європа з Росією та Україною, Близький Схід з Ізраїлем та Іраном. І ми маємо ситуацію, що розвивається в Південно-Східній Азії довкола Тайваню. Америка хоче, щоб Європа взяла на себе один із цих конфліктів і приділяла йому більшу увагу. Це не означає, що Вашингтон припинить свою підтримку. Вона просто хоче, щоб європейські країни зосередилися на підтримці України, тоді як Америка займатиметься Близьким Сходом і Південно-Східною Азією. Я думаю, що коли Дональд Трамп повернеться до Білого дому, то він скаже, що це несправедливо з боку світу очікувати, що на плечі США мають лягти аж три конфлікти одночасно. І саме тому в січні ми побачимо справжній тиск.
Що на цьому тлі означають нещодавні дзвінки високопоставлених політиків Володимиру Путіну? Ви вже згадали розмову Трампа з російським президентом, а як щодо телефонних переговорів німецького канцлера Олафа Шольца з Путіним?
Ці дзвінки мають вплив і вони є важливими з різних точок зору. Ми бачили, як президент Франції Макрон час від часу контактував з Путіним, і це нічого не дало. Але це дозволило Путіну думати, що він все ще залишається глобальним гравцем. І я думаю, що саме це він знову відчув у випадку з канцлером Німеччини Шольцом. Шольц намагався вплинути на Путіна і цікаво спостерігати саме за тим, як він намагається балансувати між підтримкою України та відносинами з РФ, які дісталися йому у спадок. Я не думаю, що нам відомі всі деталі. Очевидно, що Ангела Меркель, попередній канцлер Німеччини, мала набагато тісніші стосунки з Росією та Володимиром Путіним, ніж будь-хто на Заході був готовий визнати.
Шольц зі своїм коаліційним урядом опинилися у дуже складному становищі, коли він, здається, дме то в один, то в інший бік. Здається, що він дуже проукраїнський, і німці щиро підтримують Київ. Берлін є одним з найбільших донорів військової, економічної та гуманітарної допомоги. Водночас Шольц стримує себе і не дозволяє ухвалювати ключові рішення на користь України. Це, зокрема, стосується надання та використання ракет TAURUS. Звісно, на це можуть бути свої особливі причини, які досі не стали надбанням громадськості.
Але, ось такі міжнародні дзвінки підбадьорюють Путіна. Він може подвоїти свої зусилля в України, думаючи, що він має рацію. У цьому полягає небезпека всіх цих телефонних дзвінків від лідерів інших країн
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Згідно з даними дослідження освітньої лабораторії Projector, у 2023 році 20% зі 150 опитаних компаній інтегрували інструменти штучного інтелекту. Абсолютним фаворитом став чат GPT — текстовий АІ-продукт (тут і далі АІ вживається на позначення штучного інтелекту, від англ. Artificial Intelligence. — Авт.). Його використовували компанії для роботи з текстами, покращення текстів та генерування ідей. На другому місці був сервіс Mindjornej — АІ-інструмент для генерації зображень. Але все більше компаній працюють над власними АІ-розробками
Покращення для клієнтів
Штучний інтелект допомагає підбирати квартири через мобільний застосунок Bird. Його з 2018 року запустила компанія ЛУН (українська компанія, яка створює сервіси для покупки і оренди житла в Україні та за кордоном. — Авт.). Нейронки перевіряють оголошення про здачу квартири, видаляють дублікати оголошень. Додаток діє наразі для Києва, Львова, Харкова, Одеси та Дніпра. Щоб ним скористатися, користувач має показати на карті район, де хоче орендувати квартиру, за допомогою фільтрів можна відсортувати за площею, ремонтом, інтер’єром і навіть меблями.
Переадресовувати посилки, обирати улюблене відділення чи поштомат, отримувати відповіді на запитання та дізнаватися вартість доставки зможуть клієнти Нової пошти завдяки цифровій помічниці Сенді. Її наразі тестує власна in-house R&D команда (команда певної компанії, яка самостійно займається розробками та тестуванням технологічних продуктів. — Авт.) логістичної компанії «Нова пошта». Цифрову помічницю в майбутньому інтегрують у мобільний додаток, повідомили у компанії у відповідь на запит Sestry.eu:
— Тестуємо можливість створення накладної за допомогою голосових команд.
Також за допомогою АІ плануємо оптимізувати міжнародні відправлення: достатньо буде зробити фото товару, а система на основі АІ автоматично згенерує його опис, оцінить стан і створить код відправлення
Цифрова помічниця від Нової пошти. Фото: приватний архів
Сканер їжі, який визначає, що гість замовив, скільки це коштує, працює у кафе «Кантін» в бізнес-центрі Silver Breeze у Києві. Цей АІ-інструмент, який має комп’ютерний зір на основі нейронних мереж від Fozzy Group, називається Kissa AI. Гість ставить тацю з їжею в «портал» з камерами, світловими індикаторами, екраном, сканером і платіжним терміналом, а Kissa AI розпізнає страви та формує чек. За звичайну касу цей сканер працює у 10 разів швидше. З жовтня 2024 року ця нейронка може розмовляти.
Штучний інтелект пропонує персоналізовані рекомендації покупцям, спілкується з ними через чат-боти, генерує контент у мережі магазинів електроніки та побутової техніки Фокстрот, розповідає Head of SEO компанії Максим Федорук:
— Штучний інтелект генерує рекомендації товарів, які відповідають вподобанням кожного окремого клієнта і це збільшило ймовірність повторних покупок.
А завдяки чат-ботам ми змогли покращити швидкість обслуговування, надаючи миттєві відповіді на поширені запити
АІ позбавляє компанії від рутини
Штучний інтелект для підприємств може допомогти з рутинними процесами, пояснює керівник АІ Future Lab при Київській школі економіки Володимир Кулініч:
— Він може допомогти у швидкій комунікації з клієнтами, автоматично відповідати на запити. Якщо дати AI дані про ваш бізнес (ціну на товар, що входить у послугу, асортимент), він вам дасть рекомендацію, як працювати з запереченнями, пояснювати клієнтам, чому це треба купити.
Завдяки даним про ваших клієнтів, АІ може допомогти зробити рекламу, оптимізувати її під вашу цільову аудиторію. Або ж дати клієнту персоналізовану інформацію
Також нейронні мережі можуть покращити й внутрішні процеси в компанії. До прикладу, процес навчання нових працівників.
— Навчання проходить на інтегрованій платформі, працівник вчиться по відео, спілкується з АІ, а потім проходить співбесіду, щоб вже ставати до роботи, — наводить приклад однієї з компаній, яка звернулась до АІ-лабораторії КШЕ, Володимир Кулініч.
АІ автоматизує обробку документів, моніторить ринок й аналізує наукові дані у фармацевтичній компанії «Дарниця». Тут штучний інтелект використовують уже три роки, розповідає директор з корпоративних комунікацій Василь Губарець:
— На базі штучного інтелекту створені особисті помічники (боти) для кожного співробітника компанії. Зокрема, аналітичний бот для дослідження ринку, бот для роботи з корпоративною документацією, бот-перекладач.
Це вивільняє спеціалістів від рутини і дає змогу зосередитися на стратегічних завдання
У Фокстроті за допомогою АІ змогли швидко створювати описи для товарів, що зекономило час та ресурси співробітників.
На Новій пошті тестують пристрої для підвищення безпеки водіїв, які аналізують дорожню ситуацію та поведінку водія, щоб запобігти аваріям.
— Пристрої, схожі на звичайні автомобільні відеореєстратори, мають розширені функції, що дозволяють визначати фізичний стан водія, наприклад, позіхання та відволікання, а також оцінювати стиль водіння, — повідомляють у R&D команді Нової пошти.
Штучний інтелект для створення контенту в соцмережах використовують і невеликі бізнеси, наприклад, для того, щоб збільшити базу клієнтів: зібрати ліди, проаналізувати їх, оптимізувати рекламу, допомогти з контентом. А ось великі компанії більше звертаються із запитом про оптимізацію процесів.
— Компанія стає більш продуктивною, починає заробляти більше, але виміряти економічний ефект конкретно від AI — складно. Штучний інтелект оптимізує певні процеси, полегшує рутинну роботу. Якщо у вас в роботі не дуже багато рутинних завдань, мало даних, то АІ вам мало стане у пригоді, – пояснює Володимир Кулініч.
Державне регулювання
У червні 2024 року Мінцифри опублікувало Білу книгу з регулювання штучного інтелекту в Україні — документ, покликаний дати старт обговоренню впровадження АІ продуктів у різних сферах, у тому числі й у бізнесі. Бо регулювати використання ШІ доведеться, адже Україна тримає курс на приєднання до ЄС, де діють суворі регламенти.
У Білій книзі пропонується поступово впроваджувати регулювання у сфері штучного інтелекту. Зокрема, пропонується два етапи: підготовчий та етап впровадження закону — аналога Регламенту ЄС зі штучного інтелекту.
— Ми на етапі рекомендацій для певних галузей. Пишуться рекомендації для юристів, для вищої освіти, вже випущені рекомендації для середньої освіти. Зараз фіналізуються документи щодо інтелектуальної власності: кому взагалі належить продукт, який згенерував АІ, – зазначає Володимир Кулініч, який також є секретарем підкомітету з регулювання АІ при Мінцифри.
На підготовчому етапі пропонується створювати sandbox, або регуляторну пісочницю (регуляторна пісочниця — формат взаємодії компаній та регулятора, що дозволяє безпечно, без ризику порушити законодавство, тестувати нові продукти. Наприклад у Австралії «пісочниця» дозволяє фізособам та компаніям тестувати інноваційні фінансові послуги без попереднього отримання ліцензії. — Авт.). Бізнеси, своєю чергою, мають погодитися на декларацію саморегулювання.
— І допоки ми не в ЄС, у нас буде саморегулювання, з рекомендаціями, порадами, але без жорстких заборон. Тому що AI act (Artificial Intelligence Act, AI Act, регламент про штучний інтелект Євросоюзу, ухвалений 13 березня 2024 року Європейським парламентом, має забезпечити безпеку і дотримання прав громадян при застосуванні штучного інтелекту. — Авт.) ми колись маємо імплементувати, і частково робота нашого підкомітету — це підготувати український бізнес до імплементації цих документів, — пояснює Володимир Кулініч.
Які галузі перспективні для АІ
Ритейл, продажі, логістика — не межа застосування штучного інтелекту компаніями. АІ-інструменти можна застосовувати у сільському господарстві. За його допомогою можна аналізувати стан посівів, кліматичні умови, визначати, яку ділянку варто підживити за допомогою дрона.
Банківська сфера теж може автоматизувати процеси завдяки АІ. Штучний інтелект може визначати, чи можна видавати певній особі кредит, зважаючи на її кредитну історію. Але тут необхідний баланс, якщо йдеться про якісь соціальні чи пільгові кредити: жоден банк не погодить студенту кредит, бо в нього ще немає доходу.
АІ можна застосовувати й у фешн-індустрії. Наприклад, ви задаєте параметри про свій стиль одягу, як ви хочете виглядати, а штучний інтелект підбирає вам стиль на основі ваших попередніх фото. Також ШІ може застосовуватися для прогнозування, які тренди будуть популярними, щоб додати кольори чи фасони в колекцію
Персоналізованими можна зробити й освітні програми. У 2024 році анонсували старт освітнього державного додатка «Мрія». Як повідомив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров, у застосунку буде бібліотека відеоматеріалів, які валідуватиме штучний інтелект: переглядатиме відео на предмет наявності некоректних жартів, забороненого контенту, а дітей навчатимуть, як ефективно використовувати штучний інтелект.
А у листопаді Google запустив платформу з безоплатними курсами для вивчення штучного інтелекту. Для спеціалістів, керівників та власників бізнесу, маркетологів, менеджерів з продажів, HR-фахівців, як оптимізувати буденні завдання та витрачати на них значно менше часу, розповідають на курсі ШІ для продуктивності.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
.avif)
