Ексклюзив
20
хв

Устя Стефанчук: війна для мене стала відкриттям України, українців, себе

«У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи»

Оксана Щирба

Устя Стефанчук. Фото: з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Устина Стефанчук родом зі Львова. Свого часу мала там хорошу роботу, друзів і взагалі не планувала ніколи емігрувати. Але життя внесло свої корективи і Устя виїхала жити до Канади. Втім, там не забула про українське коріння і почала активно займатися українськими проєктами. Жінка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков, зібрала велику колекцію вишиванок і взагалі не уявляє життя без антикваріату. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Устина уже в перші години вирішила поїхати в Україну і волонтерити. В інтерв’ю Sestry блогерка, колекціонерка та волонтерка Устя Стефанчук розповіла про любов до України, театральну родину, відчуття провини перед матір’ю, кохання та щастя. Далі ―  пряма мова. 

Кохання та еміграція

«Для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні.»

Залишити рідний Львів мене змусила романтична історія. Це був другий день мого перебування в Канаді. Мене запросили на дослідницьку стипендію в Університет Альберти. В контексті моєї дисертації там знаходилися архіви, з якими я мала  працювати. Я мешкала в одного старшого професора, який насилу повів мене на концерт класичної музики. Я дуже не хотіла йти, бо ледве трималася на ногах від втоми.

Там я познайомилася з чоловіком, який сидів поряд зі мною. Він протягом всього концерту щось розповідав мені на вухо

Я нічого не зрозуміла з того, що він тоді говорив. Але він сам так сміявся від  власної оповіді, що я подумала, що це дуже веселий чувак. З тих пір ми уже десять років разом. Тобто, на якомусь етапі для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні. І, на жаль, іншого варіанту вирішити цю ситуацію не було. Тому я опинилася в Канаді.

Спочатку я приїжджала нечасто. Так як я очікувала на дозвіл на проживання в Канаді,  перші два роки не мала права не виїзд. Тому щоб забрати моїх домашніх улюбленців, мій чоловік був змушений поїхати в Україну і привезти спершу одного пса, потім ― другого. Загалом у мене три пса.

Мандри зі Сливкою в Канадських Скелястих горах, останнє безтурботне літо (серпень 2021 року). Фото: з приватного архіву

Одного собаку ми забрали з індіанської резервації. Один пес моєї мами і один пес, якого я привезла з фронту.

Любов до собак у мене з дитинства. У мене завжди були домашні улюбленці

З огляду на те, що я працюю з дому, то більше собаками займаюся я, ніж чоловік. Коли ж перебуваю в Україні, він мусить в обідню перерву, яка триває сорок п'ять хвилин, приїжджати щодня  на велосипеді додому, щоб швиденько нагодувати собак, випустити погуляти. Тому за це треба належне віддати чоловікові.  

Взагалі наші стосунки з чоловіком збудовані на прийнятті. Для нас це дуже важливо, тому що ми обоє з дуже різним емоційним, інтелектуальним багажем. Ми дуже вперті і впевнені у своїй правоті. А двом впертим людям доволі складно. Треба комусь  йти на компроміс. Важливо, аби було прийняття інакшості ― в мисленні, світогляді, одязі. Важливо вміти знайти слова, щоб обговорити те, що турбує, і дійти до розуміння, чому так, а не інакше. І  мене дуже тішить, що це все у нас є.  

Україна та смуток

«Я дуже сумую за Україною і досі почуваюся самотньою.»

Мені досі закидають, що, перебуваючи в Канаді, я не можу порушувати жодних українських питань. На якомусь етапі мене це засмучувало, тригерило. Але зараз це мене радше смішить. Я не прийняла канадське громадянство. Звісно, я могла піти шляхом, яким йдуть сотні українців ― мати два паспорти і користуватися ними залежно від потреби. Але я вирішила мати лише одне українське громадянство. Не знаю, може, я не занадто кмітлива?.. Але я точно знаю, що  це не мій варіант.

Попри те, що біля мене поруч кохана людина, я дуже сумую за Україною і, чесно кажучи, досі почуваюся самотньою в тому плані, що я ніколи не буду належати до цієї діаспори. Я не знаю, чому так. Мабуть, це десь недостатнє бажання з мого боку, а також недостатньо точок перетину.

Але з іншого боку, завжди будуть ті люди, які в Україні дивитимуться на мене як на цьоцю з Канади. Щодо самотності, то це мій перманентний метафізичний стан. 

Устя з плодами свого городу в строю з Рахівського району Закарпаття (XIX ст.). Фото: з приватного архіву

І мені завжди не вистачає мого улюбленого місця у Львові ― дому мого дитинства. З часу війни я, напевно, трішки інакше почала дивитись на це, тому що маю можливість повернутися в дім, який є, в якому виростала, бути оточеною речами, які  знаю десятки років і які належали моїй родині. Це величезне щастя. Я намагаюся всіма можливими способами насолодитися цим.

Мої українські проєкти почалися з дослідження церков. Це перше, що мене просто захопило. Відверто кажучи, я ніколи нічого не знала про історію еміграції в Канаді. Тому відкриття української Канади для мене стало справжнім розривом мозку в позитивному сенсі. Цим я зайняла весь свій вільний час. Я досліджувала, фотографувала ті церкви, більшість з них вже не існуючі на сьогодні. Я шукала про них історії місця та людей, які заснували храми. 

Гени і театр

«Пізнання життя в мене відбулося через театр.»

Зацікавлення всім українським мені передалося генетично. З обох боків ― і по батьковій, і по материній лінії всі були австрійці, поляки, євреї, і при цьому завжди були затяті українці. Атмосферу та культуру, в якій мене виховували з найменшого віку, я добре пам’ятаю. Я завжди перебувала в так званій патріотичній бульбашці. Взагалі я з акторської родини.

Мій батько ― актор, бабуся ― акторка, а дідусь ― театральний художник. Моя інша бабуся ― мистецтвознавиця і театрознавиця

Тому я виростала між двома театрами ― Театром Заньковецької у Львові і Оперним театром, де, з одного боку, працювали тато і бабуся, а з іншого боку ― інша бабця. Я знала там всі ходи, якими я  могла ходити без жодного дозволу чи запрошення, заходити в будь-яку гримерку акторів і ховатися там в шафах.

Пізнання життя в мене відбулося, без сумніву, через театр. Десь в підлітковому віці я думала про акторську професію, але тільки, щоб щось комусь довести і показати. Я навіть мала співбесіду з тодішнім завкафедри театрознавства паном Богданом Козаком. Це закінчилося нічим. Він мені сказав, що якщо я хочу гострих відчуттів, то краще вийти заміж за актора, ніж поступати на акторський. В родині швидше не хотіли, аби  я пов’язала своє життя з театром. До речі, не знаю чому. Адже досвід в моїй родині радше позитивний, за винятком, мабуть, однієї бабці, яка працювала в Театрі Заньковецької. З усієї трупи вона була єдина україномовна. 99 відсотків театральної трупи  ― вихідці зі Східної України і з окремих частин Росії. Мою бабусю трактували як бандерівку,  зрадницю, націоналістку. І оце цькування насправді дуже сильно її травмувало. Виховуючи мене, вона дуже часто про це говорила. Тому вона не хотіла, аби  я була акторкою. 

Мама

«Я керувалася образою, а не любов'ю. Це те, за що мені соромно».

Я пережила хворобу і втрату молодої мами. 

Моїй мамі було сорок дев'ять років, а я на вісімнадцять років молодша. Це був складний момент в моєму житті. Чесно кажучи, я думала, що  не переживу цього ніколи. Взагалі я не впевнена, що гідно повелася в цій ситуації. Я була дуже нетерпляча. Я перебувала на навчанні за кордоном, і моя мама приховувала від мене факт хвороби. У неї був рак легенів, який пізніше перейшов на весь організм.

Коли я приїхала на канікули  додому, то одного дня застала маму за тим, що вона нарізала кавун і впала головою в той кавун

Тобто, її рівень гемоглобіну був настільки низький, що вона не могла тримати голову. Відтоді їй ставало з кожним днем дедалі гірше. Тоді я ображалася на маму,  що вона знову на мене навішала всі свої проблеми і просто поставила мене перед фактом, коли раніше можна було лікуватися, можна було щось з цим робити, а вона все запустила. Я керувалася образою, а не любов'ю, замість того, щоб зробити останні дні, тижні чи місяці життя людини не такими нестерпними. Це те, за що мені соромно.

Загалом у мене не були близькі стосунки з мамою. Можливо,  через те, що в нас була невелика різниця у віці і на етапі, коли я була малою і мені  була потрібна мама, в мене була подруга. Я не можу сказати, що в нас були негативні стосунки, швидше приятельські. Але я хотіла мами. 

Колекція вишиванок

«Я дуже люблю щось колекційне, антикварне.»

Колекція вишиванок, напевно, почалася з частини колекції мого діда, який був театральним художником і в 50-ті роки їздив на пленери на Гуцульщину і збирав з хат людей речі, які  викидали. А це часто були текстильні речі ― рушники, запаски, пояси. Досі я маю кілька поясів та сорочок з тієї колекції. Коли батьки розлучилися, частина мого спадку разом з татом перейшла в його нову родину. Задовго після смерті тата я ці речі продовжувала забирати в цих людей. І в одній з тих пачок, які я забрала (а зберігалися вони в підвалі, де все цвіло), я знайшла дідові ескізи. Усі вони були підгнилі і вицвілі. Коли я про це розповідаю, мені фізично дуже боляче. Саме це стало певним поштовхом до мого зацікавлення вишиванками. Зараз в моїй колекції нараховується кілька сотень вишиванок. 

Я взагалі дуже люблю щось колекційне, антикварне.

Ескіз костюму гуцула авторства діда Юрка Стефанчука і частина речей, привезених ним з пленерів. Фото: з приватного архіву

Мабуть, найціннішою для мене в домі є козацька порохівниця початку XVIII століття. з кольоровим різьбленням, квітковим орнаментом та зображенням оленів. Вона неймовірна. Інша річ, яка останнім часом становить дуже великий інтерес ―  це роботи взагалі не знаного в Україні скульптора і майстра Петра Терещука. На європейських аукціонах його роботи оцінюють в сотні, тисячі євро, а в Україні він взагалі невідомий. Це чоловік, який походив з дуже маленького тернопільського села і спочатку був підмайстром у віденського майстра, різьбяра чи скульптора в металі. Він працював в різьбі слонової кістки і його роботи ― це перша чверть ХХ століття.

Мені подобається, що він українець. Мені подобається, що це його українське «Петро Терещук» написане на кожній  скульптурі 

Зараз я перебуваю на такому етапі життя, що, по великому рахунку, все, чого мені хочеться, я можу дістати. Мені б хотілося ще поповнити свою колекцію роботами української малярки Олени Кульчицької, яку я дуже люблю. 

Професія

«Я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.»

Приїхавши до Канади, я закінчила дисертацію, а тоді опинилася на своєрідному роздоріжжі. Постало запитання: чи хочу я далі займатись тим, чим займаюсь? А це класична філософія. Чи я хочу займатися чимось іншим? Але чим тоді? Зазвичай таке питання людина ставить собі в шістнадцять-двадцять років. Для мене це питання постало в тридцять років. І це мене бентежило і додавало додаткового пресу, тому що мені здавалося,  що треба дуже швидко вирішити, що я хочу робити далі. Перші роки в Канаді дали сильну тривогу.

Мені було дуже важливо почати хоч щось робити ― хоча б тому, аби не виглядати ще однією українкою, яка вийшла заміж за канадця і сидить у нього на шиї

Тому що цей стереотип існує, існував і є досі. Взагалі мій темперамент і тип характеру передбачають постійну зайнятість, тобто, я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.

Для мене це був досить важкий період емоційно та психічно. Від початку війни я почала займатися волонтерською діяльністю, дуже багато співпрацювати з військовими. Ще до того я почала брати окремі курси з психотерапії, зокрема з терапії травми, читати про ПТСР та інші розлади, пов'язані з травматичним досвідом, зокрема воєнним. З тих пір я працюю над завершенням освіти в цьому напрямку. Працюю паралельно з клієнтами, у тому числі з  дружинами військових, вдовами військових, що дуже сумно і складно. 

Сорочки зі Львівщини, околиці Дашави. Фото: з приватного архіву

Війна

«Я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну.» 

У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Чоловік не відмовляв мене. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи. Перші кілька годин я сиділа в кухні на підлозі в дуже поганому стані. Я наче була відсутня тут і зараз, провалилася в яму. Я мовчки сиділа і споглядала в одну точку. На той момент я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну. 

Волонтерство

«Від початку війни я чітко визначила, що буду займатися виключно військовими потребами.»

Волонтерський рух в Україні, на жаль, пішов на спад. Але, мабуть, процеси, які відбуваються, пов'язані з динамікою самої війни. Мені здається, що вони складні, можуть змушувати бити на сполох, але вони природні. Насправді ніхто не може безперестанку, без жодної перерви, пахати. Тому цей спад  цілком нормальний. З іншого боку, мене турбує радше інше ― що з'являється певна легковажність і що волонтерство перестає бути пріоритетом та першочерговою потребою. Тобто, усвідомлення цього в суспільстві дуже сильно змінилося, і про це може свідчити низка жартів про волонтерок. Мене  дуже обурюють  спекуляції на цю тему. 

Устя Стефанчук. Фото: з приватного архіву

Від початку війни я чітко для себе визначила, що буду займатися виключно військовими потребами. Не дітьми, не гуманітарними питаннями, не цивільним забезпеченням. Бо, по-перше, розпорошуватися ― це не конструктивно. По-друге, це те, що на той момент мені здавалося найбільш високою метою. Відповідно, я зверталася до багатьох українських організацій і до організацій за кордоном. І відмова була продиктована радше страхом заявити свою однозначну позицію щодо підтримки мілітарної структури, війни як явища в такий спосіб. Я, чесно кажучи, не дуже багато цим і заморочувалась. Мені дали кілька відмов. Я вирішила, що сама знайду спосіб ― і знайшла.

Насправді війна ―  це таке своєрідне оголення правди про нас, українців

До мене, наприклад, у Львів приїхали люди спершу з Київщини, пізніше ― з Луганщини. Вони мешкали у моїй квартирі. Раніше я не зустрічала людей з Луганщини. Можливість спілкуватися з людиною з цілком іншої частини України стало для мене справжнім  відкриттям. Мене вразило те, що вона україномовна, і як  мислить та як усвідомлює цю війну, ситуацію в країні, історію України. Особисто для мене війна дала можливість побачити ті частини України, в яких я ніколи не була, до яких не мала дотичність поза своїм маленьким львівським панством. Війна для мене  стала відкриттям України, українців, себе.

Канада і війна в Україні

«Зараз все більше людей зізнаються, що не підтримують Україну.»

Канада дуже різна ― від східної частини до моєї, західної. Це дві різні Канади, різний контингент людей, навіть інший контингент українців. На жаль, в Канаді працює російська пропаганда на всіх рівнях. Я все частіше бачу, що тут з'являються певні «наїзди» на Україну.  Підтримка України на початку була загально гуманістичною позицією та підтримкою всього доброго, позитивного, свободи, засудженням війни та агресії. Так, на сьогоднішньому етапі виглядає вже дуже політизовано і багато людей стараються уникати цієї позиції. Тобто, я не буду підтримувати політичне, я не буду підтримувати Україну, бо це політична позиція.

Довкола дуже багато бруду, намулу, маніпулятивних стратегій. Зараз все більше людей, не соромлячись, зізнаються, що не підтримують Україну. Тобто, якщо на початку це було дико (якщо не підтримуєш Україну,  то ти не підтримуєш демократію та права людей, не підтримуєш свободу), то зараз це вважається прийнятним. Ви маєте право на свою позицію, бо це така неоднозначна ситуація. Також в Канаді дуже змінилася медійна присутність української тематики. Зараз її немає і у великої частини людей, зокрема з мого оточення канадців, у тому числі українського походження, складається уявлення, що війни немає, бо все тихо, все нормально, значить там досягли якогось результату.

Немає ніякої інформації. Ніхто ніде не пише, що гинуть люди, далі відбуваються обстріли

Принаймні таке в мене склалося  враження від того, що я спостерігаю довкола себе.

На превеликий жаль, відбувається  все більше актів агресії щодо українців. Можливо, на початку повномасштабного вторгнення я не відстежувала за цим через брак часу, але зараз все частіше чую від друзів та знайомих про такі випадки. Можна постраждати навіть за наліпку тризуба на автівці.  

Устя Стефанчук. Фото: з приватного архіву

Традиції

«Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали.»

Дуже важливо не забувати про рідні традиції. У Канаді мені не довелося  впроваджувати жодних традицій, тому що родина мого чоловіка із західної України, а саме з Тернопільщини. Тому в нас всі ті самі святкові традиції, що для мене було неочікувано виявити. Навіть якби я хотіла щось нове  впровадити, то це було би доволі складно, тому що немає чогось особливого. Немає особливої потреби, оскільки для мого чоловіка, наприклад, різдвяні чи великодні традиції дуже чітко регламентовані відповідно до його галицького походження. Це при тому, що я взагалі не релігійна людина. Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали. Культурний момент в усьому цьому значно більше значить, ніж через віру чи духовність. У нас з чоловіком насправді все дуже гармонійно в цьому сенсі. 

У мене завжди в родині була традиція йти перед Різдвом на «Різдвяну ораторію» Баха. Ми це робили багато років поспіль

Траплялися роки, коли у Львові не було цієї ораторії, і  ми з бабцею спеціально їхали в Одесу. Це така гарна сімейна традиція. Наша з чоловіком традиція дня ― коли випадає спільний вихідний, ми йдемо снідати в якийсь ресторан, бо сніданок ― це дуже особливий, інтимний, родинний час. Або ми снідаємо в нас на ґанку з ароматною кавою і обговорюємо сусідів. Мій ідеальний сніданок ― це твердий сир, два яйця, трохи салату, помідор. Зараз це може бути ще авокадо, тарілка вівсяної каші. І багато, багато кави. У моєї бабці ще була цигарка, у мене ― ні. 

Стрій зі Старих Кутів на Косівщині, артефакти кінця XIX-початку ХХ ст.). Фото: з приватного архіву

Про щастя, батька і патріотизм

«Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе.»

Щасливою мене робить гармонія з собою. Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе. Я є для себе найкращою подругою, хоча жіночої дружби ніхто не скасовував. Я радію від того, що світ у сприйнятті інакшості, у тому числі український світ, змінюється. Взагалі я щаслива від того, що просто живу.  Це вже величезна розкіш.

Я ні про що не шкодую в житті. За винятком однієї речі. Коли мені було тринадцять років, мій батько, емігруючи в Америку, запрошував мене поїхати з ним. Він говорив: «Давай, мала, ми з тобою найкращі друзі. Ми з тобою дамо собі раду». А для мене на тому етапі було дуже важливо знаходитися в Україні. Це була, як на чотирнадцять років, дуже усвідомлена патріотична позиція. Я була впевнена, що те, що він їде, це неправильно, тому що він багато може зробити тут, в рідній країні. Я на нього дуже сильно образилась за те, що він мене залишає. 

Я виховувалася в патріотичному дусі, в любові до України, тому таку еміграцію я трактувала як зраду

З тих пір з батьком я фактично не спілкувалася. Ми час від часу контактували. Він запитував, що я читаю, щось про мистецтво, якісь дурниці. А потім я була в Америці на пластовому таборі,  мій тато дізнався про це і хотів зустрітися. А я сказала, що не маю з ним про що говорити. Так я вже більше ніколи його не бачила. Тому що кілька років по тому він помер. І, мабуть, я би сьогодні хотіла з ним зустрітись і поговорити. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв
ярослав грицак

— Пане Ярославе, завдяки зусиллям краківського MCK не так давно з вашою книгою "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości" ознайомилися  польські читачі. Її оригінальна назва дещо інша — "Подолати минуле". Уперше про "подолання минулого" на повний голос почали говорити в німецькій публічній дискусії повоєння, де це нещодавнє минуле було дуже складним. У будь-якому разі обидва варіанти назви знаменують нелегкий для українців процес транзиту до чогось кращого. Попри те, що ви писали цю книгу до повномасштабного вторгнення й Україна нині бореться зі страхітливим сучасним, з якого минулого має вона вирватися, а яке минуле подолати?

Так, термін подолання минулого виник у контексті дискусії довкола найбільш ганебних сторінок німецької історії, зокрема Голокосту та інших злочинів націонал-соціалізму. Метою такої політики, яку впроваджує демократія, є допомога суспільству нарешті порадити зі спадщиною, позначеною диктатурою та злодіяннями, щоб могти рухатися вперед. Я вкладаю в цей термін дещо інше значення, оскільки мене мало цікавить дослідження історичної пам'яті. Віддаю перевагу вивченню "твердої" історії, історії фактів, процесів, тенденцій. 

Якщо говорю про подолання минулого, то маю на думці те, що в минулому України є декілька тем, які насамперед її стосуються. Цими темами для мене є бідність та насильство, які зазвичай пов'язані між собою. За останні двісті років з'явилися країни, які поставили собі за довготривалу мету перебороти наслідки одного й іншого. Вони прагнули обмежити насильство до терпимої міри. Зробивши це, більшість країн ставала ще й успішною економічно. Тому мене зацікавило, як західні й інші країни зуміли вирватися з цього гріховного кола, і яка роль минулого в цьому. Тобто необхідно визначити, що ж такого було в нашій історії, що й досі тягне нас униз. Саме це стало інтенцією при написанні книги. 

Приклад України парадоксальний ще й тому, що будучи винятково багатою на ресурси, вона залишається країною бідних людей.

— Чи модернізаційний досвід Польщі, який українцям ставили за приклад, досі є релевантним? Чи зміна світової геополітичної та економічної кон'юнктури робить його неактуальним?

— Я прихильник тези, що жодна нація не приречена на бідність та насильство. Водночас я переконаний, що історія та культура є тією гравітаційною силою, яка не дозволяє суспільству злетіти, тобто швидко змодернізуватися. Важливими текстами для розуміння цього  для мене є статті американського історика економіки Александра Ґершенкрона, який народився на початку XX ст. в Одесі. Він займався вивченням історичних передумов відсталості та полемізував із прихильниками теорії стадій економічного розвитку, оскільки вважав, що малорозвинуті країни мають розробити власну стратегію подолання прірви відсталості. 

В 1991 році Україна не могла повторити досвіду Польщі через те, що в неї були гірші стартові позиції, які не вимірюються тільки економічними показниками

При цьому досвід Польщі й надалі залишається актуальним. Якби Україна зуміла зробити подібну трансформацію, тоді й проблеми, які ми мали б, більше нагадували польські, а не українські до повномасштабного вторгнення. 

Нині маємо проблеми іншого характеру. Не всі країни готові до цього швидкого перезавантаження. Для того, щоб воно могло статися, мають зійтися декілька чинників: наявність активного громадянського суспільства, традицій політичних стосунків між владою та елітами, демографія, економічна та зовнішньополітична кон’юнктура. Україна до великої війни перестала бути провінційною ізольованою територією, проте не зуміла провести низки реформ, передусім судової реформи, що дозволило їй тільки наблизитися до перезавантаження, але не розпочати його. 

— Ваша книга, як і низка інших публічних виступів та панельних дискусій українських інтелектуалів останніх років, присвячена вписанню історії України до глобального контексту, а радше контекстів. Тімоті Снайдер, з яким ви співпрацюєте в межах проєкту "Українська історія: глобальна ініціатива", каже, що нинішня драматична ситуація довкола України є унікальною тому, що це вперше, коли світ розгледів, що ця країна може бути лакмусом та епіцентром змін у світі. Чи ви погоджуєтеся з такою тезою вашого колеги?

— Я б волів уникати слова "унікальний". Вважаю, що в історії різних країн та народів є подібності, а є й відмінності. Проте так, Україна нині є саме такою територією, де події, що там розгортатимуться, матимуть вагоме значення як для Європи, так і для долі світу. Наприкінці 80-их років XX ст. доля світу залежала від подій у Польщі. Утім різниця в тому, що Польща змогла зробити свій цивілізаційний стрибок у часи миру, упіймавши попутні вітри демократії, тоді як Україні випало робити перехід у набагато складніших умовах. 

Це не вперше Україна є в епіцентрі подій. Просто раніше розмови про це нагадували мегаломанські вигадки націоналістичних істориків. Українське питання виникло в часи Першої світової війни. Подібно до польського питання в XIX столітті, воно мало вирішальне значення для балансу сил на Старому континенті та устрою самих наддержав, а також відігравало важливу роль під час обох світових воєн. Ніхто тоді не звертав на це належної уваги через відсутність суб’єктності України. Цього разу в України ця суб’єктність є, а її народ не перебуває в міжнародній ізоляції або на боці сил, які знаходяться за крок від програшу у війні. Щодо помітності України, то вона нагадує мені дитячу гру в хованки. Її видно в часи криз, коли у світі відбуваються тектонічні зрушення. Натомість вона є непомітною в перерві між ними. 

Нагадаю, що 40 років тому вийшла стаття Мілана Кундери про викрадений Захід, у якій автор підкреслював що на наших очах остаточно зникає багатомільйонна українська нація. Він писав це не зі злості, а, напевно, із сумом для того, щоб підкреслити, що подібна доля може спіткати чехів і поляків. Через неповні вісім років СРСР розпався, а велику роль в його колапсі відіграли саме українці.

— Чи не вважаєте ви, що війна в Україні змусила задуматися про постгероїчний  та постнаціональний світогляд, у якому панувала брехтівська максима "нещасна та країна, яка потребує героїв", адже, як бачимо, громадянський та етнічний націоналізми мобілізує не лише на завоювання, але й на опір?

— Друга світова війна надала багатьом важливим раніше для людей поняттям негативної конотації. Одним із таких понять є “Батьківщина” — "Vaterland". Цією концепцією в різний спосіб зловживали Гітлер та інші диктатори, тому вона й почала вважатися токсичною й такою, від якої потрбно відмовитися. У західному світі це слово досі часто вживається з негативним відтінком. Натомість у Східній Європі ставлення до цього поняття є кращим з огляду на те, що центрально- та східноєвропейські народи досі живуть з думкою про загрозу. Те ж у випадку із загроженою Україною, де вибір героїчної історії через це є неминучим. 

Я полюбляю ілюструвати цю різницю між Сходом і Заходом через свій діалог з одним шведським політологом. Коли я запитав у нього, хто є національним героєм його країни, після короткої паузи він відповів: "Можливо, ABBA". Жодна історична спільнота не може існувати без міфів, які стали загальноприйнятим уявленням про спільне минуле. Вони є клеєм суспільства, чимось подібним до релігійних вірувань у минулому. Натомість допоки Україна лише на шляху до успіху, поки вона в небезпеці, ситуація докорінно не зміниться. З іншого боку, у цьому й полягає роль України. Своїм громадянським націоналізмом українці повертають світові розуміння цінностей, за які варто боротися бодай для того, щоб життя мало сенс.

— Втім, у німецькій мові, окрім Vaterland, є й поняття Heimat, яке означає більш емоційний зв'язок з рідними місцями. Це щось подібне до розрізнення в українській мові батьківщини з великої та малої літер.

— Так, це правда. Мені самому до вподоби цей красивий ліберальний зворот, проте проблема в тім, що малі батьківщини не можуть захищатися. Ці спільноти безсилі перед глобальними викликами, на кшталт глобального потепління, фінансової кризи чи війни. 

— Думаю, ви погодитеся, що просити історика дати прогноз на майбутнє є справою невдячною. Проте сформулюю питання в більш пристойний спосіб. Як вважаєте, як про події в Україні писатимуть у підручниках з історії? Та чи знаходите ви аналогії поміж подіями довгого XX століття та можливими розвилками, перед якими стоїть світ та українська держава?

— Історики уникають опису процесів, які ще не завершилися. Вирішальним буде те, де саме зупиниться ця війна та яким буде її підсумок. Проте я впевнений, що про Україну обов’язково писатимуть як про одну з ключових територій, де визначався порядок денний розвитку світу на покоління вперед. На думку спадають дві ризиковані паралелі. Україна нині як Свята Земля, як така собі Палестина Європи, де на обмеженій географічно території точаться запеклі конфлікти. Попри нібито регіональне значення, вони часто мають значення для всього світу. 

Як і у випадку безпрецедентного історичного експерименту зі створенням держави Ізраїль, від успішної відсічі України залежатиме доля ще одного історичного експерименту. Йдеться про найбільший у світі простір без воєн — Європейський Союз. Віками Європа була одним з найбільш конфліктних континентів.

Попри всі мінуси та скепсис до Брюсселя, саме завдяки ЄС з'явився такий великий простір взаємодії, спільного росту стандартів, удалих реформ, солідарності та взаємодопомоги

Україні потрібно полишити зону небезпеки, яку віками створює Росія. Проте європейці також не мають бути пасивними. Від того, чи зможуть вони відстояти власний цивілізаційний вибір, залежатиме те, чи будуть вони надалі взірцем для світу, чи зруйнують модус безконфліктного співіснування. 

Друга паралель опирається на моє відчуття, що ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця тільки в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи (тоді про війну в Україні писатимуть як про прелюдію Третьої світової війни), так і віддалятися від неї.

<frame>Ярослав Грицак (нар. 1960) — історик, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка у Львові. Викладав, зокрема, у Центральноєвропейському університеті в Будапешті (1996-2009), Гарвардському університеті (2000, 2001) та Колумбійському університеті (1994, 2004). Автор численних публікацій з історії та сучасної ідентичності Центральної та Східної Європи. Книга Ярослава Грицака "Подолати минуле" (пол. "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości") у перекладі Катажини Котинської та Йоанни Маєвської-Грабовської вийшла друком у краківському видавництві MCK<frame>

Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)

20
хв

Ярослав Грицак: «Ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи, так і віддалятись від неї»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Весняне очищення: як у різних культурах світу навесні позбуваються зайвого

Ексклюзив
20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ексклюзив
20
хв

Життя в стилі жорстокість

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress