«15 годин під землею, завалений тілами побратимів, я молився і проклинав Бога», — бойовий медик Ростислав Осипенко

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

‍Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

‍Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

‍— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

‍— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

‍— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

‍— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

‍— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

‍— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

‍— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

‍— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

‍— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

‍— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

‍— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

‍— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю. ‍

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину‍

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

— Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні