Юлія Паєвська (позивний «Тайра») демонструє надзвичайну моральну та фізичну мужність, є втіленням справжнього духу України. Надавала медичну допомогу учасникам Революції Гідності в Україн. Як керівник волонтерського загону парамедиків «Ангели Тайри» проводила тактичну медичну підготовку на передовій з 2014 по 2018 рік. 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя потрапила в російський полон і була звільнена 17 червня 2022 року. Українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер, командир підрозділу «Янголи Тайри» та евакуаційного відділення 61-го військового мобільного госпіталю Юлія Паєвська в інтерв’ю Sestry розповіла про життя після полону, любов до спорту та ставлення до росіян.
Оксана Щирба: Що найскладніше в роботі парамедика на війні?
Юлія Паєвська: У мене немає медичної освіти. Мене навчила війна. Це правда. Найважливіше та найскладніше це зрозуміти, що відбувається, тобто де поранення, яке поранення, яка важкість, що треба зробити, що ми маємо для того, аби допомогти пораненому. Ось це найважливіше. Ну, час і ще раз час.
ОЩ: Ви — дуже смілива жінка. Вам це говорили вже неодноразово. Але все ж таки страх менш притаманний всім людям. Що найстрашніше під час полону?
ЮП: Те, що не можеш контролювати ситуацію, те, що залежиш від людей. Хоча я взагалі не впевнена, що росіян можна назвати людьми на сто відсотків. В їхніх головах взагалі незрозуміло що відбувається.
ОЩ: Які трансформації відбувалися протягом трьох місяців полону? Тому що ви це все аналізували.
ЮП: Ми ще в процесі аналізу. Це дуже цікаво. Я дуже багато зараз читаю і намагаюсь зробити якісний аналіз. Про в’язнів я поки що промовчу. Про катів можу сказати, що вони практично не мінялись. Тобто у них є задана форма дій — і вони притримуються її постійно.
ОЩ: При цьому, незважаючи на жорстоке ставлення росіян до вас і до інших полонених, вже немає абсолютно ніякої ненависті до них. Як це можливо?
ЮП: Я думаю, що це все-таки такий різновид ненависті. Насправді я не можу сказати, що я до них ставлюсь як до нормальних людей. Радше як до дуже важких психічно хворих. Ти не можеш на них ображатися просто з професійної точки зору. Або це лікується, або пацієнт потребує ізоляції, або ж якогось лікування.
ОЩ: Як думаєте, звідки в них стільки жорстокості та ненависті до українців?
ЮП: Я абсолютно впевнена, що це наслідок роботи пропагандистської машини РФ, на яку витрачаються страшенні гроші. Може, навіть більше, ніж на бойові дії, бо вони вважають, що перемога досягається в першу чергу в голові та серці. І тут я з ними згодна.
ОЩ: Як взагалі людині, яка має свої страхи, яка хоче жити, витримати всі тортури й знущання під час полону?
ЮП: Про інших людей я не хочу говорити. Що стосується мене, то я не знаю, як я все це витримала. Насправді я перебувала на межі. Повна ізоляція… Це було дуже важко. Я навіть не можу сказати, що гірше: фізичні чи психологічні тортури. І те, й інше — поза межами добра та зла.
ОЩ: У полоні була повна ізоляція від зовнішнього світу. Кати постійно брехали, що України не існує, що українська армія вже відступила до Франківська, що Зеленський втік, що Київ захоплено... Хтось в це взагалі вірив?
ЮП: Я не вірила жодному їхньому слову. До того ж було чутно звуки боїв. Я розуміла напрямок, як сонце рухається. Я могла визначити, де схід, де захід. Також було очевидно, що вони брешуть, адже казали, що всю армію вже добивають під Івано-Франківськом. Очевидно, що це неправда.
ОЩ: Ви були звільнені 17 червня 2022 року. Коли дізнались про це? Як це відбувалося?
ЮП: Довідалася прямо в день, коли мене забрали і вивезли з місця утримання. Так, щось мені казали. Десь приблизно за місяць я чула про звільнення, але я не повірила одразу, тому що я взагалі росіянам не вірю.
ОЩ: Ви взагалі сподівались на те, що вас звільнять?
ЮП: Надія в цьому питанні — не надія. Я чомусь глибоко в душі була впевнена, що я ще пройдуся вулицями Києва та обійму всіх, кого так люблю. Всіх, на жаль, не вдалося, бо багато загинуло і багато ще перебувають в полоні. Знаєте, це не віра, це щось інше…
ОЩ: Чи змінив полон ваші життєві цінності? Що зараз найважливіше?
ЮП: Я фактично не змінилась, тобто мої основні цінності не зазнали змін. А мої цінності — насамперед залишатися людиною, тримати слово, не зраджувати собі, не зраджувати своїм обіцянкам та клятвам. А ще стояти до кінця та йти до кінця.
ОЩ: Як треба поводитися під час полону?
ЮП: Існують різні інструкції для цивільних та військовослужбовців. Якщо вас питатимуть про те, чого не хочете говорити, не потрібно нічого вигадувати. Адже потім можете щось забути і таки сказати, вас спіймають на брехні і будуть або катувати, або довго з'ясовувати, коли ти збрехав — тоді чи тепер. Тому уникайте тем, які можуть вам зашкодити.
ОЩ: Російські тортури й полон дуже позначилися на вашому здоров’ї. Утім, ви продовжуєте займатися спортом. Ви — одне з головних облич Ігор нескорених-2023. Ви мали дебютувати на цих змаганнях ще у 2022 році, але за місяць до старту турніру потрапили до російського полону та не змогли приєднатися до команди в Гаазі. Вас звільнили в червні того року, і в 2023-му ви стали частиною команди на Іграх нескорених. Що вас мотивує?
ЮП: Я займаюся спортом з шести років. Для мене це не стільки частина життя, я не знаю, як дихати без цього. Якщо моє тіло може щось робити, воно буде це робити. Під час запливу, в якому я брала участь та отримала срібло, стан хребта був жахливий, ноги вже практично не працювали. Не через біль, а просто не хотіли працювати. Але я однаково попливла. І робила те, що могла. Могла гребти руками — гребла. Мені пощастило в цьому плані, бо через тиждень після змагань мені зробили операцію у Німеччині. І вона пройшла вдало. Скоро буде вже три місяці, як я змушена зберігати обмеження в русі. Незабаром я знову почну тренування.
ОЩ: Ви стали лауреаткою премії «Відважні жінки», яку 8 березня 2023 року отримали в Білому домі з рук Держсекретаря США Ентоні Блінкена та першої леді США Джилл Байден. В одному з інтерв'ю ви сказали, що не доставляє вам особливої радості, бо загинуло дуже багато ваших знайомих…
ЮП: Якраз тоді загинув Да Вінчі (український воїн, командир спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» Дмитро Коцюбайло загинув 7 березня 2023 року. — Авт.). Мені болить кожна смерть на фронті. Премію я не приміряла на себе. Я думала, що це просто визнання внеску всіх українських жінок, всього жіноцтва України в цю війну. І взагалі я не дуже люблю, коли поділяють людей на жінок і чоловіків. Тому що смерть не питає, хто ти, скільки тобі років, що ти зробив. Для мене всі люди однакові.
ОЩ: У вересні 2022 року ви дали свідчення Гельсінській комісії США про воєнні злочини армії РФ. Як за кордоном реагують на те, що ви розповідаєте? Чи не відчуваєте ви, що Європа втомилася?
ЮП: Особисто я не спостерігаю втоми. Я спостерігаю якісну трансформацію сприйняття війни в Україні і загалом того, що відбувається в світі. Тому що все змінюється. І, звичайно, ані ми всередині України, ані ті, хто спостерігає або бере активну участь і підтримує Україну, не можуть сприймати світ як сталий. Життя рухається в просторі і часі. Усе зазнає змін. Я не бачу якісних змін на гірше. Я бачу, що в Європі, наприклад, підтримка зростає. В Австралії журналісти мене питали: «Україна зникає з перших шпальт газет. Як ви до цього ставитесь?» Ви ж журналісти! Хто ставить на перші шпальти новину? І таке буває. А щодо втоми… Це не втома, це переоцінка. І всередині суспільства в Україні я теж споглядаю цю ситуацію, коли люди вже зрозуміли, що перемога не станеться за два-три тижні. Вони розуміють, що війна може тривати дуже довго, а може й ні. Ми мусимо зібратись, відкинути російську пропаганду і просто робити свою справу, тому що вона є справедлива.
ОЩ: Як ми можемо боротися з російською пропагандою?
ЮП: Потрібне критичне мислення того, що відбувається і що ви чуєте. Будь-яка інформація, яка до вас доходить, мусить бути проаналізована. Потрібно зважити всі ризики. Якщо ви самі не можете до чогось додуматися, запитайте у того, хто може це зробити.
ОЩ: Що ви вкладаєте у слово «перемога»?
ЮП: Для мене це дуже болюча тема. Це звільнення всіх в'язнів — як військових, так і цивільних. Це настання справедливості. Кордони — це справедливо. І, звісно, покарання злочинців.
ОЩ: Чим ви займаєтеся сьогодні?
ЮП: Найбільше часу я витрачаю на адвокатів перемоги України, на інформування світового суспільства про те, що тут відбувається, на деяку волонтерську координацію. Я допомагаю пораненим — постійно перебуваю в госпіталях, їжджу до поранених хлопців. Підтримую всіх, до кого можу дотягнутися. І це навіть не про гроші, а про моральну підтримку. Також я є послом доброї волі. Іноді мені вдається скоординувати людей у питаннях допомоги фронту. І я цьому дуже радію.
ОЩ: Коли вами захоплюються, пишуть про вас, називають героїнею, що це для вас?
ЮП: Я ніяк це не сприймаю. Яка я там героїня насправді? Є люди, які зробили більше ніж я. Спершу мене це дуже дратувало. Зараз я трошки спокійніше до цього ставлюся. Я не сприймаю це як героїзм. Радше як долю. Я не обирала цей шлях. Я ніколи не хотіла бути героєм або відомою людиною. Я просто виконувала свою роботу.
ОЩ: Чи шкодуєте ви про щось у своєму житті?
ЮП: Єдине, про що я шкодую, що була недостатньо тепла з тими, хто загинув. Кілька моїх друзів загинули, останні розмови з ними були недостатньо теплими. Про це дуже шкодую. Перш ніж когось образити, просто подумайте, що це може бути ваша остання розмова.
ОЩ: Як виглядає ваш ідеальний відпочинок, щоб відновити свої сили?
ЮП: Я мрію просто виспатися. Я досі маю проблеми зі сном. Після полону та контузії маю посттравматичний стресовий розлад, але він дуже домашній, спокійний, контрольований. Звісно, я маю проблеми, як і більшість тих, хто причетний до бойових дій, до фронту або взагалі до війни. При цьому не обов’язково перебувати прямо в окопах. Я знаю людей, які отримали ПТСР, сидячи в Києві під обстрілами. Все залежить від того, до чого ти готовий в цьому житті. Я мрію просто виспатися, просто виспатися.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!