Коли немає куди повертатися. Як пережити втрату дому?

Травматичний досвід мають ті, хто пережив або був свідком події, що інтенсивно налякала, загрожувала життю чи здоров’ю. За словами психолога програми Mental Support for Media Антона Покалюхіна, кількість українців, які мають травматичний досвід через війну, зростає щодня. Бо так чи інакше всі ми відчуваємо потенційну загрозу, яка висить над нами і нікуди не зникає. 

Чому травматичний досвід особливий? 

Якщо відбувається якась подія, наш мозок опрацьовує цю інформацію, після чого вона потрапляє на зберігання в так звану мережу пам’яті. Коли людина згадує про якусь подію, спогади надають нам інформацію з різних аспектів — час, місце, контекст, люди, відчуття тощо.  

Що ж відбувається, коли людина має травматичний досвід? Опрацювання інформації не відбувається. Бо травматична подія — це щось дуже страшне, аномальне, екстремальне. Те, чого не може відбутися. Тому мозок не здатний цю інформацію одразу опрацювати й переміщує її в «гарячу пам’ять». 

«Це така бульбашка, де мозок тимчасово зберігає болючу «гарячу» інформацію, щоб вона трохи «охолола» та її можна було перетворити на звичайну згадку», — пояснює Антон Покалюхін. 

Гаряча пам’ять відрізняється від звичайної тим, що спогади в ній яскравіші, більш емоційні, можуть вміщувати інформацію про фізичні відчуття, звуки, запахи тощо. Чому це призводить до проблем і негативних наслідків? Бо якщо якась подія знаходиться в гарячій пам’яті, то в людини немає відчуття, що це минуло. 

Незважаючи на те, що все вже закінчилося, людина живе з відчуттям, що ця подія продовжується і от-от настане знову. Те, що відбулося, ніби заморожене в часі. Це нагадує фільм «День бабака», коли людина не хоче, але знову й знову проживає одну й ту саму ситуацію

Коли спогади охолонуть, мозок запускає процес їхнього опрацювання. Більшість людей може відновитися й стабілізуватися протягом місяця сама. Їй не потрібні спеціальні ліки чи допомога спеціалістів.

Втім щонайменше 25% людей не можуть самостійно впоратися з наслідками травматичного досвіду. І посттравматичний період у них може тривати місяцями й навіть роками

Якими можуть бути наслідки неопрацьованих спогадів? 

Це можуть бути повторні переживання травматичних подій. Спогади з’являються мимоволі (без бажання людини) або внаслідок тригерів: флешбеки, фізичні (тілесні) відчуття, звук або запах, які нагадали про якусь ситуацію, сновидіння тощо. 

Флешбеки — окремий прояв травматичних розладів. Це стан, коли людина раптово занурюється в травматичну ситуацію, що минула, й поводиться так, ніби перебуває там. Чує ті самі звуки, відчуває ті самі запахи, тілесні відчуття. Її ніби взяли з теперішнього моменту й фізично перенесли в травматичну подію, й вона заново це переживає. Зрозуміти, що це флешбек, можна за зовнішніми проявами. Людина починає дивно поводитися. Наприклад, їй нічого не загрожує, а вона ховається.

Інколи флешбеки можуть бути неявні. Це коли людина нічого не робить, але видно, що вона занурилася в себе, не реагує на оточення, перебуває не тут і не зараз.

Також ознакою неопрацьованих спогадів є гіперзбудження. Це постійна настороженість, напруження, людина живе в стані очікування, що щось страшне відбудеться знову й не може розслабитися навіть у тій ситуації, коли точно знає, що знаходиться у безпеці. 

Люди з неопрацьованими спогадами мають таку неадаптивну навичку подолання стресу, як уникнення — людей, місць, речей або дій, які здаються дискомфортними

Оскільки люди хочуть уберегти себе від страшних спогадів, вони уникають усього, що може їм нагадувати про травматичний досвід. І це суттєво погіршує рівень їхнього життя. Наприклад, уникаючи людних місць, не ходять до супермаркетів, в кіно або на концерти. Або щоб уникнути негативних відчуттів, коли в голові знову й знову безконтрольно з’являються спогади, людина може почати вживати алкоголь або навіть наркотичні речовини, щоб максимально захиститися від стресу, уникнути повторення. 

Також проявами неопрацьованих спогадів є негативні думки (про себе, про світ, про інших людей) та важкі емоції (вина, сором, недовіра, пригніченість).

«А ще неконтрольована агресія, коли на будь-яке зауваження людина може вибухати. Або нав’язливі думки: «Чому зі мною це відбувається, а з іншими — ні? Чому вони так не переживають? Отже, зі мною щось не так, я ненормальна? Але ці думки — також захисний механізм», — впевнений Антон Покалюхін. 

Тобто є різні наслідки неопрацьованих спогадів. Вони проявляються і в когнітивній сфері (думки), і в емоційній, і в поведінковій (дії). Ось чому багатьом людям важко впоратися з наслідками травми самостійно. 

«Навіть якщо це не розлад, а окремі симптоми, вони все одно неприємні. Уявіть собі, людина переживає ці важкі емоції, і тут хтось розповідає якийсь недоречний жарт, ставить наївні питання або в інший спосіб тригерить її травматичні спогади. З цим справді важко жити», — зазначає психолог.

Як спілкуватися з людьми, щоб не тригерити їхній травматичний досвід? 

Якщо ми точно не знаємо, чи є в нашому оточенні люди, які пережили травматичний досвід, можна застосувати інструмент, який психологи називають травмачутлива комунікація. Це розуміння того, що наші слова під час спілкування з людьми, які мають психологічну травму, можуть завдати їм шкоди. Що те, що ми говоримо, може ранити, завдати емоційного болю іншим. 

Бо всі люди реагують по-різному на одну й ту саму ситуацію. Когось новина про обстріли на сусідній вулиці може вибити з колії на тиждень, а хтось через 15 хвилин знову повернеться до роботи. Це індивідуальні відмінності. Хтось стає балакучим, а хтось замикається й мовчить. У кожного свій ресурс, різні навички впоратися зі стресом.    

Люди з травматичним досвідом болісно реагують на слова й дії інших людей, якщо не відчувають, що це спілкування є для них безпечним та комфортним. Наприклад, якщо вони про щось запитують чи щось розповідають, а інші люди їх у цей час не слухають, відволікаючись на щось інше. Неприємно спілкуватися з тими, чий погляд десь блукає, немає контакту очей. Це один зі способів знецінення співрозмовника. 

Варто уникати припущень та не поспішати робити судження. Людям важливо, щоб їх вислухали до кінця, навіть якщо вони розповідають вам те, про що ви знаєте. Особливість роботи нашого мозку в тому, що йому властиво все категоризувати й судити: хтось має бути винен, хтось зробив правильно, а хтось — ні. 

«Якщо,приміром, у вас з’явилося судження, що людина неправильно вчинила й сама винна в трагедії, і вам хочеться запитати: «Чому ж ви раніше не виїхали з міста, яке було близько до лінії фронту? Якби ви це зробили, ваші родичі не загинули б!» — не робіть цього. Люди різні й приймають свої рішення зі своєї позиції, а не з вашої. І ми не знаємо, як би ви вчинили на місці цієї людини, маючи її життєвий досвід та психіку. Найгірше, що можна зробити в цій ситуації, — засуджувати. Це лише нашкодить людині, яка має травматичний досвід», — впевнений психолог.  

Якщо ви точно знаєте, що людина має психологічну травму, не можна автоматично вважати її безпорадною, такою, яка не здатна щось якісно зробити. 

«Неможна, наприклад, не давати можливості такій людині працювати в важкому проєкті, якщо вона сама про це не просить, якщо справляється із завданням. Важливо допомагати відновлювати працездатність», — радить Покалюхін.  

Якщо ми точно знаємо, що в людини, яка поруч, був травматичний досвід, то під час спілкування можемо застосовувати одну з моделей допомоги при стресі — моніторити, чи не дестабілізувався її емоційний стан. Якщо це сталося (наприклад, людина розплакалася, почала метушитися), треба вміти допомогти людині стабілізуватися: запропонувати серветку, принести води, зателефонувати родичам, можливо, обійняти (якщо вона не проти). Треба знати, куди скерувати людину за психологічною допомогою, якщо це необхідно. Є безкоштовні гарячі лінії, різні психологічні ініціативи. Така допомога має сенс, бо розгубленій людині не треба самій шукати цю інформацію. 

«Будьте поруч — це саме по собі заспокоює. Можна навіть нічого не говорити в цей час, якщо не знаєте, що сказати. Це найпростіше й водночас найефективніше, що можна зробити, щоб допомогти».

Спокоєм можна емоційно заразити когось так само, як і страхом

Якщо будете випромінювати відчуття, що зараз поруч з вами спокійно, безпечно, це може допомогти. Також можна запитати про те, що цій людині зазвичай допомагає заспокоїтися. Важливо показати, що людина не самотня.

Як спілкуватися з людьми, які мають гострий стрес (травматична подія відбулась нещодавно)? 

Психолог Антон Покалюхін впевнений, що насамперед треба дбати про власну безпеку: «Якщо ви відчуваєте, що не маєте ресурсу допомагати іншим, — краще цього не робіть».

Спочатку лікується тіло, потім надається психологічна допомога. Якщо людина фізично ціла, а емоційно нестабільна, ніби в ступорі, це може бути стан шоку. В цей час людина не здатна спілкуватися, а інколи й діяти. Або стає гіперактивною, щось викрикує, безупинно плаче.  

У цих ситуаціях потрібно встановити контакт із людиною, яка пережила травматичну подію, й підтвердити, що ви поруч, щоб допомогти. Якщо людина хоче щось розповісти — вислухайте її. Далі треба активізувати її до дій. Наприклад, запитати, чи хоче вона випити води, комусь зателефонувати або принести документи з іншої кімнати. 

Якихось хитрих і складних інструментів чи технік, щоб під час спілкування не завдати болю людині, немає. Все просто: треба лише бути поруч, підкреслити безпеку (сказати: «Ми в безпечному місці, вже все добре»), нормалізувати реакцію (сказати: «Це нормально, що ти так реагуєш») і перевести в практичний план (дати якесь легке завдання — збери документи до папки, принеси телефон). Робити разом рутинні справи, допомогти приготувати їжу.  

Натомість те, чого не треба робити, — вимагати від людини опанувати себе, знецінювати її досвід, дорікати через сильний прояв емоцій, говорити, що ви її розумієте, що їй пощастило вижити, що час лікує. І що «все буде добре». 

На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.

«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»

— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?

— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.

Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.

Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.

— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?

— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.

«Підвішений стан організм не може терпіти довго»

— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...

— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.

А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.

Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим

Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.

Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.

Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.

— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?

— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.

У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.

Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.

Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.

Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас

(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.

— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?

— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.

Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.

Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.

— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?

— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.

Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.

— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?

— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.

«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»

— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?

— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.

— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?

— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.

Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.

Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших

— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?

— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.

Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.

Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.

— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?

— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.

— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?

— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає

Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.

Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.

— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?

— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.

—Так, як це роблять скандинави?

— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.