Блоги

Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.

В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.

Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі

Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.

Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал

Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці. 

Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти. 

Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США

За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.

Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс. 

Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.

Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.

Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.

Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику

Американська газета WSJ пише,  що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові. 

Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.

У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю

Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.

Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.

Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.

Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Невже це можна назвати репетицією підготовки до виборів? Звісно, дивно думати нині мирними категоріями, коли немає навіть приблизного натяку на припинення вогню, а новий рік почався з того, що шахеди зруйнували цивільні будинки за 300 метрів від Офісу президента. Ба, більше — Путін і не думає зупинятись, хто б його не просив, бо війна — частина і опора його режиму. А ще — гарантія його фізичного існування, бо не буде війни — Росії доведеться стикнутись із власними демонами. 

Утім нинішні часи для українців — добрий момент подивитись на себе критично

І дати собі відповідь, чи справді добре, коли у політику приходить критична маса людей, яка до цього не мала жодного досвіду? Чи можуть нові обличчя зі сфери розваги стати справді добрими управлінцями часів гострої фази війни. І врешті — якого майбутнього ми хочемо і які ресурси нам на це потрібні. 

Київський міжнародний інститут соціології підсумував 2024 рік великим дослідженням про настрої українців щодо майбутнього. 

— Перше, є стала тенденція до зниження частки тих, хто оптимістично дивиться в майбутнє України. Якщо наприкінці 2022 року 88% вважали, що Україна через 10 років буде процвітаючою країною в ЄС, то до грудня 2023 року їхня частка скоротилася до 73%, а до грудня 2024 року — до 57%. Водночас з 5% до 28% зросла частка тих, хто вважає, що Україна матиме зруйновану економіку, — починають з поганої новини дослідники. 

— По-друге, коли ми аналізуємо результати, ми маємо також фокусуватися, крім динаміки, і на фактичних поточних показниках. Ми бачимо, що наразі, попри непростий рік та його складне завершення, більшість українців (57%) у цілому схиляються до оптимістичного погляду на майбутнє країни, — дають тут же солодку пилюлю соціологи. 

Тут же постає питання, а кого українці бачать новими лідерами? Хто вестиме нас у це оптимістичне майбутнє після війни? 

Торік наприкінці листопада центр «Соціальний моніторинг» оприлюднив тенденції настроїв у суспільстві. Пікантна деталь — вони досить наближені до інших непублічних соціологій, які замовляє Банкова. І що пікантно — тримаються десь рік. 

Дослідження каже, що українці більше довіряють колишньому головнокомандувачу Збройних сил України, а нині послу України у Великій Британії Валерію Залужному, а також начальнику Головного управління розвідки Міноборони Кирилу Буданову, аніж президенту України Володимиру Зеленському. Так, Залужний та Буданов є єдиними із публічних осіб, в кого рейтинг довіри переважає за недовіру. Цікавість населення до цих прізвищ зрозуміла — обоє  є кадровими військовими з безпосереднім бойовим досвідом. Третім у цьому рейтингу став президент Володимир Зеленський — він має 44% довіри супроти 52% недовіри. Тут вдається взнаки деяка втома він чинного президента і те, що світовий тренд на здолання популізму і повернення до класичної політики з серйозним лідером — який пішов від виборів у США — докочується і до нашого кутка Східної Європи. 

Вибори 2019 року у Україні — були тріумфом попереднього тренду, коли люди шукали приємні харизматичні обличчя в сфері розваг. А ще — щиро вірили у прості рішення від простих людей. 

Викликів у новій українській реальності стає все більше — власне, на кожну нову фігуру, яка вигулькуватиме в політичному полі, типовий український виборець буде дивитись крізь серпанок розчарування

Попри стрес та знесилення, дослідження «Соціального моніторингу» показує великий запит (32%) на розбудову якісної армії і тривожність, що нинішня урядова команда з цим не справляється. Ба більше, коли багато українців гостро негативно сприйняли сумну новину перед Різдвом про тисячі неякісних мін, які буцімто солдати «неправильно зберігали» на фронті. Це було сприйнято як плювок в лице тим, хто з усіх сил тримає фронт на Донбасі. 

Утім є очевидний тренд. На 33-му році незалежності українці зрозуміли, що треба розбудовувати свою армію. Якщо не хочеш аби тебе убила чи зґвалтувала чужа

Настрій цей стабільний, попри демонізацію ТЦК і купу проблем, які на голови ЗСУ обвалюють політики. Тому, щойно стане можливим повноцінне політичне життя, політичні перспективи отримають ті сили і ті персоналії, які зможуть задовольнити головне — запит на безпеку. 

Прикметно, що у багатьох дослідженнях одразу з'явились такі особи як серйозні волонтери, ветерани та професійні політики — Сергій Стерненко, Андрій Білецький, Тарас Чмут, Олена Зеркаль, Богдан Кротевич та Дмитро Кулеба. 

Ці прізвища варті уваги. Адже ми їх з високою долею вірогідності побачимо в партійних списках та серед кандидатів.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Запитала у себе, які у мене підсумки цього довбаного 2024 року. 

— Не зовсім йобнулась І це добре!

У 2022 році, наприклад я констатувала в собі настрій — я не йобнусь ніколи, я сильна і потужна жінка.  В 2023 році — я не йобнулась. В 2024 оце от — я не зовсім йобнулась. От і добренько. Це огого яка особиста перемога, зважаючи на умови життя в Україні. Моє «Не зовсім йобнулась» — означає те, що я все ще виходжу з дому, можу спокійно і аргументовано доводити свою думку (хвала психотерапевту і антидепресантам), я нікого не прибила у відповідь на агресію.

Ну і врешті, я це пишу не з ліжка у відділенні психіатрії, капаючи слиною на клавіатурі, а всього лише із зручного дивану за двома стінами, бо знову тривога волає, що загроза балістики

У 2024-му році в мене були поїздки за кордон і досвід спілкування з українцями, які вже кілька десятиліть живуть в європейських країнах, та й із самими іноземцями говорила, наскільки в мене вистачило емоційної суміші англійської і німецької. І отам я вперше побачила, що вже не варто про себе так самовпевнено говорити «Я не йобнулась», бо таки йобнулась… добре, що не зовсім, поки що.

От розповідаю я одну німцю, як живу в Києві, розказую особисту СМІШНУ історію, що якось влітку іду з кавою по вулиці на важливу зустріч. Раніше оголосили тривогу, але хто там вже звертає уваги на ті тривоги, зустріч ніхто не відміняє, треба працювати, бо ну а як інакше дітей прогодуєш, країні допоможеш, війську задонатиш. Якщо зважати на всі тривоги, то все стане і нічорта не заробиш і не зробиш. Тому от тривога… я йду, в руці моя улюблена кава з апельсиновим соком (тут німця чогось пересмикнуло), і раааптом як бабахне у мене над головою, у мене з рук випадає той паперовий стаканчик, кава розливається і я вголос «факін русня. Факін шіт. Моя кава!!!». А я на півдорозі від офісу до місця зустрічі… І кудись бігти це вже «нашо?». І тому я вирішую, що маю піти і взяти іще одну свою гірку і чорну каву.

Приходжу до вуличної кавʼярні, а там черга і всі з тими ж словами – «факін русня, аж каву випустила, зробіть мені іще, будь ласка». Десь далі в небі збивають чи то ракети, чи то шахеди

Ну скажіть же, кумедна історія про мої діряві руки.

І тут я помічаю, що пан німець стоїть в позиції «як що що я зможу швидко від неї утекти», поблажливо якось киває головою…. Я так робила коли спілкувалася з людиною із шизофренією, коли вона розказувала, що в підвалі садочку виводять рептилоїдів і годують їх манною кашею з грудочками.

Цікавий досвід. Більше про мене, аніж про того бідолагу німця, який тепер точно думатиме, що українці всі їбануті.

Раніше у нас із подругами був такий жарт. Забронювати собі палату в психіатричній клініці, добре її облаштувати, так, щоб коли вже край і гаєчки, можна було нам разом туди заїхати і лікуватися. Зараз це вже нічорта не жарт. Цілком собі план. Всі вже розуміють, що поправляти дах чи лікувати зозульку, чи як там люди іще звуть ментальне здоровʼя, доведеться усім. Принаймні тим, хто поки що не дуже йобнувся.

Якщо відсторонитися хоч трішки від нашого досвіду і вже звичних новин сьогодення, то і справді починаєш розуміти, що наша норма, те що ми називаємо «та все нормально», ще 10 років тому у нас була б ознакою тотального божевілля. Але ми не просто зараз живемо, ми виживаємо. І вижити нам дозволяє власне оця шалена пластичність психіки. Наша здатність сваритися, здригатися, матюкатися і купувати улюблену каву.

Наша здатність працювати і посеред цього всього будувати свої острівки нової нормальності, і до дупи те, що в усьому іншому світі наші острівки нормальності вважалися б осередками божевілля. Ми просто хочемо вижити

Що ж я запланую собі на наступний рік?

Як завжди… ВИЖИТИ і допомогти вижити якомога більшій кількості людей, до яких дотягнуся руками, розумом чи серцем. Цей план іноді здається нездійсненим, але на те і свята, щоб загадувати фантастичні бажання. Іноді вони навіть збуваються.

Не йобнутися остаточно. Принаймні так, щоб фахівці, змогли іще все полагодити і полікувати. Принаймні так, щоб я або близькі вловили оцю точку, коли вже все і пора здаватися.

Цікаво було б у наступному році поїхати знову за кордон і іноземцям розказувати веселі іронічні історії про свою буденність. Просто цікаво на якому моменті вони почнуть викликати швидку або тікати

А головне, хочеться щоб росіяни врешті відʼїбалися від нас, полізли в свої болота вирішувати свої проблеми, будувати там туалети біля багатоповерхівок, врешті проводити газ та електроенергію у свої села, вирішувати свої внутрішні проблеми, а не вбивати людей, стирати в попіл міста, кошмарити увесь світ ракетами і не брязкати на всі боки зброєю. А ще краще, хай би вже розвалилися на різні країни, які врешті дбатимуть про своїх громадян, може навіть каналізацію їм проведуть. А в тім… мені якось похрін що в них там буде, хай хоч бобрів там у себе в болотах грають, головне щоб від нас відʼїбалися, забралися з нашої землі і справедливо відплатили за кожен злочин на нашій землі, проти наших людей.

У період новорічних свят у ці воєнні роки я часто згадую останню зиму в радянському Києві перед Незалежністю. Мені було сім років. Мама щойно розлучилася з татом, і він поїхав з театром на гастролі у Польщу і не повернувся, а ми переїхали у маленьку квартиру, яку нам з мамою купила бабуся.

У нас не було ковдри, і ми вкривалися маминим пальто і пуховою хусткою маминої мами. Зарплату мамі тоді видавали купонами, які щомиті могли знецінитися

Вечорами, поки мама була на роботі, я вдома робила уроки, грала на скрипці, а потім читала книжки з бібліотеки, дивилася з шостого поверху, як падає на дерева і дахи сніг за вікном, і чекала, коли по телевізору, на якому було усього лише три канали — Останкіно (російський телеканал), УТ-1 і УТ-2 — між безкінечними виступами депутатів, радянськими телефільмами і офіціозними концертами зрештою розпочнеться хоч щось дитяче.

Пізно ввечері, коли мама після вистави з отриманими купонами поверталася з театру, де працювала художницею зі світла, в магазинах вже нічого не було — все розбирали раніше. Їй вдавалося купити на купони лише сірники, з надією обміняти їх потім на щось інше. Потім вдома ще довго стояли ті коробки з сірниками, які нікому не були потрібні.

Щоб якось розважити мене у ті передноворічні дні, мама брала мене на прогулянку в свій єдиний вихідний на тижні. Ми йшли на Андріївський узвіз, і там, у кав'ярні, мама купувала мені чай і тістечко. Ми намагалися розмовляти про щось, та частіше усе ж мовчали.

Кожна почувалася надзвичайно самотньо через розпад нашої родини і невпевненість у завтрашньому дні

Я часто думаю про те, що якби не Москва, якби Радянського союзу зовсім не існувало, мої батьки б ніколи не розлучилися. Двоє мрійників, які у медовий місяць збудували яхту, пошили вітрило і відправилися у мандрівку Київським морем, не змогли бути щасливими в Оруеллівській країні, де тато-актор був змушений працювати на заводі «Арсенал» у нічні зміни, щоб прогодувати родину, а мама — красуня і розумниця з дипломом інженера — паралельно з роботою в театрі і дитиною на руках, цілими днями шила людям одяг на замовлення. 

Якби не російська окупація на початку ХХ сторіччя, захоплення влади в Україні більшовиками, репресії проти моєї родини, тато був би власником кінотеатру на київському Подолі (як і його дідусь), а мама — заможною фермеркою з Київщини (як її дід і бабуся). У той Новий рік в наших апартаментах на Пушкінській в центрі Києва відбувався б пишний бал з найкрасивішою ялинкою в місті, гостями, музикою і розвагами. Тато був би у фраку і циліндрі, а ми з мамою — у розкішних сукнях і черевичках, як в принцес. 

Але замість цього мої батьки розлучилися, і тато поїхав на заробітки в Польщу, а ми у Новий рік залишилися в спальному районі Києва у холодній порожній однокімнатній квартирі зовсім самі

Родина мами жила в іншому місті, і, попри святкові мелодії на радіо і новорічну ілюмінацію в місті, нам було зовсім невесело. Прямо перед новим роком ми отримали посилку з Польщі від тата. У ній були запашні мандарини, польські шинка і сир, шоколад Wedel, ялинкові прикраси і книга для мене — «Зима-чарівниця» Туве Янссон. Польською. 

Дім наповнився ароматами, ми побігли за ялинкою і оздобили її польськими іграшками, а мама, яка не володіла польською, а лише трошки німецькою, відважно взялася перекладати мені найцікавішу книжку мого дитинства. 

Мабуть, тоді ми якось вперше зігрілися серцем — читаючи неймовірні пригоди у Мумі-долині, сміючись, дивуючись і радіючи разом. Відтоді вже всі наші свята з мамою були радісними, запашними і теплими. 

Я почала їздити до тата в Польщу, де святкувала католицьке Різдво і Новий рік, вивчила мову, і вже сама читала польською пригоди Мумі-тролів, Енн з Зелених пагорбів і страшну історію жорстокого тирана короля Попеля, який знущався з людей, а потім його з’їли щури у замковій вежі. 

А на православне Різдво, яке тоді ще святкували за старим стилем, я верталась до мами — з мандаринками, шинкою і шоколадом у рюкзаку. Через 10 років мій тато теж повернувся з Польщі в Україну, і ми всі стали святкувати Різдво і Новий рік разом, кількома родинами, з вертепом, найсмачнішими стравами і колядками до світанку. Так і було весь час, і нас щороку ставало більше — до наших свят приєднувалися сусіди і колеги, потім наші з сестрою чоловіки, а потім і діти.

Так і було все наше життя. Аж до початку війни Росії проти України, коли я з новонародженою дитиною, рятуючи її від російських обстрілів, опинилася в Польщі. Як біженка

Перший мій Новий рік у Варшаві був незвичним. Цікавим. Трошки нагадував поїздки до батька в дитинстві. Був і смуток, але більше надії, адже навесні точно перемога! На другий Новий рік я ввімкнула кулінарний режим і спробувала втілити усі хіти польської та української кухні. До нас приїхав мій тато з дружиною, сестра з чоловіком — і хоч і не в повному складі, ми, як завжди, зібралися за одним столом у нашій орендованій варшавській квартирі. Третій Новий рік став для мене несподіванкою. Як в день бабака, або коли маєш сон, який сниться вже надто довго, але ніяк не можеш прокинутися. Попереду свята, радість, подарунки, загадування бажань і здіймання келихів. А настрій — на нулі. 

В Америці — Трамп, в Угорщині — Орбан, в Кремлі — Путін, в Грузії — Кавелашвілі, а в Україні — масовані ракетні обстріли

Ловлю себе на думці, що, зрештою, це просто ще один Новий рік. Можна ще більше працювати, замовити піцу, подивитися «Сам удома», гортаючи стрічку новин і лягти спати о першій ночі.

Наприкінці листопада приїжджала на кілька днів Мама. На свята залишитися не вийшло — у неї робота. Тато на свята теж не приїхав, він — директор театру, а Різдво й Новий рік — період святкових вистав.

Ми з мамою зробили у мене вдома разом тисячу хатніх справ, і, наче в память про холодну зиму 1990-го, купили запасний одяг і взуття дітям на зиму, приготували сотні вареників і голубців, замовили нову теплу ковдру, і на додачу — килим на стіну в дитячу. В якусь мить я усвідомила, що ці Різдво і Новий рік в мене знову минають без батьків. 

Чи можна взяти і пересунути Новий рік туди, куди хочеш? Кажу вам з повною відповідальністю — так!

Перше грудня, а ми з мамою п’ємо шампанське з аперолем і прикрашаємо ялинку. Як в моєму дитинстві, сміємося і обвішуємо її золотистим дощиком. Як і тоді, не будуємо планів — який в цьому сенс, коли невідомо, що буде завтра? Мама читає старшій дочці «Енн з зелених пагорбів» українською, яку прислав нам у Польщу мій тато, разом з шоколадними цукерками і сухофруктами з ринку коло дому. Збираючись на потяг, мама плаче, як маленька — хвилюється, як ми будемо тут, в Польщі, без батьків, самі.

Попереду Новий рік. У мене вже є ялинка і подарунки дітям, шампанське у шафці, тепла ковдра від мами і гроші замість купонів

Я зберуся і влаштую своїм дітям свято, і буде і «Сам вдома», і колядки, і мандарини, і веселі фанти, і смачний стіл. І коли проб’є дванадцята ночі, я загадаю одне-єдине бажання. Щоб і в мене, і в усіх нас — батьків і дітей, волонтерів, рятівників і воїнів, усі наступні свята минали у повних родинах, в нашій прекрасній, Незалежній і вільній країні. Щоб Росія більше ніколи не руйнувала родини. Ані мою, ані інших людей в цьому світі.

Всі фото з приватного архіву авторки

Багато хто сприймає 2025 рік як час, коли «все має закінчитися» — принаймні, російско-українська війна, зупинки якої емоційно обіцяв під час своєї передвиборчої кампанії новий президент Сполучених Штатів Дональд Трамп. Однак зміна влади у США — це тільки верхівка айсберга змін, на які нам варто звернути увагу.

Впевнено сказати, що російсько-українська війна дійсно завершиться у 2025 році, сьогодні не зможе ніхто

Адже для цього потрібно не тільки бажання Трампа або навіть згода українського президента Володимира Зеленського. Для цього потрібно, щоб війну бажав закінчити Путін і щоб у нового американського президента були важелі тиску на його російського колегу — звісно ж, більш серйозні, ніж у попередньої адміністрації. 

Однак якими є це важелі, сьогодні не знає ніхто — і насамперед сам Трамп, який, схоже, збирається домовитися із російськім очільником. Або вже не збирається? Адже останнім часом впевненості у голосі Трампа, коли він розмірковує про завершення російсько-української війни, явно бракує…

Й залишається сподіватися навіть не на те, що новий господар Овального кабінету знає щось таке, про що іншим нічого не відомо, а на те, що згодом він зможе адекватно оцінити рівень викликів, повʼязаних із російсько-українською війною

Ще один важливий виклик для цивілізованого світу — «гібридні війни» Росії і Китаю. Коли у 2016 році обговорювали ймовірне втручання Москви у президентські вибори у Сполучених Штатах, мова йшла насамперед про «хакерські атаки» й «злив» інформації. 

Але сьогодні — і це наочно продемонстрували президентські вибори у Румунії — на місце хакерів прийшли менеджери соціальних мереж і засновники месенджерів. І ця нова технологія обробки потенційного виборця загрожує багатьом суспільствам, де громадяни голосують не за власні погляди, а за власні емоції — і відкривають широкі шляхи пройдисвітам, серед яких чимало справжніх агентів впливу Москви. 

Й, до речі, якщо уявити собі, що 2025 рік дійсно стане роком «заморозки» російсько-української війни й відкриє дорогу до проведення виборів в Україні, це може стати проблемою і для українського суспільства. Принаймні, я впевнений, що у російській столиці вже зараз готуються до такого повороту подій. 

Ну, а якщо російсько-українська війна продовжиться із тією ж силою ескалації? Що ж, у цьому разі це може призвести не тільки до проблем в самій Україні, але й до розростання конфлікту

Мені здається, не потрібно вже доводити, що Москва і Пекін використовують протистояння в Європі для послаблення впливу Сполучених Штатів, розʼєднання Заходу й посилення впливу авторитарних режимів у світовій політиці та економіці. Й ця тенденція буде тільки посилюватися, якщо демократичні країни не будуть готові відповісти на виклик. 

Але тепер інструментарій відповіді буде залежати від позиції нової американської адміністрації й від того, як швидко ця позиція буде сформульована. У будь-якому разі нам доведеться кілька місяців зачекати, щоб зрозуміти, як збирається діяти «реальний Дональд Трамп» — а не той, з передвиборчих мітингів. Між тим Путін і Сі Цзіньпін чекати не будуть…

Це не означає, звичайно, що в політичному процесі не може бути «лебедів» — чорних чи білих — які змінять все буквально за кілька днів, як це було, скажімо, із принизливим крахом диктатури Башара Асада у Сирії

Але цей крах має бути й уроком того, як важливо наполегливо готуватися до успіху, щоб не пропустити свій час і як важливо зберігати підтримку союзників, від яких ти залежиш. Адже союзники сирійських повстанців, фактично запертих в одній невеличкій провінції Сирії, за останні роки тільки нарощували свій вплив в регіоні, в той час як союзники Асада — Росія, Іран і «Хезболла» — тільки втрачали. 

Отже, для українського успіху — й нашого спільного успіху — нам потрібно посилювати вплив і взаємодію й обмежувати можливості авторитарних режимів, які загрожують нашій спільній свободі й надбанням. Й не варто вважати, що це не може бути шляхом до швидкого успіху — досвід Сирії якраз демонструє, що, може, потрібно тільки правильно розрахувати свої сили і досягти мети у слушний час. 

Надворі вже звечоріло. Я підбігаю до вікна, щоб побачити на небі першу зірку. З кухні долинає солодкий запах щойно спечених пампухів. Тато з дідусем несуть у вітальню тяжкий «стіл-розкладачку». Маленька я допомагаю застеляти скатертину, розкладати тарілки. І ось перша зірка вже миготить — починається Святвечір. Мені 9 років, і я знаю, що сьогодні відчую щось неймовірне, щось, на що з нетерпінням чекаю кожного року, — справжню казку Різдва.

У моїй родині Різдво завжди святкували за всіма традиціями. І хоч дідо коптив найсмачнішу у світі шинку, бабуся ретельно пильнувала, щоб скуштували ми її не раніше 7 січня (за старим календарем), бо ж піст. 

На святвечоровому столі завжди були обов’язкових 12 пісних страв, і щось магічне було у тому, як уся родина, втомлена від їхнього приготування і через прибирання хати, нарешті сідає до святкового столу. І всі спілкуються, всі щасливі, спокійні...

Після гарної вечері настає час колядок і колядників, приходять сусіди. Усе навколо наповнюється атмосферою затишку і благополуччя. В якийсь момент бабуся дістає молитовник і співає щось таке, що ніхто не знає, але всі уважно зачаровано слухають. Мати можливість бути свідком цієї чистої автентичної атмосфери — велике щастя, бо саме українське Різдво і Святвечір буквально просякнуті традиціями і звичаями, які майже незмінно збереглися до сучасності: від куті, 12 страв і колядок, до таких, здавалося б, дрібниць, як-от чотири зубчики часнику на кожен кутик столу, щоб оберігав від нечистих сил, і залишена порція куті на ніч — для тих, хто більше не з нами.

Так справляли Різдво на Львівщині, куди я приїжджала на зимові канікули щороку. Інша моя бабуся мешкала на той час у Криму, вона — етнічна росіянка, з Україною її пов’язувала лише одна людина — мій дідусь. Але було і ще дещо. Якийсь час, задовго до мого народження, бабуся Клариса, мій дідусь Анатолій і мій батько з сестрою мешкали в Червонограді. Влаштувавшись там на роботу у дім культури, бабуся познайомилася з вчителькою української мови, яка відкрила для неї, сибірячки, цілий новий світ українського Різдва, вертепу і колядок. 

— І я тоді так цим захопилася, знаєш, так мені сподобалася сама ідея вертепу — театралізованої вистави про народження маленького Ісуса, — розповідає мені по телефону бабуся, в якої розпитую подробиці, — що почала шукати різні сценарії. Вибрала кілька найкращих і вже наступного року поставила свій власний вертеп.

Я ніколи раніше не задумувалася, наскільки це насправді цікаво, що людина, яка не мала до того жодних зв’язків з Україною, приїхала сюди з іншої країни й  закохалася в українську культуру. А коли вона з дідусем переїхала з Галичини до Криму, то привезла з собою і звичаї святкування Різдва по-українськи

Бабуся Клариса працювала бібліотекаркою і так само керувала дитячими гуртками при місцевому Будинку культури. Вже маючи досвід постановки вертепу, почала залучати тамтешніх дітей. Пригадує, що спершу батьки були проти, бо у вертепі є такі ролі, як смерть, чорт. 

— Навіть сварилися зі мною, але потім всім так сподобалося, що діти ледве не билися за ці ролі! — сміється бабуся.

З вертепом вони ходили школами, крамницями, співали колядки. А якщо до когось в селищі не встигали завітати, то там дуже засмучувалися. Старшокласники навіть підхопили цю традицію, цілком незалежно від бабусі. Адже вертеп — це дуже весело! Що цікаво, до театралізованої розповіді про народження Ісуса Христа долучалися і кримськотатарські діти. І навіть роки потому, вже після анексії Криму, коли мої бабуся з дідусем були змушені покинути все і втікати від російських окупантів, бабусина вихованка — кримськотатарська дівчинка — знайшла її у  соцмережах і написала повідомлення зі словами подяки за досвід українського Різдва. Це, до речі, гарна ілюстрація того, що хоч і свято релігійне, не обов’язково бути християнином, аби ним насолоджуватися.

Я, наприклад, вважаю себе атеїсткою, відтак, для мене Різдво не так про Божого Сина, як про Україну і спадок, яким я дійсно дорожу

Були ще святкування Різдва і в моїй улюбленій Бучі, де я мешкала з батьком і моєю мачухою Лесею до повномасштабного вторгнення. Вона тоді взяла на себе титанічну роботу навчити сусідських дітей колядувати (на Київщині ця традиція не є такою поширеною). Як же врешті було приємно, коли ці юні колядники прийшли до нас з гучною веселою піснею про малого Ісуса та ще й віншівками (короткими віршованими привітаннями з різдвяними святами).

Щоправда, я тоді була підліткою і не до кінця, зізнаюся, розуміла, навіщо це все. Мені видавалася недоцільною виснажлива підготовка до Святвечора: генеральне прибирання квартири, кількаденні приготування 12 пісних страв. І як справжній підліток я бунтувала проти Різдва, наполягала, що це — застаріла традиція, даймо ж їй вмерти! Втім, у глибині душі, я любила наше Різдво в Бучі. Щороку до нас на коляду приходило багато гостей, і це додавало святу справжнього тепла і урочистості. Хтось приносив навіть музичні інструментами, і наша невеличка квартира наповнювалася святочними різдвяними співами так, що чули сусіди довкола. 

Росіяни відібрали в мене моє світле бучанське Різдво. Через повномасштабне вторгнення я опинилася в Ірландії — вже другий рік

Мені 22, я вільно володію англійською, ходжу тут на роботу. Знайшла друзів серед ірландців. І саме в цих умовах, в яких насправді так легко забути про свою ідентичність, мені за 3000 кілометрів від дому чомусь раптом страшенно захотілося організувати справжній український Святвечір. Завдання це виявилося аж ніяк не простим. Проблеми почалися одразу: по-перше, ну, не продається в Ірландії пшениця на кутю! Ні пшениця, ні макогін з макітрою, і навіть вареники. Єдиний вихід — пошукати щось у магазині з польськими товарами. Але й це не так легко, бо найближчий такий від від крихітного курортного містечка, в якому я осіла, — за 80 кілометрів. Тож треба було ще знайти когось, хто б мене туди відвіз.  

— Як нема пшениці? Ви впевнені?! — схвильовано запитувала я продавця. 

— Перепрошую пані, якраз от недавно закінчилася. 

Добре, гугл, «альтернатива пшениці для куті». Відповідь:

– Крупа перлова.

– Супер! Беру!

А далі — найскладніше: знайти кухню. На той момент я жила в державному житлі, тому ні своєї кухні, ні доступу до неї не мала. Заморожені продукти, як-от вареники і вушка (схожі на маленькі пельмені, але замість м’ясної начинки — подрібнені грибочки), довелося просити потримати в морозилці кухарок-українок, які готували для нашого «гуртожитку». Гриби для різдвяного борщу я замочувала в їдальні на своїй роботі під час перерви, залишивши лаконічну записку: «Do not touch. Thank you!» («Не чіпати. Дякую!»).

Каструлі позичила в коліжанки-ірландки, а кухню врешті «орендувала» у подружжя одеситів — друзів моєї мами

Ну, і кутю, звісно, довелося робити пізно вночі, після роботи (слава Богу, поляки продають вже готову макову масу — це зберегло мені багато часу і нервів). Але яке ж то було щастя сісти врешті-решт за той святковий стіл: розстелити скатертину, розкласти плоди своєї кропіткої праці на гарненькі тарілочки. Це вартувало усіх тих складнощів! І тепер, коли я доросла і далекого краю, я це розумію. І мені так хочеться повернути собі хоча б частинку відчуття дому, затишку, злагоди — того, чим для мене завжди було Різдво. 

Цьогоріч у мене все по-іншому. Я вже орендую з друзями власне житло, тож маю свою кухню. Ми ділимо квартиру з хлопцем і дівчиною з Аргентини, і в них немає таких сентиментів до Різдва, як в європейців. Втім, мої аргентинські друзі вже встигли полюбити вареники з вишнями, тож цьогоріч вони допомогли зробити й кутю. А от мої друзі ірландці, до речі, дуже дивуються, що ми не їмо м'яса на Святвечір, оскільки у них всі головні страви — саме м'ясні. А ще у них головною подією є Різдвяний сніданок — тоді вся родина збирається за столом і вони вистрілюють Christmas crackers. «Крістмас крекери» — це такі кольорові картонні хлопавки у вигляді великих цукерок. Одна людина тягне за один кінець цукерки, інша — за інший, відбувається хлопок, і ви отримуєте все, що всередині «цукерки». Там завжди є паперова корона, яку одягаєш на голову і так сидиш за столом, а також записочки з загадками і різдвяними анекдотами.

Хоч для мене ця традиція є зовсім незвичною, але я вважаю її дуже веселою і вже полюбила ось це дивне відчуття, коли ти в кумедній короні намагаєшся зрозуміти переважно несмішні жарти англійською

Та, як би там не було, я не можу (і, зрештою, не хочу) стати ірландкою, англійкою чи будь-ким іншим, але можу перестати бути українкою — тобто, втратити те, що мене нею робить. А робить мене нею, в першу чергу, пам'ять про спадок моїх предків. І якби не ті відважні люди, які продовжували давати життя звичаям, інколи, ціною навіть своїх власних, то ким би я була зараз? Тим звичаям, які намагалися знищити століттями. Що ж це буде, якщо я забуду, як готувати кутю і співати «Нову радість»?!

Нам десятиліттями намагалися нав’язати космополітичну радянську культуру Нового року лише з тою метою, аби ми забули про своє власне — про свою ідентичність. І якщо я дозволю собі це забути, то хто, виходить, тоді переміг?

Мені дуже пощастило зростати в сім’ї, де звичаї святкування Різдва були живими і автентичними. Це залишило мені знання, якими я ділюся і буду ділитися з іншими людьми. Разом із тим, я розумію, що для багатьох українців Різдво існувало як щось символічне, не дуже важливе. І якщо ви відчуваєте, що це ваш випадок, поцікавтеся, на скільки можете, як було прийнято святкувати Різдво раніше — можливо, у вашій родині чи регіоні! Спробуйте відтворити хоча б частину цих традицій вже цього року! Розучіть з дітьми колядки, може, навіть і з музичним супроводом! Нехай наша чудова культура живе, а інакше, який сенс за неї боротися?

Всі фото з приватного архіву

Почнемо з питання, чи реальний геноцид у ХХІ столітті? У Сирії менше за два тижні впав режим Башара Асада — і світу відкрились жахи табору смерті Седнаї під Дамаском. Сирійські повстанці знайшли гори взуття та рештки трупів, які не встигли розчинити у кислоті. Так кривавий диктатор, який втік до Москви з мільйонами доларів, розправлявся з тими, хто хотів жити без постійного пресингу. 

«Сестра Сирия моя, твой русский брат защитит тебя», — співали росіяни, коли активно багато років поспіль допомагали товаришу Басаду тримати Сирію за горло.

Звісно, путінський режим знав, що під сирійською столицею був по суті новий Освенцим — понад 30 тисяч закатованих, яких неможливо ідентифікувати, живі, які втратили від божевілля людську подобу, і діти, чиє дитинство пройшло без жодних радощів 

У нинішній війні в Україні брало участь чимало російських офіцерів, які здобували перші ази геноциду саме в Сирії. Ці обліплені медалями кати пускали ракети «точно в цель» — на голови містян, які обіймали дітей в ліжках. Розуміючи, що в 2025 році під тиском США і навіть Китаю війну в Україні в таких формах треба буде згортати, російська пропаганда розгорнула нові наративи, аби затягнути нас у свій концтабір. 

Маргарита Симоньян — авторка багатьох наративів Кремля — переконує, що російські окупанти точно не фашисти, які «прийдуть і виріжуть всіх, як в Бухенвальді чи Треблінці». Мовляв, нема ж ніякої різниці, який стяг майорітиме над Одесою, — український чи триколор агресора. Тут чорний рот російської пропаганди відверто бреше. Бо все більше зʼявляється інформації, як українців окупованої частини Запоріжжя все частіше штрафують за написи українською мовою на будинках. Тому є велика різниця — який стяг і яка мова, це такий собі паркан під напругою. 

Далі у публічний простір вийшов Дмітрій Медвєдєв — колишній премʼєр-міністр Росії, а зараз заступник голови Ради Безпеки. Він був більш прямий: заявив, що українці та росіяни — то один народ. Ба більше — нам було відмовлено у праві вибору. Медведєв для статті для російських дипломатів каже, що українці нині стоять перед вибором: чи залишитися з Росією, чи зникнути з карти світу. Він стверджує, що для досягнення цього українцям слід визнати свою приналежність до «загальноросійського проєкту». Десь так думав Гітлер, коли відмовив полякам у праві на самовизначення.

А втім, Путін навіть не приховував, що надихався саме ним, коли планував залити кров'ю Україну

Медвєдєв вважає, що «українцям слід втихомирити гординю «інакшості», відмовитися від протиставлення себе загальноросійському проєкту і вигнати демонів політичного українства». Коротше, після розпаду СРСР росіянам дуже болить, що тепер у них немає у підпорядкуванні кілька десятків мільйонів українських рабів, яких можна морити голодом та жебрацтвом у колгоспах та трудових таборах. 

Те, що новий геноцид для України — не п'яна фантазія Мєдвєдєва, свідчить іще кілька фактів. Перше — російське Міноборони витягло знову карту про три сорти українців. Оригінальна — була фішкою проросійських сил на виборах 2004 року, де політтехнологи із Москви намагались протягнути на президента Віктора Януковича. 

За двадцять років ті самі спеціалісти з дезінформації та пропаганди адаптували стару ідею з бажанням продати її американцям. Мовляв, чотири окуповані регіони — у склад Росії, центральну Україну з Києвом — робимо як молдавське Придністров'я. А західну частину — хай дерибанять всі інші. 

Другий дзвіночок — українська розвідка дізналась, що всі ці три сорти зав'язані на тому, аби зробити геноцид по-новому. Очільник ГУР МО Кирило Буданов під час виступу на форумі «Геноцидні практики РФ в Україні: від Голодомору до російсько-української війни» перелічив, кого окупанти вважають найбільшими ворогами: 

— До розстрільних списків мали увійти вчителі української мови, літератури, історії, ветерани АТО, журналісти, науковці, письменники, священники Православної церкви України та інших конфесій, які підтримували Україну, громадські й політичні діячі, очільники органів державної влади та самоврядування.

Розвідник уточнив, що російські окупанти заздалегідь отримували інструкції щодо розташування колективних могил. Тіла вбитих одразу планували утилізовувати в пересувних крематоріях

Практики, про які розказав Буданов, один-в-один повторюють досвіди Сталіна та Гітлера — двох одіозних диктаторів ХХ століття. Плани окупантів, озвучені Будановим, дуже нагадують практики нацистів у Треблінці та Маутхаузен-Гузені, де газові камери регулярно спалювали неугодних та інтелігенцію окупованих держав. Тут же вартує згадати і спадщину Сталіна, який донині в Росії є найбільшим національним героєм. Що би було з тими окупованими українцями, які лишились після знищення цвіту нації? 

Цитую інтерв'ю колишнього секретаря РНБО Олексія Данілова за квітень 2024 року:

«6 вересня 21-го року вийшла стаття Шойгу (міністра оборони РФ. — Авт.), яка називалася "Про нові міста Сибіру". (…) Уважно її тоді прочитавши, ми розуміли, що бажання за рахунок (…) нашої країни, будувати Сибір, (…), у них ніколи не зникне. Шойгу просто озвучив цей план — побудувати від 3 до 5 великих міст від 300 тисяч до мільйона населення, і, відповідно, це мають бути українці. Усі повідомлення, які нам надавала розвідка партнерів, були про концтабори, фільтраційні табори, а також фізичне знищення президента та вищого політичного керівництва на першому місці».

Справді, така стаття була. І тут же самі автори із Росії дивувались, а звідки взяти скільки людей. Якщо за Уралом скільки трудових ресурсів не живе. Тож, можна припустити, коли окремі топ-політики посміхались на тому самому ефірі, де новоспечені «військові експерти» розказували, що розстріли в Бабиному Яру — то нічого страшного — всі все знали. Утім не попереджали українських громадян, аби «не було паніки».

Те, що Росія завжди прагнула знищити українців — фізично або на будівництві в Сибіру — не було новиною

Утім бажання зробити це знову і нав'язати світу думку, що це Україна сама така, бо надягала надто коротку спідничку — все це має бути покарано. Інакше у разі успіху — Кремль розконсервує Освенцим. І запустить газові речі по-новому.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

Все як у житті. Все як у кіно

Коли редакторка попросила подивитись «Матері пінгвінів», я поставилася до цього як до робочого завдання, адже звикла, що фільми про людей з особливостями далекі від життя. У кінематографа зазвичай дві крайності: або знімуть серіал про супер-лікаря аутиста («Чудо-лікар»), що саме по собі фантастика, або щось таке, від чого хочеться повіситися і ніколи більше не народжувати («Щось не так із Кевіном»).

Без особливих очікувань увімкнула українську версію серіалу від Netflix і вже з першої серії зловила надзвичайно яскраві флешбеки.

Неприйняття діагнозу, звинувачення вихователів і батьків нормотипових дітей, постійний стрес, почуття провини та безсилля, змішане з почуттям сорому й гордості за власну дитину, а також усвідомлення, що навіть найважчий бій на рингу ніколи не зрівняється з особливим материнством.

Як і головна героїня, борчиня Камо, я теж колись не могла повірити і прийняти, що в мого сина аутизм. Тільки ми міняли не школи, а садки та спеціалістів, все сподіваючись знайти не тих, хто допоможе, а тих, хто скаже: «У вашої дитини немає ніякого аутизму, це характер такий, переросте». 

Як Тетяна, мама Міхала, хлопчика з м'язовою дистрофією, я зовсім не займалася своїм здоров'ям і схаменулась тільки тоді, коли одного ранку мене забрала швидка.

Як і Єжи, батько невербальної дівчинки Гели з тяжким аутизмом, я знаю, як це — загубити свою дитину і шукати її, ледь не отримавши зупинку серця. Знаю, що таке любити «дефективну, браковану» дитину, від якої відмовилися інші родичі. І знаю, як це буває, коли «найневихованіший і найгірший хлопчик у світі» для інших, для мене — цілий Всесвіт. 

Як і мама дівчинки з синдромом Дауна Толи, я знаю, як це, коли хочеться з головою пірнути в інстаграм, щоб своїм прикладом підтримувати інших, показуючи, що життя з особливою дитиною може бути прекрасним і наповненим. І повірити в це самій. 

Одного ранку я прокинулася через різкий біль у боці. Боліло настільки сильно, що через дві години я почала втрачати свідомість. Але найгіршим було те, що я була сама з дітьми, а у мого сина-аутиста піднялася температура до 38. Я зателефонувала друзям, викликала швидку і впала від болю на підлогу у вітальні. Але в голові крутилася тільки одна думка: «Хоч би температура у мого Марка не росла далі та хтось приїхав до нього якнайшвидше».

Девіз більшості «мам пінгвінів»: «Болить — переболить». Ми рідко звертаємося до лікаря для себе, бо з постійними реабілітаціями, заняттями та іншими дитячими справами просто не маємо часу про це думати. Але ми знаємо — нам категорично не можна помирати.

«Я так багато часу витратила на те, що треба було мені, але зовсім не потрібно їй»

Моя подруга Юля, мама Маї, п'ятирічної дівчинки-красуні, кілька років намагалася довести собі та суспільству, що її донька може ходити у звичайний садок. Це коштувало їй нервів, сліз, безсонних ночей наодинці зі своїм болем і, звісно, грошей на оплату тих, хто мав вивести Маю в норму.

«Я так багато часу витратила на те, що треба було мені, але зовсім не потрібно їй. І зрозуміла це лише тоді, коли нас попросили з чергового дитсадка», — сказала мені Юля.

Сьогодні дівчинка ходить до терапевтичного сада для дітей з аутизмом — разом з моїм сином. І вони навіть намагаються товаришувати.

Знаєте, як виглядає дружба двох аутистів? Вони не кусають одне одного, разом годують собаку печивом, прикрашають ялинку, задувають свічки, катаються на гойдалках — і все це без слів 

Іноді, спостерігаючи за цією мовчазною ідилією, я жартома кажу Юлі: «Виростуть, то нехай одружуються!» Подруга сумно посміхається: ідея непогана, але онуків, яких вона хоче, чекати не варто.

До речі, про онуків: ризик того, що аутизм і деякі інші генетичні захворювання передадуться у спадок іншим, нормотиповим дітям, чималий.

«Що робитимеш, якщо в тебе колись народиться дитина, як наш Марко?» — питаю свого старшого сина Романа.

«Просто його любитиму», — відповідає мені мій 13-річний підліток, який героїчно переносить усі аутичні атаки та істерики брата.

Але мені дуже соромно від того, що, можливо, через мене мій старший син теж може стати батьком дитини з особливостями. Це почуття іноді з'їдає мене зсередини. Хоча стоп, тут немає винних, правда?

У пошуках «Чудової пристані»

Коли я розповіла про «Матерів пінгвінів» подрузі Яні, мамі складного підлітка з аутичним спектром, вона одразу відреагувала: 

«Вже подивилася. Знала б ти, скільки разів я хотіла розбити цю кляту піньяту, як це зробила Камілла на дні народження, о голову тих, хто глузував з мого Мишка і називав його дурним!»

Я пригадую цей епізод. Він про те, як суспільство намагається бути толерантним до дітей з особливостями, але толерантності іноді не вистачає навіть на те, щоб витримати дитину з діагнозом бодай пів години.

Яниного сина Михайла виганяють вже з п'ятої школи, бо він:

• Падає на підлогу та кричить від різких звуків;
• Обіймає інших дітей за живіт, щоб заспокоїтись;
• Тікає з уроку з криками «Курва», якщо хтось з однокласників сміється, що він погано говорить і повторює одне й те саме (прямо як Ясик та його «тупа вівця»);
• Гучно плаче від несправедливості і цим дуже лякає дітей.

При цьому Михайло не агресивний і нікого ніколи не вдарив, але, мабуть, йому ще довго доведеться шукати свою «Чудову пристань».

На ринзі можна здатися. Тут — ні

Знали б ви, скільки разів мені пропонували лікувати аутизм стовбуровими клітинами, програмуванням нейронів, кодуванням, канабіоїдами, травами та добавками. І кожен з цих сумнівних методів з недоведеною ефективністю — м'яко кажучи, недешевий. 

Так, наші особливі діти — прекрасний бізнес для тих, хто мріє про нескінченне джерело доходів, нічого не гарантуючи. І необхідно на старті навчитися відрізняти зерно від полови. Щоб не довелося розпродавати себе на органи й вистачило на необхідні лікування та реабілітацію, нескінченні заняття та інтенсиви, вітаміни, харчування й собі на психолога.

В останній серії «Матерів пінгвінів» головна героїня б’ється на рингу із дуже сильною суперницею. Цю метафору розуміє кожна «мама пінгвінів». На рингу ви можете вдарити супротивника, можете підготуватися й зрозуміти логіку його дій, зрештою, ви можете просто здатися. З особливим материнством так не працює. Це бій без правил. Бути «мамою пінгвінів» — це про боротьбу із цілим світом і з самою собою, про періоди повного розчарування, депресії і зрештою про світло в кінці тунелю — в той момент, коли навчишся бачити серцем. І це світло таке яскраве й тепле, що може зігріти навіть тих, хто на самому дні.

‍Фотографії з приватного архіву авторки

Між Варшавою та Берном — серйозне непорозуміння. Швейцарці позбавили ліцензії найбільшу польську компанію з торгівлі зброєю. Так покарали поляків за імпорт в Україну 645 тисяч патронів малого калібру, адже швейцарці так і не зняли заборону на продаж нам свого озброєння. Водночас саме Швейцарія посідає перше місце в Європі за кількістю компонентів, які знаходять в російській зброї. Зокрема, їхні деталі досі використовують при виробництві ракет «Кинджал». 

Ця історія могла б увійти до підручників як класика подвійних стандартів, але це і політичний сигнал для України. Співпрацю потрібно вибудовувати з тими, хто сам може стати наступною жертвою імперських амбіцій Росії. Такі країни найкраще розуміють наші потреби та загрози.

Саме тому нещодавно до союзу восьми північних і балтійських країн приєдналася Польща. Коаліція Північно-Балтійської вісімки (NB8) — це Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Швеція, Фінляндія

Ці країни з перших днів вторгнення стали лідерами у наданні допомоги Україні:

• Естонія з початку вторгнення передала Україні допомогу, що становить 1,4% її ВВП, а Латвія — 1%;
• Польща, яка нещодавно приєдналася до цієї групи, надала допомогу Україні на рівні 4,9% свого ВВП;
• Данія виділила допомоги на 7 мільярдів євро, Норвегія — 4,7 млрд, Швеція — 4,1 млрд, Фінляндія — 2,3 млрд. 

І ця допомога тільки посилюється: 

• Данія виділить 180 мільйонів доларів на виробництво зброї для України; 
• Литва профінансує виробництво далекобійних дронів «Паляниця», уже виділено перші 10 мільйонів доларів; 
• Швеція у 2025/26 роках надасть Україні понад 2 мільярди доларів, а також профінансує виробництво ракет великої дальності;
• Норвегія збільшить свій бюджет допомоги Україні вдвічі — з 1,5 до 3 мільярдів доларів. 

Норвегія заслуговує особливої уваги завдяки своїм ресурсам, які виходять далеко за межі фінансових доходів від нафти. Норвезька влада вже пообіцяла забезпечити захист логістичних центрів у Польщі, через які надходить зброя до України. 28 листопада прем’єр Норвегії Гар Стьоре заявив про це на спільній пресконференції з Туском. А вже 2 грудня міністр оборони Норвегії Грам оголосив, що країна відправляє до Польщі винищувачі F-35, ракетні комплекси NASAMS та 100 військовослужбовців. Вони захищатимуть базу та летовище Жешув-Ясьонка, через яке надходить 90% військової допомоги до України.

Дуже важливо, що до Північно-Балтійської ініціативи приєдналася Польща. Старі формати, такі як Вишеградська четвірка, в яких Варшава раніше відігравала активну роль, нині виявилися недієздатними. Саме в північному форматі зусилля Польщі щодо допомоги Україні будуть найбільш ефективними

На зустрічі вісімки, яка відбулася після удару російської ракети «Орєшнік» по Дніпру, Дональд Туск заявив, що такий шантаж не залякає партнерів: «Якби Україна злякалась погроз, російські війська б уже давно були на кордоні Польщі або біля кордону Фінляндії чи Норвегії. Нас не злякають такі погрози, ми будемо підтримувати Україну доти, доки вона цього потребуватиме, доки їй буде потрібна наша допомога в цьому протистоянні».  

У нас не завжди прості стосунки з Польщею, і нині знову спостерігається історичне загострення, спричинене виборами президента Польщі, які відбудуться в травні. Однак стратегічні інтереси двох країн залишаються незмінними й відповідають відомому імперативу: «Без вільної України немає вільної Польщі».

Саме тому Польща з перших днів вторгнення не лише прийняла мільйони біженців, а й передала всю свою совєцьку зброю, яка буквально з коліс поїхала на фронт і допомогла стримати окупантів.

— Польща нам передала до трьохсот танків. Якщо зважати на те, що загалом нам всі європейські партнери передали шістсот танків, то 300 танків з Польщі — це танки Т72, танк Тварди, танки Леопарад, це танки 200, це вкрай значна кількість, — коментує Сергій Згурець, один із найкращих військових експертів України, аналітик Консорціуму оборонної інформації, який об’єднує дослідників, що працюють для нашої перемоги. У цьому проєкті я є модератором.

Ми прагнемо не лише підсумувати успіхи оборонної співпраці Польщі та України в минулому, але й визначити перспективні напрями на майбутнє. Саме з цією метою в рамках цьогорічного Форуму Via Carpatia було проведено спеціальну панель за участі польських політиків та аналітиків.

— Якщо говоримо про танки, то з одного боку, є можливість модернізації, бо Україна отримала від  Польщі 250 танків ще радянського зразка, які можна модернізувати. Можна ремонтувати в Польщі, якщо йдеться про, наприклад, безпілотники. Знаємо, що вони дуже важливі зараз у війні, яку веде Україна, —  розповів Даріуш Матерняк, керівник Центру досліджень «Польща-Україна».

Польща передавала Україні не лише танки, але й БМП «Росомахи» та САУ «Краб». Однак запаси такої зброї поступово вичерпуються, а польська армія також готується до можливої війни з Росією. Настав час змінювати формат нашої співпраці.

Нам потрібні спільні підприємства, використання фондів НАТО та релокація українських заводів у безпечні райони Польщі. 

— У нас є спільні проєкти, є спільні підприємства, що виготовляють зброю, яка йде на поле бою і модернізується з урахуванням досвіду бойових дій. Це і бронетехніка, зокрема машини Сцила, які виготовляються на підприємстві в Польщі. Також безпілотники від компанії Електронікс — це вражаючі боєприпаси які знищують противника ударними отужностями. Також розвідувальні комплекси, які ми закуповуємо у Польщі, — коментує Сергій Згурець.

Польща розпочала масштабну модернізацію своєї армії, прагнучи зробити її однією з найсильніших у Європі. Протягом наступних десяти років вони планують інвестувати в це понад 100 мільярдів доларів.

І це унікальний шанс для колаборації українського та польського військово-промислових комплексів, який відкриває перспективи для обох країн

Деякі українські проєкти вже успішно працюють у Польщі. Тамтешній уряд спростив доступ до земельних ділянок та комунікацій для стратегічних підприємств з України. Один із таких виробників взяв участь у Форумі Via Carpatia. 

— Ми зустрічаємо абсолютно дружнє ставлення до нас і, власне, сподіваємося, що виробництво, яке ми вже розгортаємо в Польщі, стане потужним найближчим часом і буде, скажімо так, надавати нам баланс і впевненість у завтрашньому дні, плюс ми граємо в довгу і думаємо про перспективи на 10-20 років наперед. Розуміємо, що конфлікт цей не закінчиться навіть із закінченням гарячої фази війни, — розповів Артем В’юнник, керівник науково-виробничого підприємства «Атлон-Авіа».

Наші підприємства вже виробляють спільно з поляками бронетехніку, системи зв’язку та управління, керовані боєприпаси, безпілотники. Польська техніка в бойових умовах проходить випробування, а отже різко підвищує свою конкурентність на світових ринках. Натомість Україна, крім захищених від ракетних атак підприємств, отримає доступ до продукції польських хімічних заводів. Мова про дефіцитний для нас порох і тротил. 

— У польській армії є міномет РАК, який стріляє керованими мінами. Розробником цих керованих мін є київське підприємство КБ «Луч».  Є протитанкові комплекси під назвою «Пірат», які так називають в Польщі. Цей «Пірат» так само зроблений на основі  українського протитанкового комплексу «Корсар», в якому польська сторона ставить свою головку самонаведення, — розповідає Згурець.

Подібна оборонна співпраця розгортається і з іншими північними країнами. Наприклад, Данія стала першою країною, яка оплачуватиме виробництво озброєння для України зі свого бюджету. Як заявили в Копенгагені, для цієї зброї не буде жодних червоних ліній — вона битиме туди, куди вирішить командування ЗСУ. Ця ініціатива отримала підтримку в Євросоюзі. Окрім 180 мільйонів євро, які виділила сама Данія, ЄС передасть їй ще 400 мільйонів євро з заморожених російських активів.

Коли Дональд Трамп переміг, дехто в Україні впав у відчай: без допомоги США ми програємо війну. Але я одразу сказав: по-перше, ніхто не стверджував, що США повністю припинять підтримку. По-друге, я спрогнозував активізацію Європи у цьому питанні. Я залишаюся при своїй думці, і останні ініціативи Північно-Балтійської вісімки лише підтверджують її правильність.

Премʼєра популярного українського продукту одразу стала частиною культурної війни та пропаганди українського у світі. За силою промоції сучасного маскульту це можна порівняти з легендарним польським «Відьмаком», який свого часу відкрив багатьом Польщу як окремий унікальний пласт Східної Європи. 

Коли на світ зʼявився перший  S.T.A.L.K.E.R. — це був 2007 рік — ні про які українські культурні референси там не йшлось. Російська озвучка, явний приціл на ринок пострадянського простору і бюсти Леніна в кадрі. Тож для тих, хто жив подалі від Чорнобиля, ніщо не вказувало, що це саме Україна. 

Більше того, чимало українських користувачів уже під час повномасштабного вторгнення дізнались, що гра виявляється — була українською. І розробляли її місцеві фахівці, які жили серед нас

Один з розробників культової серії комп'ютерних ігор S.T.A.L.K.E.R. Володимир Єжов загинув на фронті. Він воював у складі Збройних сил України і був вбитий російськими окупантами у грудні 2022 року під Бахмутом на Донеччині.

Участь у розробці грі взяло чимало українських акторів. Серед них — Олексій Хільський, який втілив у грі одного з головних персонажів. Він пішов на війну як піхотинець — брав участь у наступі на Херсонщині, боронив Бахмут і Соледар. І, на жаль, загинув під час наступу на Запоріжжі в 2023 році. 

Тому, коли російські шанувальники гри S.T.A.L.K.E.R. почали вимагати у компанії російську озвучку, мовляв, української не розуміємо — компанія сказала рішуче «ні». Тож не дивно, що дуже скоро персональні дані дизайнерів — з паспортами та світлинами будинків — зʼявились на різних сайтах. «Надо ракету вот сюда скинуть», — погрожували росіяни дівчатам-розробницям. 

Утім, шантаж не пройшов, і  S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl став доброю візитівкою сучасної культури — обʼєднав елементи історії, фантастики та української культури. Чого вартий лише розкішний плей-лист української музики на 414 треків, де показана уся палітра стилів та жанрів 

Також творці наповнили гру пасхалками (секретне повідомлення у грі. — Авт.) українського: енергетичними напоями, символікою, а також листом, що закликає пам’ятати про війну. GSC Game World присвятила цей витвір українським військовим і всім, хто щодня виборює свободу нашої країни.

Чи купили собі росіяни нову цяцьку? У російських телеграмах два тижні стояли зойки від того, що «наши Степашки скачивают игру, невзирая на то, что разрабы прямо сказали, что деньги пойдут на донаты ЗСУ». 

Російські стрімери вчать мову і палають від пісень, де розказують, як ЗСУ випилює русню, яка сюди пре. Обурені російські чоловіки, яких іще не мобілізували на СВО, — шукають у цьому ознаки страшного українського нацизму. 

S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl настільки вдарив по російському імперіалізму, що росіяни придумали кілька додатків, як замінити ненависні пісні на хіти Лепса, Газманова і Шамана про справжні російські цінності — золоті купола, СІЗО і водку

І так, як зламати українських розробниць погрозами — вбити їх ракетами — не вдалось, на спеціалізованих російських сайтах для геймерів є пропозиції, як накласти на гру улюблену російську мову. 

«Для русскоговорящих игроков выход проекта немного омрачило отсутствие русской озвучки, а читать субтитры в напряженных боевых сценах бывает неудобно.Крупные студии отказались работать над S.T.A.L.K.E.R. 2, так что на выручку фанатам пришли нейросети. Энтузиаст под ником SynthVoiceRu одним из первых выпустил рабочую версию русской озвучки, которую сгенерировал искусственный интеллект», — хваляться росіяни на одному спеціалізованому форумі. 

Для того, аби упослідити українську гру серед західних шанувальників, росіяни пропонують гонорари за негативні відгуки

І самі не проти використати S.T.A.L.K.E.R. 2 в інформаційно-психологічних операціях. Так, для зриву української мобілізації росіяни розповідають, що якщо ви скачаєте гру, то ваші дані опиняться в ТЦК і в цей момент у ваші двері постукає воєнком. Мовляв, S.T.A.L.K.E.R. 2 допомагає українському уряду «знайти громадян, придатних для мобілізації», використовуючи технологію аналізу даних, яку неможливо вимкнути. Це абсолютна нісенітниця, яка покликана збити інтерес до культового продукту, який повністю переосмислив себе в нових реаліях. 

Не можна не згадати і прекрасний кейс із коробкою сірників — тих самих із зображенням козака з шаблею. Їх виробляє фабрика на Рівненщині — і вони є в кожному українському домі. Завдяки грі ці сірники стали мемом, викликавши жваві обговорення у світі. Оглядач порталу Eurogamer Брендан Калдвел у своїй рецензії звернув увагу на сірники, відзначивши їх як частину української культури. Цікаво, що це була друга його стаття за 13 років. 

«Хоча шутер від першої особи, що вийшов цього тижня, не навантажує гравця явними посиланнями на поточний конфлікт (російсько-українську війну. — Авт.), невеликі натяки на український націоналізм все ж простежуються — кольори прапора на коробці сірників, поле маків, що позначає моторошне місце спочинку загиблих солдатів», – написав Калдвел у своєму огляді.

Користувачі з усього світу одразу надіслали  колумністу коробки сірників з усього світу, де аж кишать то прапори, то герби, то культові символи країн, де їх виробляють

Державна компанія «Укрпошта» не залишилася осторонь від хайпу: компанія анонсувала випуск марок із зображенням цих сірників. Про таку славу фабрика маленького міста Березень, певно, і не мріяла. 

Є ще одна не дуже оригінальна дезінформація, яку поширюють росіяни. Це фейк про те, що зброя, а саме дробовики, в українській грі S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl залишають на стінах відбитки у формі свастики. Розробники одразу показали, що збурило країну окупантів, — мішені там часто поруч з написами «Путін ПНХ». Тож культова українська гра, яка відкриває світу сучасну Україну, розізлила ворогів через кілька моментів. Найперше — що відірвалась від російської імперії і довела шанувальникам, що це український продукт, який розказує саме про наш Чорнобиль. 

Росіяни, які уперто хочуть звинуватити всіх і кожного або в нацизмі, або у фашизмі самі третій рік вчиняють на території такі злочини, які не снились Третьому рейху. Тактика — звинувачувати жертву у всіх гріхах — стара, як світ. Спроба приклеїти українцям клеймо «фашистів» — була з самого дня відновлення української незалежності. Біда в тому, що у світі не бракує вільних вух і недалеких умів, на кого це ще працює.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

На цьогорічному Львівському форумі видавців я модерував дискусію «Відпусти минуле: що таке антиколоніальна боротьба?». Учасниця дискусії нігерійська письменниця Лола Шонейн у своєму виступі сказала, що нігерійські інтелектуалки й інтелектуали намагаються використовувати англійську мову, мову своїх колонізаторів, щоби висловлювати власні сенси, й у такий спосіб емансипуватися від колишньої метрополії. Англійська мова в сучасній Нігерії, мовляв, перетворюється з мови імперської домінації метрополії на мову емансипації колишньої колонії. Я, натомість, висловив сумнів щодо того, що ми, українки й українці, зможемо у такий спосіб використовувати російську мову.

Інша учасниця Гаятрі Чакраворті Співак, живий класик постколоніальних студій, професорка Колумбійського університету в Нью-Йорку індійського походження, яка відмовилася від американського громадянства, притьмом відреагувала на мою думку, сказавши, що немає поганих мов. Мова — це лише інструмент. Її можна використовувати для досягнення поганих або добрих цілей.

Я не критикував це твердження, бо й не мав як модератор. Але згодом, роздумуючи над ним, я зрозумів його метафізичну наївність. Метафізичність цього твердження може бути або ідеалістичного, або матеріалістичного ґатунку.

Відповідно до ідеалістичної метафізики, мова — це ідеальна система значень, яка існує незалежно від її втілення у мовленні

Ми сидимо у Платоновій печері та розмовляємо та пишемо недосконалими природними мовами, намагаючись — завжди невдало — втілити в говорінні та в письмі досконалість ідеальної загальнолюдської мови. Підґрунтям цього в сучасній філософії мови, як на мене, є розрізнення мови (langue) та мовлення (parole) Фердинанда де Сосюра, а також ідея «чисто логічної граматики» Едмунда Гусерля.

Матеріалістична метафізика мови натомість редукує її до матеріальних носіїв — книжок, аудіо- та відеозаписів, сувоїв, настінних написів тощо або до функції мозку

Цікаво, що в «генеративній граматиці» Ноама Чомського та його послідовників поєднано обидва метафізичні концепти мови. У цій концепції, з одного боку, мова розглядається як функція мозку, а з іншого — стверджується можливість виявлення універсальних правил генерування граматичних правил будь-якої мови. Але навіть у цій концепції метафізичність пом’якшується критичним усвідомленням того, що ми наразі дуже далекі від того, щоби засобами біології пояснити феномен мови та мовлення, і що універсальна граматика — це не ідеальна усталена система правил, яка втілюється в будь-якій природній мові, а набір принципів генерування граматичних правил у будь-яких можливих мовах; і що ці принципи здійснюються лише в існуванні реальних мов.

Згідно з ідеалістичною метафізикою мови, реальне мовлення — це лише недосконалий інструмент реалізації досконалої ідеальної мови. Згідно з матеріалістичною метафізикою — мова є готовим підручним інструментом сиґніфікації та комунікації, що закарбований на матеріальних носіях, або функцією людського мозку.

Але ані те, ані те насправді не є мовою. Мова живе і змінюється у мовленні. Мова має не лише синтаксичний і семантичний, а також прагматичний рівень. Та й синтаксичний і семантичний рівень завжди реалізуються лише в різних прагматичних контекстах

Мова — це не лише інструмент сиґніфікації та засіб комунікації, а також спосіб нашої живої присутності в цьому світі. Це випливає з концепції виробництва присутності Ганса Ульриха Ґумбрехта. Саме тому певні вирази та навіть окремі слова можуть збуджувати в нас радість, захват і ніжність або викликати презирство, відразу й огиду. І навіть те, з якою інтонацією вони сказані, наскільки голосно чи тихо, в який спосіб написані та передані, впливає на наше сприйняття мовних повідомлень і емоційні стани, які вони збуджують, а відтак і вольові рішення, які на них ґрунтуються.

У деяких мовах певні слова та звороти, що є правильними на синтаксичному рівні та нейтральними або навіть позитивними — на семантичному, внаслідок контексту застосування набувають негативного характеру. Скажімо, німецький вислів «Arbeit macht frei» («робота робить вільним»), який німецький економіст і публіцист ХІХ століття Гайнрих Бета вживав у позитивному сенсі, набуває радикально неґативного значення і стає майже табуйованим у сучасному німецькомовному дискурсі через те, що в ХХ столітті він використовувався в нацистських концтаборах.

Навіть якщо розглядати мову лише як інструмент, то вона виходить на яв лише тоді, коли її застосовують. І якщо певну мову впродовж століть застосовують заради зла, то вона сама стає злом. Мова захворює на зло

Саме це сталося з російською мовою. Адже весь російський наратив, який формується в російській літературі від початку виникнення сучасної російської літературної мови, слугує виправданню та підтримці російської імперської політики. Водночас більшість носіїв цієї мови навіть у себе вдома не є вільними, відчуваючи себе жертвами власної імперії, але у патологічний спосіб пишаючись нею. Увесь цей складний комплекс патологічних почуттів і втілено в російському історичному наративі. Російська мова — це мова бундючних і зверхніх колонізаторів й упосліджених рабів. Тож, якщо послуговуватися концептом самої Співак, можна сказати, що російська мова завжди була і є інструментом «епістемічного насильства», що зумовлює і виправдовує реальне російське насильство.

На відміну від інших імперій, які втратили власні колонії та в історичному наративі яких відбулися важливі процеси критичного переосмислення імперського спадку, в російському суспільному дискурсі такого переосмислення ніколи не відбувалося. Натомість росіяни, будучи загарбниками та вбивцями, звикли сприймати себе як жертв. Це одна з важливих причин того, що сьогодні російська мова знову слугує інструментом виправдання російського насильства проти вільного народу України.

Масовий терор, депортація українських дітей, вбивства українських цивільних і страти українських військовополонених, цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури, катування, зґвалтування і мародерство, які стало здійснює російська армія на території України, легітимуються і прославляються в сучасному російському імперському наративі. Поодинокі зойки «хароших руських» не заглушать цей хор зла. Та й навіть вони не готові взяти на себе відповідальність за злочини російської імперії, адже, як уже зазначалося, розглядають себе як жертв, а не співучасників цих злочинів. Відповідно, вони повсякчас шукають «справжніх» винуватців, не будучи ладними визнати, що моральну відповідальність несуть усі росіяни, а вся російська «культура» пронизана імперськими та ксенофобськими наративами, які стимулюють і леґітимують російську аґресивну та антилюдяну політику.

Російська мова хвора на зло, і наївними твердженнями про те, що мова — це лише інструмент, її не вилікувати

Натомість, слід чесно визнати цей болісний стан речей, що, сподіваюся, дасть змогу пошуку виходу з нього. Для цього насамперед потрібний тривалий процес деімперіалізації російського історичного наративу, неусувною умовою можливости чого є поразка російської авторитарної імперії в її геноцидній загарбницькій війні проти демократичної України.

Відпустити минуле можна лише тоді, коли минулі жахи не загрожуватимуть нашому теперішньому та майбутньому. А в сучасній Україні дотепер триває антиколоніальна боротьба проти російського імперського зла. Тож і російську мову не можна сприймати позитивно або бодай нейтрально, допоки вона служить цьому злу.

Події, що відбувалися тоді в Польщі, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях

Драму «Кордіан» один з найвидатніших польських письменників Юліуш Словацький написав 190 років тому. Він описав російського імператора Миколу І як лютого ненависника країн Європи й зокрема Польщі, де він жорстоко придушив національно-визвольне повстання. Цар весь час воював, аби загарбати нові землі: війна з Персією, війна на Кавказі, війна з Туреччиною.

За словами докторки філософії, професорки Вармінсько-Мазурського університету Івони Мацеєвської, російська імперська ідеологія досі впливає на багатьох людей не тільки в Росії, а й за кордоном. І це дозволяє Кремлю контролювати західний дискурс про війну в Україні, нав’язуючи імперську структуру мислення. Головний аргумент росіян, що дозволяє їм уникати відповідальності, — Кремль не визнає незалежність України, бо начебто в Середньовіччя землі нинішніх України й Росії входили до однієї держави — Київської Русі. Драма «Кордіан» Словацького показує неросійську версію історії.  

Стиль правління нинішнього глави Кремля історики й письменники (Олег Криштопа, Андерс Аслунд тощо) порівнюють із царюванням Миколи І, який правив з 1825 по 1855 роки. У той час абсолютизм влади Російської імперії досягнув максимуму. 

Придушивши Листопадове повстання в Польщі в 1830-1831 роках, Микола І скасував польську Конституцію. У драмі «Кордіан» Словацький описує, як цар пишається собою, бо йому вдалося перетворити Польщу на політичний «труп». Усіх нових протестувальників правитель погрожує висилати до Сибіру або вбивати. А якщо виникне нове повстання, то Варшаву зруйнує навіки: «Polska już ostygła, umarła, i na wieki. Jak magnesu igłą na północ obrócona, w Sybir patrzy mroźny» (Польща вже охолола й навіки вмерла. Як стрілка магніту, що обернута на північ, дивиться в бік морозного Сибіру). 

Події, що відбувалися в Польщі в той період, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях:

«Знищення польської армії, запровадження московської мови як офіційної, переведення з Польщі до Росії громадських бібліотек та наукових колекцій, закриття шкіл, примусове переселення до Росії великої кількості польських дітей під приводом перевиховання їх казенним коштом, заслання безлічі польських сімей до віддалених губерній Росії, значний та суворий рекрутський набір, призначення на посади в Польщі московських чиновників, втручання у справи національної церкви тощо. Все це свідчить про намагання уряду знищити політичну національність у Польщі й перетворити її поступово в московську провінцію...». Про це 3 липня 1832 року написав британський державний діяч лорд Пальмерстон на підставі фактів правління Росією Царством Польським після повстання. 

На польських землях, що були в складі Російської імперії, почали агресивно й стрімко впроваджувати політику русифікації. Тиск цензури став тотальним. Одним із письменників, не тільки твори якого, а й ім’я опинилися під суворою забороною, був молодий поет Юліуш Словацький. До речі, виходець з України, він народився 1809 року в Кременці, нині це Тернопільська область. 

У правлінні Миколи І Словацький вбачав загрозу для всієї Європи: «Europe jak jabłko rozetnę, a nóż zatruty obie zatruje polowy». Ці слова Миколи I перекладаються так:

Я розріжу Європу навпіл, як яблуко, отруйним ножем, який знищить обидві частини

Про амбіції, самовпевненість і плани царя продовжувати загарбницькі колоніальні війни в Європі свідчать слова: «Ha! Ha! Albom ja wielki? Albo świat ten mały?». («Ха! Ха! Чи це я великий? Чи світ малий?»). Він був переконаний, що є обранцем Бога, який доручив йому управління імперією.

Своєю священною місією Микола I вважав захист Росії від лібералізму, який, на його думку, приходив із Заходу

З 1844 року люди, молодші 25 років, не мали права виїжджати за кордон. А всім іншим виїхати було просто майже неможливо. Крім свободи пересування, цар заборонив також свободу слова. Ввів жорстку цензуру, що поширювалася на всіх і все. Створив таємну поліцію, щоб розшукувати й карати всіх незадоволених (аналог майбутніх КДБ та ФСБ). Микола І знищив національне відродження, що почалося в Україні, сформувавши твердження про один народ — великоросів (росіян), малоросів (українців) і білорусів. Також цар запровадив національну ідею — «самодержав’я, православ’я, народність».

Нинішній глава Кремля пропагує цю саму ідею

За словами докторки історичних наук Ольги Морозової, участь молодого поета Юліуша Словацького в 1830-1831 роках у Листопадовому повстанні, що вибухнуло в Польщі й було спрямоване проти Російської імперії, стало причиною його вимушеної еміграції (до Парижу, а згодом до Женеви) та написання драми «Кордіан». 

‍Кришталеве прокрустове ложе для незгодних

Одним із ключових фрагментів твору «Кордіан» є сцена, що розігрується в Тронній залі Королівського замку Варшави. Головний герой Кордіан планує здійснити замах на царя, який водночас уособлює в собі й короля Польщі. Коли Кордіан дістається Королівського замку, Микола І спить у кришталевому ліжку. Цей символ свідчить, з одного боку, про царський абсолютизм, недосяжність. А з іншого боку — про крихкість царської влади, її слабкість і можливість падіння будь-якої миті. 

В іншій сцені драми стає зрозуміло, що «Кришталеве ложе» — також аналог фразеологізму «Прокрустове ложе». У давньогрецькій міфології — це ліжко злочинця Прокруста, на яке той укладав спати своїх жертв. Найчастіше це були мандрівники. Тим, кому ліжко було задовге, Прокруст бив по колінах, щоб видовжити ноги, а кому закоротке — відрубував їх. У переносному значенні цей вислів означає певні жорсткі межі, в які насильницьким шляхом когось хочуть пристосувати до своїх потреб або вимог.

«Кришталеве ложе» в творі Словацького демонструє плани царя щодо народів Західної Європи: «Na zachodzie stugłowa wyrasta poczwara… Łoże drugie z kryształu dla lodów zachodu; miarę na długość wezmę z moskiewskiego rodu, a który naród dłuższy nad lożą okucie, kryształu nie rozciągnie, lud skrócę o głowę…». Що означає, що всім людям Західної Європи (яку Микола І називає стоголовим чудовиськом), які не пристосуються до умов, що їм пропонує російський цар, відрубають голови. 

Ненависть до Європи мотивувала царя почати нову війну. Він почав вимагати в Стамбулі, щоб усі православні Османської імперії увійшли під його протекцію. Султан відмовився. Росія окупувала Молдову й напала на турецький флот у Синопі. Європейські лідери, зрозумівши, що царя не зупинити й росіянам все одно кого вбивати, вирішили вступити в цю війну на боці Османської імперії. Росія ганебно програла «священну війну» з Європою, здавши Севастополь. Микола I застудився в Криму й помер у своєму некришталевому ліжку. 

Драма «Кордіан» Словацького — твір про Листопадове повстання в Польщі, підготовку до вбивства царя й національне визволення, — дотепер є одним з найбільш обговорюваних творів. От чому його обрали для прочитання під час XIII Національних читань в Польщі, Україні та ще 60 країнах. ‍