Ексклюзив
20
хв

Аґнєшка Дея: «Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені потрібно бачити, що ця допомога важлива»

«Ця війна дуже змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Але в ці жорстокі і справді страшні часи було багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість», — волонтерка

Оксана Щирба

Волонтерка Аґнєшка Дея. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У пункті допомоги «Під парасолькою» («Pod Parasolem»), яким керує Аґнєшка Дея, щомісяця отримують їжу, психологічну та інформаційну підтримку більше 800 людей з України та інших країн. Волонтерка після початку великої війни змінила свою роботу, аби допомагати тим, хто найбільше цього потребує. За свій безцінний внесок у допомогу українським біженцям Аґнєшка Дея стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Як змінилося життя з початком війни, про любов до українців та чи достатнього роблять уряди,  про це все волонтерка розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Я приходжу в пункт допомоги «Під парасолькою» близько 12 години дня. Мене зустрічає привітна українка. Аґнєшка  Дея тим часом заклопотано розмовляє по телефону, вирішуючи якісь нагальні питання. Через кілька хвилин вона, красива й усміхнена, подає мені руку. Ми знайомимося, мені показують приміщення пункту допомоги. Тут тепло і по-домашньому затишно. Аґнєшка заварює ароматний зелений чай, частує мене смачним печивом. І починає розповідати, як проміняла спокій та стабільність на безсонні ночі, долучившись до допомоги українцям.  

Оксана Щирба: Як виник пункт «Під парасолькою»?

Аґнєшка  Дея: Пунктом опікується Фонд Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Він розташований у варшавському районі Воля, де раніше проживало багато українців. У приміщенні зробили капітальний ремонт. Пункт був задуманий як місце продовольчої допомоги людям, які цього потребують. Українці можуть приходити раз на місяць, у середньому на сім’ю отримують 5 кг. Загалом нашою допомогою скористалися 80% людей, які приїхали торік. 

ОЩ: Завдяки чому вдалося організувати допомогу для українців?

АД: Я маю непоганий досвід громадської діяльності. Крім того, по життю я дуже активна людина. І також маю велику мережу контактів. Я працюю в неурядових організаціях 20 років і допомагаю людям. Я починала з підтримки сімей, які мали дітей з аутизмом. Працювала в одній із найбільших у Польщі фундації допомоги людям з аутизмом. Мабуть, це була одна з найважливіших моїх професійних сходинок. Протягом останніх років я працювала у великому європейському проєкті з чиновниками, де треба було загартовувати мислення та вчити соціальну економіку. Усе ці навички мені знадобилися в організації допомоги для українців.

ОЩ: Що було найважчим?

АД: Я провела дуже багато часу на автовокзалі. Пам’ятаю, одного дня мені довелося пройти 21000 кроків. Інколи я проводила там по 10 годин на день, а поверталась лише о 3 годині ночі. Звісно, я шалено втомлювалася. Мої друзі дуже хвилювалися за мене. Мої чудові сусіди приносили мені продукти під  двері квартири. Я вже не могла працювати на старій роботі, тому що постійно хтось телефонував, про щось запитував, хтось потребував підтримки. Мене настільки поглинув цей процес, що я сама почала відстежувати дані, статистику та робити звіти з побаченого на автостанції (Варшава Заходня). Тоді ми отримували допомогу звідусіль — з Гонконгу, США, Нідерландів, Норвегії тощо. Доєдналися вчителі йоги, якою я займаюсь. Під час занять  вони залучали учнів до зборів на допомогу українцям.

На Варшаву Заходню приїжджали біженці зі всієї України. Фото: приватний архів

Я постійно перебувала в потоці різної інформації щодо того, що відбувалося в Україні. Було складно думати про те, як я можу насолоджуватися життям, коли в сусідній країні гинуть безневинні люди.  У такі моменти особливо загострюється відчуття вдячності, що ти маєш квартиру, ліжко і можеш спокійно заснути. Коли я чую про чергову атаку по Харкову, відразу пишу Олені, яку ніколи не бачила, однак зустріла у Варшаві її 17-річну доньку: «Як ти? Що з тобою? Ти спускаєшся в підвал?». Вона відповідає: «Ні, не можу, тому що не встигаю». І тоді я думаю, а що я можу зробити? Я можу просто дати їй розуміння, що думками я поруч, хвилююся і можу час від часу надсилати їй посилки.

ОЩ: Ваша бабуся загинула під час Волинської трагедії, дідусь з дитиною на руках був змушений тікати. Що ви знаєте з історії своєї родини?

АД: У нашій сім’ї це була тема табу. Моя мама сильно плакала, коли розповідала якісь подробиці. Я мало знаю про історію своєї родини. Про деякі факти довідалась уже після смерті матері. Це було 18 років тому, я почала шукати якусь інформацію. Родина по лінії матері походила з Волині. Моя бабуся Марія була вбита 11 липня 1943 року. Моїй мамі тоді було 3,5 роки. Старшу сестру моєї матері, Моніку, якій на той час було дев’ять років, також вбили. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся. Не збереглося жодної світлини. Нічого не залишилося, навіть маминого свідоцтва про народження. Знаю, що мій дідусь утік на руках із моєю мамою, тоді малою дитиною, вони поїхали до Польщі. 

ОЩ: Коли почалась російська війна, поляки забули всі свої образи і почали допомагати українцям...

АД: Волинська трагедія — то були страшні події. Але сьогодні з українцями відбувається те саме — з боку росіян. Ми не можемо залишатися байдужими. Не віриться, що все це  відбувається в XXI столітті. Я роблю те, що маю робити. Кожен має залишатися людиною в цьому житті. Я досі пам’ятаю 24 лютого, коли побачила новини. Одразу промайнула думка:  українці скоро почнуть тікати. Я, як і багато інших небайдужих поляків, прийшла на автовокзал Варшава Заходня. Я мешкаю неподалік,  знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України.

Аґнєшка разом зі своєю подругою Юлією з перших днів долучились до допомоги українцям. Фото: приватний архів

Разом із моєю подругою ми створили групу у фейсбуці, де писали про необхідність допомоги для українців. Люди одразу почали приносити їжу, воду, одяг. Долучилася також команда молодих українців, які живуть у Варшаві. Вони сортували та розподіляли їжу. На початку тікали переважно молоді люди, інколи іноземні студенти. Я зустріла класних хлопців з Алжиру, студентів, які тікали від війни. Тоді я позичила їм павербанки, потім вони шукали мене на вокзалі, щоб їх повернути. Згодом, приїхавши до Франції, написали мені: «Ми прибули. Дякуємо, сестро». Це було неймовірно. Згодом почали приїжджати люди старшого віку, у тому числі люди на кріслах колісних. Усі були розгублені, налякані і не знали, що далі робити.

Пам’ятаю Галину з Маріуполя, її доньку Ксенію і собаку. Вони стояли перед розкладом автобусів і не знали, що робити та куди подітися. Галина мала розсіяний склероз, планувала їхати в Чехію або Німеччину, бо там можна  було отримати добру опіку.  Більшість людей їхала наосліп і перше, що потребували, сон та відпочинок. Так було і з Аліною, яка вирішила залишитися у Варшаві. Потім поїхала до Кракова, де пробула лише кілька тижнів, після чого поїхала до Нідерландів. Там вона не змогла акліматизуватися, тому повернулася до Кракова. Я допомагала їй орендувати кімнату, завдяки Войцеху Чухновському з Gazeta Wyborcza. Добре пам’ятаю початок березня.  Жінки показували фото своїх рідних, яких уже немає, будинків, які горять під обстрілами.

Усі ці люди шукали допомоги та підтримки. І це ще раз показало мені, що ми всі однаково прагнемо любові, миру та тепла

Ця війна дуже  змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Я не перестану повторювати, що в ці жорстокі і справді страшні часи було й багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість. І коли мене хтось запитує, у що я вірю, то я відповідаю, що в людську солідарність. 

На Варшаву Заходню одні люди привозили продукти, інші їх сортували та роздавали всім, хто потребував. Фото: приватний архів

ОЩ: Знаю, що українки готували для вас вареники…

АД: Це було дивовижно. У нашій польській традиції вареники зазвичай трохи більші. Вони більш солоні і мають більше перцю. А українські набагато ніжніші, тісто трохи солодше, без такої кількості солі та перцю. Я їх дуже люблю. У мене і зараз в морозильній камері вони зберігаються.

Вареники, зліплені з душею, це так щемливо та приємно. Це мені нагадує час, коли моя мама ліпила їх для мене

Вона часто говорила: хто тобі їх готуватиме, коли мене не стане? Чи могла я коли-небудь подумати, що українки ліпитимуть мені вареники? Я вражена тим, як нині українці дякують, як вони розмовляють, як висловлюють свої емоції. Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені просто потрібно бачити і знати, що ця допомога важлива, потрібна і корисна для українців. І це видно. Це можна побачити і почути, адже навіть в пункті роздачі речей «Під парасолькою» люди дуже  часто та гучно дякують. 

ОЩ: Хто може отримати допомогу і коли?

АД: Допомогу можуть  отримати мешканці варшавського району Воля у понеділок, середу та п’ятницю з 10-ї ранку. Іноді ми допомагаємо людям з інших районів, якщо вони дуже сильно потребують цього. 

Направляє до нас Центр соціального захисту, з яким ми співпрацюємо. Там фіксують важке становище родини. Потім направляють до нас списки цих людей, яких ми уже чекаємо у нас. Справа не в тому, що у нас велика черга чи збирається натовп, а в тому, що інколи ми самі не справляємося. Я відчула це нещодавно, коли власноруч запакувала їжу для 74 осіб за три години — це понад 460 кілограмів їжі. Це дуже важко.

Окрім продуктів харчування, у нас можна отримати одяг. Також раніше протягом року ми надавали  психологічну допомогу. Спочатку ми думали, що людей буде важко вмовити. Але на практиці цей напрям виявився дуже затребуваним. Українки перебували у стані депресії, апатії, не знали, як розповісти дітям про те, що відбувається. Було важливо все це проговорювати з психологом.

ОЩ: Як ви зі всім справляєтеся? Чи не бракує вам попередньої роботи?

АД: Мені здається, що я схожа на людину-оркестр. З одного боку, я віцепрезидент фонду, з іншого, коли потрібно, я закочую рукави і просто готую пакунки. Я з легкістю виконую будь-яку роботу. Якщо потрібно, розмовляю з воєводою, міністрами, послом України. Я намагаюся донести важливість того, що ми робимо, і шукаю союзників. Я роблю все це, бо так потрібно. Ми повинні допомагати, важливо бути добрими, порядними. Ми повинні робити для людей те, що хочемо, щоб вони робили для нас. Потреб сьогодні дуже багато, і ми не в силах задовольнити всіх їх. Часто доводиться вибирати і ухвалювати рішення.  Ще складніше просити донорів, спонсорів, навіть виробників їжі пожертвувати певну кількість допомоги.  Багато представників компаній гладять нас по плечу і кажуть: «Ви робите хорошу роботу, продовжуйте в такому ж дусі й надалі». Але щоб ми могли це робити й далі, нам потрібні гроші. Тому що ми наймаємо людей, яким треба заплатити за роботу. У нас повинні бути санітарні обстеження, спеціальні машини для перевезення продуктів харчування, продуктовий склад, який ми орендуємо. Сьогодні перед нами стоїть багато викликів. Я вірю, що ми впораємось із ними.

Я вірю, що  українці зможуть повернутися додому, що Україна буде прекрасною країною. На це, мабуть, потрібен час, але важливо, що ми разом
Аґнєшка Дея разом з іншими волонтерками. Фото: приватний архів

ОЩ: Що вам допомагає утримувати work-life balance?

АД: Дуже важливо розділити професійне та приватне життя. Тому я почала багато бігати, щоб відволікатися. Робота з надання допомоги є дуже складною. Хоча є ентузіазм та енергія, але я витрачаю чимало фізичних сил та часу. У Польщі досі існує переконання, що громадські активісти чи люди, які працюють у неурядових організаціях, мають все робити безкоштовно або за мінімальну зарплату. Це не той випадок. 

Також більше 10 років я займаюся йогою. Це час, коли я можу очистити свою енергію, голову і зігнати злість.Йога дає мені усвідомлення власного тіла та дарує більше спокою. Зараз я переважно займаюся вдома, за комп’ютером,  двічі на тиждень. Позитивні емоції мені дарують мандрівки та мій пес, який зі мною подорожує. 

ОЩ: Номінація на премію «Портрети сестринства» стала для вас несподіванкою?

АД: Телефонний дзвінок про те, що мене номінували, став великою несподіванкою. Я відразу запитала: «Хто це зробив? Кому я подобаюся? Хто згадав про мене? Невже речі, які я роблю, такі важливі?». Адже весь час думаю, що того, що я роблю, недостатньо. Я ловлю себе на думці: невже я зробила більше за інших жінок? Кожен з нас  робив і робить велику роботу. Кожна з нас є переможницею.

Попри свою самокритичність, я відчуваю велику честь за цю номінацію, це дає мені багато енергії. Крила просто виростають. Але я не перестаю думати, що цього замало

ОЩ: Що б ви хотіли сказати українцям, які виїхали з батьківщини і шукають своє місце під сонцем за кордоном?

АД: Кожна з вас має будувати свій власний маленький світ тут, в іншій країні, навіть якщо він тимчасовий. Створюйте власні невеликі спільноти та групи підтримки, щоб ви могли розраховувати одне на одного. Але також будьте відкритими до поляків. Ви маєте бути сильними. Україна неодмінно переможе!

No items found.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
українці допомагають американцям пожежа Лос-Анджелес

Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати. 

Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.

Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:

— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи. 

Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.

Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра. 

— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.

Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою». 

Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж. 

У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».

— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.

На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше. 

Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви

Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.

Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо.

Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим

20
хв

Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Ксенія Мінчук

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Ось так виглядає українське кафе «Краяни» на околиці Токіо

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»
Обережним до всього нового, японцям сподобалась українська кухня

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У кафе японці можуть скуштувати традиційні українські страви

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Наталія Ковальова (зліва) та Наталія Лисенко

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Дарка Горова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Ексклюзив
20
хв

Модельєр Андре Тан: «Я двічі був банкротом. Сказав собі, що третій раз — не переживу»

Ексклюзив
20
хв

Останнє китайське попередження. Нащо Трампу знадобилась Канада, Гренландія і до чого тут Європа?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress