Ексклюзив
20
хв

Аґнєшка Дея: «Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені потрібно бачити, що ця допомога важлива»

«Ця війна дуже змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Але в ці жорстокі і справді страшні часи було багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість», — волонтерка

Оксана Щирба

Волонтерка Аґнєшка Дея. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У пункті допомоги «Під парасолькою» («Pod Parasolem»), яким керує Аґнєшка Дея, щомісяця отримують їжу, психологічну та інформаційну підтримку більше 800 людей з України та інших країн. Волонтерка після початку великої війни змінила свою роботу, аби допомагати тим, хто найбільше цього потребує. За свій безцінний внесок у допомогу українським біженцям Аґнєшка Дея стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Як змінилося життя з початком війни, про любов до українців та чи достатнього роблять уряди,  про це все волонтерка розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Я приходжу в пункт допомоги «Під парасолькою» близько 12 години дня. Мене зустрічає привітна українка. Аґнєшка  Дея тим часом заклопотано розмовляє по телефону, вирішуючи якісь нагальні питання. Через кілька хвилин вона, красива й усміхнена, подає мені руку. Ми знайомимося, мені показують приміщення пункту допомоги. Тут тепло і по-домашньому затишно. Аґнєшка заварює ароматний зелений чай, частує мене смачним печивом. І починає розповідати, як проміняла спокій та стабільність на безсонні ночі, долучившись до допомоги українцям.  

Оксана Щирба: Як виник пункт «Під парасолькою»?

Аґнєшка  Дея: Пунктом опікується Фонд Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Він розташований у варшавському районі Воля, де раніше проживало багато українців. У приміщенні зробили капітальний ремонт. Пункт був задуманий як місце продовольчої допомоги людям, які цього потребують. Українці можуть приходити раз на місяць, у середньому на сім’ю отримують 5 кг. Загалом нашою допомогою скористалися 80% людей, які приїхали торік. 

ОЩ: Завдяки чому вдалося організувати допомогу для українців?

АД: Я маю непоганий досвід громадської діяльності. Крім того, по життю я дуже активна людина. І також маю велику мережу контактів. Я працюю в неурядових організаціях 20 років і допомагаю людям. Я починала з підтримки сімей, які мали дітей з аутизмом. Працювала в одній із найбільших у Польщі фундації допомоги людям з аутизмом. Мабуть, це була одна з найважливіших моїх професійних сходинок. Протягом останніх років я працювала у великому європейському проєкті з чиновниками, де треба було загартовувати мислення та вчити соціальну економіку. Усе ці навички мені знадобилися в організації допомоги для українців.

ОЩ: Що було найважчим?

АД: Я провела дуже багато часу на автовокзалі. Пам’ятаю, одного дня мені довелося пройти 21000 кроків. Інколи я проводила там по 10 годин на день, а поверталась лише о 3 годині ночі. Звісно, я шалено втомлювалася. Мої друзі дуже хвилювалися за мене. Мої чудові сусіди приносили мені продукти під  двері квартири. Я вже не могла працювати на старій роботі, тому що постійно хтось телефонував, про щось запитував, хтось потребував підтримки. Мене настільки поглинув цей процес, що я сама почала відстежувати дані, статистику та робити звіти з побаченого на автостанції (Варшава Заходня). Тоді ми отримували допомогу звідусіль — з Гонконгу, США, Нідерландів, Норвегії тощо. Доєдналися вчителі йоги, якою я займаюсь. Під час занять  вони залучали учнів до зборів на допомогу українцям.

На Варшаву Заходню приїжджали біженці зі всієї України. Фото: приватний архів

Я постійно перебувала в потоці різної інформації щодо того, що відбувалося в Україні. Було складно думати про те, як я можу насолоджуватися життям, коли в сусідній країні гинуть безневинні люди.  У такі моменти особливо загострюється відчуття вдячності, що ти маєш квартиру, ліжко і можеш спокійно заснути. Коли я чую про чергову атаку по Харкову, відразу пишу Олені, яку ніколи не бачила, однак зустріла у Варшаві її 17-річну доньку: «Як ти? Що з тобою? Ти спускаєшся в підвал?». Вона відповідає: «Ні, не можу, тому що не встигаю». І тоді я думаю, а що я можу зробити? Я можу просто дати їй розуміння, що думками я поруч, хвилююся і можу час від часу надсилати їй посилки.

ОЩ: Ваша бабуся загинула під час Волинської трагедії, дідусь з дитиною на руках був змушений тікати. Що ви знаєте з історії своєї родини?

АД: У нашій сім’ї це була тема табу. Моя мама сильно плакала, коли розповідала якісь подробиці. Я мало знаю про історію своєї родини. Про деякі факти довідалась уже після смерті матері. Це було 18 років тому, я почала шукати якусь інформацію. Родина по лінії матері походила з Волині. Моя бабуся Марія була вбита 11 липня 1943 року. Моїй мамі тоді було 3,5 роки. Старшу сестру моєї матері, Моніку, якій на той час було дев’ять років, також вбили. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся. Не збереглося жодної світлини. Нічого не залишилося, навіть маминого свідоцтва про народження. Знаю, що мій дідусь утік на руках із моєю мамою, тоді малою дитиною, вони поїхали до Польщі. 

ОЩ: Коли почалась російська війна, поляки забули всі свої образи і почали допомагати українцям...

АД: Волинська трагедія — то були страшні події. Але сьогодні з українцями відбувається те саме — з боку росіян. Ми не можемо залишатися байдужими. Не віриться, що все це  відбувається в XXI столітті. Я роблю те, що маю робити. Кожен має залишатися людиною в цьому житті. Я досі пам’ятаю 24 лютого, коли побачила новини. Одразу промайнула думка:  українці скоро почнуть тікати. Я, як і багато інших небайдужих поляків, прийшла на автовокзал Варшава Заходня. Я мешкаю неподалік,  знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України.

Аґнєшка разом зі своєю подругою Юлією з перших днів долучились до допомоги українцям. Фото: приватний архів

Разом із моєю подругою ми створили групу у фейсбуці, де писали про необхідність допомоги для українців. Люди одразу почали приносити їжу, воду, одяг. Долучилася також команда молодих українців, які живуть у Варшаві. Вони сортували та розподіляли їжу. На початку тікали переважно молоді люди, інколи іноземні студенти. Я зустріла класних хлопців з Алжиру, студентів, які тікали від війни. Тоді я позичила їм павербанки, потім вони шукали мене на вокзалі, щоб їх повернути. Згодом, приїхавши до Франції, написали мені: «Ми прибули. Дякуємо, сестро». Це було неймовірно. Згодом почали приїжджати люди старшого віку, у тому числі люди на кріслах колісних. Усі були розгублені, налякані і не знали, що далі робити.

Пам’ятаю Галину з Маріуполя, її доньку Ксенію і собаку. Вони стояли перед розкладом автобусів і не знали, що робити та куди подітися. Галина мала розсіяний склероз, планувала їхати в Чехію або Німеччину, бо там можна  було отримати добру опіку.  Більшість людей їхала наосліп і перше, що потребували, сон та відпочинок. Так було і з Аліною, яка вирішила залишитися у Варшаві. Потім поїхала до Кракова, де пробула лише кілька тижнів, після чого поїхала до Нідерландів. Там вона не змогла акліматизуватися, тому повернулася до Кракова. Я допомагала їй орендувати кімнату, завдяки Войцеху Чухновському з Gazeta Wyborcza. Добре пам’ятаю початок березня.  Жінки показували фото своїх рідних, яких уже немає, будинків, які горять під обстрілами.

Усі ці люди шукали допомоги та підтримки. І це ще раз показало мені, що ми всі однаково прагнемо любові, миру та тепла

Ця війна дуже  змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Я не перестану повторювати, що в ці жорстокі і справді страшні часи було й багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість. І коли мене хтось запитує, у що я вірю, то я відповідаю, що в людську солідарність. 

На Варшаву Заходню одні люди привозили продукти, інші їх сортували та роздавали всім, хто потребував. Фото: приватний архів

ОЩ: Знаю, що українки готували для вас вареники…

АД: Це було дивовижно. У нашій польській традиції вареники зазвичай трохи більші. Вони більш солоні і мають більше перцю. А українські набагато ніжніші, тісто трохи солодше, без такої кількості солі та перцю. Я їх дуже люблю. У мене і зараз в морозильній камері вони зберігаються.

Вареники, зліплені з душею, це так щемливо та приємно. Це мені нагадує час, коли моя мама ліпила їх для мене

Вона часто говорила: хто тобі їх готуватиме, коли мене не стане? Чи могла я коли-небудь подумати, що українки ліпитимуть мені вареники? Я вражена тим, як нині українці дякують, як вони розмовляють, як висловлюють свої емоції. Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені просто потрібно бачити і знати, що ця допомога важлива, потрібна і корисна для українців. І це видно. Це можна побачити і почути, адже навіть в пункті роздачі речей «Під парасолькою» люди дуже  часто та гучно дякують. 

ОЩ: Хто може отримати допомогу і коли?

АД: Допомогу можуть  отримати мешканці варшавського району Воля у понеділок, середу та п’ятницю з 10-ї ранку. Іноді ми допомагаємо людям з інших районів, якщо вони дуже сильно потребують цього. 

Направляє до нас Центр соціального захисту, з яким ми співпрацюємо. Там фіксують важке становище родини. Потім направляють до нас списки цих людей, яких ми уже чекаємо у нас. Справа не в тому, що у нас велика черга чи збирається натовп, а в тому, що інколи ми самі не справляємося. Я відчула це нещодавно, коли власноруч запакувала їжу для 74 осіб за три години — це понад 460 кілограмів їжі. Це дуже важко.

Окрім продуктів харчування, у нас можна отримати одяг. Також раніше протягом року ми надавали  психологічну допомогу. Спочатку ми думали, що людей буде важко вмовити. Але на практиці цей напрям виявився дуже затребуваним. Українки перебували у стані депресії, апатії, не знали, як розповісти дітям про те, що відбувається. Було важливо все це проговорювати з психологом.

ОЩ: Як ви зі всім справляєтеся? Чи не бракує вам попередньої роботи?

АД: Мені здається, що я схожа на людину-оркестр. З одного боку, я віцепрезидент фонду, з іншого, коли потрібно, я закочую рукави і просто готую пакунки. Я з легкістю виконую будь-яку роботу. Якщо потрібно, розмовляю з воєводою, міністрами, послом України. Я намагаюся донести важливість того, що ми робимо, і шукаю союзників. Я роблю все це, бо так потрібно. Ми повинні допомагати, важливо бути добрими, порядними. Ми повинні робити для людей те, що хочемо, щоб вони робили для нас. Потреб сьогодні дуже багато, і ми не в силах задовольнити всіх їх. Часто доводиться вибирати і ухвалювати рішення.  Ще складніше просити донорів, спонсорів, навіть виробників їжі пожертвувати певну кількість допомоги.  Багато представників компаній гладять нас по плечу і кажуть: «Ви робите хорошу роботу, продовжуйте в такому ж дусі й надалі». Але щоб ми могли це робити й далі, нам потрібні гроші. Тому що ми наймаємо людей, яким треба заплатити за роботу. У нас повинні бути санітарні обстеження, спеціальні машини для перевезення продуктів харчування, продуктовий склад, який ми орендуємо. Сьогодні перед нами стоїть багато викликів. Я вірю, що ми впораємось із ними.

Я вірю, що  українці зможуть повернутися додому, що Україна буде прекрасною країною. На це, мабуть, потрібен час, але важливо, що ми разом
Аґнєшка Дея разом з іншими волонтерками. Фото: приватний архів

ОЩ: Що вам допомагає утримувати work-life balance?

АД: Дуже важливо розділити професійне та приватне життя. Тому я почала багато бігати, щоб відволікатися. Робота з надання допомоги є дуже складною. Хоча є ентузіазм та енергія, але я витрачаю чимало фізичних сил та часу. У Польщі досі існує переконання, що громадські активісти чи люди, які працюють у неурядових організаціях, мають все робити безкоштовно або за мінімальну зарплату. Це не той випадок. 

Також більше 10 років я займаюся йогою. Це час, коли я можу очистити свою енергію, голову і зігнати злість.Йога дає мені усвідомлення власного тіла та дарує більше спокою. Зараз я переважно займаюся вдома, за комп’ютером,  двічі на тиждень. Позитивні емоції мені дарують мандрівки та мій пес, який зі мною подорожує. 

ОЩ: Номінація на премію «Портрети сестринства» стала для вас несподіванкою?

АД: Телефонний дзвінок про те, що мене номінували, став великою несподіванкою. Я відразу запитала: «Хто це зробив? Кому я подобаюся? Хто згадав про мене? Невже речі, які я роблю, такі важливі?». Адже весь час думаю, що того, що я роблю, недостатньо. Я ловлю себе на думці: невже я зробила більше за інших жінок? Кожен з нас  робив і робить велику роботу. Кожна з нас є переможницею.

Попри свою самокритичність, я відчуваю велику честь за цю номінацію, це дає мені багато енергії. Крила просто виростають. Але я не перестаю думати, що цього замало

ОЩ: Що б ви хотіли сказати українцям, які виїхали з батьківщини і шукають своє місце під сонцем за кордоном?

АД: Кожна з вас має будувати свій власний маленький світ тут, в іншій країні, навіть якщо він тимчасовий. Створюйте власні невеликі спільноти та групи підтримки, щоб ви могли розраховувати одне на одного. Але також будьте відкритими до поляків. Ви маєте бути сильними. Україна неодмінно переможе!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry
український народний дім перемишль горків ігор

Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.

Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.

«Не таке синє небо, не така зелена трава»

Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.

Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».

Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними. 

Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло. 

Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя». 

— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому? 

Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори. 

У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.

Український Народний Дім у Перемишлі

Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко. 

Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка

Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя». 

— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі? 

У 1947 році все майно української громади, як і  інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів,  українців та інших меншин.

«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові. 

Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю  через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття. 

За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності

— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?

Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.  

Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим. 

«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років. Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року. 

Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України повернення полякам будівлі Польського дому у Львові. 

Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали: нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи. 

Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку. 

— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому? 

Перемишль місто непростої історичної долі.

Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого

А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій. 

Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.

До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту  тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону. 

Театральна зала на 24 ліжка

— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…

Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону і везли далі.

Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, це були українські й польські волонтери нашого Дому. 

Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.

Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…

Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.

Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко

Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.

За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.

Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям. 

Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.

Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko

— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців? 

Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців. 

Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого. 

Ф‍отографії: архів УНД у Перемишлі

20
хв

Табличка на стіні Народного дому каже: «Немає незалежної України без незалежної Польщі, немає незалежної Польщі без незалежної України»

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress