Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Українські актори Анастасія і Дмитро Рибалевські на початку великої війни вивезли чотирьох своїх дітей за кордон. Але через пів року зіркова родина повернулась, адже навіть сонячна Італія не змогла врятувати від травми переїзду й депресії. В Україні актори продовжили працювати на театральній сцені й зізнаються, що після вторгнення їхні стосунки змінились.
«Ми зараз не можемо одне без одного, — каже Дмитро. — До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч».
Він — провідний актор одного з головних театрів країни, Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, на сцені завжди у ролі героя. В нього титульна роль в «Коріолані» за Шекспіром, він — Михайло з «Украденого щастя» Франка, Симон Хахава у «Кавказькому крейдяному колі» за Брехтом тощо.
Вона — палка, пристрасна й водночас ніжна Настя з Франкового «Украденого щастя», вдова з «Грека Зорби» за Казандзакісом, Марія з «Незрівнянної».
Свою історію біженства й кохання, яке рятує, Анастасія та Дмитро розповіли Sestry.
Життя у гримерках і притулках
Анастасія Рибалевська (Чумаченко): За день до повномасштабного вторгнення ми відправили наших чотирьох дітей на Західну Україну ― так підказала мені інтуїція. 24 лютого мали їхати на гастролі до Львова, але вранці нас розбудили друзі чоловіка, повідомивши новину. У роті пересохло. Було відчуття, що земля розійшлася під ногами.
Дмитро Рибалевський: Добре, що Настя заздалегідь зібрала тривожні валізи. Спочатку ми не знали, що робити. Страшно було вийти на вулицю, бо не розуміли — чи росіяни вже танками їдуть, чи вже летять бомби. Переночували в кімнатах відпочинку театра імені Івана Франка, і тоді вже виїхали до дітей в гори. Через затори дорога затягнулась.
Коли дістались до дітей, на душі стало легше. Вже на Західній Україні я став на облік військовозобов'язаних у місцевій громаді.
Найскладнішим рішенням стало виїхати за кордон, рятуючи чотирьох дітей — трирічного Макара, п’ятирічну Марту, семирічного Марка й 12-річну Маргариту.
Якось я грав у театрі в Ґданську і там мені запропонували тимчасовий прихисток. Ми виїхали до Польщі і десь місяць жили у Шекспірівському театрі — в облаштованій гримерці. Коли почався театральний сезон, поїхали далі, до Італії — як біженці.
Оскільки з нами був наш кіт Джордан, всі не могли полетіти лоукостом. Я взяв максимум речей, аби Настя не тягнула їх на собі, і вирушив автобусом до Флоренції. Мене зустріла моя тітка Марія, яка вже багато років мешкає в Італії. Це моя далека родичка, тому ми намагалися звертатися до неї за допомогою по мінімуму. Саме тітка Марія дізналася, де нас можуть розмістити.
Італійці обіцяли найкращі умови. Але по факту виявилось, що ми можемо жити тільки в шелтерах (притулках — Ред.)
Анастасія: Багато хто, чуючи, що ми в Італії, реагував: «О, так вам там добре живеться»… Хоча насправді ми жили в жахливих умовах: погана вода, клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Коли розповіли господарю шелтера (німцю) про клопів, він відповів, що це ми їх привезли з війни. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, автівка. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни.
У другому шелтері, куди ми переїхали через погані умови в першому, виявились воші. Довелось поголити голови хлопцям, а дівчатам обробити волосся, щоб позбавитись паразитів.
В Італії діти пішли до місцевої школи, але паралельно навчались онлайн в українських. Включалися скайпом на уроки з поголеними головами.
Війна психологічно вплинула на всіх наших дітей. Почалися заїкання, випадіння волосся, панічні атаки… Пригадую, ми зайшли в кімнату і побачили Марка на підлозі. Лежить і каже, що помирає. Середня донька тоді відчинила вікно і стала його заспокоювати.
Дмитро: Як родина ми пережили тоді наші найважчі часи. Я готував їжу на родину — мене це відволікало.
Анастасія: Ми намагалися триматися з усіх сил, але мене зрештою скосила депресія. Війна дуже погано впливає на нервову систему.
Коли я звернулась до лікаря зі скаргою, що не сплю вже тиждень, мені виписали ромашку й краплі валеріани
Відправляли до італійських психологів. Але як спілкуватися, якщо я не володію італійською? Я жила новинами з дому, лежала, страждала, плакала і чекала, коли ми повернемось.
Шевченко проти проросійського телебачення
Щоб подолати стрес, Дмитро шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато.
Дмитро: Я знайшов щоденники Маріуполя. Ми переклали їх, додали вірші Шевченка, Унгаретті, особисті думки про війну, фотографії, музику, почали монологом Гамлета, зліпили все в логічну структуру і поїхали Тосканою з гастролями. Італійці у залах були шоковані, адже виявляється, їм не розповідали про все це по телебаченню. Вони не знали, які жахіття відбувалися в Україні насправді — італійські телеканали транслювали переважно російську пропаганду. Нас уважно слухали, а після виступу підходили й казали, що навіть якби Джакомо не читав італійською, вони б зрозуміли мої слова українською ― настільки емоційно ми все зробили.
Я не міг стримувати сліз, читаючи фінальний вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» разом із щоденниками Маріуполя. Хто знав, що таких щоденників по всій Україні будуть тисячі…
Відчував, що мушу вертатись. І в жовтні ми прийняли рішення їхати додому. Першим вирушили ми з котом. Коли перетнув кордон, була масована атака. За кілька днів в Україну приїхали дружина й діти.
Анастасія: Лише в рідній країні, незважаючи на небезпеку, ми відчули себе живими. Відразу звернулися до лікарів, нам виписали антидепресанти, ми пройшли сеанси психотерапії. Все це дійсно повернуло нас до життя. Депресія і панічні атаки зникли.
Дмитро: Від початку війни дуже змінився глядач. Подорослішав, порозумнішав, став мудрішим. Чимало людей переоцінили своє життя і поставили його на нові рейки.
Анастасія: Театр став на часі як ніколи. У театрах ― справжні аншлаги. До війни такого не було. Люди дуже втомилися і хочуть віддушини, потребують зміни емоцій.
Ми теж переосмислили життя. Якщо раніше переживали, що немає головних ролей, що не знімаємось у кіно, то тепер все це стало незначним. Головне, що ми живі. І здорові
Дмитро: Наші стосунки під час війни стали міцнішими. Ми тепер не можемо одне без одного. До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч.
Наші діти тепер також постійно разом з нами — до війни вони частіше були з нянею, тепер, можна сказати, виростають у театрі.
Як батьки чотирьох дітей маємо завдання підняти їх на ноги в Україні. Хочемо, щоб вони виросли й знали, громадянами якої країни є.
Сьогодні родина Рибалевських — впливові волонтери у сфері культури. Дмитро та Анастасія грають у благодійних виставах, кошти від яких скеровуються на потреби ЗСУ. Свою роботу в театрі Франка вони вважають частиною місії з пропагування української історії та культури.
Досвід біженства навчив особливо цінувати тих, хто допомагає. Тому подружжя Рибалевських щиро дякує Катаржині Бродовській, Аґаті Гренді, трьом Ганнам та Олені Ормінській. Італійській родині Карло та Летиції, Джакомо Москато, меру Паганіко Алесандрі та віцеперфекту Мікеле Брей; Церкві Марії Терези і її працівникам Марії Грації та Барбарі.
Фотографії з приватного архіву героїв
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
