Марія Гурська

Марія Гурська: Нещодавно ви повернулися з Києва. Які найважливіші розмови та враження привезли у Варшаву? 

Павел Коваль: У мене є одне враження, яким я хотів би поділитися. Знову кілька машин стали на кордоні. Вони навіть особливо нічого не заблокували. Я кажу про польсько-український кордон. А всі вже кажуть: «Ой, матінко, Польща перекрила кордон». Дозвольте нагадати: польський уряд не підтримує ці протести. Вони розганяються відповідно до закону — і так буде й надалі. Проте Польща — демократична країна і тут завжди хтось буде протестувати. Але я хотів би попросити всіх українських друзів — не робіть висновків про всю Польщу і про всю польську допомогу, про всі польсько-українські відносини на основі кількох вантажівок. Абсурд полягає у тому, що польські вантажівки протестують на кордоні з Україною проти підписання Польщею угоди з південноамериканськими країнами Меркосур.

Все це не має жодного відношення до України. Але в Україні навіть мудрі люди починають приходити до думки, що Польща хоче нашкодити Україні

Можливо, бо Аргентина, Бразилія, Парагвай, Болівія та Уругвай перебувають трохи далі, ніж наш кордон?

Вони просто відчули, що наш кордон — це чутливе місце, і тому щоразу намагаються його блокувати. Але польський уряд веде переговори та використовує інші правові форми, щоб уникнути блокування. Так є і буде, але не можна через кожну пару вантажівок на кордоні оголошувати кінець польсько-українського діалогу, бо це просто абсурд.

Фермери кажуть, що вони повернуться, поновлять блокаду 10 грудня, а для України кожне таке блокування болюче і є ударом по нашій економіці. Як з цим бути?

Польський уряд цього не підтримує і намагається з цим боротися. У рамках закону. Україна — правова держава, як і Польща. Влада не може нашкодити цим протестувальникам. Вона повинна або вести з ними переговори, або використовувати інші законні методи, щоб не дати їм перекрити кордон. Але, чесно кажучи, повністю кордон ніколи й не перекривали, навіть у розпал протестів рік тому, а зараз справа лише в кількох фурах. Розуміння пропорції здається мені надзвичайно важливим у наш час, бо інакше з’являються такі емоції, які вже неможливо потім опанувати.

До президентських виборів у Польщі залишається приблизно пів року. Точна дата не визначена, але, швидше за все, це буде в травні. Найбільші політичні сили визначилися з кандидатами. Громадянська коаліція висунула нинішнього президента Варшави Рафала Тшасковського. Передусім питання — чому Тшасковський, а не Сікорський, нинішній міністр закордонних справ? Що це означає для України?

Тшасковський переміг на праймеріз Громадянської коаліції з рахунком приблизно 75 проти 25. Він довго готувався до цього. Важливу роль тут відіграє пам’ять про вибори 5 років тому. У часи влади ПіС Тшасковський був дуже близький до перемоги над Анджеєм Дудою. У нас тоді було таке переконання, що ці вибори у нас вкрали. Влада і уряд здійснили надзвичайно великий тиск у тій кампанії, це були нечесні вибори. Я думаю, тут зіграли роль усі ці елементи — пам’ять про минулу кампанію, з якою Тшасковський дуже добре впорався, традиція, яка існує в Польщі, що президент Варшави вважається потенційним кандидатом у президенти країни, а також той факт, що він є популярним, — це також відіграє роль, бо Тшасковського просто люблять люди.

Якою є позиція Рафала Тшасковського щодо східної політики, щодо України?

Я не думаю, що йому навіть потрібно щось говорити. Все, що потрібно, це подивитися на дії Варшави.

Варшава за мерства Тшасковського була одним із найбільш відкритих міст для біженців з України. Це було місто, яке підтримувало і підтримує Україну. Це одне з перших міст у світі, яке долучилося, наприклад, до планів відбудови Маріуполя

Я міг би довго говорити про участь Варшави під керівництвом Рафала Тшасковського в допомозі Україні — як у мікромасштабі окремих конкретних міських проєктів, так і в політичному, міжнародному сенсі. Тшасковський відомий на світовому рівні, має досвід роботи заступником міністра закордонних справ, був депутатом Європарламенту і неодноразово висловлювався з приводу російської війни в Україні. Його позиція з цього приводу чітка, і я її повністю підтримую.

Кандидатом від ПіС став голова Інституту національної пам'яті Кароль Навроцький. Чи будуть болючі питання польсько-українських відносин розігруватися у президентських кампаніях обох кандидатів? 

Не думаю. Після заяви Андрія Сибіги, за яку я хотів би подякувати, ми бачимо, як поступово досягається розуміння того, що питання ексгумацій слід відокремити від питань вшанування пам’яті і визнати, що всі ексгумації будь-яких — польських, українських чи єврейських могил чи то з одного боку кордону, чи з іншого — є питанням прав людини. Наші близькі заслуговують на те, щоб на нормальних умовах сказати: ми хочемо знайти рештки наших рідних, поховати їх, написати їхні ім’я та прізвище, щоб була змога інколи помолитися у цьому місці. Це базове право на гідну пам'ять про близьких. У цьому немає нічого надзвичайного. Раніше питання ексгумації поєднувалося з іншими темами і ставало предметом торгів. Я певен, що родичі кожного загиблого, будь-якої національності мають право пам’ятати про своїх близьких. Я говорю «будь-якої» національності, але, звісно, маю на увазі передусім польську, але також українську. Це питання не буде великим елементом виборчої кампанії, якщо піде в тому руслі, в якому це бачить сьогодні українська сторона.

Якщо ми будемо слідувати прикладу Сибіги, який він показав у своїй промові у Варшаві, ми зможемо знайти хороші рішення і для інших тем

Фіксацією жертв Волинської трагедії з українського боку зараз займається польський професор Ігор Галагіда в Українському Католицькому Університеті. Цікаво, чого українська та польська команди досягнуть разом. Після пресконференції голів МЗС обох країн Сибіга і Сікорський заявили, що працюватимуть над практичними механізмами проведення пошукових і ексгумаційних робіт. Як ви бачите ці механізми під час війни?

У мене є бачення, але я поки що нічого не скажу, бо не маю на це повноважень. Розмови тривають. По-перше, ця діяльність є частково архівною, адже ці місця потрібно точно позначити, більшість вже позначена, і це дослідження можна і потрібно проводити. Війна тут — може бути перешкодою — а, можливо, в якомусь сенсі це хороший контекст, тому що люди розуміють біль, і все це десь перехрещується.

Українці також відчувають біль, коли хтось із їхніх близьких помирає, а вони не знають, де його тіло. Польські й українські експерти зробили велику політику з такої елементарної речі, як те, що через 80 років родичі хочуть знати, де тіло їхнього дядька або діда. Що стоїть на заваді тому, щоб врешті закрити цю справу?

Чи вірно я розумію, що Рада з питань співпраці з Україною братиме активну участь у цьому процесі?

Так і, можливо, навіть я особисто, якщо буде потреба. Історичні питання не є основним нашим завданням, але на них також розширюється наш мандат. Якщо буде потрібна підтримка — ми підтримаємо.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга заявив, що Україна зацікавлена ​​в отриманні від Польщі будівлі Генконсульства Росії в Познані і вже направила запит польській стороні. Що ви думаєте про можливість ухвалення такого рішення?

Я не до кінця поінформований щодо стану справ цьому питанні. Відкриття офіційного консульства в якомусь місці, передача будівлі — це значна кількість юридичних і формальних аспектів. Питання — які там юридичні умови, наскільки це можливо на даному етапі з формальної або безпекової точки зору.  Я скажу вам більше в майбутньому, коли про все дізнаюся. До речі, я б говорив не тільки про Познань, а й, наприклад, про Ряшів, де діє українське консульство, але все ще чекають на консула.

Я відчуваю потребу і запит українських громадян на представництво своїх дипломатів, і у різних містах є запит на консульське дипломатичне представництво України, тому що багато речей, які відбуваються в Польщі, пов’язані з Україною

Наразі прямо навпроти російського посольства у Варшаві діє ресторан «Крим» — як нагадування про російські злочини, а поруч із ним розташовна Алея жертв російської агресії як ще один важливий факт підтримки України польською столицею. Та чи цього достатньо?

Якщо говорити про нагадування, я вважаю, що Польща є країною, яка справді багато робить. Ми демонструємо солідарність з Україною в усіх сферах. І це зрозуміло всім, з ким я маю справу. 

Cвітові медіа обговорюють ядерний шантаж з боку Кремля і те, як гарантувати перемогу України в довгостроковій перспективі. Видання The New York Times повідомляє: деякі західні чиновники припускають, що президент США Байден може повернути Україні ядерну зброю. Наразі це просто коментарі, але що ви думаєте про таку можливість?

Це не викликає довіри. Справа проста: українцям потрібно дозволити атакувати з застосуванням найкращих зразків озброєння і згідно з міжнародним правом, тому що на них напали. Все інше є створенням плутанини для послаблення обороноздатності України. Додавання заяв про потребу ядерної зброї для України — це наче спроба погрожування якоюсь ядерною війною, а тут мова не про ядерну війну, а про звичайну просту річ: українці захищаються, і в рамках оборони атакують стратегічні цілі, з яких на них нападають. Все інше — непотрібне реагування на російські провокації. 

Видання Le Monde пише, що між європейськими лідерами відновилися конфіденційні консультації щодо можливості введення військ європейських країн на територію України для сприяння припиненню російсько-української війни. Що ви думаєте про таку перспективу?

Путін зараз в такому психічному стані, що не чекає жодних пропозицій з Європи. У нього є видимість успіху після після саміту BRICKs у Казані та деяких нових подій у міжнародних відносинах — наприклад, дзвінок федерального канцлера Шредера. Чекайте. Як зараз звуть федерального канцлера? 

Шольц.

Точно! Шольц. Я просто забув, він нагадує мені Шредера. Не знаю чому. Так от, він йому подзвонив. Цей дзвінок був більше в стилі Шредера, на жаль. І, можливо, Путін думає, що для нього дме якийсь новий вітер, і він отримав якусь суперенергію, а тим часом всі на Заході очікують, що буде якийсь перелам. Може, буде, а може, й ні. Сам не знаю.

То яке може бути рішення? Захід його шукає. І Путін також шукає, як перемогти.

Підтримка України. У нас є тільки один вихід — послідовно підтримувати Україну заради спільної безпеки. 

Фото з Помаранчевої революції я знайшла в шафі у своїй київській квартирі. Квартири, де ми зараз не живемо і куди лише раз на рік приїжджаємо в гості. Мені — 21 рік. Помаранчева революція — у розпалі. 

На цьому  фото ми з татом щасливі і веселі, ідемо урядовими кварталом з прапорами і нашим псом Краком, народженим у Кракові. Батько саме приїхав в Україну з Польщі, де 10 років жив і керував українським театром. Повернувся для того, щоб взяти участь у доленосних подіях в країні, будувати європейську Україну. Моя маленька сестра Наталія народилася в Польщі, але разом із батьком переїхала і пішла в перший клас в українську школу.

На Майдан з батьком ходить вся наша родина і весь батьків театр «Дзеркало» (і, як бачите, навіть пес). Актори після вистав приходять в костюмах, протестують, розважають, як можуть, людей на Майдані. 

Час від часу ми працюємо на польовій кухні — розливаємо чай, робимо бутерброди з того, що принесли волонтери

На Майдані я не тільки із батьком. На революцію ми ходимо з однокурсниками з історичного факультету — прогулюємо пари в Університеті Шевченка. Разом на протести ідуть студенти усіх курсів, а професори кажуть: «Ідіть на Майдан, діти, там вирішується ваше майбутнє».

На цьому фото ми з подругою з факультету політології Університету Шевченка стоїмо на якомусь перехресті з червоно-чорним революційним прапором боротьби за Незалежність України. Аня була серед тих, хто встановлював на Майдані перші намети, а ще знімала про революцію документальний фільм.

А ось я з молоддю з Вінниці, з якою ми познайомилися на Майдані і протестували разом. Дехто з цих незнайомих досі хлопців жив у нас вдома на запрошення мого батька — аби лишень не ночувати щоночі у холодних наметах.

Ті дні були одними з найщасливіших в моєму житті. Ми тусувалися, мріяли, дружили, засинали і прокидалися під телемарафон 5-го каналу. Усюди — навіть в транспорті — співали гімн революції «Разом нас багато, нас не подолати»

Найзворушливіше було, коли одного разу в автобусі жінка, почувши, як я наспівую цю пісню і побачивши революційні наліпки на моєму одязі, дала мені 20 гривень «на справи Майдану». 

Попри загальне піднесення у ті дні, ми чітко розуміли, що країна опинилася на роздоріжжі, де один вибір — це бідність, брехня, корупція, жлобство, кримінал і вічна залежність від Росії, а другий — Україна — «справедлива і заможна європейська держава, де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном». 

Ми готові були виходити на вулиці доти, доки ці тези з програми Віктора Ющенка, який гарантував європейське майбутнє і за якого проголосували ми самі й усі, кого знали, не опиниться на Банковій у президентському кріслі, попри замах і отруєння діоксином, сфальсифіковані Януковичем і його поплічниками вибори та введену в Київ бронетехніку

Ці фото працюють, як машина часу. Дивлячись на них, я думаю про те, що за десять років з тими ж вимогами братиму участь в Революції Гідності — і вже не тільки з батьком, а й з чоловіком. Згадуватиму наш розпач і сльози, коли на Майдан винесуть у відкритих трунах під пісню «Пливе кача» Героїв Небесної сотні… 

Я думаю про те, що за 10 років почнеться війна, а 2022-го — повномаштабне вторгнення. Мої однокурсники, з якими тоді прогулювали пари під помаранчевими прапорами кампанії Ющенка і прапорами України і ЄС, зараз на фронті. Замість фото з дітьми, вони виставляють у фейсбук світлини у пікселі, щоб привернути увагу до чергового збору коштів на автівку чи дрон для свого підрозділу. 

Я опинилася з дітьми в Польщі, Аня — в Канаді, Віка — в Німеччині, Таня — в США. Я згадую революцію, розглядаючи ці фото, стоячи у своїй київській квартирі, поки збираюся в Варшаву, де зараз живу з дітьми через війну

Лунає сирена, і голос у смартфоні говорить: «Увага, увага! Режим підвищеної ракетної небезпеки. Пройдіть у найближче укриття». У старшої дочки починається напад паніки (поки нас немає вдома, не тільки ми відзвичаюємося від реалій воєнного життя в місті, а й з’являються нові деталі, як от це аудіосповіщення в додатку про тривогу). Моя дворічна дочка починає бігати по квартирі колами, заламуючи руки, як маленька бабуся, і примовляє: «О, Боже-Боже! О, Боже-Боже!». Ловлю себе на думці, що це вперше в житті дитина говорить слово «Бог». 

Заспокоюю дочок і думаю про всіх українських дітей. Про тих, які гинуть щодня і отримують страшні поранення від російських ракет. Про депортованих в РФ і про сиріт, батьки яких ніколи не повернуться з війни. Про дітей в Україні, які кожного дня в бомбосховищах чекають кінця Путіна, перемоги України і свого європейського майбутнього, і тих, хто як мої, третій рік мріють про повернення додому. Про мого батька, який відстояв за європейську Україну усі три революції, і в свої 70 років, замість грати на сцені, 2022-го робив коктейлі Молотова, готуючись зустрічати росіян в Києві.

Читаю заяву ексочільника Європейської Комісії Жана-Клода Юнкера, який говорить про те, що Україна наразі не готова до повноцінного членства в ЄС, бо не пройшла достатньо трансформацій. Хочеться відповісти Юнкеру і іншим західним політикам, які усе ще не наважуються відкрити Україні двері в ЄС і НАТО, надати потрібну для перемоги зброю, запровадити остаточні санкції проти російської сировини: «Ви що, забули? Ще 20 років тому на Майдані сказали: “Україна — це Європа!”». 

І якщо ви не наважувалися визнати це тоді для майбутнього мого покоління — майте мужність зробити це хоча б для сьогоднішніх українських дітей! 

Фото надані авторкою

Марія Гурська: Україна отримала частковий дозвіл на використання далекобійних ракет ATACMS та Storm Shadow. Чому рішення було ухвалено тільки зараз?

‍Павел Коваль: Втрачений час, безумовно, вплинув на долю України і послабив позиції Заходу. Я казав і продовжую стверджувати — якщо Україна має якусь зброю, вона повинна її використовувати, відповідно до міжнародного права і дотримуючись усіх гуманітарних принципів. Не повинно бути жодних додаткових політичних обмежень — це несправедливо.

Україна має право на адекватну відповідь, адже вона зазнала нападу з боку РФ. Й адекватна відповідь — це форма захисту

‍Експерти ISW, Інституту вивчення війни, говорять, що для повного ефекту потрібне рішення використовувати ATACMS та Storm SHADOW повною мірою — бити наскільки  далеко, наскільки можуть полетіти ракети. Чого очікувати від часткового рішення, яке є відповіддю на залучення військ Північної Кореї для боротьби з українською армією на Курщині? 

Прибуття північнокорейських солдатів цікаве саме по собі, оскільки свідчить про те, що Північна Корея використовує війну Росії з Україною як своєрідний полігон. Немає сумніву, що йдеться про підготовку до наступних ударів на Далекому Сході. 

Солдати КНДР на війні з Україною — це сигнал про подальші плани великої війни. І це дуже серйозна проблема

Ці військові приїжджають, щоб випробувати себе в бойових умовах. Це вже не просто тренування, а бойовий вишкіл. І в той же час Північна Корея явно отримує якусь додаткову користь, якісь додаткові можливості. Отже, справа не лише в прибутті північнокорейських солдатів. Це провісник чогось значно більшого, ймовірно, підготовки до більшої війни з боку Росії та її союзників — Північної Кореї чи Ірану. 

Це має й інший вимір. Коли солдати з Північної Кореї прибувають на місце бойових дій, виїжджають з держави Кіма, трохи послаблюється бар'єр, який відділяв Північну Корею від решти світу. Вони раптом отримують доступ до Інтернету, починають цікавитися світовими подіями — тут можуть бути і для самої КНДР несподівані результати.

Та той факт, що корейські солдати перебувають на лінії фронту призводить до багатьох наслідків. Ймовірно, саме цей факт і зумовив адміністрацію Байдена надати українцям можливість захищатися далекобійними ракетами. З іншого боку, Трамп, у свою чергу, користується тим, що це не його рішення. Для нього воно вигідне, бо означає, що Україна буде сильнішою у разі будь-яких переговорів. Але не він бере за це відповідальність. Він може спокійно сказати: «Я цього не вирішував».

‍Дональд Трамп наразі не коментував це рішення, однак один з найближчих зовнішньополітичних радників Трампа Гренелл висловився критично і назвав його ескалацією війни. Чого чекати від Трампа після інавгурації? Чи є загроза відміни рішення про ATACMS? Або, можливо, навпаки, буде ширший дозвіл на використання ракет?

Трамп, безумовно, використає два місяці перехідного періоду для ухвалення певних рішень, які він хотів би ухвалити, але тактично вони йому незручні, хоча й потрібні. Ймовірно, від нього будуть пропозиції, щоб ці рішення ухвалювала адміністрація Байдена. Якщо Гренелл чи хтось інший критикує Байдена, у Сполучених Штатах діє традиція продовження. Як це виглядає? У кожній важливій інституції створюються перехідні кабінети, куди входить хтось із нової команди, хтось із старої команди — і разом вони вирішують різні структурні та політичні питання. 

Тож давайте не думати, що це рішення, про які Трамп не знає. Це рішення, про які Трамп знає і, напевно, приймає їх і, можливо, навіть домагається таких рішень, тому що вони його влаштовують

Я переконаний, що сенатор Рубіо, якого висунули на посаду держсекретаря, розуміє, що гарячу війну теоретично можливо перервати на деякий час. Та я не думаю, що він  всерйоз думає про мирний договір, бо сьогодні немає можливості його укласти. Я припускаю, що вони розмірковують про певне перемир'я, яке потрібно укласти так, щоб це було вигідно Україні і не було враження, що Трамп капітулював.

‍У відповідь на рішення Байдена по застосування Україною ATACMS президент Путін змінив ядерну доктрину Росії і відверто погрожує ядерною зброєю. Наскільки реальна небезпека і чи повинні ці кроки Кремля зупиняти світ від симетричної відповіді на агресію?

Це реальна небезпека, але не занадто велика, хоча й більша, ніж, скажімо, 15 років тому. Росія непередбачувана. Однак не можна сказати, що, наприклад, якщо Україна чи Захід вестимуть рішучішу політику, то небезпека зростає, а якщо м’якшу — то загроза зменшується. Це так не працює. Саме непослідовність стимулює Путіна тиснути більше.

Наразі складається враження, що його головна мета — налякати людей — не лише українських громадян, а й західних політиків. І ви на це реагують. Вони бояться цього путінського опудала

Завдання полягає в тому, щоб донести до них інформацію. Агов! Ось вам проста інформація, базові знання. Путін грає на страху, щоб змусити вас поступитись. Не дозволяйте йому це робити. 

Звичайно, триває війна. Вона справжня. Під час цієї війни неодноразово виникали ситуації, коли потрібно було перетерпіти нервове напруження. Є рівень ризику — і він підвищений. Це поза обговоренням. Тільки він не такий високий, щоб робити якісь далекосяжні висновки, віддавати Україну Путіну чи щось таке, як дехто намагається це подавати, особливо на Заході — мене це насправді хвилює.

‍Тим часом обраний президент США Дональд Трамп представив ключових кандидатів майже на всі посади у своєму кабінеті. Наприклад, новим міністром оборони може стати ведучий Fox News Піт Хегсет, а міністром охорони здоров'я — антивакцинатор Кеннеді-молодший. На посаду генпрокурора висувається Пем Бонді, одна з захисниць Трампа у процесі щодо імпічменту. Що ви думаєте про цю команду і чого очікувати від політики США під керівництвом цих людей?

Трамп висуває їх, бо сплачує політичні борги. У такий спосіб він дякує політикам республіканського табору, які беззастережно його підтримували. На цьому етапі для президента Трампа важливо оточити себе політиками, в яких він повністю впевнений й які не змінять своєї думки через два місяці. Він не висуває Кеннеді усім на зло. Якщо вже говорити конкретно, то той самий Кеннеді приходить до влади в Міністерство охорони здоров'я з гаслами про здорове харчування та боротьбу з хімікатами в американських продуктах. Це була справжня проблема — й надалі залишається. Якщо Кеннеді вдасться виключити хімікати в продуктах, він увійде в історію, й за місяць-два ніхто вже й не згадає, що він колись висловив ту чи іншу думку проти вакцинації. Також дуже важливо, що державним секретарем має стати класичний республіканець Марк Рубіо.

Потрібно спілкуватися з американцями. У мене немає песимістичного підходу. Потрібно просто показувати дані, доводити, що все насправді п’ятдесят на п’ятдесят, якщо говорити про підтримку України з боку Європи та Америки 

Я пам’ятаю таку розмову чи то з Марко Рубіо, чи то з іншими політиками, які сьогодні важливі в Сполучених Штатах і значення яких зростає, коли їм були продемонстровані звичайні статистичні дані. Ще в квітні я проводив такі переговори, і вони відразу сказали: «О, а ми й не знали, що ЄС так багато може запропонувати». 

Майбутнє НАТО залежатиме від того, чи покаже ЄС здатність робити вагомий внесок у спільну безпеку. Якщо ми дамо більше, я переконаний, що американці кажуть: «Добре, домовились, це — deal».

‍Наступного тижня Дональд Трамп збирається поговорити з Володимиром Путіним. Кілька світових ЗМІ, зокрема The Economist, повідомляють про можливі подробиці майбутніх переговорів. Пишуть про можливий план заморозити війну, переконати Україну поступитися територіями Росії та відмовитися від вступу в НАТО в обмін на відсутність обстрілів. Чого, на вашу думку, варто чекати від розмов Трампа з Путіним і наскільки прийнятні такі переговори?

По-перше, саме українці мають визначити, наскільки ті чи інші переговори прийнятні. І я б не хотів жодним чином на когось тиснути чи переконувати. Те, про що я можу і повинен говорити, це речі, які безпосередньо стосуються польських інтересів. По-перше, це ревізіонізм Путіна. Не можна створити прецедент, коли західний світ, особливо політики нової американської адміністрації, які тільки виходять на сцену, через нерозуміння путінської системи почали погоджуватися на ці примусові зміни. Це було б катастрофічно, бо означало б нову війну в Європі. Щойно світ погодиться юридично закріпити територіальні зміни, їх стане більше. Іншим елементом є сам принцип суверенітету. Це означає, що Захід або визнає, що Україна є суверенною і має право проводити свою політику, або ні. Ця війна була викликана, в тому числі, тим, що в 1991-му році світ якось швидко погодився з тим, що Росія обмежує суверенітет інших країн. Отже, є елементи, які безпосередньо стосуються інтересів різних країн Центральної Європи, особливо Польщі.

І про параметри можливого порозуміння потрібно говорити виключно в такий спосіб, який продемонструє, що за кожен прецедент потрібно буде відповідати

Щодо можливої розмови Трампа з Путіним, є одна річ, яка кидається в очі: Дональд Трамп — людина, яка не любить програвати. Ми запам’ятаємо Джо Байдена як політика, який організував антипутінську коаліцію, великі поставки зброї в Україну, підтримував Київ, але раніше ми бачили його поспішний вихід з Афганістану. Я впевнений, що Трамп не піде на такий підхід, коли йдеться про російсько-українську війну. Він, мабуть, спочатку щось запропонує Путіну. Той, мабуть, це відхилить, а потім побачимо, що буде. На мою думку, можливі всі сценарії. 

‍А чому Путіну мало б бути цікаво заморозити цю війну, якщо ані його економіка, ані російська армія не страждають від нестачі ресурсів або відсутності можливостей?

Економіка Росії не в такому хорошому стані, як усі говорять. Санкції частково працюють. Їх потрібно постійно посилювати, але не можна говорити, що санкції не спрацювали. Військова економіка Путіна, яка зараз зосереджена на виробництві зброї, перебудовує різні сектори економіки, щоб зміцнити озброєння. Це економіка на 3-4 роки. Про це говорять російські економісти — і колишній прем'єр Касьянов, і Юргенс, який досі перебуває в Росії. Я їх слухаю, читаю і бачу, що ніхто з людей, глибоко поінформованих на цю тему, насправді не вважає, що в Росії економічно все добре. Тож на Путіна також є тиск, щоб поспішати, щось поспішно змінювати. Тим часом завдання українців — просто випхати росіян зі своєї території. І це абсолютно можливо. Якщо не сьогодні, то через рік-два.

‍Перемога України — це також вступ в ЄС і НАТО…

Україна після війни опиниться у важкому становищі. Навіть, якщо війна закінчиться добре, вам знадобляться ліки від різних патологій, пов’язаних із закінченням війни. Коли закінчується війна, завжди стає більше корупції та деморалізації. Все це буде. І також буде багато зброї. Я не хочу називати цифри, тому що в мене мурашки по спині, коли я бачу, скільки зброї опиниться в індивідуальному обігу без жодної реєстрації. Рішенням для України будуть швидкі переговори з Європейським Союзом. І в інтересах Польщі, щоб Україна якнайшвидше стала членом ЄС і НАТО.

‍Що б ви сказали колишньому голові Європейської комісії Жану-Клоду Юнкеру, який цього тижня заявив, що Україна не скоро приєднається до ЄС, тому що все ще потребує значних трансформацій і тому може йтися лише про часткове членство? Але ж переговори з Україною про вступ до ЄС вже розпочато — це доконаний факт.

Україна вже має часткове членство. Я б сказав Юнкеру, що це за його часів була підписана угода про асоціацію України з ЄС, угоди про поглиблену зону вільної торгівлі і про безвіз. 

Україні сьогодні бракує лише політичної частини членства. У цьому суть і в цьому боротьба

Коли хтось хоче змінити Україну, вплинути на неї, західні політики думають про те, щоб зробити її більш сумісною із Заходом. Але найкращий спосіб змінити Україну, адаптувати її — це переговори про вступ. Кращого за членство в ЄС ще ніхто не придумав. 

Будь-яке припинення бойових дій повинно відбуватися з чітким відкриттям дверей до ЄС і НАТО, щоб будь-яке рішення не було здійсненням мрій Путіна про переозброєння й адаптацію. Якщо подивитися на те, як вони співпрацюють з корейцями, з’являється більше фактів. Кожен американський політик — як демократ, так і республіканець — повинен розуміти, що ця війна не тільки за Україну. У росіян є план ще більшої експансії. Вони будуть продовжувати свою мілітарну агресію, адже для них це є природним наслідком війни та військової економіки — пошук нових можливостей.

Марія Гурська: Дональд Трамп став 47-м президентом США. Це виклик для Польщі та України, а світ занурюється в атмосферу невизначеності та великої невідомості. Як ви вважаєте, чому американці зробили такий вибір і обрали Дональда Трампа? 

‍Павел Коваль: Люди в США втомилися від демократів. Лише 28% американців вірять, що справи в Америці йдуть у правильному напрямку. Це велика рідкість у США. Та ніхто в Польщі чи Україні не повинен думати, що це були вибори про Польщу, Україну чи Центральну Європу загалом. Таке мислення —  це просто наша мегаломанія, на жаль. 

Вибори завершилися з таким результатом через погане управління великими містами, знижений рівень безпеки і безглуздий ріст податків

Саме тому й стала можливою  перемога республіканців — не лише Трампа, але й усього табору — як в Сенаті, так і у Палаті представників. Республіканці всюди отримали перевагу — і так буде до наступних виборів.

‍У Пенсильванії обидва кандидати розраховували на голоси поляків і українців, які живуть у цьому штаті та інших штатах, які коливалися до останнього, зокрема, з так званого «Іржавого поясу». Чи відомо вам, як зрештою проголосували наші співвітчизники і наскільки це вплинуло на результат?

Точні цифри невідомі, але якщо ми говоримо про ці голоси, то це загалом 800 тисяч поляків, 100 тисяч українців, 80 тисяч литовців. Разом ці голоси могли б бути вирішальними. Та виявилося, що перевага республіканців була набагато більшою, і ці голоси меншості, скажімо так, не мали такого великого значення. У цих «плаваючих» штатах демократи практично ніде не перемогли. Це чудовий урок і великий холодний душ для американських демократів.

І все ж, це не пов'язано з війною в Україні. Звичайно, коли американці почули Трампа, який говорив: «я дам вам мир», вони відповіли: «так, ми хочемо миру», тому що на запитання «чи хочете ви миру?» кожна нормальна людина відповідає: «так, я хочу миру». Але це не значить, що американські сім’ї сидять у своїх будинках у передмістях Детройта чи Піттсбурга, їдять індичку та ведуть діалоги про те, як виглядатиме ситуація в Україні. На жаль, це не так.

‍Камала Гарріс разом зі командою до останнього ходила по домівках американців і агітувала за демократів. Разом з цим найвідоміший палкий прихильник Трампа Ілон Маск напередодні виборів організував лотерею, в якій можна було виграти мільйон доларів. За обох кандидатів агітували світові зірки кіно та шоу-бізнесу. Чи стали певні елементи шоу у виборчих кампаніях обох штабів вирішальними?

Президентські кампанії — це завжди шоу, і так завжди було. Просто воно було одним у 1920-х роках, іншим — у 1960-х, але це завжди так відбувалося. Які часи, така й Мерилін Монро. Немає нічого дивного. 

Зараз головне зрозуміти, що нам потрібно бути прагматичними в стратегічних питаннях і знаходити спільні рішення з адміністрацією Дональда Трампа

Перші заяви, які ми чуємо — чи то Помпео, чи то відомого в Україні Курта Волкера — є розумними заявами. Політики з республіканського табору дуже добре розуміють, що закінчення війни не може означати задовільнення Путіна, і я сподіваюся, справи йтимуть в цьому напрямку, коли мова йде про відносини з ЄС, з Європою. Політикою Трампа також буде вимога скерування більших коштів на оборону, і з цієї точки зору Польща є надійним партнером для переговорів. У нас понад 4% йде на озброєння та боєприпаси, тобто на військові витрати. Ми охороняємо кордон з Білоруссю і демонструємо, що питання, про які говорить Трамп, важливі для нас.

‍7 листопада європейські лідери збиралися на саміт у Будапешті, щоб екстрено обговорити безпеку Європи в умовах президентства Трампа. Які тут для нас новини?

Ця зустріч була запланована заздалегідь. Питання обговорювалися терміново, але збори були не терміновими, а плановими, як це й виглядає зазвичай у демократичному світі. Так, це була перша зустріч після обрання Трампа, а ще — гостьова зустріч із Віктором Орбаном, дуже специфічним європейським політиком.

‍І Орбан почувається тепер набагато впевненіше в ролі друга президента найпотужнішої держави світу…

Я б не сказав, що Орбан стає головним плеймейкером. Дональд Трамп є політиком, для якого сентименти і любов відіграють лише таку роль, що їх при нагоді можна включити у виступ. Однак реальна політика залишається реальною державною політикою. Партнерами Трампа будуть великі країни Європи. Значною мірою проблема республіканців полягає в тому, що вони просто не усвідомлюють, що ЄС також змінився і сьогодні багато витрачає і допомагає у війні майже так само, як США. Та це розуміння прийде з часом.

‍Орбан, Ле Пен, Сальвіні, Фіцо та інші представники правих сил в Європі потирають руки після перемоги Трампа. Що змінюється у внутрішній політиці країн ЄС з Трампом на чолі США?

Психологічний вплив цих виборів зараз можна спостерігати в контексті Німеччини, де падіння фактичної більшості, ймовірно, спричинить прискорення там виборів і прихід до влади християнських демократів.

І все ж може вийти, що після усіх побоювань Трамп проводитиме жорстку політику безпеки, дуже трансакційну й набагато менш емоційну, ніж демократи. Тож може вийти так, що в тих, хто зараз потирають руки, будуть проблеми, тому що вони раптом побачать, що діалог з Путіним є досить жорстким для їхнього друга.

Трамп, звісно, спробує налагодити контакт з очільником Кремля і легко та швидко добитися припинення бойових дій. Однак невідомо, чи зможе. І незрозуміло, на яких умовах це має бути

Та подивіться, що говорять люди навколо нього. Наприклад, Курт Волкер каже, що це може виявитися дуже важкою операцією для Путіна. Трамп представляє себе переможцем, любить бачити себе таким і захоче представити себе переможцем у грі з Путіним. Чи справді Сальвіні всерйоз думає, що Трамп схилиться перед Путіним? Це нісенітниця. Вихід буде! Можливо, президенту Зеленському зараз нелегко це уявити, але ті, хто думають, що, увійшовши в Білий Дім, Дональд Трамп повернеться до старих стосунків з Путіним, гарантовано прорахуються. Цього не станеться.

‍Під час виступу перед виборцями, в якому Дональд Трамп оголосив себе новим президентом, політик заявив, що має намір припинити всі війни, в тому числі, й в Україні. Як Трамп планує закінчити це зробити?

Наразі невідомо. З перших заяв виглядає, що Трамп зробить якусь пропозицію Путіну, яка полягатиме в тому, що якщо очільник Кремля не зупиниться, то він так озброїть Україну, що Путіну буде гірше, ніж зараз. Та давайте перед тим, як хвилюватися, скажемо собі чесно: політика щодо війни і стримування Путіна, яку проводили демократи на чолі з Байденом, критикувалася, як занадто лагідна, і не було зрозуміло, на яких умовах мала б закінчитися війна. Також не було зрозуміло, хто після Байдена буде проводити цю політику в деталях.

Навіть якщо б Гарріс виграла, ніхто не казав, що Блінкен залишиться Держсекретарем. Є вибори, у кожному випадку є новий президент, нова адміністрація, новий Державний секретар і нова політика. З цієї точки зору після перемоги Трампа невідомих не набагато більше, ніж могло б бути в іншому варіанті. Ми просто звикли думати, що політика Гарріс буде такою самою, як в Байдена. Але гарантій, що так буде, ніхто не давав. 

The Wall Street Journal публікує думки оточення Трампа щодо війни в Україні. Один зі сценаріїв, які звучать, — це замороження війни з відмовою України від шляху в НАТО на 20 років. Чи піде Трамп цим шляхом?

Я справді не знаю, який шлях він обере. Та мені здається, що заради власного ж іміджу він намагатиметься уникати створення враження, що він здався Путіну. І я думаю, що в першу чергу він захоче показати, що здатний бути переможцем. Побачимо, чи вдасться. Це великий знак питання.

‍Як ви вважаєте, чи отримає Україна допомогу і додаткові оборонні потужності, щоб збивати російські ракети? Чи стане ця зима, як висловилася б Енн Епплбом, сутінками демократії? 

Це буде зима, до якої Україна все одно добре підготовлена, але умови складні. Енергетична інфраструктура дуже пошкоджена, тому енергетичні проблеми України будуть незалежно від погодних умов. Якщо зима не буде жорсткою, однаково інфраструктура у гіршому стані, ніж два роки тому. Саме тому Польща підготувала пакет підтримки і знайшла кошти, щоб Україна могла купувати значну частину необхідної енергії приблизно на 8-10 відсотків своїх потреб. Крім того, ще й спеціальні системи для збільшення обсягів транспортування за  необхідності.

Багато європейських звітів говорять про те, що існує ймовірність виникнення нової хвилі енергетичних мігрантів, якщо виникне криза. Побачимо, чи так воно буде, але ми до цього готові, і в мене таке враження, що українці теж до цього добре підготовлені, а масштаб залежить від ситуації на фронті. 

‍Якого фінального акорду чекати від Джо Байдена і що далі з запрошенням України в НАТО, а також участю в Альянсі самих США?

Сполучені Штати будуть в НАТО. Чи буде Україна в Альянсі, коли і на яких умовах — це  вирішуватиметься на полях переговорів про припинення бойових дій. 

Я хотів би підкреслити, що йдеться про припинення бойових дій, а не про мир, тому що мир є результатом мирного договору

Наразі немає місця для миру. Я не можу уявити, щоб хтось погодився санкціонувати силові зміни кордону. Є ймовірність припинення вогню і перемир'я. Це інше. Бойових дій не буде, будуть можливості для відновлення. Це насправді можливо, і десь на задньому плані, в пакеті, фігуруватиме питання гарантій вступу України в НАТО.

‍Які завдання постають перед українським і польським лідерами через нове американське лідерство і де шукати надію для обох суспільств?

Після цих виборів всі кажуть, що вони чогось бояться, є така риторика. Та я вважаю, що потрібно діяти, замість того, щоб боятися і вважати, що на виборах в Пенсільванії чи Північній Кароліні зникла надія. Я думаю, нам потрібно прагматично ставитися до того, що пропонує Трамп. Спробувати знайти з ним синергію в важливих для нас питаннях. Це цілком можливо.

Марія Гурська: Вибори у Молдові та Грузії демонструють світові безпрецедентний вплив Росії та небачений рівень втручання її в демократичні процеси в нашій частині світу. Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі заявила, цитую, «ми стали свідками і жертвами російської спецоперації». Що ви думаєте про це втручання Росії у вибори і про момент, який зараз переживають Грузія і Молдова?

‍Павел Коваль: Разом з американськими вибори у Грузії і Молдові складають чарівну трійку виборів, про які зараз говорить весь світ. Від результатів цих виборів залежатимуть майбутні політичні події у нашому регіоні. Росія присутня всюди — ми  переживаємо період гострої російської реакції на єднання світу навколо України. 

Байден зумів побудувати сильну, цілісну, антипутінську  глобальну коаліцію, яка трохи нагадує антигітлерівську коаліцію під час Другої світової війни. Але Росія явно відновлюється, тому що зустріч БРІКС у Казані завершилася відносним успіхом. Путін виступив господарем великої міжнародної зустрічі. Він повинен показати своїм однодумцям, а також зовнішньому світу, що виходить із ізоляції. Результати виборів у Грузії та Молдові також вигідні Путіну. І все ж, було б неправдою, якби ми сказали, що в Грузії та Молдові все йде через один фактор — Росію. Якщо ми поставимо такий діагноз, ми взагалі нічого не змінимо. Цих факторів більше. 

У Молдові президентка Майя Санду, яку я знаю її особисто і дуже вболіваю за неї, пішла на дуже ризиковану операцію, поєднавши вибори з європейським референдумом. Все вийшло, але ситуація висіла на волосині. Проєвропейська більшість у Молдові набрала не 60-65%, а 50% з невеличким плюсом. Це дуже розпливчаста більшість. 

Звісно, в Молдови сьогодні відкритий шлях до Європейського Союзу, але вона як молодша сестра України в цьому питанні, бо сама вона не змогла б відкрити цей шлях до ЄС

Важливо не втратити момент. Зараз іде скринінг — перегляд усього законодавства Молдови, і, можливо, переговори будуть відкриті вже в першій половині наступного року — перший кластер і перша група тем. Додавання референдуму до виборів на цьому етапі було помилкою, тому що було стресовим і додало сили противникам євроінтеграції. Але, на щастя, все спрацювало. Майї Санду вдалося. Але це було небезпечно. 

‍А як виглядає ситуація у Грузії, на ваш погляд? 

Не можна говорити лише про фактор Росії у Грузії. Опозиційна кампанія була слабкою, опозиція розділилася. Це не мало фатального значення, тому що вибори були пропорційними, голоси через це не втрачалися. Опозиція поділилася на чотири блоки, кожен з яких отримав непоганий результат — десь по 10%. Однак виборча кампанія за межами центрів Грузії була млявою. Я був у Грузії кілька разів останнім часом і бачив, що кампанія зосереджена лише на Тбілісі та околицях. «Грузинська мрія» отримала значну підтримку. Ніхто не сперечається, що це було близько 40%, а в провінції могло бути і більше.

Що дивує у грузинських виборах, так це значна розбіжність між екзит-полами і кінцевим результатом. Це загадково. Можливо, людям було соромно зізнаватися, що вони голосують за «Грузинську мрію». Але, з іншого боку, ми уважно читаємо міжнародні звіти, і там досить багато даних щодо пропаганди, способу ведення кампанії, певного тиску під час голосування. Водночас у міжнародних звітах немає чітких ознак того, що вибори були сфальсифікованими під час підрахунку голосів.

‍Хоча спостерігачі, зокрема, з Transparency International Georgia й наголошували на різноманітних маніпуляціях, які мали місце — від роздачі по кілька бюлетенів до повернення втрачених за порушення прав в обмін на голос.

Але головним фактором, на мою думку, став, все ж страх.

‍Чому після 20 років шляху Грузії в ЄС, після російської війни в Грузії, люди далі голосують за проросійські сили? Які тут уроки для України та Польщі? 

Виборча кампанія «Грузинської мрії» була дуже насиченою і базувалася на дуже гострому посилі: якщо Грузія змінить уряд, то буде війна. 

Грузини мають травму війни після 2008 року, і це видно. Практично на кожній вулиці були банери, білборди, на яких були зображені зруйновані українські міста і не зруйновані грузинські. Цією грою однозначно керував Путін

І якщо ми говоримо про спецоперацію, то це була переважно інформаційна операція, де головний актор — це страх війни. «Грузинська мрія» зіграла на ньому, а для тих, для кого важливим є шлях в Європу, лідер провладної партії Іванішвілі сказав: «Ми йдемо в Європу». Він повернувся до цього гасла на останньому етапі кампанії, коли шукав додаткові голоси. 

Та одночасно з заявами про шлях до ЄС лідер «Грузинської мрії» Іванішвілі заявляв, що якщо після виборів його партія отримає конституційну більшість у новому парламенті, він заборонить опозицію. Чи зануриться Грузія в авторитаризм і що далі з її шляхом в ЄС?

Давайте не мати з цього приводу жодних ілюзій і не перекладати цю відповідальність на грузинське суспільство, яким просто зманіпулювали, налякали його. Це відповідальність Путіна, росіян, які його підтримують і глибоких історичних зв’язків, базованих на агресії, на насильстві. І це теж наслідки 2008-го року. Так я на це дивлюся зараз. Результат опозиції насправді непоганий, разом вони мають близько 40% підтримки. Молоде покоління вже прийшло. Потрібно дати молоді шанс. Важливо, щоб вони не опускали руки. Вони творитимуть грузинську політику. Цим результатом виборів справа не завершується. Буде ще аналіз виборчих правопорушень, тому що вони були, згідно зі звітами. Особисто я покладаюся на звіти. Не опускаймо рук. Важливо не дати відчути цьому поколінню молодих грузинських політиків, що щось закінчилося, не говорити їм про це. Для багатьох із них, хто вивів своі партії на вибори, це непоганий результат — для кожної з чотирьох опозиційних партій. Кожен отримав по 10%. Вони зробили все можливе для перемоги. Це не кінець світу. Вони повинні працювати вдома і там, де їм можна допомогти. Треба допомагати грузинам.

Одразу після виборів до Тбілісі прилетів вітати «Грузинську мрію» прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, якого державні телеканали представили як прем'єр-міністра країни, яка головує в Євросоюзі. Що це за історія?

Справді могло скластися враження, що він приїхав з вітаннями від усього ЄС. Звичайно, це було не так. Орбан не представляв ЄС у цій поїздці. Оцінка грузинських виборів в Євросоюзі дуже критична. Орбан приїхав, щоб запобігти можливим післявиборчим протестам в Грузії, у цьому була його роль. Але, з іншого боку, угорський прем’єр робить класичну ведмежу послугу грузинській владі, яка якщо хоче серйозно підходити до відносин з ЄС, повинна налагодити контакт із тими країнами, які ухвалюють рішення, а не з одним Орбаном. Дуже неоднозначна історія.

‍Експрезидент Грузії Міхеіл Саакашвілі звернувся до грузинів з-за грат через Facebook і закликав виходити на протести. Якою ви бачите роль Саакашвілі? 

У мене тут подвійні відчуття. З одного боку, Саакашвілі — це людина, яка увійде в історію Грузії завдяки своїм реформам і тому, що він зробив після 2004 року. Потужне десятиліття реформ і змін показало грузинам, що все можливо і що вони насправді є частиною Європи. Але потім були дуже бурхливі політичні події, і сьогодні хочеться сказати, що Саакашвілі заслуговує на свободу, він не повинен сидіти у в’язниці.

Але я вважаю, що опозиційна політика в Грузії вже перейшла в руки наступного покоління

Коли я дивився на лідерів грузинської опозиції, я думав, що, можливо, зараз вони не досягли успіху, але вони чекатимуть свого часу, коли зміниться влада в Кремлі, коли зміниться контекст, а наразі вестимуть наполегливу роботу — не тільки в центрі, а й далеко за межами столиці. Кахетія, Сванетія, Аджарія — усі ці провінційні регіони потребують розмови і праці.

‍Чому, на вашу думку, Саакашвілі повернувся в Грузію свого часу і якою може бути його подальша політична доля? 

Я не спілкувався з ним після цього, тож не було можливості спитати. Але він  вірив як кожен харизматичний лідер, що коли повернеться, люди підуть за ним. І навіть біля тюрми стоятимуть — й якась революція почнеться. У Грузії ще багато чого може змінитися, але я вже не бачу роль Саакашвілі як лідера революції. Хоча в політиці іноді трапляються дивовижні повороти. 

‍Чи буде ЄС домагатися звільнення та виїзду Саакашвілі на лікування? 

Такі спроби були, однак поки вони не принесли жодного результату.

‍Що далі з європейським майбутнім Грузії? 

Ми будемо прагматично дивитися на нову владу Грузії та жорстко реагувати на все, що вони робитимуть неправильно. Важливо також позитивно оцінювати реальні реформи. Але передусім важливе грузинське суспільство.

Ми не залишимо його, громадських активістів, які мобілізувалися, які хочуть європейської Грузії

Грузія є однією з найбільш проєвропейських країн з точки зору громадської думки. Так було завжди. Для грузинів ця європейськість є суттю ідентичності. У них є дві речі — європейськість і вино. І грузини знайдуть свій європейський шлях. Справжня грузинська мрія — це бути в Європі.

Війна Росії в Україні поділила життя на «до» та «після» не лише для українців. Для Польщі та її суспільства повномасштабне вторгнення також стало новою реальністю, коли одна з найбільш моноетнічних країн Європи стала місцем, де громадяни живуть пліч-о-пліч з сотнями тисяч мігрантів зі Сходу — хай і з близької для них культурно та цивілізаційно України. Одночасно війна несподівано відкрила нашим суспільствам факт, що раніше ми майже нічого не знали одне про одного, а наші уявлення були сповнені стереотипів і кліше. Що ми знаємо одне про одного сьогодні і як це впливає на майбутнє обох країн? Sestry поговорили про це з авторкою численних досліджень на тему міграції, соціологинею, науковицею Інституту громадських справ у Варшаві Анною Долінською. 

Марія Гурська: Анно, ви почали вивчати тему міграції в Польщі ще до великої війни. Чому це для вас важливо?

‍Анна Долінська: Коли Радянський Союз розвалився, мені було 10 років. Вибухнула економічна криза, і багато людей з усього СРСР вирушили до Польщі, щоб прогодувати свої родини. Люди отримували зарплати не грошима, а товарами і їхали продавати їх за кордон. Так Польща з країни із закритими кордонами та відносно невеликою кількістю іноземців раптом стала Меккою для заробітчан з країн колишнього СРСР. 

У новинах тоді були картинки зі «Стадіону Десятиліття» у Варшаві, який перетворився на величезний базар, куди стікалися торгувати люди зі Сходу. Тлуми були такі, що яблуку не було, де впасти. Привозили й контрабанду — сигарети, алкоголь. Там панували лайка, бійки, бруд і насильство.

Такі вже були 90-ті, в Польщі вони також були періодом небаченого спалаху злочинності, а в пам'яті людей тоді почало формуватися відчуття небезпеки і бідності, пов'язаної з образом людини зі Сходу

Коли після отримання вищої освіти я почала працювати в мовній школі, там в мене з’явилися двоє подруг — українка і білоруска. Обидві належали до середнього класу. Обидві були освічені, чудово говорили англійською. Їхній спосіб життя мало чим відрізнявся від мого. Тоді я почала переглядати свої уявлення і зрозуміла, що це — елемент не лише мого світогляду, стереотипи щодо людей зі Сходу глибоко вкорінилися в Польщі. Мені стало цікаво, чи можна це змінити, і так ця тема лягла в основу моєї кандидатської дисертації й більшості подальших досліджень.

‍Що вдалося відкрити у перших дослідженнях?

З 2012-го в докторантурі я досліджувала питання міграції, а особливо міграції жінок зі Сходу. Темою моєї дисертації були кар’єри жінок, переважно з України, які приїхали в Польщу і шукали роботу на так званому первинному ринку праці. У пізніших дослідженнях я поглибила тему — шукала контакти з жінками, які закінчили навчання у країні походження, мали професійний досвід і приїжджали до Польщі з тим, щоб  влаштуватися на роботу, яка відповідала б їхнім кваліфікаціям та освіті. Це були жінки, які, наприклад, до приїзду в Польщу отримали підвищення в своїй корпорації і приїхали сюди з наміром продовжити працювати на тій же посаді.

Та через існуючі тут уявлення раптом з професіонала та співробітниці міжнародної корпорації вони перетворювалися на «жінку з України». Подолати ці стереотипи було справжнім викликом

Якими були найпоширеніші стереотипи?

Одним із негативних стереотипів було те, що українці — це заробітчани, які приїжджають до нас займатися фізичною працею. Протягом двох десятиліть поляки звикли до чоловіків, які приїжджають з України працювати на будівництві чи виконувати фізичну роботу. Жінки — доглядати за людьми похилого віку та прибирати. 

У першій половині 2000-х ще існували стереотипи так званої «дружини зі Сходу» — українки, яка хоче кращого життя та чоловіка із Заходу. Інший топос — українська секс-працівниця

Раніше це маркувалося словом «проституція», яке також використовувалося в дискурсах, а нині називається секс-послугами. Все це — елементи віяла з стереотипів, яке складалося у загальну картину. На початку 1990-х і до ранніх 2000-х імідж українців був дуже негативним

‍Які події вплинули на зміну такого бачення українців в Польщі?

Це відбувалося поступово — у міру того, як в сучасній історії України відбувалися події, які доводили, що наші країни мають спільні цінності. Першим поштовхом до змін сприйняття став 2004 рік — Помаранчева революція. Саме тоді серед поляків вперше різко зросла симпатія до українців. Приблизно з 2010-го року в Польщу почало приїжджати на навчання багато студентів, у польських університетах з’явилися програми для абітурієнтів зі Сходу. Поляки побачили, що українці не лише приїжджають «на заробітки» — українська молодь їде до Польщі отримувати вищу освіту. Наступним переламним моментом стало Євро-2012, коли Україна і Польща разом приймали чемпіонат світу з футболу. Це був знаковий момент.

Потім стався Євромайдан і агресія Росії проти Криму та Донбасу. Поляки історично пам'ятають, на що здатна РФ, бачили її сучасні злочини, та Україна — не Осетія, не Молдова — агресія раптом почалася проти сусідньої з нами країни! 

‍Як змінило ставлення до українців повномасштабне вторгнення Росії?

Для багатьох стало несподіванкою, коли у Польщу в значній кількості приїхав середній клас — люди з вищою освітою, фінансовим і культурним капіталом. Це були українці, яких поляки просто не бачили щодня в такій кількості. Поляки не їздили в Україну масово як туристи і не мали можливості побачити цю різноманітну країну. 

Це нагадало мені власну поїздку до Ісландії в 2008 році, де поляки є найбільшою групою мігрантів. Таксист, який віз мене у готель, запитав мене, звідки я. Коли я відповіла, що з Польщі, він сказав, що це неможливо, бо я не схожа на польку. Це при тому, що я виглядаю, як типова полька, у моїй зовнішності немає нічого екзотичного. Та я розмовляла англійською і не приїхала працювати на рибопереробний завод. Я просто приїхала у відпустку. 

— Полька на відпочинку в Ісландії? Це неможливо!, — сказав він. Я суперечила його стереотипам. От і з Україною відбулося те саме.

Чи не найбільшим шоком для поляків стали біженки на машинах, а деякі — на хороших машинах, на що я говорила: «А що, на вашу думку, українки мали йти в Польщу пішки? Якби в Польщі була війна і я мала машину, я б також краще поїхала на ній, ніж лишила вдома, і чекала, поки на неї не впаде бомба!». 

Звісно, ​​хтось був шокований, хтось здивований, хтось відчув заздрість, але поступово почало ставати зрозуміло, що наші сусіди часто не дуже відрізняються від нас. Є відмінності, але вони не великі цивілізаційні

Більшість новоприбулих — українські мами, які, як і ми, народжують, ростять дітей і віддають їх вчитися до школи. Саме тому на тлі зростання підтримки українців ми побачили щось, що можна назвати конкуренцією за ресурси. Ще задовго до війни в Польщі існувала величезна проблема, наприклад, з кількістю місць в яслах для дітей. З прибуттям українців це загострилося. Переповнені класи в школах дещо зменшили емпатію, та загалом підтримка навіть на третій рік продовжує залишатися рекордною. 

Сьогодні бути українцем, українкою — це привід для гордості в усьому світі, і в Польщі також. Люди носять значки з українським прапором, деякі поляки пішли в Україні добровольцями на фронт. Багато людей долучаються до допомоги, їдучи в Україну як волонтери. Цінність українського бренду в очах поляків фантастично зросла — і це розповсюджується на професійне сприйняття. 

‍Що дали Польщі українські біженки, які приїхали до країни під час повномасштабної війни?

Завдяки українським мігранткам зросла наша економіка і ВВП. Більшість цих жінок працюють і роблять це легально, сплачують внески, тому Польща однозначно виграє від цього економічно. Демографічно ми також вперше за багато років перевищили позначку в 40 мільйонів населення. Звісно, класи переповнені, зате немає проблеми з тим, що в школах мало дітей! Особисто для мене дуже цінна взаємна культурна інтеграція України і Польщі під час війни. Безцінно, що знімається кіно, виникають вистави, потужні експозиції, як от виставка української художниці Марії Приймаченко чи митця Сергія Параджанова.

‍Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно українським біженкам у Польщі?

З початку війни вся увага була зосереджена на тому — у поляків є такий інстинкт — щоб ніхто не був голодним і щоб кожен мав що випити і де зігрітися. Потім, звісно, ​​робота, навчання, діти — бо це головні стовпи. Але як бути з тим, що у біженців є й інші потреби? 

Торік я здійснила проєкт, присвячений українським мисткиням, — художницям, рукодільницям та представницям інших творчих професій. Після початку війни я підписалася на значну кількість груп допомоги українцям у Facebook, зокрема, на ті, які займалися популяризацією та продажем української продукції в Польщі — вишивок, одягу, прикрас тощо. Я дещо купувала, спілкувалася з багатьма людьми, почала вивчати українську мову.

Я хотіла побачити, чи вдається українським мігрантам, зокрема, з артистичного середовища, заробляти на життя в Польщі і з якими перешкодами вони стикаються на ринку праці

Майже всі жінки-мисткині, з якими мені вдалося поспілкуватися, не могли більше заробляти на життя своїм мистецтвом чи рукоділлям в Польщі, це стало для них додатковим заробітком. Для того, щоб прогодувати родину, довелося шукати іншу роботу. Ці жінки, які не планували сюди приїжджати, опинилися тут з дітьми, без близьких, які залишилися в Україні. У них немає соціальних зв'язків та зайвих коштів, а обов’язків раптом стало дуже багато. Одна з таких жінок до війни писала вірші і видавала їх в Україні. Відтоді, як вона приїхала до Польщі, вона не написала жодного рядка, бо не має душевного стану творити. 

Зараз я працюю над проєктом про мистецький і культурний активізм, щоб дослідити, як за 2,5 роки після вибуху війни задовольняються соціокультурні потреби українських біженок в Польщі. Більшість з них, здається, впоралися з повсякденним життям — діти вчаться в школі, більшість мають професійну роботу, вивчили мову, простір навколо вже не такий новий, більш звичний. Та разом з тим, коли вже три роки йде війна, неможливо її просто перечекати — щось поїсти, щось випити, заробити грошей, відправити дітей до школи. Хочеться мати культурне та соціальне життя, існують потреби вищого порядку. І саме це я хотіла б досліджувати і говорити про це.

Багато хто з жінок говорить, що мріє піти в театр або в кіно — та їм просто немає, з ким лишити дітей

Те, про що ми мали б подумати, це як допомогти цим жінкам вийти з дому, окрім як на роботу. Мали б створюватися паралельні заходи для дітей українських мам — анімація, догляд, міні-виставки, щоб в культурних та соціальних подіях можна було брати участь всією сім’єю. 

Певна кількість культурного продукту повинна створюватися для цієї частини нашого суспільства — а це, нагадаю, 900 тисяч, серед яких значна частина — це освічені жінки, середній клас. Було б добре, щоб виникали фільми, виставки, постановки, які могли б розповісти цим жінкам щось про Польщу, польську культуру — і мали б при цьому українські субтитри.

Було б чудово, якби частину проєктів діалогу можна було робити спільно з організаціями в Україні як двосторонні проєкти.

‍Що польське та українське суспільство винесуть з цих років співпраці і співжиття за часів російського вторгнення? Як це вплине на діалог у майбутньому?

Найціннішим, на мою думку, є позитивний досвід співпраці наших суспільств, співжиття в одній країні. Тепер є значно більший набір елементів, з яких можна складати картинку одне про одного — і це безперечна цінність. 

Хотілося б, щоб і в питаннях бачення спільних проблемних сторінок історії настало порозуміння. На мою думку, історики з Польщі та України повинні сісти за одним столом і напрацювати спільну версію історії, яка закриє болісні питання минулого і дозволить будувати майбутнє, сперте на взаєморозумінні і повазі. 

Я не знаю, чи повернуться всі українці додому і коли відбудеться повернення, але вже зрозуміло, що деякі люди, особливо ті, у кого тут діти, вже завжди житимуть в такому транснаціональному просторі — однією ногою тут, другою там

До чого це призведе? Що ж, побачимо через 10 років, наразі важко судити. Але Польща за ці три роки точно стала значно відкритішою, мультикультурною країною.

Марія Гурська: Чи використовується у російсько-українській війні мова як зброя? У чому це полягає? 

‍Тарас Кремінь: Росіяни здійснюють проти України і українців ретельно спланований лінгвоцид. Перше, у що цілиться ворог, крім об'єктів критичної інфраструктури, це об'єкти культурної, освітньої, мовної інфраструктури. Вивіски при в'їзді до населених пунктів, які тимчасово займають окупанти, одразу ж змінюються на російськомовні, відновлюються назви декомунізованих топонімів. В окупації знищується українська мова і література, спалюються бібліотеки, а україномовних громадян катують — особливо вчителів та священиків. Безліч колег — освітян — які вимушено опинилися в окупації, на жаль, загинули. Дитячий автор Володимир Вакуленко був убитий росіянами за те, що був письменником і людиною з активною української позицією.

Священнослужителі ПЦУ і УГКЦ зазнають особливо жорстоких тортур — фізичних і моральних принижень, зґвалтувань, про що духівники, які вийшли з полону, розповіли пресі та правозахисникам

Відомо, що для того, щоб вийти з тимчасово окупованої території, треба пройти так звані фільтраційні табори, де відбувається перевірка лояльності за зовнішніми ознаками — наявність або відсутність татуювань на тілі, досліджується минуле людей на предмет участі в Революції Гідності, бойових діях, у підпіллі, волонтерстві, в допомозі ЗСУ, участі в мітингах, наявності ветеранів в родині. Якщо окупанти виявляють, що навіть не сама людина, а, припустимо, її родичі є освітянами, такі люди одразу ж потрапляють під приціл. Відомі приклади не тільки побиття, але й розстрілів, викидання з транспорту, пострілів як по живих мішенях. Таких прикладів було дуже багато, згадати хоча б Бучу, Гостомель і Ірпінь.

‍Вбивство мовознавиці Ірини Фаріон у Львові цього року — жахливий приклад атаки на мову в тилу під час війни. Що ви про це думаєте? 

Вбивство Ірини Фаріон є одним із найзагадковіших за роки повномасштабного вторгнення. Але воно якраз говорить про те, що навіть у Львові, який називають найбільш українським містом на всій планеті, можуть вбивати за наші національні цінності. А в окупації і на фронті за українську мову вбивають щодня.

‍Як діє щодо цих фактів Офіс уповноваженого?

Ми звертаємося до правоохоронних органів та правозахисних організацій, їм ми офіційно передали сотні прикладів. Дуже добре, що Національна поліція, Генпрокуратура, СБУ долучають ці факти або до відкритих, або відкривають нові провадження під кутом, зокрема, 161 статті Кримінального кодексу «Дискримінація за мовною ознакою». На жаль, в нашому законодавстві немає кримінального покарання за лінгвоцид. Але, сподіваюся, що це може бути активним предметом законодавчих ініціатив з боку народних депутатів України, тому що ми повинні навчитися карати злодіїв за лінгвоцид в Україні і добиватися такого покарання у міжнародних судових процесах. Я постійно комунікую з нашим представником в Європейському суді з прав людини.

ЄСПЛ однозначно засудив знищення національної ідентичності українців — зокрема, мови в окупації

Є відповідні резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи. Створено робочу групу з питань геноциду в Україні з ініціативи Міжнародного кримінального суду. Я спілкуюся з суддями і прокурором Карімом Ханом, вони розглядають лінгвоцид як злочин — ще одну складову великої справи про геноцид проти українського народу. Дуже важливі активні дії в міжнародних судових інстанціях, щоб знайти причетних, організаторів, виконавців, з подальшим притягнення до кримінальної відповідальності.

‍Офіс уповноваженого з захисту державної мови існує п’ятий рік і у втіленні державної мовної політики спирається на Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Що за цей час стало для вас найбілішим викликом?

Закон про мову з моменту набуття його чинності пройшов перевірку на здатність бути головним інструментом боротьби за ідентичність українців. На початку нашій інституції закидали наявність неіснуючих поліцейських функцій, називаючи нас контролюючим органом, який створює зайві інструменти розколу суспільства за мовною ознакою. Хоча це абсолютно не відповідало дійсності, тому що мовний закон чітко відповідає 10-й статті Конституції, яка визначає українську мову як державну і створює додаткові інструменти для захисту мовних прав громадян України в усіх сферах суспільного життя. З метою захисту мови і забезпечення мовних прав громадян і було створено інституцію, в якій я працюю. Ми почали роботу у двомовній країні за повної відсутності мовної інфраструктури і нерозуміння потреби у ній місцевою владою. Все це доводилося будувати з нуля. Почали виникати мовні курси і місцеві мовні програми, відкриватися українські книгарні, зніматись фільми і ставитися вистави державною мовою.

Найбільш злісні порушники — найчастіше заступники міських голів на сході і півдні, а також рекламні агентства і інтернет-компанії — своїми штрафами регулярно поповнювали місцеві бюджети

Кожні пів року впроваджувались наступні параметри мовного закону. Окремі статті визначали обов'язковість української мови у сферах освіти, обслуговування, користувацьких інтерфейсів, соціальних мереж, інтернет-магазинів, офіційних представництв державних установ і комунальних організацій. Одним з найбільших викликів стала українізація сфери обслуговування — одна з наймасовіших в Україні, і тому для нас принципово важлива. Потрібно було переконати багатомільйонну армію людей, які працюють в тренажерних залах, надають послуги в супермаркетах, заправляють машини, варять каву, продають квіти тощо спілкуватися з українцями за замовчуванням державною мовою. Станом на 16 січня 2021 року 30-а стаття Закону про мову була найпопулярнішим пошуковим запитом в інтернеті — третім за популярністю після виборів президента США і пандемії коронавірусу. Ці п'ять років були неймовірно складними.

Але з початком повномасштабного вторгнення раптом виявилося, що переконувати громадян України у важливості мови, яка стала маркером ідентичності «свій-чужий» та простором свободи, більше не потрібно

‍А як ставлення самих українців до своєї мови змінилося за час війни?

Нав'язувана двомовність прийшла до нас із радянських часів. На превеликий жаль, протягом тривалого часу українська в Україні не була першою. Українська мова в масовій свідомості була мовою села, непопулярною мовою. А мовою престижу, кар'єри, влади, успіху була російська. Це змінювалося поступово протягом періоду незалежності, але початок повномаштабної війни став точкою неповернення. Віра в ЗСУ і українське суспільство разом з внутрішніми переконаннями, які спираються на нашу історію, мову та культуру, стали стрижнями незламності, довкола яких обертається сила нашої волі і шлях до перемоги.

‍Чи існує конкретна статистика переходів на українську серед громадян за останні три роки?

Серед опитувань різних служб та агентств станом на 2024 рік фігурує цифра до 80% українців, які говорять українською в офіційно визначених сферах, визнають українською єдиною державною мовою і віддають їй перевагу. 

‍А скільки було до війни?

До війни було понад п'ятдесят відсотків.

‍Тобто кількість україномовних українців виросла за час війни на 30%! Це дивовижно. А як щодо мови приватного спілкування?

Закон не поширюється на мову приватного спілкування. Але, за дослідженнями, можемо зробити висновок, що вдома поки що щонайменше 60% послуговується українською. Варто розуміти, що частина громадян, які публічно спілкуються українською а вдома іншими мовами — це представники національних меншин або корінних народів.

І все ж 80% спілкування українською у громадському секторі — це рекорд. Питання в тому, щоб таку динаміку зберегти і знайти додаткові можливості

Наша задача — допомогти українцям опанувати українську мову і в домашньому спілкуванні, і в спілкуванні в соціальних мережах, і в пошуку тієї або іншої інформації на інтернет-ресурсах, і в створенні додаткових можливостей, щоб в середовищі, в громадах, в містах було значно більше ресурсів для опанування української мови. 

‍Поділіться найпотужнішими відомими вам прикладами переходу українців на українську мову?

У 2022 році Нобелівською лауреаткою Премії миру стала Олександра Матвійчук. Під час церемонії Нобелівської премії промова вперше за всю історію лунала українською, а Матвійчук розповідала про важливість мови, культури, ідентичності — особливо з початком повномасштабного вторгнення. 

Я зараз працюю над книгою, в якій зібрав історії українських лідерів, які говорять про важливість мови в їхньому житті. Олександра розповіла мені, як колись перейшла на українську мову студенткою ліцею під впливом вірша Оксани Пахльовської:

«Страшний мисливець вийде знов на лови. 

В єдину сітку всіх рабів згребе, 

Раби — це нація, котра не має мови. 

Тому й не може захистить себе».

Значна частина есеїв у цій книзі розповідає, по суті, такі історії переходів на українську, які сталися з людьми за ці десять років війни або вже безпосередньо під час повномаштабного вторгнення. Наприклад, олімпійський чемпіон, Міністр молоді та спорту (2020-2023 рр.), президент Національного Олімпійського Комітету України Вадим Гутцайт свого часу в зросійщеному спортивному середовищі зміг переконати співтовариство у важливості української мови як державної і перейшов на українську разом з дружиною, відомою журналісткою і майстром спорту з художньої гімнастики Оксаною Гутцайт, а також зміг переконати перейти на українську наших спортсменок — олімпійську чемпіонку та володарку світового рекорду зі стрибків у висоту Ярославу Магучих і дворазову олімпійську чемпіонку з фехтування Ольгу Харлан, які сьогодні своєю незламністю і потужною позицією надихають весь світ.

Я хочу також навести приклад Кирила Кашлікова, генерального директора та художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який разом з колективом перейшов на українську вже після початку повномаштабної війни. Кирило розповів мені, як це сталося: 24 лютого 2022 року, коли на Київ полетіли російські ракети, він побачив, як плаче його маленький син. У той момент він твердо вирішив, що це остання хвилина, коли він говорить російською! І в перший же тиждень театр переклав весь свій репертуар і запустив мовні курси для артистів, щоб продемонструвати свою єдність, культуру і повагу до національних цінностей. І скажу вам, таких прикладів тисячі!

‍Якою мовою говорить сьогодні Український фронт?

Українці говорять українською мовою. Але для тих військових, спортсменів, представників сфери обслуговування, які спілкуються недостатньо українською, ми продовжуємо створювати додаткові можливості. Я особисто створив для військових мовні курси і сподіваюся, що Міністерство оборони та відповідні заклади освіти продовжать мою ініціативу. Звісно, проблема двомовності зберігається — це очевидний факт. Але треба боротися з цим, створюючи нові інструменти і захищаючи кожного військового, який хоче спілкуватися зі своїм командиром та чути команду про наступ українською, а ще у спілкуванні зі своїми дітьми, які навчаються, скажімо, в Запоріжжі або в Одесі, хоче чути українську, а не російську, яка, на превеликий жаль, ще зберігається в освітньому процесі у вигляді двомовності деяких педагогів.

‍Міністерство освіти і науки підтримало законопроєкт, який пропонує заборонити використання російської мови у школах під час перерв. Як ви ставитеся до цієї ініціативи? 

Категорично підтримую. Але для цього треба зрозуміти одне, що не тільки українська школа, а й вся територія української держави є територією української мови. Двозначності тут бути не може. Це стосується і компактного проживання наших громадян за кордоном. 

‍Наше видання писало про випадки, коли дітям у школах в Польщі забороняли говорити українською на перервах. Співавтор Закону про мову Микола Княжицький наголошує, що Україні бракує стратегії щодо освіти українською за кордоном — уряд не робить відповідних кроків, щоб цьому сприяти. Як будувати стратегію розвитку української мови для українців за кордоном, зокрема, в країнах найбільшого розселення — Польщі, Німеччині, Чехії? 

У нас доволі багато прикладів, як підтримуються громадяни України за кордоном. Але от до стратегії потрібно підходити окремо в кожній країні. Скажімо, нещодавно я був у Будапешті, зустрічався з нашою громадою і точно знаю, що запит на українське шкільництво там неймовірно високий. Але і підтримка з боку місцевої влади можлива тільки тоді, коли у нас там з'явиться посол.

Тому питання ефективності наших дипломатичних представництв тягне за собою стратегію реалізації зовнішньої культурної дипломатії і мовної політики, в якій ми активно готові брати участь

‍А як з Польщею?

У Польщі мені відомо про чисельні освітні хаби, суботні і недільні школи. Та якщо ми говоримо про традиційну польську школу, зрозуміло, що вона відстоює власні інтереси. Ми не можемо створити українське середовище в іншій країні, а найкращі умови для розвитку української мови, звичайно ж, гарантуються в Україні. Так, ми повинні продовжувати створювати можливості для навчання дітей за кордоном і допомагати їм в опануванні української, бути активними в просуванні українознавчих студій, доступності української мови в музеях, університетах і медіа, забезпечувати наших школярів, які перебувають за кордоном, доступною літературою і підручниками. З іншого боку, самі українці, які опинилися за кордоном, віддали своїх дітей до школи, займаються підтримкою України та збором коштів на допомогу ЗСУ, мовою висловлюють свою солідарність з власним народом. Це важливо памятати кожному.

‍Як цьогорічний старт перемовин про вступ України в ЄС впливає на державну мовну політику?

Коли Україна стане членом ЄС, українська мова стане однією з мов Європейського Союзу. Наше завдання наближати українську мову до статусу мови європейського співтовариства. Інтерес до України, який забезпечив героїзм нашого війська, потрібно підтримувати і гарантувати доступність української мови для громадян інших країн ЄС. 

Для вільного світу українська мова вже сьогодні стала одним із джерел пізнання нашої незламності, нашого духу

Щоб зробити її зрозумілою європейцям, ми започаткували програму «Українська мова — це мова ЄС». Вона полягає у можливостях опанування української мови громадянами країн ЄС, які хочуть брати участь у відновленні об'єктів критичної інфраструктури, сприяти у відкритті українських шкіл за кордоном, реалізовують культурні та бізнес-проєкти, хочуть пізнавати Україну, а  можливо, навіть планують в майбутньому переїхати сюди, змінивши громадянство. Програма «Українська мова — це мова ЄС» забезпечить вивчення мови, якісні переклади, юридичний супровід і загалом — зближення мовних політик України та європейських країн.

А де можна знайти інформацію про такі можливості вже зараз?

На сайті Уповноваженого з захисту державної мови. Перелік таких курсів є в нас на порталі, а самі вони є у відкритому доступі і безоплатними з боку національних платформ, громадських організацій, телевізійних каналів, тренінгових платформ та міжнародних навчальних центрів, які демонструють високий рівень переходу на українську мову.

Титульне фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Марія Гурська: 15 жовтня у світ вийде книга відомого журналіста Боба Вудворда «Війна». У ній автор стверджує, що після завершення свого попереднього президентства Трамп принаймні 7 разів таємно розмовляв з Путіним, а очільник Кремля погрожував Байдену ядерною зброєю під час телефонної конференції у 2021-му році. Як публікація цієї книги може вплинути на хід виборів у Сполучених Штатах і що є найважливішим для нас?

Павел Коваль: Для нас важливо дізнатися більше, чому Сполучені Штати відреагували на початок повномасштабного вторгнення так, як це було? Багато хто вважав, що ця реакція могла б бути сильнішою. І дії США могли би бути вирішальними. Після двох тижнів вагань Заходу Вашингтон включився у підтримку України. Книга Вудворда показує тло цих подій, коли Путін ще перед вторгненням погрожував ядерною зброєю. Пам'ятаємо вислів «червона лінія», який походить з часів Холодної війни. Путін спробував погратися з червоною лінією Заходу. Президент США слушно дійшов висновку, що єдиний спосіб мати справу з Путіним — це тверда, гостра і реальна політика, демонстрація, що «червоних ліній» не існує.

Джо Байден виявився сміливою та рішучою людиною. Він нагадує мені старого Мойсея, який веде демократичний світ через безлад, спричинений Путіним

‍Чи вплине інформація з книги Вудворда про можливу роль Трампа в зовнішніх конфліктах на процес і результати виборів?

На мою думку, ні. Це неможливо, бо електорат в США дуже консервативний. Перехід прихильників однієї партії до іншої відбувається набагато рідше, ніж у нашій частині Європи. Люди прив’язуються до політичної сили, жертвуючи гроші. У мене є знайомий, мій співвітчизник, який робить внески республіканцям — 500-600 доларів кожні три місяці. Можливо, для нього це не дуже багато, але він однаково відчуває зв’язок зі своєю партією. Це виражається також у тому, що він приймає навіть те, що до кінця не підтримує. Якщо ви його запитаєте, чи підтримує він Трампа, мабуть, він сказав би: «у питаннях безпеки я не з усім погоджуюся, але підтримую в його підході до податків». 

Такий спосіб мислення американського виборця відрізняється від мислення українських та польських виборців, оскільки базується на тому факті, що якщо хтось платить, він відчуває набагато більшу лояльність. 

‍І все ж у штабі Трампа обурилися інформацією з книги «Війна» — глава штабу назвав Вудворда «маленьким злобливим чоловічком». Можливо тому, що книга демонструє цей зв'язок: платники податків у США платять за те, щоб зупинити Путіна, а кандидат у президенти США це блокує.

Ця справа має багато різних аспектів. Насправді вона таки може зашкодити Трампу в передвиборчих гаслах, тому що наратив його кампанії приблизно такий: «Хочу швидкого миру, але я дійсно жорсткий щодо Путіна!».

‍А Вудворд підриває його кампанію…

Виборці можуть подумати, що різні жести, наприклад, надання Трампом тестів на COVID для використання Путіним можна трактувати як фамільярність чи прояв дружби до очільника Кремля. (сміється. — Ред.). Він дбає про його здоров'я. Це погано виглядає.

‍А для Путіна — це найголовніше, адже ми знаємо його одержимість темою власного здоров'я.

Може бути таке сприйняття, що Трамп в очах громадської думки в США виглядатиме як лікар або медсестра, яка стежить за тим, щоб Путін не захворів. І справді виглядає так, що експрезидент щоразу думає, як врятувати очільника Кремля. Але наскільки я знаю Америку, а я її знаю досить добре, люди там страшенно вперті. Нещодавно я мав зустріч з одним з важливих лідерів громадської думки з боку республіканців, який загалом дуже критично ставиться до Трампа. З наближенням дати виборів він на очах повертається в стрій. Він говорить те, що треба, бо не знає, чим все закінчиться. Він не знає, чи переможе Трамп у підсумку. Якщо переможе, йому доведеться шукати своє місце у цій республіканській родині. Тож не так багато республіканців, які критикують Трампа на останньому етапі.

Усі зараз в одну сопілку грають. Це Америка, там такі правила політичного життя. Треба почекати кілька тижнів

‍Трамп відмовився від завершальних дебатів з Камалою Гарріс 23 жовтня. Заявив, що однаково вже переміг, а демократка нічого нового не скаже. 

Він просто боїться!

‍Яка зараз ситуація в США і чого насправді боїться Трамп?

Зараз всі говорять про Пенсільванію. Хтось додає до цього штату ще Джорджію, хтось — Північну Кароліну. Проблема в тому, що прийшов ураган, який загалом впливає на настрої, але також на фізичне місце голосування. Бо частина виборців просто втрачають можливість проголосувати. Вони пересуваються — і це також впливає на вибори. Реакція американського уряду на ураган є важливою. Це важливо в кожній країні. Якби вибори відбулися сьогодні, а я читаю детальну аналітику, як ситуація виглядає в  окремих штатах, то, схоже, Гарріс перемогла б. Але сьогодні це не очевидна перемога, й усе ще можливий будь-який сценарій. 

Через ураган Джо Байден був змушений скасувати свою участь на зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня. Як це пов'язано з виборами?

Байден зосереджений на тому, щоб правильно відреагувати на повінь, оскільки знає, що вона може мати дуже серйозний вплив на результати виборів, і виборці голосуватимуть, дивлячись на його дії. А це така ситуація, коли в деяких штатах кожен голос має значення, особливо у тих кількох, про які ми часто говоримо. Там важливо, щоб реакція була хорошою, тому що це допомагає Камалі Гарріс. Сьогодні Байден повинен так розкласти акценти, щоб перемогла віцепрезидентка. З точки зору української справи, краще, щоб перемогла Гарріс. Нервувати тут немає причин.

Давайте будемо чесними, внутрішні справи — це найважливіше на цьому етапі виборчої кампанії. Тема номер один, яка хвилює і команду Камали Гарріс, і Трампа, — це пошук голосів католиків у Пенсільванії. Якщо припустити, що українське питання, а власне, питання європейської безпеки, є найважливішим з нашої точки зору сьогодні, то ми повинні залишити їх в спокої і дати американським політикам зайнятися американською політикою у ті тижні, які залишилися.

‍Як впливає відміна Рамштайну на Україну і Польщу? Чи є шанс на ухвалення суперрішення ще перед виборами в США? 

Насправді є одне принципове і невирішене питання. Українці мають право на захист своїх територій усією можливою зброєю, яку мають, у межах міжнародного права.  Не повинно бути інших обмежень, українці повинні мати можливість у повній мірі атакувати військово-стратегічні цілі РФ. Якщо це виглядатиме по-іншому, ми візьмемо на себе відповідальність за те, що росіяни підсилюватимуться.

‍Експерти очікували, що на Рамштайні можуть бути оголошені певні рішення щодо прийняття України в НАТО. Світові медіа обговорюють модель Західної Німеччини для Києва. Що ви думаєте про цю ідею та інші можливі формати? Які думки звучать на Заході?

Протягом історії НАТО були різні ідеї. Наприклад, Рон Асмус, пов'язаний з демократами, але в стратегічних питаннях насправді не такий вже й далекий від республіканців, мав концепцію політичного розширення НАТО. Зараз звучить ідея, коли п’ята стаття діятиме лише на територіях, які повністю контролюються Україною — там, де немає російських військових. Додамо до цього факт візиту до Києва Марка Рютте, нового очільника НАТО. Захід шукає рішення, як сказати українцям, що вони будуть в Альянсі, адже вони героїчно ведуть цю війну. Українці закінчують ще один рік. Ми не можемо сказати, що це перемога, тому що очікуємо чогось більшого, щоб назвати це перемогою. Але якщо поглянути на карту, то росіяни не надто далеко зайшли. А якщо до цього додати, що українці зайшли в Курську область, то виходить трохи, як у Першу світову війну.

А це непогано для Києва, тому що це означає, що Україна здатна ефективно боронити свій кордон. Тому це має закінчитися розширенням НАТО. Тільки так — кінець і крапка

‍Тоді виникає два питання. Перше — коли це може статися? І друге — як провести умовний кордон для території, на яку поширюватиметься захист НАТО? Як переконати Путіна  його поважати, а союзників — захищати території, підконтрольні Україні?

Мені подобається, що українці тиснуть і не здаються, прагнучи вбити український прапор усюди, тому що це відповідає природі й колективному духові української політики. Часто, коли мені хтось каже: «ці українці такі наполегливі!», — я згадую українських жінок, у тому числі Іванну Климпуш-Цинцадзе і інших представниць дипломатичної команди, коли ми поїхали до Конгресу одразу після 24 лютого 2022 року. Я пам'ятаю, як ці дівчата дивилися на американських конгресменів та сенаторів. Якби вони могли, вони б просто притиснули їх до стіни! І те, як вони з ними домовлялися, мене це вразило і лишилося в моїй пам’яті як демонстрація того, як українці, а особливо українки, можуть боротися. Зараз такий момент.

Це багатьох дратує, а деякі західні політики кажуть, що не можуть більше цього слухати. Але я на це кажу: «це війна, вони мають право так діяти»

Ми сидимо в комфортній Варшаві, а до них може прилетіти бомба або російська ракета, тому я думаю, що українці будуть тиснути, Україна буде тиснути, і, можливо, це когось роздратує, але дасть свої плоди, немає іншого способу боротися в такі часи, як дратувати когось. Також це трохи, як в Біблії, коли Христос змилувався вже не тільки через саму справу, а через те, скільки разів його просили. Непохитністю і невтомним підходом до політичного лобіювання можна когось замучити, але довести до певного політичного розв'язання. Так воно є і з Україною. І в моїх інтересах, як польського політика, зупинити російську політику та російську агресію. Одним із інструментів для цього є відкриття дверей НАТО.

‍7-8 жовтня відбулася велика конференція з оновлення України Common Future у Познані. Прозвучали важливі заяви і рішення щодо України. Поділіться основними результатами.

Буде багато коштів та можливостей для України, фактично скеровується кілька мільярдів євро з ЄС у вигляді різних фінансових інструментів для бізнесів з Польщі та з усієї Європи, а певною мірою й за межами Європи, які хочуть інвестувати в Україну і мати в там своїх партнерів, мають представництва або операторів в Україні. Отримати їх буде досить легко — ми над цим працюємо. На Common Future у Познані було ще одне оголошення — польська ініціатива. Є фірми — польські або розташовані в Польщі — а, може, й українські, які переїхали до Польщі, які хочуть взяти участь у відновленні. У сусідній з Україною Польщі вони можуть вести проєкти або виготовляти певну продукцію чи елементи. На це ми виділили додаткові 250 мільйонів євро. З наступного року це стане можливим. Я запросив на розмову про відбудову колег з Литви, Чехії та Словаччини. Була можливість у нашому центральноєвропейському колі попланувати дії. Одним із головних напрямків діяльності є карпатський вимір відбудови України. І це, напевно, буде зосереджено на тристоронній угоді — Словаччина, Польща, Україна. Можливо, доєднається й Румунія — побачимо, наразі там скоро вибори. Та якщо коротко, ми хочемо посилити ті речі, які стосуються кордону і пунктів пропуску. Те, на що американці кажуть «connectivity», — тобто усі речі, які пов’язані з транспортом через цю чутливу точку на карті, якою є Карпатський трикутник.

Ми виходимо з того, що в найближчі місяці потрібно бути готовими до закінчення війни

Коли це буде? Невідомо. Ми не знаємо, як це буде виглядати — чи буде кінець війни, чи перерва — але якщо почнеться відбудова, ми маємо бути готові, тому додаємо нові інструменти.

Марія Гурська: Президент України Володимир Зеленський під час свого візиту до США представив союзникам План перемоги, який можна в загальних рисах описати так: більша кількість зброї та можливість здійснення ударів далекобійною зброєю вглиб Росії, здорожчення, у такий спосіб, війни для Кремля і паралельне запрошення України в НАТО. Що ви думаєте про реалістичність цього плану? Наскільки швидко його можна реалізувати?

‍Павел Коваль: Подивимося, що ще зможе зробити чинна адміністрація президента США. Кінець терміну повноважень Джо Байдена — це особливий момент. Чи зможе президент Зеленський чогось досягти за цей період фіналу виборчої кампанії? Це час, коли про американського президента кажуть «lame duck» або «кульгава качка» — звісно, у переносному сенсі. Йдеться про те, що Байден вже не в змозі ухвалювати довгострокові рішення, він не відчуває суспільної підтримки, але саме в цей момент він також і відкритий на певні рішення, тому що це вже не стосується виборів, він не є кандидатом. Глава Білого дому зараз може дозволити собі зробити більше, адже його рішення не матимуть такого впливу на громадську думку, якщо раптом виявляться суперечливими. Чи піде він на це? Я не знаю.

Я б хотів, щоб такі рішення були ухвалені передусім щодо можливості застосування далекобійної зброї — щоб українці не мали жодних штучних перешкод. Що стосується НАТО, позиція Польщі чітка: розширення — це добре для припинення війни

Росіяни розуміють лише цю мову. І, мабуть, одним із поштовхів для нинішньої війни стали події 2008 року, коли під час Бухарестського саміту лідери НАТО не ухвалили відповідного рішення [на саміті НАТО 2008 року у Бухаресті Німеччина та Франція заблокували надання Україні, а також Грузії плану дій щодо членства в НАТО, побоюючись ескалації з боку Росії. — Ред.] Тоді американський президент — Буш — також закінчував свій термін. Була зроблена історична помилка — не дати Україні план дій щодо членства в НАТО. Зараз схожа ситуація. Президент Байден завершує свій термін, Північноатлантичний альянс недостатньо рішуче розширюється. Польські ж інтереси полягають у розширенні НАТО. Побачимо, чи президент Зеленський зможе добре використати цей передвиборчий період. З точки зору безпеки Польщі, було б добре, якби все вдалося. 

‍Наразі серед важливих ухвалених рішень — виділення Україні майже 8 мільярдів на оборону. Та чи цього ми очікували? І чи вистачить коштів до наступної можливої допомоги?

Фінансова підтримка у  8 мільярдів доларів свідчить про те, що з боку американської адміністрації є воля продовжувати підтримку. З іншого боку, зустріч президента Зеленського та Трампа — це нелегка історія. Кандидат від республіканців може знову стати президентом. Їхня зустріч свідчить про те, що президент Зеленський намагається убезпечити безпекову політику США в Центральній Європі, яка стосується України, граючи на двох піаніно одночасно. Це не так легко. Трампу, а особливо Джей Ді Венсу, його потенційному заступникові... 

‍…їм не сподобалося інтерв'ю Володимира Зеленського для The New Yorker [український Президент заявив, що Трамп насправді не знає, як зупинити війну, а ідея Джей Ді Венса про припинення війну за рахунок України — неприйнятна. — Ред.]

Справа не в цьому. Інтерв'ю їм, звісно, не сподобалося, але їхній підхід до припинення війни, як зараз кажуть, просто небезпечний. У них відчувається схильність до принципу «земля за мир». У випадку з Росією цей принцип ніколи не спрацює — це лише стимул для чергової атаки. Якщо можна було б щось сказати експрезиденту Трампу і його потенційному заступнику Джей Ді Венсу, я б сказав, що «земля в обмін на мир» у випадку з Росією — це заохочення до чергового нападу, тому йти в цьому напрямку не варто. Є ще один аспект справи. Це те, як пані Гарріс, нинішня віцепрезидентка, кандидатка у президенти, апелює до поляків у цій кампанії, тому що вони є важливим елементом, важливою групою «польських» американців», ключовою групою виборців у Пенсильванії.

Долю виборів може вирішити цей штат, де також, до речі, є й виборці-українці

‍800 тисяч поляків і 150 тисяч українців — про них під час візиту згадував президент України Володимир Зеленський. Що відомо про політичні вподобання цих людей? Як вони можуть проголосувати і наскільки важливим є їхній голос і вплив? 

Можу більше сказати про польських виборців, адже бачу, як вони голосують на польських виборах. Є кілька аспектів цього питання, які дозволяють нам припустити, що справа варта свічок — наразі вподобання розділилися десь половина на половину, але в Пенсильванії вирішальним буде 1% або, можливо, пів відсотка, можливо, навіть декілька голосів, які змінять картину у всьому штаті. Тому ця битва за польські й українські голоси, на мою думку, має сенс, хоча це й дуже делікатна гра. Американці не люблять, коли в їхній політичній культурі — хтось проявляє надактивність і намагається вплинути на  внутрішню ситуацію. Тому робити це потрібно дуже обережно. Хоча багато експертів, з якими я зустрічався останніми днями і які добре знають Америку, Україну, Польщу, бо працюють на цьому перехресті світів, кажуть мені, що варто докласти зусиль. Однак потрібно робити це мудро. Може йтися про звернення впливових людей, моральних авторитетів — про такий собі м'який вплив. До виборів ще є трохи часу. На мою думку, це варто зробити.

‍Камала Гарріс після зустрічі з Володимиром Зеленським підтримала План перемоги України, її позиція є виразно проукраїнською. Наскільки це важливо зараз? 

Я б сказав, що ця війна навчила нас — незалежно від того, з ким ми маємо справу — демократами чи республіканцями — постійно підживлювати свою аргументацію і тиснути. Америка все ж далеко, тож певний тиск необхідний як на політиків-республіканців, так і на демократів. Бо часто траплялося так, що ті, хто спочатку здавався надзвичайно складним партнером, як-от спікер Джонсон, потім раптово змінювали свою позицію і приймали деякі аргументи. Мудра політика — апелювати і до республіканців, і до демократів, бути уважними до обох команд, тому що можуть виявитися найнесподіваніші речі. Тривають вибори.

Я сам політик і знаю, що слів у виборчій кампанії багато, утім, потім політиків потрібно пильнувати, щоб вони виконували обіцяне. Потрібно бути готовими до різних варіантів

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66f658fe333947048154f211_USA_2.jpg">Візит Зеленського до США: Байдену представили План перемоги</span>

‍У нещодавніх виступах перед своїми виборцями Дональд Трамп називав Україну — зруйнованою країною, в якій не залишилося жодного солдата, а президента Зеленського — найкращим продавцем в історії, який робить у бік улюбленого президента Америки, тобто, самого Трампа, «брудні маленькі випади». Звідки у Трампа такі суперечливі уявлення про Україну?

Він просто погано поінформований і надмірно зосереджений на собі. В усіх цих заявах, якщо ми вже взялися їх аналізувати, ховається дещо, чому президент Зеленський мав би радіти. Якщо хтось є бізнесменом, як Трамп, і він каже про когось «найкращий продавець в історії» — це майже комплімент. Значить, експрезидент цінує деякі таланти Зеленського. У нього просто немає реальної інформації про стан справ в Україні. Звісно, з одного боку, це погано. Але якщо це інтерпретувати позитивно — можливо, його позиція зміниться, коли він матиме доступ до реальних фактів і хтось пояснить йому, яка ситуація.

‍Під час візиту в США Президент України відвідав оборонний завод у Пенсильванії. Що ви думаєте про скандал, який розгорівся на тлі цієї події? Нагадаємо, спікер Палати представників Джонсон висловив вимогу звільнити посла України у Вашингтоні Оксану Маркарову через організацію події за участю представників Демократичної партії і без жодного республіканця. 

Це проблема для республіканців, бо що тут ховається на задньому плані? Можливо, ми зможемо це пояснити. Ви повинні зрозуміти Америку. Там це дуже важливо. Ідеться про робочі місця, про прибутки. Раптом виявилося, що підтримка України боєприпасами створює робочі місця в Пенсильванії. А цей штат, нагадаю, є надзвичайно важливим через вибори. Отже, що засмучує спікера Джонсона? Те, що президент Зеленський спритно їде до Пенсильванії і демонструє: «О, ви тут виробляєте зброю для України, то варто, мабуть, зберегти ці робочі місця!». Це потужний аргумент. Усі в США зараз дуже зосереджені на кількох штатах — Пенсильванії, в Північній Кароліні, Неваді, Аризоні, в Іржавому поясі — де буде вирішуватися доля виборів.

‍Деякі експерти називають помилкою візит Зеленського до США — через поїздку під час виборчої кампанії. Вона справді викликала справжній шторм, та, з іншого боку, Україна не має іншого вибору — вона повинна стукати в усі двері, і кожна мить є відповідною для захисту демократії в Україні та світі. Яким буде ефект?

Ми діємо в один спосіб у звичайний час й інакше під час війни, бо все поставлено на карту. Потрібно діяти більш нестандартно. Я зараз думаю про ситуацію, якби, наприклад, польський президент раптом поїхав і активніше включився в кампанію в США. Я б сказав, що це недоречно. Але значна частина українських територій тимчасово окуповані Росією, триває оборона у війні.

Для вас все поставлено на карту. Дипломатична бравада Зеленського має сенс

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66f07c2823123a9ca60e39ba_c2a951d63e88b8cedd7dd886687e83e8d74982d4-1920x1080.avif">Передвиборча риторика Трампа і Гарріс: чого Україні чекати від майбутнього президента США?</span>

‍Чого чекати від цього візиту? І чи вплине зустріч Володимира Зеленського з Дональдом Трампом на позицію останнього щодо України? Нагадаємо, Трамп сказав, що США повинні вийти з війни в Україні.

Ми надто дослухаємося до кожного слова Трампа. Ці заяви досить обтічні. Про все, що за межами США, Трамп говорить в дуже загальних рисах, його мова та спосіб спілкування надзвичайно прості — таке саме у внутрішніх американських питаннях. Немає сенсу аналізувати всі ці тези. Трамп просто мало знає про Україну. Він говорить, що закінчить війну, адже те, що війна закінчиться — добре для кожного виборця. Це кожному зрозуміло. Але за цими заявами немає стратегічних моментів. Вони розташовані в інших місцях. Справжню політику Трампа ми дізнаємося лише в тому випадку, якщо він виграє вибори, а до того просто потрібно сприймати це, як заяви на мітингах, в яких міжнародні питання відіграють мінімальну роль і мають значення лише на 5%.

‍На дискусію про далекобійні можливості для України Путін відреагував заявою про розширення умов застосування ядерних сил РФ. Що ви про це думаєте?

Путін лякає, але сприймати його потрібно серйозно, тому що в нього також є реальні інструменти. Ці погрози — не якийсь там жарт. Але Путіну потрібно завжди демонструвати рішучість і наслідки — тож сприймати його слід серйозно, але не боятися!

Липень 1997 року, головна площа Кракова. На розі Ринку і вулиці Сенної стоїть дівчина зі скрипкою. Перед нею — відкритий футляр. Вона старанно виводить смичком по струнах, аж раптом до неї підходить високий худий чоловік із блідим обличчям і нездоровим блиском в очах та починає щось гарячково шепотіти. Він пропонує пройти з ним в готель.

— Пішли, не ламайся, зі мною заробиш більше! — говорить англійською.

— Ще слово — і я викликаю поліцію! Прошу вас негайно піти геть, — тихо і твердо відрізає польською з східним акцентом дівчина.

Чоловік голосно промовляє лайливе слово і швидко іде геть.

Лише на хвилинку вона зупиняє гру, щоб опанувати себе, і одразу ж продовжує. Аудиторія — туристи з усього світу — з Австрії, Німеччини, Великої Британії, Японії, Ізраїлю, США. Люди зупиняються і з цікавістю розглядають яскравий театралізований образ скрипальки. На ній чорна довга сукня, чорний циліндр на голові, червона троянда у футлярі, а на ногах — ролики. Лунають «Вальс» Дога, «Неаполітанська пісенька» і традиційне українське — «Грають скрипки та цимбали» і «Ой, на горі та й женці жнуть».   

Ті, хто підходять ближче, бачать в футлярі невеличкий банер, намальований від руки: «Збираю на допомогу жертвам повеней в Польщі»

Юна скрипалька — це я, 14-річна Марія, донька директора українського театру в Кракові, школярка з Києва на канікулах. 

Коли я вперше вийшла зі скрипкою на головну площу Кракова, мені було 12 років. Літо в гостях у батька в культурній польській столиці для дівчинки з України ранніх 90-х було казкою, яка без кишенькових грошей перетворювалася на тортури. Хотілося переглянути усі дитячі фільми та мультфільми в кіно, мати ролики і власний аудіоплеєр з  касетами, спробувати усі види морозива і врешті покататися навколо Ринку на старовинній кареті з кіньми і справжнім візником. 

Батько, як міг, намагався забезпечити родину у Польщі, виділяв мені дитячий бюджет у 5 злотих на день, якого, щоправда, вистачало хіба що на пакетик чіпсів і пляшку лимонаду. Запаси закінчувалися ще до опівдня, а день на велосипеді над Віслою був таким довгим!

Ідея працювати виникла сама собою, й оскільки нічого надзвичайного, окрім гри на скрипці, я робити не вміла, то й вирішила спробувати щастя у ролі вуличної музикантки

Театральні перфоменси — відома окраса Кракова. За підтримки батьків я повірила, що в мене все вдасться. Мене манив горизонт необмежених можливостей дитячих розваг та насолод. Кілька тижнів я рішуче репетирувала гру на горищі, розробляла репертуар і підбирала одяг для виступів в скрині зі сценічними костюмами батькового театру. І от одного дня я зважилася вийти на центральну площу міста і презентувати те, чому навчила мене вчителька-єврейка з київської дитячої музичної школи. Рита Семенівна вважала мене дуже здібною дівчинкою і розмовляла з мамою про те, щоб та віддала мене у музичне училище. Рита Семенівна емігрувала в США — на щастя для її бідного серця, вона так ніколи й не дізналася, що виховала вуличну скрипальку. 

Відтоді розкішні канікули були мені забезпечені. Півтори-дві години на день гри на скрипці — і я — королева світу. Крім справжніх скарбів —  роликів, магнітофона і коробки касет з польською музикою від диско-поло до Збігнева Презнера, я привезла додому туфлі на високих підборах для мами, куплені на краківському базарі (вона так ніколи й не одягнула їх в місто), а додому — диво техніки — мікрохвильовку. Решту того, та й наступне літо було витрачено на карету з кіньми, морозиво і кіно!

Літо 1997 виявилося інакшим. Я тільки-но приїхала на канікули до тата, коли в Польщі почалася трагедія національного масштабу

Після рясних дощів Польщу заливає водою — низка міст, серед яких найбільше — Вроцлав, опиняються під водою. Ми з жахом спостерігаємо за повінню по телевізору. Дівчаток мого віку рятувальники на гелікоптерах знімають з дахів затоплених будинків з самими наплічниками. Діти налякані, в розпачі, плачуть мами, тати і дідусі, яким немає, чим прогодувати родину, де жити — 40 тисяч родин в одну мить втратили все своє майно, 7 тисяч — дах над головою. 

Картинки з новин жахають. Неосяжне горе людей, в яких загинули рідні. Міста без зв'язку. Тіла загиблих тварин плавають у каламутній воді. Жінка каже на камеру: «Ми не чекали, та війна прийшла в наші оселі». І дійсно, стихійне лихо у Польщі — наче війна. Позбавивши людей найдорожчого, воно залишає за собою лише руйнування, пустку, голод і холод. Я записую це все у щоденнику, щоб не забути. 

Вісла в Кракові також вийшла з берегів, але менш, ніж Одра у Вроцлаві та інших містах, постраждалих від повеней. Люди роблять загорожі з мішків з піску уздовж річки, слухають радіо і сподіваюся на краще. Ми теж! 

Національний мовник TVP, а ще Caritas i Червоний Хрест відкривають збірки для потерпілих. З усіх вікон лунає рок-пісенька «Моя і твоя надія» про волонтерську допомогу людям заради гуманізму і любові. 

«ніщо, справді ніщо 

не допоможе, 

якщо ми з тобою 

не поможемо сьогодні любові….»

Це не пусті слова — люди в Польщі роблять неймовірні речі — ризикують життям заради інших, рятують, годують, жертвують гроші. Нам теж хочеться щось зробити. Польща, яка прихистила мою родину, стала для всіх нас, травмованих добою СРСР, вікном в нормальність, у світ, де людське життя і щастя — найвища цінність. Ми й самі маємо польське коріння — нещодавно тато знайшов наших далеких родичів в Кракові і подружився з ними. Люди у цій країні  наповнюють мене вірою у власне майбутнє. Але що я можу для них зробити? 

Малюю банер, беру скрипку, іду на знайому площу Ринок і відкриваю власну збірку для жертв повені! 

Трохи грошей я залишаю собі на нові шкільні речі до 1 вересня. Та левова частка потрапляє в коробку на потреби «поводян», як називають в Польщі жертв повені. Того липня я граю щодня довше, ніж зазвичай. Власник кількох вікон на Сенній чемно просить мене перейти куди інде, бо його нерви не витримують терапії «Неаполітанською пісенькою». Я переходжу на ріг Флоріанської і завбачливо збагачую репертуар. Мабуть, саме того літа я стаю зіркою краківського ринку. Моє фото зі скрипкою та на роликах з’являється у німецькому путівнику Краковом. Мене знають і люблять люди — дорогою на роботу я з усіх боків чую теплі вітання і бачу посмішки, продавці квітів дарують мені троянди, а старша пані з одного з сусідніх будинків весь час намагається нагодувати теплим обідом. Трапляються, звісно, диваки і збоченці — та мене не дають ображати хлопці з міської поліції, які патрулюють ринок — якщо буде потрібно — вони відженуть нахаб — я почуваюся у безпеці. 

На середину липня мені вдається зібрати кругленьку суму. Все для грошового переказу головним організаторам збірки готово. Та останній момент на робочому місці в мене сталася неприємність. Власник одного з магазинчиків не вірить, що я справді допомагаю жертвам повені. Галасує і влаштовує справжній скандал з глядачами-перехожими. Це дуже соромно. 

Наступного дня я приношу на площу чек про перерахунок коштів. Почервоніле присоромлене обличчя торгівця і схвальне гудіння свідків — моя маленька guilty pleasure того літа

До кого з героїв телевізійних новин потрапили пожертви вуличної скрипальки з України? До родини хлопчика з Вроцлава, який плакав, що тепер після повені, яка затопила його дім, боїться води? До дівчинки, евакуйованої на гелікоптері у червоній куртці? До безпорадного діда на порозі  зруйнованого дому? Я вперше задумуюся про це сьогодні, коли президент України Володимир Зеленський висилає підрозділи ДСНС для порятунку жертв вже нової повені в Польщі. В нашій країні війна, нас щодня вбивають, калічать і руйнують російські ракети. Та ми не можемо пройти повз, коли страждають інші люди — поляки, які простягнули нам руку допомоги, коли в наш власний будинок вдерся ворог. За час війни Вроцлав прийняв майже 200 тисяч моїх співвітчизників — біженок з України з дітьми, часто — поранених, зґвалтованих, тортурованих людей. Можливо, серед волонтерів, які у перші дні російської навали збирали для них теплий одяг, взуття, організовували готелі і їжу, був і той маленький хлопчик з новин 1997-го? І, можливо, саме його родині колись потрапили кошти, зароблені мною на площі? Хай це буде моя власна казка, бо я дуже хочу в це вірити.

Марія Гурська: Росія щоденно атакує людей, інфраструктуру та енергетику в Україні. Як українці тримаються в постійній небезпеці, в режимі тривог і жахливих новин?

‍Євген Головаха: Соціологи бачать, як у людей зростають сум, почуття, яке супроводжує втрати, і тривога, пов'язана з постійним очікуванням нападу, — це ті негативні емоції, які постійно супроводжують війну. На початку повномасштабного вторгнення їх відчували 20% українців, зараз під 30%. Але також скажу вам несподівану річ. Ця соціологія — пряме свідчення високого потенціалу емоційної стійкості українців. Враховуючи всі труднощі і втрати, переважають все ж таки позитивні думки. 

За ці три роки українці продемонстрували здатність зберігати впевненість у перемозі, незважаючи на проблеми і негаразди, втрати населених пунктів, обстріли міст

Коли ми питаємо про те, які емоції люди відчувають, коли думають про майбутнє України, на першому місці — надія, на другому — оптимізм. Лише на третьому місці — тривога. Віра в перемогу — це риса, яка супроводжує громадську думку всі останні роки. І це свідчить про дуже високий потенціал продовження боротьби за свободу і незалежність України.

Стійкість українців, яка сьогодні вражає світ, — це національна риса чи радше загальнолюдська здатність виживати, мобілізуватися під час воєн і криз?

З одного боку, опір перед обличчям смертельної небезпеки — це загальнолюдська риса. Але є і суто українські особливості, які мають під собою історичне підґрунтя. Чому українці вистояли в перші тижні навали? Суто завдяки самоорганізації. Пам’ятаєте цей дивовижний приклад, коли біля селища Баштанка кілька десятків фермерів, вчителів — жителів цього населеного пункту — зупинили величезну російську колону, яка прямувала на Запоріжжя і Дніпро? Люди, не чекаючи армію, стримували російську навалу. Те ж саме можна було спостерігати і на півночі України. 

Як не дивно, така єдність і сила людей пояснюється тим, що в українців історично були великі проблеми зі створенням власної держави. Багато наших спроб державотворення, на жаль, закінчилися невдачами. Компенсаторним механізмом цього стала здатність до самоорганізації. Сьогодні ті українці, які не на фронті, волонтерять, а також активно донатять — і ті, хто вдома, і ті, хто виїхав в ЄС. 

Українцям на відміну від росіян не потрібна сильна влада, яка б могла їх організувати, — вони самотужки демонструють високий рівень спротиву, який захоплює і дивує світ

‍А ось чому така різниця? Існує метафора, що українці інші, бо мають ген свободи. Як ви як соціолог розумієте цей ген свободи? 

Звісно, це художній образ — ніякого гена свободи немає. Українська територія протягом тривалого часу була територією, на якій не було власної державності. Вона завжди комусь належала, при тому, що тут жив достатньо чітко оформлений етнос, зі своєю культурою, мовою, уявленнями про світ, віруваннями. Метафоричний ген свободи — це, по суті, ген організації свого життя поза сильною державою або в межах тих держав, які сприймалися, як чужі. І оскільки для українців ті держави, в які вони входили, як правило, були чужими, то вони взагалі до будь-якої влади скептично ставилися.

Чудовий приклад — Запорізька Січ. Українці самоорганізувалися, виробили свої правила поведінки, започаткували систему управління, яку можна назвати військовою демократією. Вони обирали кошового, старшину, які ними керували. І так само вони скидали їх, якщо ті не задовольняли їхніх інтересів та потреб.  

У Росії все завжди будувалося на вищій владі. Спочатку було князівство, яке підкорилося Орді. Потрібно було отримувати ярлики на правління. І той, хто отримував ярлик, ставав жорстким правителем цих територій. У той час, як Україна підпала під вплив Великого Литовського Князівства, Росія стала реальною наступницею Орди після завоювання Казані. Сучасна війна — це багато в чому повторення навали, яку Київська Русь пережила в ХІІІ сторіччі.

‍Під час війни українці часто проявляють небувале почуття гумору. Звідки це береться?

Гумор — це така форма протистояння жаху. Люди не можуть постійно жити в горі і траурі. Сьогодні Охматдит у Києві, завтра Полтава, потім Львів — знову ракетні удари, похорони і жах. Якщо ми будемо постійно жити у цьому жаху, це призведе до швидкого руйнування психіки — депресії, апатії, нездатності до конструктивної діяльності. 

Гумор — це історично сформований механізм, абсолютно необхідний елемент підтримання психічної рівноваги людей і їхньої можливості чинити спротив. І в нас він родом з тієї ж козацької доби

Козацький гумор був специфічним, ми ж знаємо, які листи вони писали своїм ворогам та як насміхалися з них. Наші польські друзі це пам'ятають з чудового фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Не кажу, що цей гумор високого польоту, але які часи, такий і гумор (сміється. — Ред.).

‍У країні під час війни все частіше бачимо жінок в армії, у традиційно чоловічих професіях, у вихованні дітей — самотужки за двох партнерів. Що можемо сказати про цей феномен та який його вплив на майбутнє суспільства?

Для нашої культури це не новина. Жінка в Україні завжди була дуже впливовою. Це пов'язано з тими ж традиціями самоорганізації і також простежується в нашій історії. Скажімо, в козацьких родинах головою сім'ї була жінка. Вона брала на себе все, починаючи з господарства і закінчуючи підготовкою дітей до дорослого життя. Чоловіки ж приходили тільки на певний час, а в основному були на війні. На цьому побудований український фольклор і гумористичні пісні — в нас чоловік боїться жінки, а не жінка чоловіка, чого, до речі, в культурі багатьох інших країн немає.

Тому те, що жінки зараз на себе переймають дуже багато функцій, не дивно. Це традиційний культурний феномен, для якого в сучасності знову виникли передумови

Перервою була радянська доба з її дивними і чужими нам традиціями і чоловіками на ключових ролях у житті суспільства. Ця традиція зберігалася у перші десятиліття існування незалежної України. Зараз це змінюється — і через наші власні традиції жіночого лідерства, і тому, що це відповідає тенденціям західного сучасного життя. У нас все більше жінок при владі. Віцепрем’єрки, міністерки, лідерки фракцій, парламентських груп. Я впевнений, що після війни жінки займуть визначальне, чільне місце в соціально-політичному житті України.

Після війни країна потребуватиме нових еліт і лідерів. Чи маємо розуміння, з яких середовищ будуть ці люди?

У моніторингу Інституті соціології ще з дев'яностих років було запитання: які соціальні групи виконують провідну роль в житті суспільства? До 2014 року найбільш впливовими називали дві групи: мафію (злочинний світ) і політичних лідерів, управлінців. Цього року несподівано виявилося, що тепер на перших двох місцях військові і підприємці. На третьому — з невеликим відставанням — ідуть робітники. Ось вам і лідери сьогоднішньої України — підприємці, військові і робітники — ті, хто захищають країну, і ті, хто підтримують той базис, на підставі якого можна цей спротив здійснювати. 

‍Яку роль у відсічі українців російському вторгненню відіграють соцмережі?

Я думаю, що сьогодні сучасну українську політичну націю багато в чому формують соціальні мережі. Це гідне того, щоб це серйозно вивчати. Ті, хто в країні, допомагають людям тут. А ті, хто за кордоном, завдяки соцмережам інтегруються в життя України звідти, де вони є. Люди можуть не тільки отримувати інформацію, а й включатися в соціальне життя незалежно від свого географічного розташування. Це не абстракція, це реальна інтеграція на рівні підтримки, участі у серйозних проєктах і так далі.

Чи є в соціологів дані про те, наскільки великий розрив між тими українцями, які постійно живуть в Україні, і тими, хто поїхав за кордон під час війни? Як це вплине на наше суспільство після перемоги?

Інститут соціології цьогоріч у червні проводив опитування з відповідним блоком питань. Ми запитали: «Чи є в вас хтось із близьких людей, хто виїхав за кордон внаслідок вторгнення Росії?». Ствердно відповів 31%. Уявіть собі — серед українців, які перебувають зараз в Україні, майже в третини виїхали близькі. Далі ми запитували: «Яким, на вашу думку, є рівень конфлікту, напруженості між тими, хто під час війни виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні?». Те, що конфлікту немає або він не дуже гострий, відповіли 54% населення. Гострий і дуже гострий конфлікт побачили лише 23%. Переважна більшість українців вважають, що конфлікт не є гострим або його взагалі немає. І лише менше чверті населення фіксують в цьому напрямку певні проблеми.

Ще в нас було питання: «З якими групами людей ви готові співпрацювати, взаємодіяти?». З українцями, які під час війни виїхали за кордон, готові співпрацювати 30,5%. Не готові — 29%. Ще цікаве питання: «На вашу думку, який виклик для українського суспільства є найбільш актуальним на сьогоднішній день?». На першому місці — збереження державності, 36%. Друге місце — корупція, 29%.  Третє — висока вартість життя та низькі доходи. 

Проблему повернення українців з-за кордону вважають актуальною на сьогоднішній день тільки два відсотки громадян. Українці не вважають, що треба щось робити, щоб повертати тих, хто зараз перебуває за кордоном

Зараз, з їхньої точки зору, є більш актуальні проблеми. Біженці, серед яких значна кількість наших близьких, жінок з дітьми, знаходять собі місце там, де вони є, і звідти підтримують Україну.

Соціологи стурбовані питанням демографічної кризи внаслідок війни. Що прогнозуєте ви? Чи повернуться українці з-за кордону додому? 

Дійсно, головним чинником втрати наявного населення України є міграція. Майже чверть українців виїхали за кордон. З Донбасу, Криму і регіонів, де були активні бойові дії, в Росію виїхало або було вивезено близько двох мільйонів людей — точні цифри невідомі. На Захід, за різними підрахунками, виїхало близько шести мільйонів. Якщо українці повернуться, ми зможемо компенсувати втрати. Історичний досвід свідчить, що люди повертаються. Скажімо, досвід балканських країн свідчить, що після війни, яка в різних частинах балканських країн точилася 5-6 років, повернулася третина тих, хто виїхав як біженці. В українців інша ситуація. Я прогнозую, що до половини тих, хто виїхав, повернеться в Україну. Це наша національна особливість. У нас є не лише політико-державний патріотизм, а й локальний патріотизм, тобто прив'язаність до місця, де ти народився і живеш. Українці на тлі інших європейців, а ми це порівнювали, найбільш прив'язані до рідних місць. Ви ж бачите, як важко українців переселяти з місць, де йдуть бойові дії. Люди не хочуть їхати, 68% заперечують навіть таку можливість. 

За моїми прогнозами, якщо війна триватиме ще кілька років, повернеться десь половина. А якщо чотири мільйони повернуться і в Україні буде вище 30 мільйонів наявного населення на період відбудови, я не бачу в цьому катастрофи

‍А народжуваність?

Професійні демографи не прогнозують в Україні сплеску народжуваності. Та я б ставився до цього більш обережно. Вважаю, що такого катастрофічного показника, який нам пророкують, на рівні менше однієї дитини на сім'ю, не буде. Оцей природний фактор відновлення людей на місці їхнього життя повинен спрацювати. Це дозволить, щоб 28-30 мільйонів наявного населення в Україні зберігалося. А при такому населенні Україна здатна буде реалізувати завдання відновлення — і це головне.

‍Які шанси відкриває нам, як суспільству, повернення з-за кордону мільйонів українців з досвідом кількох років життя та роботи на Заході?

Якщо ці люди повернуться, вони стануть потужним чинником прискорення економічного розвитку України. Завдяки досвіду життя і роботи в ЄС і світі, вони принесуть з собою нові професійні та комунікаційні вміння, культуру діалогу, розуміння, як будувати нормальне життя, перспективну економіку і потужну соціальну політику. Все те, що потрібно для ефективної відбудови.

‍У період відбудови суспільство увійде з глибокими травмами, спричиненими війною. У чому полягають головні виклики відновлення? 

Людей, травмованих війною — фізично й психологічно — вже дуже багато. Люди втрачають близьких, отримують жахливі поранення. Вирішити всі ці питання швидко ми не зможемо — тобто позбавити всіх травм і зробити так, щоб люди, які постраждали у період війни, швидко увійшли в нове життя. Це довгий і складний процес. Він вимагає  державних програм. Давайте звернемося до досвіду Ізраїлю. Для людей з інвалідністю внаслідок війни розроблені спеціальні програми реабілітації, побудовані центри з потужною медичною та фізіотерапевтичною підтримкою. На додачу, після війни нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих психологів для того, щоб підтримувати людей з травматичними розладами, тривожними синдромами і  депресивними проявами. Тут в мене є гарні новини — рекордна кількість українських абітурієнтів в цьому році обрали психологію. Скажімо, на соціологію було дві тисячі абітурієнтів, а на психологію — 50 тисяч. Це навіть більше, ніж на комп'ютерні науки, які відкривають перспективу високих заробітків. Суспільству потрібні психологи, які його підніматимуть.

‍Україна розпочала перемовини про вступ в ЄС. Та, за словами польського прем'єра Дональда Туска, проблеми в діалозі з Польщею можуть загальмувати наш шлях в Європу. Що ви думаєте про цю дискусію і про те, як нашим суспільствам зберігати здоровий глузд в темні часи? 

Переважна більшість українців позитивно оцінює роль Польщі і ту підтримку, яку вона надала Україні. Та я хотів би сказати про інше. У чому проблема тієї частини людства, яку ми вважаємо цивілізованою і демократичною і на яку українці зараз рівняються? Ми бачимо, що між країнами іншого табору, там, де правлять диктатори, немає проблем. Вони обійнялися й обмінялися ракетами. Росіяни поїхали, попросили і їм все дали. Диктаторські режими в своїх інтересах вирішують проблеми оперативно і просто. А в демократичних країнах все складно.

Я б закликав демократичні країни — якщо й не брати прикладу з диктаторів, то принаймні винести «проблемні» питання за рамки на повоєнний час

Бо проблеми, які є між цивілізованими людьми, нічого не варті у порівнянні з загрозою, яка однаково небезпечна для всіх нас. Зараз саме Україна приймає удар. Та якщо Україна програє і стане частиною цього страшного монстра — імперської Росії — оце буде справжній жах! Тоді  будь-які інші проблеми вже ні для кого не матимуть значення.

‍А що далі з Росією та її суспільством?

Чим є перемога України? Я вважаю, перемога України — це, з одного боку, остаточне утвердження її європейського вибору, а, з іншого боку, це знищення глибокого імперського комплексу Росії, який призводить до неймовірних проблем для самої ж їхньої країни. Їхнє населення — абсолютно інфантильне, безвідповідальне, пасивне, повністю залежне від пропаганди. Це не зміниться. Ви ж бачите, як це виглядає в Курській області: прийшли українці — ну, і добре. І так було добре, і так добре. Та якщо постпутінська політична еліта візьметься побудувати Росію без цього жахливого імперського комплексу і на це спрямує нові засоби пропаганди, населення піде за ними, і їм не потрібна вже буде Україна. У світі залишилась остання недозруйнована імперія, і її треба остаточно поховати. 

‍У чому ви бачите головні ознаки трансформації українського суспільства на третій рік війни? Що саме змінилося?

В Україні відбулося прискорене формування сучасної політичної нації. Коли ми побачили, що можемо чинити спротив такій страшній, агресивній машині, як Російська імперія, це викликає захват в найбільш розвинених демократичних країн світу, ми й самі відчули гордість і повагу до своєї країни, яку українці розглядають сьогодні як цінність, на якій варто зосередити своє життя, та вірять в її перспективи.

Українське суспільство консолідоване, як ніколи. Переважна більшість людей в усіх регіонах України обрали як політичний вектор шлях до ЄС і НАТО 

У нас немає іншого шляху — тільки перемога може нам дати можливість нормально жити. Ми обираємо між свободою і неволею, між незалежністю і розчиненням в Росії і боремося за одне — вільну, незалежну Україну, з власним вибором. Все інше буде просто новим рабством. Розуміння цього надає сили, як і факт того, що наш спротив підтримує найкраща, передова частина людства.

Марія Гурська: Відбулися довгоочікувані дебати між кандидатами у президенти США. За словесною баталією Камали Гарріс і Дональда Трампа в прямому етері спостерігали мільйони глядачів по всьому світу. Як ви оцінюєте результати дебатів?

‍Павел Коваль: Гарріс подолала бар'єр неможливості. Вона сама, мабуть, вірила розповідям, що погано вміє публічно виступати. Нещодавно вона пішла на виступ зі своїм потенційним віцепрезидентом, так званим running mate Тімом Воллесом, і багато хто коментував, що він допоміг їй, що вона б не змогла впоратися без нього. Усі обговорювали, що Гарріс рідко дає інтерв’ю, а Трамп часто, тому у нього й виходить краще. Аж раптом виявилося все інакше — у цьому сенсі, вона психологічно зламала шаблон. Крім того, вона блискуче розіграла польську карту. Про структуру виборів у США потрібно завжди говорити так, щоб її правильно розуміли. Один із ключових штатів, де розігрується остаточний результат, — це Пенсильванія. Штат має 19 голосів колегії вибірників. Тож результат у Пенсільванії такий, що той, хто отримує ще хоча б на один голос більше, одразу отримує 19 голосів, які йдуть до всього виборчого фонду, а це дуже багато. У Пенсильванії живе багато поляків. Мова може йти навіть про кілька десятків тисяч голосів при остаточному підрахунку.

Пенсильванія може вплинути на ситуацію у всіх Сполучених штатах. Ось у чому справа. І це суть того, що зробила Гарріс. Вона, можна сказати, перегородила дорогу Трампу

‍Йдеться, нагадаю, про слова Камали Гарріс про те, що якби Трамп зараз був президентом, Путін сидів би в Києві і дивився на решту Європи, починаючи з Польщі. 

Гарріс також нагадала, що в США живе багато американців — виборців польського походження. У Пенсильванії, за її словами, їх близько 800 тисяч, а це дуже багато. Вважається, що загалом у США приблизно 11 мільйонів виборців польського походження. Тож можна сказати так: якби польські та українські американські виборці змовилися, а їх у Пенсильванії дуже багато, вони, ймовірно, могли б в якомусь теоретичному варіанті вплинути на остаточне рішення, хто ж буде президентом США. 

Є ще одна річ, яку зробила Гарріс, коли порушила польське питання. Воно  рідко виникає на американських виборах, але має велике значення на різних рівнях. Трамп зіграв цим, коли 8 років тому сказав, що поляки приносять йому щастя. Тепер Гарріс раптом це в нього відібрала. З її боку це дуже продуманий хід.

‍А як щодо української карти? Що можемо сказати про риторику Трампа і Гарріс щодо війни РФ в Україні?

Поведінка Трампа була дивною. На нього кілька разів тиснули, та він так і не зміг чітко заявити, що має на увазі, крім того, що припустив, що вирішить проблему війни одразу після обрання — ще до своєї інавгурації.

Те, що ми чуємо, означає, що він радше планує домовитися з Путіним на умовах, які зараз були б дуже невигідними для України, Польщі і всієї Центральної Європи

‍Якщо аналізувати головні тези Гарріс під час дебатів, яке її бачення ролі США на східноєвропейському напрямку?

Я вважаю, що Гарріс шукає власний шлях, і це не пряме продовження політики Байдена. Надалі це буде тільки посилюватися — і для нас тут також можуть бути приховані потенційні проблеми. Але щодо питання самої війни та принципів міжнародного права Гарріс займає позицію, яка приносить користь нашому регіону.

‍Зокрема, не прозвучало жодного натяку на ізоляціонізм, лише тези про визначну роль США і американське лідерство. 

Я думаю, що бачення Гарріс про те, як має виглядати участь Америки зараз і в майбутньому, тільки формується. Та головне, що віцепрезидентка не визнає територіальних надбань Путіна, силових змін кордонів, ревізіонізму очільника Кремля.

Це для нас принципово. І з цієї точки зору вона більш надійна і стабільна

‍Гарріс багато говорила про підтримку України. У своїх заявах вона згадувала озброєння, передане Україні для відсічі агресії, — Javelin, танки Abrams, надані Україні, засоби ППО, боєприпаси та артилерію.

Я можу впевнено заявити, що такого давно не було в американських дебатах. Ймовірно, ми побачимо ще один епізод передвиборчих дебатів, хоча часу залишилося небагато. Але напевно такого великого інтересу до справ нашого регіону в американських дебатах ще не було. І в цьому сенсі це добре.

‍А як, на вашу думку, все це сприймають американські виборці? Якими вони побачили кандидатів?

Старе польське прислів’я говорить: хто з мечем приходить, той від меча і гине. Я маю на увазі Трампа, який продовжував грати на віці Байдена. Він вважав дотепним і розумним показувати чинного президента старим. Аж раптом на тлі Гарріс він сам стає схожим на літнього чоловіка. Тобто раптово гине від зброї, яку сам винайшов. Грати з віком у публічній дискусії — це неприємна зброя і це завжди проблема. Адже йому 78 років. Агітувати йому доводиться щодня. Життя під час виборчої кампанії в США означає сидіти в літаку і виголошувати короткі загальні промови кілька разів на день. Це так само важко для Трампа, як нещодавно було важко для Байдена.

І раптом те, що мало його зміцнити, тобто напад на Байдена за його вік, зрештою стає великою слабкістю самого Трампа

‍Хочеться окремо відзначити величезну роботу журналістів ABC news, які проводили дебати і працювали фактично фактчекерами, щоразу коментуючи різні теми для глядачів, щоб не вводити їх в оману. Особливо це стосувалося заяв Дональда Трампа: про аборти, питання охорони здоров'я та інше. Це була хороша робота. Натомість Камала Гарріс  ввімкнула почуття гумору — і це виглядало просто дивовижно.

Гарріс виходить з дебатів дуже сильною. Її підтримка помітно зросла вже після початку кампанії з нею на чолі. Потім був невеликий спад, а зараз, я думаю, ми побачимо значне посилення Гарріс, особливо в тих штатах, що коливаються, — Пенсильванія і Північна Кароліна. І це дає нам явні переваги.

‍США вступають у найактивніший передвиборчий період — чого очікувати?

Я вважаю, що вибори в Сполучених Штатах вирішать, яким буде світовий порядок на кілька десятиліть вперед.

‍Питання надання Україні дозволів для застосування далекобійної зброї для ударів вглиб Росії цього тижня посилено звучало в заявах світових лідерів. Зокрема, Джо Байден заявляв, що така можливість розглядається. Чи змінить хід війни можливість застосування далекобійної зброї в повному обсязі?

Це не змінить повністю долю цієї війни, але принесе полегшення українським воїнам, які перебувають на фронті. Українці хочуть воювати. Йде наступ на Курськ, який виявився не просто якоюсь вилазкою на мить, а справді тривалою військовою операцією. У Кремлі відчувається певна нестабільність, тобто деяке послаблення позицій Путіна. Неприродно встановлювати штучні обмеження щодо України, їхнє усунення логічне. Чи змінить це весь хід війни? Можливо, ні, але прискорить момент її закінчення. Ця війна в сенсі гарячих бойових дій закінчиться лише тоді, коли позиції Путіна будуть підірвані. Вони можуть бути підірвані саме шляхом ефективної атаки на цілі в РФ.

Важливо, щоб його колеги почали говорити: дивіться, українці під Курськом атакують наші стратегічні цілі. Навіщо продовжувати цю війну? Починаємо переговори

‍Цього тижня інформаційне агентство EFE повідомило, що Президент Зеленський  має планом перемоги, який має на меті змусити Росію припинити військову агресію вже цієї осені. Водночас все частіше лунають думки, що війна може тривати ще 10 років, а російська пропаганда зазначає наступний термін президентства Володимира Путіна з 2030 по 2036 рік. Тож коли закінчиться війна в Україні — восени чи через 10 років?

Я впевнений, що Путін не доживе до 30-х років. Це абсурд російської пропаганди. Ця війна вже триває 10 років. І може зайняти ще деякий час. Мирного договору, звичайно, не буде найближчим часом, але зараз на кону стоїть припинення бойових дій і усунення Путіна. І такий результат можливий швидко. Президент Зеленський постійно має нові ініціативи. І прояв ініціативи — це теж частина політики, це демонстрація того, що у нього є політична ініціатива, «я хочу це змінити, і для цього роблю це, це і це». Це важлива частина політичної діяльності Володимира Зеленського на міжнародній арені.

Чому Путін вдався до нового типу атак? Чи зможе Україна бити вглиб Росії? Що насправді стоїть за затриманням Павла Дурова у Парижі? І яку роль прем’єр Моді може зіграти у мирних перемовинах? Про це і не тільки — в ексклюзиві від Павела Коваля. 

‍Марія Гурська: 26 серпня, через дві доби після Дня Незалежності, відбувся масований обстріл енергетичної інфраструктури України. 15 регіонів постраждали від російських ракетних ударів. Росія направила в бік України понад 100 ракет і стільки ж шахедів. Є поранені та загиблі, чимало об'єктів інфраструктури зазнали пошкоджень. Що це говорить про плани Путіна і про те, як він бачить подальший сценарій цієї війни?

‍Павел Коваль: Це стосується Курська, Курської області. Путін намагається вибратися з глухого кута, в якому опинився. На відміну від багатьох західних експертів, я вважаю, що нинішня ситуація дуже складна для очільника Кремля. Він, мабуть, відчуває, що найближче оточення намагається його дискредитувати, мовляв: «Ви навіть кордони не можеш захистити». Тож ці обстріли — це реакція Путіна. З цього можна винести один такий висновок: ми, Захід, не повинні намагатися накладати подальші обмеження на використання зброї з боку України, за винятком тих, які накладаються міжнародним правом. І це був би найчесніший підхід. Українці мають право на справедливу відплату, адекватні та пропорційні дії, коли йдеться про Росію. 

‍Кілька днів тому Інститут дослідження війни ISW опублікував звіт, де зазначається, що саме можливість атакувати цілі в Росії є переламним моментом у цій війні. Наразі Україна з використанням систем ATACMS може атакувати лише на відстань до 100 км від кордону. Президент Зеленський також заявив, що далекобійність — це ключове рішення щодо України у світі, яке може змінити все.

Позиція повинна бути така: якщо в українців є якась зброя, вони можуть її використовувати. І це повинно бути ясно і очевидно, тому що інакше Захід, який накладає ці обмеження, певною мірою бере на себе відповідальність за потенційні акти відплати Путіна. Війна має закінчитися швидко. Українці мають право пропорційно реагувати на атаки кремлівського очільника.

Думаю, ніхто не заперечує, що те, що роблять українці, є пропорційним і справедливим. Крапка. І так це повинно бути в даному випадку

Якщо Україна отримає допомогу, вона повинна мати можливість вести війну згідно з міжнародним правом, під власну відповідальність і для власної безпеки. Більш того, операція на Курщині дуже добре показує, що іншого шляху перемогти росіян просто немає. Повинна бути чітка, прозора, пропорційна відповідь.

‍Повний радіус дії систем ATACMS — 300 км — дає можливість Україні атакувати понад 250 військових об’єктів на території Росії. Та без можливості використовувати повну дальність ми не досягаємо цих цілей, зокрема, військових аеродромів, з яких Росія запускає літаки з ракетами для ударів по дитячих лікарнях.

Я хотів би окремо наголосити, що у цій війні у тактиці Путіна з'являється новий елемент. Він атакує місця, які певним чином пов’язані із Заходом, як от, наприклад, останній напад на журналістів в готелі. Раніше такого не було. 

‍Під час нападу на готель у Краматорську, де загинули та були поранені журналісти з кількох країн, постраждала і польська журналістка Моніка Андрушевська. Вона просто проїжджала повз, уламки від вибуху потрапили в її машину. 

Перш за все, удар відбувся по готелю, саме в цьому полягає новий елемент. Адже хто може гостювати в готелі? Там живуть приїжджі, а найчастіше — журналісти, дипломати, політики. Це люди, які представляють зовнішній світ.

Готель, лікарня, цивільні об’єкти — Путін перетинає чергові лінії. Тому Захід повинен мати чітку позицію з цього приводу

За дискусіями ми забуваємо, що це війна, оголошена всім, відбувається на різних рівнях. Основне питання просте: що таке війна, а що таке мир? Людям на Заході, які спостерігають за подіями сьогодення, важко трактувати їх, як мир. Це вже не мир, це передвоєнний або воєнний стан, коли війна не відбувається в такому кінетичному сенсі. 

Нещодавно на зустрічі з молоддю в Ольштині «Campus 3.0.» я запитував польських студентів: «Коли насправді починається війна? Ця війна стосується вас і ваших мізків. Хтось щодня завантажує вам всіма можливими каналами пропаганду». Західні цілі не бомбардують, але бомбардують західний мозок, бомбардують західну свідомість. Їх підривають — і це також поставлено на карту в цій війні. Ми повинні захистити себе — дати українцям можливість боронитися вже сьогодні. Якщо у вас є якась зброя і вона легальна й не заборонена ніякими міжнародними конвенціями, то просто бийтеся, особливо якщо ви цього хочете.

‍Є ще один важливий момент масового обстрілу України 26 серпня.  Однією з цілей російських ракет стала гребля Київської ГЕС. Злочин, недалекий від застосування ядерної зброї, тому що такий напад на столицю, такі цілеспрямовані удари — це фактично спроби стерти українську столицю з карти світу. На вашу думку, що в голові у Путіна — не зміг підкорити і тому тепер хоче знищити?

У Путіна одне на думці — залишитися при владі і мати гроші, почуватися в безпеці. Я думаю, що він чудово розуміє: українці показали, що здатні увійти в Курську область і залишатися там, і це не одно-дводенний рейд, а здатність протягом довшого часу утримувати позиції під Курськом. Путін це бачить. І його реакція очевидна. Як не парадоксально, але вона спрямована насамперед на його оточення, адже він повинен довести своєму колу, що може контролювати ситуацію, а ще краще — показати, що він незамінний. Сьогодні у Путіна з цим проблеми.

Я справді вважаю, що ми маємо справу з одним із найважчих моментів правління кремлівського диктатора

Якщо говорити про цей момент, його можна порівняти хіба що з маршем Пригожина, в якому були елементи повстання, але були й елементи спецоперації. Також можна порівняти з Навальним, в діях якого теж були елементи справжньої опозиційності, але були й елементи спецоперації, де розрахунок був на те, що, можливо, під час президентських виборів у Росії хтось зробить ставку на Навального або втягне його у гру. І зараз є третій такий ключовий момент. Це те, що ми бачимо прямо зараз.

‍Депутат Сейму, голова польсько-української міжпарламентської групи Марцін Босацький нещодавно повідомив в коментарі Еспресо, що в разі потреби цієї зими Польща може надати енергетичну підтримку Західній Україні. Про яку програму йдеться, якої допомоги від ЄС може очікувати вся Україна, а не лише її західна частина?

Основна частина потреб України в енергетиці в цьому році, ймовірно, буде покрита українським виробництвом, в тому числі на основі атомної енергії. Водночас ми зможемо організувати додаткові можливості експорту енергії з Польщі. На це є європейські кошти. Це дуже хороший проєкт, можна сказати, вигідна угода, тому що ми нарощуємо наші експортні можливості і можемо забезпечити десь 5-8% потреб України в електроенергії взимку. У нас є технічні можливості, щоб за необхідності доставити її. У нас є кошти, щоб заплатити за це, є можливість залучити польські компанії — і це дуже важливо. Ми маємо можливість використовувати накопичене вугілля. Тож це дуже хороша програма, яку підготувала Польща, і це реальна підтримка України. На поточну ситуацію можна поглянути з різних точок зору. Американські радники з Конгресу вже запитували мене, чи є у нас план, якщо хвиля енергетичних біженців з України приїде до Польщі. У нас він є. Але цьому можна запобігти. Базовим елементом є можливість експорту енергії — і я про це вперше заявляю публічно.

Ми готові до цього, і це дуже вигідно як для України, так і для польської економіки, а також для польсько-українських відносин, тому що це збільшує наш експорт. Відомо, що найкраще двосторонні відносини будує збільшення експорту

У нас є план забезпечити різноманітними генераторами й необхідним обладнанням для зміцнення можливостей виробництва та передачі енергії для критичної інфраструктури, особливо для Харкова — зокрема, для лікарень. Ми маємо таке обладнання, і мені вже вдалося скоординувати декілька великих польських компаній та установ, які його підготували. Наш енергетичний план також включає надсилання великої кількості кращих блоків живлення. Це ті, які можна використовувати для живлення, наприклад, Starlinks. Отже, ми готові. Але перш за все цей енергетичний план оголосив прем’єр-міністр Дональд Туск під час візиту президента Зеленського до Варшави. 

‍Після таких атак, як була 26 серпня, сценарій можливої ​​нової хвилі енергетичних біженців з України до Польщі стає більш реалістичним. До чого в цьому питанні готується Варшава?

Я перебуваю у постійному контакті з виробниками енергетики в Україні і в Польщі. Сьогодні ми в змозі задовольнити українські потреби. Якщо йдеться про підготовку до гіршого сценарію, то його можна вважати надзвичайним, та зараз про це немає, що говорити.

‍Ви згадували про спроби Путіна вести війну одночасно за мізки людей на Заході. Важливу роль в інформаційній війні відіграють соціальні мережі. 24 серпня французька поліція заарештувала Павла Дурова, творця інтернет-месенджера Telegram, під час посадки його бізнес-джета в аеропорту Парижа. Триває розслідування щодо використання Telegram злочинними групами, починаючи від педофілії і до торгівлі наркотиками, через відсутність модерації контенту у додатку. Що, на вашу думку, є найважливішим у цій історії для поляків та українців?

В історії з Telegram є точно щось незрозуміле. Чесно кажучи, я не користуюся цим месенджером. Всі дивуються, що в мене немає там акаунта. А я чомусь завжди відчував, що це погана ідея. Дурова, ймовірно, підозрюють у тісних стосунках із Кремлем. І тут, якщо говорити про соцмережі, спостерігаємо чорну смугу, адже нещодавно американський суд змусив Ілона Маска розкрити акціонерів, завдяки яким він купив Twitter. І виявляється, що цей найбільш популярний додаток у Польщі, також має елементи російського бізнесу.

‍Купівля додатку пов’язана з синами російських олігархів Пітера Авена і Вадима Мошковича, які й допомогли Маску купити Twitter, нині відомий як X.

Крім того, є сумніви щодо інших соціальних мереж. Але чому це нас дивує? Давно відомо, що російські олігархи інвестують в ці медіа, вкладають у них гроші, щоб на них впливати, тому що завжди вірили, що це може давати перемогу різним, скажімо так, популістам. Відомо, що це стало джерелом потенційної перемоги і підтримки Трампа, особливо на попередніх виборах. Найбільш кричущим прикладом того, як соціальні медіа завдали ефективного удару, був референдум про Брекзіт — вихід Великої Британії з ЄС. Важливо, які ми робимо висновки, тому що насправді кожне велике соціальне медіа має вирішальне значення в сучасній політичній комунікації. 

‍Що може бути потрібно таким людям, як, наприклад, Ілон Маск, який є мільярдером, щоб іти на ймовірну співпрацю з російськими спецслужбами, які завжди стоять за грошима російських олігархів?

Ми не психологи, але я думаю, що це характеризує навіть найбагатших і найвпливовіших людей — в якийсь момент вони раптом придумують, що хочуть бути художниками або дизайнерами, або політиками. Я думаю, це про приховане бажання Маска бути кимось іншим, ніж він став. Людина іноді думає: добре, я — великий бізнесмен, то зможу бути і політиком, адже щоб бути політиком, потрібно лише хвилину поговорити. На жаль, це не так. Політика вимагає певного професіоналізму, багато роботи, багато відданості. Такі Ілони Маски часто про це запізно дізнаються. Я відчуваю, що з кар'єри Маска, в яку він забагато вклав і був змушений надміру оголитися, нічого не вийде.

Він показав, що має певні політичні погляди, почав відкрито підтримувати одного з кандидатів у США, тобто Трампа, виступив проти Гарріс, і, на мою думку, занадто оголився

‍Які висновки?

Потрібно бути обережним. І стратегічно, я переконаний, що ключові ЗМІ через стратегічну важливість інформації повинні будуть підкорятися набагато глибшим регуляторним вимогам з боку Європейського Союзу та Сполучених Штатів. Нелегко сказати: закрийте це, не використовуйте того, тому що для ведення політики у демократичних країнах це необхідно і надзвичайно важливо. Однак потрібно бути обережними. Стратегічно ми рухаємося в напрямку того, що Сполученим Штатам і Європейському Союзу доведеться більш ретельно контролювати структуру власності ключових соцмереж. 

‍Як ви оцінюєте візит прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді до Польщі та України? Що цей візит змінює і чи наближає мир?

Для нас це був дуже важливий візит, адже прем’єр-міністр Індії був у Польщі вперше за 45 років. Уявіть, майже все моє життя в Польщі не було очільника індійського уряду. Це найбільш густонаселена країна в світі. Це найбільша демократія у світі. Ставлення Індії після нападу Росії на Україну було неоднозначним, хоча й не таким, як в Китаю. І от Моді отримав ляпаса від Путіна — під час його візиту до Москви очільник Кремля атакував лікарні в Києві. Моді — потужний політик, він не любить таких речей. Я маю деякі надії на політику Моді. Чи багато зробив він для України? Чи багато Україна змогла вирішити з Моді? Ні, але важливим є сам факт, що той поїхав до Києва, мав сміливість.

Пам’ятаймо, що з точки зору різних людей у ​​всьому світі поїхати в країну, де йде війна, — це сміливість. Я думаю, Моді буде прихильником якихось розумних мирних переговорів

Щоб не ставити віз перед конем, Україна хоче миру, але ніхто не хоче укладати так званий мир.Не потрібно плутати мир і капітуляцію. Щоб укласти мир і якось вирішити питання, пов’язані, наприклад, з припиненням вогню, потрібна більша підтримка країн глобального Півдня. На Китай розраховувати немає сенсу, але на Моді і ПАР, мабуть, варто. Для цього потрібно вже готуватися до нової мирної конференції, яка могла б відбутися на Близькому Сході. Нещодавно я мав нагоду поспілкуватися з творцями нещодавньої конференції у Швейцарії, тож разом все складається в якесь одне ціле — візит Моді наближає нас до вигідного для України рішення.

Марія Гурська: До війни — відомий співак, а зараз — військовослужбовець ЗСУ, з досвідом у бойовому підрозділі. Як сталася ця трансформація? 

Олександр Положинський: Я усвідомлював, що повномасштабне вторгнення рано чи пізно буде, мав внутрішнє відчуття, що маю пережити велику війну і братиму в ній участь. Ще 1 лютого 2022 року я пішов записуватися у місцеву тероборону в Луцьку, яка здавалася мені ідеальним перехідним варіантом між цивільними і військовими. Я ніколи не уявляв себе Рембо чи крутим бойовиком, та для мене було важливо взяти в руки зброю і захищати країну. 

22 лютого 2022 року почалася війна, бої за Київ.

Тероборона в столиці формувалася повним ходом і навіть брала участь в бойових діях, ходили чутки, що зброю видавали прямо з КамАЗів

Я з товаришем поїхав на Київ і опинився у бойовому підрозділі ЗСУ. 

Що довелося пережити на війні?

Геройств у моєму бойовому досвіді немає. Звичайним солдатом відправився на фронт. Одного дня нас відправили на підсилення одного з підрозділів ЗСУ під Бахмут. Бої там тоді ще не були такими інтенсивними, росіяни наступали в ті дні в районі Сєвєродонецька.

У Бахмуті нас підняли за тривогою, вивезли на позиції. Зайти вдалося не з першого разу, тому що були обстріли. Кілька разів верталися, залягали, розвантажувалися, потім знову завантажувалися в автомобілі. Врешті-решт зайняли позиції в посадці, переночували, наступного дня вийшли безпосередньо на об'єкт.

Це була якась промзона — очисні споруди чи щось таке. Ми там окопалися, організували оборону, спостереження, постачання. Через кілька днів в результаті обстрілу загинули наш командир взводу і ще кілька наших побратимів.

Під Бахмутом ми пробули 10 днів. Ворогів бачили в бінокль, регулярно були під обстрілами, на які не могли відповісти, тому що не мали відповідного озброєння. З дронами особливо не могли працювати, тому що там глушили зв'язок, артилерії в нас не було, танків не було, далекобійної зброї не було.

У нас були гранатомети, які могли бити усього на кількасот метрів, і автомати Калашникова

Як ти став командиром відділення 47-ї бригади?

Насправді це найменша базова ланка Збройних сил України. За певних обставин переважна більшість військовослужбовців здатні дійти до такого рівня свого індивідуального розвитку, щоби посісти цю посаду. Це не є якесь велике досягнення. Все залежить від бажання людини вчитися, здобувати нові навички і вміння, брати на себе  відповідальність за інших людей. Я до цього був готовий, інакше чого було йти в ЗСУ.

Я постійно ходив на тренінги, займався з різними інструкторами і проявляв зацікавленість. Я намагався отримати якомога більше військових знань, навичок і вмінь. Я навіть просив мене направити на офіцерські курси, але мені сказали: «Чоловіче, тобі вже за 50!». А мені 50 щойно виповнилося — через два тижні після того, як я вступив у ЗСУ. Ну, добре, не піду на офіцерські курси, але я однаково цікавився, багато читав, дивився відео, спілкувався. Паралельно займався матеріальним забезпеченням нашої роти і навіть іншим підрозділам допомагав. Ну і врешті-решт десь я, можливо, проявив якісь лідерські якості, що дозволило моїм командирам ухвалити таке рішення. Невдовзі після повернення з фронту я пройшов навчання за кордоном і став командиром відділення — займався кадрами, формуванням відділення, проводив базову військову підготовку бійців. 

З якими людьми довелося служити під час твого перебування у складі бойового підрозділу ЗСУ? 

ЗСУ — це зріз суспільства. Там є різні люди і за віком, і за життєвим досвідом, і за професією, і за інтересами. Враховуючи специфіку нашого 47-го батальйону, на той момент значна кількість цих людей були добровольцями, які прийшли з усвідомленням того, для чого вони йдуть до ЗСУ. Вмотивовані, націлені на те, щоби боронити Україну і виганяти ворога за її межі. Люди, які відкривають в тобі все краще, що ти можеш в собі відшукати, з якими переживаєш особливі події часом пов'язані з ризиком для життя і які через це стають тобі близькими, рідними. На фронті чи прифронтових територіях є відчуття єдності з людьми, бо вони є твоїми однодумцями в багатьох питаннях. Це відчуття великої родини, коли ви робите і боретеся за те саме.

Якщо армія — це зріз суспільства, то у чому різниця між людьми на фронті і в тилу?

У тилу немає можливості такої швидкої ідентифікації. Люди не ходять з табличками, на яких написаний перелік усього корисного для оборони держави, що робить ця людина. Ти бачиш людину, яка живе своїм життям. А що ховається за цим фасадом? Ти не можеш знати. Ти не будеш підходити до кожного і питати: «А що ти робиш? Ти тільки п'єш каву чи ще донатиш? Плетеш сітки? Волонтериш? Працюєш на підприємстві, яке паяє дрони? Сам десь вдома у вільний час паяєш дрони?». Ти ж не будеш до кожної людини з цим чіплятися. Ти не будеш питати: «А яким ти бачиш майбутнє України? Ти взагалі хочеш, щоб Україна існувала як незалежна держава, самодостатня, повноцінна, розвинута, авторитетна і так далі?». Ти не будеш це в кожного ходити і запитувати. І тому складніше.

В української армії багато жіночих облич. На твою думку, чи дійсно війна припинила бути суто чоловікою справою і  чи є в армії гендерна рівність? Як це виглядає на практиці? 

Я не ділю бійців на чоловіків і жінок. Готовність і можливість захищати країну не залежить від статі, це залежить виключно від особистості.

У нас головним медиком роти була дівчина. Ми з нею непогано взаємодіяли — я займався допомогою в забезпеченні, вона мені казала, що потрібно організувати через волонтерів. Якийсь час у нас в.о. командира роти теж була дівчина, Юлія Шевченко [військовослужбовиця Юлія Шевченко у цивільному житті була аспіранткою кафедри кримінального права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, а з початку 2021 року працювала в управлінні проведення обов’язкових повних перевірок НАЗК. — Ред.]. Вона дуже класно себе проявила як людина і як командир — змогла завоювати серця, мабуть, усієї роти. На жаль, вона загинула. Це велика втрата і великий біль для всіх. 

Я знаю багатьох дівчат, жінок в армії і дуже ціную їх як людей, захоплююся рівнем їхньої фаховості і самовіддачі, ставлюся до них з величезною повагою і любов'ю. 

Зрозуміло, що щось можуть краще робити жінки, щось — чоловіки.

Неодноразово чув, що жінки часто більш влучно стріляють, і з них виходять хороші снайпери

Я за те, щоби в українському війську були вмотивовані люди, які усвідомлюють, що вони там хочуть робити, для чого вони туди йдуть. Друге питання, чоловік це чи жінка. Разом з тим я вважаю, що Збройні сили повинні максимально сприяти тому, щоб жінки в їхніх лавах почувалися максимально комфортно. Йдеться не про кращі за чоловіків умови, а про те, що протягом тривалого часу жінок в ЗСУ було небагато, і тому є дуже багато непродуманих моментів — і якісь гігієнічні питання, і організаційні, я чув, що є проблеми зі зброєю, зі спорядженням, із формою для жінок. Цими питаннями займаються, звісно, але не впевнений, що вони завжди вирішуються якісно.

Як війна змінила українців? Чи дійсно за останні роки в країні відбулася трансформація національної свідомості? Як ти сприймаєш ці процеси?

Такі потрясіння як війна, а тим більше така, яку ми зараз ведемо проти нашого ворога, — екзистенційна війна за наше існування, адже ворог хоче знищити і нашу націю, і державу, такий масштаб, такий такий обсяг і така кількість жертв і руйнувань не можуть не вплинути на зміни. Бачу по багатьох моїх знайомих, що в них явно зріс рівень патріотизму, громадянської відповідальності за долю держави і за майбутнє українського народу. 

Ті, хто все наше багаторічне знайомство спілкувалися переважно російською, усвідомлено переходять на українську — і в публічному, і в приватному спілкуванні. Я вважаю це дуже важливим фактором.

Не готовий дорікати людям, які розмовляють російською, але готовий поцікавитися, чому людина, якій ніщо не заважає перейти на українську, цього не робить 

Є, звісно, й проблеми. Українцям бракує єдності. Значна частина людей, які позиціонують себе, як патріоти, готові власні амбіції ставити значно вище за інтереси держави. Багато хто пробує уникнути активної участі в обороні, шукає відмазки і обґрунтування, чому обирає таку позицію. Але мені хочеться акцентувати свою увагу на позитиві. Мені хочеться, щоб все найкраще, що українці проявили за ці два з половиною роки — взаємозв'язки, бажання єдності і взаємопідтримки, плекалося і квітнуло, розповсюджувалася і зміцнювалася. І не лише в площині емоцій, але й в численних зовнішніх проявах. 

Як війна змінила наші відносини з сусідами і світом? Як ти бачиш нову роль України в Європі?‍

Україна є лакмусовим папірцем, який сьогодні в світі допомагає проявляти себе людям, організаціям, країнам.

Завдяки нам світ побачив, наскільки недієвою і атеїстичною  структурою є Організація Об'єднаних Націй. Вона взагалі нічого не вирішує. Вона взагалі не переймається вирішенням важливих питань майбутнього світу. Ми побачили слабкість Ватикану. Те, що чуємо від очільника цієї церкви, Папи Римського, дуже сильно контрастує з догматами католицизму. 

Україна важкою, трагічною ціною на своєму власному прикладі доносить світу й Європі те, про що вони забули

Часом вони цього не бачать, а часом навіть не хотіли б знати. Але від цих знань залежить майбутнє і Європи, і всього світу. 

Як бачиш відбудову України і участь у ній наших західних партнерів? 

Якби мене спитали, як би я робив велику відбудову, то я б спочатку спитав, хто в світі готовий нам з цим допомагати. Наприклад, 50 країн готові нам допомагати. Далі я б намагався зрозуміти, в яких обсягах вони готові це робити. І в межах цієї готовності пропонував би цим країнам займатися відбудовою якихось конкретних районів і міст. Наприклад, є 10 країн, які готові відбудувати Маріуполь, Бахмут чи якесь інше зруйноване українське місто. Я за те, щоби в узгодженні з представниками України, вони самі пропонували варіанти, що і як саме робити, і виконували це, використовуючи власні команди, і залучаючи, звісно, по максимуму українців. Але головне, щоб вони по-перше, самі формували бюджети і контролювали кошти, скеровані на відбудову, а по-друге, самі вели проєкти і вчили нас, як і що у них робиться, щоб потім, в майбутньому, ми використовували цей досвід в нас.

Що дає тобі надію на перемогу і якою ти її бачиш?

Я не історик, але багато цікавився історією.

В історичному контексті ми, можливо, навіть ніколи ще не мали такої сильної держави, як маємо зараз, з такою сильною армією і з такою потужною зовнішньою підтримкою

Оці три фактори дають мені надію на те, що ми маємо всі шанси перемогти у цій війні. 

Якою буде ця перемога, залежить від багатьох моментів. Мені б хотілося, щоб Росія як цілісна держава припинила своє існування, розвалилася на велику кількість національних держав. І хай навіть кожна з них по своїй суті буде ворожою Україні, все ж окремо вони не будуть таким загрозливим фактором для майбутнього України, як існування великої Росії, яка маленькі національні утворення об'єднує під одним шовіністичним, імперським крилом. 

Якою буде українська культура після війни? 

Я припускаю, що нам доведеться ще поборотися з новими хвилями експансії з боку російської музики і культури в різних проявах і з готовністю багатьох українців йти на цю колаборацію, ставати частиною російського культурного простору. Я думаю, що нам ще доведеться долати ці проблеми — і не раз. Але все залежить від того, на яких умовах і за яких обставин закінчиться війна.

Якою є Україна твоєї мрії, в якій ти хотів би жити в майбутньому?

Я безмежно люблю Україну. Не як державу, а як місце мого народження, місце, в якому я живу, яким цікавлюсь, яким люблю подорожувати, коли в мене є така можливість, яке я люблю вивчати. Це не якась одна крапочка на карті, це дуже велике місце.

Я люблю Україну різну — і таку, якою вона є на сході, і на заході, і на півдні, і на півночі, і в центрі

Я люблю  дуже багато місць. Я люблю велику кількість людей. І мені хочеться, щоби в межах всього цього, що я люблю, був державний лад, який сприяв би розквіту всього найкращого, що тут є, і не давав би можливості функціонувати всьому поганому, що тут є або може з'явитися. І якби нам вдалося створити таку державу, в якій хотілося б жити всім людям здорового глузду, то це була б країна моєї мрії. 

Марія Гурська: Напередодні 33-го Дня Незалежності України Верховна Рада ухвалила історичне рішення про заборону діяльності Російської православної церкви в Україні. Що ви думаєте про це рішення та його важливість для розвитку країни?

Павел Коваль: Я пам’ятаю, як дехто сміявся з важливості церковної незалежності України від Москви. А я вважаю, що за останнє десятиліття це було одне з найважливіших рішень. Кожен, хто цікавиться історією Російської імперії, знає, наскільки важливим елементом у підході Москви до підкорюваних країн є використання православної церкви для побудови сфери впливу. Російська церква стала фактично елементом впливу на українське суспільство, тихої пропаганди. Це не тільки публічні проповіді чи офіційні документи. Часто це просто нашіптування, глузування, незгода з діями української держави, незгода з діями українських церков, які є патріотичними і стоять на засадах прав людини, я маю на увазі Православну Церкву України на чолі з митрополитом Епіфанієм, а також Греко-Католицьку (УГКЦ) і Римсько-Католицьку Церкви. Також є Латинська церква (ЛЦвУ).

Всі ці церкви поважають самобутність України

У чому полягає підхід до функціонування церкви в сучасній державі? Це традиція, яка сягає корінням у глибоку давнину. Якщо держава має визнані кордони, вона апріорі має право вимагати пристосування церковних установ до форми держави, їхньої поваги до кордонів цієї країни. Тому таким важливим було визнання самостійності ПЦУ, важливість томосу — Україна має свою православну, окрему церкву, що стало можливим завдяки заангажованості українських політиків, експрезидента, але насамперед Патріарха Варфоломія.

Зауважте, що Католицька Церква — як Римсько-, так і Греко-Католицька — без проблем сказали: «Гаразд, є міжнародно визнана українська держава, тому ми створюємо окрему структуру в українській державі». А чого хоче московська церква? Вона каже: «Ні, ми цього не поважаємо. Ми хочемо, щоб церковна структура відображала старі імперські домовленості». І це суть справи, яка стосується політики і політичного заангажування московської церкви. Я вже не кажу про інші речі, наприклад, офіційні заяви про підтримку Путіна, ангажування напряму, оголошення своєрідної священної війни.

Інфільтрування церкви агентами російських спецслужб.

Це підтверджено сотнею способів ще з радянських часів. А це ж простий принцип. Коли в 1991-му році Україна проголосила незалежність, окрема структура Католицької Церкви для України була вже готова. Звісно, на той час більшість священиків та єпископів мали зв’язки з Польщею, бо це стосувалося переважно західної України. Але для Іоанна Павла ІІ було зрозуміло: окрема Україна повинна мати окрему церковну структуру — римсько-католицьку. Так має бути в кожній серйозній, християнській церкві, яка себе поважає. 

У Польщі діє Польська православна Церква, предстоятель якої митрополит Сава перебуває в тісних стосунках з предстоятелем РПЦ патріархом Кирилом. Релігієзнавці пояснюють, що саме тому Польська православна Церква досі не визначилася із офіційним визнанням ПЦУ. Як і коли це може змінитися?

Польська православна Церква вже сто років має те, що українці отримали лише кілька років тому. Після створення польської держави було зрозуміло, що Православна Церква також має бути автономною і повинна поважати кордони Польщі. Це азбука функціонування церков в умовах сучасного світу. 

Насправді очільник Православної Церкви в Польщі є літньою людиною. Його історія сягає ще часів комунізму, і він наразі не наважився на те, щоб повністю визнати канонічність і відповідність ПЦУ церковному праву. Це не змінює того факту, що ця церква є повністю визнаною, тому що це зробили інші церкви, і цього достатньо. Я просто хотів пояснити ситуацію з Польською православною Церквою. Більшість представників польського православ’я є однозначно патріотичними, активними громадянами, які пишаються автокефалією. Деякі речі є просто політичними рішеннями групи людей на керівних посадах. 

Які зміняться з часом?

Я радий, що Польська православна Церква є незалежною, незважаючи на те, що, з іншого боку, я негативно оцінюю політику групи православних єпископів на чолі з архієпископом Савою, і з нею не згоден. Але те, що Польща вже 100 років має окрему православну церкву, це частина нашої незалежності. За сто років наша Православна Церква не підкорялася жодному Кирилу чи іншому кагебісту в сутані. Прикро, що керівництво Польської православної Церкви, яка сама є незалежною, не було в авангарді визнання автокефалії ПЦУ. Я б очікував, що вони зроблять це одними з перших.

Україна — міжнародно визнана держава. Християнські церкви визнають кордони держав та адаптують своє управління до їхніх кордонів

Сподіваюся, що найближчим часом це зміниться! А наразі до успіхів України в церковній незалежності додаються успіхи ЗСУ у просуванні в Курській області, де Збройні сили України вже контролюють понад 1260 квадратних кілометрів території і 93 населені пункти. Бачимо, як Путін інформаційно ізолює Курщину і водночас намагається не помічати проблеми. Ситуація на Курщині — це нова російська нормальність. Що ви думаєте про це?

Я вважаю, що це слабкість Путіна і ситуація чітко показує — що в найближчому оточенні Путіна панує певний розлад. Для мене це перш за все важливо.

Як перетворити Курщину на коротший шлях до перемоги України?

Українці показали, що  в їхньої відваги немає меж. Раніше всі були певні, що якщо українці зайдуть на територію Росії, то щось станеться. І от, вони зайшли, нової ситуації немає, а потенційна переговорна позиція України значно краща. Згоден, все це дуже ризиковано. Я долучений і постійно отримую інформацію про те, що відбувається на фронті. Я розумію, що українська влада була змушена піти на якийсь неординарний крок. Ден Фрід блискуче про це говорить у своїх коментарях про те, що багато воєн було завершено, тому що хтось зважився, і це також було в американській історії, на несподіваний, нестандартний рейд, який порушує певну логіку війни в неочікуваний спосіб. У нашому випадку, можливо, це буде наступ на Курську область.

Українцям не дають того, не дають цього, не дають стріляти, заходити надто далеко, а вони вириваються з шаблону

Хтось постійно їм каже, що не можна робити, а вони раптово роблять це і кажуть: «От бачите, це можна!». Путін дезорієнтований. Звісно, через своє божевілля він може робити дурниці. Але сьогодні ми чітко бачимо, що він не знає, як діяти, а в його оточенні з’явилася якась нова динаміка. Для мене це поза дискусією. Чи завжди це віщує щось виключно хороше? З тактичної точки зору — ні, тому що в перехідний період є різні загрози. Але стратегічно це, безумовно, послаблює Путіна.

Bloomberg пише, що партнери України досі не поставили нам 5 обіцяних раніше систем ППО, таких важливих напередодні зими. Чи варто очікувати, що Європа, США та союзники дадуть Україні не лише те, що обіцяли, але й усе, що потрібно для української перемоги?

Я можу говорити лише про те, що ми робимо, тому що польський уряд надзвичайно заангажований, і якщо говорити про постачання, готовність в разі потреби надати енергію, то на це зібрані міжнародні кошти і є гроші, щоб за це заплатити. Ми можемо це виробляти, можемо доставити в Україну і закрити потреби, якщо буде потрібно. Я не хочу вдаватися в подробиці, але ми це координуємо, ми до цього готові. Ми готові надати більше різних систем енергопостачання, скажімо обтічно, на фронт і в окремі лікарні.

Захід готовий до різних речей і буде допомагати, але достатньо не буде ніколи, тому що ідеться про війну і нещастя

А що з ключовим рішенням — можливістю застосування західної зброї по цілях в Росії?

Деякі країни поступово почали давати згоду. Здається, Данія нещодавно погодилася, чи не так? Отже, по шматочку буде. І я захоплений українцями: де б вони не були — в Україні, в Польщі, в США, в Канаді, в Південній Африці — скрізь говорять: «Але я все ж таки прошу доставити нам ці п’ять систем ППО!».

Марія Гурська: Якими, на вашу думку, є мета й ефект несподіваної операції української армії на Курщині? 

Павел Коваль: Я би розбив відповідь на кілька пунктів. Пункт перший: скрізь говорять, що готуються якісь переговори. Пункт другий: президент Зеленський заявляє, що хотів би мирних переговорів. Саме перемовин, а не капітуляції, адже усім зрозуміло, що мирні переговори не можуть означати передачу територій України Росії. Тож складається така атмосфера, ніби готуються якісь  перемовини. Правда це чи ні, ми до кінця не знаємо. Але це також політична і дипломатична гра. І саме за таких передумов українська армія входить до Росії. Чи має вона на це право? Звичайно, має. Відповідно до міжнародного права, це адекватна та навіть замала відповідь на агресію Росії на території України. Що це означає? З юридичної точки зору, все окей, а от з тактичного боку? Це залежить від того, чи вдасться ЗСУ утримати окуповані території. Якщо так, то це буде вже не просто рейд, а справжній територіальний здобуток. Ящо проаналізувати це в контексті майбутніх мирних переговорів, таке досягнення дуже допоможе. Ймовірно, мирного договору, заснованого на цьому, не буде, але буде припинення вогню, тому що росіянам доведеться визнати, що вони обмінюють території на території. Тож тактично Україні це може бути дуже вигідно. Чи це зараз ризиковано? Так, дуже, але я переконаний, що в української влади не було вибору.

Після чергового року війни довелося зважитися на крок, який пов’язаний з великим ризиком, але також відкриває великі можливості

Наразі в російських містах майоріють українські прапори, а українські військові радять росіянам вчити гімн України і готуватися до референдуму. Самі росіяни кажуть, що якщо російська армія не зможе їх захистити, то хоч українська зможе. З’явився навіть мем, що на третій рік війни російська армія стала другою в Росії.

Курський наступ додає духу українцям. Але є ще один аспект, на який я звертаю увагу. А саме — звільнення Росією кількох російських опозиціонерів, включно з Володимиром Кара-Мурзою, яке відбулося 1 серпня. Опозиційний політик раптом почав публічно виступати з дещо великоросійських позицій, що за ним раніше не спостерігалося. Для нього це щось нове, раніше таких поглядів опозиціонер не висловлював. Можна припустити, що ми повертаємося до моменту близької спроби усунути Путіна. Варто поглянути на бездарність Росії, її щасливу й благословенну некомпетентність на Курщині, адже ми радіємо цим подіям. Це стається на тлі обміну низки російських опозиційних політиків. Так, наче хтось із оточення Путіна прораховував різні сценарії. 

У Росії це завжди так — не завжди очевидно. Вони завжди грають на кількох піаніно, і це важко інтерпретувати. Але одна з можливих інтерпретацій, на мою думку, це те, що оточення Путіна також розглядають сценарій Росії без нього. Погодьтеся, що в такому разі ми опиняємося у зовсім іншій реальності, і це знову-таки позитив для бойового духу українців. Цей рік війни без Путіна закінчився би справді добре. Є чим торгувати, говорячи про території, тому що можна обміняти щось на щось, є нова частина політичної еліти в Росії, яка хоча й звучить трохи, як Путін, але усе ж вони — не він. Я вважаю можливим сценарій, де все це в певний спосіб об’єднається в якийсь шлях, який вестиме якщо не до мирного договору, але до розмов про припинення вогню і, ймовірно, тривалого перемир'я.

‍Чи знали про заплановану операцію ЗСУ головні партнери України? І як її оцінюють у Європі та США? 

Звідки ж нам про це знати? Можливо, хтось і знав, бо я не вірю, що в сучасному світі ще існують таємниці. Це трохи схоже на біблійну фразу, мою улюблену: всі таємниці на дахах проспівають горобці. Водночас, думаю, що політичні лідери  не були занурені у деталі, адже момент несподіванки таки був присутній. Але для мене було важливо, щоб Захід зайняв правову позицію з цього приводу. 

Хтось радіє, що українці нарешті зайшли на територію Росії, і головним тут є елемент реваншу. Але сам я вважаю головним інше: загальне розуміння, що Україна має право на такі дії. І, згідно з міжнародним правом, її адекватна реакція саме в такий спосіб є повністю законною. Вважаю, що це важливо. Я бачив, як цю позицію досить швидко зайняли західні коментатори, ЄС і США. І ми зараз перебуваємо на цій стадії, а що буде далі — побачимо.

‍Чуємо, як цими днями Велика Британія заявила, що не дозволяє використовувати ракети Storm Shadow на Курщині під час наступу української армії. На вашу думку, чому партнери не дають Україні дозволу бити по Росії західною зброєю? 

Якщо говорити про реакцію Заходу на російську агресію, вона є сильнішою, ніж ми очікували і могли собі уявити 5 років тому. І все ж ця реакція, скажімо відверто, є трохи запізнілою.

Мислення Заходу в категоріях чергових червоних ліній має інший темп, ніж в Україні

Це правда. І водночас введення українських військ на територію Росії два-три роки тому зазнало би значно більшої критики та нападок.

‍Чи очікувати змін найближчим часом? 

Ми чекаємо змін і можемо прискорювати їх політичним тиском, показуючи, що тільки рішучі та однозначні дії щодо Росії мають сенс. Без вагань.

‍На другому тижні українського наступу в Курській області президент Росії Путін заявив, що мирні переговори з Україною відтепер неможливі. Як ви оцінюєте ці заяви — чи є вони частиною політичної гри?

Це означає, що Путін і не хотів мирних переговорів, уявляв, що мирні перемовини базуватимуться на  факті його територіальної переваги. 

‍Тобто міг вести ці переговори для власних цілей. 

Кожен сценарій є ризиковним. Найбільш вірогідним розвитком подій є те, що переговори будуть, але без Путіна. Я думаю, що після всього, що сталося, з ним             неможливо вести переговори, і його оточення шукатиме рішення, щоб перемовини почалися навіть, на жаль, у нинішньому великоросійському звучанні, але — без Путіна. Я думаю, що вони зараз шукають таке рішення.

‍Як ви бачите часові перспективи такого розвитку подій?

Мені подобається порівняння з попом Гапоном з російської історії 1905 року. Він був одночасно і вождем революції, і агентом охорони. Важливо правильно розуміти дії країни-агресорки.

В Росії ніколи невідомо, що є конспірацією, а що елементом автентичності, якоюсь потребою змін

Я думаю, що в багатьох політичних діях у російській системі ці два елементи переплітаються так, що їх взагалі неможливо розділити. Потрібно завжди пам’ятати, що на наших очах відбувається одразу кілька речей. 

Перспектива зміни влади в Росії вже кілька разів була близькою. Вже було два таких підходи, можливо, це третій. Перший — це бунт Пригожина, який був першою репетицію, спробою зрозуміти, чи не настав час для решаффлінгу, перестановок в Кремлі. Це закінчилося повним безладом, але на мить здавалося можливим. Другий підхід — це спроба вставити у політику Навального. Він, безсумнівно, повернувся до Росії, оскільки вважав, що має певну підтримку в Кремлі.

Я повністю відкидаю теорію, що Навальний був божевільним

Тому що деякі люди кажуть: «Ну, людина, яка вирішила приїхати з Німеччини, тому що так любила Росію…». Він, безумовно, був патріотом, але точно брав участь в якійсь можливій, принаймні в його уяві, зміні влади. Отже, не вдалося з Пригожиним, не вдалося з Навальним, і зараз ми бачимо новий підхід до такого сценарію.

Цього літа ми отримали запрошення від португальської частини нашої української родини приїхати у гості на Мадейру. Коли я купила квитки і повідомила про поїздку в редакції, мій польський видавець Єжи подивився на мене уважно і сказав: 

— Будь обережна, війна з Росією відбувається не тільки на території України. 

Я одразу ж згадала історію вбивства двох українських військових на реабілітації в Німеччині, скоєному російським Z-патріотом. Чесно кажучи, у подорожах за кордон я не почуваюся в безпеці з 2014-го.

Росіяни — безцеремонні, хамські, не розуміють, що таке особисті кордони

Три роки тому, у 2021 році, я була на відпочинку у Туреччині. Ковідне правило про дистанцію у півтора метри — це було не про росіян. Вони всюди почувалися головними і збіса дратувалися показовому небажанню відповідати їм російською. Білявка років 30-ти довго і розлючено випитувала мене, чому я не спілкуюся з нею російською. Я ж принципово відповідала їй англійською:

— Ти ж розумієш російську!

— Так, звісно. 

— То чому ж говориш до мене англійською?

— Можемо розмовляти українською. 

— Я не розумію твоєї мови! 

— Тому ми й говоримо англійською.

Сьогодні українці обирають переважно ті курорти, де немає росіян. Саме повномасштабна війна спричинила колосальну еволюцію в нашому світогляді. 

І вдома, і за кордоном, у тому числі, серед тимчасових воєнних мігрантів ви нечасто зустрінете російськомовних. Можливо, між собою люди все ще часом переходять на російську.

У публічному просторі українці все частіше ідентифікуються рідною мовою. І це дуже важливо не тільки для того, щоб впізнати своїх, а й для того, щоб вчасно почути ворога

Літо 2024 року, ми з родиною на Мадейрі. Згадую мій улюблений есей режисерки Ірини Цілик про мапу борщу. Вона твориться будь-де в світі, коли зустрічаєш близьких і заходиш до них у гості на борщ. Наша точка на мапі — Фуншал. Борщ зготувала дружина мого брата, яка зараз тут зі своїми дітьми. Ми сидимо на балконі 7-го поверху, дивимося на місто згори, обговорюємо новини з дому й їмо. 

Разом ми проводимо тут 2 тижні, під час яких відвідуємо різні містечка, їздимо в гори і, звісно ж, відпочиваємо на пляжах острова.

Інколи чую рідну мову — і це гріє серце. Однак частіше чую російську: 

— Лена, давай быстрее, нам еще в супермаркет по дороге нужно зайти.

— Леш, подожди, я еще винишко не допила.

Мозок в таких випадках вмикає екстрений режим — я гучно говорю українською, демонструючи:

Я — українка і пишаюсь цим, я жива, попри ваші ракети і армію вбивць, я зневажаю все російське, вірю в ЗСУ і в перемогу! Бійтесь нас, бо ми — вільні, а ви — раби!

Так відбувається щоразу, коли я наштовхуюся на росіян. І я цього анітрохи не контролюю — голосно звертаюся до дітей українською або просто співаю «Червону калину». Росіяни тушуються і зникають за горизонтом або витріщаються на мене, як на привид батька Гамлета, принца Данського. Лише одного разу стається інакше.

Ми зі старшою дочкою в морі, засмагаємо на понтоні. Краєм вуха чую російську. Сідаю, розглядаюся, бачу невисокого міцного чоловіка середнього віку, який разом з маленьким хлопчиком рухаються у наш бік, тримаючи під пахвою величезну надувну іграшку — зеленого крокодила. Його зле обличчя перетинає шрам. Сліди від старих поранень видні на оголеному незасмаглому тулубі. Чоловік негучно дає короткі команди сину. Рухається рвучко, агресивно (в думках пролітає — «як крокодил»). У моїй голові пульсує червона лампочка. Подумки вимірюю відстань між нами і берегом. Прораховую можливі сценарії. Розумію нерівність сил.

Я з дочкою, я мати, я повинна захищати дитину!

Крокодил на небезпечній близькості. Наші погляди зустрічаються. Його очі холодні і гострі, як ножі. У моїх очах все зрозуміло й без слів. Його тонкі вуста здригаються. Зараз станеться щось жахливе. Минає доля секунди. Він повертається до сина, віддає чергову команду різким автоматичним голосом. Хлопчик стрибає в воду. Крокодил прямує за ним. Я  відвертаюся. А потім, коли я знову повертаюсь у той бік, їх вже немає — вони розчинилися у натовпі відпочиваючих на пляжі. Зникли. 

Після повномасштабного вторгнення не всі європейські країни обмежили в’їзд для російських туристів. Крім Польщі, це мали сміливість зробити Латвія, Литва, Естонія та Фінляндія. Країни, з якими Україна у одному «клубі», які добре пам'ятають уроки історії і відчувають вплив російської агресії у ХХ сторіччі до сьогодні. 

Країни ж Західної Європи досі приймають росіян, хоча й з короткостроковими туристичними візами, які після 2022 року стали утричі дорожчими. Та зайві 50 євро не зупиняють громадян країни-агресора від того, щоб поніжитися на сонечку на пляжах Іспанії, Португалії або на Французькій Рів’єрі.

Як же це дивно — цілий рік російські громадяни підтримують Путіна і його вбивства в Україні, сварять «прогнилий Захід», слухають Соловйова і Скабеєву, аплодують Захаровій, Лаврову і Небензі, а потім їдуть розважатися в Париж, Барселону і Лісабон. А де витрачають кошти росіяни, які повернулися з війни, вмившись кров’ю українців? Ті, що ґвалтували, вбивали, спалювали і катували? 

Чи дасть хтось гарантію, що як премію за свої звірські злочини вони не отримають квитки на курорти в Європейському Союзі? 

Уявіть, що ви — україномовна жінка з дитиною з Київщини, а в метрі від вас на відпочинку в одній з європейських країн, куди ви привезли реабілітувати дитину — вагнерівець або військовослужбовець Псковського 234-го десантно-штурмового полку, який залишив після себе ями з трупами в Бучі або Мощуні?

Справа не тільки в українських жінках і дітях на відпочинку та ветеранах на реабілітації. Самі європейці в себе вдома також не можуть почуватися в безпеці, поки росіяни вільно розгулюють Європою. Тим більше, що віднедавна, завдяки Віктору Орбану, вони отримали право працювати та перевозити свої родини в ЄС.

Угорщина повинна припинити провокації, які шкодять безпеці ЄС і дозволяють російській агентурі інфільтрувати Європу. Західна ж Європа має прокинутися і зрозуміти – дикунам не місце на курортах цивілізованого світу. Європейці на відпочинку не повинні зустрічатися з гвалтівниками і вбивцями.

Не очікуйте, що на час відпустки крокодил стане вегетаріанцем. Кожної миті він може перегризти горлянку і вам.

Марія Гурська: 1 липня Україна почала переговори про вступ до ЄС. Унікальний випадок — країна, яка дає відсіч агресору, одночасно йде в ЄС. Як ви, як експертка Європейської Комісії у 2000-х, а в 1990-х — співробітниця Комітету з питань європейської інтеграції Польщі, бачите цей момент в історії України і Польщі?

Малґожата Боніковська: Це, безумовно, прецедент. В Євросоюзі такої ситуації ще не траплялося. Жодна країна-кандидат не була у стані відкритої війни.Єдиним випадком вступу країни з прикордонними проблемами була Республіка Кіпр.  

Але саме війна призвела до того, що ЄС, як союз двадцяти сімох, прийняв рішення, важливі для його історії. Не лише однозначно засудив Росію та підтримав країну, яка зазнала нападу і жорстокого вторгнення. Але він також ухвалив більше десятка пакетів санкцій проти Росії та запровадив спільні механізми фінансової та військової допомоги Україні.

Це також прецедент в Євросоюзі — спільні закупівлі зброї зі спільного бюджету, т. зв.  „European Peace Facility”. ЄС ніколи раніше цим не займався.

Ця війна викликала величезний шок у структурах Європейського Союзу. У відповідь на це були були зроблені конкретні кроки, які увінчуються рішенням про розширення і швидким початком переговорів з Україною та Молдовою

Розпочались процеси, яких не було можливості зрушити з місця роками, якщо не десятиліттями, зараз відбуваються.

Які основні завдання стоять перед Україною під час переговорів? 

Якщо війна в Україні є абсолютно екстраординарною ситуацією, то процес переговорів вступу в ЄС є стандартною процедурою.

Польща, як і інші країни, які вступили до ЄС, це проходила. Ідеться про те, що країна, яка хоче приєднатися до Європейського Союзу, домовляється про прийняття усієї законодавчої бази та головних принципів функціонування ЄС. Отже, це переговори, в яких позиція країни-учасника переговорів є слабкою, тому що, як правило, зрештою ця країна все одно має все прийняти.

Питання лише в тому, як швидко і в якій мірі. Переговори відбуваються на основі чітко визначених засад. Є 35 переговорних розділів, і вони стосуються окремих сфер функціонування держави, таких як сільське господарство, охорона навколишнього середовища, освіта, економіка, охорона здоров'я. Переговори стосуються того, як швидко та якою мірою країна, яка хоче приєднатися до ЄС, адаптуватиметься до законодавства та внутрішніх правил ЄС.

Можливі перехідні періоди, тобто більш повільна адаптація. У виняткових випадках можливі виключення, тобто т. зв. дерогації від правил ЄС. Наприклад, Мальта має додаткові гарантії проти купівлі власності громадянами інших країн.

Де криються найбільші проблеми в випадку України?

Перш за все, це корупція — величезна проблема. Ідеться про функціонування всієї держави за звичками, які сформувалися ще в радянські часи. 

Організація  держави великою мірою спирається на домовленостях і олігархії, а суспільство призвичаїлось до цього. Корупція, звісно, усюди є в якомусь невеликому відсотку, також в ЄС, але такі випадки стигматизовані. Є апарат притягнення до відповідальності за такі ситуації.

Однак це абсолютні винятки і вони однозначно засуджуються. Вступаючи до ЄС, Україна повинна буде скоригувати функціонування держави, опертись на сильні інституції та прозорі процедури.

Скільки може тривати інтеграція України, і чи реально зміни впроваджувати під час війни одночасно з обороною?

ЄС усвідомлює, що війна — це додатковий виклик, який лягає величезним тягарем на українську державу.

Але водночас Україна отримує значну військову та фінансову допомогу. Тому важливо, щоб не було жодного сумніву, куди ця допомога йде, щоб вона не була підвладна корупційним механізмам. Коли ми говоримо про план відбудови України після війни, ми думаємо не тільки про те, де взяти кошти, в якому масштабі і як модернізувати країну, а й як забезпечити ці кошти, щоб вони не витікали «на бік» у приватні руки. 

Це важливо, і я вважаю, що одним із методів є тісна співпраця з іноземними радниками з країн ЄС, у тому числі з Польщі.

Напередодні старту переговорів, Президент України затвердив делегацію для участі у переговорах про вступ із ЄС, в яку увійшли урядовці, дипломати і експерти. Наскільки важливий склад цієї групи, які вміння повинні мати ці люди?

Переговорна група – це формальна структура, створена урядом країни, яка вступає в ЄС.

Кожну переговорну сферу очолює один віцеміністр, який координує роботу цілої групи. До її складу входять особи, які мають суттєві знання про обговорювані сфери. Найчастіше це люди, призначені відповідними міністерствами — працівники міністерства, або і зовнішні експерти. Саме ці люди, послуговуючись своїми професійними знаннями, повинні оцінити наслідки імплементації норм ЄС в Україні та їхній вплив на окремі сфери. Їхня роль полягає в тому, щоб проаналізувати, чи потрібні уповільнення або навіть відхилення від правил ЄС, і якщо так, то в якій мірі, а також як підготувати правову базу у вашій країні для внесення необхідних змін.

Україна підлягає процесу скринінгу, тобто аналізу всієї правової ситуації на предмет розбіжностей, дірок в законодавстві, відсутності регуляцій і необхідності напрацювання нових. Команда перемовників даватиме рекомендації щодо створення нормативно-правових документів, які повинні будуть потрапити до українського парламенту. В результаті переговорів правова ситуація України повинна максимально наблизитися до правового порядку ЄС, щоб в момент вступу не було розбіжностей. 

Ідеться про т. зв. “Acquis communautaire”, тобто всі правові норми, вказівки, стандарти, яких держава-член повинна дотримуватися. Однак, водночас, кожна країна має право домовитися про триваліший термін запровадження цих правил у складних для неї сферах. У випадку Польщі, наприклад, це було екологічне законодавство, тому що воно ставило перед нами занадто високі вимоги на тому етапі розвитку країни. Ми вступили до ЄС у 2004 році, і перехідний період тривав до 2017 року, тому що ми розуміли, що не зможемо швидше впровадити всі стандарти ЄС у цій сфері.

Українська сторона разом з ЄС має знайти такі питання, що становлять очевидну складність, і домовитися про подовжений період для запровадження норм ЄС у цій сфері.

За оцінками експертів, переговори з ЄС — це в середньому 5-7 років. Але водночас, війна в Україні сприяє турбошвидкості шляху України на Захід. Скільки може тривати процес переговорів і входження в ЄС в нашому випадку?

Війна і вступ — це дві різні речі. Війна ускладнює переговори для України, але вона не прискорить їх, а скоріше сповільнить

А все тому, що ЄС і так є досить складною організацією, до якої входять аж 27 країн зі значними відмінностями між собою, в тому числі і з точки зору політичного устрою. І вступ кожної нової країни означає додаткові виклики. Тому ЄС намагається підготувати і себе, і країну, що вступає, до цього моменту, мінімізувати відмінності. Бо чим більші відмінності, тим більші внутрішні проблеми для ЄС в цілому. 

Ми не можемо допустити ситуації, коли розширення підриває всю структуру зсередини. 

З боку ЄС багато занепокоєнь в контексті наступного розширення. Не хочемо ослаблення, а тільки зміцнення нашої спільноти. Саме тому переговори з Україною будуть тривалими і складними. У випадку Польщі вони тривали п’ять років, а у випадку Іспанії — майже вісім, коротшими були у Греції (чотири роки і п'ять місяців, — ред.). 

Україна є великою і людною країною. А велика країна — це великі проблеми. Подивіться хоча б на ситуацію в сільському господарстві та на конфлікт між Польщею та Україною через зерно.Таких ситуацій буде більше в багатьох інших сферах. Навіть без війни між Україною і ЄС є багато викликів, тому переговори не відбуватимуться легко, а момент вступу України до ЄС буде складним для для обох сторін.

Які хороші новини для України?

Хороша новина полягає в тому, що є чітка воля вести переговори, що Україна є не лише країною-кандидатом, але й вже розпочала шлях, і всі двадцять сім країн-членів ЄС переконані, що Україна є європейською країною, яка мусить бути колись членом Європейського Союзу.

Це дуже гарна новина для України. Ще кілька років тому такої перспективи не було. Сьогодні це реальність, яка матеріалізується в нас на очах.  

Якими будуть вимоги Польщі у переговорах з Україною? Що переможе — партнерство чи конкуренція?

Україна веде переговори не з окремими країнами, а з Єврокомісією.

За процес відповідає Європейська комісія і Генеральний директорат з питань розширення, який веде переговори від імені всіх держав-членів. Головна ідея — ЄС хоче розширюватися і хоче колись прийняти Україну.

Втім, підходи країн ЄС до конкретних питань, пов'язаних зі вступом України до ЄС, різняться залежно від їхньої власної ситуації. Є країни, в яких сільське господарство є дуже важливою частиною економіки і сильним, як, наприклад, Польща, Франція та Італія, а є такі, де сільське господарство має марґінальне значення, наприклад, Люксембург.

Тож виклики, які українське сільське господарство ставить перед ЄС, для одних країн є ключовим, а для інших — менш важливе. Схоже і з іншими сферами.

Кожна країна-член аналізує це через свою власну ситуацію і надає Європейській Комісії певні коментарі і пропозиції щодо своїх переваг чи застережень. Ідеться про збереження інтересів і становища певних секторів і груп — підприємців, фермерів, фінансової індустрії, автомобільної промисловості — і в ЄС, і в Україні. Отже, це процес узгодження дуже вузьких деталей, дуже конкретних технічних питань.

Де в чому переговорний процес здаватиметься Україні кроком назад. Ідеться про те, що через війну Україна раптом стала частиною європейського ринку прискореними темпами, адже Євросоюз вирішив допомогти українській економіці, знявши торговельні бар’єри. Але це було тимчасове рішення, вимушене російським вторгненням і бажанням забезпечити Україні можливість виживання.

Тим часом війна затягується, і ми маємо прецедент, коли країна, яка не є в ЄС, де-факто отримала в деяких питаннях такі самі прерогативи, як мають країни-члени

Це стосується також дозволів на роботу, вільного руху людей. Свого часу під час переговорів з ЄС Польща про це особливо довго домовлялася, і нам таки не вдалося отримати можливість вільно діяти на європейському ринку праці з першого дня членства.

Єдиними двома країнами, які дали нам тоді таку можливість, були Велика Британія (яка тоді була в ЄС), та Ірландія. Усі інші країни з боку ЄС запровадили семирічний перехідний період, що означало, що поляки не могли працювати в країнах ЄС без додаткових дозволів та процедур, пов'язаних з їх працевлаштуванням.

Українці через війну отримали можливість вільного переміщення та праці. В Польщі отримали номер PESEL, що означає, що вони можуть легально виконувати роботу, платити податки і, головне, не повинні отримувати жодних інших дозволів.

Цього б не було, якби не війна. 

У чому Польща може допомогти Україні під час переговорів?

Я вважаю, що Польща може зробити для України дві речі. По-перше, ми фактично пройшли через подібний процес, тож у нас є свіжий практичний досвід, яким ми можемо поділитися. Ми вели переговори про вступ до ЄС у 1998-2003 роках. Люди, які були залученими до цього процесу, активні і сьогодні. Їх можуть попросити про консультації, наприклад, в якості радників українського уряду, щоб зробити процес максимально професійним і ефективним.

По-друге, Польща, однозначно зацікавлена у вступі України до ЄС, може бути містком для України. Не всі країни ЄС мають таке чітке бачення майбутнього ЄС з Україною всередині. Звісно, є ​​воля , але деякі країни мають дуже великі застереження щодо того, як функціонує Україна і що вона насправді дає. 

Наприклад, Німеччина має багато сумнівів. Тож Польща сьогодні може відігравати роль мосту, який також поєднає культурну та історичну близькість наших народів. Можемо виконати схожу роль, яку Німеччина зіграла для Польщі наприкінці 1990-х років.

Вони хотіли розширення, і допомогли Західній Європі не тільки визнати, що це неминуче, але й побачити переваги. Сьогодні Польща може зробити те саме для України.

Які головні уроки чи поради Ви б дали Україні, виходячи з польського досвіду?

Перш за все, Україна має зрозуміти, що всі їй співчувають щодо війни. Війна — це страшна річ. Але переговори — це щось інше. Попри те, що Україна дає відсіч Росії, вона не отримає особливого пільгового трактування в переговорах. Має стати членом ЄС і мусить приймати правила функціонування цієї організації. 

Українці стали дуже вимогливими. Вони відчувають, що заслуговують на все, бо воюють. Такий стиль мислення дуже не бажаний у переговорах. Україна повинна зрозуміти — вона входить в пул країн, які домовилися про певну форму функціонування, і зайвий тиск і відсутність компромісів призведе лише до одного — до затягування переговорів. 

Короткий шлях до перемоги України — це вступ до НАТО. Проте останній саміт показав, що країни НАТО не готові запропонувати Україні членства зараз. Які наші дії, і які перспективи?

По-перше, продовжуйте боротися. Україна має вистояти. Ніхто не знає, скільки  — рік, два — скільки буде потрібно. Поки війна в Україні триватиме, НАТО не прийме Україну, тому що Альянс сам опиниться в стані війни.

Після завершення війни становище України зміниться — українська армія буде дуже досвідченою в бою і зможе сама навчати армії країн-союзниць. Вступ в НАТО неодмінно стане кроком, який посилить Альянс

Не знаємо, як розвиватимуться події у Сполучених Штатах і хто виграє вибори. Але, безумовно, важливою частиною роздумів про майбутнє України будуть роздуми про закінчення війни.

Поки Україна бореться, Європа має ремілітаризуватися прискореними темпами, щоб давати Україні посилену допомогу. Всі тут борються з часом, але не тільки ми — Росія теж. Подивіться на роботу санкцій  — вона вже призвела до того, що «Газпром» має негативні фінансові результати, а значить, в Росії повільно закінчуються фінансові ресурси для ведення війни. Чим швидше їхня економіка піде в занепад, чим менше грошей буде в Путіна для фінансування війни, і тим швидше вона завершиться.

В якийсь момент Росія відчує, що вона не виграє цю війну, і сяде за стіл переговорів. Інакше переговори зводитимуться до вимог збереження Росією захоплених територій і визнання України буферною територією між Росією і НАТО.

Це неприйнятна ситуація ні для України, ні для Заходу.

Країни з так званої осі зла і разом з ними деякі країни глобального Півдня, допомагають Росії вижити, попри санкції. Як з цим бути? 

Це питання масштабу західної дипломатії, але тут в нас не такі вже й погані новини. Погляньте, у нашому таборі — Австралія, Японія, Нова Зеландія, Південна Корея.

Щодо інших країн — ми повинні домовлятися і співпрацювати. Дійсно, Росія не одна, і має своїх друзів, союзників і країни, з якими вона спілкується. Але це не завжди ворожі до Заходу країни. Це часто нейтральні країни, або навіть партнери Заходу, як от,  наприклад, Індія.

Нещодавно ми бачили фотографії прем'єр-міністра Нарендри Моді, який поїхав у гості до Путіна. З точки зору Індії, ця зустріч була бажаною, Захід сприйняв її негативно. Європа і США мусять бути дуже активними у країнах глобального Півдня. Не тільки транзитувати наш наратив і наше бачення війни, а й викладати на стіл конкретні пропозиції, привабливі для цих країн, ніж те, що надходить від Росії.

Росія не має багато, чого запропонувати, лише дешеві енергоносії та зброю. Ми можемо мати кращу пропозицію. 

В якій Європі ми будемо жити через 5-10 років?

Це залежить від нас і наших рішень а також від того, чи будемо ми прогинатися під тиском, під яким живемо. Європейці не звикли до життя в умовах постійної загрози.

Після Другої світової війни Європа, не маючи війни на своїй території, звикла до того, що економічні питання є найважливішими і інших загроз немає.

Зараз європейці живуть у постійному стресі — економічна нерівність розчаровує людей, міжнародна ситуація викликає страх. Раптом виявилося, що зовсім поруч — Росія, яка здавалася нормальною країною, а виявилося, що так не є. Все це є своєрідним підґрунтям для тривоги, розчарування, протестів, анархічної поведінки, і все це означає, що ми можемо бути внутрішньо дестабілізованими.

Європа опинилася між двома полюсами. Один — внутрішня тривога й розчарування через внутрішню та зовнішню нестабільність. А другий — бажання об’єднуватися і діяти разом

Який шлях переможе, і від чого це залежить, поки Європа усе ще на перехресті?

Я думаю, люди не захочуть повертатися в минуле і жити гірше. Наш світ формують цінності, але також спосіб життя і певні звички, які ми маємо — наприклад, вільно пересуватися, жити безпечним, заможним життям, бути разом і співпрацювати в ситуаціях підвищеної загрози.

Ми переживаємо важкі часи, і вони вимагають запровадження механізмів співпраці в рамках ЄС і на всьому європейському континенті.

Тут багато залежить від лідерів. Я бачу надію в тому, що в демократіях не одна, три чи п'ять голів, а багато, багато людей, які мають гарні ідеї. Це набагато потужніше, ніж принцип дії авторитарних систем, де все вирішує лідер і його воля.

Ми можемо розраховувати на багато мудрих голів і багато мудрих концепцій. Ми вже це робимо, і все тому, що війна в Україні прискорила певні процеси. Ми бачимо великі внутрішні зміни в Європейському Союзі. Триває розширення НАТО, почався процес розширення ЄС, посилено координацію воєнної промисловості ЄС, призначено комісара з оборони.

Україна — наш каталізатор змін на краще. Європейці завжди виходили з криз сильнішими.

Марія Гурська: 9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це  важливо? 

Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.

Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік.  Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму? 

З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей —  підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.

В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки

Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід. 

Чи можете ви пригадати конкретну історію?

Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.

Чим закінчилася ця історія?

Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.

1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?

Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, ​​можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.

Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи

Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.

Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють? 

В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах  хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку  вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.

Чим займається міжкультурний асистент?

Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.

Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є  настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще. 

Яким є підхід до питання громадянства асистентів?

Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.

В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них

Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах. 

Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.

Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною  Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі,  повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.

Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?

Це неприпустимо.

Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків

Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.

Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?

Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.

Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?

Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.

За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому. Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?

Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.

Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому? 

Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.

Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!

Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.

Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?

Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.

Марія Гурська: Дональд Трамп офіційно став кандидатом у президенти від Республіканської партії США. Це сталося після замаху на експрезидента під час його передвиборчого виступу. Що в постаті Трампа викликає такі екстремальні емоції у людей в цей момент історії світу та Сполучених Штатів? 

Павел Коваль: У таборі Трампа, всередині Республіканської партії,  точиться запекла дискусія. Люди чомусь вважають, що Трамп — найрадикальніший з усіх, але це не так. У широкому таборі Республіканської партії є чимало по-справжньому радикальних політиків, і вони сильно критикували оточення Трампа. 

І в цей момент Трамп стає кандидатом у президенти. В нього стріляв його прихильник, прихильник Республіканської партії, який, мабуть, був більш радикальним, ніж сам Трамп. Крайні праві, яких, ймовірно, представляв  нападник, вважають, що Трамп занадто тяжіє до центру, що він надто пов'язаний з істеблішментом, що навколо Трампа вже почали обертатися республіканські політики з істеблішменту, які зрозуміли, що без Трампа немає республіканської політики. 

Гра в радикалізми всередині республіканського табору в США вплинула на обрання кандидатури віцепрезидента-ізоляціоніста. Трамп так відреагував на події. Він обрав політика, який, як і сам Трамп, проти втручання США у зовнішні справи, зокрема проти допомоги у війні. Венс — це відповідь на постріли в Пенсильванії.

Як саме призначеня сенатора Джей Ді Венса повязане із замахом і як це може вплинути на виборчу кампанію?

Це радикал, який захищає Трампа з правого боку. Трампу потрібно захиститись від критики правого крила в його таборі, яке побоюється, що після приходу Трампа до влади в країні знову буде правити Глибинна держава. Трамп хоче показати протилежне. 

І ще одна важлива річ. На тлі геронтократії, яка сьогодні панує в США, Трамп обирає перспективного 39-річного сенатора від Огайо, сенатора з геніальною біографією, адже він не відноситься до істеблішменту. Це — 39-річний політик, різноплановий, з великим досвідом у нижчих верствах суспільства. Це політик, в якого був специфічний досвід з його батьком, який його покинув. Він дуже важко це пережив, а потім мав ще проблеми з матір’ю. А далі піднявся із соціальних низів і, попри негаразди у своїй родині, закінчив Єль. Для США це чудова історія. 

Венс пише книжки, які продаються — навіть у Польщі їх перекладали і вони добре продавалися. Він створює фільми. Тільки уявіть, як це виглядає на тлі, скажімо так, достойного, поважного в плані віку демократичного середовища. От у чому справжні причини, як на мене. 

Українські експерти вважають, що обрання сенатора Венса ймовірним віцепрезидентом підкреслює неприхильність Дональда Трампа до України, адже це був найбільш антиукраїнський кандидат. 

Я так не думаю. А в Польщі скажуть, що обрання сенатора Венса можливим віцепрезидентом підкреслює неприязнь Трампа до Дональда Туска. Венс сильно критикував і польських політиків, офіційно атакує уряд Польщі, бо він категорично проти допомоги Україні. 

Але знову ж таки, йдеться не стільки про Україну, скільки про суть американської політики, яка просто повертається до ізоляціонізму. Все інше другочергово, і для нас це дуже погані знаки. Якщо ми уявімо, що республіканці в Америці можуть бути розділені між супер-Рейганівським підходом «ми пильнуємо ситуацію в світі, тому що це добре для США і нашої безпеки, бо ми завжди змушені платити, якщо не встежимо» та позиції «ми не втручаємося, бо це не наша справа», то Венс — на другому боці. 

За мить така команда може отримати владу в США. Що це означає для нас, як будемо діяти? 

Ми будемо займатися політикою, вести її в таких умовах, в яких доведеться. Так і треба ставитися до політики.

Ні ви в Україні, ні ми в Польщі не маємо жодного впливу на те, хто буде президентом США

Хіба що в США є етнічні українці чи поляки, які голосують. Але боюся, чимало поляків у США все одно проголосують за Трампа.

Тож які наші завдання та запобіжники, які ще можемо встановити до виборів в листопаді? 

Насамперед має бути нормальна політика всередині НАТО і підтримка України. Це те, що можна зробити до листопада. Зміцнення європейської оборонної промисловості, адже в США все може різко змінитися. 

Але я також порадив би не мислити про політику точечно. Ніщо не стоїть на місці. Якщо Трамп призначить віцепрезидентом ізоляціоніста, який виступає проти втручання Штатів, він, імовірно, призначить держсекретарем когось, хто буде більш відкритим і тяжітиме до центру, це ж вибори. Трамп це чудово розуміє — і його команда також.

Нагадаю, що коли йдеться про посади, пов’язані з безпекою, то є ще державний секретар і Рада національної безпеки. Це не буде так, що все піде в крайній ізоляціонізм,  будуть ще інші елементи цього пазлу. І ми всі цей пазл будемо складати. Чи цей пазл найкращий для нас з можливих? Побачимо. 

Світові лідери та супротивники Дональда Трампа, зокрема нинішній президент США Джо Байден, засудили насильство після замаху. Чи ця подія об’єднає американців чи, навпаки, викличе розкол? Спалаху насильства перед виборами побоюються дві третини американців, якщо подивитися на соціологію. 

Думаю, через два тижні про цей замах всі забудуть

Хіба що буде далі використовуватися фотографія Трампа після замаху, якщо, звісно, не з'явиться нове, краще фото. 

Чи може замах та його експлуатація командою кандидата у президенти додати Трампу відсотків чи навіть призвести до його перемоги на виборах?

Якщо подивитися на подібні події у світовій історії, можна з упевненістю сказати: те, що замах стався, не означало, що жертва-кандидат одразу перемагала. Це так не працює. Ми в Польщі тут також маємо свій політичний досвід. 

Я не хочу порівнювати, говорю про схожість лише одного аспекту — емоційного. Адже після Смоленської катастрофи 10 квітня люди думали, що Ярослав Качинський точно буде президентом, але президентом став Броніслав Коморовський, до того ж з хорошою перевагою. Соціальні емоції не працюють так лінійно, як деякі уявляють. Це вимагає трохи більше аналізу. Це політика. Буде ще величезна динаміка в Сполучених Штатах, у світі. 

Сьогодні здається, що Трамп є фаворитом. Ми дивимося на те, що відбувається в таборі республіканців. Але нічого ще не визначено. Я добре знаю американців і не можу уявити, що, наприклад, демократичний виборець проголосує за Трампа, тому що на Трампа був замах. Це так не працює. 

Але ж є значна частина тих, хто не визначився!

Їх мало. Це незначна кількість, тому що Америка дуже розділена, йдеться про дуже маленькі групи. Штат Пенсильванія, де стався замах, є хорошим прикладом, тому що там багато виборців. І в Пенсільванії вже загалом відомо, хто як голосує, тому вибираються ті округи, де ситуація 50 на 50, і там вже проводиться виборча кампанія. 

У Сполучених Штатах президентська кампанія проводиться не скрізь, а тільки в тих штатах, де чашу терезів ще можна схилити. Зазвичай таких штатів 6, 7, 10 і в них, якщо вони великі (а Пенсільванія — це великий штат), обирають такі місця і округи, де ще щось можна змінити. 

І це певною мірою небезпечно, адже саме ці невеликі групи можуть мати вирішальний вплив на майбутнє. 

І все ж експерти високо оцінюють вплив цього замаху на вибори…

Експерти справді багато говорять. Може виявитися, що вони мають рацію, але на цьому етапі ми маємо справу не з експертними аналізами, а з емоціями експертів. І поки всі вони викладають те саме фото і кажуть: “Буде отак!”, я налаштований скептично, тому що у моїй природі намагатися мислити критично. Ніколи невідомо, що буде далі. 

Як, на вашу думку, події в США зараз впливають на плани Кремля?

У Москві також буде багато чого відбуватись. Там теж є своя динаміка. Звісно, перша реакція Росії сьогодні говорить про те, що ця низка подій вигідна Москві. Але ще будуть рішення на Капітолійському пагорбі, у Палаті представників, у Сенаті, рішення будуть ухвалюватись в парламенті — в Палаті і в Сенаті, як це було минулого разу. Ця гра складніша. У Сполучених Штатах президент не є королем, а віцепрезидент — особливо. 

Замах на Трампа відвернув увагу від іншої важливої ​​новини кінця минулого тижня, а саме: невдалого виступу Джо Байдена на закритті саміту НАТО у Вашингтоні. Байден виглядав втомленим і розгубленим, назвав віцепрезидентку Гарріс — Трампом, а президента України Зеленського — Путіним. Чи очікувати на зміну кандидата від демократів і хто це міг би бути?

Я припускаю, що президент насправді хворий, та система така, що це має бути виключно його рішення. Воно залежить також від його родини і близьких. Безумовно, ситуація з Трампом дає демократам можливість якогось нового старту. Та я не знаю, чи це станеться. Судячи з усього, Байден дещо загнаний в кут своєю хворобою. 

Поєднання прізвищ Трамп і Венс — виклик для демократів

Сила Венса не в тому, що він критично ставиться до нас або не хоче ангажуватись в українські проблеми, а в тому, що він походить із соціальних низів, всебічно освічений, дуже талановитий і ефективний. І я думаю, що це неодмінно викличе реакцію з боку демократів. За логікою. 

На саміті НАТО кілька разів піднімалося питання: що буде з НАТО, якщо до влади в США прийде Трамп? Як ви відповіли б на це питання? 

Я б щиро сказав, що це залежить від низки факторів. Не виключаю сценарію, що Трамп стане більш радикальним, тому що політику Байдена також критикували не лише з точки зору Трампа, а й зокрема з таких позицій, як це робив Каспаров — за надто малу або запізнілу участь, за крапельну допомогу або за те, що допомога завжди приходила тоді, коли ситуація на фронті була критичною, що особливо видно цієї весни. 

Можна уявити, що будуть обставини, за яких Трамп, наприклад, вирішить, що йому потрібно продемонструвати силу і змінить підхід. Ми неодноразово бачили такі речі в політиці. І Венс, між іншим, — це також діяч, який ще кілька років тому сильно критикував Трампа, а тепер його прихильник. Тому вважаю, що зараз є сенс не заламувати руки, а прораховувати сценарії.

‍

Удар по «Охматдиту»: залякування світу 

Марія Гурська: 8 липня російська ракета влучила в дитячу лікарню «Охматдит» у Києві. Того дня під час обстрілу столиці загинули дорослі й діти. Яка мета цієї жорстокої атаки Путіна? І якою буде відповідь цивілізованого світу? 

‍Павел Коваль: Я дізнався про обстріл, коли саме розпочався візит президента Зеленського до Варшави. Це був акорд, який показав, що польсько-українська безпекова угода має ще більший сенс. До цієї війни неможливо звикнути. Я думаю, що Путін, звичайно, хоче всіх залякати. Це була акція залякування світу перед самітом НАТО, удар по суто цивільних об’єктах в Україні. Напад на «Охматдит» — це сигнал, що Україна має отримати посилену військову допомогу.

‍У перші 24 години після обстрілу дитячої лікарні «Охматдит» українці та іноземці зібрали 300 млн грн на її відбудову. Водночас сильно пошкоджені або зруйновані відділення токсикології, інтенсивної терапії, онкогематології, отоларингології і інші надовго непридатні для того, щоб лікувати дітей, надавати їм допомогу та реабілітацію. В «Охматдиті», як відомо, були діти з прифронтових областей, з тієї ж Харківщини, зі страшними пораненнями — наприклад, діти, які втратили кінцівки внаслідок російських обстрілів. Різні країни пообіцяли допомогти після атаки. Що пропонує Польща? Чи зможе взяти хоча б на тимчасове лікування дітей, які втратили можливість лікуватись вдома?

Я передав інформацію від імені нашого прем’єр-міністра, що ми можемо прийняти частину дітей. Я перебуваю на зв'язку з Міністерством охорони здоров’я, а воно, в свою чергу, з лікарнями, які могли б прийняти хворих дітей. Також у нас на місці є група медиків, які могли б перевезти дітлахів. Тепер питання в тому, чи дійсно діти схочуть приїхати, чи погодяться на це їхні батьки. Перевезти хвору дитину — не така вже й легка справа. Тож наразі ми чекаємо на відповіді. Якщо ні — допоможемо іншими способами.

Але я хотів би принагідно зазначити, що є група лікарів, спеціальна команда, яка допомагає в кризових ситуаціях. Ця команда підпорядковується безпосередньо прем’єр-міністру, я працюю з ними в Офісі прем’єра

Сьогодні вони на місці, в Україні, проводять операції. Це група спецлікарів, покликаних вирішувати різні екстраординарні ситуації. Й дев’ять із десяти — це українські проблеми. Вони вже десятки разів їздили в Україну, возили специфічне спецобладнання. Вони привозять тільки те, що особливо необхідно в тій чи іншій лікарні, наприклад, обладнання для операційних, медичну техніку для реанімації. На додачу, вони залишаються фізично і роблять операції, надають медичну допомогу протягом декількох тижнів. У разі потреби медики зможуть підтримати перевезення дітей. Цю інформацію було передано до відповідних органів влади України.

‍Лікарню «Охматдит» атакувала російська ракета Х-101. Financial Times пише, що така ракета може містити до 50 західних компонентів у своєму складі, у тому числі, деталі із США та Швейцарії. Виходить, що західні санкції не працюють, адже Росія фактично їх обходить, отримуючи необхідне в обхід — від Китаю та інших країн. Що з цим робити?

Я категорично не визнаю, що санкції не працюють. Ну давайте зробимо таку інтелектуальну вправу — уявимо собі, що санкцій немає. Світ без санкцій проти Росії точно був би гіршим. Тобто ті обмеження, які є, працюють, хоч вони і не ідеальні. 

Специфіка санкцій полягає в тому, що вони десь ефективні, а десь — ні. І їх потрібно постійно вдосконалювати, адже інша сторона постійно намагається їх обійти

Я прочитав вже кілька наукових праць, щоб дізнатися, як це працює. Уявімо, що тоталітарні режими — це віруси, а санкції — ліки. Вірус готується до нових винаходів медицини. Росіяни вчаться поводитися з санкціями. Ми повинні пильнувати, щоб їм не вдавалося обходити обмеження. Гра в санкції завжди про це. Якщо ми бачимо, що комплектуючі досі постачаються із Заходу, потрібно це блокувати. Цих санкційних пакетів вже було 14, й  європейські інституції постійно працюють над їхнім удосконаленням. Мистецтво полягає у тому, щоб виявляти слабкі місця і дотискати, дотискати, дотискати. Але система санкцій така, що весь час потрібно докручувати, це неможливо зробити один раз. Особливо в випадку такої великої країни, як Росія.

Яка сьогодні роль ООН?

За кілька тижнів до атаки на «Охматдит» я лежала там зі своєю старшою 9-річною дочкою. Наша палата була на одному з верхніх поверхів корпусу, який 8 липня обстріляли росіяни. Коли ми залишалися в «Охматдиті», також був обстріл — менший за масштабністю, усі ракети були збиті українською ППО. Однак ми бачили обстріл з цих великих панорамних вікон, які виходять на місто, бачили спалахи, коли російські ракети та безпілотники збивала наша протиповітряна оборона. Це було жахливо. І цей липневий напад я з Варшави переживала особисто. Коли побачила жінку, яку витягли з-під завалів, вкриту бетонним пилом із закривавленим обличчям, я подумала, що це могла б бути я, побачила у ній — себе. І коли читала про дітей, яких убили росіяни, то думала про своїх дітей. Це неможливо знести. І при цьому Росія головує в Раді безпеки ООН. Як це можливо? Додам факт, деталь, про яку наші польські глядачі можливо й не чули. На обіді, організованому Росією в Радбезі ООН наступного дня після обстрілу Києва, в меню пропонували котлету по-київськи. Це верх цинізму! 

Був такий обід? 

Так, на ланчі, організованому Росією як головуючою країною в Радбезі ООН, гостям запропонували котлету по-київськи. Це сталося менше ніж за добу після обстрілу «Охматдиту». Як вигнати Росію з Радбезу ООН?

Це не так просто. Більшість країн, які є в ООН, — країни Глобального Півдня. Часто це маленькі країни, які так чи інакше залежать від Росії і не розуміють умов, в яких вона діє. На мою думку найважливішим зараз було б посилити серйозне ставлення до Організації об’єднаних націй з боку західних партнерів — ЄС тощо. Ми маємо знову побачити в ООН платформу, на якій можемо досягати своїх цілей, тому що іноді я відчуваю, що всі здалися, опустили руки. Усі запитують: «Як викинути Росію?». А коли розуміють, що її не можна просто викинути, опускають руки.

Я думаю, що наша велика робота полягає в тому, щоб працювати з меншими країнами, а також з важливими країнами Глобального Півдня

Я з жахом дивився, як прем’єр Індії Нарендра Моді поїхав з візитом до Москви. Це було дуже дивно. До речі, я хотів би зауважити, що як акомпанемент до атаки «Охматдиту» використовувався Віктор Орбан. Після своїх візитів він дав інтерв'ю німецькій пресі, якими лякав людей. Він сказав саме те, чого очікував Путін.

‍Хитрощі Орбана 

‍Давайте нагадаємо, що саме сказав Орбан. 

Він сказав: «Ви побачите, те, що станеться найближчими місяцями, буде жахливо. Навіть уявити важко». Щось таке він говорив у цих інтерв’ю. І це оповідки прямо з Кремля. 

‍Орбан казав, це будуть найкривавіші місяці. 

Найгірші місяці. І це прозвучало в одному оркестрі з атаками. Отже, розрахунок на страх тут дуже сильний. 

‍Що зараз планує Володимир Путін і яке місце відіграє в цих планах вояж Орбана, який після візиту до Києва несподівано вирушив з Києва до Москви і Пхеньяна, а потім у Флориді зустрічався з Дональдом Трампом?

Мені було одразу зрозуміло, що Орбан грає в якусь гру, в яку він вірить. В історії Угорщини це вже траплялося — наприклад, як це було під час Другої світової війни з Мілошем Горті, тодішнім угорським лідером. У нього також була дуже гарна історія, як і в Орбана, гарна історична карта, але він все зіпсував, бо почав співпрацю з німцями і  де-факто занурив Угорщину в серію нещасть. Для мене Орбан — це такий новий Горті, який шукає порозуміння, розраховує на власну спритність, працює проти західного світу.

У цій конкретній ситуації він явно попрацював у пропагандистських цілях

Погляньмо, що він зробив, — поїхав до Москви і робив там вигляд, ніби він — президент Європейської ради, ніби він виступає від імені всієї Європи. Коли це не вдалося, почав прикидатися представником України, бо перед цим був там, щоб виглядало так, ніби він приніс якусь пропозицію з України прямо на тарілочці Путіну. Це також не спрацювало. І нарешті він почав давати інтерв’ю, в яких почав лякати людей — так, як робить це Путін. Така історія. Очевидно, що він — частина цього російського оркестру.

‍Чи буде Угорщина позбавлена головування в Євросоюзі? Ми чуємо про це від експертів, від деяких політиків, у тому числі, в Польщі, що головуюча в ЄС Угорщина може бути покарана за неузгоджену зовнішню політику та вояжі до Путіна. 

Простого способу тут немає, тому що Орбан робить це спритно — їде і прикидається. Ніхто не сприймає його всерйоз, але у внутрішньому спілкуванні він каже: «Ви ж розумієте, що я був не від вашого імені!». Особисто я думаю, що найреальніше перечекати Орбана. На щастя, нинішня європейська система така, що угорський прем’єр на неї не дуже впливає.

Саміт НАТО: Путін мобілізував світ 

‍Яка зараз мета Путіна? У чому полягає його гра з так званим мирним планом?

Путін виразно бачить, що його харківський наступ провалився. Українці отримали західну зброю, боєприпаси і здатність вражати цілі в Росії. Росіяни не в стані повноцінно атакувати Харків, я вже мовчу про здобуття міста. Вже фактично середина липня. Шансів підкорити Харків цього року немає. Тож, те, що було заплановано на цей рік, закінчилося незначним прогресом на фронті. Це російське просування, звісно, небезпечне, але по факту воно відбувається у темпі равлика, можна сказати — равликовими крочками —  потроху, кілометр за кілометром. Це небезпечно, бо як результат, виснажує Україну. Але завоювати українські землі таким чином, звісно, ​​неможливо, тому що завойовувати треба було б 100 років, тож росіянам потрібно щось інше. Але наразі вони діють за методом равлика — у дечому працює, хоча й не дає шансів досягати стратегічних чи середньострокових цілей. Особливо це очевидно в контексті саміту НАТО. 

Які головні підсумки саміту НАТО для України і наскільки вплинула на рішення саміту атака на «Охматдит»?

Відповідь Байдена була потужною, хоч я вважаю, що українці мали б отримати більше. Зокрема, чітку обіцянку відкриття дверей НАТО і початку переговорів, конкретні програми вступу. Зараз цього немає, але для України є кілька хороших обіцянок. Хоча, на жаль, це тільки половина бажаного. Особисто я не зовсім задоволений. Захід мав би бути послідовнішим, адже тільки так можна ефективно відсувати Путіна.

І все ж, атака на «Охматдит», як це не парадоксально звучить, допомогла зміцнити українську позицію на саміті НАТО

Все це врешті-решт допомогло Україні, у цій біді був якийсь хороший елемент. Хоч вже всі й змирилися, що на цьому саміті неможливо відкрити НАТО для України, і, на жаль, цього не сталося, та став можливим додатковий пакет для Києва — фінансовий. А також в підсумковому документі прозвучало, що Україна є невід'ємною частиною сім’ї Північноатлантичного альянсу і буде його членом у майбутньому. Жорстокість Путіна мобілізує Захід. Я впевнений в цьому.

Але кращий протиракетний і протиповітряний захист міг запобігти атаці на «Охматдит»! Зараз Україна захищає небо кількома системами Patriot. На саміті НАТО президент США Байден пообіцяв 5 додаткових систем Patriot. Але, як пояснюють воєнні експерти, чотири з них були обіцяні раніше. Їх нададуть Італія, Нідерланди, Румунія та Німеччина. І лише одну — Сполучені Штати, враховуючи, що країни НАТО загалом мають 90 систем Patriot у різних країнах, у тому числі 62 у США. Як переконати партнерів передати Україні кращий захист, більше систем Patriot?

Ми зараз повинні постійно говорити про безпечне небо над Україною. Напад на «Охматдит» мав ще один аспект — він відлякує інвестиції. На Заході часто кажуть: «О, в Україну вже йдуть величезні інвестиції». Я дивлюся на дані і не бачу цього, тому що інвестори бояться інвестувати в ситуації, коли капітал небезпечний. Щоб захистити себе від ще більших витрат на відбудову, потрібно дати можливість бізнесу зайти в Україну вже зараз. І це напряму пов’язано із захистом неба.

Це парадокс. Картинки після бомбардувань мобілізують українців, але у Путіна також є свої цілі

Це страх, а також спроба відігнати людей від України, щоб вони боялися цієї країни. Кремлівський очільник хоче зробити Україну випаленою землею. Цього не можна допустити. Треба їхати в Україну, не давати Путіну перетворити її на сіру зону. Він знає: коли атакує, виникає страх. Фотографії після обстрілів розходяться по всьому світу. І позиція України слабшає. Не можна цього допустити. Потрібно, незважаючи ні на що, запускати бізнес-проєкти.

‍Шанс для українців за кордоном

‍8 липня під час зустрічі президента України Володимира Зеленського з прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском була підписана двостороння безпекова угода. Чи збиватиме Польща російські ракети в українському небі і чи вірите ви в ефективність Українського легіону? Станом на сьогодні вже кілька тисяч українців висловили бажання пройти військову підготовку в Польщі.

Збиття ракет — це питання не лише до Польщі. Якби наша воля, ми б у перші ж дні відправили всю зброю з Європи до України. Сьогодні ми самі фактично є прифронтовою державою для Росії, але постійно говоримо — дайте  більше Україні! Та все залежить не лише від нас. Західний світ працює інакше. Разом з нами ви можете переконувати західних партнерів ухвалювати рішення. Друга тема — Легіон. Рекрутинг, мобілізація — це справа українського уряду, але ми можемо допомогти в деяких аспектах. І цього вдалося досягнути в безпековій угоді. У Польщі є кілька сотень тисяч  людей, які  могли б піти в армію, згідно з українським законодавством. Я вважаю, що багато хто не йде в армію з психологічних причин, тому що боїться, має якісь внутрішні страхи.

Ідея з Легіоном краща, ніж притягувати людей силою, лякати, бо це дає можливість бути в армії, пройшовши довший шлях на фронт. Або й не тільки на фронт

Одне з перших повідомлень, яке отримують ті, хто вступає до Легіону, це те, що є різні можливі форми підтримки у військових питаннях і не лише на лінії фронту. Тому, я вважаю, що це дуже цінно. Якщо це успішно вдасться реалізувати в Польщі, це могло б спрацювати і в інших країнах, де є багато українців. Це чудова ідея, тому що це таке м’яке входження до військової структури, яке відбувається на території  відносно безпечної країни. І хоча східний кордон Польщі вразливий, тут все ж можна безпечно пройти, скажімо так, емоційний карантин. І, думаю, що це допоможе багатьом.

Марія Гурська: 2 липня вперше за 12 років прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан відвідав Київ. В українській столиці він запропонував Україні домовитись з Росією про припинення вогню, а після того сісти за стіл перемовин. Що ви думаєте про це? Навіщо Орбан приїхав до Києва і що означають ці слова в його планах і політичній грі?

Павел Коваль: Орбан приїхав, бо хоче показати себе серйозним європейським політиком на початку президентства Угорщини в Раді ЄС. Однак те, що він говорить, розконцентровує Захід, і не є в інтересах таких країн, як Польща.

Орбан не пропонує справжнього мирного плану. Він пропонує узаконити зґвалтування

Дії Орбана — це узгоджений з Путіним сценарій?

Я не думаю, що йому потрібно домовлятися з Путіним. Він просто думає так само. Тільки він перебуває всередині ЄС — і через це ми повинні підходити до нього інакше.

У чому полягає політична візія Орбана? Чи зможе він змінити політичні погляди після візиту в Україну, героїзмом якої захоплюється вся Європа?

Орбан — це провідний ревізіоніст ЄС. Якщо він справді щось змінить у своїй політичній лінії, я буду першим, хто цьому радітиме, але поки цього не сталося. Він поїхав в Київ, адже хотів показати, що відкритий до різних тем і здатний до головування в ЄС. 2 липня він також написав неправдивий текст у Financial Times, де розповідає про економічний успіх Угорщини, який спирається на німецько-французький план зростання.  Але здалеку видно, що це все — політичне лукавство. Чому ми повинні цьому вірити? І коли зараз Орбан пропонує припинити вогонь в Україні, це не мир, це заохочення безкарності насильства. 

За кілька днів до того Reuters писав, що двоє ключових радників Трампа представили йому план припинення російської агресії в Україні шляхом мирних переговорів між Києвом і Москвою, до яких Київ примусять через обмеження військової допомоги. Що ви думаєте про це?

Я думаю, що деякі радники Трампа, ймовірно, більш активні та ініціативні, ніж сам Путін, тому що ми більше чуємо від них про укладення угоди з очільником Кремля, ніж від самого нього. Це повинно змусити їх подумати, що вони, мабуть, як казали раніше в Польщі, перебувають в оманливій омані. Радники Трампа помиляються, і всі ті, хто сьогодні закликають до припинення вогню, якогось перемир'я, повинні зрозуміти, що Путін цього не хоче. Цього хочуть радники, або Віктор Орбан, який їде до Києва і щось там пропонує, але не Путін.

Це дуже погана тактика, тому що вона послаблює Захід і розмиває проблему війни 

Поговоримо про головування Угорщини в ЄС, яке розпочалося 1 липня і триватиме 6 місяців, до 31 грудня. Далі — Польща. Варто зазначити, що з самого початку Віктор Орбан погодився підтримати початок переговорів про вступ з Україною за умови, що Київ публічно візьме на себе зобов’язання виконати 11 вимог Будапешта, які стосуються прав угорської меншини на Закарпатті. Деякі з них звучать досить дивно, як-от вимога користуватися на Закарпатті переписом 2001 року, або, наприклад, визнати цей регіон традиційно угорськими територіями. Що ви думаєте про це?

Орбан є ревізіоністом і намагається використовувати механізм розширення ЄС для просування своїх поглядів. Він знає, що зараз не може діяти на повну, тому що росіяни програли під Києвом і Харковом, і він має здати назад, адже будь-який план зміни кордонів зараз неможливий. І все ж Орбан намагається використовувати переговорний механізм ЄС для просування своїх ідей або впроваджувати їх через бічні двері.

Які були найбільші виклики для Польщі під час переговорів про вступ? Чи були випадки, що деякі вимоги Варшава просто не могла виконати? Як це було тоді? Чи допомагав Брюссель? І чи може тепер разом із Варшавою допомогти Україні у дискусії з Будапештом?

Безумовно, для нас були найскладнішими переговори щодо сільського господарства та транспорту. Для України це також будуть складні виклики, але це суто стосується норм ЄС, а питання меншин — це питання участі в Раді Європи. Мені є, що сказати з цього приводу. Мені здається, угорський тиск — це стимул для української влади по-новому оцінити польську політику щодо меншин. Ми очікуємо простої взаємності, доброго ставлення до польської меншини, наприклад, у Львові, зокрема, якщо ми говоримо про шкільну систему.

Я вважаю, що все це має змусити багатьох людей в Україні задуматися про те, яка велика різниця між угорським стилем використанням меншин як елементу тиску на Україну і польським підходом — пам’яті та підтримки

Ми ніколи не використовуємо поляків на Сході або де-інде в Україні як елемент шантажу. Це гарний момент для тих, хто відповідає за політику меншин в Україні, подумати про це і зробити жести доброї волі щодо, наприклад, польських місць пам’яті чи у справах освіти — не міняти структуру польських шкіл у Львові. В сьогоднішній Україні польська меншина — це невеличка частина населення, але це вже частина традиції української держави, лояльна меншість і справжнє багатство України. Коли я слухаю, що говорить Орбан, то згадую то одного, то іншого мого польського друга зі Львова, які пішли в ЗСУ, — спочатку були на фронті у 2014 році, потім повернулися і тепер знову стали на захист України. Можливо, це гарний момент, щоб про це поговорити і показати роль польської меншості.

Що далі з переговорами про вступ?

Переговори про вступ до ЄС будуть нелегкими для України. Євросоюз має свою велику традицію цих перемовин, це були десятиліття законотворення. І тому Україні нелегко, адже вона приходить і мусить домовлятися. І деякі партнери будуть мати рішучі позиції щодо питань сільського господарства або транспорту. Дехто, як Орбан, висуватиме додаткові умови — і, на мій погляд, непотрібні.

Переговори і так заскладні, але як би не було, варто пам’ятати про головне: результат дуже вигідний для безпеки України, Польщі і Центральної Європи загалом 

Поки прем'єр-міністр Угорщини Орбан відвідував Київ, 2 липня до Варшави з дипломатичним візитом прибув канцлер Німеччини Олаф Шольц. Під час пресконференції з прем’єр-міністром Дональдом Туском він заявив, що співпраця між Німеччиною та Польщею для підтримки України у боротьбі з країною-агресором РФ буде поглиблена. Шольц наголосив, що Варшава та Берлін співпрацюватимуть для власної безпеки і для кращого захисту біженців з України, які опинилися в їхніх країнах внаслідок війни. Як може виглядати ця поглиблена співпраця?

Підтримка та відбудова України є, на мою думку, одним з найважливіших елементів польсько-німецької співпраці сьогодні. Це і співпраця органів місцевого самоврядування Польщі та Німеччини з органами місцевого самоврядування України, і питання вдосконалення хабу в Ряшеві та його розширення. Зміцнення цього транспортного вузла та демонстрація його ролі є ключовими для відбудови України з точки зору практично всього Заходу. Ми б хотіли більшої військової підтримки від німців для України, особливо згоди на використання «Таурусів», тому що для мене вкрай важливо, щоб українці могли вільно вражати цілі всередині Росії. Розвиток виробництва боєприпасів в європейському масштабі також потребує німецької підтримки.

І ми хочемо більшої участі Німеччини, коли йдеться про «Східний щит», щоб німці розуміли, що це не лише справа Польщі, але й справа оборони кордонів усього ЄС

Зміцнення східного флангу НАТО.

Саме так.

Коли мова заходить про проблеми біженців, як може виглядати ця поглиблена співпраця?

З одного боку, потрібна підготовка плану для Харкова, якщо ситуація погіршиться. Після мого останнього візиту я бачу, що в першу чергу потрібно буде допомогти внутрішнім біженцям у самому місті. Друге питання — це питання біженців з-за меж ЄС та з-за меж України. Польща повинна отримати фінансову підтримку для розширення всіх можливих систем охорони кордону, тому що це не лише кордон Польщі, а й кордон усього ЄС.

А що з біженцями з України, які вже перебувають у Польщі та Німеччині?

Коли мова йде про біженців з України, тобто тих, хто приїжджає через війну і хто ще приїде, то це питання не викликає ніяких суперечок. Зрозуміло, що ці люди повинні знайти відповідні умови праці в Польщі і мати можливість виїхати на Захід, якщо вони хочуть. Я не можу уявити, щоб люди в такій травматичній ситуації, часто матері з дітьми на руках, були позбавлені почуття безпечного перебування протягом кількох років на Заході. Інше питання — це проблема тих біженців зі Сходу, які зараз нелегально намагаються перетнути польсько-білоруський кордон. Нещодавно через це загинув польський солдат. Польща не повинна приймати біженців, які силоміць порушують її кордони. 

Чи є якесь рішення всередині ЄС?

Зараз немає, але точно будуть. Сподіваюсь, ми скоро дійдемо до спільного визнання — укріплені кордони, «Східний щит» — це дуже важливо.

Марія Гурська: 25 червня Рада ЄС ухвалила рішення про продовження тимчасового захисту для українських біженців до 4 березня 2026 року. Водночас кожна країна має свій підхід до цього питання. Яким, власне, є польський? 

‍Павел Коваль: Ми також продовжили цю підтримку, тому, по суті, нічого нового, але Польща зазвичай додає щось своє до пакету ЄС. Звичайно, є речі, які сьогодні викликають дискусії. Наприклад, прив’язка виплати 800+ до відвідування польської школи та обов’язковим навчанням. Тут Польща намагається ухвалити рішення, які вже є в інших європейських країнах, хоча вони також часто суперечливі. 

‍Згідно зі свіжим опитуванням, проведеним Opinia 24 та YouGov на замовлення International Rescue Committee (IRC),  хоча 79% поляків підтримують гуманітарну допомогу Україні, а 72% виступають за доступ до медицини та освіти, водночас майже половина поляків, 44%, проти того, щоб Польща надавала можливість довготермінового перебування біженців з України. За це лише 42%. Зазначу, що 62% українських біженців  працюють у Польщі, їхні податки і внески стимулюють розвиток економіки. Чому майже для половини поляків це залишається непоміченим?

Я розповім вам про власне бачення. Я вважаю, що уряди не мають значного впливу на рішення, які ухвалюють люди. У Києві, напевно, також багато людей хотіли б, щоб українці повернулися з Польщі додому. І все ж кожен ухвалює рішення відповідно до власних розуміння та амбіцій. Якщо українці вже перебувають у Польщі, то ми зацікавлені, щоб вони мали хороші умови, — такі ж, як мають поляки.

Якщо в Польщі росте покоління молодих українців, а воно росте, бо війна триває, то в моїх інтересах як польського громадянина, щоб вони мали хороші умови, щоб в них були 800+ на додаткову освіту, на вивчення англійської, на кращу школу, на якісь факультативи, адже саме про це йдеться

Я не бачу в цьому проблеми — і це в наших інтересах як польської держави. У майбутньому ці люди залишаться, платитимуть податки, матимуть кращу роботу, як наслідок — платитимуть кращі податки. Це для мене очевидно. Якщо хтось живе з такими ж правами, як і ми, українські та польські діти повинні отримати однакові можливості і фінансування. І якщо українці цього не отримають, це не означає, що вони поїдуть в Україну, — вони знайдуть хороші умови в Німеччині чи ще десь. Як на мій хлопський розум, наша зацікавленість полягає в тому, щоб хтось, хто живе у нас вже 2 роки і почувається тут добре, не був позбавлений цих надбавок.

‍У нещодавньому інтерв’ю нашому медіа польський реформатор професор Лешек Бальцерович зазначив, що внесок українських біженців у польську економіку становить 7% ВВП і що справжнім викликом для Польщі буде момент, коли всі ці люди повернуться в Україну.

Не знаю, йдеться про 7%, чи про 5, бо є різні оцінки, але, по-перше, українці точно вносять багато, а по-друге, на щастя, так не буває, щоб була така велика спільнота з-понад мільйона людей і раптом вони всі одночасно кудись поїхали. Одні повернуться, інші не повернуться, треті ще кудись поїдуть, а ще хтось навпаки приїде з інших країн. Це невідомо.

У наших інтересах, щоб українці, якщо вони вже живуть у нас, відчували справедливе ставлення і мали доступ до того, до чого мають доступ громадяни Польщі подібних професій

Інша справа — дискусія про політичні привілеї. Я вважаю, що українцям, які живуть у Польщі, зарано починати тут голосувати, бо вони не є громадянами. Але коли йдеться про соціальні пільги, пов’язані з навчанням та роботою, то це про справедливість — вони повинні бути.

‍В Україні ми віримо, що всі ці люди повернуться, особливо якщо війна закінчиться в осяжному майбутньому.

Ми не знаємо, скільки українців повернеться. Хтось закохується, у когось шлюб розпався, а у когось тільки народилися діти. Я схильний бачити все у такий природний життєвий спосіб. У людей по-різному складається життя. Українські родини повинні мати однакові права з поляками, щоб їхні діти в суспільстві були рівноправними. І тому, до речі, я вважаю, що діти мають ходити до школи. Звісно, ​​є багато політичних дискусій про те, йти українцям до польської школи, чи ні. Якщо іншого виходу немає, нехай ідуть до польської. 

‍Чому, на вашу думку, важливо, щоб українські діти відвідували польські школи?

Я б не хотів, щоб мої діти, а в мене їх четверо, були два роки на так званій дистанційці, тому що з чотирьох моїх дітей, можливо, лише в одного вистачить духу, щоб вчитися добре онлайн. 

‍Що дає спільне навчання як польським, так й українським дітям?

На власному прикладі можу пояснити, чому це добре. Раніше у Польщі, якщо дитина йшла до школи або після навчання на домашню вечірку, і туди приходив українець, угорець — хтось з іншої країни, з іншим громадянством і іншою мовою — це підкреслювалося. Норман Дейвіс, видатний британський історик, який багато пише про Польщу, каже, що колись Польща була квадратною, адже Сталін проводив кордони там, де насправді жили самі поляки, і протягом півстоліття було неможливо уявити, що в класі в дитини буде хтось іншої національності. А тепер це природно.

Я бачу це на прикладі молодшого сина — він вже й не помічає, чи хтось українець чи українка. «Хто твій друг?», — питаю я в сина. Він каже: «Ти йому подобаєшся, бо ти прихильний до України, а він — українець». І це чудово.

Це створює природну різноманітність для наших дітей, для їхнього виховання, це збагачує їх, вони пізнають іншу культуру

Наша школа, особливо у великих містах, стала більш мультикультурною. Думаю, від цього виграють усі. Я радий, що у моїх дітей є друзі, які говорять іншою мовою і проводять канікули по-іншому. Тут ми схожі, але є невеликі відмінності. Вони можуть дискутувати і розкривати разом це різноманіття. І це дуже добре для моїх дітей, бо коли, наприклад, мій син поїде  вчитися на Захід, він уже знатиме, що не всі люди однакові. Для українських дітей спільне навчання є також позитивним. Нещодавно я почув від когось в Україні, що краще б українським дітям не вчити польську, бо вони полонізуються. Це так не працює. Вони просто знатимуть додаткову мову, польську. Це ж супер.

Вони пройшли через досвід війни, потім поїхали з України, а зараз вони вивчать польську мову, матимуть іншу компетенцію, зможуть робити ще більше для України в майбутньому, матимуть в головах щось більше

Марія Гурська: Значну частину свого професійного життя ви присвятили боротьбі з наслідками російської експансії. Що відчуваєте сьогодні, коли дивитесь на війну в Україні та виклики для безпеки Польщі?

‍Лешек Бальцерович: Ця війна є злочином з боку Путіна, вторгненням у незалежну країну. Я захоплююся неймовірною хоробрістю та організованістю українського суспільства, завдяки якому очільник Кремля, який сподівався взяти Київ за три дні, прорахувався і не досягнув своїх цілей. Ми — я говорю про переважну більшість громадянського суспільства в Польщі — є великими прихильниками міцної, незалежної України. Українці зарекомендували себе як захисники всієї Європи! І більшість поляків підтримують вступ України до ЄС — процес, який от-от розпочнеться! Це головне.

‍Війна в Україні перевернула з ніг на голову світовий порядок, встановлений після Другої світової війни. Навіщо Путіну Україна?

Він імперіаліст. Я припускаю, що його амбіція — це територіальна реконструкція колишнього Радянського Союзу. Кожен автократ частково є психопатом. Очільник Кремля знищив ті елементи демократії, які були в Росії за часів Єльцина.

Путін добився політичного домінування в РФ і став фактичним диктатором, а тепер, як більшість диктаторів, намагається зберегти і збільшити свою популярність шляхом зовнішньої агресії

На щастя, Україна встояла, захищає не лише себе, але також і Захід. Це надзвичайно важлива місія. Тому Захід має максимально підтримувати Україну.

‍Захід готується до можливого нападу Путіна на одну з країн ЄС. Польща також будує Східний Щит для захисту свого кордону і східного флангу НАТО. Якими є кінцеві цілі Путіна і чи достатньо Європа робить сьогодні для власного захисту?

Уже зрозуміло, що Путін має погані наміри щодо Заходу. Будь-які його успіхи в Україні були б стимулом для подальшої агресії. Тож зараз ефективний захист української території — це і є  головне, що можемо робити для захисту Європи і Польщі.

‍Поки Європа шукає шляхи для захисту своєї безпеки, Росія зміцнює зв'язки з Північною Кореєю, Іраном, Китаєм та іншими партнерами у так званій осі зла. Які перспективи?

Я б сказав, що до 1989 року світ був значно більш поляризованим, ніж зараз. Тоді був величезний радянський блок — соціалістичний Радянський Союз, а разом з ним — маоїстський Китай. Відтоді поляризація значно зменшилася на користь демократії та верховенства права, а це означає, що Захід посилив свій вплив. Звичайно, залишаються анклави диктатури та імперіалізму, але є й відмінності, тому що, наприклад, Китай досяг економічного успіху не тому, що зберіг соціалізм, а навпаки, тому, що відмовився від нього в радикальний спосіб. Пекін запровадив економічну свободу і не є васалом Путіна — швидше навпаки. Китай як країна, яка має незалежну позицію, хоч і з диктатурою, веде активну зовнішню політику, є великим експортером і залежить від відносин із Заходом. І цей факт грає явно не на користь Кремля.

‍Як залучити країни Глобального Півдня до партнерства — щоб вони вийшли з-під впливу РФ і чітко підтримали Україну? Наскільки визначальними ці країни є в сьогоднішніх переговорах про мир?

Перш за все, потрібен більший тиск на Китай, і це головне, адже економічно він є більшим, ніж вся Африка разом узята. Я не знаю, чи можливо посилити тиск на Північну Корею, яка постачає Росії ракети, але це точно можливо у випадку з Пекіном, який має серйозні інтереси на Заході, а разом з тим, де-факто є головним союзником Росії, хоча й заявляє про нейтралітет. Наразі ми бачимо, як він імпортує нафту з РФ, підтримуючи Путіна. Це потрібно припинити. Потрібен також тиск на Індію, яка, на відміну від Китаю, є демократичною країною, тому на них можна впливати через засоби масової інформації та через встановлення контактів і діалогу з урядом Моді.

Якби я був західним лідером, я б зосередився на зміні їхнього ставлення до Росії

На жаль, Москва має сильні позиції в Африці, адже вона військово присутня в деяких гарячих точках. І тут варто задуматися, що Захід може зробити, щоб дати відсіч, адже економічний вплив Росії навряд чи зростатиме через їхні внутрішні проблеми. І, нарешті, візьмемо Латинську Америку. Найбільша її країна — це Бразилія на чолі з президентом да Сілвою, який є надзвичайно невизначеним і нейтральним. По суті, ця відсутність критики Росії означає толерантність. Якщо він вважає себе демократом, то не повинен ставити під сумнів, що Росія — це імперіалізм і диктатура. Його визначеність повела б за собою інших. Тому я сказав би західним і українським політикам — зосередьтесь на Китаї, Індії та Бразилії. Це важливо.

‍Як на підтримку України в світі вплинуть американські вибори? 

У нас немає власної чарівної кулі, щоб передбачити результати виборів у США. Та у мене складається враження, що хто б не переміг, переважна більшість американського суспільства буде за успішну відсіч агресії Путіна. 

‍Якщо говорити про те, як довго Росія може виживати під впливом західних санкцій, як ви оцінюєте стан російської економіки сьогодні? 

З тієї аналітики, яку я читаю, я бачу, що вона скорочується, хоч і не дуже швидко. І це добре, адже поле для популістської політики Путіна зменшується. Однак, якщо згадати часи Другої світової, Росія тоді витримала дуже довго, попри багаторічну війну. Звісно, для росіян було очевидно, що це агресія, смертельна загроза, та й Сталін на додачу мобілізував суспільство жорстокими репресіями. Зараз, коли «чистота» цієї війни не очевидна для росіян, в умовах скорочення економіки та еміграції популярність режиму буде весь час падати.

В усіх російських диктаторів на це один рецепт — внутрішні репресії проти росіян

‍Що спричинить крах Росії?

По-перше, ізоляція від Заходу. У друзях залишився один Китай, але не всі росіяни раді бачити, що вони є його васалами. По-друге, внутрішня система, яка не дає Росії розвиватися і призводить до регресу — це і обмежена внутрішня конкуренція, і корупція, і олігархічні зв’язки. Економічний занепад обмежує простір для маневру для російського експансіонізму. Дуже важливим є збереження чинних санкцій і їхнє посилення. Але головна умова російської поразки — відсіч агресії в Україні. Величезною мірою майбутнє самої Росії залежить від того, чи зазнає поразки Путін у війні. Перемога України матиме вплив і на Європу, і на Росію.

‍Що є ключем до української перемоги?

Ключем до припинення війни є припинення агресії, і його назва — це Patriot. Зенітна зброя дуже важлива. Захід має забезпечити поставки ракет Patriot у належній кількості — щоб Путін не міг далі нищити інфраструктуру України. І завдяки захисту прямо зараз Україна могла би вже почати відбудову зруйнованих частин країни. Тому ключове — це зенітна зброя на чолі з ракетами Patriot. 

‍Згідно з аналізом Світового банку, для відбудови України потрібно 486 мільярдів доларів на 10 років.

Не думайте, що це триватиме дуже довго. Вам не потрібно чекати 10 років — все буде відбуватися покроково. Те, що Путін робить з Україною, — це проблема, а от відбудова України — це не проблема.

‍Де взяти такі колосальні кошти на відбудову? І як ви бачите відновлення економіки після війни, особливо її зруйнованих галузей?

Введення ліберальної економічної системи в Україні залучатиме зовнішній капітал — і це буде значною частиною відбудови. Звісно, підтримка Заходу важлива і вона буде, але це не все, що потрібно. Україна має принципово відрізнятися від Росії за її системою, в тому числі економічною. Війна не повинна гальмувати змін. І тому другий ключ української перемоги — реформи.

‍До кінця року Україна отримає 50 мільярдів допомоги від Заходу, які надійдуть від доходів від заморожених в Європі російських активів. Наскільки ці заморожені кошти можуть бути рішенням для Заходу у фінансуванні української перемоги?

Я вважаю, що не тільки відсотки з цих 300 мільярдів, а й всі 300 мільярдів мають бути якнайшвидше передані Україні — як підтримка у військовому і в економічному плані. Для того, щоб це сталося, потрібна постійна дипломатична і інформаційна робота на користь відповідних рішень західних лідерів, у тому числі США.

‍З лютого 2022 року до українського бюджету надійшла фінансова допомога від партнерів на суму $83,7 млрд, а щомісяця Україна потребує приблизно $3 млрд зовнішнього фінансування. Як зберегти цю підтримку і які основні рецепти виживання економіки під час війни?

Так, Україна є об’єктом путінської агресії, але разом з тим, вона має постійно реформувати свою економіку. Перш за все, держава не повинна заважати підприємництву. Натомість, потрібне розширення свободи, зняття непотрібних обмежень та навантажень на малий та середній бізнес. Ідеться про надмірне регулювання — норми, які подаються людям як вигідні, наприклад, обмеження на ринку праці, зайве соціальне навантаження тощо. Війна не має бути приводом для збільшення регуляторного чи фіскального тягаря, а скоріше навпаки — приводом для його зменшення, щоб економіка дихала і розвивалася. Це найголовніше.

Якщо ж говорити про фінансове стимулювання, досвід показує, що економічна свобода, захищена правовою державою, набагато важливіша за різні субсидії

Дотації завжди є стимулом для популістів, які отримують більший вплив. Потрібно робити ставку на розширення економічної свободи та її захист незалежною, некорумпованою системою правосуддя. В інтересах України та її сусідів зробити так, щоб вона мала вільну ринкову економічну систему з високим рівнем верховенства права, а також мінімізувала корупцію, тому що тоді країна буде привабливою і для українських підприємців, і для зовнішнього капіталу. За цих умов Україна, як колись Польща, стане дуже привабливим місцем для інвестування.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66725dbef2449671404600fc_shutterstock_2465027659.jpg">Економіст Олександр Савченко: «Щоб закінчити війну, потрібні шокові удари по російській економіці»</span>

‍Якби війна закінчилася у 2025 році, як ви би використали набутий Україною капітал для швидких реформ?

В Україні є багато чудових економістів, які знають, що робити. Спочатку потрібне діагностування, щоб зрозуміти, яким є стан політичної та економічної системи порівняно з таким, що найбільше сприяє розвитку. Результатом порівняльного аналізу мають бути реформи. Що тут можна сказати вже зараз — з висоти пташиного польоту? Безумовно, треба завершити приватизацію, це перше. По-друге, запровадити конкуренцію там, де це необхідно — те, що не відбулося в 90-х роках. І, звичайно, треба дивитися на стан державних фінансів. Чим менше витрати, тим краще. Податки низькі лише тоді, коли витрати низькі. Ви завжди повинні дивитися на витрати, де ви можете їх обмежити, щоб зберегти податки на низькому рівні. Це речі, які здаються цілком очевидними, але їх завжди варто повторювати: завершити приватизацію, прибрати джерела корупції і усунути монополії, щоб була конкуренція в усіх секторах.

‍Чому після отримання незалежності Україна так сильно відстала від Польщі в економічних реформах і на своєму шляху в ЄС? 

У нас з самого початку були принципові розбіжності з Україною щодо економіки – і тут, і там, була приватизація, але в Польщі наприкінці 90-х у нас одразу виникла конкуренція, натомість в Україні з'явилися олігархи. Без конкуренції навіть приватний сектор функціонує погано. Дуже важливим моментом була також демонополізація, а також відкриття світові, тобто конкуренція ззовні. Мені здається, що це головні причини того, чому економічні результати перших десяти років у Польщі та Україні були дуже різними.

‍Факт у тому, що олігархи після війни нікуди не зникнуть, вони все ще матимуть свій вплив. Що з цим робити?

Має бути контроль і тиск громадянського суспільства. В країні можуть бути великі підприємці, але вони не повинні бути монополістами. У нас також є великі підприємці в Польщі, але жоден із них, наскільки мені відомо, не є монополістом.

‍Які поради ви б дали Україні, виходячи з польського досвіду проривних реформ у 1980-1990-х роках? 

Україні після війни потрібен уряд професіоналів. Саме професіоналів, а не політиків. Це мають бути люди, для яких має значення не політика, а покращення і реформування країни. Тож, дуже важливо, хто буде при владі, яка відбудуватиме Україну. Це принципове питання, адже влада популістів, які підкуповують суспільство бюджетними витратами, забирає в країни шанси на  прискорення розвитку.

Тож найголовніше — вибрати правильну владу, яка відновить економічне зростання після війни

‍Як Україна може і має використати польський досвід інтеграції з ЄС у цей час?

Вчіться на наших помилках. Крім того, є деякі досвідчені люди — як, наприклад, теперішній голова Ради з питань співпраці з Україною Павел Коваль, які пройшли через ці переговори. Вони можуть порадити, допомогти, використати досвід, який накопичили в Польщі. 

‍Яких польських помилок ви порадили б не повторювати?

Вважаю помилкою використання коштів у пенсійних фондах — я дуже критично ставився до цього. По-друге, на мою думку, для Польщі було б краще, якби приватизація проходила швидше, ніж була. Польща — велика країна, ми маємо найбільший відсоток ВВП одразу після Туреччини. І можу сказати, що державний сектор завжди є джерелом неефективності. Навіть у малих дозах соціалізм не лише не працює на користь державі, а й є джерелом корупції. Завжди легше красти в держави, ніж в бізнесу, оскільки останній не дозволяє красти стільки в своїх інтересах. А політики бувають різні, але загалом не дуже зацікавлені побороти корупцію.

‍25 червня Україна починає переговори про вступ до Європейського Союзу. Що буде відбуватися під час цих перемовин? До чого готуватися українському бізнесу?

Погляньте на досвід Польщі — умови та вимоги з боку Євросоюзу будуть дуже схожими — це верховенство права та ринкова економіка. І ці вимоги у випадку Польщі та інших країн, я вважаю, були правильними. Їхнє виконання сприяло покращенню політичного устрою та умов життя в Польщі. Все, що було поганого в польській політиці, було вітчизняного виробництва. А все, що надходило з ЄС, загалом було добре для розвитку Польщі. Цей шлях чекає і на Україну. Пришвидшене реформування у напрямку верховенства права та ринкової економіки.

‍Що думаєте про кризові моменти між Польщею та Україною в останні три роки? На наших очах відбувається боротьба за європейський ринок у різних сферах — транспортних перевезень, агропродукції — і це тільки початок! Як конкурентам стати партнерами і чи можливий сценарій спільного економічного дива для України та Польщі?

Я був різким критиком блокування кордону — вважаю це моральним і політичним паскудством. Значна частина громадської думки в Польщі також критична щодо цього. Фермери не повинні бути священними коровами, вони також несуть моральну відповідальність. Крім того, це було неефективно. І врешті, коли Польща свого часу подала заявку на членство в ЄС, це також викликало занепокоєння, наприклад, у Франції, щодо польського сільського господарства. Нам також доводилося долати різні перепони з боку ЄС. Не розумію, чому зараз ми маємо так ставити питання, що коли ми входили до Євросоюзу це було добре, а коли Україна — то це погано. Не можна поводитись, як пес садівника! Потрібен постійний сигнал до польської громадськості, щоб вона не поводилася егоїстично.

Маємо зміцнити в польському суспільстві розуміння того, що Україна, яка рухається до ЄС і зрештою стає його членом, зміцнить Європу в наших інтересах, а не послабить її

‍Якими є переваги України та Польщі в ЄС і в чому наша спільна сила? 

Предусім, це наша спільна безпека — України, Польщі і Європейського Союзу. Ми культурно близькі одне одному. Українці — найбільша група, з якою контактують поляки. І хоча є різна напруга, у мене складається враження, що в цілому все йде добре. І це дуже важливо. Україна буде дуже важливою країною для Європи і для Польщі. Не лише для безпеки, а й для розвитку. Україна, яка ставатиме сильнішою економічно, буде надзвичайно вигідною для Польщі. Відкриються нові взаємні експортні можливості, адже ринок заснований на взаємності. Це дуже важлива риса вільного ринку. Взаємна вигода. Це виграш і для Європи — мати серед своїх членів таку велику країну, як Україна. У засновницьких актах Європейського Союзу записано, що він має розширюватися, і це обов'язково відбудеться.

‍Що б ви сказали польським політикам про підтримку України?

Хоча між польськими політиками є великі розбіжності, але щодо підтримки України та ставлення до Росії, я, на щастя, не бачу великих відмінностей. І це дуже добре. І PіS, і PO загалом — проукраїнські. Тому що вони знають, що Путін — це абсолютне зло і загроза. Це дуже важливо.

‍Яких реформ, на вашу думку, сьогодні потребує сама Польща і як ви оцінюєте стан польської економіки після восьми років популістського уряду?

За 8 років у нас, на жаль, немає жодного прогресу в реформуванні економіки. Більше того, були відкати, наприклад, націоналізація значної частини банків, збільшення видатків, особливо соціальних, за рахунок збільшення дефіциту. І незважаючи ні на що, польська економіка продовжувала розвиватися протягом 8 років. Це могло створити ілюзію, що така політика не приносить шкоди, але це не так. Між проведенням тієї чи іншої політики та її ефектом проходить зазвичай кілька років, і якраз зараз ці роки настають. Тому нам негайно потрібна нова порція реформ. Яких саме? По-перше, приватизація, тому що у нас забагато державного майна, яке завжди є тягарем і сприяє розкраданню. По-друге, у нас занадто великий дефіцит держбюджету, тому що, незважаючи на високі податки, у нас занадто багато соціальних витрат, наприклад, зниження пенсійного віку в умовах, коли, на щастя, і жінки, і чоловіки живуть довше. Це чистий популізм! Тож, нам також є, чим зайнятися в Польщі. Будемо реформуватися разом!

‍Ви вірите, що нова влада в Польщі зможе впоратися?

Я є невіруючим у політиці. Я намагаюся впливати на політиків через громадську думку. І тут в мене немає жодних преференцій. Я дивлюся, що роблять ті, хто при владі, як і ті, хто в опозиції. У них у всіх багато роботи.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/666b55776c275206f0be8081_EN_01550742_1625.jpg">На Європу чекає нова хвиля біженців з України — «енергетичних», — Павел Коваль</span>

‍Аналіз Світового банку показує, що станом на сьогодні понад 6,4 мільйона людей виїхали з України. Як це вплине на майбутнє країни? І чи повернуться українки з дітьми з Європи додому?

Українське суспільство демонструє велику мужність перед обличчям цієї агресії. Я розумію й еміграцію. Це цілком природна тенденція людини шукати безпеки. Але якщо за відповідної підтримки Заходу та мобілізації буде відбита агресія Путіна, то відбудеться і повернення. Існує парадокс, що значна частина економічного зростання в Польщі в останні роки пов’язана з припливом сюди українців на роботу. Це десь близько 7% додаткового зростання.

Але я хочу, щоб результат відсічі російській агресії був таким, щоб українці повернулися за власним бажанням. Це буде плюс для України, а в Польщі треба буде з цим якось розібратися, щоб компенсувати збитки

‍В якому світі ми будемо жити через 10 років?

Україна, яка успішно відбиває російську агресію і реформується, Польща, яка прискорює реформи, тому що у нас є багато роботи. Європейський Союз, який розширюється за рахунок України, а також Молдови та Грузії, і стає сильнішим. Це мій позитивний сценарій, і я хотів би, щоб він здійснився.

Марія Гурська: Прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте стане новим генеральним секретарем НАТО. Нового очільника Північноатлантичного Альянсу призначать до липневого саміту у Вашингтоні, повідомляють західні ЗМІ. Наскільки це важлива новина?

Павел Коваль: Остаточно призначення Рютте не підтверджено, про це ще будуть дискусії до останнього моменту, як і про кожне питання, але насправді він серйозний кандидат. Серед західних лідерів після 24 лютого 2022 року прем'єр-міністр Нідерландів був одним із тих, хто швидко зрозумів, що справи серйозні. Тому я охарактеризував би його як людину, яка розуміє проблеми безпеки Центральної Європи. Звичайно, він не був першим, хто відреагував після початку повномасштабного вторгнення, бо першими були Польща, Литва й Велика Британія — вузька група країн.

Але Рютте був серед тих, хто швидко приєднався до процесу, і в деяких питаннях, наприклад, постачання F-16, був в авангарді. Я також вважаю його стратегічно мислячим й ефективним політиком

Як ліберальний, центристський політичний діяч він зміг утримувати владу в Нідерландах протягом багатьох років і робив це ефективно, борячись із популістами. Він належить до вузької групи політиків, які вміють реагувати на виклики популізму. Крім того, з моєї точки зору, Рютте як голова НАТО, безумовно, буде політиком, який розуміє проблеми безпеки. Тут я говорю не лише про контекст російсько-української війни, але й про важливий контекст для Польщі. Адже очільник нідерландського уряду буде політиком, який зіткнеться з проблемою розширення НАТО. Сьогодні мало шансів, що якісь важливі рішення щодо розширення Альянсу будуть оголошені під час липневого саміту у Вашингтоні (75-й ювілейний саміт НАТО відбудеться у США 9-11 липня. — Авт.). Але Рютте як новий генеральний секретар буде думати про це і нестиме за це відповідальність. І це буде його найважливішим завданням. Україна, але також Молдова і, сподіваюся, Грузія, перебувають на шляху до НАТО. Це очікування, які ми маємо. І це задачі для нового генсека Альянсу. 

Наскільки добре ви знаєте Марка Рютте як людину? Яке враження він справив на вас під час особистого спілкування — як лідер, як особистість?

Я не дуже багато спілкувався з Рютте особисто. Я бачив його на різних зустрічах, де було багато людей. Та я спостерігав за ним роками. Я був вражений, як за часів популізму він зміг утримати владу в Нідерландах і вести  економічно розумний, ліберальний курс країни. Я бачу, що він відчуває стратегічні виклики на Сході, незважаючи на те, що Нідерланди розташовані в місці, де, будемо чесними, ці загрози суттєво менші. Тож я сприймаю його як політика, який іноді може змінювати свою позицію, і здатен приймати аргументи. Це було помітно щоразу під час виборів в Нідерландах, коли він зумів адаптувати свої погляди до своїх опонентів. Звичайно, хтось скаже, що це інструменталізм, тому що він хотів  отримати голоси їхніх прихильників, але з іншого боку, це також означає, що він прийняв певні аргументи. Тепер він стратегічно повинен прийняти аргументи, що розширення НАТО має сенс, адже ми — як поляки, так й українці — повинні оцінювати його діяльність саме з цієї точки зору. Ставка, яка буде відкрита до саміту НАТО, буде ще вищою.

Україні потрібно щось більше, ніж просто запевнення, що одного дня Альянс розшириться. Хотілося б отримати якомога більше деталей

Днями я розмовляв про це з групою ветеранів у Харкові. Я бачив людей, які віддають життя за цю справу. Це емоційний аргумент, але насправді він дуже чіткий, тому що, з одного боку, тут емоції, але, з іншого, ми говоримо про те, що хтось насправді втратив своїх близьких, втратив життя, ноги, руки чи зір. Це все — наслідки. А в цій політичній, воєнній грі найважливіше — досягнути ефекту безпеки. Безпека сьогодні означає розширення НАТО — і це завдання для Марка Рютте. Я хотів би, щоб він як західний політик це зрозумів. Сподіваюся, він це зрозуміє. 

Під час зустрічі з Марком Рютте на конференції з відновлення України в Берліні 15 червня я була свідком, як він спілкувався з Володимиром Зеленським. Прем’єр Нідерландів тепло обійняв Президента України, стиснув його руку, говорив про те, що ми все зможемо разом. Пізніше я поставила Рютте кілька запитань від нашого медіа. Відповідаючи, він весь час був усміхненим. Він сказав: «Ми допоможемо, я вірю в перемогу України, у вільну Європу!». Рютте справив на мене враження екстраверта, оптиміста, який гучно сміється, і коли десь з'являється, то одразу займає багато місця.

A я також бачив його в ситуаціях, коли він не міг чітко висловити свою позицію. От, наприклад, під час останньої конференції в Мюнхені, коли він висловлювався спочатку так, як ми хотіли б, але коли потім йому поставили чітке запитання про розширення НАТО, я бачив, як він сховався. Звісно, ​​зрозуміло, що він, мабуть, хотів отримати голоси різних членів Альянсу, хто «за» і хто «проти». Але мені подобається давати політикам завдання. І для мене завдання Рютте — підготовка розширення. Якщо він хоче сьогодні очолити НАТО, то цього вимагають від нього інтереси нашої безпеки.

Залишаючи посаду, на останньому етапі очільництва НАТО, Єнс Столтенберг звучить дуже рішучіше у питанні вступу України в Альянс. На вашу думку, наскільки впливовою і важливою є фігура секретаря НАТО? Адже сам він не ухвалює рішень. На що безпосередньо впливає генсек Альянсу?

Це, як в політиці. Очевидно, генсек НАТО сам не ухвалює рішень сам. Очільник Альянсу може бути секретарем, просто людиною, яка нотаріально ухвалює рішення. Але на іншому кінці цієї осі є хтось такий, як Хав’єр Солана (іспанський політик, який був Генеральним секретарем НАТО грудня 1995 по жовтень 1999 року. — Авт.) з його особистою харизмою, який саме отримує нагороду у Вроцлаві. Ви гарно сказали про Рютте, що коли він кудись заходить, він відразу займає багато місця. Це, звісно, не тому, що він дуже товстий, а тому, що це стосується його особистості, харизми.

У політиці важливо, як ви будуєте аргументи, і Рютте, ймовірно, займатиме значно більше простору, ніж це документально передбачає його посада

Формально все так, як ви сказали, — все вирішують країни-члени, а генеральний секретар, можна сказати, нічого не вирішує. Але це не до кінця правда. Особистість і попередні досягнення відіграють колосальну роль у випадку Рютте. Його досягнення на даний момент, стабільна політична позиція у власній країні, яка свідчить про його лідерські здібності, демонструють, що він може не тільки бути ефективним, але й грати на довгих дистанціях.

Єнс Столтенберг був генсеком НАТО 9 років і 1 місяць. Які його головні досягнення на цій посаді? 

Я прощаюся зі Столтенбергом із вдячністю. Я можу сказати багато хорошого про нього. Востаннє ми бачилися за вечерею в Мюнхені (під час Мюнхенської безпекової конференції, яка відбувалась 16-18 лютого. — Авт.). Прийом стосувався питань безпеки України. Це був момент, коли всі зрозуміли, що в США є проблема з «додатковим актом», тобто з грошима, які сьогодні вже розблоковані. Але тоді це була драматична ситуація. Ми про це говорили, і я бачив чітку позицію. Я суджу західних політиків за тим, чи вони усвідомлюють наші потреби безпеки. Вони звикли жити в переконанні, що ми надто чутливі до Росії. І ми бачимо, як політики — Рютте чи Столтенберг — поступово усвідомлюють, що все серйозно, говорячи про події у нашій частині світу.

З цієї точки зору чинний генсек НАТО — політик, який розширив східний фланг Альянсу. За його часів закінчилася історія про перетворення Польщі, Чехії, Словаччини, країн Балтії на повноцінних членів НАТО

Вони і до того були членами Альянсу, але, наприклад, не мали права на всі можливі військові об’єкти. Попередники Столтенберга і він теж попервах відчували себе зобов’язаними Основоположним актом НАТО–Росія від 1997-го року. Генсек Альянсу формально не вийшов із цієї угоди, але фактично призвів до того, що сьогодні такі країни, як Польща, на 100% є членами НАТО. Сьогодні ніхто не може сказати, що якісь війська не можуть бути розміщені на польській території. Якщо Польщі це потрібно, якщо цього вимагають наші інтереси безпеки, то це визнають усі члени Альянсу, так само, коли йдеться про різні види військової техніки. Сьогодні це зрозуміло всім. Саме Столтенберг зробив так, що всім стало зрозуміло: якщо цього вимагають інтереси безпеки наших країн, старі розмови з єльцинською Росією вже не діють.

17 червня у Вашингтоні очільник Північноатлантичного альянсу Єнс Столтенберг заявив, що під час саміту НАТО у Вашингтоні не буде «жодних дат» щодо членства України, і зазначив, що є очікування, що вдасться дійти згоди щодо формулювання, яке надішле чітке повідомлення про її перспективи. Що конкретно ми можемо почути на саміті НАТО  у Вашингтоні?

Я вважаю, чіткіше має бути сказано про розширення. Як політик я знаю, що час має значення, — деякі речі, сказані сьогодні, важать більше. Сьогодні ми маємо сказати українцям, хлопцям і дівчатам на фронті, «ви будете в НАТО, це вже близько, ми можемо назвати дати, вказати додаткові етапи, які потрібно пройти, але конкретні, щоб ви знали, де ми перебуваємо у цьому процесі!». Це дуже важливо. Але також я знаю, що якщо сьогодні хтось скаже, що все можливо, але не зможе назвати дати, то треба його підштовхнути. І тоді він назве дату через півроку, а якщо не через півроку, то через рік. І для цього існує політика. Вона потрібна для того, щоб їздити, говорити, тиснути, наводити нові аргументи, шукати спосіб переконувати, використовувати слабкі місця опонента. Сьогодні це означає використання слабких місць Росії, і це — елемент нашої політики.

Марія Гурська: Ми з вами зустрічаємося на Конференції з відновлення в Берліні — міжнародній події, надзвичайно важливій для України, Польщі і для всього світу.

Павел Коваль: Часом я замислююся, як президент Зеленський фізично все це витримує — вшанування в Нормандії, потім одразу конференція у Берліні, великий форум, на якому Президент Зеленський відігравав ключову роль. А тоді поїздка до Саудівської Аравії, зустріч Великої сімки і, врешті, Швейцарія, Глобальний саміт миру. Якщо існує у політиці термін «дипломатичний наступ», то саме так він виглядатиме в підручниках. 

‍Метою щорічної Конференції з відновлення є пошук коштів, можливостей та інвестицій для усунення наслідків війни в Україні, спричинених російськими ракетами. Наскільки можливе відновлення під час війни? 

Це дуже велика щорічна конференція — продовження попередніх таких заходів в Лугано, а потім у Лондоні. Зараз це був Берлін, наступного року буде Італія. Це найважливіша конференція з питань відбудови України за участю головних політиків і осіб, які ухвалюють рішення, а також бізнесу, органів місцевого самоврядування тощо. Вона пройшла успішно. Це перше. Україна продемонструвала свою заангажованість, прозвучали важливі заяви. Друге — це політичні результати конференції, сконцентровані, зокрема, у виступі Урсули фон дер Ляєн, глави Європейської комісії.

Російські гроші будуть використані для відновлення України, для озброєння України — тобто не лише на відновлення колись у майбутньому, а й зараз

А ще 25 червня почнуться переговори про вступ України в ЄС — тепер це прокомунікований факт, попри попередні перешкоди з боку Угорщини. Отже, на конференції був потужний політичний заряд, велику роль у цьому відіграла присутність значної за кількістю польської делегації, яка продемонструвала високу заангажованість Польщі. Як голова Ради з питань співпраці з Україною я, зі свого боку, діяв від імені Прем’єр-міністра Дональда Туска і намагався організувати якомога більше заходів паралельно з офіційною програмою. Це і польсько-французький сніданок для допомоги Україні, де задекларували наші спільні кроки, і польсько-словацька зустріч із віцепрем’єром Словаччини, і польсько-німецька зустріч місцевого самоврядування, і дуже солідні переговори з американською стороною. Відбулося також кілька пленарних переговорів з японською стороною — сильний політичний десант з нашого боку.

‍Одна з найважливіших тем конференції в Берліні 11-12 червня 2024 року — енергетичне відновлення. Атака Путіна на українську інфраструктуру викликала кризу в енергетиці. Наразі невідомо, наскільки ситуація може виявитися критичною взимку і як країна взагалі переживе цю зиму. У Берліні прозвучали головні тези: Україні потрібні інвестори, кредити Заходу і страхові гарантії. Наскільки швидко це можливо втілити?

Всі вже зрозуміли — може виявитися, що Україна цієї зими матиме серйозні проблеми з енергопостачанням. Росіяни знову зосередилися на атаках на енергетику, на джерела виробництва енергії. Може повторитися ситуація дворічної давнини, але у більшому ступені. Ідеться про проблеми з постачанням тепла в українські оселі. І питання в тому, що зараз ми можемо з цим зробити в тактичному сенсі? Захід бачить, що цю проблему потрібно вирішувати, бо якщо ні, то нам загрожуватиме рух мігрантів, які просто поїдуть на Захід за теплом чи електроенергією. Ніхто цього не хоче.

Це було б катастрофічно, ще більше послабило б Україну, а також Захід. Бо нам просто довелося б приймати наступні групи біженців, яких можна назвати «енергетичними» через війну — така от специфічна група

Кожна країна ЄС, звісно ж, хоче цього уникнути. Напередодні конференції в Берліні була ще одна — внутрішня конференція країн G7 та їхніх партнерів щодо відновлення України. Я виступав від імені Польщі, поінформував, що ми можемо додатково доінвестувати в Європейське енергетичне співтовариство. Воно здатне якісно та швидко залагоджувати справи — купити відповідні генератори та обладнання. По-друге, ми збираємо ще трохи грошей від польських компаній, які могли б підтримати Україну в енергетичній кризі. І по-третє, ми готуємо план підтримки Харкова, якщо ситуація у місті погіршиться, особливо в контексті енергетики та тепла. Це тактичне питання, але кожна країна щось пообіцяла. В енергетичному контексті важливо дивитися також на перспективу. Ідеться про те, що Україна перебудовує свою енергосистему на іншу. Це не просто повторення того, що було до бомбардування. На мій погляд, Україна в кінцевому підсумку буде дуже сучасною країною в енергетичному плані, тому що все, що сьогодні відбувається, базується на сучасних технологіях і зеленій енергетиці. Я знаю, що це трошки дивно звучить сьогодні, тому що йде війна, але країна йде в цьому напрямку — і після війни це буде така додаткова вартість. Звісно, ​​це слабка втіха під час ракетних атак, але це цікавий аспект — і це буде вигідно Україні.

‍Чи значить це, що на цю зиму є конкретний план?

У Берліні йшла мова про конкретний план на цю зиму. Я часто критикую міжнародні інституції, але я побачив міжнародні інституції, які розуміють, що ми близькі до кризи, потрібно мати план — і він є. 

‍Захищена інфраструктура — це також про захист українського неба. Канцлер Німеччини Олаф Шольц заявив у Берліні, що Німеччина найближчим часом передасть Україні третю систему ППО Patriot, установки IRIS-T, Gepard, ракети та боєприпаси. А коли, на вашу думку, можливе отримання Україною ракет Taurus? І що потрібно робити, щоб Путін не виганяв українців з їхньої землі ракетними ударами?

Один політичний факт, який здається мені дуже важливим, — це результат європейських виборів у Франції. Може здатися, що це мало пов’язано з Україною, але це не так. Вибори продемонстрували велику підтримку Ле Пен і партії, як я це називаю, Путінтерну. У результаті президент Макрон оголосив вибори. Ми побачимо, хто врешті-решт переможе, — центральна лівиця чи партії, пов’язані з Ле Пен. Затамувавши подих, ми будемо стежити за тим, що відбувається у Франції. Це тісно пов’язане із загальною ситуацією в Європі, адже нещодавно президент Франції Макрон тиснув на федерального канцлера Шольца, як і на весь Захід, щоб Україна отримала далекобійну зброю. Федеральний канцлер отримав дуже поганий результат на європейських виборах, але він досі не вирішив передати ракети Taurus.

Але я вірю, що це станеться, тому що він перебуває під міжнародним тиском і врешті зробить правильний вибір

‍13-14 червня триває саміт G7 в Італії. Головна тема — агресивна війна в Україні та нові санкції проти Росії, а також рішення щодо заморожених російських активів. Наскільки болючі новини для Росії?

Росія зараз заслуговує тільки на погані новини. Захід мобілізований, як ніколи. Чи достатньо рішучий Захід? Погляньмо на послідовність подій. Нормандія відбулася без Путіна. Ми ще пам’ятаємо, як після 2013-2014 років Путін бував у Нормандії на подібних вшануваннях. Конференція в Берліні — з політичної сторони — великий успіх. Сильні політичні заяви, які показують, що Путін не має підтримки в Європі. Наступний крок — G7 в Італії. Рішення надати Україні 50 мільярдів доларів за рахунок заморожених активів Росії — знову погані новини для Путіна. І нарешті, Глобальний саміт миру у Швейцарії. Це теж погана новина для Путіна. Підводячи підсумок, в очільника Кремля дипломатичний тиждень вийшов невдалим. Підтверджено, що він перебуває в ізоляції, не має впливу на рішення.

Також в нього не вистачає сил на те, щоб завоювати Харків, наступати так, як йому хочеться. Звичайно, росіяни тиснуть, але далеко не в тих масштабах, в яких хотілося б Путіну

‍Скільки ще може тривати війна? 

Найгірше в цій історії те, що кожного дня все залежить від конкретної ситуації на фронті, а це залежить від того, наскільки росіяни здатні атакувати, а Захід — підтримувати Україну військово-політично. Я взагалі вважаю, що це єдине ціле. Військова підтримка також означає політичну, а політична, якщо серйозно, теж означає військову підтримку. І ця підтримка в України є.

‍Європейська комісія пропонує продовжити тимчасовий захист для українських біженців в ЄС до 4 березня 2026 року. Ідеться про те, що через атаки Путіна на українську інфраструктуру Європа визнає, що наразі українським жінкам з дітьми, які мають тимчасовий прихисток в Європі,  повертатися додому не час. Коли цей час може настати?

У великих містах України щоденні проблеми з енергопостачанням, а взимку буває холодно. Якби сьогодні була зима, будинки б не опалювалися. Якби сьогодні була зима, у багатьох містах не було б можливості кип’ятити воду протягом багатьох годин, не кажучи вже про якісь більші витрати енергії. Це реальний стан справ. Тому, очевидно, що наразі ті, хто виїхав на Захід, однозначно повинні мати можливість залишитися. Інших варіантів немає.

‍15−16 червня у Швейцарії відбудеться історичний Глобальний саміт миру.  Зі 160 запрошених країн свою участь підтвердили у захлді близько 90, відсутні кілька ключових політичних гравців, а сам саміт миру миром не завершиться. У чому сенс цієї події?

Цей саміт лише називається мирним, адже він стосується того, на яких умовах буде встановлений мир, коли він буде можливим і справедливим. Однак, це не мирні переговори. І все ж, як на мене, дуже добре, що Україна, по-перше, дискутує про мир, по-друге, залучає до цієї дискусії інших, по-третє, до цих інших належать також ті країни, які є складними партнерами в цій дискусії, тому що не є ворогами України, але часто просто не відчувають цих проблем. Ідеться про країни так званого Глобального півдня. Україні потрібні — адже так працює дипломатія, міжнародний порядок та дипломатичні традиції — і нові заходи, які привертають увагу до існуючих проблем.

Важливою є дискусія з країнами, які мають іншу перспективу, тобто, не підтримують Росію. Але водночас вони напряму не підтримують Україну, адже або не знають, що робити, або ведуть подвійну гру

Ми можемо говорити з Індією, з деякими африканськими країнами, з країнами Близького Сходу, Південною Африкою і так далі. Є країни, які потребують аргументів, вони щодня повинні отримувати від нас переконливі сигнали. Наша роль полягає в тому, щоб сказати: ми проти політики Росії — й активно це продемонструвати, подати причини. З цієї точки зору, переконаний, цей саміт має великий сенс.

Європейський вибір

Марія Гурська: 6-9 червня в Європі проходять вибори до Європарламенту, в яких бере участь і Польща. Наступний склад Європарламенту зіштовхнеться з найважчими випробуваннями з часів Другої світової війни. Це і кліматичні, й енергетичні виклики, і вибори в США (політична турбулентність у світі), і небезпека прямого вторгнення Росії в одну з країн ЄС. І, передусім, це війна Путіна в Україні, якій наразі не видно кінця. Якою буде ця каденція Європарламенту?

Павел Коваль: Ці вибори в Європі є найважливішими після Другої світової війни. Історія виборів до Європарламенту налічує лише 40 років. І це фактично найсерйозніше волевиявлення у сучасній історії. Головне, що вперше ми назвали ворога, і це — Путін. Це означає, що люди, які йдуть і голосують, повинні відповісти на запитання: як ми реагуємо на політику Путіна? Є ЄС, Захід і Путін. Ніколи раніше це не було так ясно. Немає сірого кольору. Друге питання — це кліматичне, де ЄС має дуже амбітний план. Воно також відіграє важливу роль і є платформою для популістів, які критикують кліматичну політику Євросоюзу, зокрема, у питанні скорочення викидів вуглекислого газу. Це все йде пліч-о-пліч з мовчазною або більш відкритою підтримкою Путіна.

Отже, на цих виборах все ходить на вістрі ножа. Справа стоїть гостро. З одного боку, ми, Захід, з іншого — Путін. Для мене це абсолютно очевидно

Якими будуть наступні 5 років для Європи? І чи не опиниться новий Європарламент під владою популістів?

Ні, я переконаний, що все буде добре. Європейська народна партія, ліберали і соціалісти отримають досить хороші результати. Не може бути такого, щоб популісти були в мейнстрімі і керували. Але ключове інше. Якщо вже президент США Джо Байден каже, що якщо ми зараз не допоможемо Україні, якщо вона не отримає всієї належної підтримки, то Путін спочатку забере Україну, потім Польщу, а далі й інші країни аж до Балкан — включно з ними самими. «Зебере» — у сенсі відновить свій вплив. Справа дійсно дуже серйозна.

Ці вибори — це не просто вибори до Європарламенту, ставки тут величезні. Йдеться про те, яку політику щодо Путіна провадитиме весь ЄС

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/665f3681f2e09a1742ccbeda_EN_01622120_1285.jpg">Вибори до Європарламенту: прогнози, загрози, очікування</span>

НАТОвізація України

Хотілося б згадати також інші нещодавні заяви Президента США Джо Байдена. Неприємною несподіванкою для українців став фрагмент інтерв’ю для Time, де президент США сказав, що ніколи не був прихильником ідеї НАТОвізації України, а мир в Україні не означає, що країна повинна приєднатися до НАТО. Чи згодні ви з цим твердженням і чи можливий у сучасному світі мир поза Альянсом?

Я дивлюся на це реалістично — з нашої точки зору, з Варшави. Ситуація динамічна. Президент Сполучених Штатів так вважає, бо сьогодні це здається неможливим. Але, знаєте, вся ця війна є історією про те, як речі, які колись були нереальними, стають можливими. Я за те, щоб Україна була в НАТО. Загалом, я є прихильником такого американського мислителя і політика з демократичного табору Рона Асмуса, який написав моє улюблене есе під назвою «НАТО аж до Кавказу». У 2003-2004 роках він був першим, хто виступав за розширення Північноатлантичного альянсу до Грузії та України. Усе своє життя я стикався з імперською політикою Росії й абсолютно впевнений, що немає іншого способу досягти миру в цьому регіоні, крім НАТО, розширеного за рахунок України, Грузії, Молдови та інших країн регіону.

Для того, щоб Росія змінила свою політику, вона має відчути силу Заходу 

З нетерпінням чекаємо запрошення України до НАТО.

Я контактую з головами комітетів із закордонних справах інших західних країн. 11-12 червня в Берліні відбудеться конференція з питань відновлення України. Під час спілкування з багатьма своїми співрозмовниками я бачу, що потрібно тиснути. Сьогодні Україна в НАТО — це неможливо. Бо так говорять найважливіші політики тут і зараз. Ми додаємо цьому динаміки. Говоримо, що потрібно і яка наша мета. А мета — це Україна в НАТО і Росія без імперії. Тобто Росія як демократичний партнер вільного світу. Це можливо. І в цьому полягає суть цієї політики — постановка цілей, які сьогодні здаються далекосяжними, але є можливими.

Бити чи не бити?

У розпалі дискусія про те, щоб Україна могла атакувати далекобійною зброєю, особливо американською, цілі на території Росії. Президент США Джо Байден дав Україні дозвіл на удари, але лише для захисту Харківської та Сумської областей. На додачу навіть для цього українські війська не можуть використовувати ATACMS. Виглядає, як дуже часткове рішення. Що ви про це думаєте?

Саме про це ми й говоримо! Адже це було неможливо буквально кілька тижнів тому. І напевно було нереально кілька місяців тому. А два роки тому це взагалі неможливо було уявити. А воно є!

Так, але тільки на 50%!

Але є! І це в ключовому місці, тому що сьогодні ключовим місцем є Харків. Я абсолютно впевнений, що доля цієї війни буде вирішуватися у цьому місті. Якщо ми зможемо захистити Харків, ми зможемо протистояти росіянам. Питання не тільки в тому, чи захопить Путін це місто. Йдеться ще й про те, щоб очільник Кремля не наблизився до Харкова і не налякав людей восени. З близької відстані він спробує обстріляти артилерію та викликати хвилю біженців. І ми повинні не дати цьому статися.

У це важко повірити, але спікер Палати представників Конгресу США Майк Джонсон, який ще вчора був проти надання допомоги Україні, сьогодні заявляє, що допомога є замалою, а рішення про можливість використання далекобійної зброї є неповним. Й обіцяє особисто порушити у Білому домі питання мікроменеджменту війни в Україні. Чого очікувати? Як з часом може змінитись рішення щодо про застосування Києвом ATACMS? 

Спікер Джонсон, для якого все було неможливим, раптом опиняється в авангарді оборонців України і розуміє важливість цієї війни. Я все ж тут орієнтуюся на останню цитату Байдена, яка залишилася трохи непоміченою: «Якщо ми дозволимо Україні впасти, ми побачимо, як Польща і всі країни вздовж російського кордону підуть за нею». Якщо ми бачимо масштаби гібридної війни Росії також проти Польщі та країн Заходу, то про що ми думаємо? Чого ми чекаємо? Якщо президент США так говорить, це означає, що він орієнтується на дані звітів і посилає сигнал. Політично це має призвести до розширення НАТО та ЄС. Й у військовому плані має бути реальне право українців наносити удари по стратегічних цілях у Росії. Бо вони захищаються.

Кожне твердження на цю тему завжди має починатися з базового факту: росіяни напали на українців, а не навпаки

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/665cc0cdd91f8ccf81b38bbf_EN_01615008_1993.jpg">Нові рівні оборони — від обговорень до рішень</span>

Відновлення вже зараз

Конференція з відновлення України відбудеться в Берліні 11-12 червня за участю лідерів України, ЄС та Польщі. Як говорити про відновлення сьогодні, коли Росія атакує інфраструктуру, атакує Харків та інші міста, а, за прогнозами Київської школи економіки, аварійні відключення електроенергії цієї зими можуть сягнути 20-22 годин на добу?

Потрібно їхати на міжнародні майданчики з гаслом «Recovery now». Recovery — це щось більше, ніж просто реконструкція. Це те, що я назвав би польською rekonwalescencja (з польською означає «одужання». — Авт.). Ми не можемо чекати, поки припиняться всі бойові дії. Є певні речі, які ми маємо робити і над якими повинні працювати вже зараз. Якщо Україна отримає сучасну військову техніку, це також означатиме, що територія України буде безпечнішою.

Тому зараз потрібно працювати над відновленням інфраструктури заводів

Але мій меседж в Берліні буде іншим. Це не лише питання фізичної реконструкції. Це питання великих програм для українського суспільства. На Заході, як на мене, замало думають про українське суспільство після війни. Давайте подумаємо, яким воно буде. Буде менше людей Суспільство буде травмоване. Багато людей буде на Заході. Майже в кожній родині в могилі буде кохана людина — від найближчих до далеких родичів чи друзів. Буде набагато гірший доступ до медичної допомоги. Будуть усі ті явища, які пов’язані з війною — наприклад, більша схильність до корупції. Це завжди так. Тому ми повинні думати про суспільство. І з цим я їду до Берліна. Багато хто говорить про бізнес, а я кажу: подумайте про суспільство, про освіту, про місцеву владу. Потрібно піднімати ці теми — чекати немає сенсу.

Саміт G7: Україна у центрі уваги

13-15 червня в Італії відбудеться саміт лідерів країн Великої сімки. Речниця Білого дому Карін Жан-П’єр заявила, що головною темою буде підтримка України та притягнення Росії до відповідальності за розв’язану агресію. Як сьогодні можна притягнути Кремль до відповідальності? Про що можуть домовитися лідери G7?

Коли ви запитуєте про сьогодні, хай це аналізують політологи. Політик повинен думати про завтрашній день. Притягнення Росії до відповідальності сьогодні виглядає неможливим. Великі країни не хочуть створювати спеціальний трибунал під егідою ООН. Вони думають, що це може бути використаним країнами Півдня проти інших. Але так виглядає ситуація сьогодні. Питання — якою буде креативність політиків? Ми очікуємо, що російських лідерів засудять за цю війну. Я кажу це всюди. Більше того, я вважаю, наприклад, скандальною дискусію про те, чи можна використовувати російські заморожені активи для захисту України. Бо що ми маємо?

Ми купуємо зброю, щоб Україна могла захищатися, за це платять, наприклад, французькі, португальські чи іспанські платники податків, але гроші російських платників для цього не можуть використовуватися. Це абсурд. Очевидно, що так бути не повинно

Після війни мають бути репарації, а зараз — використання заморожених російських активів. Вірно?

Для мене це було очевидно з перших днів війни. Я знаю, що це також обговорюватиметься на саміті G7 в Італії. У майбутньому це має бути елементом міжнародного права. Якщо хтось атакує, ви можете використовувати їхні ресурси для захисту.

В Італії має бути ухвалений план Великої сімки щодо використання заморожених активів. Чи можна очікувати реальних рішень і кроків?

Політичних — так. Природа G7 полягає в тому, що вони домовляються політично, а потім це трансформується в адміністративні рішення, пов’язані з діями в окремих країнах, де розташовані ці активи, тобто, у Бельгії, Франції та меншою мірою в США.

Мирний саміт: на чиїх умовах мир?

15-16 червня у Швейцарії відбудеться глобальний саміт миру. Там будуть присутні представники 107 країн і організацій. Але не буде Китаю, Джо Байдена і, звичайно, без Путіна. Що ви думаєте про перспективи цього саміту? Чи може його резолюція хоча б на щось вплинути?

Добре, що українцям і українському уряду вдалося мобілізувати так багато країн для участі в цих розмовах. Це не будуть мирні переговори в тому сенсі, що дві сторони сядуть за стіл. Це будуть розмови про те, яким може бути мир у майбутньому і на яких принципах він може ґрунтуватися. Ідея хороша. Вона полягає в тому, щоб досить детально обговорити різні дуже конкретні економічні та енергетичні питання на майбутнє. Добре, що в України є ініціатива. Я розумію, що наступного року ця конференція буде продовжена, тому я б не говорив про те, кого там не буде, але сприймав це так, що зареєструвалося багато делегацій і це буде успішний захід!

Яким є план Польщі на цьому глобальному мирному саміті?

Коли йдеться про закінчення війни, то Польща має чітку позицію: миру не може бути ціною порушення міжнародного права. Суть політики Путіна — ревізіонізм. До нього приєдналися деякі політики в нашій частині світу, наприклад Орбан. Ми не хочемо ревізіонізму, тому що він стосується кордонів й інших елементів міжнародного устрою, шкодить польським інтересам і є дуже поганим для Польщі.

І наш план полягає в тому, щоб показати, що мир можливий без зміни кордонів силою. Потрібен справжній мир, а не той, який викликаний насильством

У світових ЗМІ говорять про ризики того, що в документах мирного саміту може йтись про те, що припинення війни має відбуватись за участю всіх сторін. Тобто Росії теж. Яка ваша думка з цього приводу і до чого можуть призвести такі переговори за участю Путіна?

Колись Росія у будь-якому випадку братиме участь у перемовинах, але не на її умовах і не як переможець. Вона має брати участь у переговорах, але можливо, це вже буде Росія без Путіна. Тому не потрібно боятися, що хтось напише, що Москва колись у цьому візьме участь, бо це очевидно. Наша задача — підтримати Україну, щоб вона виграла цю війну на своїх умовах.

Протести на кордоні

4 червня польські протестувальники відновили блокування руху вантажівок у пункті пропуску «Рава-Руська–Гребенне». Вони не пропускали фури на виїзд з України, а на в’їзд — по одній на годину. Організатори протесту говорять, що виступають проти «Зеленого курсу» Брюсселя та напливу неякісних продуктів з-поза меж ЄС — не лише українського, а й білоруського і російського виробництва. Однак протест відбувається саме на польсько-українському кордоні. Чому так?

Це частина протесту, який проходить по всій Європі. Більше того, такий самий протест, тільки інше його відгалуження, відбувся останніми днями в Брюсселі. Я хотів би сказати польським фермерам, усім, хто хвилюється: Польща обов’язково намагатиметься компенсувати будь-які втрати в певному секторі сільськогосподарського виробництва.

А українським фермерам я хотів би сказати наступне: вже скоро, я сподіваюся, ви також будете в ЄС, у вас будуть подібні проблеми, й українська держава обов’язково компенсує вам ваші збитки

Сама акція не є масштабною, в Брюсселі вона фактично закінчилася провалом. Я думаю, це тому, що вимоги цих протестів надто загальні. Через те мені важко навіть їх коментувати, бо я не впевнений, чи хтось зможе їх виконати на даному етапі. Тут, напевно, є й політика, оскільки лідер польської опозиції зустрічався з групою фермерів у контексті того ж протесту в Брюсселі. Треба потерпіти ще кілька днів — до закінчення виборів до Європарламенту.

Питання також у тому, наскільки протести на кордоні законні. Нагадаємо, у лютому прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив, що кордон і прикордонні пункти вважатимуться критичною інфраструктурою. Тож протести там мали б бути неможливими.

Я думаю, що ці протести відбуваються так, що ті, хто їх організовує, знають, що можна, а що не можна робити. Це також призводить до меншого масштабу цих протестів, до того, що вони повинні триматися на належній відстані від критичної інфраструктури тощо. Я думаю, що вони дотримуються всіх цих правил, тому масштаб цього протесту інший. Крім того, на даний момент ведеться багато польових робіт. Ті, хто цікавиться темою, вже побачили, що польський уряд серйозно ставиться до фермерів і розв'язує всі їхні проблеми, тож в організації блокад немає потреби.

Марія Гурська: 27 травня у Міністерстві національної оборони Польщі представили деталі запуску державної оборонної програми «Східний Щит» — найбільшої операції зі зміцнення східного флангу НАТО з 1945 року. Які її ключові цілі та до чого готується Польща?

Павел Коваль: Передусім це охорона кордону. Білорусь зараз фактично функціонує як частина Росії, використовує біженців як специфічну зброю у гібридній війні з Польщею. Вона зіштовхує людей, формує відчуття загрози та потенційно провокує різноманітні конфлікти. Ми повинні захистити наш кордон, але і бути готовими до подій майбутнього — на випадок потенційного нападу, про який насправді йдеться.

«Східний Щит» виник на випадок розгортання конфлікту. Головне, чого чекають від нас громадяни сьогодні, — це безпека

Тож, з одного боку, ми дбаємо про Україну, надаємо їй усю можливу підтримку, коли йдеться про оборону, але, з іншого боку, треба зміцнити кордон з Білоруссю та Росією, сконцентрувати наші сили, щоб люди в Польщі відчували себе в безпеці.

Програма вартістю у 10 мільярдів злотих, з кількома смугами оборони протяжністю у 700 кілометрів, залізобетонними їжаками, мінними полями, криївками, бункерами, болотами та лісами вже названа сучасною польською лінією Мажино, хоча насправді є чимось більшим, адже вона включає й електронне обладнання, і системи безпілотників тощо.

Кордони потрібно захищати відповідно до того, що диктує нам конкретна ситуація. Рік тому я їздив у відпустку в Фінляндію, щоб побачити, як вони захищають кордони. Фіни вдало поєднують природні і технічні бар’єри. Важливим є використання фізичних бар’єрів — того, що дає сама природа. Болота в цьому плані ідеальні, але на додачу до них потрібні найсучасніші та дієві електронні засоби. Все разом дає ефект. Для нас це ключ.

Міністерка внутрішніх справ Литви після зустрічі представників країн Балтії, Польщі, Фінляндії та Норвегії оголосила про створення проєкту стіни дронів. Це означає, що «Східний Щит», ця польська лінія оборони, співвідноситься і вписується в європейську систему оборони, яку будують інші країни. 

Я думаю, що всі ці елементи будуть елементом захисту східного кордону НАТО і Євросоюзу найближчим часом.

«Східний Щит» буде повністю готовий до 2028 року, тобто протягом наступних 3 років, чи не так?

Вірно. Але старт проєкту — це вже чіткий сигнал нашим «колегам» у Росії. Вони повинні почути, що ми готові виготовляти зброю і захищатися. Для того, щоб це відбулося, як не парадоксально, не потрібно жодного нападу. Це спрацює превентивно. Бо вони використовують страх, а ми його мінімізуємо — люди почуватимуться в безпеці. Подивіться, що сьогодні відбувається в Інтернеті. У зв’язку з операцією в Харкові ми маємо справу з безпрецедентною онлайн-атакою — російські тролі пояснюють людям, що Захід не впорається.

Наша відповідь така: ми здатні виробляти зброю, ми здатні захистити кордон, ми можемо це зробити. Ми не дамо залякати наших громадян

Нещодавно Харків зазнав страшних російських ракетних атак. Внаслідок нападу на будівельний магазин «Епіцентр» загинули 19 людей, 54 особи отримали поранення. Тим часом в Європі обговорюють закриття неба над Україною — над Західною на 70-100 км. Це має розвантажити українське військо і дати змогу покращити протиповітряну оборону на сході країни. Наскільки реальним є ухвалення цього рішення найближчим часом?

Найближчими тижнями будуть розглядатися різні варіанти. Я щойно повернувся з Берліна. Є усвідомлення, що події в Харкові можуть вплинути на долю всієї війни і потрібно використовувати нові заходи, нові методи захисту України, підтримки. Чи можливо сьогодні закрити небо з технічної та політичної точки зору? Не знаю. Але на цій війні так буває, що багато відповідей, які ми шукали, здавалися неможливими спочатку, а вже за два-три місяці виявлялися цілком реальними.

Я ставлюся до цього, як до рішення військових. Саме вони мають вирішити, які кроки сьогодні є реальними і як втілити їх у життя

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський оголосив про введення обмежень на пересування російських дипломатів всередині країни та пояснив, що уряд має докази причетності Росії до диверсій. Про низку диверсій по всій Європі пише The New York Times, наголошуючи, що разом з серією підпалів у Польщі, вони складають елементи складної спецоперації ГРУ, метою якої є залякування європейських громадян і зменшення підтримки України. Що про це відомо?

Ключова російська операція цього року — спроба зломити Харків. Ця атака прикривається величезною інформаційною кампанією, основаною на страхові. Для реалізації цієї мети застосовуються диверсії. Російське посольство в Польщі є надзвичайно токсичним. Я давно наголошую на тому, що вони нічого доброго не роблять у дипломатії і лише роздмухують пристрасті. Рішення міністра Сікорського очевидне. Я не хотів би його коментувати глибше. Якщо ухвалюються такі безпрецедентні рішення, значить, для них є вагомі підстави.

Що говорить слідство щодо серії підпалів у Польщі, які, за даними The New York Times, є частиною російської кампанії залякування Європи?

Більше нічого сказати з цього приводу не можу. Це не та тема, яку я готовий детально коментувати. 

Що ж, чекаємо на результати розслідування.

До цих підпалів й інших подібних речей Польща ставиться надзвичайно серйозно. Ми живемо в новому світі, де немає відчуття безпеки, як було ще кілька років тому. Сьогодні спецслужби сприймають це все дуже серйозно. Кожен із цих випадків є предметом розслідування, ретельного дослідження та перевірки. Особисто я переконаний, що ми маємо високу інтенсивність пропагандистських і пропагандистсько-підривних дій з боку Росії, тому що Москва хотіла б отримати таку перевагу, щоб цього року підкорити Україну у ході певних мирних переговорів, але на російських умовах. Наш інтерес полягає в досягненні миру, але відповідно до справедливих принципів.

Це означає, що Україна повинна мати чітку, хорошу позицію на фронті, вона повинна могти захищатися — і наш обов’язок цьому допомогти

Як ця російська кампанія залякування впливає на простих поляків? Чи має це ефект? Чи справді люди в Польщі налякані? 

Я думаю, що потрібно розрізняти два явища. Страх і тривога. Страх — це насправді добре, тому що це наші емоційні почуття, але засновані на раціональних, реальних передумовах та досвіді історії. Ми бачимо, що роблять росіяни, і знаємо, що вони можуть зробити далі, тому що маємо історичний досвід. Тривога ж — це емоційне почуття, яке, мабуть, є менш усвідомленим, тобто базується більше на певному вигляді безпорадності. А тепер давайте розберемося зі страхом. Що можна з ним зробити? Страх можна перетворити на щось позитивне. Наприклад, розвивати цивільну оборону в Польщі. Скажімо чесно, навряд чи хтось про це думав за останні 30 років. Також страх також є основою для інформування суспільства про те, де розташоване найближче укриття, поштовху до будівництва сховищ і підготовки людей до евакуації. Не тому, що вона буде, а щоб усі знали, що робити. Таке практикується в усьому світі, в країнах, які перебувають у такій ситуації, як Польща.

Ми повинні прокинутися. Ми вже багато років перебуваємо в ситуації, схожій на ізраїльську. Ми є і довго будемо останнім опорним пунктом на Сході, особливо, на кордоні з Білоруссю та з колишньою Калінінградською, а зараз Крулевецькою областю

Нещодавно в рамках заняття з студентами я провів опитування, чи варто, на їхню думку, проінструктувати дітей, що класти в рюкзак у разі евакуації. Я був переконаний, що в групі студентів більшість скаже «ні», бо моє питання налякає їх. Та сталось навпаки. Більшість сказала «так». Можна просто тривожитися, а можна реально робити щось позитивне. Ми на початку серйозних роздумів про безпеку. Це також наслідки цієї війни. Я прихильник навчання питанням безпеки та підготовки людей до реагування на екстремальні ситуації. Частково це має відбуватися у навчальному процесі. Якби від мене залежало, то це відбувалося б щороку. Для того, щоб люди правильно реагували, наприклад, на вибухи, їх просто потрібно цьому навчити, щоб це стало їхньою буденністю, щоб вони не дивувалися, не боялися, а просто знали: «Я повинен зробити те, те і те». 

Неймовірно, наскільки ситуація, яку ви описуєте, нагадує мені дискусії, які точилися в Україні перед війною, наприкінці 21-го і на початку 22-го років. Частина людей думала: «Навіщо ця медійна кампанія? Навіщо взагалі говорити про це по телевізору?». Я вела ці програми тоді на Еспресо. Ми сиділи в студії, і деякі експерти казали: «Не треба лякати людей, у них і так достатньо проблем. Дайте їм зосередитися на чомусь більш приємному, ніж думки про те, що скласти в тривожну валізку». І все ж, як швидко ці валізки нам знадобилися! 

Знаєте, якщо людей своєчасно навчити пакувати тривожні валізки, можливо, це зможе віддалити перспективу того, що ці валізки їм взагалі знадобляться. Треба визнати, що часи змінилися. Потрібно навчитися відрізняти тривогу від страху. Не боятися страху і використовувати його, щоб перемогти. Бо росіяни на цьому обов'язково гратимуть.

Польські військові та їхні колеги з країн Балтії можуть з'явитися в Україні, якщо Росія прорве фронт. Цю інформацію повідомляють німецькі ЗМІ. Spiegel наводить заяви, зроблені під час конференції з безпеки в Естонії. За даними видання, якщо росіянам вдасться здійснити стратегічний прорив на сході України, то країни Балтії та Польща не чекатимуть появи росіян на своїх кордонах, і самі надішлють в Україну свої армії. Що можна сказати про цей новий вимір в дискусії щодо введення в Україну військ європейських країн, країн НАТО?

Можливо, це просто неофіційна інформація, яку ніхто не підтвердив, і, можливо, в деталях вона не зовсім така. Однак це показує, як змінилася атмосфера. Бо як би не було, вже офіційно оголошено, що Франція надішле в Україну своїх інструкторів. Отже, ця інформація не підтверджена, але свідчить про контекст. Польща не планує сьогодні вводити війська в Україну, і прем'єр-міністр про це чітко заявив. Однак, це не змінює способу мислення і те, як ми сьогодні говоримо про це в Європі. Чому іде мова про ці війська? Бо нарешті всі еліти помітили, що безпека України не окрема, а спільна з нашою.

Якщо ми не подбаємо про безпеку України, то самі матимемо проблеми. Цей аспект, як на мене, дуже хороший. Всі починають думати, що справа не тільки в Україні. Справа в нас

Міністр закордонних справ Радослав Сікорський заявив у Лондоні, що Україна має право атакувати стратегічні цілі у Росії. 27 травня цю думку повторив секретар НАТО Йенс Столтенберг у Болгарії. Але проти висловилися прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні та канцлер Німеччини Олаф Шольц. Чому так розходяться позиції з цього приводу і які перспективи порозуміння?

Я багато місяців говорив німецьким політикам, що цю війну не можна вести без можливості вражати стратегічні цілі, без захисту українського неба, без бойової авіації з українського боку. Це очевидно. Не обов’язково закінчувати військово-морську академію чи інший військовий виш. Для цього потрібно просто почати думати. Якщо ми хочемо зменшити витрати на цю війну, ми повинні допомогти Україні. Ця допомога може бути переведена в конкретику, тобто забезпечення хорошими боєприпасами, але також надання літаків, ракет, які можуть вражати цілі в Росії.

Знаєте, я часто нагадую німецьким політикам, що це не Україна окупувала Росію, а навпаки

Якщо ми кажемо українцям: «будь ласка, вперед, боріться!», то не може бути, як у 2023-му, коли українці билися і захоплювали шматки території, а потім виявилося, що хтось забув надати достатньо засобів для розмінування. Я думаю, що це очевидні речі. І якщо федеральний канцлер сьогодні до цього не готовий — добре. Обговорюємо, боремося, постачаємо. І, можливо, він буде готовий вже за кілька місяців.

Росія погрожує ядерною зброєю у відповідь на цю дискусію. Як при цьому очікувати зрушень?

Тут немає нічого нового. Ми повинні навчитися жити з ядерними погрозами Росії. Єдиний їхній парадокс полягає в тому, що вони можуть реалізувати свої погрози лише один раз. Бо шантажувати можна лише, якщо безкінечно погрожувати, і тому вони грозитимуться далі, знов і знов. Вони лякають, коли бояться, коли відчувають, що кінець близький.

Це означає, що їхні агенти з різних куточків Західної Європи знають, що європейські політики почали серйозно замислюватися: «немає сенсу безкінечно постачати боєприпаси для фронту, якщо в ворога є можливість їх виготовляти. Треба вдарити по місцях виробництва»

І виглядає так, що Росія потихеньку починає розуміти, що на Заході відбувається прорив. Тому вони і починають погрожувати, адже якщо починаються погрози, то це ознака не сили, а слабкості. Вони роблять це, відколи у них з'явилася ядерна зброя. Так робили совєти, так робить путінська Росія.

Наскільки швидко може бути ухвалено рішення на Заході?

Трагічна сторона цієї медалі полягає в тому, що Україна отримала танки, отримає літаки і інші речі, про які ми раніше і не мріяли, але час завжди грає свою роль. Прем'єр-міністр Туск, міністр закордонних справ Сікорський, я, інші дипломати, постійно тиснуть і говорять: це потрібно  робити, тут і зараз. Постійно щось не вдається. Але врешті вийде.

6-9 червня відбуватимуться вибори до Європарламенту. Марін Ле Пен, Маттео Сальвіні, Сара Вагенкнехт та інші праві політики з усієї Європи чекають на можливість реваншу ультраправих сил. Згідно з опитуваннями, вони можуть отримати близько 25% місць у наступному Європарламенті. Що б це означало для Європи, Польщі та України? 

Такої загрози немає. Вони не отримають більшості в Європарламенті. Буде трохи більше голосів ультраправих, але це не буде вирішальним. Думаю, що я добре знаю європейську політику, я був депутатом Європарламенту, приїздив в Україну до протестувальників на Майдані. Я добре знаю ці механізми. ЄНП, трошки лівих, трохи лібералів — виграють ті партії, які раціонально ставляться до безпеки. Путін-терн не переможе. Вони сьогодні борються, хочуть показати, що вони сильні. Та слабший пес гарчить голосніше - вони тільки демонструють загрозу.

Це частина російської кампанії, про яку ми говорили. Але це не спрацює

<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Ми познайомилися з Б’янкою Залевською на телеканалі Еспресо у Києві, де ми обидвіпрацювали після перемоги Майдану. В цю тендітну білявку, веселу і комунікабельну, а до того ж, екзотичну, бо іноземку, хоча ніби й з недалекого заграниччя, була закохана вся наша редакція. Б’янка принципово говорила українською, хоч і з сильним польським акцентом, і мені було приємно слухати її, але і говорити з нею польською, щоб тренувати другу мою рідну мову, вивчену в дитинстві під час поїздок в гості до батька — директора українського театру в Кракові. Ми з Б’янкою подружилися, і влітку часом починали день з поїздок сонячним Києвом в її кабріолеті. Вітер у волоссі, а з динаміків лунає:

«Добрий ранок, Україно, прокидайся вже, мала!

Я несу тобі єдиній чашку кави й молока».

А ми підспівуємо, на пів міста! Тоді я вела праймові програми про українську політику та війну разом з Віталієм Портниковим. На телеканалі Революції гідності кожен, кому випало висвітлювати героїчну і кровопролитну боротьбу українського народу за свою свободу і брати в ній участь — герой і зірка. На журналістів Еспресо нападали тітушки, бив «беркут», невідомі підпалювали машини — усе, аби телеканал мовчав і боявся. Та втім, Еспресо продовжувало мовлення. Попри все.

Але навіть серед цього товариства відчайдухів наша польська подруга була особливою

Б’янка їздила на фронт знімати репортажі, які потім демонстрували в Польщі і в Україні. Спілкувалася з бійцями, жила в бліндажах, показувала, як росіяни вбивають українців, ризикуючи власним життям, і разом з місцевими жителями на деокупованих і прикордонних територіях ховалася від обстрілів в підвалах. Її метою булопоказати Польщі, що війна триває, що Росія атакує, хоче окупувати всю Україну і  становить величезну загрозу для Європи. Вона ніби мала якесь таємне чуття і бачила, що буде далі, що попереду — більша війна, яка поставить на карту мир в усьому світі.

27 липня 2016 року після чергової зйомки Б’янка верталася з зони АТО разом з українськими військовослужбовцями. Авто потрапило під прицільний вогонь росіян і перекинулося. Б'янка отримала перелам хребта, ключиці, пошкоджені були нирки. Я з жахом дізналася про її поранення. Видихнула, коли стало зрозуміло, що нервові волокна не уражені, що Б’янка житиме і ходитиме, хоча попереду в неї довгі місяці реабілітації, болю і страждань. Дивлячись на кадри лікування моєї подруги із зашитим хірургами розрізом уздовж спини, ми, дівчата з Еспресо, побігли у торговельний центр і передали їй у лікарню пляшечку парфумів Chanel.

Коли за 6 місяців наша відважна колега  повернулася в редакцію, вона перш за все повідомила, що збирається на війну — робити наступний репортаж

Невдовзі на польському телебаченні знову можна було побачити картинки з війни, відзняті Б’янкою та її камерою. Але я пам'ятаю й інші картинки. Наприклад, як на одному святкуванні в редакції Б’янка раптом розплакалася і пішла.

Чашка з напоєм, яку вона тримала в руці, виявилася заважкою, і прооперована ключиця з металевими шинами всередині не витримала навантаження і зламалася. Знову лікарня

Я пам'ятаю боротьбу Б’янки за своє здоров’я і те, як вона вперто  не хотіла покидати зйомки на Донбасі, яким тоді мало цікавилися знуджені війною європейці. «Розумієш, Маріє, я люблю Україну, люблю людей. Коли показую те, що відбувається на фронті, я відчуваю, що я там, де повинна бути. Це злочинна війна, а Путін — вбивця, і він повинен програти! Інакше миру і спокою не буде ніде в світі — а в Польщі тим більше». Тоді раптом з вдячністю я відчула, що Б’янка — рідна мені назавжди, що вона — моя польська Сестра.

За кілька років після сотень репортажів з лінії фронту, роботи на TVN Discovery, нагород за мужність від двох українських і одного американського президента Б’янка вже у Польщі після щасливого весілля почала іншу боротьбу — за майбутню дитину, за можливість бути Мамою. Обстріл путінських терористів завдав таких травм її здоров’ю, що вагітність, яка для значної кількості сучасних жінок в світі і так є супер викликом, перетворилася для Б’янки на майже недосяжний результат.

Тим часом, я також хотіла дитину — другу. Попри планування і консультації лікарів, це наше з чоловіком велике бажання вже близько року не здійснювалося. Я чула від подруг про диво святої Анни — цілюще джерело на території монастиря в тернопільській області, де жінки, які не могли завагітніти, купалися з молитвою і втілювали мрію про материнство в реальність.

Коли я їздила до святої Анни пізньої осені 2021 року, то молилася там за нас обох — за себе, і за мою польську Сестру. І, знаєте, диво сталося

Ми обидві народили вже під час цієї війни. Я — внутрішньою переселенкою у воєнному Львові, під звуки сирен через російські ракети. Б’янка — у Варшаві — столиці Польщі, кордон якої штурмують сотні тисяч мігрантів — гібридної зброї Путіна та Лукашенка.

Сьогодні наші донечки разом дорослішають у Варшаві і хотіли б частіше мати поруч своїх мам. Кожна з нас продовжує активно діяти — як лідерка і журналістка — щоб доносити на кожному кроці: в Україні вирішується майбутнє всієї Європи, тому Україні потрібна зброя, Україна має бути в НАТО, а Росія має зазнати поразки, повернути території і заплатити за вбивства і руйнування. 

Чи почують нас? Не знаю, але від цього залежить, в якому світі завтра житимуть наші донечки — Амелія і Анна. У мирній безпечній Європі, чи в світі підземних шкіл, тривог і бомбардувань?

Київ. Місто-легенда, засноване у 482 році полянським князем Києм, його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Місто, яке пережило навалу монголо-татар у XIII сторіччі, отримало Магдебурзьке право у XV сторіччі, повстало з руїн після Другої Світової війни, пережило більшовицьку окупацію і сьогодні чинить героїчну відсіч ворогові — країні-терористці Росії.

Прекрасний велетень на двох берегах Дніпра, між якими несеться, крізь час і простір, як металевий звір, потяг метро

Найкраща терапія для піднесення духу тут — це піднятися вагончиком фунікулеру з Подолу на Володимирську гірку, де відкривається найпрекрасніший краєвид на місто.

Забуте кохання щовесни в Києві знову розцвітає бузком у Ботанічному саду, а влітку, коли ми виходимо на київські пляжі, будь-який смуток змиває річковими хвилями Дніпра і відносить у Чорне Море, і далі, через Босфор і Гібралтар, в Атлантичний океан.

Так було завжди, і якщо ми й губили колись самі себе, то точно знали: існує місце на землі, де можемо віднайтися

Навіть під час війни Київ дає нам силу — тим, хто вдома, на фронті, і за кордоном. Хоча він сам третій рік спирається на стіну до неба, з обличчями на фото тих, хто навіки в строю. Та коли йому самому під час блекаутів через ракетні атаки бракує енергії, двигун міста щоразу запускає стукіт сердець його героїчних мешканців. Стійкість киян — приклад і гордість для світу. Вся Європа з захопленням дивиться, як українське незламне місто, в яке летять вбивчі ракети, демонструє високу культуру.

Сьогодні, коли його дітей розділило і розкидало по світу війною, Київ терпляче чекає, коли ми знову зберемося на наших вулицях, згадаємо тих, кого з нами більше немає — і за себе і за них відсвяткуємо нашу Перемогу і свободу у великій європейській родині.

Це обов’язково настане — а сьогодні — і на Хрещатику, і в окопах на фронті, і в сотнях тисяч тимчасових домівок від Варшави до Оттави лунатиме:

Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій...
Як тебе не любити,
Києве мій!

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Головне фото: Evgeniy Maloletka

Підбірка фото: Беата Лижва

Марія Гурська: Рада ЄС схвалила використання доходів від заморожених активів Центрального банку Росії на користь України. Наразі йдеться про 2,5-3 млрд євро. Наскільки ця новина важлива для України?

‍Павел Коваль: Це ключова новина, тому що вона відкриває шлях для того, щоб, по-перше, Росія не могла користуватись цими коштами, а по-друге, щоб ці гроші були використані не тільки на відбудову, але й на оборону — вони зараз вкрай необхідні.

Головне, щоб росіяни отримали сигнал, що гроші скеровуються на ведення війни, й українці можуть ними користуватись

Але тут йдеться не лише про кошти, які надходять від відсотків, а й про базові фінансові ресурси, які російський банк зберігає за кордоном. 

‍Bloomberg пише, що зараз активно обговорюється пропозиція США перевести в Україну 280 мільярдів доларів активів російського Центробанку, які розміщені в бельгійському депозитаруімі EuroClear. Це буде домінуючою темою під час зустрічі G7, яка незабаром відбудеться в Італії. Які перспективи?

Ланцюжок такий: американське рішення як додаток до голосування про допомогу Україні, яке надихнуло ЄС ухвалити відповідне рішення. Поки що це стосується лише відсотків, але згодом, сподіваюся, стосуватиметься і базових коштів. М’яч зараз на полі уряду Бельгії. Просто потрібно зробити крок, який досі західні політики вважали неможливим. Але я думаю, що настав час дати цій історії нове юридичне визначення: якщо держава поводиться настільки агресивно і так явно порушує міжнародне право, як Росія, то вона повинна зіткнутися з санкціями такого типу. Це серйозне обмеження, яке раніше не застосовувалося в такому масштабі, але, на мій погляд, його цілком можливо реалізувати. 

‍Одна з центральних тем в українських та світових медіа ЗМІ — початок перемовин про вступ України до ЄС. Брюссельські посадовці, яких цитує POLITICO, розповідають: дипломати з ЄС та Києва працюють над тим, щоб переконати угорський уряд дати згоду на початок переговорів. Чого очікувати?

Треба очікувати початку переговорів. Буде формальний запуск переговорного процесу. Потрібна добра воля з боку Угорщини. Наступне головування у Раді ЄС — саме угорське, і тут можуть бути певні  затримки, але, на щастя, друга частина року завжди коротша, там йдуть канікули, а тоді наступним буде польське головування. Я сподіваюся, що саме тоді відбудеться початок й українських, і молдовських переговорів. Важливо, щоб бельгійці це почали.

Польща — єдина велика країна в ЄС, яка фактично підтримує розширення

Оскільки я маю уявлення, що говорять наші партнери на Заході, то лише Варшава каже: «Так, переговори і розширення!». Інші зазвичай кажуть: «Так, переговори і розширення», але додають ще щось. Згадують, наприклад, як додаткові умови, внесення змін до договору ЄС. Це, начебто, така дрібниця, несуттєва умова, але насправді внести зміни в договір Євросоюзу — це питання кількох років. І сьогодні це насправді неможливо, тому що для цього немає політичних умов. В інтересах Польщі — розширення. Але є країни, які кажуть, що вони підтримують переговори, та насправді часто сповільнюють їх. Багато західних країн сподіваються, що насправді це триватиме довше. Сьогодні вони цього сказати не можуть, але я десь тихенько чую, як вони кажуть: «До речі, користуючись нагодою, змінимо договір ЄС». Плюс, є позиція окремих країн, зокрема, Угорщини, але не тільки.

Під час переговорів з Євросоюзом вони додаватимуть різні двосторонні питання з Україною, тому що побачать, що для того, щоб пройти на наступну стадію переговорів, Київ готов посунутися в певних питаннях далі. Інколи держава може мати якісь старі претензії. Наприклад, угорці уявлять, що хочуть вирішити якесь питання меншин. Це не стосується переговорів з ЄС, але коли закриватимуть черговий розділ перемовин, скажуть: «Ми погодимося на закриття, але натомість ви маєте зробити оце». Отже, переговорний процес ітиме за цим формальним трендом, який є найважливішим і вирішальним, але також буде обтяжений багатьма зовнішніми тисками. І до цього треба бути готовим.

‍Наскільки цей план зараз реалістично виглядає і чим може завершитися в умовах війни?

Я дивлюся на план входження України до ЄС так само, як на магдебурзьке право в Середньовіччі. Якщо країна отримувала магдебурзьке право, вона отримувала всю правову систему і спосіб мислення. Що це означає у випадку України? По-перше, я вважаю, що сам переговорний процес буде супер.

Він буде важким, дратуватиме українців, але водночас адаптуватиме кожне питання до західних стандартів, зокрема, через початок переговорів трохи поліпшить питання корупції

Коли мені на Заході говорять про корупцію в Україні, я їм кажу: «Відкрийте двері в ЄС! Переговори з Євросоюзом — найкращий спосіб боротьби з корупцією». Є відомі способи, всі їх знають, — додаткове антикорупційне бюро і так далі. Все це добре, Але найкращими є переговори, тому що Україна неминуче перейме ту систему, яка вже діє на Заході, і це саме по собі змінить країну, дасть простір для змін українцям, особливо середньому класу.

‍Навіть під час війни?

Під час війни це також політично важливо. Війна — це й психологічне питання. Важливо, щоб люди, в яких, наприклад, рідні воюють, постійно отримували сигнал, що кінець уже близький — і ми будемо у спільній європейській родині. І це має глибокий сенс.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6638ff9d4e75ee79abb6e94a_%D0%B4%D0%B5%D1%89%D0%B8%D1%86%D1%8F_%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE.jpeg">Український дипломат Андрій Дещиця: «Зараз для України немає кращої гарантії безпеки, ніж членство в НАТО»</span>

Чи може йтися про те, що нас приймуть в ЄС за пришвидшеною процедурою, якщо Україна погодиться на певні поступки щодо територій?

Я беру участь у багатьох розмовах такого типу і ніколи не чув, щоб це питання так ставилося. Я б розділив ваше запитання на дві частини. І я хочу, щоб це було зрозумілим. Україна вже має швидкий шлях до ЄС, бо має угоду про асоціацію. Про це мало хто знає або забуває — навіть люди, які займаються політикою. Але ця угода про асоціацію — це вже часткове членство. У багатьох сферах. Угода про асоціацію доповнюється угодою про розширену зону вільної торгівлі. Це означає, що, з точки зору торгівлі, Україна вже кілька років частково в ЄС. До цього додаємо безвізовий режим, тобто вона вже трохи є ніби у Шенгені. А до цього додаємо ще ширше відкриття європейського ринку через війну — тобто і законодавство, і регулюючі документи ЄС, пов’язані з початком повномасштабного нападу Росії на Україну у 2022 році. Отже, у багатьох сферах ваша країна сьогодні повною мірою використовує весь європейський ринок.

Я завжди пояснюю це так — і галичани мене зрозуміють: уявімо, що біля Кальварії Зебжидовської, під Краковом, хтось виготовляє взуття. Коли він був у складі Австро-Угорщини, то міг виготовити невідомо скільки цього взуття, тому що там був такий великий ринок, що кожен міг купити його, без мита і без проблем. І сьогодні, якщо хтось щось виробляє в Україні, він має доступ до великої, як колись би сказали, імперії. Що ж, Європейський Союз не є імперією в політичному сенсі, але він охоплює велику територію. Я думаю, що не всі розуміють, що відбулося.

Україна має набагато швидший, ніж у Польщі, шлях в ЄС — і це навіть не враховуючи війни, розпочатої у 2022-му році

Київ і раніше мав кращі умови, ніж колись Варшава, коли приєднувалася до ЄС. По-друге, Україна має дружнього сусіда, який може ознайомити її з усіма цими проблемами, навчати, проводити тренінги. Наприклад, Німеччина не вступала в ЄС, вона завжди там була, вона взагалі не знає цього процесу. Люди не звертають на це уваги.

‍Пам'ятаєте слова голови канцелярії НАТО Єнсена про те, що можлива процедура вступу України в НАТО, але на тій частині території, де немає російської армії? Чи може щось подібне бути запропоноване під час входження в ЄС?

Певні тимчасові розв'язання — це трохи інша історія. У випадку з ЄС ідеться про питання митних рішень і надходження товарів. І все ж, немає жодних причин для того, щоб Україна відчувала себе якоюсь особливою в цьому питанні. Подібна проблема буде, наприклад, у Молдови, тому що потрібно буде ретельно продумати рішення щодо Придністров’я, але все це жодним чином не означатиме, що хтось визнає російські зазіхання на територію України. Можливо, будуть якісь кроки, принаймні з торговельних міркувань, які, для того, щоб торгові рішення працювали особливо добре, враховуватимуть тимчасовий стан на деякий час — Україна сама може цього хотіти, бо це буде в її інтересах. Але абсолютно точно не буде юридичного визнання будь-яких російських претензій, і змішувати це взагалі не варто. Знаєте, чого ми не розуміли, коли вступали до ЄС?

На Європейський союз потрібно дивитися, як на бізнес-можливість для людей

І тоді ми побачимо це по-іншому. Тому що ЄС дасть українському середньому класу, який страшенно постраждав після війни, можливість зосередитися на створенні особистого успіху, у вигляді фінансового оздоровлення та виходу на ринки. Це матиме величезний психологічний вплив. Сьогодні це може для декого прозвучати якось незручно, але за якийсь час закінчиться війна, а угоди вже будуть укладені. От тоді і відкриється ЄС. Війна ж триватиме не більше 5-6 років. Це буде неймовірно для тих людей, які пережили її і будуть шукати якісь нормальні шляхи розвитку. Як і кожне суспільство після війни.

‍Це цікаве твердження, що війна триватиме не більше 5-6 років. Тобто, ще 2-3 роки? Чому ви так думаєте?

Потрібно було б більше часу, щоб презентувати серйозний політичний прогноз.  Але ми маємо час на те, щоб розглянути  два-три існуючі сценарії. Перший — і давайте не забувати про нього — що Путін помре.

У сучасній міжнародній системі відхід очільника Кремля майже автоматично означає початок переговорів. Якихось. Тому що якісь переговори точно будуть. Є другий варіант, який є найбільш негативним, крайнім варіантом у цій війні — так званий харківський момент (це ситуація, яка може визначити подальшу долю війни: або Путіну вдасться прорвати фронт, де-факто відкрити новий фронт десь між Харковом і Сумами, або українці покажуть, на що вони здатні і захистять цей черговий шматок своєї землі. — Авт.). Це станеться, якщо росіянам вдасться зайти в Україну глибше — тобто зламати лінію фронту і зміцнити її. Політичні наслідки цього насправді важко уявити як для самої України, так і для…

‍...Європи і США. 

Так. Але є і позитивний сценарій. І він полягає у тому, що Україна цьогоріч, як і торік, захищатиме свою територію, яка сьогодні повністю під її адміністративним контролем. Вона зможе частково відновлювати контроль над своєю територією за лінією оборони, а також зможе захищатися з повітря, тому що буде мати перші літаки, які будуть останнього покоління. І на додачу, вона зможе атакувати цілі на території Росії, оскільки матиме ракети. Плюс, проведе ефективну мобілізацію. Тобто буде виконано те, що мають зробити західні союзники, і те, що має зробити сама Україна. Якщо ці умови, про які я зараз сказав, будуть виконані, це означатиме дуже хороший сценарій для України. Зовсім добре вже і так не буде, бо щось погане вже сталося. Потрібно не забувати, що є величезні втрати населення, його переміщення через напад Росії, виїзд людей на Захід, руйнування інфраструктури. 

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/664778933eb24da26959b702_Ukraine-Kharkiv-war-Sestry.jpg">Павел Коваль: «”Харківський момент”: ситуація на Харківщині визначить долю цієї війни»</span>

‍Ви сказали, що один із сценаріїв припинення війни — смерть Путіна. Якщо він помре або буде вбитий найближчим часом, чи висловлять співчуття західні лідери російському народу, як це було у випадку з аварією гелікоптера іранського лідера Ібрагіма Раїсі цього тижня?

Знаєте, я мабуть вже залишу Іран у спокої, але нещодавно ми бачили майже те саме під час присяги Путіна. Після цих фальшивих виборів дехто таки взяв участь в урочистостях.

‍Наприклад, Франція.

Комусь важко зрозуміти, що історія відбувається на наших очах, що Путін такий самий, як Гітлер. Нам не потрібно 30, 40, 50 років, як після тієї війни, щоб зрозуміти, що після певного моменту вже не можна подавати руки диктатору. Якщо хтось цього не усвідомлює, то нічого серйозного вже не зробить.

‍А такі теж були — зокрема, Ірландія у 1945 році висловила співчуття з приводу смерті Гітлера.

Завжди є хтось такий. Мабуть, це урок історії. 

‍Міжнародний кримінальний суд запросив ордери на арешт прем'єр-міністра Ізраїлю Нетаньяху та міністра оборони Галанта за ймовірні військові злочини в секторі Газа. А також трьох лідерів палестинського руху ХАМАС. Що ви думаєте про це?

Польща підтримує рішення про розв’язання проблем двох держав, тобто Ізраїлю і Палестини, Палестинської автономії. Ми можемо будувати спосіб мислення, орієнтований і на Ізраїль, і на Палестину, але ми ніколи не поставимо Ізраїль і ХАМАС на одному рівні. Тель-Авів є нашим принциповим союзником у питаннях безпеки та важливим союзником історично.

Ізраїль органічно пов'язаний з історією Польщі та України

Багато людей з наших територій, наших громадян, євреїв чи осіб єврейського походження, колись заснували Ізраїль. Він є частиною нашого політичного горизонту. Водночас, ми залишаємо за собою право критикувати окремі дії ізраїльського уряду, наприклад, жорстокість чи порушення міжнародного права під час війни. Однак, ми ніколи не намагатимемося будь-яким чином зрівняти позицію Ізраїлю, міжнародно визнаної держави, та ХАМАСу, який є терористичною організацією. Це суперечило б справедливості, здоровому глузду та нашим інтересам.

Марія Гурська: У Росії призначили новий уряд, в якому всі міністри залишились на своїх місцях, окрім очільника Міністерства оборони РФ. Але ротації відбулись і в уряді Польщі. Чи впливають вони на безпеку країни і на відносини з Україною?

Павел Коваль: Ці зміни стосуються європейських виборів. У Польщі довгий-предовгий виборчий марафон. Почалося восени з парламентських виборів, потім два тури місцевих виборів, а тепер — до Європейського парламенту. Деякі політики, які були в уряді, стартували з кампаніями на цих виборах. Прем’єр-міністр попросив їх піти у відставку і зосередитися на виборчій кампанії. У цьому і є суть змін.

10 травня у Варшаві відбувся черговий фермерський протест. Фермери знову протестували проти української агропродукції на європейському ринку — і це після такого складного розблокування кордону. Наскільки велика загроза поновлення протестів на кордоні?

Протест не був дуже масштабним. Не бачу підстав розглядати польсько-українські відносини через призму цих подій. Не знаю чому, але висвітлювати протести фермерів стало модним. Польща є єдиною великою країною в ЄС, яка так чітко і твердо бачить свою зацікавленість у вступі України до Європейського Союзу. В країнах ЄС протести фермерів відбуваються практично щомісяця — це європейська нормальність. 25 червня починаються переговори про вступ України до ЄС. І це найважливіший факт.

Україна вже на прямому шляху до Європейського Союзу. Це станеться ще під час головування Бельгії

Це важливо, бо далі черга Угорщини, з ними ніколи не знаєш, що буде. Пізніше буде головувати Польща. І я сподіваюся, що тоді переговори з Україною будуть добре розвиватися. Словом, через 5-7 років ви будете в Євросоюзі, а тоді, cкажу вам чесно, в Україні також постійно будуть фермерські протести, бо так відбувається в ЄС. Внутрішній ринок тут дуже зарегульований, існує багато різних зобов’язань, тому фермери в ЄС виробляють агропродукцію за високою ціною. В Україні вони також вироблятимуть товари за вищою ціною, ніж зовні. Тому як тільки з’явиться будь-який сільськогосподарський продукт ззовні, то негайно почнуться протести. І це парадокс, але оскільки я хотів би, щоб Україна якнайшвидше вступила до Європейського Союзу, то в якомусь сенсі я бажаю, щоб у вас якомога швидше почалися протести фермерів, які просто є частиною політичного ландшафту ЄС.

16 травня Володимир Зеленський обговорив з польським прем'єром Дональдом Туском загострення ситуації на Харківщини. Президент України скасував усі міжнародні візити через спроби російської армії прорвати фронт. Чого очікувати, на вашу думку, і що зараз мають робити світ і Польща?

Ми маємо справу з тим, що я назвав би «харківським моментом»цієї війни. Це означає, що відбувається ситуація, яка може визначити подальшу долю цієї війни і вирішити її надовго. Або Путіну вдасться прорвати фронт, не дай Боже, чи де-факто відкрити новий фронт десь між Харковом і Сумами, або українці покажуть, на що вони здатні і захистять цей черговий шматок своєї землі. Це те, що ми будемо спостерігати в найближчі тижні. І в цьому суть цього харківського моменту. Якщо росіяни прорвуть фронт, то використають це як пропаганду проти української влади та суспільства, демонструючи їхню слабкість. Найближчі тижні означатимуть неспокій на харківській ділянці  фронту, а також масштабні інформаційні операції проти України та Заходу, суть яких полягатиме в тому, що росіяни намагатимуться продемонструвати, ніби Україна не здатна впоратися у цій війні.

Вони бачать, що українці чудово дають раду, що є лінії оборони, що все побудовано — окопи та інше. Але пропаганда буде весь час тиснути і пробувати послабити позиції України

Що ми можемо і повинні зробити зараз?

Найголовніше — це забезпечення зброєю. Наразі важко оцінити, наскільки дорого коштувало зволікання з ухваленням рішення з боку спікера Палати представників США Джонсона. Якщо боєприпаси встигнуть доставити, то основні речі будуть зроблені. Але важливим, як на мене, є те, що люди досі вважають, що інформаційна сфера відірвана від військової, а тим часом там з боку Росії зараз починається найбільша канонада проти України, Польщі та Заходу.

Росіяни намагатимуться інформаційно прикрити свій план захоплення Харкова, витіснення України з міста. І також з цієї причини найближчі тижні є ключовим моментом

Держсекретар США Блінкен під час візиту до Києва наголосив, що американська зброя вже в дорозі.

Сподіваюся, що встигнемо.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66433572b9467d0d5363981e_14_05_2024_01_09687.jpg">Американська військова допомога вже скоро прибуде в Україну — Блінкен у Києві</span>

14 травня президент Дуда заявив, що Польща не віддасть Україні свою систему Patriot, втім, українські політичні експерти обговорюють можливість закриття неба над Західною Україною польською системою протиповітряної оборони. Чи можливо це, чи ведуться такі переговори?

Не можу розкрити вам деталей дипломатичних переговорів, тому що вони не призначені для публічного обговорення, але на Заході зараз багато говорять про те, щоб знайти спосіб хоча б частково захистити повітряний простір Польщі. Кращий захист польського повітряного простору на сході також означатиме захист на кілька десятків кілометрів вглиб українського неба. Але це технічні рішення. На Заході розмірковують, як трохи покращити ситуацію.

‍13 травня з’явилась інформація, що Естонія буцімто  озглядає можливість відправки своїх військ в Україну. Після подібної ініціативи з боку президента Франції Еммануеля Макрона це виглядає, як сценарій певного плану. Що ви думаєте про це?

Це наразі не сформулювалося в конкретний план. Зараз найважливішою справою є підписання наступних оборонних угод для України. Угода з Польщею буде, мабуть, черговою, тому що вона вже активно готується. Ключовою є також підготовка до саміту НАТО. Потрібно оцінити, що ще можна зробити напередодні його проведення, тому що зараз виглядає, що пропозиція для України буде слабкою, незважаючи на зусилля Польщі.

Важливим є  зосередження на переговорах з ЄС. Вони також будуть чинником безпеки для України

Я думаю, що це ті напрямки, на яких зараз варто зосередитися, а також на тому, що боєприпаси повині бути негайно доставлені на фронт.

У Словаччині 15 травня стався замах на прем'єр-міністра Роберта Фіцо. Що ця подія означає для безпеки Європи?

‍Перш за все, ми засуджуємо терор — політичний терор, політичні замахи, які призводять до смерті та ескалації ненависті. Обов'язком кожного політика, незалежно від того, хто став жертвою, є засудити напад і чітко заявити, що ми не сприймаємо таких способів політичної діяльності. По-друге, замах на Роберта Фіцо є сигналом того, що відбувається сьогодні з Європою і Заходом. Словаччина — це лакмусовий папірець, який показує, що відбувається в більшості західних країн, починаючи від США. Це такий політичний поділ, коли ви навіть не можете собі уявити, що хтось може перейти з одного боку на інший. Фіцо в цьому контексті також був різким політиком, але я хотів би сказати просто: за нього потрібно молитися, тримати кулаки. І терор треба засуджувати.

Це правда. У Росії недавно відбулися зміни в оборонці та в найближчому оточенні Володимира Путіна. Аналітики Американського Інституту Дослідження війни наголосили, що за призначенням нового міністра оборони стоїть підготовка до тривалої війни з можливим зіткненням з країнами НАТО. Що ви про це думаєте?

Зміни в Кремлі, на мій погляд, дійсно означають підготовку до більш затяжної війни. Шойгу явно втрачає вплив. Інші люди приходять на його місце. Що в цьому добре, так це принцип: чим більше в Росії великоросів і націоналістів, російських шовіністів у верхівці влади, тим слабша Росія. Є така залежність, тому цікаво, що на місце Шойгу, який не є етнічним росіянином, а тувинцем, приходить росіянин. Отже, це означає, що російський націоналізм консолідується всередині Російської Федерації, відштовхуючи і ще раз посилаючи сигнал, що всі інші нації є націями другого сорту.

‍У цій самій ситуації опинився вже колишній віце-прем'єр Росії В'ячеслав Сурков, який є чеченцем за походженням.

Це давнє правило в Російській імперії.

Чим більше російського шовінізму в керівництві, тим немічніша Росія. Це завжди було ознакою слабкості

Добре видно, що росіяни у цій війні захищені, тому що навіть структура призову така, щоб захищати етнічно російський елемент і намагатися втиснути якомога більше представників інших націй Російської Федерації. Але це завжди послаблює Росію, яка є імперією за сутністю. Недостатньо, що ці народи і так у поганому становищі на периферії — вони бідніші, не мають можливості розвиватися — то в разі війни їх усіх ще й вербують і відправляють на фронт. Без будь-якої підготовки, часто на вірну смерть. Вони це бачать — і це дуже послаблює Росію.

Хіба що в довгостроковій перспективі, тому що найближчим часом ми не бачимо чогось, що вказувало б на можливість внутрішнього бунту.

Однак санкції спрацювали. Однак Путіну необхідно здійснювати зміни у верхівці влади. І, все ж, він усе слабший. І слабшає позиція тих осіб, які були архітекторами цієї війни. Особливо це стосується Шойгу. Військова економіка протримається ще два-три роки. Не довше. Жодна воєнна економіка не протрималася довше. Хтозна, можливо, негативних сигналів для Путіна більше, ніж здається на перший погляд.

‍Цей шматок пирога може виявитися завеликим для нього.

Може виявитися, що Путін ним вдавиться.

11 травня Дональд Туск на Підляшші оголосив про початок робіт з будівництва сучасних фортифікаційних споруд на суму приблизно 375 мільйонів доларів. Чому це важливо і як виглядає зараз ситуація на польсько-білоруському кордоні? ‍

Провокацій більшає. Цей кордон набагато менш безпечний сьогодні. Не секрет, що Лукашенко є надзвичайно близьким до Путіна, і для мене сьогодні він виглядає, як міністр в уряді Путіна, а не як президент окремої країни. З ним ще буде багато проблем. Взяти хоча б скандал із суддею Шмідтом, який виявився агентом самопроголошеного очільника Білорусі. Але основним інструментом, який Лукашенко скеровує проти Польщі, є гібридна війна. Він намагається звозити і проштовхувати мігрантів з різних куточків світу, подає їм неправдиву інформацію. Це може створювати низку різних небезпек. Ці люди мають внести плутанину, влаштовувати провокації і будь-якою ціною потрапити до Польщі. Можливо, серед них також мають проникати агенти, які діятимуть проти Варшави. Усе це створює сценарій запеклої гібридної сутички. Але ми будемо захищатися і ми впораємося.

Виступаючи нещодавно у Сеймі, Дональд Туск заявив, що Росія втручатиметься у вибори до Європарламенту. В Європі оголосили про створення Агентства для боротьби з дезінформацією, а в Польщі цього тижня зявився новий уповноважений з питань міжнародної дезинформації. До чого готуються Європа і Польща?

‍Ми з вами говорили про так званий харківський момент. Під час очікування того, що буде, як вдарить Путін, чи точно українці отримають зброю вчасно, будується таке шкідливе інформаційне тло. Я бачу це на конкретних прикладах. Знаю багатьох публічних діячів, яких методично атакують в Інтернеті, і це передбачає провокування інших нападів на них, адже потім це переходить в реальне життя. Спочатку іде послідовна дискредитація когось в мережі, потім це перетікає до класичних медіа, і, нарешті, часто веде за собою реальну трагедію, завершується насильством. Це план Путіна для прикриття в такий спосіб його наступу.

‍Журналістка і письменниця Енн Епплбом  цього тижня на конференції Impact сказала: «Проблема сучасного світу полягає в тому, що люди роблять висновки не з реальності, а з того, що бачать на екранах своїх мобільних телефонів». Як з цим боротися?

На цьому власне і полягає проблема — масова дезінформація в Інтернеті, яка потім стає реальною і часто є джерелом додаткової агресії, емоцій тощо. Ми в нашій Раді з питань співпраці з Україною вже плануємо і зараз створюємо невеличку команду для моніторингу того, як Росія намагається впливати на польсько-українські відносини в рамках інформаційної війни. І це не завжди лише фабрики тролів. Часто це більш складні проєкти, в яких, як це не парадоксально, задіяно менше людей.

Але вже зрозуміло, що росіяни ціляться у людей, середовища, групи, які займаються побудовою польсько-українських стосунків, обороною цих відносин, донесенням правди про ці стосунки

Це правда, але також, нам потрібно більше працювати з нашою молоддю — як польською, так і українською — щоб вони отримували інформацію з надійних джерел, які заслуговують на довіру, а не лише з соціальних мереж.

І вчилися критичному мисленню! Це має вирішальне значення. Якби сьогодні мене спитали, що б я хотів сказати людям, чого обов'язково потрібно навчитися, я б сказав: критичного мислення. Щоб люди не вірили один в один тому, що бачать на екрані свого мобільного.

Тімоті Снайдер у роботі «Про тиранію. 20 уроків ХХ століття» говорить про найкоротший шлях розвитку критичного мислення — читання книг!

Читання важливе. Заохочуймо читати і, перш за все, критично аналізувати кожен текст, кожну передачу, кожну зустріч. Освіта в наш час є надмасовою. Вона впливає на цілі суспільства. Світ ніколи не буде ідеальним, тому що це дуже великі групи людей, але кожного можна навчити критично мислити, щоб він сам шукав правду.

‍У Грузії на наших очах відбувається транзит від демократії в обійми Кремля, в обійми Росії. Чи зможе проголосований диктаторський закон про іноагентів знищити європейське майбутнє Грузії?

Ми бачимо, що в Грузії триває революція — і це велика річ. Побачимо, куди все піде. Я дуже уважно за цим стежу. На жаль, зараз більшість мого часу присвячена Україні та польсько-українським відносинам. Але в Грузії ставки насправді величезні, тому що на кону безпека всієї Європи. Грузію завжди трохи недооцінюють, тому що люди десь на Заході думають, що вона далеко. А Грузія не так вже й далеко. Тому я сподіваюся, що, по-перше, буде мирне вирішення, а по-друге, що уряд відступить. На щастя, ще є президент. Ймовірно, вона накладе вето на документ — і закон повернеться до парламенту. І я раджу грузинській владі схаменутися і не заходити занадто далеко, тому що історія України детально демонструє, що відбувається, коли влада не може зупинитися, коли вона йде супроти усіх попереджень, і тоді від цього в неї починаються серйозні проблеми.

Грузія, Україна та Молдова на шляху в Європу!

Першими Україна та Молдова починають переговори у червні, але Грузія також має статус кандидата, тому на неї також чекає момент, коли буде натиснуто кнопку «старт».

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6644a2495d56f4379222d0d8_%D0%97%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20WhatsApp%2C%20%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%B0_%202024-05-15%20%D0%BE%2013.47.46_f2dd80bf.jpg">«Закон про “іноагентів” — це лише початок», — грузинський незалежний журналіст Темур Кігурадзе про узурпацію влади у Грузії</span>

Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років

Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?

Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.

Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?

Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.

Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку

Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.

Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?

Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.

Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу

Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.

Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.

Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?

Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.

Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання

Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.

Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання

Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.

Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни  не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?

Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.

Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати

Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків. 

Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?

Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.

У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію

Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.

Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати

Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?

Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.

Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре

Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.  

Українські діти у польських школах: основні проблеми

Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?

Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.

Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури

І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.

Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?

Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.

Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання

Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?

Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.

Яка доля українських переселенців у Польщі?

Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?

Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.

Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене

Блокада: хто виграв?

Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?

Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.

Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним

Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.

Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його

Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.

Шлях до ЄС

Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?

Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.

Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування

Протидія ворогу

У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?

Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі. 

Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?

Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.

В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?

Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.

Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО

У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.

А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?

Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.

Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі

Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.

Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?

У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.

Марія Гурська: 23 квітня 2024 року Сенат Сполучених Штатів Америки проголосував за пакет військової та фінансової допомоги Україні на суму майже 61 мільярд доларів. Вже 24 квітня Джо Байден підписав цей закон. Ми розуміємо, наскільки ця підтримка зараз важлива для української армії, для України. А яке стратегічне значення має ця допомога?

‍Павел Коваль: Насамперед ця допомога має тактичне значення, адже якщо зброя вчасно буде поставлена ​​в Україну, ми маємо велику надію, що Путін тактично не пройде, не прорве лінію фронту — і що не трапиться біди. Стратегічне значення тут у дечому іншому — цей пакет допомоги дає усім нам час, щоб виготовити ще трохи зброї та підготуватися до війни у ​​другій половині цього року та у наступному. Про це треба думати. Торік хтось не прорахував і не приготувався з цього боку лінії фронту, бо сама вона дуже добре підготовлена — і з точки зору інформаційних технологій, і в інших відношеннях. Я сам це бачив, коли був на фронті, на мене це справило враження.

Сподіваюся, проблем з боєприпасами більше не буде. Тепер нам, ймовірно, вдасться зупинити Путіна

Він не піде далі на Захід, а українці мають шанс втримати лінію фронту. А поки забезпечуємо українців зброєю. Перше — це захист в повітрі, дуже важливий елемент. Друга річ — розмінування. Торік обладнання серйозно не вистачало. Я говорю про тральщики для забезпечення безпеки у Чорному морі. І третє — це ракети, які можуть вражати на російській території цілі за кілька сотень кілометрів від лінії фронту. 

‍За тиждень до та під час ухвалення рішення у Конгресі, а потім і в Сенаті, ви перебували у Вашингтоні з дипломатичним візитом. Як все це виглядало зсередини і що стало вирішальним? 

На це рішення вплинуло два, а може, й три основні елементи. Першим, на мій погляд, стала напруга серед європейських союзників Сполучених Штатів. Адже раптом виявилося, що США, які звикли бути першими в усьому, не відіграють найвизначнішої ролі в допомозі Україні. Військову американську допомогу ще можна порівняти з наданою європейськими союзниками, а от гуманітарної допомоги від Вашингтону суттєво менше. Тож раптом всі побачили, що Сполучені Штати в цьому відношенні не справляються добре. Почався тиск, поштовхом до якого став твіт прем'єр-міністра Дональда Туска. Він раптово залучив французів, німців, а потім країни Північної Європи, чехи також дуже сильно підключилися. І всі почали тиснути на США, кажучи спікеру Палати представників Конгресу Майку Джонсону: «Чоловіче, ти можеш стати Чемберленом! Ти, мабуть, хочеш бути Черчілем, але будеш-таки Чемберленом». Адже Джонсон міг вже за мить стати тим, хто впустив би цього Путіна — сучасного Гітлера — в Європу. 

Ще одним фактором, як мені здається, була совість. Така собі політична совість. Джонсон вирішив, що не хоче брати на себе відповідальність

Це безперечно мало місце. Значним було і дуже сильне лобі всередині Сполучених Штатів. І тут був наступний аргумент: «Цю зброю та боєприпаси загалом, купуватимуть тут, у Сполучених Штатах. Тому якщо ви не проголосуєте за це, ви послабите оборонну промисловість, виробництво, наприклад, в Алабамі». І, наостанок, важливим аргументом була інформація про серйозний ризик прориву лінії фронту. Про це йшлось у даних розвідки, які дійшли до нас. І про це багато говорили в Сполучених Штатах, у Вашингтоні — і зрештою це вдалося донести до лідерів Конгресу.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66292dc1dc348a5aac74f086_EN_01617742_1590.jpg">Підпис Байдена є: постачання зброї для України розпочнеться негайно</span>

‍Від США Україна отримає далекобійні ракети ATACMS. Чи стане це достатнім аргументом і прикладом для канцлера Німеччини Олафа Шольца, щоб врешті надати Києву крилаті ракети Taurus?

Давайте дивитись на динаміку ситуації. Сьогодні це неможливо, але буквально за два-три тижні ми з вами, ймовірно, побачимо, що це вже можливо. Так було з танками, так є зараз з американським пакетом допомоги. Така вже є природа війни, що країни повільно ухвалюють рішення, але зрештою вони таки їх ухвалюють. Я впевнений, що Німеччина також приєднається до цього. 

‍У Бундестазі припустили, що цей пакет допомоги від США може стати останнім для України у осяжному майбутньому. Чуємо думки експертів про те, що цей пакет важливий, але він не стане проривним, і надалі все може бути тільки гірше. Що можемо сказати критикам і песимістам?

А що ми взагалі можемо сказати про майбутнє? Кожен пакет може виявитися останнім. А може виявитися першим із багатьох. А може бути ще якось інакше. Я дійсно не знаю, чому люди думають, що цей пакет останній. Що я можу відповісти на це? Не будьте песимістами, дійте по-своєму. Якщо це політики, публіцисти, лідери думок, то нехай кожен робить те, що повинен зараз робити. Ця війна — це виклик Путіна всьому Заходу. І в цьому сенсі ми допомагаємо Україні, але передусім — собі.

Ми захищаємо Захід, ми захищаємо наші цінності, нашу цивілізацію від Путіна. Це достатньо серйозні аргументи

‍Українські військові експерти кажуть, що за достатньої кількості зброї Україна вже цього літа зможе розпочати контрнаступ для звільнення своїх територій від російських загарбників. Водночас західні експерти кажуть, що Путін вже цієї осені, а можливо, навіть і влітку, спробує прорвати фронт і захопити Харків. Такі плани підтверджують нещодавні заяви російського міністра Лаврова, стверджують в американському Інституті вивчення війни. Від чого ж залежить розвиток подій?

Від того, хто буде краще підготовлений та наскільки вмотивованими будуть союзники. Що стосується України, то Київ має провести мобілізацію. У цьому українську державу ніхто не замінить. Тут не так багато способів допомогти. Вони мінімальні. Однак Захід повинен вчасно доставити боєприпаси. Без цього нікуди. 

‍23 квітня українські дипломатичні установи припинили надання консульських послуг українським чоловікам призовного віку. Польський міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Польща готова допомогти Україні повернути призовників. Хоча поки нема жодної конкретики, в який спосіб. Міністр оборони Литви Лаурінас Кащюнас уточнює, що це можуть бути обмеження у соціальних виплатах, видачі дозволів на роботу та інших документів. Але Литва тут чекає на приклад Польщі. Якою буде ця польська ініціатива?

Деякі речі, ми, цілком ймовірно, зможемо це зробити. Проте хотілося б уникнути одного непорозуміння. Питання мобілізації — це завжди питання конкретної країни, її суверенітету тощо. Тому інші країни можуть допомогти, але вони не можуть переступити певну межу, за якою іде усе, що стосується самої української держави. Цим повинні займатися у першу чергу українські інституції. І я не хотів би, щоб ми переносили кордони так далеко, щоб складалося враження, наче це інші країни відповідальні за мобілізацію в Україні.

‍Погоджуюсь з вами, але зараз Україна пішла на ключовий крок і запровадила обмеження. Тепер чоловіки 18-60 років не можуть отримати паспорт за кордоном. Які симетричні кроки може зробити Польща, щоб допомогти Україні повернути військовозобов’язаних повнолітніх чоловіків для захисту європейських кордонів?

Можливо, це мають бути кроки, пов’язані з декларуванням свого статусу щодо оборони, участі в захисті України, при різних процедурах. Я не дуже хотів би вдаватись в подробиці, але все ж хочу, щоб це прозвучало чітко. Це справа української держави.

Ми можемо трохи допомогти з цим. Навіть з різних  психологічних причин ми не можемо переступити певної межі, тому що тут багато аспектів. Але допомогти ми можемо. Допомога буде

‍Росія атакує енергетичну інфраструктуру України, не чекаючи холодів. Politico пише про перспективи проєктів зеленої енергетики в Україні. Ідеться про те, що це гарне рішення для нас, адже об'єкти сонячної та вітрової енергії завдяки своїй розкиданості і малим формам стають складнішими цілями для російських ракет.  Чи бачить тут польська Рада з питань співпраці з Україною простір для рішень?

Енергетичні питання є одними з ключових тем основних напрямків нашої роботи. Це стосується також адаптації України до вступу в ЄС, яка відбуватиметься під час переговорів. Звісно, ​​сьогодні критикують «зелений курс», але це не лише питання сільського господарства, це й питання енергетики, і сільського господарства, й енергоефективності в містах. Про все це йтиме мова в процесі переговорів про вступ. Але це також стосуватиметься плану відбудови, де не йдеться про реконструкцію одне до одного — щоб відновити усе, як воно було до війни. А якщо говоримо про енергетику, то йтиметься також про розумне споживання й використання зеленої енергії і ​​унезалежнення від Росії. 

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6626d94883dffb2e69082ceb_shutterstock_2223755535.jpg">Нові блекаути: чи буде чергова хвиля українських біженців до Європи після ударів по ТЕС?</span>

‍Тож ми очікуємо в Україні і польський бізнес, і інвесторів!

Не тільки інвесторів, але й державних інвестицій. Це великі кошти, які прийдуть до вас після війни і які будуть частиною міжнародних фінансових структур. 

‍Але найскладнішим тут є те, що для відновлення ми не можемо чекати кінця війни.

Дещо можна відновлювати прямо зараз. Якщо ж говорити про реконструкцію після великої війни, це креативний процес, адже, наприклад, структура населення змінюється, більшість людей живуть зараз в зовсім інших місцях, переїжджають через війну і не хочуть повертатися на старі місця. Країни ніколи не відбудовуються так, як було раніше. Житлові квартали повинні відновлюватися за технологіями, які передбачають екологічні підходи до енергії.

‍І про такі рішення думаємо вже зараз! 

Вже є конкретні базові напрацювання того, як це виглядатиме після війни.

‍1 травня має відбутись зустріч президента Польщі Анджея Дуди і прем'єр-міністра Дональда Туска. Темою розмови буде розміщення ядерної зброї у Польщі за програмою НАТО Nuclear Sharing. Генсек НАТО Єнс Столтенберг під час свого візиту до Варшави 23 квітня заявив, що Альянс не має планів розширення зони дислокації ядерної зброї. На вашу думку, чи потрібне Варшаві та Києву розміщення ядерної зброї в Польщі?

Ми маємо гостру внутрішню політичну дискусію щодо цього. Президент привселюдно оголосив про це без жодних консультацій з урядом. Ця ідея, звісно, давно циркулює серед різних експертів з безпеки. Це має сенс, але лише за певних умов, включаючи готовність США зробити такий крок. На даний момент відповіді дуже стримані. Президент Польщі дуже поспішив із цією пропозицією, а тепер виявилося, що він залишився на льоді [польський фразеологізм, український аналог «обіцяти золоті гори»], бо не отримав чіткої підтримки з боку Заходу.

Я зараз не оцінюю, це була добра чи погана ідея. Потрібно просто думати про те, як і що ми комусь повідомляємо. І не бігти із цими ідеями одразу до преси

‍23 квітня Європейський парламент підтримав продовження на один рік угоди про безмитну торгівлю продуктами харчування з Україною, яка передбачає додаткові гарантії для захисту європейських фермерів. Чи задоволені цим рішенням польські фермери  і чи означає це, що блокади більше не буде?

Були обговорені певні елементи, певні рішення, пов’язані з обробкою і добривами, певні обмеження щодо застосування принципів «зеленого курсу» в сільському господарстві. Про деякі речі вдалося домовитися, якщо говорити про питання сільського господарства. Не про все. Завжди обов’язково знайдеться хтось, хто скаже, що цього недостатньо. Але загалом ми просуваємося в бік спільного бачення в Європі. Є інтереси Іспанії, Португалії, Франції, Італії, наші і багатьох інших країн — і нам потрібно разом на все це поглянути і зрозуміти, де є простір для компромісу. Я можу гарантувати лише те, що ми будемо захищати наших виробників.

Україна також буде захищати своїх виробників, коли вступить до ЄС. Це азбука європейської політики. Ніхто в ЄС ніколи не буде діяти інакше, адже одразу втратив би владу

‍Європейський парламент 22 квітня востаннє у цьому скликанні зібрався на пленарне засідання перед майбутніми виборами в червні. Які підсумки?

Передусім, те, що наступні вибори до Європарламенту через 5 років можуть відбутися вже з українськими кандидатами! Максимум через 10 років. Все залежить від того, як підуть переговори. Сподіваюся, що швидко. Україна повинна мати свої місця в Європарламенті. Я також є прихильником розподілу місць у різних інших органах, наприклад, у Комітеті регіонів. Я думаю, що найближчим часом в Європарламенті повинні з’явитися спостерігачі від України. Раніше така процедура була у Польщі. Якщо ж говорити про роль Європарламенту під час війни, тут потрібно наголосити на постаті самої президентки Роберти Мецоли, яка була дуже активною і заангажованою в українську справу. Європейська влада нинішньої каденції загалом була чудовою — я часто дивився на дії Урсули фон дер Ляєн із захопленням і прихильністю, так само, як і на дії пані Мецоли. Що стосується самого Європарламенту, то це хороша інституція з точки зору вибивання дверей. Це такий таран, авангард політики, який торує шлях для України, коли йдеться про військову допомогу, розширення та переговори про вступ. 

‍Чого Польща очікує від наступних виборів до Європарламенту в червні?

З польського боку є команда добре підготовлених кандидатів, сильних гравців — і це позитивно виглядає. Те, що турбує, це спроби Росії впливати на вибори в ЄС. Та я обіцяю навіть самому собі контролювати цю виборчу кампанію і захищати її від тролів, ботів, спроб дискредитації політиків, які критикують Росію. Всього цього скоро за все буде ще більше, воно обов'язково повилазить.

Але добре, що влада ЄС це вже помітила і каже: «ми захистимося від впливу Росії на виборах!»

‍Наприкінці я хотіла б, аби ми кілька слів сказали про російський вплив в контексті подій у Грузії. Ми розпочинали наш шлях до Європейського Союзу. Грузинські реформи Саакашвілі були прикладом для України. Та те, що зараз відбувається, можна назвати транзитом від демократії в обійми Росії. Що можна сказати з цього приводу?

Опитування громадської думки показують, що Грузія надалі є одним із найбільш проєвропейських суспільств. Саме суспільств, а не держав, тому що грузинська влада є надзвичайно розділеною. Зараз в країні перемагає тренд закручування гайок і застосування рішень, які використовує Путін. Очільник Кремля боїться, що Грузія піде в бік революції, якихось серйозних політичних змін — і він тисне на Іванішвілі та грузинську владу, щоб вони тиснули на громадянське суспільство. Але, знаєте, чим сильніше хтось тисне, тим швидше це викликає якийсь бунт. Тому якщо не зараз, то наступного разу Грузії вдасться.

Марія Гурська: Британське видання The Economist, з посиланням на військові джерела в Києві, припускає, що Росія прагне перетворити Харків на сіру зону, не придатну для життя людей. Мій батько, директор українського театру «Дзеркало» в Києві, щодня дзвонить своїм друзям, харківським акторам, і питає: «Як ви пережили минулу ніч?». Вони відповідають: «Темно, страшно, але працюємо і боремось!». Росія щодня атакує Харків — б’є по його енергетичній інфраструктурі, руйнує будинки цивільних, вбиває людей. А це прекрасне культурне місто, друга столиця України, місто-побратим Варшави. Що робити з тим, що Росія знищує Харків на очах у всієї Європи?

Павел Коваль: Я нещодавно був в Харкові, у мене теж є таке відчуття, що росіяни думають про якесь таке рішення, щоб або оточити місто, або знищити його, а до того — змусити харків’ян виїхати звідти.

Міський голова Харкова Ігор Терехов після останніх ударів заявив, що росіянам не знищити Харків, місто не здасться.

Харків треба захищати. Я зараз їду до США саме для цього, щоб говорити про захист там, де можу. Зокрема, така розмова буде з моєю колегою, яка відповідає за відбудову України, але також з депутатами, з Палатою представників, з сенаторами. Я їду говорити про боєприпаси, бо в окопах під Харковом я бачив, наскільки вони потрібні і як без них складно. Потрібно озброїти воїнів, які захищають місто. Треба дати людям надію в питаннях реконструкції, швидкої відбудови зруйнованої чи пошкодженої інфраструктури. Ми не можемо допустити, щоб росіяни зробили сіру зону з Харкова, де не було б ані школи, ані дитсадка, ані магазину, де б люди жили, як у блокадному місті.

Це насправді мета росіян — і ми проти неї виступаємо, для чого докладаємо всі зусилля польської дипломатії в Європі

Усі справи у зовнішній політиці, якими зараз займається прем’єр-міністр Польщі, так чи інакше стосуються пошуку зброї і допомоги президенту Зеленському та українському уряду у захисті України. Це для нас найголовніше. Сьогодні в польській політиці ніщо не має такого значення, як оборона. А оборона — це боєприпаси, а боєприпаси — це утримання Харкова. Важливо, щоб люди на Заході зрозуміли, що втрата Україною великого міста, послідовне виснаження росіянами міста, терор проти нього або вторгнення глибше на територію України — це виклик для всього Заходу, а не внутрішня політична проблема України. Такий фінал став би випробуванням для всіх країн, уряди яких стоять на боці справедливості та міжнародного порядку, тобто на боці Києва.

Якщо Путіну вдасться цього року прорвати фронт або зробити щось погане з Харковом, то це відчують нинішні уряди у Франції, Італії та Німеччини. І це вплине на вибори в США, давайте не будувати ілюзій. І тому це так важливо

Міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок заявила, що потрібно проаналізувати наявність всіх системи Patriot в Європі та в усьому світі, щоб зрозуміти, звідки можливо їх швидко доставити в Україну для захисту Харкова, який «Путін абсолютно навмисно та свідомо хоче зрівняти, знищити, зруйнувати».

Ну, то нехай міністерка Бербок зробить це! Чекаємо, бо це справді дуже потрібно і, до того ж, реально здійснити. Я вважаю, що пані Бербок повинна активно діяти в цьому питанні. Паралельно президент Макрон повинен діяти у питанні російських грошей у західних банках. Це треба взяти і зараз зробити, а не говорити, що це потрібно колись зробити. Хто сьогодні може зробити більше, ніж Європа, ніж такі могутні уряди, як французький, італійський, німецький? Настав час діяти. Якщо щось, не дай Боже, станеться з Харковом, буде пізно.

Поки в Україні триває мобілізація, а цього тижня після тривалих дискусій Верховна Рада ухвалила урядовий закон, у Польщі також починається нова хвиля мобілізації. Розкажіть про це детальніше, кого мобілізовуватимуть, яка мета?

Це не зовсім те саме, що загальна мобілізація. Йдеться про мобілізацію і вручення повісток певним групам професій на випадок війни. Так і повинно відбуватися. Зараз такі часи, коли люди, які займаються кібербезпекою, оператори дронів, люди зі специфічними особливими навичками раптом стають дуже потрібними. Держава інформує їх, що вони можуть бути призвані. Це насправді мало статися давно. Уся проблема в тому, що ми не можемо вийти за рамки свого менталітету. Ми досі не можемо зрозуміти, що понад 30 років ми жили в мирі, але це було не назавжди.

Просто мозок у людей побудований так, що їм здається, що щастя буде вічним, вони звикають до цього. І в цьому суть справи

Кожен європеєць повинен бути до цього готовий. Якщо Путін прорве фронт, знадобляться не лише оператори безпілотників — усі ваші чоловіки будуть на фронті.

Я також хотів би наголосити на посиленні  активності російських тролів, яке спостерігається в Польщі, зокрема, з Санкт-Петербурга. З боку росіян ідуть дуже інтенсивні інформаційні атаки в ЗМІ, особливо в соціальних мережах. Ми з польського боку маємо готуватись до ще більших пропагандистських та дезінформаційних атак. Я відчуваю, що росіяни щось готують, — і цього стає все більше.

Днями я мала зустріч з польськими журналістками і підприємицями з великого бізнесу. Вони поділилися, що дуже терплячі до нас, тимчасових воєнних мігранток з України, тому що весь час думають про те, як вони самі почуватимуться за мить, якщо полякам доведеться тікати від війни і бути біженцями в Європі. Вони відчувають, що такий сценарій можливий.

Саме так. І якщо хтось в Європі хотів, наприклад, почати переговори на російських умовах, то вони діють проти безпеки моєї країни, бо Польща наступна географічно після України. Потрібно також зрозуміти: якщо Путін зробить щось погане в Харкові, це безпосередньо вплине і на Польщу. Вже зараз потрібно більше ресурсів для безпеки, люди повинні готуватися, цікавитися, де в їхньому районі є бомбосховище, потрібно будувати їх, діяти у напрямку цивільної оборони. Наш уряд уже почав дуже серйозно ставитися до цього, організовувати навчання та підготовку у сфері цивільного захисту.

Зміни, які спричинила ця війна, тільки починаються. Речі, про які ми забули, раптом стають реальними

Ініційований Україною Всесвітній саміт миру відбудеться в середині червня в Швейцарії. Bloomberg повідомляє, що запрошено близько 100 країн світу, включаючи Китай. Але що може змусити Путіна піти на мир?

Ідея обговорювати мир — це формула президента Зеленського. І це те, що повинна робити Україна. І ми це підтримуємо. Але правда в тому, що перемога завжди починається на полі бою. Як мінімум, це проявляється у здатності зупинити ворога. І тоді всі розмови йдуть інакше. Лише потім є конференції, зустрічі — і вони завжди завершуються десь за столом переговорів. Так буде і цього разу. Але ключовим є те, що відбудеться на полі бою ще до червня. Червень буде місяцем, коли ми побачимо плани Путіна в дії. Зараз ми тільки розбираємося в його планах, які поки що приховані.

Речник Держдепартаменту США Метью Міллер заявив, що Україна зможе вступити в НАТО лише після завершення війни. Але для перемоги Києву потрібні відкриті двері в Північноатлантичний Альянс. Який вихід?

Я впевнений, що липневий саміт у Вашингтоні, якщо він буде успішним, має завершитися чіткою декларацією для українців, що шлях до НАТО відкритий. Шлях в Альянс не такий, як в ЄС. Це відбувається не з сьогодні на завтра. Але важливим є те, щоб всі були впевнені, що політичне рішення є. Решта — технічні аспекти. Бо війна — це не тільки те, що відбувається на фронті. Це також те, що відбувається в головах людей. Незалежно від того, сподіваються вони на зміни чи ні. До того ж, це впливає і на мобілізацію.

А як вплинути на те, що відбувається в головах лідерів НАТО?

З політикою, як і з дипломатією, — потрібно багато говорити, їздити, пояснювати. Я обіцяю, що буду говорити про Україну на кожній зустрічі у Вашингтоні, куди я їду. Адже як проводити мобілізацію, якщо українці не отримають чіткого сигналу, що вони вступають до НАТО? Виходить, що на мобілізацію впливає і Столтенберг, й інші лідери. 

Глава Пентагону Ллойд Остін на засіданні комітету Сенату США з питань збройних сил заявив, що Україна не повинна атакувати російську нафтову інфраструктуру. Що ви думаєте про це?

Зараз багато критикують політику і заяви Трампа, але є також і критика адміністрації президента Байдена. Нещодавно у Варшаві на моє запрошення був Гаррі Каспаров, один із тих, хто ніколи не мав жодних ілюзій щодо Путіна. Він також наголосив на критиці Білого дому, адже Байден сьогодні робить багато, і про це завжди потрібно говорити чесно. Але водночас в США є цей елемент мислення в категорії крапельної допомоги, тобто, давати Україні потроху, але не забагато. Цей метод вже підвів на рубежі 2022 і 2023 років — після Херсона, коли Україна потребувала сильнішої допомоги.

Сьогодні знову відбувається історія, коли ми кажемо українцям: «Ви маєте боротися, ми вам допомагаємо, тримайтеся!». Не можна забрати в них можливість атакувати стратегічні цілі. Це вам кожен військовий каже

Нагадаємо, нещодавно така атака була здійснена у Татарстані — по об’єкту російської енергетичної інфраструктури за 1200 кілометрів від  кордону України. 

Якщо ми робимо ставку на те, що Україна переможе, то росіяни повинні отримати сигнал, що українці мають свій спосіб боротьби, а українці повинні отримати сигнал, що вони успішні.

10 квітня вшановуємо 14-ту річницю Смоленської трагедії. Ви були близьким із загиблим президентом Польщі Лехом Качинським. Що для вас означає ця дата? 

Того ранку, 14 років тому, першу новину про те, що багато моїх друзів, у тому числі президент і його дружина, померли, я отримав під час радіоетеру, який довелося перервати. Згодом я поїхав до Смоленська. Того ж дня я брав участь у різних розмовах, у тому числі в тривалих переговорах з Володимиром Путіним. Про це мало хто знає. Це була дуже важка, гостра розмова, коли я від імені польської делегації вимагав віддати Польщі тіло президента. Дональд Туск був тоді прем’єр-міністром, і поки він був у літаку, росіяни скористалися моментом — не виконали попередніх домовленостей, досягнутих з Туском про згоду на транспортування тіл президентського подружжя до Польщі.

Як тільки прем'єр-міністр сів у літак і вже повертався до Польщі, росіяни одразу скасували згоду. А потім мені випала роль вести переговори з Путіним. Безперечно, це одна з найцікавіших розмов у житті. Хоч Путін і не справив на мене враження харизматичної людини, він був дуже зосереджений на маніпулюванні цією трагедією від самого початку. У нього було дві цілі. Перша — щоб це жодним чином не вплинуло на репутацію Росії. Уявіть, вони досі не передали уламки літака як доказ. Це в голові не вкладається. А, по-друге, Путін швидко зрозумів, що він може впливати на внутрішню політику Польщі.

Після всіх цих років, чи ви відчуваєте, що це Путін замовив цю трагедію, цю катастрофу?

Ми можемо і повинні говорити лише про факти. Сьогодні немає доказів, щоб стверджувати, що росіяни технічно знищили літак, спричинили цю катастрофу. Але можна годинами говорити про те, як вони заплутували розслідування,  перешкоджали справі і займалися іграми, щоб внести плутанину в Польщі, як накручували людей з ПіС.

А потім знову і знову використовували цю тему, щоб примножувати чвари і створювати розкол у Польщі

Чи все тут сказано? І чи дізнаємося ми колись всю правду про Смоленськ?

Головні речі відомі. Я вважаю абсолютно неприйнятною поведінку росіян у питанні повернення доказів — ідеться про президентський літак. Теперішній міністр закордонних справ Радослав Сікорський тоді намагався провести міжнародне розслідування. Та з Путіним нічого не можна зробити, немає жодної можливості. Звичайно, колись ми маємо дізнатися більше про те, як і чому росіяни поводилися під час розслідування, як маніпулювали. Але, знаєте, давайте вже зараз пам'ятати, коли згадуємо жертв Смоленської катастрофи, чому всі ці люди з польської політичної еліти туди летіли. Причиною було вшанування жертв Катині, замордованих росіянами. Це особливо облагороджує їхню місію, яка закінчилася катастрофою.

Марія Гурська: 7 квітня у Польщі відбудеться перший тур місцевих виборів, по всій країні триває масштабна кампанія. Чим важливі ці вибори і як вони впливають на польсько-українські відносини?

Павел Коваль: На цих виборах дійсно відбувається багато. По-перше, ми обираємо президентів великих міст. У Польщі, як відомо, міськими головами найбільших міст є президенти. Крім того, обираються ради цих міст, а також ради гмін, повітів і воєводських сеймиків, тобто, місцева влада на рівні воєводств. Тож, обирається значна кількість депутатів, війтів, бургомістрів і мерів. А ще у самій Варшаві відбуваються вибори у районах, тому що у польській столиці діє особлива система. Частину з них у певному сенсі вважають фактично окремими містами — тому в них також проводяться вибори. Значна кількість виборців у Польщі отримають по декілька бюлетенів. Якщо ж говорити про те, як ці вибори вплинуть на польсько-українські відносини, — напевно, це буде не напряму. Вибори проходять і в прикордонних регіонах Польщі, розташованих безпосередньо на кордоні з Україною, — Підкарпатті та Люблінщині. Потрібні спеціальні програми для їхнього дофінансування, оскільки через війну розвиток тут фактично пригальмувався. Інвестицій стало менше, люди виїжджають. Отже, одним із елементів виборів, пов’язаних з Україною та з війною, є спецпрограма для тих регіонів, які постраждали під час цієї війни. Вона буде запущена.

Наскільки значними є виклики для нового польського уряду? І чи є ризики для демократії?

Парламентські вибори вважаються головними. І це дійсно так. Однак регіональні вибори також мають велике значення. Від них залежить, хто керуватиме в кожній області, а також хто розподілятиме великі європейські гроші. Бо так уже заведено в ЄС, що європейські кошти здебільшого зосереджені на рівні воєводств. Вибори у великих містах Польщі мають також потужне політичне значення. У часи, коли майже вся влада в Польщі належала політичній партії «Право і Справедливість», острівцями політичної альтернативи й навіть опозиції часто були саме президенти великих міст. Це ціла група видатних політиків, які діють на рівні місцевого самоврядування. Сьогодні вони борються за переобрання. Всі за цим спостерігають.

Вибір людей у Вроцлаві, Варшаві, Жешуві, Кракові, Гданську буде важливим політичним сигналом

Ми також з великим інтересом спостерігаємо за цими виборами і сподіваємося, що демократія і відповідальна політика переможуть!

Для нас було б добре мати велику явку, тому що ми мали історичну явку на останніх парламентських виборах — 75%. Я добре розумію, що на місцевих виборах не все буде так добре. Але якщо хтось цікавиться польською політикою, то на цих виборах слід звернути увагу на результати у сеймиках, тобто воєводських органах місцевого самоврядування, а також на результати виборів у головних містах. Це і буде справжнім тестом того, що відбувається у польській політиці.

28 березня відбулась довгоочікувана зустріч прем’єр-міністрів України та Польщі. І от нові прикордонні пункти заблоковані польськими протестувальниками, а польські фермери блокують міністерство сільського господарства та вимагають зустрічі з главою польського уряду. Які реальні результати зустрічі Дениса Шмигаля і Дональда Туска для України та Польщі?

По-перше, треба пояснити, що це була за зустріч. Це не була така тривіальна міжнародна зустріч, а фактично спільне засідання двох урядів. Під час перемовин учасники з двох країн сиділи одне навпроти одного, за одним великим столом. Були міністри практично з усіх міністерств, усіх відомств. Якщо хтось не зміг приїхати, то вислав заступника. Я також там був. Це було щось особливе. Таке буває тільки між сусідами, які є дуже близькими і мають багато спільного. Тому що сьогодні в Польщі фактично немає жодного важливого питання, яке не мало б українського аспекту. Власне, такі міжурядові консультації характерні лише для таких тандемів країн, як Польща-Німеччина чи Польща-Україна, де дуже багато співпраці. І, звісно, ​​таким зустрічам завжди передують кілька місяців консультацій.

Підсумкове комюніке Туска і Шмигаля підтвердило, що у 80 відсотках випадків між Польщею та Україною немає розбіжностей

А ті, які є, стосуються передусім питання деяких сільськогосподарських продуктів (але не усієї галузі — і на цьому потрібно наголошувати), а також деяких транспортних питань. Перебіг переговорів показав, що в нас є бажання спільно вести підготовку до перемов про вступ України до ЄС, адже Польща є єдиною із великих європейських країн, яка безумовно підтримує початок переговорів з Києвом. Дуже важливо, хоча про це мало зараз говорять, почати переговори швидко — ще під час головування Бельгії. Потім надійде черга головування Угорщини, а ми всі знаємо, як це буде з Будапештом і чого можна очікувати. Лише потім буде черга головування Польщі. Тому, якщо ми зараз щось не зробимо, то це затягнеться майже на цілий рік.

Чи вдасться швидко розпочати перемовини?

Сподіваємось. Це не простий процес, але він і не може бути простим, тому що стосується великої країни. Менші країни мають менше складних тем, а для великої країни кожна тема, пов’язана з ЄС, складна, тому що стосується економіки, грошей, можливих протестів, конфліктів. Так є під час інтеграції. Це те, до чого українці мають приготуватися. Консультації показали, що є спільне мислення, спільні проєкти — чи то в сфері туризму, чи спорту — практично в кожній сфері є щось спільне для реалізації. Я вже не кажу про армію. Водночас є дві головні теми, в яких є проблеми і які потребують вирішення.

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що союзники домовилися створити фонд Північноатлантичного альянсу для України в розмірі 100 мільярдів доларів на п'ять років. Яка позиція Польщі в цьому питанні?

Позиція однозначно «за», тому що це запасний варіант. А в результаті, мабуть, стане паралельним варіантом. Давайте згадаємо, з чого все починалося. Спікер Палати представників США Майк Джонсон заблокував голосування, Україна не може отримати гроші на купівлю зброї. Хоча, очевидно, зброя купувалася би, звичайно, в основному у Сполучених Штатах. Раніше всі казали: «Поблокує, поблокує і перестане». Тепер усі зорієнтувалися, що Джонсон блокує досить довго. Однак саме це стимулює нас впоратися самостійно. Це не легко. Але у короткостроковій перспективі є ініціатива чеського президента, який організував закупівлю сотні тисяч артилерійських боєприпасів для України і зібрав на це гроші. Польща зробила свій внесок — подвоїла свою фінансову частку у цій закупівлі боєприпасів. Але стратегічне мислення також вплинуло на Європу. Зміни відбулися і в НАТО, але, в основному, тиснули саме європейські країни: «Давайте створимо свій фонд для України!». Адже не можна дозволити програти війну через нестачу амуніції. Виходить, що українці мобілізовані, їхні укріплення добре збудовані — і тут раптом не вистачає боєприпасів і Україна втрачає стабільність.

Так не повинно відбутися. Тому НАТО, країни Європи в Альянсі, мобілізують Сполучені Штати до дій і знаходять власний шлях

Видання Politico писало про те, що цього літа росіяни можуть прорвати фронт через відсутність рішення в США щодо допомоги Україні. Президент Зеленський на пресконференції говорить навіть про більш ранні терміни — про травень. Що робить Польща, щоб не допустити краху української оборони і приходу кривавої російської армії до власних воріт?

Ми часто говоримо про транспортні та аграрні питання — і бачимо у двосторонніх відносинах проблеми. Та коли йдеться про зброю та політичні питання, Польща є країною, де всі працюють, як бджоли у вулику, щоб знайти максимальну підтримку для озброєння України та донесення Заходу думку, що це питання його власної безпеки.

Немає жодної ініціативи, в якій Польща не була б активною, — у коаліціях із озброєння України, але також ми тиснемо політично на Німеччину, щоб та надала свої далекобійні ракети Taurus

Також ми робимо фінансовий внесок в ініціативу Президента Чехії Петера Павела. Ще хочемо виробляти більше боєприпасів, тому є план розширення наших можливостей. На додачу ми підтримуємо скерування коштів ЄС, які також частково йдуть на забезпечення зарплат, наприклад, української армії. І, звісно, ініціатива НАТО, яка є запасним треком американської допомоги. 

Міністри закордонних справ Польщі, Німеччини та Франції Сікорський, Бербок і Сежурне у відкритому листі заявили, що сьогодні удару зазнає Україна, а завтра під атакою може опинитися будь-яка європейська країна. В інтерв’ю Sestry Аґнєшка Голланд говорить, що світ нічому не навчився після Другої світової війни. Чи справді все так погано?

Дечому таки навчився. Я добре розумію, що насправді відбувається у Франції, давайте скажемо кілька слів про це. Емманюель Макрон конкурує з Марин Ле Пен і хоче продемонструвати, наскільки його головна конкурентка нещира і проросійська. Це внутрішній контекст у Франції. Натомість, зміни є, вони величезні. Французькі політики прямо кажуть: «Ми не хочемо тут Путіна і знаємо, яка це загроза». Тому Захід знає дещо, що, мабуть, менш помітне навіть у Польщі. Обвал лінії фронту вплине на політичну ситуацію практично в кожній західній країні. З українського боку всі включилися, сказали, що впораються з викликом. І що ж виходить — що це ми, Захід, не змогли? Ніхто так чітко не бачить потенційних наслідків наступу Путіна, як французька політична сцена.

Якщо не діяти, то нічого й не буде. Розмови замість дій викликають страх. А страх — це недобре, бо Путін хоче, аби Захід боявся

The Wall Street Journal оприлюднив інформацію про конфіденційну розмову, яку президент Франції Макрон провів у лютому із президентом США Байденом і канцлером Німеччини Шольцом. Французький лідер нібито намагався переконати партнерів змінити стратегію Заходу щодо Росії — посунути «червоні лінії», змусити Кремль відчути, що Європа і світ готові до максимально сильного удару у відповідь. Однак Байден і Шольц, як пише The Wall Street Journal, відмовилися змінити стратегію. Після цього на саміті в Парижі Емманюель Макрон говорив про можливість появи західних військ в Україні, але його голос був самотнім.

Мені здається, слова Макрона про відправку західних військ в Україну є абсолютно незрозумілими. Я хочу нагадати, що Франція неодноразово ухвалювала такі рішення, особливо коли йшлося про російський імперіалізм. Зараз є багато чого іншого, що ми можемо зробити перш, ніж говорити про відправку військ. Наприклад, якби Макрон мене запитав, я б сказав: «Чудово, що у вас є ідея відправити армію! Путін почув це. Люди задумались. Це початок процесу. Але зараз ви могли би без особливих військових зусиль вирішити питання російських грошей на Заході». Для цього потрібно було б, наприклад, трохи допомогти Бельгії. Її потрібно зміцнити, щоб вона могла конфіскувати гроші, які росіяни зберігають на Заході, — або через певні законодавчі дії, або через дії бельгійського уряду. Ми говоримо про російські державні гроші — резерви російського центрального банку.

Таких заяв, які зробив Макрон, на Заході багато хто боїться — і це не завжди добре працює

Я вважаю, що сьогодні немає жодних підстав повідомляти полякам у Польщі, що в Україну будуть введені польські війська. Водночас ми знаємо, що потрібно зробити зараз. Українцям, які захищаються, не вистачає боєприпасів, тож тут потрібно діяти швидше. Для цього треба знайти гроші. І ці кошти — це російські активи на Заході. І тому Франції треба починати саме з цього.

9 квітня Конгрес США може проголосувати за допомогу Україні. За даними Politico, спікер Палати представників Джонсон намагається добитися скасування заборони Байдена на експорт природного газу зі Сполучених Штатів в обмін на допомогу Україні. Американський президент проти. Чого чекати?

Коли в політиці є елемент торгу, це означає, що є місце для компромісу. Я би так це розшифрував. Справа не заблокована — і це гарна новина. Найбільше ми боїмося того, що спікер Джонсон не зсунеться з місця. Він ризикує увійти в історію як Чемберлен, який впустив Путіна в Україну, і все зіпсував. Це не питання того, що фронт пересунеться на сто кілометрів. Це матиме величезні політичні наслідки для всіх, хто заангажований у події. Не тільки для України. І це суть справи. І це потрібно пояснити Джонсону. Тож, якщо спікер Палати представників схильний торгуватися, нехай робить це. Сенатори, члени палати, знайдуть рішення, щоб дати йому щось, якусь сатисфакцію, — і змусити його рухатися вперед.

Президент Зеленський заявив, що Путін мобілізує 300 тисяч додаткових російських солдатів до 1 червня, щоб кинути їх у котел війни з Україною. Український лідер сам щойно підписав зміни до закону, який знижує призовний вік з 27 до 25 років. Росія і Україна готуються до чергової, можливо, вирішальної битви. Які перспективи?

Як би не було, 2024 рік буде роком війни. Питання лиш в тому, який від цього буде ефект. Щоб зберегти те, що є зараз, Україна має провести мобілізацію, і президент Зеленський готується до цього. І це буде дуже складно, тому що Україна у більш важкій ситуації, ніж Росія. Її потрібно забезпечити боєприпасами. Але навіть якщо ми це зробимо, це ще не виграшний сценарій. Сценарій перемоги вимагає більшого. Авіації, ракет великої дальності. Українці повинні мати можливість наносити удари по стратегічних точках на російському боці. І це не «червона лінія». Це нормальність.

Якщо ми очікуємо, що українці впораються, то як вони мають це зробити? Вони повинні мати можливість вражати склади пального та місця виробництва боєприпасів і зброї росіян

В український прокат вийшов фільм «Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд. Його світова прем’єра відбулась торік на 80-му Венеційському міжнародному кінофестивалі. Стрічка «Зелений кордон» здобула спеціальний приз журі. Також вона була названа найкращим польським фільмом року. Головна редакторка порталу Sestry.eu Марія Гурська зустрілась із Аґнєшкою Голланд напередодні прем'єри фільму на Венеційського фестивалі. До вашої уваги — інтерв'ю з видатною польською режисеркою, яке вперше було опубліковане на порталі 22 вересня 2023 року.

Ми зустрічаємося в старій варшавській квартирі пані Аґнєшки. Жива легенда відкриває мені двері. Я принесла білі лілії, щоб подякувати за фільм про Голодомор [cвітова прем'єра стрічки «Ціна правди» відбулась у лютому 2019 року на Берлінському міжнародному кінофестивалі. — Ред.]. Ми сідаємо за стіл під картиною Франсіско Гойї «Сатурн, що пожирає свого сина». Я показую пані Голланд трейлер фільму, який привезла на флешці з України. Це частина робочого матеріалу кіносаги про письменника Станіслава Вінценза — Гомера Гуцульщини. Цей фільм перед війною ми знімали в Карпатах з польсько-українською командою.

З польської боку над фільмом про автора гуцульського епосу «На високій полонині» працювали друзі пані Голланд — це режисер Ян Кідава-Блонський, оператор Лукаш Гутт та інші митці. Я часто бачу у фейсбуці їхні спільні фото з протестних акцій за демократію у Варшаві. Грати Вінценза в нашому фільмі мав Олег Драч. Він також з’являється в останньому фільмі Голланд «Зелений кордон». Ми разом дивимося трейлер фільму про Вінценза, де я граю його дружину. У фіналі з валізкою і дітьми ми тікаємо від радянської окупації засніженими Карпатами, йдучи пішки через гори. Я розмірковую про плани, яким завадила війна. І про всіх тимчасових переселенців, серед яких і я.

Ми п’ємо міцну чорну каву, їмо шоколад і говоримо. Про тиранів і про природу зла, про українське кіно і допомогу людям на фронті. А також про новий фільм видатної режисерки «Зелений кордон», який розповідає про використання Путіним та Лукашенком мігрантів. Як зброї.

Марія Гурська: Ваш попередній фільм — «Ціна правди» — про журналіста, який понад усе хоче розповісти світові правду про Голодомор в Україні. На зйомках «Зеленого кордону» ви самі працювали як журналістка. Ваша команда під час підготовки стрічки провела сотні інтерв’ю з активістами, прикордонниками, лікарями, поліцейськими та біженцями. Як це працювати над темою, над проблемою, яку ми досі бачимо з телеекранів — у випусках новин?

Аґнєшка Голланд: З цієї точки зору, це — унікальний фільм. Зазвичай художні стрічки розповідають про речі, які вже сталися, так би мовити, «застигли у бурштині». Звичайно, інша ситуація у випадку повномасштабного вторгнення —  зараз і тоді, коли почалася війна на Донбасі після анексії Криму. Українські кіномитці відреагували на це дуже швидко. У мене вже давно складається враження, що світ стоїть над прірвою. І якщо ми не почнемо будувати міст над цією безоднею, то впадемо в неї.

Я просто роблю те, що вмію, — фільми, які показують загрозу, шокують, вражають, які дозволять щось більше зрозуміти і пережити

Які важливі для глядачів і для вас як для мисткині проблеми порушуються у «Зеленому кордоні»?

Те, що відбувається на кордоні між Польщею та Білоруссю, є табу. Там відбуваються жахливі речі, які в ненайкращому світлі показують польські офіційні служби. Ми ж говоримо про це вголос. Це про страх перед Іншим, який раптово прийде і порушить нашу зону комфорту. Ми боїмося таких людей, ми боїмося чужого, ми боїмося бідності, ми боїмося іншості — іншого кольору шкіри, іншої релігії, інших запахів. Ми боїмося того, що вони (біженці) прийдуть і заберуть наш комфорт, наші звички, нашу культуру.

Цей страх настільки сильний, що його використовують політики-популісти, які часто є автократичними чи навіть тоталітарними, як Путін. Він відчув, що Європейський Союз ситий, багатий, трохи ледачий — і його дуже легко дестабілізувати цією загрозою біженців. Політики-популісти кажуть: «Ми їх зупинимо! А інші (опозиція) впустять їх, і тоді ця орда вас затопить! А це жахливі люди —  вони розповсюджують мікроби та паразитів, вони ненавидять жінок, вони ґвалтують, вони педофіли, зоофіли, терористи».

Ці мігранти настільки дегуманізовані, що остаточно перестають бути людьми в очах багатьох народів. І в такій ситуації з ними можна зробити що завгодно, чи не так? Ми вже проходили через це в минулому і в недавній історії. Коли хтось для нас не людина, а просто тарган, то не проблема його знищити. Ось, чого я боюся.

Я боюся, що якщо ми зараз не зупинимося, то будемо рухатись у бік згоди на вимирання. Саме про це мій фільм

Цей фільм викликав скандал у польських ЗМІ...

Урядові ЗМІ часів ПіС мене недолюблювали. Там сказали, що «сценарій написав Путін, а зняв Лукашенко», — мовляв, я служу Путіну і Лукашенку. І певною мірою це так, бо сценарій до цієї історії насправді написав Путін, Лукашенко його зрежисував, а нам, представникам вільного світу Євросоюзу, відведені певні ролі – так само, як біженцям. Однак залишається відкритим питання, які ролі ми оберемо і кого зіграємо в цій страшній містерії.

150 мільйонів людей тікають від війни, зміни клімату, голоду — і стукають у ворота Європи. Який вихід з цієї ситуації?

Є два варіанти: або ми перетворимося на масових убивць, почнемо бомбити човни в Середземному морі, поставимо кулемети на білоруському кордоні і будемо стріляти, або ми придумаємо щось таке, що допоможе нам співіснувати і допомагати одне одному.

Поляки відкрили свої домівки та серця для українців, котрі тікали від російської війни. Як це виглядає вашими очима?

У поляків  були дуже глибокі емоції, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Люди йшли допомагати не для того, щоб виставити фото в інстаграм, вони реально вкладали час, гроші, інколи навіть ризикували, їдучи вглиб України. Туди поїхало багато моїх друзів.

Вони перевозили біженців, бронежилети для солдатів, ліки, тварин. Це була глибока та щира допомога, яка залишається важливим спогадом.

І коли потім приходить якийсь політик ПіС і каже, що українці невдячні, я б його вдарила в обличчя. Допомагати комусь і вимагати подяки — це повна відсутність класу.

Україна дякує! Я також дякую Польщі та вам, пані Голланд, за підтримку. Чи була якась історія, яка зачепила вас особисто?

Ми дуже подружилися з родиною Саші Костіної, продюсерки фільму «Памфір» [український художній фільм 2022 року про повернення чоловіка в рідне село, де йому знову доводиться стикатися з контрабандним бізнесом, від якого багато років тому він хотів втекти. — Ред.]. Вони кілька місяців жили у нас у Бретані. Це був важкий період, у всіх був шок і психологічна травма. А вони усиновили крихітну дитину з лікарні для недоношених дітей. Ми всі були з тією дівчинкою і з дуже чуйним та хорошим хлопчиком Тимуром, який теж народився недоношеним. Я бачила їхні страждання.

Я також багато років тому у Парижі пережила еміграцію. Під час воєнного стану я була за кордоном і раптово опинилася відрізаною від сім’ї, з однією валізкою. Оскільки я дала декілька інтерв’ю проти режиму, я не могла повернутися. Той перший рік, поки мені не вдалося повернути доньку додому, був дуже важким. Тому я чудово розумію, що відчувають такі люди. Ті, хто втік з окупованих територій і не має куди повертатися, і ті, хто з Києва, Харкова чи Одеси, живуть в постійному стресі.

Ви бачили «Памфір»?

Так, я бачила цю картину у 2022 році у Каннах. Дуже сильна. Також я подивилася кілька інших дуже хороших нових українських фільмів, наприклад, «Клондайк» та «Бачення метелика».

Як експертка Держкіно України я читала сценарій «Бачення метелика». Максим Наконечний — дуже талановитий молодий режисер, а Ірина Цілик написала потужний сценарій. Вона, до речі, є однією з авторок нашого онлайн-журналу«Сестри».

Ми з Іриною добрі друзі. У 2022-му ми були в журі документального кіно в Каннах.

Вона, мабуть, розповідала вам про життя у воєнному Києві, який чимось нагадує Варшаву часів Варшавського повстання [мати Аґнєшки Голланд — журналістка Ірена Рибчинська-Голланд — брала участь у Варшавському повстанні. — Ред.]. Чому історія повторюється?

Бо ми нічому не навчилися. Коли я знімала фільми про Другу світову війну (три з них про Голокост), мене запитували: «Чому ти знімаєш фільми на цю тему? Це ж історія». А я відповідала, що роблю їх, бо у мене склалося враження, що це не історія, що ця загроза може прокинутися будь-коли і що Голокост був своєрідною вакциною для Європи і світу, але ця вакцина перестала діяти. Він уже минув, і ми як людство знову готові до будь-яких злочинів, жахів і тортур апокаліптичного масштабу.

Масові людські втрати, сексуальне насильство як зброя, катування і вбивства тисяч мешканців міст і сіл — усе це ми зараз бачимо знову: в Ізюмі, Харкові, Херсоні, містечках під Києвом. У чому, на вашу думку, феномен Путіна і сучасної Росії? Чим пояснити таке варварство і жорстокість у наш час?

Це не можна пояснити інакше, ніж природою зла.

Людство має схильність до зла. Ніщо не може стримати потенціал зла, якщо механізм запускається — іноді навіть однією людиною.

Здавалося, що після винайдення атомної бомби та інших дистанційних методів ведення війни, більше не буде таких воєн як Перша чи Друга світові. Але те, що зараз відбувається в Україні, те, як виглядає цей фронт, це нагадує Першу світову війну. Сидять в окопах з одного боку, сидять в окопах з іншого боку, просуваються на кілометр, мінують місцевість. Складається враження, що це все якась реконструкція, що це діється не зараз, не по-справжньому. 

У мене таке ж враження. Час, який минув від Другої світової війни до сьогодні, з вторгненням Росії в Україну, здається, скоротився. Я зараз читаю Ремарка. І коли переглядаю свої соцмережі, бачу фотографії з фронту, з окопів, здається, ніби книга оживає. Суцільне жахіття.

А в той самий час за 500 км триває нормальне життя. І після перших великих емоцій ніхто навіть телевізор не вмикає, коли йдуть новини про війну.

Що ви думаєте про Путіна? Якби ви зняли про нього фільм, про що б він був? Що змушує 120 мільйонів росіян коритися йому?

Я думаю, це через його впевненість і волюнтаризм. Більшість тиранів 20-го століття не були великими людьми. Гітлер був жалюгідним маленьким чоловічком, Сталін був якимось «дзьобатим» малим грузином. Я говорю не тільки про зовнішні риси, але й про те, що у них також не було особливих інтелектуальних якостей. Всі вони мали якийсь різновид психопатії.

Думаю, Путіна теж можна назвати психопатом — клінічним нарцисом. Така людина стає по-справжньому небезпечною, коли натискає кнопку, яка змушує інших слідувати за нею. Це як щуролов, правда?

Щуролов грає на сопілці, і люди як зачаровані йдуть за ним, вірячи, що він приведе їх туди, де вони будуть щасливі. Путін у певному сенсі є копією Сталіна, але він менш цікавий за оригінал. Це огидна людина, яка робить багато зла. Світ став би кращим, якби він з нього зник.

В Європі все ще є лідери, які шукають угоди з Росією. Папа Франциск звертається до російської католицької молоді як до спадкоємців великої Росії, країни видатної культури і людяності. Та російська культура — ​​це культура імперії, а історія цієї країни тоне в крові. Чому деякі європейці досі цього не розуміють? І що далі буде Росією?

Світові лідери вважають, що Росію не можна повністю викреслити, оскільки вона занадто велика для цього. Вона нікуди не зникне, тому треба з нею якось жити, будувати відносини так, щоб їй було вигідніше бути мирною. Таким був план, чи не так? Лише згодом виявилося, що вони діють нераціонально. Усі авторитарні режими, особливо ті, які очолює одна людина і в яких існує якийсь культ особи, не діють раціонально. Збереження влади там важливіше за економічне становище, добробут чи щастя громадян. Це абсолютно другорядні речі. Громадянам авторитарної країни не потрібно давати багатство і щастя. Їх треба змусити повірити, що тільки цей лідер, тільки цей диктатор врятує їх і поведе у кращий світ.

Росія — жахлива країна. І страшенно нещасна. Адже жертвами всіх цих російських тиранів є самі росіяни.

Що ще ми повинні зробити, щоб Путін програв в Україні? Мобілізаційний потенціал Росії величезний, там готові до тривалої війни і до того, щоб закидати весь світ трупами своїх солдатів.

Ядерна кнопка не може бути нейтралізована чимось іншим, ніж іншою ядерною кнопкою. Криза західної демократії полягає в тому, що політики не мають довгострокової перспективи. Ще не так давно говорили, що вони діють від виборів до виборів. Тепер, я вважаю, вони діють від соцопитування до соцопитування. І Путін на це розраховує.

Небезпека полягає в тому, що це може стабілізуватися та тривіалізуватися на рівні конфлікту, який все ще ніби активний, але водночас ніби придушений. Так може тягнутися роками. Але тоді постає питання: яка країна це витримає — і як це витримають люди?

Ця війна має закінчитися! Не тліти — щоб люди не жили як на вулкані, який може вибухнути будь-якої миті

Україна потребує більшої кількості грошей і зброї, причому найсучаснішої. І західні політики повинні закрити очі на те, що ця зброя буде використовуватися і за межами української території.

Ми отримали значну військову підтримку завдяки тому, що в нас є такі друзі як поляки.

Це «win-win» ситуація, від якої виграємо всі ми — і українці, і поляки. І коли дві вільні нації працюють разом, будують довіру та співпрацю, від цього виграє все людство. Це особливо важливо у випадку Польщі та України — через геополітичну ситуацію. У нас спільний ворог і спільна загроза — Росія. Навіть якщо завтра Путін зникне, немає гарантії, що ще одна голова гідри не відродиться, чи не так? І немає ніяких гарантій, що російський народ зможе самоорганізуватися якимось демократичним, неімперським шляхом. Тому ми змушені співпрацювати. Україна для нас, поляків, є гарантом незалежності. Зі свого боку без Польщі Україна не потрапить до Європи. Ми є сусідами та найближчими партнерами України.

Нас читають українки, розкидані через війну по всьому світу. Що ви думаєте про цих жінок? Що хотіли б їм сказати?

Ви маєте повне право боротися за своє життя, свою гідність, своїх дітей, своє майбутнє, не дозволяйте себе пригнічувати і не думайте, що ви ні на що не маєте права. З іншого боку, ваші співвітчизниці повинні розуміти, що в країнах, де вони опинилися, люди живуть по-особливому. Тому українки так само мають відкрити серця, бути чутливими до ідентичності, потреб і звичаїв тих, хто їх приймає. 

Що б ви сказали жителям країн, які приймають українських біженців?

Я б сказала, що потрібно просто допомогти нужденній людині, яка зустрічається на вашому шляху.

Цей вимір допомоги —  людський, особистий, найінтимніший — є найважливішим, оскільки він будує найміцніші зв’язки.

Рухаючись до ЄС, Україна одночасно із війною вимушена розвивати демократію. Польща вже давно пройшла цей шлях — перемога «Солідарності» надихнула українців на Майдані. Але й у вас демократія також під загрозою. Що ми можемо зробити разом, щоб захистити наші цінності?

Ми повинні стежити за руками політиків. Не можна дати себе обдурити казочками — як в Україні, так і в Польщі. Це важко, тому що брехати легко, маніпулювати і розповсюджувати пропаганду.

Політики не соромляться використовувати нові технології та випускають в такий спосіб джина з пляшки. Звичайна людина скоро не зможе відрізнити брехню від правди.

Мають бути створені соціальні, а не політичні інститути дослідження правди, які дадуть людям інструменти, як відрізняти правду від фейкових новин. І це потрібно починати ще зі школи.

Це завдання для Гаретів Джонсів, але чи знайдуться вони у сучасному світі?

Звичайно.

В якому світі ми будемо жити після війни?

Ми зализуватимемо рани і відбудовуватимемося. Буде енергія відбудови — це добре, хоча буде багато травм, багато страждань, багато жалоби. Нам потрібен позитивний ентузіазм. Всій Європі, а українцям особливо.

Важливо, щоб це не перетворилося на відчуття неминучості, про яке пише Тімоті Снайдер. Після Другої світової війни здавалося, що найбільші випробування вже позаду, але виявилося, що зло ховається і теж зализує рани.

Це правда. 

Снайдер також пише про двадцять уроків ХХ століття проти тиранії. Яким є ваш головний урок?

Факт, що немає вакцини проти тиранії. Погані сценарії будуть повторюватися.

Але ж ви — оптимістка! За останні сто років людство, цивілізація та права людини пройшли неймовірний шлях розвитку!

Так, права людини розширилися. Соціальні групи, які були позбавлені всіх прав, поступово отримали їх, і тепер людство стало більш інклюзивним. Навіть йдеться про добробут і права тварин і рослин.

То, можливо, ми все ж маємо шанси побудувати безпечний світ?

Це утопія. Ми рухаємося маленькими кроками, але це не рівний марш. Це пароксизми: два кроки вперед, три назад. На цьому шляху трапляються жахливі події, страждання, тортури та злочини. А потім ми знову рухаємося трохи далі. Це не оптимістичний шлях до світлого майбутнього, це страждання і боротьба за кожну частинку свободи.

Усі ваші фільми про перетин кордонів. Який кордон ви ніколи не перетнете?

Межі людяності. Треба завжди бачити в іншій людині ближнього. Звісно, ​​бувають війни, коли, наприклад, перед нами стоїть рашист, а солдат має стріляти. Але в усіх інших ситуаціях ми не можемо дозволити іншій людині стати об’єктом ненависті.

Дякую за інтерв’ю та підтримку України!

Марія Гурська: 7 травня в Росії відбудеться інавгурація  Володимира Путіна після сфальсифікованих ним виборів. За прогнозами ISW,  очільника Кремля використовуватиме отриману владу для затяжної війни. Що Україна і Європа можуть цьому протиставити?

Михайло Подоляк: Мені здається, демократичний світ міг би суттєво використати момент сімнадцятого березня 2024 року і остаточно ухвалити для себе три відповідних рішення. Перше — російська влада не є легітимною з точки зору навіть виборчої процедури. Це класична авторитарна диктаторського типу кривава держава, а так звані вибори — це просто перепризначення. Путін — це диктатор, а з ним можна говорити про гуманітарні складові, але неможливо мати із ним дипломатичних стосунків. Друге — це ізоляція Росії. Не може бути легітимних представників Росії у відповідних міжнародних інституціях, в тому числі в Радбезі ООН. Чому? Бо нелегітимний президент не може призначити легітимного міністра закордонних справ. І третє — якщо демократичні країни і ключові технологічні ринки будуть ставитись до Путіна як до нелегітимного президента, то ціна війни стане зависокою для нього.

Вже сьогодні казахські, узбецькі, турецькі банки забороняють використовувати картку російську платіжної системи «Мир». Навіщо їм отримувати санкції? Це ж нонсенс

Лавров не повинен більше приїхати в Скоп'є на саміт ОБСЄ [30 листопада-1грудня у столиці Північної Македонії пройшла 30-та сесія Ради міністрів ОБСЄ — Ред.]. Дивно, коли Організація з безпеки в Європі пропонує приїхати очільнику Міністерства закордонних справ країни агресора, яка обнулила міжнародне право і безпековий контур. Ну це ж нонсенс! Сьогодні це можна зробити легально, сказати росіянам «до побачення!». Потрібна також пряма заборона європейським та американським компаніям працювати на російському споживчому ринку. Як наслідок, країни глобального Півдня будуть також обмежувати комунікації з Російською Федерацією. Росія і далі буде з ними торгувати, але ціна торгівлі з ними буде набагато вищою. Вона платитиме там вдвічі, втричі більше. І наостанок, якщо Росія добровільно вийшла з міжнародного права, то до чого сьогодні дискусії, чи потрібно забирати її заморожені активи? Це 380 мільярдів і навіть більше, якщо ще взяти приватні, а не тільки державні кошти. Росія добровільно сказала — все, ми не підкорюємось міжнародному праву. То в  такому разі, міжнародне право не може гарантувати недоторканність її активів!

Собівартість війни для Путіна повинна зрости до неможливого. Чи вдасться це? Відповім вам так — Україна обов’язково заб'є останній цвях в кришку труни Радянського Союзу!

Допомога Україні в рамках Європейського фонду миру у березні зросла до 33 млрд євро, а ще 20 млрд буде виділено країнами-членами протягом року для військової підтримки України на двосторонній основі. Наскільки це важлива ініціатива?

Росія щороку у середньому витрачає на цю війну десь триста мільярдів доларів. Є ще й інші видатки на додачу. Україна повинна мати трошки менше, але співставно. Це не про п'ять додаткових мільярдів. Треба просто чітко рахувати математику. Десять «Леопардів» важко співставити з трьома тисячами Т-72, попри всі суперякості цих танків. Так само, 33 мільярди проти трьохсот мільярдів. Скажу вам просто — потрібно нарощувати фінансування військових виробництв. Ідеться не стільки про гроші, скільки про зброю. З іншого боку, потрібно усіма можливими способами обрізати кошти Росії. І мені здається, що якраз таки оце в Європі абсолютно точно розуміють.

Чи можемо ми сказати, що в Європі станом на сьогодні є єдиний голос щодо підтримки України? І якщо він є, то що це за голос?

Безумовно, це Європейська комісія в цілому. Надзвичайно цінним є спільний візит Президента Польщі Анджея Дуди та прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска в Сполучені Штати. Паралельно віднедавна відбуваються зустрічі в рамках так званого Веймарського трикутника. Макрон, Шольц і Туск разом — це супер!

В Європі чітко структурується розуміння, що справедливий фінал війни Росії в Україні — це і є гарантії безпеки Європи. Все інше — фікція

Що ви маєте на увазі під справедливим фіналом війни? І що для цього потрібно сьогодні?

Нам може допомогти тільки одне — тактична поразка Росії на полі бою. Це потрібно і Україні, і демократичному світу, і альтернативним росіянам, яких, все ж таки, невелика кількість є, і які хочуть інший тип держави в Росії. Все інше — фікція. Не буде ніякого внутрішнього заколоту. Все залежить від того, що буде відбуватись на полі бою. Треба чітко це усвідомити. І якщо Європа хоче отримати певні гарантії свого майбутнього, якщо Україна хоче існувати далі, як держава, якщо альтернативна Росія хоче піти на трансформацію, то потрібно лише одне — Україна має отримати таку кількість зброї, якої буде достатньою для тактичної поразки Росії на лінії фронту.

Як бути з так званою Ukraine fatigue в Європі? 2024-й — це рік виборів в усьому світі, суспільства концентруються на власних проблемах і викликах — люди прагнуть ліпшого життя для себе та своїх сімей. Чому тема України повинна бути для них номером один?

Щойно в Європі усвідомили, що Росія не може подолати Авдіївський рубіж, багатьом могло почати здаватися, який сенс боятися її, якщо вона є в трьох тисячах кілометрів?. Але потрібно зрозуміти, що Росія не може фізично повернутись до довоєнного типу існування. Що це значить? Уявіть собі, що у вас є два мільйони людей, які випили багато крові. Безкарно ґвалтували, вбивали, робили все, що їм заманеться. Вони приходять, ви їх повертаєте в країну і говорите — все, хлопці, йдіть додому, живіть собі спокійно. Ах, у вас немає, де працювати? Вам все не подобається? Росія не зможе контролювати це криваве стадо, яке пройшло через війну. Що вона робитиме? Почне інші війни.

А де найкраще утилізувати два мільйони росіян, які випили багато крові? Найкраще їх відправити на велику війну в Європі

Путін буде змушений це масштабувати, якщо хоче тримати під контролем внутрішній простір. Європейцям треба це усвідомити — або підтримуємо Україну, або завтра фінансуємо свою війну, в якій ми безпосередньо беремо участь. Росії потрібен не результат, а саме процес війни — це приреченість, адже у них немає об'єднуючих факторів для різних етнічних груп. Лише у війні вони можуть не розпастися і існувати, як завгодно довго. Тому вони постійно на когось нападатимуть. Зрозуміло і те, який тип війни вестиме Росія — кількісну класичну війну ХХ сторіччя, з закиданням противника тілами, старими снарядами, старою зброєю, Т64, Т72, цього в них самих багато, але є і друзі, які готові поділитися, починаючи від Північної Кореї і так далі.

Сенатор-республіканець з США Ліндсі Грем під час візиту до Києва в березні закликав українських законодавців якнайшвидше ухвалити законопроєкт про мобілізацію: «Українці, вам потрібно більше людей на фронті. Вам потрібно мобілізовувати людей». Як українська  влада планує говорити про мобілізацію з суспільством?

Це складний діалог. Тут немає вау ефекту — поговорив і всі пішли, куди треба. Люди ухвалюють для себе важкі рішення. В усіх сім'ї, кар'єри. Ми ж відкрите суспільство. Ще вчора ми мандрували світом і будували плани на майбутнє так само, як європейці. Я пам'ятаю соціологію, недавно проведену у Німеччині, в Польщі та інших країнах. Скільки відсотків людей говорили про те, що вони готові зі зброєю в руках захищати свою територіальну цілісність? Дуже низький відсоток. Українці сьогодні реально це роблять, і не тільки на фронті.

Яким є головний меседж суспільству в розмові про мобілізацію?

Українці — вільні люди. Кожен може вибрати опцію — наприклад, бігати по світу і десь ховатися. І так може бути. Але тоді ти можеш собі сам сказати, що в мене немає держави. Якщо ти любиш державу, ти добре знаєш, що потрібно робити, бо коли ти щиро щось любиш — ти віддаєш. Волонтериш, активно просуваєш українські питання за кордоном, працюєш на економіку, борониш країну на полі бою.

Ти готовий це зробити сьогодні. І тоді завтра в тебе і твоїх дітей буде країна

Якщо порівняти мобілізаційний потенціал Росії і України, як бути з фактом, що нас менше?

Навіщо воювати людьми у війні ХХІ сторіччя, високотехнологічній війні? Росія завжди воюватиме кількістю, тому що це архаїчна країна. Вона лише продавала себе як високотехнологічну країну, але це не так. Вона воює саме кількістю — мобілізованого ресурсу і старого радянського військового інструменту. І ви не можете воювати кількістю проти російської кількості. Українці, на відміну від росіян, давно вийшли з Радянського Союзу, наше суспільство — це вільні люди зі своїми пріоритетами і цінностями, люди, які інвестують в себе і постійно розвиваються. В Росії левова частка людей — це  здепресоване населення без перспектив.

Вони на все готові, якщо цар скаже. Проти них потрібно воювати високотехнологічними креативними рішеннями, і для цього потрібна відповідна кількість ресурсу

Що зараз найбільше потрібно Україні?

Виробництво зброї повинне працювати не на склади, а виключно на поле бою. Росія зараз домінує за рахунок тактичної авіації по лінії фронту, використовуючи керовані авіаційні бомби. Україні потрібно набагато більше прифронтових систем протиракетної оборони, потрібні F-16 — і не завтра-післязавтра, а сьогодні. Росія здійснює логістичну концентрацію ресурсів і зброї, і цю логістику потрібно знищувати віддалено, а це можливо виключно далекобійними ракетами. Потрібні артилерійські системи для контрбатарейної боротьби, а також засоби радіоелектронної боротьби для протидії російським дронам. І можливість здійснювати стратегічні операції такого типу, як ми сьогодні бачимо, у чорноморській акваторії.

Яким для вас є найважливіше слово цієї війни?

Витримка. Це єдине слово, яке взагалі має вагу. У звичайному житті перемагає той, хто працює, попри те, що на нього тиснуть або не вірять в нього. Виграє той, хто каже:  «Я все одно дійду до кінця». Таких людей, як правило, один на тисячу. Але в Україні відсоток людей, готових витримати, вищий ніж будь-де в світі, це наша національна риса. Тому в мене є  віра в перемогу, бо витримка —  це ключ до всього.

Випробуванням для України під час війни є протести фермерів, а раніше — перевізників, на кордоні з Польщею. Як комунікувати з цієї теми з польськими друзями та чи  змінився голос Польщі після грудневих виборів і зміни влади?

У мене немає жодного сумніву, що Польща залишається повністю на стороні України. Вона була і є нашим стратегічним союзником, і риторика нового очільника польського Кабміну Дональда Туска є фундаментально правильною, структурованою і якісною. Представники польської еліти сьогодні чітко розуміють, що переживає Україна, про що ця війна, що таке Росія і так далі. Є деякі питання, але давайте розберемося, у чому справа. Протести фермерів чи перевізників — це не протести проти політики України чи проти війни України з російською агресією. Це економічні протести, які сьогодні, до речі, ми бачимо не тільки на кордоні з Україною а й, наприклад, на кордоні з Німеччиною.

Фермери — це консервативна соціальна група по всій Європі, яка не хоче нових регуляторних правил, які буде впроваджувати Єврокомісія

Вони не хочуть так званого «Зеленого ладу». Вони хочуть залишитись в системі, де собівартість їхньої продукції — низька, а продажна ціна — висока. Вони хочуть, щоб була менша конкуренція, це зрозуміло. Вони хочуть протекціоністських заходів від національних урядів. Це нормально. І це питання економічної дискусії на рівні урядів. Президент України запропонував створити постійний майданчик, де були б представники уряду України, уряду Польщі, представники Європейської комісії. Єдине, що я б розвів питання економічної конкуренції  і все, що стосується транзитивних потреб України, а саме військових та  гуманітарних грузів, соціальних програм для українців та іншого — ці питання варто розглядати окремо. І мені здається, що це якраз в наших спільних інтересах.

28 березня відбудеться зустріч прем'єр-міністрів України і Польщі. Чого чекати?

Польща для України зробила дуже багато необхідного. Не просто доброго, а необхідного. Це дозволило нам бути там, де ми є. Мати всі шанси в цій війні дійти до справедливого фіналу. Якби не Польща, це виглядало б зовсім інакше. Історично це все буде так і зафіксовано. Польща — невід'ємна частина справедливого фіналу війни в Україні. А на решту питань, навіть складних, допоможе відповісти правильна комунікація!

Марія Гурська: Президент Дуда в інтерв'ю CNBC заявив, що Росія може напасти на країни НАТО вже у 2026 році. Що свідчить саме про таку дату? І який план протидії цьому сценарію? Зокрема, з боку Польщі та Європи.

Павел Коваль: Сьогодні кожен політик може назвати будь-яку дату — її важко буде перевірити. Одне можна сказати напевно — Росія дійсно налаштована йти далі. З одного боку, такі заяви можуть налякати, а з іншого, насправді йдеться про те, щоб усі нарешті зібралися. Останнім часом у мене було дуже багато поїздок — до Берліна, Лондона, Парижа. Скрізь я зустрічався з політиками з різних політичних партій та середовищ. Скажу вам чесно: я вперше в житті зустрів німецьких політиків, які чітко сказали мені: «Загроза зараз серйозна». Французькі політики говорили: «Павеле, ми повинні діяти зараз, інакше Путін буде на наших вулицях Парижа». Захід вже зрозумів, що очільник Кремля для нього небезпечний. Розвиток подій залежить від того, чи сьогодні ми зможемо забезпечити українців боєприпасами, щоб вони могли воювати на фронті.

Погрози — самі по собі є частиною гри Путіна. Він хоче всіх нас залякати — і часто дуже важко відрізнити, де насправді страх, а де мобілізація. Нам потрібна мобілізація, а не страх

‍7 травня має відбутись інавгурація Путіна. Аналітики Інституту дослідження війни стверджують, що очільник Кремля використає свою «рекордну перемогу» на так званих виборах президента як передумову для затяжної війни в Україні. Що це означає для нас?

У Росії не було виборів. Так, Путін провів плебісцит, в якому він показав своєму оточенню, що має підтримку. Наступним кроком на цьому тлі може бути початок ще однієї війни. Для того, щоб потім, якщо він втратить підтримку, сказати, що потрібно починати нову війну. Знову і знову. Це замкнене коло Путіна. Він доводитиме своєму оточенню, що люди його підтримують, щоб його не усунули від влади. А потім — нова війна, щоб мобілізувати прихильників і згуртувати росіян, а також сказати своїм найближчим соратникам: «Ми нічого не можемо змінити, тому що ми в стані війни».

Це метод роботи Путіна, і він буде нападати до останнього. Влада для нього тепер — питання виживання

‍Сполучені Штати заявили про нелегітимність президентства Путіна після псевдовиборів, хоча визнали, що з ним таки доведеться рахуватися. Очільника Кремля привітали лідери країн Азії та Африки, Північної Кореї, Ірану, Білорусі і Китаю, але водночас президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді. Чи у результаті вважатиме демократичний світ Путіна легітимним — і на що це впливає? 

У Росії немає виборів у тому сенсі, як це розуміють на Заході, бо немає ані реальних опонентів, ані можливості провести виборчі кампанії. Сам процес голосування супроводжується тиском силовиків. Крім Путіна ніхто не може отримати владу, тож замість виборів ми маємо імітацію процесу. Щодо решти, у різних країнах свої стратегії і підходи. Захід не визнає цей виборчий процес, але є країни, які намагаються заручитися прихильністю Путіна або, наприклад, розраховують, що потім виконуватимуть роль посередників у війні між Росією та Україною. Вони вітають і визнають ці вибори. 

‍Чи може нелегітимність Путіна призвести до припинення членства Росії в Раді безпеки ООН, до позбавлення її можливості застосовувати право вето?

Великі країни, зокрема, США, напевно зберігатимуть позицію, що Путін де-факто керує Росією. Так, він не є законно обраним президентом, і його мандат не походить від виборів, але його мандат є легітимним де-факто, адже він фактично керує Росією, має силові міністерства під своїм контролем тощо.Тому коли йдеться про ООН, нічого не зміниться.

‍21-22 березня відбувся саміт лідерів ЄС, головною темою було переведення європейської економіки на військові рейки. Що це означає для країн Євросоюзу, для їхніх видатків, оборони та інших сфер? 

Є два елементи. Перший — стимулювати воєнну промисловість для розширення продукції, виробництва більшої кількості зброї та боєприпасів. Зброя має йти в Україну, а ми — створювати власні запаси. Сьогодні найважливіше слово у стосунках з Путіним — це стримування. Він повинен розуміти, що будь-яка атака призведе до відповіді, а для цього він має отримати достовірну інформацію про те, що ЄС перейшов на реальне, велике виробництво боєприпасів і зброї.

Нещодавно у Варшаві я зустрічався з міністром закордонних справ Литви Габріелюсом Ландсбергісом. Ми спілкувалися весь вечір, але потім я подумав: «здуріти, ми говоримо, а в повітрі висить підготовка до війни». Всі говорять про боєприпаси, політики орієнтуються, скільки боєприпасів виробляється, яка зброя найбільш потрібна, скільки вона коштує, які є можливості. І наші розмови стають передвоєнними. Коли сьогодні хтось із лідерів каже, що ми живемо у передвоєнний час, це критикують. Але я думаю, що це виправдано. 

І другий елемент — мобілізація. Бути готовими переходити на воєнну економіку, на те, щоб ми могли швидко виробляти більше зброї та боєприпасів. І це завдання для всього ЄС, особливо на тлі подій у Сполучених Штатах. Є великий ризик того, що ми не матимемо такої підтримки з боку Вашингтона, як раніше. 

‍Дослідження, проведене IBRiS наприкінці минулого року в ЄС, показує, наскільки невеликий відсоток європейців готові боронити свої країни. Найвищий показник бачимо в країнах Балтії, але от, наприклад, в Німеччині та Польщі це 17 і 16% відповідно, у Великій Британії — 11%. Як захистити Європу в таких умовах і що повинно змінитися у людей у сприйнятті можливих загроз?

В Європі, в центрі континенту, війни не було дуже давно, а це означає, що громадяни до неї просто не готові. Люди не готові захищатися, а в Польщі, наприклад, критично мало бомбосховищ. Про це сьогодні багато говорять. Останні 30 років люди жили і вірили у світ, сповнений краси, без воєн, без такого типу напруги. Тож немає сенсу читати опитування громадської думки і лякати одне одного — час діяти. Коли сьогодні європейські політики кажуть: «Нам ще 2 роки залишилося, нам ще 3 роки лишилося», я кажу: «Люди, робіть те, що потрібно зробити зараз, тобто допоможіть Україні зараз, тепер дійте, поки ви самі не повинні йти на фронт». Я мав зустріч із великою кількістю представників польсько-українського бізнесу у Варшаві. Вони говорять про відновлення України, а я кажу: «Але нехай кожен із вас використає свій фейсбук і замість того, щоб показувати фото з відпустки на Маврикії, хай кожен напише там політикам, що боєприпаси Україні треба відправити сьогодні, допомагати там, де насправді фронт, а не переживати, що буде через три роки, коли Путін вторгнеться в Західну Європу, бо тоді в цьому вже не буде сенсу».

Перш, ніж ми почнемо думати про відправлення молодих бельгійців на фронт, ми повинні їм це пояснити, щоб вони трохи подумали, треба тиснути на них у соціальних мережах. Молодим американцям польського та українського походження потрібно пояснювати: «Тисніть на своїх політиків, на своїх сенаторів». Люди сьогодні починають замислюватися про війну, про те, що будуть змушені воювати, і тоді їхня свідомість змінюється. Це займе два-три роки, а сьогодні головне — мобілізувати людей для боротьби в інтернеті. Я бачу, як активізувалися російські тролі в Польщі, скільки їх сьогодні, бачу, як це впливає на громадську думку. Зустрічаю на вулиці пані, яка каже: «З України в Польщу приходить дуже багато отруєного зерна!». А я відповідаю: «А звідки ви знаєте, що воно отруєне? У вас вдома лабораторія? Давайте поговоримо спокійно». І вона мені каже, що десь прочитала про це. Навколо кожного такого питання точиться окрема інформаційна війна. Я переконаний, що прямо зараз потрібно всіх відправити на інформаційну війну. Вона нічим не загрожує. Ви можете робити це з дому, замість того, щоб хвилюватися, що станеться, коли Путін вторгнеться в Бельгію чи Нідерланди.

Нещодавно був опублікований звіт Інституту державних фінансів, який доводить, що українське зерно має дуже незначний вплив на польське сільське господарство. Водночас останні вісім тижнів ми маємо блокаду на кордоні, суспільну напругу, протести у Варшаві й по всій Польщі. Чи не здається вам, що польський уряд піддався шантажу польських фермерів?

Ні, я цього так не відчуваю. Польща має захищати ринок — й українська влада теж буде це робити. Потрібно зберігати пропорції. Зрештою виграють ті, хто зберігав спокій, тобто ЗМІ, які не створювали сенсацій, і політики, які не писали нервових твітів, щойно побачивши фотографії, які їм не подобалися, а просто пробували визначити, яким є стан справ. Я завжди в Україні говорю, що протести фермерів — це не всі польсько-українські відносини, а лише їхня маленька частинка, і пояснюю, чому так відбувається. І в Польщі я так само в кожній промові кажу: «Для польського ринку справді зараз складні часи, але це не через те, що українці додали зерна на польський, європейський ринок».

З іншого боку, ви теж маєте зрозуміти, що коли українське зерно потрапляє на ринок ЄС, то для ціни неважливо, звідки воно заходить — через Португалію чи Іспанію, це однаково впливає на ситуацію в усьому ЄС

Я б додав один урок у всіх школах про те, що таке спільний ринок. Що це означає? Не так важливо, куди і звідки хтось додасть дешевого зерна в Євросоюзі. Значна кількість дешевого збіжжя, наприклад, з Південної Америки, Білорусі або навіть з Росії, щодо якої нарешті от-от запрацює ембарго, може становити проблему. Лише кілька відсотків української сільськогосподарської продукції проходить через польську територію, в ЄС вона потрапляє іншими шляхами. Важливо зрозуміти одне, захист ринку є нормою в Європейському Союзі. Коли Україна приєднається до ЄС, а я сподіваюся, що це буде якнайшвидше, вона матиме ті самі проблеми і також захищатиме українське виробництво в різних сферах, де воно опиняється під загрозою. Немає іншого шляху, бо якщо ви всередині ЄС, у вас вищі стандарти і виробництво коштує дорожче.

‍28 березня у Варшаві відбудуться переговори прем’єр-міністрів Польщі та України. Туск стверджує, що угода буде оптимальною для фермерів, але також повторює, що в разі потреби Польща блокуватиме транзит української продукції до ЄС. На якій підставі Польща може ухвалити рішення про призупинення транзиту? Чи готова Варшава відмовитися від коштів, які отримує за цей транзит, і що це означатиме для польської економіки?

Для польського уряду завжди важливо розглянути всі можливі наслідки та узгодити всі аргументи. Це я пояснюю в Польщі, в Україні. Ми повинні захистити свій ринок, наприклад, виробництво пшениці, але ми також повинні захистити виробників свинини чи виробників у сфері великої рогатої худоби, тому що вони постачають молоко, а з молока виробляється сир, який йде в Україну, а з цього у Польщі сплачуються податки, виникають робочі місця для польських працівників. Чому я це говорю? Бо це означає, що радикальних кроків у наших відносинах точно не буде. Розглядати радикальні сценарії немає сенсу. Треба просто звикнути і не перейматися так сильно тим, що фермери протестують.

Вони завжди протестують в ЄС. І будуть робити це і далі. Якщо не  фермери, то інші люди. Якщо не сьогодні, то в наступному році. Якщо не на кордоні, то будуть протестувати десь в іншому місці

‍Польща вже готується до місцевих виборів. Наскільки ця електоральна група зараз впливає на політичну ситуацію? Потім будуть європейські вибори, і дуже не хотілося б, щоб питання України, а отже й безпеки самої Польщі, підпорядковувалося політичним іграм.

Безумовно, ми повинні враховувати той факт, що наближаються вибори, і це нормально в демократії, що всі хочуть якомога краще виглядати на виборах, а політичні партії намагаються дбати про інтереси різних політичних груп. У цьому немає нічого надзвичайного. Так є і в Україні, і в будь-якій іншій демократичній країні. І все ж сьогоднішні наші дії, у тому числі, коли йдеться про фермерів, — це реальні дії. Ми по-справжньому захищаємо їх не лише для виборів. Звісно, ми хочемо показати, що дбаємо про них, але ми також показуємо це й іншим галузям, тому що ми вже в іншій ситуації, ніж, наприклад, 3 місяці тому. Всі вже бачать аналітику експорту.

Люди наводять ці експортні дані, вони бачать, що польська продукція йде в Україну. Якщо ж говорити, наскільки значним є націоналістичний електорат, то у Польщі це схоже на ситуацію в Україні. Згідно з різними політологічними дослідженнями, приблизно 10% електорату у багатьох європейських країнах має популістично-націоналістичний характер. Ці виборці зазвичай знаходять собі якусь одну конкретну партію і намагаються на неї впливати. Сьогодні ця група виборців, безумовно, є частиною електорату «Права і Справедливості», яка бореться за хороший результат на виборах. Тому вони тиснуть, а влада перебуває під тиском і намагається реагувати і якось пом’якшувати суспільну ситуацію.

‍Як зробити, щоб Україна, питання біженців, польсько-український діалог, польська безпека не стали жертвою цих виборчих ігор?

Немає кращого способу боротьби з фейковими новинами та російською пропагандою, ніж правда. Потрібно лише надати реальні дані. Показати, наприклад, що польсько-українські відносини — це великі можливості, а не загроза. І як не парадоксально, що часто під час розширення Європейського Союзу першими завжди виграють ті країни, які вже є в складі ЄС.

Коли Польща приєдналася до Євросоюзу, Німеччина тривалий час вигравала, тому що відкрився великий ринок і великі можливості. Згодом виграє й країна, яка стає частиною ЄС. Це певна гра, де в результаті всі виграють, і Варшава точно тут не програє

Послухайте, у Польщі станом на сьогодні найвища підтримка ідеї розширення ЄС. Це не змінилося. Останні дослідження показують, що ставлення до України не змінилося. Поляки підтримують військову допомогу Україні та підтримують розширення ЄС. Це дійсно дві найважливіші речі, і ми повинні цьому радіти.

17 березня — псевдовибори в Росії, які відбуватимуться майже одночасно з десятою річницею псевдореферендуму у Криму. Про плани Путіна на побудову нео-імперії, присутність військових НАТО в Україні, а також гарантії безпеки і далекобійну зброю — про це і не тільки головна редакторка Sestry.eu, журналістка Еспресо Марія Гурська спілкувалася з головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павелом Ковалем. 

Марія Гурська: У Росії 17 березня — так звані президентські вибори. Майже в один день із псевдореферендумом у Криму, який відбувся 10 років тому. Чого очікувати від Росії у найближчі 10 років?

‍Павел Коваль: Це не вибори. Це плебісцит популярності Путіна. І це важливо для очільника Кремля, а не для нас. Путін робить все можливе, щоб продемонструвати своїм послідовникам силу. Тому він прибрав Навального, бо зрозумів те, що не до кінця розумів Захід. Опозиційний політик зовсім не був наївним, коли повертався в Росію. Навальний розумів, що в Кремлі може бути домовленість про те, щоб залучити іншого кандидата, якого схвалив би Захід. І він робив ставку на ймовірність такого сценарію. На жаль, це не спрацювало. Але повернення Навального відбулося, бо в оточенні Кремля також є ті, хто розуміють, що все відбувається не так, як треба.

2022-й рік — це була серія катастроф з погляду Путіна. Він програв під Києвом, не виграв битву за Харків і змушений був залишити Херсон

Однак справжня одержимість Путіна — це захоплення Києва, панування в українській столиці. Я все більше думаю, що херсонська справа була ключовою. Після Херсона Заходу потрібно було сильно вдарити по Росії. Бо тоді вона була найслабшою в цій грі. І все ж зараз Путін хоче показати, що він сильний, що він жорсткий, щоб його оточення і не думало відправити його у відставку. Він просто боїться, що вони придумають когось іншого на заміну.

‍МГ: Яким може бути розвиток подій? 

‍ПК: Путін завжди боятиметься, тому що в нього менталітет авторитарного боягуза. З одного боку, він застосовує силу та насильство, а з іншого, десь усередині він просто скручений, як равлик. От і все.

‍МГ: Нещодавно були чисельні повідомлення західних спецслужб про можливі теракти в Москві та інших містах. Про що це говорить?

‍ПК: Путін міг би їх зробити, тому що він робить усілякі такі речі, щоб зміцнити свою владу. Зараз він придумав собі, що наступником Навального після його смерті є Каспаров. Ми бачимо, як очільник Кремля кинувся на опозиційного політика — він чітко позначений як наступний головний ворог. І саме тому, на мою думку, Каспарова потрібно захищати, бо це — росіянин, який завжди мав антипутінську, антиімперську позицію. Він визнав приналежність Криму Україні тоді, як Навальний прийняв це лише з часом. У Каспарова завжди це було. І зараз він під прицілом.

‍МГ: Мене також цікавить, що буде з бажанням Путіна далі завойовувати світ і відбудовувати Радянський Союз у колишніх кордонах?

ПК: Я думаю, що зараз Путіну потрібні потужніші повноваження. Те, на що він зараз справді сподівається, це на хороший результат, коли він зможе сказати своїм: «Окей, подивіться, я справляюся». Наступний етап — він намагатиметься десь прорвати фронт. Можливо, кинутися на Харків. Йому тактично потрібне щось велике. І ми маємо перекрити йому шлях. Коли мене питають, навіщо я поїхав на фронт, я кажу, що роблю це для того, щоб потім розповідати про побачене в Лондоні, Парижі та Берліні. Це моя мета. Маємо мобілізувати наших партнерів на Заході.

Щоб не колись — через рік-два, а в найближчі тижні Україні  були доставлені боєприпаси. Чудово, що це зрозумів президент Чехії, бо він є прикладом такої постаті, яка прекрасно відчуває, що і коли потрібно

‍МГ: Президент Чехії Петер Павел також сказав, що не можна виключати присутності солдат НАТО на території України.

‍ПК: В основі цих розмов лежить заява Макрона. І в цьому є один позитив, що французький президент зрештою зрозумів, що все серйозно. Але я також бачу в такому підході певну небезпеку. Політики завжди говорять яскраві речі, а далі побачимо. Сьогодні на це немає згоди в багатьох країнах Альянсу, і виникає ситуація, коли Макрон хоче, але це неможливо. Я розумію, що в Україні всі в захваті від його слів, але це передчасне захоплення. Взагалі Макрон, нікого не питаючи, може заволодіти російськими ресурсами у Франції і підтримати це, але він цього не робить.

Французький президент може додати більше грошей на оборону без особливих зусиль. Тут Німеччина значно випереджає Францію

Вона йде позаду й Польщі, коли йдеться про допомогу. Президент Франції може надати боєприпаси, може організувати постачання ракет більшої дальності українській армії. Я б не хотів, щоб ми штучно перевели розмову на війська НАТО в Україні — будуть вони чи ні — замість того, щоб всерйоз обговорювати реальні потреби. Сьогодні  головне — швидко, тепер, зараз доставити боєприпаси на фронт.

Читайте також: Війська країн НАТО в Україні: (не) можливий сценарій

‍МГ: Британський міністр закордонних справ Джеймс Кемерон запропонував Німеччині обміняти ракети Taurus на британські ракети Storm Shadow. У цьому питанні його підтримала й очільниця німецького зовнішньополітичного відомства Анналена Бербок. Що ви думаєте про це рішення?

‍ПК: Зрештою все вдасться. Суть у тому, щоб переконати німців, а точніше, Федеральний уряд, офіс Федерального канцлера. Потрібно лише натиснути й навести аргументи. Вони можуть бути, наприклад, внутрішніми, адже в Бундестазі підтримка є вже не тільки у ХДС/ХСС, а й в більшої кількості партій. Йдеться й про зовнішні аргументи. І тут можна, наприклад, надати аналогічну зброю Німеччині, щоб федеральний канцлер нарешті під впливом того ж Кемерона сказав: «Окей».

‍МГ: За оцінками західних розвідок, Росія виробляє приблизно 250 тисяч артилерійських снарядів на місяць, що майже втричі більше, ніж США та Європа для України. Що Захід може цьому протиставити?

‍ПК: Європа зараз активізувалася з виробництвом. Путін здатний виробляти, скажімо, до трьох мільйонів снарядів на рік. Сподіваюсь, що виробництво в Європі найближчим часом сягне 500 тисяч на рік, а то й більше. І плюс США. Акцентувати увагу на боєприпасах в цьому плані немає сенсу ще й тому, що є також інші види зброї.

Зараз потрібно фізично доставити в Україну все, що можливо

‍МГ: Під час візиту до США Анджей Дуда разом із прем’єр-міністром Дональдом Туском запропонували країнам-членам НАТО підвищити мінімальний рівень витрат на оборону з 2 до 3% ВВП. Що ви думаєте про цю перспективу?

‍ПК: Це добре для переконування. Але ж пам'ятаємо, що кожна з цих країн розраховує відсоток від ВВП по-різному, тому що вони включають туди різні речі під виглядом витрат на оборону. Є також приклад дуже маленьких країн — Естонії чи Латвії — з низьким ВВП. І тоді легше отримати ці 3, 4 чи 5%. Ці країни прифронтові і дуже стараються. Але 3-5% ВВП Німеччини чи Франції — це щось зовсім інше. У мене, з одного боку, складається враження, що, звісно, президент Польщі правий, і ми всі на цьому наполягаємо, але я зауважу, що ми не повинні робити з цього фетиш, тому що це буде використано проти Європи.

Я вже відчуваю, як цим скористається Трамп, адже ця справа має дві сторони. Наприклад, ми кажемо: «Добре, не два, а три відсотки». А Трамп, приміром, відповідає: «Так, а Німеччина навіть двох не дає!». 45-й президент США не має чистих намірів. Давайте пам’ятати, щоб не давати йому платформи, не надто зосереджуватися на цьому питанні, на цих відсотках, тому що це аргумент для Трампа, щоб взагалі не допомагати. Колишній президент США, прикриваючись бажанням більше витрачати на оборону, насправді хоче запровадити ізоляціонізм і придушити Україну. Що говорив Орбан після своєї зустріч із Трампом?

‍МГ: Орбан сказав, що Трамп не хоче, щоб Сполучені Штати фінансували європейську безпеку. А ще, якщо він стане президентом, то не дасть жодного цента на захист України. Що ви думаєте про прогноз виходу США з НАТО і як Європа впорається з таким сценарієм?

‍ПК: Як польський політик я кажу, що це дуже поганий напрямок подій. Сценарій Трампа і сценарій Папи Франциска — це дуже погані сценарії для Польщі.

‍МГ: Які можливі рішення?

‍ПК: Європа має відлякувати. Це її фундаментальне завдання. Ми маємо виробляти зброю в таких темпах і обсягах, щоб Путін побачив, що це не жарт, що справді буде війна. Виготовляти паралельно і для себе, і для України. Надсилати, продавати, отримувати в кредит, в усіх можливих формах, щоб були фізичні боєприпаси в Україні, і самим озброюватися, щоб збільшувати Путіну ставки.

У політиці, зазвичай, ми робимо кроки, які змушують іншу людину, яка має ідею бути більш агресивною, починати підраховувати і розуміти: «ой, це мені не вигідно». Путіна треба поставити в таку ситуацію

‍МГ: 13 лютого відбувалося засіданні Комітету у закордонних справах Веймарської трійки в Бундестазі. У Берліні ви переконували німецьких і французьких політиків дати Україні зброю. Що ви їм казали? І як вони реагували?

‍ПК: Я розповів їм про свою поїздку на фронт. Про обличчя українських військових. Завжди варто поїхати, подивитися, як реагують звичайні люди, а потім поділитися цим на Заході. У мене такий метод.

Я розповідаю про все, що побачив, що був сильнішим емоційний посил, щоби дотиснути і щоб допомога надійшла зараз

‍МГ. Якою була реакція? 

‍ПК: Вони слухають потроху. Іноді їм нічого відповісти. Вони думають. А були ті, хто потім підходив і казав: «Візьміть мене, коли наступного разу поїдете до солдатів, ми теж хочемо подивитися, як це виглядає». Та всупереч видимості, це історія не про подорожі, а про підтримку людей на фронті. Це справді має значення. 

‍МГ: Ще в січні під час свого візиту до Києва прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив, що приєднається до декларації Великої сімки про гарантії безпеки для України. Що ви думаєте про ці угоди? Наскільки вони можуть бути реалістичним механізмом і як ведеться польсько-український діалог за цим напрямком?

‍ПК: Ми приєднуємося до цього. Буде укладений додатковий договір. Але,  знаєте, на моїй малій батьківщині, на Підкарпатті, люди кажуть: «Що є правда, то не гріх». Правда в тому, що Україна повинна вступити до НАТО. І жодні двосторонні угоди не є гарантією безпеки. Я знаю, що в Україні сподіваюся на британські та інші домовленості. Та це не гарантії безпеки. Це важливо, тому що це допомога.

Але те, що сьогодні дає G7, недостатньо. Щоб Україна була повноцінно захищеною, потрібне членство в НАТО

‍МГ: В Україні дуже добре розуміють, що гарантії безпеки не можуть замінити НАТО. Чого очікувати від липневого саміту Альянсу у Вашингтоні? Це ювілейний саміт...

‍ПК: То й що, що він ювілейний? Ну, з’їдять торт. Сьогодні не час для ювілеїв, урочистостей і феєрверків. Сьогодні треба просто сказати «Роз-ши-рен-ня! Роз-ши-рен-ня!». Тобто запрошення в НАТО. Це має бути постулат. Не бійтеся цього.

Читайте також: Гарантії безпеки: очікування України й пропозиції партнерів

‍МГ: Підтримка ідеї вступу в НАТО з боку українців рекордна. За даними Центру Разумкова, йдеться про 77% респондентів.

‍ПК: Путіну не можна давати можливості поставити ногу. Граємо на повну ставку і показуємо Заходу, що ми всі сповнені рішучості.

‍МГ: Глава канцелярії НАТО Стіан Єнссен ще торік заявляв, що рішенням для України може стати приєднання до НАТО тією частиною території, де немає російських військових. Попри те, що ідея була відкинута українським урядом, враховуючи мобілізаційний потенціал Росії, низка експертів вважає, що це — спосіб зберегти державу. Чи ведуться зараз такі розмови?

‍ПК: Ми повинні шукати креативних рішень. Я вважаю, нам потрібно йти цим шляхом. Розширити НАТО якомога більше. Північноатлантичний альянс — це сильніша гарантія, ніж різні двосторонні оборонні угоди.

Ті угоди, які Україна на сьогодні уклала, не є жорсткими гарантіями безпеки. Вони хороші, просто трохи інші

‍МГ: Якби ж ці рішення залежали від Польщі та України! І все ж, що ми можемо робити разом? До липня ще трохи часу. Як тиснути?

‍ПК: Вишліть всіх можливих депутатів українського парламенту на Захід! Здійсніть двотижневий тур по всіх західних парламентах. Я, а також багато польських депутатів допомагатимуть у цьому. Нам всім потрібна велика політична акція.

‍МГ: Документальний фільм «20 днів у Маріуполі» отримав «Оскар». І раптом творців фільму вирізають з телетрансляції. Це при тому, що торік у телеверсії «Оскару» лишилася, наприклад, церемонія нагородження авторів документального фільму «Навальний». Чому така різниця в підходах? Маріуполь сьогодні викликає менше емоцій, ніж смерть Навального?

‍ПК: Я за те, щоб не вирізати Навального, а лишити на своєму місці Маріуполь. Путін сьогодні повертає собі голос у пропагандистській сфері. Його агенти діють все ефективніше. Тиск російських тролів, яких скрізь дуже багато у соцмережах, змушує людей на Заході, навіть витривалих, зважувати кожне слово, щоб не прозвучати загостро. І це саме той момент, коли потрібно робити дослівно навпаки, тому що сьогодні загроза на фронті є реальною і дуже серйозною.

Світ потребує мобілізації. І якщо ми хочемо мобілізувати світ, то не повинні відступати, а навпаки — йти вперед і говорити: «Ні, ви нам не будете диктувати» 

Джо Байден та Дональд Трамп здобули перемогу на праймеріз під час Супервівторка. До виборів у США лишається пів року, та світ вже зараз аналізує — які загрози несе за собою можливе повернення Трампа у Білий Дім, яких сценаріїв очікувати на російсько-українському фронті — не тільки після американських виборів, а й вже зараз, коли Україна очікує на американську допомогу. Головна редакторка Sestry, журналістка Еспресо Марія Гурська поговорила про це з головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, Уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павелом Ковалем.

Марія Гурська: Супервівторок поставив Америку і світ перед фактом політичного дежавю — у президенти США балотуватимуться два кандидати — Джо Байден і Дональд Трамп. Що це означає для Польщі, України, Європи та й для усього світу?

‍Павел Коваль: Коли я говорю про Україну в Сполучених Штатах, то наголошує: вона не так вже й далеко, як здається. Те, що відбувається в Україні, у війні, впливає на весь західний світ. Так само і в зворотному напрямку — події у США, попередні результати праймеріз, мають наслідки у нашій частині світу. Що ми маємо тепер? З одного боку, Джо Байден, явно виснажений, зігнутий під силою своїх хвороб, лідер, який взяв на себе зобов’язання допомогти Україні й передусім організувати велику глобальну антипутінську коаліцію. З іншого боку, Дональд Трамп — уособлення невизначеності і нестабільності.

Я не належу до песимістів, але безперечно Дональд Трамп сьогодні є великим невідомим

‍МГ: 5 березня Верховний суд США вирішив, що жоден зі штатів не може дискваліфікувати кандидата з президентських виборів. Нагадаю, ідеться про позови штатів Колорадо, Мен та Іллінойсу щодо усунення Трампа від участі у виборах через його роль у штурмі Капітолію в січні 2021 року. Та це не єдина справа проти Трампа в американських судах. Також є справа про зберігання таємних документів вдома та виплати хабарів порноакторці за її мовчання. Чи може все це змінити перебіг подій?

‍ПК: На мій погляд, на виборах в США ще багато невідомого — можливі різні несподіванки. Хоча б тому, що проти Дональда Трампа відкриті всі ці кримінальні справи, які ще можуть перешкодити йому балотуватися. Багато хто говорить, що Джо Байден ще думає про зміну кандидата. І такі формальні можливості все ще є, коли говорити про табір демократів. Ми повинні бути готовими до ще якихось змін.

‍МГ: Нещодавно у своїй промові Джо Байден згадував свій вік. Президент наголосив, що питання не в тому, скільки йому років, а в тому, скільки років ідеям, які він захищає. І все ж наприкінці наступного президентського строку Байдену виповниться 86 років, а Трампу — 82. Що це говорить про сучасну Америку та як впливає на майбутнє?

‍ПK: Оскільки я й сам середнього віку, я не вважаю, що хорошим є або тільки старший вік, або, навпаки, тільки молодий. Усе залежить від того, наскільки хтось готовий використовувати владу, силу та можливості. З іншого боку, здалеку видно, що в Америці існує напруга поколінь, коли влада зосереджується в руках людей явно старших. Хтось скаже: «Добре, але,  наприклад, коли Конрад Аденауер став канцлером Німеччини, він був уже в дуже поважному віці». Це так. Однак політична сцена у Сполучених Штатах все ж виглядає сьогодні частково заблокованою, і постає питання: як це так, що в такій демократичній системі кандидаткою у президенти не може стати жінка чи молода людина? Це серйозні питання внутрішньополітичного життя, внутрішнього порядку денного Америки. 

‍МГ: 8 березня усі говорили про права жінок, рівність на ринку праці, в політиці, науці, про досягнення жінки у 21 столітті, про проблеми, які  залишаються в світі у цьому напрямку. У ці ж дні у США Ніккі Гейлі боролася з Трампом за можливість позмагатися за президентське крісло від табору республіканців. Красива, молода, рішуча…

‍ПK: Впевнена і підготовлена! Раніше в Сполучених Штатах були випадки, коли жінки намагалися піти в політику, але зазвичай складалось враження, що вони були там лише для окраси того чи іншого кандидата в президенти. Так от з Гейлі було інакше.

‍МГ: То чому ж вона програла?

‍ПК: Вона програла через тренд, який є безжалісним і йде Сполученими Штатами і всім світом. Йдеться про абсолютний популізм. Тому що ті речі, які розповідає Трамп, кричать про помсту до небес. Це популізм найвищого ґатунку. І Гейлі не змогла цього перемогти. 

‍МГ: Чим приваблюють своїх виборців Трамп і Байден, що пропонують людям і світові на даному етапі?

‍ПК: Для нас дійсно важливі ідеї, які представляє Джо Байден. Вони спираються на американську демократичну традицію і є продовженням ідей Рональда Рейгана, представника протилежного політичного табору, політика-символа, свідомого того, наскільки важливим є для Америки превентивне реагування на погрози з боку світових лідерів, особливо коли йдеться про таких як Путін — авторитарних, навіть частково тоталітарних правителів, які готові знищити мир в Європі.

Мислення Байдена — це мислення у рейганівському стилі, яке звучить так: «Ми відповідальні за ситуацію на Заході»

Якщо хтось порушує міжнародне право, як сьогодні це робить Путін — нападає на сусідів, погрожує Заходу і може здійснити ці погрози, то ми повинні реагувати зараз, щоб за кілька років не платити в 10, 100, 200 разів більше — при чому чиєюсь кров’ю. У даному випадку, ймовірно, кров’ю громадян центральноєвропейських країн. Тому що той факт, що Путін не зупиниться, є поза дискусією. 

Якщо говорити про Трампа, його симпатики ставляться до нього, як до релігійного лідера. Як у секті. Частина американського населення перебуває під впливом страхів та заляканості. Люди бояться війни, бояться змін. У такі моменти завжди настає час шарлатанів, які приходять і кажуть: «У нас є кращий спосіб, простіший, ми все знаємо». Трамп у цьому плані чудовий хрестоматійний приклад. Він каже: «Я знаю, як закінчити війну в Україні за один день». Його оточення постійно говорить про його ідею завершити війну, змусити Україну до перемовин через ненадання воєнної підтримки, що з нашої точки зору є чистим божевіллям.

‍МГ: Наскільки реальним є ризик втілення цих ймовірних планів Дональда Трампа? 

‍ПК: На початку березня я повернувся з України, був у Києві, Харкові, побував дуже близько до лінії фронту — на позиціях, де солдати воюють, стріляють і проводять дні в окопах. У мене постійно присутня ця картинка у голові, це реальна ставка сьогодні — і відступ Америки був би просто немислимим. Українці дивовижно мобілізувались і розбудували свої збройні сили, оборона країни розбудована також з технологічного боку. Ви можете побачити це в їхніх очах, як країна змінилася за останні два роки.

Такий простий факт нестачі боєприпасів в обороні позицій може вирішити навіть не долю України. Це вирішило б долю усього світу

‍МГ: До чого потрібно готуватись Європі, а передусім Україні і Польщі?

‍ПК: Путіна потрібно зупинити з усією жорстокістю. Якщо цього не зробити сьогодні, то через кілька років це буде справді важко. Раніше Путіну вдалося побудувати в Європі те, що я називаю «Путінтерном», тобто мережу партій і кіл, які впливають на уряди й ухвалення рішень. На щастя, це не просунулося далі, але воно має вплив.

Трамп є ідеальним американським компонентом цього «Путінтерна». Ми чітко бачимо, як він змінює позицію і наближається до того ж типу мислення, який представляє, наприклад, Віктор Орбан. І зрозуміло, що угорський прем'єр стає для нього своєю людиною, тому що Орбан також може бути з’єднувальною ланкою з Кремлем. І це все об'єднується в одне ціле, в одну мережу. 

‍МГ: Єдине, що не до кінця зрозуміло, — наскільки Трамп є залежним від Путіна у порівнянні з тим самим Орбаном? Принцип, на якому побудовані їхні відносини з очільником Кремля, різний. Деякі мої колеги в Україні вважають, що Трамп має ілюзію, що може домовитися з Путіним, щоб той припинив нападати. Та коли зрозуміє, що не впливає на це, то змінить свою політику. Чи ви в це вірите?

‍ПК: Природа залежності Трампа від Путіна незрозуміла. Можливо, історично, можливо, через особисту дружбу, можливо, і деякі люди так думають, в нього просто характер такий. Трамп є нарцисом, таким типом самозакоханого лідера. Йому може здаватися, що він щось зробить, а потім виявиться, що це неможливо. Але суть в тому, що хтось хоче проводити експерименти на живому організмі всієї Європи. На карту поставлено ні що інше, як гра Трампа з безпекою всієї Європи.

Ставка занадто висока, щоб дозволити такі спроби. Тому мене не втішає, коли хтось каже: «він самозакоханий — і тому так поводиться»

Це є і буде серйозною проблемою — нестабільність, неоднозначність мотивацій Трампа і те, як легко він впливає на партії європейського «Путінтерна». А це не тільки Орбан. Це важливі партії в Італії, у Франції, де взагалі невідомо ще, хто виграє вибори. Це може бути Марін Ле Пен, яка відкрито каже, що Путін є її в лапках «банкіром» і визнає, що брала в нього гроші у вигляді кредитів. Тому в Європі також є великі загрози.

‍МГ: Цікаво, чи Трамп уже знає, що з Путіним неможливо домовитися, чи ще перебуває в полоні ілюзій, що може щось змінити?

‍ПК: Ціна експериментів надто висока. Було б безпечніше, якби виграв  Байден, але ми на це не впливаємо. Тут повинні вирішити американці. На це також матимуть вплив українці і поляки, які живуть у США. Ззовні ж для тих, хто не є громадянами, не голосують, враховуючи звичаї і правила в США, вплинути на це дуже важко. Це не в наших силах, хоч деякі люди й кажуть, і цей аргумент здається мені розумним, «намагайтесь достукатися до виборців-республіканців і пояснюйте їм, у чому полягають загрози!».

‍МГ: У своїй промові про стан справ в країні Джо Байден згадав про необхідність надання Україні військової допомоги. «Україна зупинить Путіна, якщо ми будемо разом і дамо їй необхідну зброю!», — заявив глава Білого дому. Чого маємо очікувати і в якому вигляді?

‍ПК: Найнебезпечнішим є те, що Трамп має реальний вплив на більшість республіканців у Палаті представників і в Сенаті, впливає на Конгрес. Це найгірша частина цієї історії. Раніше могло здаватися, що це просто така ситуація, коли сенатори і парламентарі намагаються створити якісь додаткові коаліції, вирішити питання — і гроші для України не є складною історією. Та сьогодні вже очевидно, що це дуже складна історія.

Вони готові голосувати проти цих грошей і затягувати ухвалення рішення, хоча більша частина цих грошей буде витрачена в Сполучених Штатах, часто в їхніх виборчих округах. Це означає, що на них чиниться настільки сильний тиск з боку Трампа, щоб вони не допомагали фронту, що іноді вони готові діяти всупереч власним електоральним інтересам. Справа стає серйозною. Усе частіше чую у кулуарах — йдеться не про якісь ігри чи хитрощі, а про посилення впливу Трампа й, можливо, Путіна на значну частину американського істеблішменту.

МГ: Тож чи очікувати фінансової допомоги Україні? Адже вона є для нас життєво необхідною.

‍ПК: На щастя, весь цей час в Україні працюють гроші, які надала Єврокомісія, — це кошти на зарплати, утримання солдатів, на повсякденну роботу. Але якщо говорити про американський пакет, призначений для закупівлі боєприпасів і зброї, ці гроші зараз не працюють. І, звісно, потрібно завезти в Україну амуніцію для військових, які на неї чекають. Воїни, яких я зустрів на фронті, запитували мене: «Чому цього не відбувається? Адже люди довіряли Америці! Чому вони вже другий рік на передовій, захищають Захід, а той вагається, роздумує і затягує справу?». Може настати момент, коли буде надто пізно.

‍МГ: Групи конгресменів від обох американських партій звернулися до міністра оборони США Ллойда Остіна з проханням передати Україні ракети великої дальності ATACMS і вирішити проблему нестачі боєприпасів. Які перспективи?

‍ПК: На даний момент прогноз не найоптимістичніший. Два місяці тому ми вели перемовини, спираючись на те, що необхідні засоби для утримання лінії фронту — 155-міліметрові снаряди та інші елементи — стовідсотково надійдуть. Тож ми обговорювали додаткові пункти — ракети, які можуть досягати цілей за кілька сотень кілометрів від лінії фронту, знищувати величезні можливості з виробництва та зберігання зброї та інший військовий потенціал Росії.

Справа абсолютно чиста і чесна. Якщо країна веде військову операцію, воює, а тим більше захищається, як це робить Україна, вона повністю має право це використовувати

Та сьогодні фактом є те, що не забезпечені навіть базові питання. І може виникнути ситуація, якщо, наприклад, Путін прорве фронт, що не буде, з чого стріляти. Це було б великою історичною помилкою Заходу і США. Про це потрібно говорити. Не повинно статись так, що українці мобілізувалися, розставили людей, модернізували армію, вижили, а потім не вистачило одного елементу.

‍МГ: За такого сценарію Європа повинна була б готуватися до величезної хвилі біженців.

‍ПК: Сьогодні в українському суспільстві є елемент позитивної віри в те, що все можливо. Потрібно не змарнувати цей досі позитивний настрій українського суспільства у найближчі тижні.

‍МГ: Як польські та українські політики можуть спільно впливати на США?

‍ПК: Здається, що це українське питання, але насправді це питання безпеки всього регіону. І тому польські політики демонструють майже щоденну одержимість на кожній міжнародній зустрічі. Сьогодні це найважливіша тема і для прем'єр-міністра, і для членів уряду, і для міністра закордонних справ, і для парламентарів. Практично щотижня відбуваються десятки зустрічей на цю тему, тиск йде від кожної зустрічі — і він дає певні результати. Я бачу, як змінюється ставлення американських політиків, але це ще більш помітно, наприклад, у німецьких політиків, які до певного моменту говорили: «Ні, ми не дамо ракети Taurus, які можуть вражати цілі якнайдалі від фронту». А тепер виглядає вже не так однозначно.

‍МГ: Свіжі опитування показують, що 58% німців проти того, щоб ракети Taurus були надіслані Україні. Це відбувається на тлі погроз з боку Кремля про ядерний апокаліпсис, якщо світ продовжить допомагати Україні та надавати необхідну зброю. Як, на вашу думку, на рішення про ненадання Taurus вплинув витік розмов німецьких генералів, опублікований у світовій пресі після спецоперації російських спецслужб? 

‍ПК: У Німеччині величезну роль відіграє елемент історичного страху перед Росією. І це дуже погане явище, бо також впливає на політиків, вони починають ухвалювати рішення, щоб догодити цьому відчуттю громадської думки. Дослідження, про яке ви говорите, демонструє страх. Але більшість людей насправді не здатні оцінити значення чи наслідки використання Taurus чи іншої зброї. Їхні відповіді походять просто від страху. Наша роль — пояснити і допомогти подолати цей страх. Хтось думає: «Варто почекати, можливо, щось зміниться?». Єдине, що може змінитися, це усунення Путіна його оточенням. «Поживемо — побачимо» — тут інакше не спрацює.

Щоб зрозуміти Путіна, потрібно уявити Гітлера в 1938 році і не робити таких помилок, як тоді. Якщо ж говорити про сам злив розмов, це лише доказ того, що навіть дуже професійні системи, такі як німецька, є недосконалими. Це величезний провал. Сам міністр оборони Німеччини Пісторіус сказав, що це велика помилка, але це також демонструє, що у Німеччині також є якийсь перелам. Тому я трактую це з двох сторін. Є злив, але ж ви бачите, що вони намагаються зрозуміти, як все зробити. Процес передачі Taurus іде. І це важливо, якщо ми хочемо, щоб Україна цього року не тільки чекала на лінії фронту і воювала там, але й повернула частину своїх територій.

Коли після народження дочки ми вирішили переїхати зі Львова до Польщі, йшов сьомий місяць війни. Ми зіткнулися з тим, що знайти у Варшаві добру квартиру для нашої родини — ще той виклик! Усі більш-менш пристойні гніздечка вже були зайняті тимчасовими воєнними мігрантами з України, які, тікаючи з рідних міст через війну, прагнули опинитися в місті, яке хоч трошки знають, чули, бували.

Таким містом для багатьох українців, які від початку дії безвізу безперешкодно подорожували світом, була Варшава. І дуже швидко після початку повномаштабки польська столиця стала для нас хабом, Меккою, місцем, в яке ведуть усі дороги і з якого починаються більші подорожі, а для значної кількості переселенців — і новим домом.

Орендувати квартиру в Варшаві було майже дивом

Мій чоловік-поляк швидко облишив ідею оселитися у Варшаві. Тижнями він безрезультатно їздив дивитися квартири з оголошень у передмісті. Згодом Павел почав приходити на зустрічі з власниками квартир вже не в спортивному одязі, як спочатку, а в своєму найкращому костюмі — як на кастинг або співбесіду у круту корпорацію.  На одній із цих розмов він нарешті додумався запропонувати сто доларів зверху — до того, що хотів власник квартири. І вуаля — двокімнатна квартира-студія з терасою, але без меблів у селі під Варшавою — наша.

Переїжджаючи майже-у-Варшаву подалі від ракет, я налаштувалася на те, що буду користуватися усіма культурними благами життя у столиці

Й у перший тиждень після нашого переїзду до Польщі разом двома доньками, одна з яких була зовсім немовлям, ми поїхали на художню виставку в центр. До зупинки автобуса від нашого житла було якихось 25 хвилин пішки, а потім — до музею — ще година з двома пересадками автобусом і метро. Одну дитину я взяла в слінг, другу — за руку, напакувала в рюкзак памперсів, змінного одягу й їжі — і наш караван відправився в довгу путь. Вже за 15 хвилин «подорожі» я так втомилася, що пошкодувала, що взагалі вийшла з дому.

Без автомобіля в Польщі дуже важко

Протягом наступних пів року я виїжджала з нашого села лише в свята, до церкви та за окремих нагод. Однак пересування нашим населеним пунктом виявилося заданням не для слабкодухів. Два кілометри до школи і назад з візочком бігом щодня, а ще покупка продуктів, дитяча поліклініка та інше. Коли через 6 місяців після переїзду я вийшла спочатку на одну роботу, а потім і на дві, на всі ці справи лишилося вдвічі менше часу, і я почала пересуватися нашим селом спочатку на старому ровері свекрухи, а потім на електросамокаті. Одного разу в сутінках я в'їхала переднім колесом мого залізного коника-горбоконика в яму і сильно вдарилася об кермо й асфальт.

«О, курва! — подумала я, підводячись. — Так я довго не протягну, мені терміново потрібен автомобіль»

Коли цьогоріч у січні купила омріяне авто — старенький Ford на барахолці автомобілів неподалік від дому — моїй радості не було меж. Але в голові чомусь  крутилася українська приказка «купи козу — продай козу». Навіть не смішно, наскільки близькою до правди виявилася моя інтуїція. 

Особливості реєстрації автомобіля в Польщі

За польським законом, куплене нове авто потрібно зареєструвати, а вживане — перереєструвати протягом місяця від покупки. За декілька днів після купівлі автівки я поцікавилася переліком документів, необхідних для перереєстрації. На сайті установи, яка здійснює такі послуги — «Повітового Староства» (або простіше, адміністрації повіту, до якого належить моє село) — я знайшла список. З нього у мене було все необхідне, окрім прописки. 

Польська бюрократія 

Я зателефонувала в адміністрацію, щоб дізнатися, а раптом необов'язкову для українських тимчасових мігрантів прописку може замінити, наприклад, документ про мою сплату податків як підприємиці на території повіту.

— Як чудово, що ви зателефонували, — сказала мені солодким голосом професорки Амбридж з Гаррі Поттера пані з адміністрації. — Якби ви просто прийшли до нас, то були б дуже неприємно здивовані! Ні, підтвердження сплати податків в жодному випадку недостатньо. Для реєстрації пані потребує мельдунек (з польської — це прописка). 

«Мельдунек-шмельдунек. Легких доріг не буває, але зрештою це не так вже й важко, коли на реєстрацію авта є цілий місяць», — подумала я і набрала номер центральної адміністрації сусіднього з моїм селом містечка. 

— Нам дуже прикро, — сказали мені там. — Ви не можете прописатися в квартирі, в якій проживаєте. 

— Чому?! — вигукнула я нетерпляче.

— Бо Сейм не продовжив наразі термін дії спецзакону про надання підтримки біженцям з України, а дія попередніх правил збігає 4 березня. Сьогодні 5 лютого, тобто, до завершення дії допомоги — менше місяця. І в цей період ми вже не прописуємо осіб з PESEL UKR, як у вас. 

— А що ж мені робити? Я маю терміново зареєструвати авто! 

— Подайте документи на тимчасове проживання в Польщі і прийдіть до нас з підтвердженням. 

Для працюючої на двох роботах мамі двох дітей немає нічого радіснішого, ніж роз’їжджати по центрах, адміністраціях та відділах зі стосом заяв розміром з «Улісса» Джеймса Джойса кожна і повним рюкзаком документів. Для оформлення тимчасового проживання мені ще знадобився новий оригінал свідоцтва про шлюб (воно у Польщі діє лише три місяці), який також потрібно було взяти у міській адміністрації (а це 30 хвилин автобусом від мого села).

За тиждень вже з необхідними документами я вмовила власника нашої орендованої квартири — досить зайнятого бізнесмена — під'їхати зі мною подати документи (угода на квартиру підписувалася з чоловіком, а не зі мною, тому не могла бути підставою для прописки). Пані у віконечку уважно подивилася наші документи і промовила:

— У вас, шановна, бракує печатки в паспорті про взяття відбитків пальців при подачі документів на тимчасове проживання у Польщі.

— Все вірно, — погодилась я. — Відбитки беруть уже в процесі, через два місяці після подачі документів, а авто я маю зареєструвати за один місяць. Тому ось копія моєї заяви на тимчасове проживання з мокрою печаткою відділу у справах іноземців, який прийняв документи. 

— Ні, це не підійде, — безапеляційно завершила розмову пані в віконечку.

За мить ми з розлюченим власником квартири сиділи в кабінеті начальниці відділу.

— Я — громадянин Польщі, — говорив підвищеним тоном власник, який раптом вимушено опинився в ролі захисника усіх пригноблених і добре грав цю роль. — Я хочу негайно прописати цю пані і не планую вдруге витрачати на це свій дорогоцінний час! 

— Це неможливо, шановні, — лагідно сказала пухкенька добра жіночка у кріслі. — У нас тут таких, як ви, по десять на годину. Ідіть додому і чекайте рішення Сейму про продовження допомоги біженцям. 

Так ми і пішли ні з чим. А ввечері того ж дня Сейм Польщі проголосував за продовження дії спецзакону. На радощах я передзвонила у відділ прописок.

— То що, тепер я вже можу прописатися, пане Гжегоже? — спитала я в працівника відділу, який вже теж мене впізнав.

— Ой, ні, пані Маріє, не так швидко! — відповів з батьківською інтонацією пан Гжегож.

— Господи, що тепер не так? — вигукнула я в слухавку.

— Ухвалена постанова почне діяти після підпису президента і публікації рішення в Dzienniku Ustaw (польському аналогу «Урядового кур'єра»).  

— А коли ж це буде?

— Цього ніхто не знає, — таємниче завершив розмову мій співбесідник.

До завершення терміну перереєстрації авта залишалося днів 10. Президент Дуда коментував смерть Навального, зустрічався з прем' єром Швеції і вручав орден Білого Орла. Про біженців ані слова. А коли врешті він таки підписав продовження дії спецзакону і до завершення моїх строків залишався вже тиждень, він несподівано зробив ще дещо. Пішов, так би мовити, конем. Ні, не моїм залізним. Президент Польщі вислав підписаний документ в Конституційний трибунал, щоб той встановив, чи має силу закон, підписаний парламентом у складі без позбавлених мандатів новою владою депутатів від партії «Право та справедливість» Вонсіка і Камінського. Чи буде в такій ситуації Dziennik Ustaw взагалі публікувати рішення Дуди — ніхто не пояснював. 

Продай автомобіль!

Щодня я прокидалася і засинала, перевіряючи польський «Урядовий кур'єр» , але ніт. З думкою про штраф тим, хто вчасно не зареєстрував авто (спочатку 500, потім 1000 злотих і так далі), я подзвонила порадитись у відділ реєстрації автомобілів: 

— Я хотіла б прийти до вас і написати заяву з проханням відтермінувати можливість реєстрації авта, з огляду на ситуацію, що склалась. 

— Не думаю, що це можливо, — задумливо відповіла жіночка на тому кінці. — Ми з таким ще не стикалися. 

— Але ж ви розумієте, що така ситуація складається не з моєї вини? Якщо вже хочете когось винуватити, то не мене, а шановних депутатів Вонсіка з Камінським!

— Чекайте. Я пораджуся з керівником відділу, — сказала жіночка і повернулась до мене через 10 хвилин мого очікування на лінії. — Ми не можемо перенести вам терміни реєстрації автомобілю. Повторюю, ви в нас така перша.

— Чудово, але ж я є! І я хочу зареєструвати авто!

— Ми можемо порадити вам тільки одне (па-ба-ба-бам!) — продайте цей автомобіль!

— В сенсі?!

— Продайте ваше авто комусь, хто має прописку у Польщі.

— Але я не хочу його продавати, я щойно його купила!

— Співчуваємо! 

Застрибнути в останній вагон

Підписане президентом рішення Сейму в Dzienniku Ustaw було опубліковане за два дні до завершення відведеного на перереєстрацію автомобіля терміну. Наступного дня, тобто, в останній можливий день, я прописалася і зареєструвала машину у двох різних установах в різних кінцях містечка коло мого села. Я встигла навіть не тому, що швидко бігаю, а тому, що протягом останніх двох тижнів передбачливо бронювала через інтернет візити на кожен ранок наперед у кожній з цих двох установ. І я вже мовчу, що напередодні реєстрації, яку я не могла відтермінувати, я не спала всю ніч, бо в мене хворіли діти. Замість того, щоб відвести дочку з  страшним кашлем і температурою у поліклініку, я відправилася міняти автомобільні номери. 

Скільки українських мам, які опинилися в подібній ситуації, не мають няні, яка прийде збивати температуру твоїм дітям, поки ти бігаєш по адміністраціях, вирішуючи справи? Скільки не знає мову достатньо, щоб проговорити ситуацію з Гжегожами і Амбриджками у кабінетах?

Скільки не зможе, не вмітиме, не встигне передбачливо забронювати візити в установах наперед через інтернет і просто не потраплять туди через багатогодинні черги? 

Вишенька на торті — я прописалася в квартирі, в якій живу на підставі нелімітованого договору оренди (за досить значні гроші), лише на пів року. На даний момент це можливо лише до 30 червня 2024 року — до завершення терміну дії чергової редакції спецзакону. Тобто, якщо у червні не прописана українка вирішить, наприклад, записати дитину до дитячого садочку, взяти кредит або зареєструвати авто, то вона потрапить у ту саму ситуацію, що й я. Чи оббиватиме вона пороги адміністрацій і відділів з хворими дітьми вдома, чи стежитиме за сторінкою президента Дуди в інтернеті, як найбільша фанка, чи лягатиме спати з Dziennikiem Ustaw і аналітикою про Вонсіка і Камінського? Чи радше зробить так, як порадили польські чиновники, — продасть щойно куплену машину, візьме дітей і тварин і поїде додому — до Харкова, Херсона, Миколаєва? 

Я не розумію, навіщо польський уряд переглядає допомогу українцям кожні півроку. Не розумію, чи можу я, біженка з України, розраховувати на те, що поки моя країна протистоїть ворогові і боронить Європу, буду почуватися у Польщі, як вдома? Мати авто, вести дитину в садочок, планувати життя хоча б у малому наперед? Ні, бо ми навіть не знаємо, хто і на якій підставі зможе після перегляду програми допомоги мігрантам, зберегти свій PESEL UKR. Наприклад, чи матимуть його студенти з України, які безкоштовно вчаться у польських вишах? Чи отримуватимуть матері з України, значна частина яких — вдови ветеранів, підтримку на своїх маленьких дітей, і чи збережеться для них медичне страхування. Виглядає, що ми і далі живемо на пороховій бочці, — і з нами про це ніхто не говорить.

Політики і чиновники закрилися в кабінетах і мовчать. А ми розраховуємо хоча б на одне — на чесну розмову. І ця розмова — моє особисте прохання до нового польського уряду

Новий виток кризи на польсько-українському кордоні і протести фермерів, військові з Франції та інших країн НАТО в Україні і німецькі Тауруси на паузі — про це і не тільки в інтерв'ю головної редакторки Sestry, журналістки Еспресо Марії Гурської з головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, Уповноваженим польського уряду з питань відновлення України Павелом Ковалем.

Марія Гурська: 1 березня польські фермери розпочали акцію на кордоні з Литвою, причина — сільськогосподарська продукція, імпортована в ЄС з України. Прем'єр-міністр Литви Інґріда Шимоніте назвала цей протест гібридною операцією Кремля — ​​зерновою каруселлю, мета якої — розсварити Україну та Польщу. Що ви можете сказати з цього приводу?

Павел Коваль: Перш за все, давайте почнемо з себе і будемо коментувати справи з розумом, тому що іноді з надто емоційних коментарів у Польщі і в Україні випливає багато поганого. По-друге, будьмо обережні з російською пропагандою, бо вона відіграє тут велику роль. І йдеться не лише про те, щоб посварити Польщу та Україну, а й про те, щоб послабити позиції Києва в ЄС і розсварити наші країни з країнами Балтії. У Центральній Європі буде ще багато операцій, які провокуватимуть незгоду. Ми можемо протистояти цьому, якщо будемо раціональні. Сьогодні на польський ринок надходить небагато українського зерна. Головною проблемою є вже не воно, а значний експорт до Євросоюзу з країн Південної Америки, а ще російське зерно, яке заходить в ЄС через задні двері.

МГ: 27 лютого на польсько-білоруському кордоні працювала команда журналістів-розслідувачів з України. Видання «Українська правда» опублікувало матеріал, в якому стверджується, що з Білорусі до Польщі цілодобово прямують тисячі потягів із сільгосппродукцією, зокрема російською. Чи дійсно блокада польських фермерів відбувається там, де треба? Можливо, варто було б разом боротися проти російського зерна в ЄС?

ПК: Що стосується Польщі, то до нас цього російського зерна надходить невелика кількість. Це близько 10 тисяч тонн, хоча навіть вони не повинні до нас потрапляти. Я не знаю, що саме бачили українські журналісти, — це потрібно ретельно перевірити перш, ніж розгортати навколо цього пропаганду. Але є чіткі дані. Днями я зустрічався з головою Польської зернової палати — інституції, яка об’єднує виробників зерна.

І я точно знаю, що до Польщі потрапляють мінімальні обсяги російського зерна. Але воно потрапляє до інших країн ЄС. І це дійсно проблема

МГ: Саме так! Бо, наприклад, українське зерно взагалі не потрапляє до Польщі. Але воно надходить в ЄС, а це єдиний ринок, і тому польські фермери виходять на протести…

ПК: Щодо російського зерна, потрібно діяти на рівні ЄС. А яка країна найбільше підтримує санкції? Правильно, Польща! Для нас це не проблема. З відповідною ініціативою вже виступив Дональд Туск. Санкції не поширюються на зерно лише тому, що це була одна з умов росіян під час переговорного процесу щодо розблокування українського зерна у морських портах. Тоді росіяни вимагали послаблення санкцій — це щоб ви просто розуміли процес. Польща була і є за санкції, ми без проблем готові добиватися розширення ембарго на ці продукти.

МГ: Давайте поговоримо про слова прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска про те, що Україна та Польща обговорюють тимчасове закриття кордону та призупинення торгівлі. Віцепрем'єр-міністр з питань відновлення України, міністр інфраструктури Олександр Кубраков заперечив такі консультації. Наскільки можливе повне закриття кордону? Як це вплине на Польщу? В Україні вважають, що заява Туска була розрахована на внутрішню аудиторію перед виборами. Якою була головна мета?

ПК: Тут варто звернути увагу на слова заступника міністра економіки України Тараса Качки, який протягом багатьох років є політиком, який виступає за польсько-український діалог, але відомий як яструб у комунікації, особливо у Twitter і Facebook. Так от, він написав, що Туска просто неправильно зрозуміли. Я читав це і пояснював колегам в Україні: якщо вже Тарас Качка захищає Дональда Туска, то, повірте, тут не варто шукати сенсації. Всім було зрозуміло, що сказав польський прем'єр-міністр. Він каже, що як очільник уряду представляє інтереси різних груп. Він має дбати і про виробників, і про робочі місця на підприємствах, які експортують продукцію в Україну, і про 3600 польських компаній, які діють в Україні. Дональд Туск зобов’язаний захищати різні середовища, різні групи, які мають власні інтереси. Це і називається лідерством у державі.

МГ: Як сьогодні з боку Польщі виглядає ситуація з торгівлею з Україною? Наскільки вона є важливою для економіки Польщі?

ПК: Це виглядає так: виробники зерна, кукурудзи, курятини дізнаються, що європейський ринок для української продукції відкритий, і вони в біді, тому що запланували один дохід, а виходить, що ціна буде меншою, і вони не зможуть утримувати свої родини. Що ж, треба їм допомогти.

Допомога фермерам — це не нове явище в ЄС. Завжди виділялися гроші на порятунок саме цієї галузі

Якщо ж говорити про тих, хто продає свою продукцію, з ними також можливий консенсус. Вони можуть купити дешевшу сировину, наприклад, зерно, зробити з нього вафлі, а потім продати їх в Україну. Таким чином з'являються робочі місця в Польщі — і вони рекордно зростають. Польський експорт в Україну становить вже більше 11 мільярдів євро. Це не оборонна продукція, як дехто говорить. В основному, це харчові продукти, різні види продукції, яка в основному перевозиться автомобільними і залізничними шляхами.

Вартість перевезення однієї вантажівки вже зросла через блокування кордону з польського боку. Звісно, автомобілі, які поверталися в Польщу порожніми, і раніше приносили збитки, коли довше затримувалися на українському боці. Але для власника, який перевозить певний товар вантажівкою і раніше мав заплатити в середньому 1800 євро, зараз ця вартість може бути 5 і навіть 6000 євро за одне транспортування. Звісно, це зменшує польські прибутки. Також, в Україні працюють польські компанії, які, наприклад, надають страхувальні послуги. 13-й найбільший за розміром банк в Україні — це банк у польській власності.

Для нас ключове, щоб зрештою по обидва боки кордону всі думали, що  нам вигідно співпрацювати, тому що якщо ми псуємо атмосферу в бізнесі, ми знаємо, що це може мати жахливий вплив

Я зустрічався з групою польських бізнесменів, вони кажуть: «Нам теж шкодить блокада!». Це означає, що ми просто повинні навчитися жити з тим, що Україна вступає в ЄС, ринок відкривається, але це усім вигідно. Бо зрештою вийде так, що від відкритого українського ринку виграють голландці, німці, французи та іспанці, а поляки цим не скористаються, бо ми будемо без упину сперечатися про кукурудзу і пшеницю. Тим часом Польща є єдиною країною, яка стовідсотково каже: «Потрібно відкрити Європейський Союз для України!». Так, потрібно швидко починати переговори.

Це вигідно для Євросоюзу, для нашої безпеки — як для України, так і для Польщі

Звісно, ​​щоразу, коли відбувається розширення Європейського Союзу, певні сектори економіки програють. Тоді ми повинні подбати про них, щоб вони встигли адаптуватися до нових умов. І так воно й буде. Польсько-українське партнерство — це добрі й інтенсивні відносини. Коли є проблема, вона не повинна руйнувати всю картину. І не можна робити скандал навколо кожного питання — труднощі потрібно просто долати.

МГ: Важливо, щоб Україна та Польща разом боролися проти цієї гібридної операції — як про блокаду висловилася прем’єр-міністр Литви Інґріда Шимоніте.

ПК: Рішення Дональда Туска однозначні. Він говорить про включення певних доріг, колій, місць, пов’язаних з кордоном, до критичної інфраструктури, і запобігання проведенню там протестів. Але протести будуть. Сьогодні ми вирішимо ці питання, потім будуть інші справи, і зрештою Україна увійде до ЄС — і від цього виграють усі. Українські роботодавці, наймані працівники, фермери. 

МГ: Німецький канцлер виступив проти поставки в Україну крилатих ракет типу Taurus, адже, на його думку, це рішення містить певні ризики: Німеччину можуть сприйняти як учасника війни, а ракети можуть долетіти до Москви. Як пояснити таку позицію Олафа Шольца?

ПК: Моя пропозиція така: зрозуміти Шольца, але не погоджуватися з ним і спробувати підштовхнути його до потрібного рішення. Він так говорить тому, що він боїться. А на додачу він боїться сценарію, за якого Росія виграє на фронті. Я б сказав канцлеру Шольцу: «Так, пане канцлере, нам потрібно діяти в кількох точках одночасно: забезпечити Україну амуніцією, надати зброю кращого покоління, тобто Тауруси, дати українцям можливість атакувати точки всередині Росії». Я говорю про стратегічні точки, наприклад, заводи з виробництва зброї, бо це логічно.

Якщо ми не можемо виробляти стільки боєприпасів, скільки виготовляють росіяни, і постачати їх Україні, то давайте дозволимо українцям хоча б знищувати заводи, які працюють на вбивство їхніх співвітчизників

Логічно? У цьому немає нічого надзвичайного. Ми просто мусимо визнати, що Шольц наразі ще не передумав, — і попросити федерального канцлера наступного разу підійти до теми інакше. Сьогодні основне питання — забезпечити Україну боєприпасами, бо без цього буде дуже погано. Серйозні люди мені починають говорити: «Знаєш, є ризик, що росіяни прорвуть лінію фронту. Є ризик, що вони підуть далі». З польського боку ціла команда — прем’єр-міністр Дональд Туск, міністр закордонних справ Радослав Сікорський та інші міністри та депутати — їздять Європою й говорять тільки про Україну і тільки про боєприпаси. Це те, що ми зараз спільно маємо робити.

МГ: Президент Франції Емманюель Макрон заявив, що не можна нічого виключати в контексті відправки західними країнами військових в Україну. Що ви думаєте про ці слова французького лідера, які, звісно, були сприйняті з ентузіазмом в Україні, але є новими в риториці західних країн?

ПК: Я не знаю, що саме мав на увазі і чого хотів досягти президент Макрон. Але я хотів би сказати, що сьогодні потрібно швидко забезпечити доставку боєприпасів. Ми можемо розмірковувати про те, що будемо робити за рік або два — і здіймати з цього приводу політичний галас. Але я реаліст. Сьогодні жодної відправки військ не буде. Сьогодні ніхто не сприймає цього серйозно. Я радий, що всі такі щасливі, що президент Франції щось сказав. Але я маю таку пораду: давайте подивимось статистику, скільки Франція дає грошей у зв’язку з цією війною.

Німеччина дає набагато більше, тож, якщо що, краще подивитися на Німеччину, Польщу, США, Канаду. А французам сказати, щоб дали більше амуніції. Зараз. Немає сенсу думати про те, що буде через 2-3 роки. Потрібно бути реалістами і робити те, що повинні, тобто прискорювати інтеграцію України до Європейського Союзу, забезпечити отримання Україною запрошення приєднатися до НАТО в липні. Це дуже складне завдання. Невідомо, чи вдасться, але ми можемо мобілізуватися. Це наша мета. Забезпечити Україну зброєю, боєприпасами, засобами для оборони, плюс щось додатково, бажано ті самі Тауруси.

Ідеться про безпеку та порятунок України, а отже, і про порятунок Західного світу від війни, бо Путін хоче війни. Ми ж повинні зберегти мир, а отже — ефективно стримати очільника Кремля

Якщо уявити собі чоловіче обличчя польських реформ 90-х років — це, безперечно, економіст, віцепрем'єр і міністр фінансів в уряді Тадеуша Мазовецього Лешек Бальцерович. Якщо ж говорити про жіноче обличчя польських реформ, ним є Генрика Бохняш — міністерка промисловості та торгівлі Польщі у 1991 році, засновниця та голова Головної ради Конфедерації Польщі «Левіатан» — найвпливовішої організації роботодавців у Центрально-Східній Європі з 1999 року.

Головна редакторка Sestry Марія Гурська поспілкувалася з польською економісткою про те, як Україні використати польський досвід вступу до ЄС, як вижити українській економіці в умовах війни та яким буде 2024 рік для України, Польщі та світу загалом.

Марія Гурська: На наших очах українки, які залишили дім через війну, стають успішними підприємцями в ЄС. Як вони зараз впливають на економіку Польщі і які перспективи цих процесів?

Генрика Бохняш: У мене є досвід зустрічі з українкою Людою, яка з трьома дітьми приїхала з-під Києва одразу після початку російського вторгнення. Я живу в селі під Ольштином, ми прийняли їх на кілька місяців. Потім жінка переїхала в місто і зняла власну квартиру, заснувала фірму. Вона чудово справляється, скористалася стипендіями Фонду Кульчика для фірм-початківців. І не знаю, чи Люда захоче, але багато жінок, які зараз у подібній ситуації, повернуться додому. Вони — ваші першопроходці. Їхні компанії, засновані в Польщі за час війни, стануть елементом підготовки усього українського бізнесу до інтеграції з ЄС.

МГ: Поки в Польщі розвиваються українські релоковані бізнеси, транспортна блокада та продовольче ембарго України з боку Польщі боляче відбиваються на обох наших країнах. Збитки для української економіки склали щонайменше пів мільярда євро. Втрати для польської економіки також величезні. Що ви про це думаєте?

ГБ: Тут не вистачило комунікації між Польщею і Україною, а також розуміння передусім попереднього уряду ПіС, що українська економіка в багатьох сферах є конкурентоспроможною відносно польської. А тепер потрібно шукати рішення і будувати багаторічну стратегію нових реалій — це буде важливо в процесі приєднання України до ЄС і це  вимагає адаптації від польської сторони. У нас, як у держав, можуть бути протилежні інтереси, але ми повинні пам'ятати, що за нашим східним кордоном йде війна, гинуть люди.

Ми повинні знайти баланс: з одного боку країна, яка бореться за виживання, а з іншого — економічні інтереси нашої країни. Це непрості завдання

Фактом є те, що в зв'язку з війною процес приєднання України до Європейського Союзу був прискорений. І я думаю, що до цього не готові ані ми як сусіди, ані ЄС, адже цей процес триває зазвичай роками. Так було у випадку Польщі — були роки роботи, підготовки, щоб дослідити всю правову систему Європейського Союзу, побачити, наскільки правова система Польщі адаптована, що потрібно змінити в ній. Тисячі людей працювали над цим. Якщо Польщі цікаво, щоб українська економіка розвивалася, а Україна вступила в ЄС, то маємо послідовно та чесно оцінити можливості співпраці й адаптації до нових умов, бо те, що ми будемо конкурувати одне з одним, — це вже зрозуміло.

МГ: Як зі слів «ембарго» та «блокада» на шляху до ЄС спільно скласти слово «діалог»?

ГБ: Вступ Польщі в ЄС — це історія боротьби. І вона подібна до вашої. Варто згадати про це. Наприклад, наші транспортні компанії — важлива і  конкурентоспроможна галузь економіки. А колись у 90-х польські транспортні компанії мусили вести тривалу боротьбу з транспортними компаніями в Західній Європі, бо ті не хотіли погодитися на те, щоб ми вільно функціонували на їхньому ринку. У нас були набагато нижчі витрати на працю і ми могли бути набагато більш ефективними за них. Потрібно було шукати способи, як вижити і розвиватись в умовах чисельних обмежень на роботу за кордонами Польщі, які запроваджувались для того, щоб західні транспортні компанії мали шанс на заробіток.

Потрібно разом думати, як підтримувати українську економіку, зокрема, сільське господарство, промисловість, не призводячи до таких ситуацій, які мали, — багатомісячні блокади, за які платять всі, і ніхто від них не виграє, крім Росії

МГ: Польща вступила до ЄС 20 років тому. На що у вашому досвіді можна спертися Україні, щоб не повторювати помилок і скоротити власний шлях в ЄС?

ГБ: Немає країни, яка може допомогти вам більше за Польщу. У нас при всіх розбіжностях дуже схожі країни, виклики, економіки. Ми проходили цей біг з перешкодами. Не було такого, що ЄС відкрив двері для всіх наших бажань. У них були власні інтереси і чітка структура, яка функціонувала протягом кількох десятиліть. Фірми оберталися, працювали юристи, були узгоджені і діяли технологічні норми. Ми мусили всього навчитися.

Польські спеціалісти, які тоді стояли на чолі процесів, можуть допомогти Україні до цього підготуватися, бо часу вчитися на власній шкурі і помилках у вас немає

МГ: А що саме у тому, як функціонує Європейський Союз, є складним і впливатиме на нашу економіку?

ГБ: Це суворі правила, за якими все діє, і які, власне, і роблять ЄС спільним ринком. Це включає в себе доступ до даних, технології і дуже суворі законодавчі норми, зокрема у всьому, що стосується здоров’я споживачів. Якщо ви хочете приєднатися до ЄС, ви маєте добре знати, як все працюватиме. Ми можемо вам в цьому допомогти.

МГ: Чи могли б ви навести конкретні приклади адаптації Польщі до нових умов на європейському ринку, які можуть стосуватися й України?

ГБ: У процесі вступу до ЄС ми були у такій самій ситуації, як зараз ви, українці. Французькі та німецькі фермери дуже боялися того, що Польща загрожуватиме їм, а наші, навпаки, вважали, що нас заполонять західні продукти й польське сільське господарство занепаде. Та виявилося, що це зовсім не так. Все вирішує добра підготовка. І все ж шлях був складний. Ми мали великий конфлікт, якщо говорити про фармацевтичну промисловість, бо були фабрики, які тільки починали виробництво вітчизняних ліків, а на Заході це все, звичайно, було вже давно розвинене.

Потрібно було подумати, які запровадити обмеження, щоб набагато краще розвинена фармацевтична промисловість Західної Європи повністю не знищила нашу. Щоб налагодити експорт далі в ЄС, польські компанії мали відповідати довгому переліку складних вимог. Деякі наші фабрики, прямо скажу, просто збанкрутіли, оскільки не змогли цього зробити. Європейський Союз має масу правил. Але були й унікальні історії успіху. Наприклад, неймовірний прорив порошкового молока — завдяки тому, що польським  виробникам вдалося швидко адаптувати технології до вимог, вони змогли динамічно зайти на європейський ринок.

Ще одна цікава ситуація була з косметичною промисловістю. Усі були пригнічені, коли великі французькі, німецькі корпорації входили на наш ринок. Але знаєте, що найнеймовірніше? Вони не впоралися. Виявилося, що наша косметична промисловість — такі бренди, як Irena Eris, Ziaja та інші польські косметичні фірми для жінок — дуже добре тримають удар. Споживачі цінують свої бренди, звикли до них і здатні їх ідентифікувати. І все ж потрібно домовлятися про довші перехідні періоди для вразливих галузей, що ринок не буде відразу відкритим, буде більше часу на пристосування. Ми все це пройшли. І допоможемо Україні.

МГ: Як конкретно потрібно діяти зараз нашим державам?

ГБ: Вже сьогодні повинні бути призначені конкретні спільні групи, які аналізуватимуть ситуацію і шукатимуть потенційні точки конфлікту, розмірковуватимуть, як їх вирішити. Саме зараз наші виробники меду повинні спілкуватися з вашими, готуватися до того, як все має працювати, щоб ви могли продавати свої товари.

Бо спільний ринок — це найбільша користь ЄС

МГ: А що робити з протестами проти української сільгосппродукції?

ГБ: Потрібно говорити. Люди в більшості випадків раціональні. Якщо їм показати підрахунки, сказати: слухайте, якщо ви трохи посунетесь сюди, а ми туди, то однаково залишиться багато місця і для вас, і для нас.

МГ: Українська економіка сьогодні на 50% є дефіцитною і наполовину  складається з коштів, наданих партнерами. Щомісяця на війну йде 130 млрд гривень при доходах лише у 80 млрд. Майже всі соціальні виплати в Україні покриваються за рахунок зовнішньої допомоги. Що маємо робити для підтримки української економіки?

ГБ: Я думаю, що люди за межами України взагалі не усвідомлюють, що функціонування держави без підтримки ЄС та США було б просто неможливим. Хоча ви й дивовижно справляється у ці важкі часи, але якби допомоги не було, то в умовах вторгнення Україна опинилася би на межі банкрутства, а поруч — Росія, яка витрачає понад 100 мільярдів доларів щорічно на війну і заробляє понад 200 мільярдів лише з експорту нафти та газу.

МГ:  Як в таких умовах має діяти українська держава?

ГБ: Оборонній промисловості потрібна фінансова база. Її надають інші сектори економіки — сільське господарство, харчова промисловість, всі галузі промисловості та сфери послуг. Якщо все працює, є шанс на розвиток оборони.

МГ: Ви маєте на увазі, що армію фактично фінансує цивільна економіка? Бо поки хтось критикує ресторани або театри за те, що вони працюють під час війни, виглядає, що, навпаки, потрібно радіти, коли туди приходять люди.

ГБ: Звісно, бо хтось повинен платити податки. Я не хочу давати поради, бо не живу в Україні, але виглядає, що ключовим є відновлення та розширення секторів, які працюють на користь оборонної промисловості, тому що абсолютна залежність від постачань інших країн буде завжди робити Україну вразливою до наслідків політичних подій в Європі та у світі.

МГ: Як ви як економіст оцінюєте прогнози цього року для нас в економіці і в політиці?

ГБ: Ми живемо в часи, коли на економіку потрібно дивитися з точки зору політики. Маємо війну в Україні, війну на Близькому Сході, вибори, які у цьому році відбудуться у понад 80 країнах світу. Окрім Сполучених Штатів, ці вибори впливатимуть на майбутнє в Індії, Бангладеш, Великій Британії, Європейському Союзі — і не тільки. Усюди є ризики. У Польщі, на щастя, перемогла демократія, але як буде з іншими країнами світу?

З точки зору потреб України — як фінансової підтримки, так і підтримки приєднання до ЄС — це може бути дуже складний рік

МГ: Бюджет відновлення України становить 750 млрд доларів протягом наступних десяти років. Ці кошти збільшуються з кожним ракетним ударом. Чи реальний план відбудови і чи знайдеться все ж підтримка перемоги України в світі?

ГБ: Європа мала набагато швидше поставити Україні і літаки, і все те, що призвело б до того, щоб Путін не міг розігнатися в цій війні, щоб Росія не могла відновлюватися. Протиповітряна оборона, літаки — це все, що дає можливість обмежити людські втрати за рахунок технологічної переваги Заходу.

На жаль, Польща не є такою багатою країною, яка могла б надати Україні всі необхідні кошти та боєприпаси, щоб швидко закінчити цю війну. Однак з Туском наша спільна позиція в ЄС є набагато сильнішою. Польський новий уряд ставить це одним із головних завдань. Ми будемо набагато ефективніші у тому, щоб переконувати інші європейські країни допомагати Україні — і в обороні, й у відновленні. Думаю, це плюс для вас — ми донесемо до всіх, що це наш спільний європейський інтерес — не лише Польщі, а усього ЄС.

МГ: Кожного дня в Україну прилітають російські ракети і дрони. Та чи може відбудова чекати на завершення війни?

ГБ: Я захоплююся тим, як працює ваша залізнична транспортна система. Ви не можете дозволити собі раптом не відремонтувати шматок залізниці — адже тоді не буде внутрішнього та зовнішнього транспорту, експорту продукції, а, відповідно, і коштів на відновлення. Розвиток оборонної промисловості є дуже важливим, але якщо інші сфери економіки не розвиватимуться, то не буде коштів на оборону. З чогось потрібно будувати бюджет.

Все, що можна, потрібно запускати зараз, а з часом адаптувати до потреб європейського ринку, його вимог, щоб усе не потрібно було виправляти, а намагатися вже зараз, наприклад, відбудовувати фабрики з урахуванням вимог ЄС

Скрізь, де буде тривати процес відновлення, треба відразу враховувати майбутні вимоги ЄС. Бо просто безглуздо робити два рази одне й те саме.

МГ: Щонайменше половину витрат на відновлення можуть скласти кошти російських олігархів, заморожені в ЄС і в світі. Чи вдасться отримати ці засоби для України ще під час війни? І чи реальними, на вашу думку, є репарації Росії після війни?

ГБ: Я читаю різні аналізи. Є ті, хто каже, що це вже давно мало б бути зроблено, а є ті, хто стверджує, що це призвело б до піддання сумніву багатьох міжнародних правил. З моральної точки зору, слід використовувати усі можливі способи підтримки України. Щодо репарацій після війни — питання однозначне. Росія, яка напала на Україну без жодної причини, повинна заплатити за це. В яких розмірах — визначимо після перемоги.

Проросійські гасла та заклики до Путіна розібратись із Україною, розсипане на кордоні українське збіжжя — яка роль російських спецслужб у протестах польських фермерів та які шляхи виходу з кризи? Про це і не тільки — в інтерв'ю головної редакторки Sestry, журналістки Еспресо Марії Гурської із головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павелом Ковалем.

Марія Гурська: «Путін, розберися з Україною, Брюсселем і нашою владою». Такий банер ми побачили під час протестів фермерів у Сілезії. Усю Польщу і кордон з Україною охопила масштабна загальнонаціональна акція польських фермерів, де, власне, і з'явилися шокуючі гасла. Що ви можете сказати з цього приводу?

Павель Коваль: Є один анекдот про Яна Новака Єзьоранського, видатного польського емігранта, борця за вступ Польщі в НАТО, приятеля кількох президентів США. Коли хтось приходив до нього з якоюсь важкою темою, він ходив і примовляв: «Катастрофа, катастрофа, катастрофа». А потім починав розмовляти, обмірковувати і зрештою казав: «Що ж, ми знайдемо рішення». Те, що відбувається зараз, певною мірою є катастрофою, але приблизно такою ж, як у Яна Новака Єзьоранського. Зрештою ми знайдемо рішення. Перший крок — спробувати зрозуміти. І пояснювати тут — моя роль.

МГ:  У чому саме зрозуміти? Україні це не дуже розуміють, у чому зараз  полягають претензії польських фермерів до польського уряду, ЄС та України? Якби ви могли двома словами це пояснити. 

ПК: У Польщі є кілька груп виробників сільськогосподарської продукції, на які впливають декілька факторів. По-перше, це вихід українського зерна на ринок, особливо в першій хвилі, тому що зараз цього збіжжя стало менше. А по-друге, спостерігається загальне падіння цін на зерно. Люди відчули дискомфорт, а потім страх. Все розкрутилося і вилилося у протести. До фермерів підключилися несерйозні люди, божевільні, а, можливо, навіть і диверсанти.

Але головне зрозуміти — люди бояться за своє майбутнє, за свої господарства, тому й йдуть на такі форми протестів. Адже, уявіть, одного року їхнє зерно коштує «X», а наступного — вполовину менше. Їм стає важче прогодувати себе і родину. Я розумію також українців, які залишилися в Україні і воюють. Нам всім потрібно спробувати зрозуміти одне одного. Не все є спецоперацією. Іноді люди вибухають різними емоціями. Вони протестують передусім проти Європейської комісії, Україна тут є лише аспектом.

Але для Польщі це велика проблема, тому що йдеться про блокування кордону, а це погана репутація для нас. І водночас ми не можемо заборонити цим людям протестувати

МГ: А в чому все ж таки тут претензії фермерів саме до України?

ПК: Виробництво агропродукції в Україні дешевше, ніж у Польщі, бо краща земля, бо більше сонця — і це щастя України. Водночас у вас система сільського господарства так влаштована, що найчастіше йдеться про великі господарства найбагатших людей. А ще українське зерно дешевше, бо в Україні можна використовувати інші засоби захисту рослин. Не завжди так є, але часом воно виробляється за нижчими стандартами, бо українські фермери не мають усіх зобов’язань, які є у поляків. 

МГ: Вимоги з боку ЄС не є такими суворими. 

ПК: Так, ці вимоги не такі великі, як у польських виробників.

МГ: Але ж Україна не торгує зерном з Польщею. Збіжжя, про яке йдеться, призначене для виконання угод з іншими країнами. 

ПК: Коли українське зерно потрапляє на європейський ринок, неминуче збут для польського зерна меншає. Крім того, частина цього збіжжя все ж залишається на польському ринку, наприклад, через чиїсь нелегальні дії. Загалом, це єдиний ринок — і його неможливо повністю розділити.

Конструктивним буде просто знайти такі фінансові інструменти в ЄС, щоб допомогти фермерам, які не можуть впоратись

МГ: Але ж польські фермери вже отримали від польського уряду та ЄС значні дотації. Йдеться про 4 мільярди євро субсидій. 

ПК: Так. І якщо вони хочуть більше, а вони мають на це право, то повинні отримати більше. Й українські аграрії цьому швидко навчаться, адже через 10 років Україна буде в ЄС. І хоча б з цієї точки зору потрібно утриматися від такої лобової атаки одне на одного — українські аграрії будуть робити те саме. Вони будуть протестувати, якщо до цього спонукатиме ситуація на ринку, вони захочуть отримати додаткові гроші, щоб захистити себе, мати відчуття стабільності. Все це чекає на українську державу. Настануть кращі часи, коли вже не буде війни й Україна буде в ЄС. А українські фермери вимагатимуть дотацій і грошей, коли їм щось загрожуватиме, наприклад, транспорт з Казахстану. 

МГ: Генеральний консул Польщі у Львові Еліза Дзвонкевич засудила радикальні дії польських фермерів на польсько-українському кордоні. Вона вибачилася перед воюючою Україною за розсипане зерно і заявила, що не вірить, що це справа рук її справжніх співвітчизників. А що кажуть польські спецслужби про природу радикалізму акцій? Чи доведена вже участь російських спецслужб? 

ПК: Ці протести масові, тому це цілком можливо. Але точно не скажу, тому що я не зі спецслужб. Але це не змінює факту, що в нас існує ця проблема. Деякі фермерські господарства в Польщі страждають. Цю проблему намагається вирішити новий уряд. Ми також шукаємо рішення в консультаціях з Європейською Комісією. Рішення будуть знайдені, але потрібен час, а наразі протестів не уникнути. Своїх земляків-аграріїв я хотів би переконати лише в одному. Я вас розумію: ви можете бути знервованими, що не все на світових ринках складається якнайкраще для виробників збіжжя.

Тільки не розсипайте більше це зерно. І це моє щире звернення. Моя родина також має сільське коріння. Як поляки ми не повинні цього робити — через наші традиції та самоповагу

Я готовий зрозуміти розкидання чогось іншого — наприклад, капусти. Але, в принципі, краще їжу не викидати, бо хтось її може з’їсти. Є інші дієві форми протесту. Оскільки я представляю партію влади, я б волів, щоб протестів взагалі не було. Та якщо вони вже повинні бути, хай би відбувалися якнайдалі від кордону. Це було б краще і безпечніше для всіх, включно з самими протестувальниками. А розсипане зерно — чи то українське, чи то польське — у наших краях, а я говорю особливо про Підкарпаття, Галичину — це завжди поганий сигнал. Не треба його давати. 

МГ: Чому польські фермери не протестують проти російського експорту збіжжя, в тому числі вкраденого з України? Криваве зерно й інші сільськогосподарські продукти продовжують йти на європейські ринки, зокрема польський. Чому це нікого не турбує? 

ПК: Відповідь на це питання полягає в тому, що іноді вони просто про це не знають, не поінформовані, якою є структура імпорту та експорту, не усвідомлюють цього зараз. Тож про це теж потрібно говорити — і це наша роль. Я знаю, що багато людей з польського та українського боків намагаються вирішити ці проблеми. Народний депутат України, співголова групи з міжпарламентських зв'язків з Польщею Микола Княжицький одразу після Мюнхенської конференції був у Польщі, ми з ним цілісінький день говорили лише про це.

Я розумію переживання українців, але зараз вже стільки людей наговорили різких слів, що не бачу потреби все ще більше радикалізувати. Хотілося б, щоб це закінчилося і залишилося в історії. Щоб не сталось так, що наприкінці поляки й українці посварилися через зерно. Наші відносини насправді мають презентувати мільйони українців, які пройшли через нашу країну, а багато з них і досі тут живуть. Щодня ми разом ведемо бізнес, люди разом реалізовують програми, як ми зараз. Це справжня картина польсько-українських взаємин.

Існує дуже хороший експорт польської продукції в Україну. Не можна все зводити до картинок з кордону

МГ: Якщо говорити про проросійський плакат із закликами до Путіна, звідки це береться? Чи багато поляків так думають? 

ПК: Банер був настільки жахливим, що якби їх було більше, ми б про них точно знали. Хтось би точно це сфотографував і виклав в Інтернет. Давайте вмикати критичне мислення. Напевно той баннер був єдиним. Прокуратура, як повідомив міністр внутрішніх справ Марчін Кервінський, вже почала розслідування.

МГ: Що може бути далі з людьми, які мали такі гасла? 

ПК: Якщо хтось закликає до злочину чи поширює мову ненависті, застосовується кримінальний кодекс. Закон є закон — і він повинен працювати в обох напрямках [23 лютого стало відомо, що польському фермеру висунули офіційні звинувачення. Йому може загрожувати покарання до п’яти років в’язниці. — Ред.]. І попри розуміння протестів, я знову і знову повторюю — не розсипайте зерна. Я кажу це від себе, бо так відчуваю.

МГ: Якщо польський ринок вже потребує певної кількості імпортованого зерна та іншої сільськогосподарської продукції, то, можливо, замість того, щоб купувати продукцію в Росії в тій чи іншій формі, краще просто припинити боротися з Україною і спільно користуватися з благ цього імпорту, а не фінансувати зброю Путіна, спрямовану проти обох наших країн. Є також фактор війни, недаремно генеральний консул Польщі у Львові Еліза Дзвонкевич називає дії польських фермерів ударом ножем у спину сусіда, який бореться за свободу. 

ПК: Знаєте, я також можу гостро прокоментувати будь-які елементи в польсько-українських відносинах. Але навіщо мені це робити? Сьогодні така кількість людей цим займається! Якщо я все своє життя присвятив тому, щоб ці стосунки були ліпшими, то це перевіряється саме в такі важкі моменти. І саме тоді я змушений стримати себе і не дозволити собі вибухнути. Ми маємо шукати діалог!

Я в такі моменти завжди згадую цього нещасного воєводу Киселя, якого всі в Україні знають з історії, коли він намагався мирити козаків з поляками. Це мій прототип. Я завжди намагаюся знайти людей, які мене вислухають і скажуть: «Добре, тоді давай спробуємо отут піти на компроміс, або отут». Польським фермерам і виробникам просто потрібно дати трохи часу. Можливо, вони знайдуть спосіб дешево купити зерно в Україні, а потім переробити і продати як готову продукцію у ту ж Україну чи ще кудись. Все вляжеться! 

МГ: Невідомо ще, як ця ситуація вдарить по польській економіці, тому що криза може спричинити збій комунікації, відсутність порозуміння, а, може, навіть такі наслідки, що частина українських сезонних працівників, які могли б приїхати в майбутньому, як це було раніше щороку, не приїдуть.  Польська економіка для функціонування певних галузей потребує робітників з-за кордону, а українці можуть не захотіти їхати сюди у наступні роки. І хто ж тоді займе їхнє місце? Мігранти з Африки? 

ПК: Є така недовизначена категорія, яка формулюється як атмосфера в бізнесі. Коли ми говоримо про неї, то достеменно незрозуміло, про що саме йдеться, але справа в тому, що це має бути хороша атмосфера, тому що наслідки цього можуть вплинути, наприклад, на комфорт продажу польських продуктів в Україні. Я б цього не хотів. Багато робочих місць у самій Польщі пов’язані з продажем в Україну. Ми також одне з одним торгуємо, відбуваються різні речі. Будуть великі інвестиції. Важливо не потопити усі ці проєкти, не зробити так, щоб більше ніхто нікому не довірятиме.

Формуймо добру атмосферу в бізнесі з обох сторін, замість того, щоб рвати на собі волосся

МГ: Тим часом, у польських соцмережах російськими спецслужбами роздмухується антиукраїнська істерія. Те, як вони працюють, ми бачили під час кількох виборчих кампаній у США. Кремлівські ідеологи Дугін та Ільїн писали про те, що завоювання Європи почнеться з польсько-українського конфлікту. Як не дати нас розсварити і повернути  розмову між суспільствами до тез Єжи Гедройця: вільні Україна і Польща разом — пріоритет номер один? Як повинні зараз діяти українська та польська влада?

ПК: Я апелюю зараз до всіх, хто має вплив. Лідери в усіх середовищах — політичному, економічному, культурному — повинні не радикалізувати. Це звичайний професіоналізм. Від того, що хтось робить якийсь гострий допис у соцмережах, а це часто буває, атмосфера переговорів не покращується. Я не буду нікого повчати, але нехай кожен починає з себе.

МГ: Зараз це в руках відповідальних лідерів, відповідальних ЗМІ та відповідальних громадян обох країн.

Чого чекати від нового блокування кордону з Україною польськими фермерами, коли президент Польщі Анджей Дуда підпише закон про продовження допомоги українським біженцям і як Східна Європа готується до можливого вторгнення РФ? Про це головна редакторка онлайн-видання Sestry, журналістка Еспресо Марія Гурська поговорила з головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павелом Ковалем.

Марія Гурська: 20 лютого польські фермери в рамках загальнонаціонального страйку заблокують усі пункти пропуску на кордоні з Україною. Спитаю вас прямо — чому польська влада це допускає, хоча ця ситуація загрожує безпеці обох наших країн?

Павел Коваль: Ми вступаємо в цікавий новий період, коли Україна буде вести переговори про вступ до Європейського Союзу. Вона вже є частково в ЄС, адже угода про вільну торгівлю — це в економічному сенсі майже те саме, що членство в Євросоюзі. І можна з кожного протесту робити сенсацію, а можна подивитись на це інакше: у найближчі роки інтеграції України в ЄС протести будуть чимось природним. Я б волів, щоб їх не було. Також для мене дуже важливо, щоб польські фермери не відчували, що вони десь втрачають.

Я хотів би розробити такі інструменти, і польський уряд саме працює над цим, щоб і у випадку зерна, і кукурудзи, й інших товарів були певні гарантії для польських фермерів. Вони є також важливими. Питання треба вирішувати так, щоб польські фермери загалом підтримували нашу політику підтримки України. Другий момент — коли почнуться переговори про вступ, проблеми не зникнуть, навпаки, постійно виникатимуть. І їх треба вирішувати, а не перетворювати кожне питання на драму: «ой, ой, ой, польсько-українські відносини розвалилися».

Я дуже незадоволений тим, що на кордоні відбуваються протести. Це важко, з одного боку. З іншого, у демократичному світі люди мають право протестувати

МГ: Скажу вам чесно, фотографії і відео розсипаного зерна на кордоні розбили серця багатьох українців. Ми дуже важко отримуємо це збіжжя. Наші фермери гинуть під російськими обстрілами, борючись за те, щоб зібрати зерно і відправити його в країни, з якими Україна має відповідні угоди. І от кілька тонн зерна просто викинуто, розсипано на кордоні! Що ви можете сказати з цього приводу? 

ПК: Що так само ми відчуваємо це в Польщі. Ніхто цьому не аплодував. Та зерно часто розсипають на Заході під час протестів. Люди дивляться, що відбувається у Франції чи десь ще, і роблять те саме. В Іспанії так роблять з помідорами, у Франції — з зерном. Але в Польщі, як і в Україні, збіжжя має особливе значення. Я родом із Підкарпаття, регіону, дуже близького до України, я знаю, як мої батьки, бабуся, дідусь дбали про кожне окреме зернятко. Адже земля — це важка праця. А в Польщі чорнозем часто ще й не такий якісний, як в Україні...

МГ: І все ж Україна, яка пережила кілька Голодоморів, дуже шанує свій хліб.

ПК: У цьому сенсі ми схожі, якщо говорити про повагу до хлібу. Ні в кого в Польщі не було радості і не було оплесків цій історії. Але невже хтось справді вважає, що картинка розсипаного зерна демонструє всю суть польсько-українських відносин? Я б хотів, щоб ми не потрапили в таку пастку. Потрібно реагувати на проблеми і потрібно вирішувати їх. Зараз ми говоримо про зерно, потім буде курятина, потім малина, ще потім яйця.

Не всі ці проблеми можна передбачити, але можна пробувати. Й польський уряд намагається це робити

Я мав детальні розмови з людьми, які займаються саме цим на рівні відносин між Польщею та ЄС, Європейською комісією та Україною. Я також знаю, що певні рішення вже є підготовленими, але не маю повноважень про них говорити. Також я не хочу, щоб ми засмучувалися через кожен протест. Кожен з них певною мірою є результатом незадоволення фермерів діями польського єврокомісара Войцеховського, який відповідає за питання сільського господарства. Він не впорався з деякими питаннями, і протести — наслідок цього.

МГ: Але ж не може кожен протест закінчуватися блокадою кордону з Україною. Ви ж розумієте, що це дуже тонкий лід?

ПК: Якщо вже ми маємо кордон із країною, яка воює, і це один із основних каналів будь-якого транзиту, це виглядає очевидним. Прем’єр-міністр Польщі це розуміє, як і члени польського уряду та депутати. Думаю, що інтенсивність цих протестів скоро знизиться. Нещодавно я розмовляв з одним дуже відомим німецьким політиком, запитав, яку позицію у німецькій політиці зараз займає AFD — це така крайньо-права партія. Він спокійно відповів: «Знаєте, це такий тренд, через це просто потрібно пройти». У політиці потрібно вчитися бути мудрішим.

Я не хотів би, щоб уся історія польсько-українських відносин цих двох років великої близькості і взаємодопомоги звелася до розсипаного зерна, бо це було б неправдою

МГ: І все ж коридори солідарності з Україною, які постачають кровоносній системі воюючої країни зброю, фінанси, технології та продукти, повинні функціонувати.

ПК: Сьогодні це взагалі основа. Якби мене хтось запитав, що є нервом польської політики, я б відповів, що це пошук підтримки для України. Ми не повинні у підсумку сказати, що зміст сьогоднішнього ставлення Польщі до України — це  протест на кордоні. Прем’єр-міністр Польщі, куди б не поїхав, говорить про Україну. Він тисне на всіх, на кого можливо. Міністр закордонних справ Сікорський особисто залучений до справи військової підтримки України. Польський прем’єр першим гостро відреагував на останню безвідповідальну заяву кандидата в президенти США  Дональда Трампа.

Реальна картина така: наш генплан — це суперпідтримка для України. Жодна політична еліта в жодній країні Європи сьогодні так не зосереджена на цій темі, як Польща

МГ: Яка зараз ситуація з продовженням допомоги біженцям з України — тимчасовим воєнним мігрантам в Польщі? Я розповім вам особисту історію. Я придбала вживану машину. Це сталося на початку лютого. За законом, її потрібно зареєструвати протягом місяця після покупки. Щоб перереєструвати автомобіль, я повинна мати прописку. А прописатися не можу, поки президент Польщі не підпише внесення змін до спецзакону, який передбачає тимчасовий захист для біженців з України. Коли це станеться, ніхто не знає. Тож я прокидаюся і засинаю з «Dziennik Ustaw» — польським «Урядовим кур’єром».

ПК: Я сподіваюся, це станеться вже скоро!

МГ: У сотень тисяч людей такі ж проблеми. Чому все має бути так складно в комунікації? Чому така невизначеність?

ПК:  Це нормальна процедура. Просто з нашого боку йдеться про додаткові можливості — більші, ніж базова підтримка з боку ЄС. У Польщі це повинно пройти через Сейм. А в законодавчому процесі в кінці стоїть підпис президента, він повинен так чи інакше це підписати. Я передбачаю, що він це зробить. Чому ми міняємо правила кожні півроку? Тому, що кожні півроку ситуація змінюється. А як це сприймати? Добре, що ми з вами говоримо і роз’яснюємо такі речі. З одного боку, в Польщі є ті, хто каже, навіщо платити українцям, краще платити тільки полякам.

Але в Німеччині, наприклад, кажуть: «О, це чудово, бо ми готові платити українцям навіть більше! Якщо хтось затримався у вас, то хай їде до нас, бо в нас кращі умови!». Та це вже не подобається польським роботодавцям, тому що нам потрібні люди на ринку праці, які вже знають Польщу, провели тут два роки, звикли до нашого способу життя, організували свої компанії, свої бізнеси і не планують повертатися в Україну. То який сенс, щоб вони зараз їхали до Німеччини чи Нідерландів? А в українських політиків інший підхід, вони кажуть: «Ми не хочемо, щоб наші люди, українські жінки і діти, залишилися в вас назавжди, вони мають повернутися в Україну». І у кожного свій підхід до цієї теми.

У наших інтересах якомога довше зберегти підтримку для українок, українців, українських дітей, які тут зараз живуть, тому і було ухвалено рішення про продовження підтримки українців в Польщі

МГ: Але з іншого боку ця постійна невпевненість у завтрашньому дні в українських тимчасових воєнних мігрантів у Польщі заважає нам будувати наше сьогодення. Чому, наприклад, Європейський Союз голосує про продовження допомоги до 2025 року, а в Польщі її щоразу переглядають раз на півроку?

ПК: Тому що ця польська допомога є плюсом до того, що дає ЄС. Ми все ж маємо ці додаткові речі, наприклад, програму «500+» (з 1 січня 2024 року «800+»). 

МГ: Але в червні ми знову опинимося в ситуації, коли щось зміниться. Як саме — незрозуміло. Мами, діти яких є студентами в польських університетах, запитують, чи є ризик, що деякі українці втратять свій PESEL з позначкою UKR у червні?

ПК: Я так не думаю. Ми перебуваємо у ситуації, коли отримуємо деякі речі від старої влади. Міністр Дущик, віцеміністр внутрішніх справ, який цим займається, зараз аналізує і придивляється до ситуації. Але він відомий тим, що проводить дуже мудру міграційну політику. Він не помилиться і жодного поганого рішення уряду не порекомендує. Зустрінуся з ним, про все його розпитаю, а потім ми з вами про це поговоримо.

МГ: Слова кандидата в президенти США Дональда Трампа про НАТО шокували весь світ. Він сказав, що країни, які недоплачують і недоінвестовують в оборону в рамках НАТО, не отримають допомоги в разі нападу з боку Росії. Більше того, слід заохочувати Росію нападати на такі країни. Як ви оцінюєте цю заяву?

ПК: Прем’єр Польщі Дональд Туск був єдиним главою уряду, який різко розкритикував Трампа. Хтось оцінив заяву експрезидента США як надміру різку, але, як на мене, вона є абсолютно точною. Якщо читати те, що сказав Трамп буквально один в один, це означає, що він повністю відмовляється від політичної традиції Рональда Рейгана. І це трагедія для республіканців. Мій улюблений республіканський коментатор, пов’язаний з Міжнародним республіканським інститутом IRI, Марк Тіссен, цікаво про це пише. Він показує аргументи, які тут можна і потрібно використовувати. Він каже американцям, у тому числі прихильникам республіканців: «Але, послухайте, зараз це коштує дешево, тобто, це великі гроші, але все одно це дешевше, ніж боротися з Путіним через 3-4 роки, коли він розженеться на повну. Це по-перше. А, по-друге, більшість американських грошей витрачаються в Сполучених Штатах!».

А республіканським виборцям в Алабамі він говорить: «А чи знаєте ви, що якщо на Україну не буде грошей, то в вас не буде роботи? Це ж не те, що ці гроші готівкою йдуть, скажімо, у Львів, Харків чи Одесу і там хтось купує боєприпаси. По факту там ніхто зараз не виробляє боєприпасів у такій кількості, щоб їх вистачило для фронту». Було б добре, якби ці аргументи повторювала українська діаспора в США. Звернутися до виборців конкретних сенаторів і конкретних членів Палати представників в їхніх округах, показати їм, що це недобре для Сполучених Штатів. І політично, і економічно. Крім того, аргументи Трампа слабкі, популістські, ведуть Америку в неправильному напрямку та ведуть світ у неправильному напрямку. І тим не менше, він є одним з головних кандидатів у президенти США. Тому наші реакції мають бути серйозними.

МГ: The Times цього тижня зробило вражаючий репортаж про те, як країни Балтії готуються до можливого нападу з боку Росії, як вони будують бункери, як зводять такі сучасні лінії Мажино. Чи готується до можливого нападу Росії також і Польща?  Розкажіть, як це виглядає?

ПК: Буквально кілька днів тому в мене була цікава зустріч з міністром закордонних справ Естонії — він саме приїздив до Польщі.

Я побачив, який хоробрий цей міністр маленької країни, які естонці відважні, як бачать, що повинні готуватися до можливого нападу. Фінляндія також готується

Якщо говорити про військові витрати Польщі, вони одні з найвищих в НАТО і ЄС. Ми глибоко залучилися в проамуніційну коаліцію, яка займається питанням виробництва боєприпасів. У нас небагато місця для створення лінії Мажино, тому що ми майже не межуємо з Росією, але з боку Крулевця, як Польща називає так званий Калінінград, ми таки з нею межуємо. Але ж це російський ексклав, а крім того в нас сусідство лише з Білоруссю і Україною, тому ми повинні не будувати лінію Мажино вздовж лінії Бугу, а допомагати Україні. І ми це робимо.

МГ: А як виглядає ситуація в країнах Балтії?

ПК: Балтійцям гірше, адже вони мають регулярний великий кордон з Росією, а Фінляндія — це взагалі шок. Я був там влітку у відпустці. Взяв сина і підступно зробив вигляд, що ми їдемо на канікули. Мені дуже хотілося побачити, як в них виглядає охорона кордону.

МГ: І як це виглядає?

ПК: Мене неймовірно вразили величезні простори, які неможливо контролювати. Але вони організували чудову систему, в якій залучена поліція, армія, всі лісові служби. Вони можуть контролювати весь кордон в електронному вигляді. Фінляндія велика, більша за Польщу, але має набагато менше населення — приблизно 5 мільйонів. Тож порівняно з Польщею чи Україною — це небагато.

Але вони можуть, незважаючи на такий довгий кордон, стежити за такою великою країною за допомогою електронних засобів. На їхнє щастя, якщо росіяни почали б будь-який тиск на кордон, це відбувалося б саме через прикордонні переходи, тому що в інших районах в них знаходяться озера, розлогі болота, ліси. Ці природні перепони не можливо перейти навіть тому, хто хотів би наприклад порушити лінію кордону.

Але вони суперпідготовлені. Вони мають великий досвід і перебувають у дуже складній ситуації. Ми також повинні їм допомагати

Дві заяви президента Польщі Анджея Дуди, які викликали справжню бурю емоцій, прогнози боротьби за владу у США і позитивний сценарій для України, на який мають переключитися західні ЗМІ. Про все це і не тільки інтерв'ю головної редакторки видання Sestry, журналістки Еспресо Марії Гурської, з головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павелом Ковалем.

Марія Гурська: хотілося б обговорити з вами кілька останніх заяв президента Польщі Анджея Дуди про Україну, які неприємно вразили не лише українську аудиторію, а й частину польських громадян. Почнемо з першої: президент Дуда висловив сумнів у тому, що Україна коли-небудь зможе повернути Крим. Що ви думаєте про таку заяву очільника Польщі? 

‍Павел Коваль: Хоч я і в опозиції до президента Дуди і поставився до цих його слів дуже критично, я не використовуватиму цієї ситуації, щоб ще раз його покритикувати. Хоча він насправді надзвичайно невдало висловився. Та вже роз’яснив свою позицію щодо статусу анексованого півострова і вона однозначна: Крим — це Україна. Водночас, ми цілком можемо скористатися моментом, щоб поговорити про це детальніше. Якщо ви спостерігаєте за західними ЗМІ, найбільшим пропагандистським успіхом, апогеєм російської брехні, є історія про Крим. І це справді нечувано, що в усьому світі завжди знайдеться хтось, хто виявиться готовим заявити щось подібне. Часто дуже порядні люди, які вболівають за Україну, раптом кажуть: «Так, Крим український, це частина України, звісно, ​​це не обговорюється«». Але потім додають: «Насправді, він же довго був російським». І найсмішніше, що навіть освічені та розсудливі люди часто говорять такі нісенітниці. Крим був російським приблизно так само, як російськими були Білосток або, наприклад, Варшава. Коли російська імперія розширювалася в кінці 18 століття, то росіяни, як вони зазвичай це роблять, відкусили те, відкусили це, взяли собі Крим, забрали Грузію, взяли шматок Польщі. У цьому сенсі анексований півострів, звісно, був частиною російської імперії. Але у 1917 році, коли вона розпалась, західні країни чітко приписували Крим Україні. Я маю вдома таку німецьку мапу, де Кримський півострів — частина України Скоропадського. Технічно це вже тоді визнавалося. Можливо, найбільш російським Крим був тоді, коли росіяни колонізували півострів у складі Радянського Союзу і вигнали звідти кримських татар. Але все це були елементи суто імперської, а потім тоталітарної політики. І насправді ця дискусія про Крим мене трохи дивує, тому що з ним усе зрозуміло.

‍МГ: Для українців дуже важливо знати, що польські політики це розуміють.

‍ПК: На жаль, не всі це розуміють. Тому ця дискусія після невдалої заяви нашого президента має й хорошу сторону. Нарешті всі зацікавилися цією проблемою. Тому що люди на Заході інколи беруть на віру цю точку зору Путіна. Коли він виголошував свою промову у Кремлі після анексії Криму, я тоді саме сідав на літак. Коли приземлився, подзвонив своєму колезі й запитав: «Що він сказав?». Він мені відповідає: «Та він багато говорив, але про Крим нічого не сказав». «Та як же не сказав? Адже він почав з Криму!, — відповів я. Бо я встиг почути, як Путін заявив, що Крим російський, бо святий Володимир хрестився там. І це почув також весь світ. А насправді ані святий Володимир не був росіянином, ані Росії тоді не існувало. Святий Володимир охрестився в Херсонесі, але тоді це була грецька колонія. І все до Росії не має жодного історичного відношення. 

‍МГ: Дезінформація — це професія росіян, і вони в цьому  досягли величезних успіхів. А наша робота — боротися з цим у політиці та медіа. Давайте обговоримо другу заяву президента Польщі Анджея Дуди, яку він зробив під час візиту до Африки. Йшлось про те, що кандидат у президенти США Дональд Трамп завершить війну в Україні протягом 24 годин. Що ви думаєте про такі слова польського президента?

‍ПК: Ви мене здивували. Він справді це сказав?

‍МГ: Президента Анджея Дуду запитали, що він думає про заяви Дональда Трампа, в яких той обіцяє закінчити війну в Україні за 24 години.

‍ПК: А президент Дуда що?

‍МГ: Президент Дуда дослівно сказав, що немає причин не довіряти Дональду Трампу. Адже все, що той коли-небудь обіцяв, він виконав. Ми знаємо лише одного політика, який каже, що, цитата, «У миру є ім’я — Дональд Трамп». Цей політик — Віктор Орбан. Але що спільного між угорським прем'єром і польським президентом? 

‍ПК: Я справді здивований, я справді цього не чув.

‍МГ: Українські медіа просто рясніли цією цитатою. У всіх газетах, без перебільшення, це було топновиною.

‍ПК: Якщо президент Дуда і справді так сказав, то в цьому немає ніякого сенсу, логіки чи рації. Немає жодних підстав вважати, що Дональд Трамп має будь-які можливості покласти край цій війні. Хіба що спробувати змусити українців здатися. Але українці цього не зроблять ані сьогодні, ані через півроку, рік чи два роки. Бойовий дух в Україні дуже сильний. Якщо Дуда має такі тепленькі стосунки із Трампом, то він повинен більше впливати на республіканців у Конгресі, Палаті представників і Сенаті, щоб вони енергійніше підтримали Україну у цій війні. Бо інакше ціна буде набагато вищою.

Досвідчені американські політики це чудово розуміють: якщо сьогодні не надійде військова допомога Україні, то завтра витрати на визволення від росіян будуть набагато вищими

‍МГ: Колишній ведучий американського телеканалу Fox Такер Карлсон взяв інтерв'ю у Володимира Путіна, і це викликало шок у всьому світі. Речник Єврокомісії Петер Стано, відповідаючи на питання ЗМІ про це інтерв’ю, назвав Путіна хронічним брехуном, в якого немає сенсу питати щось справжнім журналістам, яким таким точно не є Такер Карлсон. Але Дональд Трамп називає останнього своїм майбутнім віцепрезидентом, довіряє йому. Як ми можемо пояснити, що крило республіканців, яке шукає контактів із кремлівськими людожерами, має таку величезну підтримку в Сполучених Штатах?

‍ПК: Президент Трамп дуже нестабільний. Це може принести погані новини для нас, але так само й  хороші. Бо для самого Трампа раптом все може змінитися. Ми уявляємо собі найнегативніший сценарій, що він переможе. Хоча я, чесно кажучи, не знаю, чому всі в цьому такі впевнені. Адже Америка складається не тільки з республіканців, а й з виборців-демократів.

‍МГ: Крім цього, Ніккі Гейлі лише на крок позаду Трампа

‍ПК: Так! Не можна сказати, що все вже вирішено, все відомо на 100%. Крім того, якщо Дональд Трамп прийде до влади, невідомо, яку політику він буде проводити після виборів. Це зараз йому подобається така політика, і він оточує себе усіма цими дивними республіканцями, але як буде далі – ніхто не може сказати. Крім того, значна частина представників Республіканської партії (я знаю багатьох із цих людей) думають так само, як і ми тут.

‍Читайте також: «Трамп 2.0: треба готуватися до найгіршого, але очікувати кращого», — політичний експерт Девід Нагі

‍МГ: Але чому так багато людей підтримують Трампа, попри токсичні заяви і контакти?

‍ПК: Тому що такі часи. Сьогодні люди легковірні, бо вони шукають безпеки. 

‍МГ: І крім того, важливим все ж таки є питання освіти.

‍ПК: Ми живемо в суспільствах, де великі групи людей є освіченими, але не обов’язково глибоко освіченими. Наприклад, у Польщі після падіння комунізму відсоток молодих людей, які мають вищу освіту, впав з 80% до 52% і навіть 49%. Це почало бути тенденцією в усьому світі. В усьому світі ми маємо масу людей, які трохи лизнули політології, трохи соціології, але вони просто не завжди мають час вчитися! Я не люблю нарікати на людей. Я сам політик, шукаю голоси виборців і намагаюся розуміти їх. Люди зайняті, вони налякані, у них немає  вичерпних знань, та й коли вони мають їх отримувати? І через це вони часто потрапляють на гачок популістів. Але також є правдою, що вони можуть швидко змінити цю тенденцію. І свідчення того те, що ми побачили в Польщі на останніх виборах.

‍МГ: А наразі суд у Сполучених Штатах вирішив, що Дональд Трамп більше не буде захищений імунітетом у справі про штурм Капітолію та спробу скасувати результати виборів. Історик сучасності Тімоті Снайдер стверджує, що Трамп не має конституційних шансів балотуватися на цих виборах. 

‍ПК: Ще буде апеляція, тож, спостерігаємо. 

‍Читайте також: Енн Епплбом: Глобальний авторитет США залежить від їхнього ставлення до України

‍МГ: 6-7 лютого із візитом у Києві перебував Верховний представник ЄС із закордонних справ Жозеп Боррель. У цей час Росія вдарила ракетами по Україні, зокрема, по житлових будинках в столиці. Загинули люди. Росія використовує  комбіновані ракетні комплекси і взяла на озброєння північнокорейські ракети. Які надії для нас у такій ситуації? 

‍ПК: Доброю новиною було те, що Європейський Союз ухвалив свій пакет фінансової допомоги Україні. Він буде добре захищений контролюючими установами ЄС, що є найкращою протидією аргументу, який часто зараз з’являється на Заході, що ми нібито не знаємо, куди йдуть надані гроші. Я хочу сказати: ми знаємо, куди вони йдуть. І якщо щось не так, це підлягає дуже жорсткому контролю з боку європейських інституцій. Тож, гроші є, вони будуть витрачені недаремно. Погана новина: ми бачимо більшу агресію, більшу ненависть з боку Путіна. І я думаю, що він, на жаль, буде лише посилювати цю агресію перед виборами в Росії. Він захоче спробувати залякати всіх і все спустошити. Саме цей елемент страху, залякування він використовує проти нас всіх.

‍Читайте також: «Маємо угоду»: лідери ЄС на позачерговому саміті одноголосно погодили чотирирічний пакет допомоги Україні у розмірі 50 мільярдів євро

‍МГ: The Wall Street Journal 7 лютого написав, що ситуація на фронті критична й без західної допомоги, без західних далекобійних ракет Україна опиниться у складній ситуації. Нам потрібно більше західної зброї. Які прогнози?

‍ПК: Амуніційна програма з виробництва боєприпасів в Європейському Союзі, якою керує єврокомісар Тьєрі Бретон, вже запущена. Йдеться про ці 155-міліметрові снаряди, які настільки важливі. Я вірю, що це багато дасть для перемоги. Побачимо, що далі буде відбуватися у США, скільки допомоги насправді зможе надати президент Джо Байден і чи знайде політичний шлях для її виділення. Це два основні сценарії, на мій погляд. До того ж, чим слабші Сполучені Штати в плані виділення допомоги, тим більше мобілізується Європа. Ми бачимо, як повертається в роботу ідея стратегічної автономії Європи від Америки. Хоч я і скептично ставлюся до цієї ідеї, однак коли вона повертається до життя, в ній завжди є щось нове. Європа намагається впоратися сама — і стратегічно це мудре рішення.

Після того, як Росія напала на Україну у 2022 році, Європа увійшла у фазу великого тесту на міцність: чи зможе вона захистити себе, незважаючи на жодні сценарії

‍МГ: Давайте підсумуємо. 

‍ПК: Отже, запрацює ця програма боєприпасів, вже маємо виділені європейські гроші, будуть й американські. Перемога Трампа не є певною. І навіть якщо він переможе, невідомо, яку політику буде проводити. Тому найгірше, що зараз можливо робити, це множити песимістичні сценарії. Ми ще побачимо, як впорається Путін на своїх псевдовиборах, бо, звісно ж, все буде сфальсифіковано. Але його люди будуть знати правду, і ми швидко дізнаємося, яким є його місце в системі влади. Політика не відбувається лінійно. Є одна лінія, є інші сценарії — і вони реалізуються одночасно. І виявиться, що зрештою все буде добре. Мені здається, ключові світові ЗМІ у своїх матеріалах зараз змальовують картину надто песимістично. Ми маємо дати трохи більше духу тим, хто сьогодні в Україні воює на фронті. Це сотні тисяч людей, які там щодня, ми маємо більше думати саме про них — і повернутися до позитивної інформаційної кампанії на Заході.

‍МГ: Посол Великої Британії при НАТО каже, що Україні не варто очікувати дива на липневому саміті НАТО у Вашингтоні. Що ви думаєте про це?

‍ПК:  Можливо, ситуація в НАТО і справді  виглядає трохи гірше, ніж хотілося б, але в ЄС вона є набагато кращою. За мить розпочнуться переговори про вступ. Так, йде війна, але саме вона стала прискорювачем цих процесів. Сьогодні ми перебуваємо в ситуації, коли Україна починає переговори про вступ в ЄС. Це ж дивовижно!

Є дуже багато факторів, які дозволяють нам впевнено говорити, що найближчі прогнози дають нам можливість переламати сценарій у позитивний бік

‍МГ: Додати до ваших слів можна тільки одне — хай Путін пошвидше згорить у пеклі!

‍ПK: Оце точно!

‍МГ: З 9 лютого польські фермери виходять на загальнонаціональний страйк. Обіцяють блокування усі пункти пропуску. Уже заблоковані три з них. На понеділок анонсовано блокування на прикордонному пункті «Зосин-Устилуг». Чому не вдається знайти порозуміння

‍ПК: Я можу сказати лише одне — декілька технічних кроків з обох сторін і трохи доброї волі — і це блокування можна обійти, ми можемо порозумітися. Просто ключем є гарантії того, щоб українські компанії не займалися каботажем, тобто, захопленням ринку. Навіть якщо він невеличкий, а за наявними в мене даними, каботажу не надто багато — це незаконно за угодою з ЄС, яку підписала Україна. І попри те, що його ступінь незначний, люди знервовані. Маємо їх тут заспокоїти. І також з українського боку важливо розуміти, що сьогодні великою силою, з польської точки зору, є експорт в Україну, тож якщо можна скоротити черги для порожніх автомобілів, які в'їжджають до Польщі, це дійсно важливо. Але, з іншого боку, у польсько-українських відносинах проблеми будуть завжди, а ми будемо їх обговорювати.

Про мобілізацію та механізми повернення українців з країн ЄС для захисту своєї держави, про продовження захисту для тимчасових воєнних мігрантів з України в Європі, а також про європейський діалог на тему виробництва боєприпасів в Польщі для спільного захисту від Росії. Про все це і не тільки в інтерв'ю головної редакторки Sestry.eu, журналістки Еспресо Марії Гурської з головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, Уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павелом Ковалем.

Марія Гурська: Найбільш обговорювана тема останніх днів — можливе звільнення головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Якою може бути реакція європейських лідерів і як це може вплинути на надання фінансової та військової допомоги Україні?

Павел Коваль: Насамперед хочу сказати, що в генерала Залужного хороша репутація. Про нього добре говорять на Заході, він є орієнтиром для партнерів у військових питаннях. Однак це українське рішення. І я не думаю, що хтось буде узалежнювати допомогу від кадрових змін. Це суто українське рішення. І так мусить залишитися, інакше це не виглядало б добре. Насправді справжня проблема сьогодні не в Залужному. Якщо ми шукаємо хороші сценарії для України, то питання в тому, чи зможе українська влада провести ефективну мобілізацію. І про це багато говорять зараз на Заході. Я чую це не лише в Польщі, експерти приділяють цьому питанню значну увагу.

МГ: В Україні зараз обговорюють закон про мобілізацію, який може передбачати механізми повернення додому для захисту країни українців, які виїхали за кордон. Розглядається також питання можливої допомоги з боку країн ЄС, які могли б долучитися, щоб активізувати цей процес. Якою тут є позиція Польщі?

ПК: З таких питань повинен висловлюватися уряд, але моя точка зору наступна: це делікатна справа. Якщо буде велика активність української влади в окремих країнах ЄС, то уряди цих країн обов’язково виправдають очікування. Але було б погано, якби ми зараз поставили питання так, що саме уряди країн ЄС відповідають за мобілізацію в Україні. Якщо буде запит української влади, то буде і готовність європейських країн м’яко підтримати процес.

Але це відповідальність українського уряду, її не можна перекладати, наприклад, на уряди у Південній Європі

МГ: Звичайно. Але як саме можуть виглядати механізми стимулювання повернення українців мобілізаційного віку додому з ЄС? Уявімо, що з боку уряду України таки надійде такий запит до вас.

ПК: Звісно, ніхто не буде шукати резервістів і відправляти їх в Україну. Мова не про це. Я припускаю, що можна буде застосовувати делікатні адміністративні рішення — виключно законні. Питання мобілізації — це насамперед питання відносин між українською державою та українськими громадянами. І форми підтримки з боку Заходу потрібно запроваджувати дуже делікатно, щоб не перестаратись.

МГ: В одному з попередніх інтерв’ю ми говорили про дозволи на роботу. Країни ЄС, зокрема Польща, стимулює відкриття українками, які прибули після початку війни, власних бізнесів. А як повинна виглядати ситуація з чоловіками?

ПK: Якби ми це поставили в пряму залежність від певних українських документів, то, напевно, в економіці з’явилася сіра зона, тому потрібно це добре продумати. Держава, де українські громадяни перебувають легально, хоч і в умовах війни, в такій ситуації має не дуже багато важелів. Хоча дещо таки може зробити. І ми разом будемо шукати це дещо.

МГ: Але чи ведуться саме зараз такі перемовини?

ПК: Думаю, що це все, що я наразі можу сказати з цього приводу.

МГ: Якою є ваша думка на тему повернення всіх українців? Деякі політики в Європі зараз кажуть, що українці повинні їхати додому, що там вже безпечно. 

ПК: Є дуже різні думки з цього приводу.

МГ: Таке ми чули, зокрема, від прем’єра Словаччини Роберта Фіцо.

ПК: Фіцо представляє популістський підхід. Правда в тому, що українці на Заході є важливим елементом функціонування ринку праці та економіки країн ЄС. Вони вже вросли в ці суспільства, і ніхто не хоче їх виганяти. Навпаки, суспільства і бізнес хочуть, щоб вони залишилися. Отже, все не так просто. Ця справа має інший аспект. Комусь у Києві може це не подобатися, бо попри те, що йде війна, жінки і діти потрібні країні.

Молоді українці особливо важливі, тому що в багатьох країнах Євросоюзу демографічна криза, і тут раптом приїжджають добре підготовлені, освічені дітлахи

Звісно, це може не подобатися в Україні. Я думаю, що є голоси, які кажуть: «Ну, чому вони досі залишаються на Заході?». Тож тут, звісно, є проблеми. Це питання можна висвітлювати по-різному з двох сторін. Та, на щастя, люди самі вирішують свою долю, і держава не вказує їм, що робити. Люди самі ухвалюють остаточне рішення, і я вважаю, що це найчудовіше у всій цій історії, інакше ми б весь час через це сварилися, бо в кожного були б свої аргументи. Вирішувати людям.

МГ: Погоджуюсь, але люди також орієнтовані на допомогу та можливості. А Польща досі не продовжила програму допомоги біженцям з України. Тимчасовий захист, згідно зі спецзаконом, закінчується 4 березня 2024 року. Чому мовчить польський уряд? Чого очікувати?

ПК: Планується продовження програми захисту на півроку. Наразі усе передбачено за тими ж правилами, що діяли раніше. Можливо, згодом щось зміниться, та я думаю, що і тоді певний пакет підтримки українців, передусім жінок і дітей, які перебувають на території Польщі, буде збережено. Поки що все без змін на наступні 6 місяців.

МГ: 50 мільярдів допомоги Україні, виділення яких проголосували на Спеціальному саміті ЄС. Як ви думаєте, чи означає це, що в Європі достатньо рішучості щоб дати відсіч Путіну?

ПК: Це значить, що гроші для функціонування української держави в умовах війни є. Україна не може зараз нормально збирати податки, її економіка не працює нормально. Виділені кошти підуть на повсякденне функціонування держави, плюс на поступову підготовку до членства в ЄС, адже невдовзі розпочнуться переговори. Це важливо, але це лише половина успіху. Друга половина буде вирішуватися в Сполучених Штатах, адже ми все ще чекаємо на рішення Конгресу щодо коштів на амуніцію та зброю цього року.

МГ: В Україні кажуть, що рішення ЄС може бути стимулюючим для США — як приклад лідерства.

ПК: Я сподіваюся, що так і станеться, хоча наразі у США триває запекла боротьба. Підстави для хвилювань є, і для нас це значить, що потрібно мобілізуватись. Потрібно, щоб європейські політики спільно переконували зараз Конгрес, що Захід потрібно захищати. Українці повинні отримати підтримку у цій війні. Якщо цього не буде, у нас будуть серйозні проблеми з Путіним.

Ніхто з нас не хоче сценарію, за яким, скажімо, влітку очільник Кремля прорве лінію фронту і знову спробує дотиснути Україну. Але саме так може закінчитися затягування ухвалення рішення про допомогу США

МГ: Минулого тижня відбувся візит польських парламентарів до Німеччини — які важливі новини для України і Польщі в питаннях безпеки? Чи будуть Taurus для України і підтримка Німеччини у спільному виробництві зброї в Європі?

ПК: Розмов насправді було багато. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус — один із тих німецьких політиків, які мають схожі з нами погляди на питання безпеки та стратегії. Якби хтось не знав, що це член німецького уряду, він би міг подумати, що це поляк чи американець, адже Пісторіус дуже чітко бачить питання безпеки. Саме він прославився кілька днів тому заявою про те, що наступною жертвою Росії може стати Польща.

МГ: Ми читали це в матеріалі Bild.

ПК: І я не хочу бути катастрофічним, але якщо ми дамо Росії відпочити на лінії фронту, то вона буде ще кілька сотень кілометрів далі на Захід. Тому ми активно обговорювали проєкт проамуніційної коаліції, ініційований країнами ЄС. Тьєррі Бретон, єврокомісар з Франції, відповідає за це. Він запропонував рішення, яке дозволить досягти виробництва мільйона снарядів на місяць. Наразі це спрацювало лише частково успішно — вдалося виробити половину бажаного. Однак я позитивно до цього ставлюся, бо бачу, що європейські країни починають мобілізуватись.

Йдеться не лише про постачання зброї українцям, а й про те, щоб мати запаси у себе вдома, щоб росіяни навіть не думали вдарити далі по Європі

МГ: У світових медіа ми чули такі побоювання, наприклад, у грудні, Wall Street Journal надрукував ґрунтовний матеріал про те, що у німецької армії запасів зброї у випадку війни вистачило б на два дні.

ПK: Чесно кажучи, інколи, коли я читаю розрахунки експертів, хоча я ставлюся до них з повагою, але мені аж хочеться самому вийти і порахувати, скільки там чого, настільки різні дані. Але зброї справді бракує. Тим часом, російська економіка максимально переходить на воєнні рейки. Країни ЄС повинні мобілізуватись для виробництва боєприпасів, і тут надзвичайно важливою є співпраця між Польщею та Україною. Якщо будуть нові інвестиції в лінії виробництва боєприпасів, то їх найкраще було б розташувати в Польщі. Теоретично, вони ще могли б розташовуватися в Румунії, але в Польщі все ж краще, бо виробництво відбувалося б близько до кордонів України. Американські компанії вже претендують на партнерство.

МГ: The Telegraph пише, що Росія витрачає на війну щонайменше 40% ВВП і в такому темпі скоро зможе отримати приголомшливу воєнну перевагу. Російська пропаганда поширює відео з дітьми, які вручну збирають зброю, боєприпаси виробляють в колишніх школах і пекарнях, і, чесно кажучи, це  шокує.

ПК: Я тут оптиміст, бо бачу величезне зрушення серед політиків в Європі. Сьогодні всі знають, що ми маємо виробляти амуніцію, і є елемент фокусування зусиль. Однак, якщо ми думаємо про сценарії війни в Україні, то для підтримки України наразі бракує американського рішення, є тільки європейське, та все це і далі статичний сценарій. Щоб зробити потужний прорив цього року, потрібно додати ефективну мобілізацію в Україні, і, звісно, Taurus та іншу зброю, яка може вражати цілі в Росії. Про це ми і говорили в Німеччині.

МГ: Під час візиту до Бундестагу у вас також були євроінтеграційні зустрічі, зокрема, з державною міністеркою у справах Європи ФРН Анною Люрманн, присвячені розширенню ЄС. Що говорилося про Україну?

ПК: Моя точка зору з цього приводу така: якщо хтось каже, що хотів би боротися з корупцією в Україні або змінити внутрішню структуру, наприклад, зміцнити середній клас, я кажу, що найкращий спосіб боротьби з усіма хворобами — це швидко почати переговори про вступ України в ЄС. Якщо хтось каже, що є проблеми на кордоні, я кажу, що вирішенням цього є переговори про вступ України в ЄС. Польська позиція тут однозначна.

З Україною потрібно починати переговори про вступ якнайшвидше. Вони корисні для безпеки регіону, для ситуації в Україні, а також для польської економіки

Звичайно, будуть різні проблеми. І це найскладніше, тому що є особливість в політичному характері нашої частини Європи. Коли виникає якась проблема, в Україні всі кажуть: «От, нас не хочуть приймати, і все буде жахливо!..».

МГ: Саме так!

ПК: Але так взагалі не можна вести переговори (сміється). Я кажу це чесно. Ми теж колись мали цього навчитися, що є переговорний процес і в певних справах якась країна може виступати з пропозиціями, які нам не подобаються. Потрібно мати команду ефективних переговірників і ставитися до цього, як до бізнес-переговорів. Якщо хтось колись домовлявся, наприклад, вів ділові переговори, політичні, міжнародні або навіть домовлявся про кишенькові гроші з дитиною, то він знає, що в переговорах один каже: я хочу більше, інший каже, що може дати стільки-то. Це звичайний переговорний процес, але дуже складний у багатьох сферах, тому ви повинні бути готові до перипетій, тримати нерви на прив'язі. У нашій частині Європи є лише одна велика країна, яка вступила до ЄС — і це Польща.

Ми — ваш найкращий помічник і радник у переговорному процесі. Ми маємо разом тримати фронт і діяти швидко

Переконувати наших західних партнерів, що це чудово для України і для них теж, тому що вони матимуть ширший ринок. Потрібно також використовувати економічні аргументи. Ми спільно маємо бути готовими до того, що десь доведеться відмовитися, десь віддати, а десь навпаки буде прибуток. І я це кажу і українцям, і полякам, бо тут виграють усі. І українська, і польська економіка матимуть прибуток, тому що відкриється великий ринок. І якщо будуть проблеми, будемо домовлятися про перехідні періоди. Так відбувається в подібних ситуаціях, але рішення напевно є! Ну, а наразі у питанні переговорів, позиція всього Європейського Союзу почне формуватися на основі неформального опитування, яке невдовзі проведе Єврокомісія, питаючи в окремих країн-членів, якою є їхня думка і що вони для себе далі бачать — і для нас з вами це гарний момент, щоб почати працювати.

Під час візиту до Києва та зустрічі з Президентом України Володимиром Зеленським новий прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив, що польський уряд призначить представника з питань відбудови України. Ним стане Павел Коваль, глава Комітету у закордонних справах Сейму Польщі. Головна редакторка Sestry.eu, журналістка Еспресо Марія Гурська поспілкувалася з Павелом Ковалем про те, як виглядатиме участь Польщі у відбудові, коли розпочнуться та на що будуть скеровані спільні дії двох країн.

Марія Гурська: Ви перебували разом із прем'єр-міністром Польщі Дональдом Туском у Києві під час його нещодавнього візиту. Що для вас було найважливішим?

Павел Коваль: Надихаючим є рішення Дональда Туска здійснити свій перший закордонний візит саме до Києва. Першою його поїздкою на посаді прем'єра була участь у засіданні Європейської Ради. Однак робочий виїзд в Брюссель — це не те саме, що візит до Бельгії. Тож саме Україна була першою закордонною поїздкою, першою за межами ЄС. І це була фіналізація того, що раніше зазначалося Дональдом Туском в його програмній промові перед депутатами Сейму.

У ній він 35 разів вимовив слова «Україна», «українки» чи «українці». Це, мабуть, рекорд усіх часів і це підтверджує спосіб його мислення — Україна повинна отримати підтримку зараз

І наша роль полягає в тому, щоб мобілізувати Захід. Роллю польського політика (і саме такий я бачу своє завдання) — пояснювати громадянам і громадянкам наступне: якщо ти сьогодні щось робиш для України, ти робиш це для себе. Якщо не робиш, якщо проспиш — Путін отримує додатковий час на те, щоб  доозброїтися і вдарити з більшою силою. Саме тому перший візит Туска — до України. 

‍МГ: Як все відбувалося, якою була атмосфера поїздки? 

‍ПК: Коли ми їхали потягом  до України, було враження пересування у міжчассі. На міжнародні зустрічі сьогодні не їздять поїздами, та ще й так довго. Все працює трохи інакше, ніж під час звичайного візиту, коли ви стрибаєте в літак, вибігаєте з літака та виконуєте пункти програми. Водночас є час на те, щоб подумати, поговорити між собою. Важливою була наша участь у святкуванні Дня Соборності України, а потім довга розмова тет-а-тет прем’єр-міністра Туска і президента Зеленського. Потім спільні переговори делегацій за участі глав урядів. Все зараз наноситься пунктиром, адже наш уряд тільки формується. Це тривалий процес у сучасній країні. Трохи говорили про енергетику, про сільське господарство, про транспорт, про військові питання. І, звичайно, про фундаментальні політичні питання. Також був акцент на поверненні до вирішення історичних питань, щоб не відкладати все на післявоєнний час.

‍МГ: Які взагалі ваші враження від Києва? Якою була атмосфера перед візитом? Про що говорили за лаштунками офіційних зустрічей?

ПК: Тиждень тому я вже знав, що будемо їхати до Києва. І перед виїздом присвятив час брифінгам і зустрічам з експертами, щоб поговорити про Україну. Я намагався знайти відповідь на запитання, що мало б статися, щоб включити більш позитивний, динамічний сценарій цієї війни. Чим довше триватимуть воєнні дії, тим гірший цей сценарій для України та Центральної Європи. Тому, по суті, завдання кожного західного політика полягає у забезпеченні того, щоб ця війна тривала менше — тобто, у забезпеченні Україні можливості досягнення виразних перемог.

Ми шукаємо відповіді на питання, що робити, щоб українці переламали цю стабілізацію фронту, яка була викликом у Першій світовій війні 

‍МГ: Давайте поговоримо про вашу нову посаду — представника уряду Польщі з відновлення України. Чи існувала вона раніше? Коли планується початок роботи?

ПК: Подібні посади існували в польському уряді і раніше — до мене цими питаннями займалися Ядвіга Емілевич, Міхал Дворчик. Аналогічні позиції спецпредставників з України існують і в США, і в Німеччині. Очевидно, що в Польщі має бути хтось, хто буде зв’язувати всі українські справи, бо для нас це вже суто сімейна історія. Всі питання, які ми маємо, так чи інакше стосуються України. У прем’єр-міністра має бути хтось, з ким він говоритиме і кого запитає й про енергетику, й про культуру, й про ексгумації на Волині тощо. Той, хто швидко вирішуватиме питання. Прем’єр-міністр невдовзі вирішить, яким буде обсяг обов’язків. Зараз ми робимо невеличку інвентаризацію того, що робила попередня влада. Були й хороші ідеї в попереднього уряду, та не всі вони були реалізовані. Є  питання інтерконекторів, тобто енергетики та електроенергії, рідкого палива та іншого. Є стара тема «Сарматії», тобто нафтопроводу «Одеса-Броди-Гданськ». До кожної теми потрібно придивитися: як виглядає ситуація і яким має бути наступний крок. 

‍МГ: Чи залишитесь ви депутатом Сейму і головою комітету у закордонних справах? 

ПК: Є кілька формальних можливостей. Прем'єр-міністр оголосить про це найближчими днями.

МГ: Коли на вашу думку має початися процес відбудови України — зараз чи після війни?

ПК: Він безперервний — українці постійно відновлюють розбомблені міста та інфраструктуру. Я часто буваю в Україні, бачу, що відбудова триває, ніхто не буде чекати, поки Путін закінчить війну, щоб відновити міст чи будинок. По суті, у нас є три напрямки роботи. Перший — ця позапланова реконструкція, коли відбудовуємо те, що зруйновано на даний момент, те, що після 24 лютого фінансувалося з засобів гуманітарної допомоги. Другий — це думки про майбутню глобальну відбудову. І третє — я хотів би, щоб ми собі поставили питання: а що взагалі має означати відбудова? Чи відбудова не є чимось більшим, ніж просто фізична реконструкція того, що було? Україна одночасно входитиме в ЄС, а значить, мова йде і про енергетичну трансформацію. Україні доведеться готуватися до нових правил Європейського союзу. Тож третій напрямок — це модернізація і зміни, тобто використання процесу реконструкції для того, щоб наблизити Україну до європейських стандартів у різних сферах, наприклад, у споживанні енергії.

МГ: Про які фінансові засоби може йти мова? Польські чи європейські? Хто і на що в першу чергу скеровуватиме гроші?  

‍ПК: Може виявитися, що є багатші країни, ніж Польща. Вони можуть дати більше грошей та боєприпасів. Але саме Польща є головною транзитною країною з Україною. Найближчою сусідкою. Саме ми першими відреагували на події 2022-го року. І саме з цієї точки зору формується наша участь у процесі відбудови. Маємо подумати про спільні проєкти у виробництві боєприпасів, мобілізувати інші країни Заходу. Відколи прем’єр-міністр Дональд Туск сказав, що буде створена посада представника уряду у справі відбудови, на мій телефон почалися безкінечні дзвінки. Вперше за багато років я перевів телефон у тихий режим, бо не міг відповісти на всі дзвінки людей, які хотіли  розповісти про те, що вони зробили, і що хотіли б зробити.

Тож наша участь у відбудові — це вже факт. Потрібно просто встановити додаткові мотори

‍МГ: Якою буде роль польського бізнесу у відбудові України?

ПК: Перш за все, це спеціальне страхування, яке працює навіть під час війни. Це працює дуже добре — краще, ніж можуть запропонувати деякі західні країни. По-друге, ми можемо запропонувати підтримку польського, американського, німецького чи європейського бізнесів. Що стосується конкретно польського бізнесу, будуть інвестиційні кошти для того, щоб почати — як на стартап. Для маленьких фірм є кілька варіантів серед спеціалізованих установ. Для великих, думаю, кошти скеровуватимуться з Банку Крайового Господарства (BGK). Ми наразі перебуваємо на концептуальній стадії. Якщо хтось захоче взяти участь у бізнесі та залучити трохи більше грошей, він також зможе отримати трохи грошей як внесок у цей бізнес.

Тут мова не лише про фінансову спроможність польських компаній до інвестицій, а й про додаткову безпеку, яка буде парасолькою для цих інвестицій

МГ: Отже, в першу чергу, йдеться про будівництво, інфраструктуру, енергетику. 

ПК: Якщо говорити про інфраструктуру, вже публічно прозвучала пропозиція побудувати в Україні автомагістраль, щоб вона була надовго, а потім її можна було використовувати в комерційних цілях і отримувати від цього дохід. Потрібно ще кілька флагманських великих інвестицій, і про це маємо говорити вже зараз. І нам просто необхідно повністю розблокувати кордон, тому це, чесно кажучи, головна проблема. 

МГ: Загальний бюджет відновлення України — це 750 мільярдів євро на 10 років. Наскільки це реально? 

ПК: Я скептично ставлюся до цих розрахунків. Вони, на мою думку, є дуже умовними. Якщо закінчиться війна, буде величезна динаміка розвитку української держави і демографії. Тоді ми будемо по-іншому рахувати.

Зараз потрібно зосередитися на механізмах, як це має виглядати, щоб за великою відбудовою йшли модернізація і зміни

МГ: Великі гроші — це завжди ризик корупції. Як мінімізувати його — у випадку як українських, так і польських компаній?

ПК: Потрібні спільні процедури, дискусія про те, як має виглядати перевірка на кордоні тощо. Безумовно інструментом для боротьби з корупцією буде також вступ України до ЄС. Антикорупційні інституції мають бути частиною системи відновлення, модернізації України. Післявоєнна травма — це джерело, яке після кожної війни об’єктивно підживлює корупцію чи якісь соціальні патології. Тож давайте думати про відбудову України не лише в тому сенсі, що ми відбудуємо розбомблене росіянами, а й про те, що відбудова змінить підходи — і буде рушієм соціальних змін.

Я пам’ятаю момент, коли це сталося. Заплакана, з немовлям на руках і старшою дочкою під боком, я сиділа у маленькому старому SEAT, доверху заповненому пакетами з речами. Дорогою зі Львова до Варшави я їхала вже не раз, але у таку довгу подорож ще не вирушала ніколи.

Я народила дитину на сьомому місяці війни. І допоки була в Україні, щодня працювала журналісткою телеканалу Еспресо. У перші дні вторгнення я та мої колеги — з Києва, Бучі, Гостомеля і Ірпеня — закрили на ключ свої квартири і поїхали до Львова, де щодня висвітлювали події в країні з нашої львівської студії.

Щодня ми наживо спілкувалися з людьми, які втекли з-під окупації, пережили бомбардування і катування в російському полоні. Аж до дня пологів мій величезний живіт не було видно під студійним столом. Тому факт моєї появи у пологовому на Рапопорта [пологове відділення комунальної 3-ої міської клінічної лікарні Львова. — Ред.] ошелешив акушерок. Вони виявилися ревними глядачками нашої з Віталієм Портниковим програми. А потім я не захотіла обтяжувати телеканал необхідністю знімати мені квартиру на період декрету. Варіант повернення додому, до Києва, не розглядався. Небезпека повторного нападу на Київщину не відступила, тож повертатися було безглуздо. Так вималювався єдиний можливий напрямок — на Захід, до сусідньої Польщі, де я спокійно змогла б перечекати декрет.

Глибокої ночі після довгої подорожі я увійшла в холодну чужу квартиру, вимила підлогу, ванну й унітаз, застелила чисту постільну білизну, привезену з дому, і вклала дітей. Навколо безладно, як острови серед океану, стояли наші речі. Що ж, подумала я розпачливо, могло бути й гірше. Кілька тижнів я точно тут протримаюсь.

Відтоді минуло 512 днів. Перша зима в селі під Варшавою без допомоги рідних була непростою, але я не скаржилася, адже усім в Україні важче, ніж мені. Коли немовляті Амелії виповнилося 6 місяців, я повернулася до віддаленої роботи на Еспресо, а невдовзі об’єдналася з польськими журналістами і запустила онлайн-журнал Sestry.eu, який існує на перехресті — між Польщею і Україною, між Заходом і Східною брамою Європи. Наше видання тримає Україну у фокусі уваги світу, а Україні розповідає — що про нас говорять в ЄС. Медіа створюють журналістки-тимчасові мігрантки з України, серед яких і я.

Коли почалася війна, моїй старшій дочці Олівії було 6, а тепер 8 років. Амелії зараз рік і 5 місяців. Щомісяця я фіксую її дорослішання, публікую у фейсбуці фото дитини і підписую: «Дівчинка, яка ніколи не була вдома». І щоразу до мене приходять коментатори з доброзичливим: «Вертайтесь!». Докори і далеко не найтепліші чую не лише одна я, а й інші дівчата по всьому світу. Багато хто  сьогодні дорікає українкам з дітьми в Європі, що ті покинули рідний дім і відірвалися від української реальності заради європейського комфорту, західних виплат і зарплат, поки вся країна воює. 

Що ж, я розумію ці докори і цей біль через нашу, через мою відсутність. Розумію  гіркоту. Але, повірте, і мені боляче від того, що я зараз не у своєму домі, що самотні квіти в ньому вже от два роки чекають, коли хтось з моїх родичів, проходячи повз, поллє. Я не можу у вихідні влітку сидіти у заміському будинку мого батька на Житомирщині, читати вірші і вдихати аромат польових квітів. Я б хотіла після роботи, піклуючись про свою фігуру, піднятися Бульварно-Кудрявською, пройти Пейзажною алеєю до Андріївського узвозу, довго сходити вниз, купити дорогою дві кави і зазирнути до подруги у майстерню, а потім піднятися вгору фунікулером і побачити мій Київ з Володимирської гірки. Я не просто сумую за домом, я хотіла б бути там з вами, в епіцентрі подій — і битися з Путіним усіма доступними мені засобами! Бути вдома під час ракетних атак. Зла, як сто диких звірів, я сиділа б під час тривоги у моєму коридорі на Галицькій площі (коли востаннє була вдома, вона ще носила назву Перемоги). Або в студії Еспресо на Міцкевича, де в прямому етері дзвонила б усій Україні, питаючи «Як ви там?». Я б ризикувала. Їхала на лінію фронту знімати сюжети, як робила колись на початку російської війни моя мужня подруга, журналістка Еспресо, а зараз Discovery TVN, Б’янка Залевська. У липні 2014 року її поранили на Донбасі, вона одужала і повернулася знімати війну, а я тоді, як зараз, щойно народила дитину.

Якби не це, я б зараз робила репортажі з обстрілюваних міст. Говорила б з ДСНС-никами, які розбирають завали. Розбирала б сама. Знімала б сюжети про наших воїнів. Обіймала б тих, хто втратив. Втрачала б сама. Зняла б жилет із надписом «PRESS». Одягнула б звичайний бронік. Взяла б в руки зброю, як ще одна моя колега з Еспресо — раніше журналістка, а тепер пресофіцерка ЗСУ Анастасія Блищик, в якої загинув на війні коханий. Іменем Олександра Махова тепер названа вулиця у Києві. Можливо, якась вулиця колись носила б і моє ім’я. Та замість цього я от вже понад 500 днів не вдома, живу, наче на зачаклованому перехресті, не знаючи, де буду завтра і в який бік плисти, як планувати своє життя, де будувати дім. Перед війною ми купили квартиру в Києві, і тепер на початку кожного місяця, крім польської комуналки, я сплачую рахунки за віртуальне життя вдома. Квартира, в якій ми не живемо. Школа, в яку не ходимо. Няня Олівії, яку не бачили з перших днів війни. 

Всю ніч я думала про це. Вранці, прокинувшись, побачила Амелію, вона сиділа спиною до мене і гралась лялькою. Я вимовила її ім’я. У тиші воно несподівано пролунало надто різко. Дитина злякалася і заплакала. Вона така ніжна! Ми десь вичитали, що ім’я Амелія походить від квітки. Ви б бачили, як вона посміхається — у цей момент і справді ніби розквітає тисяча сонць!

Я обійняла дочку — і вона заспокоїлася. А я ні. Бо в ранкових новинах — знову ракетний обстріл  України. Іскандери-М, С-300, С-400, Х-22. Восьмеро загиблих у Харкові, серед них восьмирічна, як моя Олівія, дівчинка. Рятівники виносили її тіло у ковдрочці, промовляючи «Обережно, ніжки, ніжки!». Десятки поранених в Києві, в тому числі троє дітей. Я дивлюся на своїх донечок і питаю себе, як би вони реагували зараз на ракетні тривоги, якщо б ми були вдома? Чи пережили б черговий ракетний обстріл? Чи є в мене право наражати на ризик існування моїх дівчаток? 

Моїм іменем не назвуть вулицю. Я не зміню жилет «PRESS» на автомат. Та в мене є зброя. Потужніша, ніж технології усіх спецслужб разом узятих. Зброя, якої дуже боїться Путін й інші монстри. Я повинна її зберегти. Я відповідаю за неї власним життям. І не питайте мене, коли я повернуся. Відповідь очевидна — коли зброя буде у безпеці. Зброя майбутнього. Зброя тисячі сонць. Моя польська подруга Б’янка Залевська мене добре розуміє. Вона зараз у Варшаві, готується стати мамою.

Більше двох місяців триває блокада на польсько-українському кордоні. Попри заяви політиків, вирішити ситуацію не вдається. Кожен наступний день — це колосальні збитки для воюючої України. Збитки українській економіці через блокаду становлять один мільярд євро. Як вийти з цієї ситуації, яку редакторський колектив одного з впливових українських ЗМІ вже назвав торговою війною між Польщею та Україною? Головна редакторка видання Sestry Марія Гурська поговорила про це з Павелом Ковалем, головою комітету у закордонних справах Сейму Польщі.

‍Марія Гурська: Чи погоджуєтеся ви з визначенням українських журналістів, що ситуація, яка складається зараз між Польщею та Україною, — це торговельна війна?

‍Павел Коваль: Зі словами треба бути обережним, бо вони моделюють реальність. Такі перебільшення образливі. Ніякої торговельної війни з Україною немає. Польське суспільство у 2022-му році показало своє ставлення до російської війни проти України — і це треба поважати. Поляки та українці за ці два роки неймовірно зблизилися. Я навіть пам’ятаю, як хтось казав, що ми от-от — і створимо спільну державу. Я попереджав, що після такого злету емоцій у довгостроковій перспективі не уникнути їхнього спаду. Ключова зараз задача — усунення блокади. І це в інтересах Польщі. Нам вже вдалося припинити блокаду фермерів, я особисто брав участь у частині переговорів. 

‍МГ: Фермери, з якими вдалося порозумітись, отримають субсидії від польського уряду.

‍ПК:  Саме так. Ви говорите про українські збитки. А як щодо польських? І не лише у фермерів, а й в різних галузях? Уряд ПіС («Право та справедливість») завалив у 2022-му році питання виділення компенсацій польським транспортним компаніям, які наразилися на втрати. Процес можна було організувати так, щоб польські фірми не постраждали. Тепер маємо блокаду — згубну економічно, політично і з міркувань безпеки — адже в чергах стоять і хімія, і боєприпаси. Потрібно використовувати всі можливі засоби, вести переговори про зняття цієї блокади. Однак для польсько-українських відносин було б корисно, якби українські коментатори подумали й про те, що і з українського боку, можливо, не все було так, як хотілося б, і це розчаровує багатьох поляків сьогодні. І я маю право це сказати, бо я настільки заангажований у польсько-український діалог, що ніхто не запідозрить мене в антипатіях до України та українців. Проте це потрібно сказати відверто.

‍МГ: І все ж Адіна Велян, єврокомісарка з питань транспорту, написала листа саме міністру інфраструктури Польщі з проханням врегулювати ситуацію, яка потребує негайної реакції польської влади. ‍

‍ПК: Без сумніву, інституції ЄС стурбовані, тому що існує серйозна загроза безпеці. Але я хотів би наголосити на іншому. Україна чекає на переговори про членство з Євросоюзом. В інтересах Польщі — щоб це розпочалося швидко. А українському уряду час звикнути, що головним орієнтиром для нього буде Європейська комісія, але й будуть також країни-члени ЄС з власними інтересами, які потрібно сприймати серйозно. Євросоюз не працює так, що все можна вирішити в Брюсселі.

‍МГ: Погоджуюся, але наразі найгостріші коментарі лунають саме з Польщі. Ситуація зацікавила навіть Politico, бо поки комісар ЄС з питань торгівлі Валдіс Домбровскіс працює над лібералізацією торгівлі з Україною, єврокомісар з питань сільського господарства Януш Войцеховський виступає з заявами, що інтерес Польщі полягає у накладенні на українські продукти ембарго. 

‍ПК: Я бажаю Україні добра і вважаю, що її вступ до ЄС є інтересом Польщі. Однак замість того, щоб радіти тій чи іншій заяві комісара, потрібно проявляти політичну мудрість і добре працювати з державами-членами Євросоюзу. Вони матимуть величезний вплив на створення інструкцій для переговорів, а потім і на самі перемовини в окремих секторах. Велика помилка тих, хто сьогодні в Україні вважає, що достатньо мати прихильність якогось одного комісара — і все буде добре. Польща має власний досвід з ЄС — неможливо пройти повз жодну країну-члена і точно не вдасться оминути великі країни-члени. Якщо хтось вважає, що достатньо про щось домовитись у Брюсселі, моя добра дружня порада — не ігнорувати країни, які є на вашому  шляху, бо потім будуть переговори — і раптом виявиться, що говорити важче. 

‍МГ: Мій батько Володимир Петранюк — театральний режисер. Він може дозволити собі бути не політкоректним в оцінках, а я можу його процитувати. Так от, він каже, що ті перевізники, які сьогодні блокують польсько-український кордон, можуть стати першими жертвами російських танків, які перетнуть цей кордон, якщо Україна впаде. І тут можна просто з холодною головою сказати, що, з одного боку, вступ України до ЄС може означати для Польщі втрату часткової монополії агропродуктів на ринку єврозони. Але, з іншої точки зору, ситуація полягає у тому,  що або Україна йде в ЄС і ми якось домовимося, або Польща стає сусідкою нового СРСР.

‍ПК:  Якщо хтось говорить «або», «або», я не знаю, чи призведе це до чогось розумного. Має бути постійний діалог у всіх можливих сферах, де будуть проходити переговори.

‍МГ: Так відбувається в нормальні часи, але, на жаль, ми в них не живемо. Кому про це не знати, як не вам, авторові книги «Спокійно вже не буде. Кінець золотого віку» (польською «Spokojnie już nie będzie. Koniec naszej belle epoque». — Авт.)?

‍ПК: Так, але в ці часи ще більш необхідно вести цей діалог. Україна має швидко приєднатися до ЄС, а якщо швидко, то це означає, що переговори мають пройти добре. Логічно, щоб український уряд добре підготував ці перемовини і з психологічної точки зору, зокрема в контексті відносин з державами-членами. Українська влада тільки на початку шляху. Справа не в тому, що Польща є проблемою. Будуть переговори з Францією, Італією, Іспанією, Португалією, малими країнами. Кожна з цих країн має своїх фермерів, своїх перевізників, своїх рибалок...

‍МГ: І саме тому так боляче чути, коли міністр сільського господарства Польщі Чеслав Сєкєрський каже про запровадження безстрокового ембарго на агропродукцію з України. Це дуже засмучує українців, особливо враховуючи втрачені кошти, які могли б піти на оборону.

‍ПК: Багато людей у ​​польсько-українських відносинах хочуть чогось тут і зараз і роблять поспішні висновки. Я сам критикував попередню владу за різні речі, які відбувалися в польсько-українських відносинах, але стверджувати, що Польща і Україна перебувають у стані торговельної війни, насправді можуть лише люди, викупані у гарячій воді (польський фразеологізм, яким позначають нетерплячу й запальну людину. — Авт.). 

‍МГ: Було б добре, щоб ваші слова почув і міністр Сєкєрський.

‍ПК: Сєкєрський є досвідченим урядовцем. Я бачив, як він разом із підкарпатською воєводою Терезою Кубас-Гул вів перемовини з фермерами і зробив усе, щоб не було сільськогосподарської блокади. Він показав свою ефективність на справі. У нас теж є мода коментувати усі заяви окремих українських міністрів, які нам у чомусь не подобаються. Я намагаюся цього не робити, натомість  дивлюся на дії. Дії Сєкєрського позитивні та серйозні, а щодо перемовин — вони ще не почалися. Їх готуватиме спеціальна команда від ЄС, координуватиме Європейська комісія. Сьогоднішні заяви є передчасними. Час для побудови стратегії переговорів з окремих питань ще настане. Я впевнений в одному — ми зможемо досягти синергії, але потрібно охолодити емоції. Атмосфера для переговорів має бути дуже хорошою — і її потрібно створювати вже зараз. Робити розрахунки. Сісти, поговорити, зробити деякі математичні симуляції, наприклад, чого ми можемо спільно досягти у переробці, транспортуванні або виробництві. Може виявитися, що Польща та Україна, пов’язані новим договором про добросусідство, є особливою силою в Європі. Чому завжди мають вступати емоції і до того ж негативні?

‍МГ: Важко говорити про довгий шлях до порозуміння, коли українці щодня несуть жахливі втрати. Днями, впевнена, ви чули, на фронті загинув Максим Кривцов, талановитий поет, якого називали майбутнім українським лауреатом Нобелівської премії з літератури, але він більше ніколи нічого не напише.

‍ПК: Насправді кожного разу, коли я буваю в Україні, хтось із моїх близьких друзів гине. Я бачив ці обличчя, я бачив ці сльози — і я це розумію. Але я також знаю, що для політики потрібні не лише емоції. Вона вимагає правових рішень, переговорів і стратегічного мислення. Зараз польському суспільству потрібно відновити віру в те, що справа того варта — що українці бачать і цінують підтримку. Полякам я часто кажу фразу, яка декого дратує: «Не говоріть про допомогу Україні. Так, ми допомагаємо, але вона бореться за наші інтереси!». Зараз наше спільне завдання на двадцять четвертий рік — мобілізуватися і скрізь, де можливо, говорити про озброєння України. У мене таке відчуття, що багато хто у світі зараз каже: «Ну, добре, українці закріпили лінію фронту і наразі нічого не відбувається, якось воно буде». З перших днів цього року я буду їхати всюди, куди тільки можна, і всім казати, що ні, «якось» не буде. Якщо дати зараз час росіянам, Путін його використає, щоб озброїтися, зміцнити сили перед виборами, яких він боїться, як диявол святої води, а потім піти на когось іншого. У росіян багато зброї — навіть з Північної Кореї. І хтось може сказати, що вона гіршої якості, але завдяки кількості може мати перевагу. Цього не можна допустити. Тому наше завдання щодо України — і в НАТО, і в структурах Європейського Союзу, і в США — не проспати 2024-й рік і забезпечити конкурентоспроможність України, щоб вона могла дати відсіч росіянам.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

Підбиваємо підсумки року, що минає, і прогнозуємо головні політичні події 2024 року на світовій мапі з професором історії, головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павелом Ковалем. 

‍Марія Гурська: Як ви оцінюєте 2023 рік в обороні України? 

‍Павел Коваль: У 2023 році Україна не досягла цілей, які перед собою ставила. Але це не означає, що контрнаступ був невдалим. Вдалось вибудувати жорстку лінію оборони України, завдяки якій росіяни не можуть просунутись далі на українську територію, як би вони цього не хотіли. Світ має зосередитися на тому, щоб українське військо отримувало необхідну амуніцію та зброю — як від Сполучених Штатів, так і від ЄС, бо попереду у нас ще цілий рік боротьби, щоб зупинити росіян. 

‍МГ: В Україні сьогодні існує проблема з мобілізацією. В Офісі президента заявили про потребу призвати 450-500 тисяч людей. До Верховної ради надійшов урядовий законопроєкт щодо удосконалення питань мобілізації, військового обліку та проходження військової служби. Що ви про це думаєте? 

‍ПК: Проблема з мобілізацією дійсно частково пов’язана з тим, що багато людей виїхали з України. Зараз у вашій країні, за деякими даними, поживає вже менше 30 мільйонів. Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, які хочуть воювати, повернулися в Україну. І, на мій погляд, на це також повинні бути скеровані дії країн, де перебуває багато українців. Тобто треба дбати про те, щоб під час отримання дозволів на роботу, продовження терміну перебування, на партнерських засадах відбувалася перевірка, чи люди, які перебувають на території інших країн ЄС, могли б бути мобілізованими в Україні. Це також спустило б пару тим, хто каже, що українці виїхали, замість того, щоб йти і боронити свою країну. 

‍МГ: За опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова, 88% українців вірять у перемогу над Росією. Майже 60% респондентів вірять у те, що ми переможемо в короткостроковій перспективі. Які головні завдання для перемоги України стоять перед нами і нашими партнерами у новому році? 

‍ПK: Головне для Заходу — весь наступний рік постійно озброювати Україну. Тоді в українців є шанс прорвати лінію фронту, пройти далі, а не заламувати руки через те, що контрнаступ у 2023 році не був на 100% успішним. Він дав Україні відчуття сили, що вона може поставити непробивний щит росіянам, а подекуди відтіснити лінію фронту і повернути свої території.

‍МГ: Видання Asia Nikkei пише, що Путін заявляв Сі Цзіньпіну про плани воювати з Україною 5 років. Що ви думаєте про перспективи і можливий перелам війни?  

‍ПK: Все це путінські казочки. Неможливо так довго вести війну з поточним станом російської економіки. Про це кажуть навіть прихильники Путіна. Він може протриматись ще рік-два. Ми вже бачили таке в історії. Путін перевів Росію на військове виробництво, а за таких умов економіка може процвітати 3-4 роки. Потім починаються неприємності. 

‍МГ: Він буде змушений відступити?

‍ПК: Йому доведеться йти на якісь перемовини, а перед тим — проявити себе на виборах, яких він боїться. Зараз ми отримали свіжі новини про місцезнаходження російського опозиціонера Олексія Навального. Я по-людськи зрадів, що він знайшовся в колонії, хоч і суворого режиму, недалеко від полярного кола, де справді небезпечно. Для мене, до речі, важливо, що він нарешті сказав, що законними кордонами України є кордони 1991 року, тобто, визнав, що Крим є українською частиною, а також Донбас й інші тимчасово окуповані території. Хоча, звичайно, всі пам’ятають попередні заяви Навального...

‍МГ: Про те, щоб Крим — не бутерброд. В Україні про це справді добре пам'ятають.

‍ПК: Але те, що Навальний через рік після нападу Росії 24 лютого 2022 року оприлюднив свій план з 15 пунктів, в якому чітко сказав, що не підтримує великоросійську націоналістичну політику Путіна, я сприймаю як зміну його поглядів — і для мене це чудово. Хлопець сидить у колонії, його стан погіршується. Він добровільно повернувся до Росії, хоча повертатися не мав, і чітко відмежовується від того негативного, що раніше говорив щодо Грузії та України у 2008-2014 роках. І другий момент, мабуть, найважливіший — для Польщі, Європи та Заходу краще, щоб з Навальним було все добре, тому що він трохи підриває легітимність Путіна. І очільник Кремля явно боїться його, як диявол святої води, тому що намагається будь-якою ціною змусити його мовчати перед виборами. Для нас це сигнал, що Путін не впевнений у своєму майбутньому. Ця війна йде не на його користь. 

‍МГ: Чого чекати від російських виборів, які мають відбутись у березні 2024 року? Чи є шанс на демократичні зміни, чи тут більше ризиків? Адже чим сильніше Путін відчуває загрозу, тим більше він хоче атакувати.

‍ПК: У Росії завжди є такий момент, коли люди бачать, що цар слабкий — як це було під час революції 1905 року. Як історик я бачу аналогії — у випадку Путіна критичний момент уже пройдений, це видно з його страху. Якщо очільник Кремля боїться Навального в колонії, значить, він не почувається впевнено — і його падіння не за горами.

‍МГ: Останнє дослідження Центру Мєрошевського свідчить, що 86% українців добре і дуже добре ставляться до поляків. Але польсько-українські відносини переживають важкі часи. Зокрема, через блокаду на кордоні. Як виходити з кризи?

‍ПК: Ми, схоже, ніколи не матимемо доказів того, що це російська спецоперація. Але насправді це виглядає саме так. Можливо, не на 100%, тому що є багато справжнього протесту і страху людей. Однак такі ситуації завжди непомітно посилюються пропагандою. «Конфедерація» хоче підтримувати цей протест якомога довше. І протест фермерів, і протест перевізників можна вирішити, просто задовольнивши деякі вимоги і не допускаючи тих самих помилок, що й члени «Права і справедливості». Наприклад, якщо відкривається ринок для українських перевізників, є методи захисту польських перевізників — адже якщо вони і дійсно страждають через розподіл ринку, то це погано. Але в польсько-українських відносинах не можна жити інфантильною вірою, що все може бути чудово. Це просто дві великі країни та великі нації, які мають багато різних і спільних проблем, а також суперечливих інтересів у різних питаннях. Зрілість має полягати в тому, щоб вирішувати питання по черзі і базувати відносини на правових документах, можливо, на новому договорі про співпрацю. І було б чудово, якби нам вдалося таку польсько-українську угоду підписати.

‍МГ: Головною подією цього року в Польщі, безперечно, стала перемога демократичних сил на парламентських виборах. Яким буде 2024 рік для Польщі? 

‍ПК: На Польщу чекають вибори — до муніципалітетів, до районних рад, до регіональних органів влади, які відбудуться в один день, а також вибори до Європейського парламенту.

‍МГ: Якими будуть місцеві вибори? Що найважливіше?

‍ПК: Польща перебуває всередині періоду трансформації з багатьма змінами не лише на телебаченні, а й у судах, системі правосуддя, Конституційному трибуналі тощо. Додайте до цього вибори до міських рад, рад гмін, рад повітів, рад воєводств, а також вибори президентів у великих містах — Варшаві, Кракові, Гданську, Вроцлаві, де буде особливо гаряче і до яких буде прикута велика увага громадськості. А вже в червні 2024 року почнуться вибори до Європарламенту. Найстрашніше на виборах — коли хтось думає, що він вже і так виграв. Я б не робив вигляд, що нічого не може статися. Попереду багато роботи. А наразі європейські і регіональні кошти мають бути відрізані від ПіС на рівні країни, щоб вони не йшли на партію.

МГ: Gazeta Wyborcza пише, що в новому році PiS розраховує на можливість усунення від влади прем’єр-міністра Дональда Туска за допомогою президента Анджея Дуди та підконтрольного йому Конституційного трибуналу. Чого очікувати? І що далі з досі не ухваленим бюджетом на 2024 рік?

‍ПК: З бюджетом проблем не буде. Ухвалимо на початку року. Але я вірю, що ПіС ніколи не повернеться до влади. Вони трансформуються, звісно, буде якась партія на їхньому місці, але вони не в стані виживати без державних коштів. Зараз у нас період трансформації після авторитарного правління «Права і справедливості» — і це буде важко, але потрібно мати гарантії, що партія, яка захоче перетворити державу на своє поле, на власне господарство, більше ніколи не буде при владі. І так воно і буде.

‍МГ: У 2024 році, за оцінками The Economist, більша половина населення людства голосуватиме. Лише в Європі відбудуться вибори у 9 країнах, а також до Європарламенту. Наскільки високі ризики перемоги в ЄС ультраправих сил?

‍ПК: Загалом, буде так: лівих буде менше, тому що у великих європейських країнах вони дуже ослаблені. Я говорю про Німеччину, а також про Францію. Сфера влади поміркованих правих і центристів, ймовірно, трохи розшириться, а ультраправі, зрештою, матимуть більший вплив в Європарламенті. Але я не бачу тут перспектив для якоїсь революції. Просто трохи зміняться пропорції. Затягуємо пояси і готуємося до суперактивного року!

‍МГ: Виборча кампанія в США неочікувано почалася вже наприкінці цього року зі звільнення спікера Палати представників Кевіна Маккарті. Чого чекати від продовження цієї кампанії та загалом від виборів у США?

‍ПК: Підтримка демократів зростатиме. Зараз це не дуже помітно. Але якщо ми подивимося на місцеві вибори в окремих штатах, то побачимо, що демократи сильніші, ніж здається. Зараз всі зосереджені на Трампі. Але настане момент, коли стане зрозуміло, що демократичних виборців більше, — і це, до речі, випливає з різних соціологічних досліджень. От побачите, вони врешті-решт вони прокинуться і мобілізуються навколо Байдена, навіть якщо він не є їхнім героєм. Бо в чому сьогодні полягає проблема Сполучених Штатів? У тому, що демократичні виборці не ототожнюють себе з Байденом, вони хотіли б когось іншого. З цим кимось іншим є проблема, тому що ми насправді не знаємо, ким би був цей хтось інший. Можливо, все закінчиться тим, що Байден стане кандидатом від демократів, і всім доведеться підтримати його в останній момент. Виборці мобілізуються, якщо Трамп буде з іншого боку. Звичайно, зовсім інша ситуація, якщо США зайдуть у вибори з іншим республіканцем, не з Трампом. Тоді результат може бути зовсім іншим. Але тоді найгірший сценарій про відхід Америки від питань безпеки в Центральній Європі буде менш імовірним.

‍МГ: З великою цікавістю оцінюємо перспективи Ніккі Гейлі з табору республіканців. Вона підтримує Україну, що є також важливим для поляків, адже недарма історик Сергій Плохій називає Україну воротами до Європи — це формулювання є надзвичайно актуальним сьогодні.

‍ПК: У будь-якому випадку будуть зміни. Якщо не Трамп прийде до влади, то буде зміна поколінь, зміна ментальності — і це також спричинить зміни серед демократів і відкриє нову еру в американській політиці. Мені не подобається ейджизм у політиці, тобто твердження, що молоді люди кращі або, навпаки, літні люди кращі, але сьогодні Америкою керує політична геронтократія. Якщо не буде Трампа, вся політична сцена, ймовірно, зміниться, тому що ніхто старший більше не зможе балотуватися.

‍МГ: Дипломат Володимир Огризко прогнозує, що в новому році Україна отримає усю очікувану підтримку — і від ЄС, і від США… 

‍ПК: Так і буде!

‍МГ: І заморожені російські активи?

‍ПК: Це гарантувати наразі складно. 

‍МГ: Чи збережеться підтримка Вашингтоном України і Східної Європи загалом?

‍ПК: На найближчі кілька років наше спільне завдання — озброювати Україну за рахунок існуючих ресурсів, розвивати виробництво зброї та розвивати синергію у виробництві зброї з ЄС. Підтримка Сполучених Штатів має вирішальне значення для Європи. За останні 100 років європейські країни жодного разу не могли впоратися без США. Якщо Америки не буде, Європа програє. Тож потрібно розвивати військове виробництво і готуватися до найгіршого варіанту. Це як страховка. Те, що ми високо страхуємося, не означає, що ми думаємо, що наша хата згорить, але розсудливість підказує, що ми повинні бути обачними. Потрібно отримати хорошу страховку у зв’язку з агресивною політикою Росії, бо може бути так, що Путін виживе, що його режим буде на межі краху, але ще довго буде небезпечним. Ось що поставлено на карту. 

‍МГ: Bild пише, що Росія може скористатися періодом міжвладдя в США і напасти на Європу. Це також підтверджують аналітики німецького центру DGAP, хоча там перспектива у 36 місяців. Ми бачимо, що у Путіна є подальші плани щодо Європи, і вже чуємо голоси з Росії, що Фінляндія може бути наступною жертвою. Також постійно чуємо агресивну риторику щодо Польщі. Чого очікувати?

‍ПК: Коли йдеться про військові питання, немає різниці між інтересами Польщі та України. Все, що ми знаємо про російський імперіалізм, про путінізм, говорить нам, що Путін не зупиниться — і це безпосередньо стосується Польщі. Російський диктатор не буде вторгатися у всю Європу, у нього немає для цього ресурсів. Проте він може вибрати якусь країну, обрати жертву для свого нападу. І насправді жертвою може бути Фінляндія, але може бути й інша країна. Я не знаю напевно, але це логіка цієї гри. Є сигнали — і вони мотивовані історією. Фінляндія як історична ціль імперіалістичної Росії зрозуміла. І це потрібно зупинити, а для цього потрібно допомагати українцям, тому що вони воюють, і розвивати виробництво зброї, переключитися трохи на демократичну воєнну економіку, де великі кошти спрямовуються на дослідження, на синергію у виробництві боєприпасів, зброї, сучасного обладнання. Як не парадоксально, про це багато говорять, але завдання не виконано. Це треба робити швидко.

Титульне фото: Ercin Erturk/Anadolu Agency/ABACAPRESS.COM/East News

Скільки триватимуть перемовини України з ЄС та про що вони будуть, якими є політичні причини блокади на кордоні та чому в польських урядових медіа відбувається буквально боротьба участі політиків? Sestry поспілкувалися з професором історії, головою Комітету у закордонних справах Сейму Республіки Польща Павелом Ковалем.

Марія Гурська: На саміті лідерів ЄС у Брюсселі ухвалили рішення про початок переговорів про вступ України та Молдови до Євросоюзу. 20 років тому Польща пройшла той шлях, яким зараз рухається наша країна. Варшава подала заявку на вступ до ЄС у 1994-му, переговори почалися в 1998 році, а до Євросоюзу Польща вступила у 2004 році. Тобто шлях від початку перемовин і до вступу тривав шість років. Що відбуватиметься далі у нашому випадку?

Павел Коваль: Європейський Союз розшириться, щоб включити Україну та Молдову. І я сподіваюся, що Грузія теж увійде до ЄС. Ключем до всього буде Україна, тому що це велика країна з центральноєвропейським географічним положенням та з великою чисельністю населення. У переговорах з ЄС важливо, якою є країна. Якщо держава маленька, то зазвичай вона має дві-три критичні точки для перемовин, наприклад, це фармацевтична промисловість, туризм чи рибальство, якщо вона розташована біля моря. Україна є великою країною, яка має певні інтереси практично в усіх сферах. У вас є і рибальство, і ліси, і сильна економічна конкуренція. Отже, переговори будуть важчими і довшими. Так було і з Польщею.

Найближчі кілька років, а можливо, й з десяток Україна вестиме переговори з Європейським Союзом. Польща також братиме у них участь з боку ЄС.

Ми матимемо багато складних переговорних ситуацій, бо так завжди буває за такого типу перемовин, бо Польща знаходиться поруч з Україною — дві країни мають багато спільних точок дотику, деякі з яких можна використати для побудови синергії, однак десь буде й певний елемент конкуренції.

Читайте також: Між перемогою та зрадою

МГ: Заступник міністра сільського господарства Польщі Міхал Колодзейчак заявив, що після вступу до ЄС потрібно закрити агроринок для України на 20 років. Наскільки ви згодні з цим?

ПК: Ця заява була передчасною. По-перше, переговори ще не почалися. Зелене світло вже є, але технічно перемовини будуть вестися лише наступного року — і точно не з січня. Будуть створені переговорні групи, до яких долучаться окремі країни. Як я розумію, Колодзейчак говорив про перехідний період. Це норма, звичайний інструмент захисту ринку, тому що багато держав-членів, ймовірно, захочуть захистити свої ринки в деяких сферах. Наприклад, це могло стосуватися меду чи молока, як це було у Польщі, але це лише теорія. Я знаю, що заява Колодзейчака викликала багато суперечок і коментарів в Україні, але насправді будь-які подібні заяви — це просто риторика політиків на основі їхніх знань і досвіду. І цей досвід не обов’язково завжди має бути глибоким у переговорах з ЄС. На практиці всіма питаннями займатиметься міністр європейських справ, звісно, ​​разом із прем’єр-міністром, з міністром закордонних справ та з постійним представником Польщі при Європейському Союзі. І саме цих людей варто слухати, бо вони є авторитетами у цих питаннях. Немає сенсу лякати українців перехідними періодами. Що б я сказав українцям і полякам? Що переговори почалися — і це головне. 

МГ: Пам’ятаємо, що Польща є найближчим другом України в Європі, послом України в ЄС, а дискусії завжди відбуваються в демократичних країнах. 

ПК: Хотів би додати, що Україна має значно кращу початкову ситуацію, ніж колись мала Польща. Адже Київ має Угоди про асоціацію, вільну торгівлю і безвіз. Польща у другій половині 1990-х могла лише мріяти про такі угоди. Якщо ми уважно подивимося на те, що сьогодні має Україна у відносинах з ЄС, я би сказав, що ваша країна вже частково належить до Європейського Союзу. 

МГ: Понад 5 тисяч вантажівок, за даними ДПСУ, заблоковані польськими перевізниками на чотирьох пунктах пропуску. Блокада триває півтора місяці. Хто від неї виграє? 

ПК: Блокування кордону під час війни, та й взагалі — це небезпека для всієї критичної інфраструктури та для інших користувачів кордону. Давайте розберемося — про що говорять самі протестувальники? Чому рівень їхнього розчарування такий високий, що вони обрали настільки радикальний спосіб протесту? Частково тому, що уряд ПіС (партія «Право і справедливість») не зміг передбачити наслідків відкриття європейського ринку для українських автомобілів. Потрібно було думати, як убезпечити польський ринок для мінімізації втрат. Натомість колишня влада, коли побачила, що польський транспортний ринок слабшає, видала чомусь втричі більше дозволів перевізникам з-за меж Євросоюзу. Наскільки я розумію, це взагалі були білоруси. Тому ще треба перевірити, які саме це були компанії — білоруські чи російські, і що за цим ховається. Урядовці ПіС робили це, знаючи, що ми відкриваємо кордони для українських перевізників, що це викличе проблеми, бо ринок обвалився. Мені це дуже нагадує візовий скандал. І я хотів би перевірити, що насправді сталося, чому були допущені такі серйозні помилки, які призвели до блокади. Новий уряд працює лише кілька днів. Рішення, думаю, буде знайдене якнайшвидше, бо небезпеки, пов’язані з блокуванням, величезні, страждають інші галузі. Хтось блокує кордон, а хтось не може його перетнути і провезти свою продукцію, змушений затримувати водіїв на кілька днів, тижнів. Я чую від західних дипломатів, що заблоковані машини навіть з деяких скандинавських країн. Блокада негативно впливає й на репутацію Польщі як транзитної країни.

Першочергова мета польської влади — відсутність блокади на умовах, які є гідними, порядними та справедливими також і щодо протестувальників.

Читайте також: «Я не допомагаю українцям чи полякам. Я допомагаю людям», — польський волонтер Давід Дехнерт про допомогу заблокованим на кордоні водіям

МГ: Я хотіла б, щоб ми поговорили про ситуацію, яка склалася цими днями у польських ЗМІ. Ми в Україні занепокоєні, як війна впливає на ситуацію в ЗМІ, а в Польщі зараз триває медійна війна за участі політиків [20 грудня міністр культури Польщі Бартоломей Сенкевич звільнив керівництво Польського телебачення, Польського радіо та Польського агентства преси. — Ред.]. Поясніть, що відбувається?

ПК: Те, що відбулося, було поверненням медіакомпаній, які належать Держказначейству, під його конституційний контроль. Політичний аспект ситуації полягає в тому, що припинено пропаганду ПіС, яка мала місце протягом останніх місяців і років. Відповідно до Конституції та законодавства, суспільні ЗМІ належать до Державного казначейства. Міністра, який представляє  Державне казначейство і його майно, визначає Рада міністрів. Саме цей міністр може скликати загальні збори і змінювати наглядові ради та керівництво організацій, які знаходяться в управлінні Держказначейства. Крім того, за Конституцією, за порядок в медіа відповідає Національна рада телерадіомовлення, і вона також має великий вплив, коли йдеться про спосіб функціонування суспільних ЗМІ. За часів ПіС була створена додаткова Національна медійна рада з сумнівною законністю і правом  призначати керівництво медіакомпаній. Тепер ця проблема була врегульована.

МГ: У світовому рейтингу свободи слова Польща опустилася з 18 на 57 місце за часів уряду ПіС. Як це пояснити?

ПК: Це наслідок роботи урядових ЗМІ. Медіа, які мали бути публічними, обслуговували владу та організовували кампанії проти окремих опозиційних політиків. Вони побудували щось, що можна назвати інформаційною стіною, тому що фактично перешкоджали доступу великих груп громадян до інформації.

У Польщі є райони, де люди перед виборами взагалі не мали уявлення про те, що відбувається в країні, бо мали лише державне телебачення. А воно, як в Північній Кореї, надавало їм інформацію лише в такому вигляді, як того хотів уряд. Це була патологія.

Люди повинні мати доступ до різних думок — публіцистів, політиків, які коментують ситуацію в країні з різних позицій. Це називається плюралізмом. Наприклад, громадянин має право знати, що є візовий скандал. Він може ставитися до цього як завгодно, навіть вважати, що це неважливо. Але урядові ЗМІ забрали у польських громадян право володіти інформацією. Потрібно було використати всі правові інструменти, щоб відправити у відставку представників урядових ЗМІ, які організовували пропаганду в останні роки та під час передвиборчої кампанії.

МГ: У своїй передвиборчій програмі Дональд Туск обіцяв змінити керівництво державних медіа, перетворити їх на платформу, яка викликає довіру. Польське телебачення (TVP), Польське радіо та Польське агентство преси з 2015 року були під жорстким політичним контролем «Права і справедливості» після їхнього приходу до влади. Після звільнення очільників цих медіа, відбулись протести, зокрема, під телеканалом TVP. Там були і політики від ПіС Ярослав Качинський, Матеуш Моравецький. Британська «The Guardian» писала, що «дехто ставить під сумнів законність кроків нового уряду та попереджає, що, діючи так швидко, уряд Туска ризикує створити власний політизований телеканал замість попереднього. Які насправді існують ризики?

ПК: Найбільшим ризиком для демократії було б залишити все, як є. Я б сказав цьому журналісту «The Guardian», що в політичній науці є концепція про період трансформації. Її елементом є правосуддя перехідного періоду, коли певні закони застосовуються рішучіше, швидше, ніж зазвичай, з використанням усіх можливих процедур. У нашому випадку уряд, який зараз має підтримку суспільства, через кілька місяців може бути висміяний, оточений брехнею через дії нової опозиції, яка мала б основний вплив на суспільні ЗМІ. Було б нонсенсом дозволити знову кампанії ненависті проти окремих людей.

У нас деякі політики, зокрема я, 7-8 років взагалі не були на державному телебаченні — у жодному вигляді, у жодній політичній програмі.

Люди з «The Guardian» можуть не знати, що тут ідеться про звичайнісіньку цензуру — як в автократичних країнах Південної Європи за режимів Салазара чи Муссоліні. Повністю вибудувати таку систему не вдалося завдяки кільком недержавним ЗМІ, але якби функціонували лише урядові медіа, деякі люди просто не існували б у суспільному житті. Це було щось на зразок публічного смертного вироку. Найгіршим було те, що робили з Дональдом Туском — роками кожен день повторювали, що він не поляк. Це реальні речі, які становили серйозну загрозу демократії. Суспільні ЗМІ зобов’язані надавати усебічну інформацію. Я в цьому абсолютно переконаний. І наші ЗМІ будуть такими. 

МГ: Наостанок додам: як журналіст хочу вірити в відповідальність демократичних лідерів, але передусім я вірю в суспільство. Польське суспільство захистило демократію в країні під час останніх виборів і захистить вільні ЗМІ. Це також є завданням і для українського суспільства.

Sestry поспілкувалися з німецькою політикинею («Союз 90/Зелені»), євродепутаткою (2004-2019 рр) та віцеголова наглядової ради Європейського центру свободи преси та ЗМІ Ребеккою Гармс про справжніх друзів України, зацікавленість ЄС у швидкій інтеграції України, Молдови та Грузії та про відповідальність російського керівництва та еліт за воєнні злочини.

Марія Гурська: Світові медіа пишуть, що Європа втомилася від війни і від України. Ви постійно буваєте у нашій країні, на власні очі бачите, як виглядає життя після нападу Росії. Чи втомилися ви допомагати?

Ребекка Гармс: Ви, мабуть, жартуєте. Нещодавно я зустрічалася зі студентами одного з вінницьких агропромислових коледжів, і вони подарували мені кавун. Вони дуже пишалися собою, бо першими у Вінниці виростили кавун. Після окупації частини Херсонської області, після підриву росіянами Каховської ГЕС, Південь втратив спроможність вирощувати кавуни. Але ж хтось має це робити. І вони це зробили — у регіоні, де кавуни взагалі не ростуть. Це фантастика! Про яку втому може йти мова? Українці — неймовірна нація: два роки протистоять набагато сильнішому агресорові, змогли переконати Захід надати українській армії зброю та боєприпаси. Те, як виглядає життя в українських містах, вражає. Посеред сирен, тривог, з ночівлями в укриттях люди дають раду з усім — і кожного дня «запускають» країну. Я підтримуватиму їх, скільки зможу!

МГ: Як почалася ваша українська історія? Як сталося, що ця країна, ці «криваві землі», як Тімоті Снайдер назвав Україну, стали для вас близькими? 

РГ: Все почалося в далекому 1988-му році, ще до здобуття Незалежності, — в зоні відчуження Чорнобиля. Я приїхала туди на запрошення клубу письменників Радянського Союзу, а насправді мене запросили письменники з України. З багатьма з них ми потім стали добрими друзями. Під час мого відрядження у Чорнобиль ми зустрілися з ліквідаторами, операторами електростанції, чиновниками. Цей  був мій перший візит до України — і враження від місця катастрофи і ситуації в країні загалом були жахливими. Це була моя перша справжня зустріч з Радянським Союзом. Я бачила тисячі молодих солдатів, які через два роки після аварії усе ще жили в зоні відчуження в наметах, без регулярного водопостачання, не маючи можливості нормально ввечері помитися після того, як пропрацювали цілий день, вкриті радіоактивним пилом. Під час того візиту я зрозуміла, як мало в Радянському Союзі значить людське життя. Так само відбувається сьогодні в Росії. Коли у лютому 2022 року, у першу ніч повномасштабного вторгнення, мені зателефонували друзі з Києва і сказали, що росіяни намагаються окупувати ЧАЕС, я була глибоко шокована. Я подумала: «Боже мій! Стільки людей віддали своє життя, здоров’я, щоб відновити цей регіон і атомну станцію, а зараз росіяни атакують цю територію і кидають людей в радіоактивне пекло». Мій перший візит в Україну 1988-го і початок війни у 2022-му раптово поєдналися. У ту ніч російських ракетних обстрілів я так і не змогла заснути — спілкувалася телефоном зі своїми хорошими друзями в Києві, Харкові та Маріуполі. І знову і знову отримувала новини про Чорнобиль — це був шок. Світ руйнувався просто на моїх очах.

МГ: З кінця 80-х ваша професійна діяльність як політикині була так чи інакше весь час пов'язана з Україною. Що ви думаєте про трансформацію, яка сталася в країні від початку Незалежності і до сьогодні?

РГ: Багато моїх знайомих в європейських столицях були вражені спротивом українського суспільства після початку цієї війни. Знаєте, що я їм говорила? Що вони просто не бачили Майдану. Я захоплююсь тим, як розвинулося українське громадянське суспільство після поштовху, яким стала Революція Гідності 2013-2014 років. За останні два роки вторгнення Росії величезна кількість людей, які до того не були активними громадянами, долучилися до захисту і розбудови країни, відбулися декомунізація і деколонізація. Вибудувалися міцні горизонтальні зв'язки, суспільство стало більш об’єднаним. Ці величезні досягнення не минуть на марно. Але російські зусилля зі знищення української нації приголомшливі. Голодомор, Чорнобиль, Друга світова війна, атаки на українську Незалежність 2014-го і зараз. Українці опираються протягом всієї історії. Ми маємо допомогти вам попрощатися зі спадщиною московської імперії, щоб вона більше ніколи не панувала на цих землях.

МГ: Що ви зробили, коли отримали перші звістки про вторгнення російських військових в Україну та їхні спроби захопити Чорнобиль? 

РГ: Коли я оговталася після першого шоку, перші тижні, навіть місяці, я тільки й робила, що допомагала людям вижити, виїхати з їхніх домівок, що опинилися під обстрілами. Я сиділа в своєму кабінеті, на своїй фермі в селі, дуже далеко від Берліна, і фактично організувала власний міні-колл-центр. Я майже не спала. Мої знайомі в Україні одразу ж втягнули мене у вир вирішення проблем конкретних українських родин, які потребували допомоги. Люди дзвонили мені, описували проблеми, а я намагалася їх вирішити. Я підняла всі свої зв’язки, адже маю контакти з європейськими та міжнародними інституціями, в тому числі в Україні. Виявилося, що я цілком спроможна організувати людей з авто та відправити їх за тими, хто цього потребує, а потім організувати евакуаційну колону, розповісти бажаючим, як подати заявку про приєднання та долучитися до неї, й адмініструвати шлях колони аж до зустрічі з волонтерами у Німеччині.

А потім я зібрала речі і вирішила їхати до Берліна. Я зрозуміла, що є недостатньо ефективною зі свого села, дзвінків недостатньо, потрібна особиста присутність. Мій чоловік зрозумів мене, але деякі знайомі сказали: «Ребека збожеволіла!».

Та я все одно вирушила до Берліна, бо на центральний вокзал прибували нові й нові люди, сотні щодня! Залізнична станція була переповнена. Ми мали допомогти новоприбулим, організувати мережу швидкого реагування. Людей потрібно було розселяти, вони були розгублені та налякані, більшість прибувала з дітьми,  хтось зі старенькими батьками, дехто загубив близьких дорогою. Цим людям не було, куди йти, вони не знали мови і не розуміли, що далі. Ми все це допомагали вирішити. Мої друзі селили людей у власних квартирах, а самі переїжджали в заміські будинки. Все це змінило моє життя.

МГ: Від імені всієї моєї нації я кажу вам спасибі, тому що ви зробили справді велику роботу для України, для людства та для нашої цивілізації. Чим ви займаєтеся сьогодні, коли від початку війни вже минуло 2 роки?

РГ: Я багато виступаю на міжнародних конференціях, щоб з різних майданчиків доносити важливість підтримки та відновлення України. Ще я підтримую ініціативи громадського сектору. Коли стала зрозумілою потреба в сильному українському лобі, (адже хто, як не українці, найкраще адвокатують власні інтереси), ми створили «Альянс українських організацій», який сьогодні є вже дуже помітною організацією. На посаді заступниці голови Європейського центру Преси та Свободи медіа я дбаю про те, щоб допомагати українським журналістам в біді. Я виявила, що медіаринок переживає колапс, багато журналістів працюють без гонорарів. І виходячи з того, що саме вони зараз є очима та вухами не лише для українців, а й для нас, ми організували стипендіальні програми, які покривають на сьогоднішній день місячні витрати більш ніж 200 журналістів в усіх регіонах України (ідеться про програму «Voices of Ukraine», яка фінансується німецьким урядом та передбачає стипендії для українських журналістів в рамках сприяння відновленню українського медіаландшафту після війни. — Ред.). Також я підтримую професійно організовану документацію свідчень військових злочинів, є членкинею правління «Свідчить Україна» (The Reckoning Project) — підтримую ініціативи Наталії Гуменюк та інших українських журналістів. 

МГ: Ви також багато робите для відновлення України вже зараз. Що це за ініціативи?

РГ: З 2022-го року я долучилася до ініціативи UnitedForUkraine і намагаюся вже зараз ініціювати інфраструктурні та аграрні проєкти підтримки України. Наприклад, підтримую українських фермерів. Нещодавно я зустрічалася з працівниками українського агросектору на Вінниччині, і, сподіваюсь, що за допомоги німецьких та європейських партнерів і фондів нам вдасться підняти виробництво, покращити процеси, збільшити ринок продукції. Ми дбаємо також про надання відкритих можливостей  внутрішньо переміщеним особам, створення нових робочих місць, реабілітацію ветеранів. Мені здається, що їх треба підтримувати не лише медичною допомогою та психологічною терапією, але ще й надати можливості в інклюзивному українському суспільстві. 

МГ: Що для вас стало найстрашнішим у цій війні з того? Що особисто довелося пережити?

РГ: Було два моменти, які сколихнули мене більше за все, ко здавалося, що більше нема сил продовжувати. Перший — російський полон журналіста Максима Буткевича. Я знайома з ним з часів Майдану, Революції Гідності. Мій хороший друг, він досі в російській в’язниці. Дуже важко усвідомлювати, що ми не можемо просто взяти і забрати його звідти. І я дуже хвилююся за нього і за всіх українців, які перебувають у російській неволі. Другим таким випробуванням для мене стала смерть української письменниці Вікторії Амеліної, яка загинула під час бомбардувань у Краматорську. Ми були добрими знайомими, на моє запрошення вона приїжджала до Берліна разом з Юрком Прохаськом в 2016 році. Я завжди вважала, що вона є надважливим молодим голосом України. Нещодавно я провідала її на цвинтарі. Це моя особиста втрата. Через цей біль  я добре розумію рішучість українців будь-якою ціною захистити свою країну. 

МГ: На вашу думку, навіщо Росія сьогодні здійснює всі ці жахливі злочини проти людяності в Україні? Вони протиставили себе усьому світові, втратили людське обличчя, але продовжують воювати. Заради чого?

РГ: Я думаю, це прагнення відновити Російську імперію. Радянський союз був соціалістичною імперією, колоніальною силою, і вони мріють про втрачені позиції на світовій арені. Росіяни скаржаться, що Захід не поважав Путіна як лідера найвеличнішої нації і що Захід ніколи не зможе збагнути Росію і Радянський союз. Насправді зрозуміти потрібно одне — безкарність Росії має бути зупинена. Путін вже оголошений в розшук Міжнародним кримінальним судом у Гаазі через примусову депортацію дітей з окупованих українських територій до Росії. Результативним має бути і спеціальний міжнародний воєнний трибунал проти РФ та її керівництва, представників бізнесу та еліт. Кожен з них має понести покарання.

МГ: А наразі ми бачимо, як Росія тисне на Сході, продовжує ракетні атаки на Україну, укріплює співпрацю зі своїми союзниками з так званої «вісі зла» і постійно нарощує чисельність своєї армії. Як можуть розвиватися події?

РГ: Без збільшення обсягу наданої зброї Україні важко ефективно продовжувати війну. Західні воєнні експерти критично оцінюють ситуацію на українсько-російському фронті, але мало хто враховує, що наступ української армії, який розпочався влітку,  відбувався в умовах, немислимих для ЄС і НАТО. Західні армії в такій ситуації рухалися б вперед лише після того, як отримали б стовідсотковий контроль над небом. Також вони б чекали, поки їхні людські ресурси значно перевищать ворожі — і лише потім билися б. Це просто вражаюче, як українці, не маючи переваг західного воєнного оснащення, намагаються повернути свої території. Я вірю, що в кінці кінців Україна отримає зброю та захищене небо. Я також сподіваюся, що Україна зможе звільнити Крим. Це ключова ціль у довготривалій війні та обороні. Якщо Захід надішле все, про що дискутують зараз, це дозволить виграти. І це в інтересах безпеки Заходу — виграш України, безпека на Чорному морі та український Крим. Інакше світ постійно знаходитиметься за крок до ядерної війни. Це не те майбутнє, на яке ми сподіваємося. Ми маємо побачити повний розгром Росії.

Не буде мирного майбутнього на континенті, в тому числі на західній його частині, якщо російська імперія перезапуститься, хай навіть і з іншим лідером. Імперія має рухнути, Росія має бути демілітаризована. І РФ має понести покарання за цю страшну війну.

МГ: 14-15 грудня в Брюсселі на саміті лідерів ЄС було ухвалене рішення про початок перемовин з Україною. Як скоро наша країна може стати членкинею європейської співдружності?

РГ: Я не знаю, скільки часу це займе, однак це не має тривати довго. Українці в умовах війни старанно виконують вимоги Брюсселя. З боку ЄС відбувається справді щось нове: все більше людей розуміють, що вступ до ЄС — це не якийсь подарунок країнам Східної Європи. Це нам потрібна Україна! Так само, як Молдова та Грузія. Разом з ними ми маємо вибудовувати нашу безпеку. 

МГ: А як Ви дивитеся на реалістичність гарантій безпеки для України з боку НАТО?

РГ: Я не бачу інших альтернатив безпекових гарантій, окрім головної — України  в НАТО. Помилки, які були зроблені в липні у Вільнюсі (на саміті НАТО. — Авт.), мають бути відкориговані. Не Путін зі своєю зграєю вирішують долю України. 

МГ: Яким  найбільший виклик для України після війни?

РГ: Багато жінок з дітьми виїхали до Франції, Бельгії, Польщі. Як їх повернути?  Мене дуже турбує це питання. Всі, хто виїхав, мають захотіти повернутися. Коли війна закінчиться й авіасполучення буде відновлене, вони мають стояти чергах додому — адже українці опиняться в ситуації, коли потрібен буде кожен, кожна пара рук. Ви всі маєте стати пліч-о-пліч. Найбільше випробування, окрім інтеграції ветеранів, це реінтеграція «мізків», які залишили Україну через війну. 

МГ: Як ви бачите майбутнє відновлення України?

РГ: Розумним. Одним з найбільших викликів є екологія. Потрібні фундаментальні обгрунтовані відновлювальні процеси по кожному наслідку війни, особливо по зневодненим регіонам. Потрібен перелік, кадастр об’єктів, які зазнали шкоди різного ступеню, ефектів, спричинених війною. Так, як це було зроблено в Німеччині після війни. Тому що ми не можемо відбудовувати щось на отруєних територіях. Потрібна підготовка до відбудови. Також, в інтересах українців використати момент для відновлення, вивчити уроки минулого.

Ви маєте вибір, які технології обрати, — ядерну чи відновлювальну енергетику, розвиток фермерства чи промисловості. У вас є вибір, його потрібно використати.

МГ: Дякуємо вам за це інтерв’ю і за підтримку України!

РГ: А я вітаю вас з тим, що ви створили таку чудову медіаплатформу для українських жінок в усьому світі. Це важливо, своєчасно і має значення для майбутнього та задля перемоги — для того, щоб українці у всьому світі залишалися разом, були об’єднаними та знали одне про одного. Я давно думала про те, що можна робити, аби забезпечити зв'язок між українцями за межами своєї країни та тими, які залишилися вдома. Тепер ваш онлайн-журнал це робитиме — це чудово! 

14 грудня лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв отримав найвищу польську нагороду — орден Білого Орла з рук Президента Польщі Анджея Дуди. Про польсько-український діалог за нового уряду Польщі, прогнози щодо саміту лідерів ЄС у Брюсселі, про російську загрозу для Європи і про звільнення Криму — про це народний депутат України ІХ скликання розповів головній редакторці Sestry Марії Гурській.

Марія Гурська: У Польщі цього тижня сформувався новий уряд. Чого очікувати Україні?

Мустафа Джемілєв: Я думаю, це нам на користь. Українці давно знають Дональда Туска давно. Він проєвропейський політик, який дуже підтримує нашу країну. І, я думаю, дуже скоро зникнуть ті непорозуміння, які виникли останніми місяцями. Туск, буде лобіювати наші інтереси як у Сполучених Штатах, так і в Європі. Тому в нас доволі оптимістичні очікування.

МГ: У Брюсселі 14-15 грудня відбувається саміт лідерів ЄС, на якому вирішується питання про початок переговорів про вступ України до Євросоюзу. Яких очікувати новин?

МД: Є країни, які не дуже дружні до України. Йдеться про Угорщину, Словаччину, а також частково віднедавна Нідерланди. Тому будуть проблеми. Але більшість все ж будуть підтримують Україну. Однак, оскільки всі рішення ухвалюються консенсусом, для нас це, звичайно, великі складнощі. Було б добре, якби Угорщина погодилась на підтримку тої допомоги, яку планує Євросоюз для України.  Це дуже важливо.

МГ:  Які маєте очікування від дискусії, яка розгортається у Сполучених Штатах щодо підтримки України? Йдеться, зокрема, про 61 мільярд доларів для нашої держави, за які має проголосувати Сенат. Напередодні, водночас, стало відомо про виділення президентом США Джо Байденом 200 мільйонів доларів для України, але цього недостатньо, щоб перемогти Путіна — потрібна системна підтримка. Як цього добитися?

МД: Проблема в тому, що Захід підтримує Україну, але завжди трохи запізно. Для нас дуже важливо, щоб допомога була швидкою, оперативно. Якби ті санкції, які зараз існують, були запроваджені проти Росії у 2008-му, коли вона окупувала частину території Грузії, або хоча б після анексії Криму у 2014 році, то картина була б зовсім іншою. Ми вдячні і за те, що є. І все ж, США — не монархія, хто б там надалі не був при владі — хай навіть і Дональд Трамп. Президент не все вирішує, є парламент. Тому з надією ми дивимось у майбутнє. Але те, що вони завжди запізнюються, — це факт. Для нас дуже важливо, щоб рішення були швидкі. Затяжна війна не в наших інтересах.

МГ: Видання The Wall Street Journal пише, що в 2024 році Україні не варто очікувати звільнення територій, включно з Кримом. А як ви дивитеся на це питання?

МД: Більш оптимістично. Я сподіваюся, що все ж таки в наступному році ми звільнимо Крим. І цього очікують наші співвітчизники на півострові. Ми сподівались, що це буде ще цього року, але так вже вийшло. Наступного року буде краще. Такої ж думки притримується й новий міністр оборони. Рішення Зеленського призначити Рустема Умєрова було одним із найвдаліших. Коли ми спілкуємося з нашими співвітчизниками з Криму, вони завжди запитують: «А чи не зрадять нас? Чи не домовляться про мир і  поступляться Кримом?». Заява Зеленського про те, що не буде кінця війни, поки ми не звільнимо кожен квадратний метр нашої території, а також призначення Рустема Умєрова дуже надихнули наших співвітчизників.

МГ: У Страсбурзі 13 грудня відбулись слухання щодо системного порушення Росією прав людини в тимчасово окупованому Криму. Наскільки це важливо?

МД: Ми дуже вдячні як Парламентській Асамблеї Ради Європи, так і Європарламенту за їхні рішення щодо України. Але, на жаль, вони не завжди виконуються. Ми, корінні жителі Криму, дуже вдячні передусім за резолюцію кінця 2021 року. Там 98 пунктів. У  пункті №60 чітко говориться, що має робити Україна щодо Криму. Перше — ухвалити  закон про корінні народи. Друге — ухвалити закон про статус корінного кримськотатарського народу. Третє — внести зміни до Конституції України щодо Криму, а саме, переформатувати нині існуючу юридично автономну республіку у національно-територіальну. Перший пункт був виконаний 1 липня 2021 року — тоді Верховна Рада ухвалила закон про корінні народи. На черзі вже другий закон — про статус кримськотатарського народу. Третій пункт виконати буде доволі важко, бо ми не можемо змінити Конституцію у воєнний час.  

МГ: Дональд Туск спочатку у Варшаві, а потім і в Брюсселі заявив, що війна в Україні — це справа всього Заходу, і що союзники мають єднатися задля порятунку демократії. Бачимо, як на очах накопичується втома у світі від війни в Україні. Що в ці дні ви хотіли б сказати світові?

МД: На Заході кажуть: «От, ми втомились від війни. У нас свої проблеми». Так завтра ці проблеми, з якими ми зіштовхнулися, можуть прийти на ваш поріг, і вам доведеться платити не грошима, а людськими життями. Туск це дуже добре розуміє. Бо точно знає, що після України, якщо, не дай Боже, ми програємо, на черзі будуть балтійські країни й Польща. Я дуже сподіваюся, що світові політики прислухаються до Туска.

Титульне фото: Konstantin Grishin/Reuters/Forum

Конгрес США повинен схвалити додаткове фінансування для України. Про таке 12 грудня на спільній конференції у Вашингтоні із Володимиром Зеленським заявив Джо Байден. Він наголосив, що його команда працює з демократами і республіканцям у Сенаті для пошуку двопартійного компромісу. Яке значення мав візит Зеленського до США, які шанси для України розпочати переговори для вступу в ЄС, чим небезпечний Орбан — про це в інтерв'ю Sestry розповів голова Комітету у закордонних справах Сейму Польщі, професор історії Павел Коваль.

‍Марія Гурська: Цього тижня Володимир Зеленський здійснив позаплановий візит до США. Мета — виступ перед Конгресом, перед Сенатом, зустріч із Президентом США Джо Байденом. Нагадаємо, у США триває дискусія щодо пакету допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню. Що ви думаєте про цей візит? Чи буде він ефективним? Чи є шанс на перелам ситуації?

‍Павел Коваль: Останнім часом було декілька візитів українських політиків до США та візитів американців на найвищому рівні до Києва. Всі вони не мали достатнього ефекту. Тепер Зеленський використовує дипломатичну ядерну зброю і сам їде виступати перед американськими політиками. Це демонструє, що Україні потрібно нове лобіювання в Сполучених Штатах. Потрібно працювати з Конгресом, Палатою представників, Сенатом, а не тільки з адміністрацією президента. І це задача для української дипломатії.

‍МГ: І влади, і опозиції.

ПК: Це теж проблема. Не знаю, чи всі в Україні розуміють, що для країни найкраще дотримуватися пропорцій — аби і ті, хто при владі, і хто в опозиції, всі були там.

‍МГ: В Україні є проблема з блокуванням виїзду опозиційних політиків за кордон. Особливо яскраво це продемонстрував нещодавній невдалий міжнародний візит лідера опозиції Петра Порошенка, який їхав переконувати партнерів продовжувати підтримку України, але його виїзд було заблоковано.

ПК: Я не хочу нікому розповідати в Україні, як меблювати кімнати, але, звичайно, якщо хтось у мене запитав про ефективність, то в англосаксонських країнах дуже люблять комплексне бачення. Велика Британія, США  хочуть чути голос із табору більшості, який також підтримується опозицією. 

‍МГ: Чого очікувати Україні від наступних рішень, які можуть бути ухвалені в США?‍

‍ПК: Це найбільша американська допомога в історії нашого регіону — я говорю про Центральну та Східну Європу. Досі не було прецедентів. Водночас,  враховуючи бюджет Сполучених Штатів, це не так вже й багато. Більшість цих коштів, звичайно, залишаються в Америці, бо саме там виробляються основні деталі до закупленої зброї. Тож є кілька різних аспектів. Тим не менш, для України ця допомога є надзвичайно важливою. І наступний пакет військової допомоги має бути проголосований до початку виборчої кампанії в Сполучених Штатах — до того, як ці кілька відсотків оборонного бюджету можуть кимось використовуватися у виборчій кампанії і ставати головною темою дискусій. Дуже добре для України, що питання війни — не те питання, про яке американці сперечаються за індичкою на День Подяки. Хтось скаже, що шкода, що вони мало говорять про війну. А я скажу, що це, навпаки, добре. Бо якби вони почали сперечатися — демократи казали б одне, а республіканці — інше, тоді б почалось... Щоб цього уникнути, потрібно діяти швидко. З цієї точки зору візит Зеленського є хорошим кроком.

‍МГ: Чекаємо позитивних голосувань у США щодо допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню. А тим часом, цитуючи прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска, скажемо, що напад Росії на Україну — це атака на всіх нас, на західний світ. І тут союзникам потрібно говорити в унісон і об’єднуватись заради демократії. Вже 14 грудня розпочнеться саміт лідерів ЄС у Брюсселі. Що головне?

‍ПК: На саміті ми будемо говорити про контекст трьох країн: України та Молдови — як країн, які мають розпочати переговори з ЄС (і Україна тут центральна), а також Грузії — на саміті лідерів ЄС розглядатиметься надання їй статусу кандидата на вступ до Євросоюзу. Саміт стосується цих трьох країн. Йдеться про розширення Союзу та надсилання сигналу українському суспільству, що варто воювати, бо попереду не тільки війна, а й перспектива великих змін всередині України теж. Це затягне Київ у західне коло. З Молдовою так само. Що стосується Грузії, йдеться передусім про політичний сигнал суспільству, де є надзвичайно висока підтримка європейської інтеграції. Люди прагнуть цього. А ЄС хоче надсилати сигнали та давати політичні обіцянки, щоб розбудовувати свою безпеку.

‍МГ: Але маємо Віктора Орбана і його блокування ініціатив ЄС щодо України… Чи буде ухвалена низка важливих рішень?

‍ПК: Буде або не буде, бо маємо проблему з блокадою Орбана. Угорський прем'єр намагається блокувати все, що може. І в певному сенсі представляє російську політику в Європі.

‍МГ: Президент Литви Гітанас Науседа заявив, що Угорщина підриває принципи єдності Європейського Союзу. Володимир Зеленський мав нагоду поспілкуватися з угорським прем’єр-міністром на інавгурації президента Аргентини Хав’єра Мілея. Ми бачили фото та відео цієї розмови без звуку, бачили напружені обличчя. Під час спільної пресконференції з учасниками Саміту країн Північної Європи Зеленський розповів, що просив Орбана назвати хоча б одну причину блокування українського членства в ЄС. І тепер чекає відповіді від угорського прем'єра… 

‍ПК: Зеленський добре використовує всі міжнародні можливості для різноманітних зустрічей і донесення своєї позиції. Наразі зоряний час або медовий місяць Зеленського минули. Рік тому він був політиком, якому ніхто ні в чому не відмовляв. На даний момент він входить у фазу, коли, як і кожен політик у світі, який бореться за свою країну, він зустрічає супротивників. Однак він не боїться цих сутичок. Бо це зіткнення з Орбаном — це боротьба за все. Адже угорський прем'єр формально має можливість заблокувати рішення про початок переговорів з Україною. Сподіваюся, у нього не вийде. Якщо ж ви хочете знати мою думку, я вважаю, що немає сенсу мати будь-які ілюзії щодо Орбана, тому що він просто ревізіоніст. Спостерігаючи за його політикою, я впевнений, він думає про зміну кордонів в Європі і просто чекає на якусь нагоду, яка рано чи пізно може виникнути. Це одержимість кінцем Першої світової війни та умовами Тріанонського договору [Тріанонський договір був підписаний 4 червня 1920 року у Парижі, внаслідок якого колишня Угорщина втратила після Першої світової війни дві третини своїх територій, у тому числі Закарпаття. — Ред.]. 

‍МГ: І Путін грає на цих емоціях, підігріваючи їх російськими грошима… 

ПК: Крім того, Путін має вплив в угорських партіях, тому у нього  багато можливостей. Він певною мірою контролює Орбана. А той має одержимість, так званий фантомний біль. Він не може змиритися з тим, що Угорщина втратила значну частину території, і постійно ухвалює погані рішення. Парадокс угорської ситуації полягає в тому, що після Першої світової війни Угорщина втратила свою територію, а після Другої — ще й честь, тому що постійно була не на тому боці. А зараз Орбан знову робить поганий вибір, бо робить ставку на Путіна.

‍МГ: Деякі невивчені уроки 20-го століття даються взнаки для деяких країн зараз, у 21-му сторіччі… 

‍ПК: Мене це особисто дуже вражає. Я досить добре знаю Орбана, я з ним зустрічався, хоча це й виключно політичне знайомство. 

‍МГ: Що це за людина?

‍ПК: Я б представив три обличчя угорського прем'єра. Перше — це Орбан наприкінці комуністичної ери, який дав угорцям нову надію. І я знаю людей з його оточення — тих, хто створив партію «Фідес» і хто був легендами. Наприклад, Імре Надя, героя революції 1956 року, який сказав «ні» радянській системі. Потім у моїй голові виникає другий образ — за часів його першого премєрства [Орбан вперше очолив угорський уряд у 1998 році. — Ред.]. Як колега Єжи Бузека [прем'єр Польщі з 1997 по 2011 рік. — Ред.] я міг зустрічати Орбана на різних заходах. Я бачив його зблизька. Мені здавалося, він випромінював таке світло боротьби з посткомунізмом. Орбан створив такий крутий формат сучасності добре змішаної з консерватизмом. Щось таке, можливо, і я шукав у політиці. Ми зустрічалися з ним за різних обставин, у тому числі на довгих неформальних літніх конференціях. Я пам’ятаю, як Орбан тоді надихав усіх у Польщі — як правих, так і центристів. Він був прикладом того, як можна бути сучасним консерватором і антикомуністом у 21-му столітті. І ще є третє обличчя Орбана, з яким ми маємо справу сьогодні. Це політик, який мобілізує суспільство в Угорщині за рахунок якоїсь негласної обіцянки, що їхня країна буде територіально більшою. Це страшенно важко зрозуміти  сьогоднішнім полякам чи українцям, бо коли хтось каже, що хотів би бачити велику сильну Польщу, йому й на думку не спаде, що йдеться про збільшення території. Угорський інтерес представлений так само, як і російський, що є абсолютно незрозумілим у 21-му столітті. Дуже часто Орбан це візуалізує, використовуючи карти. Одного разу він зустрів Моравецького з мапою Великої Угорщини, яка існувала до Першої світової війни. Польський прем'єр не відреагував на неї, а мав би запитати, де на цій карті Польща. Бо на ній була лише Велика Угорщина. Або ще Орбан носив такий цікавий шалик [ 21 листопада політик прийшов на товариський футбольний матч між збірними Угорщини та Греції з шаликом, на якому зображена карта Великої Угорщини з частинами сусідніх держав в її складі. — Ред.]. Ревізіоністських сигналів Орбана дуже багато, І це бентежить усіх навколо.

‍МГ: А найбільше Україну…

‍ПК: Далеко не тільки. Він дивиться і на Румунію, і на Словаччину… 

‍МГ: Але, на жаль, наша країна страждає першою.

‍ПК: Бо Орбан відчуває тимчасову слабкість України. Горбачову подобалося слово «однодумці» в російській мові. Я думаю, що Орбан — це «однодумець» Путіна. Вони думають однаково. Очільник Кремля дуже добре розуміє, що станеться, коли він запустить такий ланцюжок змін у Центральній Європі. Здається, Путін якось підсвідомо показує Орбану таку перспективу — мовляв, подивіться, якщо кордони десь зміняться, то ваші теж можуть зазнати змін. 

‍МГ: То чого зрештою очікувати Україні від саміту лідерів ЄС?

‍ПК: Усі готуються до того, що Орбана переконають, а значить, рішення буде ухвалено.

‍МГ: Тут я хотіла б процитувати єврокомісара з питань бюджету ЄС Йоганнеса Хана, який сказав, що у разі угорської блокади Брюссель перейде до плану «Б». Це стосується можливості активації процедури 27 мінус один. І це може бути прецедентом на майбутнє.

‍ПК: Краще б цього не було. Але насправді угорський шантаж в ЄС стосується не лише питань розширення, а й безпеки Польщі. Я такий суворий у цих судженнях, тому що для мене це просто замах на безпеку моєї країни. І, чесно кажучи, для мене є важливими тісні стосунки з Угорщиною, у мене там багато друзів, навіть в оточенні Орбана. Але зараз я з ними не спілкуюся. Що я маю їм сказати, якщо кожне їхнє рішення є нападом на безпеку моєї країни? 

МГ: А я грала у фільмі видатної угорської режисерки Марти Месарош, яку знають і люблять у Польщі. І вона часто нарікає, що угорські інтелектуальні еліти дуже страждають від політики Віктора Орбана.

ПК: Орбан спокусив угорців своєю політикою. Вони вигадали такий сатанинський виборчий закон, який фактично унеможливлює перемогу опозиції. Коли я думаю про Угорщину, мені цікаво, чи може там взагалі щось змінитись без революції. 

Знаковий саміт: 14-15 грудня у Брюсселі члени ЄС вирішуватимуть євроінтеграційну долю України. На цій зустрічі обговорюватимуть, чи варто починати перемовини з Києвом про вступ до Євросоюзу. «Ставки дуже високі як для України, так і для ЄС», — заявив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. А вже за кілька днів, 18 грудня, очікують на нові переговори ЄС та України щодо розблокування польсько-українського кордону. Про ситуацію із блокадою, про тимчасовий захист для біженців та воєнну допомогу США — про це голова Комітету у закордонних справах Сейму Республіки Польща Павел Коваль розповів головній редакторці Sestry Марії Гурській.

Марія Гурська: Через блокування кордону польськими перевізниками затримується гуманітарна допомога для українській армії — про це заявляють організації і волонтери, які допомагають ЗСУ. Що має зробити польська влада, щоб вирішити проблему?

Павел Коваль: Після того, як Європейський Союз скасував дозвільну систему для України [«транспортний безвіз» почав діяти 29 червня 2022 року. — Ред.], польський уряд мав би ініціювати певну форму компенсацій для польських перевізників. Транспортний сектор Польщі становить приблизно 6% ВВП країни. І тут є проблема. Нам потрібно було б знати, наскільки польські перевізники реально втрачають від присутності українців на європейському ринку, як це їм компенсувати, щоб дати можливість українським далекобійникам вільно подорожувати через кордон. Адже йде війна, немає інших шляхів для транспорту —  повітряний простір закритий, морські порти заблоковані. Тому зрозуміло, що єдиний шлях — наземний. Поляки та інші громадяни Європейського Союзу менш охоче їздять в Україну після початку війни — далі Львова бояться рухатись. Польський уряд мав ще у 2022 році перевірити, що відбувається на ринку перевезень, скільки насправді втрачають польські перевізники, домовитися про певну компенсацію. Що треба зробити зараз? Потрібні перемовини, потрібно шукати спосіб розблокування кордону у рамках польського законодавства. Бо заблокований кордон — це погана репутація Польщі. Мені як поляку це дуже не подобається.

МГ: Це також величезні втрати для польської економіки...

ПК: І це відбувається у різних галузях. Група, яка блокує кордон, є важливою. Вони представляють інтереси водіїв 8000 вантажівок. Але загалом у нас 400 тисяч таких автомобілів. Тож блокадники кордону — це меншість. Крім їхніх інтересів, є ще й інтереси інших перевізників. Крім того, страждають інші галузі. Блокада триває з 6 листопада. З польського боку автівки тягнуться аж до Замостя, це становить загрозу для дорожнього руху. І це дуже серйозна справа. Небезпека також пов'язана з тим, що в черзі на кордоні стоять машини зі спеціальним вантажем — зброєю. Вона, до слова, значною мірою перетинає кордон. Тут я з вами не до кінця погоджуюся, що блокадники повністю заблокували передачу волонтерської допомоги. 

МГ: Але перед тим, як пропустити важливий для фронту вантаж,  страйкарі перевіряють спецтранспорт. Куди далі може потрапити ця інформація, невідомо. Це просто подарунок для російських спецслужб. 

ПК: Зброя проїжджає, але через блокаду знижується безпека, це факт. Спецавтомобілі, що минають кордон, стають більш видимими. І це погано. Це чітко допомагає Росії ідентифікувати ті вантажівки, які мають військовий або гуманітарний характер, а також інший спецтранспорт, тому що є також вантажі, наприклад, з клеями або іншими спеціальними матеріалами, які також повинні безперешкодно минати кордон, згідно з міжнародним правом. Весь цей спецтранспорт наражається на додаткову небезпеку.

МГ: Які дії потрібно вжити?

ПК: Треба запропонувати програму пропуску автомобілів, особливо порожніх. Головна проблема в тому, що польські порожні автівки погано вписуються в українську ідею так званої електронної черги. «Е-черга» працює для тих українських водіїв, які їздять по всій Україні. Їм не потрібно чекати, бо вони записуються в цю чергу, коли проїжджають всю територію країни. Польські перевізники їздять на більш короткі відстані, тож для них ця черга є проблемою, а не покращенням, особливо якщо вони їздять без вантажу.

МГ: Так, але Міністерство інфраструктури України вже заявило про готовність до переговорів. Хто має взяти на себе відповідальність з польського боку? Хто буде долати кризу?

ПК: Польща несе відповідальність за цю ситуацію. У нас є ключі для перемовин в Європейському Союзі. Ми є членом ЄС, ми повинні були передбачити ці наслідки. Звичайно, я хотів би, щоб українська сторона також була більш гнучкою і розуміла наші аргументи. І я сподіваюся, що так і буде. Рішення обов’язково буде, і це зробить вже новий польський уряд.

МГ: Коли конкретно це відбудеться?

ПК: Якщо ми вже робимо це інтерв’ю, то маємо відкривати деякі таємниці. Я знаю, що у Варшави є готовий план. Українська сторона, безумовно, теж представить своє вирішення проблеми. І після 18 грудня [цього дня  Європейський союз і Україна знову зустрінуться для переговорів, повідомили в Асоціації угорських підрядників автоперевезень MKFE. — Ред.] ми спільно знайдемо рішення, яке деблокує кордон. 

МГ: Бо поки що Україна змушена возити свої вантажівки потягами. На кордоні також застряг скраплений газ для України, а попереду — зима та  чергові атаки на українську інфраструктуру.

ПК: Поляки повинні розуміти, що українське питання дуже пов’язане з нашою власною безпекою. Те, що скраплений газ стоїть на кордоні і не може потрапити в Україну в умовах, коли пройшла хвиля морозів, є додатковим аспектом, який робить цю блокаду надзвичайно небезпечною. Це питання також використовується в політичних цілях політиками «Конфедерації».

МГ: Антиукраїнські гасла «Конфедерації» надзвичайно тішать Путіна...

ПК: Польща та Україна мають вести діалог, причому з обох боків. А на майбутнє ми повинні мислити стратегічно з точки зору польсько-українського діалогу. Треба знайти синергію на наступні 30 років, спільно подати заявку на кошти ЄС, покращити транспортні маршрути.

МГ: 14-15 грудня відбудеться саміт ЄС. Там є надзвичайно важливі питання щодо України, Молдови та Грузії. Хто представлятиме Польщу на цьому саміті і які головні завдання для польської влади у Брюсселі? 

ПК: Польщу представлятиме новий уряд, тобто буде прем’єр-міністр і міністри, відповідальні за європейські справи, насамперед міністр європейських справ.

Напередодні саміту ЄС відбудеться інша зустріч — Європейський Союз–Західні Балкани. Ідея полягає в тому, щоб надіслати чіткий сигнал про наближення розширення. 

На саміті 14-15 грудня буде підняте питання початку переговорів з Україною та Молдовою про приєднання до ЄС. Відомо, що Україна є ключовою, без неї немає великої східної політики — це велика і важлива країна, яка, до того ж, ще й у війні. Без України ніяк. Ще одна тема — статус кандидата на членство в ЄС для Грузії. 

МГ: Віктор Орбан звернувся до президента Європейської ради Шарля Мішеля не згадувати Україну на саміті. Для Києва ця зустріч у Брюсселі є надважливою. До чого готуватися Україні? Що можна зробити до саміту?  

ПК: Орбан — це людина Путіна в Євросоюзі та НАТО, тобто на політичному Заході. Давайте без ілюзій щодо цього. Тому що він також блокує вступ Швеції до Північноатлантичного альянсу, і зрозуміло, що, попри обіцянки, питання розширення НАТО більше не зможе потрапити на розгляд парламенту Угорщини цього року. Бо план роботи вже було оголошено — і це неможливо зробити до березня. Хіба що довелося б скликати позачергову сесію. Це явна гра між Орбаном і Заходом. І це також стосується безпеки України. По-друге, очільник угорського уряду кілька разів спілкувався з європейськими лідерами, особливо з головою Європейської ради, і обіцяв, що не буде блокувати питання початку переговорів про вступ України до ЄС. Але несподівано надіслав листа голові Європейської ради Шарлю Мішелю. Орбан, ймовірно, хоче щось виторгувати. Я вважаю, що всі західні політики повинні тиснути на Угорщину і боротися з проросійськими схильностями угорського прем'єра, які є очевидними.

МГ: Основою для такої політики є економічна та енергетична підтримка Угорщини Росією...

ПК: І це впливає на всю східну політику ЄС. Блокуючи рішення про початок переговорів з Україною, Орбан також блокує Молдову. І, на жаль, це може призвести до блокування надання Грузії статусу кандидата на членство в ЄС.

МГ: Які реальні перспективи України?

ПК: Сьогодні я можу дати досить оптимістичний сигнал: опір Орбана буде зламано. Я б цього дуже хотів. Це було б добре для Польщі і, очевидно, для України також.

МГ: Після невдалого голосування за допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню в Сенаті США президент США Джо Байден у своєму виступі заявив: якщо Київ не отримає допомоги, Путін піде далі — нападе на країну НАТО, і тоді війська Альянсу воюватимуть з Росією. Чи розуміють це політики на Заході? 

ПК: Хтось розуміє, хтось — ні. Україна показала блискучий результат в битві за Київ і відтіснила росіян у 2022 році. Це була ключова історія. Якби не вдалося захистити столицю, напевно, все б склалося інакше. Крім того, Україні вдалося зберегти лінію фронту. Українці багато чого досягли за останні роки, і отримали велику допомогу від Заходу, про яку Польща, яка також пережила великі кризи (Варшавське повстання, наприклад) не могла навіть мріяти. Тому, з одного боку, я завжди кажу українцям, «цінуйте те, як багато вам дали». Але, з іншого боку, цієї допомоги певною мірою було трохи замало і надійшла вона надто пізно, щоб зламати росіян.

МГ: Третя світова війна може бути набагато дорожчою, ніж поразка Путіна в Україні...

ПК: Це правда. І ми також знаємо, що якщо підтримка України буде зменшена, якщо ми дозволимо стабілізувати цей фронт і зупинити війну на одній лінії, то буде ситуація, коли люди на Заході будуть думати, що все гаразд, бо росіянам буде дуже важко прорвати лінію фронту. Але це буде ілюзія. Бо росіяни використають ці два-три роки, щоб стати сильнішими у військовому плані.

Росія, яка ослабне в найближчі 10 років, як показує аналітика (поступово слабне і російська економіка, і Путін), буде дуже небезпечною для України та її сусідів у найближчі два роки. Історично Захід переможе, й Україна переможе, але ці 10 років будуть роками турбулентності та потенційно дуже небезпечних подій, до яких ми повинні бути готові. Треба зосередитися на тому, що буде у найближчі місяці, наступного року.

МГ: Історик Тімоті Снайдер в одному зі своїх останніх інтерв’ю заявив: якщо Сполучені Штати відмовляться підтримувати Україну, руку допомоги у вирішальний момент має простягнути Європа. Якщо Америка вмиє руки, чи впорається ЄС?

ПК: США не можна просто замінити у тому, що вони роблять. Це ілюзія. Деякі люди говорять про стратегічну автономію Європейського Союзу чи Європи, але це неактуально з часів Першої світової війни, тому що після неї Європа жодного разу не змогла впоратися з проблемами без США. Тож не будемо жити ілюзіями. Це не українське питання, це справа всього Заходу. Отже ключ до його безпеки сьогодні лежить на українсько-російському фронті. Тільки США знають, як  використовувати цей ключ, тому що вона має відповідні ресурси і розвинену індустрію. Іншого шляху немає. Не можна сказати: «Добре, на Різдво Америка перестане допомагати, і в гру вступають Франція, Німеччина, Іспанія, Польща». Це так не працює, тому що система просто до цього не готова. Але Америка не вмиє руки. Ще щось станеться. Перед Різдвом ще варто чекати на Миколая. Я думаю, що такі країни як Польща після формування нового уряду, зокрема, мого комітету у закордонних справах, повинні багато зробити, щоб організувати лобіювання в Сполучених Штатах, і, можливо, ще будуть певні ініціативи спільних дій.

МГ: Єврокомісія рекомендує продовжити тимчасовий захист для українських воєнних мігрантів. Зараз грудень, але наразі немає жодної інформації про те, чи буде надано такий захист у Польщі після 24 березня 2024 року. Як виглядає ситуація?

ПК: До нас приїхали українці. Загалом це був хороший прийом. Навіть коли поляки відчували певний дискомфорт, коли, наприклад, йшлося про охорону здоров’я, ніхто насправді не втрачав бажання допомагати, бо розуміли, що так має бути. Якщо кілька сотень тисяч жінок з дітьми приїжджають до Польщі водночас, система охорони здоров’я не готова до цього відразу і мусить знаходити рішення. Для цього є відповідні кошти Євросоюзу. Зараз ситуація стабілізувалася. Я боюсь того, що наші українці в лапках, які до нас приїхали, з якими ми вже подружилися, живемо поруч, разом працюємо, раптом почнуть виїжджати до Німеччини. Це було б дуже погано. Звичайно, нам вигідно, щоб ті, хто конкретно з нами, хто працевлаштовані на польському ринку праці, залишилися.

МГ: А зараз українців у Німеччині вже більше, ніж у Польщі, хоча було навпаки.

ПК: Це абсолютно не має сенсу. Навіть з прагматичної точки зору, окрім емоцій — ми підготували відповідні законодавчі рішення, вклали в це певні гроші, ми вже стали друзями. На нашому ринку праці багато українців, починаючи від водіїв Uber до суперкваліфікованих дизайнерів та IT-фахівців.

МГ: Журналісти, як і я, платимо податки в польський бюджет.

ПК: Так! І тут раптом ми скажемо — добре, тепер у нас будуть гірші умови. І тоді українці, попри те, що саме у нас трохи оговталися від воєнної травми, поїдуть кудись у Західну Європу. Яка, вибачте, від цього користь Польщі?

МГ: Тімоті Снайдер також сказав, що Європа все ще існує в цьому стані свідомості захищеності, але це далеко не рівноцінно безпеці. Від себе хочу додати, що сьогодні Україна захищає не лише власні кордони, а й всю Європу та демократію у світі. Тож важливо знайти в собі сили бути толерантними і допомагати, скільки потрібно — в ім’я свободи обох наших країн.

Повна версія інтерв'ю Марії Гурської із Павелом Ковалем: Близько до політики, близько до світу

Скільки вдів у нашому суспільстві через вісім років війни на Донбасі та два роки  повномасштабної? Не менше, ніж майоріє прапорів на могилах українських військових. Жінки стають на заміну своїм чоловікам у строю, в щоденних справах країни, що воює, — у батьківстві, утриманні родини, обороні. Але чи вдається їм впоратися з власною втратою?

«Так, ти це можеш, тільки борись!» — відповідає журналістка, політик і військова, вдова загиблого героя Тетяна Чорновол. Про власний шлях боротьби Тетяна розповіла Sestry.

Поза очі мене обговорювали: «Вона ж гроші по загибелі чоловіка отримала!”

Якби не війна, цього року Тетяна та Микола святкували б 21-у річницю сімейного життя.

У фейсбуці Тетяна Чорновол згадує: «У мене було масштабне весілля. У мене була чудова сукня… Вона була з прокату. Дорога. Але після того весілля я не знала, як її здати. А викупити грошей немає… Що робити? Сукня була пропалена, залита воском, вином. Нижні спідниці чорні від диких танців… Реально чорні… Найбільш щасливий, інтимний спогад з весілля, це як на другий день ми удвох з Миколою плече-до-плеча стоїмо на колінах перед ванною і перемо в ній сім спідниць моєї весільної сукні... Ми її таки відіпрали і здали. Заплатили невеликий штраф за пропалену верхню спідницю. Так приємно згадувати, як ми її прали....Тільки заради цієї миті варто було жити і одружуватися».

Чоловік Тетяни, боєць батальйону міліції спецпризначення «Азов» Микола Березовий загинув під Іловайськом 10 серпня 2014 року, на початку війни.

Тетяна залишилася сама з двома дітьми — 11-річною Іванною та трирічним Устимом. І зі своїм невимовним горем. «Я закривалась у ванній і плакала. Мені так не вистачало мого чоловіка і було так глибоко боляче, глибоко боляче кожен день. Ніч за ніччю друга половина нашого двоспального ліжка залишалася пустою. Аби стало трохи легше, я поклала на це місце нашу молодшу дитину».

Несподівано для себе Тетяна стикнулася з лицемірством оточуючих. Поза очі люди обговорювали її: «Та вона ж гроші по виплаті отримала!»

«До мене як до вдови чомусь було негативне ставлення. І від цього було ще важче»…

Тетяна намагалась розібратися, в чому причина такого негативу. Чому суспільство не лише не сприяє реабілітації, а навпаки, буквально виштовхує таких, як вона.

«Одна справа — розлучитися, інша — втратити чоловіка. Коли люди розлучаються, закінчуються їхні стосунки — це просто життєва проблема», — розмірковує Тетяна. — Коли ж коханий чоловік гине, тут вступають у дію якісь зовсім інші механізми. Чому так? Мабуть, це особливість людської природи. У Китаї, наприклад, традиційно до вдів ставляться погано і навіть цього не приховують. А в нас намагаються, що називається, добити самотню самку. І таким чином можуть серйозно зруйнувати її життя. Принаймні в моєму випадку. Я ж так і не змогла знайти собі пару»…

«Якби не діти, то, може, взагалі вкоротила б собі віку»

Колись Тетяна працювала журналісткою та викривала корупцію Януковича, а під час Революції Гідності стала однією з найяскравіших її постатей. Влітку 2014-го як військова в складі полку «Азов» вона бере участь у звільненні Маріуполя, а в жовтні 2014-го обирається в парламент за списком молодої на той час політичної сили «Народний фронт» і стає урядовою уповноваженою з питань антикорупційної політики та штатною радницею міністра внутрішніх справ. Та нові публічні ролі тільки множать негатив щодо неї, який несеться лавиною після втрати чоловіка. Обговорювати її почали не лише на кухнях, а й у мас-медіа.

«Коли я отримала виплати по загибелі чоловіка, одне з провідних українських інформаційних видань надрукувало новину, що антикорупціонерка Чорновол за рік збагатилася на мільйон, — згадує Тетяна. — І в новині навіть не було пояснення, що насправді я отримала виплати по загибелі. Як це міг сприйняти читач? Тільки так, ніби антикорупціонерка стала корупціонеркою. Для мене це був великий психологічний удар».

Тетяна тоді часто говорила про втрату чоловіка у своїх виступах та на телеетерах.

«Я згадувала чоловіка та його загибель, бо коли згадуєш, це ніби повертає якусь його часточку до життя». І якось на одному з телешоу відомий ведучий звинуватив Тетяну, що вона спекулює на пам'яті загиблого чоловіка. «Він став на всю країну розповідати, що я піарюсь на смерті свого чоловіка. Як вдові таке чути? Я кожного дня бачу очі своїх  дітей, які залишилися без батька. А він сидить в теплій студії, клює мене несправедливими словами, і паралельно люди дзвонять в прямий етер, аби його підтримати. Можете собі уявити?»

Попри успіхи в політичній кар’єрі Тетяна знаходилась у глибокій депресії. Щоб не з'їхати з глузду, працювала без відпочинку. «Я за п’ять років депутатства ні в відпустці, ні на вечірках, ні навіть в гостях не була»…

Вона займається підготовкою законодавчої бази для повернення в державний бюджет коштів, викрадених Януковичем та його поплічниками. 28 січня 2015 року Державна служба фінансового моніторингу заблокувала 1,42 млрд доларів на рахунках нерезидентських компаній, пов’язаних з Віктором Януковичем, близькими до нього посадовцями та пов’язаними з ними особами. Лишалося законно повернути кошти на рахунки держави. Та в країні, де навіть після перемоги Революції Гідності немало проросійських політиків залишилися в парламенті і мали потужний вплив на держструктури й медіа, реалізувати це було нелегко.

«Мені було дуже погано. Бракувало елементарної підтримки. Люди обливали мене брудом. По суті, за хороші речі, які я намагалася зробити для своєї країни. Але коли ти таке робиш, якісь багаті дяді втрачають свої багацтва. Якщо гроші надходять до держбюджету, значить, вони зникають у когось з кишень. Ось чому мене тоді так сильно «мочили». Мало кого в цій країні «мочили» так, як мене. І поруч вже не було чоловіка, який мене завжди підтримував. Це було не життя, а суцільне пекло. І якби не діти, я б, може, взагалі вкоротила собі віку».

«Чому вони сміються над моєю мамою?» — не могла зрозуміти моя донька

В 2016 році частину вкрадених колективним януковичем грошей вдається повернути — у держбюджет на 2017 рік потрапляють надходження від спеціальної конфіскації коштів корупціонерів на суму 10,5 мільярдів гривень. Частина цих коштів пішла тоді на оборону країни. А Тетяна, аби відволіктися від поганих думок, вирішила піти вчитися військовій справі:

«Закінчила курси офіцера запасу артилериста у 2018 році. Ще в 2014-му на фронті я чітко зрозуміла, що ця війна не закінчиться так просто. Велику війну й агресію Росії я чекала, була в ній впевнена — причому з підліткового віку».

У 2019-му Тетяні доводиться пережити черговий стрес — цього разу через свою політичну діяльність. Під час президентської передвиборчої кампанії  проти політичних опонентів на повну використовувалися брудні методи боротьби. Родина загиблого героя Березового виявилась до цього не готовою. В один із зимових днів під час  відпочинку з бабусею та дідусем у Буковелі дочка Тетяни побачила на одному з центральних телеканалів гумористичний скетч. Об’єктом жартів була Тетяна Чорновол.

«Крутиться 95-й квартал. І там показують мене. Якісь окремі кадри та невдалі фотографії. Всі навколо ржуть, ха-ха — психічно хворих вибирають у Верховну Раду. Моя донька бачить, як вони знущаються, починає плакати й питає мого тата: «Чому вони сміються над моєю мамою?». Це був жах!

Щоб не зірватися, Тетяна дістала мольберт і фарби і почала малювати. Вона ділилася картинами в фейсбуці. Найчастіше малювала себе — сильну, красиву й впевнену, в червоній сукні та з автоматом. «Це справді була реабілітація, адже я втікала в той всесвіт, який малювала. Усі мої картини життєствердні».

«На моєму особистому рахунку п’ять ворожих танків. І це замало»

В 2019 році до влади в країні прийшов Володимир Зеленський і політична партія «Слуга народу». Змінюється уряд, прокуратура, слідчі органи й підходи до сприйняття подій нещодавньої історії. Справи Майдану переглядаються у несподіваний спосіб — у квітні 2020 року Тетяні Чорновол повідомляють про підозру і розпочинають проти неї кримінальне провадження за начебто підпал офісу Партії регіонів. У медіа вона, як завжди, виглядає стійкою. «Мене і на Майдані вбивали, і в чотирнадцятому році я теж була на фронті, і кілька разів до в’язниці намагалися посадити. Я ветеран трьох революцій», — коментує Тетяна. І продовжує вивчати військову справу.

«Перед самим вторгненням я перекваліфікувалася на протитанкістку і була впевнена, що головна битва відбудеться під Києвом. Решта — аби відволікти увагу. Була абсолютно впевнена, що це буде велика танкова атака з боку Чорнобиля по правому берегу. І все, що можна було на той час зробити — встановити протитанкову зброю. Позаяк я була членом комітету нацбезпеки і оборони, то знала, що найкраща протитанкова зброя — вітчизняного виробництва. І буквально за два тижні до початку війни я закінчила курси протитанкістів на КПП «Луч». Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, молодший  лейтенант Чорновол відвезла 12-річного сина до своїх батьків і пішла на фронт. І в перші ж кілька діб вже працювала з протитанковим ракетним комплексом «Стугна».

«Це така велика стокілограмова снайперська гвинтівка, яка стріляє по танках й іншій бронетехніці, патрони до якої важать тридцять кілограмів і яка стріляє на п’ять кілометрів. Ракета керується лазером. І я цю ракету веду до самого її попадання». Невдовзі після початку повномаштабного вторгнення Тетяна стала справжньою профі у своїй справі. «На моєму особистому рахунку п’ять танків. Це, звісно, замало. Але повірте, це дуже велика робота». Вона зізнається, що знайти себе в армії їй допомогла правильна оцінка своєї ролі.

«Жінці насправді важче реалізуватися в чоловічому колективі, але є свої фокуси, як це зробити. Немало молодих дівчат хочуть разом з хлопцями бігати в бронежилетах з автоматами, стріляти ворога впритул з десяти кроків. Але природа чоловіка — завжди  захищати жінку. І присутність жінки в близькому бою створює для чоловіків певний дискомфорт. Тому хочу сказати жінкам одне — дуже важливо спеціалізуватися. Коли у жінки є спеціальність, яка на цій ділянці фронту дуже дуже потрібна, вона на своєму місці».

Сьогодні Тетяна — старший лейтенант, командир протитанкового взводу. В її підпорядкуванні десятки чоловіків.

«Жінці, звичайно, важко командувати чоловіками, — ділиться Тетяна. — Чесно кажучи, я не розумію, чому природа зі мною так несправедливо поступила, зробивши мене жінкою (сміється. — Ред.), але я вже призвичаїлась. Хотіла б бути вправнішою. Відчуваю, що мені бракує знань, не встигаю всьому навчитися. Насправді, я середнячок. Звичайно, не найгірший протитанкіст, не найгірший командир протитанкового взводу, але і не найкращий. А в мене комплекс відмінниці. Хочу бути найкращою».

«Мій Микола для мене зараз більше живий, ніж навіть п'ять років тому»

Кримінальне провадження проти Тетяни Чорновол призупинили на час війни, а зосередженість на меті вибити ворога з України допомогла їй знайти сенс після смерті чоловіка.

«Я гладіатор — живу одним днем. Слава Богу, що війна почалася в такий час, що діти вже великі, я можу менше про них хвилюватись. Жити одним днем легко. Життя грає зовсім іншими фарбами. Не так дістають проблеми, не так тисне тягар відповідальності за завтрашній день, просто радієш дню сьогоднішньому. Життя грає абсолютно новими фарбами. Зрозуміла, що народжена для цього! Я все своє життя готувалася. Це моя робота, те, що мені в кайф і що в мене найкраще виходить.

Люблю ходити в розвідку, ховатися, облаштовувати позиції та побут в складних умовах, перевіряти свою витривалість, люблю відчуття бою. І Стугна дає це відчуття

Адже ти знаходишся дуже близько від ворога. Бачиш, куди ти стріляєш і результат своєї роботи».

Сьогодні Тетяна вчиться літати на винищувачі F16. Мріє про те, щоб пройти маршем Перемоги Хрещатиком та звільнити Крим.

Але найпотаємніші мрії ділить з чоловіком Миколою — уві сні.

«Я себе ловлю на тому, що перестала його сприймати як мертвого. Він для мене зараз більше живий, ніж, наприклад, п’ять років тому. Він мені сниться. З особливою любов’ю розглядаю його фото. Я звертаються до нього вголос, а буває й так, що до когось з побратимів звертаюся, як до нього. Відбувається якийсь збій. Я називаю його ім’я і потім думаю — «Боже!...»