%20(1).avif)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У період новорічних свят у ці воєнні роки я часто згадую останню зиму в радянському Києві перед Незалежністю. Мені було сім років. Мама щойно розлучилася з татом, і він поїхав з театром на гастролі у Польщу і не повернувся, а ми переїхали у маленьку квартиру, яку нам з мамою купила бабуся.
У нас не було ковдри, і ми вкривалися маминим пальто і пуховою хусткою маминої мами. Зарплату мамі тоді видавали купонами, які щомиті могли знецінитися
Вечорами, поки мама була на роботі, я вдома робила уроки, грала на скрипці, а потім читала книжки з бібліотеки, дивилася з шостого поверху, як падає на дерева і дахи сніг за вікном, і чекала, коли по телевізору, на якому було усього лише три канали — Останкіно (російський телеканал), УТ-1 і УТ-2 — між безкінечними виступами депутатів, радянськими телефільмами і офіціозними концертами зрештою розпочнеться хоч щось дитяче.
Пізно ввечері, коли мама після вистави з отриманими купонами поверталася з театру, де працювала художницею зі світла, в магазинах вже нічого не було — все розбирали раніше. Їй вдавалося купити на купони лише сірники, з надією обміняти їх потім на щось інше. Потім вдома ще довго стояли ті коробки з сірниками, які нікому не були потрібні.
Щоб якось розважити мене у ті передноворічні дні, мама брала мене на прогулянку в свій єдиний вихідний на тижні. Ми йшли на Андріївський узвіз, і там, у кав'ярні, мама купувала мені чай і тістечко. Ми намагалися розмовляти про щось, та частіше усе ж мовчали.
Кожна почувалася надзвичайно самотньо через розпад нашої родини і невпевненість у завтрашньому дні
Я часто думаю про те, що якби не Москва, якби Радянського союзу зовсім не існувало, мої батьки б ніколи не розлучилися. Двоє мрійників, які у медовий місяць збудували яхту, пошили вітрило і відправилися у мандрівку Київським морем, не змогли бути щасливими в Оруеллівській країні, де тато-актор був змушений працювати на заводі «Арсенал» у нічні зміни, щоб прогодувати родину, а мама — красуня і розумниця з дипломом інженера — паралельно з роботою в театрі і дитиною на руках, цілими днями шила людям одяг на замовлення.
Якби не російська окупація на початку ХХ сторіччя, захоплення влади в Україні більшовиками, репресії проти моєї родини, тато був би власником кінотеатру на київському Подолі (як і його дідусь), а мама — заможною фермеркою з Київщини (як її дід і бабуся). У той Новий рік в наших апартаментах на Пушкінській в центрі Києва відбувався б пишний бал з найкрасивішою ялинкою в місті, гостями, музикою і розвагами. Тато був би у фраку і циліндрі, а ми з мамою — у розкішних сукнях і черевичках, як в принцес.
Але замість цього мої батьки розлучилися, і тато поїхав на заробітки в Польщу, а ми у Новий рік залишилися в спальному районі Києва у холодній порожній однокімнатній квартирі зовсім самі
Родина мами жила в іншому місті, і, попри святкові мелодії на радіо і новорічну ілюмінацію в місті, нам було зовсім невесело. Прямо перед новим роком ми отримали посилку з Польщі від тата. У ній були запашні мандарини, польські шинка і сир, шоколад Wedel, ялинкові прикраси і книга для мене — «Зима-чарівниця» Туве Янссон. Польською.
Дім наповнився ароматами, ми побігли за ялинкою і оздобили її польськими іграшками, а мама, яка не володіла польською, а лише трошки німецькою, відважно взялася перекладати мені найцікавішу книжку мого дитинства.
Мабуть, тоді ми якось вперше зігрілися серцем — читаючи неймовірні пригоди у Мумі-долині, сміючись, дивуючись і радіючи разом. Відтоді вже всі наші свята з мамою були радісними, запашними і теплими.
Я почала їздити до тата в Польщу, де святкувала католицьке Різдво і Новий рік, вивчила мову, і вже сама читала польською пригоди Мумі-тролів, Енн з Зелених пагорбів і страшну історію жорстокого тирана короля Попеля, який знущався з людей, а потім його з’їли щури у замковій вежі.
А на православне Різдво, яке тоді ще святкували за старим стилем, я верталась до мами — з мандаринками, шинкою і шоколадом у рюкзаку. Через 10 років мій тато теж повернувся з Польщі в Україну, і ми всі стали святкувати Різдво і Новий рік разом, кількома родинами, з вертепом, найсмачнішими стравами і колядками до світанку. Так і було весь час, і нас щороку ставало більше — до наших свят приєднувалися сусіди і колеги, потім наші з сестрою чоловіки, а потім і діти.
Так і було все наше життя. Аж до початку війни Росії проти України, коли я з новонародженою дитиною, рятуючи її від російських обстрілів, опинилася в Польщі. Як біженка
Перший мій Новий рік у Варшаві був незвичним. Цікавим. Трошки нагадував поїздки до батька в дитинстві. Був і смуток, але більше надії, адже навесні точно перемога! На другий Новий рік я ввімкнула кулінарний режим і спробувала втілити усі хіти польської та української кухні. До нас приїхав мій тато з дружиною, сестра з чоловіком — і хоч і не в повному складі, ми, як завжди, зібралися за одним столом у нашій орендованій варшавській квартирі. Третій Новий рік став для мене несподіванкою. Як в день бабака, або коли маєш сон, який сниться вже надто довго, але ніяк не можеш прокинутися. Попереду свята, радість, подарунки, загадування бажань і здіймання келихів. А настрій — на нулі.
В Америці — Трамп, в Угорщині — Орбан, в Кремлі — Путін, в Грузії — Кавелашвілі, а в Україні — масовані ракетні обстріли
Ловлю себе на думці, що, зрештою, це просто ще один Новий рік. Можна ще більше працювати, замовити піцу, подивитися «Сам удома», гортаючи стрічку новин і лягти спати о першій ночі.
Наприкінці листопада приїжджала на кілька днів Мама. На свята залишитися не вийшло — у неї робота. Тато на свята теж не приїхав, він — директор театру, а Різдво й Новий рік — період святкових вистав.
Ми з мамою зробили у мене вдома разом тисячу хатніх справ, і, наче в память про холодну зиму 1990-го, купили запасний одяг і взуття дітям на зиму, приготували сотні вареників і голубців, замовили нову теплу ковдру, і на додачу — килим на стіну в дитячу. В якусь мить я усвідомила, що ці Різдво і Новий рік в мене знову минають без батьків.
Чи можна взяти і пересунути Новий рік туди, куди хочеш? Кажу вам з повною відповідальністю — так!
Перше грудня, а ми з мамою п’ємо шампанське з аперолем і прикрашаємо ялинку. Як в моєму дитинстві, сміємося і обвішуємо її золотистим дощиком. Як і тоді, не будуємо планів — який в цьому сенс, коли невідомо, що буде завтра? Мама читає старшій дочці «Енн з зелених пагорбів» українською, яку прислав нам у Польщу мій тато, разом з шоколадними цукерками і сухофруктами з ринку коло дому. Збираючись на потяг, мама плаче, як маленька — хвилюється, як ми будемо тут, в Польщі, без батьків, самі.
Попереду Новий рік. У мене вже є ялинка і подарунки дітям, шампанське у шафці, тепла ковдра від мами і гроші замість купонів
Я зберуся і влаштую своїм дітям свято, і буде і «Сам вдома», і колядки, і мандарини, і веселі фанти, і смачний стіл. І коли проб’є дванадцята ночі, я загадаю одне-єдине бажання. Щоб і в мене, і в усіх нас — батьків і дітей, волонтерів, рятівників і воїнів, усі наступні свята минали у повних родинах, в нашій прекрасній, Незалежній і вільній країні. Щоб Росія більше ніколи не руйнувала родини. Ані мою, ані інших людей в цьому світі.
Всі фото з приватного архіву авторки
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
