Ексклюзив
20
хв

Карета для біженки. Неймовірна історія реєстрації авто

Скільки українок з дітьми стають жертвами бюрократії в країнах ЄС, зокрема, у Польщі, через невизначеність дії щодо них тимчасових законів і правил? Головна редакторка Sestry Марія Гурська ділиться досвідом, як їй вдалося перереєструвати автівку в Польщі і не з’їхати з глузду

Марія Гурська

Малюнок: Магдалена Данай

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Коли після народження дочки ми вирішили переїхати зі Львова до Польщі, йшов сьомий місяць війни. Ми зіткнулися з тим, що знайти у Варшаві добру квартиру для нашої родини — ще той виклик! Усі більш-менш пристойні гніздечка вже були зайняті тимчасовими воєнними мігрантами з України, які, тікаючи з рідних міст через війну, прагнули опинитися в місті, яке хоч трошки знають, чули, бували.

Таким містом для багатьох українців, які від початку дії безвізу безперешкодно подорожували світом, була Варшава. І дуже швидко після початку повномаштабки польська столиця стала для нас хабом, Меккою, місцем, в яке ведуть усі дороги і з якого починаються більші подорожі, а для значної кількості переселенців — і новим домом.

Орендувати квартиру в Варшаві було майже дивом

Мій чоловік-поляк швидко облишив ідею оселитися у Варшаві. Тижнями він безрезультатно їздив дивитися квартири з оголошень у передмісті. Згодом Павел почав приходити на зустрічі з власниками квартир вже не в спортивному одязі, як спочатку, а в своєму найкращому костюмі — як на кастинг або співбесіду у круту корпорацію.  На одній із цих розмов він нарешті додумався запропонувати сто доларів зверху — до того, що хотів власник квартири. І вуаля — двокімнатна квартира-студія з терасою, але без меблів у селі під Варшавою — наша.

Переїжджаючи майже-у-Варшаву подалі від ракет, я налаштувалася на те, що буду користуватися усіма культурними благами життя у столиці

Й у перший тиждень після нашого переїзду до Польщі разом двома доньками, одна з яких була зовсім немовлям, ми поїхали на художню виставку в центр. До зупинки автобуса від нашого житла було якихось 25 хвилин пішки, а потім — до музею — ще година з двома пересадками автобусом і метро. Одну дитину я взяла в слінг, другу — за руку, напакувала в рюкзак памперсів, змінного одягу й їжі — і наш караван відправився в довгу путь. Вже за 15 хвилин «подорожі» я так втомилася, що пошкодувала, що взагалі вийшла з дому.

Ось так виглядали поїздки Марії та дітей до Варшави з їхнього маленького містечка. Фото: приватний архів

Без автомобіля в Польщі дуже важко

Протягом наступних пів року я виїжджала з нашого села лише в свята, до церкви та за окремих нагод. Однак пересування нашим населеним пунктом виявилося заданням не для слабкодухів. Два кілометри до школи і назад з візочком бігом щодня, а ще покупка продуктів, дитяча поліклініка та інше. Коли через 6 місяців після переїзду я вийшла спочатку на одну роботу, а потім і на дві, на всі ці справи лишилося вдвічі менше часу, і я почала пересуватися нашим селом спочатку на старому ровері свекрухи, а потім на електросамокаті. Одного разу в сутінках я в'їхала переднім колесом мого залізного коника-горбоконика в яму і сильно вдарилася об кермо й асфальт.

«О, курва! — подумала я, підводячись. — Так я довго не протягну, мені терміново потрібен автомобіль»
Альтернативний транспорт: у маленькому містечку пересуватись громадським транспортом проблематично. Фото: приватний архів

Коли цьогоріч у січні купила омріяне авто — старенький Ford на барахолці автомобілів неподалік від дому — моїй радості не було меж. Але в голові чомусь  крутилася українська приказка «купи козу — продай козу». Навіть не смішно, наскільки близькою до правди виявилася моя інтуїція. 

Особливості реєстрації автомобіля в Польщі

За польським законом, куплене нове авто потрібно зареєструвати, а вживане — перереєструвати протягом місяця від покупки. За декілька днів після купівлі автівки я поцікавилася переліком документів, необхідних для перереєстрації. На сайті установи, яка здійснює такі послуги — «Повітового Староства» (або простіше, адміністрації повіту, до якого належить моє село) — я знайшла список. З нього у мене було все необхідне, окрім прописки. 

Бажана покупка, яка «познайомила» із польською бюрократичною системою. Фото: приватний архів

Польська бюрократія 

Я зателефонувала в адміністрацію, щоб дізнатися, а раптом необов'язкову для українських тимчасових мігрантів прописку може замінити, наприклад, документ про мою сплату податків як підприємиці на території повіту.

— Як чудово, що ви зателефонували, — сказала мені солодким голосом професорки Амбридж з Гаррі Поттера пані з адміністрації. — Якби ви просто прийшли до нас, то були б дуже неприємно здивовані! Ні, підтвердження сплати податків в жодному випадку недостатньо. Для реєстрації пані потребує мельдунек (з польської — це прописка). 

«Мельдунек-шмельдунек. Легких доріг не буває, але зрештою це не так вже й важко, коли на реєстрацію авта є цілий місяць», — подумала я і набрала номер центральної адміністрації сусіднього з моїм селом містечка. 

— Нам дуже прикро, — сказали мені там. — Ви не можете прописатися в квартирі, в якій проживаєте. 

— Чому?! — вигукнула я нетерпляче.

— Бо Сейм не продовжив наразі термін дії спецзакону про надання підтримки біженцям з України, а дія попередніх правил збігає 4 березня. Сьогодні 5 лютого, тобто, до завершення дії допомоги — менше місяця. І в цей період ми вже не прописуємо осіб з PESEL UKR, як у вас. 

— А що ж мені робити? Я маю терміново зареєструвати авто! 

— Подайте документи на тимчасове проживання в Польщі і прийдіть до нас з підтвердженням. 

Для працюючої на двох роботах мамі двох дітей немає нічого радіснішого, ніж роз’їжджати по центрах, адміністраціях та відділах зі стосом заяв розміром з «Улісса» Джеймса Джойса кожна і повним рюкзаком документів. Для оформлення тимчасового проживання мені ще знадобився новий оригінал свідоцтва про шлюб (воно у Польщі діє лише три місяці), який також потрібно було взяти у міській адміністрації (а це 30 хвилин автобусом від мого села).

За тиждень вже з необхідними документами я вмовила власника нашої орендованої квартири — досить зайнятого бізнесмена — під'їхати зі мною подати документи (угода на квартиру підписувалася з чоловіком, а не зі мною, тому не могла бути підставою для прописки). Пані у віконечку уважно подивилася наші документи і промовила:

— У вас, шановна, бракує печатки в паспорті про взяття відбитків пальців при подачі документів на тимчасове проживання у Польщі.

— Все вірно, — погодилась я. — Відбитки беруть уже в процесі, через два місяці після подачі документів, а авто я маю зареєструвати за один місяць. Тому ось копія моєї заяви на тимчасове проживання з мокрою печаткою відділу у справах іноземців, який прийняв документи. 

— Ні, це не підійде, — безапеляційно завершила розмову пані в віконечку.

За мить ми з розлюченим власником квартири сиділи в кабінеті начальниці відділу.

— Я — громадянин Польщі, — говорив підвищеним тоном власник, який раптом вимушено опинився в ролі захисника усіх пригноблених і добре грав цю роль. — Я хочу негайно прописати цю пані і не планую вдруге витрачати на це свій дорогоцінний час! 

— Це неможливо, шановні, — лагідно сказала пухкенька добра жіночка у кріслі. — У нас тут таких, як ви, по десять на годину. Ідіть додому і чекайте рішення Сейму про продовження допомоги біженцям. 

Так ми і пішли ні з чим. А ввечері того ж дня Сейм Польщі проголосував за продовження дії спецзакону. На радощах я передзвонила у відділ прописок.

— То що, тепер я вже можу прописатися, пане Гжегоже? — спитала я в працівника відділу, який вже теж мене впізнав.

— Ой, ні, пані Маріє, не так швидко! — відповів з батьківською інтонацією пан Гжегож.

— Господи, що тепер не так? — вигукнула я в слухавку.

— Ухвалена постанова почне діяти після підпису президента і публікації рішення в Dzienniku Ustaw (польському аналогу «Урядового кур'єра»).  

— А коли ж це буде?

— Цього ніхто не знає, — таємниче завершив розмову мій співбесідник.

До завершення терміну перереєстрації авта залишалося днів 10. Президент Дуда коментував смерть Навального, зустрічався з прем' єром Швеції і вручав орден Білого Орла. Про біженців ані слова. А коли врешті він таки підписав продовження дії спецзакону і до завершення моїх строків залишався вже тиждень, він несподівано зробив ще дещо. Пішов, так би мовити, конем. Ні, не моїм залізним. Президент Польщі вислав підписаний документ в Конституційний трибунал, щоб той встановив, чи має силу закон, підписаний парламентом у складі без позбавлених мандатів новою владою депутатів від партії «Право та справедливість» Вонсіка і Камінського. Чи буде в такій ситуації Dziennik Ustaw взагалі публікувати рішення Дуди — ніхто не пояснював. 

Продай автомобіль!

Щодня я прокидалася і засинала, перевіряючи польський «Урядовий кур'єр» , але ніт. З думкою про штраф тим, хто вчасно не зареєстрував авто (спочатку 500, потім 1000 злотих і так далі), я подзвонила порадитись у відділ реєстрації автомобілів: 

— Я хотіла б прийти до вас і написати заяву з проханням відтермінувати можливість реєстрації авта, з огляду на ситуацію, що склалась. 

— Не думаю, що це можливо, — задумливо відповіла жіночка на тому кінці. — Ми з таким ще не стикалися. 

— Але ж ви розумієте, що така ситуація складається не з моєї вини? Якщо вже хочете когось винуватити, то не мене, а шановних депутатів Вонсіка з Камінським!

— Чекайте. Я пораджуся з керівником відділу, — сказала жіночка і повернулась до мене через 10 хвилин мого очікування на лінії. — Ми не можемо перенести вам терміни реєстрації автомобілю. Повторюю, ви в нас така перша.

— Чудово, але ж я є! І я хочу зареєструвати авто!

— Ми можемо порадити вам тільки одне (па-ба-ба-бам!) — продайте цей автомобіль!

— В сенсі?!

— Продайте ваше авто комусь, хто має прописку у Польщі.

— Але я не хочу його продавати, я щойно його купила!

— Співчуваємо! 

Застрибнути в останній вагон

Підписане президентом рішення Сейму в Dzienniku Ustaw було опубліковане за два дні до завершення відведеного на перереєстрацію автомобіля терміну. Наступного дня, тобто, в останній можливий день, я прописалася і зареєструвала машину у двох різних установах в різних кінцях містечка коло мого села. Я встигла навіть не тому, що швидко бігаю, а тому, що протягом останніх двох тижнів передбачливо бронювала через інтернет візити на кожен ранок наперед у кожній з цих двох установ. І я вже мовчу, що напередодні реєстрації, яку я не могла відтермінувати, я не спала всю ніч, бо в мене хворіли діти. Замість того, щоб відвести дочку з  страшним кашлем і температурою у поліклініку, я відправилася міняти автомобільні номери. 

Нові номери, отримані за день до завершення відведеного на перереєстрацію терміну. Фото: приватний архів

Скільки українських мам, які опинилися в подібній ситуації, не мають няні, яка прийде збивати температуру твоїм дітям, поки ти бігаєш по адміністраціях, вирішуючи справи? Скільки не знає мову достатньо, щоб проговорити ситуацію з Гжегожами і Амбриджками у кабінетах?

Скільки не зможе, не вмітиме, не встигне передбачливо забронювати візити в установах наперед через інтернет і просто не потраплять туди через багатогодинні черги? 

Вишенька на торті — я прописалася в квартирі, в якій живу на підставі нелімітованого договору оренди (за досить значні гроші), лише на пів року. На даний момент це можливо лише до 30 червня 2024 року — до завершення терміну дії чергової редакції спецзакону. Тобто, якщо у червні не прописана українка вирішить, наприклад, записати дитину до дитячого садочку, взяти кредит або зареєструвати авто, то вона потрапить у ту саму ситуацію, що й я. Чи оббиватиме вона пороги адміністрацій і відділів з хворими дітьми вдома, чи стежитиме за сторінкою президента Дуди в інтернеті, як найбільша фанка, чи лягатиме спати з Dziennikiem Ustaw і аналітикою про Вонсіка і Камінського? Чи радше зробить так, як порадили польські чиновники, — продасть щойно куплену машину, візьме дітей і тварин і поїде додому — до Харкова, Херсона, Миколаєва? 

Тепер сімейні поїздки у музеї Варшави стануть швидшими та комфортнішими. Фото: приватний архів

Я не розумію, навіщо польський уряд переглядає допомогу українцям кожні півроку. Не розумію, чи можу я, біженка з України, розраховувати на те, що поки моя країна протистоїть ворогові і боронить Європу, буду почуватися у Польщі, як вдома? Мати авто, вести дитину в садочок, планувати життя хоча б у малому наперед? Ні, бо ми навіть не знаємо, хто і на якій підставі зможе після перегляду програми допомоги мігрантам, зберегти свій PESEL UKR. Наприклад, чи матимуть його студенти з України, які безкоштовно вчаться у польських вишах? Чи отримуватимуть матері з України, значна частина яких — вдови ветеранів, підтримку на своїх маленьких дітей, і чи збережеться для них медичне страхування. Виглядає, що ми і далі живемо на пороховій бочці, — і з нами про це ніхто не говорить.

Політики і чиновники закрилися в кабінетах і мовчать. А ми розраховуємо хоча б на одне — на чесну розмову. І ця розмова — моє особисте прохання до нового польського уряду
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС —  з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
World Press Photo 2025 скандал

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Альдона Гартвіньська

Як грім з неба пролунала новина про вихід США зі складу Міжнародного центру з розслідування злочину агресії проти України, до якого входили прокурори, що збирали попередні докази про очевидний злочин росіян. Звісно, на тлі тотальної економії в імʼя прогресу імені Маска це було очікувано. Але неприємно. Речниця Білого дому Керолайн Левітт дуже обтічно прокоментувала, що нічого не чула про це рішення. 

Утім, воно цілком вкладається у затяжний медовий місяць між адміністрацією Дональда Трампа та Владіміром Путіним. Дуже хоче 47-й президент укласти угоду з російськими диктатором. Аж настільки — що готовий заплющити очі на те, що вирішувати питання України, ядерної програми в Ірані та співробітництво по копалинах Сибіру треба буде з реальним військовим злочинцем. 

Тіла мирних жителів лежать на вулиці Яблунській у Бучі. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Взагалі, коли мова йде про окупантів із РФ, я не вірю в достойні суди. Я вірю в ліквідацію. Красиву, продуману, підступну. Торік у грудні українці відчули деяку сатисфакцію після того, як у Москві ліквідували Ігоря Кирилова — генерала, який наказував застосовувати хімзброю проти ЗСУ. Коли він виходив із дому — біля підʼїзду вибухнув самокат. 

«Посадовець відповідальний за використання хімічної зброї на східному та південному фронтах України. За наказом Кириллова з початку повномасштабної війни зафіксовано понад 4,8 тис. випадків використання ворогом хімбоєприпасів», — написали у некролозі фахівці із СБУ. 

За наказом Кириллова окупанти використовували боєприпаси з отруйними речовинами у вигляді скидів з FPV-дронів на пункти оборони українських захисників. Після цього чимало бійців потрапляли до лікарень з тяжкими опіками слизових оболонок та дихальних шляхів. 

Ліквідація Кириллова стала ударом для Путіна — він кілька разів дав зрозуміти, що його тривожить смерть товариша. Набагато більше за заочні суди, де би вони не були

Тож це вкотре підтверджує, що росіяни мають боятися українців, поляків, литовців — і всіх інших, на кого вони кладуть очі і лапи, — скрізь. На суші, на морі, у барі безлімітного алкоголю у турецьких готелях на пʼять зірочок. 

Політична ставка президента Трампа зрозуміла. Якщо вже містер президент хоче переможних зустрічей з лідерами Росії, Ірану та Північної Кореї, то йому, звісно, не потрібно, аби ці чоловіки носили тавро «воєнних злочинці». Інакше не буде рукостискання. 

У відкритих джерелах можна знайти інформацію, за що США були відповідальні в групі, звідки їх вивели, — надавали матеріально-технічну допомогу та допомагали нашим прокурорам дещо їх розвантажити. Але основний масив роботи лежить саме на українських фахівцях, яких дуже не багато — і, крім воєнних злочинів, є ще цивільні справи. 

Аби осягнути обʼєми роботи, нагадаю, що з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано більше 150 тисяч воєнних злочинів Росії на території України

Усі ці справи треба довести хоч до якогось суду — аби родичі закатованих отримали компенсацію та моральну сатисфакцію. І головне — аби єдиною згадкою про геноцид не був якийсь просто памʼятний хрест і деревʼяна капличка. 

Додамо ще кілька неприємних рішень від США, які можуть хіба запевнити диктаторів, що «хто сильний — той і правий». Почалось це з того, що в лютому представники США, ймовірно, відмовилися називати Росію «агресором» на зустрічі Core Group — країн, які готують міжнародний трибунал над Путіним за його воєнні злочини в Україні. Далі Вашингтон різко відмовився бути співавтором заяви Організації Об'єднаних Націй, яка підтримує територіальну цілісність України та вимагає від Москви вивести свої війська з окупованих територій країни.

Адміністрація Трампа також відмовилася підписати заплановане комюніке G7, яке називає Росію «агресором» у війні з Україною на відзначення третьої річниці війни 24 лютого 2025 року

«Європейські чиновники побоюються, що лестощі пана Трампа Путіну можуть призвести до того, що російського диктатора звільнять від наслідків за його вторгнення в межах будь-якого мирного врегулювання», — йдеться у матеріалі британського видання The Telegraph. 

Також днями трапилась вкрай детективна історія. 43-річна прокурорка Джессіка Абер, яка розслідувала воєнні злочини РФ, була знайдена мертвою у своєму домі. До приходу до влади Дональда Трампа вона входила у команду фахівців міністерства юстиції США, яка розслідувала воєнні злочини Росії в Україні. Крім того, пані Абер вела низку проваджень щодо кіберзлочинності і відмивання грошей росіянами.

В умовах, коли свідки воєнних злочинів помирають, а вкраденим дітям Росія якісно прошиває мізки проросійською пропагандою — збирати воєнні злочини вкрай тяжко. А кожен втрачений день — це шанс воєнним злочинцям уникнути відповідальності, жити своє краще життя і набиратися досвіду до нових актів геноцидів у майбутніх війнах. 

Працівники ДСНС копають могилу цивільного під час ексгумації у районі Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Може трапитись так, що США через деякий час змінять своє ставлення до Путіна і Росії, коли мирні переговори закінчаться нічим. Утім, якщо Вашингтон десь відступає з поля гри, це означає лише одне, що європейські країни мають бути більш активними та зубатими. Адже сьогодні російські герої СВО викладають відео, як вбивають українських полонених, а завтра можуть повторити досвіди уже десь в лісах Балтії.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress