%20(1).avif)
Коли друзі в Європі питають мене, за що бореться Україна останні десять років — від Революції Гідності до відсічі Росії у війні, я відповідаю, що цьому протистоянню вже сотні років, і один з його найстрашніших вимірів — Голодомор.
Кілька днів тому у Варшаві в речах, похапцем вивезених мною з київської домівки на початку вторгнення, я знайшла флешку з дуже важливим, але призабутим відео. На цьому відео — остання субота листопада кілька років тому, ми сидимо за родинним столом незадовго до повномасштабного вторгнення Росії. Згадуємо наших рідних, загиблих в Голодомор. Я записую на телефон розмову з бабусею Тетяною, яка дитиною пережила Великий Голод. Бабуся вже пішла від нас — вона прожила майже сто років і померла перед війною.
І начебто слухаю цю історію вже не вперше, але тільки зараз до мене повною мірою доходить її страшний зміст і тяглість розповіді з подіями нашого часу — стражданнями та боротьбою України у загарбницькій російській війні та моєю власною драмою вимушеної переселенки, яка залишила рідний дім і вивезла дітей до Польщі, рятуючи від російських ракет.
Ось ця розповідь. Вона для нас, українців, — щоб пам’ятати, і для вас, наші друзі в усьому світі, — щоб ви краще розуміли передісторію російсько-української війни. Разом ми повинні зупинити нові злочини Росії на Кривавих землях, як називає територію України видатний історик сучасності Тімоті Снайдер.
«Людей, які не підкорялися радянській владі, вночі вирізали цілими сім’ями»
«Мене звати Тетяна Шевченко. Я народилася в 1923 році під акомпанемент селянських повстань проти більшовиків по всій Україні, в селі Пологи Київської області. Мій батько Іван був кравцем. Разом з мамою Меланією та трьома дітьми вони жили небагато, але мали все необхідне. В нас була худоба, простора хата, гарний одяг, книжки. У вихідні батько читав нам вголос «Кобзар» Шевченка тв Біблію. Ми також носили горде прізвище Шевченкового роду. Радянська московська влада була для нас чужою, а ми, щаслива українська родина, для неї — ворогом номер один.
Одного дня, коли мені було три роки, тато поїхав з села Сидори Київської області, де ми тоді жили, до міста Фастів на базар продавати коня. Вертаючись, він вже майже доїхав додому, але під самим селом його перестріли злодії — вимагали гроші. Грошей не було, адже коня він не продав. І його застрелили…
За рік мама вийшла заміж за мого вітчима Кіндрата, найкращого столяра у селі.
Аби зломити опір України, Сталін розпочав колективізацію (об'єднання одноосібних селянських господарств у колективні — Ред.) У селі моєї мами загинула її рідна сестра Івга, чоловік сестри Ігнат і двоє їхніх дітей. Вони щойно побудували новий дім і переїхали. Але їх розкуркулили (розкуркулення — конфіскація майна, а, по суті, пограбування заможних селян — Ред.), Ігната застрелили, бо він не хотів віддавати майно, а Івгу з дітьми вигнали з хати. Вони померли просто під парканом. Хату віддали комуні. Згодом нас також розкуркулили. Все господарство: коня, корову, свиней — забрали.
Коли забирали корову, мама бігла за возом і плакала. Її били батогом по руках. Кричи не кричи, проси не проси — забирали й все. Жалітись було нікому. І так було усюди. Після худоби в нас відібрали сарай та клуню. Розібрали та винесли паркан. Велику пасіку теж. Лишили нам кілька вуликів.
Що міг зробити мій вітчим, адже в них була зброя? От тітчин Ігнат пробував захистити сім'ю, так його застрелили. Коли в нас все забрали, стали вимагати вступити в колгосп. Заяву писати. Виходу не було, вітчим записався. Бо нічого в нас не лишилося, а так ще й з хати вигнали б. Людей масово висилали до Сибіру й не тільки. Там, де тепер у Києві Дарниця, тоді були ліси. І в тих лісах — табір, так звані київські Соловки. Висилали туди теж. Вітчим вступив до колгоспу й таким чином ми залишилися жити в хаті.
Спокійно, однак, не стало. Людей, які не підкорялися совєтській владі, тишком вбивали. Приходили вночі та вирізали цілими сім'ями.
«Вихователька наздогнала мене, повалила та вирвала з рота хліб»
В 1932-му, коли мені було дев'ять, батькам стало дуже важко прогодувати нашу родину з трьома дітьми.
Вітчим спочатку ходив до людей — кому відро поремонтує, кому зробить стіл чи інші меблі. Заробляв потроху, поки міг. Та ми все одно ходили постійно голодні. Одного разу влітку я йшла додому селом від сусідів і побачила піонерський табір, куди ходили діти більшовиків та тих, хто співпрацював з радянською владою. Я ж була «куркульською дитиною», українкою, і мене нікуди не брали. І от побачила я в садку стіл, на якому стояли компот і нарізаний білий хліб. Не витримала, зайшла до того саду, схопила шматочок хліба, поклала до рота і стала тікать. Але вихователька побачила мене, наздогнала, повалила на землю й вирвала хліб з рота. Я повернулася додому голодна та в сльозах.
Тоді мама вирішила віддати мене на роботу. В нашому селі мешкала родина з незрячим півторарічним хлопчиком. Працювати потрібно було усім, тож з дитиною сидіти не було кому. Кілька років тому, коли ще був живий мій тато, ми були заможними, і до дітей у нашій родині приходила няня. А тепер я, дев'ятирічна дитина, сама стала нянькою — за кілька копійок і склянку молока. З незрячим хлопчиком справитись мені було дуже важко, але страшнішим для мене був скажений півень у дворі цієї родини. Якось я виходила з будинку після роботи, півень скочив мені на голову й почав клювати в обличчя. Після цього вдома я сказала батькам, що нехай краще вб’ють мене й закопають в саду коло хати, але на роботу я більше не піду. Мама заплакала, пригорнула мене до себе та залишила вдома.
«Ми пухли від голоду, а мамина родина взагалі померла»
В 1933 мені виповнилося десять років.
У людей тоді забрали останнє — зерно. У нас із комори його вимели повністю. Люди ховали зерно — думали, збережуть. Мама насипала зерна в великі п‘ятилітрові горщики (на такі казали «золійники») та поставила в піч. Приїхали вони — зерна ніде нема. Але знайшли. Повитягали з печі ті горщики, повисипали з них зерно й все вивезли. Потім ще довго ходили подвір’ям з довгими шомполами, встромляли в землю і перевіряли, чи ми ще чогось не сховали.
Зима настала, а запасів нема. І саме в цей час вітчим нас покинув. У сусідньому селі Шамраївка був цукровий завод. ВІн пішов туди пішки, влаштувався на роботу й до нас не повернувся.
Тієї зими від голоду помер мій дідусь Полікарп, а за ним — його брат Петро та вся його родина, мамині брат і сестра. Моя бабуся Катерина голодною полізла на вишню за ягодами, загнала в ногу скалку й померла від зараження крові — медичної допомоги тоді не можна було отримати взагалі.
Ми пухли з голоду. Опухли я, мама та брат. Не пухла тільки моя сестричка Маня. Мама пішла, продала один вулик і виміняла на якоїсь мУчки мішок — я й досі не знаю, що воно таке було. Мама ту мучку зварила, а їсти її — не можна…
Мій молодший брат Коля був такий голодний, що якось наловив горобців, кинув до горщика разом із пір’ям і зварив. Мама прийшла додому і вилила цей горщик, бо боялася, що він отруїться.
Ми рятувалися бур’янами. Скаже мама: «Іди-но,Таню, лободи нарви». Я була старшою, тому йшла. Рослину цю давали свиням, тому називалася вона свиняча лобода. Пошле мене мама, я принесу тієї свинячої трави, мама її поріже, закип' ятить воду, окропом обдасть, вона стече на сито, тоді мама її руками помне і наліпить з цього кульки. Натопить піч, поставить ті кульки на деко. Вони трохи засмажаться, і ми таке їмо. Взимку їли полову (луски, що залишаються від зерен). Добре хоч, мама кинула на горище кілька гарбузів, аби вони там замерзли. Принесе з горища, порубає сокирою в горщик — і в піч, з насінням і потрохами. А ми, діти: «Мамо, давай вже, ми їсти хочемо!» Мама каже: «Та воно ще не кипіло!» — А ми: «Кипіло-не кипіло — аби тепле було!» Мама витягає, з горщика «кишки» тягнуться, а ми все їмо — їсти ж хочеться!
Топити не було чим. Топили теж бур’янами, аби хоч трохи їжу нагріти. На стінах у хаті — іній, який мама збивала киркою і викидала за поріг. Так якось дожили до весни.
«Була у нас в селі родина, яка ловила та їла дітей…»
Тоді вже пішли огірки, кукурудза молода, стало легше. Але ж садити не було що, бо все, що було, за зиму поїли. Збирали золу, на неї викладали лушпиння з овочів. Яке товстіше — паростки пустить. Або одразу саджали лушпиння — щось та й зійде. Сіяли коноплі, їли насіння. Лопухи попускали стрілки - ми наріжемо з них дудок, почистимо та їмо.
Через дорогу в нас всі вмерли, людей не було. Повиростали там здорові лопухи з величезними шапками. Я взяла ножика, пішла, нарізала тих лопухів і сіла їсти. Наїлася й заснула в них. А мама шукає ходить по селу. Була в селі родина, яка ловила та їла дітей. От мама й подумала, що мене з'їли. А я виспалась, встала, прийшла — бачу, сидить мама в сльозах, ледь жива. Питає: «Де ти була, дочко?» Я кажу: «Спала в лопухах».
Попри голод мамі потрібно було працювати. Грошей не платили. Зранку, ще затемно, до кожної хати заходив бригадир — давав розпорядження, куди йти працювати. Моїй мамі Мелашці наказував теж.
Пішла якось і я з нею на поле, бо казали, що на полі дають обід. Допомагала мамі буряки проривати. Проривала, як уміла. О 12.00 викинули прапорець на обід. Всі бігом — і я побігла, стала в чергу за «затирушкою» (страва з комочків вареного тіста). А мені не дали. Кажуть: «Завтра». І ніхто за мене не заступився, бо всі їсти хочуть і бояться, раптом комусь не вистачить. Ну, я заплакала та пішла.
Дарма що грошей за роботу тоді не платили, податки все одно накладали. А звідки ж їх взяти? Що виросте на городі — цибулька, часничок, квасолька, — продаси й сплатиш. За вітчима, який від нас пішов, ми також мали сплачувати податки. Пошти не було, і мама пішла шукати його до Шамраївки, на цукровий завод. Він там вже влаштувався, познався з молодухою.
Його нова жінка хотіла, щоб вони разом поїхали працювати на донецькі шахти. Та моя мати прийшла на завод, знайшла його і каже: «Випишись з хати, платити нема чим, а в мене діти». І пішла додому — знову пішки. Мабуть, стало йому соромно, засумував за домом, на Донбас їхати не схотів. За кілька днів прийшов до нас додому з білою хлібиною в руках. Мама саме була в полі, вдома — лише я. Мама мені наказувала, як батько прийде – додому не пускати. Побігла я до сусідки порадитися. Та баба Настя мені і каже: «Впусти, дочко, батька до хати. Прийде мама — вони розберуться».
Прийшла мати — і вони помирилися, лишився мій вітчим вдома. У сусідньому селі Устимівці він влаштувався працювати столяром на залізницю і так зміг прогодувати родину. Стало легше — робітників годували в їдальні, давали крихти хлібу, змішаного з половою, шматочок оселедцю — все це він приносив додому, і так ми тоді вижили.
Радянська влада забрала в мене все: дитинство, щастя та життя моїх найближчих рідних. Йшов 1935 рік. До Другої світової війни залишалося 4 роки…»
Внаслідок комуністичного московського геноциду в Україні в 1933-1934 роках загинуло понад 4,5 мільйона українців. Але народ не зламався — боротьба за свободу тривала десятиріччями та, зрештою, увінчалася прийняттям Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Спроба Москви демонтувати демократію в Україні руками свого ставленика Януковича в 2014 році була відкинута перемогою Майдану. Та клята Росія напала й втягнула нас у кровопролитну війну, яка триває дотепер.
Україна переможе. Слава Україні і її героям і вічна пам'ять жертвам Голодомору, радянських репресій і російсько-української війни.
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
