Ексклюзив
20
хв

Коротка відпустка під час війни

«Коли ми виїжджали, всі плакали. Адже кожен з нас на мить відчув себе трохи щасливішим», — головна редакторка Sestry Марія Гурська пише про свою відпустку

Марія Гурська

Грецький острів Тасос. Фото: Марія Гурська

No items found.

Як з підлоги у львівському бомбосховищі я потрапила на грецький острів

У перші дні війни у Львові, у бомбосховищі, ми постійно спали на підлозі. Вили сирени. Спати на підлозі здавалося зручнішим, ніж сидіти або лежати на стільцях, а  відпочивати вночі, коли о 6-й ранку вже на етер, було життєвонеобхідне. Через волонтерів ми дістали каремати і спальники, робили в укритті готелю «лігво» і так спали.

Найбільше не вистачало берушів, щоб не чути обговорень чергової атаки російських військових. В аптеках їх не було. Заснути було майже нереально. Коли я трохи призвичаїлася до режиму тривог, уже не спускалася у підвал, а лягала з дитиною на підлогу в коридорі готельного номеру, покладаючись на правило двох стін. Був жахливий протяг, але принаймні тихо. Ми постійно ходили застудженими. Я тоді була ще й вагітною. І колеги, дізнавшись причину мого кашлю і нежитю, м'яко мене сварили.

Ефіри з львівської студії. Фото: Марія Гурська

Зима під ковдрами

І все ж по-справжньому моя 7-річна донька почала хворіти вже наступної зими, коли ми переїхали до Польщі. Зібраність воєнного часу минула — і ми розслабилися. Але життя легшим не стало — як і ночі теплішими. Ми жили під Варшавою в орендованій квартирі. Там постійно ламався газовий котел, а надворі була мінусова температура. Ми з немовлям і старшою дочкою спали одягненими, накинувши на себе усі ковдри, які в нас були.

Олівія та Амелія спали вдягненими та під кількома ковдрами. Фото: Марія Гурська

Олівія в Польщі пішла в другий клас. У сніг і дощ ми втрьох — я, старша донька і наше немовлятко Амелія — щодня йшли пішки до школи за 2 кілометри від дому.

Щодня треба було долати кілька кілометрів дорогою до школи. Фото: Марія Гурська

Олівія хворіла застудою кожні півтора-два тижні. Ми припинили ховати інгалятор у шафку — він працював майже щодня. І якби десь у світі існувала профспілка інгаляторів, наш неодмінно звернувся б туди через понаднормову працю. Я знала імена дитячих лікарів у всіх навколишніх клініках, майже поріднилася з перевізником Антоном та його дружиною, через яких моя мама тоннами передавала ліки з Києва. Навесні ситуація анітрохи не полегшилася — у травні Олівії видалили абсцес через ангіну. Ще два тижні ми пили антибіотики і їздили в лікарню робити їй болючі процедури. Я вирішила, що негайно треба із цим всім щось робити.

Плакат у туристичній агенції, який вніс корективи у літні плани. Фото: Марія Гурська

Сімейні традиції і розлука

Я купила путівку до  Греції. У турагенстві, дивлячись на романтичні пальми, блакитне море і пляжні парасольки на рекламному плакаті, подумала: ось що потрібно не лише дітям, а й мені — після переглядів сотень роликів зі звірствами російських військових, розмов про Маріуполь і Херсон з тими, хто вижив, вигодовування дитини першим молоком у бомбосховищі у Львові і підстрибування з ліжка під нічні сигнали тривоги в Києві в батьків.

За кілька років до війни, коли Олівія була меншою, у нас була сімейна традиція — влітку вона спершу їхала з бабусею у Затоку на Одещині, потім — у село до діда на Житомирщину, де тижнями купалась у річці, збирала квіти у полі і пила молоко. Ми не були вдома уже 18 місяців. І бачилися з моїм татом за цей період двічі. Перший раз — у  Львові, на хрестинах Амелії. Через війну священник дозволив зробити це через кілька днів після народження немовляти — незадовго до нашого від'їзду у Польщу. Другий раз бачили мого тата і дідуся моїх доньок уже на Різдво — у Варшаві. 

Неможливість спілкуватися з близькими — одна з найбільших втрат цієї війни для нас. 

Під час війни найбільше не вистачає спілкування з рідними. Фото: Марія Гурська

Мистецтво і коктейлі Молотова

Поки ми влаштовувалися під Варшавою, мої батьки і далі жили у Києві і працювали: тато — директором і головним режисером театру української традиції «Дзеркало», мама — художницею з освітлення у Національній Опері України. У перші місяці війни батько з коктейлями Молотова готувався зустріти ворога. Поки бойові дії тривали на Київщині, він читав патріотичні вірші на блокпосту і включався наживо у польські ЗМІ.

Батько Марії на блокпосту. Фото: Марія Гурська

Коли небезпека відступила від Києва — знову почав їздити на вихідні у село на Житомирщину, у наш маленький сімейний рай. Там у затінку яблунь, вишень і дубів він колись вчив мою Олівію декламувати «Садок вишневий коло хати» та інші вірші Шевченка, грався з нею в ляльковий театр, слухав платівки, а в неділю зранку, поки всі спали, їздив до церкви і привозив додому м'які духмяні просфори. 

Дідусь Амелії та Олівії. Фото: Марія Гурська

Та коли ми поїхали, дитячі голоси у нашому подвір’ї не стихли. 

До батька почали приходити дві дівчинки-переселенки з Донбасу. Їхня родина кілька років тому в’їхала у сусідній будинок. Поки їхні батьки важко працювали, діти шукали сімейного тепла і розваг. Відтак ляльковий театр знову зняли з горища, платівки протерли від пилу — і наприкінці літа у нашому садку знову лунали вірші Шевченка дитячими голосами.

Дідусь Амелії та Олівії із сусідськими дівчатами. Фото: Марія Гурська

Скажу чесно, наші ревнощі до цих «прийомних онук» нашого діда були безкінечними, але в глибині серця ми раділи за всіх них — адже ніхто не залишився самотнім. 

Дикий пляж, Перседи і кава по-грецьки

У серпні 2023 ми прилетіли на грецький острів Тасос. Тоді через спеку на півдні Європи ще вирували пожежі на Родосі, а в Акрополь не пускали туристів. Однак на Тасосі ніколи не буває занадто спекотно — острів потопає у зелених соснах, які дарують прохолоду навіть у найгарячіші години дня. 

Тут було все, щоб відновити здоров’я після двох важких зим, — свіже морське повітря, місцевий запашний мед, нагрітий сонцем пісок і смачну здорову їжу. 

Майже одразу знайшли друзів. Недалеко від нашого готелю грецька родина — Марія, Нікос та їхня дочка Рафаелія — облаштували шматочок дикого пляжу. Вони поставили під соснами трейлер з кавою, охолоджуючими напоями та легкими закусками, а на березі — пляжні ліжка, гамаки і місцеву атракцію — рибальський корабель, який вже наступного літа стане частиною кав’ярні. Щоранку за столик із шахами під сосною приходив пан Вассіліс — 72-річний грек — директор банку на пенсії. Поки Олівія грілася на сонечку, ми всі разом по кілька годин пили каву і розмовляли — про наші родини, війну в Україні, спільну історію і майбутнє. Марія з моєю Амелі на ручках розповіла, як завдяки вірі у Бога подолала рак. Юна Рафаелія поділилася, як мріяла стати журналістом, як я, але змушена працювати у пляжному кафе, щоб допомогти родині. З Нікосом ми розмовляли про зірки і зустрічались на пляжі після закриття кафе о 22-й. Ми приходили дивитися на сузір’я над морем та метеоритний дощ Персеїд. І знову всі разом пили каву по-грецьки. 

Родина знайшла нових друзів на грецькому острові Тасос. Фото: Марія Гурська

Сагапо, Амелія, Сагапо!

Найбільше нами опікувався старший пан Вассіліс — він склав для нас найліпші маршрути для подорожей островом. У ресторанчику у своєму високогірному селі він частував нас як рідних, а ще — щонеділі привозив з церкви для нас просфори з анісом — як мій тато і дідусь моїх доньок. Як виявилося, онучку пана Вассіліса теж звати Амелія — як мою маленьку донечку. Однак родина рідко приїжджає до нього, і він часто почувається самотнім. Щоранку він брав мою донечку на руки і вчив її першим словам грецькою. «Сагапо, Амелія! Сагапо. Вассіліс любить тебе», — говорив він моїй дитині.

Вассіліс із маленькою Амелією. Фото: Марія Гурська

Коли ми виїжджали, всі плакали. Адже кожен з нас на мить відчув себе трошки щасливішим: Марія постійно спілкувалась із моїми маленькими дітьми, Нікос знову був оточений друзями, Рафаелія дізнавалась від мене про світ медіа, а Вассіліс усі ці дні був улюбленим дідом — «Сагапо, Амелія! Сагапо». Та, можливо, ми більше за них потребували цього всього — бо з початку війни чи не вперше були у повній родині?

Марія із доньками Амелією та Олівією. Фото: Марія Гурська

Коли наш літак приземлився у Варшаві, ми дізналися про чергову криваву атаку росіян — балістичними ракетами вони вдарили по центру Чернігова. 156 поранених, семеро загиблих, серед них — шестирічна дівчинка Софія Голинська. Чиясь кохана дочка. Чиясь найдорожча онука. Після грецької казки ми прокинулися у Польщі, де разом з нами шукають прихистку сотні тисяч українських втікачів від російських ракет. 

Війна триває. Попереду в нас і в України — нова зима. Зима війни. І поки вона триватиме, наш дідусь і далі вчитиме сусідських дітей віршів Шевченка.

No items found.

Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС —  з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотодокументалістів, які до повномасштабного вторгнення успішно робили зйомки love story, навчали охочих мистецтву фотографії та мали одразу кілька освітніх проєктів. З початком великої війни змінили напрямок роботи. Майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України. Вони їздять у деокуповані міста і села, у найгарячіші точки на передовій, ходять на штурми із бійцями, аби задокументувати їхню роботу та війну без прикрас. Їхні світлини облетіли майже весь світ. Фото з гарячих точок часто на перших шпальтах світових ЗМІ. 

Фотографії Ліберових облетіли весь світ

Наталія Жуковська: До повномасштабної війни ви займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли і чому вирішили працювати на війні?

Влада Ліберова: Рішення знімати війну прийшло спонтанно, воно не було усвідомленим вибором, принаймні це точно трапилось не одразу. Ми просто хотіли хоч в якийсь спосіб зафіксувати для історії події, що відбуваються навколо. Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Одесі — перші дні були шоком, багато часу  ми провели у підвалі. Але з часом емоційне виснаження перетворилося на творчий процес. Ми почали знімати автопортрети на тлі стіни, на яку вивели через проєктор кадри російських злочинів. З часом перейшли до документальної зйомки. Першими кадрами, які широко поширились ЗМІ та мережею, стала зйомка на одеському залізничному вокзалі. Костянтин тоді зафіксував, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг.

Чи проходили додаткову підготовку перед тим, як їздити з військовими?

Влада Ліберова: З часом ми дізнались чимало важливих деталей — і тих, що стосуються безпосередньо власної безпеки під час зйомок на війні, і щодо медичної допомоги. Серйозно зайнялись фізичною підготовкою, зараз коли у нас є така змога — займаємось з тренером. Але все це відбувалось поступово, впродовж наших відряджень. На початку ми знали лише базові речі — на більш ретельну підготовку просто не було часу. Ба більше — наші перші дні поблизу фронту були сповнені постійним відчуттям страху.

Ми не розуміли механіки війни, не розрізняли звуки вибухів. Кожен гучний звук здавався сигналом, що це кінець
Об'єктиви Ліберових фіксують усі жахіття війни РФ

Як справляєтеся зі страхом?

Влада Ліберова: Зараз ми заходимо набагато глибше, ніж на початку зйомок. Страх усе ще є, але тепер він більш усвідомлений і виправданий. Ми чітко розуміємо ризики і знаємо, як їх мінімізувати. Звісно, нам теж буває страшно — це природно, адже страх є одним із базових інстинктів людини, що сприяє самозбереженню. Страх допомагає залишатися пильними і обережними. Важливо розуміти, що навіть військовим, які щодня перебувають під вогнем, також буває страшно.

Але це не слабкість — це лише частина людської природи, яка допомагає продовжувати боротьбу

Як військові в окопах реагують на фотографа?

Костянтин Ліберов: Зараз військові все частіше самі запрошують нас знімати певні підрозділи, найбільше довіряють ті, з ким уже мали успішну співпрацю. Для нас це завжди велика честь. Що стосується самих зйомок, для військових люди з камерами радше тягар, ніж щось приємне, адже вони несуть за нас відповідальність, але вони розуміють важливість таких фото, тому ставляться із розумінням.

Ліберови не приховують, що на війні страшно

Ви весь час працюєте у парі чи роз’їжджаєтеся по різних локаціях? Як вирішуєте, хто куди їхатиме?

Костянтин Ліберов: Досить часто на зйомки я вирушаю сам, коли ці поїздки здебільшого пов'язані з найгарячішими напрямками, де ситуація є надзвичайно небезпечною. Влада інколи також знімає сама, наприклад, так було зі зйомкою евакуації на Покровському напрямку, я в той момент фіксував події на Курщині й просто фізично не міг долучитися. Проте, незалежно від того, наскільки гарячим є напрямок, кожна така поїздка є важливою для того, щоб показати світові правду про російсько-українську війну.

Ми завжди намагаємось зафіксувати важливі моменти, які мають потужний емоційний заряд і документують реалії

За понад два роки, документуючи наслідки російських обстрілів і роботу українських військових, ви об’їхали найгарячіші напрямки фронту. Коли і за яких умов небезпека була максимально близько?

Костянтин Ліберов: Насправді таких ситуацій було багато, адже «на нулі» чи в прифронтових містах смерть завжди поруч. Наприклад, у нас була ситуація, коли разом з волонтерами під час зйомок евакуації «на нулі» попали під мінометний обстріл. Одного разу мені довелося впродовж тридцяти годин бути «на нулі» з піхотою. Ворог — за 50-70 метрів. Нас почали обстрілювати. Щойно хлопці рушили на позиції, майже одразу по рації було чутно крики: двох військових поранило, один — важкий. Щойно завантажили його у броню — почався обстріл. Мене трохи контузило. Ми добігли до укриття і до ранку сиділи у тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Спали сидячи. Обстріли тривали всю ніч. Під ранок я зрозумів, що треба виходити, бо як би не було страшно, я приїхав на фронт, аби показати, як хлопці воюють і виживають. Я мусив вийти назовні. Ті 15 хвилин тривали вічність. Найбільший страх з неба — дрони, а під ногами — пелюстки. Та, попри все, я зміг зафіксувати той день.

Загалом за цей час у нас було все — і зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами, і стрілкові бої, й поранення Влади. Проте маємо міцних янголів-охоронців

Влада отримала поранення торік у грудні. Як і де  це сталося?

Влада Ліберова: Тоді ми працювали на Донеччині, робили фото зруйнованих будівель та інфраструктури, щоб показати світу, що коїть Росія на нашій землі. Насправді все було банально: 22 грудня разом з командою волонтерів ми були неподалік села Новоселівка Перша, й нашу автівку обстріляли. Ми їхали дорогою у Покровському районі і раптом потрапили під ворожий вогонь. Я зазнала осколкового поранення стегна. Для мене це був невдалий виїзд. Для волонтерів, які працюють на гарячих напрямках, це буденність. Мені завжди боляче чути нові історії про те, що хтось вийшов з окупації самотужки й, пройшовши 100 км, нарешті опинився у безпеці. Звісно, я теж рада, що ця людина врятувалась, але я також знаю, що з ймовірністю 99%, ризикуючи власним життям, до неї напередодні приїздили волонтери й вмовляли евакуюватися, а вона відмовилась.

Яка історія війни, знята на фото, вразила вас найбільше?

Влада Ліберова: Певно, це народження донечки Ліни нашого друга — військового з позивним «Дронго». Кості вдалось зафіксувати  момент їхньої першої зустрічі. Для мене це історія про те, що життя і любов перемагають навіть під час війни. Ну, і бачити, як військовий з великим досвідом плаче при зустрічі з немовлям, це дійсно вражає.

Народження життя очима Ліберових

На ваших очах буквально зникали міста… Як це? 

Костянтин Ліберов: Важко бачити, як українські міста стають руїнами. Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр… На жаль, таких міст чимало, і бачити, як Росія стирає їх з лиця землі, дійсно боляче. У нас навіть є серія фото з дрону, яка показує масштаб таких руйнувань. З вересня до середини жовтня ці фото можна було побачити у Венеції, а зараз виставка переїхала у Берлін. Мета експозиції — показати, як виглядає мир з Росією і те, чому «мирні угоди» не можуть бути укладені.

Ви фотографуєте як військових, так і цивільних. Розкажіть про цей досвід. Як реагують люди на об’єктив? Чи важко домовитися з ними про фото? Як вдається це робити?

Костянтин Ліберов: З військовими простіше. Під час виїзду ми цілодобово перебуваємо разом, тому вони зазвичай звикають до камери, а також розуміють важливість документування того, що відбувається, і часто погоджуються на фото без зайвих питань.

З цивільними часто складніше. Вони більш чутливо ставляться до камери, особливо в умовах, коли тільки-но пережили травматичний шок. У таких ситуаціях важливо бути не просто фотографом, а співрозмовником, людиною, якій вони можуть довіряти.

Часто допомагає людяність — просто сісти поруч, поговорити, вислухати

Реакція на об’єктив у всіх різна, проте є одна важлива річ — повага до людини та її історії. Ми ніколи не тиснемо, якщо бачимо, що людині важко. Найкращі фото виходять тоді, коли між фотографом і тим, кого він знімає є довіра.

Камера ЛІберових фіксує знищення українських міст росіянами

Що вас найбільше вразило під час роботи на деокупованих територіях?

Влада Ліберова: На звільнених територіях чи не найповніше розумієш те варварство та темряву, що несе з собою Росія. Весь світ здригнувся від злочинів у Бучі, але це, на жаль, не виняток, а правило і для решти населених пунктів, куди приходять російські війська. Майже у кожного, хто залишився і пережив окупацію, є історії про звірства ворога. І щоразу найбільше вражає розуміння, наскільки росіяни можуть бути жорстокими.

Ви не раз знімали евакуацію людей з різних населених пунктів. Зокрема, з Покровська. Які історії людей запам’яталися?

Влада Ліберова: Евакуація — велике потрясіння для кожної людини. Ти залишаєш все своє життя, все, заради чого працював, і навіть не знаєш, чи зможеш повернутися. Під час таких зйомок ми відчуваємо якісь особливі відтінки суму, жалю, коли люди полишають те, що їм так дорого. Історії людей, яких нам вдається зафіксувати на кадрах, дуже болісні. Покровськ — місто, яке ставало прихистком для тих, хто вже втратив свій дім одного разу через війну. І їм знову довелося його втрачати — хтось у 14-му році у Донецьку, а хтось у 22-му році у Бахмуті. Вони вже збирали своє життя в кілька пакунків. Пам’ятаю пані Антоніну, жінку в кріслі колісному, яка хворіє на цукровий діабет і потребує постійного медичного догляду. Саме тому змушена була їхати, покидаючи свого чоловіка, з яким прожила пів століття. Він їхати відмовився навідріз. Виявилося, що чоловік є глибоко релігійним і навіть не має мобільного телефону. Як вони триматимуть зв'язок, невідомо, як і те, чи побачаться колись знову. Таких історій безліч.

Сльози розставань, прощальні обійми, перелякані дитячі очі — все життя уміщене в кількох сумках. Це відбувається щодня

Ви спілкувалися з російськими полоненими. Що вони вам розповідали? Що про них можете сказати?

Влада Ліберова: Ми не багато спілкувались з самими полоненими, адже це не було ціллю, та й бажання не виникало. Ми зробили ці фото, для того, щоб показати, в яких умовах Україна утримує полонених і як разюче вони різняться від умов, в яких утримуються українці. Полонені росіяни живуть в Україні, наче в санаторії, я впевнена, що навіть не у всіх них удома були подібні умови. Під час полону вони не лише не страждають, а навіть покращують своє здоров’я. Адже тут в них є повноцінний нагляд та догляд. Вони збалансовано харчуються, можуть працювати, отримувати зарплату, регулярно телефонують додому. І насправді це все дуже боляче. Адже це неймовірний контраст зі ставленням до українських військовополонених у Росії. Та водночас ми розуміємо, для чого це робиться.

Україна — цивілізована європейська держава, яка дотримується Женевської конвенції. І для нас, і для наших партнерів та союзників поводження з полоненими — важливий маркер

Фільмуючи реалії війни, що ви самі при цьому відчуваєте?

Костянтин Ліберов: У моменті емоцій зазвичай мінімум. Нам потрібно виконати свою роботу і зробити це чітко, швидко, якісно. Особливо, коли працюємо безпосередньо на лінії зіткнення. Тут важливо зберігати «холодну» голову. Усвідомлення ж приходить пізніше. І хоча війна  — це трагедія та постійний біль, ми часто бачимо тут і світло — надію, неймовірну любов, відданість, і намагаємося фіксувати такі моменти.

У вас є найособливіша і найулюбленіша робота?

Костянтин Ліберов: Однозначно, це зйомка наших хлопців та дівчат, які повертаються додому з полону. Кожен обмін надихає і дає надію, що все недаремно і нам є заради чого триматися.

Звільнення українських заручників

Зйомка у червні цього року після чергового обміну була однією з найважчих. Після зустрічі та спілкування з хлопцями ми тиждень не могли оговтатись від побаченого та почутого. Пам'ятаю, як один з них сказав мені: «Ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими». Але це повторюється щодня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з тих фотографій поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, змусять наших партнерів діяти рішуче принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але наші фотографії говорять самі за себе. Важко усвідомити, що вони втратили по 40-50 кг ваги. Однак важливо — їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них. 

Наші фото є підтвердженням тому, що тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової

Ваші роботи бачить весь світ. Який основний меседж ви надсилаєте суспільству?

Влада Ліберова: Наша головна мета — задокументувати злочини й показати правду. Росія — ворог. У цивілізованому суспільстві немає місця терористичним організаціям, вони мають бути зупинені. Хлопці і дівчата з наших фото мають відчувати, що ми в тилу знаємо, чому і заради чого вони там. І що нам це потрібно, бо інакше ми знову втратимо прекрасну країну, культуру, свою незалежність на декілька поколінь, якщо не назавжди. А ще, поки вони там, боряться за нас, ми маємо боротися за них.

Андрій Смоленський залишився без очей, двох рук та вуха

З корупцією, з випадками безладу та несправедливості в бригадах, з дивними законопроєктами, тендерами, закупівлями, забудовами... Боротись, а не чекати, що військові повернуться і наведуть порядок. Ці процеси мають відбуватись паралельно та одночасно. І тоді, коли перемовини нарешті настануть, вони, по-перше, пройдуть на наших умовах, по-друге, вже ні в кого і ніколи не виникатиме питань, чи держава, за яку ми так боролись, дійсно вартувала того. Так, вартувала. Бо ми самі побудуємо її такою. А ще — потрібно пам’ятати, що щодня наші воїни роблять надлюдські зусилля, щоб в нас з вами просто було життя. Пам’ятати і підтримувати і допомагати — це найменше, що ми можемо зробити аби їм віддячити.

Всі фотографії надані родиною Ліберових

20
хв

«Фотографії, які кричать»: як подружжя Ліберових документує сліди війни

Наталія Жуковська
допомога українців валенсії іспанія

Іспанія оговтується від урагану DANA, який забрав мінімум 217 людських життів, чимало людей зникли безвісти. 29 жовтня 2024 року в автономній спільноті Валенсія стався несподіваний і дуже стрімкий потоп. Зливи не припинялися всю ніч, річки вийшли з берегів, деякі мости було зруйновано, окремі міста відрізано від транспортного сполучення. Високошвидкісне залізничне сполучення між Мадридом і Валенсією відновлять не раніше ніж за 15 днів. Уряд направив до постраждалих регіонів найбільшу в історії мирного життя країни кількість військових.

Негода не відступила — дощі продовжуються, оголошено про небезпеку помаранчевого рівня в регіонах Мурсія, Каталонія та Валенсійське співтовариство. Інтенсивні дощі зумовлені явищем gota fria — ураганом із сильними опадами, що відбувається раз на кілька років восени вздовж іспанського узбережжя Середземного моря.   

У 1957 році місто Валенсія вже зазнавало подібної катастрофи. Тоді через повінь загинуло понад 300 людей. Уникнути повторення трагедії у місті допомогла зміна інфраструктури річки Турія. На жаль, це не врятувало замістя й інші регіони.

Sestry поговорили з українцями, які опинилися в епіцентрі урагану DANA. А також з тими, хто одразу включився в активну допомогу іспанцям у цій трагедії.

Наслідки повені на одній з вулиць Седаві, Іспанія, 30.10.2024. Фото: MANAURE QUINTERO/AFP/East News

«Вода йшла так швидко, наче десь відкрили кран»

Вікторія Ільчі, яка приїхала до Іспанії з Києва через війну, розповідає, що у самій Валенсії не було жодних ознак урагану. Тому ввечері 29 жовтня вона спокійно поїхала до магазину ІКЕА, що за 10 кім від Валенсії.

— Було близько 20.00, коли я приїхала, — все було тихо й спокійно, — розповідає Sestry Вікторія Ільчі. — Аж за 20 хвилин в магазині оголосили прохання перепаркувати машини на верхній паркінг, бо почала підніматись вода. Я не одразу зрозуміла цього оголошення, бо іспанську поки розумію неідеально і в моєму лексиконі не було слова «повінь» — inundacion. Коли я пішла переставляти автівку, води на нижньому паркінгу було вже по коліна і вище шин. І поки я виїжджала на верхній рівень, вода піднялась вже до скла!

Вікторія Ільчі показує, що стихія за кілька хвилин зробила з вулицею та машиною. Приватний архів

Вода дуже швидко прибувала. Її прийшло так багато, ніби десь кран відкрили. Моя автівка залита водою. Думаю, працювати вона більше не буде. Але найголовніше — я жива. Те, що я опинилася в ІКЕА  — найкраще, що могло зі мною тоді статися.

Бо ті, хто був на той момент на дорозі, постраждали найбільше. Машини ніби стали пасткою для людей. Якби я виїхала трохи раніше, може, і не говорила б зараз з вами...

Я переночувала в ІКЕА. На підлозі. Працівники надали нам усе необхідне. Змінний одяг, матраци для сну, ковдри, подушки, капці. Нагодували теплою їжею. Феноменально спрацювали. І не тільки у цьому. Вони постійно витягували людей з вулиці. Як могли. Канатами, руками. Усі долучалися до рятування. Когось врятували, когось, на жаль, ні. Я бачила людей, які трималися за стовп протягом 7 годин. У холодній воді. І кричали «Help!» — «Допоможіть!» Але вони були настільки далеко, що їм не могли допомогти. Вода зносила все на своєму шляху.

В ІКЕА я поїхала сама, мої діти залишилися вдома з нянею. Ми живемо у самій Валенсії, де нічого не відбувалося, але страшно все одно було. Я тут — діти там. Коли зрозуміла, що доведеться ночувати в ІКЕА, попросила друзів, щоб вони забрали дітей до себе на ніч. Молодший син не дуже перелякався, а от донька не спала всю ніч — переживала.

Отак люди ночували в ніч потопу в IKEA. Фото: MANAURE QUINTERO/AFP/East News

Зранку вода зійшла. Людей почали евакуйовувати (рятувальні операції не проводилися до того, як вода пішла). Дорога була заблокована, виїхати було неможливо. Тож ми чекали. Десь о 13.00 годині мені вдалося виїхати. Те, що я побачила дорогою, це армагеддон. Тисячі побитих машин, розкиданих по дорозі. Всюди глина. Відчуття катастрофи. Знаю людей, які й досі не знайшли своїх близьких.

Зараз усі включилися в допомогу. І іспанці, і українці. Дуже багато українців. Збирають одяг, продукти, кошти. Надають тимчасове житло тим, хто втратив домівки. Або просто виходять розгрібати завали. Руками.

«Дівчина трималась за вікна нульового поверху. Її зносило водою. Ми кинулись на допомогу»

Ігор з Житомирської області працює в Іспанії вже кілька років. Живе в окрузі Бенетусер, провінція Валенсія. Під час повені Ігор із сусідом рятували дівчину від повені. Своє прізвище Ігор попросив не називати, адже не вважає себе героєм.

— Ми, українці, — народ, підготовлений вже, здається, до всього, — каже Sestry Ігор. — Величезний потік води заскочив мене вдома. Я дивився новини, але не приділив їм належної уваги. Продовжив працювати. Згодом у квартирі зникло світло, і я вийшов на свій балкон на 4 поверсі. І побачив, що дорогами стрімко несеться вода. Тоді води було десь по коліно. За 5 хвилин потік вже зносив автівки. Все розвивалось дуже швидко.

Фото, зроблені з балкона Ігоря. Приватний архів

Світла, зв'язку, інтернету, води в кранах незабаром уже не було. Я опинився заблокованим у квартирі. Спостерігав за цим жахом з балкона. І раптом побачив, що вода вже затопила нульовий поверх нашого будинку. І що мій сусід Володимир (теж українець) намагається витягнути з води дівчину, яку зносило потоком. Вона трималася за вікна нашого нульового поверху. Я зрозумів, що треба допомогти.

На той момент нульовий поверх вже був затоплений майже до стелі. Ми намагалися розбити скло вхідних дверей (скло було броньованим, тому це було непросто). Хвилин 5 вдвох вибивали ті двері. На якийсь момент мені навіть здалося, що ми не справимося. Але нам вдалося. Ми витягнули дівчину й потім затягнули до нашого під'їзду. Вона виявилась іспанкою. Тому ми відвели її до сусідів-іспанців, і далі допомагали їй вже вони.

«Тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти»

Ганна Крючкова з Кривого Рогу була вражена наслідками урагану DANA і включилася в допомогу постраждалим:

— О 6.00 я відвела дитину в школу і поїхала на роботу. Бачила, що деякі будівлі обгородили стрічкою. Щоб люди не ходили близько до дахів, бо щось могло впасти просто на голову. Але таке тут часто роблять. Близько 8 ранку пролунала перша сирена. На той момент уже були значні затоплення. Але дощу — ні краплини. Ми бачили, що відбувається, у соцмережах. У центрі Валенсії нічого не було, тільки сильний вітер.

Моя керівниця їхала вздовж порту Картахена. Розповідала, що вода йшла дуже стрімким потоком, постійно лунала сирена. Вона ледь вибралась.

І тільки коли друзі, колеги, знайомі стали надсилати відео того, що вони бачили в передмісті, прийшло усвідомлення, що просто зараз стихія забирає сотні життів. У ту першу ніч я не змогла заснути. І допомогти нічим теж не могла. Відчуття безсилля з’їдало мене зсередини.

Ганна на дорозі до Валенсії. Приватний архів

Вранці наступного дня ми зібралися в офісі — ті, хто зміг добратися. І вирішили, що будемо допомагати Іспанії у цій трагедії. Стали телефонувати в служби Червоного хреста, лікарні, точки збору допомоги. Ми хотіли з’ясувати запит — що саме зараз потрібно. Всюди був хаос — ніхто не розумів, що робити. Ми навіть в консульство України їздили, аби дізнатися, чим можемо бути корисними. Зрештою ми відкрили точки збору гуманітарної допомоги в трьох містах: Аліканте, Бенідорм, Валенсія. Я працюю у великій агенції нерухомості, тож ми змогли собі дозволити надати такий обсяг допомоги. Ми навіть зняли одну нашу будівельну бригаду з об’єкта та відправили на допомогу українському бізнесу розгрібати завали, спричинені ураганом. Закупили інструменти, провізію — все необхідне.

Я бачу, що зараз дуже багато українців включилися в допомогу Іспанії

Підприємці збирають допомогу та розвозять її постраждалим. Допомагають розчищати дороги. Сполучення між містами порушено. Сотні машин залишилися просто на дорогах. Як кладовище автівок. Загинуло також чимало тварин. В епіцентрі руйнувань люди ходять в масках, бо відчувається трупний запах. Ми намагалися потрапити туди, але нас не пропустили поліцейські.

Ситуація виглядає, як фільм жахів. Але люди — неймовірні. Зараз до постраждалих міст, куди неможливо доїхати автівками, тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти.

20
хв

«Я бачила людей, які протягом семи годин трималися за стовп у холодній воді». Українці про пережитий у Валенсії потоп і допомогу іспанцям

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що буде завтра?

Ексклюзив
20
хв

З банку на фронт: полька в ЗСУ

Ексклюзив
20
хв

Омбудсмен Дмитро Лубінець: «Майже 40% повернутих з полону вважались зниклими безвісти»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress