%20(1).avif)
Липень 1997 року, головна площа Кракова. На розі Ринку і вулиці Сенної стоїть дівчина зі скрипкою. Перед нею — відкритий футляр. Вона старанно виводить смичком по струнах, аж раптом до неї підходить високий худий чоловік із блідим обличчям і нездоровим блиском в очах та починає щось гарячково шепотіти. Він пропонує пройти з ним в готель.
— Пішли, не ламайся, зі мною заробиш більше! — говорить англійською.
— Ще слово — і я викликаю поліцію! Прошу вас негайно піти геть, — тихо і твердо відрізає польською з східним акцентом дівчина.
Чоловік голосно промовляє лайливе слово і швидко іде геть.
Лише на хвилинку вона зупиняє гру, щоб опанувати себе, і одразу ж продовжує. Аудиторія — туристи з усього світу — з Австрії, Німеччини, Великої Британії, Японії, Ізраїлю, США. Люди зупиняються і з цікавістю розглядають яскравий театралізований образ скрипальки. На ній чорна довга сукня, чорний циліндр на голові, червона троянда у футлярі, а на ногах — ролики. Лунають «Вальс» Дога, «Неаполітанська пісенька» і традиційне українське — «Грають скрипки та цимбали» і «Ой, на горі та й женці жнуть».
Ті, хто підходять ближче, бачать в футлярі невеличкий банер, намальований від руки: «Збираю на допомогу жертвам повеней в Польщі»
Юна скрипалька — це я, 14-річна Марія, донька директора українського театру в Кракові, школярка з Києва на канікулах.
Коли я вперше вийшла зі скрипкою на головну площу Кракова, мені було 12 років. Літо в гостях у батька в культурній польській столиці для дівчинки з України ранніх 90-х було казкою, яка без кишенькових грошей перетворювалася на тортури. Хотілося переглянути усі дитячі фільми та мультфільми в кіно, мати ролики і власний аудіоплеєр з касетами, спробувати усі види морозива і врешті покататися навколо Ринку на старовинній кареті з кіньми і справжнім візником.
Батько, як міг, намагався забезпечити родину у Польщі, виділяв мені дитячий бюджет у 5 злотих на день, якого, щоправда, вистачало хіба що на пакетик чіпсів і пляшку лимонаду. Запаси закінчувалися ще до опівдня, а день на велосипеді над Віслою був таким довгим!
Ідея працювати виникла сама собою, й оскільки нічого надзвичайного, окрім гри на скрипці, я робити не вміла, то й вирішила спробувати щастя у ролі вуличної музикантки
Театральні перфоменси — відома окраса Кракова. За підтримки батьків я повірила, що в мене все вдасться. Мене манив горизонт необмежених можливостей дитячих розваг та насолод. Кілька тижнів я рішуче репетирувала гру на горищі, розробляла репертуар і підбирала одяг для виступів в скрині зі сценічними костюмами батькового театру. І от одного дня я зважилася вийти на центральну площу міста і презентувати те, чому навчила мене вчителька-єврейка з київської дитячої музичної школи. Рита Семенівна вважала мене дуже здібною дівчинкою і розмовляла з мамою про те, щоб та віддала мене у музичне училище. Рита Семенівна емігрувала в США — на щастя для її бідного серця, вона так ніколи й не дізналася, що виховала вуличну скрипальку.
Відтоді розкішні канікули були мені забезпечені. Півтори-дві години на день гри на скрипці — і я — королева світу. Крім справжніх скарбів — роликів, магнітофона і коробки касет з польською музикою від диско-поло до Збігнева Презнера, я привезла додому туфлі на високих підборах для мами, куплені на краківському базарі (вона так ніколи й не одягнула їх в місто), а додому — диво техніки — мікрохвильовку. Решту того, та й наступне літо було витрачено на карету з кіньми, морозиво і кіно!
Літо 1997 виявилося інакшим. Я тільки-но приїхала на канікули до тата, коли в Польщі почалася трагедія національного масштабу
Після рясних дощів Польщу заливає водою — низка міст, серед яких найбільше — Вроцлав, опиняються під водою. Ми з жахом спостерігаємо за повінню по телевізору. Дівчаток мого віку рятувальники на гелікоптерах знімають з дахів затоплених будинків з самими наплічниками. Діти налякані, в розпачі, плачуть мами, тати і дідусі, яким немає, чим прогодувати родину, де жити — 40 тисяч родин в одну мить втратили все своє майно, 7 тисяч — дах над головою.
Картинки з новин жахають. Неосяжне горе людей, в яких загинули рідні. Міста без зв'язку. Тіла загиблих тварин плавають у каламутній воді. Жінка каже на камеру: «Ми не чекали, та війна прийшла в наші оселі». І дійсно, стихійне лихо у Польщі — наче війна. Позбавивши людей найдорожчого, воно залишає за собою лише руйнування, пустку, голод і холод. Я записую це все у щоденнику, щоб не забути.
Вісла в Кракові також вийшла з берегів, але менш, ніж Одра у Вроцлаві та інших містах, постраждалих від повеней. Люди роблять загорожі з мішків з піску уздовж річки, слухають радіо і сподіваюся на краще. Ми теж!
Національний мовник TVP, а ще Caritas i Червоний Хрест відкривають збірки для потерпілих. З усіх вікон лунає рок-пісенька «Моя і твоя надія» про волонтерську допомогу людям заради гуманізму і любові.
«ніщо, справді ніщо
не допоможе,
якщо ми з тобою
не поможемо сьогодні любові….»
Це не пусті слова — люди в Польщі роблять неймовірні речі — ризикують життям заради інших, рятують, годують, жертвують гроші. Нам теж хочеться щось зробити. Польща, яка прихистила мою родину, стала для всіх нас, травмованих добою СРСР, вікном в нормальність, у світ, де людське життя і щастя — найвища цінність. Ми й самі маємо польське коріння — нещодавно тато знайшов наших далеких родичів в Кракові і подружився з ними. Люди у цій країні наповнюють мене вірою у власне майбутнє. Але що я можу для них зробити?
Малюю банер, беру скрипку, іду на знайому площу Ринок і відкриваю власну збірку для жертв повені!
Трохи грошей я залишаю собі на нові шкільні речі до 1 вересня. Та левова частка потрапляє в коробку на потреби «поводян», як називають в Польщі жертв повені. Того липня я граю щодня довше, ніж зазвичай. Власник кількох вікон на Сенній чемно просить мене перейти куди інде, бо його нерви не витримують терапії «Неаполітанською пісенькою». Я переходжу на ріг Флоріанської і завбачливо збагачую репертуар. Мабуть, саме того літа я стаю зіркою краківського ринку. Моє фото зі скрипкою та на роликах з’являється у німецькому путівнику Краковом. Мене знають і люблять люди — дорогою на роботу я з усіх боків чую теплі вітання і бачу посмішки, продавці квітів дарують мені троянди, а старша пані з одного з сусідніх будинків весь час намагається нагодувати теплим обідом. Трапляються, звісно, диваки і збоченці — та мене не дають ображати хлопці з міської поліції, які патрулюють ринок — якщо буде потрібно — вони відженуть нахаб — я почуваюся у безпеці.
На середину липня мені вдається зібрати кругленьку суму. Все для грошового переказу головним організаторам збірки готово. Та останній момент на робочому місці в мене сталася неприємність. Власник одного з магазинчиків не вірить, що я справді допомагаю жертвам повені. Галасує і влаштовує справжній скандал з глядачами-перехожими. Це дуже соромно.
Наступного дня я приношу на площу чек про перерахунок коштів. Почервоніле присоромлене обличчя торгівця і схвальне гудіння свідків — моя маленька guilty pleasure того літа
До кого з героїв телевізійних новин потрапили пожертви вуличної скрипальки з України? До родини хлопчика з Вроцлава, який плакав, що тепер після повені, яка затопила його дім, боїться води? До дівчинки, евакуйованої на гелікоптері у червоній куртці? До безпорадного діда на порозі зруйнованого дому? Я вперше задумуюся про це сьогодні, коли президент України Володимир Зеленський висилає підрозділи ДСНС для порятунку жертв вже нової повені в Польщі. В нашій країні війна, нас щодня вбивають, калічать і руйнують російські ракети. Та ми не можемо пройти повз, коли страждають інші люди — поляки, які простягнули нам руку допомоги, коли в наш власний будинок вдерся ворог. За час війни Вроцлав прийняв майже 200 тисяч моїх співвітчизників — біженок з України з дітьми, часто — поранених, зґвалтованих, тортурованих людей. Можливо, серед волонтерів, які у перші дні російської навали збирали для них теплий одяг, взуття, організовували готелі і їжу, був і той маленький хлопчик з новин 1997-го? І, можливо, саме його родині колись потрапили кошти, зароблені мною на площі? Хай це буде моя власна казка, бо я дуже хочу в це вірити.
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
