Олександр Положинський: «Я ніколи не уявляв себе Рембо, та для мене було важливо взяти в руки зброю і захищати країну»

За словами Ганни Маляр, заступниці міністра оборони України, статистика свідчить, що в армії служать понад 70 тисяч жінок. 

Станом на січень цього року загальна кількість жінок у Збройних силах України становить 66900, з них 47200 — жінки-військовослужбовці. При цьому 6500 — на керівних посадах і близько 4000 —  на передовій. 

Багато з них воюють в окопах. Поступово перестає дивувати, що солдатки не виконують традиційні функції, такі як адміністрування або постачання, а служать снайперками, медикинями, кулеметницями або водійками бойових машин.

Життя на фронті для них ускладнюють банальні проблеми.

‍Спорядження НЕ для жінок

Усе військове спорядження завжди вироблялося з думкою про чоловіків. Проблеми для військовослужбовиць починаються вже з обмундирування. Складно дістати військові черевики досить маленьких розмірів. Бойові штани незручні для жінок, оскільки їхня конструкція не враховує анатомічні відмінності, тому вони часто обирають штани на кілька розмірів більші, щоб вони не тиснули в чутливих місцях, а верхню частину затягують ременем. Справжньою проблемою є бронежилети та балістичні вставки, конструкція яких не враховує факт наявності грудей. Вони не лише тиснуть, але й лягають на тіло таким чином, що оголюють життєво важливі чутливі зони. Військові балаклави, які носять на голові під каскою, не пристосовані для жінок. Зазвичай розміри завеликі, а виробники виходили з того, що користувачка матиме коротке волосся, а не довге, не кажучи вже про коси чи хвости. 

Окремою проблемою є обмежена доступність засобів жіночої гігієни. Йдеться не лише про прокладки чи тампони, а й про вологі серветки. Так народилася ідея полегшити доступ військовослужбовиць до засобів гігієни.

Волонтери зібрали металеві скриньки з-під запобіжників у дружніх бригад на Донбасі, які передали на кафедру дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві. Там їх переробили так, щоб можна було використовувати як диспенсери для засобів жіночої гігієни. 

Ідея кампанії полягає в тому, що дозатори будуть встановлені в жіночих вбиральнях у лікарнях, стабілізаційних пунктах, військових частинах і школах у прифронтовій зоні

Для того, щоб зібрати кошти на кампанію, було задумано виставити на аукціон скриньки, розписані польськими художниками та художницями.

Війна не почалася у 2022 році

Ініціаторами кампанії «Private Case. Художниці та художники для жінок в Україні» стали Віола Ґловацька, Анна Лазар та Миколай Хиляк.

«Багато хто навіть звинувачує мене в тому, що я одержима війною, Україною, — розповідає художниця Віола Ґловацька. — Я щодня читаю про неї, про ситуацію на фронті, переживаю кожен прорив, кожен втрачений шматок території. Я стежу за цим щодня з 24 лютого, але перші роботи, які виражали мою незгоду з тим, що відбувається в Україні, передусім з анексією Криму, я зробила ще в 2014 році».

Віола згадує, що цікавилася приходом Путіна до влади, а найбільше її потрясли документальні фільми про катастрофу підводного човна «Курськ». Коли у 2007 році російський президент був обраний «Людиною року» за версією видання «Time», вона вперше відчула, що має бунтувати. Її перша робота, на якій був зображений Путін, була сповнена прямолійною символікою, яку художниця ніколи не використовує. На ній була зображена жінка з оголеними грудьми, навколо яких вона розмістила зірки з прапора ЄС. Гнів від несправедливості по той бік нашого східного кордону в 2014 році знайшов своє відображення в роботі «Бунт на «Баунті», де Віола зобразила Путіна у вигляді вампіра на кораблі.

Роботу придбав Національний музей у Ґданську, і одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вони розмістили пост у соціальних мережах, в якому висловили надію, що все закінчиться, як у фільмі «Бунт на на «Баунті»: екіпаж підніме повстання проти диктатора. 

— Я, як художниця, на той момент не могла робити нічого іншого, окрім, звісно, підтримки різних збірок на допомогу українській армії. Я б дуже хотіла поїхати туди, зібрати гроші на позашляховик. Іноді я навіть відчуваю безсилля. А потім раптом з'явився Миколай Хиляк та ідея аукціону.

Миколай Хиляк, як він сам каже, походить зі змішаної родини. З боку батька він лемко з польсько-українського прикордоння. З дитинства він пам'ятає літургії в церкві на вулиці Мьодовій та українську мову. 

Там же він вперше зіткнувся з українським націоналізмом — він був не зовсім «своїм», оскільки походив зі змішаного шлюбу і в його родині розмовляли польською мовою. З іншого боку, він також був трохи чужим у польській школі, часто чуючи від однокласників: а скажи щось українською! 

З тих церковних часів він також пам'ятає Анну Лазар, яка згодом відіграла важливу роль в скиньковій акції. Хоча вони знали один одного з дитинства, їхні шляхи давно розійшлися, а в дорослому віці поєднала їх знову Україна. Миколай закінчив навчання за спеціальністю «живопис», а Анна — за спеціальністю «історія мистецтва». Випадково зіткнувшись, вони почали працювати разом, Анна навіть курувала виставку його робіт. Але війна досить швидко наблизила їх обох до фронту.

Війна наживо

Хоча Миколай все життя мав опосередкований зв'язок з Україною, він ніколи не подорожував туди до початку повномасштабного вторгнення. Для нього російське вторгнення — це поєднання важливого і болісного досвіду.

— Приблизно через пів години після офіційного повідомлення ЗМІ про те, що російські війська вторглися в Україну, у моєї матері стався інсульт. Її паралізувало, і її забрала швидка допомога. Я впевнений, що це було наслідком сильного стресу, викликаного новинами зі Сходу. У мого батька також були проблеми зі здоров'ям, він потрапив до лікарні. Ми з сестрою так і ходили з лікарні в лікарню. Я намагався пояснити мамі, що відбувається, що Київ не захоплений, що вони зупинили наступ. Але я не знаю, чи вона це розуміла. Вона більше не вийшла з лікарні, померла через три місяці. Як би сумно це не звучало, я звинувачую Путіна в її смерті. 

Невдовзі після похорону матері Миколай зателефонував до Анни Лазар. Виявилося, що потрібні водії для доставки автомобілів на фронт. Перша в житті поїздка в Україну і одразу на Донбас? Звучало досить абстрактно, але Анна теж збиралася їхати, тож довго не роздумував.

— Для мене це був неймовірний досвід, тому що до цього часу я спостерігав за цими подіями через монітор комп'ютера або телефону, а тепер всі ці назви — Азов, Бахмут, Буча, все це раптом опинилося на відстані простягненої руки. І це так реально. Досі я спостерігав за Україною воєнного часу через вуличні камери. Спостерігав за переміщенням населення, іноді навіть засинав під це, як під якусь заставку, і прокидався з цією картиною. І під час цієї подорожі ці місця, які я спостерігав і які стали мені близькими, стали реальними. Раптом ти зустрічаєш цих людей, бачиш ці вулиці, ці мости, ці образи. Мені це було дуже потрібно, тому що я був у дивному стані — місця такі близькі і водночас такі далекі, наче на іншій планеті. 

Мистецтво з війни

Спочатку поїздка в Україну жодним чином не була пов'язана з мистецтвом. Він ніколи не займався мистецтвом, яке б реагувало на якісь поточні події. Він їхав туди з думкою, що його мати стала жертвою війни, і він повинен поїхати туди заради неї. Але з наступними поїздками він зрозумів, що всередині нього є певний багаж, який його обтяжує і який потребує матеріалізації, як ці зображення з вуличних камер. Так з'явилася перша серія робіт про заправки. Для будь-якого волонтера, який подорожує Україною, це місце, де ти проводиш багато часу. Там ти снідаєш, обідаєш, вечеряєш, п'єш каву, відновлюєш сили. Думка про станції сиділа в його голові так довго, що він не міг її ігнорувати. 

— Я купила одну з графічних робіт Миколая на одному з благодійних аукціонів, здається, це була якась станція під Краматорськом, — розповідає Віола Ґловацька, — у мене тоді була моя виставка і я запросила Миколая. Я подумала, що було б добре нарешті зустрітися і отримати графіку особисто. Для мене він взагалі був супергероєм, єдиний художник, який дійсно їздить на фронт, щоб допомогти. Виявилося, що у нас було багато спільних друзів, і ми почали працювати разом. 

Під час однієї з поїздок на фронт Миколай познайомився з іншим волонтером, Кубою Войтунем. Саме йому належить ідея переобладнати скринькі з-під детонаторів у дозатори для гігієнічних засобів, які потім можна було б розвозити по різних точках України, підтримуючи таким чином жінок. Нам дуже сподобалася ця ідея: переробити щось типово воєнне, не обов'язково на користь жінок, відмежуватися від війни, від солдатів і надати цьому іншої, мирної форми. Ідея профінансувати кампанію виникла спонтанно. Разом з Віолою та Анною Лазар вони почали переконувати провідних польських художників долучитися до акції розпису скриньок, які згодом будуть передані на аукціон. Серед художників були Йоанна Райковська, Ендрю Діксон, Аґата Богацька, Роберт Кусьміровський, Поля Двурнік, Віола Ґловацька, Адам Адах, Пауліна Влостовська, Миколай Хиляк, Лукаш Зембатий, Алісія Бєлявська, Міхал Фридрих, Марта Надолле, Патрик Ружицький, Кароль Радзішевський, Вероніка Гапченко та Якуб Ґлінський. За словами Віоли Ґловацької, акція мала великий успіх, адже зазвичай художники не дарують свої роботи на подібні аукціони, а тут більшість з тих, до кого зверталися за підтримкою, одразу погоджувалися і робили свої роботи саме для підтримки жінок в Україні.

— Ми передали скриньки митцям, але я навіть не замислювався над технічним аспектом, — розповідає Миколай, — потім виникли питання, чи можна пофарбувати скриньку олійною фарбою, або що таке зелена базова фарба? Я цього не знав і все відбувалося досить спонтанно.

До співпраці запросили Аукціонний дім DESA, який погодився провести аукціон. Тим часом було оголошено конкурс для студентів факультету дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві на розробку візуальної ідентичності скриньок. Завдяки Єжи Василевському та Міхалу Обожинському, керівникам майстерні моделювання на факультеті, та студентам, скриньки були адаптовані до нового призначення — вони відкриваються набагато легше і зручніше, а також була створена спеціальна система підвішування. Також було створено навчальне відео, за допомогою якого скриньки могли переобладнати волонтери в Україні. Тепер їх потрібно було лише відвезти на місце, повісити та поповнити засобами гігієни. 

Микола звернувся за підтримкою до фонду Uniters, який має величезну логістичну базу, мережу контактів в армії та серед волонтерів, що працюють на місцях, яку вони будували одинадцять років.

Ментальна стіна

Коли Галина Андрушков, голова Фонду Uniter, почала обдзвонювати своїх знайомих з військових частин, з якими вона співпрацює вже більше десяти років, всі вони з ентузіазмом сприйняли цю ідею. Вона була впевнена, що кампанія пройде швидко і злагоджено.

— Коли я відправила в кілька місць, мені раптом почали телефонувати волонтери, які допомагали в проведенні акції, — розповідає Галина Андрушков. — Виявилося, що в тих частинах, куди вони були відправлені, командири не хочуть їх розвішувати. Кажуть поставити десь у кутку, не на видному місці. А якщо і доводиться фотографуватися, як доказ того, що ти робиш акцію, то так, щоб не було видно, що це за частина. 

За словами голови Фонду Uniters, Україна досі залишається надзвичайно патріархальною країною, особливо у військових питаннях.

В армії командують чоловіки. Хоча жінок в армії щотижня стає все більше, вони все ще пристосовують свої потреби до чоловіків, а не навпаки. Також немає чіткої межі між жінками і чоловіками — на базах вони всі сплять разом і користуються спільними ванними кімнатами і туалетами.

— Дівчата соромляться того, що у спільному туалеті буде висіти скринька з прокладками, розповідає Галина. — У мене таке враження, що три роки повномасштабного вторгнення мало що змінили в плані цих ментальних змін, хоча чоловіки, зрештою, мали б звикнути до присутності жінок в армії. Ця тема замовчується. Я була дуже шокована, але, можливо, це тому, що я вже давно живу в Польщі? 

Підрозділи, які отримали скриньки, повісять їх, використовуватимуть за призначенням і сумлінно наповнюватимуть пожертвуваними засобами гігієни, — запевняє Андрушков. Але роблять це неохоче, скоріше через багаторічну дружбу з юнайтерсами. 

Була навіть ситуація, коли Галина запевнила їх, що як фонд вони готові забезпечити їх цими засобами до кінця війни. У відповідь почула: а що ж вони самі собі не можуть купити? Ця ментальна стіна її здивувала. Щоб ця ментальна зміна в українцях нарешті відбулася, треба буде докласти величезних зусиль. Це вдалося в Західній Європі, це вдасться і в Україні. 

— Можна сказати, що зараз не найкращий час для таких тем. У нас зараз війна, гинуть люди, обстріли, похорони… Але, зрештою, менструація не призупиниться на час війни. 

Переклад: Анастасія Канарська

Василь Стус був шанувальником польської і німецької культур

Перша міжнародна виставка, присвячена одному з найпотужніших українських поетів Василю Стусу, відкрилася восени у Берліні. Організували її берлінський Інститут Пілецького, Стус-Центр і Фонд Гайнріха Белля. Виставка розповідає європейцям історію борця за свободу і показує зв'язок з боротьбою, яка триває досі.

У наші дні українським поетам знову доводиться боротися за незалежність і виживання своєї нації. І цього разу чимало з них відклали пера, взяли до рук зброю і пішли в українську армію. Деякі з них на виставці читають вголос поезію Стуса.  

Мета виставки — не просто розповісти біографію, але спробувати також зрозуміти ту особливу силу, яка керувала поетом протягом життя («героями стають, а не народжуються»). 12 років Стус провів у неволі в таборах або на засланні, але він говорив і писав ясно за будь-яких обставин. 

Василь Стус був шанувальником німецької літератури. На жаль, поет так і не дізнався, скільки німецьких письменників неодноразово вимагали його звільнення з ув'язнення й вболівали за нього. 

До Польщі Стус також мав сентимент.

Він перекладав польську поезію, заохочував дружину і сина вивчати польську мову, передплачував польські журнали і з ентузіазмом підтримував польський рух «Солідарність», сподіваючись, що той надихне Східно-Центральну Європу й, зокрема, українців до єдності і протистояння комуністичній владі

Після смерті Стуса його любов до обох країн надихнула на співпрацю українські, польські та німецькі організації. До речі, у Варшаві в 2017 році іменем Стуса було названо сквер.

«Для нас було важливо не спаплюжити пам’ять Стуса»

‍Єва Якубовська, кураторка виставки, розповідає:

— Василь Стус — «моральний авторитет» нації, як каже його син Дмитро. Тому для нас стало великою відповідальністю зробити цю виставку якісно, не попсово, аби не спаплюжити пам'ять поета. 

Ідея виставки прийшла до Ганни Радзєйовської, директорки Інституту Пілецького. Вона сказала: «Я хочу, щоб про Василя Стуса дізналися в Берліні». Запропонувала мені стати кураторкою. Я ніколи до цього не керувала виставками, але погодилась.

Ганну вразила історія, насправді міфічна, про те, що у 1985 році німецький письменник і Нобелівський лауреат Гайнріх Белль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої Стус так і не отримав, бо загинув. Насправді це зробила українська діаспора. Тоді як Гайнріх Белль долучався до написання запитів, аби Стуса випустили з неволі. 

‍— Які були складнощі у створенні виставки?

— Основна складність — відсутність повного доступу до інформації. Особливо про те, що відбувалося з Василем під час другого ув'язнення. Його твори того часу було знищено.

‍— Чи був страх, що це не потрібно німецькій аудиторії?

— Ми фокусувалися на тому, що у світі все пов'язано. Втрата такої особистості, як Василь Стус — це втрата не лише України, а й Німеччини. Це добре розумів Гайнріх Белль. Тому і намагався сприяти звільненню Василя. У Стуса була неймовірна здатність об'єднувати навколо себе непересічних людей зі всього світу. 

Так, таборовий зошит Стуса врятували литовські дисиденти. Один із чоловіків передав його своїй дружині, яка змогла таємно винести рукопис із найбільш засекреченого колись радянського табору.

Останні вірші Стуса сильно відрізняються від усіх попередніх. Вони моторошні. На жаль, з них ми маємо тільки кілька уривків. Дисидент і політв'язень Василь Овсієнко, співкамерник Стуса, у своїх спогадах каже, що він сильно журиться, що не зміг вивчити ті вірші Стуса напам'ять. Він бачив їх перед їхнім знищенням. Власне, один зі шматків останнього вірша поета став епіграфом цієї виставки. Фінал у нього такий: «…Тож — до побачення — у просторі і — до побачення у часі».

‍— Маєте улюблені рядки поезії Василя Стуса?

— Мені дуже відгукується «Молитва». Прийняття ненависті, яка в тобі. Рядки, коли він просить Бога пробачити гнів, який у ньому живе, як на мене, актуальні для нас зараз. 

‍— Що вам подобається у вашій виставці найбільше?

— Наша команда. Навіть коли всі у Києві, то працюють в сучасних реаліях України: за відсутності електрики, інтернету, під вибухи. 

Виставка створювалася півтора року. Це довгі години пошуку, верифікація інформації, продумування концепції. Зазвичай біографічні виставки фактологічні та сухі. Ми прагнули зробити інакше — відтворити життя Стуса метафоричною мовою. 

Життя Василя Стуса дуже непросте, але не варто зациклюватися виключно на трагедії. Він — людина, яка створила важливі речі. За ним — багато життя. І ми хотіли це показати. Я би радила дивитися виставку кілька разів, бо чимало деталей і сенсів приховані. 

Завжди плачу, коли читаю цитати Валентини Попелюх, дружини поета, і самого Василя на стенді. Ми скомпоновали їхні рядки у діалог:

«Василь завжди співав. Зранку ще починав. В нього голос добрий був. Мені завжди якось тривожно на душі було, а він зранку встає і починає співати» (Валентина Попелюх, дружина Василя Стуса).

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї» (Василь Стус, чоловік Валентини Попелюх).

Вони мали сильний зв'язок. Це відчувається. На жаль, Валентина вже також померла — під час окупації Київської області у 2022 році. Дмитро Стус, син Василя і Валентини, каже: «Любов виявилася сильніша, ніж гармати. Вони нарешті зустрілися і знову разом». 

«На відкритті виставки стався наш особистий рекорд щодо кількості гостей за один вечір»

‍Патрік Шостак, керівник відділу комунікацій Інституту Пілецького й комунікаційний менеджер виставки, розповідає, що раніше майже нічого не знав про Стуса: 

— Кілька років тому читав про Стуса статтю, та тільки зараз зрозумів важливість цієї людини. Коли ж до нас прийшла Єва Якубовська і запропонувала робити виставку, мені ця ідея відразу сподобалася. Постать Стуса має стосунок не тільки до української, але також до польської і німецької історії. Це чудове поєднання, яке перегукується з головною темою нашого інституту. Для нас зв'язок Польщі, Німеччини й України дуже важливий. 

‍— Чи читали ви його вірші?

— Так. Твори Василя є і в німецькому, і в польському варіантах. Ці переклади зробили спеціально до нашої виставки. До цього існували тільки переклади на аматорському рівні.  

‍— Маєте улюблені рядки з віршів Василя Стуса?

— Навіть кілька. Він казав: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». Він бачив себе в Україні і з Україною — до кінця. Також мені запам'яталися його слова до сина. Якось так він казав: «Сину, іноді важливіше робити правильні речі. І пишатися тим, що ти можеш бути рольовою моделлю для інших». Загалом мені дуже до вподоби його філософія, яка базується на принциповості. Навіть якщо вона створює умови, несприятливі для існування. 

‍— Хто приходить на вашу виставку, присвячену Стусу?

— Час від часу ми робимо івенти на базі виставки. Показували фільм «Ваш Василь». Влаштували лекцію головної із дослідниць біографії Василя Стуса. На кожен івент у нас понад 100 реєстрацій. Люди різні: українці, німці, поляки, білоруси. Приїжджають з інших країн. Загалом ми дуже задоволені виставкою і тим, кого вона до нас приводить. 

На великому відкритті виставки про Стуса стався наш перший в житті аншлаг. Це був рекорд за кількістю гостей за один вечір. На відкритті були присутні сини Василя Стуса і Гайнріха Белля, на відеозв'язку з нами була міністерка культури Німеччини Клаудія Рот. 

‍— Маєте погані відгуки?

— Жодного. Одного разу чи то людина, чи то бот написав на фейсбуку: «Чому ви промотуєте цього українського націоналіста?» Ми посміхнулися й видалили той коментар. Бо це неправда. Василь Стус — патріот своєї країни. 

Часто ми чуємо відгуки на кшталт «Як це я не чув про Василя Стуса до цього?» або «Треба розповідати історію Василя Стуса частіше». Також чув думки, що ця виставка дала розуміння того, що російські та українські  дисиденти — абсолютно різні. І чому раніше ми не говорили про це? Риторичне питання. 

‍— Чи відчуваєте ви, що України у культурі Німеччини стало більше?

— Так. Простий приклад:

До 24 лютого 2022 року в книжкових магазинах Берліна можна було знайти 2-3 книжки про Україну. Після — почався справжній наплив. І ця тенденція продовжується

Якщо вам цікава, наприклад, історія України, в берлінських книжкових магазинах зараз можна знайти досить великий вибір книжок на цю тему. Про українську культуру — так само. 

Взагалі ініціатив, пов'язаних з Україною, стало більше. Ми, напркилад, робили презентацію книжки Максима Еріставі «Українська деколонізація: нерозказані історії ромів». Також маємо окремий проєкт «Воля UA». У травні 2023 року біля Бранденбурзьких воріт разом з Євою Якубовською ми організовували перформативну інсталяцію «День пам'яті жертв комуністичних репресій». Метою цього івенту було показати найабсурдніші фрагменти міського ландшафту Берліна, які все ще передають наративи, висунуті комуністичним тоталітарним режимом. Відвідувачі дізналися, що навіть у відомих туристичних місцях досі можна помітити символи, що проголошують «славу Сталіну». 

Ми відчуваємо, що української культури та історії стало більше в Німеччині. І це добре, адже так ми можемо краще зрозуміти Україну і те, як їй допомогти у цій страшній війні. Недарма Тімоті Снайдер зауважив: «Якщо ми хочемо зрозуміти війну в Україні і чому вона має значення для світу, ми повинні знати її історію».

‍Виставка, присвячена Василю Стусу, працюватиме до 31.05.2025 в Інституті Пілецького за адресою: Pariser Pl. 4a, 10117 Berlin‍

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

‍

Переклад: Анастасія Канарська