%20(1).avif)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марія Гурська: До війни — відомий співак, а зараз — військовослужбовець ЗСУ, з досвідом у бойовому підрозділі. Як сталася ця трансформація?
Олександр Положинський: Я усвідомлював, що повномасштабне вторгнення рано чи пізно буде, мав внутрішнє відчуття, що маю пережити велику війну і братиму в ній участь. Ще 1 лютого 2022 року я пішов записуватися у місцеву тероборону в Луцьку, яка здавалася мені ідеальним перехідним варіантом між цивільними і військовими. Я ніколи не уявляв себе Рембо чи крутим бойовиком, та для мене було важливо взяти в руки зброю і захищати країну.
22 лютого 2022 року почалася війна, бої за Київ.
Тероборона в столиці формувалася повним ходом і навіть брала участь в бойових діях, ходили чутки, що зброю видавали прямо з КамАЗів
Я з товаришем поїхав на Київ і опинився у бойовому підрозділі ЗСУ.
Що довелося пережити на війні?
Геройств у моєму бойовому досвіді немає. Звичайним солдатом відправився на фронт. Одного дня нас відправили на підсилення одного з підрозділів ЗСУ під Бахмут. Бої там тоді ще не були такими інтенсивними, росіяни наступали в ті дні в районі Сєвєродонецька.
У Бахмуті нас підняли за тривогою, вивезли на позиції. Зайти вдалося не з першого разу, тому що були обстріли. Кілька разів верталися, залягали, розвантажувалися, потім знову завантажувалися в автомобілі. Врешті-решт зайняли позиції в посадці, переночували, наступного дня вийшли безпосередньо на об'єкт.
Це була якась промзона — очисні споруди чи щось таке. Ми там окопалися, організували оборону, спостереження, постачання. Через кілька днів в результаті обстрілу загинули наш командир взводу і ще кілька наших побратимів.
Під Бахмутом ми пробули 10 днів. Ворогів бачили в бінокль, регулярно були під обстрілами, на які не могли відповісти, тому що не мали відповідного озброєння. З дронами особливо не могли працювати, тому що там глушили зв'язок, артилерії в нас не було, танків не було, далекобійної зброї не було.
У нас були гранатомети, які могли бити усього на кількасот метрів, і автомати Калашникова
Як ти став командиром відділення 47-ї бригади?
Насправді це найменша базова ланка Збройних сил України. За певних обставин переважна більшість військовослужбовців здатні дійти до такого рівня свого індивідуального розвитку, щоби посісти цю посаду. Це не є якесь велике досягнення. Все залежить від бажання людини вчитися, здобувати нові навички і вміння, брати на себе відповідальність за інших людей. Я до цього був готовий, інакше чого було йти в ЗСУ.
Я постійно ходив на тренінги, займався з різними інструкторами і проявляв зацікавленість. Я намагався отримати якомога більше військових знань, навичок і вмінь. Я навіть просив мене направити на офіцерські курси, але мені сказали: «Чоловіче, тобі вже за 50!». А мені 50 щойно виповнилося — через два тижні після того, як я вступив у ЗСУ. Ну, добре, не піду на офіцерські курси, але я однаково цікавився, багато читав, дивився відео, спілкувався. Паралельно займався матеріальним забезпеченням нашої роти і навіть іншим підрозділам допомагав. Ну і врешті-решт десь я, можливо, проявив якісь лідерські якості, що дозволило моїм командирам ухвалити таке рішення. Невдовзі після повернення з фронту я пройшов навчання за кордоном і став командиром відділення — займався кадрами, формуванням відділення, проводив базову військову підготовку бійців.
З якими людьми довелося служити під час твого перебування у складі бойового підрозділу ЗСУ?
ЗСУ — це зріз суспільства. Там є різні люди і за віком, і за життєвим досвідом, і за професією, і за інтересами. Враховуючи специфіку нашого 47-го батальйону, на той момент значна кількість цих людей були добровольцями, які прийшли з усвідомленням того, для чого вони йдуть до ЗСУ. Вмотивовані, націлені на те, щоби боронити Україну і виганяти ворога за її межі. Люди, які відкривають в тобі все краще, що ти можеш в собі відшукати, з якими переживаєш особливі події часом пов'язані з ризиком для життя і які через це стають тобі близькими, рідними. На фронті чи прифронтових територіях є відчуття єдності з людьми, бо вони є твоїми однодумцями в багатьох питаннях. Це відчуття великої родини, коли ви робите і боретеся за те саме.
Якщо армія — це зріз суспільства, то у чому різниця між людьми на фронті і в тилу?
У тилу немає можливості такої швидкої ідентифікації. Люди не ходять з табличками, на яких написаний перелік усього корисного для оборони держави, що робить ця людина. Ти бачиш людину, яка живе своїм життям. А що ховається за цим фасадом? Ти не можеш знати. Ти не будеш підходити до кожного і питати: «А що ти робиш? Ти тільки п'єш каву чи ще донатиш? Плетеш сітки? Волонтериш? Працюєш на підприємстві, яке паяє дрони? Сам десь вдома у вільний час паяєш дрони?». Ти ж не будеш до кожної людини з цим чіплятися. Ти не будеш питати: «А яким ти бачиш майбутнє України? Ти взагалі хочеш, щоб Україна існувала як незалежна держава, самодостатня, повноцінна, розвинута, авторитетна і так далі?». Ти не будеш це в кожного ходити і запитувати. І тому складніше.
В української армії багато жіночих облич. На твою думку, чи дійсно війна припинила бути суто чоловікою справою і чи є в армії гендерна рівність? Як це виглядає на практиці?
Я не ділю бійців на чоловіків і жінок. Готовність і можливість захищати країну не залежить від статі, це залежить виключно від особистості.
У нас головним медиком роти була дівчина. Ми з нею непогано взаємодіяли — я займався допомогою в забезпеченні, вона мені казала, що потрібно організувати через волонтерів. Якийсь час у нас в.о. командира роти теж була дівчина, Юлія Шевченко [військовослужбовиця Юлія Шевченко у цивільному житті була аспіранткою кафедри кримінального права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, а з початку 2021 року працювала в управлінні проведення обов’язкових повних перевірок НАЗК. — Ред.]. Вона дуже класно себе проявила як людина і як командир — змогла завоювати серця, мабуть, усієї роти. На жаль, вона загинула. Це велика втрата і великий біль для всіх.
Я знаю багатьох дівчат, жінок в армії і дуже ціную їх як людей, захоплююся рівнем їхньої фаховості і самовіддачі, ставлюся до них з величезною повагою і любов'ю.
Зрозуміло, що щось можуть краще робити жінки, щось — чоловіки.
Неодноразово чув, що жінки часто більш влучно стріляють, і з них виходять хороші снайпери
Я за те, щоби в українському війську були вмотивовані люди, які усвідомлюють, що вони там хочуть робити, для чого вони туди йдуть. Друге питання, чоловік це чи жінка. Разом з тим я вважаю, що Збройні сили повинні максимально сприяти тому, щоб жінки в їхніх лавах почувалися максимально комфортно. Йдеться не про кращі за чоловіків умови, а про те, що протягом тривалого часу жінок в ЗСУ було небагато, і тому є дуже багато непродуманих моментів — і якісь гігієнічні питання, і організаційні, я чув, що є проблеми зі зброєю, зі спорядженням, із формою для жінок. Цими питаннями займаються, звісно, але не впевнений, що вони завжди вирішуються якісно.
Як війна змінила українців? Чи дійсно за останні роки в країні відбулася трансформація національної свідомості? Як ти сприймаєш ці процеси?
Такі потрясіння як війна, а тим більше така, яку ми зараз ведемо проти нашого ворога, — екзистенційна війна за наше існування, адже ворог хоче знищити і нашу націю, і державу, такий масштаб, такий такий обсяг і така кількість жертв і руйнувань не можуть не вплинути на зміни. Бачу по багатьох моїх знайомих, що в них явно зріс рівень патріотизму, громадянської відповідальності за долю держави і за майбутнє українського народу.
Ті, хто все наше багаторічне знайомство спілкувалися переважно російською, усвідомлено переходять на українську — і в публічному, і в приватному спілкуванні. Я вважаю це дуже важливим фактором.
Не готовий дорікати людям, які розмовляють російською, але готовий поцікавитися, чому людина, якій ніщо не заважає перейти на українську, цього не робить
Є, звісно, й проблеми. Українцям бракує єдності. Значна частина людей, які позиціонують себе, як патріоти, готові власні амбіції ставити значно вище за інтереси держави. Багато хто пробує уникнути активної участі в обороні, шукає відмазки і обґрунтування, чому обирає таку позицію. Але мені хочеться акцентувати свою увагу на позитиві. Мені хочеться, щоб все найкраще, що українці проявили за ці два з половиною роки — взаємозв'язки, бажання єдності і взаємопідтримки, плекалося і квітнуло, розповсюджувалася і зміцнювалася. І не лише в площині емоцій, але й в численних зовнішніх проявах.
Як війна змінила наші відносини з сусідами і світом? Як ти бачиш нову роль України в Європі?
Україна є лакмусовим папірцем, який сьогодні в світі допомагає проявляти себе людям, організаціям, країнам.
Завдяки нам світ побачив, наскільки недієвою і атеїстичною структурою є Організація Об'єднаних Націй. Вона взагалі нічого не вирішує. Вона взагалі не переймається вирішенням важливих питань майбутнього світу. Ми побачили слабкість Ватикану. Те, що чуємо від очільника цієї церкви, Папи Римського, дуже сильно контрастує з догматами католицизму.
Україна важкою, трагічною ціною на своєму власному прикладі доносить світу й Європі те, про що вони забули
Часом вони цього не бачать, а часом навіть не хотіли б знати. Але від цих знань залежить майбутнє і Європи, і всього світу.
Як бачиш відбудову України і участь у ній наших західних партнерів?
Якби мене спитали, як би я робив велику відбудову, то я б спочатку спитав, хто в світі готовий нам з цим допомагати. Наприклад, 50 країн готові нам допомагати. Далі я б намагався зрозуміти, в яких обсягах вони готові це робити. І в межах цієї готовності пропонував би цим країнам займатися відбудовою якихось конкретних районів і міст. Наприклад, є 10 країн, які готові відбудувати Маріуполь, Бахмут чи якесь інше зруйноване українське місто. Я за те, щоби в узгодженні з представниками України, вони самі пропонували варіанти, що і як саме робити, і виконували це, використовуючи власні команди, і залучаючи, звісно, по максимуму українців. Але головне, щоб вони по-перше, самі формували бюджети і контролювали кошти, скеровані на відбудову, а по-друге, самі вели проєкти і вчили нас, як і що у них робиться, щоб потім, в майбутньому, ми використовували цей досвід в нас.
Що дає тобі надію на перемогу і якою ти її бачиш?
Я не історик, але багато цікавився історією.
В історичному контексті ми, можливо, навіть ніколи ще не мали такої сильної держави, як маємо зараз, з такою сильною армією і з такою потужною зовнішньою підтримкою
Оці три фактори дають мені надію на те, що ми маємо всі шанси перемогти у цій війні.
Якою буде ця перемога, залежить від багатьох моментів. Мені б хотілося, щоб Росія як цілісна держава припинила своє існування, розвалилася на велику кількість національних держав. І хай навіть кожна з них по своїй суті буде ворожою Україні, все ж окремо вони не будуть таким загрозливим фактором для майбутнього України, як існування великої Росії, яка маленькі національні утворення об'єднує під одним шовіністичним, імперським крилом.
Якою буде українська культура після війни?
Я припускаю, що нам доведеться ще поборотися з новими хвилями експансії з боку російської музики і культури в різних проявах і з готовністю багатьох українців йти на цю колаборацію, ставати частиною російського культурного простору. Я думаю, що нам ще доведеться долати ці проблеми — і не раз. Але все залежить від того, на яких умовах і за яких обставин закінчиться війна.
Якою є Україна твоєї мрії, в якій ти хотів би жити в майбутньому?
Я безмежно люблю Україну. Не як державу, а як місце мого народження, місце, в якому я живу, яким цікавлюсь, яким люблю подорожувати, коли в мене є така можливість, яке я люблю вивчати. Це не якась одна крапочка на карті, це дуже велике місце.
Я люблю Україну різну — і таку, якою вона є на сході, і на заході, і на півдні, і на півночі, і в центрі
Я люблю дуже багато місць. Я люблю велику кількість людей. І мені хочеться, щоби в межах всього цього, що я люблю, був державний лад, який сприяв би розквіту всього найкращого, що тут є, і не давав би можливості функціонувати всьому поганому, що тут є або може з'явитися. І якби нам вдалося створити таку державу, в якій хотілося б жити всім людям здорового глузду, то це була б країна моєї мрії.
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
