Павел Коваль: Одне з найважливіших завдань Марка Рютте на посаді генсека НАТО — це розширення Альянсу

Можу чесно сказати, що якби ця новина трапилась в мирні часи — вся Україна гуляла би на майданах, і шампанське би текло рікою.

Утім горе від смертоносних атак на Дніпро та Харків — два головні прифронтові хаби — дещо стерла розуміння, що насправді сталось і чому колись у майбутньому ми назвемо котрусь із минулих вулиць Пушкіна на честь Урсули фон дер Ляєн. 

За гарним збігом обставин група українських журналістів — в тому числі і авторка цих рядків — мали низку зустрічей із найвищими посадовцями Євросоюзу в Брюсселі. Тож варто розповісти, що ЄС від нас хоче і чи справді він зацікавлений в Україні? 

Перше. Жорстка агресія Росії проти України змусила європейців нарешті подивитись на Москву без рожевих окулярів. Співрозмовники, які формують зовнішню політику Євросоюзу, у розмовах тет-а-тет говорили про імперські та колоніальні настрої нинішньої Росії.

Подробиці військових злочинів в Україні та постійні загрози кинути ядерну бомбу по Парижу, Лондону та Берліну змусили європейців задуматись про своє майбутнє і про нову геополітичну стратегію, де Україні буде місце як брамі Європи

І де приєднання Києва матиме однозначні плюси для всіх. Бо сьогодні окупанти скидають КАБи по Харкову, а потім будуть не проти атакувати так само і країни Балтії, які не мовчать і за два роки стали кращими лекторами з теми істинної суті Росії.

Новину про початок вступу до Євросоюзу самі чиновники не звʼязують з конкретними політичними прізвищами, а винятково з опором та рішучістю українського народу. «Ви заплатили надто високу ціну», — лунало і від Петера Стано, і від Петри Гомбалової, і від Вери Йоурової — трьох топ-осіб, які безпосередньо працюють за напрямком з Україною. 

Краща ілюстрація занадто високої ціни — знамените фото з Бучі, де біля почорнілої руки з ніжно-рожевим манікюром лежав брелок з прапорцем Євросоюзу

З огляду на те, як себе поводить Угорщина, а точніше її лідер Віктор Орбан — багатьох зацікавило, а що буде, коли наш скандальний сусід пів року головуватиме в Раді Європи. Враховуючи, що уже зі старту угорський прем’єр вимагає у Зеленського припинити вогонь в односторонньому порядку та почати переговори з РФ. Ще і китайські чернетки мирного плану привіз на подумати. 

Речник ЄС Петер Стано у розмові з українськими оглядачами дав зрозуміти, що Угорщина стала ізгоєм. І її шантаж та пихата поведінка злять багатьох. Бо ж якщо завше нейтральна Австрія уже просить позбавити Будапешт права голосу в ЄС, то це гучний тривожний дзвіночок.

— Угорське головування не матиме жодного змістовного впливу і може спробувати затримати просування речей у порядку денному Європейської Ради в рамках своїх повноважень, але в такому випадку більшість країн-членів завжди можуть натиснути на Будапешт і знайти шляхи змінити порядок денний, — дипломатично заявив Стано. 

У менш офіційній риториці дипломат цілком навіть радів, що частину цього півріччя зʼїдають літні канікули, а ще перекриває топова подія — саміт НАТО у Вашингтоні. А до того часу, коли головування в Раді ЄС перебере на себе Польща, — рукою подати. 

Для України піврічне головування Варшави може стати додатковим трампліном для вступу в ЄС

Тому хочеться вірити в здоровий глузд двох урядів і те, що не повторяться жахливі історії з розсипанням зерна, блокад кордонів та взаємними прокльонами в соцмережі Х. 

Польщу Росія ненавидить хіба трошки менше за Україну — це доведено інтерв'ю Путіна Такеру Карлсону. Тому це шанс і для поляків відкинути фронт від своїх кордонів подалі. 

Розмови з найвищими посадовцями ЄС змусили мене як політичного оглядача ностальгувати за тими часами, коли парламент та уряд були джерелом дискусій та політичних рішень. Європейські чиновники тяжко зітхали і при згадці про корупцію, і про спробу завести темники в державній інформаційній агенції «Укрінформ», і про проблеми військово-промислового комплексу. Вони би з радістю працювали з ідентичними українськими бюрократами, але за відсутності таких змушені мати справу із тими, кого наобирали українці на кількох виборах. Тож на перших поствоєнних — варто сильно подумати про якість політичних представників, аби потім не червоніти.  

Чому Брюссель розглядає Україну як перезбірку свого геополітичного проєкту? США переживає власну кризу — і ЄС готується працювати за планом Б, коли президентом може стати Трамп. Європа досить тверезо оцінює Китай і його прагнення поставити всіх у позу раба. Тож Європа думає про укріплення своїх кордонів та безпеку, де практичний досвід мільйонів українців — те, що треба.

Якщо ЗСУ, ветерани та волонтери — наші найуспішніші бренди на експорт, то цим варто користатись на повну

У Брюсселі має бути більше українських голосів. Наші студенти мають бути стажерами в європейських парламентарів. Наші аналітики мають постійно працювати з фахівцями, які займаються російськими ІПСО, маніпуляціями та перекручуваннями історії. Бо як сказали нам кілька співрозмовників не під запис: «ми бачимо, що левова частка російських ноу-хау таргетується на Україну, а потім іде далі на Захід». 

У часи мого дитинства у новинах на кожному каналі були сюжети із Москви та Петербурга. Так я знала більше про російський світ, ніж треба було. У Брюсселі мають постійно бути українські журналісти та аналітики. Бо чимало стратегічних політичних рішень ухвалюється якраз через прямі зв'язки і особисту симпатію. 

Брюссель відкритий для нас і налаштований на серйозну роботу. Лишається ключове — як залучити фахівців з української сторони

Бо героїчного ореолу українців та особистої чарівності пана Володимира Зеленського мало, коли мова йде про кабінетну рутину в центрі ухвалення рішень. Десь в діловому центрі Брюсселя. Де українська повістка має бути 24/7. І де Україна має сприйматись не як бідний родич, а активний гравець, завдяки якому росіяни на танках ще не чіпляють триколори на установи Євросоюзу. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу. 

Війна, яка зруйнували все життя

Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років.  Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.

Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна

24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою  виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.     

Життя в окупації

Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у  ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу  проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, —  жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.

Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки

Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го. 

Замінована дорога

Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була  страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?  

Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти  їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.

9 місяців не вдома

Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не  зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.

Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло.  Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.

Грант на розвиток

Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.

З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.

Цього разу ми все ж  отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100%  виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі. 

Після перемоги — на море

Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.

Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від  загарбників

Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з  головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година  — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку  пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо.  Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.

Росія та Північна Корея 19 червня підписали договір про стратегічне всебічне партнерство. Слідом ще й пішли припущення про те, що КНДР може послати своїх солдат воювати на стороні Кремля проти України.

Життєво необхідною стала потреба отримати від Південної Кореї максимально можливу кількість озброєння у максимально стислі строки. Тим більш, що у нас перед очами є приклад Польщі, яка ще наприкінці 2022 року почала отримувати перші танки K2 та перші самохідні артустановки K9 південнокорейського виробництва, при цьому строк між укладенням контракту та отриманням першої партії склав рекордні 102 дні. 

Логічною виглядає думка, що нам треба співпрацювати із польською «оборонкою» як можливим посередником у поставці південнокорейської зброї для ЗСУ. Тим більш, що збройні контракти для Варшави від Сеулу передбачають не просто поставку до 800 танків, 600 САУ та півтисячі ракетних систем K239, але й виготовлення значної частини цього озброєння саме на потужностях ОПК Польщі.

Але тут треба розуміти, що Польща отримала швидкість поставок та роль хабу із виробництва південнокорейської зброї в першу чергу саме завдяки довготривалій співпраці з Південною Кореєю. І нам цей шлях теж треба буде наслідувати.

Все починалось із «Краба»

Для початку варто нагадати про такий факт — оборонна співпраця між Польщею та Південною Кореєю стартувала ще за кілька років до повномасштабного вторгнення РФ до України. І тут буквально все починалось із «Краба», тобто зі славетної самохідки, котра гарно показала себе в строю ЗСУ в боях проти російських загарбників.

На Krab використовується корпус та шасі від південнокорейської САУ K9. Таке рішення було багато в чому вимушеним, однак без відповідних технологій з Південної Кореї польський ОПК навряд чи зміг би запустити ще в 2015 році серійне виробництво вітчизняних САУ. 

Може прозвучати неочікувано, але Південна Корея сама перша запропонувала Польщі купити танки K2 — і це було ще осінню вже далекого 2020 року

При цьому вже тоді мова йшла про те, що південні корейці готові дозволити ліцензійне виробництво цих танків на потужностях польського ОПК під індексом K2PL. Але на той момент K2 вважався неймовірно дорогим танком — за тодішніми мірками 14 мільйонів доларів за машину — і це стримувало не тільки, наприклад, Польщу, але й саму Республіку Корея від подальших закупівель таких ОБТ.

Втім, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну світовий ринок озброєння вимушений працювати в режимі «на вчора», питання вартості відійшло на другий план — і це зняло дуже багато бар'єрів, які заважали стрімким контрактам на зброю. Вже влітку 2022 року Польща пішла за бронетехнікою та ракетними системами саме до Південної Кореї, щоб зміцнити своє військо, а Республіка Корея сприйняла контракти на зброю для польської армії як справу національного престижу.  

Повільно та швидко водночас

Однак якщо далі предметно розберемось в поточних цифрах щодо південнокорейській зброї для Польщі, то побачимо картину, яку можна описати висловом «для песимістів склянка наполовину пуста, для оптимістів — наполовину повна».

Показник лише в 102 дні з отриманням першої партії танків та САУ після укладення контракту, як це відбулось у випадку з Польщею та Південною Кореєю, — це справді рекорд, недосяжний для більшості гравців світового ринку зброї

Бо, наприклад, поточні контракти на нові Leopard 2A8 від Німеччини передбачають поставку перших машин не раніше аніж за 2-3 роки після укладення домовленостей.

На кінець 2023 року, за публічними даними, Польща отримала від Південної Кореї мінімум 54 танки K2, 66 САУ K9, 11 ракетних установок K239 та 12 навчально-бойових літаків FA-50 (для заміни переданих МіГ-29 для ЗСУ). При цьому ми можемо зробити поправку про те, що в публічний простір потрапили не всі дані за фактично проведеними поставками.

Старт ліцензійного виробництва танків K2PL на потужностях польського ОПК запланований аж на 2027 рік. Але, схоже, що сама Варшава попросила саме такий люфт по часу в південнокорейських партнерів, бо треба ще відбудувати виробничий ланцюжок так, щоб до проекту K2PL було залучено максимальну кількість польських підрядників.

Ну й окрім того, треба час на налагодження процесів з поправкою на експортні перспективи зроблених у Польщі танків K2. Наприклад, Румунія вже заявляє прямий інтерес придбати такі машини «з прицілом» саме на роль Польщі як хабу з експорту південнокорейської зброї.

Спільні вороги не означають автоматичні поставки

Звісно, в умовах воюючої України все може виглядати замалим і занадто повільним, навіть ті самі 102 дні між контрактом та першою поставкою на фронт, бо техніка нашим захисникам треба буквально на вчора. І це справедливо. Як і справедливим є очікування того, що всю необхідну зброю нам мають дати по факту екзистенційної загрози від Росії, Північної Кореї та інших новоявлених учасників «осі зла».

Однак тут саме той випадок, що у питанні збройної співпраці з Південною Кореєю нам доведеться рухатись по прагматичному варіанту співпраці, який, зокрема, передбачає поступове нарощення номенклатури поставок.

І оскільки на те пішло, для початку було б добре, аби південні корейці нарешті передали нам ті російські 40 танків Т-80У та 70 БМП-3, які ми в них просили ще у квітні 2022 року (ці бронемашини Південна Корея отримала від Росії за борги)

Ще також є дані, що південні корейці мають на своїх складах аж 3,4 мільйона снарядів калібру 105-мм та 200 умовно «вільних» мобільних гаубиць K105. Отримати хоча би частину з цього — уже було б добре для нарощення артилерійських потужностей ЗСУ, оскільки західний калібр 105-мм прямо відповідає радянському калібру 122-мм (який Росія отримує також від КНДР).

Якщо уже говорити про етап отримання від Південної Кореї таких бажаних танків K2 та K9, то тут можна побудувати пропозицію так, щоб вона була взаємовигідна одразу трьом сторонам.

А третя сторона тут — сестринська Польща, яка має інтерес бути експортером зброї, зокрема з підтримкою Південної Кореї

Якщо ж брати двосторонній вектор, тобто Україна-Республіка Корея, то і тут є свої цікаві, так би мовити, «відгалуження». Наприклад, Сеул вже веде перемовини з Варшавою про можливу купівлю техніки польського виробництва, наприклад, радарів, безпілотників, ПЗРК та самохідних мінометів Rak. Тому вже слід робити поправку на те, що якщо ми щось купимо по зброї в Південній Кореї, то ця країна також може проявити інтерес до продукції українського ОПК.

Ще один важливий нюанс — Сеул покупцям своєї зброї «бонусом» пропонує співпрацю, зокрема, в сегменті інфраструктури. Наприклад, Польща в Південній Кореї разом зі зброєю придбала також і трамваї для громадського транспорту Варшави. А у випадку, наприклад, з Румунією йдеться й про те, що Південна Корея готова вкластись у масштабне оновлення транспортної інфраструктури, зокрема, щоб адаптувати її під техніку стандартів НАТО.

У нашому випадку пропозиція «продайте нам К2, і матимете можливість якнайшвидше інвестувати у відновлення України» для самої Республіки Корея може стати саме тим прагматичним ключем, який дозволить і нам вийти на результат у 102 дні між контрактом та першою поставкою зброї

Емоційні та ціннісні категорії в цій історії потрібні в першу чергу саме нам. Концепція «геть від Москви!» класика «Розстріляного Відродження» Хвильового передбачала не тільки орієнтацію на «психологічну Європу», але й на роль «провідника Ренесансу для країн Азії» — і це треба конвертувати в конкретний осяжний результат для наших захисників на фронті.

Підрахунки з відкритих джерел показують, що наша армія використовує близько 20 різних типів танків радянського стандарту, не рахуючи ОБТ західного зразка. Для заміни цього «зоопарку» нам все рівно будуть потрібні танки від Південної Кореї, незалежно від того, коли ми їх отримаємо.