Війна Росії в Україні поділила життя на «до» та «після» не лише для українців. Для Польщі та її суспільства повномасштабне вторгнення також стало новою реальністю, коли одна з найбільш моноетнічних країн Європи стала місцем, де громадяни живуть пліч-о-пліч з сотнями тисяч мігрантів зі Сходу — хай і з близької для них культурно та цивілізаційно України. Одночасно війна несподівано відкрила нашим суспільствам факт, що раніше ми майже нічого не знали одне про одного, а наші уявлення були сповнені стереотипів і кліше. Що ми знаємо одне про одного сьогодні і як це впливає на майбутнє обох країн? Sestry поговорили про це з авторкою численних досліджень на тему міграції, соціологинею, науковицею Інституту громадських справ у Варшаві Анною Долінською.
Марія Гурська: Анно, ви почали вивчати тему міграції в Польщі ще до великої війни. Чому це для вас важливо?
Анна Долінська: Коли Радянський Союз розвалився, мені було 10 років. Вибухнула економічна криза, і багато людей з усього СРСР вирушили до Польщі, щоб прогодувати свої родини. Люди отримували зарплати не грошима, а товарами і їхали продавати їх за кордон. Так Польща з країни із закритими кордонами та відносно невеликою кількістю іноземців раптом стала Меккою для заробітчан з країн колишнього СРСР.
У новинах тоді були картинки зі «Стадіону Десятиліття» у Варшаві, який перетворився на величезний базар, куди стікалися торгувати люди зі Сходу. Тлуми були такі, що яблуку не було, де впасти. Привозили й контрабанду — сигарети, алкоголь. Там панували лайка, бійки, бруд і насильство.
Такі вже були 90-ті, в Польщі вони також були періодом небаченого спалаху злочинності, а в пам'яті людей тоді почало формуватися відчуття небезпеки і бідності, пов'язаної з образом людини зі Сходу
Коли після отримання вищої освіти я почала працювати в мовній школі, там в мене з’явилися двоє подруг — українка і білоруска. Обидві належали до середнього класу. Обидві були освічені, чудово говорили англійською. Їхній спосіб життя мало чим відрізнявся від мого. Тоді я почала переглядати свої уявлення і зрозуміла, що це — елемент не лише мого світогляду, стереотипи щодо людей зі Сходу глибоко вкорінилися в Польщі. Мені стало цікаво, чи можна це змінити, і так ця тема лягла в основу моєї кандидатської дисертації й більшості подальших досліджень.
Що вдалося відкрити у перших дослідженнях?
З 2012-го в докторантурі я досліджувала питання міграції, а особливо міграції жінок зі Сходу. Темою моєї дисертації були кар’єри жінок, переважно з України, які приїхали в Польщу і шукали роботу на так званому первинному ринку праці. У пізніших дослідженнях я поглибила тему — шукала контакти з жінками, які закінчили навчання у країні походження, мали професійний досвід і приїжджали до Польщі з тим, щоб влаштуватися на роботу, яка відповідала б їхнім кваліфікаціям та освіті. Це були жінки, які, наприклад, до приїзду в Польщу отримали підвищення в своїй корпорації і приїхали сюди з наміром продовжити працювати на тій же посаді.
Та через існуючі тут уявлення раптом з професіонала та співробітниці міжнародної корпорації вони перетворювалися на «жінку з України». Подолати ці стереотипи було справжнім викликом
Якими були найпоширеніші стереотипи?
Одним із негативних стереотипів було те, що українці — це заробітчани, які приїжджають до нас займатися фізичною працею. Протягом двох десятиліть поляки звикли до чоловіків, які приїжджають з України працювати на будівництві чи виконувати фізичну роботу. Жінки — доглядати за людьми похилого віку та прибирати.
У першій половині 2000-х ще існували стереотипи так званої «дружини зі Сходу» — українки, яка хоче кращого життя та чоловіка із Заходу. Інший топос — українська секс-працівниця
Раніше це маркувалося словом «проституція», яке також використовувалося в дискурсах, а нині називається секс-послугами. Все це — елементи віяла з стереотипів, яке складалося у загальну картину. На початку 1990-х і до ранніх 2000-х імідж українців був дуже негативним
Які події вплинули на зміну такого бачення українців в Польщі?
Це відбувалося поступово — у міру того, як в сучасній історії України відбувалися події, які доводили, що наші країни мають спільні цінності. Першим поштовхом до змін сприйняття став 2004 рік — Помаранчева революція. Саме тоді серед поляків вперше різко зросла симпатія до українців. Приблизно з 2010-го року в Польщу почало приїжджати на навчання багато студентів, у польських університетах з’явилися програми для абітурієнтів зі Сходу. Поляки побачили, що українці не лише приїжджають «на заробітки» — українська молодь їде до Польщі отримувати вищу освіту. Наступним переламним моментом стало Євро-2012, коли Україна і Польща разом приймали чемпіонат світу з футболу. Це був знаковий момент.
Потім стався Євромайдан і агресія Росії проти Криму та Донбасу. Поляки історично пам'ятають, на що здатна РФ, бачили її сучасні злочини, та Україна — не Осетія, не Молдова — агресія раптом почалася проти сусідньої з нами країни!
Як змінило ставлення до українців повномасштабне вторгнення Росії?
Для багатьох стало несподіванкою, коли у Польщу в значній кількості приїхав середній клас — люди з вищою освітою, фінансовим і культурним капіталом. Це були українці, яких поляки просто не бачили щодня в такій кількості. Поляки не їздили в Україну масово як туристи і не мали можливості побачити цю різноманітну країну.
Це нагадало мені власну поїздку до Ісландії в 2008 році, де поляки є найбільшою групою мігрантів. Таксист, який віз мене у готель, запитав мене, звідки я. Коли я відповіла, що з Польщі, він сказав, що це неможливо, бо я не схожа на польку. Це при тому, що я виглядаю, як типова полька, у моїй зовнішності немає нічого екзотичного. Та я розмовляла англійською і не приїхала працювати на рибопереробний завод. Я просто приїхала у відпустку.
— Полька на відпочинку в Ісландії? Це неможливо!, — сказав він. Я суперечила його стереотипам. От і з Україною відбулося те саме.
Чи не найбільшим шоком для поляків стали біженки на машинах, а деякі — на хороших машинах, на що я говорила: «А що, на вашу думку, українки мали йти в Польщу пішки? Якби в Польщі була війна і я мала машину, я б також краще поїхала на ній, ніж лишила вдома, і чекала, поки на неї не впаде бомба!».
Звісно, хтось був шокований, хтось здивований, хтось відчув заздрість, але поступово почало ставати зрозуміло, що наші сусіди часто не дуже відрізняються від нас. Є відмінності, але вони не великі цивілізаційні
Більшість новоприбулих — українські мами, які, як і ми, народжують, ростять дітей і віддають їх вчитися до школи. Саме тому на тлі зростання підтримки українців ми побачили щось, що можна назвати конкуренцією за ресурси. Ще задовго до війни в Польщі існувала величезна проблема, наприклад, з кількістю місць в яслах для дітей. З прибуттям українців це загострилося. Переповнені класи в школах дещо зменшили емпатію, та загалом підтримка навіть на третій рік продовжує залишатися рекордною.
Сьогодні бути українцем, українкою — це привід для гордості в усьому світі, і в Польщі також. Люди носять значки з українським прапором, деякі поляки пішли в Україні добровольцями на фронт. Багато людей долучаються до допомоги, їдучи в Україну як волонтери. Цінність українського бренду в очах поляків фантастично зросла — і це розповсюджується на професійне сприйняття.
Що дали Польщі українські біженки, які приїхали до країни під час повномасштабної війни?
Завдяки українським мігранткам зросла наша економіка і ВВП. Більшість цих жінок працюють і роблять це легально, сплачують внески, тому Польща однозначно виграє від цього економічно. Демографічно ми також вперше за багато років перевищили позначку в 40 мільйонів населення. Звісно, класи переповнені, зате немає проблеми з тим, що в школах мало дітей! Особисто для мене дуже цінна взаємна культурна інтеграція України і Польщі під час війни. Безцінно, що знімається кіно, виникають вистави, потужні експозиції, як от виставка української художниці Марії Приймаченко чи митця Сергія Параджанова.
Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно українським біженкам у Польщі?
З початку війни вся увага була зосереджена на тому — у поляків є такий інстинкт — щоб ніхто не був голодним і щоб кожен мав що випити і де зігрітися. Потім, звісно, робота, навчання, діти — бо це головні стовпи. Але як бути з тим, що у біженців є й інші потреби?
Торік я здійснила проєкт, присвячений українським мисткиням, — художницям, рукодільницям та представницям інших творчих професій. Після початку війни я підписалася на значну кількість груп допомоги українцям у Facebook, зокрема, на ті, які займалися популяризацією та продажем української продукції в Польщі — вишивок, одягу, прикрас тощо. Я дещо купувала, спілкувалася з багатьма людьми, почала вивчати українську мову.
Я хотіла побачити, чи вдається українським мігрантам, зокрема, з артистичного середовища, заробляти на життя в Польщі і з якими перешкодами вони стикаються на ринку праці
Майже всі жінки-мисткині, з якими мені вдалося поспілкуватися, не могли більше заробляти на життя своїм мистецтвом чи рукоділлям в Польщі, це стало для них додатковим заробітком. Для того, щоб прогодувати родину, довелося шукати іншу роботу. Ці жінки, які не планували сюди приїжджати, опинилися тут з дітьми, без близьких, які залишилися в Україні. У них немає соціальних зв'язків та зайвих коштів, а обов’язків раптом стало дуже багато. Одна з таких жінок до війни писала вірші і видавала їх в Україні. Відтоді, як вона приїхала до Польщі, вона не написала жодного рядка, бо не має душевного стану творити.
Зараз я працюю над проєктом про мистецький і культурний активізм, щоб дослідити, як за 2,5 роки після вибуху війни задовольняються соціокультурні потреби українських біженок в Польщі. Більшість з них, здається, впоралися з повсякденним життям — діти вчаться в школі, більшість мають професійну роботу, вивчили мову, простір навколо вже не такий новий, більш звичний. Та разом з тим, коли вже три роки йде війна, неможливо її просто перечекати — щось поїсти, щось випити, заробити грошей, відправити дітей до школи. Хочеться мати культурне та соціальне життя, існують потреби вищого порядку. І саме це я хотіла б досліджувати і говорити про це.
Багато хто з жінок говорить, що мріє піти в театр або в кіно — та їм просто немає, з ким лишити дітей
Те, про що ми мали б подумати, це як допомогти цим жінкам вийти з дому, окрім як на роботу. Мали б створюватися паралельні заходи для дітей українських мам — анімація, догляд, міні-виставки, щоб в культурних та соціальних подіях можна було брати участь всією сім’єю.
Певна кількість культурного продукту повинна створюватися для цієї частини нашого суспільства — а це, нагадаю, 900 тисяч, серед яких значна частина — це освічені жінки, середній клас. Було б добре, щоб виникали фільми, виставки, постановки, які могли б розповісти цим жінкам щось про Польщу, польську культуру — і мали б при цьому українські субтитри.
Було б чудово, якби частину проєктів діалогу можна було робити спільно з організаціями в Україні як двосторонні проєкти.
Що польське та українське суспільство винесуть з цих років співпраці і співжиття за часів російського вторгнення? Як це вплине на діалог у майбутньому?
Найціннішим, на мою думку, є позитивний досвід співпраці наших суспільств, співжиття в одній країні. Тепер є значно більший набір елементів, з яких можна складати картинку одне про одного — і це безперечна цінність.
Хотілося б, щоб і в питаннях бачення спільних проблемних сторінок історії настало порозуміння. На мою думку, історики з Польщі та України повинні сісти за одним столом і напрацювати спільну версію історії, яка закриє болісні питання минулого і дозволить будувати майбутнє, сперте на взаєморозумінні і повазі.
Я не знаю, чи повернуться всі українці додому і коли відбудеться повернення, але вже зрозуміло, що деякі люди, особливо ті, у кого тут діти, вже завжди житимуть в такому транснаціональному просторі — однією ногою тут, другою там
До чого це призведе? Що ж, побачимо через 10 років, наразі важко судити. Але Польща за ці три роки точно стала значно відкритішою, мультикультурною країною.
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!