%20(1).avif)
Цього літа ми отримали запрошення від португальської частини нашої української родини приїхати у гості на Мадейру. Коли я купила квитки і повідомила про поїздку в редакції, мій польський видавець Єжи подивився на мене уважно і сказав:
— Будь обережна, війна з Росією відбувається не тільки на території України.
Я одразу ж згадала історію вбивства двох українських військових на реабілітації в Німеччині, скоєному російським Z-патріотом. Чесно кажучи, у подорожах за кордон я не почуваюся в безпеці з 2014-го.
Росіяни — безцеремонні, хамські, не розуміють, що таке особисті кордони
Три роки тому, у 2021 році, я була на відпочинку у Туреччині. Ковідне правило про дистанцію у півтора метри — це було не про росіян. Вони всюди почувалися головними і збіса дратувалися показовому небажанню відповідати їм російською. Білявка років 30-ти довго і розлючено випитувала мене, чому я не спілкуюся з нею російською. Я ж принципово відповідала їй англійською:
— Ти ж розумієш російську!
— Так, звісно.
— То чому ж говориш до мене англійською?
— Можемо розмовляти українською.
— Я не розумію твоєї мови!
— Тому ми й говоримо англійською.
Сьогодні українці обирають переважно ті курорти, де немає росіян. Саме повномасштабна війна спричинила колосальну еволюцію в нашому світогляді.
І вдома, і за кордоном, у тому числі, серед тимчасових воєнних мігрантів ви нечасто зустрінете російськомовних. Можливо, між собою люди все ще часом переходять на російську.
У публічному просторі українці все частіше ідентифікуються рідною мовою. І це дуже важливо не тільки для того, щоб впізнати своїх, а й для того, щоб вчасно почути ворога
Літо 2024 року, ми з родиною на Мадейрі. Згадую мій улюблений есей режисерки Ірини Цілик про мапу борщу. Вона твориться будь-де в світі, коли зустрічаєш близьких і заходиш до них у гості на борщ. Наша точка на мапі — Фуншал. Борщ зготувала дружина мого брата, яка зараз тут зі своїми дітьми. Ми сидимо на балконі 7-го поверху, дивимося на місто згори, обговорюємо новини з дому й їмо.
Разом ми проводимо тут 2 тижні, під час яких відвідуємо різні містечка, їздимо в гори і, звісно ж, відпочиваємо на пляжах острова.
Інколи чую рідну мову — і це гріє серце. Однак частіше чую російську:
— Лена, давай быстрее, нам еще в супермаркет по дороге нужно зайти.
— Леш, подожди, я еще винишко не допила.
Мозок в таких випадках вмикає екстрений режим — я гучно говорю українською, демонструючи:
Я — українка і пишаюсь цим, я жива, попри ваші ракети і армію вбивць, я зневажаю все російське, вірю в ЗСУ і в перемогу! Бійтесь нас, бо ми — вільні, а ви — раби!
Так відбувається щоразу, коли я наштовхуюся на росіян. І я цього анітрохи не контролюю — голосно звертаюся до дітей українською або просто співаю «Червону калину». Росіяни тушуються і зникають за горизонтом або витріщаються на мене, як на привид батька Гамлета, принца Данського. Лише одного разу стається інакше.
Ми зі старшою дочкою в морі, засмагаємо на понтоні. Краєм вуха чую російську. Сідаю, розглядаюся, бачу невисокого міцного чоловіка середнього віку, який разом з маленьким хлопчиком рухаються у наш бік, тримаючи під пахвою величезну надувну іграшку — зеленого крокодила. Його зле обличчя перетинає шрам. Сліди від старих поранень видні на оголеному незасмаглому тулубі. Чоловік негучно дає короткі команди сину. Рухається рвучко, агресивно (в думках пролітає — «як крокодил»). У моїй голові пульсує червона лампочка. Подумки вимірюю відстань між нами і берегом. Прораховую можливі сценарії. Розумію нерівність сил.
Я з дочкою, я мати, я повинна захищати дитину!
Крокодил на небезпечній близькості. Наші погляди зустрічаються. Його очі холодні і гострі, як ножі. У моїх очах все зрозуміло й без слів. Його тонкі вуста здригаються. Зараз станеться щось жахливе. Минає доля секунди. Він повертається до сина, віддає чергову команду різким автоматичним голосом. Хлопчик стрибає в воду. Крокодил прямує за ним. Я відвертаюся. А потім, коли я знову повертаюсь у той бік, їх вже немає — вони розчинилися у натовпі відпочиваючих на пляжі. Зникли.
Після повномасштабного вторгнення не всі європейські країни обмежили в’їзд для російських туристів. Крім Польщі, це мали сміливість зробити Латвія, Литва, Естонія та Фінляндія. Країни, з якими Україна у одному «клубі», які добре пам'ятають уроки історії і відчувають вплив російської агресії у ХХ сторіччі до сьогодні.
Країни ж Західної Європи досі приймають росіян, хоча й з короткостроковими туристичними візами, які після 2022 року стали утричі дорожчими. Та зайві 50 євро не зупиняють громадян країни-агресора від того, щоб поніжитися на сонечку на пляжах Іспанії, Португалії або на Французькій Рів’єрі.
Як же це дивно — цілий рік російські громадяни підтримують Путіна і його вбивства в Україні, сварять «прогнилий Захід», слухають Соловйова і Скабеєву, аплодують Захаровій, Лаврову і Небензі, а потім їдуть розважатися в Париж, Барселону і Лісабон. А де витрачають кошти росіяни, які повернулися з війни, вмившись кров’ю українців? Ті, що ґвалтували, вбивали, спалювали і катували?
Чи дасть хтось гарантію, що як премію за свої звірські злочини вони не отримають квитки на курорти в Європейському Союзі?
Уявіть, що ви — україномовна жінка з дитиною з Київщини, а в метрі від вас на відпочинку в одній з європейських країн, куди ви привезли реабілітувати дитину — вагнерівець або військовослужбовець Псковського 234-го десантно-штурмового полку, який залишив після себе ями з трупами в Бучі або Мощуні?
Справа не тільки в українських жінках і дітях на відпочинку та ветеранах на реабілітації. Самі європейці в себе вдома також не можуть почуватися в безпеці, поки росіяни вільно розгулюють Європою. Тим більше, що віднедавна, завдяки Віктору Орбану, вони отримали право працювати та перевозити свої родини в ЄС.
Угорщина повинна припинити провокації, які шкодять безпеці ЄС і дозволяють російській агентурі інфільтрувати Європу. Західна ж Європа має прокинутися і зрозуміти – дикунам не місце на курортах цивілізованого світу. Європейці на відпочинку не повинні зустрічатися з гвалтівниками і вбивцями.
Не очікуйте, що на час відпустки крокодил стане вегетаріанцем. Кожної миті він може перегризти горлянку і вам.
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
