%20(1).avif)
Sestry поспілкувалися з німецькою політикинею («Союз 90/Зелені»), євродепутаткою (2004-2019 рр) та віцеголова наглядової ради Європейського центру свободи преси та ЗМІ Ребеккою Гармс про справжніх друзів України, зацікавленість ЄС у швидкій інтеграції України, Молдови та Грузії та про відповідальність російського керівництва та еліт за воєнні злочини.
Марія Гурська: Світові медіа пишуть, що Європа втомилася від війни і від України. Ви постійно буваєте у нашій країні, на власні очі бачите, як виглядає життя після нападу Росії. Чи втомилися ви допомагати?
Ребекка Гармс: Ви, мабуть, жартуєте. Нещодавно я зустрічалася зі студентами одного з вінницьких агропромислових коледжів, і вони подарували мені кавун. Вони дуже пишалися собою, бо першими у Вінниці виростили кавун. Після окупації частини Херсонської області, після підриву росіянами Каховської ГЕС, Південь втратив спроможність вирощувати кавуни. Але ж хтось має це робити. І вони це зробили — у регіоні, де кавуни взагалі не ростуть. Це фантастика! Про яку втому може йти мова? Українці — неймовірна нація: два роки протистоять набагато сильнішому агресорові, змогли переконати Захід надати українській армії зброю та боєприпаси. Те, як виглядає життя в українських містах, вражає. Посеред сирен, тривог, з ночівлями в укриттях люди дають раду з усім — і кожного дня «запускають» країну. Я підтримуватиму їх, скільки зможу!
МГ: Як почалася ваша українська історія? Як сталося, що ця країна, ці «криваві землі», як Тімоті Снайдер назвав Україну, стали для вас близькими?
РГ: Все почалося в далекому 1988-му році, ще до здобуття Незалежності, — в зоні відчуження Чорнобиля. Я приїхала туди на запрошення клубу письменників Радянського Союзу, а насправді мене запросили письменники з України. З багатьма з них ми потім стали добрими друзями. Під час мого відрядження у Чорнобиль ми зустрілися з ліквідаторами, операторами електростанції, чиновниками. Цей був мій перший візит до України — і враження від місця катастрофи і ситуації в країні загалом були жахливими. Це була моя перша справжня зустріч з Радянським Союзом. Я бачила тисячі молодих солдатів, які через два роки після аварії усе ще жили в зоні відчуження в наметах, без регулярного водопостачання, не маючи можливості нормально ввечері помитися після того, як пропрацювали цілий день, вкриті радіоактивним пилом. Під час того візиту я зрозуміла, як мало в Радянському Союзі значить людське життя. Так само відбувається сьогодні в Росії. Коли у лютому 2022 року, у першу ніч повномасштабного вторгнення, мені зателефонували друзі з Києва і сказали, що росіяни намагаються окупувати ЧАЕС, я була глибоко шокована. Я подумала: «Боже мій! Стільки людей віддали своє життя, здоров’я, щоб відновити цей регіон і атомну станцію, а зараз росіяни атакують цю територію і кидають людей в радіоактивне пекло». Мій перший візит в Україну 1988-го і початок війни у 2022-му раптово поєдналися. У ту ніч російських ракетних обстрілів я так і не змогла заснути — спілкувалася телефоном зі своїми хорошими друзями в Києві, Харкові та Маріуполі. І знову і знову отримувала новини про Чорнобиль — це був шок. Світ руйнувався просто на моїх очах.
МГ: З кінця 80-х ваша професійна діяльність як політикині була так чи інакше весь час пов'язана з Україною. Що ви думаєте про трансформацію, яка сталася в країні від початку Незалежності і до сьогодні?
РГ: Багато моїх знайомих в європейських столицях були вражені спротивом українського суспільства після початку цієї війни. Знаєте, що я їм говорила? Що вони просто не бачили Майдану. Я захоплююсь тим, як розвинулося українське громадянське суспільство після поштовху, яким стала Революція Гідності 2013-2014 років. За останні два роки вторгнення Росії величезна кількість людей, які до того не були активними громадянами, долучилися до захисту і розбудови країни, відбулися декомунізація і деколонізація. Вибудувалися міцні горизонтальні зв'язки, суспільство стало більш об’єднаним. Ці величезні досягнення не минуть на марно. Але російські зусилля зі знищення української нації приголомшливі. Голодомор, Чорнобиль, Друга світова війна, атаки на українську Незалежність 2014-го і зараз. Українці опираються протягом всієї історії. Ми маємо допомогти вам попрощатися зі спадщиною московської імперії, щоб вона більше ніколи не панувала на цих землях.
МГ: Що ви зробили, коли отримали перші звістки про вторгнення російських військових в Україну та їхні спроби захопити Чорнобиль?
РГ: Коли я оговталася після першого шоку, перші тижні, навіть місяці, я тільки й робила, що допомагала людям вижити, виїхати з їхніх домівок, що опинилися під обстрілами. Я сиділа в своєму кабінеті, на своїй фермі в селі, дуже далеко від Берліна, і фактично організувала власний міні-колл-центр. Я майже не спала. Мої знайомі в Україні одразу ж втягнули мене у вир вирішення проблем конкретних українських родин, які потребували допомоги. Люди дзвонили мені, описували проблеми, а я намагалася їх вирішити. Я підняла всі свої зв’язки, адже маю контакти з європейськими та міжнародними інституціями, в тому числі в Україні. Виявилося, що я цілком спроможна організувати людей з авто та відправити їх за тими, хто цього потребує, а потім організувати евакуаційну колону, розповісти бажаючим, як подати заявку про приєднання та долучитися до неї, й адмініструвати шлях колони аж до зустрічі з волонтерами у Німеччині.
А потім я зібрала речі і вирішила їхати до Берліна. Я зрозуміла, що є недостатньо ефективною зі свого села, дзвінків недостатньо, потрібна особиста присутність. Мій чоловік зрозумів мене, але деякі знайомі сказали: «Ребека збожеволіла!».
Та я все одно вирушила до Берліна, бо на центральний вокзал прибували нові й нові люди, сотні щодня! Залізнична станція була переповнена. Ми мали допомогти новоприбулим, організувати мережу швидкого реагування. Людей потрібно було розселяти, вони були розгублені та налякані, більшість прибувала з дітьми, хтось зі старенькими батьками, дехто загубив близьких дорогою. Цим людям не було, куди йти, вони не знали мови і не розуміли, що далі. Ми все це допомагали вирішити. Мої друзі селили людей у власних квартирах, а самі переїжджали в заміські будинки. Все це змінило моє життя.
МГ: Від імені всієї моєї нації я кажу вам спасибі, тому що ви зробили справді велику роботу для України, для людства та для нашої цивілізації. Чим ви займаєтеся сьогодні, коли від початку війни вже минуло 2 роки?
РГ: Я багато виступаю на міжнародних конференціях, щоб з різних майданчиків доносити важливість підтримки та відновлення України. Ще я підтримую ініціативи громадського сектору. Коли стала зрозумілою потреба в сильному українському лобі, (адже хто, як не українці, найкраще адвокатують власні інтереси), ми створили «Альянс українських організацій», який сьогодні є вже дуже помітною організацією. На посаді заступниці голови Європейського центру Преси та Свободи медіа я дбаю про те, щоб допомагати українським журналістам в біді. Я виявила, що медіаринок переживає колапс, багато журналістів працюють без гонорарів. І виходячи з того, що саме вони зараз є очима та вухами не лише для українців, а й для нас, ми організували стипендіальні програми, які покривають на сьогоднішній день місячні витрати більш ніж 200 журналістів в усіх регіонах України (ідеться про програму «Voices of Ukraine», яка фінансується німецьким урядом та передбачає стипендії для українських журналістів в рамках сприяння відновленню українського медіаландшафту після війни. — Ред.). Також я підтримую професійно організовану документацію свідчень військових злочинів, є членкинею правління «Свідчить Україна» (The Reckoning Project) — підтримую ініціативи Наталії Гуменюк та інших українських журналістів.
МГ: Ви також багато робите для відновлення України вже зараз. Що це за ініціативи?
РГ: З 2022-го року я долучилася до ініціативи UnitedForUkraine і намагаюся вже зараз ініціювати інфраструктурні та аграрні проєкти підтримки України. Наприклад, підтримую українських фермерів. Нещодавно я зустрічалася з працівниками українського агросектору на Вінниччині, і, сподіваюсь, що за допомоги німецьких та європейських партнерів і фондів нам вдасться підняти виробництво, покращити процеси, збільшити ринок продукції. Ми дбаємо також про надання відкритих можливостей внутрішньо переміщеним особам, створення нових робочих місць, реабілітацію ветеранів. Мені здається, що їх треба підтримувати не лише медичною допомогою та психологічною терапією, але ще й надати можливості в інклюзивному українському суспільстві.
МГ: Що для вас стало найстрашнішим у цій війні з того? Що особисто довелося пережити?
РГ: Було два моменти, які сколихнули мене більше за все, ко здавалося, що більше нема сил продовжувати. Перший — російський полон журналіста Максима Буткевича. Я знайома з ним з часів Майдану, Революції Гідності. Мій хороший друг, він досі в російській в’язниці. Дуже важко усвідомлювати, що ми не можемо просто взяти і забрати його звідти. І я дуже хвилююся за нього і за всіх українців, які перебувають у російській неволі. Другим таким випробуванням для мене стала смерть української письменниці Вікторії Амеліної, яка загинула під час бомбардувань у Краматорську. Ми були добрими знайомими, на моє запрошення вона приїжджала до Берліна разом з Юрком Прохаськом в 2016 році. Я завжди вважала, що вона є надважливим молодим голосом України. Нещодавно я провідала її на цвинтарі. Це моя особиста втрата. Через цей біль я добре розумію рішучість українців будь-якою ціною захистити свою країну.
МГ: На вашу думку, навіщо Росія сьогодні здійснює всі ці жахливі злочини проти людяності в Україні? Вони протиставили себе усьому світові, втратили людське обличчя, але продовжують воювати. Заради чого?
РГ: Я думаю, це прагнення відновити Російську імперію. Радянський союз був соціалістичною імперією, колоніальною силою, і вони мріють про втрачені позиції на світовій арені. Росіяни скаржаться, що Захід не поважав Путіна як лідера найвеличнішої нації і що Захід ніколи не зможе збагнути Росію і Радянський союз. Насправді зрозуміти потрібно одне — безкарність Росії має бути зупинена. Путін вже оголошений в розшук Міжнародним кримінальним судом у Гаазі через примусову депортацію дітей з окупованих українських територій до Росії. Результативним має бути і спеціальний міжнародний воєнний трибунал проти РФ та її керівництва, представників бізнесу та еліт. Кожен з них має понести покарання.
МГ: А наразі ми бачимо, як Росія тисне на Сході, продовжує ракетні атаки на Україну, укріплює співпрацю зі своїми союзниками з так званої «вісі зла» і постійно нарощує чисельність своєї армії. Як можуть розвиватися події?
РГ: Без збільшення обсягу наданої зброї Україні важко ефективно продовжувати війну. Західні воєнні експерти критично оцінюють ситуацію на українсько-російському фронті, але мало хто враховує, що наступ української армії, який розпочався влітку, відбувався в умовах, немислимих для ЄС і НАТО. Західні армії в такій ситуації рухалися б вперед лише після того, як отримали б стовідсотковий контроль над небом. Також вони б чекали, поки їхні людські ресурси значно перевищать ворожі — і лише потім билися б. Це просто вражаюче, як українці, не маючи переваг західного воєнного оснащення, намагаються повернути свої території. Я вірю, що в кінці кінців Україна отримає зброю та захищене небо. Я також сподіваюся, що Україна зможе звільнити Крим. Це ключова ціль у довготривалій війні та обороні. Якщо Захід надішле все, про що дискутують зараз, це дозволить виграти. І це в інтересах безпеки Заходу — виграш України, безпека на Чорному морі та український Крим. Інакше світ постійно знаходитиметься за крок до ядерної війни. Це не те майбутнє, на яке ми сподіваємося. Ми маємо побачити повний розгром Росії.
Не буде мирного майбутнього на континенті, в тому числі на західній його частині, якщо російська імперія перезапуститься, хай навіть і з іншим лідером. Імперія має рухнути, Росія має бути демілітаризована. І РФ має понести покарання за цю страшну війну.
МГ: 14-15 грудня в Брюсселі на саміті лідерів ЄС було ухвалене рішення про початок перемовин з Україною. Як скоро наша країна може стати членкинею європейської співдружності?
РГ: Я не знаю, скільки часу це займе, однак це не має тривати довго. Українці в умовах війни старанно виконують вимоги Брюсселя. З боку ЄС відбувається справді щось нове: все більше людей розуміють, що вступ до ЄС — це не якийсь подарунок країнам Східної Європи. Це нам потрібна Україна! Так само, як Молдова та Грузія. Разом з ними ми маємо вибудовувати нашу безпеку.
МГ: А як Ви дивитеся на реалістичність гарантій безпеки для України з боку НАТО?
РГ: Я не бачу інших альтернатив безпекових гарантій, окрім головної — України в НАТО. Помилки, які були зроблені в липні у Вільнюсі (на саміті НАТО. — Авт.), мають бути відкориговані. Не Путін зі своєю зграєю вирішують долю України.
МГ: Яким найбільший виклик для України після війни?
РГ: Багато жінок з дітьми виїхали до Франції, Бельгії, Польщі. Як їх повернути? Мене дуже турбує це питання. Всі, хто виїхав, мають захотіти повернутися. Коли війна закінчиться й авіасполучення буде відновлене, вони мають стояти чергах додому — адже українці опиняться в ситуації, коли потрібен буде кожен, кожна пара рук. Ви всі маєте стати пліч-о-пліч. Найбільше випробування, окрім інтеграції ветеранів, це реінтеграція «мізків», які залишили Україну через війну.
МГ: Як ви бачите майбутнє відновлення України?
РГ: Розумним. Одним з найбільших викликів є екологія. Потрібні фундаментальні обгрунтовані відновлювальні процеси по кожному наслідку війни, особливо по зневодненим регіонам. Потрібен перелік, кадастр об’єктів, які зазнали шкоди різного ступеню, ефектів, спричинених війною. Так, як це було зроблено в Німеччині після війни. Тому що ми не можемо відбудовувати щось на отруєних територіях. Потрібна підготовка до відбудови. Також, в інтересах українців використати момент для відновлення, вивчити уроки минулого.
Ви маєте вибір, які технології обрати, — ядерну чи відновлювальну енергетику, розвиток фермерства чи промисловості. У вас є вибір, його потрібно використати.
МГ: Дякуємо вам за це інтерв’ю і за підтримку України!
РГ: А я вітаю вас з тим, що ви створили таку чудову медіаплатформу для українських жінок в усьому світі. Це важливо, своєчасно і має значення для майбутнього та задля перемоги — для того, щоб українці у всьому світі залишалися разом, були об’єднаними та знали одне про одного. Я давно думала про те, що можна робити, аби забезпечити зв'язок між українцями за межами своєї країни та тими, які залишилися вдома. Тепер ваш онлайн-журнал це робитиме — це чудово!
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
