Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Сьогодні, коли його дітей розділило і розкидало по світу війною, Київ терпляче чекає, коли ми знову зберемося на наших рідних вулицях, згадаємо тих, кого з нами більше немає — і за себе і за них відсвяткуємо нашу Перемогу
Діти граються на березі Дніпра. Фото: Francisco Seco/AP/East News
No items found.
Київ. Місто-легенда, засноване у 482 році полянським князем Києм, його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Місто, яке пережило навалу монголо-татар у XIII сторіччі, отримало Магдебурзьке право у XV сторіччі, повстало з руїн після Другої Світової війни, пережило більшовицьку окупацію і сьогодні чинить героїчну відсіч ворогові — країні-терористці Росії.
Прекрасний велетень на двох берегах Дніпра, між якими несеться, крізь час і простір, як металевий звір, потяг метро
Найкраща терапія для піднесення духу тут — це піднятися вагончиком фунікулеру з Подолу на Володимирську гірку, де відкривається найпрекрасніший краєвид на місто.
Забуте кохання щовесни в Києві знову розцвітає бузком у Ботанічному саду, а влітку, коли ми виходимо на київські пляжі, будь-який смуток змиває річковими хвилями Дніпра і відносить у Чорне Море, і далі, через Босфор і Гібралтар, в Атлантичний океан.
Так було завжди, і якщо ми й губили колись самі себе, то точно знали: існує місце на землі, де можемо віднайтися
Навіть під час війни Київ дає нам силу — тим, хто вдома, на фронті, і за кордоном. Хоча він сам третій рік спирається на стіну до неба, з обличчями на фото тих, хто навіки в строю. Та коли йому самому під час блекаутів через ракетні атаки бракує енергії, двигун міста щоразу запускає стукіт сердець його героїчних мешканців. Стійкість киян — приклад і гордість для світу. Вся Європа з захопленням дивиться, як українське незламне місто, в яке летять вбивчі ракети, демонструє високу культуру.
Сьогодні, коли його дітей розділило і розкидало по світу війною, Київ терпляче чекає, коли ми знову зберемося на наших вулицях, згадаємо тих, кого з нами більше немає — і за себе і за них відсвяткуємо нашу Перемогу і свободу у великій європейській родині.
Це обов’язково настане — а сьогодні — і на Хрещатику, і в окопах на фронті, і в сотнях тисяч тимчасових домівок від Варшави до Оттави лунатиме:
Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра, Де колишуться віти Закоханих мрій... Як тебе не любити, Києве мій!
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
14 серпня, як стало нещодавно відомо журналістам, до лікарні в Новому Таргу, що на півдні Польщі, потрапила 25-річна вагітна українка. Під час обстеження лікарі констатували загибель плоду. Жінці провели операцію та дістали мертву дитину. Про цей випадок пишуть журналісти «Tygodnik Podhalański». Згодом саму породіллю у край важкому стані доставили до реанімації університетської лікарні у Кракові, де вона і померла. Журналісти припускають, що українка ймовірно померла від сепсису. Самі медики, посилаючись на лікарську таємницю та чинний Закон про права пацієнтів, не коментують смерть молодої жінки. Тож усі висновки у справі наразі неофіційні.
Це не перша смерть у перинатальному відділенні лікарні Нового Таргу. Торік у травні у гінекологічному відділенніпомерла 33-річна полька Дорота, яка була на 5-му місяці вагітності. Попри загрозу її життю, лікарі не перервали вагітність. Медики запевняли родину, що все гаразд. А після того, як у Дороти відійшли води, єдине, що порадили лікарі, — постільний режим. Коли стан жінки погіршився, вагітність вирішили-таки перервати. Але було вже пізно. Жінка померла від септичного шоку. Адвокат родини померлої зазначав, що медики допустили «грубу недбалість» як у процесі лікування, так і в наданні інформації про стан здоров'я породіллі. Після трагічного випадку у багатьох польських містах пройшли акції протесту у рамках «Загальнопольського жіночого страйку» через смерть 33-річної жінки.
У заяві організаторів протесту йшлося: «Дорота з Нового Таргу померла тому, що польський антиаборційний закон вбиває і перетворює лікарів на політичних прислужників, а не на експертів у галузі охорони здоров'я. Вона померла через те, що лікарі не виконують своїх обов'язків».
Уся проблема в законодавстві
Польський закон про аборти — один із найсуворіших в Європі. У 1993 році був ухвалений так званий «абортивний компроміс». Згідно із ним, переривання вагітності було можливе у трьох випадках: загроза життю або здоров’ю матері, вагітність внаслідок зґвалтування та невиліковна хвороба або незворотній дефект плоду. У 2016 році депутати Сейму у першому читанні ухвалили законопроєкт про повну заборону штучного переривання вагітності. Кримінальна відповідальність передбачалась як для жінок, які хотіли зробити аборт, так і для лікарів, які робили б такі операції. Тоді жінки вийшли на одну із найбільших акцій протесту у Польщі, яка стала відома на весь світ під назвою «чорний понеділок». Після цього скандальний законопроєкт відкликали.
Та вже у 2020 році руками Конституційного суду було заборонено аборти у випадку патології розвитку плоду. Вже за рік рішення Конституційного суду набуло чинності. Зараз у Польщі аборт можливий лише у разі зґвалтування або інцесту чи за умови небезпеки для життя чи здоров'я матері. У першому випадку вік плоду не має значення, у другому — аборт можливий до 12 тижнів.
Послаблення аборційного законодавства було одним з політичним гасел партії Дональда Туска перед парламентськими виборами у 2023 році. На початку 2024 року прем'єр-міністр Польщі заявляв, що уряд готовий пом'якшити обмеження на доступ до засобів екстреної контрацепції, а також послабити майже повну заборону абортів.
Однак проблема так і залишилась. Сейм в особі його маршалка Шимона Головні заблокував роботу над законопроєктами, що лібералізують законодавство про аборти. Наприкінці серпня цього року прем’єр-міністр Туск визнав, що наразі у парламенті немає достатньої кількості голосів для пом’якшення закону про заборону абортів. Та попри це уряд працює над запровадженням нових процедур для лікарень та прокуратури, щоб послабити деякі з фактичних обмежень:
— Я можу лише пообіцяти, що в межах чинного законодавства ми будемо робити все, щоб жінки менше страждали, щоб аборт був максимально безпечним і доступним, коли жінка змушена ухвалювати таке рішення. Щоб людей, які долучаються до допомоги жінці, не переслідували.
Міністерка охорони здоров’я Ізабела Лещина додала, що для проведення процедури переривання вагітності має бути достатньо однієї медичної довідки про наявність загрози здоров'ю жінки. Наприклад, це може бути довідка від психіатра.
А втім, навіть за ухвалення нового аборційного законодавства, його має підписати президент Польщі Анджей Дуда. І ось тут є проблема, адже він неодноразово заявляв, що проти цього. «Для мене аборт — це вбивство людей», — наголошує глава Польщі.
Нові протести не за горами
Новина про смерть української породіллі у Новому Таргу обурила польську активістку, кураторку руху «Жіночий страйк» Марту Лемпарт. У неї чимало запитань до лікарів, які не змогли врятувати жінку:
— Це та ж лікарня, де торік померла вагітна полька Дорота, а цього року — породілля з України. Я не знаю усієї ситуації, але однаково звинувачую лікарів. У мене питання — що вони зробили не так, що стався сепсис? Відповіді я не знаю, але вже не вірю жодному їхньому слову. Вони повинні були зробити все, аби не допустити смерті жінки. Я знаю, яким є ставлення медиків по догляду за вагітними жінками в Польщі і скільки часу вони витрачають на те, аби знайти відповідального за екстрену ситуацію, яка часом виникає.
Жоден з них не хоче бути тим, хто ухвалює рішення, а час у таких ситуаціях коштує життя
За словами Марти, ситуація, коли лікар вагається з рішенням, бо боїться відповідальності, є брехнею. Деякі медики просто зневажають жінок:
— Ми знаємо десятки випадків, коли лікарі відмовлялися робити аборти навіть у ситуаціях, які дозволені законом. Рішення пояснювали страхом бути притягнутими до кримінальної відповідальності. Та я не пам’ятаю жодного випадку, за понад 30 років заборони у Польщі абортів, щоб лікарі були покарані або притягнуті до суду за проведення легального аборту.
Разом з тим, проголошені нещодавно Міністерством охорони здоров'я рекомендації для лікарень Марта Лемпарт називає безглуздими. На її переконання, документ не відповідає настановам Всесвітньої організації охорони здоров'я:
— Ми б хотіли, аби міністерка охорони здоров'я дослухалася до спеціалістів з абортів, а також почула думки вагітних щодо цього вразливого питання. Це потрібно зробити негайно. До того ж, легалізація абортів — це рекомендація комітету ООН, який прямо закликає Польщу легалізувати їх і негайно ввести мораторій на покарання у разі їхнього проведення. Уряд має змінити законодавство.
Декриміналізація абортів має бути їхнім флагманським законопроєктом. Дональд Туск не подбав про те, щоб партнери по коаліції проголосували так, як треба. Тому відповідальність лежить на польському уряді
Через складну ситуацію з доступом до екстреної контрацепції та забороною абортів польські жінки змушені шукати інші шляхи переривання вагітності, зокрема у тих країнах, де це дозволено. Допомагають у цьому найбільші жіночі некомерційні організації — «Аборти без кордонів» та «Абортний Дрім Тім», розповідає Марта Лемпарт:
— Лише за даними «Аборту без кордонів», на рік маємо орієнтовно 50 тисяч абортів. Це третина від загального запиту. Жінки повинні мати право на переривання вагітності тоді, коли їм це потрібно. При цьому жоден лікар не має їм це забороняти. А тим паче у випадках загрози їхньому життю. Так само люди, які допомагають робити ці операції, мають бути захищені законом.
Будь-яка жінка, яка потребує такої допомоги, може звернутися до організації «Аборти без кордонів» за телефоном: 22 29 22 597. Активістка каже, що це третій за популярністю номер у Польщі, після поліції та пожежної охорони. Разом із тим Марта Лемпарт анонсувала нову хвилю протестів у Польщі:
Ми вже готуємося до протестів і громадських акцій щоб захистити права жінок. Ми не зупинимося, поки не буде так, як повинно бути
Тільки жінка вирішує, бажана чи небажана вагітність
«Мартинка» — феміністична організація, яка підтримує й захищає українських біженок у Польщі від початку російсько-української війни. Її засновниця Настя Подорожня вже 10 років проживає у Польщі. Розповідає, що в Європі є поодинокі країни, наприклад Ватикан, де діють такі ж жорсткі законодавчі обмеження на проведення абортів та доступу до екстренної контрацепції, що і у Польщі:
— Дія пігулок екстреної контрацепції є ефективною лише впродовж п’яти днів від моменту незахищеного статевого акту. Однак польські гінекологи не завжди виписують на них рецепт. На жаль, дуже багато польських лікарів мають комплекс «Бога». Знаю, що це звучить різко, але у моїй роботі був випадок, коли молода 18-річна дівчина, яку зґвалтували, звернулася до поліції. Ті відвезли до гінеколога, який відмовив їй у рецепті на екстрену контрацепцію.
Просто сказав: «На все воля Божа», і що вона занадто молода, щоб приймати такі таблетки
Чимало польських лікарів бояться робити аборти, дозволені законодавством. Одна з причин — страх відповідальності, наголошує Настя. І наводить випадок, який стався з гінекологинею зі Щецина. Лікарка відома тим, що не боялася робити легальні аборти, бо не вчиняла жодних протиправних дій:
— Утім торік до неї прийшло Антикорупційне бюро. Під час обшуку у кабінеті вилучили телефон, комп'ютер, документацію всіх її пацієнток. Подейкують, що саме так тисли на неї. Разом із тим поліція отримала доступ до дуже інтимних фотографій її пацієнток.
Жінки, які звертаються за допомогою до «Мартинки», прагнуть перервати вагітність не від хорошого життя, розповідає засновниця організації. На сьогодні відомі випадки так званих воєнних зґвалтувань. Змушувати жінку виношувати таку вагітність Анастасія Подорожня називає справжніми тортурами:
— До нас зверталися за допомогою зґвалтовані жінки. Насамперед ми надавали їм психологічну допомогу. Це дуже табуйована тема. Рідко хто з них зізнається про те, що вагітність настала саме від зґвалтування ворогом. Та навіть якби вони захотіли позбутися майбутньої дитини, тут у Польщі, де отримали тимчасовий прихисток, їм не допомогли б лікарі.
Бо протипоказань до переривання вагітності не було, а саме зґвалтування ще потрібно було довести. На мою думку, це грубе порушення прав жінок
Та й жінки з бажаною вагітністю побоюються народжувати у Польщі — через недовіру лікарям:
— Лікарі часом нехтують безпекою пацієнток. Знаю історію жінки, в якої була бажана вагітність, але обстеження показало патологію розвитку плоду. Була висока вірогідність того, що дитина померла б після народження. На жаль, у Польщі це не причина, щоб перервати вагітність. Ми допомогли цій жінці. Знайшли організацію, яка організувала їй переривання вагітності в Голландії.
Я хочу, щоб українки, попри те, бажана чи небажана у них вагітність, знали, що ми є одна в одної
Звернутися до «Мартинки» може кожна жінка, яка потребує допомоги. Жінкам, які хочуть стати матерями, організація допоможе з пошуком лікаря прогресивних поглядів. А тим, у кого є небажана вагітність, підкажуть, як легально та безпечно її перервати.
Познанський театрально-мистецький фестиваль Мальта визнаний одним з найкращих у Європі. До його програми входять театральні вистави, музичні концерти, а також мистецькі та літературні заходи. Гасло цьогорічного фестивалю, який вперше проходить під егідою Домініки Кульчик, — “За Любов!” У фокусі — три теми: жінка, природа й майбутнє.
Серія заходів буде присвячена питанням, які хвилюють сучасних жінок — зокрема, біженок з України. Саме тому вони відбудуться під патронатом Sestry. А саме:
12 вересня о 19.00 — інтимна вистава «Замкнені кімнати», де Марія Бруні та Томаш Микан грають двох людей, які тікають від війни і, замкнувшись у чотирьох стінах, розповідають власні історії. Марія Бруні з Маріуполя — резидентка з 2022 року і актриса Нового театру в Познані — поставила цю виставу, щоб звернути увагу на становище українок у польському суспільстві.
11 вересня о 19.00 — вистава «Кассандра»Ольги Григораш є інтерпретацією драми Лесі Українки, написаної сто років тому. У давньогрецьких міфах дочка царя Пріама проклята даром ясновидіння. Кассандра бачить і знає майбутнє, але ніхто їй не вірить — і на її очах трагедії, яким можна було запобігти, стають реальністю. Сучасна версія цієї історії — робота Театру Емігрант, заснований в Познані українками та білорусками.
10 вересня о 18.00 покажуть“Синдром Гамлета”режисерів Ельвіри Нєвєри і Пьотра Росоловського — документальний фільм, зітканий з особистих спогадів і травм молодих людей, яким доводиться боротися з реальністю війни. Роман розповідає про терор на передовій, Славік зізнається в суїцидальних думках, Катя розповідає про страх зґвалтувань і сексизм в армії. Після показу відбудеться зустріч із творцями фільму.
У цивільному житті я була фотографкою. Найчастіше знімала екшн — ралі чи змагання з боксу. Я дуже любила саме це — фіксувати момент. Навчилася всього самостійно. Після початку повномасштабного вторгнення зрозуміла, що мої навички можуть знадобитися для фіксування подій у зоні бойових дій. Зараз я фотографую військових, фільмую бойові дії, збираю докази злочинів російських окупантів.
У перші дні великої війни ми з чоловіком волонтерили: на своєму пікапі возили мішки для блокпостів та їжу в лікарні. А на початку квітня вперше вирушили у зону бойових дій. Їздили з чоловіком на фронт у складі культурного десанту. Поки відбувалися концерти, ми фотографували воїнів.
Але ми хотіли фільмувати бойові дії на «нульових» позиціях, далі, ніж пускають цивільних журналістів. Так ми вступили до лав ЗСУ
У нас уже кілька харддисків, заповнених матеріалом з війни. За день ми відвідуємо від чотирьох до восьми різних локацій. Щодня — життя в подорожі, у машині. Ми обираємо такі маршрути, де хлопці найдовше перебувають без ротації і де тривають дуже гарячі бої. Останній раз ми були місяць в зоні бойових дій.
Всі зараз говорять про Бахмут, але насправді героїчні бої відбуваються по всій лінії фронту
У мене є улюблений кадр, коли я знімала роботу артилерії на передових позиціях. Хлопці, які диктують координати, заховалися. Ті, які робили постріл, сиділи в машині, а ми з чоловіком стоїмо в полі і чекаємо кадр, тому що картинка красива. Я, коли знімаю, стою так, щоб звукова хвиля мене не хитнула: повністю напружую тіло і стою, доки не скажуть сигнал пострілу. У цей день ми так стояли майже пів години. Я майже не дихала. В той же час розуміли, що в цю точку може в будь-який момент прилетіти. Мені було важливо, щоб ця ракета, яка вилітає з важкого озброєння, була у фокусі. Я дуже хотіла ідеальний кадр, і я зробила його! Всі розбігаються, кудись тікають, а я стою кричу: «Ура, в мене вийшло!» Хлопці мені: «Дурна, тікай бігом!»
Військові дивуються, що на позиції приїжджає дівчина з фотоапаратом, адже бої настільки напружені, інтенсивні та важкі, що жінок переважно немає на точках. Але ж виходять унікальні кадри.
Крім того, процес фотографування знімає напругу та піднімає настрій захисникам. Одного разу ми були на Донеччині, хлопці тільки прийшли із завдання, ще гарячі, червоні, аж парує все. Поки наш культурний десант давав концерт, вони підійшли до мене і кажуть: «Зроби мені фотку, на надгробок буде». Я розумію, що в цю секунду мені потрібно придумати щось, щоб їхній психологічний настрій змінити. Хлопці були молоді, я кажу: «Хлопці, ви такі гарні, давайте я вам краще фотку для модного журналу зроблю». Вони почали сміятися, а я далі говорила свої слова захоплення, що їх в кіно треба знімати з такими очима та статурою. Тоді вони розслабилися, навіть почали жартувати.
Фіксація воєнних злочинів
Під час перебування у зоні бойових дій ми також фільмували злочини російських військових на звільнених територіях. У нас зафіксовані розбомблені цивільні будівлі. Також я часто фіксувала російські злочини окупантів для іноземців. Бувало, просили зафільмувати якісь події, бо за кордоном не вірили, що таке може відбуватися. Зокрема, на Харківщині я фіксувала приміщення російських катівень. Одна з них була у поліцейському відділку, туди заходиш — і там дуже неприємний запах, який ні з чим не порівняти. Там у кожну камеру, де могло перебувати від чотирьох до шести людей, саджали по кілька десятків бранців. Вони спали стоячи або по черзі мінялися, їм кидали туди газети російською мовою. Туалети геть не прибрані. Ти розумієш, що це дійсно навмисно вчинені злочини проти цивільних людей.
Українців катували за те, що вони відмовлялися розмовляти російською. Окупанти нав’язували людям російську культуру, завозили пропагандистські матеріали та газети
Ми фіксували їхні мрії у Харківській області — росіяни в буквальному сенсі спали на дверях і на них малювали свої мрії. І це настільки відмінний від нашого світ! У наших людей мрія про захищене майбутнє, про добро, любов, а у них були намальовані жінки з голими великими грудьми, гроші й «тачки» BMW. Отакий їхній рівень свідомості… Ми бачили знищені бібліотеки з горами понівечених книг, пошкоджені церкви.
Виставки, які допомагають війську
Я також роблю фотокартини про війну, надруковані на натуральному полотні унікальною технікою 3D-лаком. Одна картина друкується мінімум шість годин, тому фотокартини мають незвичний вигляд і мало хто вірить, що це просто фото. Поки я працюю на передовій, світом мандрує моя виставка.
Задум — показати світові нашу війну. Мої картини мають популярність за кордоном, їх купують люди. А на отримані кошти я допомагаю війську
Наприклад, на кошти з останньої виставки, яка пройшла в Амстердамі, ми купили евакуаційну машину і подарували її хлопцям на Лиманському напрямку. Мої виставки незвичні та нестандартні. Ось ця, яка була в Амстердамі, називається «333». Вона про те, що відчувають українці під час війни. Її показують там, де не хочуть бачити кадри війни, руйнації та поранених. Наші картини дуже добре сприймаються, тому що це про мистецтво. Але в описах до картин йдеться про події, про які не розповідали в іноземних ЗМІ.
Люди читають це і починають шукати інформацію в інтернеті. Це класно працює. Наприклад, в Японії наша виставка була чотири рази. А зараз готуємо ще одну, присвячену українському вінку. Кожну стрічку зобразила дівчина з фронту. Ми знімали їх на передовій.
Війна дуже змінює людей. Після перемоги ми стикнемося з проблемою, коли цивільні не зможуть зрозуміти військових
Тому ми з чоловіком організували лекції на тему «Як спілкуватися з військовими», щоб не було прірви, щоб зменшити конфліктні ситуації, щоб військовим було легше повернутися в цивільне життя і людям було легше прийняти військових і зрозуміти, чому вони такі. Щоб сім'ї не розпадалися, адже відстань руйнує стосунки, плюс стрес війни, коли військовий не може все розповісти, і кожен сам себе починає накручувати.
Крім того, разом з Жіночим ветеранським втілила новий проєкт — це вже не про війну. Він називається «Жили-були, живуть і будуть». Він про українські казки соціального характеру. Ми продемонстрували казки на новий, сучасний лад. Хочемо донести до покоління, яке зростає і подати їх у новому візуальному актуальному стилі, щоб їх було цікаво не лише почитати, а й подивитися і, можливо, надихнутися українською народною творчістю для власного творчого життя.
Всі фотографії: приватний архів
<add-big-frame> Історія Ірини iSky увійшла до книги «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут. <add-big-frame>
Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.
Достукатися до військкомату
— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.
Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).
Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.
Жінкам тут не місце
— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.
— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?
— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.
У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.
Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»
Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.
За статевою ознакою
— Як вважаєте, у чому причина сексизму?
— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.
— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?
— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.
Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.
Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.
Я навіть проводила серед побратимів опитування — що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.
Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці
Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.
Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.
Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.
Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.
Чого хочуть жінки
— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...
— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.
Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.
— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?
— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.
Не час помирати
— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?
— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.
Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).
У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…
— Що допомагає справлятися?
— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.
— Як ви можете її сформулювати?
— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.
Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.
Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність
І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.
«Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим»
До повномасштабної війни життя Вадима Меліхова з Харкова було присвячене танцю. Хореограф, викладач кафедри сучасної та бальної хореографії Харківської академії культури, художній керівник ансамблю бального танцю не мав жодного відношення до військової справи. Нині Вадим Меліхов — заступник командира батальйону. Пройшов чимало гарячих точок, а зараз боронить рідну Харківщину.
— На фронт я потрапив лише через рік після початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry Вадим Меліхов. — Перші кілька тижнів я був у теробороні Харкова. На той момент росіяни вже окупували частину Харківщини, ніхто не знав, як далеко вони зможуть дійти. Ми з хлопцями охороняли військкомат.
1 березня, коли потреби в цьому вже не було, мене відправили додому. У Харкові тоді взагалі нічого не працювало, люди не знали, де брати їжу. Через друга, який, на жаль, потім загинув, я зміг дістати деякі продукти. Розвіз їх людям — і з цього розпочався мій волонтерський шлях. Приєдналися друзі, знайомі. Чимало людей, дізнаючись про нашу ініціативу, надсилали гроші, ми діставали їжу та медикаменти, і згодом це переросло у благодійний фонд. Паралельно ми з другом, тренером з фігурного катання, допомагали харків’янам з евакуацією. Діяльність фонду масштабувалася, ми стали возити допомогу військовим у Бахмут, Вовчанськ…
— Тобто ви були ефективним у тилу. Чому все ж вирішили йти на фронт?
— Зрозумів, що того, що я роблю недостатньо. Їздив до хлопців у Бахмут і думав, що двом богам одночасно не вслужиш — або я залишаюся цивільним, або повноцінно приєднуюсь до війська. Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим — дружина, син та батьки дізналися вже коли я пройшов медкомісію та готувався їхати на навчання.
І це зовсім не питання сміливості — я просто не міг інакше. Як відсиджуватись у тилу, якщо твої друзі — на фронті? Як дивитися на своє відображення у дзеркалі, якщо вони загинуть? Якби залишився в Харкові, я просто з'їв би себе живцем.
— Хоча ви мали право на відстрочку від служби…
— Так, бо є аспірантом денної форми навчання. Знаю, що деякі люди зараз намагаються використати аспірантуру, щоб уникнути мобілізації. Я ж аспірант, який сам попросив військкомат забрати мене на війну (сміється). До речі, навчання в аспірантурі я не покинув. Лекції, звісно, відвідувати не можу, але продовжую роботу над дисертацією з культурології. Зв'язуюсь зі своїм науковим керівником, навчаюсь. Практика показує, що це можна робити навіть на фронті.
«Якщо не я, то хто? Мій син?»
— За півтора роки ви пройшли чимало гарячих точок. Які моменти ніколи не забудете?
— Наша бригада три місяці була у Серебрянському лісі на Луганщині, де ми зазнали великих втрат. Потім були Часів Яр, Андріївка, Богданівка. Потім Харківщина — Очеретино, Куп'янськ…
Моменти, коли дивом залишаєшся живим — це на війні буденність
Коли паркуєш машину, потрапляєш під мінометний обстріл, і «прилітає» саме в те місце, де ти завжди паркувався, а цього разу чомусь вирішив стати з іншого боку. Або коли виїжджаєш на евакуацію «двохсотого» побратима, забираєш його тіло прямо з-під носа ворога, а потім розумієш, що вам з хлопцями неймовірно пощастило звідти вибратися. Отримуєш догану, бо як замкомандира роти (на той момент) ти в принципі не мав права їхати на евакуацію. Але й не поїхати теж не міг…
Те, що ніколи не забудеться — загибель побратимів. Немає нічого важчого, ніж втрачати своїх. Особливо людей, із якими пов'язані особливі спогади, історії. Був один воїн Володя. 21 рік. Він свого часу оступився, мав сзч (самовільне залишення частини — Авт.). Але я вмовив його повернутися. Володя був дуже вмотивованим, рвався у бій. Але через те, що його довго не вводили до «штатки», не мав права виходити на позиції. І ось нарешті дочекався. Вийшов на позиції… і того ж дня загинув.
Невимовно важко переживати такі моменти. Хлопці різні, іноді такі непрості. Але вони справжні. Я з ними, коли вони панікують, коли вигорають, коли просто втомлюються і потребують підтримки. Я знаю, що робити, якщо людина впала в ступор, якщо через страх і шок не розуміє, що відбувається. Знаю методи роботи з тими, хто, наприклад, повернувся на поле бою після важкої контузії. А комусь потрібні не методи і стратегії, а просто відверта розмова чи відпустка.
— Існує думка, що людина, яка була мобілізована без бажання та мотивації йти на фронт, не зможе стати ефективним воїном. Це правда?
— Ні. Знаю багато випадків, коли мотивація з'являлася вже безпосередньо на фронті. Якщо людина бачить адекватне командування і нормальне ставлення до себе, вона адаптується. Тих мотивованих, які у лютому 2022 року штурмували військкомати, в тилу вже не залишилося. Залишилися люди, яких лякають їхні помилкові уявлення про військо. Тільки опиняючись тут, вони розуміють, що все не так страшно.
Що якщо ти, наприклад, захворів, ніхто не гнатиме тебе на бойове завдання. Що навіть у бойовому підрозділі не всі вбивають — хтось займається евакуацією, хтось — підрахунками та документами. Якщо я бачу, що людина добре знається на комп'ютерах і паперах, я швидше попрошу її бути діловодом, ніж йти в окоп.
Якби у нас було достатньо людей, ми змогли б ефективніше розподіляти навантаження, і у солдатів з'явилася б можливість відпочивати після трьох днів роботи, а не після п'ятнадцяти. Але з людьми проблема, і навантаження на кожного воїна тільки зростає. А в цей час у тилу здорові міцні чоловіки розповідають, що вони «не народжені для війни»…
Сподіваюся, наше суспільство все ж зрозуміє, що неможливо одночасно любити ЗСУ і ненавидіти ТЦК. Тут потрібно обирати
— Як замкомандира батальйону ви допомагаєте побратимам справлятися зі страхом. А вам буває страшно?
— Звісно. Страшно всім. І тут уже питання в тому, як ти сам із собою домовишся. У мене є певна формула, перше запитання у якій: «Що найстрашніше може з тобою трапитись?» Мабуть, загибель. Але якщо навіть це станеться, чи відчую я це? Навряд чи. Та й до того ж ми всі колись помремо.
Мені нема про що шкодувати, я жив прекрасне життя, був щасливий, займався улюбленою справою. Це вже непогано. Друге питання у моїй формулі: «Якщо не ти, то хто?» Мій син? Ні, краще зараз піду я, ніж потім доведеться йти йому. Люди, які мають дітей, мене зрозуміють.
Нагадувати собі про мотивацію у мене потреби немає. Я зараз воюю фактично вдома — на моїй Харківщині, без якої не уявляю свого життя. Я виріс на Салтівці, батьки тут мешкають і зараз. За кілометр від їхнього будинку вже було кілька «прильотів» у багатоповерхівки. Для мене це найкраще нагадування, чому я на фронті. Це моя земля, і я нікому не дозволю її в мене забрати.
Тепер вже розумію, що рано чи пізно ця війна мала статися. До 24 лютого 2022 року я про це не думав. Був зайнятий танцювальними змаганнями: спочатку у Харкові, потім у Черкасах. На 25 лютого у мене вже були квитки до Буковеля. Замість тривожної валізки я збирав рюкзак з лижним екіпіруванням. Іноді жартую, що не пробачу росіянам, що зіпсували мою довгоочікувану відпустку.
Воюй, танцюючи
— Як вас змінила війна?
— Я перестав реагувати на багато речей, які раніше здавалися серйозними проблемами. Наприклад, поломка машини чи якісь побутові складнощі. Все, що можна вирішити за допомогою грошей, мені вже не здається проблемою.
Змінилося ставлення до людей. І я не знаю, добре це чи погано. Поки що, приїжджаючи раз на пів року у відпустку і спостерігаючи за розслабленими цивільними чоловіками в кафе, переконую себе в тому, що це переодягнені військові. Мені так легше.
І ще я зрозумів, що означає фраза «жити в моменті». Це, перебуваючи на фронті, дивитись улюблений фільм, слухати улюблену музику, малювати, танцювати. Вчити свій взвод сальсі, за що одного разу навіть отримав зауваження. І на що відповів, перефразувавши класика: «Війна — це минуще, а танець вічний».
Я можу танцювати на вулиці, навіть у машині. У мене і позивний — «Дансер». Побратим нещодавно зізнався, що його мрія — навчитися танцювати вальс. Я готовий навчити, але потрібні партнерки, а з цим тут складно. Ще я фотографую. Знімаю природу, сонечок, комашок, котиків, їжаків. Буває, їдеш у полі, довкола війна, а ти фотографуєш захід сонця. Тому що так гарно. І тому що не знаєш, чи побачиш ти це завтра…
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.