Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Сьогодні, коли його дітей розділило і розкидало по світу війною, Київ терпляче чекає, коли ми знову зберемося на наших рідних вулицях, згадаємо тих, кого з нами більше немає — і за себе і за них відсвяткуємо нашу Перемогу
Діти граються на березі Дніпра. Фото: Francisco Seco/AP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Київ. Місто-легенда, засноване у 482 році полянським князем Києм, його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Місто, яке пережило навалу монголо-татар у XIII сторіччі, отримало Магдебурзьке право у XV сторіччі, повстало з руїн після Другої Світової війни, пережило більшовицьку окупацію і сьогодні чинить героїчну відсіч ворогові — країні-терористці Росії.
Прекрасний велетень на двох берегах Дніпра, між якими несеться, крізь час і простір, як металевий звір, потяг метро
Найкраща терапія для піднесення духу тут — це піднятися вагончиком фунікулеру з Подолу на Володимирську гірку, де відкривається найпрекрасніший краєвид на місто.
Забуте кохання щовесни в Києві знову розцвітає бузком у Ботанічному саду, а влітку, коли ми виходимо на київські пляжі, будь-який смуток змиває річковими хвилями Дніпра і відносить у Чорне Море, і далі, через Босфор і Гібралтар, в Атлантичний океан.
Так було завжди, і якщо ми й губили колись самі себе, то точно знали: існує місце на землі, де можемо віднайтися
Навіть під час війни Київ дає нам силу — тим, хто вдома, на фронті, і за кордоном. Хоча він сам третій рік спирається на стіну до неба, з обличчями на фото тих, хто навіки в строю. Та коли йому самому під час блекаутів через ракетні атаки бракує енергії, двигун міста щоразу запускає стукіт сердець його героїчних мешканців. Стійкість киян — приклад і гордість для світу. Вся Європа з захопленням дивиться, як українське незламне місто, в яке летять вбивчі ракети, демонструє високу культуру.
Сьогодні, коли його дітей розділило і розкидало по світу війною, Київ терпляче чекає, коли ми знову зберемося на наших вулицях, згадаємо тих, кого з нами більше немає — і за себе і за них відсвяткуємо нашу Перемогу і свободу у великій європейській родині.
Це обов’язково настане — а сьогодні — і на Хрещатику, і в окопах на фронті, і в сотнях тисяч тимчасових домівок від Варшави до Оттави лунатиме:
Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра, Де колишуться віти Закоханих мрій... Як тебе не любити, Києве мій!
Люди під час ракетного обстрілу на станції метро Театральна. Фото: Efrem LukatskyAP/East News
Меморіальна стіна Свято-Михайлівського собору в Києві. Фото: Francisco Seco/AP/East News
Блекаут в Києві. Листопад, 2023 рік. Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News
Пари у танці на Володимирській гірці у Києві. 2023 рік. Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News
На Майдані Незалежності прощання із загиблим 23-річним Вадимом Попельнюком. 5 квітня 2024 року.Фото: Vadim Ghirda/AP/East News
Національний музей історії України у Другій світовій війні. Фото: Vadim Ghirda/AP/East News
Дівчата на одній з вулиць Києва. Фото: Francisco Seco/AP/East News
Новий пішохідно-велосипедний міст на Оболоні довжиною у 160 метрів. Фото: FB Київ — моє улюблене місто
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Місце розташування клініки AboTak не випадкове. Саме на вулиці Вейській знаходиться не лише Сейм, але й головний офіс «Громадянської платформи» й Канцелярія Президента, тобто місця на політичній карті, де приймаються найважливіші для країни рішення. Саме тому борчині за право жінок на аборт, — як вони повідомили на пресконференції під час відкриття клініки, — вирішили «забрати собі шматочок цієї вулиці».
Відтепер сюди може прийти будь-хто, кому потрібні аборт, інформація або просто підтримка. «Це центр сестринства», — кажуть активістки. Сестринство важливе й цінне завжди, а особливо сьогодні, коли політики продовжують блокувати зміни до закону про аборти
Відкладено не лише закон про лібералізацію абортів, але й ті зміни, які під час виборчої кампанії називали «мінімальними». Йдеться про декриміналізацію абортів, тобто зміни до Кримінального кодексу, згідно з якими особа, яка допомагає комусь зробити аборт, не ризикує потрапити до в'язниці, як це відбувається зараз. У Польщі жінки не підлягають кримінальному переслідуванню за нелегальне переривання вагітності, але допомога в здійсненні аборту — кримінальний злочин (за операцію незаконного переривання вагітності польським лікарям загрожує до трьох років позбавлення волі). Зрештою цей закон паралізує лікарів.
У Польщі аборт є законним у двох випадках: якщо він є наслідком забороненого діяння, тобто зґвалтування або інцесту, і коли він становить загрозу для здоров'я та/або життя жінки. На практиці останню передумову складно застосувати саме тому, що пособництво та сприяння аборту карається. І лікарі, посилаючись на «застереження совісті», нерідко відмовляються переривати вагітність, навіть коли вона становить загрозу плоду й матері. У Польщі вже померли декілька жінок, яким лікарі відмовились переривати вагітність на пізніх термінах, хоча ситуація становила пряму загрозу життю жінок.
До жовтня 2020 року в межах так званого «абортного компромісу» 1993 року законними вважались також аборти через дефекти плода, зокрема, несумісні з життям (завмерла вагітність). Але в 2020 році Конституційний суд Польщі визнав і це незаконним.
Після цього, за даними Міністерства охорони здоров’я РП, кількість легальних абортів у Польщі скоротилася вдесятеро. І в 2021 році було зафіксовано 107 проведених абортів замість 1076 у 2020 році. Але урядова статистика не має нічого спільного з реальною ситуацією з абортами в Польщі.
За оцінками ADT, жінки з Польщі роблять понад 100 000 абортів щороку
Минулоріч тільки Abortion Dream Team допомогла близько 50 000 жінок отримати доступ до фармакологічного аборту, оскільки саме на цей метод переривання небажаної вагітності жінки зважуються найчастіше.
Активісти ADT наголошують, що клініка AboTak — це місце, де вони не лише вимагатимуть доступу до аборту, а й надаватимуть цю послугу. Зараз у центрі доступна послуга медикаментозного аборту (за допомогою пігулок), а жінкам, які потребують хірургічного переривання вагітності, в центрі допомагають знайти відповідний заклад за кордоном, організовують транспорт, часом навіть фінансову підтримку. У центрі можна також зробити безкоштовний тест на вагітність і отримати консультацію лікаря.
Наталія Бронярчик підкреслює, що ADT допомагає всім, хто потребує допомоги в доступі до аборту. «Щодня до нас звертаються не тільки польки, але й жінки з України. Від початку повномасштабної війни понад 3 000 жінок з України зробили з нашою допомогою аборти», — каже вона. І додає, що ADT — не єдина організація, де люди можуть отримати допомогу. Чимало людей звертаються до «Мартинки» — організації, заснованої українськими жінками.
Мартинка була заснована через 19 днів після початку великої війни в Україні. За три роки роботи вона отримала близько 4 000 звернень за допомогою, а за останній рік ця кількість зросла вдвічі. Це випадки, пов'язані з насильством та торгівлею людьми.
Якщо ви маєте потребу поговорити, спитати поради — приходьте на вул. Wiejska, 9. «Ми для всіх. Ти не одна», — запевняють засновниці центру.
Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин.
У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих).
Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.
Торгівля: економічний баланс на користь Польщі
Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро.
Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція.
Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах.
Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.
Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами.
Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки.
Блокування польсько-українського кордону, 2022. Фото: Filip Naumienko/REPORTER/East News
Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».
Вплив біженців на польську економіку
Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі.
Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту.
Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих
Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.
Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки.
А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».
Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.
Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти
І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.
Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця
У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут.
Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).
Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини
Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові.
Відкриття магазину «Україночка» з українськими товарами в Любліні, 2025. Фото: Jan Rutkowski/REPORTER
Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі
Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки.
Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки.
— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати?
Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).
Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави.
Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.
Висновки: разом ми сильніші
Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку.
Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.
«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»
Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.
Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».
«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»
«Перша година після поранення найважливіша»
— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення.
Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.
Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину
Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало.
Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.
— До подій на Майдані ви жили у Харкові?
— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт.Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.
«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»
— Психологічно?
— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).
— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?
— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)…
Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника.
Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.
— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...
— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.
Аляска і Куба. Скріншот з відео
— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.
— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.
— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?
— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».
«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»
— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…
— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.
— Який момент війни став для вас найстрашнішим?
— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду.
— Вам знайомий страх смерті?
— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.
«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»
— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?
— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт.
Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас
Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так.
Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.
«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»
— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?
— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу.
Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.
«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»
Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.
— Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?
— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками.
Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.
Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.
— Що ще допомагає триматись?
— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.
Сергій Жадан, Куба й Тайра
***
Госпітальєрка (Сергій Жадан)
Вони б мали тебе називати сестрою. Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту. Правда про світ виявилась замалою, аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.
І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко, і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті, смерть говорить — зі мною завжди нелегко, ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.
І ті, що справді не знають, як тебе звати, знають твій позивний, за ним і кличуть. Перекрикують біль, ніби ламають загати, ніби криком хочуть спинити кров убивчу.
І залишають цей світ з обов’язками та правами, говорять про світ, як про найбільшу втрату. Але правду про світ писали такими словами, що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.
Правда про світ така, що навіть вірші, які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою. Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш. Пропаганда — це називати тебе сестрою.
Політика — це не вміння підкидати монетку, і не вміння домовлятися із ворами. Політика — це школяр, який читає свою абетку, це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.
Політика — це далі жити в своїй країні. Любити її такою, якою вона є насправді. Політика — це знаходити слова: важкі, єдині, і лагодити все життя небеса несправні.
Політика — це любити тоді, коли лякає саме слово любов, коли не шкодують бранців. Релігія — це відчути на дотик, своїми руками, як знімаються шви із того, кому не давали шансів.
Релігія — це телефони, зроблені в Китаї, це священники з простреленими паспортами. Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають, назавжди роблячи їх сестрами та братами.
Твої брати з грізними позивними. Твої поети з недописаними віршами. Земля з гарячим камінням лежить під ними. Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.
Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою.
Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення.
«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»
— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами...
Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко.
Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію.
Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати.
Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність.
«В 2023 на бойовому виїзді отримала розсічення під оком і забій голови. Вже за 12 днів повернулась до роботи»
— Скільки тривало лікування після поранення?
Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю.
Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.
Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися
— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…
— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення?
— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?
— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».
У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було.
Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію.
«Ти тут не один, твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів»
«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»
— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду.
— Як вам це вдалося?
— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно.
Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати.
Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав.
«На фронті теж треба щодня тренуватися. І слідкувати за харчуванням»
Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все.
За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила.
«Усе можна пережити. Втрати — ні»
— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?
— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала.
— Який момент на війні ви ніколи не забудете?
— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент.
Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась.
«З часом розміри страху починаєш відчувати всередині як фізичне явище»
— Чим пахне війна?
— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій.
Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує
Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди.
— Чого ви боїтеся найбільше?
— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні.
— Як вас змінила війна?
— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала.
До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.
На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося
— Чому ви на війні?
— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я».
«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»
— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?
— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.
Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс.
Відпочинок на фронті
— Ваш позивний «Висота». Чому?
— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”».
«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав.
— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту».
— Теж так думаю (сміється, — Авт.).
— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?
— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших.
— Про що мрієте?
— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу.
«Єдність у горах схожа на єдність на війні»
— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?
— Мені подзвонила директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.).
Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала.
Сходження на Кіліманджаро разом з ветеранами на протезах, 2025
Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі.
Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.
Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині
Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.
Ксенія Мінчук: Ви виїжджали до Італії на початку повномасштабного вторгнення. Чому вирішили повернутися?
Ніна Чигріна: Я зі Львова, але за 2 місяці до початку великої війни переїхала в Бровари і на момент вторгнення жила там. Але там було дуже небезпечно, тому я виїхала звідти — спочатку в Дніпропетровську область, потім у Запоріжжя, і звідти допомагала своїм рідним виїхати з Маріуполя. Вони довго сиділи під обстрілами, дочекалися окупації. Коли вдалося їх витягнути, влітку 2022 поїхала до мами в Італію. Вона давно там живе.
В Італії працювала віддалено на українську компанію. З часом роботи ставало дедалі менше. І зрештою постало питання — підтверджувати свій диплом, шукати роботу в Італії й залишатися назавжди або повертатися в Україну і робити тут щось важливе.
Залишатися в іншій країні і завжди бути там чужою чи повертатися до рідної країни й жити там, незважаючи на ситуацію? Я обрала другий варіант. І не шкодувала ні секунди
Ніна Чигріна
Майже одразу після мого повернення Росія стала атакувати українську енергетику. Бровари — одне з перших міст, яке відчуло це на повну. А я саме була там. Чи було страшно? Звісно. Але померти можна в будь-якій країні. А якщо ти вдома, то помреш хоча б на своїй землі.
— Після повернення в Україну ви займалися волонтерством. З чого почали?
— Коли я повернулася на початку 2023 року. то знайшла волонтерські чати, де різні організації писали про свої потреби, а люди відгукувались. Я працювала у складі будівельних груп. Ми відновлювали школи, лікарні тощо. Пиляли, прибирали, носили, перекривали, копали. Виїжджали зазвичай на один день, іноді на два. Якщо громада надавала житло для ночівлі — залишалися. Бо роботи було багато. А з початком блекаутів робити це було значно складніше.
«Сапер більшу частину своєї роботи проводить навколішки. І на мерзлій землі, і в спеку»
— За даними Асоціації саперів України (АСУ), 39 із 99 усіх учасників протимінної діяльності в Україні — жінки, що становить близько 40 відсотків. Хто надихнув вас стати саперкою?
— Якось я випадково познайомилася з саперами. Вони їхали на вахту, а ми — на село Ягідне, що на Чернігівщині, волонтерити. Розговорилися. Мені стало цікаво. Подумала, чи не стати і мені саперкою. Це корисно для країни. Та й мені підходить така робота — я дуже активна, займаюсь бігом, туризмом. То чому б ні?
На співбесіді мені казали: «Це важка робота. У посадках, полі. На колінах. У сніг, дощ ви будете на вулиці. Чи нормально це для вас?» Для мене це нормально. Я постійно в русі: або бігаю, або в гори ходжу. І коли я вже пішла працювати саперкою, всі навколо дуже дивувалися, коли після 8-годинного робочого дня я йшла бігати. Колеги постійно мене підколювали: «То, певно, в полі байдикуєш».
— Як відреагували близькі на ваше рішення?
— Мама й досі переживає. Літом я поїхала працювати на Миколаївський напрямок. І тоді мама переживала ще сильніше. У Слов'янську, де я зараз, теж досить небезпечно — може щось прилетіти. Тож кожного дня, коли я виїжджаю з поля, пишу їй, що зі мною все в порядку. І коли їду на поле, теж пишу. Така у нас традиція.
— Чи складно вивчитись на сапера?
— Спочатку я вчилася на саперку, потім на парамедика, згодом — на керівника саперської групи. Все це сталося зі мною за один рік і пару місяців. Пам'ятаю, на першій практиці, яку я проходила у лютому, зрозуміла, що буде непросто. Сапер більшу частину своєї роботи проводить, стоячи на колінах. Взимку холодно, замерзла земля. Я чекала, що скоро весна, а потім літо. Але літо виявилось нічим не краще. Літом дуже спекотно. А ти в броні, в штанах, берцях…
З майбутнім сапером обов’язково проводять співбесіду. Також треба пройти лікарів: психолога та нарколога. Деяким навіть проводять перевірку на поліграфі. Це все до навчання. Після кожний складає іспит. Я люблю вчитися. Парамедицина — найулюбленіший мій курс. А найскладніший — на керівника групи. Багато інформації: як малювати карту, вести звіти, керувати групою, глибше розпізнавати вибухонебезпечні предмети. А термін навчання — 10 днів. На сапера, наприклад, вчаться 30 днів.
— Як виглядає доба сапера?
— Якщо взяти щось середнє, то зазвичай ми встаємо доволі рано. О 8.00 ранку вже маємо бути на полі. От зараз, наприклад, у Слов'янську ми встаємо о 5:30 ранку, щоб добратися до поля до восьмої. Маємо обід о 12.00. Годину відпочиваємо. Десь о 16.00 їдемо з поля. Потім вечеря. А далі — хто що. Я бігаю. Кожного дня одне й те саме. У неділю маємо вихідний. Це добре, бо тоді я можу більше побігати.
— Що найважливіше у цій професії?
— Уважність. Перед тим, як починається ручне розмінування, проводиться обстеження території. Наприклад, вам дають ділянку. Ви маєте її обстежити за допомогою дрона або обійти там, де безпечно. Треба подивитися, чи є видимі докази забрудненості (ящики, транспортувальні заглушки, частини ВНП, що вибухнули тощо). Після такого вивчення є надія, що небезпечна ділянка зменшиться. Тоді керівник групи має визначити територію необхідного очищення, намалювати її карту, виявити потенційні загрози, подати звітність. Далі ділянка готується до ручного розмінування.
Я займаюся гуманітарним розмінуванням. Механізм той самий. Єдине — наша компанія зараз не має дозволу на знищення вибухонебезпечних предметів, які ми знайшли. Цим займається ДСНС. Але те, що ми робимо, так само небезпечно. Тому уважність — найважливіше у нашій професії.
<add-big-frame>За інформацією Української асоціації гуманітарного розмінування, є три види розмінування: оперативне, військове та гуманітарне.<add-big-frame>
<add-big-frame>Оперативне виконується у разі невідкладної необхідності. Цим займаються Державна служба з надзвичайних ситуацій (ДСНС), сапери поліції та фахівці Держспецслужби транспорту (ДССТ).<add-big-frame>
<add-big-frame>Військове розмінування виконують солдати для розчищення шляху, щоб можна було просуватися під час військових дій. У цьому випадку міни знешкоджуються лише в тому випадку, якщо вони блокують шляхи, необхідні для просування або відступу солдатів.<add-big-frame>
<add-big-frame>Гуманітарне розмінування включає дослідження, картографування та маркування мінних полів, а також фактичне розмінування землі. Головна мета гуманітарного розмінування — очищення землі, щоб цивільні могли повернутися до своїх домівок і виконувати повсякденні справи без загрози для життя і здоров’я.<add-big-frame>
«Кажуть, жінки — кращі сапери, ніж чоловіки»
— Чи зустрічалися ви в роботі з дискримінацією як жінка?
— Я ні, але буває підколюють — «Це не жіноча справа». Або «Давай я тобі допоможу, ти ж жінка». Тоді як у полі я — сапер. На полі немає статі, гендеру. У 2022 році таке ще могло зустрічатися. Але з часом цивільних чоловіків ставало дедалі менше, а потреба у розмінуванні росла.
У деяких компаніях кажуть, що жінки — кращі сапери, ніж чоловіки. Бо вони більш уважні. Також жінки — кращі керівники. Керівник має вести групу за собою. Кажуть, жінками це вдається краще. Загалом усі сапери виконують одну роботу. Але керівник має додаткові функції. Він може не працювати на землі, але мусить контролювати всю команду та показувати, як працювати. Часто керівники працюють разом з усіма. Коли я працювала керівником на Херсонському напрямку, ми з групою закінчували роботу на землі десь о 16 годині, а мій робочий день закінчувався о 22.00. Бо я складала звіти.
— Де земля України, за вашим досвідом, замінована найбільше?
— У Слов'янську ми багато знайшли, на Миколаївському та Херсонському напрямках теж.
Київська, Чернігівська, Сумська області не такі забруднені, бо росіяни не встигли їх засмітити так сильно, як території, які довгий час були окупованими. А от Херсонщина... Там взагалі жах
Там ми знаходили усе, що можна уявити, до того ж у дуже великій кількості.
Зони бойових дій засмічені тим, що залишилося від боїв. Там, наприклад, навряд чи зустрінеш протипіхотні міни або розтяжки. Просто нерозірвані боєприпаси. А є зони мінування. Це ділянки перед позиціями. Росіяни мінували їх навмисно, щоб до них не підійшли. Оце найбільш небезпечні місця. Зараз окупанти роблять комбіновані мінні поля. Там і протипіхотні, і протитранспортні розтяжки. На таке розмінування потрібно найбільше часу. Це має бути дуже обережна робота — метр за метром.
— Що ви відчуваєте, коли йдете замінованою ділянкою?
— Зараз уже нічого. Раніше був страх. Особливо на таких небезпечних територіях, як Миколаївщина. Я до неї ніколи не бачила подібного. Коли стає більше досвіду, вжн не так страшно. Найбільше лякає незнання: з чим ми стикнулися, як діяти в цій ситуації. А коли маєш достатньо знань, набагато легше. Як у кожній професії. Звісно, не кожна професія небезпечна для життя напряму. Але у нашій країні зараз багато чого небезпечного.
«Очистити всі території України в нуль нереально»
— Скільки часу треба, щоб розмінувати Україну?
— Якщо ми досі знаходимо боєприпаси часів Другої світової війни, то після цієї війни будемо ще дуже довго очищати територію. Усе забрати майже неможливо. Очистити всі території України в нуль нереально. Але надія є — технології. Знаю, що багато людей зараз займаються виробництвом дронів, які працюють детекторами для розмінування. Знаю про машини, спеціально обладнані для цієї справи. За допомогою технологій можливе швидше розмінування. Тільки це дуже дорого.
Якщо ж робити це вручну, можна навіть порахувати. Сапер за день робить 12 квадратних метрів. Якщо це група, то нехай у день вийде 100 квадратних метрів. Скільки людей готові цим займатися? Це велике питання. А ще фінансування. Не усі громади можуть собі це дозволити.
— Які пастки розставляють росіяни для українців?
— Росіяни залишають усе, що тільки можна придумати. Міни, саморобні вибухові пристрої тощо.
Пам'ятаю мінну пастку з чотирьох частин. У землі була розчекована граната, на ній стояла протитранспортна міна, всередину неї була «вкарячена» ще одна граната. І все це стояло на розтяжці
Розміновувати подібні «конструкції» досить непросто. За моїм спостереженням, окупанти найчастіше залишають протитранспортні міни. Їх найбільше.
— Ви казали, що вашою мотивацією стати саперкою було очистити територію навколо Маріуполя для своїх рідних. Що ще вас мотивує?
— Після того як я попрацювала на Миколаївщині та Херсонщині, мене мотивують люди, які там вижили і живуть зараз. Вони розповідають страшні історії: там тракторист підірвався, там просто чоловік йшов городом, там собака, там корова. В Ірпені я була у притулку, де живе багато тварин, які підірвалися на протипіхотних мінах і залишилися живі. А скільки диких звірів постраждало… Наприклад, у заповіднику «Залісся» загинуло багато диких кабанів. Я б хотіла, щоб цього не ставалося з людьми та тваринами. Тому працюю. Все вказує на те, що моя робота потрібна. Це мене і мотивує.
«Я навіть кактус не можу завести, бо він помре»
— Які історії вам розповідали люди з деокупованих територій, де доводилося працювати?
— Страшні. Коли працювала у Київській області, спілкувалася з однією бабцею років 80-ти. І вона розповідала, що окупанти вигнали її з хати, щоб самим там оселитися. Їй довелося жити у сараї. Коли виганяли, намагалися спалити її та хату. Більшість історій жахливі. Знущалися з усіх. І з дітей зокрема.
Справитися з усіма почутими жахами мені допомагає біг. Раніше через це я дуже багато бігала. Зараз менше. Бо зараз менше спілкуюсь з людьми. А коли спілкувалася, обов'язково вислуховувала. Людей треба слухати — це моє переконання. Як би непросто це не було. Деякий час я працювала з психологом. Мені теж треба було виговоритися, але з часом зрозуміла, що треба прийняти той факт, що така моя робота і так буде постійно.
— Що найскладніше у роботі сапера?
— Бути далеко від дому. Ми працюємо за вахтовою системою, тому вдома майже не буваю. Коли друзі кажуть: «Може, ти б собі більшу квартиру орендувала?» Відповідаю: «А нащо? Я дома буваю 7 днів у місяць». Я навіть кактус не можу завести, бо він помре. Але розумію, що люди, які працюють на «нулі», в складнішій ситуації. Вони місяцями не бувають дома. Тому працюю і не жаліюся. І не шкодую про свій вибір. Ні на секунду.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
%20(1).avif)
.JPG)
.JPG)
