Катерина Копанєва

У Грузії тривають мирні громадянські протести проти фальсифікації парламентських виборів, на яких переможницею себе оголосила правляча проросійська партія «Грузинська мрія». Міжнародні спостерігачі заявили про випадки підкупу та залякування виборців, а Президент України Володимир Зеленський сказав, що «сьогодні в Грузії перемогла Росія», яка «спочатку забрала частину Грузії, а потім змінила там політику й уряд на проросійські».

Влада Грузії вже формує списки так званих «іноземних агентів», і серед них є українські організації. Свого часу прийняття подібного закону в Росії призвело до узаконення репресій проти громадянського суспільства. Після ухвалення документа Євросоюз зупинив процес євроінтеграції Грузії, а США запровадили санкції проти «відповідальних за підрив демократії» в цій країні. Sestry розпитали українок, які виїхали від російської війни до Грузії, як їм живеться там зараз і чи з’являються «тривожні дзвіночки» про ускладнення ситуації.

Проросійська партія зіграла на страху війни

— За два роки життя у Тбілісі ні я, ні мої діти жодного разу не стикалися з поганим ставленням до себе чи до інших українців, — розповідає киянка Світлана Вишневська, яка зараз живе та працює у грузинській столиці. — Багато грузинів не підтримують провладну партію. Це люди з проєвропейськими поглядами, які володіють англійською, здобули освіту в Європі. За моїми спостереженнями, більшість молодих людей у Тбілісі саме така. Інші погляди є серед людей старшого покоління, але й про них я не сказала б, що вони люблять Росію.

Причиною того, що вони голосували за провладну партію, був страх війни. Я ніколи не бачила такої брудної передвиборчої кампанії, як та, яку тут проводила правляча партія. На їхніх бігбордах були фотографії зруйнованих росіянами українських міст і поруч відбудовані стадіони та дороги в Грузії — на контрасті. Основний меседж: голосуйте за нас, якщо хочете миру. Інакше буде так, як зараз в Україні. А грузини добре пам'ятають війни в їхній країні, які торкнулися кожної родини. І дуже бояться, що це може повторитися. Населення Грузії менше, ніж довоєнного Києва, а територія всієї країни — десь як наша Одеська область. Вони так і кажуть: «Ми маленькі, воювати в нас немає кому». На цьому страху війни й зіграла проросійська партія.

В Грузії є росіяни, але, на щастя, я з ними практично не перетинаюсь. Працюю координатором в організації, що допомагає українцям, і моє коло спілкування — українці та грузини. Мені пощастило досить швидко знайти роботу, для якої не потрібне знання грузинської: організація шукала людину з освітою психолога та англійською — а це саме про мене. Безумовно, знання грузинської не було б зайвим. Але грузинська складна, зовсім не схожа ні на українську, ні на англійську. У Тбілісі є безкоштовні мовні курси. Але я поки що в побуті користуюсь англійською — більшість грузинів її розуміють. Серед старшого ж покоління є ті, хто добре розуміє російську.

Діти Світлани ходять у місцеву школу та садок. Разом з тим старша донька навчається українською мовою.

— Щоб працювати або влаштувати дітей до школи чи садка, українцям не потрібно оформлювати жодних статусів, як це відбувається у країнах ЄС

—Ти просто приїжджаєш і живеш, — каже Світлана. — Спочатку українцям можна було залишатися в Грузії рік, потім термін продовжили до трьох років (але навіть якщо термін закінчився, можна виїхати і заїхати наступного дня знову).

Школи та садки безкоштовні. Моя донька навчається в українському секторі грузинської школи — такі сектори з початком повномасштабної війни з'явились у Тбілісі та Батумі, де мешкає більшість українців. Навчання відбувається українською мовою. Відмінність у школах — грузинська мова та історія серед предметів, а також 12 років навчання замість 11. Благодійники, чиїх імен ми не знаємо, досі оплачують трансфер дітей до цих шкіл у Тбілісі — тобто в якому б районі не проживала українська дитина, її забере автобус. Ба більше — цей український сектор дав можливість працевлаштуватися багатьом українським вчителям.

Від держави я не отримую жодних виплат. Грузія є небагатою країною, тут немає таких програм соціальної підтримки, як у країнах ЄС

Зарплати невисокі. Середня — 1000-1200 ларі (350-420 євро). Цих грошей може вистачити на продукти, але не на оренду (у Тбілісі ціни на оренду однокімнатної квартири стартують від 300 євро). Громадяни Грузії мають можливість оформити деякі пільги та субсидії.

Щодо українців, то є ті, хто отримує допомогу від неурядових міжнародних організацій. Здебільшого це доступно пенсіонерам, людям з дітьми до 18 років чи з інвалідністю.

Допомога невелика — близько 100 євро на місяць на людину. Також ці організації можуть допомогти з оплатою комунальних послуг або ваучерами на дитячий одяг. Щоправда після того, як у Грузії було прийнято сумнозвісний закон про іноагентів, постає питання, чи зможуть міжнародні організації продовжувати в Грузії свою діяльність.

Грузини вчать українську мову, а росіяни не звертають увагу навіть на грузинську

— Підтримка українських біженців на рівні держави була на початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry голова молодіжної організації українців у Грузії «Світанок» Катерина Козак. — Українців, яким не було де зупинитися, селили у готелях, і там вони могли жити безкоштовно кілька місяців — до початку туристичного сезону. Держава це компенсувала власникам готелю. Після того як розпочався турсезон і українці покинули готелі, їм стали надавати фінансову допомогу — 340 ларі (близько 100 євро). Але оскільки це навіть не половина вартості оренди у таких містах, як Тбілісі чи Батумі, чимало українців не змогли дозволити собі житло й поїхали до інших країн. Різкому стрибку цін на оренду нерухомості восени 2022 року сприяв наплив росіян, які виїхали з Росії через оголошену мобілізацію. Серед них було чимало платоспроможних.

Росіян, на жаль, багато і зараз. Це й не дивно з огляду на проросійський курс правлячої партії. Але серед грузинів я не знаю нікого проросійського. Мої знайомі грузини вважають результати виборів сфальсифікованими, виходять на протести — зокрема, з українськими прапорами… Я навіть знаю місцевих, які вчать українську мову. До нашої організації «Світанок» досі пишуть деякі місцеві роботодавці — мовляв, хочемо взяти на роботу саме українців.

А робота українцям потрібна. Основна перешкода в її пошуку — мовний бар'єр. Попри те, що тут більшість розуміє англійську, без знання грузинської опцій у людини небагато. Тому більшість українців працює у сфері будівництва чи сільського господарства. Наша організація допомагає із працевлаштуванням. Іноді нескладно знайти вакансію, але людина губиться, не знаючи, як скласти резюме, написати супровідний лист — і в цих випадках ми приходимо на допомогу. Ми також надаємо українцям можливість набути певних навичок, які вони можуть монетизувати, поширюючи при цьому українську культуру. Наприклад, люди створюють вишиванки традиційними українськими техніками — і така ручна робота високо цінується в Грузії.

— У Грузії заробляють непогані гроші ті, хто має власний бізнес, — наприклад, ресторани, нерухомість під здачу в оренду чи якийсь креативний проєкт, — розповідає Sestry українка Марія Микільченко, яка від початку повномасштабної війни приїхала до Батумі, а зараз живе у Тбілісі. — Також можна працювати онлайн на ринок іншої країни, що я і роблю. Я — IT-рекрутер, працюю на український та європейські ринки.

Оренда житла в Грузії набагато дешевша, ніж у країнах ЄС, і заробляючи в ЄС, тут можна нормально жити. А от якби я працювала в Грузії, то навряд чи змогла б. У більшості сфер зарплати тут є низькими. Моя знайома, яка в Україні працювала артдиректоркою і спробувала знайти аналогічну роботу в Грузії, була шокована, дізнавшись, що тут за це отримують 300-500 доларів на місяць. При цьому ціни на продукти відсотків на 30 вищі за українські.

Спочатку я жила в Батумі. На відміну від Тбілісі, ціни там навіть на довгострокову оренду житла залежать від сезону — орендодавець заздалегідь попереджає, що влітку квартира буде дорожчою. У Батумі мене сильно тригерили росіяни, які там на кожному кроці. І поводяться відповідно. Якось я стала свідком того, як російська дівчинка запитала у своєї мами: «А чому ця вивіска не російськими літерами?» На що мама відповіла: «Не звертай увагу», навіть не пояснивши, що це грузинська мова, бо вони в Грузії.

Я була рада переїхати до Тбілісі, де росіяни непомітні за межами своєї ком'юніті. На видноті в Тбілісі українські прапори, написи українською

Багато підтримки від місцевих і якась атмосфера легкості. Тут навіть якщо в тебе немає на даний момент роботи і ти не знаєш, як за кілька місяців платитимеш за оренду, ти не панікуєш, а… їдеш у гори. Саме так роблять грузини, зокрема у стресових ситуаціях. Їдуть і кажуть собі: «Якось воно буде». Тут неймовірно красива природа, і такі поїздки дійсно допомагають відволіктись і перезавантажитись.

У Грузії тебе ніхто не чіпає, не змушує вивчати мову чи працювати на місцевому ринку праці. Тут ти не є частиною бюрократичної системи, як, наприклад, у Німеччині. Але й розраховувати можеш лише сам на себе. Тож це водночас плюс і мінус.

Медицина у певному сенсі схожа на українську — немає черг, потрапити до фахівця нескладно. Прийом у лікаря у приватній клініці може коштувати близько 100 ларі (35 євро). З аналізами буде дорожче (я нещодавно здавала цілий пакет аналізів і заплатила близько 200 євро). Але з мінімальною зарплатою приватні клініки навряд чи є доступними. Також люди оформлюють медичні страховки.

Шопінг у Грузії інший — тут не купити багатьох європейських товарів та брендів, до яких ми звикли в Україні. Їх можна замовити онлайн, але доставка виходить відчутно дорожчою, ніж в Україні. Також тут дуже недешева б'юті-сфера, адже вартість матеріалів залежить від тієї ж доставки. У супермаркетах є чимало російських товарів. У мене склалося враження, що в Батумі їх було навіть більше, ніж грузинських, що знову ж таки пов'язано з політикою правлячої партії. Ця політика зараз дуже турбує українців у Грузії. Поки що ми маємо право тут жити, але оскільки влада не приховує проросійської позиції, ніколи не знаєш, чого чекати завтра...

Фотографії з приватного архіву

Чехія — третя за кількістю українських біженців країна (після Німеччини й Польщі), де перебуває близько 340 тисяч українців зі статусом тимчасового захисту, і, за різними даними, від 120 до 132 тисяч з них працюють. За час повномасштабної війни уряд Чехії вже неодноразово змінював правила для українських переселенців, зокрема й ті, що стосуються житла та соцвиплат. І якщо у 2022 році фінансову допомогу могли отримати практично всі українці, то зараз виплати доступні тільки певним незахищеним категоріям.

Про нюанси проживання в Чехії Sestry розпитали двох українок, які виїхали до цієї країни з початком війни.

Без знання чеської мови можна заробити тисячу євро на місяць

Вже третій рік Ольга Ваганова-Головко з Києва живе у Брно — другому за розміром чеському місті після Праги. Чоловік Ольги залишився в Києві, а вона разом із сином поїхала до Чехії на запрошення друга родини.

— Якщо в українця немає в Чехії ні родичів, ні знайомих, держава може надати тимчасове житло, — пояснює Ольга. — Так, у місті Острава біженців реєструють та можуть поселити, наприклад, до гуртожитку. У нас у Брно теж є гуртожиток на 28 кімнат, де мешкає близько 60 українців.

У тимчасовому житлі українці мають право жити безкоштовно до трьох місяців

Ті, хто залишаються довше, оплачують оренду кімнати вже самостійно. Постійне житло люди шукають самі. Це непросто, тому що попит значно перевищує пропозицію. Є власники, які хочуть здавати квартири лише чехам — у таких випадках ріелтори можуть відмовити, тільки-но почують акцент. Але водночас усі, кого я знаю, нехай і з труднощами, але житло знайшли.

Завдяки другу нашої родини, який орендував нам квартиру в Брно, нам із сином не довелося шукати житло. Ми офіційно вписані в договір та платимо за оренду. Але те, що квартиру зняла людина, яка має стабільну роботу та дохід у Чехії, значно прискорило процес пошуку помешкання.

Допомоги від держави на оренду житла, як і в багатьох інших країнах Європи, в Чехії немає

— Право на фінансову допомогу тепер мають лише ті українці, які потрапляють до категорії вразливих осіб, — продовжує Ольга. — Це жінки з дітьми до шести років, вагітні, студенти денної форми навчання, яким немає 26 років, люди старше 65-ти, люди з інвалідністю та їхні опікуни. Вони отримують від 200 до 300 євро на місяць на проживання, плюс близько 150 євро на оренду житла. Але для Чехії це невеликі гроші.

Оренда однокімнатної квартири в Брно коштує 500-600 євро на місяць (у Празі — 700-1000 євро)

Що ж до українців, які до категорії вразливих не входять, то вони не отримують жодної фінансової допомоги. Єдине — у Чехії є можливість отримати одноразову виплату від держави у разі непередбачених видатків. Наприклад, при заселенні в квартиру, крім орендної плати, ти маєш сплатити заставу за наступний місяць і ще пів вартості місячної оренди віддати ріелтору. У такому разі можна попросити державу про допомогу (її розмір індивідуальний), але оформити все це все одно непросто.

Щоб мати можливість жити у Чехії, треба працювати. Без знання чеської вам доступна робота у клінінгу чи на виробництвах

Це важка праця, часто з незручними графіками та змінами по 12 годин. Люди там можуть заробляти близько тисячі євро на місяць. Після оплати оренди, комуналки, медстрахування (майже 100 євро), інтернету та мобільного зв'язку (близько 50 євро) залишається небагато, але прожити можна. На продукти на одну особу потрібно щонайменше 150-200 євро на місяць.

Водночас знаю чимало історій, коли українки швидко опановували чеську — і вже мали більше варіантів щодо працевлаштування.

Сама Ольга за рік зуміла вивчити мову до рівня В2 і зараз працює координатором в організації, яка допомагає українцям.

— Я відвідувала мовні курси, займалася з репетитором і сама, — каже Ольга. — Мовні курси для українців є безкоштовними, але на них складно потрапити. Охочих багато, але оскільки до групи набирають не більше 15 студентів, буває, що люди чекають понад рік. Чеська та українська мови дещо схожі, і якщо говоритимеш на суміші чеської та української, тебе зрозуміють. Але це буде безграмотна мова і з нею навряд чи вийде знайти висококваліфіковану працю.

Після роботи обов'язково має бути час на «погоду»

До речі, в Чехії є організації, які допомагають українцям певних спеціальностей. Наприклад, університет Масарик у Брно організував спеціальні мовні курси для українських науковців та психологів. Чеська система освіти прийняла багато наших вчителів.

Протягом двох років процедура підтвердження дипломів для українців була безкоштовною — і тим, хто зміг швидко вивчити мову, це допомогло знайти роботу за фахом

Зі своєю теперішньою керівничкою я познайомилась на вулиці. І коли одного разу для організації заходу їй знадобилась українка зі знанням англійської, вона зателефонувала мені. Спершу я працювала як волонтер, а тепер вже як співробітник. Організація Vesna — це жіноча асоціація, яка існувала і до повномасштабного вторгнення, а після 24 лютого 2022 року стала допомагати українським біженкам. До моїх обов'язків входить організація різних заходів для дітей та дорослих, тому я багато спілкуюсь і з чехами (наприклад, підбираю викладачів на ті чи інші курси), і з українцями. Зі своїм 20-річним стажем роботи менеджером працюю я добре — і це цінується більше, ніж моя поки що неідеальна чеська. У мене гарний колектив.

Щодо менталітету, то чехи здебільшого спокійніші за українців — менше метушаться, тихо розмовляють і взагалі люблять тишу. Українські діти набагато голосніші та активніші за чеських. Чехи багато працюють, але щоб не сидіти на роботі допізна, починають свій день дуже рано. Тут нормально приходити на роботу о 6 чи 7 годині ранку. Ось мій син записався до стоматолога на 6:30. Таким чином о 16:00 робочий день вже закінчено, і чех ще має час «на погоду».

«Погода» — це для чеха стан душі, відчуття задоволеності життям. Коли йдеш з улюбленим пивом і насолоджуєшся природою навколо — це і є погода

У Чехії багато добрих людей. Разом з тим Чехія — не Німеччина, тут не звикли до іммігрантів, державної імміграційної політики як такої також немає. Безумовно, є нацменшини, але чехи не дуже люблять чужинців, особливо якщо ці чужинці підкреслюють, що вони інші. Наприклад, ходять зі своїми національними прапорами або голосно розмовляють у транспорті своєю мовою. Прямо тобі, скоріше за все, нічого і не скажуть, але можна почути відпущений в нікуди неприємний коментар.

Серед проблем, з якими стикаються українці у Чехії, Ольга називає доступ до медицини:

— Тут і раніше були великі черги до лікарів, а з приїздом сотень тисяч українців стало ще складніше. Завдання із зірочкою —  підписати договір з терапевтом і дантистом.

Перед тим як знайти стоматолога, я отримала 40 відмов

А деякі терапевти можуть відмовити лише тому, що людина не володіє чеською. Тебе можуть запросити на співбесіду — і якщо побачать, що рівень мови поганий, відмовлять, пославшись на те, що «у лікаря не залишилось місць».

Насправді ж лікар просто не хоче з тобою возитися і нести відповідальність у разі, якщо через труднощі перекладу щось піде не так. Держава перекладачів не надає. Тут довгий час обговорюють скандал, коли дві вагітні азійські жінки, які не володіють чеською, прийшли до клініки — одна на огляд, друга на аборт. Їх переплутали — і жінка, якій зробили аборт, навіть не встигла зрозуміти, що сталося. З того часу багато лікарів воліють не мати справу з іноземцями, які не знають чеської.

Те, що пошук лікаря може зайняти чимало часу, підтверджує й українка Христина, яка з початком повномасштабної війни виїхала із сином-першокласником до Праги.

— Ми приїхали навесні 2022-го, і тоді більшість чехів хотіла допомогти українцям, — каже Христина. — Ми знайшли житло завдяки таким людям — чеській родині, яка написала у Facebook, що готова прийняти біженців з України безкоштовно у своїй вільній квартирі. Перші пів року сплачували лише комунальні послуги, а ці люди отримували допомогу від держави за те, що в них мешкали українці. Потім програму закрили, і ми стали платити за оренду. У цій квартирі живемо й досі.

Сплачувати оренду мені спочатку допомагав дохід з України. Я працювала онлайн, а паралельно активно вивчала чеську. За освітою я юрист, але за фахом працювала лише рік, тому не знала, що писати в резюме і з чого розпочати пошук роботи в Чехії. Дізнавшись, що тут є попит на помічників педагога в школах, вирішила спробувати (моя чеська на той момент вже була фактично на рівні В2).

Чехи здебільшого не ставлять високий заробіток у пріоритет

— У чеських школах якщо у класі є бодай одна іноземна дитина чи дитина з особливими потребами, за нею закріплюють помічника, — продовжує Христина. — Наприклад, у школі, де я працюю зараз, такий асистент є в кожному класі. Я почала з того, що зареєструвалася на курс для двомовних помічників педагога. Здала мовний тест, пройшла відбір, закінчила тримісячні курси і прийшла на практику до однієї зі шкіл. Там зрештою й залишилася працювати. За іронією долі, у класі, де я працюю, немає жодного українця — і я допомагаю хлопчику з мексиканської родини.

Це не дуже високооплачувана робота, проте стабільна, з чітким і зрозумілим трудовим договором. Українці, які працюють у клінінгу чи на заводах, часто мають тимчасові контракти, де їхні права ніяк не захищені. Ба більше, зараз деякі українці відкрили у Чехії контори-посередники між заводами та українцями, які не знають чеської. Але такі посередники, на жаль, не завжди працюють чесно. Тому вчити мову завжди гарна ідея, де б ти не працював.

До речі, серед чехів нечасто можна зустріти людей, які ставлять високий заробіток у пріоритет. Чехи не працюватимуть на трьох роботах лише для того, щоб більше заробити. Швидше, пристосуються жити на меншу суму, але займатимуться тим, що їм подобається.

А ще вони звикли одне одному довіряти. Тут навіть у державних установах є така процедура — коли ти щось заявляєш і тобі вірять на слово

Наприклад, приходиш забрати документи за свого родича, але не можеш підтвердити вашу спорідненість. В Україні варіантів небагато — родич має прийти сам або оформити довіреність. А тут ти можеш написати від руки: мовляв, щиро заявляю, що я його дружина/дочка — і тобі видають документи.

Деталей анонсованих урядом змін в імміграційних статусах українців наші співрозмовниці поки не знають — запровадження нововведень планується з літа 2025 року. Коментуючи ідею видавати українцям спеціальний дозвіл на проживання замість тимчасового захисту, міністр внутрішніх справ Чехії Віт Ракушан сказав, що це «дозволить економічно активним біженцям з України отримати право на довгострокове проживання, яким користуються іноземці з інших країн». Такий дозвіл можуть надати людям, які прожили у Чехії зі статусом тимчасового захисту не менше двох років, є економічно незалежними, не мають боргів і чиї діти відвідують чеську школу. Ті, хто під ці критерії не потрапляє, можуть залишатися під тимчасовим захистом.

Отримання спецдозволу на проживання дасть перспективу закріпитись у країні, але означає, що людина має сплачувати податки до бюджету Чехії, натомість соцвиплати стануть для неї недоступними (наприклад, декретні або грошова допомога з догляду за дитиною, на яку мають право громадяни й ті, хто перебуваєу статусі тимчасового захисту). Розраховувати можна буде тільки на страхову медицину й допомогу при вагітності/пологах. До того ж, за словами речниці Міністерства внутрішніх справ Чехії Гани Мала, отримання спецдозволу на проживання унеможливить повернення під тимчасовий захист.

За даними Міністерства освіти, через бойові дії в Україні пів мільйона дітей навчаються дистанційно, ще понад 723 тисячі — за змішаною (то онлайн, то офлайн) формою навчання. В основному, це прифронтові області, де — попри постійні обстріли та блекаути — у вересні розпочався навчальний рік. Sestry з'ясовували, як навчаються діти у прифронтових регіонах і як Міністерство освіти планує реформувати систему навчання у реаліях війни.

«Син не може вчитися, якщо обстріл — а я не поруч»

— Повітряна тривога, яка триває 4-5 годин, прильоти, блекаути — так виглядає наше життя вже понад два з половиною роки, — розповідає Sestry мама школяра з Дніпра Юлія. — Коли почалася повномасштабна війна, син навчався у третьому класі, зараз — вже у п'ятому. До цього були два роки пандемії коронавірусу, тож нормальне навчання офлайн дитина бачила тільки в першому класі.

У певному сенсі пандемія допомогла школам у прифронтових регіонах адаптуватися до реалій війни — процес навчання онлайн вже був усім знайомий. Ми із сином з Дніпра не виїжджали. Звикли вже і до обстрілів, і до блекаутів. Я професійно займаюсь декором, і зараз мої led-гірлянди, світлодіодні сегменти та стрічки у нас по всьому будинку. Як і павербанки. Ми підключили одразу два мобільні оператори — щоб коли в одного зникає інтернет, миттєво переключатися на інший. Тож відключення електрики для нас не означає, що син перериває навчання — його гаджети працюють ще кілька годин.

Якщо оголошено повітряну тривогу, урок онлайн переривається. Син бере гаджети й іде в укриття, де продовжує працювати самостійно. Деякі батьки скаржаться, що за таких умов діти погано концентруються. У мого Андрія таких проблем немає — для нього навчання онлайн вже давно стало нормою.

Проблеми у нас інші — наприклад, син дуже боїться обстрілів. Оскільки я працюю з дому, ми майже весь час разом.

Але якщо я не поруч і відбувається обстріл, у Андрія може початися паніка від думки, що мама в небезпеці

Ми вже навіть зверталися з цього приводу до психолога. Це стало однією з причин, чому ми відмовилися ходити до класу офлайн, який з'явився в школі минулого року (через те, що шкільне укриття не може вмістити велику кількість людей, діти в таких класах навчаються по тижнях: тиждень — у класі, тиждень — дистанційно). Син сказав: «Я дуже хочу до школи, але поки йде війна, боюся туди йти».

У школі навіть немає медсестри — і це у воєнний час! А «прильоти» в місті трапляються через 3-4 хвилини після оголошення тривоги. Чи вистачить цього часу, щоб усі встигли спуститися в укриття?

У підвалі навчання не продовжується, бо там немає для цього умов. В результаті близько 150 дітей просто сидять (іноді годинами) у сирому переповненому приміщенні і чекають, коли тривога закінчиться. Вдома в укритті син хоча б продовжує вчитися. У шкільному підвалі він такої можливості не матиме.

Разом з тим чимало батьків обрали варіант офлайн. Хтось через роботу, хтось — щоб діти соціалізувалися. І якщо торік ми ще могли продовжувати навчання дистанційно, то цьогоріч нас поставили перед фактом: оскільки більшість батьків у класі за офлайн навчання, онлайн класу не буде.

Довелося знайти іншу школу, яка через відсутність укриття поки що працює дистанційно. Але навіть її вже «прив'язали» до школи з підвалом і провели серед батьків голосування «за» й «проти» навчання офлайн. І тільки завдяки тому, що тут 80 відсотків батьків проголосували проти, наш клас на цей рік залишили дистанційним.

«Математику діти вивчають за кордоном, але вистави хочуть ставити з нами»

У прифронтовому Херсоні переважна більшість шкіл працює лише дистанційно, оскільки місто зазнає постійних обстрілів.

— За останні два місяці почастішали атаки бойовими дронами, що скидають боєприпаси на перехожих, — розповідає Sestry директорка Херсонського Таврійського ліцею Анжеліка Мельник. — У мій двір такі дрони прилітали вже двічі.

З лівого берега, де закріпилися росіяни, до нас за лічені секунди долітає все: ракети, дрони, міномети, артилерія. Тому питання навчання офлайн навіть не обговорюється

У нашому ліцеї зараз навчається 412 дітей. Лише 76 з них не виїхали з Херсона — і вони фактично живуть в укриттях. Але ліцей працює. Завдяки спонсорам, у багатьох учнів з'явилися нові ноутбуки, які довго тримають заряд. Роутери підключені до павербанків. Тож тепер у нас практично немає уроків, скасованих через відключення електрики.

Якщо в населеному пункті, де знаходиться вчитель, звучить повітряна тривога, він перериває урок, переносить його на інший час і йде в укриття. Якщо у вчителя тривоги немає, але є у когось з учнів (адже діти перебувають у різних регіонах), цей учень відключається та йде в укриття. Урок продовжується для інших. Але уроки (особливо частина, де вчитель пояснює новий матеріал) записуються, і той, хто пропустив, може переглянути запис.

Ми проводимо онлайн не лише уроки, а й позакласні заходи — класну годину, зустрічі дітей, ігри, навіть концерти. Творчість — це специфіка нашого ліцею, діти вивчають мистецькі дисципліни. Хореографи танцюють, музиканти навчають музичній грамоті, шкільний театр ставить міні-вистави та одноактні п'єси. Все це зараз — онлайн.

Ці заняття — справжня терапія як для учнів, так і для вчителів. Ми проводимо їх ближче до вечора, щоб встигали приєднатися діти, які за кордоном.

Математику вони можуть вивчати і в Польщі чи Німеччині, а от ставити виставу онлайн приходять до нас. Так ми намагаємось зберегти нашу шкільну «сім'ю». І якщо діти, які виїхали, потім захочуть повернутись, вони знатимуть, що їм тут завжди раді

Ми намагаємось адаптуватися до будь-яких умов, але водночас розуміємо, що чим довше триває війна, тим менше у навчальних закладів у прифронтових регіонах шансів вижити. Люди у Херсоні щодня втрачають житло. Тільки на моїй вулиці 20 будинків уже зруйновано, лишилося шість. Дедалі більшій кількості сімей, що виїхали, нікуди повертатися — і люди вирішують залишатися там, куди поїхали, відправляють дітей до місцевих шкіл.

З вересня 2025 року набирає чинності новий наказ Міносвіти, який зобов'яже дітей-переселенців (ВПО) йти до шкіл за місцем проживання. Це означає, що з нашого ліцею (як і інших міських шкіл) підуть сотні учнів. Школи закриються, вчителі втратять роботу, а діти — зв'язок зі своєю рідною школою і в деяких випадках — країною (далеко не всі, хто перебуває за кордоном, захочуть шукати для дитини нову українську школу онлайн і, скоріше, віддадуть перевагу школі за кордоном).

Від формату онлайн — до навчання в укриттях

У чому суть нової ініціативи Міносвіти? Йдеться про реформу під назвою «Школа офлайн», мета якої, як кажуть в МОН, «повернути 300 тисяч учнів до безпечного очного навчання». Для цього у школах у прифронтових регіонах обіцяють побудувати укриття.

— Більшість з тих, хто зараз в Україні навчається дистанційно чи змішано, — це прифронтові та прикордонні з РФ та РБ території, — повідомляє Sestry пресслужба Міністерства освіти України. — Саме громади з цих областей є ключовим пріоритетом для будівництва укриттів.

Уряд виділив субвенції на укриття у розмірі 2,5 мільярда гривень, дотацію у розмірі 5 мільярдів гривень, а також залучаємо донорські кошти, зокрема від уряду Литви, та інші проєкти з нашими партнерами United 24.

Всі укриття, які ми будуємо, є протирадіаційними, тобто такими, де учні можуть безперервно здійснювати освітній процес, проводити там перерви і уроки. І саме в таких укриттях можна буде відновлювати очне навчання.

— За якими критеріями визначається, чи безпечно дітям відвідувати школу офлайн?

— У серпні Кабінет Міністрів України затвердив методику оцінки ризиків у системі освіти — документ, на який очільники областей можуть орієнтуватись, коли приймають рішення про повернення шкіл в офлайн формат.

Розраховуючи рівні ризику безпеки, команда МОН аналізувала освітні дані: геолокацію закладів освіти в межах відповідних громад, кількість учнів та працівників цих закладів, форми навчання тощо. А також додаткові дані: геолокацію вибухів, об'єктів інфраструктури, відстань від лінії фронту, статус кожної громади (окуповані, бойові дії — як активні, так і потенційно можливі), наближеність до державних кордонів України з країною-агресором, Республікою Молдова в межах Придністровського регіону та Республікою Білорусь тощо.

—  Якщо школа відповідає критеріям переходу на офлайн і більшість батьків у класі підтримують цей перехід, але деякі проти з міркувань безпеки — чи буде у них можливість продовжити навчання онлайн?

— На вимогу таких батьків у школі можуть відкрити окремі дистанційні класи, але важливо, щоб у такому класі було не менше 20 дітей. Для таких дітей є й інші формати навчання, індивідуальні: сімейна, екстернат чи індивідуальний педагогічний патронаж.  

— З вересня 2025 року батьки будуть зобов’язані перевести дітей в школи офлайн за місцем проживання. Тобто у переселенців вже не буде можливості продовжити онлайн навчання у своїй дистанційній школі?

— Діти зможуть продовжити навчання у своїх дистанційних навчальних закладах, якщо у школі за місцем їхнього перебування не буде місць або ж ці школи не відновлять освітній процес в очному форматі через безпекову ситуацію.

Відповідно до оновлень, мінімальна наповнюваність дистанційних класів має бути 20 учнів, а також має бути наявність щонайменше одного класу для всіх років навчання. В іншому випадку школа за рішенням засновника призупиняє свою діяльність на час воєнного стану. Важливо, що так само за рішенням засновника вона може і відновити процес, якщо з’явиться укриття або зміняться умови.

— Які залишаються опції у дітей за кордоном, якщо в класі української школи, де вони навчаються онлайн, не набереться 20 учнів?

— Вони матимуть декілька опцій: навчання на сімейній, екстернатній формі та в дистанційних класах з українознавчим компонентом.

Українознавчий компонент — це скорочена програма, за якою учні можуть вивчати лише декілька основних предметів, яких немає в іноземних школах. Зокрема, це українська мова, українська література, історія України, географія, основи правознавства, Захист України. Обрати клас з українознавчим компонентом можна на дашборді.

«Якщо система у прифронтових регіонах не стане гнучкішою, ще більше дітей виїдуть за кордон»

Частково ініціатива МОН перевести якнайбільше дітей на офлайн навчання впроваджується вже зараз — саме тому дедалі більше шкіл у прифронтових регіонах переходить на «змішаний формат» навчання.

— Змішаний формат у Запоріжжі — це коли один-два дні на тиждень діти ходять до школи, а решту днів навчаються онлайн, — розповідає Sestry засновниця громадської організації «Хочу вчитись!» Катерина Звєрєва із Запоріжжя. — Діти навчаються виключно в укриттях, адже місто перебуває під постійними обстрілами.

Оскільки ситуація змінюється (наприклад, зараз атаки почастішали), батьки дітей, які ходять до школи офлайн, можуть у будь-який момент перевести дитину на дистанційне навчання — якщо вважають, що так буде безпечніше. Це правильно, бо йде війна — ти не знаєш, що буде завтра, не кажучи вже про наступний навчальний рік.

Але оскільки наказ МОН, який зобов'язує дітей з вересня 2025 року переходити на офлайн навчання за місцем проживання, вже затверджено, мережа шкіл точно зазнає змін. Діти-переселенці підуть до шкіл у містах, де вони тепер живуть, і дистанційні школи у прифронтових регіонах, де не набереться 20 учнів у класах, будуть закриті чи об'єднані з іншими навчальними закладами. Дітей, які фізично залишаються у прифронтових регіонах, переводитимуть або на змішане навчання до шкіл з укриттями, або на онлайн — до тих шкіл, де наберуться дистанційні класи.

Ініціатива міністерства переводити дітей, які перебувають у відносно безпечних регіонах, на офлайн навчання виглядає логічною. Але мені здається неправильною спроба «натягнути» подібні уніфіковані рішення на всю країну — хоча б тому, що у прифронтових регіонах ситуація інша.

У наказі МОН нічого не сказано про те, чи будуть батьки мати право голосу в таких питаннях, як перехід з онлайн на офлайн і назад — адже це питання безпеки дітей

Сказано лише, що це вирішуватимуть рада оборони та військова адміністрація чи педагогічна рада. Але, ухвалюючи рішення, на що вони орієнтуватимуться — на думку батьків або на вказівки зверху? Боюся, що другий варіант більш ніж ймовірний.

Розмови про те, наскільки дітям важлива соціалізація, зрозумілі, але в таких містах, як, наприклад, Запоріжжя, люди думають насамперед про те, як вижити. Я зараз говорю це як мама восьмикласниці, яка востаннє повноцінно була у школі у четвертому класі. Останні кілька тижнів росіяни атакують Запоріжжя КАБами, тут справжній жах. Як у такій обстановці можна вимагати, щоб школи дотримувалися суворих нормативів? Якщо для прифронтових регіонів не буде розроблено гнучкіших механізмів, боюся, це призведе до того, що ще більше людей поїдуть.

Якщо батькам, які бояться відправляти дитину до школи, буде сказано, що навчання онлайн неможливе, тому що в класі не набралося 20 учнів, вони просто повезуть дитину у безпечніший регіон чи за кордон. А це саме те, чого хоче ворог — спустошити наші міста, перетворити їх на пустелю. Хочеться вірити, що йому це не вдасться. Що нас почують, і думка батьків буде врахована.

Німеччина посідає перше місце у світі за кількістю українських біженців. За даними Євростату, зараз у цій країні зі статусом тимчасового захисту перебуває понад 1 110 600 українців. У перший рік повномасштабної війни найбільшу кількість українців прийняла Польща, проте вже за рік почався відтік українців до Німеччини. Основною причиною переїзду стало фінансове питання — у Німеччині українські біженці отримують соціальну допомогу та мають можливість безкоштовно відвідувати інтеграційні курси, які теоретично підвищують шанси знайти роботу.

Разом з тим статистика з працевлаштування поки що не вражаюча — за даними Міністерства праці та соціальних питань ФРН, офіційно працевлаштовано 192 тисячі українців, і ще 48 тисяч працюють неповний робочий день. Тобто загалом працює трохи більше 20 відсотків біженців.

Sestry з'ясовували плюси та мінуси життя українських біженок у Німеччині.

Джобцентр усе бачить

Харків'янка Руфіна приїхала до Німеччини із сином-школярем у квітні 2022 року. Відразу після того, як Руфіна виїхала, внаслідок обстрілу Харкова російською армією загинули її свекор, його дружина та дочка.

— Ми з дітьми виїхали до Магдебурга, де в перші дні війни зупинилися родичі подруги, — розповідає Sestry Руфіна. — Оскільки це була сім'я із немовлям, волонтери надали їм тимчасову квартиру, і ми змогли у них зупинитися. Тих, кому зупинитися не було в кого, селили до табору для біженців. Табір для біженців був розташований на території міського парку і складався з трьох критих спортзалів, люди там спали на розкладачках. Знаю українців, які мешкали у таборі понад три місяці, бо довго не могли знайти житло.

Деяким українським біженцям у Німеччині допомагали німецькі сімʼї: з пошуком житла, з адаптацією, з влаштуванням у садочки й школи, з оформленням документів. Ми ж звернулися до агентства з пошуку квартир — і заселилися до першої ж квартири, яку нам запропонували. Оплату за оренду квартири взяв на себе джобцентр (центр зайнятості).

За словами Руфіни, стереотип про те, що Німеччина — це країна бюрократії, багато в чому є правдивим.

— Процес оформлення документів здається дуже важким і довгим на контрасті з Україною.  Якщо не працюєш, кожні пів року необхідно оновлювати в джобцентрі свої дані та подавати документи, які підтверджують, що ти не маєш доходу, не отримуєш переказів з України.

Оформлення банківської картки в Німеччині — це коли протягом місяця отримуєш картку поштою, після чого ще два тижні чекаєш на пін-код, і ще два тижні — на інші необхідні дані

Інтеграційні курси, якщо ходити з понеділка по п'ятницю, тривають дев'ять місяців. Курс закінчується складанням іспиту з німецької мови на рівень В1 (середній) та іспитом з курсу «Політика та історія». Останній я склала, а ось для В1 не вистачило одного балу. Якщо не склав В1, тобі дають ще 300 годин навчання для повтору, щоб підтягнути мову.

Після отримання сертифікату В1 тобі вже активно підшукують роботу і пропонують різні вакансії. Багато можливостей рівень В1 не відкриває — юристом чи лікарем з таким рівнем мови точно не станеш. Можна просити джобцентр про можливість вивчати мову далі, до рівня В2 чи C1. Раніше таке дозволяли частіше, зараз — лише у певних випадках. Наприклад, якщо в Україні ти був медиком і кажеш, що хотів би і тут працювати за фахом — тобі, скоріше за все, дозволять навчатись, бо медики Німеччини потрібні. Але я не уявляю, як отримати таку можливість, якщо ти, наприклад, швачка чи майстер манікюру.

Ще джобцентр може запропонувати курси перекваліфікації. Умовно кажучи, не можеш працювати юристом, як в Україні, — йди вчись на кухаря чи перукаря. Такі курси одразу передбачають робочу практику: наприклад, три дні на тиждень людина навчається, а два дні — працює і набирається досвіду.

Поки навчаєшся на інтеграційному курсі, джобцентр — це по суті твій роботодавець, якому ти повинен повідомляти про кожен свій крок

Якщо ти пропускаєш курси німецької або їдеш за кордон у відпустку, не попередивши бератора (інспектора центру), чекай на неприємності. Якщо без поважної причини і попередження не прийти на «термін» (призначену зустріч), джобцентр зменшує суму допомоги на 10-30%. Якщо бератор кілька разів пропонує вакансії, але ти відмовляєшся без конструктивної причини, соціальну допомогу можуть взагалі скасувати.

Наразі соціальні виплати на одного дорослого українського біженця становлять понад 500 євро на місяць (від 506 до 563 євро залежно від ситуації). Окремо держава допомагає з орендою. Допомога з орендою доступна навіть тим, хто працює — якщо зарплати недостатньо для оплати житла.

— Тому в Німеччині навіть ті, хто не має свого житла і працює за мінімальні гроші (це 12,41 євро на годину до вирахування податків), можуть цілком гідно жити, — каже Руфіна. — Хоча ціни на житло тут чималі. Наприклад, оренда квартири 60 кв.м — 500 євро. Плюс близько 120 євро за комунальні послуги та інтернет. Але навіть якщо людина отримує 1600 євро на місяць, цих грошей вистачить на якісну нормальну їжу, оплату страховки й комунальних, купівлю необхідної техніки, одягу, відпочинку та відпустку. І працюючи вантажником або прибиральницею, ти, може, й не зможеш відкладати гроші, але точно зможеш нормально жити.

Система оподаткування та соціальних виплат побудована таким чином, щоб максимально захистити людей з різними рівнями доходів

Наприклад, якщо в одній сім'ї із трьох людей (тато, мама, дитина) тато заробляє 1700 євро, а в іншій — 3000 євро, то з урахуванням допомоги першому та відрахування більшого відсотка податків у другого сім'ї матимуть практично однаковий рівень життя.

Мене раніше дивувало, чому стоматолог, який відкрив приватну практику, закриває клініку о 13.00. А виявляється, працювати до 17:00 йому невигідно, тому що податок «з'їсть» практично все, що він заробить за додаткові шість годин. Тому більшість людей тут не женуться за великими заробітками чи кар'єрним зростанням. Відповідно, і рівень стресу у них менший. Німці спокійні, впевнені в завтрашньому дні.

Нещодавно Руфіна знайшла роботу у Червоному Хресті:

— Це волонтерська робота на кухні. Поки вчу мову, рада, що можу бути корисною для суспільства і держави, яка підтримує мене вже два роки. Я дійсно дуже вдячна державі і людям у Німеччині за допомогу. До того ж робота серед німців — це можливість підтягнути мову та познайомитись саме з «вуличною» німецькою, а не «літературним дойчем», якій вивчаю на курсах. В Україні я працювала менеджером зі збуту. Сумніваюсь, що колись зможу вивчити німецьку мову до такого рівня, як вимагає ця професія. Але в будь-якому випадку чим вищий рівень мови — тим більше можливостей для іноземців у Німеччині.

«У Німеччині знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений»

Але є професії, які не вимагають відмінного знання німецької — і дозволяють досить швидко знайти роботу. Єлизавета Толчєєва з Києва — перукарка. Приїхавши до Кельна навесні 2022 року, Єлизавета швидко знайшла роботу в салоні краси в центрі міста.

— Я просто написала до салону, який мені сподобався. Причому, написала англійською. Мені відповіли, що я можу прийти — і перевіривши, що я вмію, одразу запропонували роботу, — розповідає Єлизавета.

— Більшість німців знають англійську, тому для салону краси питання мови не було принциповим

Зараз моя німецька значно краща (півроку ходила на мовні курси), я добре знаю професійну термінологію, можу підтримати розмову з клієнтами (німці люблять так званий small talk, але виливати душу в кріслі у перукаря не стануть). У Німеччині бракує фахівців, які працюють руками, і сфера краси — не виняток. Український сервіс усіх приємно вражає. Хороших салонів краси тут мало — якщо йдеш навмання, є велика ймовірність, що підеш з поганою стрижкою або жахливим манікюром. Особисто я ходжу до українських майстрів. Але клієнти Єлизавети — переважно німці.

Дозволити собі місцеві салони краси більшість українців не можуть

— Тут ці послуги приблизно втричі дорожчі, ніж в Україні, — каже Єлизавета. — Мої останні роботи зі складним фарбуванням волосся та стрижкою коштували 320 євро (у Києві така послуга коштує близько ста євро). Одна з найдоступніших послуг — стрижка короткого волосся, яка коштує 55 євро (якщо оновлюєш щомісяця, 45).

На різних федеральних землях Німеччини ціни та рівень життя відрізняються. Тому, наприклад, у Кельні (земля Північний Рейн — Вестфалія, колишня західна Німеччина) ціни на оренду житла вищі, ніж у Магдебурзі (земля Саксонія-Ангальт, східна Німеччина).

— За оренду кімнати в центрі Кельна я плачу трохи менше 600 євро (разом із комунальними), — каже Єлизавета Толчєєва. — Далі від центру можна знайти кімнату за 500 євро. Місце, де я живу, нагадує комунальну квартиру — у мене своя кімната, кухня – спільна із сусідкою. Тут таке житло дуже популярне. Ще поширена короткострокова суборенда: коли люди, які орендують квартиру, їдучи у відпустку, здають це житло комусь іншому. Я сама жила в таких квартирах, поки не знайшла постійну.

Загалом у Німеччині справді знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений. Не секрет, що у сфері краси в Україні більшість фахівців працюють неофіційно — і ти постійно думаєш про те, що якщо захворів чи захотів у відпустку — втратиш у грошах. Тут я отримаю зарплату незалежно від того, чи була я на лікарняному чи у відпустці.

Хоча той факт, що тут все твоє життя контролює держава — це як плюс, так і мінус. Якщо тебе скоротили на роботі, ти захворів чи не маєш грошей на оплату оренди — держава підтримає. Але якщо хочеш цієї підтримки, ти не можеш, наприклад, звільнитися сама. Знаю випадок, коли українка звільнилася через конфлікт на роботі і джобцентр відмовив їй у виплатах. Їй сказали, що перш ніж звільнятися, вона мала порадитися з коучем — і той, мовляв, спробував би усунути конфлікт. Залишившись без допомоги, жінка повернулася до України. Тут навіть взяти з притулку собаку просто так не вийде — ти маєш оформити тонну документів, і ще не факт, що тобі дозволять.

Моїй клієнтці відмовили у бажанні взяти пса з тієї причини, що вона не має партнера. У неї запитали: «А хто вигулюватиме собаку, якщо ви захворієте?»

Вражає ще й те, що за такого рівня соціального захисту населення тут чимало безпритульних і наркозалежних. Їх багато на вулицях, але ще більше — у метро. З цієї причини я намагаюся не користуватися метро (краще пішки чи велосипедом — тут всюди є велодоріжки). У метро немає турнікетів, туди може зайти будь-хто. Німці при цьому навіть до наркозалежних ставляться толерантно — як до людей, які хворі та потребують допомоги. У Німеччині є соціальна служба, де наркомани можуть отримати свою дозу безкоштовно. Вочевидь, логіка в тому, що краще дати людині цю дозу, аніж вона у пошуках грошей когось пограбує. Знайомий, який працював у такій службі, розповідав, що тих, хто приходить за дозою, вмовляють стати на правильний шлях — пропонують підшукати терапію, допомогти з житлом, навіть із працевлаштуванням. Але приймати цю допомогу чи ні —- вибір людини.

Як і у всіх європейських країнах, більшість українських біженців у Німеччині перебувають під тимчасовим захистом, що не дає їм права претендувати на громадянство. Наразі тимчасовий захист для українців у Німеччині продовжили до 4 березня 2025 року. Але навіть попри незрозумілі перспективи все більше українців висловлюють намір залишитися в Німеччині. Так, дослідження міграційної платформи EWL разом із Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету, проведене у березні 2024 року, показало, що кожен третій українець у Німеччині (32 відсотки) має намір залишитись у цій країні як мінімум на кілька років. Вісім відсотків сказали, що хотіли б залишитись назавжди. Серед причин такого бажання українці називали наявність у цій країні друзів та родичів, спрощений процес оформлення документів та дозволу на роботу та допомогу з оплатою житла. Також дослідження показало, що 57 відсотків опитаних українців бачать майбутнє своїх дітей у Німеччині, тоді як 39 відсотків — в Україні, куди мають намір повернутися після закінчення війни.

Фотографії з приватних архівів героїнь

«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»

Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».

— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.

— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?

— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.

Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.

— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?

— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.

Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.

Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.

— Невже не було сумнівів?

— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.

На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.

Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…

— Війна вас шокувала?

— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...

«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»

— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?

— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.

Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.

Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…

— Вам буває страшно?

— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.

А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.

Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.

Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.

— Із сексизмом стикатися доводиться?

— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу

Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.

Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.

І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.

— Вас змінила війна?

— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?

Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить

У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.

Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.

Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.

«Воюю за своїх дітей»

— Вам вдається бачитися з чоловіком?

— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.

Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»

Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.

Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.

Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.

— Що для вас Україна?

— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.

Фотографії з приватного архіву героїні

Про життя українських біженців у Новій Зеландії відомо небагато. Комусь ця країна здається задалекою, інших навпаки приваблює через англійську мову та фактор віддаленості від РФ. Про нюанси життя в Новій Зеландії Sestry дізналися від українок, які з початком повномасштабного вторгнення переїхали до цієї країни або ж прийняли там своїх рідних.

В'їзд — для тих, хто має рідних у Новій Зеландії

— Імміграційна політика Нової Зеландії зараз дуже сувора, потрапити сюди непросто, — розповідає Sestry членкиня Ради української асоціації Новій Зеландії Ольга Вязенко, яка сама переїхала до війни, але після її початку прийняла у себе за спеціальною українською візою маму та свекруху. 

— Коли розпочалася війна, наша асоціація просила уряд пом'якшити правила для українців — і нам пішли назустріч. Протягом двох років українські біженці могли потрапити до Нової Зеландії за спеціальною візою, основною умовою якої була наявність у цих українців родичів — резидентів Нової Зеландії. 

Спочатку йшлося лише про найближчу спорідненість — чоловіки, дружини, батьки, діти, рідні брати та сестри. Пізніше список розширили, і резиденти Нової Зеландії отримали право запрошувати своїх двоюрідних братів, сестер, бабусь і дідусів. Пом'якшення імміграційних правил полягало в тому, що за привезення родичів, які рятуються від війни, не потрібно було платити (зазвичай право перевезти в Нову Зеландію навіть близького родича обходиться близько трьох тисяч новозеландських доларів (1790 доларів США).

Жодної фінансової підтримки від уряду ані біженцям, ані родичам, які їх приймають, не надають. 

Перед тим, як прийняти наших мам, ми з чоловіком писали у нотаріуса заяви, гарантуючи, що спонсоруємо наших гостей і не проситимемо у держави допомоги

Йдеться про великі витрати. Лише за авіаквитки для двох ми заплатили близько 10 тисяч новозеландських доларів (6000 США). У двокімнатному будинку, який ми тут орендували (ми живемо у місті Дунедін на Південному острові ближче до Антарктиди) не було місця для гостей, тож довелося переїхати до чотирикімнатного. За оренду тепер платимо 760 новозеландських доларів (450 доларів США) на тиждень — тут беруть оплату потижнево. Тому або в самих біженців, або в їхніх родичів має бути солідний запас коштів, який дозволить забезпечити переліт та проживання.

Нова Зеландія не має інтеграційних програм з виплатами. Є лише мовні курси (для українців — безкоштовні). З вивченням мови можуть допомогти і просто небайдужі люди. Новозеландці можуть навіть приходити додому до людини, яка вивчає мову, щоб з нею розмовляти. Але для того, щоб просто сидіти і вчити мову, ти або родичі, які тебе прийняли, знову ж таки повинні мати фінансову подушку. 

Якщо її немає, треба шукати роботу. Без знання англійської це може бути тільки фізична праця — прибирання, миття посуду або будівництво. До речі, навіть у цих сферах можуть виникнути труднощі — тут дуже серйозно ставляться до правил безпеки, і якщо людина не може зрозуміти інструктаж, її навряд чи приймуть на роботу. 

Знаю виняток — українку, яка приїхала до Нової Зеландії без знань англійської та зараз працює у швейному ательє. У неї це вийшло, бо власниця ательє — її сестра. Вона вчить англійську, вже працюючи.

Час, протягом якого ти можеш перебувати у родича-спонсора, не лімітований — ви можете жити під одним дахом роками. Але практика показує, що не всім це до вподоби. Знаю чимало українців (серед них і моя мама), які, попри дорогий переліт та можливість отримати ПММ, повернулися до України. Людям важко залежати від родичів, а якщо не можеш знайти роботу, це неминуче.

Багато хто повертається ще й тому, що не може жити настільки далеко від дому

Білет в один кінець?

— У Новій Зеландії справді є відчуття, що ти перебуваєш на краю світу, — каже українка Олена Правило. З доньками-двійнятами вона приїхала від війни до Нової Зеландії до свого чоловіка, який до 2022 року мав у цій країні робочу візу. — Просто так не полетиш до іншої країни провідати когось з рідних — перельоти дуже дорогі. Для того, щоб ми з доньками змогли сюди прилетіти, чоловік позичав у роботодавця гроші, які ми досі віддаємо.

Ми живемо на Південному острові у місті Крайстчерч. Це переважно аграрна місцевість і ринок праці тут відповідний. Я працюю онлайн в українській компанії — через різницю в часових поясах мої робочі години випадають на пізній вечір і ніч. Зі знанням англійської тут ще можна влаштуватися вихователем у дитсадку — знаю українок та мігранток з інших країн, які пішли цим шляхом. 

Попри те, що для дорослих українців у Новій Зеландії не передбачено жодної соціальної допомоги, є пільги для дітей. Наприклад, безкоштовні дитсадок, школа і навіть дантист (це великий плюс, бо стоматологічні послуги дорогі). Одній з наших доньок вже поставили дві безкоштовні пломби. 

Щодо дорослих, то тут державна медицина, але за деякі послуги треба платити. Наприклад, прийом у сімейного лікаря коштує 50 новозеландських доларів (30 доларів США). Прийом у вузького фахівця вже може бути безкоштовним, але його, можливо, доведеться чекати кілька місяців. Послуги невідкладної допомоги — безкоштовні.

Загалом Нова Зеландія — комфортна для життя та неймовірно красива країна. Поруч гори, океан. Не знаю, як тут вижити без машини:

Громадський транспорт розвинений погано, ним практично ніхто не користується. Автомобілі дешеві, можна купити автівку за тисячу доларів

Рік дозволено їздити з українськими правами, після чого потрібно складати іспити та отримати права вже тут.

Нова Зеландія — екологічна країна. Жодного разу не бачила тут пластикових пакетів — люди або користуються еко сумками, або картонними коробками, в яких доносять покупки до авто. Ніхто не виставляє непотрібні речі на вулицю, як це заведено, наприклад, у Німеччині — бо на вулиці річ може зіпсуватися, і не факт, що хтось її забере. А на Маркетплейсі заберуть точно. 

Тут усі, незалежно від статусу й матеріального становища, купують вживані речі

Я можу купити сковорідку в дуже заможному будинку, а люди, які мені її продали, куплять на Маркетплейсі ще щось. 

Новозеландці рідко змінюють машини, а одяг так і зовсім зношують до дірок. Старими дирявими штанами та светрами тут нікого не здивуєш. Як і босими ногами навіть взимку. У магазинах може висіти вивіска з проханням знімати брудні чоботи на вході (гумові чоботи тут — найпопулярніше взуття). Люди знімають і заходять у магазин босоніж. Дітей на вулиці можна побачити взагалі без взуття — незалежно від пори року.

— Серпень — це у нас зима, — каже Ольга Вязенко. — Снігу тут не буває, максимум іній. Температура повітря найчастіше плюсова, близько 7-8 градусів. Трава завжди зелена, більшість рослин також. Влітку 20 градусів тепла вже вважаються спекою. У будинках немає опалення, люди обігріваються кондиціонерами. Часто буває пліснява. Перший рік ми дуже мерзли. Зараз я вже звикла до 15 градусів у будинку, але перед тим, як лягати спати, нагріваю постіль електропростирадлом.

Простота новозеландців — в усьому. Будинки, одяг, спосіб життя. Тут не прийнято демонструвати багатство чи статус — скільки б хто не заробляв, усі рівні. Люди доброзичливі, але цінують свою і чужу приватність. Ніхто не заявиться до будинку без запрошення. Дзвонити людині без попереднього листування вважається поганим тоном. 

А якщо тобі погано, новозеландці тебе... годуватимуть. Якщо на роботі хтось із співробітників проходить через складний період, колеги складають графік, хто і коли приноситиме цій людині їжу — щоб таким чином висловити свою підтримку. Їжа, до речі, тут теж дуже проста, ніхто не проводить на кухні багато часу: купують або вже готове, або обмежуються салатом та шматком м'яса на грилі. Національної кухні як такої немає. Популярні британські fish and chips (риба в клярі зі смаженою картоплею), а також японська та індійська кухні.

У гості люди часто приходять зі своїми контейнерами з їжею — і кожен їсть своє

«Після Кривого Рогу мене вразила місцева екологія»

— Працюючи у великій новозеландській компанії, я помітила, що тут ніхто не женеться за успіхом та величезними заробітками. Люди не будуть працювати день і ніч заради кар'єри, як, наприклад, у США, — розповідає Sestry Ірина Хоруженко з Кривого Рогу, яка зараз живе у місті Фангареї на Північному острові Нової Зеландії. — Важливе значення має баланс «життя-робота»: ніхто не працює понаднормово, о пів на четверту вечора людини вже може не бути в офісі. Усі розслаблені, нікуди не поспішають. 

‍Не знаю тут жодної людини, яка б скаржилася на «вигоряння»

Ірина Хоруженко приїхала до Нової Зеландії незабаром після початку повномасштабної війни, не маючи в цій країні жодних родичів. Приїхала за робочою візою, а роботу знайшла через інтернет, сидячи у бомбосховищі у Кривому Розі.

— Я — інженер, спеціалізація — мости та інженерні споруди, — пояснює Ірина.

— Співбесіду онлайн у новозеландській компанії я проходила, сидячи під обстрілами

‍Витрати за мій переліт до Нової Зеландії взяла на себе компанія. Тут це звичайна практика: компанія платить за трансфер співробітника з-за кордону з умовою, що він пропрацює більше двох років (бо якщо з якихось причин звільниться раніше, поверне всю або частину суми). 

Мої витрати почалися пізніше. Наприклад, українцям, які приїхали сюди до родичів за спеціальною візою для отримання ПММ, потрібно було заплатити 1200 новозеландських доларів (700 доларів США). Мені для цього довелося сплатити 2600 доларів США. 

Житло шукала сама — пощастило знайти квартиру (що вже велика рідкість) у центрі міста у п'яти хвилинах від офісу. Дуже зручно з урахуванням того, що я поки не маю машини. Ціна оренди 2-3 кімнатної квартири або будинку в центрі Фангареї коштує близько 350 доларів США на тиждень. 

Оренда недешева, а купівля нерухомості взагалі здається чимось нереальним. Щоб купити навіть невеликий будинок, потрібно мати близько мільйона новозеландських доларів. Ті, хто на це зважується, беруть іпотеку на 30 років і часто здають у купленому будинку кімнати, щоб мати можливість погасити кредит.

‍Якщо живеш у Новій Зеландії один і орендуєш не кімнату, а квартиру чи будинок, для нормального життя на місяць потрібно близько 3000 доларів США

Кілограм курячого м'яса тут може коштувати 6-9 доларів, яловичини — 12-18 доларів США. На продукти у мене в середньому йде близько 300 доларів на місяць. Я не ходжу по ресторанах, харчуюсь вдома. Мінімальна зарплата в Новій Зеландії становить 23 новозеландські долари (13,7 доларів США) на годину. Таким чином, на «мінімалці» людина заробляє близько 3000 новозеландських доларів на місяць, що нормально, якщо в тебе є своє житло або винаймаєш кімнату. А от якщо орендуєш окреме житло, вижити буде складно.

Мені вдалося знайти хорошу роботу завдяки своїй спеціальності та знанню англійської. Якщо знаєш мову та маєш професію, тут візьмуть до уваги твої навички та досвід роботи в Україні. Нова Зеландія — це, по суті, країна іммігрантів (імміграційні обмеження запровадили не так давно), тому тут не ігнорують досвід роботи або освіту, здобуті в інших країнах. Серед тих, хто опинився тут за спеціальними українськими візами, особисто я знаю лише літніх людей, які приїжджали до своїх дітей. Наприклад, 70-річні батьки моєї подруги незабаром після приїзду знайшли роботу: мама працювала на кухні в кафе, а батько збирав овочі на фермі. Але вони вже повернулися до України.

Ірина каже, що у Новій Зеландії її приємно здивували відсутність бюрократії та екологія:

— Щоб оформитися в будь-якій інстанції, тут не потрібно збирати мільйон папірців, як це відбувається у багатьох країнах Європи. У них поки що немає «Дії», але багато процесів діджиталізовано, що полегшує життя. 

Після Кривого Рогу мене вразила екологія. Неймовірно чисте повітря, океан. Тут не буває спекотно, але з сонцем потрібно бути обережним — через озонові діри багато людей страждають на рак шкіри. Краще ходити в головному уборі та з довгим рукавом. 

Ще є ризики землетрусів. Більша частина Нової Зеландії знаходиться на сплячих вулканах. Тут досі згадують землетруси у місті Крайстчерч, які забрали життя сотень людей. На Північному острові землетрусів менше, але більше злив і повеней. Як інженер я беру участь у національних проектах щодо відновлення трас, які були пошкоджені внаслідок торішнього шторму «Габріель». Погода тут може змінюватися кожні десять хвилин: дощ, сонце, туман, вітер, знову дощ… Але я звикла, і мені тепер це навіть подобається.

Спеціальну українську програму вже закрито

Спеціальні українські візи до Нової Зеландії видавалися до 15 березня 2024 року. Усі, хто до цього часу встиг приїхати і не залишав країну, тепер мають можливість подати документи на ПММ. Подання заявки коштує 708 доларів США. Необхідність складати тест з англійської мови (вимогу для всіх іммігрантів, які хочуть отримати постійне резидентство) для українців скасували. 

В уряді Нової Зеландії повідомили, що за два роки повномасштабної війни країна видала 1510 спеціальних українських віз. Актуальних даних про те, скільки людей, які отримали візи, заїхали в країну, і скільки вже повернулися до України, немає. Оскільки спеціальну українську програму вже закрито, українці можуть потрапити до нової Зеландії або за робочою візою (як це зробила Ірина Хоруженко), або попросивши притулку як біженці з інших країн. У Відділі статусу біженців Нової Зеландії повідомили, що на сьогоднішній день українців, які отримали притулок, «менше п'яти» і що у цих випадках отриманню притулку сприяли «виключні обставини».

Фотографії з приватних архівів героїнь

Через проблеми у житловому секторі та навантаження на систему соцзабезпечення у 2024 році норвезький уряд запровадив низку нововведень, метою яких є зменшення потоку українських біженців. Одна з таких новацій — повна заборона на поїздки в Україну. Які умови життя передбачає тимчасовий захист в одній з найдорожчих скандинавських країн, Sestry спитали в українських біженок. Які попри мовний бар'єр зуміли знайти собі в Норвегії роботу за фахом і розповіли про мінуси й плюси перебування в Норвегії.

‍Обирати житло і навіть місто біженці не можуть

‍Катерина Чижик з Києва приїхала до Норвегії разом з трирічним сином у березні 2022 року. Живе в місті Порсгрунн у двох годинах їзди від Осло.

— Приїзд до Норвегії біженцем — це свого роду лотерея. Ніхто не може знати напевно, що на нього чекає, — розповідає вона. — Зараз усі новоприбулі українці проходять через Роде — табір для біженців (flyktninger råde). У центрі намети з двоярусними ліжками, де люди зазвичай проводять до десяти днів — поки їх не зареєструють і не розселять далі. 

Але ми з сином до Роде не потрапили: на момент нашого прибуття в Норвегії було ще кілька місць реєстрації українців, і нас зареєстрували прямо в аеропорту, після чого направили до мутаку — гуртожитоку. Вони бувають різними, але у нашому випадку це був типовий гуртожиток із загальними туалетом та кухнею на поверсі. Перші кілька днів ми жили в кімнаті на десять людей, потім нас переселили в окрему кімнату, бо я була з дитиною. 

У мутаку нас годували тричі на день, харчування було дуже добрим — і м'ясо, і червона риба. Кажуть, у Роде з цим було складніше, бо вся їжа була надто гострою. 

До речі, перший потік українських біженців був шокований, коли після прибуття їх роздягли, видали всім однаковий одяг, а всі речі забрали на перевірку та переморозку. Такі правила тут звикли застосовувати до біженців з інших країн. Зараз щодо українців їх вже не застосовують. 

Що стосується перебування в нашому мутаку, то його затьмарив спалах ротавірусу. Заразилися майже всі. Із загальним туалетом на коридорі це було ще те випробування. Найчастіше люди живуть у мутаку близько двох місяців, але ми з сином затрималися на сім. 

Тут люди не шукають житло самі, його шукає держава

Якщо це родина з дітьми, найчастіше дають квартири, а якщо людина одна, це може бути кімната у великій квартирі, яку ділять кілька біженців. Це вже постійне житло, яке людина орендує сама. Вибирати місто чи комуну біженці не можуть — поселять там, де буде місце. 

Ми із сином отримали квартиру у напівпідвалі приватного будинку. Це окреме від сусідів житло із цілком пристойними умовами. У квартирі навіть були меблі, що для Норвегії рідкість — переважно квартири здаються порожніми. 

‍Школа для українців, в якій платять зарплату

При поселенні місцевий муніципалітет дає 2-3 тисячі крон (200-300 доларів) на облаштування та купівлю речей першої необхідності. Поки жили в мутаку, нам давали 550 крон (близько 55 доларів) раз на два тижні. У Норвегії цих грошей вистачить бодай на один похід до магазину, але оскільки нас годували, цієї суми було достатньо. 

Коли переїжджаєш у своє житло, ці виплати припиняються. Замість них, якщо людина не працює, вона може оформити соціальну допомогу у розмірі 6500 крон (650 доларів) на дорослого на місяць (на дитину менше). Окремо можна податись на спеціальну програму допомоги з орендою житла, де порахують твій дохід і доплатять суму, якої бракує для оренди.

Після переселення в постійне житло українці мають два варіанти: шукати роботу або йти на спеціальну інтеграційну програму (що і робить більшість біженців).

— В інтеграційній школі навчають і норвезької мови, і нюансів життя в Норвегії, — пояснює Катерина. ‍

Ті, хто ходять до школи, отримують зарплату — 17 тисяч крон (1700 доларів) на місяць

Соціальні виплати скасовуються. Для тих, хто ходив до школи у 2022 році, навчання тривало рік. Для новоприбулих вже менше — від трьох місяців до пів року, залежно від комуни. 

Якщо за час навчання у школі ти не працевлаштувався, то після її закінчення можна знову перейти на соціальні виплати. Але передбачається, що після інтеграційної школи людина має знайти роботу чи хоча б робочу практику. Суть останньої в тому, що певний час ти працюєш безкоштовно (але за тобою зберігаються соціальні виплати), набуваєш досвіду, а працедавець отримує безкоштовного працівника. 

‍Манікюр у Норвегії українкам не по кишені

Нормальна зарплата за норвезькими мірками — це 3-4 тисячі доларів на місяць. На ці гроші можна гідно жити, але за умови, що в сім'ї працюють обидва партнери. Тут не прийнято, щоб, наприклад, чоловік працював, а дружина сиділа вдома.

В Україні я була майстром манікюру, тож практику знайшла саме у цій сфері. Працювати почала ще до інтеграційної школи, коли мешкала в мутаку. Містом пішли чутки, що я роблю дівчаткам манікюр, і на мене вийшла норвежка — власниця салону краси, яка шукала саме українську майстриню (до цього в неї вже працювала українка і клієнти були задоволені сервісом). 

Працюючи в неї неповну зміну, я заробляла близько п'яти тисяч крон (500 доларів) на місяць, що для Норвегії — копійки. Умови роботи були невигідними: мені платили не за клієнтів, а за відпрацьовані години. Виходило, що більше роботи я виконувала, то менше за неї отримувала. 

І коли господарка салону запропонувала повний робочий день, я порахувала, що зарплати не вистачить навіть на оплату оренди й звільнилася. І після інтеграційної школи знайшла робочу практику вже в іншому салоні, де умови кращі. Практику пройшла і зараз чекаю вже на підписання контракту.

За словами Катерини, українок серед її клієнток небагато:

— Більшість наших дівчат не можуть дозволити собі манікюр у норвезьких салонах краси. Наприклад, у моєму першому салоні покриття шелаком коштувало 800 крон (80 доларів), а нарощування нігтів — від 1200 крон (120 доларів). Тому клієнтки салонів краси — здебільшого норвежки, для яких такі ціни прийнятні. 

Не можу сказати, що добре знаю норвезьку, але моя робота і не вимагає високого рівня мови. У більшості сфер знання норвезької необхідні, і це основна перешкода, з якою стикаються українці під час пошуку роботи. 

Тут усі розуміють англійську, але без знань норвезької тебе не візьмуть навіть в супермаркет

Навіть сфера клінінгу в Норвегії не дуже доступна — щоб влаштуватися в хорошу клінінгову компанію, потрібно мати спецкваліфікацію. Курс, який дає цю кваліфікацію, коштує близько 30 000 крон (3 тисяч доларів). Без кваліфікації можуть взяти хіба що покоївкою в готелі на мінімальну зарплату. 

Чимало українців знайшли роботу у службах доставки. Серед іноземців існує думка, що в Норвегії можна заробити статки на рибних заводах, і при цьому, мовляв, знання норвезької не потрібне. 

На рибних заводах справді добре платять (4-5 тисяч доларів на місяць), але українцю потрапити до цієї сфери практично нереально — там усе давно схоплено своїми 

Ціни високі. Оренда моєї невеликої двокімнатної квартири коштує 1100 доларів на місяць (в Осло ціна однокімнатних стартує від 1500 доларів). Закупівля базових продуктів на три дні — мінімум сто доларів. Кілограм замороженого курячого філе — 30 доларів. Тому багато хто (і я зокрема) їздить за м'ясом до сусідньої Швеції, де кілограм цього філе коштує 14 доларів. І це за умови, що я не маю машини, їжджу громадським транспортом, який тут теж недешевий. Наприклад, поїздка в інше місто автобусом коштуватиме 80 доларів.

‍Особливості життя на хуторі

Щоб мати можливість пересуватися, ще одна українська переселенка — Олена Третяк із Харкова — змушена була придбати машину. Адже Олену з донькою-школяркою та мамою поселили в окрузі Іннландет за 500 кілометрів від Осло.

— Це фермерська місцевість, до найближчого міста — близько 190 кілометрів, — розповідає Олена Третяк. — Ненову машину можна купити і за тисячу доларів, автомобілі тут доступні (чого не скажеш про ціни на страховку та обслуговування). 

Ми живемо на хуторі за шість кілометрів до найближчого села. Але навіть у такій начебто глушині тут обов'язково буде дитячий садок і може бути навіть початкова школа. Навіть більше — мій приклад показав, що «в глушині» можна знайти офлайн-роботу в офісі. Тут життя не зосереджене виключно у великих містах.

В Україні Олена працювала у сфері IT. У Норвегії спочатку теж ходила до інтеграційної школи, зуміла за рік з нуля вивчити норвезьку до рівня В1:

— Мова досить складна, але в школі був хороший викладач. Після школи мені пощастило знайти практику за фахом у місцевій держструктурі. Через мову спочатку було настільки складно, що я навіть плакала від розпачу — здавалося, що нічого не розумію. 

Загалом була на робочій практиці близько семи місяців (насправді це були дві практики в межах різних програм, але я працювала в одній і тій самій організації). А потім змогла знайти роботу сама. Колеги з першої роботи допомогли скласти резюме. Я на той час встигла скласти мовний іспит, підтвердити свій український диплом IT-фахівця (це було зовсім не складно, тому що в Україні навчалася за болонською системою), закінчити курси підвищення кваліфікації від місцевого науково-технічного університету. 

З великих міст не отримала жодної відповіді. Натомість вдалося знайти роботу системного адміністратора в компанії в нашій комуні. Через мовний бар'єр мені і зараз буває непросто, але робота подобається, до того ж я продовжую активно вивчати норвезьку.

‍Діти в садочках їдять сніг і бутерброди

— Доньці мову вдалося вивчити дуже швидко, бо в дитячому садочку, крім неї, не було жодного українця. До школи вона йшла вже майже вільно розмовляючи. Деякі речі в норвезьких школах і садках шокують. Якось у садку я побачила, як діти на вулиці (де було всього сім градусів тепла) разом із вихователями стоять у гумових костюмах та обливають одне одного водою.

Тут діти можуть валятися в багнюці, їсти сніг, пити з калюжі (сама це бачила!) — і їм ніхто не скаже жодного слова

Може скластися враження, що у школі вони лише грають і зовсім не навчаються, але насправді це не так. Діти багато часу проводять на вулиці (п'ятниця у них взагалі день для походу в гори за будь-якої погоди), заняття проходять в ігровій формі. Але при цьому донька у першому класі без моєї допомоги навчилася читати, писати, рахувати до ста і вже знає чимало англійських слів.

Не можу сказати, що мені подобається система харчування — у садках та школах дітям дають самі бутерброди. І дорослі також постійно їх їдять. У Норвегії бутерброд — найпопулярніша страва (особливо з рибою). Ще одна національна страва — pinnekjøtt — засолені та засушені баранячі ребра на березових паличках. Тут цю страву їдять на Різдво. Популярно також ріббе — це щось на кшталт печені зі свинини. Ще на Різдво вони їдять рисову кашу з вершковим кремом, і це справді дуже смачно.

‍«Вони весь час усміхаються»

Норвежці люблять смачно поїсти, але ще більше — рухатися. Тут популярні велосипедні прогулянки, походи в гори. Краса навколо (здається, в Норвегії немає негарних місць) надихає, але погодні умови далеко не завжди дозволяють нею насолодитися. 

Наприклад, там, де живемо ми, минулої зими було мінус 40. Кажуть, буває і мінус 50. При таких температурах фізично боляче дихати. Літо тут прохолодне — у середньому близько 13 градусів тепла. Нещодавно було 20 градусів і для місцевих це вже спека.

За словами Олени, поширена думка про те, що норвежці — одна з найщасливіших націй у світі, недалека від істини:

— Вони весь час усміхаються. Не нервують через дрібниці, не дозволяють проблемам зіпсувати настрій. Якось один чоловік з'їжджав з гори велосипедом, впав і розбив ноги. Стоїть у крові, по коліно у багнюці, і при цьому посміхається. Бачила також, як у підвалі прорвало стару трубу і норвежця в білосніжній сорочці з ніг до голови оббризкало чорною рідиною. Він стоїть весь мокрий і сміється. Всі живі, нічого страшного не сталося — то чому б не посміятися? Суть у тому, щоб не нервувати через ситуації, які не можеш змінити. 

Напевно, лише такий підхід може зберегти нерви коли, наприклад, стикаєшся з місцевою медициною, яка, відверто кажучи, шокує. Я вже не перший місяць безуспішно намагаюся домогтися вирішення однієї медичної проблеми. Коли сказала лікареві, що приймала препарат, який мені зовсім не допоміг, він порадив попити його ще. Домовляюсь про прийом у вузькопрофільного лікаря, а він перебуває за 200 кілометрів від нас. 

Коли моя мама вивихнула палець, їй сказали у травмпункті, що він «зростеться сам», хоча палець явно став кривим

Добре хоч наш знайомий наклав бандаж — у шпиталі не зробили навіть цього. Тим не менш люди тут якимось чином примудряються жити до 80-90 років і довше. Пацієнт платить за медичні послуги до 3000 крон на рік (300 доларів). Все, що перевищує цю суму, за нього платить вже держава.

‍Рішення, з яким частина українських біженців не змогла змиритися

Норвезькі реалії шокують українців. Тому багато хто їде додому. Хтось не може вивчити мову, хтось — прийняти місцеві реалії та спосіб життя. Залишити Норвегію деяких спонукала також заборона на поїздки в Україну. Тепер якщо українець, який перебуває під тимчасовим захистом, навіть на один день поїде в Україну, його позбавлять соціальної підтримки, а, можливо, навіть статусу, який дозволяє перебувати в Норвегії.

Норвегія стала першою країною ЄС, яка заборонила українцям зі статусом тимчасового захисту, їздити в Україну

Щоб зменшити потік біженців, було ухвалено й інші обмеження. Наприклад, уряд перестав покривати витрати на ввезення біженцями домашніх тварин, а для біженців віком 19-24 років перестали бути безкоштовними стоматологічні послуги. Також влада повідомила про намір відправити усіх працеспроможних біженців на роботу (щоб українці працювали не менше 15 годин на тиждень). Станом на червень 2024 року в Норвегії працювало лише 11 тисяч українців.

У своїй статті для LSE EUROPP професор-дослідник Норвезького інституту міських та регіональних досліджень при Столичному університеті Осло Аадне Осланд зазначає, що основними перешкодами в інтеграції українців у Норвегії є мовний бар'єр, труднощі з підтвердженням своїх кваліфікацій, а також нерозуміння того, чи надовго вони в Норвегії і чи дозволять їм залишитися в країні після закінчення дії тимчасового захисту.

‍Фотографії з приватного архіву героїнь‍

Влітку оренда квартир у 4-5 разів дорожча, ніж взимку

Олеся Марчук з Києва приїхала до Болгарії з мамою, сином-школярем та кішкою у березні 2022 року. До болгарського міста Святий Влас вирушили, бо раніше часто тут відпочивали.

— Ми знали місто і були у добрих стосунках з однією болгарською родиною, — розповідає Sestry Олеся Марчук. — Ці люди нас зустріли і допомогли влаштуватися в готель, де місцева влада розміщувала новоприбулих українців. У березні всі готелі на узбережжях порожні, тому місць вистачало. Нас одразу попередили, що у готелі зможемо жити до 1 червня — тобто до початку туристичного сезону. 

Проживання було безкоштовним. Передбачалося, що харчування мало бути безкоштовним теж, але в нашому готелі «Чайка» з цим було складно — на обід, наприклад, могли дати лише терту моркву чи одну чашку супу на трьох. Тому їжею забезпечували себе самі. На нашу родину із трьох осіб виділили один номер. Знаю, що деякі українці залишились у готелі на літо, але вже за доплату. Суми, які вони платили, не надто відрізнялися від вартості оренди квартири. Ба більше — адміністрація готелю могла підселити до них у номер інших людей — якщо, наприклад, вас двоє, а номер на трьох.

Ціни влітку в Болгарії злітають до небес. Це стосується як готелів, так і квартир. Навіть якщо ти постійний орендар, який винаймає одну й ту саму квартиру роками, ціна однаково може відрізнятися залежно від сезону

Наприклад, місяць оренди нашої невеликої квартири з однією спальнею та кухнею-студією не в сезон коштує 250 євро (плюс комунальні послуги), а за кожен літній місяць потрібно віддавати більше тисячі євро. Хазяїн може запропонувати заплатити одразу 5 або 6 тисяч євро на рік уперед. Таким чином у перерахунку виходить дещо дешевше. Але далеко не всі мають змогу відразу віддати такі гроші.

Соціальних виплат для українських біженців у Болгарії немає.

— За весь час, який ми перебуваємо в Болгарії, нам один раз виплатили 350 левів (близько 175 євро), — каже Олеся. — Оскільки ми з моєю мамою вважаємося різними сім'ями, вона отримала таку саму суму. На цьому все. У Болгарії для українців немає допомоги з безробіття, тож працюєш ти чи ні — нікого не хвилює. 

Те саме з освітою дітей: якщо українська дитина не ходить до школи, ніхто не відправлятиме її туди силоміць. 

Влада українцям не допомагає, але й не заважає. Якщо в тебе є гроші, щоб винаймати житло і себе забезпечувати — залишайся. Якщо грошей немає, їдь додому

Тому більшість українців, яких я знаю, працюють. Незнання болгарської тут не є великою проблемою — особливо зараз, коли у Святому Власі на вулицях частіше можна почути українську, ніж болгарську. Українці вже відкрили тут свої ресторани, розважальні центри, дитячі кімнати, кав'ярні, магазини, салони краси, студії йоги. 

Більшість болгар розуміють російську, а тепер уже й українську. Англійської не знають. Я після приїзду почала ходити на курси болгарської, склала іспит на А1. Вивчати мову далі не бачила необхідності, бо все моє коло спілкування тут — українське.

За спеціальністю Олеся — лікар-гінеколог. Але в Болгарії зараз працює масажисткою:

— Курси масажу я закінчила ще в Україні, під час пандемії коронавірусу. З того часу підробляла, роблячи масажі колегам та подругам. Мені вже давно хотілося піти з гінекології, і переїзд до Болгарії цьому сприяв. 

Почалося все з того, що я запропонувала свої послуги масажистки українцям, з якими проживали в одному готелі. Придбала масажний стіл, купила всі необхідні речі, почала шукати клієнтів в українських групах. Ще ми з сином роздруковували листівки з моїм номером телефону і підкладали їх під двірники машин з українськими номерами. База моїх клієнтів стала зростати. Тепер заробітку вистачає, щоб забезпечувати родину. 

Влітку кожен мій день розписано — дуже багато клієнтів. Взимку буде не так. У Болгарії навіть такі бізнеси, як мій, залежать від сезону.

‍Живеш у готелі — працюй 24 години на добу!

— У Болгарії без знання болгарської та підтверджених дипломів ти або працюєш у сфері послуг, орієнтованої на українців, або у клінінгу. Останній варіант вельми поширений, — розповідає Sestry Олеся Шикірлицька з Одеської області, яка переїхала із сином-школярем у болгарське місто Варна. 

— Коли влітку 2022 року потрібно було або виселятися з готелів, або платити за подальше перебування, адміністрації готелів пропонували українкам роботу — у клінінгу чи на кухні. Обіцяли восьмигодинний робочий день із проживанням. 

Чимало дівчат погодилися, але потім пошкодували: виявилося, що оскільки ти мешкаєш у готелі, то насправді працюєш 24 години на добу. 

Якщо, наприклад, вночі потрібно щось прибрати, це робитимеш ти — попри те, що це не за графіком і зміна не твоя 

Я теж спочатку хотіла влаштуватися на роботу в готель, але коли сказала, що приїжджатиму в призначений час (бо вже жила в орендованій квартирі), мені відмовили — їм потрібні були люди, які були б під рукою цілодобово.

У певному сенсі ринок працевлаштування у Болгарії більше нагадує український, ніж західноєвропейський. І ринок оренди також. Житло навіть для довгострокової оренди знайти нескладно — довідок про доходи чи відгуків від попереднього орендодавця ніхто не запитує. Є гроші — заселяйся хоч завтра. Але й виселити тебе можуть будь-якої миті. Ми, наприклад, зараз шукаємо іншу квартиру, бо ту, де живемо, господар пообіцяв своїм знайомим. Знаю дівчат, до яких господарі заходили у квартиру за їхньої відсутності, переставляли там речі. Все залежить від того, на яку потрапиш людину.

Чимало болгар співчувають українцям, ставляться доброзичливо. Але не всі. Тут можна зустріти людей, які прихильні до Росії, тому що вважають, що Москва звільнила їх від турецького ярма. Зустрічаються й українці із явно проросійськими поглядами

Серед батьків однокласників мого сина були українки, які хвилювалися, що в Україні їхні діти більше не зможуть вивчати російську літературу. Деякі дивляться російські канали, які у Болгарії, на жаль, є. З цієї причини не можу сказати, що почуваюся тут комфортно. За законами Болгарії, українці, які мають болгарське коріння, можуть пройти процедуру й отримати болгарський паспорт. Знаю людей, котрі вже цим займаються. Але особисто я — ні, бо не планую залишатися.

Зараз Олеся працює у кафе:

— Спочатку була на митті посуду, зараз — помічниця кухаря. Колектив і ставлення хороші. Щодо болгарської кухні, то вона на поціновувача. Дуже багато смаженого і приправи досить специфічні. Топ-страва в місцевих кафе — смажена картопля з сиром. Тут часто використовують абсолютно синтетичні, як я їх називаю, приправи — в Україні такі вже десять років як не продаються.

‍Вся допомога українцям у Болгарії — від волонтерів, а не від влади

Лікарка із Одеси Анастасія Бордєєва — одна з небагатьох українок, кому вдалося підтвердити в Болгарії свій диплом лікаря. Зараз Анастасія вже сама веде прийом пацієнтів у місті Варна та чекає іспитів для підтвердження спеціалізації.

— Першою вимогою для підтвердження мого диплома було знання болгарської мови, — каже Анастасія. — Я пішла на інтенсивні мовні курси, де займалася по п'ять годин щодня. Паралельно вчила мову за мобільними додатками, дивилася телепрограми та читала болгарською. Через шість місяців такого інтенсивного навчання склала мовний іспит — і це був перший етап мого довгого шляху. Сам іспит був безкоштовним, але для того, щоб мене до нього допустили, потрібні були сертифіковані та нотаріально засвідчені копії величезної кількості документів, за які довелося заплатити чималі суми. 

Треба було скласти п'ять іспитів за шостий курс університету. Вартість кожного — 250 євро. З оплатою трьох з них допомогли волонтери 

Наприкінці цього року на мене ще чекають іспити — цього разу вже для підтвердження спеціалізації. Лише подача документів на ці іспити (з необхідними перекладами та нотаріальними процедурами) вже обійшлася в тисячу євро. І допустили мене до них лише тому, що в українському університеті я навчалася вже за болонською системою. Знаю лікарів з великим стажем роботи, які закінчили українські виші раніше, ніж я (коли болонської системи у нас ще не було) — і їм сказали вчитися заново щонайменше п'ять років.

Зараз я вже маю право працювати, але поки що як лікар без спеціальності. Веду прийом у кабінеті сімейного лікаря. У Болгарії сімейні лікарі відкривають свої приватні кабінети, які потім працюють у загальній системі охорони здоров'я. 

Медицина у Болгарії страхова. Страховий внесок — від 20 євро на місяць. Діти та пенсіонери страхові внески не сплачують. Якщо є страховка, прийом у лікарів і досить широкий пакет аналізів коштують близько півтора євро. А от якщо страховки немає, то тільки прийом обійдеться в 25-30 євро. 

Великих черг тут нема. Маючи направлення від сімейного лікаря, до вузького фахівця часто можна потрапити вже наступного дня. Українцям складно звикнути до певних нюансів — наприклад, люди не розуміють, чому їм не показують результатів їхніх аналізів (їх бачить сімейний лікар, а не пацієнт). Часто непорозуміння виникають і через мовний бар'єр, тому наші намагаються шукати українських лікарів. 

Перекладачів держава не надає — з цим можуть допомогти лише волонтери. Насправді, тут вся допомога українцям — виключно від волонтерів, а не від влади. У Болгарії непросто виживати — розраховувати потрібно лише на себе та свій гаманець. Але той, хто шукає, знаходить можливості.

‍Чи задоволені біженці умовами прийому?

У липні 2024 року Агентство ООН у справах біженців опублікувало Міжвідомчу доповідь про захист та підзвітність біженців з України, в якій було проаналізовано умови прийому українських переселенців у семи європейських країнах: Болгарії, Чехії, Угорщині, Молдові, Польщі, Румунії та Словаччині. На основі результатів опитувань було сформовано рейтинг задоволеності українців умовами країн-хостів. Болгарія у цьому рейтингу посіла передостаннє місце (рівень задоволеності — 69 відсотків). На останньому місці Румунія, умовами перебування в якій задоволений лише 61 відсоток українців.

У звіті наголошується, що в Болгарії все ще приймають українських біженців і якщо людині ніде жити, то навіть улітку в межах урядової програми її мають тимчасово розмістити на комунальній базі чи у готелі. Наприклад, ще у лютому 2024 року на базах та у готелях проживали 5600 українців. У звіті сказано, що новоприбулі біженці мають такі самі права, як і ті, хто приїхав одразу після початку повномасштабного вторгнення. 

З соціальних виплат їм щорічно може бути надана одноразова фінансова допомога, але лише у разі надзвичайних обставин. Сума виплати — 1578 лев (806 євро)

Згідно з офіційними даними, таку допомогу отримали 142 українці. Інших виплат у Болгарії немає. Розраховувати на підтримку держави можуть лише люди з інвалідністю (її розмір від 19 до 152 євро на місяць — залежно від стану людини), але практика показує, що добитися цієї допомоги дуже складно. 

Так, волонтерка з Варни Варя Добрєва розповіла місцевому виданню Mediapool, що отримати таку допомогу вдається одиницям і навела приклад українки з чотирма дітьми, в одного з яких ДЦП та епілепсія. Одне тільки парентеральне харчування для цієї дитини обходилося в 2000 лев на місяць. За словами волонтерки, лише після численних скарг та заяв родині вдалося отримати щомісячну допомогу 1250 левів.

Серед проблем, з якими стикаються українські біженці, Варя Добрєва також називає відсутність допомоги та податкових пільг на дітей та недоступність курсів підвищення кваліфікацій, які могли б допомогти українцям швидше знайти роботу

До речі, офіційна статистика працевлаштування українських біженців у Болгарії зовсім не вражає. За даними Національного агентства доходів з регістру зайнятості, станом на 30 червня 2024 року офіційно працевлаштовано лише 14 786 зі 175 000 українців. Більшість зосереджена у Бургаському районі, Софії та Варні. У міжвідомчій доповіді сказано, що більшість українців працюють у готелях та ресторанах, у торгівлі та на виробництві. «Разом з тим частка українців, зайнятих у тіньовій економіці країни, залишається невідомою», — зазначено у звіті.

Фотографії: приватний архів героїнь, Shutterstock

Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.

Достукатися до військкомату

— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.

Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).

Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.

Жінкам тут не місце

— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.

— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?

— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.

У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.

Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»

Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.

За статевою ознакою

— Як вважаєте, у чому причина сексизму?

— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.

— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?

— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.

Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.

Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.

Я навіть проводила серед побратимів опитування —  що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.

Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці

Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.

Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.

Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.

Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.

Чого хочуть жінки

— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...

— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.

Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.

— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?

— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.

Не час помирати

— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?

— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.

Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).

У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…

— Що допомагає справлятися?

— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.

— Як ви можете її сформулювати?

— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.

Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.

Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність

І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.

‍

Фотографії з приватного архіву героїні

Показники працевлаштування серед українців в Іспанії поки що не найкращі — станом на 2023 рік лише 15 відсотків українських біженців знайшли роботу. Основними перешкодами в цьому питанні українці називають мовний бар'єр та складну процедуру підтвердження дипломів. Приклад українок в Іспанії, з якими поговорили Sestry, доводять, що обидві проблеми можна вирішити. Віоліна з Одеси, яка зараз проживає в Барселоні, і Наталя з Ірпеня, яка з початком війни переїхала до Севільї, розповіли про плюси і мінуси життя українських мігранток в Іспанії.  

«У пошуках роботи обійшла 15 клінік — безрезультатно»

— До повномасштабної війни я працювала гінекологом в Одесі, — розповідає Віоліна Волкова. — До Іспанії вирішила їхати, бо незадовго до початку війни відправила в цю країну свої документи для написання кандидатської дисертації. Планувала працювати лікарем в Україні і займатися науковою діяльністю в Європі.

Іспанську мову почала вивчати лише за пів року до цих подій, тому, коли приїхала до Барселони, мої знання не дотягували навіть до рівня А2. Виручала англійська. Барселона — туристичне місто, тут англійську багато хто розуміє (у Мадриді та Валенсії з цим вже складніше), хоча для роботи знань самої лише англійської недостатньо. Я стала активно вчити іспанську. Займалася онлайн з українською викладачкою, дивилася спеціальні програми, намагалася максимально оточити себе цією мовою.

За словами Віоліни, у питаннях житла більшість українців в Іспанії розраховують самі на себе:

— Я приїхала з друзями, і спочатку ми зупинилися у квартирі, яку орендували подобово на Airbnb. Сподівалися швидко знайти житло для довгострокової оренди, але виявилося, що без іспанського робочого контракту та підтвердження стабільного щомісячного доходу це практично неможливо.

У Барселоні є центр прийому біженців, де українцям допомагають з оформленням документів. Там мені пропонували житло за сто кілометрів від Барселони, але побачивши величезну кількість мам з маленькими дітьми, яким не було де спати, я подумала, що їм це потрібніше. Поки займалася пошуками житла, мене ще й пограбували — розбили машину та вкрали валізу з речами. Для Барселони в цьому немає нічого дивного.

Тут часто трапляються крадіжки і багато криміналу. І місцеві в ресторані ніколи не підуть до вбиральні, залишивши сумку

Через місяць пошуків Віоліні все ж таки вдалося орендувати маленьку квартиру в Барселоні за 900 євро — здати житло українці без кредитної історії та роботи погодилася подруга власниці її першої подобової квартири.

— Виплат від держави я не оформлювала — одразу активно взялася за пошук роботи, — продовжує Віоліна. — Роздрукувала резюме, заходила у всіх клініки в окрузі, говорила, що добре розмовляю англійською, німецькою, українською, російською та трохи іспанською й запитувала, чи є у них робота. Розуміла, що з непідтвердженим в Іспанії дипломом лікарем мене ніхто не візьме, але сподівалася, що вийде влаштуватися, наприклад, адміністраторкою на ресепшн. Так обійшла до п'ятнадцяти клінік, але безрезультатно. А потім випадково познайомилася з дівчиною, яка працювала у приватній клініці репродуктивної медицини. Вона поговорила з керівництвом клініки, мене запросили на співбесіду — і я отримала свою першу роботу асистенткою лікаря.

У мої обов'язки входило заповнювати історії хвороби, спрямовувати пацієнтів на обстеження, а також виконувати функції перекладача для україно- та російськомовних пацієнтів — перекладати якщо не іспанською, то хоча б англійською. Серед пацієнток тоді було багато українок, які через війну змушені були перервати репродуктивне лікування вдома і продовжували його вже за кордоном.

Дуже допомагали колеги. Іспанці — неймовірно відкриті та добрі люди. Пам'ятаю, якось прийшла на роботу в пригніченому стані (мене саме «наздогнав» стрес від пережитого) і розридалася, як дитина, через те, що не змогла сказати щось іспанською. Медсестра на ім'я Монсерат обійняла мене, довго заспокоювала… Зараз ми вже працюємо в різних клініках, але досі спілкуємося.

Поширену думку про те, що на підтвердження диплома лікаря в Європі може піти до десяти років, Віоліна спростовує. Одну зі своїх кваліфікацій вона вже підтвердила:

— В Іспанії спочатку потрібно підтвердити диплом лікаря загальної практики (що я вже зробила), а вже потім спеціалізацію (у моєму випадку це гінекологія). На першому етапі потрібно було скласти лише іспит з іспанської мови. А ось для підтвердження спеціалізації вже перераховуватимуть українські навчальні години, після чого, можливо, знадобиться довчитися і скласти іспити за фахом.

Диплом лікаря загальної практики дав мені право займатися терапевтичною гінекологією. Я не можу, наприклад, оперувати, але можу приймати пацієнтів, направляти їх на аналізи, робити призначення. Зараз маю свою лікарську практику в одній з приватних клінік.

Мовного бар'єру вже немає, я добре говорю іспанською. Розумію і каталонську, яку в Барселоні можна почути всюди. Більшість моїх пацієнток — українки. Відсотків 60 — з України, ще 30 — з таких країн, як Естонія, Литва, Грузія, Вірменія. І решта — іспанці, латино-американці.

Оскільки Віоліна працює в приватній клініці, прийому до неї пацієнтам не потрібно чекати місяцями:

— До мене можна потрапити і за тиждень після запису. У держсекторі все інакше — на прийом (особливо у вузького фахівця) можна чекати пів року.

В Іспанії дуже хороша ургентна медицина. Як часто жартують мої пацієнти, померти тобі не дадуть: допомогу нададуть швидко та на високому рівні

А от якщо йдеться про щось нетермінове, то ні за день, ні за тиждень тебе ніхто не прийме. В Іспанії система національної охорони здоров'я фінансується виключно податками громадян. Як і в багатьох інших європейських країнах система перевантажена, бракує фахівців. Люди, які мають можливість заплатити, йдуть у приватні клініки. Де середня ціна прийому у гінеколога з базовими аналізами — близько 300 євро (мінімальна зарплата Іспанії — близько 1400 євро). І це не єдине, що дивує українців.

Одна з найпоширеніших скарг, які чую від своїх пацієнток з України — «Мені тут не призначають УЗД!»

Як доказовий лікар можу сказати, що далеко не всім, хто хоче УЗД, воно насправді потрібне. В Україні часто зловживають гіпердіагностикою — коли, наприклад, пацієнта без певних показань направляють на сотні дорогих аналізів, а потім лікують не хворобу, а результати цих аналізів (наприклад, лейкоцити у мазку). Такий підхід може лише нашкодити.

В Іспанії лікарі діють виключно за протоколами, що здебільшого виправдано. Але також бувають нюанси. Наприклад, у мене була пацієнтка з ранньою менопаузою, якій іспанські лікарі за протоколом призначили гормонотерапію, що не покращило, а лише погіршило її стан. Ба більше, виявилося, що її анамнез обтяжений щодо онкології — а в цьому випадку гормони можуть зашкодити. Я підібрала іншу терапію, і стан жінки покращився. І в іспанському, і в українському підходах є свої плюси й мінуси. Особисто я за доказову «протокольну» медицину, але все ж з індивідуальним підходом до пацієнтів.

Ставлення до роботи (а особливо до балансу «робота-дім»), за словами Віолини, в Іспанії відрізняється від українського:

— Більшість іспанців розслаблені, ніхто не любить напружуватись і важко працювати. Якщо робочий день до шостої, то о 6:05 людини на робочому місці немає.

Українців іспанці називають «trabajador», що означає «працюючий, працьовитий». Самі вони нікуди не біжать, здебільшого не прагнуть карколомної кар'єри чи великих заробітків. Для них набагато важливіше дбати про себе і отримувати від життя задоволення. Ще вони дуже відкриті. Для іспанців не є проблемою заговорити на вулиці з незнайомою людиною. Ось іде незнайома жінка, починає розмову — і вже за десять хвилин розмовляє з тобою, як зі своєю найкращою подругою.

Через мовний бар'єр втратила клієнтів

Про відкритість іспанців говорить і українка Наталія з Ірпеня під Києвом, яка з початком повномасштабної війни приїхала до Севільї. В Україні Наталія мала свій бізнес — магазин чаю. А в Іспанії стала тренером з танцю бачата.  

— В Україні танці були моїм хобі, — зізнається Наталія. — Тут теж усе починалося як захоплення — спочатку танцювала для себе, потім запросила інших українок потанцювати просто неба у парку. Це був спосіб відволіктися, обмінятися енергією. Стала проводити такі івенти на регулярній основі.

У Севілью — місто на півдні Іспанії — Наталія приїхала навесні 2022 року. Спочатку з житлом допомогла держава.

— Тут є три фази, через які проходять новоприбулі українці: нульова, перша та друга, — розповідає Наталія. — На нульовій людей селять до хостелів чи готелів. Мене поселили в готель у центрі Севільї. Проживання та харчування були безкоштовними. Я жила в готелі місяць, але дехто там затримувався і до 10 місяців.

На першій фазі українців розподіляють по групах та селять уже до квартир. Найчастіше кілька сімей в одну квартиру. Я так жила у квартирі з однією українською родиною, і це також було тимчасово. А вже друга (остання) фаза — це коли переїжджаєш у постійне житло, яке орендуєш. Хтось знаходить житло сам, комусь допомагає держава чи благодійні організації. Якщо українець подавався на соціальну програму і вважається безробітним, він має право на певну допомогу з оплатою оренди.

Крім допомоги з орендою, українці, які не працюють, можуть отримувати на проживання близько 450 євро на особу (сума може змінюватись в залежності від складу сім'ї та інших обставин). Коли людина виходить на роботу (до чого зараз українців активно спонукає місцева влада), виплати припиняються. Наталія знайшла свою першу роботу швидко — консультанткою в магазині:

— В Іспанії дуже розвинений нетворкінг, і роботу швидше знайдеш за знайомством, аніж через розсилку резюме

— Я людина дуже товариська і попри погану іспанську швидко обзавелася знайомствами. І так, через знайомого, влаштувалася в магазин.

Не можу назвати цей досвід дуже вдалим — через незнання іспанської я багато чого не розуміла, і це позначалося на продажах. Хоча ця робота, безумовно, допомогла мені покращити рівень мови. Паралельно вивчала іспанську спочатку на безкоштовних курсах, потім брала приватні уроки.

Щодо житла, то зараз винаймаю кімнату в центрі Севільї за 350 євро на місяць. Квартира в цьому місці може коштувати близько 1300 євро. Кажуть, деякі українці отримують соціальне житло, оренда якого дешевша. Наприклад, знайома винаймає соціальну квартиру всього за 400 євро — правда, на околиці Севільї.

Заняття бачатою, як я вже говорила, розпочалися із зустрічей українок, яким хотілося потанцювати просто неба. Потім дівчатка стали просити мене навчити їх танцювати, і так дійшло до тренувань. Колись багато років тому я, до речі, працювала фітнес-тренером, тож невеликий досвід викладання у мене був.

Бачата — популярний в Іспанії танець, але відмінність моїх занять у тому, що ми танцюємо Bachata lady style — без партнерів-чоловіків. В Іспанії це рідкість. Зараз серед моїх учениць є вже не лише українки. Через групи у Facebook знайшла охочих серед мігранток з таких країн як Польща, Казахстан. Іспанка поки що була лише одна.

З іспанського боку величезний інтерес до наших занять виявляють чоловіки (сміється).

Іспанці постійно питають, чи можна приєднатися. Декілька чоловіків навіть пробували приходити, надягаючи перуки чи хіджаб

Але оскільки це саме жіноча бачата, ми їм відмовляємо. Вони не ображаються — люди справді дуже відкриті та доброзичливі. Обійми та поцілунки навіть з незнайомими людьми тут норма. Знайомлячись з кимось, я раніше стримано подавала руку. І чула у відповідь: «Natalia, dos besos!» — тобто «Наталя, два поцілунки!»

Більшість іспанців дивляться на життя легко. У мене тут вже був досвід стосунків з місцевими і можу сказати, що чимало іспанських чоловіків віком до сорока років дійсно живуть з батьками. Вони розслаблені, не думають про те, як би швидше розпочати самостійне життя.

Можливо, цій розслабленості сприяє клімат. На півдні Іспанії влітку спека сягає 50 градусів. За такої температури складно в принципі думати про роботу. Люди все роблять повільно, чекають сієсти чи можливості розслабитися за келихом вина.

У Севільї дуже смачна кухня — переважно це морепродукти. Дуже смачні анчоуси, креветки у клярі. Гаспачо (холодний томатний суп) тут п'ють як сік. Ще дуже популярне сальморехо — щось на кшталт гаспачо, але зі шматочками хамону, вареним яйцем та часником. Ресторанів, до яких ми звикли у Києві — з унікальними інтер'єрами та інстаграм-локаціями, тут немає. В Іспанії популярні місця, які виглядають як звичайні кафе, але кухня там неймовірна.

Севілья — цікаве та автентичне місто. Одні тільки ярмарки чого варті! До речі, тут досі є корида, але зараз це вже просто вистави за участю биків — без насильства та вбивств.

У травні цього року в Іспанії було відзначено зростання числа новоприбулих українців. Нову хвилю біженців іспанське видання Aleteia пов'язує з обстрілами українських міст, що почастішали, — і цитує тривожну заяву благодійної організації The Madrina Foundation про те, що деякі новоприбулі українці, не отримуючи належної допомоги з житлом, «змушені спати на вулиці, зокрема з маленькими дітьми».

Організація закликала владу, а також готелі та іспанські сім'ї звернути увагу на проблему та по можливості допомагати українцям — як це було у 2022 році.

‍

Фотографії: FB Barcelona info, e_t_ennelin, farinasfoto, elpapelon/seville food

«Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим»

До повномасштабної війни життя Вадима Меліхова з Харкова було присвячене танцю. Хореограф, викладач кафедри сучасної та бальної хореографії Харківської академії культури, художній керівник ансамблю бального танцю не мав жодного відношення до військової справи. Нині Вадим Меліхов — заступник командира батальйону. Пройшов чимало гарячих точок, а зараз боронить рідну Харківщину.

— На фронт я потрапив лише через рік після початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry Вадим Меліхов. — Перші кілька тижнів я був у теробороні Харкова. На той момент росіяни вже окупували частину Харківщини, ніхто не знав, як далеко вони зможуть дійти. Ми з хлопцями охороняли військкомат.

1 березня, коли потреби в цьому вже не було, мене відправили додому. У Харкові тоді взагалі нічого не працювало, люди не знали, де брати їжу. Через друга, який, на жаль, потім загинув, я зміг дістати деякі продукти. Розвіз їх людям — і з цього розпочався мій волонтерський шлях. Приєдналися друзі, знайомі. Чимало людей, дізнаючись про нашу ініціативу, надсилали гроші, ми діставали їжу та медикаменти, і згодом це переросло у благодійний фонд. Паралельно ми з другом, тренером з фігурного катання, допомагали харків’янам з евакуацією. Діяльність фонду масштабувалася, ми стали возити допомогу військовим у Бахмут, Вовчанськ…

— Тобто ви були ефективним у тилу. Чому все ж вирішили йти на фронт?

— Зрозумів, що того, що я роблю недостатньо. Їздив до хлопців у Бахмут і думав, що двом богам одночасно не вслужиш — або я залишаюся цивільним, або повноцінно приєднуюсь до війська. Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим — дружина, син та батьки дізналися вже коли я пройшов медкомісію та готувався їхати на навчання.

І це зовсім не питання сміливості — я просто не міг інакше. Як відсиджуватись у тилу, якщо твої друзі — на фронті? Як дивитися на своє відображення у дзеркалі, якщо вони загинуть? Якби залишився в Харкові, я просто з'їв би себе живцем.

— Хоча ви мали право на відстрочку від служби…

— Так, бо є аспірантом денної форми навчання. Знаю, що деякі люди зараз намагаються використати аспірантуру, щоб уникнути мобілізації. Я ж аспірант, який сам попросив військкомат забрати мене на війну (сміється). До речі, навчання в аспірантурі я не покинув. Лекції, звісно, відвідувати не можу, але продовжую роботу над дисертацією з культурології. Зв'язуюсь зі своїм науковим керівником, навчаюсь. Практика показує, що це можна робити навіть на фронті.

«Якщо не я, то хто? Мій син?»

— За півтора роки ви пройшли чимало гарячих точок. Які моменти ніколи не забудете?

— Наша бригада три місяці була у Серебрянському лісі на Луганщині, де ми зазнали великих втрат. Потім були Часів Яр, Андріївка, Богданівка. Потім Харківщина — Очеретино, Куп'янськ…

Моменти, коли дивом залишаєшся живим — це на війні буденність

Коли паркуєш машину, потрапляєш під мінометний обстріл, і «прилітає» саме в те місце, де ти завжди паркувався, а цього разу чомусь вирішив стати з іншого боку. Або коли виїжджаєш на евакуацію «двохсотого» побратима, забираєш його тіло прямо з-під носа ворога, а потім розумієш, що вам з хлопцями неймовірно пощастило звідти вибратися. Отримуєш догану, бо як замкомандира роти (на той момент) ти в принципі не мав права їхати на евакуацію. Але й не поїхати теж не міг…

Те, що ніколи не забудеться — загибель побратимів. Немає нічого важчого, ніж втрачати своїх. Особливо людей, із якими пов'язані особливі спогади, історії. Був один воїн Володя. 21 рік. Він свого часу оступився, мав сзч (самовільне залишення частини — Авт.). Але я вмовив його повернутися. Володя був дуже вмотивованим, рвався у бій. Але через те, що його довго не вводили до «штатки», не мав права виходити на позиції. І ось нарешті дочекався. Вийшов на позиції… і того ж дня загинув.

Невимовно важко переживати такі моменти. Хлопці різні, іноді такі непрості. Але вони справжні. Я з ними, коли вони панікують, коли вигорають, коли просто втомлюються і потребують підтримки. Я знаю, що робити, якщо людина впала в ступор, якщо через страх і шок не розуміє, що відбувається. Знаю методи роботи з тими, хто, наприклад, повернувся на поле бою після важкої контузії. А комусь потрібні не методи і стратегії, а просто відверта розмова чи відпустка.

— Існує думка, що людина, яка була мобілізована без бажання та мотивації йти на фронт, не зможе стати ефективним воїном. Це правда?

— Ні. Знаю багато випадків, коли мотивація з'являлася вже безпосередньо на фронті. Якщо людина бачить адекватне командування і нормальне ставлення до себе, вона адаптується. Тих мотивованих, які у лютому 2022 року штурмували військкомати, в тилу вже не залишилося. Залишилися люди, яких лякають їхні помилкові уявлення про військо. Тільки опиняючись тут, вони розуміють, що все не так страшно.

Що якщо ти, наприклад, захворів, ніхто не гнатиме тебе на бойове завдання. Що навіть у бойовому підрозділі не всі вбивають — хтось займається евакуацією, хтось — підрахунками та документами. Якщо я бачу, що людина добре знається на комп'ютерах і паперах, я швидше попрошу її бути діловодом, ніж йти в окоп.

Якби у нас було достатньо людей, ми змогли б ефективніше розподіляти навантаження, і у солдатів з'явилася б можливість відпочивати після трьох днів роботи, а не після п'ятнадцяти. Але з людьми проблема, і навантаження на кожного воїна тільки зростає. А в цей час у тилу здорові міцні чоловіки розповідають, що вони «не народжені для війни»…

Сподіваюся, наше суспільство все ж зрозуміє, що неможливо одночасно любити ЗСУ і ненавидіти ТЦК. Тут потрібно обирати

— Як замкомандира батальйону ви допомагаєте побратимам справлятися зі страхом. А вам буває страшно?

— Звісно. Страшно всім. І тут уже питання в тому, як ти сам із собою домовишся. У мене є певна формула, перше запитання у якій: «Що найстрашніше може з тобою трапитись?» Мабуть, загибель. Але якщо навіть це станеться, чи відчую я це? Навряд чи. Та й до того ж ми всі колись помремо.

Мені нема про що шкодувати, я жив прекрасне життя, був щасливий, займався улюбленою справою. Це вже непогано. Друге питання у моїй формулі: «Якщо не ти, то хто?» Мій син? Ні, краще зараз піду я, ніж потім доведеться йти йому. Люди, які мають дітей, мене зрозуміють.

Нагадувати собі про мотивацію у мене потреби немає. Я зараз воюю фактично вдома — на моїй Харківщині, без якої не уявляю свого життя. Я виріс на Салтівці, батьки тут мешкають і зараз. За кілометр від їхнього будинку вже було кілька «прильотів» у багатоповерхівки. Для мене це найкраще нагадування, чому я на фронті. Це моя земля, і я нікому не дозволю її в мене забрати.

Тепер вже розумію, що рано чи пізно ця війна мала статися. До 24 лютого 2022 року я про це не думав. Був зайнятий танцювальними змаганнями: спочатку у Харкові, потім у Черкасах. На 25 лютого у мене вже були квитки до Буковеля. Замість тривожної валізки я збирав рюкзак з лижним екіпіруванням. Іноді жартую, що не пробачу росіянам, що зіпсували мою довгоочікувану відпустку.

Воюй, танцюючи

— Як вас змінила війна?

— Я перестав реагувати на багато речей, які раніше здавалися серйозними проблемами. Наприклад, поломка машини чи якісь побутові складнощі. Все, що можна вирішити за допомогою грошей, мені вже не здається проблемою.

Змінилося ставлення до людей. І я не знаю, добре це чи погано. Поки що, приїжджаючи раз на пів року у відпустку і спостерігаючи за розслабленими цивільними чоловіками в кафе, переконую себе в тому, що це переодягнені військові. Мені так легше.

І ще я зрозумів, що означає фраза «жити в моменті». Це, перебуваючи на фронті, дивитись улюблений фільм, слухати улюблену музику, малювати, танцювати. Вчити свій взвод сальсі, за що одного разу навіть отримав зауваження. І на що відповів, перефразувавши класика: «Війна — це минуще, а танець вічний».

Я можу танцювати на вулиці, навіть у машині. У мене і позивний — «Дансер». Побратим нещодавно зізнався, що його мрія — навчитися танцювати вальс. Я готовий навчити, але потрібні партнерки, а з цим тут складно. Ще я фотографую. Знімаю природу, сонечок, комашок, котиків, їжаків. Буває, їдеш у полі, довкола війна, а ти фотографуєш захід сонця. Тому що так гарно. І тому що не знаєш, чи побачиш ти це завтра…

Фотографії з приватного архіву героя

За час повномасштабного вторгнення Владислав Овчаренко воював у Бахмуті, Соледарі, Кліщіївці, на Ізюмському напрямку на Харківщині, а зараз разом зі своїм підрозділом Signum у складі 93-ої бригади теж перебуває в одній з найгарячіших точок. Саме з ініціативи «Туриста» та його побратимів розпочалося активне використання українською армією FPV-дронів-камікадзе, які змінили хід російсько-української війни. Про те, як починалася історія з дронами, а також про свої враження на війні Владислав «Турист» розповів Sestry.

«Думав: тільки б встигнути виїхати, перш ніж тут почнеться війна»

— 23 лютого 2022 року я отримав дозвіл на відкриття власної компанії в Естонії. Один бізнес у мене в цій країні вже був, з’явився привід відсвяткувати відкриття другого. Але наступного дня вранці пролунав дзвінок від батька: «Почалася війна!» — згадує Владислав. — Я відразу відчув, що треба повертатися.

— І не було сумнівів?

— За місяць до цих подій в гостях у батьків я прочитав інформацію, що повномасштабна війна може початися чи то 22, чи 23 січня. І подумав: «Встигнути б виїхати». В Естонії жив уже три роки, і мені зовсім не хотілося кидати все нажите й іти на війну. Так я думав. Але коли війна насправді почалася, одразу зібрався і виїхав до України.

Зі мною хотіли поїхати ще вісім українських хлопців, але кордон перетнув я сам — в останній момент вони вирішили залишитися. Один, правда, пізніше все ж приїхав і вступив до лав ЗСУ. У мене ж сумнівів не було. Був лише страх невідомості, повне нерозуміння того, що на мене чекає.

— У вас не було воєнного досвіду?

— Деякий досвід був, адже я навчався у Військовій академії Сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного у Львові. Але коли побачив, що тоді відбувалося в армії і країні загалом, я на третьому курсі звільнився. Проте певні знання військової справи залишилися — і вони стали мені у пригоді.

Приїхавши додому на Черкащину, пішов у місцеву тероборону. Спочатку ми поїхали в Ірпінь. Потім воювали на Харківщині, у селі Заводи, яке ворог буквально стирав з лиця землі. На той момент ми з хлопцями вже були у 93-ій бригаді і виконували такі завдання як розвідка, оборона на вогневих засобах та багато чого іншого. Ворог вів обстріл 24/7. По нас працювала авіація та ствольна артилерія з мінометами, в нас летіли заборонені всіма конвенціями касетні боєприпаси.

Але ми тримали оборону — доти, доки до села не заїхало 10 чи 12 російських танків і не стали «розбирати» нас прямим наведенням. Ми з хлопцями були у двоповерховому будинку, коли прямо по нас почав працювати танк. На нас посипалися шматки шиферу, стало неможливо дихати через пил і пісок... Після п'яти «прильотів» будівля розсипалася.

Стало зрозуміло, що якщо не знищити той танк, який по нам працює, ми всі просто загинемо під завалами

У мене був із собою маленький дрон, з якого ще у довоєнний час я вів зйомки на природі. Я запропонував командиру спробувати знайти ворожий танк за допомогою цього дрону. Вибіг з ним надвір, запустив. Навколо вибухи, все горить, я не розумію, куди летіти. І тут бачу точку, яка, як мені здалося, могла бути тим танком. Я одразу передав координати. Після чого стався черговий «приліт», і мене завалило шифером та цеглою…

Координати виявились правильними. Ми спалили російський танк, і це дало нам можливість для відходу. Я ще намагався забрати із собою знайдений бронежилет та речі побратимів (не рахуючи своєї 16-кілограмової броні), але, пробігши 300 метрів, упав — відмовили ноги. За допомогою побратима, під безперервним мінометним обстрілом, ми все ж змогли звідти вибратись.

«Не всі командири одразу зрозуміли важливість дронів»

— Завжди питаю про моменти з фронту, які не забудуться. Вочевидь, зараз ви описали саме такий момент.

— Один з них. Хоча ця ситуація не йде в жодне порівняння з тим, що ми потім проживали в Бахмуті — там все було набагато гірше. Але те, що відбулося у Заводах, важливо насамперед тому, що ми вперше використали там дрон, і це спрацювало.

Після цього волонтери подарували нам ще кілька «мавіків», які ми почали застосовувати у розвідці. Потім стали вигадувати системи «скидів», переробляти під це боєприпаси. Мінусом була висока на той момент вартість дрона та ризик, що ворог його зіб'є.

Тоді мій побратим Сергій запропонував скористатися FPV-дроном: повісити на нього вибухівку, запустити і вразити ціль. Ми скинулися грошима, замовили на ОЛХ FPV-дрон, зробили під нього боєприпаси і полетіли. Нам забракло якихось 50 метрів, щоб долетіти до місця призначення. Але стало зрозуміло головне: цей метод працює.

Ми ще не усвідомлювали, що дуже скоро такі дрони повністю змінять хід війни. Тепер без дронів не проходить жоден штурм.

На нашому напрямку росіяни зараз наступають щодня. Йдуть піхотою, бо їхню техніку ми спалили ще під час перших штурмів. Щоночі йдуть — і щоночі ми за допомогою дронів їх виявляємо і знищуємо

— Коли вам вдалося масштабувати тему дронів?

— На жаль, не одразу — насамперед тому, що не всі командири одразу зрозуміли, наскільки це важливо. Ми з Сергієм наполегливо продовжували працювати над нашими FPV. У вихідні замість того, щоб їхати додому, приїжджали на базу і займалися дронами: тренувалися, шукали позиції, запускали. Коли вийшли з Бахмута, почали працювати над цим ще серйозніше і змогли зрештою знайти підтримку. І коли за місяць заїхали до Кліщіївки, нам знадобилося всього два тижні на те, щоб знищити всю техніку ворога і зупинити будь-які пересування росіян на цьому напрямі.

— Як би ви описали свої відчуття на війні зараз, маючи 2,5 роки досвіду у найгарячіших точках?

— Протягом цих двох із половиною років відчуття змінювалися. Спершу був страх невідомості. Потім, коли став розуміти, як усе працює і що потрібно і не потрібно робити, прийшла впевненість. Через рік на війні я в принципі перестав думати про страх чи майбутнє. Ми тут не любимо запитань із серії «Що робитимеш після війни?», бо спочатку потрібно пережити цю війну, а потім вже щось планувати. Такими були відчуття у 2023 році. Але зараз почав з'являтися легкий страх за своє життя. Тому що за ці 2,5 роки я стільки всього пройшов, вижив, чимало зробив і хочу зробити ще.

У мене з'явилися стосунки, я хочу сім'ю. Вже якось навіть шкода вмирати (сміється)

— Стосунки з'явилися на фронті?

— Ні. Ми були знайомі ще до війни, але все почалося, коли я ненадовго приїхав додому після Бахмута. Привітав її з Новим роком, ми стали спілкуватися, зав’язалися стосунки. Щиро кажучи, мені дуже шкода мою дівчину через те, що їй зараз доводиться переживати.

Часто буває, що зі мною довго немає зв'язку. Кохана важко переживала мої контузії, яких було вже кілька. А іноді я на зв'язку, але у мене просто немає сил на те, щоб спілкуватися навіть з найближчими людьми. Мені не часто вдається приїжджати додому.

Ми з хлопцями не можемо собі дозволити відпустку, бо розуміємо, що нас нема кому замінити

Ось сьогодні ворожий снаряд поранив двох побратимів, які були головною ланкою нашого екіпажу. Якби ще й я кудись поїхав, екіпаж був би небоєздатним. Нам дуже потрібні люди.

— Як ставитеся до цивільних чоловіків, які не поспішають вступати до лав ЗСУ?

— Перші місяців сім мені було складно їх сприймати. Ще не було сформовано імунітет до цивільного життя. Приїжджав додому на тиждень, але вже за три дні їхав назад на фронт. Розмова із психологом допомогла усвідомити, чому я на війні, після чого сприймати цивільне життя стало легше.

— І чому ви на війні?

— Я не можу назвати себе якимось великим патріотом. Я поїхав, кілька років мешкав за кордоном. Дуже багато з того, що відбувалося і відбувається в нашій країні, мене злить. Чого вартий лише нещодавній скандал з депутатом Тищенком. І я зовсім не впевнений, що в цій країні щось зміниться.

На фронті я перш за все тому, що люблю справедливість. З дитинства звик ставити нахаб на місце. Тут, з окупантами, за великим рахунком роблю те саме — просто в трішки більших масштабах. Не можу допустити, щоб росіяни прийшли і зробили з моїм будинком те, що вони творять на окупованих територіях. До того ж я непогано реалізував себе на війні і розумію, що справді тут потрібний.

«Я не став нервовим чи агресивним»

— Війна вас змінила?

— І точно не в гірший бік. Я так відчуваю та й бачу це по реакції своїх близьких. Напевно, є певна втома. На фронті можу спати по 3 години на добу, а вдома тільки й роблю, що сплю.

— І бачите уві сні війну?

— Не часто. Дівчина каже, що я іноді нервую уві сні, скрегочу зубами. Але я не став нервовим чи агресивним. Мене, до речі, дуже дратує, що деякі хлопці виправдовують свої неадекватні дії пережитими контузіями. У мене їх було щонайменше чотири, в результаті однієї з них навіть пропадав зір. Але якось немає в мене бажання кричати на оточуючих, вживати алкоголь чи творити щось подібне.

— Про що мрієте?

— Мрії у мене звичайні, дуже прості. Згадую один момент. То була Бахмутська кампанія. Я заїхав до Бахмута взимку, а виїжджав навесні. Бахмут вже було повністю знищено — не залишилося жодного будинку, жодного дерева. Випалена земля і все довкола сіре, похмуре. І тут уночі мене вивозять із міста. Прокидаюся вранці на базі, виходжу надвір і бачу… зелені дерева. Не можу передати, що я відчув у той момент. Дивився на ці дерева і мало не плакав. Яке це щастя — просто бачити природу, спостерігати, як усе розквітає.

Всі свої п'ять днів відпустки я просто ходив, милувався деревами і мені більше нічого не було потрібно. Зараз моя мрія: щоб вся ця х..нь швидше закінчилася. І закінчилась саме нашою перемогою. І тоді я б просто ось так ходив насолоджувався.

— І милувалися б деревами...

— Так. І всім тим чудовим, що нас оточує.

Фотографії з приватного архіву

Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.

Погодувала — і на фронт

— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.

Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.

До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.

Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.

Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.

— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?

— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.

Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.  

Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.

Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок

Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.

Кохання на мінному полі

— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?

— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.

На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.

— Правда, що ви зустріли на війні кохання?

— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.

У пошуках відчуття безпеки

— Як ви справляєтеся зі страхом?

— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.

А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.

Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути

Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.

Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.

— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...

— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.

— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.

— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.

— Стикалися із сексизмом в армії?

— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.

Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.

— Як вас змінила війна?

— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...

Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки

Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.

Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.

— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?

— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.

Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.

— Що є вашою мотивацією бути на війні?

— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.

Фотографії з приватного архіву

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.

«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»

— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.

Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.

Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.

— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?

— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.

У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати

Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.

— У такі моменти відчуваєте страх?

— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.

— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….

— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.

І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.

— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…

—  Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…

Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.

На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»

Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.

Старший сержант Шон

— Що допомагає триматися?

— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.

— Як він у вас з'явився?

— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.

— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...

— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...

У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.

— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?

— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.

Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.

Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук

Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.

— Що для вас на війні є найскладнішим?

— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.

Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує

Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.

— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?

— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.

— Уявляєте день нашої перемоги?

— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.

— Які сни вам зараз сняться?

— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…

Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…

‍

Фотографії з приватного архіву

Клаптики ковдри з життя підрозділу

Український письменник, поет, художник, режисер та сценарист Валерій Пузік, який до нападу Росії на Україну у 2014 році не мав військового досвіду, пішов на фронт добровольцем і став мінометником. Після демобілізації повернувся до цивільного життя, але ненадовго — з початком повномасштабного вторгнення він знов у війську. Навіть у зоні бойових дій Пузік встигає малювати на ящиках від боєприпасів, писати вірші та прозу.

— Книга «Мисливці за щастям» мала вже побачити світ, але весь наклад згорів 23 травня, адже книга була в палітурному цеху, який опинився в епіцентрі удару російської бомби, — розповідає Sestry Валерій Пузік. — Це збірка оповідань про життя на фронті та на деокупованих територіях, історії про військових і цивільних, про те, як довіряти своє життя побратимам і незнайомцям, про звичайні буденні радості: можливість малювати, обіймати кошеня, не боятися тиші....

Це короткі новели та есеї, які писалися під час перебування в Херсонській області. Я довго вагався, видавати ці тексти чи ні, адже це клаптикова ковдра з життя маленького підрозділу. Книга мала з'явитися в книгарнях на початку червня. Зараз видавництво розміщує наклади в інших друкарнях. Коли вийдуть «Мисливці за щастям» — невідомо, але книга точно буде надрукована.

— Цю книгу ви присвятили Максиму Кривцову — поету і військовослужбовцю, який загинув на фронті 7 січня 2024 року. Він був вашим другом…

— З Максимом ми познайомились на літературній школі в Карпатах понад 10 років тому. Тоді він писав дуже ніжну поезію. Ходив горами босоніж. Співав пісні. Він дуже крутий.

Коли сталась Революція Гідності, ми декілька разів перетиналися на Майдані, а через рік вже були в Добровольчому українському корпусі Правого Сектора (ДУК ПС). В 2015 році перебували на одній позиції біля Авдіївки. Він сумлінно виконував усі поставленні задачі.

Максим багато читав, у нього завжди із собою було декілька книг… Ми багато жартували, сміялись. Знімали документальне кіно та відеопоезію. Фільм, який знімали на позиції «Бастіон», досі не змонтовано. Ще, знову ж таки в ДУК ПС, ми з ним зробили дві короткометражки: «Перемир'я» та «Буду повертатись». Максим був оператором обох фільмів, а в другому — використано його вірш «Буду повертатись».

Максим давав мені читати свої вірші. Інколи могли годинами обговорювати літературу. Він писав дуже круті новели, які рідко публікував. Хочеться зберегти їх всі… Дуже шкода, що більшість з його творчістю буде знайомитися вже після його смерті.

Для України втрата поета, письменника, митця такої величини — трагедія.  

Востаннє ми з Максимом спілкувалися за декілька днів до його загибелі. Він хотів передати свою книжку «Вірші з бійниці» Валерію Залужному. Ми знайшли людину, яка передала б книжку. Максим написав, що відправив збірку. А ще він тоді мені наснився. Сидів серед дерев на пеньку і після довгої паузи сказав: «Ну все, бувай». 7 січня я дізнався, що він загинув.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що саме на Майдані у вас трапилась переоцінка цінностей, і це вплинуло на подальше рішення йти на війну в 2015 році…

— Це було сказано в контексті споживання культурного продукту: до 2014-го року я читав російські книги, дивився їхнє кіно, мені подобався їхній документальний театр. Я навіть деякий час жив у Москві, у 2012 чи 2013 році. І так, був під впливом роскультури. Але тим не менш, у Москві почував себе чужим — тобто українцем. То був єдиний проміжок часу, коли говорив російською мовою. Якщо чесно, згадувати той період не дуже хочеться.

— Ви казали, що порив йти на війну спочатку зупиняв страх. Чи є він зараз?

— Я завершив цивільні справи, попрощався подумки з усім і всіма, прийняв власну смерть.

Найбільший страх пов'язаний з прийняттям того факту, що ти можеш загинути. Страх є і сьогодні. Той, хто скаже, що його не має — збреше. Страх зберігає життя. Це те, що я знаю на сто відсотків. Страх — звична річ. З ним не домовишся і на компроміс не підеш. Це запобіжник. Він має бути, аби вижити.

— У 2015-ому у вас не було військового досвіду. Війна вас шокувала?

— Війна — це інший вимір. Перехід від цивільного до воєнного, мабуть, шокував. Важко було відпустити деякі речі, але коли відпустив, стало легше. Війна зриває маски. Це не місце для того, аби грати якусь роль, є функція, яку ти повинен виконати, і ти або її виконуєш, або ні.  

Малюнки на кришках ящиків від боєприпасів

— Пам’ятаєте своє бойове хрещення?

— Це було 2015 року, коли ми поїхали на шахту «Бутівка» на околиці Донецька, аби посилити мінометні розрахунки Добровольчого українського корпусу. Жили в завалах, носили міни, стріляли. Озираючись зараз назад — це просто звичайні будні.

Війна — це насправді рутина. Болото. Головне не застрягнути.

— Саме тоді з’явилися ваші перші картини?

— Я свого часу вчився на художника-дизайнера. А малювати на кришках з ящиків від боєприпасів почав у 2015 році, коли був у складі Добровольчого українського корпусу. То були абстрактні картини, химерні портрети. Малював тим, що міг знайти: морилки, лаки, емаль. Пізніше з’явилися акрилові фарби: вони швидко сохнуть і не мають стійкого нав’язливого запаху. Я тоді намалював кілька десятків картин, частина з яких залишилися у селі Водяному Донецької області. Але забрати вдалося тільки найбільш вдалі. Вони стали основою виставок «Відлуння» та «Примарна зона», які потім демонструвалися в Одесі та Львові.

— Чи правда, що, повернувшись з фронту, всі ці роки до повномасштабного вторгнення ви не могли малювати?

— Це сталося після «Примарної зони». Я зрозумів, що мені не цікаві виставки і живопис. Малював, але це була здебільшого графіка кульковою ручкою на офісному папері, якісь скетчі. Мені здавалося, що живопис штучний, не було задоволення від роботи. Була депресія. Я влаштувався на роботу — моноліт лити на будові, там і працював деякий час.

— А вдома тим часом стояв зібраний наплічник, аби знову їхати на фронт…

— Так, стояв. Я дійсно хотів повернутись, але зрозумів, що свідомість застрягла у тому болоті, а потрібно було рухатись вперед, жити. Почав більше писати художню прозу.

— Чи правда, що намальовані в ті роки на війні чорно-білі картини вам не подобаються?

— Справа в тому, що вони були нагадуванням. Це темні картини. Якщо в момент, коли я їх малював, вони мені подобались, то з часом перестали. Це нормально. Це ознака росту, мабуть. Мені й зараз чимало картин, які я малюю, не подобаються. Але вони є.

— Зараз ваші картини — кольорові. Опинившись на фронті знов у 2022-ому, ви повернулись і до малювання?

— Якось випадково зайшов у магазин і побачив на полиці акрилові фарби. Придбав. А коли був у казармі взяв якусь фанеру з ящика, де лежали автомати, і почав на ній малювати.

Спочатку хлопці трохи сміялися та жартували з цього, але коли картина була готова — перестали.

Щодо кольорів, то я одразу сказав собі, що цього разу картини мають бути кольорові, яскраві, такі, щоб можна було комусь подарувати або ж повісити на стіну. Мотиви перших картин у 2022 році — птахи. Малював ластівок, соколів. Потім були трави та рослини. Зрештою — пейзажі. Зараз картин вже, мабуть, пару сотень. Чимало з них продаються на аукціонах на користь ЗСУ у різних країнах світу.

— Чи є серед них особливі, ваші улюблені?

— Одна з них висить вдома. Має назву «Сто світанків без тебе, люба». І ще декілька стоять запаковані. Як привіз з Херсонської області, так і стоять.

— Де у зоні бойових дій вам вдається діставати фарби?

— Є інтернет магазини, працює Нова пошта. Тобто можна доставити на найближче відділення. Рік тому, ще коли був у Херсонській області, до найближчих відділень було 40 і 60 кілометрів. Не дуже близько, але тим не менш. Зрештою, завжди хтось їде туди щось забрати або на СТО. Тому проблем з постачанням фарби не було.

— Що ще, окрім фарб, завжди з вами на фронті?

— У машині стоїть пластиковий солдатик, якого мені подарував син, лежать соснова шишка і мушля з улюбленого пляжу в Одесі. Ще є військова куртка, яку Зоя Казанжи (журналістка, письменниця і волонтерка. — Ред.) передала мені навесні 2022 року.

«Моя мотивація — захистити свою сім'ю»

— На фронті ви почали писати «листи в майбутнє» — своєму синові, аби він потім їх прочитав. Ці листи згодом стали книгою...

— Перший лист був написаний ще до повномасштабного вторгнення, коли сину виповнився рік. І кожного року до дня народження я йому писав листа, якщо так можна сказати, в майбутнє. Після вторгнення став писати частіше. Дружина читала йому вголос. І одного разу син попросив написати листа у відповідь. Він диктував, а дружина записувала. Йому було тоді п’ять років. Зараз сину сім.

— Перебуваючи на фронті, ви донедавна ще й встигали навчатися і знімати відео…

— Так, то був річний курс документального кіно Української кіношколи. Я все фільмував на телефон, монтував, озвучував. Це було дуже круто: знаходити час на зйомку, записувати написаний текст на смартфон в салоні авто. Не завжди вдавалося дивитися лекції в прямому ефірі, проте були відеозаписи, і тільки-но з’являвся хороший інтернет, я завантажував їх, щоб пізніше переглянути.

Курс документального кіно дозволив мені прискіпливіше дивитися на оточуючу мене реальність і відрефлексовувати її тут і зараз.

Я фактично кожного дня щось писав. Або новелу, або вірш. Це була внутрішня потреба сказати щось, що важливе для мене в даний момент.

— Над чим працюєте зараз?

— У процесі написання книга «Ким ми були». Вона майже готова. Це історії реальних людей. Всі оповідання так чи інакше мають відношення до Одеси. Це, мабуть, одеська книжка. Файл, де зберігаються тексти, має назву «Одеські оповідання».

— Що відчуваєте, коли зараз вдається приїжджати до рідної Одеси? Цивільне життя дратує чи навпаки заспокоює?

— Коли мене свого часу відкомандирували до Одеси, то нічого так сильно не дратувало, як запитання від цивільних знайомих: «А що ти тут робиш?» Це дуже дивна річ. Я ж не питав: «А чому ти не в армії?» Одна справа, коли кажуть: «Радий бачити», і геть інше, коли запитання звучить так, ніби ти не повинен тут бути, ніби ти приречений жити в окопах чи бути тим самим перекотиполем — від позиції до позиції, від одного населеного пункту до іншого.

Це дратувало перший місяць. Потім я просто послав усіх їх подалі. А, ще одна історія: через декілька днів я бачив тих самих людей «а-що-ти-тут-робиш?» у момент, коли вони тікали від ТЦК.

Заспокоюють мене, мабуть, малювання та література... Цього року я знову почав  писати п’єси. Написав уже дві. «Привиди у гілках» та «Ося». Якщо перша про війну, то друга — про ухилянта-письменника. «Привиди» —  це містика, драма. «Ося» — карикатура, комедія абсурду. Усі відчуття так чи інакше стають основою оповідань та віршів.

— Що мотивує вас щоразу повертатися на фронт?

Моя мотивація — захистити свій дім та сім’ю.

— Що особисто для вас Україна?

— Моя сім’я.

‍

Фотографії з приватного архіву героя

------------------------

Вірш Валерія Пузіка:

Григорій Савич Сковорода,
Людина, як він каже, дуже проста.
Коли в Україну прийшла війна,
Він зібрав рюкзак і...

Спочатку був добробат
Потім ЗСУ.
Найважчі для нього були чотирнадцятий,
Двадцять другий
І теперішній рік.
Медична картка: контузія, два поранення,
Реабілітація і знову фронт.

Все, що потрібно з речей, складеться в баул.
На собі: бронік, каска,
Саперська лопата, тактичний рюкзак,
Автомат, набої та кілька гранат.
І сухпай на три дні.
Не сродна праця.
Така вона служба рядового солдата.
Є окоп і бліндаж.
Хочеш жити —
Копай.
А копати доводиться багато.
У полі, в посадках, під обстрілами.
Різні місця, різні світанки.
Ночі довгі. Дотягнути б до ранку.

Григорій Савич Сковорода, позивний Філософ.
Складає вірші, пише байки.
Грає на скрипці та флейті.
Співав у капелі, вчився
В Києво-Могилянській академії.
Працював учителем поетики.
Свого часу був кулеметником.

Колись, повернусь до свого звичного життя, —
                                                   шепоче Савич. —
Відбудую музей у Сковородинівці.
Російський снаряд влетів у дах
У травні двадцять другого. Згоріло все.
Відбудую, — і усміхається. — А потім...
Помандрую світом,
Навідаюсь у Відень,
Допишу трактат.
А поки мрію
До блиску начищу автомат.
Така вона, моя філософія свободи:
Зброя, що вбиває ворога, дає результат.

Чи вірю у Бога?
Вірю!
Я ж тут.
Я — живий.
Снайпер ловив мене, та не впіймав.
Снаряд влетів у бліндаж, але застряг
І не спрацював.

Бог інколи проходить повз.
Зупиняється в тиші та цілющій росі.
Інколи чую янгольський спів.
Інколи він звучить у сухій траві.

Григорій Савич Сковорода, позивний Філософ:
«Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти,
то, на мою думку, ти щасливий».

Кейт, яка працює в пабі

Позивний «Гіннесс» військова морської піхоти Катерина отримала через те, що жила в Ірландії й працювала в пабі. За спеціальністю Катерина — психотерапевтка. Вона могла б продовжувати лікарську практику — попит зараз на таке чималий, — але стала операторкою ударних безпілотних авіаційних комплексів у зоні бойових дій.

— Про приєднання до ЗСУ я думала ще 2021 року, — розповідає Катерина Sestry. — Останні шість років була членкинею молодіжної громадської організації «Ліберально-демократична Ліга України», брала участь у суспільно-політичному житті країни. Особисто знала Рому Ратушного (громадський діяч і доброволець, відомий боротьбою за збереження київського урочища Протасів Яр та як учасник російсько-української війни — Ред.) і багатьох інших громадських активістів.

Для нас війна почалася 2014-го, і ми розуміли, що на Донбасі Росія не зупиниться. Коли все почалось, я була в Києві. Не хотіла їхати. Але зробила це на прохання рідних — передусім бабусі з дідусем, які пережили окупацію на Київщині і дуже за мене хвилювалися. Зрештою разом зі своїм собакою виїхала до Ірландії, де мешкають наші родичі.

Я знаю англійську, і це був мій шанс донести до європейців меседж про Україну. Чим я, власне, і займалася. Брала активну участь у мітингах і заходах, пов'язаних з Україною. Допомагала нашим біженкам, які не знали англійської. Знайшла роботу в пабі. В Ірландії паб — це ціла субкультура. Я встигла стати в місті «своєю», ірландці знали мене, як «Кейт, яка працює в пабі». Часто згадую цю теплу атмосферу…

‍— Але ви вирішили повернутися…

— Мене не полишало відчуття, що я маю бути причетною до війська.

Донати, мітинги, безумовно, потрібні Україні, але люди їй потрібні більше.

Життя в Ірландії для мене було своєрідною формою ескапізму — спробою завалити себе тисячею завдань на новому місці і таким чином втекти від реальності. Але втекти не вдалося. Мене вразила новина про загибель Роми Ратушного… А коли загинув ще й Герой України «Да Вінчі» (позивний воїна Дмитра Коцюбайла — Ред.), я відчула, що не маю права десь відсиджуватися, коли за країну вмирають такі люди.

Звільнилася з роботи і повернулася в  Україну з чітким розумінням, що йду до лав ЗСУ.

«Я готувала себе до гірших умов»

Сама написала у відділ з підбору персоналу бригади морської піхоти, де зараз служу. Знала, що хочу бути в аеророзвідці, бо за першою освітою — інженерка, і дещо в цьому розумію.

Була готова до хвилі сексизму та відмов, тому продумала план: написала до бригади, що хочу бути або в аеророзвідці, або в артилерії. Розуміла, що останній варіант їм точно не сподобається, а отже, був шанс, що вони погодяться на перший. Так і сталося.

— Для служби в армії зазвичай потрібна фізична підготовка. У вас вона була?

-— У певному сенсі так, тому що в Ірландії я займалася кінним спортом. Повернувшись до України, почала більше ходити пішки та робити фізичні вправи з акцентом на м'язи спини та преса, бо носіння броні створює навантаження саме на ці групи м'язів.

До речі, броня виявилася не такою й важкою. Є бронежилети вагою до 15 кілограмів, але моя броня з керамічними плитами важить близько семи кілограмів.

— Ви стали штурманом-зв'язківцем. Що входить до ваших обов'язків?

— Основне завдання штурмана-зв'язківця — зробити все для того, щоб пілот вилетів і успішно відпрацював по цілі. Це постійна комунікація зі штабом — з того самого моменту, як ми сідаємо в машину їхати на бойові. Приїжджаючи на певну позицію, разом готуємось до роботи. Штурман дивиться карти, шукає орієнтири, підказує пілоту, куди краще летіти. Після чого знову ж таки повідомляє ситуацію в штаб.

Я вже була командиром екіпажу, а зараз сама працюю у штабі, і моє завдання — контролювати роботу не однієї, а великої кількості екіпажів.

— Перші враження від зони бойових дій були для вас шоком?

— Ні. Я готувала себе до гірших умов. Налаштовувалася, що житиму в бліндажах, а живемо ми у звичайному приватному будинку. Хлопці встановили бойлер, ми навіть маємо гарячий душ.

Я вам більше скажу: коли є час, ми навіть можемо замовити у прифронтовому місті суші та подивитися серіал.

Так само я готувала себе до першого виїзду на бойові — думала, що це буде щось жахливе. А мені навіть сподобалося. Шоку не було. Страх був. Але як психотерапевтка можу сказати, що це адекватна реакція на щось невідоме. Адже я справді не знала, чого чекати.

— А зараз, коли знаєте, страх лишається?

— Так, але у більшості ситуацій я можу його контролювати. По-справжньому страшно стало, коли на моїх очах було поранено наших людей. Ворог нас вистежив і вдарив по гаражу, з якого виходили мої побратим і посестра. Побратим відбувся легкими осколковими пораненнями, а ось у дівчини в тілі застрягло 12 уламків, відкрилася кровотеча.

Поки я надавала їй допомогу, тривав обстріл. Я боялася, що не зможу врятувати її. Ми несли посестру до еваку (евакуаційна машина. — Авт.) під обстрілом, після чого близько години не мали зв'язку з медиками, які її забрали. Найстрашніша година в моєму житті. Приходили різні думки, від «Чи достатньо я закрутила той турнікет?» до «А раптом там не було критичної кровотечі, і вона після шести годин дороги з турнікетом втратить через мене руку?» На щастя, всі вижили, і руку ніхто не втратив. Але цей момент я запам'ятаю надовго.

Досвід показує: щоб навчитися контролювати свій страх, потрібно відповісти на питання, чого саме і чому ти боїшся.

— А якщо це страх смерті?

— Боятися смерті нормально. Я боюсь смерті. Не хочу вмирати. Не хочу, щоб помер мій чоловік, який також на війні. Але це не той страх, який паралізує і не дає можливості виконувати роботу. Більшість військовослужбовців уклали негласну угоду із собою про те, що вони готові померти. Тому що це війна.

Але з іншого боку «прилітає» і по мирних містах, вмирають і цивільні. І не лише через ракети. Війна вчить приймати як належне той факт, що кожного дня хтось вмирає. Змінюється сприйняття багатьох речей.

Наприклад, коли я була цивільною (а тим паче, коли жила в Ірландії), кожне повідомлення про ракетну атаку на Київ вибивало мене з колії. Я одразу писала мамі, яка казала, що не чує вибухів, адже Київ — велике місто. А коли ти на фронті і «прилітає» за 300 метрів — здається, що це далеко.

— Читала, що у вас була контузія…

— І не одна. Вперше це сталося, коли в будинок, поряд з яким я стояла, влучила міна. Другий — це той момент, коли я рятувала посестру. Наслідки контузій у мене, можна сказати, типові: від гучних звуків чи спалахів світла може початися сильний головний біль, нудота. Я знаю, що таке жити з ПТСР.

Навіть якщо у мирному місті опиняюсь на просторій місцевості, мені необхідно знати, що поблизу є куточок, де я зможу сховатися у разі обстрілу.

Ніколи не виходжу з дому без турнікетів.

— Побратими звертаються до вас за допомогою як до психотерапевтки?

— Професійна етика забороняє мені працювати з друзями, а побратими — це навіть більше, ніж друзі. Тому пацієнтів серед них немає. Але якщо вони мене про щось запитують як спеціаліста, відповідаю. Деякі хлопці, дізнаючись про мою спеціальність, спочатку налаштовані скептично — мовляв, та кому потрібні ті психотерапевти. А потім ви до третьої години ночі сидите на кухні, тому що їм необхідно виговоритися…

— Психотерапевту потрібен психотерапевт?

— Обов'язково. Навіть коли працюєш лікарем «на цивільному». Це стресова виснажлива робота, і тобі необхідно відновлювати ресурс. Зараз, на війні, я теж відчуваю потребу у психотерапевті, але шукаю лікаря з військовим досвідом.

Яким би гарним не був фахівець, якщо він сам не був на війні, він не зможе зрозуміти нюансів роботи з військовим.

Пригадую, як до повномасштабного вторгнення до мене приходили пацієнти — військові, ветерани АТО. Я казала їм: «Вам потрібно краще спати». Бо так пише книжка. І тільки зараз зрозуміла, чому це неможливо, чому просто так не відмовишся від енергетиків...

Приводити до ладу власні думки мені допомагає особистий щоденник. Бувають моменти, коли навіть з найближчими не хочеться ділитися тим, що на душі, щоб зайвий раз їх не травмувати. У таких випадках виручає папір.

«Війна з нами надовго і потрібно адаптуватися до цих умов»

— Якось ви описали момент, як сидите з побратимами під обстрілом і порівнюєте смак крабових паличок із різних магазинів. Такі моменти із мирного життя допомагають вижити психологічно?

— Я б не сказала, що на війні потрібно виживати психологічно. Це поширений стереотип серед цивільних. Насправді коли ти у війську, війна стає частиною щоденної рутини. Виїзд на бойові позиції сприймається як виїзд на роботу. А у вільний від роботи час ми живемо — майже так само, як і ті, хто «на цивільному». Ми п'ємо смачну каву, їмо піцу та крабові палички. Сьогодні у мене на вечерю були суші. Увечері я почищу зуби своєю улюбленою електричною зубною щіткою з персонажами «Зоряних воєн», прийму душ.

У будинок, де живемо з побратимами, ми купили вазони з квітами, щоб було затишніше. Я вожу з собою фен для волосся з дифузором і щоразу витрачаю 40 хвилин на укладку. Так, війна — це страшно, боляче, несправедливо. Але на фронті також є життя, прості людські радощі. Війна з нами надовго і потрібно адаптуватися до цих умов.

— Ви сказали, що, ухвалюючи рішення приєднатися до ЗСУ, були морально готові до хвилі сексизму. Чи доводиться із цим стикатися?

— Сексизму багато. Це і коли чоловіки дозволяють собі називати тебе «кицею» чи «сонечком», і коли кажуть щось абсолютно неприйнятне. Як, наприклад, один полковник, якому я сказала, що можу виконувати обов'язки пілота, бо вмію літати на БПЛА, відповів щось на кшталт: «Квіточко, ти там що, будеш у спідниці перед мужиками бігати?»

Я в таких ситуаціях не мовчу, ставлю людину на місце. Деяким чоловікам складно змиритися з тим, що жінка може розбиратися у військовій справі не гірше, ніж вони. І не дай Боже жінка спробує вказати такому чоловікові на допущену помилку — це буде образа на все життя. Чоловіки, яким з дитинства повторювали, що вони не повинні бути слабкими, потім бояться, що жінка може в чомусь виявитися сильнішою за них. На щастя, не всі чоловіки такі.

— Ви згадали, що у вас є чоловік, який зараз також на фронті. Ви познайомились на війні?

— Так, ми служимо в одній бригаді. Іронія долі в тому, що, коли я прийшла у військо, сказала собі, що ніколи не починатиму стосунків з побратимами. Насамперед через поширений сексистський стереотип про жінок, які знаходять собі в армії чоловіка, вагітніють і списуються.

Але так вийшло, що вже через місяць після знайомства ми були у стосунках, а через два він повіз мене знайомитись з його батьками. Ми з чоловіком добре розуміємо одне одного, адже у нас спільні цінності та цілі. Ми знаємо, навіщо і чому ми тут, на війні.

— Як ви це сформулювали — чому? Що для вас є Україна?

— Для мене це насамперед форма свідомості. Це чесність, кохання, правда. Щось прекрасне та дуже рідне. Щось, що я нікому не дозволю в себе забрати.

‍

Фотографії з приватного архіву героїні

«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».

Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».

Як правильно запалити небо

— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?

— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.

Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.

Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.

— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?

— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.

Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.

Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.

— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?

— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але  є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.

Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.

Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.

Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…

Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.

— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?

— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.

У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.

— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?

— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.

Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.

Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.

Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.

У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.

Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.

— А вам взагалі буває страшно?

— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.

«Ставлення до жінки у війську змінилося»

— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?

— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.

Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.

— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.

— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.

Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.

— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?

— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.

Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.

Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.

— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?

— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.

Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.

— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?

— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.

Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.

Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.

Фотографії з приватного архіву Ольги Бігар

Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.

Лохина для ЗСУ

— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.

Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.

На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.

До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.

— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.

—  Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…

Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.

Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.

«Що б не сталося, вони будуть поруч»

Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.

Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.

Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.

У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.

— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…

— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.

Кава в турці як медитація

— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.

Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.

— Можете розповісти, які саме моменти?

— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.

І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.

Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.

— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?

— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.

— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…

— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».

І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.

Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.

Зв’язок поколінь

— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?

— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.

— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?

— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.

Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.

І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.

Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…

Фотографії з приватного архіву Ярослава Мовчуна

‍

Оксані 32, і вона — чемпіонка світу та Європи з пауерліфтингу. До повномасштабної війни її життя було наповнене спортом, подорожами, походами в гори і коханням. Чоловік Оксани — Павло Ведмідь — був її тренером та наставником. Він загинув на війні у листопаді 2022 року. А вже за кілька місяців на фронт пішла сама Оксана.

Я досі чекаю тебе, хоча знаю правду
Просто не можу все наше лишити позаду
Моє життя давно не моє, воно лиш наше
І щоб не сталося, я не зможу жити інакше

Це уривок вірша, який Оксана написала після загибелі чоловіка. Вона складала вірші й до цього, і всі вони були присвячені Павлові.

— У мене їх ціла книжка, — розповідає Sestry Оксана Ведмідь. — Ми були разом п'ять років. Павло був спортсменом, займався бодібілдингом. Коли ми познайомилися (а це сталося задовго до того, як ми почали зустрічатися), і я, і він мали інші стосунки. Коли ми вже були вільними, я прийшла до його зали оновити знання з кросфіту. Далі він запросив мене в кіно, куди ми довго не могли потрапити через нашу зайнятість. Спілкування швидко переросло у сильні почуття.

«Павло навчив мене жити на повну»

До нього я була сконцентрована виключно на спорті, тренуваннях. Він показав мені, що нічого страшного не станеться, якщо трохи більше відпочивати. Разом ми почали мандрувати, ходити в походи, гори. Коли почалася повномасштабна війна, ми були на вершині Говерли. Одразу ж спустилися до найближчого села, купили квитки на потяг і поїхали додому до Дніпра.

— Хоча більшість людей тоді навпаки евакуювалися зі східних та центральних регіонів до західних…

— Я була готова їхати на війну, але Павло був проти. Сам натомість пішов до місцевої тероборони. Та його не взяли — у перші місяці повномасштабного вторгнення було надто багато охочих. Він зайнявся волонтерством, а я продовжила підготовку до чемпіонату світу з пауерліфтингу.

— Ви тоді стали чемпіонкою світу. У соцмережах є відео, як ви на нагородженні піднімаєте український прапор і плачете…

— Для мене ця подія була знаковою насамперед тому, що хотілося, щоб світ почув наш крик про допомогу. Попри те, що я стала чемпіонкою, на той момент це були геть не сльози радості.

Влітку чоловік отримав повістку. Я пішла у військкомат разом з ним — сподіваючись, що візьмуть і мене. Не взяли. А Павлу навіть дали відстрочку, аби він допоміг мені підготуватися до чемпіонату Європи. Допомагаючи, він не гаяв часу: повністю змінив свої тренування, зробив акцент на витривалість — готувався до служби. І після того, як я стала чемпіонкою Європи, він таки поїхав на війну.

— Він брав участь у визволенні Харківщини?

— А саме Ізюма. Чоловік щодня виходив на зв'язок, а в ті дні (як я потім дізналася перед контрнаступом) попередив: «З'явлюся, коли з'явлюся. Такі обставини». Згодом я побачила відео, як вони з хлопцями підіймають в Ізюмі український прапор.

Павло загинув у листопаді. Це сталося на Харківщині, на самому кордоні з Росією. Він був на завданні як розвідник. Ворог завдав удару по їхній машині, не вижив ніхто... Уявіть, у ті дні Павлу саме хотіли дати відпустку, але він відмовився. Сказав, що зовсім нещодавно був удома і не хоче часто їздити туди й назад. Тільки тепер я його повністю зрозуміла: перемикатися з обстановки війни на обстановку миру справді складно.

Ще зранку ми з чоловіком розмовляли. А потім — дзвінок від його побратима. Я була на вулиці. Почувши, що Павло загинув, ледь не знепритомніла…

«Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі»

Ми не одразу змогли його поховати — процедура ДНК-експертизи зайняла чотири місяці. Пам'ятаю цей дивний стан, коли ти і віриш у те, що сталося, і не віриш. Намагаєшся відгородитись невидимою стіною, вмовляєш себе, що нічого не змінилося, що він поряд.

Після початку повномасштабної війни ми з чоловіком часто розмовляли про смерть. Він переконував: «Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі». Заспокоював мене, що душа перероджується, і що від того, наскільки хороша була людина, залежить, ким вона буде в наступному житті. Якщо це правда, то за нього я спокійна.

— Як ви пішли на фронт?

— Спочатку захотіла опанувати першу медичну допомогу та навчитися хоча б тримати автомат. Мені потрібно було чимось себе зайняти, поки ми чекали на результати ДНК-тестів. Я пішла на одні курси, потім на інші. Пройшла чотири курси молодого бійця, заслужила шеврон. Це відволікало, приносило полегшення.

Рішення йти на війну я ухвалила не тому, що хотіла помсти. Я збиралася на фронт і раніше.

Павло сказав мені: «Можеш іти воювати лише якщо я помру». Виходить, тепер я маю його дозвіл

Збираючись на війну, я одночасно готувалася до чергових змагань, виступила. Встигла навіть сходити у гори. Сама, нашим із Павлом маршрутом. Думала, що мені там стане легше. Аж де там — стало тільки гірше, і я швидко повернулася назад. Через знайомих потрапила на співбесіду до батальйону «Айдар», і вони мене взяли. Свій позивний — «Бантік» — я запропонувала командиру сама. Мене в університеті називали «Ксюша Бантік», бо заколювала чубчик бантом.

«Тут, на фронті, мені легше»

Опановуючи спеціальність оператора БПЛА, я пройшла відповідні курси, але спочатку мені доручили прослуховування радіостанцій. Це робота не «на нулі» і зовсім не те, чого я хотіла. Я робила це три місяці, постійно нагадуючи командиру, що хочу на передову. І зрештою мене почули.

— Як це — стати оператором БПЛА, не маючи жодного досвіду у цій сфері? Що входить до ваших обов'язків?

— Це непросто, особливо якщо раніше нічим таким не цікавився. Я, наприклад, нічого не знала про радіоантени та інше обладнання. Перші курси з дронів стали для мене справжнім випробуванням, я заучувала напам'ять інформацію, сотні разів переглядала необхідні відео.

Але найкраще це вивчається на практиці. На передовій є нюанси, про які не розкажуть інструктори. РПВ, «мавіки», «літачки», «кажани» — у моїй роботі бажано знати специфіку кожного з цих апаратів.

Мої обов'язки — це і перевірка обладнання перед виїздом, і виїзд на позиції, де ми працюємо в парах: один за пультом, інший виносить дрон, разом з яким відправляємо окупантам подарунки. Через 4-6 годин нас змінює інша пара. Далі — три дні відпочинку, але там своя рутина. І тренування, без яких не можеш добре літати та потрапляти в ціль.

Витримувати все це мені допомагає спортивне минуле і самодисципліна. Швидко звикнути до побуту на війні допоміг досвід наших із чоловіком походів. На фронті довго може не бути можливості помитися, але й до цього звикаєш.

Я не з тих, хто робить мільйон масок для обличчя — маю один шампунь на всі випадки життя

Пам'ятаю свій розпач, коли в критичній ситуації бігла по багнюці з рюкзаком з обладнанням, і мені ніяк не виходило застрибнути на машину. Зі своїми метр п'ятдесят чотири рази падала в багнюку, поки нарешті не застрибнула. Потім довго через це переживала, бо від швидкості моїх дій залежали життя побратимів.

— Які моменти ніколи не забудуться?

— Один із них трапився нещодавно — ми втратили побратима. Бігли з ношами, щоб урятувати пораненого водія, почався обстріл — ворог постійно веде обстріли по евакуаціям. Загинув хлопець, який сам захотів з нами поїхати. Сказав, що хоче бути корисним. Таке не забувається. Як і моменти, коли тебе будять зі словами, що на нас їде колона російських танків. Ще завжди пам'ятатиму день, коли ми підбили ворожий танк.

— Відчуваєте страх?

— Мені вдається зберігати спокій. Одного разу стало дуже страшно, коли дізналася, що до сусіднього лісу зайшла ворожа ДРГ і вирізала нашу точку. Після цього цілий день тримала біля себе автомат. Коли йшла у військо, намагалася уявити, що відчував мій чоловік у свої останні секунди. Що відчуватиму я, якщо зі мною станеться те саме? Я працюю з дронами, і тому зараз найбільше боюся саме ворожих дронів. Знаю, наскільки це точна штука, і коли чую характерний звук, стає не по собі.

— А коли чуєте цей звук у Дніпрі, у відпустці чи на ротації?

— Під час повітряних тривог я і вдома досить обережна. Якщо знаю, що літають дрони чи ракети, беру кота та йду з ним за дві стіни. Проте відсутність повітряних тривог хвилює мене ще більше.

Коли звучить сигнал тривоги, це вже якось звично. Затишшя ж здається чимось дійсно небезпечним

Коли приїжджаю додому, перший день не розумію, що робити. Допомагають прийти до тями нормальний душ і чистий одяг. Я дуже люблю Дніпро, це моє рідне місто, мій дім. Ми з чоловіком об'їздили багато країн і щоразу переконувалися в тому, що ніде не може бути так добре, як вдома. Тут усе своє, ти «у своїй тарілці». Це одна з причин, чому я зараз на фронті — я захищаю дім, де мені добре.

— Що ще серед причин?

— Я прагну продовжити те, що почав мій чоловік. Здобути перемогу, якої він так хотів. А ще мені як жінці, яка втратила кохану людину, хочеться, щоб якнайменше людей через це проходили.

Я йду вулицею і бачу в очах інших жінок біль, страждання. Хтось втратив чоловіка, хтось сина, брата. Я хочу, щоби це припинилося. Ще одна причина, чому я воюю — тут на фронті мені легше. Вдома мене з'їдали б власні думки. А тут я просто не маю на них часу.

— Ви якось сказали, що вже ніколи не зможете відчути перемогу, бо втратили найдорожче.

— Для мене саме слово «перемога» — це коли все вдалося. А тут вже не вдалося, бо надто багато горя, надто багато втрат. Тут не буде ейфорії. Буде лише полегшення, що все це нарешті закінчилось...

Фотографії з приватного архіву Оксани Ведмідь

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

«Я — не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я — кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових праць і художніх книг. Бо мені це подобається і навіть виходить.

Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна. Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда перетворить нас на фарш. Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць. Коли дощ — ми мокрі, коли болото — ми брудні, як чорти (а миємося раз на місяць, нагадую, і то не факт, що наступного місяця випаде така нагода). А, коли був мороз, мої побратими відморожували собі пальці. Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь вернутися у свій стандартний графік з 23-х до 7-и. При цьому ми є пріоритетною ціллю для ворога. І нас можуть спробувати знищити різними способами, до того ж у кожен момент», — такими словами почав свій допис на сторінці Facebook Нараз Розлуцький, і його слова поширили сотні людей, переклали різними мовами…

«Тобі страшно і… хочеться ще»

Назар ніколи не збирався воювати. Все змінила окупація Росією Криму у 2014 році — тоді, не маючи жодного військового досвіду, він сам прийшов у військкомат, а за рік був мобілізований.

Зараз Назар — артилерист. Який навіть на передовій знаходить час на читання, а про набутий у 2015–2016 роках військовий досвід написав книгу «Нотатник мобілізованого».

— Я робив для себе у зоні бойових дій так звані польові нотатки, а потім після демобілізації (це було у 2016 році) за три тижні написав книгу, — розповідає Sestry Назар Розлуцький. — Причому у свої нотатки майже не заглядав — писав переважно по пам'яті. Описував побут на війні, емоції, які відчуваєш, коли вперше потрапляєш на фронт.

— Одна з цих емоцій — страх?

— Страх теж був. Він є й досі, і в певні моменти на війні він дуже доречний. Головне, аби він не заважав виконувати роботу. Я добре пам'ятаю свій страх у 2015 році, коли тільки отримав повістку та усвідомив, що йду на війну. Хоча за рік до цього, у 2014-му, сам прийшов до військкомату.

— Не взяли?

— Не взяли. Це було в березні, коли Росія розпочала анексію Криму. Коли Держдума дала Путіну формальний дозвіл на введення військ в Україну з метою відновити конституційний порядок (тобто повернути Януковича), у мене з'явилося відчуття, що ось-ось може початися повномасштабна війна. Я розумів, що в такому випадку армії будуть потрібні люди, насамперед здорові чоловіки. Як тут можна було сидіти і нічого не робити? Тож став на військовий облік, пройшов медкомісію. Але оскільки військового досвіду не мав, мені сказали чекати своєї черги. Вона прийшла лише через рік, коли й отримав повістку.

Я тоді дійсно нічого не знав про військову справу. Працював у музеї в Івано-Франківську, займався науковою діяльністю. Ніколи не тримав у руках зброю. Після півтора місяця на полігоні та ще тижня бойового злагодження у частині потрапив на фронт.

Спочатку був звичайним номером розрахунку (розрахунок — це група військовослужбовців, які обслуговують артилерійську систему), заряджаючим. Потім був радіотелефоністом, пізніше командиром відділення управління вогнем. Якийсь час виконував функції розвідника. Під час повномасштабної війни знову пішов до артилерії, де є і зараз.

Мені спочатку було непросто насамперед через побутові моменти. Літо, спека. Декілька днів намагаєшся облаштувати свій побут. Потім тобі змінюють напрямок — і на новому місці починаєш все наново…

Так зване бойове хрещення було 4 серпня 2015 року. Ми виїхали на бойове чергування, надійшла команда вразити ціль. Пам'ятаю, їдемо з «гіацинтами», кожна гармата випускає по два снаряди. І раптом ти розумієш, що це вже не полігон, що зараз від ворога може прилетіти відповідь. Тобі страшно і… хочеться ще.

Тоді я відслужив майже рік. За цей час у нас було лише три втрати — і ті не бойові, а пов'язані із вживанням солдатами алкоголю. У ті роки в армії такого, на жаль, вистачало. Зараз все зовсім інакше. Тепер наші втрати — бойові. А побратимів втрачати дуже важко. Особливо тим, кого знав особисто.

Один із моїх приятелів, які загинули — Юра Джус, теж історик, ми з ним разом навчалися в університеті. Він загинув у квітні 2023 року на Луганщині… Спочатку мене накрило щось, схоже на депресію. Потім охопила злість. Але поки ти сам живий — збираєшся і продовжуєш виконувати свою роботу.

Я не одноразово думав про власну смерть, але так і не знайшов відповіді, чи боюсь. Жоден страх не повинен брати наді мною гору. Було кілька моментів, коли мені б, напевно, знадобилася допомога психолога, але я так ні до кого не звернувся і зрештою впорався сам.

Допомогти собі самому вийшло і після повернення до цивільного життя 2016-го року.

Я дуже чекав на демобілізацію, хотів додому. А коли нарешті повернувся, думки мої були лише про те, чи правильно я вчинив. Чи треба було залишитись на війні? Ходив містом, розглядав обличчя людей, будинки і намагався зрозуміти, чи це мій світ.

Але поступово адаптувався. Переїхав до Києва, де почав працювати у Музеї української діаспори.

— Що відчуваєте до цивільних, які стільки років воліли не помічати війну?

— До 2022 року на фронті не було потреби у дуже великій кількості людей, тому тоді ставився нормально. Зараз, коли ситуація сильно змінилася, вже інші думки... Але, приїжджаючи у відпустку, намагаюся абстрагуватися, переключатися, адже для того й приїхав.

Але якщо думки поки що вдається контролювати, то деякі реакції — ні. Наприклад, якщо чую різкий звук, миттєво повертаю голову у його напрямку. На підсвідомому рівні знаю, що різкий звук є джерелом небезпеки.

— У перші місяці повномасштабного вторгнення мільйони людей виїжджали за кордон, а ви, навпаки, з-за кордону повернулися…

— Я був в Ізраїлі. Як історик я давно розумів неминучість великої війни з Росією, це було лише питання часу. Але, щиро кажучи, не думав, що це станеться у лютому 2022 — на той момент дії Путіна більше нагадували демонстрацію. Мені здавалося, що коли супротивник дійсно хоче атакувати, він свої наміри приховує, щоб потім раптово завдати нищівного удару. Але я був неправий.

Ворог сподівався, що ця демонстрація нас деморалізує, а вийшло з точністю до навпаки. Я заздалегідь зв'язався з хлопцями, з якими служив раніше, і для мене знайшлося місце у моїй старій бригаді. Тому вже за два тижні після повернення в Україну я був на фронті.

«Це тривало два тижні без перерви»

— Можете розповісти про знаковий для вас момент на полі бою?

— Напевно, це бої за населений пункт Павлівка на Вугледарському напрямку у жовтні 2022 року. До того кілька днів на наших позиціях нічого не відбувалося, йшов дощ, усі були навіть трохи розслаблені. Вранці 29 жовтня прийшла команда відкрити вогонь — і це тривало два тижні, практично без перерви. Ти стріляєш, перезавантажуєш боєприпаси, знову стріляєш — і так, здається, безкінечно. З боку противника були дві бригади морської піхоти, які мали намір йти до Курахового і мали окупувати всю південно-західну частину Донецької області. Але нам вдалося зробити так, що далі Павлівки вони не дійшли.

Мені більше запам'ятовуються не бої, а те, що я бачу довкола. Ландшафти, зміна пір року. Навіть перебуваючи на фронті, можна помічати красу навколо. Це заспокоює, допомагає не вигорати. Допомагають і дрібні радощі — наприклад, коли вдається відіспатися чи з'їсти щось смачне. Коли поговорив з близькими, коли просто видався погожий день.

— Зараз продовжуєте робити польові нотатки?

– Ні. Пишу лише пости у Facebook. Не впевнений, що цього разу захочу писати книгу. Але мені хочеться читати — знаходжу на цей час, де б не був. Електронна книга, куди постійно завантажую нові книги, завжди зі мною. Твори різні, але більшість з них — з історії.

Ще під час служби у 2015 році я організував на фронті польову бібліотеку. Книги, які на моє прохання мені надсилали на фронт друзі, склав у ящик з-під артилерійського заряду, написав на ньому «Бібліотека», і побратими часто щось звідти брали почитати.

— Побратими ставлять вам питання з історії?

— Так, регулярно. Найчастіше просять розповісти про відносини України та Росії у різні періоди. Багато питань ставлять хлопці зі східних областей, яким протягом усього їхнього життя подавали ці події у спотвореному і викривленому вигляді. Вони розпитують про це в деталях, і кажуть, що до повномасштабної війни їхня картина світу була зовсім іншою. Говоримо ми і про нинішню ситуацію.

— Ваш пост у Facebook, у якому ви пояснюєте, чому від західних партнерів Україні потрібні не заклики до перемир'я, а допомога зброєю та грошима, зібрав сотні тисяч перепостів та був перекладений різними мовами. Ви неодноразово наголошували, що мирні переговори, до яких Україну й досі закликають певні політики, не вирішать, а лише погіршать ситуацію.

— Тому що Росія готова до переговорів лише на умовах повної капітуляції України. Навіть якщо це буде не повна окупація, це буде відмова від західного вектору розвитку, повернення проросійських сил до політики. Відмова від тих частин областей, які ми ще утримуємо і які Росія вже вважає своїми.

У нашому випадку неможливий так званий корейський сценарій, за якого Росія залишить собі частину вже захоплених українських земель, а вільна частина України буде собі розвиватися у напрямку, в якому їй хочеться. Цього не буде тому, що поряд залишається Росія, яка на це ніколи не погодиться.

Якщо хтось з європейських політиків досі не зрозумів, що в Україні Путін не зупиниться, він погано вчив історію. Гітлер теж свого часу обіцяв, що задовольниться Судетською областю і не окупуватиме всю Чехословаччину. Він порушив цю угоду через п'ять місяців після того, як її підписав, а після окупації Чехословаччини пішов на Польщу. Історія повторюється, і якщо Україна впаде, нашим партнерам вже доведеться воювати за одну з країн НАТО. Інвестувавши зараз відносно невелику частину свого бюджету в допомогу Україні, наші партнери мають можливість уникнути такого сценарію, виснаживши військовий потенціал Росії. Те, що ми просимо — це невелика частка того, що мають західні країни. Але для нас ця допомога може відіграти вирішальну роль.

Наразі ситуація на фронті складна: багато зразків зброї не постачається, до інших немає боєприпасів чи запасних частин. Але ми продовжуємо боротьбу, бо іншого виходу не маємо.

— Що допомагає вам справлятися і продовжувати?

—  Розуміння, що я роблю те, що повинен. Підтримка близьких: моєї нареченої, мами. У складні моменти завжди говорю собі, що могло б бути і гірше — і це допомагає. А ще допомагають думки про те, що колись я повернуся до цивільного життя, своєї роботи, наукової діяльності. Буду займатися тим, що люблю, і це буде в незалежній Україні, а не в російській колонії.

Ось чому я на фронті. В якомусь сенсі я зараз як солдат захищаю своє право науковця об'єктивно писати про історію України. Я не хочу, щоб хтось прийшов і наказував мені, що писати та як жити. І зроблю все для того, щоб цього не допустити.

До повномасштабної війни Олена Риж працювала керівницею в ресторанному бізнесі та була успішною тренеркою із сервісу та комунікацій. Але в грудні 2022, не маючи військового досвіду і нічого не знаючи про військові спеціальності, вона пішла на фронт. Однією з причин цього рішення, каже Олена, стало бажання віддати борг.

Зі світу рожевих поні — на війну

— До повномасштабного вторгнення я жила у світі рожевих поні, події на сході України мене не цікавили. Велика війна багато на що відкрила очі. І я захотіла повернути борг тим, хто захищав країну з 2014 року — усі ті вісім років, які я жила своє доволі комфортне життя у Києві, — уточнює Олена Риж.

До 2022 року я була настільки занурена у власну реальність, що навіть планувала поїздку до Москви. Розмови про можливе російське вторгнення мене відверто дратували, я просила друзів навіть не торкатися цієї теми. А потім сталося 24 лютого... Я була в Києві, але навіть не чула вибухів, адже відключивши всі месенджери, слухала музику і готувалася до вебінару.

Але подзвонили сусідці по квартирі, і вона прийняла рішення виїжджати. А я не хотіла нікуди тікати. Якщо хтось вторгається в мій дім, я не піду, а залишусь його захищати. Тому стала шукати інформацію, де могла б бути корисною. Волонтерила в центрі здачі крові. Знайшла людей, разом з якими займалась евакуацією з Ірпеня Київської області, де точилися бої. Ми розвозили людям продукти та медикаменти, а після деокупації Київщини та Чернігівщини їздили допомагати постраждалим.

За деякий час я повернулася до роботи. Ресторанний бізнес у деяких регіонах почав активно відновлюватись, з'явилися нові проєкти. Паралельно стала директоркою гостьового сервісу у мережі ресторанів «Юджин Фуд».

— Але наприкінці 2022-го ви все ж пішли на війну. Чому?

— Пропрацювавши чотири місяці, зрозуміла, що займаюся чимось не тим. Коли витягуєш людей з окупації, допомагаєш тим, хто сидить у підвалах без їжі та води, розумієш, що на щось впливаєш. Війна тривала, і жити так, як жила до 24 лютого, я вже просто не могла.

Для початку я пішла на курс військової підготовки. На перше тренування йшла з трьома запитаннями: хотіла зрозуміти, чи зможу я після довгих років роботи на керівних посадах бути підлеглою, чи підходить мені військова справа в принципі і чи сприймаю нормально, коли на мене кричать (мені здавалося, що у війську це постійно, а виявилося, ні).

На всі три запитання отримала від самої себе позитивну відповідь. Мені дуже імпонували цінності 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», про які розповідав і писав її головний сержант, письменник Валерій Маркус. Тому я хотіла саме до 47-ї, куди мене і взяли.

— На війні ви стрільчиня-санітарка. Що входить до ваших обов'язків?

— Я стрільчиня, яка під час бою також надає першу допомогу пораненим побратимам. Ще на курсах військової підготовки зрозуміла, що швидше за все зможу брати участь безпосередньо в боях. Хоча знати це напевно неможливо — доки не станеться твій перший бій.

Ти можеш бути супергероєм під час навчань, але безпосередньо у бою плакати та шукати, де сховатися — знаю такі випадки.

Буває, що людина — спортсмен у чудовій фізичній формі, але, потрапляючи на війну, елементарно не може витримати побут: спеку, спальники, окопи, відсутність можливості помитися. Для деяких це стає справжньою проблемою.

Нашу бригаду готували до контрнаступу, тому навчання були і в Україні, і за кордоном. Зараз вже ні для кого не секрет: великою помилкою, яка стала однією з причин неуспіху контрнаступу, стало те, що ми були необстріляні. 90 відсотків військовослужбовців ніколи не були на справжньому полі бою.

На полігоні все зрозуміло: я стріляю вперед, позаду стоять інструктори. А тут тебе викидають із «Бредлі» в поле біля посадки, з усіх сторін вибухи, кулі, гранати... Ти в такій ситуації вперше, і здається, що твоє серце стукає голосніше, ніж усі ці вибухи. Не встигла я зорієнтуватись, як поряд уже лежав  наш поранений танкіст — миттєво прилетіла граната.

— Ви говорили в одному з інтерв'ю, що перший бій завжди вирішальний для військового…

— Тому що тільки він показує, хто ти і хто поряд із тобою. Комусь потрібно більше часу, щоб зібратися, комусь менше. А комусь це так і не вдається, і людина залишається «вареною кукурудзою» до кінця бою. Хтось намагається сховатись, плаче, впадає в паніку. Я поважаю людей, які, зрозумівши після першого бою, що не можуть впоратися зі своїм страхом, переводяться до інших підрозділів — це принаймні чесно.

Гірше, коли людина намагається в очах оточуючих виглядати героєм, а сама при цьому тишком робить все, щоб більше у бій не йти. На війні нікому не вдається носити маски, як у цивільному житті. Все настільки оголюється, що ти не можеш грати роль — ти той, хто ти є.

Щодо мене, то робота на посаді керівника різних проєктів у мирний час показала, що коли навколо хаос, я можу швидко зібратися і сфокусуватися на вирішенні задачі. Так і на полі бою. На відео одного з наших боїв (я знайшла в собі сили подивитися його один раз) навколо — пекло, а я зібрано й спокійно роблю свою роботу. Це відео було знято 19 жовтня — одна з чорних дат для нашої бригади, коли ми зазнали великих втрат під Авдіївкою.

Перша чорна дата — це той перший бій, який відбувся 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато людей, техніку. Тоді загинув мій побратим Діма, якого я вважаю своїм братом.

І я навіть не бачила, як це трапилось. Чула лише крик. Ми знайшли його з відірваною ногою, що висіла на шматочку шкіри. Він ще був живий. Я витягувала його з бліндажа, і попри те, що важив він разом із амуніцією кілограмів 150, зовсім цього не відчувала. Наклала турнікети, робила все, що могла. Якби його змогли вчасно евакуювати, він втратив би ногу, але, швидше за все, залишився б живим. Але його не змогли вивезти. Діма помер через чотири години після поранення. А його тіло вдалося забрати лише за два місяці…

— У тому бою вас теж було поранено?

— Щоб уникнути поранення, мені не вистачило двох хвилин і десяти метрів — ми вже були на самому виході. Після дванадцятої години важкого бою ми, смертельно втомлені і зневоднені (адреналін дуже швидко «з'їдає» воду в організмі), були як у тумані. Йшли полем, забувши вже про все, чого нас вчили. І потрапили під обстріл.

Пам'ятаю, перший вибух — падає побратим. Найімовірніше, він на місці й загинув. Потім ще один вибух: мені уламки потрапляють у стегно, Андрію майже відсікає кисть, Дімі розрізає ногу. Тоді троє наших загинули, а четверо, разом зі мною, зазнали поранень.

— У соцмережах є відео, як надають допомогу після бою, а вам раптово відбирає мову…

— Це саме тоді й було! Я почала розповідати, що сталося у бою, що загинув Діма. Після пережитої екстремальної ситуації, в якій я відключила емоції, я зрештою опинилась у відносній безпеці. Емоції ніби були замкнені у кімнаті під надійним замком, і тут двері раптово відчинилися — і мене накрило лавиною. Мозок, розуміючи, що я з цим не впораюся, тимчасово відключив мову, захищаючи мою психіку.

Тепер вже знаю, як це працює, але на той момент сильно злякалася, бо нас про таке не попереджали. Нам говорили, що в умовах такого сильного стресу, як бойові дії, реакція людського тіла може бути різна: неконтрольоване випорожнення, блювання, заціпеніння, втрата свідомості. Виявляється, може й відібрати мову. У мене це тривало кілька годин, а один військовий потім розповів, що не міг говорити два тижні.

«Що ближче підходиш до смерті, то сильніше відчуваєш життя»

‍— Що допомогло впоратися з пережитим потрясінням?

— Хороший психолог, якого вдалося знайти. Я не затягувала, звернулася одразу, бо розуміла, що сама з цієї емоційної ями не виберусь. З цим психологом — чудовим професіоналом, який сам пройшов війну — ми працюємо досі і кожен сеанс допомагає знайти відповіді на мої запитання.

— Ви якось сказали, що маєте страх бути застреленою впритул і з цим працюєте. Загалом страх на війні допомагає чи навпаки заважає?

— Все залежить від того, наскільки сильним є цей страх. Поки було два моменти, коли стало по-справжньому страшно. Вперше, коли потрібно було вийти з окопу й перебігти 70 метрів територією, яку безперервно обстрілювали ворожі танк та міномет. А вдруге — коли ми теж були під обстрілом і треба було сісти в техніку, яка була не дуже добре броньована.

Мені настільки не хотілося туди сідати, що я відчула, як підкошуються ноги. Але сісти все ж таки мусила. Опинившись усередині, зробила глибокий вдих і поринула у медитацію. І ось ми їдемо під обстрілом, я сиджу і медитую. Але це допомогло.

У мене є три персональні мантри, які допомагають опановувати страх. Перша — «Мій Всесвіт піклується про мене». Тепер я ще додаю: «Мене та моїх побратимів», які давно вже стали для мене сім'єю. Друга: «Життя продовжується, не дивлячись ні на що». Мені це допомогло у тому бою 17 червня. Раптом подивилася на сонце, розчула серед звуків вибухів спів птахів — і стало легше. І третя — «Буде так, як має бути». Якщо смерть, то смерть.

Але якщо так станеться, що вона заскочить мене в молоді роки, то краще б це трапилося в гідному бою. Ніж, наприклад, мені бути збитою машиною або загинути від прильоту ракети. Але буде так, як має бути.

— Як вас змінила війна?

— Змінилися цінності. Чим ближче підходиш до смерті, тим сильніше відчуваєш життя. Після того, як побувала на волосині від загибелі, розумієш, наскільки неважливими є дрібні неприємності, побутові труднощі. Запізнилася на потяг? Ну і добре, поїду наступним. І неважливо, що він за добу. Подібні речі просто не варті того, щоб через них нервувати або засмучуватися. Приїжджаючи зараз до свого улюбленого Києва, я насолоджуюся — обіймами з друзями, вечерями у ресторанах, шопінгом, манікюром, педикюром, масажем. Я і на фронті намагаюся стежити за собою — коли є можливість, їжджу за цими послугами до прифронтових міст. Але в Києві, куди зазвичай приїжджаєш на три-чотири дні, особливо хочеться насолодитися всім цим. Люблю дивитися на красивих людей, бачити, як вони живуть.

— Не виникає питання: «Чому вони не на війні?»

— Ні, я ставлюся до цього інакше. Якщо вся країна стане полем бою або всі люди будуть у глибокій депресії, легше від цього не стане. Як військовослужбовцю, який приїхав у відпустку, відновитися і наповнитися, якщо навколо все сіре?

Сірого йому вистачає і на фронті, а в хоча б відносно мирному місті хочеться фарб. Коли бачу міцного накачаного чоловіка призовного віку, який насолоджується життям, не поспішаю його засуджувати.

Я ж нічого про нього не знаю. Можливо, він теж військовослужбовець, котрий  приїхав у відпустку. А якщо він із тих, хто бігає від повісток, то він в принципі не вартий того, щоб я про нього думала.

Зараз в моєму житті немає стосунків, але я розумію, що комунікація з цивільними, які ніяк не причетні до того, що відбувається в країні, мені не цікава. Нам нема про що говорити.

— Чи доводилося стикатися з сексизмом з боку чоловіків-військовослужбовців?

— Випадків, щоб мене хтось образив та принизив, не було. За весь час на війні мені доводилося чути лише кілька некоректних висловлювань щодо того, що я жінка, але люди, які собі це дозволяли, одразу отримували жорстку відповідь. Я дуже відкрита людина і, як кажуть мої друзі, досі бачу цей світ доволі райдужним. Але можу бути жорсткою. Можу одним поглядом дати людині зрозуміти, що вона не права. Тому дискутувати зі мною на предмет гендерної приналежності і тим паче домагатися ніхто не ризикує (сміється).

— Ви сказали, що однією з основних мотивацій йти на війну стало бажання віддати борг тим, хто захищав країну з 2014 року. Що ще мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— У різні періоди я називала різні причини, чому пішла воювати. Наприклад, за майбутнє своїх улюблених племінників. І я не відмовляюся від цих слів. Але зараз можу сказати, що я пішла воювати насамперед за саму себе. І хоча життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року, хочу, щоб настав час, коли моє життя знову буде наповнене проєктами, ідеями, саморозвитком. Щоб знову були можливості і щоб усе це було тут, удома. Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог. Хочу залишатися вдома і мати можливість жити і реалізовувати свої плани тут.

А щодо мотивації віддати борг тим, хто воював раніше, то мені запам'ятався один момент. Влітку 2022 року ми з друзями йшли Софіївською площею в Києві, і я вперше звернула увагу на фотографії загиблих на фронті людей. Побачила дати їхньої загибелі: 2014 рік, 2015, 2016… І так до 2022. Мене це пробрало наскрізь: виявляється, усі ці роки була війна. Поки я навчалася, будувала кар'єру, стосунки, переживала радості та депресії, злети та падіння, і все це у комфортному улюбленому Києві, хтось боронив Україну на фронті. Хтось віддав життя, щоб я могла спокійно жити своє.

Тисячі людей впродовж багатьох років мене захищали. Прийшла моя черга робити те саме.

«Кудрява» — позивний, який 30-річна військова отримала через її розкішне кучеряве волосся. Цей позивний — для соціальних мереж та преси. Є ще один, робочий, таємний, він використовується на бойових завданнях. Третій варіант — Христина Іванівна. Чимало побратимів називають її так, оскільки в армії дівчина займає керівну посаду. Вона вже має досвід командира групи бойового забезпечення та заступника командира мінометної батареї.

«Раніше стереотипи про жінок на війні мене зачіпали, зараз — смішать»

— Мій шлях до армії розпочався з... біржі праці, де мені запропонували піти у військову частину на посаду начальника клубу, — розповідає Sestry Христина «Кудрява». — В 2013 році мені було 18, я вже попрацювала сомельє та консультанткою в магазині елітної парфумерії, вирішила спробувати і це. Клуб у військовій частині — заклад культури. Передбачалося, що я відповідатиму за дозвілля військових, які служать в Івано-Франківську.

Незабаром стався Майдан, під час якого частину військовослужбовців відправили на протести на «охорону громадського правопорядку», а дружини цих офіцерів стояли перед частиною, щоб їх туди не пускати.

Пам'ятаю це дивне почуття, коли вранці йдеш на службу в частину, а ввечері в приміщенні міськради готуєш бутерброди тим, хто стоїть на барикадах.

Потім — анексія Криму та події на Сході, куди наша частина виїхала однією з перших. І куди мене не взяли.

— Хотілося на передову?

— Мені це здавалося логічним: якщо я давала присягу народу України, я маю його захищати. Але оскільки моїм напрямком було «культурологічне та морально-психологічне забезпечення особового складу», командир роти лише розсміявся: мовляв, що ти там будеш, листівки роздавати?

Я чула і гірше: що жінка на війні — це так звана «польова жінка», завдання якої — задовольняти солдатів. На жаль, стереотип «війна — справа не жіноча» зустрічається і зараз.

В 2014-му мене це зачіпало, а зараз смішить.

У чоловіків, які дозволяють собі такі висловлювання, це захисна реакція — щось на кшталт спроби захистити своє право на владу. Стереотипів хоч і стає менше, але вони є. І навіть зараз жінці в армії, щоб з нею рахувалися, треба бути втричі кращою за чоловіка професійно.

Часто доводиться буквально напрошуватися на завдання, хоча у військових це вважається поганою прикметою. Але жінкам не до прикмет: ми знаємо, що якщо не напроситися, тебе, швидше за все, не візьмуть. Безпосередньо на передовій не до сексизму — там стоїть завдання вижити. А ось трохи далі від лінії фронту цього вистачає.

Дивитися в зоряне небо, аби перемогти

Те, що мене у 2014-му не взяли на фронт, стало основною причиною, через яку я пішла навчатися в академію Нацгвардії. Я хотіла сама ухвалювати рішення. Після п'яти з половиною років навчання закінчила академію з відзнакою і стала офіцером у бригаді швидкого реагування.

Весь 2021 рік пройшов під знаком навчань — наша бригада формувалася за стандартами НАТО, з нами працювали міжнародні інструктори. У грудні вже відчувалося напруження, розуміння того, що буде ескалація. Але я думала, що основний російський удар припаде на Схід.

— 24 лютого ви були на лінії розмежування?

— Я була у Станиці Луганській на бойовому чергуванні. Моїм завданням було акумулювати та аналізувати інформацію про супротивника. О третій ночі 24 лютого 2022 року я прослухала перехоплення, де називалися конкретні цілі, які окупанти планували бомбити. Наш командний пункт був серед них. Вже о шостій ранку ми за наказом командира виходили зі Станиці Луганської, щоб об'єднатися з нашим підрозділом в іншому місці. Активно працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших груп вступила у бій та зазнала втрат. Я побачила, що таке справжня війна. У голові був мільйон думок: як діяти далі, чи писати батькам прощальне повідомлення (добре, що не написала). А може спробувати заплющити очі і все це виявиться сном? Було страшно.

— А зараз страшно?

— Так. Більше, напевно, не за себе, а за побратимів, з якими виходиш на завдання. Коли ми зазнали перших втрат, я подумала, що, мабуть, легше загинути, ніж бачити все це. Страх зберігся донині. Можливо, не тією мірою. На війні страх допомагає вижити.

Ми пройшли багато гарячих точок. Міста, які назавжди залишаться в пам'яті, на жаль, уже знищені окупантами. Попри те, що моє знайомство з Донбасом відбулося вже під час війни, я полюбила Рубіжне, Сєвєродонецьк... Командир підрозділу навчив мене помічати красу довкола.

У дні, коли я не могла ні їсти, ні спати (мені здавалося, що я не маю права цього робити), командир просив мене просто підвести голову, подивитись на небо та дихати. Милуватися зірками, розквітаючими деревами.

«Якщо ми не помічатимемо, що світ не зупинився, ми не зможемо перемогти», — сказав він.

Тому для мене і Рубіжне, і Сєвєродонецьк — гарні, особливі. Я милувалася їхніми вулицями, муралами, полями соняшників. Щоправда, тепер я боюся цих полів — бо під час бойових дій це небезпечне місце, адже в соняшниках ти не бачиш противника.

«У кожного з нас є людина, яку ми просимо у разі нашої смерті повідомити батькам»

Окрема історія — бої на вулицях. Там немає звичної лінії розмежування. Ви з противником знаходитесь на сусідніх вулицях, а іноді й у сусідніх під'їздах.

У росіян немає жодних правил ведення війни. Заради взяття одного села вони готові покласти сотні своїх солдатів і робити жахливі речі. Наприклад, бомбардувати цистерни з азотом, при підриві яких райони складаються, як карткові будиночки.

Азотна кислота обпалює дихальні шляхи, починається блювота, страшний кашель. У багатьох наших хлопців це було, коли ми знаходились на заводі «Азот» у Сєвєродонецьку.

— В одному з інтерв'ю ви сказали, що просите побратимів не плакати, якщо загинете. А у вас виходить не плакати, коли втрачаєте своїх?

— Безпосередньо на передовій — так. Зазвичай ми зазнаємо втрат під час активних бойових дій, а в такі моменти хоч би що трапилося, треба зібратися і продовжувати працювати — інакше загиблих буде більше. Сльози наздоганяють пізніше…

Після бою, коли хлопці виносять загиблого розвідника і не можуть утриматися, ридають. Або на похороні. Коли загинули друзі — два величезні «ведмеді», які ще вчора готували нам вечерю і смішили своїми жартами — я забрала з машини їхню амуніцію, мої руки були в їхній крові, а мозок відмовлявся вірити, що це могло статися.

Мій командир попросив мене у разі його загибелі повідомити про це рідним. У кожного з нас є людина, яку ми про це просимо.

Лампа для манікюру та поезія Іздрика як заспокійливе на фронті

— Доводилося чути твердження, що на війні люди не мають статі, всі — бойові одиниці. Хто ви на війні: бойова одиниця чи все-таки жінка?

— Професіонал. Безумовно, ми з чоловіками різні, але на передовій важливо лише те, наскільки ефективно ти виконуєш поставлене завдання. У спокійній обстановці є нюанси, але і вони здебільшого залежать від людини, а не від статі.

Знаю дівчат, які возять із собою на війну гель-лак та лампу для манікюру, їздять у прифронтові міста, щоб нарощувати вії. Їх це заспокоює. Я ж у вільний час волію поспати.

Деякі хлопці на фронті часто виглядають охайніше, ніж я — і це теж про персональний вибір та пріоритети.

Є суто побутові моменти — як-от, наприклад, форма. У нас досі немає жіночої військової форми. З моєю статурою солдата-дрища (я висока і худа) мені пасує чоловіча. А от якщо у жінки великі груди, потрібен спеціальний бронежилет з керамічною пластиною, дістати який — ціла проблема.

Жінкам в армії не видають спідню білизну, і це додає труднощів. Пам'ятаю, як на початку великої війни сушила свої труси під рушником, щоби не привертати увагу чоловіків. З часом перестала їх приховувати.  

Я дівчинка з Галичини і сама прийшла до армії з цілим набором стереотипів. Але згодом прищеплене мені в дитинстві «Дівчина завжди повинна залишатися дівчиною» трансформувалося в «Людина завжди має залишатися людиною».

—  У соцмережах є відео, як ви збираєте автомат, читаючи поезію Юрія Іздрика. Це ваша медитація?

— Так. Надихаюся творчістю та розвиваю дрібну моторику (сміється). Я дуже люблю поезію, і коли ми спішно виходили зі Станиці Луганської, перше, що я поклала у свій рюкзак, була збірка віршів Іздрика. У бліндажах під час обстрілів читала хлопцям:

Коли дійдеш до краю і
ступиш за край
і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай —
щоб сказала вона:
"ти не бійся
я разом з тобою"...

Зараз у мене із собою збірка поетів-сучасників «Так ніхто не кохав». Коли є можливість, читаю — і знаходжу відповіді на чимало питань. Ще у мене в броні завжди мамина вишиванка та фотографія моєї родини, зроблена, коли я ще була дитиною.

«Заснути у тиші — справжнє випробування»

— Як війна вас змінила?

— Я стала категоричнішою, але здається, не втратила себе. Іноді відчуваю, що мені бракує ресурсу.

Сам факт того, що є міста на кшталт Івано-Франківська, де люди можуть жити відносно спокійним життям, мене тішить. Хочу приїжджати до мирних міст, радію, коли бачу, як там гуляють військовослужбовці на реабілітації.

Коли бачу, як цивільні насолоджуються життям, намагаюся думати, що вони донатять на армію і допомагають, адже в Україні немає сімей, яких не зачепила б війна. Мене тригерять не «всі незнайомі чоловіки призовного віку», а, скоріше, окремі випадки вражаючого лицемірства — коли, наприклад, якийсь блогер розповідає, як любить Україну, а сам за першої ж нагоди, користуючись волонтерськими документами, їде на Мальдіви.

У мене було щось на кшталт депресії — коли приїхала додому і зрозуміла, що мені нічого не хочеться. Я цілодобово лежала і примушувала себе спати, тому що сон допомагав забутися і не гнобити себе за те, що я не в зоні бойових дій.

Заснути у тиші — це окреме випробування. Ти лежиш і на підсвідомому рівні чекаєш, що щось має статися, бо тиша вночі — це для тебе вже ненормально. А звук працюючого ліфта, виявляється, дуже схожий на звуки артилерії…

Якщо бачу натовп, перший порив — негайно розвести людей, адже якщо прилетить снаряд, вони загинуть. Потім усвідомлюю: Христино, це Івано-Франківськ, та й ти не на фронті.

Справлятися з такими речами допомагає робота із психологом. Доки ситуація на моїй ділянці контрольована, у мене є режим і я можу знайти годину на сеанс зі спеціалістом. Це необхідно, щоб продовжувати боротьбу і не збожеволіти.

— Що ще допомагає вам її продовжувати?

— Розуміння того, наскільки цінною для мене є Україна. Це моя земля, на якій хочу жити, розвиватися, залишатися собою. Росія цілеспрямовано знищує нашу самобутність. Окупанти хочуть, щоб українці асимілювалися з росіянами, щоб у нас і думки не залишилося про самоідентифікацію. Я воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості.

Росія хоче продемонструвати свою привілейованість на світовій арені. Вона робила це в Грузії, Молдові, Ічкерії, Чечні.

Зараз РФ розбиває зуби об Україну, яка є частиною демократичного світу та водночас його форпостом.

Хотілося б, щоб наші західні партнери розуміли, що у разі захоплення України Росія піде далі. Ситуація на фронті дуже складна, кожна затримка боєприпасів — критична, йдеться про життя тисяч людей. Але наше завдання — триматися, боротися та зрештою змусити Росію вивести війська. А це станеться лише в тому випадку, якщо окупанти зрозуміють, що не в змозі реалізувати свої плани.

‍

Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.

— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.

Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.

Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…

Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.

Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.

Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.

Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.

«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»

Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.

Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.

— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!

Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.

Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.

«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»

Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.

— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт.  Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.

Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:

— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.

«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»

Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.  

Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.

— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.

Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.

«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»

Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»

Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.

Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.

— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут  теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.

Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.

Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.

Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.

Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.

Перші кроки своєї доньки Роман Кривдик побачив з окопа під Авдіївкою по відеозв'язку. Як актор Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові він міг продовжувати жити своє насичене творче життя. Але коли Росія в 2014 році анексувала Крим, став у чергу до військкомату. Після кількох років у зоні бойових дій повернувся до цивільного життя. Далі були реабілітація, нові проєкти, плани. Зараз Роман знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону.

«На війні не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся»

— Ніхто не може бути на сто відсотків готовим до бойових дій. Мені здається, до цього неможливо підготуватися, — каже Роман Кривдик. — Безпосередньо на війні ти не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся. Хтось проходить цей процес легше і швидше, комусь дуже тяжко. Дивлячись на хлопців, які зараз поповнюють лави ЗСУ, я бачу в них себе зразка 2014 року. Хлопця з купою стереотипів про війну та абсолютним нерозумінням того, що на мене чекає. Чи було мені страшно, коли в березні 2014-го ми разом з батьком пішли у військкомат? Я про це взагалі не думав. Я просто не міг інакше. Для мене це ніякий не подвиг, а обов'язок.

— У вас не було військового досвіду?

— Лише дев'ять місяців строкової служби, та це навряд чи можна назвати досвідом. Я служив у реактивній артилерії, але насправді більше займався тим, що показував хлопцям фільми, розставляв колонки. Я актор, і в українській армії зразка 2008 року не знали, що зі мною робити.

У той момент ми з дружиною (зараз вже колишньою) чекали на дитину… Вагітність дружини була єдиною причиною, через яку взимку 2014 року я не міг часто їздити до Києва на Майдан і тому пропустив найтрагічніші дні. Але події на Майдані багато для мене змінили.

У Львові також були протести, і я добре пам'ятаю момент: у нас у театрі репетиція, а за вікном — студенти, які вийшли на місцевий Майдан. Я дивився на них і раптом зрозумів, що знаходжусь у своїй бульбашці, яка відірвана від реальності. І звільнився з театру, щоб робити щось важливіше. Приєднався до благодійної організації «100% життя», яка допомагає пацієнтам з ВІЛ.

Загибель супермена

А в березні 2015 року опинився вже на фронті. У мене народилася дочка, загинуло чимало друзів, яких мобілізували раніше. Весь цей час мені було соромно, що я ще не на війні.

Не міг дивитись у вічі мамі загиблого на війні друга. Уявляв, як моя донька виросте і запитає: «Тату, а що ти робив під час війни?» Тому коли врешті опинився в зоні бойових дій, у певному сенсі мені стало навіть спокійніше.

Спочатку мене навчали на зенітника. Але потім поставили на техніку, якої ще не було в наявності (у ті часи це було нормою, коли людей вже навчили, а на бойову техніку ще тільки чекали). Щоб не гаяти часу, я пішов вчитися тактичній медицині. Здобув спеціальність санітарного інструктора роти батареї і, повернувшись до свого підрозділу, став виконувати обов'язки як оператора техніки, так і медика.

Безпосередньо на передову потрапив до Авдіївки. Зараз назва цього населеного пункту має зовсім іншу конотацію, але тоді це було місто, звільнене українською армією. Наші займали там так звану промзону. Мене відрядили як медика батальйону.

— Евакуювали поранених з поля бою?

— Ми забирали поранених у певному місці, куди їх з передової виносили хлопці. Моїм завданням було надавати їм першу допомогу і везти або в стабілізаційний пункт, або в шпиталь. Тоді я набув перших безцінних практичних навичок. Зрозумів, як це — коли на твоїх руках помирає побратим.

Пам'ятаю зовсім молодого хлопця із позивним «Рубікон». Попри несумісні з життям травми, він був у свідомості. І питає мене: «Все хєрово?» Я намагаюся заспокоїти, кажу, що все буде добре. А сам бачу 15-сантиметрову рану в хребті й розумію, що з хвилини на хвилину людини не стане. Він встиг сказати, що хотів би опинитися поряд зі своєю коханою та випити пива… І помер у мене на руках. Таких ситуацій було чимало. Вони відбуваються і зараз. Неможливо звикнути до смерті. Особливо до смерті тих, кого знав особисто.

— Ви втратили на війні близького друга…

— Він також був медиком. Білий ворон, завжди виділявся з натовпу. Альпініст, мандрівник, йог, фантастична людина з винятковим почуттям гумору. Він загинув, рятуючи життя солдатів. Загинув миттєво, не відчув болю. Коли ми його знайшли, його рука була піднята вгору — як у супермена. Тіло швидко дубіє, в цій позі супермена ми його  і вантажили.

«Тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває»

—  Що допомагає вам це витримувати?

— Терапія. Повернувшись до цивільного життя у 2017 році, я пробував різні її типи: когнітивно-поведінкову, психоаналіз, гештальт. З початком повномасштабної війни сеанси зі спеціалістом довелося призупинити, але зараз шукаю можливість відновити їх.

Тоді мені довелося буквально відвойовувати своє право на повноцінне життя. Я повернувся з фронту іншою людиною — з досвідом, який я поняття не мав, як застосувати у мирному житті. У театрі мені місця не було, у родині не розуміли. У Львові все було таким романтичним, поетичним та далеким від моєї реальності. Правила, які допомагають бути ефективними на полі бою, абсолютно не працюють у цивільному житті. На фронті все чорно-біле, і ти маєш одну мету — вижити.

Ще один тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває. Ти вже не там, але при цьому залишаєшся в інформаційному просторі, в новинах...

Насправді, реабілітація військовослужбовців у країні, де йде війна, неефективна. Особливо зараз, за умов повномасштабного вторгнення. Не можна реабілітуватися в кімнаті, коли твоя кухня горить, коли у твоєму житті залишаються телемарафон, рахунки за квартиру та повітряні тривоги. Я розумію, що для держави це дорого, але вважаю, що повноцінна реабілітація військовослужбовців наразі можлива виключно за кордоном

Я тоді не міг нормально їсти і спати, мене дратувала необхідність писати на прохання психолога список «150 речей, про які мрію». Але зрештою терапія допомогла. Плюс участь у цікавих проєктах. Наприклад, я знявся у фільмі «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва. А ще я знайшов проєкти у сфері так званого політичного та критичного театру, приєднався до соціального підприємництва. А 24 лютого 2022 року взагалі був за крок від відкриття невеликої швейної фабрики у Львові.

«Я тут ще й тому, щоб не застрягнути у війні на все життя»

— Не вірили у неминучість повномасштабного російського вторгнення?

— Ні. Мені здавалося, що такий сценарій був вірогідним раніше, але точно не 2022 року, коли більшість українців уже чітко знали відповідь на запитання про свою ідентичність. Знаючи настрої всередині країни, я не розумів, навіщо і для чого це, адже було настільки очевидно, що на Росію тут ніхто не чекає.

Тепер ми вже точно знаємо, що погляди українців для окупантів не мають значення — для більш лояльних у них є фільтраційні табори, для нелояльних — полон і смерть… У перший день повномасштабної війни ми з друзями наробили величезну кількість коктейлів Молотова. Не питайте, навіщо вони були нам потрібні у Львові — то була якась паніка. Того ж дня я пішов до військкомату, де був аншлаг.

До кінця 2023 року служив у піхотній роті бойовим медиком, евакуював поранених. Зараз тимчасово виконую обов'язки начальника медичного пункту батальйону. До вже існуючих обов'язків додалася організація медичної логістики.

З одного боку, безперечно, стало складніше. Масштаби війни до 2022 року і зараз неможливо порівняти. Але з іншого боку, за ці роки я зрештою зміг адаптуватися. Накопичується втома, але усвідомлення потреби залишатися тут і продовжувати боротьбу залишається.

— Що мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— Насамперед мої близькі: донька, кохана дівчина. Думки про їхнє майбутнє. Я хочу, щоб вони жили у вільній та безпечній країні.

Коли я на фронті, немає нічого важливішого, ніж побратими. Ми один для одного більше, ніж просто друзі.

Я не можу сказати, що воюю абстрактно «за всіх людей» або патетично «за Україну». Україна у нас така різна. Коли розмовляємо про це з хлопцями у бліндажі, я постійно переконуюсь у тому, як по-різному ми бачимо наше майбутнє. Мені здається, у тому, що ми такі різні, і є наша сила. Я б хотів, щоб ми змогли побудувати мультикультурне суспільство, де справді буде рівноправність, повага до різних думок. Я не бачу нашу країну як руку з п'ятьма однаковими пальцями. У нас усі пальці унікальні, і мені б хотілося, щоб вони мали право та можливість такими залишатися.

Я на війні ще й тому, що борюся за своє право жити. Відчуваю, що ще не пожив, не пізнав себе і цей світ. Намагаюся вибороти право перестати розповідати байки з фронту, адже вони — це лише частина мого життя. Я не хочу застрягти у цьому назавжди. Хочу інших вражень та подій, не пов'язаних із війною. Для того щоб це стало можливим, я як можу наближаю нашу перемогу.

— Непроста ситуація на фронті ускладнюється нестачею боєприпасів. Чи відчувається зараз брак снарядів?

— Дуже відчувається. Всім відомо, що наші хлопці зараз перебувають у неймовірно складних умовах, але я не знаю, як описати ситуацію, коли ти перебуваєш вже чи не в одному окопі з противником, і в цей момент зі штабу передають дві новини: хорошу та погану. Хороша в тому, що ми вразили три ворожі міномети. Погана: це були три міномети із сорока.

Однією з найбільших проблем є керовані та фугасні авіабомби супротивника. Ми знаходимося у бліндажі — це два метри під землею. А від удару авіабомби утворюється дірка глибиною у два поверхи. Втішає тільки те, що нам бодай не буде боляче… Ситуація зі зброєю та боєприпасами дуже складна, без допомоги партнерів ми не виживемо.

Як медик завжди кажу, що життя солдата рятують не бинти, а боєприпаси. Випущений по позиціях противника снаряд допомагає врятувати набагато більше життів військових, ніж надання їм, вже пораненим, першої допомоги. Нам потрібна зброя.

Вперше на війну Ірина Коваленко потрапила в 23 роки. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та частини Луганської та Донецької областей, дівчина приєдналася до добровольчого батальйону «Азов». Після трьох років на війні повернулася до цивільного життя: народила доньку, працювала у ресторанному бізнесі, була журналісткою та редакторкою на кількох телеграм-каналах. І тут — вже повномасштабна війна. У перший же день якої Ірина залишає доньку її батьку, а сама їде на базу «Госпітальєрів». І вже на початку березня як бойову медикиню її направляють до Київської області, де тоді точилися бої з окупантами.

«Моя мотивація бути на фронті в 2014 і в 2022 роках відрізняється»

— Я допізна працювала над інтерв'ю, лягла спати о третій годині ночі, міцно заснула і не чула ранкових вибухів, — згадує своє 24 лютого Ірина Коваленко. — Але оскільки я давно розуміла, що вторгнення буде, то тривожна валізка для дитини та рюкзак у мене вже були зібрані.

Як бойова медикиня Ірина пройшла відповідне навчання ще у 2014 році. Тоді рішення їхати до зони бойових дій було ухвалено під впливом розмови з другом.

— Спочатку я допомагала батальйону «Азов» як волонтер, — згадує Ірина. — Багато спілкувалася з Миколою Березовим, уже покійним чоловіком Тетяни Чорновол. Пам'ятаю, він якось сказав мені: «Чого ти там сидиш? Приїжджай до нас». І наступного серпневого дня я взяла квиток на Мелітополь, а звідти приїхала до Урзуфа на Донеччині. Але поки була в дорозі, Микола Березовий загинув...

Мене поставили займатися логістикою в батальйоні, потім я працювала у прес-службі. В «Азові» була рік. На передову стала виїжджати вже потім, у межах військово-цивільного співробітництва з різними бригадами. Закінчила курси з тактичної медицини. Я багато чого бачила, неодноразово потрапляла під обстріли. Але я не знаходилася на передовій постійно — приїжджала та їхала назад. Зараз все інакше — я на війні вже понад два роки.

Обидва рази — і в 2014 році, і в 2022-му — рішення йти на війну здавалося мені очевидним.

Мені було дуже шкода людей. Сама я сирота. І, напевно, якби 10 років тому зі мною щось трапилося, за мною навіть ніхто й не заплакав би. Хотілося захистити тих, хто має сім'ї, щоб люди не втрачали своїх близьких.

А потім я сама стала мамою. І в 2022 році пішла на війну вже тому, що не хочу, щоб воювати довелося моїй дочці. Цю війну маємо закінчити ми, а не наші діти.

Мотивація бути тут, на фронті, тільки зростає, коли бачиш наслідки перебування окупантів на наших територіях. Наприклад, зґвалтованих дітей віку моєї доньки. Я не була у Бучі, але чимало побачила в Яблунівці Фастівського району, куди ми приїхали після деокупації.

Пам'ятаю випадок з евакуаційною колоною в Макарівському районі на Київщині. Не знаю, хто порадив місцевим обв'язати машини білими ганчірками та написати на них «діти» — робити цього в жодному разі не можна було, бо саме такі машини були метою окупантів. І ще автівки з червоними хрестами. Цю колону окупанти розстріляли. Коли ми прибігли на допомогу, побачили там мікроавтобус, легковик. Усередині — поранені діти, дорослі, що стікали кров'ю… Ці картини й досі стоять перед очима.

«Колега навчила мене не боятися закривати воїнам очі»

Пізніше на Херсонському напрямку Ірина була у складі групи цивільно-військового співробітництва (ЦВС), де займалася тілами тільки-но загиблих солдатів.

— Хлопці вивозили тіла з поля бою, а моїм завданням було потім витягати їх з рефрижераторів та оглядати, — каже Ірина. — Процес, м'яко кажучи, неприємний: виймаєш із мішка тіло, шукаєш усі шрами, татуювання. Одна дівчинка, також медик, навчила мене не боятися закривати воїнам очі...

Серед загиблих часто бачиш своїх побратимів. Найгірше було на Бахмутському напрямку, де загинуло чимало моїх друзів. Часто я була однією з перших, хто дізнавався про їхню загибель. І не мала права нікому про це казати, доки офіційно не повідомили рідним.

Буває, оглядаєш тіло, а в кишені загиблого дзвонить телефон. Це його рідні, котрі хвилюються, сподіваються… А я не можу навіть взяти слухавку.

Відповідати на такі дзвінки можна лише якщо це «п'ятисотий» — тобто тіло неопізнане. У такому разі дзвінок може допомогти. Але навіть відповівши, я не маю права повідомляти, що людина загинула. Доводиться брехати, що ми просто знайшли цей телефон.

«Фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять мене до істерики»

У ЦВС працюють переважно жінки, адже більшість чоловіків не витримують такого емоційного навантаження. Жінки в цьому сенсі витриваліші — принаймні у процесі роботи. Нас наздоганяє потім... З усіх сил намагаєшся триматися, але в якийсь момент просто їде дах.

Мені сняться жахіття. Люди, яким я не змогла допомогти. Хлопчик, якого я дуже просила не відправляти того дня на завдання, але його відправили, і він загинув. Солдат, який загубився на полі бою, а потім, поранений, випадково відповз на окуповану територію.

Він був із рацією, зміг вийти на зв'язок. Сказав, що наклав собі турнікет та лежить на дорозі. Ми знайшли його за допомогою дрона, але через те, що там кожен сантиметр зайнятий окупантами, не змогли туди потрапити. Він три доби, стікаючи кров'ю, просив нас його врятувати…

Усі кажуть, що я не повинна себе звинувачувати. А мене фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять до істерики. З цим дуже складно впоратися. Часто — неможливо. Перша панічна атака у мене сталася ще 2016 року у Києві. Я тоді лягла до лікарні, і це допомогло. Але зараз, коли я весь час на війні, складно знайти психіатра з нормальною медикаментозною підтримкою. Те, що пропонується на волонтерських засадах, не завжди є ефективним. А іноді наче й терапевта знайшов, але виходити з ним на зв'язок немає ні можливості, ні сил.

Складно на передовій, але й удома не легше. Крайня відпустка далася мені дуже важко — панічні атаки були нон-стоп, одна з них закінчилася гіпертонічним кризом. Я була вдома у Львові. Виходиш на вулицю — надто багато світла. Настільки, що боляче очам. Від шуму починається запаморочення, до нудоти. І люди... Я розумію, що не всі повинні воювати, але дивно бачити таку кількість молодих фізично міцних чоловіків, які веселяться, радіють життю, ніби й немає ніякої війни. А на мене у військовій формі деякі дивляться з неприхованою зневагою…

Війна безперечно мене змінила. Я стала більш агресивною, нетерпимою. Швидко заводжуся. Іноді мені здається, що це не я, адже насправді я не така... До повномасштабної війни я не знала, що очі дорослої людини можуть змінювати колір. А виявляється, можуть: мої до 24 лютого 2022 року були світло-карими, а зараз стали чорними… З'явився страх. Навіть не смерті, а фізичного болю. Я бачила дуже багато тяжких поранень, надто багато чужого болю. І тепер боюся, що зі мною може статися те саме.

«Тих, хто на фронті, донька називає «Україна»

Але попри все Ірина Коваленко залишається на війні. Її головна мотивація не змінилася — вона на передовій заради майбутнього своєї доньки.

— Ми з Богданою щодня на відеозв'язку, — посміхається Ірина. — Я дзвоню їй навіть із траншей. Доньці зараз п'ять. Вона знає, що у нас війна, що людей, які гинуть, закопують у землю, але їхня душа летить на небо.

Тих, хто на фронті, вона називає «Україна». Говорить друзям: «У мене мама — Україна, вона нас захищає».

Пам'ятаю, якось стояли з нею на трамвайній зупинці і побачили хлопця на протезі. І донька голосно так каже: «Мамо, мамо, дивись, Україна стоїть!» Хлопець усміхнувся у відповідь…

Єдиноріжку на моїй броні та поні на ланцюжку, які я ніколи не знімаю, мені подарувала Богдана. Я намагалася зробити все для того, щоб «мама на роботі» не асоціювалось у доньки з «мама в небезпеці». Але нещодавно вона попросила мене «не вмирати до її дня народження», на який я обіцяла приїхати. «Тобто після дня народження можна?» — запитала я зі сміхом. Але насправді це означає, що дочка розуміє набагато більше, ніж я думала.

«Що гірше почуваюся всередині, то яскравішим є мій макіяж»

З поширеною думкою, що на війні людина не має статі і є просто «бойовою одиницею», Ірина не згодна:

— Не люблю фемінізм, якщо він межує з маразмом. Я жінка, і, звичайно, відрізняюся від чоловіків. Свій медичний рюкзак зазвичай ношу сама. Але коли по нам працювали ворожі дрони-камікадзе, а ми бігли посеред чистого поля, хлопці, побачивши, що я задихаюся, забрали у мене рюкзак — і я була їм дуже вдячна.

Розтопити піч можу швидше, ніж хлопці. А ось колоти дрова чи ремонтувати машину не буду — для цього є чоловіки. Якихось особливих побутових труднощів у зв'язку з тим, що я жінка не виникає: я можу митися в баклажці, одягаюся за дві хвилини.

Але коли є можливість, виїжджаю до прифронтового містечка, щоб зробити манікюр. Навіть із пневмонією, яку переносила на ногах, не забувала про червону помаду. Навіть перебуваючи у підвалах, можу робити маски для обличчя. Мене це заспокоює, це свого роду медитація.

У стосунках із більшістю побратимів проблем не виникає. Але буває всяке. Я стикалася із сексизмом. Це коли тобі дають звання, а ти чуєш від чоловіка недвозначний коментар: «О, напросила». Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що він хотів цим сказати.

Стикалася і з домаганнями. Є чоловіки, які не розуміють слова «ні». Зазвичай це одружені дядьки, які раптом вирішили, що до нестями тебе кохають. Вони спеціально починають створювати тобі проблеми, які самі згодом вирішують, показуючи, які вони «герої». Домагання були з боку командира іншого батальйону, який несподівано прийшов до мого намету і хотів «разом подивитися на зірки». Були й інші випадки… Зараз я в бригаді, де, на щастя, немає подібних речей.

Ірина має коханого чоловіка. Він також на війні, але в іншому батальйоні.

Складно, коли один із партнерів на війні. Але ще складніше, коли на війні обидва. Ти сидиш у підвалі під обстрілом, він у чотирьох годинах їзди від тебе, на іншій позиції. І от у нього зникає зв’язок...

Ти наче й недалеко, але не можеш до нього приїхати, — зізнається Ірина. — А ти ж приблизно знаєш, що діється на позиціях, де він перебуває. Мені іноді здається, що краще не знати. Як багато жінок, яким їхні чоловіки не розповідають жодних подробиць з фронту. Краще б і я цих подробиць не знала…

Коли мене запитують, що допомагає триматися, я не знаю, що відповісти. Знаю тільки, що залишаюся на війні попри все. Часто згадую мудрого дідуся з родини, яка мене виховувала. Він вчив, що не можна брехати. Пам'ятаю, якось я, будучи дитиною, пообіцяла собаці ковбасу і не дала — забула. Дідусь пояснив, що так не можна: якщо пообіцяла, треба виконувати. Він казав, що тільки тоді я зможу дивитись на себе в дзеркало, не відводячи очей. Зараз я можу дивитися на себе у дзеркало. Не те щоб з повагою… Але я не відводжу очі.

‍

Ольга Подусова з Одеси — мати п'ятнадцяти дітей. Усіх їх Ольга усиновила та виховує одна. Перша дитина — хлопчик Михайло з діагнозом «аутизм» — з'явився у неї 14 років тому, коли жінці було 27. А потім у різний час та за різних обставин вона усиновила та удочерила ще 14 хлопчиків та дівчат із різними історіями та діагнозами, що її зовсім не лякали.

Спочатку була боротьба за право усиновлення (дозволити молодій та незаміжній дівчині усиновити дитину чиновники погодилися не одразу), потім — за здоров'я та повноцінне життя дітей, багатьох із яких Ольга самостійно «витягла» з найважчих станів. А 24 лютого 2022 року розпочалася нова боротьба — за безпеку дітей, яких необхідно було вивозити з-під обстрілів. Зробити це вдалося не одразу. Але зрештою Ольга з дітьми таки виїхали з України й опинилися у В'єтнамі.

Програмістка з високою зарплатою і сильним материнським інстинктом

Про велику родину Ольга Подусова мріяла з дитинства. Те, що серед її дітей обов'язково будуть усиновлені, вона відчувала ще коли сама була дитиною. А у 22 роки, вже як інженерка-програмістка з високою зарплатою та власною квартирою, прийшла до районної служби у справах дітей і сказала, що хоче усиновити дитя. Незважаючи на те, що за українськими законами для усиновлення дитини необов'язково перебувати у шлюбі, районні чиновники відмовили зі словами: «Ви молода та красива – народите своїх, і вам ці сироти стануть непотрібні». Проте Ольга не здалася — і через п'ять років досягла свого.

— У службі у справах дітей мені показали анкети, і я вирішила, що візьму Мишу — дворічного хлопчика, якого відібрали у батьків. У рішенні суду було сказано, що взимку його, п'ятимісячного, із двосторонньою пневмонією забрали з будинку, в якому не було світла, води та тепла. На той момент із захворювань йому ставили лише алергодерматит. Пізніше діагностували аутизм. До п'яти років Мишко взагалі не розмовляв. Тож я стала водити його до центру реабілітації для дітей із мовними розладами.

Ольга привела до цього центру і свою другу дитину — доньку Настю, яку хтось залишив голою на морозі. У свої чотири роки Настя важила сім кілограмів. Вона не розмовляла.

— Я боялася до неї доторкнутися: здавалося, якщо візьму її ручку, вона зламається. Сім кілограмів — це вага восьмимісячної дитини. Її ручки були як ниточки, — згадує Ольга. — Коли Настя заговорила, вона одразу назвала мене мамою... Ми з Мишком та Настею кожен день, з ранку до вечора, проводили в реабілітаційному центрі. Лікувальна фізкультура, процедури, дельфінотерапія, найкращий у місті логопедичний садок.

Ще через рік Ольга удочерила двох сестричок. У свої шість Маша не розмовляла, спілкувалась лише жестами. Лікарі попереджали, що швидше за все вона не зможе вчитися в принципі, але через кілька років життя з Ольгою Маша вже ходила у звичайний клас і мала гарні оцінки.

Стан її сестрички Віки, про яку Ольга дізналася пізніше, був набагато гіршим.

Коли я сказала директору дитбудинку, що хочу забрати Віку, щоб подарувати їй щастя (адже у мене вже мешкає її сестричка), почула відповідь: «Щастя не буде. Це не дитина, а… жабеня»

— У Вікі діагностували дисплазію суглоба, проблеми зі щитовидкою, астму. Коли траплялися напади, вона ставала вся синя, задихалася. Удочеривши цю дівчинку, я чергувала біля неї навіть ночами. Перші два роки були дуже складними, напади траплялися кожні два місяці. Але поступово Віка стала одужувати.

А далі Ольга усиновила й удочерила ще одинадцять дітей. У хлопчика Жені траплялися напади епілепсії,  Христина мала діагноз «судомний синдром». Від однорічної Лізи з ДЦП вже встигли відмовитися троє усиновителів. Ольга каже, що навіть із шістьма дітьми вона ще працювала — переважно ночами. Допомагала мама, яка підтримувала її рішення щодо дітей.

— Після того, як удочерила Лізу з ДЦП, я вже не працюю і 24 години на добу присвячую дітям, — розповідає Ольга. — Можливо, комусь здається дивним те, що я одна всиновила таку кількість дітей. Але мене не залишала думка, що десь є діти, які на мене чекають — і ми шукали їх разом з уже усиновленими мною дітьми. Разом сідали та вивчали нові анкети з дитбудинків.

«Мені снилося, що я йду до дітей, а їхні кімнати розбомблені»

Повномасштабна війна заскочила родину в Одеській області — у будинку, який Ользі та дітям подарували меценати. У зборі коштів на облаштування житла брали участь багато людей, гроші збирали на заходах та благодійних концертах. Сім'я дуже чекала на переїзд, який відбувся у 2018 році.

— Війна для нас стала шоком, справжнім кошмаром, — каже Ольга. — Наше місто розташоване зовсім поряд з Одесою, і, якщо «прилітало» до селища Таїрова (мікрорайон Одеси. — Авт.), у нас тремтіли стіни. У будинку немає бомбосховища, під час бомбардувань діти падали на підлогу. Було добре чути і коли бомбардували Миколаївщину та Херсонщину. Ми жили в стані постійного страху. Мені снилися кошмари, ніби я йду до дітей на поверх, а їхніх кімнат уже немає, все розбомблено. Після того, як підірвали Південноукраїнську електростанцію, у нас більше трьох тижнів не було ні води, ні електрики.

Залишатися було неможливо, але й виїхати із 15 дітьми було не так просто. Насамперед тому, що їхати нам було нікуди і нема до кого. Більшість українців виїжджали до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для матері з 15 дітьми там практично нереально. Я дізнавалася про ситуацію в багатьох європейських країнах, і з'ясувала, що в таких випадках, якщо житло не знаходять (а ймовірність, що його знайдуть для такої кількості людей, мінімальна), влада розподіляє дітей по інших сім'ях — під тимчасову опіку. Я не можу навіть уявити таку ситуацію, сама думка про розлуку для нас нестерпна. Ми не могли так ризикувати.

І раптом зі мною зв'язалася знайома й розповіла, що у В'єтнамі є школа, яка готова прийняти українців. До того ж — велику родину. Процес листування зі школою та візовим центром тривав кілька місяців, і я до останнього не була впевнена, чи можемо ми на щось сподіватися. Тільки за п'ять місяців, у листопаді, ми змогли виїхати. Але школа допомогла навіть з витратами на дорогу, які були просто космічними: на один переліт нашій родині знадобилося понад 25 тисяч доларів (переліт з Молдови — 1700 доларів на особу). До Молдови дісталися завдяки другові, який безкоштовно вивіз нас з Одеської області на своєму автобусі. Не уявляю, яким чином я з 15 дітьми, двома тваринами (у нас собака та кішка) та горою сумок змогла б втілити цей план без його допомоги.

У В'єтнамі немає програм для українських біженців

Ми прилетіли до В'єтнаму 27 листопада 2022 року. Нас поселили у гуртожитку школи — тієї самої, куди всіх моїх дітей взяли на навчання. Це приватна школа. У цей гуртожиток селять учнів із провінцій, які живуть далеко і не можуть їздити сюди щодня. Для них проживання платне. Для нас — безкоштовне, бо власник школи вирішив допомогти українцям. Нам виділили чотири кімнати. Місця та ліжок вистачає, маємо триразове харчування.

У В'єтнамі немає жодних програм для українських біженців, виплат та спеціальних статусів. Ми отримали студентську візу, оскільки школа прийняла дітей на навчання. І це виключно з доброї волі власника цієї школи. Спочатку йшлося про те, що нас беруть на рік. Тоді всі ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Але війна триває. Школа зазнає збитків — на місця, які займаємо ми, власник міг б взяти місцевих дітей, які сплачували б рахунки за навчання та проживання. Залишається тільки сподіватися, що не доведеться везти дітей назад під обстріли.

За словами Ольги, попри мовний бар'єр, діти швидко адаптувалися у в'єтнамській школі.

— Основна мова — в'єтнамська, але більшість місцевих знає також англійську, — каже Ольга. — У ситуаціях, коли потрібна саме в'єтнамська, виручає google-перекладач. Щось я розумію вже і без нього… Щодо школи, то я щодня присутня на заняттях разом з Михайлом, бо у нього аутизм.

Мені подобається, що тут немає булінгу. Діти дуже ввічливі та доброзичливі, однокласників з певними особливостями ніхто не дражнить. На жаль, в українській школі ми мали з цим проблеми

Ще тут діти можуть самі обирати предмети. Якщо якась дисципліна не сподобалася дитині, можна попросити замінити її. Є навіть такий предмет, як вишивання! Серед моїх дітей є ті, кому складно запам'ятовувати нову інформацію, їм на це потрібно більше часу, ніж решті. Але навіть їм тут, у в'єтнамській школі, навчатися простіше, ніж в українській. Хоча здавалося б — інша мова, інша країна. Все-таки здорова атмосфера в класі відіграє дуже важливу роль.

Українську школу ми не покинули — діти навчаються в обох. Виручає п'ятигодинна різниця у часі: у в'єтнамській школі заняття закінчуються, а в українській лише починаються.

До лікаря на байку

Поширений стереотип про те, що В'єтнам є бідною країною, Ольга спростовує:

— Тут хмарочоси та бізнес-центри. У деяких приватних школах навчання коштує 2,5 тисяч доларів на місяць — і чимало людей можуть собі це дозволити. Тому я не назвала б цю країну бідною. Ціни на продукти приблизно такі самі, як в Україні. А ось медицина дорога. Наприклад, рентген пальця коштуватиме приблизно 2500 гривень. Безкоштовних медичних послуг для іноземців немає — треба платити абсолютно за все. Оскільки мої діти мають нюанси в плані здоров'я, іноді доводиться віддавати місячну українську соціальну допомогу на всіх дітей (Ольга отримує допомогу по інвалідності — Ред.) за одну медичну процедуру для однієї дитини.

Нерухомість у В'єтнамі також недешева — місяць оренди чотирикімнатного будинку коштує від тисячі доларів. Плюс витрати на комуналку. Жити, не вмикаючи кондиціонери, неможливо, адже влітку просто нестерпна спека. Навіть зараз, узимку, спимо іноді під кондиціонером, бо бракує повітря. Через постійне використання кондиціонерів комуналка коштує 300-400 доларів на місяць. Договори оренди тут укладаються одразу мінімум на рік наперед. І це означає, що з урахуванням депозитів я маю тримати на рахунку мінімум 13 тисяч доларів. Для нас це нереально, адже я зараз не працюю.

У певному сенсі зараз мені легше, ніж в Україні — не треба займатися закупівлею продуктів. приготуванням їжі.

Вдома звикла носити на спині 30-кілограмові сумки з продуктами, варити 20-літрові каструлі супу. Зараз мені цього робити не потрібно. Але оскільки я повинна бути присутня на всіх заняттях Міші, про пошук якоїсь роботи наразі не йдеться

У В'єтнамі немає жодних програм для біженців, тому українців Ольга тут зустрічає нечасто.

— Знаю кількох українських дівчат, які працюють вчительками англійської мови, — розповідає героїня. — Але у мене часу шукати знайомства немає: весь свій час я присвячую дітям, їхньому розвитку, навчанню, здоров'ю. На щастя, вони досить швидко акліматизувалися — дітям підходить вологий спекотний клімат. У нас середня температура взимку — 26 градусів тепла, весь час іде дощ. Літо може бути дуже спекотним. Море відносно недалеко, але нам їздити туди проблематично. Тут немає автобусів, місцевим громадський транспорт не потрібен — 90 відсотків населення їздять на мотобайках. На них їздять і студенти, і домогосподарки, і бізнесмени у дорогих костюмах. Я вже й сама опанувала байк, бо бувають критичні ситуації, коли без нього ніяк — наприклад, якщо треба терміново відвезти дитину до лікарні.

Але відвезти 15 дітей до моря на байку я, звісно, не можу. Купила дітям велосипеди, але Михайло, на жаль, їздити не може, тому логістичні труднощі залишаються.

У В'єтнамі цікава кухня. Рис — у кожній страві. Його подають із м'ясом, з рибою, з салатом. Без солі та олії, а ти вже потім сам вибираєш до нього соуси. Ще нам тут подобаються їхні фірмові багети з м'ясом та яєчним соусом.

Попри те, що ми у такій далекій та незнайомій для більшості українців країні, нам тут комфортно. В'єтнамці дуже ввічливі та доброзичливі люди, вони чудово ставляться до дітей. Я не знаю в'єтнамської мови, але не почуваюся тут чужою.

Звісно ж, лякають думки про майбутнє,  невизначеність. Ми не знаємо, як довго  зможемо тут залишатися. Розумію, що школа не може так довго приймати нас, тому шукаю інші варіанти і буду вдячна, якщо хтось зможе нам у цьому допомогти. Для нас із дітьми головне — бути разом і в безпеці. Тільки коли ми разом, я впевнена, що ми з усім впораємось.

Оскільки В'єтнам не є стороною Конвенції про статус біженців від 1951 року, набути цього статусу в цій країні не можуть ні українці, ні громадяни інших країн. Тому єдиний спосіб перебувати тут легально — отримати відповідну візу (наприклад, робочу чи студентську). ‍

Цю розмову російського окупанта з дружиною перехопила українська розвідка 7 травня 2022 року. Уривок бесіди увійшов до фільму української режисерки Оксани Карпович Intercepted («Перехоплені», а в українській версії «Мирні люди»), прем'єра якого відбулася в кінці лютого на Берлінале. Фільм отримав спеціальну відзнаку екуменічного журі у секції Forum, згадку від журі Amnesty International і став одним із найбільш обговорюваних на фестивалі.

Європейських глядачів шокували розмови російських солдатів, які розповідають своїм дружинам та матерям, як їм подобається катувати та розстрілювати. Не менше вражає реакція жінок, які буденним тоном розпитують деталі і навіть схвалюють страшні злочини — деякі з них просять чоловіків ґвалтувати українок та розмірковують, як вони самі катували б українських дітей. На тлі цих записів показані кадри руйнувань та хаосу, які залишають росіяни в Україні. Режисерка Оксана Карпович називає фільм «співставленням двох реальностей»: реальності українців, які переживають війну, та реальності росіян, які цю війну ведуть.

Уривки перехоплених розмов протягом 2022 року публікувалися на офіційних сайтах СБУ та ГУР України. Українська журналістка та громадська діячка Юлія Нікітіна, з якою режисерка Оксана Карпович співпрацювала у процесі створення фільму, особисто зібрала, розшифрувала та систематизувала понад 500 таких записів. Вони увійшли до створеної Юлією онлайн «Енциклопедії громадянина».

— Розшифровки перехоплень далися мені непросто: після того, що чула, довго приходила до тями, — розповідає Sestry Юлія Нікітіна. — Мені зрозумілий шок європейських глядачів — мабуть, показані у фільмі речі перевернули їхнє уявлення про те, що відбувається.

Багато людей у Європі впевнені, що єдиним винуватцем війни є Путін. І тут вони чують, як російські солдати розповідають, що їм подобається вбивати мирних мешканців. А матері та дружини цих військових схвалюють їхні вчинки та просять привезти їм речі вбитих українців.

Мені б хотілося, аби закордонні журналісти якомога частіше використовували матеріали з енциклопедії, де є всі перехоплені розмови за 2022 рік — це докази, які допоможуть багатьом людям в інших країнах відкрити очі на те, що відбувається в Росії. Коли зі мною зв'язалася Оксана Карпович, яка на той час працювала над створенням фільму, я прискорилася з розшифровками, щоб їй допомогти.

«Я б цим дітям по вуху кожен день відрізала б, по пальцю»...

Найстрашніші записи (деякі з них увійшли до фільму) я зібрала в розділі «Кати України». Багато хто з цих росіян був ідентифікований українськими спецслужбами, тому в енциклопедії є їхні прізвища і навіть фотографії.

Є, наприклад, жінка, яка в одному із записів у розмові з чоловіком каже, що хоче особисто катувати дітей. Вона працювала у дитячій лікарні (!), куди привозили викрадених росіянами малих українців.

Росіян звуть Юлія і Володимир Копитови. На перехопленому записі, опублікованому 11 травня 2022 року, Юлія каже чоловікові:

«А ти знаєш, ось ці діти нашим дітям кажуть, що 9 травня «це не наше свято». Це діти, наші діти у школі кажуть. І ти знаєш, що вони потім виростуть, так і буде…. Чого Путін усіх «в Росію їдьте, їдьте?» Придурків цих... Взяли б усіх там перебили б та й нахер.

— Яка ти добра.

— Я б їм, навпаки, наркотики вколола, якби працювала, і дивилася б їм у вічі і сказала б: «Здихайте». Я б їм піські різала, зірки на спинах вирізала б, і взагалі по вуху кожен би день відрізала б, по пальцю, щоб їм боляче так було.

— Це ж діти, Юль.

— Я просто ненавиджу цих українців, Вов, тепер взагалі ненавиджу. Я навіть дітей цих розстріляла б».

— Реакція жінок у багатьох випадках навіть страшніша, ніж те, що розповідають їхні чоловіки, — підмічає Юлія Нікітіна. — Чоловік каже, що вбив жінку на очах її дітей, а дружина схвалює. Дружина іншого окупанта сама просить чоловіка ґвалтувати українок: «Ти давай там, українських баб ґвалтуй, дозволяю» (цю розмову між російським солдатом Романом Биковським та його дружиною Ольгою було перехоплено 12 квітня 2022 року. — Авт.). Готовність прийняти будь-яке звірство за норму, якщо ти на одному боці з тими, хто його коїть, вражає.

Окрема тема — матері російських військових. Богобоязливі жінки, які розповідають, як ходять до церкви, просять синів «вбивати більше українців». Інші матері абсолютно байдужі. На одному із записів окупант скаржиться матері на ситуацію на фронті — розповідає, що командири кидають солдатів «на м'ясо», що військові за першої нагоди намагаються втекти. На що мати каже йому залишатися до кінця і переконує, що на фронті він «відпрацьовує своє минуле життя, в якому зрадив батьківщину». Не схоже, щоб її хвилював той факт, що її син може загинути.

«На тілі чоловіка можна зробити 21 розу»

Діючі особи перехоплення від 3 травня 2022 року — російський військовий Костянтин Соловйов та його мати Тетяна з Калінінградської області. Костянтин, який служить у 11—му армійському корпусі Балтійського флоту і знаходиться у Харківській області, розповідає матері:

«У мене на очах, коротше (ну я теж у цьому брав участь), катували полонених. ФСБшники. Знаєш, що таке «розочка»? На тілі чоловіка можна зробити 21 розу. 20 пальців і член, перепрошую. Бачила, як роза, коли розпускається, розкривається? Ось, так само вздовж кісток шкіра зрізається з м'ясом, а потім все пальці... Те ж саме робиться і там... Або ось ще один спосіб тортур, забув, як він називається — трубу в жопу вставляють і туди колючий дріт засовують ... Ось це ось з дротом начебто ще з Чечні, кажуть ... Навіть ні крапельки не шкода мені... Мені це так подобається».

Мати ката, яка на початку розмови розповідала про те, як ходила по церквах і молилася за сина, спокійно слухає та каже: «А я тобі завжди говорила, що я себе ще стримую. Якби я туди потрапила, я б теж кайфувала від цього. Ми ж з тобою однакові».

— Варто зазначити, що іноді (дуже рідко) на записах зустрічалися адекватні люди, які були в шоці від того, що відбувається, — каже Юлія Нікітіна. — В енциклопедії я назвала цей розділ «Проблиски сумління». Цей розділ найкоротший — тому що проблисків, на жаль, мало.

Наприклад, там є розмова російського військового з жінкою, чи то його однокласницею, чи то подругою дитинства. Він телефонує їй із фронту і розповідає, що робить в Україні. Жінка з жахом запитує: «Що ви робите?!» Просить більше їй не дзвонити. На що окупант обіцяє, що «повернеться і вправить їй мізки».

Кажуть, у європейських глядачів виникало питання, чи справді записи достовірні.

Як людина, яка особисто розшифровувала ці розмови, можу сказати, що впевнена в їхній достовірності на сто відсотків. Є речі, які зіграти неможливо — це акценти, регіональна мова

Наприклад, мову представників так званих «Л/ДНР» точно ні з ким не сплутаєш через їхню характерну «понял» наприкінці кожного речення. Дуже специфічні акценти в окупантів з Далекого Сходу. По записах, залежно від дати та регіону, де перебували росіяни, можна відстежити, як змінювалися їхні настрої. Від ейфорії на Київщині, коли вони грабували багаті будинки, до паніки перед визволенням збройними силами України Харківщини та Херсонщини. Там вони скаржаться рідним, як сплять у калюжах, командири кидають їх на смерть, а держава не платить обіцяних грошей.

«Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь»...

Перехоплення від 30 березня 2022 року. Київська область. Російський солдат Андрій телефонує дружині розповісти, що він «украв косметики трошки» та «кросівки жіночі, фірмові, 38 розмір…».

Дружина радіє: «Все в хату, все в сім'ю… Це привіт з України буде, чо нормально. Ну яка руська людина не зіпре нічого, ти чо!». Кросівки планує передати доньці та виправдовує мародерство: «Ну Софії будуть! Та там, напевно, всі хлопці набрали, не один ти!».

Чоловік переживає, що не має сумки, а через це не може вкрасти ще й ноутбук. Дружина наполягає: «..Софія піде вчитися, їй ноутбук теж потрібен, бл..дь». Чоловік звітує, що сім'я, яку він грабує, «спортивна», тому він «набрав вітамінів, спортивних майок та шортів».

«Набирай, набирай усе, Андрію. Що можеш — бери. Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь…»

— Мені було важливо зафіксувати кожен запис — з датою перехоплення та локаціями окупантів, — каже Юлія Нікітіна. — Мета енциклопедії — збір лише достовірних та перевірених даних. Я створила її ще до повномасштабного вторгнення, і спочатку це був довідник про Київ із досьє на депутатів Київради, деталями протистоянь щодо зелених зон та іншого. А коли розпочалася повномасштабна війна, вирішила фіксувати перехоплення. У ЗМІ така інформація швидко губиться у стрічці новин. А у довіднику її завжди легко знайти. Незабаром планую розпочати розшифровку перехоплень вже за 2023 рік.

Розмірковуючи про те, в чому полягає причина такої жорстокості росіян (як військових, так і їхніх сімей), Юлія Нікітіна каже:

— Думаю, це результат деградації кількох поколінь.

Мені здається, матері окупантів — ключ до розгадки цього феномена

Більшість із них апатичні, повільно розмовляють, і хоч би що сказали їхні сини — що вони когось катують, або що ось-ось уб'ють їх самих — матерів це не сильно хвилює. Вони наче сплять.

Очевидно, саме в такому стані така мати виховувала свою дитину — не намагаючись її ні чогось навчити, ні захистити. Все своє життя ця жінка впевнена, що вона — маленька людина, від якої нічого не залежить. Вона не хоче і не бачить сенсу щось змінювати — і готова прийняти на віру все, що завгодно. Якщо по телевізору сказали, що «спецоперація» це правильно, вона з цим погоджується.

Нелюдські вчинки людей

Режисерка Оксана Карпович на Берлінському кінофестивалі розповіла, що дев'ять років жила в Канаді, але за три тижні до повномасштабного вторгнення повернулася до України, тому бачила те, що відбувалося в Києві на власні очі. Ідея створити фільм з'явилася після того, як режисерка прослухала перші опубліковані українською розвідкою уривки перехоплених розмов.

Режисерка розповіла, що у процесі створення фільму хотіла отримати доступ до ще більшої кількості перехоплених записів, які не були опубліковані. Але вони поки що засекречені Службою безпеки України.

«Когнітивний дисонанс пов'язаний із тим, що російські окупанти — це люди, але їхні вчинки — нелюдські, — цитує Карпович німецьке видання Arsenal. — Щоб показати цю нелюдяність, мені потрібно було показати людяність. За цим принципом я обирала перехоплення. Шукала розмови про повсякденне життя, які показували російських солдатів як звичайних людей, які зрозумілі кожному з нас у будь-якій точці світу. Це допомагає показати всі стадії деградації, через які проходять росіяни».

Деградація російського суспільства, на думку Оксани Карпович, є наслідком багаторічної стратегії російського уряду.

Про те, що скоєні росіянами звірства є наслідком пропаганди, кажуть і психологи.

— Те, що ми чуємо на записах перехоплених розмов — це, безумовно, наслідки пропаганди: останні кілька десятиліть росіянам казали з екранів телевізорів, що з країн Заходу (а потім і з боку України) йде загроза, — пояснює Sestry експерт-психолог Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Юрій Ірхін. — Паралельно пропагувався культ перемоги над нацизмом (який трансформувався у справжнє побєдобєсіє) і культ війни — готовність воювати з міфічною загрозою, «аби не було війни». Заради цієї ідеї російські жінки готові пожертвувати навіть своїми чоловіками та синами. На деяких записах вони прямо кажуть: «Помри, але врятуй нас від цього нацизму».

Але я не став би називати росіян саме жертвами пропаганди. Бо той, хто хоче, той думає і аналізує. Приходячи в ресторан, ви можете обрати страву, а можете їсти ту, яку дадуть, якою б вона не була. Так і з інформацією — людина завжди має вибір, що споживати. На жаль, більшість росіян воліють споживати те, що їм дають — так зручніше. І ми бачимо, як це веде до моральної деградації, моральної потворності.

У голові психічно здорової людини не вкладається, як люди можуть бути такими жорстокими. Саме тому жителі європейських країн запитують, чи справді записи перехоплень справжні, адже те, що вони чують, виходить за рамки здорового глузду.

Як судовий експерт-психолог я прослухав велику кількість записів перехоплених розмов окупантів, і навіть слідчі запитували в мене, чи немає в словах окупантів якогось подвійного сенсу. Але ні, там все доволі однозначно. Вони мають на увазі саме те, що кажуть. Більшість цих розмов дуже примітивні. Є записи, де жінки, яким чоловіки розповідають про катування, слухають це і явно відчувають справжній екстаз.

Це певний тип людей, які схильні до насильства. Саме тому чоловіки цих жінок і пішли на так звану «спецоперацію». Я працюю із російськими військовополоненими, і можу сказати, що серед них таких багато. Вони пішли на цю війну, щоб реалізувати свій тваринний інстинкт, бажання домінувати, ґвалтувати. Саме таких звірів у російській армії здебільшого і кидають на передову, де їм кажуть вбивати всіх українців без розбору. Їм дають настанову: «Знищуйте все. Ми тут новий світ збудуємо». І вони знищують. Дружини та матері цих звірів здебільшого такі самі.

Безумовно, скрізь є винятки.

З мого досвіду, на кожних 60 окупантів припадає приблизно два військових, які не хотіли вбивати і навіть намагалися зупинити інших. Але два із шістдесяти — це вкрай мало

Крім справжніх звірів, є чимало й тих, хто пішов на «спецоперацію» з метою розбагатіти. Це ті, хто грабували вдома, забирали все — від коштовностей до унітазів. Є записи, на яких дружини дають їм «корисні поради» — кажуть пошукати гроші у постільній білизні чи морозилці. Це теж певний тип людей: і там також і дружини, і їхні чоловіки однакові.

— Війна, яку путінський режим розв’язав проти України, була б психологічно та фізично неможливою без того, щоб у російській масовій свідомості українці були б повністю розлюднені, — коментує Sestry соціальний психолог Світлана Чуніхіна. — Перед тим як поставити цілі «денацифікації» та «демілітарізації» України, російська пропаганда провела велику роботу з дегуманізації громадян.

Ми бачимо, що ця дегуманізація притаманна цивільному населенню Росії (тим самим матерям) навіть більшою мірою, аніж комбатантам, які бачать ситуацію зблизька і можуть зрозуміти, що по інший бік фронту — люди, а не міфічні нацисти.

Коментуючи поведінку матерів російських солдатів, багатьох з яких не хвилює навіть доля власних синів, Світлана Чуніхіна каже:

— Серед цінностей росіян цінність людського життя не є пріоритетною, м’яко кажучи. Так у них склалося історично, що честь держави є вищою за будь-які людські потреби. Потужний вплив пропаганди останніх 10 років призвів до того, що політика стала масово сприйматися росіянами як надцінність. Навіть природні материнські почуття геть викривляються у цій схибленій оптиці.

Ще однією причиною такої неприродної байдужості матерів може бути жах, який росіяни відчувають до власного режиму. Цей жах такої сили, що його неможливо витримати. Тому жінки, витісняючи нестерпні почуття у несвідоме, виявляють граничну байдужість до власних дітей.

Російське суспільство однозначно вражене і заражене пропагандою. Більшість росіян мають імперську свідомість і ставляться до сусідніх народів як до менш значущих, цінних, зобов’язаних підкорятися. Однак без потужного впливу пропаганди і потворного переродження путінського режиму у відверту диктатуру російське суспільство війну навряд чи схвалило б, а тим паче розв’язало.

‍

Нині в країні під тимчасовим захистом перебувають понад 102 тисячі українських біженців. Показник працевлаштування поки що невисокий: згідно з даними на кінець 2023 року, офіційно працюють лише 15 тисяч біженців. Це значно менше, ніж у сусідній Великобританії, де працевлаштовано понад 52% українців. З чим пов'язана така статистика і як виглядає життя українських переселенок в Ірландії, дізнавалися Sestry.

Два тижні на стільцях

Анастасія Солопенко приїхала до Ірландії у серпні 2022 року. Війна зруйнувала її життя двічі: у 2014 році, коли довелося тікати з рідного Луганська, та у 2022, коли виїжджала вже з Києва. Розповідаючи про свій досвід приїзду до Ірландії, Анастасія зазначає: якщо нема в кого зупинитися, треба бути готовим спати в адмінприміщенні.

— Усіх біженців після прибуття відправляють до готелю Сіті Вест поряд із дублінським аеропортом, — розповідає Анастасія. — Але в номери в цьому готелі не селять — усіх направляють до приміщення, схожого на концертну залу, що виділене спеціально для прийому біженців. Там відбувається оформлення документів. Процес займає від кількох днів до кількох тижнів. І весь цей час ти маєш там знаходитись.

Люди сплять тут прямо на стільцях. Так ночують і сім'ї з дітьми, і люди похилого віку

Кажуть, у виняткових випадках волонтерів можна попросити, щоб готель виділив номер — наприклад, якщо людина з інвалідністю або з зовсім маленькою дитиною. У Сіті Вест я провела три дні. Знаю тих, хто просидів там два тижні.

Після оформлення документів розпочинається етап розселення. Мене разом з іншими українськими дівчатами спочатку поселили до студентського гуртожитку під Дубліном. Там були гарні умови: окрема кімната з душем та туалетом, спільна лише кухня. Але вже за кілька тижнів приїхали студенти, тож нам довелося виселятися. Далі когось розселяли до інших гуртожитків, когось до будинків, які власники нерухомості надавали спеціально для українських біженців, а когось навіть у старовинні замки — особисто знаю такий випадок. Звучить романтично, але насправді у таких замках дуже холодно, а в деяких навіть немає туалету.

Мене направили до гуртожитку коледжу. Проживання там було безкоштовним, ми платили лише за електрику. Тарифи в Ірландії високі, тому з кожної кімнати виходило близько ста євро на місяць. Я намагалася майже не використовувати опалення, але зовсім без нього було ніяк — в Ірландії дуже сиро і вітряно, постійно йдуть дощі. Вікна старі, всюди щілини, часто утворюється пліснява.

І гуртожитки, і замки вважаються тимчасовим житлом. Передбачається, що пізніше біженці переїдуть до квартир, які зніматимуть вже самі. Але на практиці все інакше. Багато хто живе в цих гуртожитках уже майже два роки. В Ірландії, якщо у тебе немає роботи, орендувати житло практично нереально. Перше, на що дивиться орендодавець, це наявність стабільного доходу. Соціальної допомоги, яку тут отримують безробітні українці, на оренду квартири не вистачає. Хоча суми виплат в Ірландії високі (220 євро на людину на тиждень), вартість оренди все одно вища за місячну суму виплат. Наприклад, отримуєш 880 євро, а квартиру дешевше ніж за 1000 євро немає. А тобі ще треба харчуватись і якось жити. Тобто щоб орендувати житло, людина обов'язково має працювати. Оскільки не всі можуть знайти роботу (і не всі активно її шукають), багато хто залишається в гуртожитках.

Ще є варіант отримати від держави модульний будиночок, але для цього потрібно бути сім'єю із чотирьох осіб — не більше і не менше. Ці будинки розраховані саме на чотирьох. Там заборонено жити із тваринами. Вартість місяця оренди такого будинку становить 16% від доходу сім'ї (чи то зарплати, чи виплат). Плюс комунальні послуги. Згідно з умовами договорів, сім'я платить за такою схемою три роки, після чого будиночок стає умовно її: тобто платити відсоток від доходу вже не потрібно, але приватною власністю помешкання не є. І родина не може цей будиночок ані продати, ані здати. Плюс при від'їзді з Ірландії вона втрачає право проживання в ньому.

Я орендувала квартиру, коли до Ірландії приїхала моя сестра і ми вирішили жити разом.

На пошук житла пішло пів року (!). Часто навіть того факту, що ти маєш роботу та дохід, недостатньо, аби орендодавець вибрав саме тебе — адже претендентів на квартиру багато. Я навіть просила організацію, яка поселила мене до гуртожитку, дати характеристику, що я адекватна та неконфліктна людина

Знайти двоспальну квартиру за дуже гарною ціною — 1100 євро на місяць — нам у результаті допомогла рієлторка. Ціна справді дуже хороша — у нашому районі (ми живемо в місті Лімерік на західному узбережжі Ірландії) двокімнатні квартири коштують від 1500-2000 євро на місяць.

Три посади в одній

Першою роботою Анастасії в Ірландії став супермаркет.

— Це було єдине місце, де мені відповіли на резюме, — каже Анастасія. — Я приїхала до Ірландії з мінімальною англійською. Тут є безкоштовні курси для іноземців, але, як на мене, вони мало що дають. Найефективнішим для мене виявився тримісячний онлайн-курс в українській приватній школі. Співбесіда при прийомі на роботу стала тим ще випробуванням: я не була впевнена у своїй англійській, а ірландець, який ставив мені питання, не вимовляв деяких звуків. Здається, я зрозуміла його виключно завдяки стрибку адреналіну.

Це була важка робота з непростими умовами. Мені дали підписати одразу три контракти, за якими я мала працювати і в пекарні, і на касі, і у відділі кулінарії. За законом роботодавець не має права давати працівникові більше 40 робочих годин на тиждень. Але за контрактом роботодавець може щодня вигадувати новий графік, що не дає тобі можливості бодай щось спланувати.

Сьогодні працюєш допізна, завтра виходиш на шосту ранку

Після того як роботодавець дізнався, що я шукаю нову роботу, він перестав давати мені достатньо робочих годин: і замість 1700 євро я якось отримала 1200. Якщо орендуєш житло і живеш від зарплати до зарплати, така ситуація може бути критичною.

Зараз я вже працюю у міжнародній компанії, на платформі якої продаються та купуються квитки на заходи. Я співробітник служби підтримки, моє завдання — спілкуватися з клієнтами по телефону. Рівень англійської мені вже це дозволяє, хоча спочатку боялася, що не впораюся. Нову роботу знайшла за рекомендацією подруги. Перевагою був досвід роботи в Ірландії. Декілька знайомих українок знайшли тут роботу через рекрутингові агенції. На відміну від державних центрів зайнятості, такі агенції справді зацікавлені у тому, щоб працевлаштувати людину, бо вони потім отримають відсоток із її зарплати. При цьому поки робота не знайдена, платити агентству нічого не потрібно.

Людей, які без поважних причин (інвалідність, зовсім маленькі діти, навчання в університеті) не працюють, місцеві біржі праці зараз всіляко намагаються змусити це робити. Виплати одразу не знімають, але можуть, наприклад, відправити на громадські роботи: підмітати вулиці, збирати чи сортувати сміття. Якщо відмовишся, виплати скасують. Відвідування мовних курсів в Ірландії не вважається поважною причиною, аби не працювати.

Рекомендації сусідів понад усе

Практично одразу почала працювати й українка Іванна Копчук. В Україні Іванна мала свій бренд одягу і магазин, який відкрився якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Опинившись в Ірландії з мінімальними знаннями англійської, Іванна вирішила працювати у клінінгу — і це переросло у відкриття власної справи.

— Я пройшла через Сіті Вест двічі: перший раз у червні 2022 року, коли приїхала сама, а потім ще раз — коли привезла до Ірландії свого 15-річного сина, якого спочатку, не знаючи, що на нас чекає в Ірландії, залишила з рідними на Прикарпатті, — розповідає Іванна Копчук. — Спершу я жила у студентському гуртожитку, потім — у хостелі. Далі знайшла через інтернет хост-сім'ю: ірландку, яка погодилася поселити мене у своїй оселі. Я жила в неї безкоштовно, і крім мене вона також прихистила студента-іспанця, який приїхав до Ірландії за обміном. Прийняти у своєму будинку ще й мого сина вона вже не могла — не було місця. Тому, забравши дитину, я знову пішла до Сіті Вест.

Цього разу нас уже відправили до наметового містечка в Дубліні. Це величезне приміщення на кшталт спортзалу, де стоять п'ятдесят ліжок, відгороджених одне від одного. Ми пробули там два тижні, після чого нас поселили до шкільного гуртожитку за 50 кілометрів від Дубліна. Це було не дуже зручно, тому що на той час я вже заснувала свою компанію зовсім в іншому місті — там, де мешкала раніше в хост-сім'ї. Дорога громадським транспортом до цього місця займала три години в один бік. Тому я почала пошук житла під оренду.

Через знайому волонтерку Іванна знайшла ірландську родину, яка здавала в оренду кімнати у своєму будинку в Дубліні. Іванна з сином орендували дві кімнати.

— У Дубліні ціни вищі, ніж в інших містах — оренда однієї кімнати стартує від 700 євро, — розповідає Іванна. — Якщо однокімнатна квартира, то не менше ніж 1800 євро. Будинок — від 2200 євро на місяць. В Ірландії існує програма, за якою держава може компенсувати до 30 відсотків вартості оренди, якщо дохід сім'ї недостатній. Я на таку програму не подавалася, але знаю від інших людей, що це працює.

Розповідаючи про те, як заснувала свою клінінгову компанію, Іванна каже, що все почалося з ідеї ірландки, в якою вона проживала.

— Ще коли жила у першому гуртожитку, нам розносили листи з пропозицією прибирати у цьому ж гуртожитку номери, — каже Іванна. — Я погодилася, і це була моя перша робота на неповний робочий день. А потім уже ірландка, у якої я жила, сказала, що може запропонувати мої послуги в чаті місцевої ком'юніті. В Ірландії жодні оголошення не працюють так добре, як рекомендації сусідів. Тож у мене швидко з'явилися перші клієнти. Спочатку це були друзі моєї хоста, потім — їхні друзі та друзі їхніх друзів. Якоїсь миті я зрозуміла, що сама вже фізично не справляюся з такою кількістю замовлень — потрібно відкривати фірму та наймати співробітників.

В Ірландії відкрити підприємство не дуже складно. Стартовий капітал був мені не потрібен — я не купувала обладнання, лише миючі засоби. Особливістю компанії стало те, що всі ці засоби — екологічно чисті. Ті, що були вдома у клієнтів, токсичні, з ними було складно працювати.

Співробітників у компанію знайшла без проблем. Точніше, співробітниць. Зараз у мене працюють 14 українок. Люди іноді змінюються, але знайти заміну не складно — на таку роботу не потрібні знання англійської, а для багатьох наших дівчат це саме те, що потрібно. Сама я вже на замовлення не їжджу. Займаюся організацією процесу та розвитком бізнесу. За цей час непогано підтягнула свою англійську, тому листування та телефонні розмови з клієнтами вже не є проблемою. Питаннями зарплат та податків займається бухгалтерська компанія. Зараз працюю над масштабуванням компанії: у планах купівля обладнання та автомобіля. У нас є свій сайт та сторінки в соцмережах, які я активно рекламую у місцевих онлайн-спільнотах. Ірландцям подобається якість нашої роботи і вони охоче діляться контактами зі своїми знайомими. А нам, зі свого боку, подобається працювати з ірландцями. Більшість із них — це дуже ввічливі та привітні люди.

Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу

Я переживала, що моєму 15-річному синові буде складно адаптуватися у новій країні, але ірландська школа йому сподобалася. Один з основних принципів в ірландських школах — протидія булінгу. Дитину не лаятимуть при всіх: якщо є зауваження, вони будуть озвучені окремо. Навіть оцінки у присутності інших дітей ніхто не оголошує — ні погані, ні гарні. Результати за семестр приходять батькам на пошту, успішність оцінюється у відсотках. Якщо дитина захворіла та пропустить школу, це потрібно зафіксувати у спеціальному онлайн-додатку. Там же фіксуються запізнення. Шкільна програма в певному сенсі навіть легша за українську. Щоб синові було легше адаптуватися, я окремо зареєструвала його на курс англійської в українській онлайн-школі, де він щодня займався після уроків в ірландській школі.

Іванна не тільки започаткувала клінінгову компанію, вона на додачу є членом ради бізнес-клубу Innovative business club, який підтримує українських підприємців.

Все почалося з нашої волонтерської роботи в Українському кризовому центрі в Ірландії, — каже Іванна. — Перші зустрічі, на яких обговорювалися нюанси ведення бізнесу у цій країні, були ще тоді. Запитів від українців, які хотіли відкрити тут власну справу, ставало дедалі більше — і ми вирішили заснувати бізнес-клуб, де організовуємо консультації з бухгалтерами, юристами та іншими фахівцями, які можуть допомогти розібратися з нюансами. Спочатку такий клуб був лише в Ірландії, а тепер уже й у Швейцарії, Німеччині, Великій Британії та Іспанії. Ми плануємо відкриватися і в інших країнах Європи, тому що допомога біженцям, які хочуть відкрити свою справу, потрібна скрізь. Перевага клубу ще й у тому, що його члени мають можливість ділитися досвідом один з одним. Наприклад, я вже знаю багато українців, які теж відкрили в Ірландії свої фірми у різних сферах: це ремонти, ресторани, поштові перевезення, салони краси та навіть рекрутингові агенції.

Для новоприбулих українців єдиний вихід жити в Ірландії — офіційно тут працювати

Нові правила для українських біженців в Ірландії, згідно з якими соціальні виплати урізали вп'ятеро, стосуються лише тих українців, що прибули до країни починаючи з лютого 2024 року. Для тих, хто приїхав раніше, розміри виплат наразі залишаються незмінними. Щодо новоприбулих українців, то міністр соціального захисту Ірландії Хізер Хамфріс зазначила, що 38,80 євро на тиждень замість 220 людина отримуватиме доти, доки живе у тимчасовому державному житлі. А після того як вона орендує житло самостійно, зможе отримувати вже 220 євро на тиждень.

Насправді ж є нюанс. Оскільки в Ірландії існує криза житла, здають його здебільшого тим, хто вже має роботу. А якщо людина вже працює, виплати від держави їй не надаються. Отож, єдиний вихід залишитися в Ірландії — офіційно працювати.

Ще одне нововведення ірландського уряду полягає в тому, що відтепер українці не зможуть перебувати у тимчасовому житлі від держави довше 90 днів — тобто на пошук роботи та квартири дається лише три місяці. Але знову ж таки, це стосується новоприбулих. Для тих, хто встиг приїхати до 2024 року, обмежень щодо проживання у тимчасовому житлі поки що немає.

Хізер Хамфріс також повідомила, що відтепер спеціальні центри для біженців прийматимуть лише тих українців, які приїжджають до країни вперше. Щодо тих, хто проживає у тимчасовому житлі від держави, то вони не можуть залишати Ірландію ані на день. Ще у жовтні 2023 року уряд скоротив можливі сім днів виїзду до нуля, пояснивши це тим, що в країні катастрофічно не вистачає місць для розміщення біженців. У правилах йдеться, що у виняткових випадках( якщо для короткострокового від'їзду є дійсно поважна причина), українець має повідомити про це Департамент інтеграції. Якщо там підуть назустріч, після повернення до Ірландії його зможуть поселити знов — але вже не туди, де він жив раніше.

Коментуючи нововведення, прем'єр-міністр Ірландії Лео Варадкар зазначив, що поки в Україні триває війна, українці точно зможуть залишатися в країні, але є сенс «прирівняти підтримку Ірландії до тієї, яку дають інші країни ЄС».

‍

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.

Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.

Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія

— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин  —  у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.

До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.

— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.

Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.

Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.

— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).

Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей  — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.

Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.

Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.

Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини

Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.

—  Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. —  Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.

Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.

Зараз я вже змінила роботу  —  знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.

Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).

Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.

В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.

Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася

Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.

Представник ельфів у парламенті

Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.

В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.

У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі  довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.

Працювати на рибальських суднах українців не пускають

Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.

У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.

В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.

В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.

Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема

В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.

Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає

Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.

— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).

Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.

Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.

Мінімум стресу в усіх процесах

— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.

Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.

Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.

Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.

Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.

Це історія кохання біблійного масштабу. Віри, яка перемогла закони природи. Жаги до життя всередині залізного воїна.

Дзвінок медсестри «швидкої допомоги» вранці 17 травня 2022 року поділив життя Юлії Мізіної на «до» та «після». Їй повідомили про ракетний удар по навчальному центру Десна у Чернігівській області, де на той момент знаходився її чоловік Віталій. У навчальному центрі загинули не менш ніж 87 українських військовослужбовців (точна цифра невідома досі, оскільки багатьох не знайшли). Чоловік Юлії — лейтенант 66-ої бригади Віталій Мізін — горів живцем, не втрачаючи свідомості. Коли Віталія витягли з-під завалів та привезли до лікарні, половини його тіла вже фактично не було — права його частина згоріла, у деяких місцях обгоріли навіть кістки.

У те, що людина з такими опіками може вижити, не вірив ніхто… крім Юлії. З двомісячним сином на руках вона цілодобово чергувала під лікарнею, потім у палаті, консультувалася з фахівцями, супроводжувала чоловіка у шпиталях по всій Україні та за кордоном. І сталося неможливе — Віталій вижив. Після важких 104-х днів між життям і смертю його організм зрештою обрав життя. Потім були реабілітація, опанування протезу і ще одне диво — вагітність Юлії та поява на світ їхнього вже третього сина.

104 дні між життям і смертю

— У той момент мені було байдуже, де жити, де спати, чим харчуватися. Головне — бути поряд із Віталіком, — розповідає Юлія. — Що б мені не говорили лікарі, що б не показували їхні монітори (а, судячи з їхніх показників, у чоловіка справді не було шансів вижити), я навіть думки такої не припускала, що Віталік може померти. Мене не лякали ні опіки, ні ампутації. Головне, щоб живий.

Коли почалася повномасштабна війна, першому синові Юлії та Віталію Мізіних Івану виповнилось сім років, і Юлія саме була при надії — на останньому місяці нової вагітності. Тоді ж 29-річний Віталій, який раніше служив в армії за контрактом, отримав повістку.

— 14 березня народився наш Данило, а через чотири дні Віталіка вже мобілізували, — згадує Юлія. – Багато хто тоді евакуювався в західні області, а ми залишилися на Черкащині. Коли була в пологовому, під час ракетних атак кілька разів доводилося спускатися до підвалу... До стресу після важких пологів додався страх за чоловіка. Він відправився до навчального центру, а я з дітьми переїхала до мами на Вінниччину.

Через два місяці, вранці 17 травня, мені зателефонувала медсестра «швидкої». Я тоді ще не знала про ракетний удар по військовій частині Десна. Медсестра повідомила, що мого чоловіка везуть до шпиталю. «Що сталося? — питаю. — Він захворів?» «У навчальну частину «прилетіло», — почула я відповідь. — У вашого чоловіка опіки 3-4 ступеня».

Шок, ступор… За пів години знову дзвінок від медиків — уточнити дані чоловіка. Спочатку його відвезли до місцевого шпиталю, згодом — до Києва. Мені не сказали, куди саме. Залишивши старшого сина у друзів, разом із двомісячним Данилом і мамою я вирушила до Києва. Телефонувала в усі лікарні з опіковими відділеннями. Але коли зрештою знайшла чоловіка у Київському опіковому центрі, мене навіть не пустили до його палати.

Виявилося, що «3-4 ступінь» опіків — не остаточний діагноз. І вже у лікарні з'ясувалося, що підходящої для опіків Віталіка класифікації просто не існує, адже з такими глибокими ураженнями не виживають

60 відсотків його тіла були без шкіри. В деяких місцях згоріли м'язи та обгоріли ребра. Певною мірою були уражені всі внутрішні органи. Коли Віталіка привезли до опікового центру, медперсонал боявся перекладати його з каталки на ліжко — думали, що його правий бік просто розсиплеться. З рукою, до речі, фактично так і сталося — те, що від неї залишилося, ампутували… Як я потім зрозуміла, до опікового центру Віталіка привезли вмирати. З цієї причини йому навіть не одразу ампутували згорілу ногу — ніхто не вірив, що це на щось вплине.

Я благала пустити мене до палати. Лікарі відмовляли — мовляв, я, годуюча мати, не повинна цього бачити. Я говорила, що якщо щось Віталіку і може допомогти, то це моя присутність! Наступні два дні з немовлям на руках я ходила під вікнами опікового центру. Ночами дзвонила до відділення і отримувала стандартну відповідь: «Він дуже важкий». Аж раптом третьої ночі до цієї фрази лікар несподівано додала: «Контактний». Виявилося, Віталік прийшов до тями!

Після цього мене нарешті до нього пустили. Коли я зайшла до палати, чоловік, побачивши мене, затремтів. Мене теж почало трусити. Взявши його єдину руку, я сказала: «Зайчику, я так сильно тебе люблю. Я тут. Ми тепер у Києві. Не хвилюйся, ми поряд». Віталік не міг нічого мені відповісти — через трахеостому він міг лише ворушити губами. Але він усе чув і розумів. Пізніше чоловік розповів, що після цієї нашої короткої зустрічі він зрозумів, що житиме. В цей момент трапилася наша перша маленька перемога — організм чоловіка зміг самостійно тримати тиск (до цього його вдавалося підтримувати лише завдяки препаратам).

«Згадав нас з дітьми і захотів жити»

Про те, як Віталію вдалося вижити в навчальній частині, де загинули практично всі військовослужбовці, Юля дізналася від чоловіка згодом. Виявляється, він пам'ятав усе в деталях.

— У частині на момент ракетного удару було близько 130 людей. З них вижили лише Віталік і ще двоє, — продовжує розповідати Юля. — Ідентифіковано 87 тіл. Решта зникла під завалами. Внаслідок прямого влучання ракети чотириповерхова будівля, де були казарми, впала, і Віталік провалився до підвалу. Попри те що його завалило уламками, він був у свідомості. У місці, куди він упав, була колона з витяжкою і там ще можна було дихати, хоча підвал швидко наповнювався димом. Віталік бачив, як живцем горіли його побратими. Він досі чує їхні крики ночами...

Вогонь швидко дістався й Віталіка. Його тіло спалахнуло. В якийсь момент, не витримуючи страшного болю, він подумав про свою родину й попросив Бога закінчити його страждання. І раптом на нього полилася вода. Рятувальники! Співробітники ДСНС знайшли його й змогли загасити на ньому полум'я. Коли Віталік усвідомив, що має шанс вижити, він зібрався силами і навіть наклав собі турнікет. Назвав свої дані, посаду, продиктував мій номер телефону. Побачив, що права рука повністю згоріла. За його словами, він думав у той момент тільки про мене та дітей. Він знав, як сильно ми його любимо, і дуже захотів жити.

Хоча до палати Віталіка мене пускали нечасто, я щодня з ранку до вечора була під опіковим центром. Молилася і притискала до грудей паперове серце, яке сім років тому він мені подарував

Віталік тоді приніс мені коробочку з написом «100 причин, чому я тебе кохаю». Всередині були серця, на кожному з яких він своєю рукою написав зворушливі слова. З того часу одне з цих сердець завжди зі мною.

«Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні»

Я ловила будь-яку можливість потрапити до чоловіка до палати. Мама в цей час була з Данилом поблизу, я вибігала до них на годування малюка. Іноді доводилося годувати сина, сидячи десь на траві під кущем — добре, що хоч на вулиці було тепло. Я створила цілий банк грудного молока, який подорожував разом із нами — Віталіка потім перевезли до Львова, а далі взагалі за кордон.

До Фінляндії чоловіка відправляли не на реабілітацію, а в інтенсивну терапію — після кількох місяців в українських лікарнях стан все ще був критичним. Шкіра, яку йому пересаджували, погано приживалася. Приєдналися інфекції, на які не діяли жодні антибіотики. У фінських лікарів теж не одразу вийшло з ними впоратися. Віталік довго боровся з агресивною бактерією, яка буквально з'їдала як пересаджену, так і рідну шкіру. Бактерію вдалося вбити за допомогою оцту. Це був найболючіший етап лікування. На ділянки тіла, де зовсім не було шкіри, лікарі накладали вимочені в оцті пов'язки. Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні. Віталік так кричав… Я боялася, що в нього просто зупиниться серце. До того ж у Фінляндії лікарі зі значно більшою обережністю використовують знеболювання — наприклад, морфін, який допомагав чоловікові в Україні, у фінській лікарні не дають.

Країну, в яку їхали на лікування, Юлія із чоловіком не обирали — це була прерогатива Міністерства охорони здоров'я України. У клініці у Гельсінкі Віталія погодилися прийняти на лікування безкоштовно за спеціальною програмою допомоги українським військовослужбовцям. Мізіни приїхали до країни як українські біженці, оформивши статус тимчасового захисту.

— У центрі для біженців, де нас із дітьми та мамою поселили спочатку, ми всі (за винятком Віталіка, який був у лікарні) жили у невеликій кімнатці, — каже Юлія. — Сама будівля нагадувала гуртожиток — з окремими кімнатами, але спільними туалетом. Я туди приходила тільки ночувати, та й то не завжди — у фінських лікарнях інший підхід до відвідування пацієнтів родичами, і мені дозволяли залишатися з Віталіком стільки, скільки ми хотіли. Його стан ще довго був важким. Але після того, як прибрали трахеостому, ми нарешті змогли один з одним поговорити.

Розмови перетворились на терапію для нас обох. Ми говорили одне з одним годинами...

Переломним для нас став 104-й день з моменту трагедії. Прийшла фінська медсестра і сказала, що Віталік житиме. Позаду були три з половиною місяці «критичного стану», ампутації (фактично довелося ампутувати всю праву половину тіла), інфекції, страшний біль. Ми впоралися. Ми це зробили!

Почався наступний етап лікування — з фізіотерапією, спробами навчитися сидіти та тримати рівновагу. З новими операціями. Наприклад, ліве плече у Віталіка було зламано, неправильно зрослося, і рука, що вціліла, не могла нормально функціонувати. Операція допомогла — якщо раніше Віталік не міг сам піднести ложку до рота, то зараз уже піднімає рукою кілограмову гирю!

Часто успіх реабілітації залежить від настрою пацієнта та підтримки його рідних. Я весь час була поряд. Ми разом плакали, сміялися, жартували… Допомагала і присутність дітей. Коли ще в Україні наш старший син Іван вперше зайшов до палати Віталіка, я боялася, як він відреагує, побачивши тата у такому стані. Син мужньо тримався, але в його очах стояли сльози... Коли з часом Іван зрозумів, що ми не дамо татові померти, йому стало легше. А для Віталіка одна лише посмішка наших дітей — вже терапія.

У чоловіка вже є протез ноги. Поки що з ним є деякі складнощі: через те що у Віталіка забагато зрізано тіла, протез погано тримається. Коли між протезом та куксою потрапляє повітря, протез сповзає. Зараз ми консультуємося з різними фахівцями та шукаємо вихід. Навіть на такому протезі Віталік вже може ходити, але, наприклад, на вулиці з цим складно — особливо зараз, коли у Фінляндії сніг по коліно та температура повітря — мінус 30.

Справжній кіндер-сюрприз

Після виписки з лікарні у листопаді 2022 року чоловік повернувся не до центру для біженців, а вже до квартири — влада знайшла для родини соціальне житло. У Фінляндії соцжитло доступне багатьом українським біженцям. Також зареєстровані за схемою тимчасового захисту українці мають право на виплати у розмірі 300-400 євро на місяць, безкоштовне житло та медичну допомогу.

— Квартира, яку нам знайшла місцева влада, була невеликою, але максимально пристосованою для людини на інвалідному візку, — каже Юлія. — Щодо мовного бар'єру, то, звичайно ж, ми ні слова не розуміли фінською. Але якщо в тебе є хоча б мінімальна англійська, тут можна порозумітися з багатьма місцевими. Якщо ж питання серйозне — наприклад, оформлення документів чи консультація у лікаря, — то нам у телефонному режимі надають перекладача.

Про те, як працює медична система у Фінляндії, Юлія дізналася і з власного досвіду теж — коли у січні 2023 року несподівано дізналася, що чекає на дитину.

— Для нас з Віталіком це стало справжнім сюрпризом, — зізнається Юлія. — Інтим у наше життя повернувся буквально за кілька місяців до вагітності. Але ми не очікували, що це може статися. Пам'ятаю, показала Віталіку результат тесту, і ми вдвох кілька хвилин сиділи у ступорі — третя дитина! В Україні війна, ми — у далекій Фінляндії, чоловік у процесі надважкої реабілітації.

Був шок, і водночас усвідомлення того, що це справжнє Боже благословення. Нагорода за все, що ми пережили і знак, що життя триває

Після важких других пологів треті у Фінляндії були чудовими. Тут все зовсім не так, як у більшості державних українських лікарень. Віталік жив разом зі мною у палаті. Ані йому, ані подрузі, яка до мене приїхала, не потрібно було переодягатися — жодних халатів чи бахіл. Навіть я, якби хотіла, могла б народжувати прямо в тій сукні, в якій прийшла. Поки тривали перейми, медперсонал жодного разу не залишив мене саму. Після пологів у Черкасах, де я ледь змогла дозватись акушерку в той момент, коли, вибачте за подробиці, вже виходила голівка дитини, мене такий підхід здивував. Пологи пройшли досить швидко, у нас народився здоровий малюк. Ми назвали його Максимом.

Лікарі тут не залякують породіль, немає ніяких дієт годуючих мам. Відразу після пологів можеш їсти все, що хочеш: червоне м'ясо, полуницю, шоколад. Тобі можуть принести каву. Годують не тільки породіллю, а й того, хто перебуває разом із нею у палаті — у моєму випадку це був мій чоловік. Ми провели у пологовому будинку тиждень, і вже після виписки нам прийшов рахунок на 450 євро. У цю суму було виключено все: пологи, перебування у гарній палаті, харчування, медикаменти, підгузки та інші речі для немовляти. Оскільки ні я, ні Віталік не працюємо, за нас цей рахунок сплатила біржа праці. Але сума у будь-якому разі цілком посильна, особливо з урахуванням того, на якому рівні було надано послуги. До речі, після того, як наша сім'я стала ще більшою, нам знайшли іншу квартиру з більшою площею.

З появою третьої дитини наше життя стало ще більш насиченим і веселішим (сміється). Я вдячна мамі, яка нам дуже допомагає. Поки годую Максима, Віталік вчить уроки з Іваном, грає з Данилом. До того ж чоловік тепер зайнятий власною справою — він створює браслети з паракорду. Колись до війни це було його хобі. Вже після виписки Віталік заради інтересу взяв шнурок від черевика і спробував щось з нього сплести. Я запропонувала чоловікові купити паракорд. Він спочатку відмовлявся, але ми все-таки замовили. І справа пішла. Це дивовижно, але однією рукою Віталік створює навіть кращі браслети, ніж тоді, коли були задіяні обидві руки. Чоловік продає свої вироби онлайн у різні країни, а прибуток перераховує на потреби ЗСУ. Віталіка це дуже надихає. Я щаслива бачити чоловіка таким.

Звісно, й у нас бувають різні моменти. Буває непросто — через реабілітацію, проблеми з протезом тощо. Через усвідомлення того, що війна може тривати ще довго і ми, маючи величезне бажання повернутися до України, невідомо коли зможемо це зробити. Але я намагаюся бути в ресурсі, бо розумію, що від цього залежить психологічний стан усієї родини. Віталік — людина імпульсивна, і за 10 років нашого спільного життя я вже знаю, як допомогти йому пережити важкі моменти. Коли просто підійти та обійняти, а коли краще не чіпати й дочекатися, коли першим обійме він. Чоловік зі свого боку теж знає, як у складні моменти підтримати мене.

Ідеальних людей не буває. Але якщо любиш людину, приймаєш її в будь-якому стані. Те, що ми пережили, зробило нашу родину міцнішою, а кохання — сильнішим. А коли знаєш, що в житті дійсно важливо, для тебе просто не існує таких речей, як побутові конфлікти чи суперечки через дрібниці. Я точно знаю, що важливо для мене. Віталік — ось все моє життя.

Прем'єра фільму Women («Жінки») — документальної стрічки Лори Архипенко про українських жінок, які через війну були змушені залишити свій дім і переїхати, — відбулася в англійському місті Шрусбері. В основі фільму — історії жінок з Харкова та Маріуполя, які розповідають, як рятували своїх дітей і як будують життя в іншій країні. Хоча фільм ще не з'явився в загальному доступі, його вже відзначила британська преса. Цікаво, що саме переїзд спонукнув Лору стукатися в усі двері у пошуках роботи й у результаті зняти свій перший важливий фільм.

Терапія для біженок

Біженка з України, одеситка Лора Архипенко приїхала до Англії навесні 2022 року разом зі своєю чотирирічною донькою. Лора є автором ідеї, режисером й оператором фільму Women.

Прем’єра фільму відбулася у січні. Наступний показ заплановано на кінець лютого — він буде присвячений другій річниці повномасштабного російського вторгнення. Фільм заявлено на кілька кінофестивалів, основною умовою яких є тимчасова заборона на широкий показ. Але після фестивалів його неодмінно побачить український глядач.

— Сподіваюся, що не лише український, бо мета фільму — нагадати усьому світу про те, яку страшну трагедію Україна проживає щодня, — пояснює Лора. — Після того як про прем’єру написали ВВС, до мене почали звертатися британці, які зацікавилися і теж захотіли подивитись стрічку. Для мене це дуже важливо.

Підбираючи історії для свого фільму, я шукала жінок з дітьми, які виїхали без чоловіків та будь-якої підтримки. Тому що здебільшого українські біженці — це саме жінки з дітьми. І тому що я одна з них.

Мені було важливо не просто зробити кіно, а й знайти відповіді на питання, що давно мучили мене саму. Дізнатися, як ці жінки приймали рішення про від’їзд за кордон, що відчувають зараз, де знаходять сили йти далі. В якомусь сенсі фільм став для мене терапією

Фільм триває лише 27 хвилин (адже від початку це студентський проект, і я готувала його як студентка коледжу), до нього увійшли три історії. Дві героїні з Харкова, одна — з Маріуполя. Жінка з Маріуполя зі своїми 13 та 17-річними доньками пережила блокаду, бомбардування, життя у підвалі. Її будинок стояв поруч з драмтеатром, на який росіяни скинули авіабомбу. Нині квартири вже немає — вона згоріла. Подруга цієї жінки за 20 хвилин до того, як на театр скинули бомбу, була там — шукала укриття. Але оскільки в будівлі драмтеатру не залишилося жодного вільного кута, вона пішла у філармонію — і це врятувало їй життя.

Одна з харків’янок має доньку-школярку, друга — маленького сина. Одна з них із сумнозвісного району Північна Салтівка, де росіяни вже розбомбили ледь не кожен другий будинок. Будинок третьої героїні з Харкова поки що стоїть, але школи, куди мав йти до першого класу її син, вже немає.

Усі три жінки виїхали з України не одразу — одна провела у зоні бойових дій два місяці, інша — цілих п’ять. Мені як людині, яка виїхала з Києва на другий день після початку повномасштабного вторгнення, страшно навіть уявити, як це — так довго жити в умовах постійної небезпеки та страху за життя дітей.

Але найбільше в розповідях цих жінок мене вразили навіть не пережиті ними жахи, а сила духу

Вони не скаржаться, не розповідають, як їм важко. Просто йдуть уперед. Навчаються, працюють, будують нове життя. Кажуть, що у них все нормально і вони з усім впораються.

Думаю, саме це так вразило британців, які після перегляду фільму підходили до мене зі сльозами на очах. Щиро кажучи, мене не здивувала їхня реакція — за півтора роки, які я тут живу, неодноразово мала змогу переконатися, які тут емпатичні та добрі люди. Коли навесні 2022 року уряд Великобританії анонсував програму Homes for Ukraine, за якою британці могли ставати для українців спонсорами, надаючи їм своє житло, я собі подумала, що це малоймовірно. Поселити у своєму будинку незнайомих людей з іншої країни, жити з ними під одним дахом щонайменше пів року — ну хто на таке не піде? Між тим на програму зареєструвалися десятки тисяч британців.

Так я і потрапила до Англії — завдяки сім’ї з провінції Чірбурі графства Шопшир, яких я знайшла через Facebook. Побачивши повідомлення про те, що вони готові прийняти українських біженців, я їм написала і буквально за кілька хвилин отримала відповідь: «Приїжджайте. Ми на вас чекаємо».

Двері у нове майбутнє. Головне не пройти повз

До початку великої війни Лора Архипенко професійно займалася фотографією.

— Паралельно я якийсь час працювала в турагентстві, потім — менеджером з розвитку в американській компанії, — розповідає Лора. — Ця робота стала гарною практикою англійської мови, що пізніше мені дуже знадобилося в Британії. В Одесі ми з друзями відкрили продакшн, на базі якого проходили різноманітні відео та фотозйомки. Я була у ролі продюсера, який організовував процес. А в жовтні 2021 року ми разом із донькою переїхали до Києва, тому що я вступила до академії медіа мистецтв. Це приватна школа, навчання в якій я мала закінчити у травні 2022 року. Але так і не закінчила...

Російське вторгнення заскочило нас в орендованій квартирі на Оболоні. Ніч з 24 на 25 лютого ми провели у підвалі будинку моєї подруги. Тоді ж біля нас збили російську ракету. Вибух, від якого будинок ледь не злетів у повітря, переконав мене виїжджати. Друзі довезли нас із Софією до Західної України, а звідти ми вже поїхали до Молдови, до моєї сестри. Там провели кілька місяців, доки не отримали візу у Британію.

Сім’я, яка прийняла нас в Англії — це подружжя, яке має трьох синів. Провінція знаходиться на кордоні з Уельсом. Ми прожили у спонсорів п’ять місяців, після чого знайшли квартиру в оренду. У Великобританії з цим непросто — більшість власників житла не хочуть здавати нерухомість тим, хто не має постійної роботи чи кредитної історії в цій країні. Але нам пощастило. Я знайшла інформацію про цю квартиру на сайті, де зазвичай розміщують оголошення агентства з нерухомості. Але дивом натрапила безпосередньо на власника. Спочатку він не хотів здавати квартиру родині з дітьми, але оскільки я була першою, хто йому написав, він погодився з нами зустрітися — і в результаті все ж здав нам житло.

Квартира, до речі, знаходиться в Уельсі, але це настільки близько до Англії, що доньці навіть не довелося міняти школу. Оплачувати оренду Лорі спочатку допомагала держава, тепер вона вже робить це сама. У попередніх публікаціях про українок у Великій Британії Sestry розповідали, як працює ця схема. Українців, які приїхали за програмою Homes for Ukraine, на три роки зрівняли у правах з британцями, внаслідок чого вони отримали доступ до виплат з безробіття (які становлять приблизно 450 доларів на людину), грошової допомоги на дітей та допомоги з оплатою оренди житла (якщо дохід сім’ї недостатній для того, щоб оплачувати оренду самостійно).

Лора каже, що, опинившись в Англії, вона одразу почала шукати можливості для розвитку — і насамперед пішла до місцевого коледжу.

— Хоч я й непогано знала англійську, вирішила вступити на ESOL — курс англійської мови для іноземців, — каже Лора. — Прийшла записуватись на цей курс і побачила на першому поверсі двері з написом «Медіа продакшн». Подумала, що якщо на базі коледжу є продакшн, можливо, я могла б там працювати. Але виявилося, що це окремий курс для медіа та креативних індустрій. Дізнавшись деталі, я вступила і на цей курс також. Знань англійської та досвіду було достатньо для того, щоб мене взяли одразу на четвертий рівень, який тут прирівнюється до першого року в університеті. Навчання у коледжі безкоштовне.

Система освіти в Англії зовсім не схожа на українську. Насамперед тому, що сам принцип навчання інший.

Ми звикли, що викладач каже, що і коли нам потрібно вчити, все контролює. А тут тебе навчають не стільки знати, скільки самостійно вчитися

У коледжі теж є певна програма, але ти вивчаєш її переважно сам. Тьютор тебе не контролює — студент сам повинен підійти з питаннями, якщо вони в нього виникли. Перед тим, як йти до тьютора, ти повинен мати план, а ще краще — відповіді на свої запитання. Тьютор підкаже, чи в правильному напрямку ти рухаєшся.

Людину, яка виросла у пострадянському просторі, такий підхід може шокувати. Але через деякий час ти бачиш результат і розумієш, що набув не лише знань, а й упевненості в тому, що сам можеш впоратися з усіма задачами

Моя спеціальність творча, тож я взагалі не була обмежена жодними рамками. Я мала робити власні проєкти, і це могло бути будь-що — фільм, фотографії, ролики для YouTube. Саме так і народилася ідея фільму Women.

Спочатку переді мною стояло завдання зробити відеопроєкт всього на три хвилини. Точніше, три відеопроєкти — кожен після закінчення певного навчального терміну. Я одразу сказала, що це буде фільм про війну, бо це єдине, про що я зараз можу думати. Але що можна зняти про війну за три хвилини? Я бачила це інакше — і коли поділилася своїми ідеями з тьютором, мені дозволили зробити не три короткі відео, а один великий проєкт. Так я почала шукати історії, записувати інтерв’ю.

Оскільки це студентський проєкт, жодного окремого фінансування на нього не передбачалося — я все робила сама. У мене була камера, а в коледжі дали обладнання для запису звуку. Як усім цим користуватися, я навчалася вже у процесі. Якоїсь миті стало зрозуміло, що потрібна друга камера, грошей на яку в мене не було. Я написала у всі продакшн-студії в окрузі, спитавши про можливість оренди. І отримала відповідь від однієї з них. Дізнавшись, хто я і який фільм знімаю, чоловік, який зовсім нещодавно відкрив свою студію, позичив мені камеру безкоштовно, ще й допоміг зі світлом і звуком. На прем’єрі фільму я дякувала всім, без чиєї допомоги ця стрічка ніколи б не з’явилася. Це і чоловік із продакшн-студії, і коледж, і місцева рада, і волонтери з хаба для біженців, котрі сприяли організації прем’єрного показу.

Сама собі опора

На запитання, чи допоміг фільм знайти відповіді на її власні питання, Лора каже:

— Я зрозуміла, що цих відповідей немає ні в мене, ні в моїх героїнь. Прийшло лише розуміння, що я все зробила правильно, вирішивши вивезти дочку в безпечне місце. Пам'ятаю, коли виїхала до Молдови, то декілька діб проплакала.

Говорила сестрі, що залишу їй доньку Софію, а сама повернуся в Україну та піду воювати. Але сестра переконала мене, що я дуже потрібна своїй дитині. Фільм та його героїні допомогли мені зрозуміти, що в моїй ситуації я ухвалила правильне рішення. Не можу сказати, що мені стало легше жити. Але, мабуть, стало трохи спокійніше за свій вибір.

Лора вже закінчила коледж. Планує й надалі знімати фільми.

— Хочу працювати у напрямку документального кіно, — каже Лора. — У мене вже є досвід, ідеї для нових проєктів. Безумовно, все впирається у фінансування. Але я шукаю варіанти. Мій статус у Великій Британії за програмою Homes for Ukraine дає можливість подаватися на різні грантові програми. Паралельно займаюся просуванням фільму Women. До закінчення фестивалів я можу влаштовувати закриті покази, і з радістю зроблю це не лише у Великій Британії, а й в інших країнах Європи.

Продовжую займатись і фотографією, надсилаю заявки на різні виставки. В Англії мої роботи вже були представлені на трьох виставках, дві з яких пройшли в Лондоні. Я намагаюся розвиватись, шукаю можливості. Я просто роблю те, що можу робити.

Схожими емоціями ділилися і героїні мого фільму. Складно радіти, коли знаєш, що відбувається вдома, коли 24/7 хвилюєшся за своїх близьких. Тільки опинившись в Англії, я зрозуміла, наскільки важливими для мене були і є рідні, друзі, колеги. А тут немає нікого — і спочатку здається, що земля йде з-під ніг. Але з часом я навчилася знаходити опору в самій собі. Жити далі й не зациклюватися на думках про те, повернуся я в Україну чи ні та коли це може статися. Я зрозуміла, що не зможу повернутися в 23 лютого 2022 року. Так як раніше, вже ніколи не буде. Тому намагаюся думати не про минуле, а про майбутнє.

‍

Фільм «20 днів у Маріуполі» увійшов до списку п'яти найкращих документальних стрічок 2023 року й номінований на «Оскара». Це безпрецедентна нагорода для українського кіно. У картині фотожурналіста й режисера Мстислава Чернова показано осаду Маріуполя, задокументовано жахливі військові злочини Росії, як-от обстріл пологового будинку та бомбардування житлових кварталів росіянами аж до знищення міста. До того ж фільм номіновано й на премію BAFTA — британський аналог «Оскара». Раніше режисера стрічки разом з фотографом Євгеном Малолєткою та продюсером Василісою Степаненко нагороджено престижною Пулітцерівською премією.

«Все, що ми можемо, це зробити так, аби ця трагедія не була забута, — вважає Мстислав Чернов. — Кожна окрема номінація й нагорода означає, що ми можемо розповісти цю історію більшій кількості людей і переконатися, що вона не забудеться».

Резонанс навколо фільму викликав нову хвилю інтересу міжнародної спільноти до теми Маріуполя. Sestry поговорили з безпосередніми учасницями цих страшних подій — Кариною Горшковою та Валерією Зеленською, які поділилися спогадами про блокаду Маріуполя та розповіли, як не зламатися, переживши пекло.

Крапельниці у світлі ліхтарика

—  Фільм «20 днів у Маріуполі» ми з молодшою сестрою дивилися у кінотеатрі. Мені здалося, що я повернулася у ті страшні дні, настільки точно там передано атмосферу, — згадує 23-річна Карина Горшкова. — Коли розпочалася повномасштабна війна, мені був 21 рік, я була студенткою медуніверситету, навчалася на стоматолога.

Обстріл пологового будинку 10 березня ми бачили на власні очі — це було зовсім поряд з багатоповерхівкою, на першому поверсі якої була клініка моїх батьків (мої тато і мама стоматологи). Росіяни скинули дві авіабомби: одна впала на пологовий будинок, друга — за 20 метрів від нашої стоматології. Ми з моїм хлопцем, татом та дядьком були на подвір’ї. Схопивши аптечки, побігли на допомогу людям, які перебували на місці «прильоту». Побачили там мамину подругу, яка померла у нас на руках — їй у голову влучив уламок. Одній жінці, яка мешкала по сусідству, відірвало обидві ноги. Ще у однієї дівчини, якій я зупиняла кров, вся спина була посічена осколками. Будучи студенткою медичного вишу, я вміла надавати першу допомогу. У підвалі багатоповерхівки, куди ми перемістилися після цих авіаударів (до цього ми жили в стоматологічній клініці. Наша квартира згоріла внаслідок прямого влучення снаряда у перші дні війни), мені довелося стати і травматологом, і терапевтом, і педіатром.

У підвалі нас було понад 300 людей. Багато хто з маленькими дітьми, з тваринами... Ми з батьками організували там імпровізовану амбулаторію. Принесли усі медикаменти, які залишилися у нашій клініці. Інші ліки збирали по розгромлених аптеках. Товарами першої необхідності були дитяче харчування та підгузки. З медикаментів потрібні були знеболювальні, інсулін. Постраждалих після прильотів часто приносили в наш медпункт, і ми зашивали їм руки, ноги, накладали перев'язки. Раз на тиждень я робила обхід підвалом — розносила препарати тим, кому могла допомогти.

Критичний момент настав, коли одночасно захворіли практично всі діти. Найімовірніше, це була гостра кишкова інфекція. Це й не дивно, адже ми були в умовах страшної антисанітарії. Дітей постійно рвало. Ми робили їм крапельниці. Ніколи не забуду, як у темряві шукала їхні вени за допомогою ліхтарика… Серед тих, хто отруївся, була і моя шестирічна сестра.

Нам ще пощастило, що ми тоді мали воду. Бо потім запаси скінчилися. Доводилося топити сніг. Ми пили воду з пожежних машин, якщо ті опинялися поряд. Виходити з підвалу було ризиковано, адже Маріуполь обстрілювали 24 години на добу. Щоб щось приготувати, теж треба було виходити надвір, колоти дерева на дрова, розпалювати багаття. Ти йшов і не знав, чи повернешся. Багато хто не повернувся. Пам'ятаю, вийшли два хлопці поїсти. Секунда — і один загинув, а другому відірвало ноги.

Ми їли все, що люди встигли принести зі своїх квартир. Варили кашу або робили супи із кубиків-приправ. Спочатку навіть була тушонка і ми робили макарони по-флотськи. Але ця розкіш швидко закінчилася.

Щоб не збожеволіти, намагалися не сидіти без діла. У нашому підвалі сформувалися комуни — так ми їх називали. Комуна медиків (це ми з батьками), комуна охоронців тощо. Коли перед тобою стоїть хоч якесь завдання, ти фокусуєшся на його виконанні, і це відволікає. Моя шестирічна сестра постійно щось малювала. Намалювала ресторан щастя і ресторан бомб… Мене рятувала робота у медпункті. Я не вірила, що ми залишимося живими, і мені було страшно залишатися наодинці з цими думками.

Ми кілька тижнів не наважувалися виїжджати, бо більшість із тих, хто пробував це зробити, були розстріляні в дорозі. Але потім російський снаряд влучив у багатоповерхівку, у підвалі якої ми знаходились. Будинок спалахнув. Ми евакуювали людей з підвалу, після чого дідусь посадив нас у машину і повіз. Ми їхали під безперервним обстрілом. На блокпосту окупанти взяли в полон мого хлопця. Беззубі, брудні та озлоблені люди, які називали себе «денеєрівцями», побачили в нього татуювання «Воля чи смерть» і, заявивши, що він «член терористичного угруповання», відвезли його з мішком на голові.

Поки ми два дні його розшукували, він перебував у колонії у Бердянську. Він бачив і чув, як там катували людей. Як дівчинку років шістнадцяти «денеєрівці» віддали чеченцям зі словами: «Ця виступала за Україну». Моєму хлопцеві, можна сказати, пощастило: якийсь «начальник» побачив його татуювання «Воля чи смерть» і дійшов висновку, що це не «бандерівщина», а «махновщина» — а значить, мовляв, можна відпустити. Тож коли ми всі зрештою опинилися на підконтрольній Україні території, я ще довго не могла повірити, що ми живі...

«Всі шукали їжу, а я — інсулін»

— У Маріуполі, який росіяни стирали з лиця землі, я провела два місяці, — розповідає 24-річна Валерія Зеленська. — Спочатку у підвалах, потім — на «Азовсталі», де, як це не парадоксально звучить, було безпечніше, ніж у звичайних будинках — адже там принаймні були бункери. На «Азовсталь» я переїхала після того, як у мене на руках помер мій друг — мій колишній хлопець з діабетом, йому не вистачило інсуліну.

У перші дні війни ми з ним та ще чотирма друзями ховалися у підвалі нашої багатоповерхівки. Потім у неї влучив російський снаряд. Спочатку було пряме попадання до квартири на сьомому поверсі — тоді загинули півторарічний хлопчик та його бабуся, які ховалися у ванній кімнаті. Потім почалися удари запалювальними снарядами. Перші кілька ударів будинок витримав, а потім обвалився. Загинули ще чотири людини, серед них — трирічна дитина. Ми вижили, але не змогли дістати з-під завалів сумку з ліками мого друга, де був інсулін…

Ми перебралися до іншого підвалу, де зібралося близько 40 людей. Як і всі у Маріуполі, ми ходили на пошуки їжі та ліків. Але моєю основною метою був пошук інсуліну. Я шукала його скрізь — по розгромлених аптекам та будинках, по порожніх квартирах. Пам'ятаю, хтось сказав, що в одній квартирі жила жінка з діабетом. Я пішла туди. Я нічого там не брала, окрім пігулок. Але вони не допомогли — потрібен був укол.

Друг згасав на очах. Він пив по 20 літрів води за добу (воду нам привозили українські військові), його постійно рвало. Пам'ятаю, я залишила його буквально на хвилинку, бо ми готували обід. А коли повернулася, він був уже мертвий. Йому було 19. Ми викопали на подвір'ї яму, і поховали його там, загорнувши в ковдру…

На «Азовсталі», куди я перемістилася після цього, можна було загинути й у бункері — були випадки, коли там завалювало людей. Але чомусь все одно там мені почувалося безпечніше. Росіяни труїли нас газом, застосовували хімічну зброю. Деякі люди отримали тяжкі отруєння. Щодо продуктів, то з ними нам допомагали військові. Люди готували їжу прямо в бункерах: брали бляшанку, робили в кришці дірки, наливали туди антисептик, вставляли бинт, підпалювали — так можна було кип'ятити воду.

Операція «Аліса»

Я вийшла з «Азовсталі» 6 травня під час евакуації цивільних. Проходила так званий фільтраційний табір, де росіяни допитували і з приводу мого прізвища, і чому я не залишилася в Маріуполі, адже вони «прийшли нас звільняти». Зчепивши зуби, я відповідала, що мене звільняти не треба.

Тоді ж я познайомилася з Вікторією Обєдіною — військовим медиком з «Азовсталі», яка була разом із своєю чотирирічною донькою Алісою. Вікторія розповіла, що росіяни забирають її в полон, а дитину хочуть відвезти до дитбудинку. Я сказала, що цього не буде. «Я заберу її, — кажу. — Довезу хоч до Запоріжжя, хоч до Польщі — куди скажеш». Я не знала, як це організувати, не знала, чи нас випустять. Але точно знала, що не дозволю росіянам забрати цю дитину.

Через представників ООН і Червоного Хреста, які брали участь у процесі евакуації цивільних з «Азовсталі», вдалося домогтися, щоб Аліса таки поїхала зі мною. Звичайно ж, росіяни були проти, але в присутності представників цих організацій не змогли це заборонити. Вікторія написала на мене довіреність і підготувала Алісу до того, що далі дитина поїде без неї.

Аліса дуже розумна і не по роках доросла дівчинка. Коли в день нашого від'їзду окупанти виводили Вікторію з автобуса, щоб забрати в полон, Аліса сказала мені: «Мама поїхала туди, а ми поїдемо сюди. Але ж вона скоро приїде, правда? Вона обіцяла». «Звичайно, — кажу. — А ми поки що поїдемо до твоєї бабусі».

На підконтрольній Україні території я передала Алісу її дядькові, а він уже відвіз її до бабусі. Вікторію звільнили з полону лише за 165 днів. Ми після цього зустрілися, довго розмовляли ... Я дуже рада, що змогла допомогти їм.

«Іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована»

Після пережитого у Маріуполі Карина Горшкова із сім'єю переїхала до Києва, а Валерія Зеленська — до Івано-Франківської області. Обидві почали своє життя заново.

— Спочатку ми де тільки не жили: і у знайомих, і в монастирі, і в маленькому сільському будиночку без води та туалету, — згадує Карина. — Психологічний стан залишав бажати кращого. З одного боку, безумовно, було полегшення, що ми вирвалися з цього пекла. З іншого — відчувалася повна розгубленість, розпач, що все втрачено, виникали навіть думки про суїцид.

Був період, коли моя мама фізично не могла підвестися з ліжка. Ми з рідними намагалися витягати один одного з цієї прірви... Якийсь час жили у Дніпрі, потім у Львові, де мій хлопець знайшов роботу, і ми змогли зняти квартиру. А потім батьки, позичивши гроші, вирішили відкрити в Києві стоматологію. У Маріуполі тато був одним із найкращих стоматологів, його знало усе місто. Дізнавшись, що батьки починають все спочатку, я поїхала на допомогу. Паралельно закінчила університет і розпочала практику вже у нашій новій сімейній клініці.

Зараз у нас уже з'явилися пацієнти — це і маріупольці (зокрема й ті, хто приїжджає полікувати зуби з-за кордону), і кияни. А перші пів року взагалі не було людей. Ми сиділи без діла і від цього опускалися руки. У такі моменти головне — не піддаватися розпачу. Я нагадувала собі, що варіант здатися у нас був у Маріуполі. А зараз його вже немає — ми вижили, а отже, маємо продовжувати жити. Потрібно набратися терпіння, і рано чи пізно все обов'язково вийде.

Не можу сказати, що моє життя стало набагато спокійнішим. У Києві, де часто бувають і повітряні тривоги, і ракетні атаки, неможливо бути спокійним — принаймні у мене це не виходить. Я боюсь вибухів, боюсь за безпеку своїх близьких. Під час повітряних тривог можу вийти в коридор, але не думаю, що будь-коли у своєму житті зможу ще хоч раз спуститися до підвалу. Після Маріуполя не можу заходити у підвали.

З ненавистю, яку я відчуваю до росіян і до всього, що з ними пов'язано, живу 24/7 і, чесно кажучи, не намагаюся змінювати ці почуття. Все, що вони зробили з нами та з нашим містом, неможливо забути чи навчитися сприймати спокійніше. Неможливо не ненавидіти… Я розумію, що, напевно, неправильно радіти смерті людей, але... Щоб не дозволяти цим думкам зруйнувати себе зсередини, намагаюсь концентруватися на нас, а не на них.

Зараз ми облаштовуємо своє життя у Києві, але після деокупації Маріуполя я буду першою, хто туди поїде. Я не чекатиму, коли хтось щось відбудує — поїду відбудовувати сама. Для мене це більше, ніж просто місто.

Що допомагає жити далі? Підтримка близьких. Та й не тільки них. Я не можу передати, як вдячна всім, хто нам допомагав, поки ми їздили різними регіонами у пошуках притулку. Іноді людям здається, що вони не зробили нічого особливого. Вони можуть і не здогадуватися, що насправді врятували чиєсь життя. З власного досвіду можу сказати, що іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована...

«У підвалі Маріуполя у мене сталася моя перша панічна атака. Друга — коли побачила кадирівців»

— Нещодавно я попросила знайому, яка перебуває в окупації у Маріуполі, принести на місце, де був мій будинок, квіти, — продовжує Валерія Зеленська. — Там уже немає жодного будинку — випалена земля. Те, що залишалося від розбомблених багатоповерхівок, росіяни знесли, навіть не діставши загиблих з-під завалів. Люди просили відкопати їхніх родичів, але техніка забрала тіла як будівельне сміття…Не думаю, що навіть після деокупації я колись повернуся до Маріуполя. Обов'язково приїду туди, щоб згадати загиблих, покласти квіти. Але не зможу там жити. Я сама родом з невеликого містечка під Бахмутом, яке зараз теж окуповане. Там пройшло моє дитинство, там знаходиться могила моєї мами. Ось туди після деокупації я б дуже хотіла повернутися.

Я приїхала на Прикарпаття, бо тут були мої друзі. Вийшло, що тут і лишилась. Нині живу в Івано-Франківську. Працюю онлайн і планую так робити й надалі — поки що не хочеться ніде осідати. Спочатку я дуже боялася звуків. Карпатський грім міг спровокувати панічну атаку. Панічні атаки почалися в Маріуполі: перша трапилася у підвалі, друга — коли побачила кадирівців під час евакуації. Жахливе відчуття, коли кидає то в жар, то в холод, пульс зашкалює і здається, що ти вмираєш. Після Маріуполя ці атаки траплялися зі мною навіть уві сні… Я працювала з психологом, але дійшла висновку, що найкращий психолог — це я сама.

Перший час після евакуації з Маріуполя все було, як у тумані. Це відчуття до кінця не минуло й дотепер. Мій день починається і закінчується моніторингом новин — особливо новин про обмін військовополонених. Багатьох хлопців із «Азовсталі», яких я знаю особисто, досі не обміняли. У кожному списку на обмін я шукаю їхні прізвища, сподіваюся їх там побачити…

Я живу, працюю. Але при цьому не будую далекосяжних планів. Досвід показує, що в цьому немає сенсу. Намагаюся радіти сьогоднішньому дню. Тому, що я жива, що маю хліб. Насправді, це вже багато. Я перестала думати, що скажуть про мене інші. Якщо накривають погані думки, вже знаю, як собі допомогти. Це може бути і розфарбовування картини за номерами, і відверта розмова із собою. Допомагає і просто дати собі можливість виплакатися. Сльози очищають.

Я часто згадую Алісу. Цю маленьку дорослу дівчинку, яка так мужньо прийняла той факт, що мама не зможе поїхати з нею далі, що треба набратися терпіння, чекати і сподіватися. Можливо, це те, що потрібно зараз багатьом із нас — чекати та сподіватися…

Брат прими-балерини Національної опери, заслуженої артистки України Ольги Кіф'як-фон-Краймер загинув на фронті. Її батько помер у перші дні вторгнення від раптової зупинки серця на фоні сильних переживань. А коли Ольга завершувала роботу над постановкою танцю, який присвятила своїм рідним, до театру привезли труну з її колегою та партнером по сцені — заслуженим артистом України Олександром Шаповалом. Він теж загинув на передовій.

— Сашка привезли, аби ми могли з ним попрощатися, — каже Ольга. — Він, як і мій брат Дмитро, пішов на фронт добровольцем. Не знаю, як це пояснити, але під час роботи над постановкою танцю мене не залишало відчуття, що й Дмитро, й Олександр були поряд.

Постановка номера йшла дуже легко — ніби вони обидва спостерігали за нами зверху та допомагали. Тому мій танець-реквієм і називається «Крила України», адже я відчуваю, що ті, хто пішов, огортають нас своїми крилами та захищають.

Поки що «Крила України» бачив лише глядач Національної опери. Але Ольга Кіф'як-фон-Краймер сподівається, що невдовзі її надчуттєвий та емоційний танець побачать також європейці.

«Крила України» — це моя особиста історія й водночас історія мільйонів українців. Мені дуже хотілося б, щоб іноземний глядач, подивившись номер, зрозумів, через що ми, українці, проходимо щодня»...

«За хвилини до раптової смерті тато сказав мамі: «Зараз я від тебе піду»

Ольга згадує, що новина про початок повномасштабного російського вторгнення заскочила її в США, де вона була на гастролях. Будучи на зв’язку з батьками, Ольга разом з братами та сестрою намагалася організувати їхню евакуацію з Києва.

— Батьки останнім часом мешкали в Чернівецькій області, а до Києва у справах приїхали 22 лютого — за два дні до вторгнення, — розповідає Ольга. — Коли росіяни вже бомбардували місто, мама сказала, що тато хоче виїжджати з Києва й планує їхати Житомирською трасою. Я благала їх цього не робити — вже з’явилася інформація, що там окупанти розстрілюють людей у машинах. В результаті батьки переїхали до квартири сестри у центрі Києва, де і провели кілька тижнів. Тато через постійні обстріли був у пригніченому стані, під час ракетних атак не хотів спускатися в укриття.

Евакуювати з Києва їх зміг мій брат Дмитро. Він на той момент уже служив у ЗСУ. Родина брата — дружина та син — самі з Бучі. Їм дивом вдалося виїхати до того, як до міста зайшли росіяни. Переконавшись, що рідні у безпеці, Дмитро записався до тероборони. Після звільнення Бучі українською армією він їздив туди як волонтер — розвозив місцевим, які пережили окупацію, ліки та продукти. Будинок, де вони раніше жили із сім’єю, вцілів, але всі квартири були пограбовані окупантами.

А потім Дмитро вирішив вступити до лав ЗСУ. До війни він працював у сфері ІТ, займався розробкою програмного забезпечення для великих компаній. Перед тим як підписувати контракт, він повідомив про це батькам. Батько попросив його цього не робити. Але через кілька годин передзвонив і сказав: «Сину, роби так, як тобі підказує серце. Я не можу тебе зупиняти».

Повернувшись додому в Чернівецьку область, тато, який раніше ніколи не скаржився на здоров’я, повідомив, що у нього тисне в грудях. Ще через тиждень прокинувся від того, що погано почувався. У нього сильно впав тиск. Зненацька він сказав мамі: «Я зараз від тебе піду. Хочу з тобою попрощатися».

Батьки багато років прожили разом, були один для одного, як кажуть, коханням усього життя. Тато встиг сказати мамі, що дуже її любить. Мама вибігла з кімнати буквально на секунду, а коли повернулася, батько вже був непритомний. Він помер до приїзду швидкої. Причина смерті — раптова зупинка серця. Не треба бути великим фахівцем, щоб зрозуміти, що причиною став сильний стрес.

«Вибачте, що ми не вберегли вашого брата»

Вийшло так, що Дмитро був єдиним з дітей, хто зміг бути присутнім на татовому похороні.

Я змогла повернутися до України лише після закінчення гастролей. Встигла побачити Дмитра перед тим, як він пішов на фронт. Пригадую, як він прийшов додому, почав збирати речі. «Завтра ми їдемо до Бахмута, — сказав. — Я не знаю, чи повернусь звідти». Він мене обійняв, і мені так хотілося вірити, що він обов’язково повернеться…

Ми з Дмитром постійно були на зв’язку. Я передавала йому спальний мішок, павер банк, речі... А 8 серпня 2022 року зв’язок з братом зник. За два дні зателефонували його дружині з військкомату: «Для вас є повідомлення. Ми приїдемо». І привезли похоронку.

Про обставини загибелі брата Ольга пізніше дізналася від його побратимів.

— Ворог обстріляв їхні позиції з «Градів», — каже Ольга. — У момент, коли розпочався обстріл, Дмитро з хлопцями перебували в будинку. Вони одразу побігли в укриття й побачили, що на вході в бомбосховище лежить хлопець, який керував дронами. Розуміючи, що його потрібно швидко евакуювати, Дмитро відкрив машину — і в цей момент стався другий «приліт». Брата та всіх, хто був поруч, завалило цеглою, склом, бетонними плитами. Коли хлопці витягли з-під завалів побратима Дмитра, він кричав, що «треба відкопати Скіфа». Скіф — це позивний брата. Але Дмитро загинув під завалами… Пізніше хлопці дзвонили нам і казали: «Вибачте, що ми його не вберегли».

Ми не змогли побачити Дмитра востаннє — бачили лише закриту домовину. Коли ми з його дружиною Юлею приїхали до моргу, його саме перевдягали у військову форму. Військові стали перед нами стіною і не дозволили нам на це дивитися. Ми просили показати бодай руку чи ногу, але отримали відмову. «Пам’ятайте його таким, яким він був за життя» — сказали вони. І, забивши труну, зламали ключі, щоб ми не змогли її відкрити.

Ніколи не забуду, як коли його привезли додому, мама кричала: «Відкрийте, я хочу доторкнутися до свого сина!». Досі не знаю, чи правильним було рішення закрити труну. Як і не знаю того, чи змогли б ми жити далі, якби її відкрили…

Ніч перед похороном Дмитро провів удома, як і належить в українських селах. На світанку мама заснула біля його труни. Помінявши свічки, які весь час повинні були горіти в кімнаті з покійним, я вийшла на ґанок, сіла на сходи і подумала: «Дімасік, любий мій, що я можу для тебе зробити?» І саме тоді народилася ідея танцю. Номера, що тепер називається «Крила України». Мені захотілося висловити свій біль та біль усіх, хто втратив близьких у цій жахливій війні.

Повернувшись після похорону брата до Києва, я звернулася до нашої талановитої хореографки Ксенії Іваненко, і ми разом створили цей номер. Виступаємо ми вдвох з оперною співачкою Ксенією Бахрітдіновою-Кравчук, диригентка — Алла Кульбаба. Я дуже вдячна колегам, які підтримали мою ідею.

Працюючи над цим номером, я дійсно відчувала присутність Дмитра. Відчуваю її щоразу, коли танцюю. Цей номер навіть не танцюєш, а проживаєш. Коли під час мого танцю з’являються фотографії брата та тата, я ніби знову можу бути з ними поруч. І мені стає легше.

Іноді вони приходять до нас у снах. Мамі снилося, що тато з Дмитром разом. Що йдуть удвох, тримаючись за руки, обидва в білих сорочках, що ніби світяться. Тато з Дмитром і поховані поряд. У них завжди був особливий зв’язок.

Маленькому Луці, синові брата, сказали, що його тато тепер на небі. Коли привезли труну, Лука спитав: «Мамо, а якщо я дуже-дуже сильно засмучусь, Боженька воскресить мого тата?» Він вирізав з паперу серця і прикріпив їх до труни…

Нещодавно Луці виповнилося сім, і він на своєму дні народження сказав, що хоче бути винахідником. На моє запитання, що би він хотів винайти, дитина відповіла: «Хочу створити робота, у якого замість рук будуть гармати. Так я зможу помститися за тата». Лука ще зовсім дитина, але він вже думає про помсту. Хоча ми ніколи йому такого не казали. Наша сім’я завжди жила в любові та доброті. І навіть зараз, коли мене запитують, чи відчуваю ненависть до росіян, я відповідаю, що ні. Мені їх шкода. Бо колись вони зрозуміють, що накоїли. Усвідомлення цього і буде для них найстрашнішим покаранням.

«Як ми можемо виконувати «Лебедине озеро», коли Москва дає його на підтримку російської армії»?

Ольга каже, що пережити трагедії їй допомогла робота. Це те, що допомагає триматись і зараз.

— Національна опера України відновила роботу ще у травні 2022 року, — розповідає Ольга. — Якби театр був закритий, я б, напевно, збожеволіла. Кажуть, час лікує, але не в моєму випадку. Біль притуплюється, але не зникає. Часто їду на роботу, а перед очима тато, брат. Я згадую наші душевні розмови, рука сама тягнеться до телефону, аби когось з них набрати. А потім розумію, що вже ніколи не зможу цього зробити…

Робота допомагає переключитися. Емоційний контакт із глядачем теж зараз особливий. Коли звучить повітряна тривога, ми перериваємо виступ, усі йдуть у бомбосховища. Але після відбою повертаються — і ми продовжуємо.

Пригадую, як напередодні нового 2023 року ми танцювали «Снігову королеву» для дітей. Через тривогу виступ довелося перервати. Почався обстріл Києва. Ми, артисти, були у своєму укритті, глядачі — у своєму. Я запропонувала колегам піти до бомбосховища, щоб підтримати дітей морально. Як вони зраділи!

Вишикувалася ціла черга з охочих з нами сфотографуватися. Я нарахувала 12 вибухів, але діти їх не чули — вони раділи, що до них прийшли артисти. У нашому укритті тривало життя!

Чимало моїх колег з початком повномасштабного вторгнення виїхали за кордон, де перебувають і зараз. А мені, попри постійні обстріли, в Україні спокійніше. Перебуваючи на початку великої війни в США, я божеволіла через невідомість, від переживань за близьких. А в Україні, хоч як це не парадоксально, мені стало легше. Тут я вдома.

Повернувшись додому у травні 2022 року, я поїхала до Бучі. Мені було важливо побачити все на власні очі. Наживо це було набагато страшніше, ніж на фотографіях — випалені зруйновані будинки, машини, в яких живцем згоріли люди. Ця поїздка лише зміцнила моє бажання залишитись в Україні зі своїм народом.

За кордон приїжджаю на гастролі, метою яких зараз також є збір коштів для України. Ось зараз, у січні, у нас розпочинаються гастролі в Канаді, де заплановано 22 гала-концерти. Ми збиратимемо гроші для фонду першої леді України Олени Зеленської «Надія Україна», які підуть на допомогу нашій країні та на її відновлення. Будемо представляти українську культуру, також будуть уривки з відомих всьому світові балетів «Корсар», «Жизель» та «Дон Кіхот».

З початку повномасштабного вторгнення наш репертуар змінився: театр відмовився від виконання творів російських композиторів. Як ми можемо виконувати те саме «Лебедине озеро», коли Большой театр у Москві дає його на підтримку російської армії? Ми зараз ставимо чудові українські вистави, зокрема, «Лілея», «Лісова пісня» тощо.

Щодо виступів в Україні, то зараз, під час війни, кожен з них став для мене особливим. Під час першого показу номера «Крила України» всі глядачі встали на моменті, коли з’явилися фотографії моїх брата та батька. Думаю, що в Україні немає людини, яку б не торкнулася ця війна. І тому кожен проживає цей танець разом зі мною…

Серед українських біженців, які приїхали до Великобританії, понад сто тисяч перебувають в Англії, про що вже розповідали Sestry. На другому місці за кількістю українців, які приїхали до Сполученого Королівства за час повномасштабної війни — Шотландія, яка прийняла понад 26 тисяч українських біженців.

Однією з основних умов видачі візи до Великобританії є наявність спонсора, готового щонайменше на пів року прийняти українця у своєму будинку. Однак у випадку з Шотландією був й інший варіант — програма, де спонсором українських переселенців виступив уряд Шотландії.

Українців, які приїжджали за цією програмою, спочатку розселяли в готелі, поки влада не знаходила їм спонсорську сім'ю або житло для оренди. Коли місць у готелях для новоприбулих українців уже не вистачало, влада знайшла оригінальний вихід, розмістивши близько двох тисяч людей на двох круїзних лайнерах у Глазго та Единбурзі. Це рішення розкритикували деякі громадські організації, назвавши каюти круїзного лайнера місцем, не придатним до тривалого перебування людей. Водночас більшість українців відгукнулися про досвід життя на кораблі позитивно, назвавши умови дуже хорошими.

Опублікована на сайті уряду Великобританії статистика свідчить, що до Шотландії через схему спонсорства від уряду заїхало понад 20 тисяч людей (решта знайшла собі приватних спонсорів). Ця цифра значно перевищила очікування шотландської влади. Тому коли влітку 2022 року стало очевидно, що подальше збільшення кількості біженців неминуче спровокує житлову кризу, програму від уряду закрили. Зараз потрапити до Шотландії українські переселенці можуть виключно шляхом пошуку приватного спонсора, як це відбувається в Англії.

Детальніше читайте в статті «Українки в Англії: високий рівень працевлаштування та гостра проблема з пошуком житла»

Щодо матеріальної допомоги, то, як і в усій Великій Британії, українці в Шотландії отримують «вітальні» 200 фунтів (253 долари), а потім — виплати по безробіттю (Universal credit) у розмірі 360 фунтів (450 доларів). Українці, які приїхали за схемою від уряду, майже не стикнулися з актуальною для іноземців у Британії проблемою пошуку житла, тому що багатьом родинам квартири для довгострокової оренди знайшла місцева влада.

Про свою адаптацію та перші враження від Шотландії українські переселенки розповіли Sestry.

«Шотландська англійська — як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх не розуміє ніхто»

Українка Христина Мудрик разом із двома доньками 9 та 14 років приїхала до Шотландії у липні 2022 року. Зараз Христина живе у невеликому містечку Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Чотири місяці тому українка відкрила у Шотландії салон краси.

— Візу за схемою, де моїм спонсором виступав уряд Шотландії, мені відкрили протягом тижня, — розповідає Sestry Христина. — Але тут не вгадаєш — наприклад, моя подруга чекала на аналогічну візу майже півроку. У Глазго поселили нас у готель Holiday Inn, що знаходиться на території аеропорту. Там ми прожили наступні три місяці — поки міська рада не знайшла нам постійне житло. У готелі було досить комфортно: триразове харчування, ігрові кімнати для дітей. Представники місцевої влади разом із перекладачем допомагали з оформленням документів.

Знаю українців, яких поселили не до готелю, а на круїзний лайнер. Я приходила до них у гості. На територію, де було пришвартовано лайнер, неможливо було потрапити самостійно — людей туди завозив спеціальний автобус, який ходив за розкладом. Для тих, хто працював у нічні зміни, ця обставина була проблемою. Загалом умови на лайнері були гарними, хоча каюти маленькі і там не можна було відчиняти вікна. Але рятували кондиціонери. На лайнері були концертні зали, кінотеатр і дуже гарне харчування. З літа українців на лайнерах вже немає — їх розселили по квартирах та готелях.

Проживаючи в готелі, я через знайомих українок знайшла свою першу в Шотландії роботу на фабриці віскі. Моїм обов'язком було упаковувати та запечатувати коробки з пляшками. Я — майстер з нарощування вій, в Україні мала свій салон краси. Але тут насамперед через погану англійську вирішила почати з найпростішої роботи. Насправді, мешкаючи в готелі з триразовим харчуванням, прожити на допомогу в 450 доларів у Шотландії цілком реально і без роботи (можна навіть щось відкладати), але я не люблю сидіти без діла.

Паралельно пішла до місцевого розмовного клубу, щоб практикувати англійську. У Шотландії спілкування з місцевими — це перше, що треба робити для вивчення мови. Навіть люди, які приїжджають із впевненістю, що знають англійську, найчастіше не можуть зрозуміти шотландців через їхній акцент. Шотландська англійська — це як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх ніхто не розуміє. Щоб познайомитись із шотландцями, я навіть зареєструвалася на Tinder, де написала, що шукаю не стосунків, а виключно спілкування. І знайшла кількох людей, які допомогли мені звикнути до мови й навчитися чути шотландську.

Після трьох місяців проживання в готелі представники місцевої влади запропонували нам квартиру в невеликому місті Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Насправді опинитися біля великого міста (Глазго — найбільше місто в Шотландії) — удача, бо взагалі можуть поселити будь-куди. Ти можеш, звичайно, озвучити свої побажання, але якщо вільне місце буде тільки в селі на півночі країни, то й відвезуть тебе саме туди. Відмовишся - шукатимеш житло сам, але далеко не кожен орендодавець захоче взяти біженця з України без гарантів і кредитної історії.

Мені дали соціальне житло. Я теж його орендую, але не у приватного лендлорда (орендодавця), а у держави. Перевага соціального житла насамперед у його вартості. Наприклад, місяць оренди однокімнатної квартири в Глазго у приватного лендлорда коштуватиме щонайменше 700 фунтів (890 доларів). А місяць оренди моєї трикімнатної соціальної квартири коштує всього 380 фунтів (420 доларів). Разом з тим якщо ти не працюєш, або твій дохід після сплати оренди менший від необхідного прожиткового мінімуму, тобі все одно платитимуть Universal Credit.

Дехто отримує соціальне житло, де потрібний ремонт. У нашому випадку в цьому не було потреби, квартира була в хорошому стані. У Шотландії житло зазвичай здають порожнім, але місцева влада купила для нас все необхідне — починаючи від побутової техніки та ліжок і закінчуючи тапочками та рушниками.

«В Шотландії з моменту запису до лікаря до моменту призначення лікування може минути рік»

Переїхавши до квартири, Христина вступила до коледжу на спеціальність, пов'язану з б'юті-індустрією.

— Рівень англійської вже дозволяв мені пройти співбесіду, — розповідає Христина. — Перші три роки навчання в коледжі в Шотландії безкоштовні (зазвичай за цей час людина встигає закінчити курс). До речі, навчання в університеті для шотландців (а зараз і для українців, які тут проживають) теж може бути безкоштовним (Шотландія — єдина країна в Сполученому Королівстві, де вищу освіту може профінансувати державний фонд SAAS (Student Awards Agency Scotland). — Авт.)

— У мене як у студента коледжу є пільги на проїзд, — каже Христина. — Для школярів у Шотландії теж проїзд безкоштовний (без пільг середня вартість квитка на автобус в обидві сторони становить 5 фунтів). У порівнянні з тією ж Англією, Шотландія більш соціально орієнтована. Тут батьки одержують додаткові виплати на дитину (на двох дітей близько 150 фунтів на місяць). У моєму окрузі місцева влада кілька разів на рік дає батькам грошову допомогу на літній та зимовий одяг для дітей. Ще в Шотландії практично всі ліки безкоштовні. Їх неможливо придбати без рецепта, але якщо рецепт є — у 90 відсотках випадків препарати в аптеці дадуть безкоштовно. Це поширюється як на антибіотики, так і на контрацептиви. В Англії за ліки треба платити.

Але щодо медицини тут є свої нюанси. У Шотландії (як і у всій Великій Британії) медицина не страхова. Тут є Національна служба здоров'я, послуги якої є безкоштовними для населення. Але чекати надання цих послуг можна дуже довго. Якщо випадок екстрений, допомогу нададуть того ж дня. Якщо ж йдеться про щось, що не становить загрози життю, можна прочекати й рік. У грудні минулого року я звернулася до сімейного лікаря із підозрою на одну проблему. Через два місяці після візиту отримала поштою результати аналізів, які підтвердили, що проблема потребує подальшого обстеження. Мені призначили це обстеження за п'ять місяців. За цей час я встигла з'їздити до України, де вирішила всі питання. Коли в липні мене все ж таки прийняв шотландський лікар, я повторно здала аналізи та отримала їхні результати лише у листопаді — тобто майже через рік з моменту мого першого звернення.

«Вії в нашому салоні нарощують не шотландки, а українки й польки»

Щодо пошуку роботи, то, вступивши до коледжу на свій профіль, я захотіла в цьому напрямку й розвиватися. Моя робота не вимагає ідеальної англійської, але влаштуватися в салон краси було нереально — у Шотландії нарощування вій не популярне (насамперед тому, що якість цих послуг бажає кращого), тому в місцевих салонах майже немає вакансій для таких спеціалістів. Ми вирішили відкрити салон разом із ще однією українкою — майстром манікюру, з якою познайомились у готелі. Ще тоді ми з нею зібрали непогану клієнтську базу серед українців, що жили у готелях і на кораблі. Основною статтею видатків у процесі відкриття своєї справи стала оренда приміщення. Ми повинні були заплатити орендодавцю 3000 фунтів (3800 доларів) наперед (добре, що у нас на двох були деякі накопичення), плюс щомісяця — 500 фунтів (360 доларів) орендної плати. Решта — реєстрація підприємства, оформлення документів — безкоштовно, але дуже складно і довго. Ми почали шукати приміщення під оренду у квітні, а відкрити салон змогли лише у серпні.

Назвали наш салон "Made in Ukraine". Поки що в ньому працюємо лише ми двоє. Більшість клієнток — українки та польки. Ми даємо оголошення в соцмережах та месенджерах, плюс працює сарафанне радіо. На манікюр уже приходило кілька шотландок, на вії поки що ні. Салон існує чотири місяці. Про прибуток говорити рано, але ми вийшли в нуль, що я вже вважаю досягненням. У Шотландії непогані умови для того, щоб відкривати свою справу — перші 12 місяців з моменту відкриття підприємства ти продовжуєш отримувати виплати за Universal credit, що дає можливість розвивати бізнес і не думати про те, що завтра тобі не буде що їсти.

«Не знаючи англійської, я з перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та пропонувала власникам послуги кондитера»

Комфортною країною для життя та роботи Шотландію називає також українка Юлія Пандик, яка приїхала сюди з двома доньками. Шлях Юлії в певному сенсі був складнішим, оскільки їй довелося шукати житло самостійно — вона отримала візу через приватного спонсора.

— Нашими спонсорами стало шотландське подружжя, яке прийняло у своєму великому будинку відразу кілька українських жінок з дітьми, — розповідає Sestry Юлія Пандик. — Спонсори виявилися чудовими людьми, і господар пропонував залишатися в будинку скільки буде потрібно. Але ужитися під одним дахом з іншими українками було непросто, тому я була рада переїхати в окреме житло.

Ми опинилися в невеликому селищі в окрузі Скоттіш-Бордерс, за годину їзди від Единбурга. В Україні я була кухарем та фермером — у нас з колишнім чоловіком було невелике господарство під Києвом. Я захоплююсь кондитерською справою, тому перше, що стала робити, опинившись у Шотландії — пропонувати свої послуги місцевим закладам. Геть не знаючи англійської, я з google-перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та намагалася пояснити власникам, що я від них хочу. У мене нічого не вийшло. Тим часом директор школи, до якої пішли мої доньки, розповів, що у м'ясному магазині неподалік шукають м'ясника. І я вирішила спробувати.

Не боюся працювати з м'ясом, вмію робити кров'янку (одна з традиційних шотландських страв блек пудинг — це фактично кров'янка і є). Отож, мене взяли помічником м'ясника. Зарплата мінімальна — близько 10 фунтів (12,7 доларів) за годину. Але я бачу перспективу: за два роки роботи зможу отримати сертифікат м'ясника, що дасть змогу отримувати вже більші гроші. Робота мені подобається ще й тому, що я потрапила до чудового колективу. Попри те, що я прийшла з нульовими знаннями англійської, всі поставилися до мене дуже добре, я не відчуваю дискримінації.

«Людина з мінімальною зарплатою може дозволити собі звозити дітей на відпочинок до Португалії»

Більшість шотландців — привітні та дуже ввічливі люди. Вони люблять дітей, і можуть тисячу разів на день вибачитися, сказавши вживане тут у всіх ситуаціях слово "Sorry". У Шотландії комфортно завдяки людям і завдяки умовам, які для них створені. Це недешева країна, але ціни на багато продуктів та одяг тут нижчі, ніж в Україні. Людина з мінімальною зарплатою живе гідно, може собі дозволити гарну їжу та відпочинок (я, наприклад, улітку звозила дітей до Португалії). До речі, моєю першою покупкою у Шотландії стала машина. Отримавши «вітальні» 200 фунтів (253 долари) на себе та на дівчаток (що разом склало 600 фунтів), я купила машину за 500 фунтів (630 доларів). Не нову, але цілком пристойну.

Житло шукала самостійно. У Шотландії із цим непросто: щоб орендодавець у принципі розглядав тебе як кандидата, потрібно довести свою платоспроможність, стабільний дохід, надійність. В очах багатьох власників житла українці виглядають ненадійно, бо будь-якої миті можуть поїхати додому. У моєму випадку мій бос погодився бути гарантом. Я його про це навіть не просила — він сам зголосився допомогти. Ми орендуємо будинок. Нас у сім'ї тепер четверо, бо приїхала ще моя мама. Ми платимо за оренду 700 фунтів (887 доларів) на місяць. Оскільки моя зарплата мінімальна, а мама не працює, ми поки що отримуємо певну частину виплат. Я тим часом змінила машину і другу вже взяла в кредит. Українцям ця опція тут також доступна.

Життя в готелях — що далі?

Попри те, що життя в Шотландії для українських біженців у певному сенсі комфортніше, ніж в Англії (за рахунок більшої кількості пільг та доступнішого соціального житла не так гостро стоїть питання бездомності), багато українців і тут стикаються з проблемами. Особливо це стосується тих, хто приїхав пізніше і без дітей. Якщо навесні 2022 року навіть одна людина, яка приїхала за програмою суперспонсорства, мала шанс отримати соціальне житло, то вже наприкінці 2022 року таких варіантів не було.

Тому деякі українці вже понад рік живуть у готелях. У багатьох регіонах Шотландії тим, кому не змогли знайти соціальне житло, влада пропонувала переїхати до гуртожитку. Останній найчастіше є великою квартирою (або кілька об'єднаних квартир), де у кожної людини є своя кімната, але кухня, ванна кімната та туалет — загальні. Ті, хто на гуртожиток не погодився, поки що залишаються в готелях, але вже зрозуміло, що довго це не триватиме. Декілька тижнів тому уряд Шотландії анонсував нові правила для українських біженців, відповідно до яких з 7 січня українці зможуть проживати у тимчасовому житлі (тобто в готелі) не більше шести місяців. Протягом цього часу місцева влада зобов'язана запропонувати їм варіант довгострокового житла (наприклад, гуртожиток). Якщо людина від цього варіанта відмовляється, протягом наступних 60 днів вона зобов'язана залишити тимчасове житло і шукати собі помешкання самостійно.

Нові правила назрівали давно з кількох причин. Перша — українці, які довго проживають у готелях (а середня вартість номера складає близько 125 доларів за ніч), обходяться шотландській владі в чималу суму. Друга причина — знаходячись у готелях, українці не інтегруються в місцеве суспільство. Чимало з них не поспішають шукати роботу — у безкоштовному готелі з безкоштовним харчуванням деякі люди не бачать у цьому необхідності. А дехто скаржиться, що життя в готелі стає перепоною на шляху до працевлаштування. Адже відсутність постійної адреси та ризик у будь-який момент бути переселеним відлякують працедавців. Проживання в готелі створює й інші проблеми. Наприклад, неможливість зареєструватися у сімейного лікаря — ця опція доступна лише тим, хто має постійну адресу. Тоді як мешканці готелю мають право тільки на екстрену медичну допомогу.

Ще одна проблема, що стосується всіх українців у Шотландії — віза, яка видана на три роки, а отже, її термін спливає 2025 року. Неможливість пояснити потенційному роботодавцю або орендодавцю, де ти будеш у 2025 році, створює труднощі. Тому восени 2023 року уряд Шотландії оприлюднив стратегію під назвою «Тепле шотландське майбутнє», в якій прописано подальші кроки, спрямовані на інтеграцію українських біженців. Йдеться, зокрема, про те, що українців і надалі переселятимуть з готелів до сталих помешкань, будуть допомагати з вивченням англійської, садочками, школами та пошуком праці, під що вже виділені кошти. Шкода тільки, що Шотландія не може впливати на міграційну політику та довгострокове планування — це прерогатива уряду Великобританії. Який зі свого боку обіцяє розглянути питання продовження українських схем у найближчому майбутньому.

Протягом багатьох років 24 лютого було для Оксани Мироненко радісним днем – річницею весілля її батьків. Вони жили у місті Щастя Луганської області, яке після подій 2014 року залишалося підконтрольною Україні територією.

В 2014 році, коли російська армія зайшла до її рідного Луганська, Оксана та її чоловік посадили двох своїх дітей на останній евакуаційний потяг, а самі залишились в місті рятувати поранених росіянами людей. Далі були окупація, переїзд з Луганська на Київщину, нове життя… Яке незабаром знову зруйнували росіяни. Розстрілявши батьків Оксани, які в перші дні великої війни намагалися евакуюватися з Бучі.

З того часу життя лікарки присвячене порятунку інших людей. Свого батька, якого Оксана оперувала самотужки. Переселенців, задля допомоги яким вона започаткувала благодійний фонд. Та українським військовослужбовцям, яких Оксана безкоштовно оперує по всій країні.

«Навіть в мить загибелі обличчя мами залишалося чистим і красивим»…

Буквально за день до повномасштабного російського вторгнення Оксана та її сестра Юля вмовили батьків приїхати до неї на Київщину.

— Ситуація на Луганщині загострювалась, і ми вирішили, що для мами з татом краще звідти виїхати, — згадує Оксана Мироненко. — 23-го лютого вони переїхали до нас у Бучу. А вже вранці 24-го Київ почув перші вибухи. Навіть попри те, що ми пережили на Луганщині, я до останнього не вірила, що можлива повномасштабна війна.

До приходу росіян у нас в Луганську було прекрасне життя. Ми працювали (ми з чоловіком обидва лікарі), будували плани. Ніколи не забуду, як, рятуючи дітей, ми посадили їх разом із моїми батьками у потяг на Київ, і цей потяг виявився останнім. Ми з чоловіком залишилися, бо не вірили, що може статися окупація. А пораненим була потрібна наша допомога. Потім окупанти кілька місяців не випускали нас з міста. Для терористів, які захопили Луганськ, ми були цінним ресурсом — їм потрібні були лікарі. У певному сенсі це мене навіть врятувало. Окупанти творили з жінками страшні речі — були і побиття, і зґвалтування. Але мене не чіпали, бо я була їм потрібна.

Коли розпочалася повномасштабна війна, моїй дочці виповнилося 10 років. Добре пам'ятаючи, що окупанти робили з дівчатками її віку на Луганщині, я моментально прийняла рішення вивозити дітей. І ми з чоловіком поїхали, а мама з татом вирішили залишитися й почекати нас в Бучі. У нас свій гарний деревʼяний будинок в лісі, в якому ми жили останні три роки — коли знову почало здаватися, що життя налагоджується. Приїхавши на Київщину у 2014 році як біженці, ми пройшли непростий шлях. Але згодом знайшли хорошу роботу у приватній клініці «Добробут» та крок за кроком облаштувались на новому місці.

Батьки Оксани прийняли рішення покинути Бучу лише 4-го березня. У дорозі зателефонували — і це була остання розмова Оксани з мамою.

— Я на той момент разом із дітьми була у друзів у Києві, а чоловік повертався з чергування у клініці, де вже приймали поранених, — згадує той трагічний день Оксана. — Я попросила маму бути максимально обережною: не розмовляти по телефону, стежити за навігатором і у разі чого вертатися. Проїзд, через який батьки планували проїхати до Києва, несподівано виявився закритим. Мама згадала, що є ще одна дорога. Хто ж міг знати, що там уже стояли російські війська...

Коли по автівці батьків відкрили вогонь, мама з татом зупинилися. Вибігли із салону, але швидко зрозуміли, що сховатися ніде, і повернулися назад у авто. Росіяни знову почали стріляти. Сестра саме в цей час розмовляла з батьками по телефону й чула постріли, після яких мама з татом перестали відповідати. Вона в сльозах намагалася до них докричатися. І, зрештою, їй це вдалося — тато, який був поранений, але живий, її почув. Батько прийшов до тями. Побачив, що мама загинула. Вона була поранена в голову та в груди.

Тато Оксани пізніше сказав, що навіть в ту мить обличчя мами залишалося чистим і красивим…

«Я зібралася, відключила емоції та прооперувала тата»

Двері пасажирського сидіння було заблоковано, тато не міг дістати маму з машини. Йому довелося там її залишити. Взявши телефон та якісь документи, батько вийшов із машини сам. Знову почалася стрілянина. Машина вибухнула. Тато встиг добігти до найближчого подвір'я, сховався в сараї і знепритомнів. І вже коли прийшов до тями, повідомив мені телефоном, що мами більше нема. Намагаючись опанувати себе, я сказала йому, як перев'язати поранену руку і почала обдзвонювати всіх, кого тільки могла – шукала варіанти, як витягнути звідти тата.

Через знайомих волонтерів Оксана вийшла на людей, які знаходились за сто метрів від описаного її татом сараю. Завдяки їхнім інструкціям батько Оксани зміг дістатися їхнього будинку.

— Поранений тато йшов до них городами, під обстрілами, — каже Оксана. — Ці люди надали йому першу допомогу, після чого він із пов'язкою на голові та білою ганчіркою в руках пішки пішов до Ірпеня. На кожному з російських блокпостів його могли розстріляти. І врятувало його лише те, що при собі він мав паспорт з реєстрацією в Луганській області, що для окупантів було «пом'якшувальною обставиною». Коли тато вибрався на підконтрольну Україні територію, до зруйнованого Романівського моста його довіз кум, далі до Києва  - зять, а я вже одразу привезла його до клініки, де працюю. І сама прооперувала.

Знаю, що лікар не повинен оперувати своїх рідних, але шукати іншого хірурга ми не мали часу — ситуація була критичною. А татове поранення було саме за моїм профілем. Тому я зібралася, відключила емоції та зробила це.

Того ж дня Оксана прооперувала ще одного пацієнта — пораненого військовослужбовця. Після чого вся родина виїхала до Івано-Франківської області. У дорогу крім найнеобхідніших особистих речей Оксана взяла кілька валіз із хірургічними інструментами та медикаментами. І все це їй одразу знадобилося. Опинившись в Івано-Франківську, Оксана та її чоловік почали працювати в місцевому шпиталі, куди привозили поранених бійців з батальйону «Азов».

«На мої дзвінки не відповідала половина працівників адміністрації, бо знали: я телефоную з проблемою, яку треба вирішувати»

Оксана зайнялася ще й волонтерською діяльністю.

— Все почалося з дзвінка знайомої начмеда Сєвєродонецької лікарні, яка намагалася організувати евакуацію 18-ти поранених. Я домовилася, щоб цих пацієнтів прийняли у на Івано-Франківщині. В результаті ми привезли туди понад п'ятдесят людей. Знайти для всіх місця та організувати «швидкі», які мали зустріти поранених чи хворих, було непросто. Я виходила на місцеву владу, дзвонила чиновникам, приходила до них особисто. Найскладнішим в цьому процесі було навіть не знайти місце для пораненого чи хворого, а перемогти бюрократичну машину, щоб все організувати. Іноді й механізм уже є, а чиновники на місцях не хочуть нічого робити, і доводиться буквально змушувати їх працювати.

Складність була ще й у тому, що на Івано-Франківщині мене ніхто не знав. Уявіть, приходить до місцевого чиновника якась Оксана, яку він ніколи в житті не бачив — і починає йому розповідати, як і що він має робити. І хоча я не вигадувала ні для кого інструкцій, а лише намагалася добитися виконання вже існуючих, це далеко не всім подобалось. На мої дзвінки через деякий час вже не відповідала половина співробітників адміністрації області, бо знали: я дзвоню з проблемою, яку треба вирішувати.

Одночасно Оксана продовжувала оперувати поранених військовослужбовців. А також облаштовувати життя своєї родини: необхідно було знайти житло для оренди, відповідні умови для дітей та батька, який на той момент проходив реабілітацію. При цьому потік переселенців, яким потрібна була допомога, не зупинявся. Тоді в Оксани з'явилися перші помічники. Ці люди зараз працюють в її фонді й Оксана називає їх своєю родиною.

— Спочатку я не давала оголошень, що мені потрібна допомога. Люди приходили самі, — каже Оксана. — Наприклад, я прооперувала переселенку з Ірпеня — і її дочка захотіла до мене приєднатися. Або прийшов незнайомий хлопець, якого прислали до мене «поволонтерити», і в результаті співпраці став для мене майже рідним. Разом ми ставали ще сильнішими, ще наполегливішими. Ми розробили кілька схем розміщення переселенців — на турбазах, в будинках, шукати які нам допомагала спілка ріелторів. Самі ці будинки інспектували, облаштовували, знаходили речі, які потрібні людям у побуті. Для нас було важливо забезпечити людям нормальні пристойні умови. Селили в ці будинки людей, які евакуювалися з Донеччини, Луганщини, Харківщини, Миколаївщини.

«Перші кілька місяців війни я взагалі не спала»

Завдяки постійному контакту з волонтерами, які займалися евакуацією, нам вдалося об’єднати членів родин, що виїжджали у різний час і загубили одне одного. Деякі приміщення обладнали під територіальні центри для людей похилого віку. Так і утворився наш благодійний фонд, який розмістив по Івано-Франківській області понад 500 переселенців. Я назвала фонд «Наш сокіл» — на честь моєї мами, Наталії Соколовської.

Перші кілька місяців великої війни я взагалі не спала. Опинившись у відносній безпеці, одразу почала робити все, що могла. Шкода було, що у добі лише 24 години. Я намагалася врятувати якомога більше людей. Гадаю, в певному сенсі я рятувала і саму себе. Це був єдиний спосіб не думати про маму, не зациклюватись на горі. Я просто не мала часу на думки про себе.

Після звільнення Київщини українською армією я поїхала до Бучі. Була на місці, де загинула мама. На так званому цвинтарі машин, що згоріли, знайшла флакон її улюблених парфумів і ножиці для рукоділля, що розплавилися під час пожежі. Забрала ці речі собі на згадку…

«Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу»

Після деокупації Київщини чоловік Оксани повернувся додому. Він, як і до війни, працює в Києві хірургом, керує розподілом поранених військових по різних лікарнях в Патронатній службі Азова, організовує якісне, вчасне, ефективне лікування військових травм. Діти залишаються на Івано-Франківщині, а сама Оксана зараз їздить усією країною й оперує військовослужбовців. Причому робить це безкоштовно як хірург-волонтер.

Оксана - одна з небагатьох травматологів в Україні, які спеціалізуються на оперативному лікуванні пошкоджених периферичних нервів (при мінно-вибухових травмах периферичні нерви пошкоджені у кожного третього пацієнта). Кожна операція зі зшивання периферичних нервів — це багатогодинна ювелірна робота, від якої залежить, зможе пацієнт ворушити рукою чи ні.  

Паралельно Оксана встигає займатися справами фонду.

— Переселенців зараз приїжджає небагато, але роботи у фонді вистачає, — каже Оксана. — На жаль, допомога маломобільним біженцям на державному рівні так і не врегульована, тому це робимо ми. Організовуємо гуманітарну допомогу, доставляємо цим людям їжу, підгузки, медикаменти. Людина, що не встає з ліжка, не може самостійно з'їздити на прийом до сімейного лікаря за рецептом – ми допомагаємо. Як нам вдається забезпечувати таких людей усім необхідним? Це і гуманітарна допомога, і наполегливість у взаємодії із владою, і гранти, і донати. Останні бувають дуже рідко, але насправді важлива будь-яка допомога.

Як і раніше, я працюю травматологом у «Добробуті» (там я буваю два дні на тиждень), і як лікар-волонтер Штабу Оборони Прикарпаття оперую військовослужбовців по всій країні. У мене укладено договори з лікарнями. Часто сама ж і домовляюся, щоб в якійсь з цих лікарень прийняли пораненого — після чого їду туди зі своїми інструментами та оперую його. Як і в перші місяці війни, я не маю вихідних. У дні, коли немає операцій, займаюсь фондом. Я просто не можу інакше. Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу. Як показав досвід, у стресовій ситуації я вмію зібратися й бути ефективною. Тож я намагаюся максимально використати цю свою особливість.

Мене часто питають, де беру сили. Джерел кілька. Моя сімʼя, близькі друзі, з якими у нас спільні цінності. Це постійне спілкування з неймовірними хлопцями з «Азова» (я є лікарем патронатної служби «Азова»), які не ниють, що «втомилися від війни», а мотивовані боротися далі. Це психотерапевт, розмови з яким допомагають мені простіше ставитись до того факту, що люди довкола різні, і у них можуть бути причини на ті чи інші слова чи емоції. Вбачаючи на своєму прикладі ефективність психотерапії, я зараз намагаюся впровадити її в систему реабілітації військовослужбовців. А ще мені допомагає розуміння того, що війна не закінчиться завтра. Що це марафон, який ми, незважаючи на всі труднощі, маємо подолати.

За рівнем зайнятості українських біженців у західних країнах лідирує Польща — на сьогодні тут знайшли роботу вже 65 відсотків українських переселенців працездатного віку (за даними Організації економічного співробітництва та розвитку). Друге місце у рейтингу посідає Великобританія, де працевлаштувався вже 61 відсоток біженців з України.

Попри те, що потрапити до Великобританії українцям складніше, ніж до країн ЄС (адже для цього потрібна віза), у країну за спеціально розробленою для українських біженців програмою Homes for Ukraine приїхало вже понад 138 тисяч осіб, більшість з яких — 103 тисячі — оселились в Англії. Sestry з'ясували, як адаптуються наші переселенки в Англії, з якими несподіванками стикаються та яким чином знаходять собі роботу за фахом.

Українські біженці в Англії можуть розраховувати на 450 доларів на місяць

З березня 2022 року потрапити до Великобританії українські біженці можуть двома способами: за програмами Ukraine Family (у випадку, якщо родичі українця — резиденти Великобританії) та Homes for Ukraine. Скористатися останньою українці можуть, якщо знайшли серед місцевих мешканців людину, яка погодилась виступити їхнім спонсором — тобто надати їм дах над головою щонайменше на пів року. Поки у спонсора живуть українські гості, він отримує від уряду «подяку» в сумі 500 фунтів (630 доларів) на місяць. Якщо умови в будинку спонсора визнані придатними для прийому біженців (місцева влада попередньо перевіряє будинок), українці отримують британську візу протягом декількох тижнів з моменту подання заявки.

Віза видається на три роки і дає право працювати та навчатися у Великій Британії. Після прибуття кожен українець отримує «вітальні» 200 фунтів (250 доларів). Далі спеціальних виплат для українських біженців не передбачено, але, отримуючи доступ до системи пільг нарівні з британцями, українці можуть претендувати на виплати з безробіття (Universal Credit), що становить близько 360 фунтів (450 доларів) на місяць. Певну частину виплат людина може отримувати навіть у випадку, якщо вже знайшла роботу, але її дохід не дозволяє орендувати житло — у такому разі держава компенсує суму, якої бракує.

«Часом 150 відправлених резюме замало, щоб тебе помітили й запросили на співбесіду в Англії»

Марина Василиненко з Дніпра приїхала до Англії в червні 2022 року. У Дніпрі Марина з дітьми та чоловіком жили за кілометр від багатоповерхівки, в яку в січні 2023 року влучила російська ракета, вбивши 46 людей. Марина з двома синами-школярами та мамою на той момент вже були в провінції графства Девон, де їм вдалося знайти спонсорів — британське подружжя.

— Коли почалася війна, багато британців виявили бажання прийняти у себе українських біженців і розміщували оголошення на сайтах та групах у Facebook — розповідає Sestry Марина. — Зараз вже знайти спонсора складніше. У подружжя, до якого ми приїхали, велика родина, але діти та онуки давно роз'їхалися, тому в них були вільні три просторі кімнати. Попри мовний бар'єр, ми зі спонсорами швидко порозумілися. Для нас це був унікальний досвід — побачити життя англійців зсередини. Мене здивувало, що більшість з них, всупереч стереотипу з англійським сніданком, взагалі не снідають. Можуть і не пообідати, надолуживши все вечерею. Діти у більшості родин сплять вже о восьмій годині вечора. Мої сини довго звикали до такого режиму, але спонсори з розумінням ставилися до нашого вечірнього шуму.

Моя мова на момент приїзду до Англії була далека від ідеальної. У школі я вивчала французьку, а англійську почала вчити лише три роки тому під час карантину. Я спочатку взагалі не розуміла місцевих жителів — не звикла до акценту й не могла розібрати навіть знайомі слова. Але я пішла на організовані міською радою для українців уроки англійської, а згодом вступила до коледжу на курс ESOL (English for Speakers of Other Languages), де двічі на тиждень по 3,5 години вивчала мову за програмою для іноземців. Для українців це навчання безкоштовне.

Майже одразу почала шукати роботу. Іноді чую скарги, що мовляв, після відправки 10-15 резюме на різні вакансії люди не отримують відповіді. Зі свого досвіду можу сказати, що нерідко й 150 відправлених резюме замало. Пошук роботи в Англії — це марафон. Потрібно бути готовим витрачати на це багато часу. «Підганяти» свої резюме та мотиваційний лист під кожну вакансію, змінюючи ключові слова в залежності від того, якими є вимоги на ту чи іншу посаду. Справа в тому, що у більшості англійських компаній резюме кандидатів на першому етапі сортує робот. І якщо у вашому не буде ключових для вакансії слів, його навіть не побачить HR. Спочатку нічого не виходило — я не отримувала жодних відповідей. Але я людина наполеглива, тому навіть не думала здаватися.

Паралельно Марина зайнялася волонтерською діяльністю — допомагала новоприбулим українцям у місцевій міськраді (council). І саме цей досвід відкрив їй шлях на англійський ринок праці.

— Я активно взялася за роботу, і оскільки її було багато, згодом з’явився і бюджет на оплату мого часу, — каже Марина. — Так у мене з'явилася перша part-time робота. Це були лише 8-10 годин на тиждень, але новий пункт у резюме про це моментально дав ефект: мене почали запрошувати на співбесіди. З чого я зробила висновок, що для англійського роботодавця дуже важливим є досвід роботи саме в цій країні. Нехай навіть в іншій сфері, але в Англії. Тут немає такого, як дискримінація чи ейджизм (у резюме в принципі не вказують вік і дуже небажано додавати фото), але в очах англійського роботодавця український біженець — це людина, яка не планувала імміграцію, а отже будь-якої миті може виїхати. Мені ставили такі питання на співбесідах: «Чи ви можете гарантувати, що за місяць не поїдете додому?» І мені доводилося переконувати, що мою серйозні наміри. До речі, ще один величезний плюс у резюме — досвід волонтерства, який тут мають, напевно, 80 відсотків англійців.

Через чотири місяці після того, як почала працювати в місцевій раді, Марина знайшла другу, вже офісну роботу на повний робочий день — менеджером онлайн-магазину.

— Після трьох етапів співбесід мене затвердили, — каже Марина. — Я наповнюю сайт компанії, займаюся відправкою товарів, веденням звітів і навіть сама планую дизайн для продукції, яку ми продаємо. До приїзду в Англію у мене не було жодного досвіду в сфері дизайну, я отримала його вже на місці.

«Перш ніж отримали ключі від орендованого будинку, я чекала два місяці й заповнила 48 документів»

Згодом ми переїхали від спонсорів. Мама вирішила повернутися до України, а ми із синами орендуємо будинок. В Англії є затверджені на законодавчому рівні стандарти житла. Наприклад, якщо нас у сім'ї четверо, ми маємо орендувати житло, де буде щонайменше три спальні. У нашому розумінні це чотирикімнатна квартира чи будинок. Знайти в Англії житло — це лотерея. Процес доволі складний. Я відправила запит на 17 будинків, із них у десять була допущена до перегляду. В половині  з них мою кандидатуру як орендаря готові були розглянути, і я отримала можливість обирати. За час пошуку житла ми обмінялися 74 імейлами з агентом з нерухомості. Перш ніж отримали ключі, я мала зібрати і заповнити 48 документів і форм. Зрештою заїхати вдалося майже через два місяці після того, як відправила запит на перший будинок.

Житло в Англії дороге. Ціни можуть відрізнятися залежно від місця, де ти живеш. У нашому регіоні вартість місяця оренди 2-3 кімнатного будинку стартує від 1100 фунтів (1380 доларів). При цьому середня заробітна плата тут складає 1600-2300 фунтів. Тому оренда — це суттєва стаття витрат для будь-якої родини.

Тут варто зазначити, що в ситуації з орендою багатьох британців (а тепер і українців, які прибули за схемою Homes for Ukraine), рятують виплати з безробіття. Система соціальної підтримки в країні продумана таким чином, що навіть якщо зарплата людини вища за вартість оренди, вона все одно може отримувати певну частину соціальних виплат, адже в неї ще має залишатися необхідний для життя мінімум коштів. Розмір допомоги залежить від доходу людини та вартості оренди.

«В Англії немає звичних для українців музичних шкіл»

Те, що адаптація і пошук роботи в Англії вимагають багато терпіння, підтверджує і приклад вчительки фортепіано з Києва Дани Стронової, яка навесні 2022 року разом з двома дітьми приїхала до графства Східний Сассекс (East Sussex) і почала свої пошуки роботи за фахом.

— Досвід із першими нашими спонсорами — сімейною парою з маленькою дитиною — був не дуже вдалим, — згадує Sestry Дана. — За три тижні нам довелося від них виїхати. Це сталося після неприємного інциденту з їхнім собакою, який заліз у валізу моєї доньки і об'ївся шоколаду, що там знайшов. Собаку врятували у ветеринарній клініці, але спонсори після цього повідомили в council, що більше не можуть надавати нам житло і самі відвезли нас до готелю.

В готелі, який нам оплатила міська рада, ми провели всього десять днів. Адже, дізнавшись про нашу ситуацію, британці стали приходили до нас в готель, запрошували повечеряти, підтримувати. І одна родина (чоловік, дружина та двоє дітей) захотіла стати нашими новими спонсорами. Ми прожили у їхньому будинку рік і досі підтримуємо з ними зв'язок.

Хоча, мешкаючи у спонсора, прожити на виплати по безробіттю в принципі можливо, я майже одразу почала шукати роботу. З гарним рівнем англійської та 25-річним досвідом роботи вчителем фортепіано я думала, що в мене це вийде досить швидко. Сподівалася, у пошуках мені допоможе Джоб центр — державна організація, де кожен безробітний має персонального тренера з пошуку роботи (job coach). Але насправді шукати роботу там не допомагають. Максимум можуть назвати декілька сайтів, де дивитися вакансії.

Неприємним сюрпризом для мене стало те, що в Англії немає звичних для українців державних музичних шкіл, де різні педагоги викладають дітям фортепіано, сольфеджіо тощо. Уроки музики є у звичайних школах та коледжах, але учбові заклади не беруть викладачів-інструменталістів до штату. Можуть запрошувати їх лише на певні години.

Але мені дуже хотілося добитися. Ніколи не думала, що я така вперта  — напевно, роки практики за інструментом далися взнаки. Коли сидиш годинами і довбаєш той «кривий» пасаж, аби довести його виконання до ідеалу! Я відправляла резюме до місцевих хорів, церков, музичних театрів. Одночасно підтверджувала кваліфікацію, закінчивши кілька спеціалізованих онлайн-курсів (більшість із них були безкоштовними). Зібрала цілу папку різних сертифікатів. Подавалася і на помічника вчителя, проходила співбесіди. Але отримувала відповіді, що… «надто кваліфікована» для такої роботи. Скрізь мені відмовляли, через що опускалися руки.

«В Англіїї вчителю категорично заборонено торкатися учнів»

Зрештою, Дані пощастило.

— Моя спонсорка познайомилася з жінкою з іншого міста, яка має власну приватну музичну школу, — розповідає Дана. — Так я потрапила на співбесіду до свого майбутнього роботодавця. Музична школа знаходиться прямо в її будинку — діти займаються у прибудові, де є два кабінети. Власниця школи теж вчителька музики, до того ж широкого профілю — грає на флейті, гітарі, фортепіано. Поговоривши зі мною, подивившись мої кваліфікації та виступи з Києва, вона запропонувала мені спробувати.

В Англії система викладання взагалі не така, як в Україні. Під час занять діти сидять у навушниках, і кожен має свою програму. Вони не чують одне одного. Окремим випробуванням для мене стала англійська музично-викладацька мова. Зокрема той факт, що ми використовуємо до-ре-мі-фа-соль-ля-сі, а вони —  ABCDEFG змушував мій мозок неодноразово вибухати.

Також виявилося, що тут універсальні музичні терміни замінюють англійськими словами — щоб дитина краще зрозуміла і не мала стресу. В Україні ж звикли вивчати терміни з їхніми справжніми назвами з першого заняття.

В Англії вчителю категорично заборонено торкатися дитини. Я спочатку не уявляла, як так можна працювати, адже іноді, щоб показати, потрібно поставити руку учня на інструмент. Але тут дотик вважається порушенням особистих меж дитини. Можна пояснювати лише на словах і показувати на своєму прикладі. В Англії для всіх на першому місці ментальне здоров'я дітей, а не набуті навички. Вчителі не критикують учнів. Навіть якщо зіграв лише три ноти, все одно скажуть, що це було чудово. Дітей не змушують виступати один перед одним —  знову ж таки, аби вони не мали стресу. Очевидно, у такому підході є свої плюси та мінуси, але діти тут і справді більш вільні, розкуті, не бояться вчителів.

Аби вписатися в цю систему, мені довелося себе ламати. Втім зараз, працюючи вже майже рік, я відчуваю, що все виходить. Я починала із трьох груп учнів, а зараз у мене вже десять груп. З'явилися й приватні заняття. Коли приходять нові діти, я відразу кажу їм, що англійська не моя рідна мова, тому я можу робити помилки. На своєму прикладі показую, що помилок не треба боятися.

Моя школа не бере вчителів до штату, тут всі працюють як приватні підприємці (self-employed). В Англії це дуже поширена практика. Відкриття підприємства, рахунків, складання всіх звітів та декларацій стало для мене ще одним випробуванням. Але є організації, які можуть безкоштовно допомогти. Мене це дуже виручає.

Зараз ми вже самі винаймаємо квартиру. Я все ще отримую певну частину допомоги особам з низьким доходом (Universal Credit), але прагну, щоб кількість робочих годин збільшилася і я більше цієї допомоги не потребувала. Житло, до речі, теж вдалося знайти через знайомих. В Англії що більше людей тебе знають, то краще. Інтеграція до місцевої громади має велике значення.

Хто не працює, той їде додому?

Розповідаючи про свій досвід, обидві наші співрозмовниці кажуть, що не стикалися з дискримінацією чи спробами нав'язати їм стереотип про українців як про не кваліфіковану робочу силу. Пошуки роботи можуть бути довгими та складними, але навіть з неідеальною англійською можна знайти роботу в офісі. Це одна із причин хорошої статистики з працевлаштування українців у Великій Британії. Друга причина — відносно невеликий розмір соціальної допомоги, на яку можна прожити, мешкаючи у спонсора, але дуже складно зробити це вже у «самостійному плаванні».

Однак попри відносно оптимістичні перспективи з працевлаштуванням та соціальну підтримку з боку уряду, є й певні проблеми. Наприклад, уже не перший місяць британські ЗМІ рясніють заголовками про те, що тисячі українських біженців можуть опинитися на вулиці. Йдеться про українців, які все ще живуть зі спонсорами (деякі вже понад півтора року) і не можуть знайти житло в оренду. Причиною відмов власників житла є відсутність стабільного доходу, гарантів, кредитної історії в Англії. Досвід українок, про яких ми писали вище, став успішним насамперед тому, що на момент пошуку житла в обох уже була робота, що є дуже важливою обставиною для орендодавців.

Про українців, які після закінчення терміну проживання у спонсорів не змогли знайти житло і перебувають у статусі безпритульних (homeless), часто розповідає британська преса. Варто відзначити, що бути безпритульним в Англії не означає ночувати на вулиці. Якщо людина не змогла знайти житло, вона має звернутися до місцевої ради і отримати місце в хостелі або готелі. Але це тимчасове рішення, яке глобально не вирішує проблему. Щоб не допустити сплеску бездомності серед українських біженців, уряд Великобританії в листопаді продовжив місячні виплати спонсорам ще на рік. Оце вміють люди вирішувати питання!

Серед причин, через які не вдається знайти житло для довгострокової оренди, а іноді й роботу, українці також називають невизначеність з візовим статусом. Йдеться про те, що термін дії віз першопрохідців, які прибули за схемою Homes for Ukraine навесні 2022 року, спливає вже навесні 2025-го. Британські роботодавці та власники житла, які звикли до довгострокового планування, звертають увагу на цей момент — і можуть через це відмовити в роботі чи оренді.

Про те, що невизначеність із візовим статусом не дозволяє багатьом українцям повноцінно інтегруватися в суспільство, вже не раз заявляли представники громадських організацій, які допомагають біженцям. Про це йдеться і в жовтневому звіті Національного аудиту офісу Великобританії, де сказано, що найближчим часом ризикують виявитися безпритульними щонайменше 4890 українських сімей. Відреагувавши на звіт, в уряді Великобританії пообіцяли, що питання про майбутнє «українських схем» буде вирішено «задовго до закінчення терміну дії перших віз».

«Під час обстрілу стався приліт у наш новий будинок. Більше його немає»

Ірину Литвин-Комаровську український глядач пам'ятає як ведучу спортивних новин на Новому каналі та телеканалі ТРК Ера. Останні кілька років перед повномасштабною війною вона також викладала на курсах акторську та сценарну майстерність. У 2018 році Ірина з чоловіком та донькою в’їхали до нового будинку, який збудували самі. В Ірпені під Києвом. Там її сім'ю й заскочила війна. Евакуюватись вдалося в останній момент перед окупацією росіян.

— У лісі неподалік було чути автоматні черги, — згадує Ірина. — Перші п'ять днів війни ми просиділи в підвалі у сусідів, бо в нашому будинку не було жодного укриття. 2-го березня зуміли виїхати автівкою до Києва. А вже за кілька днів до нас у котеджне містечко зайшли кадировці. Там залишалося четверо сусідів, двоє з них незабаром загинули. Під час мінометного обстрілу стався прямий приліт у наш новий будинок — він повністю згорів.

Ми з донькою в цей час вже були далеко. Вирвавшись до Києва машиною, далі вирішили їхати потягом. Сіли до першого, що побачили на вокзалі — і так опинилися у Рахові Закарпатської області. Спочатку приїхали до села на самому кордоні з Румунією. Потім за порадою місцевих мешканців, які не справлялися з потоком біженців, пішки перейшли кордон. У Румунії зустріли священика, який розмістив нас у місцевій баптистській церкві. Нам у церковній залі постелили на підлозі матраци. Я була розгублена. Уявлення не мала, що робити й куди їхати далі.

І тут неочікувано зателефонувала подруга. Ще під час чемпіонату Євро-2012 у Києві вона познайомилася зі шведами й з того часу дружила з одним з них, Фредеріком. Я навіть якось на її прохання підвозила його в аеропорт. І тут виявилося, що родина друга Фредеріка – фермери, які мають власний будинок. І вони хочуть допомогти біженцям з України та шукають жінок з дітьми, яким готові надати прихисток. Незабаром мені написав сам Фредерік — розповів деталі та повідомив, що вони з друзями вже навіть зібрали гроші нам на авіаквитки. Так, не маючи часу оговтатись та все обміркувати, ми сіли на літак й опинилися в Швеції.

«Головний принцип життя шведів — no stress»

Невелике шведське містечко Вестерос, де була та сама ферма, розташоване за сто кілометрів від Стокгольма. Люди, які нас прийняли, мають великий будинок XVIII століття, в якому живе вже восьме покоління цієї родини. Спочатку ми спілкувалися з ними жестами — від стресу я забула навіть той мінімум англійських слів, які знала раніше. Щодо шведської, то ця мова була мені незнайомою та геть незрозумілою.

Нам одразу сказали, що ми можемо залишатися на фермі стільки, скільки хочемо. Вийшло, що ми прожили там цілий рік. Навесні 2022 року до Швеції приїхало багато українських біженців, їх розселяли по всій країні. Спочатку селили до гуртожитків, а потім підшукували соціальне житло. Зараз у Вестеросі близько 300 українських сімей, і більшість з них живе в соціальних квартирах, причому, наскільки мені відомо, біженці не платять ані за оренду, ані за комуналку. Ми з донькою також могли піти цим шляхом, але в такому випадку до видачі соціального житла нас могли б ще не раз переселяти по всій Швеції. Я подумала, що якщо є можливість, краще залишатися в тому місці, куди приїхали.

Ми оформили статус тимчасового захисту й стали отримувати виплати: шість євро на дорослого та п’ять євро на дитину на день. Таким чином ми з донькою на двох отримували трохи більше 300 євро на місяць. Для такої дорогої країни, як Швеція, це зовсім небагато. Проте на ці гроші можна прожити, бо українці мають багато пільг. Це безкоштовне житло, безкоштовний проїзд у межах комуни, допомога з продуктами та речами. Наприклад, тут є секонд-хенди, які відкрили спеціально для українців — і там можна безкоштовно взяти як пристойний одяг, так і меблі Ikea.

Мені здається, що Швеція — одна із найбільш соціально орієнтованих країн у світі. Тут все продумано, аби людям було максимально комфортно. Навіть не знаючи жодного шведського слова, ти не загубишся ні на вокзалі, ні в аеропорту, ні просто на вулиці — за такої кількості всіляких стрілочок та інструкцій це неможливо. Та сама історія з організацією роботи громадського транспорту, місцевих органів влади. За понад півтора року у Швеції я жодного разу ніде не бачила черги. Як кажуть самі шведи, їхній головний принцип по життю — «no stress» («без стресу»). Куди б ти не прийшов, ти не мусиш відчувати стрес.

Проте, за словами Ірини, без знання шведської мови жити в країні складно. Адже майже неможливо знайти хорошу роботу.

— Якщо знаєш англійську, жити у Швеції буде легше, адже більшість шведів вільно нею володіють, — каже Ірина. — Але з працевлаштуванням не допоможе навіть ідеальна англійська — потрібна шведська. Щодо вивчення шведської, то тут через велику кількість іммігрантів відкрили спеціальні курси, які з нуля готують людей до рівня, достатнього для виходу на ринок праці. На цих курсах по 5-6 годин шведської щодня. Але для українців вони стали доступними не так давно. Навесні й влітку минулого року шведи були впевнені, що війна не триватиме довго, тому завдання інтегрувати українців у суспільство шведська влада не мала. І лише за пів року, коли стало зрозуміло, що війна надовго, нам відкрилася можливість відвідувати такі курси. Але я на той момент уже працювала — тому зі шведською у мене поки що не склалося.

«Посіпака» на шведському цвинтарі

Першими варіантами заробити, які знайшла Ірина, стали фасування сіна та прополка.

— Влітку я підробляла в полях: виривала бур’ян, робила по 25 тисяч кроків на день, — каже Ірина. — З появою перших зароблених грошей зрозуміла, що не хочу сидіти на виплатах і щоразу думати, який продукт можу дозволити собі купити, а який ні. Потім з'явився варіант із фабрикою. Я фасувала сіно для коней у восьмикілограмові пакети. А далі вантажила ці пакети у кілька рядів. З моїми метр шістдесят доводилося піднімати їх вище голови, і це було дуже складно. Я довго не могла зрозуміти, чому двометрові «вікінги», які працювали зі мною на зміні, навіть не подумали мені допомогти. Коли за кілька тижнів вони зрештою обережно поцікавилися, чи не буду я проти, якщо верхні ряди складатимуть вони, я спитала прямо: «Чому не запропонували цього раніше?» І виявилося, що вони боялися мене образити. Швеція — феміністична країна, в якій пропозицію допомоги жінка може розцінити як образу — мовляв, чоловіки підкреслюють, що вони сильніші, ніж вона.

П'ять місяців роботи на фабриці далися мені тяжко. Я дуже втомлювалася. Від того, що постійно дихала сіном, з'явився хронічний алергічний кашель. А потім Марі — шведка, в сім'ї якої ми жили – знайшла для мене роботу в церкві. Я уявляла собі традиційну церкву, і була здивована, побачивши офісне приміщення. Виявилося, що це і є церква, а мені взагалі пропонують роботу на кладовищі поруч. На запитання, чи потрібно буде піднімати щось важке, директор цвинтаря запевнила, що максимум — відро землі. Не сказала тільки, що таких відер я підніматиму по 250 штук на день.

Обов'язковою умовою для прийняття мене на роботу була наявність водійських прав та водійського стажу. Територія цвинтаря велика, співробітники об'їжджають її на електрокарах. Ще була серйозна перевірка на алкоголь та наркотики. Це аналізи крові та сечі, які показували навіть стан моєї печінки. Майбутніх співробітників перевіряють так ретельно, тому що вони мають працювати з газонокосарками, тримерами та іншими електроприладами, де потрібно бути максимально уважним.

Що я тільки на цій роботі не робила… Копала могили, міняла в могилах землю, висаджувала клумби, косила траву. Літо 2022 року для Швеції було аномальним: спочатку через рекордну спеку, а потім — через дощі, які не припинялися з липня до жовтня.

Я по вісім годин на день працювала під зливою. На роботу брала по три комплекти спідньої білизни  — не рятували жодні дощовики, я промокала до нитки. Руки «задихалися» у гумових рукавичках, гель-лак злазив без жодного ацетону

До важкої фізичної праці додавався моральний дискомфорт — коли, наприклад, копаєш могилу для нової урни і натикаєшся лопатою на попередню урну… Отримувала я за свою роботу близько двох тисяч євро на місяць.

На похороні ми зазвичай присутніми не були — завданням «посіпак» (так я називала нас з колегами через жовту форму) було вирити могилу до того, як розпочнеться церемонія. Але, звичайно, я ці церемонії бачила не раз, і мене кожного разу дивувало, як спокійно шведи сприймають смерть. Можливо, це пов'язано з тим, що люди у Швеції здебільшого живуть довго та помирають після 90-а років. Родичі померлого замість сліз та голосіння говорять про те, яке щасливе життя прожила ця людина. Та й сам цвинтар тут є не стільки місцем скорботи, скільки місцем пам'яті. Тут люди вигулюють собак, катаються на гойдалках та велосипедах.

«Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто»

Ірина зізнається: втомлювалася так сильно, що не раз хотіла кинути роботу. Але не робила цього з важливої причини.

— Це навіть не гроші, — зізнається Ірина. — Це моя особиста історія. Коли я жила в Ірпені, з боку здавалося, що в мене все ідеально: чоловік, дитина, гарний будинок. Насправді ж я чудово знаю, що таке аб'юз, бо була у таких відносинах протягом 15-и років. Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто. Я була фінансово від нього залежна, і що тільки він не робив, аби я не працювала. Всі мої заняття — і телебачення, і викладання — називав «дурощами».

Говорив: «Краще б ти замість цих дурниць зварила мені борщ»

Незадовго до війни я, не витримуючи постійного психологічного пресингу, пішла у терапію. Пропрацювала з психологом багато моментів, але, як і раніше, не розуміла, як і куди піти від чоловіка. Просто забрати дитину і зняти квартиру навряд чи було хорошим варіантом — в Києві він би знайшов спосіб зіпсувати мені життя. Символічно, що мій курс терапії закінчився 23 лютого 2022 року. За кілька днів до цього я казала своєму коучу, що, як і раніше, не бачу виходу. І запитала її: «Ти хочеш сказати, що 23 лютого я закінчу курс, а 24-го вранці моє життя раптом різко зміниться?» Зараз у мене мурахи по шкірі від цих слів. Згадуючи, як ми з донькою сідали в потяг на Рахів, я розумію, що бігла не лише від війни, а й від свого чоловіка…

Ми вже розлучилися. Як я й передбачала, мирно закінчити стосунки не вийшло — були суди, адвокати, серйозний конфлікт. Але я це зробила. Працюючи під зливою на цвинтарі, часто згадувала його слова: «Що ти без мене можеш? Ти ж нічого не вмієш. Ти не виживеш!» І я знову і знову доводила собі, що можу. Можу заробити грошей, можу жити без нього. Робота на цвинтарі допомогла мені закрити цей гештальт.

«Побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете»

Зараз у житті Ірини — нові стосунки. Її обранцем став Фредерік.

— Той самий Фредерік, котрий з першого дня у Швеції в усьому нам допомагав. Який, побачивши мене в аеропорту в Мальмо, одразу згадав, як я колись підвозила його до аеропорту в Києві, — розповідає Ірина. — Наші стосунки розвивалися поступово. Спершу це була дружба. Попри мою жахливу англійську, ми з ним одне одного розуміли. Фредерік показав мені, що стосунки можуть бути не тільки такими, як у мене були раніше. І партнери можуть бути не лише коханцями, а й друзями, які розуміють і поважають одне одного.

Шведські чоловіки сильно відрізняються від більшості українських. Я це бачу навіть на прикладі інших сімейних пар. Звичайно, люди скрізь різні, але тут рідко можна зустріти закомплексованого чоловіка, якому хочеться самоствердитись за рахунок жінки. Це пов’язано з менталітетом, з тим самим «no stress», в атмосфері якого виховують дітей. Тут навіть у школах до всього ставляться дуже просто. Не виходить якийсь предмет? Гаразд, вчи інший. Ніхто не буде змушувати, принижувати, залякувати. Головне — твоє ментальне здоров'я. У більшості шведів у пріоритеті сім'я, а не кар'єра чи багатство. Тут не прийнято прагнути шаленого успіху в кар’єрі або цілодобово працювати. У цьому суть відомої шведської філософії «Лагом» — брати від життя не все, а рівно стільки, скільки потрібно. Тут дуже мало бідних і так само мало дійсно багатих. Переважає здоровий середній клас. У сім'ї зазвичай працюють обидва партнери. Вони також по черзі йдуть у декрет. Якщо народилася дитина, а її батько не бере хоча б кілька місяців декретної відпустки, його на роботі просто не зрозуміють.

Є, звичайно, у сучасному шведському суспільстві й деякі крайнощі. Наприклад, Фредерік розповідав, що побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете. І питання зовсім не в грошах. Чоловік ламає голову, як не образити жінку своїм питанням. Якщо просто заплатиш сам, побачення, скоріш за все, стане останнім. Якщо запропонуєш заплатити навпіл, жінка може почати наполягати, що вона може заплатити за двох. І чоловік розуміє, що щоб він не сказав, незручна ситуація неминуча.

Щодо наших з Фредеріком стосунків, то за квартиру, яку ми орендуємо, платимо разом. Оскільки моя зарплата втричі менша за його, я поки що плачу тільки частину. Але ми одразу обговорили, що коли я почну заробляти більше, платитиму відповідно теж більше. Можливо, для нас це звучить дещо дивно, але тут такий підхід свідчить про рівноправність та фінансову незалежність обох партнерів.

У документах ми з Фредеріком записані як самбо — це означає, що ми є цивільними партнерами. У Швеції мало хто зараз вступає в класичний шлюб, пари здебільшого воліють жити як самбо протягом усього життя.

Нещодавно робочий контракт Ірини на кладовищі закінчився. І продовжувати його вона не стала.

— Я дала собі місяць відпочинку — хотіла насолодитися можливістю не прокидатися по будильнику о 5.20 ранку, — пояснює Ірина. — Але шукаю роботу в іншій сфері. Розумію, що з моїм рівнем шведської поки не можу претендувати на роботу, яка вимагає спілкування з людьми. Тому, думаю, це буде клінінг. Паралельно буду вести блог у Facebook. Хочу ділитися своєю історією та підтримувати жінок, які опинились у схожій ситуації. Ми всі зараз потребуємо підтримки.

25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.

«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»

24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.

— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.

Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.

Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.

— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.

Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.

«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»

Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.

— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».

Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...

Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.

Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.

Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.

Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.

Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.

Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.

Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.

«Після полону стала боятися раптових дотиків»

Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.

— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.

Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.

Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.

Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.

Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.

Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.

Колись про Людмилу Белінську знімуть фільм. У березні 2022 року їй повідомили, що її чоловік Руслан загинув на фронті. Жінка зібрала сили та розповіла про це трьом донькам, намагаючись зрозуміти, як жити далі. Аж раптом за кілька днів пролунав ще один дзвінок — з повідомленням про те, що її Руслан живий, але важко поранений і перебуває в полоні. Переконавшись, що це правда, Людмила Белінська ухвалила сміливе та відчайдушне рішення їхати на окуповану росіянами територію. Її метою було викрасти чоловіка з полону. І їй це вдалось.

«Раніше мій чоловік служив в СБУ, тому шанси, що окупанти його відпустять, були нульові»

— Він міг не йти на війну, адже у нас троє дітей, — розповідає Sestry Людмила Белінська. — Мав можливість виїхати за кордон. Але якби так сталося, це був би не мій Руслан. Повномасштабна війна заскочила нас удома, в Одесі. Чоловік одразу сказав, що якщо кожен, хто може скористатися навіть законним звільненням від служби, ним скористається, то в результаті нікому буде захищати країну. І пішов. Й одразу опинився на передовій в селі Олександрівка на Херсонщині..

Під час наших коротких розмов чоловік встигав сказати тільки те, що все під контролем. Але це було неправдою — в цей же час своїм братам він зізнавався, що ситуація критична. Казав, що не знає, чи доживе до наступного дня. Коли вранці 29 березня я не отримала від Руслана звичного повідомлення, заспокоювала себе, що він напише пізніше. А потім пролунав дзвінок від його побратимів: «Людмило, ваш чоловік — герой. Він загинув».

Я не могла і не хотіла в це вірити. Запитувала, чи це точно він, чи немає тут помилки. Мені відповіли: «Йому наскрізь пробило голову, це бачили троє людей. Після таких поранень не виживають». Побратими сказали, що тіло Руслана все ще залишається в окопі, забрати його наразі немає можливості, але за кілька днів вони спробують це зробити. І наче поставили крапку словами: «Готуйтесь поки до похорону».

Це був найважчий час для всієї нашої родини. Ніколи не забуду, як плакала старша дочка, а молодші не могли зрозуміти, як це можливо — тато ж їм обіцяв, що повернеться. Я здригалася від кожного телефонного дзвінка — боялася, що це побратими чоловіка, які скажуть, що вже везуть його тіло… Але вони більше не дзвонили. І що довше не було інформації, то більше я починала на щось сподіватися. Дійшло навіть до того, що я звернулася до екстрасенса. Вона сказала: «Руслан серед мертвих, але живий».

Наступний дзвінок пролунав за тиждень, шостого квітня. Цього разу Людмилі зателефонували окупанти. Вони повідомили, що її чоловік живий і перебуває в полоні.

— Сказали, що він тяжко поранений, і почали розпитувати, де і коли він служив, яке у нього звання, — згадує Людмила. — Я не стала їм нічого розповідати. Думала, що, можливо, це дзвонять шахраї — чула історії про те, як аферисти знаходять документи військових, що зникли безвісти, і під приводом, що ті нібито в полоні, виманюють у їхніх рідних гроші. Тому хоч як сильно мені не хотілося б повірити, що Руслан справді живий, дітям про цей дзвінок я не розповіла.

Складності й без того непростій ситуації додавало те, що Руслан Белінський свого часу служив у СБУ. І, як пізніше виявилось, окупанти, які взяли його в полон, про це дізналися. Ймовірність того, що його з такою біографією зможуть відпустити або обміняти, зводилася до нуля.

— На жаль, Руслан сам їм про це повідомив. Не розуміючи, з ким розмовляє, адже на той момент був у критичному стані  — з важким пораненням у голову, великою крововтратою та температурою під сорок, — розповідає Людмила.

Наступного дня мені зателефонували знову — цього разу вже із лікарні Херсонської області. Сказали, що Руслан у них, але його перевозять до іншого шпиталю, де є відділення нейрохірургії. Трохи згодом подзвонив лікар з іншої обласної лікарні, де Руслана прооперували. Я попросила лікаря надіслати мені фотографію Руслана. І тільки коли побачила світлину чоловіка, розплакалася від щастя — то був він! Виснажений, з перебинтованою головою, але живий!

«Коли росіяни не бачили, Руслан нишком набирав мій номер і розповідав, що відбувається»

Повідомивши радісну звістку дітям, Людмила почала збирати інформацію про стан чоловіка. Операція пройшла успішно, але попереду чекало тривале і важке лікування. І що найнебезпечніше — палату Руслана цілодобово охороняли окупанти.

— Я почала шукати варіанти, як допомагати на відстані, — розповідає Белінська. — Через знайомих знайшла на окупованій території людей, які погодилися приносити Руслану домашню їжу. Перераховувала їм гроші на картку. Вони ж купили Руслану російську сімку в телефон (після «референдуму» в регіоні зник український зв'язок), і Руслан зміг мені подзвонити. Його голос звучав зовсім інакше, я спочатку навіть його не впізнала. Він сказав: «Мася, це я». А я у відповідь попросила назвати імена наших дітей. Він назвав — й останні сумніви в тому, що це справді мій Руслан, розвіялись.

Іноді в нас виходило одне одному телефонувати. Коли росіяни не бачили, Руслан набирав мій номер і повідомляв, що відбувається. Так тривало кілька місяців. Чоловіку потроху ставало краще, але через серйозне пошкодження мозку він не міг вставати і навіть ворушити ногами.

Найбільше я боялася, що настане момент, коли росіяни заберуть його з лікарні до в'язниці чи якогось підвалу. Перші кілька місяців окупанти взагалі не відходили від його палати — Руслан був для них цінним полоненим. Але потім у них відбулася ротація. До лікарні прийшли нові люди, і вони вже були не настільки уважні, як їхні попередники. Вирішили, що Руслан настільки важкий, що нікуди від них не втече. Я зрозуміла, що це мій шанс. Потрібно їхати за чоловіком — зараз чи ніколи.

— Сама ідея — поїхати на окуповану територію і якимось чином викрасти з палати чоловіка, який перебуває під охороною і не може самостійно пересуватися, — звучала абсурдно. Мої рідні та друзі, яким я повідомила про свій план, з усіх сил намагалися мене відмовити. Керівник на роботі був упевнений, що окупанти візьмуть мене в полон чи вб'ють. Але єдине, чого я справді боялася — залишати дітей самих. Решту питань я намагалась продумати до деталей.

Для початку довідалась, як люди потрапляють на окуповані території. З'ясувала, що є перевізники, які попри всі ризики регулярно мотаються туди-назад. Звичайно, взяти в машину викраденого з полону військовослужбовця погодився б далеко не кожен. Але я знайшла одного сміливця. Чесно сказала йому, куди й за ким будемо їхати, бо не хотіла його підставляти. Проінформувала лікаря зі шпиталю, де лежав Руслан. І пообіцявши дітям, що скоро привезу їхнього тата, рушила в дорогу.

«Коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською “Добрий вечір”, у мене з очей ринули сльози»

Шлях був довгим — через черги на блокпостах з Одеси до Херсонської області ми їхали майже дві доби. Для ворожих блокпостів у мене була підготовлена легенда про те, що я їду в гості до родичів. Але окупанти не поставили мені жодного запитання — можливо, тому що я жінка. Чоловіків вони допитували і ретельно обшукували.

Був момент, коли план Людмили мало не зірвався. Діставшись лікарні, жінка побачила там десятки озброєних росіян.

— Вони були скрізь — у приймальному відділені, в коридорах, — розповідає Людмила. — Виявилося, напередодні було поранено якогось їхнього очільника. Він лежав в одній із палат, а всі ці люди дбали про його безпеку. Я не уявляла, як у такій ситуації непомітно вивезти паралізованого чоловіка з лікарні. Але мені пощастило. Окупанти були настільки зосереджені на своєму пораненому, що навіть забули про чергування біля палати Руслана. Я зайшла всередину. Ніколи не забуду цей момент. Чоловік знав, що я до нього їду, чекав і дуже за мене хвилювався. Особливо коли я вже опинилась на окупованій території без зв'язку, і він не міг мені додзвонитися. Тож, коли я зайшла до палати, час ніби зупинився. Ми дивилися одне на одного і не могли вимовити жодного слова. Тільки плакали...

Попереду стояло завдання непомітно вивезти чоловіка з лікарні.

— Нові військові, які зібралися у шпиталі  через пораненого російського начальника, не знали, хто такий Руслан. Головне було не потрапити на очі тим, хто бачив Руслана раніше, — пояснює Людмила. — Інакше як везінням я це назвати не можу — ми проскочили. Все життя буду вдячна лікарям, які дали нам із собою не тільки справжню виписку, але й фальшиву довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП. Цю липову довідку я мала показувати на ворожих блокпостах, аби ніхто не запідозрив, що Руслан — військовий, поранений на фронті.

Я хвилювалась, чи зможе чоловік сидіти в автівці, але він впорався. Я молилася й весь час повторювала собі під ніс слова, які вигадала для окупантів на блокпостах. Вигадала цілу легенду про аварію, в яку нібито потрапив Руслан  —  з безліччю деталей для переконливості. На першому блокпості почала її розповідати… Аж раптом під час нашого допиту почався обстріл ворожих позицій. Окупанти заметушилися й наказали нам швидко проїжджати. Далі був другий блокпост. І знову — починається допит, але не встигаю я розповісти свою історію, як окупанти отримують терміновий наказ звільнити для чогось дорогу. І в метушні всі машини в черзі швидко пропускають. У такі моменти неможливо уникнути думки, що все це справа янгола-охоронця. Ну й на третьому блокпості у нас просто перевірили документи — окупанти були певні, що ми вже пройшли допити та обшуки на двох попередніх. А коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською «Добрий вечір», у мене з очей ринули сльози. Ми вдома. Ми це зробили.

Насамперед я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми незабаром приїдемо. За збігом обставин, цього дня саме був день народження чоловіка. Діти побігли купувати торт. День повернення Руслан назвав своїм третім днем народження. Перший був, коли він з'явився на світ, а другий – коли дивом вижив в окопі.  

Історія порятунку мого чоловіка з окопу не менш вражаюча. Виявилося, що Руслан три дні пролежав у землі — там, де побратими бачили його востаннє. Без їжі, води, медичної допомоги. Не знаю, як це можливо, але він вижив. Руслан каже, що то рідна земля не дала йому померти. Його знайшли мешканці Олександрівки, які шукали в окопах живих, аби врятувати, та мертвих, аби поховати. Вони почули хрипіння Руслана, перенесли його до сараю, перевдягли у свій одяг, а документи військовослужбовця закопали в городі. Їсти Руслан не міг, тому вони давали йому сирі яйця та молоко. І сподівалися, що за кілька днів воїну стане краще. Але чоловік знепритомнів, рана гноїлася, почалась лихоманка, і стало зрозуміло, що без медичної допомоги він не виживе. Транспорт на той момент ходив лише в бік окупованого Херсона, тож вони посадили Руслана в рейсовий автобус. Який зупинили окупанти — так Руслан опинився в полоні.

Після деокупації правого берега Херсонської області я розшукала людей, які врятували чоловікові життя, та особисто їм подякувала. А вони повернули мені його документи, які викопали з землі на городі. З того часу Руслан вдома, в Одесі, проходить реабілітацію. І він уже досяг дуже хороших результатів. Лікарі та реабілітологи пояснили, що через пошкодження мозку у Руслана Белінського порушено моторику, але поступово здорові ділянки мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених.

— Чоловік не лише вже встає, а й ходить! — радіє Людмила Белінська. — Поки що з ходунками, але його кроки дедалі впевненіші. І все це тільки завдяки його силі волі — він дуже старається заради дітей. Щодня, за будь-якої погоди та самопочуття, він їде до реабілітаційного центру, де довго й наполегливо займається. Не сумніваюся, що вже скоро Руслан ходитиме, ні на що не спираючись.

Діти від тата не відходять. Старша донька постійно супроводжує його на реабілітацію. А я працюю і, як і раніше, намагаюся всюди встигати. Іноді, озираючись назад, навіть сама не вірю, що ми таке пережили. Не можу сказати, що зараз у нас не буває складних моментів. Реабілітація — процес непростий. Руслан може нервувати, засмучуватися. Але в такі моменти я намагаюсь бути поруч: вчасно відволікти, перевести на жарт. Ми з Русланом пів життя разом, але тепер любимо та цінуємо одне одного сильніше, ніж раніше. Наші діти живі та здорові, ми поруч. І це для нас найголовніше.

‍

‍

«У червні минулого року я лежав у лікарні з важким пораненням, яке отримав на фронті. Єдине, чого мені тоді хотілося — щоб поруч була кохана людина. Природне бажання, чи не так? Але для мене практично нездійсненне, тому що мій партнер — хлопець. І без документів про законність наших стосунків він для лікарів — ніхто, а отже, не може навіть бути зі мною в палаті», — розповідає Sestry військовослужбовець з Краматорська Дмитро Павлов.

Неможливість бути поряд у шпиталі — крапля в морі аргументів, чому тисячі військових з ЛГБТ-спільноти виступають за ухвалення законопроєкту про зареєстровані партнерства. Зараз законопроєкт знаходиться на розгляді в Верховній Раді України, його підтримали Міноборони і Мін’юст України. Відповідно до тексту закону, цивільне партнерство є зареєстрованим добровільним сімейним союзом двох осіб однієї чи різної статі, в результаті якого партнери набувають статусу близьких родичів (членів сім'ї першого ступеня). Наголошується, що цивільне партнерство не є традиційним шлюбом, партнерам не можна всиновлювати дітей і змінювати прізвища. Батьківські права залишаються за біологічним батьком чи матір'ю, тоді як другий партнер отримує статус опікуна. З’ясовуючи, чому під час війни прийняття цього закону критично важливе, Sestry поговорили з його авторкою, народною депутаткою Інною Совсун, а також з тими, кого він безпосередньо стосується.

«Щоб партнеру дозволили бути зі мною в палаті, довелось збрехати, що це мій брат»

— З початком війни мене одразу мобілізували і відправили під Бахмут, — розповідає тридцятирічний Дмитро Павлов з Краматорська. — За два дні до свого тридцятиріччя я отримав поранення. Куля влучила в ногу і розірвала нерв. З того часу я не відчуваю своєї стопи.

Лікування було складним, і підтримка близької людини була більш як необхідна. На жаль, коли мої батьки дізнались про мою орієнтацію, то змінили до мене ставлення. І на сьогоднішній день єдина близька людина, готова бути зі мною поруч у важкі моменти, — це мій партнер. Ось тільки мало хотіти бути поруч, треба ще зуміти. До лікарні мого партнера не пускали. Причому йшлося навіть не про реанімацію. Він приходив, але його наполегливо просили вийти з палати, оскільки офіційно він не є членом моєї родини.

Щоб хоч трохи побути разом, нам доводилося йти на всякі хитрощі. Наприклад, розповідати, що це мій брат. Або давати медсестрі шоколадку, щоб на один вечір заплющила очі на присутність мого партнера біля лікарняного ліжка. Для нас це було незручно і навіть принизливо. Хіба справедливо, що до інших поранених військових можуть приходити їхні дружини, а до мене мій партнер не може? Я був на передовій, боронив країну, ризикував життям. А тепер маю ховатися й крутитися, наче дрібний злодій?

— Коли я пішла воювати, моя дівчина стала їздити до мене в фронтову зону, — розповідає свою історію аеророзвідниця Настя Конфедерат. — І під обстрілами в Миколаєві заробила собі ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Кілька ракет С 300, що впали в метрах п’ятистах від неї, і їй знадобилась психологічна допомога. Так от ще з часів АТО таку допомогу мають право безкоштовно отримати члени родини військового. Тобто узаконений партнер, а також його діти й батьки. Приклади з лікарнями та моргами, куди не пускають партнерів військових, яскраві й трагічні. Але прикладів, коли близькі люди воїна потребують психологічної чи психіатричної допомоги, значно більше. Коли ти живий тілом, але мертвий зсередини — це не життя. І закон про партнерства безпосередньо допоможе тисячам людей повернути собі здатність почуватися живим зсередини.

22-річний військовослужбовець Павло Лагойда та його 31-річний партнер Влад зараз теж у лавах ЗСУ, де стикнулися з гомофобією.

— Під час повномасштабної війни я опинився в зоні бойових дій «на нулі», а Влад вирішив приєднатися до мене і також пішов на фронт, — розповідає Павло Лагойда. — Спочатку ми були з ним в одній частині. Але коли всім стало відомо, що ми партнери, Влада одразу відправили до іншого регіону. Щоб ми могли знову служити разом, я намагаюся перевестись зі статуса срочника в статус контрактника, але мені не дають цього зробити. Лікар, який встромляє мені зараз палиці в колеса, не приховує, що гомофоб. Він так і каже: «Ти не пройдеш військово-лікарську комісію, тому що ми цього не хочемо».

Чим мені може допомогти закон про цивільні партнерства? Коли на державному рівні представників ЛГБТ-спільноти визнають людьми, які теж мають права, це неодмінно вплине на ситуацію загалом. Зараз у нас немає прав. Кожен виїзд партнера на завдання — це психологічні тортури. Бо якщо з ним щось трапиться (поранення, смерть чи полон), тобі про це ніхто не повідомить. А якщо щось станеться зі мною, зателефонують моїй мамі, але не Владу.

Оформити чи розірвати цивільне партнерство значно простіше, ніж шлюб

— Для тисяч представників ЛГБТ, які зараз боронять нашу країну, закон про цивільні партнерства максимально на часі, — каже його авторка й народна депутатка Інна Совсун.  —  Зараз якщо з цими військовими щось трапляється, їхні партнери вкрай обмежені в правах. Я навіть не кажу про такі питання, як  грошова допомога, виплати, спадщина. Я про те, що більшість лікарень не дозволяють партнерам бути поруч в палаті.

Є й інші моменти. Наприклад, людина в комі. В такому випадку лікарі, приймаючи важливі медичні рішення, зобов’язані консультуватися з найближчими членами родини пацієнта. Це можуть бути рішення про ампутацію кінцівки чи відключення від системи життєзабезпечення. І партнер чи партнерка не мають можливості на це впливати. А ще випадки полону, смерті... Мені відомо про ситуації, коли людину не пускали до моргу на процедуру впізнання його партнера, загиблого на фронті. Бо офіційно він не є членом родини.

— Закони про цивільне партнерство — поширена практика в світі?

— Положення про зареєстровані партнерства діють у 22 країнах Європи. Зокрема, у Франції, Великобританії, Чехії, Греції, Італії тощо. В деяких країнах (наприклад, у Німеччині) слідом за партнерствами були дозволені одностатеві шлюби.

Польща поки що є виключенням. Але зараз, коли на парламентських виборах перемогла опозиція, яка підтримує рівні права для одностатевих пар, ситуація може змінитися. До речі, соціологія показує, що більшість поляків підтримують узаконення одностатевих стосунків в тій чи іншій формі.

Більшість країн дозволяють реєструвати цивільні партнерства як гетеросексуальним, так і одностатевим парам. Наш законопроєкт теж.

— Навіщо це гетеросексуальним парам, якщо вони можуть укласти звичний шлюб?

— От, наприклад, у Франції (пишучи наш законопроєкт, ми брали за основу саме французьку модель) приблизно 40 відсотків усіх союзів укладаються в формі партнерства, а не класичного шлюбу. Тобто серед різностатевих пар вони теж популярні. По-перше, історично шлюб у країні тісно пов'язаний з церквою разом з її правилами та ролями. А дедалі більше молоді намагається уникнути нерівноправного формату стосунків. Для багатьох “партнерство” звучить приємніше. По-друге, процедура оформлення цивільного партнерства значно простіша.

— В Україні теж процедура реєстрації цивільного партнерства буде швидшою, ніж укладання шлюбу в РАГСі?

— Безумовно. І це стосується не лише реєстрації (десять днів у випадку цивільного партнерства проти місяця в випадку шлюбу), але й розірвання партнерства. Процедура розірвання шлюбу в Україні доволі складна: навіть якщо чоловік і дружина не мають одне до одного жодних претензій, але у них, наприклад, є неповнолітня дитина, вони можуть оформити розлучення лише через суд, на що потрібні гроші і час. З цивільними партнерствами процедура значно простіша й просто потребує згоди обох.  

— Реакція Української православної церкви, що засудила законопроєкт, була для вас передбачуваною?

— Абсолютно. Як людина, яка займалась лобіюванням і ратифікацією Стамбульської конвенції (про запобігання насильству щодо жінок, домашньому насильству і боротьбу з ними), я не мала щодо цього сумнівів. На жаль, церква не готова до діалогу. Думаю, вони роблять собі цим ведмежу послугу, адже втрачають потенційних прихожан. А щодо заяви Ради церков (Всеукраїнська Рада Церков закликала парламент відхилити законопроєкт. — Ред.), то до цієї ради й досі входить Російська православна церква. Тому було б доречніше, якби спочатку організація зайнялася саме цим питанням.

За останнє десятиріччя рівень підтримки одностатевих партнерств в Україні зріс майже вдвічі

— Чи може закон про зареєстровані партнерства спростити шлях України до ЄС?

— 9 листопада вийшов звіт Єврокомісії щодо критеріїв, що мають бути виконані для членства України в ЄС. І там є дві згадки щодо прав представників ЛГБТ.

Щодо одностатевих партнерств, у звіті відмічається, що факт реєстрації такого законопроєкту Єврокомісія вважає позитивним кроком, який вказує на те, що ми рухаємось у вірному напрямку. Зважаючи на те, що конкретно з цього питання прямих директив Євросоюзу не існує, це максимальна форма, яку вони могли використати, щоб вказати Україні на важливість цього питання. До речі, у звіті згадується також рішення Європейського суду з прав людини про те, що відсутність в Україні юридичної можливості реєструвати одностатеві партнерства порушує Європейську конвенцію з прав людини (у червні цього року одностатевій парі, яка поскаржилася на неможливість укласти в Україні шлюб чи інший тип цивільного союзу, ЄСПЛ присудив по п’ять тисяч євро компенсації кожному. — Авт.)

— Представники ЛГБТ у ЗСУ розповідають про те, що регулярно стикаються з гомофобією і булінгом — як з боку побратимів, так і командирів. Чи може прийняття законопроєкту про цивільні партнерства допомогти у вирішенні цієї проблеми?

— Сьогодні представники ЛГБТ відчувають, що держава ставиться до них не так, як до гетеросексуальних людей. Це несправедливо. І прийняття закону — питання не лише про вирішення практичних завдань, але й про факт визнання державою прав тих, хто разом з іншими працює, платить податки, воює.

Між тим треба розуміти, що подолати гомофобію, зокрема в Збройних Силах, один цей закон не може. Необхідно прийняти додаткові нормативні регулювання. Це як ситуація з жінками в армії: прийняті окремі рішення з прописаними вказівками, на які жінки можуть посилатися в разі дискримінації чи, скажімо, сексуальних домагань.

— Чи може закон про цивільні партнерства бути прийнятий цього року?

— Питання в тому, чи вдасться це у наступному році. Звіт Єврокомісії дає надію, що на законопроєкт звернуть увагу. Важливі й останні рішення Міноборони та Мін’юсту. Мін’юст від початку ідею підтримував, але казав, що напише власний законопроєкт. Проте зрештою вони погодились підтримати наш. Міноборони також написало, що підтримує, хоча спочатку їхнє рішення було негативним. Тепер черга — за Комітетом правової політики ВРУ. Коли погодиться і він, документ врешті буде винесено на голосування в залі Верховної Ради.

— Що ви думаєте з приводу реакції суспільства на ідею цивільних партнерств одностатевих пар? Кількість негативних коментарів у соцмережах вражає.

— Ми очікували значно гіршої реакції. Негативні коментарі є завжди, але водночас я отримую також багато позитивних відгуків. У Facebook це десь 50% на 50%. А, наприклад, в Instagram і Tik Tok практично всі коментарі зі знаком плюс. У молодих людей вже інші погляди. Загалом ненависті й неприйняття щодо цих питань стало значно менше. Згідно з минулорічним опитуванням Центру соціальних експертиз Інституту соціології, за останні дев’ять-десять років рівень підтримки одностатевих партнерств в Україні зріс майже вдвічі (53% згодних в 2022 році проти 33% в 2013 році). Війна змінила наше життя й продовжує змінювати пріоритети.

Титульне фото: Edgar Su / Reuters / Forum

Ракетні атаки росіян, окупація, евакуація, виїзд до Тель-Авіва і знову війна вже на території Ізраїлю — все це пережила за останні рік і дев’ять місяців фельдшерка швидкої допомоги з Харківської області Інна Макоєдова. Масована атака ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня відбулася через день після кривавого російського теракту в селі Гроза. Цей теракт став для Інни особистою трагедією — серед 59 загиблих були її друзі, пацієнти та колега. Коли росіяни вперше почали бомбити Харків, Інна саме везла на «швидкій» важкохвору дитину до лікарні.

«Були ситуації, коли пацієнта треба було рятувати негайно. І ми їхали — не вмикаючи фари, об'їзними дорогами. Розуміючи, що виїзд може стати останнім»

— Дитину я везла, помічаючи по дорозі зруйновані будинки та незвично порожні вулиці як наслідок перших ракетних обстрілів, — згадує Інна. — Одразу до лікарні на Салтівці в Харкові стали привозити поранених та загиблих військових — зовсім молодих хлопців. А вже наступного дня пішли виклики й від цивільних. До одного чоловіка, якого підстрелили росіяни, швидка не могла дістатися, тому рідним довелося самостійно вивозити його на садовій тачці туди, куди ми на «швидкій» могли проїхати. Виявилося, що поранений —  наш колега, колишній водій районної лікарні.

Ми вирішили везти його до Куп'янська і по дорозі, в селі Гроза, натрапили на ворожі танки, один з яких перегородив нам дорогу. Росіяни наказали нам повертатись. Я відповіла, що в машині пацієнт, якому терміново потрібна операція. На що почула: «Ми зараз вас розстріляємо разом із вашим пацієнтом». Не знаючи, що робити, я почала зв'язуватися з колегами з Харкова, і тоді росіяни відкрили по нашій машині вогонь. Перше, про що я подумала в той момент: «Що ж тепер буде з нашим пораненим? Хто його прооперує?» Ну, а далі ми не їхали, а летіли… І дивом врятувалися.

Весь наступний тиждень пацієнт пролежав у селищі Шевченкове, аж поки окупанти не відкрили проїзд для «швидких», і ми змогли вирватися до лікарні Куп'янська. Він вижив, але через втрачений дорогоцінний час залишився без ноги. Під час цього рейсу до Куп'янська росіяни зупиняли нас на кожному блокпості з командою «Руки на капот!», після чого обшукували всю машину, кожну кишеню. Їздити в комендантську годину окупанти нам заборонили — казали, як побачать, одразу розстріляють. Але були ситуації, коли пацієнта потрібно було рятувати вночі і негайно. І ми їхали. Не вмикаючи фари, об'їзними дорогами — як завгодно. Усвідомлювали, що кожен виїзд може стати останнім. Але не робити цього не могли.

Коли в окупації зник мобільний зв'язок, Інна знайшла вихід, як не втрачати контакт з пацієнтами. Вона фактично стала диспетчером швидкої медичної допомоги:

— Зателефонувати на 103 вже було неможливо, і нас виручив дротовий інтернет, через який ми могли підтримувати зв'язок у соцмережах, — розповідає фельдшерка. — В усіх існуючих групах я розписала алгоритм дій — пояснила, де і як зі мною зв'язатися, приймала звернення. Когось консультувала, когось передавала бригаді, яка їхала на виклик. За це люди допомагали у відповідь. Коли в березні нам терміново знадобилося пальне, а взяти бензин було ніде, я написала оголошення у соцмережах — і до нас примчався чоловік з каністрою бензину.

Але настав день, коли закінчилися медикаменти. Окупанти саме відкрили піший перехід через дамбу на територію, підконтрольну Україні, і я вирішила спробувати поїхати по ліки до Харкова. Це було непросто — на блокпостах окупанти влаштовували допити, на яких що я тільки не розповідала, щоб мене пропустили. У Харківському центрі екстреної медичної допомоги на мене вже чекали з ліками. Але ж треба було якось непомітно провезти цей скарб назад. Тому ми провернули цілу операцію: замість мене, під моїм прізвищем, через дамбу пішла інша людина (бо окупанти вели списки тих, хто виїжджав і повертався). Я ж дісталася нашого району в об'їзд. Таких поїздок ми зробили декілька.

«Усі ці місяці у нашому відділенні “швидкої” висів український прапор, і жодні погрози не змусили нас його зняти»

Окупанти схиляли Інну Макоєдову до співпраці.

— Намагалися змусити, — згадує лікарка. — Ми не брали їхніх зарплат й ігнорували їх, хоч і розуміли, чим це може скінчитися. Коли одного разу окупанти сказали, що треба відвезти на кордон їхнього пораненого військового, а ми відповіли, що машина несправна, нашу бригаду змусили зробити це під дулами автоматів. Співробітники бригади шість годин не виходили на зв'язок, і ми дуже за них хвилювались. На щастя, колеги залишилися живими. Поки везли, окупанти стежили, щоб наші медики не торкалися їхнього пораненого — боялися, що вони навмисне зроблять йому гірше. Розуміли, що вони для нас — вороги. До речі, весь цей час у нашому відділенні висів український прапор. І жодні «попередження» та погрози не могли змусити нас його зняти.

Влітку окупанти взялися вже безпосередньо за мене. Наполегливі заклики до співпраці з розповідями про те, «який я цінний співробітник» переросли в агресивні погрози. Росіяни вимагали, щоб я ходила на наради до їхньої так званої адміністрації. Але я не прийшла жодного разу. За мною почали стежити. Окупанти чекали мене на вулиці, приходили додому. Людина, яку вони називали «міністром охорони здоров'я Харківської губернії», заявляла, що «розбереться зі мною». До мене доходили попередження, що «за те, чим я займаюся, сидітиму в підвалі».

Почали погрожувати й моєму чоловікові. Свого часу він був очільником ДАІ, й окупанти, дізнавшись про це, вмовляли його стати керівником райавтодору. Коли він відмовився, заявили, що у такому випадку «знайдуть для нього військову форму».

Втім, виїжджати не хотілося до останнього — мені здавалося, що я не маю морального права покинути своїх колег та пацієнтів. Але потім окупанти заявили, що дають мені тиждень на підписання договору про співпрацю. Попередили, що на підконтрольну Україні територію мене вже ніхто не випустить — на блокпостах усі попереджені. І дали зрозуміти, що якщо хочу залишитися живою, краще погодитися на їхні умови. Залишався один вихід — їхати геть. Виїжджати через російський кордон, розповідаючи прикордонникам легенду про те, що мандрую в відпустку до дядька, який живе в Новоросійську. Ми їхали вдвох із чоловіком, і це просто везіння, що після дванадцяти годин допитів на кордоні окупанти повірили моїй вигадці про родича. Інакше мене б вже не було...

Коли вирвались, на нас чекала довга дорога — через Білорусь, Польщу, Словаччину, Австрію. Аби в результаті ми опинились в Ізраїлі. Чому саме тут? Мені терміново знадобилося лікування: в лютому, перед початком великої війни, мені зробили складну стоматологічну операцію. В окупації я змушена була самотужки знімати шви, почалося запалення. Коли першого серпня ми виїхали, ситуація вже стала критичною. І друзі в Ізраїлі пообіцяли швидко допомогти з лікуванням. Хто ж знав, що незабаром ми знов опинимося в зоні бойових дій.

«Діти в Тель-Авіві здебільшого знають декілька іноземних мов»

Розповідаючи про життя в Ізраїлі, Інна каже, що, попри незнання івриту, через три місяці перебування в країні змогла знайти роботу.

— В Ізраїлі немає виплат та програм підтримки біженців, — продовжує Інна. — Дороге життя, дорога оренда — сидіти тут без роботи можуть собі дозволити лише добре забезпечені люди. Друзі допомогли мені з організацією лікування (мені нарощують кістки), але плачу я за все сама. Тут немає жодних хостелів чи таборів для біженців, тому якщо тобі нема в кого зупинитися, вихід один — туристична оренда. Першу квартиру ми зняли подобово. Це було невигідно, але, на щастя, досить швидко вдалося знайти постійне житло, і тепер ми платимо тисячу доларів на місяць. Для Тель-Авіва це хороша ціна — можна сказати, недорого.

Знайти в Ізраїлі роботу лікареві за фахом без підтвердження диплому та знання івриту неможливо. Перші три місяці ми як іноземці навіть не мали права на роботу. Плюс я не можу працювати в самому Тель-Авіві, тільки в окрузі. Але хто сильно хоче, той завжди знайде варіанти. Я почала шукати, паралельно вивчаючи іврит і підтягуючи англійську. Знання англійської тут, до речі, дуже цінується — в деяких випадках навіть більше, ніж володіння івритом.

Чоловік пішов працювати на будівництво, а моєю першою роботою став клінінг. Мила і чистила різні приміщення протягом місяця. Зрештою, 50 відсотків мого заробітку забрала собі компанія-роботодавець, і я побачила, що тієї суми, яку я отримала на руки, на життя та лікування не вистачить. Тоді я вирішила спробувати догляд за дітьми з особливостями розвитку. Тут це дуже затребувано: попри те, що для дітей є спеціалізовані дитячі садки, більшість часу вони проводять удома. Проте для ізраїльтян діти — то святе, тому відбір на цю роботу дуже серйозний. І ось тут моя медична освіта та досвід роботи лікарем зіграли мені на користь. Зараз у мене вже є кілька постійних клієнтів, заробітку вистачає. Це важка робота по 14 годин на добу, де ти і няня, і медсестра, а іноді й хатня помічниця. Але я можу з цим впоратись. З кожним днем мовний бар'єр стає менш відчутним. До того ж, в Ізраїлі діти здебільшого — білінгви та трилінгви, які вільно володіють івритом, англійською і навіть російською. А це значно полегшує спілкування.

«Знову ходжу з тривожною валізкою»

— Ми приїхали до Ізраїлю у пошуках спецлікування та безпеки, — продовжує Інна Макоєдова. — З останнім, на жаль, не склалося — війна заскочила нас і тут.

Не можу описати своїх відчуттів, коли вранці сьомого жовтня ми прокинулися від вибухів. Спершу вони були далеко, але я одразу розпізнала цей звук — ніколи і ні з чим його не сплутаю. За день до цього сталася трагедія в Грозі. Справа в тім, що село Огурцівка, звідки я родом, і село Гроза знаходяться поруч, і ми там всі одне одного знаємо. В кафе, яке знищила російська ракета, загинули дві мої подруги, моя колега, пацієнти, батьки та сестра кумів мого чоловіка... І не встигла я бодай перевести подих, як війна знову прийшла під наші вікна. Але більше тікати я не хочу — тільки назад на батьківщину після закінчення лікування.

В Україні ще перед окупацією в мене була зібрана тривожна валізка з документами. Зараз так само — з нею і ходжу до укриттів. В Ізраїлі немає будинків без бомбосховищ. Вони є скрізь і діляться на кілька типів. Основні — мамад і мамак.

Мамад — це сховище безпосередньо в квартирі для однієї родини. Окрема кімната з залізобетонними стінами, з броньованими дверима, які відчиняються тільки надвір, обладнана кількома електричними, телефонними і радіорозетками. Обов'язково є спеціальні фільтри на випадок атаки хімічною зброєю. Можуть бути невеликі вікна зі сталевими віконницями. Деякі облаштовують свої сховища як дитячі, кабінети чи бібліотеки. Мамади є, в основному, у нових будинках, побудованих після 1992 року. Я сиділа в такому бомбосховищі буквально кілька годин тому — під час чергового обстрілу, який заскочив мене у клієнта, в квартирі на 28 поверсі. Тільки-но пролунала тривога, як всі, хто був у квартирі, одразу пішли до мамаду. У таких кімнатах не ловить мобільний зв'язок, там немає інтернету. Але нікому не спадає на думку вийти звідти до відбою — всі сидять і терпляче чекають.

У будинку, в якому я мешкаю, бомбосховище займає весь перший поверх. Ми живемо на третьому — і зазвичай кількох хвилин вистачає, щоб хутко туди спуститися. Бомбосховище для широкого загалу називається «мамак». Я ще не бачила тут будинків без таких кімнат. У цьому сенсі в Ізраїлі безпечніше, ніж в Україні – з такими укриттями навіть якщо прилетить у твій будинок, ймовірність вціліти висока.

З першого дня масованих атак ХАМАС в Ізраїлі людям було дозволено ходити на роботу — за умови, що у будівлі, де працюєш, є укриття. А оскільки мамаки й мамади побудовані скрізь, життя не зупиняється. У супермаркетах є усі продукти, працює навіть аеропорт. Багато авіакомпаній скасували всі свої рейси, але ізраїльські перевізники літають.

Люди спокійні — ніхто нікуди не тікає, всі живуть, працюють. Мешканці звикли жити в умовах війни. Якщо звучить сигнал повітряної тривоги, то абсолютно всі, як за командою, встають і йдуть в укриття. Весь транспорт зупиняється. Якщо поруч немає сховища, люди лягають на землю. В тилу всі чітко знають, яким має бути алгоритм їхньої поведінки, і бездоганно його дотримуються.

Усі, навіть далекі від медицини люди, знають основи надання першої допомоги — можуть накласти турнікет, зупинити кров, носять з собою для цього аптечки. Люди сприймають це як буденні речі, зрозумілі кожному як божий день. В Ізраїлі «звикнути до війни» означає не ігнорувати повітряні тривоги й не розслаблятися. В цьому сенсі нам, українцям, є чому в них повчитися.

8 квітня минулого року Настя Шестопал чекала евакуації на залізничному вокзалі в Краматорську й опинилася в епіцентрі одного з найкривавіших російських терактів цієї війни. Внаслідок ракетного удару по вокзалу загинула 61 людина. Настя втратила багато крові й ногу, але дивом залишилася живою.

Дівчина каже, що з цього моменту для неї розпочалося нове життя. В якому навіть з протезом Настя здійснює мрії, які не наважувалась втілювати до трагедії. Нещодавно вона знялася для українських Vogue і Playboy та планує модельну кар'єру в Німеччині, де отримала лікування. Зі штучною ногою Настя проходить вже понад десять тисяч кроків на день. За словами дівчини, протез став її родзинкою.

«Коли стався вибух, я сиділа на лавці й читала»

Того дня Настя була на вокзалі, бо нарешті зважилася виїхати з рідної Дружківки на Донеччині, яка постійно обстрілювалася росіянами. Друзі покликали Настю до Дніпра, де було спокійніше.

— Уявіть, я ж їхати планувала не потягом, а «Блаблакаром», — розповідає Sestry Настя. — До того ж водій пропонував забрати мене в іншому місці, але я наполягла приїхати за мною саме на вокзал. Мамина подруга просила мене дочекатися машину на роботі, але я відмовилася. Тобто сама зробила все для того, щоб опинитися в епіцентрі трагедії. У момент, коли стався вибух, я сиділа на вулиці на лавці — саме в тому місці, куди поцілила ракета. Повітряної тривоги не було, я спокійно читала книгу...

Після першого вибуху зрозуміла, що лежу на землі в калюжі крові. Люди довкола мене бігали, а я не могла встати. Потім — другий вибух. Я побачила, що моя ліва нога якось неприродно зігнулась. Відчула, що втрачаю кров і сили. З кожною секундою їх ставало дедалі менше. Подумала, що якщо мені зараз ніхто не допоможе, тут я й помру. Я кликала на допомогу, але люди продовжували бігти й не звертали на мене уваги. Не знаю, скільки я там пролежала, поки на мене звернув увагу рятувальник служби надзвичайних ситуацій. Він перетягнув мені ногу і сказав колезі, що «тут дуже важка дівчинка».

Я тим часом намагалася дотягнутися до смартфону, що валявся в крові. Спромоглася його взяти, але руки мене не слухалися, і я не зуміла натиснути на екран і зателефонувати.

А коли двоє рятувальників взяли мене на руки та понесли, мені здалося, що шмат моєї ноги зараз просто відпаде. Дуже страшно було дивитися навколо. Адже я розуміла — те, що побачу, ніколи не зможу забути. Розірвані тіла, поранені діти… Це було пекло на землі.

Вже в машині «швидкої» Настя змогла відповісти на один телефонний дзвінок — так її рідні дізналися, що вона жива. Знайти ж її виявилося непросто.

— Виявилося, що мене записали не під прізвищем, а під якимось номером, — розповідає дівчинка. — Коли мама врешті зрозуміла, де я, і прибігла до лікарні, я вже лежала на операційному столі. У мене була пробита артерія, через що я втратила дуже багато крові. Після першої операції я навіть впала в кому.

Коли пізніше прийшла до тями й побачила, що нога на місці, зраділа, що, можливо, її ще вдасться врятувати. Лікарі робили для цього все, що могли. Спочатку в Краматорську, потім у Павлограді, у Дніпрі… У ніч після другої операції мені різко стало гірше. А після третьої операції я побачила, що ноги у мене більше нема.

«Тепер, коли ногу ампутували, зможу трохи відпочити»

Моя реакція була трохи дивною. Я була настільки змучена наркозами та операціями, що подумала: «Тепер, коли ногу ампутували, зможу хоч трохи відпочити». Мені так хотілося спати. Але ніякого сну вже не було, бо слідом за втомою прийшло усвідомлення того, що сталося. Мені дев'ятнадцять. Я танцювала, займалася спортом. І тепер я не маю ноги. Як жити далі?

Не впасти в розпач Насті допомогла підтримка близьких.

‍
— Велику роль відіграли мамині спокій та впевненість, — зізнається Настя. — Коли я телефоном повідомила мамі, що мені ампутували ногу, вона витримала секундну паузу й сказала: «Нічого страшного. Головне, що ти жива». І я подумала, що, напевно, вона має рацію.

Наступні кілька місяців були дуже тяжкими. Я дізналася, що таке фантомний біль, від якого хочеться лізти на стіну. Це коли здається, що нога, якої вже немає, горить, сіпається. Ти відчуваєш коліно, пальці. Їх немає, а вони болять. Від цього можна збожеволіти. Дуже виснажували й операції, які з ампутацією ноги не закінчились. Загалом їх було шість. Мені допомагали триматися рідні й ті, з ким я познайомилася в лікарні — військові та медперсонал. Вони так у мене вірили. Ніколи не забуду медсестру, яка поставила мене на ноги. Мені здавалося, що я не можу навіть сісти, не те що встати. Але вона навчила мене стояти, тримати рівновагу на одній нозі. Виявилося, це можливо.

«Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси»

А потім у житті Насті трапилася Німеччина, куди її запросили незнайомі люди.

— Моя подруга, яка на той момент була в Німеччині, розмістила про мене інформацію у соцмережах, — продовжує розповідати дівчина. — І німці Міру та Мартін, які не знали ні мене, ні подругу, написали, що хочуть допомогти. Вони запросили мене до міста Ессен. Знайшли квартиру і домовилися, щоб мене прийняли на лікування до місцевої клініки — як з'ясувалося, однієї з найкращих у Німеччині. Все життя я буду вдячна цим неймовірним людям. 

У цій клініці я отримала протез, там і почала його опановувати. Це було непросто. Я ж маленька, важу від сили 35 кілограмів, тоді як протез важить вісім. Іноді здавалося, що корсет (а він необхідний, тому що в мене дуже висока ампутація) перетискає всі мої внутрішні органи. По суті, я заново вчилася ходити. І жити —приймаючи нову реальність та нову себе.

Були депресії, був розпач. Жахливі сни, повернення в думках до того дня, коли я вмирала. Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси. Зрозуміти, що з ногою чи без — життя прекрасне. Так, те, що трапилося, сильно мене змінило. Там, на вокзалі в Краматорську, колишня Настя померла. Натомість народилась інша — яка вміє по-справжньому цінувати життя.

‍«Моє тіло зараз подобається мені більше, ніж до трагедії»

Настя почала вести блог в Instagram, де розповідає про свою реабілітацію. Рік тому в блозі з'явилися відео, як Настя опановує свій перший протез, робить перші кроки. А вже навесні цього року Настя виклала відео, як ходить на двох ногах. Її хода виглядає настільки впевнено, ніби протеза немає взагалі. Хоча дівчина і не намагається його приховати, носить короткі сукні й сарафани.

— Впевненість у собі прийшла не одразу, — зізнається Настя. — Були моменти, коли мені здавалося, що всі довкола дивляться на мій протез. Але згодом я зрозуміла, що все залежить від мого сприйняття. Це не люди концентрують увагу на моєму протезі, а я сама. Зараз я можу вільно гуляти в шортах. Моє тіло зараз подобаються мені більше, ніж до трагедії! Для цього я довго працювала з собою та з психологом. Я і зараз в терапії, адже психотерапевт, між іншим, допомагає мені зменшити фантомний біль. Досі його відчуваю — інколи більше, інколи менше. Можливо, я житиму з цим болем все життя. І тут не допоможуть знеболювальні, адже причини — в голові.

Блог в Instagram я почала вести, щоб поділитися своїм досвідом та підтримати людей, які опинилися у подібній ситуації. Їх в Україні зараз, на жаль, дуже багато. Мені пишуть люди з Херсона, Харкова, багатьох інших регіонів. Запитують, як я впоралася. У багатьох з них ампутації не такі високі, як у мене, але люди не розуміють, що робити далі. Я помітила, що старшим людям у таких ситуаціях складніше, ніж молодим — вони думають, що життя закінчилося, хоча це зовсім не так.

Я раджу перш за все не закриватися від тих, хто вас оточує, приймати їхню допомогу та турботу.

Мені допомогли не здатися мама, друзі, а пізніше — молодий чоловік, з яким я зараз зустрічаюсь. І ще важливо не соромитися своїх емоцій. Сьогодні ти можеш плакати, сердитись, а завтра гуляти з протезом у відкритій сукні, фотографуватися та почуватися щасливою. Мій протез став моїм персональним брендом — нещодавно була в Києві на зйомках для Vogue і Playboy й виявила, що мене за ним пізнають просто на вулиці.

Зараз я живу в Ессені. Вже непогано знаю німецьку мову. Пішла на курси водіння, де вся теорія німецькою — і це для мене вже не проблема. Паралельно дистанційно закінчую Київський університет імені Драгоманова, де вчусь на соціального педагога. Ця спеціальність для мене важлива, бо мені хотілося б заснувати щось на кшталт фонду чи центру для психологічної реабілітації людей з ампутаціями. Відчуваю, що мені є чим з ними поділитись.

До повномасштабної війни Ірина Язова була відома як одна з найкращих терапевток Ірпінської міської лікарні — у період пандемії коронавірусу фактично жила на роботі, рятуючи хворих. Після деокупації Бучі про неї дізнались як про лікарку, яка рятувала поранених місцевих мешканців та прийняла екстремальні пологи в сусідки. Завдяки Ірині залишилися живими жінка з її чотирирічною дитиною, яких в машині розстріляли росіяни. А ще — сусід, якого окупанти поранили в ногу. 

Згодом Ірині з чоловіком та їхніми трьома дітьми вдалося виїхати до Польщі. Зараз Ірина працює лікарем у шпиталі поряд із містом Катовіце, куди часто привозять поранених українських захисників на лікування. Про події в Бучі й допомогу українцям у Польщі Ірина розповіла Sestry.

Сусід кричав від болю так, що чув увесь під'їзд 

Перші вибухи, які Ірина Язова почула вранці 24 лютого 2022 року, не змінили її планів їхати на роботу. На неї чекала літня пацієнтка.

— Виписавши лікарський висновок, я вийшла надвір, а там уже літали гелікоптери, було чутно вибухи, — розповідає Ірина. — За кілька днів росіяни зайшли на мою вулицю в Бучі. А першого березня я вже не змогла дістатися лікарні через розбитий переїзд. 

У сусідньому дворі російський танк розбив приміщення аптеки, і люди збирали розкидані по вулиці препарати та зносили їх до підвалу, де ми з сусідками їх відсортували, а потім передали через тероборону до лікарні. Хто ж знав, що за кілька днів все це нам знадобиться… Ворожі танки розстріляли машину багатодітної родини, у мами та її крихітної доньки були прострілені ноги. Їх забрали до себе сусіди, а мене покликали на допомогу.

Ніжка дитини була повністю пропалена. Довезти цих людей до лікарні вже було неможливо, нас усіх могли вбити. Залишалося шукати медикаменти через місцеві чати та бігати за ними між гаражами, намагаючись не потрапити росіянам на очі. На щастя, мені вдалося розшукати необхідні антибіотики.

У цей час вдома на Ірину чекали чоловік і троє дітей-школярів. Багатоповерхівку, де жила жінка, пізніше показували в багатьох репортажах зі звільненої Бучі — будинок на вулиці Тарасівській вцілів, але окупанти розграбували чи не всі квартири. І от за кілька днів до того, як росіяни почали мародерити і трощити, Ірина просто в під'їзді врятувала пораненого сусіда. Окупанти стріляли в нього, коли чоловік йшов вулицею.

— Ворожі кулі пробили Володі обидві ноги, і він до пізнього вечора пролежав на асфальті, — згадує Ірина.

Спочатку він молився, щоб на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, аби наїхали.

Сусіди принесли його до під'їзду, але підняти до квартири не змогли. Тому ми організували йому місце в прогоні між поверхами, і він провів там п'ять діб. Побачивши, що в нього перебита кістка, зачепило м'язи та сухожилля, я розрізала одяг, промила рану й зробила перев'язку. Знайшла бинти, протизапальне, електроліти проти зневоднення й навіть антибіотик. Найбільше я боялася, що може початися сепсис. Володя кричав від болю так, що чув увесь під'їзд... Але на третю добу йому нарешті полегшало. Коли в нього вперше за ці жахливі дні з'явилося бажання запалити цигарку, я зрозуміла, що він одужує.

‍«Без світла й води я приймала пологи в "романтичній" атмосфері при свічках»

‍В одній із квартир цієї ж багатоповерхівки з'явилася на світ крихітка Аліса. Перейми в її мами Анни Тимченко розпочалися сьомого березня, коли в Бучі вже точилися вуличні бої, а в будинку не було ні електрики, ні води. Анна з нашою героїнею жили в одному під'їзді, але до пологів не були знайомі.

— Уявіть, до цього дня я ніколи не приймала пологи, — зізнається Ірина. — Думаю, допомогло те, що студенткою я хотіла стати гінекологом і тому добре вчила теорію. В екстремальний момент знання повернулися. Звичайно, я усвідомлювала ризики, але вибору не було, тому я зібралася й робила те, що можу.

Допомагали мені дві сусідки. Одна з них прибігла за мною о четвертій годині ранку, коли в Ані відійшли води. Самій породіллі був тоді 21 рік, це були її перші пологи. Я повторювала їй: «Пологи — це природний фізіологічний процес. Наше завдання — лише допомагати». Ми всі підтримували одна одну. Жартували на тему атмосфери в квартирі: без світла, але на гарній ковдрі, навколо — інтер'єрні свічки. Чим не романтика? Ситуацію дуже ускладнювало те, що не було води, але нас врятували запаси вологих серветок, які Аня з чоловіком встигли закупити заздалегідь.

За вікном постійно щось вибухало, але я не чула цих звуків. Для мене тоді війни не існувало. Мала значення тільки поява на світ нового життя.

Був момент, який усіх налякав — коли дитина не закричала. Але я знала, що потрібно робити: відсмоктати з носика слиз, постукати по спині, поплескати по п'ятах. Після цих маніпуляцій ми почули очікуваний крик — і видихнули. Ми це зробили. Це було справжнє щастя.

Після пологів Ірина повернулася до своєї квартири і, не перевдягнувшись, вся в крові, лягла спати, чим добряче налякала дітей і чоловіка. Ситуація в Бучі погіршувалась, і родина вирішила терміново евакуюватися. Поспішали, отож, Іра сіла до автівки просто в закривавленій після пологів футболці. Виїхати з Бучі вирішили також породілля Анна та поранений сусід Володимир.

— Ми зрозуміли, що треба якнайшвидше рятувати наших дітей, — пояснює Ірина. — Ніколи не забуду мертві тіла, які ми бачили вздовж дороги. Перевернуті машини з написами «діти», розкидані дитячі речі, підгузки, а також направлені на нас башти російських танків. Були миті, коли я думала, що зараз нас розстріляють. Але ми вдягнули білі пов'язки, відповіли на всі запитання окупантів на блокпостах і якось вирвалися з цього пекла.

‍Просто зайшла до найближчого польського шпиталю й залишила резюме. За 20 хвилин мені подзвонили

Родина Ірини виїхала до Польщі — як і більшість з нас, «на пару місяців, до закінчення війни». Але життя розпорядилось інакше.

— Я мала сумніви, що зможу знайти у Польщі роботу за фахом, — каже лікарка. — Так, я досвідчений терапевт, але я не знала польської мови. Коли ми приїхали, говорила лише одну фразу: «Nie wiem», що означає «Не знаю». Але, звичайно, через подібність наших мов розуміла поляків непогано. 

Одразу, як приїхала, встановила собі на телефон застосунок-перекладач, і він мене сильно виручав. Стала активно вчитися не тільки розуміти, але й розмовляти. Зараз, коли польська для мене вже не є проблемою, усвідомлюю, наскільки безглуздо іноді звучали деякі мої фрази. Але нічого, я говорила й таким чином подолала психологічний бар'єр. З пошуком роботи все сталося швидко й навіть трохи дивно. Разом із подругою я прийшла до найближчого шпиталю біля Катовіце, недалеко від дому, і залишила на рецепції резюме. Залишила, ні на що не сподіваючись. Єдине, про що попросила — щоб навіть у випадку відмови мені про це повідомили. Після чого ми з подругою зайшли до кав'ярні, а за двадцять хвилин мені зателефонували зі шпиталю і запросили на співбесіду.

Так Ірину взяли на роботу — спочатку до приймального відділення, а потім і до терапевтичного.

— Зараз я вже веду палати, чергую по шпиталю, — радіє Ірина. — З мовою проблем майже не виникає — хіба що іноді довго не можу підібрати слово. Але оточуючі ставляться до цього з розумінням.

Для мене важливо викликати в людей не жалість, а повагу. Тому я майже нікому не розповідала про те, що пережила у Бучі.

Натомість показувала, що знаю і вмію. Разом з тим мені дуже пощастило з людьми, яких я зустріла у Польщі. Маю на увазі і жінку, в квартирі мами якої ми спочатку жили (зараз ми вже самі винаймаємо житло), і керівника відділення в шпиталі, який від початку повномасштабного вторгнення поставив собі за мету допомагати українцям. За його ініціативи шпиталь почав брати на реабілітацію українських бійців. Можливо, й мене він запросив на роботу, бо я —українка. Зараз він навіть заснував фундацію, яка допомагає Україні. Це і турбота про військових, і закупівля необхідного для українських шпиталів обладнання. Я допомагаю фундації як перекладач. 

Одного разу сталася цікава історія. Мені зателефонували ввечері зі шпиталю й повідомили, що до нас на лікування везуть цілий вагон українських військових. Я приїхала, а мені кажуть, що в одній з палат лежать хлопці з Бучі й Ірпеня. Мовляв, я когось з них можу знати. І от заходжу я до палати і дійсно бачу знайоме обличчя. Зі мною вітається мій сусід! Чоловік, який мешкає в моєму під'їзді в Бучі на дев'ятому поверсі. Він зазнав поранення на фронті, і ми ось так випадково зустрілися. Знову, навіть в іншій країні, я допомогла своєму сусідові.

До речі, з Анею Тимченко, в якої я приймала пологи, ми підтримуємо зв'язок. Коли Алісі виповнився рік, її мама надіслала мені її фото та відео. Спогади про те, що ми пережили разом, залишаться з нами назавжди. А в моїй квартирі в Бучі зараз мешкає родина з Бахмута. Вони втратили все, і я рада, що ми маємо можливість хоч якось помогти цим людям.

Зараз в планах у Ірини — скласти іспит на знання польської мови та підтвердити медичний диплом.

— Це спеціальний чотирьохетапний іспит для медпрацівників, — пояснює лікарка. — Якщо в мене вийде його скласти, то отримаю право працювати в Польщі й усіх країнах Євросоюзу на тих самих умовах, що й громадяни ЄС. Адже наразі умови (а відповідно й зарплатня) відрізняються. У нашій реальності важко будувати далекосяжні плани. Але це той мінімум, який я хочу спробувати реалізувати. Незалежно від того, як складеться життя далі, зараз я отримую безцінний досвід. Плюс мої діти — в безпеці. А для мене це було і залишається пріоритетом.

Залишилась жива, але не хотіла жити

— Насправді мене іноді теж накриває. Начебто все відносно нормально, аж раптом дізнаєшся про черговий ракетний удар або чиюсь загибель — і випадаєш. Я гублюся, не можу приймати рішення. Але ж як лікар я мушу це робити. У такі моменти питаю себе: «Де та Іра Язова, яка була там, в окупації?» Мені б її зібраність та рішучість, — розповідає Ірина.

Зізнається, що від багатьох речей опускаються руки: переживання за близьких в Україні, невизначене майбутнє, ставлення до українців у Польщі, яке останнім часом дещо змінилося. Розповідає, як один з її синів стикнувся в школі з булінгом, причиною якого стала його національність.

— Але трапляються ситуації, які змушують гостріше цінувати життя та все те, що я маю. Нещодавно до шпиталю привезли жінку з Донецької області, якій відірвало ноги. На її очах загинули її чоловік та мама. Вижили вона та її дитина. Так, вона вижила, але вона не хотіла далі жити. І от я дуже довго із нею працювала, шукала підхід. Була не лише терапевтом, а й психологом. І зрештою мені вдалося повернути їй жагу до життя. Вона усвідомила і відчула, що їй є заради кого жити. Повірила, що зможе опанувати протези. І дійсно змогла — зараз вона вже ходить. У такі моменти я відчуваю, що живу недаремно. І у мене з'являються сили йти цим шляхом далі, — ділиться Ірина.