Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«До війни мої очі були світло-карими, а потім стали чорними», — бойова медикиня Ірина Коваленко

Sestry представляють спецпроєкт «Обличчя війни. Молодь». Ми пишемо про людей, які сьогодні боронять Україну і сподіваються жити, кохати і бути щасливими в ній же завтра. Від допомоги і рішучості Заходу залежить, чи матимемо всі ми це «завтра»

Катерина Копанєва

Санітарка-інструкторка десантно-штурмової бригади ЗСУ Ірина Коваленко на війні з 23 років. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вперше на війну Ірина Коваленко потрапила в 23 роки. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та частини Луганської та Донецької областей, дівчина приєдналася до добровольчого батальйону «Азов». Після трьох років на війні повернулася до цивільного життя: народила доньку, працювала у ресторанному бізнесі, була журналісткою та редакторкою на кількох телеграм-каналах. І тут — вже повномасштабна війна. У перший же день якої Ірина залишає доньку її батьку, а сама їде на базу «Госпітальєрів». І вже на початку березня як бойову медикиню її направляють до Київської області, де тоді точилися бої з окупантами.

«Моя мотивація бути на фронті в 2014 і в 2022 роках відрізняється»

— Я допізна працювала над інтерв'ю, лягла спати о третій годині ночі, міцно заснула і не чула ранкових вибухів, — згадує своє 24 лютого Ірина Коваленко. — Але оскільки я давно розуміла, що вторгнення буде, то тривожна валізка для дитини та рюкзак у мене вже були зібрані.

Як бойова медикиня Ірина пройшла відповідне навчання ще у 2014 році. Тоді рішення їхати до зони бойових дій було ухвалено під впливом розмови з другом.

— Спочатку я допомагала батальйону «Азов» як волонтер, — згадує Ірина. — Багато спілкувалася з Миколою Березовим, уже покійним чоловіком Тетяни Чорновол. Пам'ятаю, він якось сказав мені: «Чого ти там сидиш? Приїжджай до нас». І наступного серпневого дня я взяла квиток на Мелітополь, а звідти приїхала до Урзуфа на Донеччині. Але поки була в дорозі, Микола Березовий загинув...

Ірина на фронті має позивний «Відьма». Фото з приватного архіву

Мене поставили займатися логістикою в батальйоні, потім я працювала у прес-службі. В «Азові» була рік. На передову стала виїжджати вже потім, у межах військово-цивільного співробітництва з різними бригадами. Закінчила курси з тактичної медицини. Я багато чого бачила, неодноразово потрапляла під обстріли. Але я не знаходилася на передовій постійно — приїжджала та їхала назад. Зараз все інакше — я на війні вже понад два роки.

Обидва рази — і в 2014 році, і в 2022-му — рішення йти на війну здавалося мені очевидним.

Мені було дуже шкода людей. Сама я сирота. І, напевно, якби 10 років тому зі мною щось трапилося, за мною навіть ніхто й не заплакав би. Хотілося захистити тих, хто має сім'ї, щоб люди не втрачали своїх близьких.

А потім я сама стала мамою. І в 2022 році пішла на війну вже тому, що не хочу, щоб воювати довелося моїй дочці. Цю війну маємо закінчити ми, а не наші діти.

Мотивація бути тут, на фронті, тільки зростає, коли бачиш наслідки перебування окупантів на наших територіях. Наприклад, зґвалтованих дітей віку моєї доньки. Я не була у Бучі, але чимало побачила в Яблунівці Фастівського району, куди ми приїхали після деокупації.

Пам'ятаю випадок з евакуаційною колоною в Макарівському районі на Київщині. Не знаю, хто порадив місцевим обв'язати машини білими ганчірками та написати на них «діти» — робити цього в жодному разі не можна було, бо саме такі машини були метою окупантів. І ще автівки з червоними хрестами. Цю колону окупанти розстріляли. Коли ми прибігли на допомогу, побачили там мікроавтобус, легковик. Усередині — поранені діти, дорослі, що стікали кров'ю… Ці картини й досі стоять перед очима.

Надписи «Діти» на евакуаційних автівках тільки підсилюють бажання багатьох окупантів вистрілити в машину. Фото: Офіс Генпрокурора України

«Колега навчила мене не боятися закривати воїнам очі»

Пізніше на Херсонському напрямку Ірина була у складі групи цивільно-військового співробітництва (ЦВС), де займалася тілами тільки-но загиблих солдатів.

— Хлопці вивозили тіла з поля бою, а моїм завданням було потім витягати їх з рефрижераторів та оглядати, — каже Ірина. — Процес, м'яко кажучи, неприємний: виймаєш із мішка тіло, шукаєш усі шрами, татуювання. Одна дівчинка, також медик, навчила мене не боятися закривати воїнам очі...

Серед загиблих часто бачиш своїх побратимів. Найгірше було на Бахмутському напрямку, де загинуло чимало моїх друзів. Часто я була однією з перших, хто дізнавався про їхню загибель. І не мала права нікому про це казати, доки офіційно не повідомили рідним.

Буває, оглядаєш тіло, а в кишені загиблого дзвонить телефон. Це його рідні, котрі хвилюються, сподіваються… А я не можу навіть взяти слухавку.

Відповідати на такі дзвінки можна лише якщо це «п'ятисотий» — тобто тіло неопізнане. У такому разі дзвінок може допомогти. Але навіть відповівши, я не маю права повідомляти, що людина загинула. Доводиться брехати, що ми просто знайшли цей телефон.

«Серед загиблих часто бачила своїх побратимів», — каже медикиня. Фото: zmina.info

«Фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять мене до істерики»

У ЦВС працюють переважно жінки, адже більшість чоловіків не витримують такого емоційного навантаження. Жінки в цьому сенсі витриваліші — принаймні у процесі роботи. Нас наздоганяє потім... З усіх сил намагаєшся триматися, але в якийсь момент просто їде дах.

Мені сняться жахіття. Люди, яким я не змогла допомогти. Хлопчик, якого я дуже просила не відправляти того дня на завдання, але його відправили, і він загинув. Солдат, який загубився на полі бою, а потім, поранений, випадково відповз на окуповану територію.

Він був із рацією, зміг вийти на зв'язок. Сказав, що наклав собі турнікет та лежить на дорозі. Ми знайшли його за допомогою дрона, але через те, що там кожен сантиметр зайнятий окупантами, не змогли туди потрапити. Він три доби, стікаючи кров'ю, просив нас його врятувати…

Усі кажуть, що я не повинна себе звинувачувати. А мене фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять до істерики. З цим дуже складно впоратися. Часто — неможливо. Перша панічна атака у мене сталася ще 2016 року у Києві. Я тоді лягла до лікарні, і це допомогло. Але зараз, коли я весь час на війні, складно знайти психіатра з нормальною медикаментозною підтримкою. Те, що пропонується на волонтерських засадах, не завжди є ефективним. А іноді наче й терапевта знайшов, але виходити з ним на зв'язок немає ні можливості, ні сил.

«Війна сильно мене змінила», — зізнається Ірина Коваленко. Фото з приватного архіву

Складно на передовій, але й удома не легше. Крайня відпустка далася мені дуже важко — панічні атаки були нон-стоп, одна з них закінчилася гіпертонічним кризом. Я була вдома у Львові. Виходиш на вулицю — надто багато світла. Настільки, що боляче очам. Від шуму починається запаморочення, до нудоти. І люди... Я розумію, що не всі повинні воювати, але дивно бачити таку кількість молодих фізично міцних чоловіків, які веселяться, радіють життю, ніби й немає ніякої війни. А на мене у військовій формі деякі дивляться з неприхованою зневагою…

Війна безперечно мене змінила. Я стала більш агресивною, нетерпимою. Швидко заводжуся. Іноді мені здається, що це не я, адже насправді я не така... До повномасштабної війни я не знала, що очі дорослої людини можуть змінювати колір. А виявляється, можуть: мої до 24 лютого 2022 року були світло-карими, а зараз стали чорними… З'явився страх. Навіть не смерті, а фізичного болю. Я бачила дуже багато тяжких поранень, надто багато чужого болю. І тепер боюся, що зі мною може статися те саме.

«Тих, хто на фронті, донька називає «Україна»

Але попри все Ірина Коваленко залишається на війні. Її головна мотивація не змінилася — вона на передовій заради майбутнього своєї доньки.

— Ми з Богданою щодня на відеозв'язку, — посміхається Ірина. — Я дзвоню їй навіть із траншей. Доньці зараз п'ять. Вона знає, що у нас війна, що людей, які гинуть, закопують у землю, але їхня душа летить на небо.

Тих, хто на фронті, вона називає «Україна». Говорить друзям: «У мене мама — Україна, вона нас захищає».

Пам'ятаю, якось стояли з нею на трамвайній зупинці і побачили хлопця на протезі. І донька голосно так каже: «Мамо, мамо, дивись, Україна стоїть!» Хлопець усміхнувся у відповідь…

Єдиноріжку на моїй броні та поні на ланцюжку, які я ніколи не знімаю, мені подарувала Богдана. Я намагалася зробити все для того, щоб «мама на роботі» не асоціювалось у доньки з «мама в небезпеці». Але нещодавно вона попросила мене «не вмирати до її дня народження», на який я обіцяла приїхати. «Тобто після дня народження можна?» — запитала я зі сміхом. Але насправді це означає, що дочка розуміє набагато більше, ніж я думала.

Ірина з донькою. Фото: з приватного архіву героїні

«Що гірше почуваюся всередині, то яскравішим є мій макіяж»

З поширеною думкою, що на війні людина не має статі і є просто «бойовою одиницею», Ірина не згодна:

— Не люблю фемінізм, якщо він межує з маразмом. Я жінка, і, звичайно, відрізняюся від чоловіків. Свій медичний рюкзак зазвичай ношу сама. Але коли по нам працювали ворожі дрони-камікадзе, а ми бігли посеред чистого поля, хлопці, побачивши, що я задихаюся, забрали у мене рюкзак — і я була їм дуже вдячна.

Розтопити піч можу швидше, ніж хлопці. А ось колоти дрова чи ремонтувати машину не буду — для цього є чоловіки. Якихось особливих побутових труднощів у зв'язку з тим, що я жінка не виникає: я можу митися в баклажці, одягаюся за дві хвилини.

Але коли є можливість, виїжджаю до прифронтового містечка, щоб зробити манікюр. Навіть із пневмонією, яку переносила на ногах, не забувала про червону помаду. Навіть перебуваючи у підвалах, можу робити маски для обличчя. Мене це заспокоює, це свого роду медитація.
Догляд за собою під час війни діє, як медитація. Фото з приватного архіву

У стосунках із більшістю побратимів проблем не виникає. Але буває всяке. Я стикалася із сексизмом. Це коли тобі дають звання, а ти чуєш від чоловіка недвозначний коментар: «О, напросила». Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що він хотів цим сказати.

Стикалася і з домаганнями. Є чоловіки, які не розуміють слова «ні». Зазвичай це одружені дядьки, які раптом вирішили, що до нестями тебе кохають. Вони спеціально починають створювати тобі проблеми, які самі згодом вирішують, показуючи, які вони «герої». Домагання були з боку командира іншого батальйону, який несподівано прийшов до мого намету і хотів «разом подивитися на зірки». Були й інші випадки… Зараз я в бригаді, де, на щастя, немає подібних речей.

Ірина має коханого чоловіка. Він також на війні, але в іншому батальйоні.

Складно, коли один із партнерів на війні. Але ще складніше, коли на війні обидва. Ти сидиш у підвалі під обстрілом, він у чотирьох годинах їзди від тебе, на іншій позиції. І от у нього зникає зв’язок...

Ти наче й недалеко, але не можеш до нього приїхати, — зізнається Ірина. — А ти ж приблизно знаєш, що діється на позиціях, де він перебуває. Мені іноді здається, що краще не знати. Як багато жінок, яким їхні чоловіки не розповідають жодних подробиць з фронту. Краще б і я цих подробиць не знала…

Коли мене запитують, що допомагає триматися, я не знаю, що відповісти. Знаю тільки, що залишаюся на війні попри все. Часто згадую мудрого дідуся з родини, яка мене виховувала. Він вчив, що не можна брехати. Пам'ятаю, якось я, будучи дитиною, пообіцяла собаці ковбасу і не дала — забула. Дідусь пояснив, що так не можна: якщо пообіцяла, треба виконувати. Він казав, що тільки тоді я зможу дивитись на себе в дзеркало, не відводячи очей. Зараз я можу дивитися на себе у дзеркало. Не те щоб з повагою… Але я не відводжу очі.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress