Ексклюзив
20
хв

Матері з 15 дітьми не знайшлося місця в Європі, і вона втекла від війни до В'єтнаму

«Більшість українців виїжджали від війни до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для 16 людей там практично нереально. Нам допоміг власник школи у В'єтнамі, який співчуває українцям. Виділив нам чотири кімнати в гуртожитку і забезпечив безкоштовним триразовим харчуванням», — розповідає Ольга Подусова, яка виховує 15 усиновлених дітей

Катерина Копанєва

Велика родина Ольги у В'єтнамі. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ольга Подусова з Одеси — мати п'ятнадцяти дітей. Усіх їх Ольга усиновила та виховує одна. Перша дитина — хлопчик Михайло з діагнозом «аутизм» — з'явився у неї 14 років тому, коли жінці було 27. А потім у різний час та за різних обставин вона усиновила та удочерила ще 14 хлопчиків та дівчат із різними історіями та діагнозами, що її зовсім не лякали.

Спочатку була боротьба за право усиновлення (дозволити молодій та незаміжній дівчині усиновити дитину чиновники погодилися не одразу), потім — за здоров'я та повноцінне життя дітей, багатьох із яких Ольга самостійно «витягла» з найважчих станів. А 24 лютого 2022 року розпочалася нова боротьба — за безпеку дітей, яких необхідно було вивозити з-під обстрілів. Зробити це вдалося не одразу. Але зрештою Ольга з дітьми таки виїхали з України й опинилися у В'єтнамі.

Діти Ольги й статуї буддійських монахів у В'єтнамі. Фото з приватного архіву

Програмістка з високою зарплатою і сильним материнським інстинктом

Про велику родину Ольга Подусова мріяла з дитинства. Те, що серед її дітей обов'язково будуть усиновлені, вона відчувала ще коли сама була дитиною. А у 22 роки, вже як інженерка-програмістка з високою зарплатою та власною квартирою, прийшла до районної служби у справах дітей і сказала, що хоче усиновити дитя. Незважаючи на те, що за українськими законами для усиновлення дитини необов'язково перебувати у шлюбі, районні чиновники відмовили зі словами: «Ви молода та красива – народите своїх, і вам ці сироти стануть непотрібні». Проте Ольга не здалася — і через п'ять років досягла свого.

— У службі у справах дітей мені показали анкети, і я вирішила, що візьму Мишу — дворічного хлопчика, якого відібрали у батьків. У рішенні суду було сказано, що взимку його, п'ятимісячного, із двосторонньою пневмонією забрали з будинку, в якому не було світла, води та тепла. На той момент із захворювань йому ставили лише алергодерматит. Пізніше діагностували аутизм. До п'яти років Мишко взагалі не розмовляв. Тож я стала водити його до центру реабілітації для дітей із мовними розладами.

Ольга привела до цього центру і свою другу дитину — доньку Настю, яку хтось залишив голою на морозі. У свої чотири роки Настя важила сім кілограмів. Вона не розмовляла.

— Я боялася до неї доторкнутися: здавалося, якщо візьму її ручку, вона зламається. Сім кілограмів — це вага восьмимісячної дитини. Її ручки були як ниточки, — згадує Ольга. — Коли Настя заговорила, вона одразу назвала мене мамою... Ми з Мишком та Настею кожен день, з ранку до вечора, проводили в реабілітаційному центрі. Лікувальна фізкультура, процедури, дельфінотерапія, найкращий у місті логопедичний садок.

Ще через рік Ольга удочерила двох сестричок. У свої шість Маша не розмовляла, спілкувалась лише жестами. Лікарі попереджали, що швидше за все вона не зможе вчитися в принципі, але через кілька років життя з Ольгою Маша вже ходила у звичайний клас і мала гарні оцінки.

Стан її сестрички Віки, про яку Ольга дізналася пізніше, був набагато гіршим.

Коли я сказала директору дитбудинку, що хочу забрати Віку, щоб подарувати їй щастя (адже у мене вже мешкає її сестричка), почула відповідь: «Щастя не буде. Це не дитина, а… жабеня»

— У Вікі діагностували дисплазію суглоба, проблеми зі щитовидкою, астму. Коли траплялися напади, вона ставала вся синя, задихалася. Удочеривши цю дівчинку, я чергувала біля неї навіть ночами. Перші два роки були дуже складними, напади траплялися кожні два місяці. Але поступово Віка стала одужувати.

А далі Ольга усиновила й удочерила ще одинадцять дітей. У хлопчика Жені траплялися напади епілепсії,  Христина мала діагноз «судомний синдром». Від однорічної Лізи з ДЦП вже встигли відмовитися троє усиновителів. Ольга каже, що навіть із шістьма дітьми вона ще працювала — переважно ночами. Допомагала мама, яка підтримувала її рішення щодо дітей.

Зараз діти Ольги виглядають, мов квіточки. За цим стоять місяці турботи. Фото з приватного архіву

— Після того, як удочерила Лізу з ДЦП, я вже не працюю і 24 години на добу присвячую дітям, — розповідає Ольга. — Можливо, комусь здається дивним те, що я одна всиновила таку кількість дітей. Але мене не залишала думка, що десь є діти, які на мене чекають — і ми шукали їх разом з уже усиновленими мною дітьми. Разом сідали та вивчали нові анкети з дитбудинків.

«Мені снилося, що я йду до дітей, а їхні кімнати розбомблені»

Повномасштабна війна заскочила родину в Одеській області — у будинку, який Ользі та дітям подарували меценати. У зборі коштів на облаштування житла брали участь багато людей, гроші збирали на заходах та благодійних концертах. Сім'я дуже чекала на переїзд, який відбувся у 2018 році.

— Війна для нас стала шоком, справжнім кошмаром, — каже Ольга. — Наше місто розташоване зовсім поряд з Одесою, і, якщо «прилітало» до селища Таїрова (мікрорайон Одеси. — Авт.), у нас тремтіли стіни. У будинку немає бомбосховища, під час бомбардувань діти падали на підлогу. Було добре чути і коли бомбардували Миколаївщину та Херсонщину. Ми жили в стані постійного страху. Мені снилися кошмари, ніби я йду до дітей на поверх, а їхніх кімнат уже немає, все розбомблено. Після того, як підірвали Південноукраїнську електростанцію, у нас більше трьох тижнів не було ні води, ні електрики.

Одещину часто обстрілюють росіяни. У багатьох досі немає можливості сховатися у бомбосховищі. Фото: Shutterstock

Залишатися було неможливо, але й виїхати із 15 дітьми було не так просто. Насамперед тому, що їхати нам було нікуди і нема до кого. Більшість українців виїжджали до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для матері з 15 дітьми там практично нереально. Я дізнавалася про ситуацію в багатьох європейських країнах, і з'ясувала, що в таких випадках, якщо житло не знаходять (а ймовірність, що його знайдуть для такої кількості людей, мінімальна), влада розподіляє дітей по інших сім'ях — під тимчасову опіку. Я не можу навіть уявити таку ситуацію, сама думка про розлуку для нас нестерпна. Ми не могли так ризикувати.

І раптом зі мною зв'язалася знайома й розповіла, що у В'єтнамі є школа, яка готова прийняти українців. До того ж — велику родину. Процес листування зі школою та візовим центром тривав кілька місяців, і я до останнього не була впевнена, чи можемо ми на щось сподіватися. Тільки за п'ять місяців, у листопаді, ми змогли виїхати. Але школа допомогла навіть з витратами на дорогу, які були просто космічними: на один переліт нашій родині знадобилося понад 25 тисяч доларів (переліт з Молдови — 1700 доларів на особу). До Молдови дісталися завдяки другові, який безкоштовно вивіз нас з Одеської області на своєму автобусі. Не уявляю, яким чином я з 15 дітьми, двома тваринами (у нас собака та кішка) та горою сумок змогла б втілити цей план без його допомоги.

Ользі важливо, щоб вона і всі діти були разом. Фото з приватного архіву

У В'єтнамі немає програм для українських біженців

Ми прилетіли до В'єтнаму 27 листопада 2022 року. Нас поселили у гуртожитку школи — тієї самої, куди всіх моїх дітей взяли на навчання. Це приватна школа. У цей гуртожиток селять учнів із провінцій, які живуть далеко і не можуть їздити сюди щодня. Для них проживання платне. Для нас — безкоштовне, бо власник школи вирішив допомогти українцям. Нам виділили чотири кімнати. Місця та ліжок вистачає, маємо триразове харчування.

Українські і в'єтнамські діти на заняттях. Фото з приватного архіву

У В'єтнамі немає жодних програм для українських біженців, виплат та спеціальних статусів. Ми отримали студентську візу, оскільки школа прийняла дітей на навчання. І це виключно з доброї волі власника цієї школи. Спочатку йшлося про те, що нас беруть на рік. Тоді всі ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Але війна триває. Школа зазнає збитків — на місця, які займаємо ми, власник міг б взяти місцевих дітей, які сплачували б рахунки за навчання та проживання. Залишається тільки сподіватися, що не доведеться везти дітей назад під обстріли.

За словами Ольги, попри мовний бар'єр, діти швидко адаптувалися у в'єтнамській школі.

— Основна мова — в'єтнамська, але більшість місцевих знає також англійську, — каже Ольга. — У ситуаціях, коли потрібна саме в'єтнамська, виручає google-перекладач. Щось я розумію вже і без нього… Щодо школи, то я щодня присутня на заняттях разом з Михайлом, бо у нього аутизм.

Мені подобається, що тут немає булінгу. Діти дуже ввічливі та доброзичливі, однокласників з певними особливостями ніхто не дражнить. На жаль, в українській школі ми мали з цим проблеми

Ще тут діти можуть самі обирати предмети. Якщо якась дисципліна не сподобалася дитині, можна попросити замінити її. Є навіть такий предмет, як вишивання! Серед моїх дітей є ті, кому складно запам'ятовувати нову інформацію, їм на це потрібно більше часу, ніж решті. Але навіть їм тут, у в'єтнамській школі, навчатися простіше, ніж в українській. Хоча здавалося б — інша мова, інша країна. Все-таки здорова атмосфера в класі відіграє дуже важливу роль.

Діти Ольги на місцевому карнавалі. Фото з приватного архіву

Українську школу ми не покинули — діти навчаються в обох. Виручає п'ятигодинна різниця у часі: у в'єтнамській школі заняття закінчуються, а в українській лише починаються.

До лікаря на байку

Поширений стереотип про те, що В'єтнам є бідною країною, Ольга спростовує:

— Тут хмарочоси та бізнес-центри. У деяких приватних школах навчання коштує 2,5 тисяч доларів на місяць — і чимало людей можуть собі це дозволити. Тому я не назвала б цю країну бідною. Ціни на продукти приблизно такі самі, як в Україні. А ось медицина дорога. Наприклад, рентген пальця коштуватиме приблизно 2500 гривень. Безкоштовних медичних послуг для іноземців немає — треба платити абсолютно за все. Оскільки мої діти мають нюанси в плані здоров'я, іноді доводиться віддавати місячну українську соціальну допомогу на всіх дітей (Ольга отримує допомогу по інвалідності — Ред.) за одну медичну процедуру для однієї дитини.

Нерухомість у В'єтнамі також недешева — місяць оренди чотирикімнатного будинку коштує від тисячі доларів. Плюс витрати на комуналку. Жити, не вмикаючи кондиціонери, неможливо, адже влітку просто нестерпна спека. Навіть зараз, узимку, спимо іноді під кондиціонером, бо бракує повітря. Через постійне використання кондиціонерів комуналка коштує 300-400 доларів на місяць. Договори оренди тут укладаються одразу мінімум на рік наперед. І це означає, що з урахуванням депозитів я маю тримати на рахунку мінімум 13 тисяч доларів. Для нас це нереально, адже я зараз не працюю.

У певному сенсі зараз мені легше, ніж в Україні — не треба займатися закупівлею продуктів. приготуванням їжі.

Вдома звикла носити на спині 30-кілограмові сумки з продуктами, варити 20-літрові каструлі супу. Зараз мені цього робити не потрібно. Але оскільки я повинна бути присутня на всіх заняттях Міші, про пошук якоїсь роботи наразі не йдеться

У В'єтнамі немає жодних програм для біженців, тому українців Ольга тут зустрічає нечасто.

— Знаю кількох українських дівчат, які працюють вчительками англійської мови, — розповідає героїня. — Але у мене часу шукати знайомства немає: весь свій час я присвячую дітям, їхньому розвитку, навчанню, здоров'ю. На щастя, вони досить швидко акліматизувалися — дітям підходить вологий спекотний клімат. У нас середня температура взимку — 26 градусів тепла, весь час іде дощ. Літо може бути дуже спекотним. Море відносно недалеко, але нам їздити туди проблематично. Тут немає автобусів, місцевим громадський транспорт не потрібен — 90 відсотків населення їздять на мотобайках. На них їздять і студенти, і домогосподарки, і бізнесмени у дорогих костюмах. Я вже й сама опанувала байк, бо бувають критичні ситуації, коли без нього ніяк — наприклад, якщо треба терміново відвезти дитину до лікарні.

Так виглядає дорожній затор у В'єтнамі. Фото: Shutterstock

Але відвезти 15 дітей до моря на байку я, звісно, не можу. Купила дітям велосипеди, але Михайло, на жаль, їздити не може, тому логістичні труднощі залишаються.

У В'єтнамі цікава кухня. Рис — у кожній страві. Його подають із м'ясом, з рибою, з салатом. Без солі та олії, а ти вже потім сам вибираєш до нього соуси. Ще нам тут подобаються їхні фірмові багети з м'ясом та яєчним соусом.

Рисові кульки з різними смаками на листі банана — обід по-в'єтнамськи. Фото: Shutterstock

Попри те, що ми у такій далекій та незнайомій для більшості українців країні, нам тут комфортно. В'єтнамці дуже ввічливі та доброзичливі люди, вони чудово ставляться до дітей. Я не знаю в'єтнамської мови, але не почуваюся тут чужою.

Звісно ж, лякають думки про майбутнє,  невизначеність. Ми не знаємо, як довго  зможемо тут залишатися. Розумію, що школа не може так довго приймати нас, тому шукаю інші варіанти і буду вдячна, якщо хтось зможе нам у цьому допомогти. Для нас із дітьми головне — бути разом і в безпеці. Тільки коли ми разом, я впевнена, що ми з усім впораємось.

Оскільки В'єтнам не є стороною Конвенції про статус біженців від 1951 року, набути цього статусу в цій країні не можуть ні українці, ні громадяни інших країн. Тому єдиний спосіб перебувати тут легально — отримати відповідну візу (наприклад, робочу чи студентську).

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Ексклюзив
20
хв

Елла Лібанова: «Після війни Україну чекає економічний бум. Сюди не просто повертатимуться українці, сюди поїдуть європейці»

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress