«Лікар може відмовити у прийомі тому, хто не володіє чеською». Як живуть українці в Чехії?

Вони обороняли Маріуполь героїчних 86 днів. Утім, 20 травня 2022 року за наказом вищого командування майже 2500 бійців здались у полон. Аби підтримати їхні родини та й самих військових після повернення з неволі, торік у лютому стартував проєкт «Серце Азовсталі». Усі, хто мають статус «захисник Маріуполя» можуть звернутися за допомогою.  

«Після 9-ти місяців полону було важко повірити, що ти вільний», — Дмитро Москва, 26-річний військовослужбовець

Через місяць після підписання контракту із 109-ю бригадою ТРО розпочалася повномасштабна війна. Ми базувалися у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі. Ми не розуміли, що відбувається. Думали, що чергові навчання. Коли почало «прилітали», все стало ясно. Нам видали зброю і відправили охороняти міст, який з'єднував правий і лівий береги міста. Згодом нашу групу у складі 15-ти чоловік перекинули на лівий берег. Ворог вже прорвався, і нас відправили на підкріплення. Росіяни йшли звідусіль. Не зрозуміло, хто стріляє, — свої чи чужі. Особливо страшно було від авіаударів. Ми розділилися, адже діяти невеликими групами було ефективніше і розумніше. Та згодом натрапили на ворога. Почалася перестрілка. Я отримав 4 кульових поранення. Три в ноги, одне — у руку. Всі кулі пройшли на виліт. Нас було 5-ро, троє отримали поранення. Ми наклали собі турнікети і намагалися просунутися до наших. Не дійшли якихось 500 метрів. Росіян було дуже багато. Ми бачили, як вони виводили цивільних людей із підвалів, ставили на коліна, ті тримали руки за головами. Ймовірно, їх перевіряли. Як старший групи я ухвалив рішення здаватися. І це було розумно, бо поранення з кожним кроком давало про себе знати. Так я і четверо моїх побратимів  потрапили у полон. Це було 19 квітня 22-го року.  

«Москва, за кого, с..ко, воюєш?»

Побачивши на моїй флісці напис «Москва», росіяни не повірили, що то моє прізвище. Думали, що я жартую. Та згодом, почали говорити: «Так ти за кого, с..ко, воюєш?» Відповідав: «Я вдома. Захищаю свою землю, на яку ви прийшли». Один з бурятів відірвав з фліски напис і начепив собі на шолом, зазначивши: «То буде мені, я ж з Москви». Їхні медики оглядали наші поранення. Побачивши свою відкриту ногу, я злякався. Боявся, що її відріжуть. Вони забрали наші якісні турнікети. Натомість, наклали радянську резинку, так званий Джгут Есмарха (гумовий джгут, призначений для тимчасової зупинки кровотоку. — Авт.). Посадили нас на БТР, та вже за півтора кілометра зупинили чеченці.

Ті одразу почали допит: «За кого воюєте? За Зеленського, за Кличка? Вас тут кинули». Мені так і не зрозуміло було, до чого вони називали мера Києва, якщо ми у Маріуполі. Вони все знімали на відео й одразу викладали у свій TikTok. Доречі, саме звідти моя родина дізналася, що я потрапив у полон.

Нас називали бойовиками і терористами. Спочатку тримали у вольєрі, схожому на собачий. Потім в якомусь сараї і вже згодом повезли у Новоазовськ. Там довантажили ще 15-ро людей і повезли в Донецький ізолятор. З нами їхав азовець. Коли росіяни дізналися про це, його допитували і били лопатою так, що той дорогою помер. За місяць була Оленівка. Там я пробув пів року. Найбільше діставалося азовцям. Особливо тим, у кого знаходили татуювання з українською символікою. Та найжорсткіші умови утримання були в Таганрозі. У камері, під постійним відеонаглядом, нас було десятеро.

Змушували вчити гімн Росії, співати його щоранку. У кожній камері була пам’ятка, де розписано, що означає російський прапор, його кольори. Не хочеш вчити — будеш битий. Причому карали всю камеру

Одного разу мене так побили, що я ледве до камери доповз. Причина — відкрив око, коли вели територією. Цього не можна робити. Били по ногах і п’ятках не палицею, а водопровідною пластмасовою трубою. Застосовували шокер у шию, спину та пахви. На допитах їх постійно цікавило, хто що бачив. Запитували: «Може ти бачив, як хтось мародерить? Де був сам? Скільки наших вбив?». Я кажу: «Та я взагалі стріляти не можу». Оглядали мої руки. А там була вм’ятина, бо я був кулеметником. Краще було просто мовчати. Чим тихіший — тим менше питань. Намагалися зламати психологічно. Постійно говорили, що ми нікому не потрібні, що вони вже дійшли до Дніпра. Харків, Херсон — під Росією. На підході Миколаїв. Агітували вступати в так званий загін добровольців аби воювати на їхньому боці. Казали: «Ти ж із Маріуполя. Куди ти поїдеш?».

Одного дня нас із зав'язаними очима нас повезли із СІЗО до аеропорту. В той момент були думки, що це обмін, але впродовж 2-3 годин польоту росіяни до нас періодично застосовували фізичну силу. За чутками — перед обміном полонених не б'ють. Тож я подумав, що нас просто перевозять до іншої в'язниці. Те, що це таки обмін, зрозумів лише, сівши в автобус. З полону мене звільнили 10 жовтня 22-го року.

Важко було повірити, що ти вільний. Не усвідомлював, що нарешті вдома

Далі було лікування. Мав багато проблем зі здоров’ям, починаючи від зубів і закінчуючи пораненням. Нога не заживала сім місяців. Трішки підлікувавшись, завдяки проєкту «Серце Азовсталі» з родиною поїхали на реабілітацію до Трускавця.

Поки я був у полоні, у мене народилася донька. Впродовж двох тижнів ми насолоджувалися часом з родиною, дихали свіжим повітрям, купалися у басейні. За потреби  можна було попрацювати із психологами. Та моя найкраща підтримка — дружина з дитиною. У мене третя група інвалідності. Однак я повертаюся на службу у свою частину. Наразі я в роті ударних безпілотних літальних апаратів. Координую роботу наших пілотів.   

«Нам сказали, що то фільтрація, яка триватиме не більше 180 діб. Я ж у полоні провів 10 місяців», — Володимир Капчук, 40-річний прикордонник

Початок повномасштабного вторгнення я зустрів з коронавірусом у маріупольській лікарні. До свого загону зміг приєднатися вже на «Азовсталі» 2 березня. Розуміння, що розпочалася повномасштабна війна, прийшло, коли по місту активно почала працювати авіація. Скидаючи авіабомби, Росія стирала з лиця землі багатоповерхівки. Під завалами лишалося багато цивільних, яких, на жаль, не можливо було врятувати. Були моменти, коли навіть через добу звідти лунали людські голоси. Утім, без техніки розібрали завали було нереально. Ми базувалися на «Азовсталі», але виходили на позиції у місто. Для мене найстрашніше було під час чергування впродовж двох діб дивитися на район, де перебували дружина і двоє дітей. Доньці було 15 років, а сину — 4 місяці. Район цілодобово горів, його постійно бомбили. Подзвонити було ніяк. Згодом виявилося, що всі будинки навколо них зруйновано, а їхній дивом вцілів. На щастя, 17 березня дружина та діти виїхали з міста. Я про це дізнався, коли виходив у полон. Нам дали можливість подзвонити.   

У полоні багато інстинктів вимикаються

Нам сказали це не полон, а так звана фільтрація, яка за Женевською конвенцією триватиме не більше 180 діб. Але, як виявилося, це все не так, тому що багато наших досі у неволі. Спочатку нас завезли в Оленівку. Однак з 25 на 26 травня 2022 року знову завантажили у машини. Ми думали, що це обмін, але з’ясувалося, що нас перевезли у СІЗО Таганрога. Під час «прийомки» одного хлопця забили до смерті. Вранці він помер. Таким моментів було багато. Загалом умови утримання, як і всюди, жахливі. Постійні побиття, допити.

У перші два тижні щодня били мінімум тричі вдень. Під час допиту стандартно використовували шокер, гумові палиці, били струмом по різним частинам тіла

Не відмовляли собі в ударах ногами і руками. Тисли морально. Говорили, що пів України вже забрали, що ми звідти не вийдемо, а поїдемо на північ Росії на довічне, тому що всі ми за російським законодавством — терористи. Майже у кожного запитували, чи бачили найманців-іноземців. Запитували вид військ, хто за посадою? Всі завжди відповідали — кухар або водій. Вони дивувалися: «А як так виходить, що одні кухарі і водії, а  майже 40 000 росіян  під Маріуполем поклали, не рахуючи техніки?». 

Через 4,5 місяця мене перевели у Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Там ми жили у бараках по 70 осіб. Якщо порівнювати із Таганрогом, то годували краще.  Однак поїсти спокійно не давали. Аби дійти до їдальні, потрібно було пробігти через спеціальний  коридор, де стояло по 5-6 осіб із палками з обох боків. Тож ти біжиш, а тебе постійно б’ють. Назад повертаєшся так само. Та й на поїсти було мало часу. Давали не більше 2-х хвилин. Якось 526 осіб вони погодували за  27 хвилин. Там я провів 5,5 місяців. У лютому 23-го  я потрапив у списки на обмін.

Поранений хребет та реабілітація

Бойову травму я отримав ще у Маріуполі, перебуваючи на позиції. Для росіян кожна споруда — небезпека. І в одному з будинків перебували ми з моїм побратимом. Нам пощастило, що танк поцілив у кут. Інакше я б свою історію вам не розповідав. Був сильний удар цеглою по спині поперекового відділу. Лише після обміну з’ясувалося, що у мене  зміщення хребців на понад 20%. Після полону мене прооперували у прикордонному госпіталі. Встановили імплант на хребет, який з часом виявився неякісним.

Не витримав навантаження і зламався під час проходження служби

Я почав шукати варіанти, хто б міг мені допомогти і звернувся до «Серця Азовсталі». Вони ще після обміну цікавилися, кому що потрібно, але на той момент мене все задовольняло. Тож саме вони знайшли цього разу клініку і нейрохірурга. І 26 червня 2024 року мене знову прооперували. Під час п’ятигодинної операції мені встановили якісні імпланти з додатковою системою фіксації. Знаєте, на самому початку ти думаєш, що з тобою все нормально. У будь-якому разі на момент повернення додому у тебе ейфорія, ти кажеш, що у тебе нічого не болить і ти здоровий. Багато хлопців одразу просяться додому.

Тільки через деякий час усе починає вилазити. Психологічні травми теж

Завдяки «Серцю Азовсталі», цього літа я встиг побувати на Закарпатті у санаторії.

Там впродовж 10 днів працював із психологами, які допомогли пропрацювати певні не зрозумілі для себе моменти. Звісно, часом бувають певні флешбеки у голові. Сниться «Азовсталь», полон, війна, загиблі побратими. Місяць-два спокійно, а потім — загострення. У мене пропадає сон, і за ніч можу поспати максимум до 2 годин. Дехто з хлопців починає зловживати алкоголь, хтось — наркотики. Для мене віддушина — риболовля. А ще у свої 40 поставив собі мету. Хочу вивчитися на реабілітолога. Знову ж таки «Серце Азовсталі» обіцяють посприяти в цьому. Розумію, що воїн з мене вже не дуже, а ось допомагати таким, як я, хочу і думаю, що зможу. 

«Ми є однією родиною», — Ксенія Сухова, директорка громадської організації «Серце Азовсталі»

Ми є громадською організацією, яка з'явилась за підтримки Ріната Ахметова. З його ініціативи було виділено мільярд гривень на два роки роботи проєкту. Завдання — допомогти людям, які, героїчно боронили місто Маріуполь впродовж 86 днів. Нашим ключовим партнером є держава. Ми підписали меморандум з Міністерством ветеранів, Міністерством соціальної політики, з координаційним штабом, тобто зі всіма, хто так чи інакше працює із захисниками.

У нашій команді понад 20-ро людей. Насамперед, це адміністратори та менеджери, які безпосередньо спілкуються з військовими і підбирають їм необхідну допомогу. Ми працюємо за запитом.

Звернутися до нас можна, безпосередньо прийшовши до офісу, або звернутися на гарячу лінію — 0 (800) 600 114.

У нашому проєкті сім напрямків допомоги. Кожен захисник може обрати будь-які три. Це унікальна в Україні екосистемна підтримка, завдяки якій оборонці проходять шлях від реабілітації до самореалізації у цивільне життя. На сьогодні основна категорія тих, з ким доводиться працювати — повернені з полону та їхні родини. За час існування проєкту ми створили алгоритм роботи з військовими.

Перша програма — «Повернення»

Кожному, хто повертається з полону, ми видаємо digital-бокс. Це те, що допомагає захисникам бути на зв’язку та стежити за своїм здоров'ям. Туди входить ноутбук, навушники, павербанк, смарт-годинник, який допомагає слідкувати за пульсом. Також у боксі є сертифікат на 4 тис. грн для купівлі вітамінів та спортивного харчування. Якщо жінка повертається з полону, то додатково отримує beauty-бокс.

Друга програма — «Здоров'я»

Наше завдання — повернути якість життя військовим, наскільки це можливо. Для співпраці обираємо найкращі клініки України.

Захисники часом потребують складних операцій, протезування. 6-ро оборонців Маріуполя вже отримали протези. 15-ро — на черзі. Йдеться про біонічні протези, найсучасніші електронні коліна. Також у рамках цієї програми ми робимо повний чек-ап організму. Це близько 50 різних аналізів. Окремо йде стоматологія. Майже всі повертаються з полону без зубів. Багато хто потребує імплантів, реконструкції щелеп, вилучення осколків. Також ми співпрацюємо з центрами реабілітації. Працюємо у форматі «рівний рівному». Ті хлопці, які вже отримали протези і стали на ноги, приходять до своїх побратимів у шпиталі, реабілітаційні центри — підтримують і заохочують. Це дає гарні результати.

Третя програма — «Родина»

Ми постійно спілкуємось з родинами оборонців Маріуполя. У нас завдання створити ком'юніті гарнізону Маріуполь. Знайомимо їх між собою. Запрошуємо до Трускавця в санаторії. Торік було по 600 людей в один заїзд. Цього року таких родинних таборів вже було три. До того ж разом з сім'ями військовополонених чекаємо повернення їхніх рідних з полону.

Четверта програма — «Вдома»

У рамках цієї програми надаємо житло захисникам та захисницям міста Маріуполя, які мають 1 або 2 групу інвалідності внаслідок бойових дій.

Це люди з важкими пораненнями — ампутаціями, на кріслах колісних. Тому, очевидно, що власними силами купити житло їм буде складніше ніж здоровій людині. Вже понад 100 квартир видано, плануємо 200.

П'ята програма — «Спорт»

Надаємо тримісячний абонемент до спортзалу та спортивний одяг. А ще — організовуємо спортивні кемпи «10 днів у Карпатах». Психологічне відновлення, підйом у гори, командна взаємодія, масажі, ознайомлення з місцевою культурою та підтримка один одного за принципом «рівний-рівному». Вони іноді кажуть: «Я хочу побути з побратимами, з якими був у бараці. На відміну від родини вони мене розуміють».  

Шоста програма — «Захист»

У рамках програми надаємо первинну юридичну  консультацію щодо порядку отримання статусів, довідок та ін. документів, повʼязаних з проходженням служби, отримання пільг, державних виплат.

Сьома програма — «Майбутнє»

У рамках  цієї програми, складаємо комплексний план адаптації ветеранів у цивільне життя за допомогою навчання. Це і опанування нової сфери, курси, перекваліфікація, вивчення іноземних мов. У цьому напрямі нам допомагають кар'єрні ментори. Серед них є оборонець Маріуполя. Разом з психологом через тестування та спілкування вони допомагають ветерану визначитися із новим фахом.

Загалом через наш проєкт вже пройшло майже 5 з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин. Ключовий меседж, який я почула від наших родин: «Ви знаєте, а у серця є душа». І нам було дуже приємно, що ми не автоматично робимо свою роботу, а стаємо однією великою родиною.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми пишемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — CША.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.

Всі заощадження на пошуки української дружини

Кілька років тому — ще до пандемії та повномасштабної війни — мені довелося опікуватися одним американцем похилого віку на інвалідному візку, який приїхав до України в складі гуманітарної місії. Я мала йому допомагати під час поселення до маленького провінційного готелю та потім перекладати всі його прохання до працівників, які взагалі не володіли англійською. 

З часом ми подружилися, тож я мала змогу почути історію його життя. Виявилося, що чоловік перетнув океан не лише з метою підтримки України, а й з відчаю. Він давно мріяв знайти собі тут дружину.

Це була його остання надія, адже він вже витратив всі свої пенсійні заощадження на платних сайтах знайомств

Виявилося, що ціла індустрія в США рекламувала українських та російських жінок для самотніх одиноких американців, які тужили за традиційними сімейними цінностями. Вони побудували систему викачування грошей з одиноких американців: продавали книжки, тренінги, влаштовували «сліпі побачення», щоб чоловіки тренувалися перед реальними зустрічами. Їм розповідали про ризики  — наприклад, як перевірити, що жінка не привезла з собою свого чоловіка з Росії чи України. Країни змальовувалися як одне ціле, з подібним культурним кодом.   

— Я платив за все: за лекції та тренінги, за можливість листуватися на сайті, за переклад повідомлень, потім оплачував уроки англійської для жінки на ім’я Світлана, яка мені сподобалася, купував для неї подарунки, оплачував лікування її матері, навчання доньки. Почувався лицарем, який рятує її від всіх життєвих негараздів.  Це тривало понад чотири роки. Світлана була весь час на зв'язку, і вдень, і вночі,  — розповідав мені мій американській товариш. 

На той час йому було вже за 70. Він пережив автомобільну аварію, в якій втратив можливість ходити. Класичний музикант і викладач університету, в молодості він був досить привабливим чоловіком. Я поцікавилася, чому він вирішив одружитися лише тепер, адже ніколи раніше не був у шлюбі. Він пояснив, що спочатку жив з мамою, яка змальовувала йому американських жінок як занадто емансипованих та вибагливих, а він мріяв про більш традиційну дружину. 

Коли мами не стало, він почав робити спроби влаштувати своє життя. Одного разу, шукаючи спілкування, натрапив на платний сервіс, який рекламував українських і російських жінок. Це буквально збило його з пантелику: йому пообіцяли знайти ідеальну традиційну дружину, модельної зовнішності. Проте його опис цієї «жінки-мрії» більше нагадував образ ідеальної доглядальниці: з медичною освітою, вмінням смачно готувати, вести домашнє господарство, без будь-яких скарг на здоров’я, завжди доглянута і елегантна, з мінімальними вимогами до витрат на неї.

‍Українські чоловіки американцям не конкуренти 

Цікаво, що на платних курсах з побудови стосунків окремий блок був присвячений українським чоловікам. Коучі переконували американців, що чоловіки з пострадянських країн не становлять конкуренції через те, що не цінують і не поважають своїх жінок, часто зловживають алкоголем, а після 35 років виглядають занедбано. 

Вони стверджували, що єдина мрія жінок, незалежно від того, українки це чи росіянки, — отримати американські документи. Заради цього вони готові піти на все: жити з набагато старшим чоловіком або з кимось, хто не є особливо привабливим чи заможним, аби лише вирватися з пострадянської реальності до «цивілізації». Слоган сервісу звучав привабливо: «Ви можете отримати дружину з голлівудською зовнішністю, навіть не будучи мільйонером, просто тому, що ви — американець».

Обіцяна казка коштувала недешево та швидко спустошила рахунки пенсіонера. Тож мій співрозмовник вирішив особисто приїхати в Україну, а саме в Одесу, щоб нарешті зустрітися з жінкою на ім'я Світлана та зробити пропозицію. У кишені його сумки була обручка та пачка «Віагри».

Уявіть його розчарування, коли виявилося, що жодної Світлани не існує, це збірний образ, на який працювало багато людей. Чиї фото були в профілю — невідомо

На вулицях Одеси американець побачив багато гарних жінок, але вони абсолютно не поспішали відповідати на залицяння немолодого дивакуватого чоловіка. Додому він повертався засмученим та обуреним. Хотів попередити всіх своїх товаришів, що вони стали жертвами обману. На згадку про себе він залишив гайд про російських та українських наречених, яким тепер не довіряв. 

‍Ти зі мною тільки заради Green Card?

Це питання часто чують українські жінки, які через повномасштабну війну опинилися в США. Відзначають, що цікавість до українських жінок лише підвищилася. Однак давнішні стереотипи, які формувалися роками, змушують американців сумніватися в щирості українок. На другому-третьому побаченні, навіть якщо жінка їм дуже сподобалася, вони можуть запитати: «Ти зі мною, бо я тобі подобаюся, чи через бажання вийти за мене заміж та залишитися в США?»

Тема можливого американського громадянства є тригером не лише для американських чоловіків, а й для українських, якщо підтримувати з ними стосунки на відстані, розповідають — українки

— Зустрічалася з американцями на Bumble і Pure. У кожного свої  дивацтва, навіть у прогресивному й космополітичному Нью-Йорку — все одно чоловіки залишаються чоловіками,  — каже Ангеліна,  — закиди на зразок «жінки поїхали виходити заміж за кордон» — це просто одна з основ сучасних мізогінів. Я продовжую також спілкуватися з чоловіками з України, але вони бачать у жінці лише ресурс, який втратили, і який тепер «обслуговує» іноземця, замість них. Їхній жаль і біль від цього зрозумілий. А що жінка хоче сама — це, звісно, нікого не цікавить.

Українка Ніна (ім'я змінено на прохання героїні  — прим.ред.) розповідає, що має досвід спілкування на сайтах знайомств в трьох країнах: в Україні, в Ізраїлі та в США. 

— Мені 39 років, після довготривалих стосунків, я намагалася побудувати нові через сервіси знайомств в Україні, але марно. Спочатку жила в провінції, там взагалі глухо. Чоловіки лайкають, але до побачень справа навіть не доходила. Київ, Львів — було краще, але там побачення про зустріч для сексу без зобов'язань. Після повномасштабної війни я опинилася в Ізраїлі на місяць. За три тижні  — шість побачень. Один контакт не переріс у стосунки, але я знайшла в ньому справжнього друга. Тож, там все було інтенсивніше. Чоловіки реально шукають побачень.

В США картина абсолютно відрізняється. Більше відвертості та щирості,  — каже Ніна. Багато сайтів, де можна на етапі відбору знайти максимально близького за поглядами чоловіка, пройшовши опитувальник зі 100 питань. Там однак, Ніні не вдалося знайти партнера, а от контакт з Тіндера  — подарував стосунки, які тривають 9 місяців. 

— Що можу відзначити з місцевих особливостей,  — каже жінка,  — я феміністка, тож дивлюся на стосунки через «феміністичну оптику». Навіть у США, попри всі заяви про рівність, чоловіки все одно шукають партнерку, яка відповідає загальноприйнятому образу красивої жінки. В очі вам не скажуть, що ви не така гарна, струнка, як би вони хотіли, але це відчувається. Тут не прийнято писати грубощі, відверто натякати на секс. Дуже бояться покарання. Погроза поліцією одразу змінює тон розмови, коли у мене був контакт, який прислав мені дікпік (фото ерегованого пеніса без отримання попередньої згоди на це жінки  — прим.ред. ). Велика різниця між Україною та США/Ізраїлем, що жінку не будуть питати про борщ, або її господарські навички. Тут жінка — це людина, перш за все, а не кухарка та прибиральниця. 

Попри лякалки щодо оплати «50 на 50»  — жодного разу Ніні не пропонували розділити рахунок. Немає «культури» дарувати величезні букети, або iPhone на 8 березня чи День Святого Валентина. Хіба що солодощі, якісь милі листівки. «Однозначний плюс США  — немає тиску щодо віку. В мої 39 мене не питають, чому я не була заміжньою, не стигматизують з цього приводу»,  — каже жінка. 

Небанальні побачення, де із задоволенням поїдять за ваш рахунок 

Ще одна українка Настя, яка має досвід спілкування на сайтах знайомств в Україні та в США, підтверджує, що багато американців сприймають своє громадянство, як основний козир на шлюбному ринку. «Американці впевнені, що ми на все готові заради green card,  — каже дівчина,  — вони не соромляться цим хизуватися, навіть пропонують одруження, як послугу чи дружню підтримку. Використовують це як спосіб швидко затягнути жінку в ліжко. Для мене це ставало «червоним прапором», коли людина з ходу пропонувала таку схему, нічого не знаючи про мене, про мої наміри та бажання. Я в США не хотіла залишатися жити, працювала там в університеті». 

Водночас, відзначає вона, найбільш суттєва різниця на сайтах знайомств між українськими чоловіками та американцями у способах самопрезентації. Українські чоловіки з першого повідомлення висувають купу претензій до жінок. «Ти його ще навіть не знаєш, а він вже пише: «якщо ти з причепом  — свайпай ліворуч», «всі жирухи провалюйте», «якщо ти цікавишся езотерикою  — нам не по дорозі» тощо. 

В американському тіндері чоловіки розповідають про себе: які вони, чим цікавляться, які у них хобі, де працюють. «Лише один раз я побачила претензію до жінок, коли у чоловіка було написано, що він не хоче будувати стосунки з антивакцинаторкою, однак це було на фоні пандемії, коли навіть Тіндер ввів позначку «я вакцинувався/вакцинувалася». Також вони можуть одразу окреслити тип стосунків, які шукають: моногамні, полігамні, відкриті тощо».

Настя каже, що в США забула, що таке мігозінія, якої було дуже багато на українських сайтах знайомств. Чоловіки можуть підтримувати розмови на різні теми, не переходять межу з вульгарністю, не знецінюють тебе за будь-якою зовнішньою ознакою. 

 — Дуже цінується проактивність жінки, немає такого, щоб чоловік писав першим, або тільки чоловік ініціював спілкування. Водночас, чоловіки дуже повільно йдуть на зближення,  — каже Настя,  — у мене дійшло до чотирьох справжніх побачень, але жодні не перейшли в щось більше дружнього спілкування. Якщо це не спроба укласти угоду: «я тобі доступ до громадянства, а ти мені швидко доступ до тіла»  — вони дуже делікатні, навіть якісь цнотливі, я б сказала. 

Якщо доходить до запрошення на побачення, намагаються бути небанальними: запросити на танці, в караоке, якось один з чоловіків запросив Настю… покидати сокири. На побаченнях платять чоловіки, але вони залюбки приймають жіночу ініціативу.

 — Коли платить чоловік, бережу чужий гаманець, обираю найдешевші страви. Вони ж не соромляться. Тому з пропозицією: «нумо цього разу я пригощу» варто бути обережною. У мене була ситуація, коли жила на стипендію, після оплати оренди житла залишалося 1200 доларів (хто був в США той знає, це ледве звести кінці з кінцями). Якось мене чоловік запросив на танці, пригостив, наступного разу я запропонувала пригостити, він погодився. Наїв на 50 баксів, я ж пила воду, щоб якось збалансувати цю вечерю та мати змогу оплатити рахунок. 

Ще одна американська особливість  — чоловіки можуть дружити з колишніми, навіть користуватися їхніми порадами, аби налагодити нові стосунки

 — Найдовші стосунки у мене склалися з хлопцем на ім'я Єремія,  — згадує Настя,  — він простий робітник, але дуже творчий, креативний. Нічого у нас з ним не вийшло, бо коли почалася повномасштабна війна  — я впала в паніку, бо в Києві залишалися мої діти. Він мене питав, як може мене підтримати. Коли я не давала відповідей, бо я сама не знала, просто сиділа на телефоні весь час, він порадився з колишньою дружиною, і почав приносити мені готові гарячі обіди та змушував їх їсти. Потім, коли я все ж змогла виїхати та дістатися до Києва, він разом з цією колишньою дружиною організували мені підтримку, аби я з дітьми могла повернутися назад до США. Це була по суті чужа мені людина, з ним у нас не дійшло навіть до поцілунків, але він дуже мене підтримав у той час. 

Загалом, досвід побачень українок у США показує, що реальні знайомства руйнують взаємні стереотипи. Українські жінки знаходять нові форми стосунків, де головними є рівноправність і взаємоповага, що часто виявляється важливішим за можливість отримати green card, яка так хвилює багатьох чоловіків.

* Бонус — вже незабаром, в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств.