Ексклюзив
20
хв

Заборона на виїзд в Україну і самостійний вибір житла. Як живуть українці в Норвегії

Масово українці почали прибувати до Норвегії лише на другий рік повномасштабної війни. У третьому кварталі 2023 року країна прийняла майже стільки наших біженців, скільки інші північні країни разом узяті. Зараз під тимчасовим захистом тут перебувають близько 72 тисяч українців. Темпи зростання новоприбулих стали найвищими серед усіх країн ЄС, і це призвело до змін, через які люди стали покидати Норвегію

Катерина Копанєва

Чи легко жити іноземцям у Норвегії?

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Через проблеми у житловому секторі та навантаження на систему соцзабезпечення у 2024 році норвезький уряд запровадив низку нововведень, метою яких є зменшення потоку українських біженців. Одна з таких новацій — повна заборона на поїздки в Україну. Які умови життя передбачає тимчасовий захист в одній з найдорожчих скандинавських країн, Sestry спитали в українських біженок. Які попри мовний бар'єр зуміли знайти собі в Норвегії роботу за фахом і розповіли про мінуси й плюси перебування в Норвегії.

Обирати житло і навіть місто біженці не можуть

Катерина Чижик з Києва приїхала до Норвегії разом з трирічним сином у березні 2022 року. Живе в місті Порсгрунн у двох годинах їзди від Осло.

Катерина Чижик більше 2-х років живе у Норвегії

— Приїзд до Норвегії біженцем — це свого роду лотерея. Ніхто не може знати напевно, що на нього чекає, — розповідає вона. — Зараз усі новоприбулі українці проходять через Роде — табір для біженців (flyktninger råde). У центрі намети з двоярусними ліжками, де люди зазвичай проводять до десяти днів — поки їх не зареєструють і не розселять далі. 

Але ми з сином до Роде не потрапили: на момент нашого прибуття в Норвегії було ще кілька місць реєстрації українців, і нас зареєстрували прямо в аеропорту, після чого направили до мутаку — гуртожитоку. Вони бувають різними, але у нашому випадку це був типовий гуртожиток із загальними туалетом та кухнею на поверсі. Перші кілька днів ми жили в кімнаті на десять людей, потім нас переселили в окрему кімнату, бо я була з дитиною. 

У мутаку нас годували тричі на день, харчування було дуже добрим — і м'ясо, і червона риба. Кажуть, у Роде з цим було складніше, бо вся їжа була надто гострою. 

До речі, перший потік українських біженців був шокований, коли після прибуття їх роздягли, видали всім однаковий одяг, а всі речі забрали на перевірку та переморозку. Такі правила тут звикли застосовувати до біженців з інших країн. Зараз щодо українців їх вже не застосовують. 

Табір у Роде. Фото: Вернер Ювік

Що стосується перебування в нашому мутаку, то його затьмарив спалах ротавірусу. Заразилися майже всі. Із загальним туалетом на коридорі це було ще те випробування. Найчастіше люди живуть у мутаку близько двох місяців, але ми з сином затрималися на сім. 

Тут люди не шукають житло самі, його шукає держава

Якщо це родина з дітьми, найчастіше дають квартири, а якщо людина одна, це може бути кімната у великій квартирі, яку ділять кілька біженців. Це вже постійне житло, яке людина орендує сама. Вибирати місто чи комуну біженці не можуть — поселять там, де буде місце. 

Ми із сином отримали квартиру у напівпідвалі приватного будинку. Це окреме від сусідів житло із цілком пристойними умовами. У квартирі навіть були меблі, що для Норвегії рідкість — переважно квартири здаються порожніми. 

Школа для українців, в якій платять зарплату

При поселенні місцевий муніципалітет дає 2-3 тисячі крон (200-300 доларів) на облаштування та купівлю речей першої необхідності. Поки жили в мутаку, нам давали 550 крон (близько 55 доларів) раз на два тижні. У Норвегії цих грошей вистачить бодай на один похід до магазину, але оскільки нас годували, цієї суми було достатньо. 

Коли переїжджаєш у своє житло, ці виплати припиняються. Замість них, якщо людина не працює, вона може оформити соціальну допомогу у розмірі 6500 крон (650 доларів) на дорослого на місяць (на дитину менше). Окремо можна податись на спеціальну програму допомоги з орендою житла, де порахують твій дохід і доплатять суму, якої бракує для оренди.

Катерина Чижик серед фьордів

Після переселення в постійне житло українці мають два варіанти: шукати роботу або йти на спеціальну інтеграційну програму (що і робить більшість біженців).

— В інтеграційній школі навчають і норвезької мови, і нюансів життя в Норвегії, — пояснює Катерина.

Ті, хто ходять до школи, отримують зарплату — 17 тисяч крон (1700 доларів) на місяць

Соціальні виплати скасовуються. Для тих, хто ходив до школи у 2022 році, навчання тривало рік. Для новоприбулих вже менше — від трьох місяців до пів року, залежно від комуни. 

Якщо за час навчання у школі ти не працевлаштувався, то після її закінчення можна знову перейти на соціальні виплати. Але передбачається, що після інтеграційної школи людина має знайти роботу чи хоча б робочу практику. Суть останньої в тому, що певний час ти працюєш безкоштовно (але за тобою зберігаються соціальні виплати), набуваєш досвіду, а працедавець отримує безкоштовного працівника. 

Манікюр у Норвегії українкам не по кишені

Нормальна зарплата за норвезькими мірками — це 3-4 тисячі доларів на місяць. На ці гроші можна гідно жити, але за умови, що в сім'ї працюють обидва партнери. Тут не прийнято, щоб, наприклад, чоловік працював, а дружина сиділа вдома.

В Україні я була майстром манікюру, тож практику знайшла саме у цій сфері. Працювати почала ще до інтеграційної школи, коли мешкала в мутаку. Містом пішли чутки, що я роблю дівчаткам манікюр, і на мене вийшла норвежка — власниця салону краси, яка шукала саме українську майстриню (до цього в неї вже працювала українка і клієнти були задоволені сервісом). 

Працюючи в неї неповну зміну, я заробляла близько п'яти тисяч крон (500 доларів) на місяць, що для Норвегії — копійки. Умови роботи були невигідними: мені платили не за клієнтів, а за відпрацьовані години. Виходило, що більше роботи я виконувала, то менше за неї отримувала. 

І коли господарка салону запропонувала повний робочий день, я порахувала, що зарплати не вистачить навіть на оплату оренди й звільнилася. І після інтеграційної школи знайшла робочу практику вже в іншому салоні, де умови кращі. Практику пройшла і зараз чекаю вже на підписання контракту.

Норвежці дуже підтримували українців від початку війни у 2022 році. Фото: Shutterstock

За словами Катерини, українок серед її клієнток небагато:

— Більшість наших дівчат не можуть дозволити собі манікюр у норвезьких салонах краси. Наприклад, у моєму першому салоні покриття шелаком коштувало 800 крон (80 доларів), а нарощування нігтів — від 1200 крон (120 доларів). Тому клієнтки салонів краси — здебільшого норвежки, для яких такі ціни прийнятні. 

Не можу сказати, що добре знаю норвезьку, але моя робота і не вимагає високого рівня мови. У більшості сфер знання норвезької необхідні, і це основна перешкода, з якою стикаються українці під час пошуку роботи. 

Тут усі розуміють англійську, але без знань норвезької тебе не візьмуть навіть в супермаркет

Навіть сфера клінінгу в Норвегії не дуже доступна — щоб влаштуватися в хорошу клінінгову компанію, потрібно мати спецкваліфікацію. Курс, який дає цю кваліфікацію, коштує близько 30 000 крон (3 тисяч доларів). Без кваліфікації можуть взяти хіба що покоївкою в готелі на мінімальну зарплату. 

Чимало українців знайшли роботу у службах доставки. Серед іноземців існує думка, що в Норвегії можна заробити статки на рибних заводах, і при цьому, мовляв, знання норвезької не потрібне. 

На рибних заводах справді добре платять (4-5 тисяч доларів на місяць), але українцю потрапити до цієї сфери практично нереально — там усе давно схоплено своїми 

Ціни високі. Оренда моєї невеликої двокімнатної квартири коштує 1100 доларів на місяць (в Осло ціна однокімнатних стартує від 1500 доларів). Закупівля базових продуктів на три дні — мінімум сто доларів. Кілограм замороженого курячого філе — 30 доларів. Тому багато хто (і я зокрема) їздить за м'ясом до сусідньої Швеції, де кілограм цього філе коштує 14 доларів. І це за умови, що я не маю машини, їжджу громадським транспортом, який тут теж недешевий. Наприклад, поїздка в інше місто автобусом коштуватиме 80 доларів.

Особливості життя на хуторі

Щоб мати можливість пересуватися, ще одна українська переселенка — Олена Третяк із Харкова — змушена була придбати машину. Адже Олену з донькою-школяркою та мамою поселили в окрузі Іннландет за 500 кілометрів від Осло.

Олена Третяк за рік з нуля вивчила норвезьку до рівня В1

— Це фермерська місцевість, до найближчого міста — близько 190 кілометрів, — розповідає Олена Третяк. — Ненову машину можна купити і за тисячу доларів, автомобілі тут доступні (чого не скажеш про ціни на страховку та обслуговування). 

Ми живемо на хуторі за шість кілометрів до найближчого села. Але навіть у такій начебто глушині тут обов'язково буде дитячий садок і може бути навіть початкова школа. Навіть більше — мій приклад показав, що «в глушині» можна знайти офлайн-роботу в офісі. Тут життя не зосереджене виключно у великих містах.

Будинок у норвезькому селі. Фото: Shutterstock

В Україні Олена працювала у сфері IT. У Норвегії спочатку теж ходила до інтеграційної школи, зуміла за рік з нуля вивчити норвезьку до рівня В1:

— Мова досить складна, але в школі був хороший викладач. Після школи мені пощастило знайти практику за фахом у місцевій держструктурі. Через мову спочатку було настільки складно, що я навіть плакала від розпачу — здавалося, що нічого не розумію. 

Загалом була на робочій практиці близько семи місяців (насправді це були дві практики в межах різних програм, але я працювала в одній і тій самій організації). А потім змогла знайти роботу сама. Колеги з першої роботи допомогли скласти резюме. Я на той час встигла скласти мовний іспит, підтвердити свій український диплом IT-фахівця (це було зовсім не складно, тому що в Україні навчалася за болонською системою), закінчити курси підвищення кваліфікації від місцевого науково-технічного університету. 

З великих міст не отримала жодної відповіді. Натомість вдалося знайти роботу системного адміністратора в компанії в нашій комуні. Через мовний бар'єр мені і зараз буває непросто, але робота подобається, до того ж я продовжую активно вивчати норвезьку.

Діти в садочках їдять сніг і бутерброди

— Доньці мову вдалося вивчити дуже швидко, бо в дитячому садочку, крім неї, не було жодного українця. До школи вона йшла вже майже вільно розмовляючи. Деякі речі в норвезьких школах і садках шокують. Якось у садку я побачила, як діти на вулиці (де було всього сім градусів тепла) разом із вихователями стоять у гумових костюмах та обливають одне одного водою.

Тут діти можуть валятися в багнюці, їсти сніг, пити з калюжі (сама це бачила!) — і їм ніхто не скаже жодного слова

Може скластися враження, що у школі вони лише грають і зовсім не навчаються, але насправді це не так. Діти багато часу проводять на вулиці (п'ятниця у них взагалі день для походу в гори за будь-якої погоди), заняття проходять в ігровій формі. Але при цьому донька у першому класі без моєї допомоги навчилася читати, писати, рахувати до ста і вже знає чимало англійських слів.

Діти розкладають сніг у стаканчики, поливають сиропом його сиропом і їдять. Фото: Олександра Мисак

Не можу сказати, що мені подобається система харчування — у садках та школах дітям дають самі бутерброди. І дорослі також постійно їх їдять. У Норвегії бутерброд — найпопулярніша страва (особливо з рибою). Ще одна національна страва — pinnekjøtt — засолені та засушені баранячі ребра на березових паличках. Тут цю страву їдять на Різдво. Популярно також ріббе — це щось на кшталт печені зі свинини. Ще на Різдво вони їдять рисову кашу з вершковим кремом, і це справді дуже смачно.

«Вони весь час усміхаються»

Норвежці люблять смачно поїсти, але ще більше — рухатися. Тут популярні велосипедні прогулянки, походи в гори. Краса навколо (здається, в Норвегії немає негарних місць) надихає, але погодні умови далеко не завжди дозволяють нею насолодитися. 

Наприклад, там, де живемо ми, минулої зими було мінус 40. Кажуть, буває і мінус 50. При таких температурах фізично боляче дихати. Літо тут прохолодне — у середньому близько 13 градусів тепла. Нещодавно було 20 градусів і для місцевих це вже спека.

За словами Олени, поширена думка про те, що норвежці — одна з найщасливіших націй у світі, недалека від істини:

— Вони весь час усміхаються. Не нервують через дрібниці, не дозволяють проблемам зіпсувати настрій. Якось один чоловік з'їжджав з гори велосипедом, впав і розбив ноги. Стоїть у крові, по коліно у багнюці, і при цьому посміхається. Бачила також, як у підвалі прорвало стару трубу і норвежця в білосніжній сорочці з ніг до голови оббризкало чорною рідиною. Він стоїть весь мокрий і сміється. Всі живі, нічого страшного не сталося — то чому б не посміятися? Суть у тому, щоб не нервувати через ситуації, які не можеш змінити. 

Донька Олени Третяк

Напевно, лише такий підхід може зберегти нерви коли, наприклад, стикаєшся з місцевою медициною, яка, відверто кажучи, шокує. Я вже не перший місяць безуспішно намагаюся домогтися вирішення однієї медичної проблеми. Коли сказала лікареві, що приймала препарат, який мені зовсім не допоміг, він порадив попити його ще. Домовляюсь про прийом у вузькопрофільного лікаря, а він перебуває за 200 кілометрів від нас. 

Коли моя мама вивихнула палець, їй сказали у травмпункті, що він «зростеться сам», хоча палець явно став кривим

Добре хоч наш знайомий наклав бандаж — у шпиталі не зробили навіть цього. Тим не менш люди тут якимось чином примудряються жити до 80-90 років і довше. Пацієнт платить за медичні послуги до 3000 крон на рік (300 доларів). Все, що перевищує цю суму, за нього платить вже держава.

Рішення, з яким частина українських біженців не змогла змиритися

Норвезькі реалії шокують українців. Тому багато хто їде додому. Хтось не може вивчити мову, хтось — прийняти місцеві реалії та спосіб життя. Залишити Норвегію деяких спонукала також заборона на поїздки в Україну. Тепер якщо українець, який перебуває під тимчасовим захистом, навіть на один день поїде в Україну, його позбавлять соціальної підтримки, а, можливо, навіть статусу, який дозволяє перебувати в Норвегії.

Норвегія стала першою країною ЄС, яка заборонила українцям зі статусом тимчасового захисту, їздити в Україну

Щоб зменшити потік біженців, було ухвалено й інші обмеження. Наприклад, уряд перестав покривати витрати на ввезення біженцями домашніх тварин, а для біженців віком 19-24 років перестали бути безкоштовними стоматологічні послуги. Також влада повідомила про намір відправити усіх працеспроможних біженців на роботу (щоб українці працювали не менше 15 годин на тиждень). Станом на червень 2024 року в Норвегії працювало лише 11 тисяч українців.

У своїй статті для LSE EUROPP професор-дослідник Норвезького інституту міських та регіональних досліджень при Столичному університеті Осло Аадне Осланд зазначає, що основними перешкодами в інтеграції українців у Норвегії є мовний бар'єр, труднощі з підтвердженням своїх кваліфікацій, а також нерозуміння того, чи надовго вони в Норвегії і чи дозволять їм залишитися в країні після закінчення дії тимчасового захисту.

Фотографії з приватного архіву героїнь

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress