Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Після боїв відчуваю ейфорію — від усвідомлення, що була за крок від смерті, але вижила», — військова Катерина Бринецька

«Коли чоловік і дружина перебувають у зоні бойових дій, це їх зближує. А якщо хтось із подружжя на фронті, а хтось у тилу, між ними швидко утворюється прірва. Намагаючись захистити дружин від жахів війни, чоловіки багато чого їм не розповідають — і прірва з кожним днем росте. Коли я їхала на Донеччину, раділа — адже там був мій чоловік. І нехай ми були на різних позиціях, між нами вже було не півтори тисячі, а лише сто кілометрів»

Катерина Копанєва

Катерина Бринецька з позивним «Грета». Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»

Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».

— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.

— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?

— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.

Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.

— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?

— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.

Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.

Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.

— Невже не було сумнівів?

— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.

На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.

Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…

— Війна вас шокувала?

— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...

«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»

— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?

— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.

Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.

Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…

— Вам буває страшно?

— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.

А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.

Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.

Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.

— Із сексизмом стикатися доводиться?

— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу

Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.

Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.

І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.

— Вас змінила війна?

— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?

Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить

У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.

Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.

Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.

«Воюю за своїх дітей»

— Вам вдається бачитися з чоловіком?

— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.

Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»

Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.

Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.

Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.

— Що для вас Україна?

— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.

Фотографії з приватного архіву героїні

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я»

Ексклюзив
20
хв

Чотири жінки, які стали символом опору. Історії неймовірних українок, які надихнули всю країну

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress