Ексклюзив
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

«Агонія України». Так на обкладинці американського журналу Time було підписане вже всесвітньо відоме фото молодої мами та військовослужбовця, який несе на руках її новонароджену доньку. Знімок був зроблений у перші дні повномасштабного нападу росіян на Україну і спричинив неяабиякий резонанс. Що сталося потім з цією мамою та її немовлям? Яка доля спіткала військового, який допоміг дівчині?

Катерина Копанєва

Ні військовий, ні дівчина не здогадувались, що їх сфотографували для обкладинки. Колаж Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

Знімок зробив український фотограф Максим Дондюк в Ірпені Київської області 5 березня 2022 року

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Кульові отвори у склі дверей магазину в Ірпені. 2022 рік. Фото: УП

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

Біля цієї церкви в Ірпені людей збирали для евакуації. Пізніше росіяни розстріляли тут матір з двома дітьми. Фото: УП

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Люди переходять річку в Романівці близ Ірпеня на початку березня 2022 року. Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Під час евакуації. Фото з приватного архіву

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Юлія дотепер підгодовує доньку грудним молоком, адже цей ритуал краще за інші знімає тривогу. Фото з приватного архіву

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Сліди від снарядів в Ірпені. Фото з приватного архіву

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

Юлія з чоловіком і донькою. Фото з приватного архіву
No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У розмові із Sestry Ольга Пясецька-Нєч зізнається, що почала допомагати біженцям з України, навіть не задумуючись, як саме і що вона може зробити. Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 родин, тобто майже 6000 людей. Під час роботи вона отримала важливий досвід — відчула вдячність до всіх, з ким стикнулась, а також усвідомила, що створений нею простір дає можливість підтримувати одне одного. Вона відчула зв’язок між своєю історією та історією своєї родини, і це допомогло краще зрозуміти досвід війни.

«Ті перші дні війни я пам’ятаю дуже добре. Ми з чоловіком запланували вихідний і збиралися поїхати подивитись земельну ділянку, на якій хотіли збудувати дім. Вранці прокинулися, прочитали новини й були шоковані: це якесь непорозуміння, якісь фейкові новини… Так ми думали. Ми таки поїхали подивитися ту ділянку й повернулися ввечері, усе ще не вірячи в те, що відбувається. Так само добре пам’ятаю ранок наступного дня — війна все ще тривала».

Ольга Пясецька-Нєч розповідає, що відразу стало очевидно: потрібно діяти. Люди були в дорозі, вже приїжджали, добиралися до кордону, вокзалів, вже були в Перемишлі. І було зрозуміло, що хтось має бути там, щоб допомогти. Міхал, чоловік Ольги, зібрався й поїхав, а вночі повернувся з першою родиною.

Олена

Першою виявилась родина Олени Михайлової. У лютому 2022 року вона приїхала до Кракова з дітьми, сестрою, племінником і мамою. Ольга зуміла протягом тижня знайти Олені квартиру, влаштувати її на роботу, а дітей записати до садочка й школи. Вдень удома залишалися лише бабуся й песик.

Зараз Олена Михайлова виконує роль координаторки світлиці для української громади, яка діє при фонді «Kocham Dębniki». Як зізнається Ольга, Олена стала для неї надзвичайно близькою людиною — як у професійному житті, так і в особистому.

З Оленою Михайловою, лютий 2022. Фото: Patrick Clarke

Потрібен простір

«Це була перша така ситуація, але потім таких було дуже багато. Жінки приїжджали. Ми робили все, щоб допомогти. Вони приходили, і кожна — зі своїм багажем досвіду, кожна приїхала сюди сама. Жінок було дуже багато, але кожна була сама.

У мене тоді виникла думка, що потрібен простір, де ці жінки могли б зустрічатись. Щоб вони могли зустріти когось, хто розуміє, через що вони проходять. Йшлося про створення місця, де хтось міг би їм сказати: «Я розумію, що ти відчуваєш». Бо ми цього зовсім не розуміли, бо насправді це неможливо уявити».

На десятий день війни Ольга і її колега — батько одного з її дітей зі школи — вирішили організувати зустріч. Спочатку думали, що прийде близько 50 осіб. Подія відбулася у клубі місцевого спортивного осередку. Був кейтеринг, заняття з тренерами з футболу для дітей. Сусіди поставили гриль, аніматори розважали дітей. Також була створена станція, де можна обмінюватись одягом і дитячими іграшками.

Проте у день події раптом з’ясувалося, що бажаючих набагато більше. Зрештою на зустріч прийшло близько 350 осіб. Подія стала масштабною і сприяла створенню великого простору для спільних дій і підтримки. Так виник фонд «Kocham Dębniki».

Зустріч українських і польських жінок та їхніх дітей, на якій українки плітуть коси полькам на знак подяки, 2022. Фото: M. Rej- Brodowska

Відновлення сімейної історії

«Десь у травні-червні 2022 року я пережила момент, який спочатку трохи мене налякав, — відчуття, що маю діяти. Я замислилась: як це — триває війна, є біженці, жінки, які залишилися самі й переживають неймовірні страждання. І раптом відчула, що знаю, чого вони потребують. Я дійсно це знала. Щоранку вставала, взувала кеди й знала, що треба робити. Спочатку це дуже мене лякало. Я думала, звідки в мені цей досвід, цей інстинкт? Тоді стаала розмірковувати про трансгенераційний досвід, про історію моєї бабусі, яка ще маленькою дівчинкою пережила «визволення» радянськими військами одного з підкраківських сіл. І зрозуміла, що історії, які розповідала мені бабуся, коли я була дитиною, схожі на ті, що зараз ми чуємо про Маріуполь чи Ірпінь».

Ольга розповідає історію своєї бабусі, яка п’ятирічною дитиною зустріла і пережила війну. Після багатьох тижнів вона вийшла з погребу у двір, що був усіяний тілами жінок з відірваними пальцями, адже хтось зривав з них каблучки… Саме ці розповіді Оля пригадала, коли було відкрито документи про воєнні злочини під Києвом — у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Говорить, що саме тоді зрозуміла: те, що вона робить зараз, є шансом не лише для неї, а й для її родини, для жінок у її сім’ї.

«Думаю, саме тому діяльність, якою я зайнялася, є для мене можливістю змінити історію — історію моєї родини. Я зрозуміла, що те, що я роблю, стосується не лише мене. Це щось більше. Думаю, багато людей у Польщі могли відчувати подібне — що в нас є шанс зробити щось, що певною мірою виправляє не лише наше минуле, а й майбутнє інших».

З 87-річною Світланою, яка розпвідає, що це вже третя в її житті війна. У 2014 і 2022 роках вона втратила дім, чоловіка і можливість повернутися, але зараз має дах над головою, тепло і їжу, а також спільноту, з якою можна розділити радість і сум

Вареники по середам

«Я дуже чітко пам’ятаю момент, коли дівчата прийшли й сказали: «Ми почуваємося вже достатньо добре, щоб зробити щось для вас. Маємо таку ідею — зустрічатися кожної середи і ліпити вареники, які будемо морозити. Коли хтось прийде до крамнички: принесе одяг або залишить продукти, — отримає від нас пакетик заморожених вареників». 

Ці вареники стали для нас символом вдячності, обміну та того, що від початку було для нас дуже важливим: кожен має, що дати, чим поділитися. Це ідея, яка супроводжує нас з першого дня і значною мірою визначає характер цього місця».

Ліплення вареників стало доброю традицією фонду. Тепер страви вдячності, які готують жінки, можуть змінюватися — одного дня це плов, іншого — пельмені. Станція обміну одягом і іграшками, яка з’явилася під час першої зустрічі, перетворилась на крамничку, яку назвали «місцем медитації». Окремо почала працювати також бібліотека, яка спочатку була частиною крамниці. Зараз це, мабуть, найбільша українська бібліотека в Кракові.

Крамничка

«Дівчата називають крамничку місцем медитації. Керує нею Юлія — наша чудова, справді незамінна подруга. Часто це виглядає так, що Юлія сидить за столом, займаючись документами, а тим часом хтось приходить, приміряє щось або запитує про конкретну річ. Юлія завжди щось порадить, а якщо чогось немає, підкаже, що є замість цього. І часто трапляється, що така розмова перетікає в бесіду — звідки людина приїхала, з ким вона, чого потребує. Тоді Юлія може згадати про заняття, які ми проводимо, або про іншу людину з того ж міста, яка також приходить до нас. Це місце дуже неформальне, сповнене зустрічей і розмов. Формально ми могли б назвати його рецепцією, де приймаємо клієнтів та бенефіціарів, але насправді це значно більше».

До крамнички також приходять сусіди фонду. Коли вони отримують зарплату або пенсію, наступного ж дня приносять пакет з продуктами чи побутовою хімією, діляться тим, що мають. Ольга вважає, що це місце стало чудовою точкою обміну,  куди можна прийти просто так і знайти щось потрібне. 

Разом з Юлією, координаторкою крамнички, розвантажуємо пожертви, 2022

Сестринство

«Дуже важлива тема — сестринство. Хоч наша спільнота складається здебільшого з жінок, до нас також приїжджають чоловіки. Часто це люди з фронтовим досвідом, які з різних причин більше не хочуть або не можуть воювати. Хочу підкреслити, що сестринство для нас не є виключно жіночим досвідом. Сестринство в нашій спільноті підтримується чоловіками, що для мене є справді унікальним. Чоловіки можуть підтримувати жінок, їхні прагнення і дружбу між собою, долучаючись до цього простору з повним залученням. Це зворушливо. Коли я говорю про сестринство, я маю на увазі щось більше — спільноту, в якій чоловіки також мають своє місце».

Ольга розповідає про свого чоловіка Міхала, який від першого дня війни долучився до діяльності фонду і підтримує його безперервно. Вона також згадує інших друзів, які приїхали з різних місць, навіть із США, тільки для того, щоб допомогти жінкам, які знайшли тут прихисток. 

Перенесення дивану у новий офіс, березень 2023. «Це особливий момент, адже більше не треба працювати з дому, що було обтяжливо для нас і наших сімей»

Рік перерви

«Це дуже складна тема. Спочатку, фактично до липня 2022 року, ми з чоловіком були залучені в усі процеси фонду. Я мала роботу, яку могла еластично обмежити, але мій чоловік мав повний робочий день, тож це було неабияким викликом. Ми працювали практично 24 години на добу. Спали по три години, а наші діти — у нас їх троє — протягом кількох місяців майже безперервно дивилися мультики. Це мало свою ціну. На якомусь етапі діти сказали: «Ми ненавидимо українців».

Хоча в садочку вони добре ладнали з українськими дітьми, все одно сприймали ситуацію так, що українці на кілька місяців «забрали маму». Я відчуваю величезну провину, адже моя діяльність зіграла в цьому недругорядну роль. Зрештою ми з чоловіком на рік розлучилися».

Ольга зізнається, що тоді сама стала тією, хто прийшов до фонду як «бенефіціар» — потребуючи підтримки та заспокоєння. Українські дівчата допомогли їй зрозуміти себе, цінність родини та можливості бути разом з коханим чоловіком. Ольга підкреслює, що вони з чоловіком досі працюють над відновленням балансу в шлюбі, але, на щастя, вже знову разом.

День захисту дітей у центрі «Люблю Дембніки», 2022. Фото: Agnieszka Fiejka

Мрії

«У мене є мрії різних категорій. Насамперед я мрію про те, щоб настав момент, коли я зможу повертатись додому з роботи і проводити час з моїми дітьми та родиною. Хотілося б, щоб робота мала чіткі межі. Це моя маленька, щоденна мрія.

Дівчата кажуть: «Я пережила багато болю та втрат, але разом з цим зрозуміла щось нове. Я не хочу повертатися до того, як жила раніше. Де б я не була, хочу створювати  навколо себе спільноту. Мрію навчитися, як робити це ще краще».

Це те, чого я активно прагну — щоб ми тут були не лише місцем допомоги, а щоб цей досвід міг передаватися далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого навчилися тут.

Моя найбільша мрія — щоб це могло змінити світ. Можливо, це звучить велично, але я справді вірю, що якщо ми змінимо світ однієї людини, то в певному сенсі змінимо весь світ».

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Створила місце, в якому можна почути: «Я розумію, що ти відчуваєш»

Ольга Пакош

Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.

Анастасія Гулей. Фото: Janos Stekovics

«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»

— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.

Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.  

Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?

Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася.  А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.

По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.

Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…

Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.

Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.

Обкладинка книги, яку написала Анастасія Гулей про своє життя.

Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…

ТП: Чим ви займалися в концтаборі?

АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.

Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...

ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?

АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.

Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…

2 квітня 1947 року Верховний національний трибунал у Варшаві ухвалив вирок Рудольфу Гьоссу. Колишнього коменданта концтабору засудили до страти через повішення. Шибениця, на якій було повішено злочинця, була встановлена поряд з крематорієм Аушвіцу I. Фото: Wikimegia.org

ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?

АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.

Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.  

Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.

ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?

АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…

За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.

Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.

Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.

Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.

Анасатсія Гулей в 1950 році. Фото з приватного архіву

Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.

Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…

Коли історія перевернулась

Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.

Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?

У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.

ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?

АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.

Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.

Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні

Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.

ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?

АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.

А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.

Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.

ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?

АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.

Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.

ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…

АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.

У погребі, ховаючись від російських бомб. Березень 2022 року. Фото з приватного архіву

Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.

Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».

ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?

АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.

Анастасія Гулей (у синій вишиванці), Тетяна Пастушенко (у білій вишиванці), донька Анастасії (ліворуч знизу) і Майк Райхель. Фото з приватного архіву авторки

ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?

АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.

Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.

Канцлера Німеччини Анастасія Гулей попросила якнайшвидше передати Україні зброю. Фото з інстаграм Олафа Шольца

ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?

АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).

ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?

АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.

Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…

20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Тетяна Пастушенко

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Ексклюзив
20
хв

Катерина Ножевнікова: «Один з наших проєктів — «Глово», де дрони доставляють воїнам їжу, воду й зв'язок»

Ексклюзив
20
хв

«У полоні я заздрила тим, хто загинув на "Азовсталі"». Історія військовослужбовиці Марії Чех «Герди»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress