«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою. 

Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення. 

«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»

— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами... 

Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко. 

Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію. 

Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати. 

Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність. 

‍— Скільки тривало лікування після поранення?

Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю. 

Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.

Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися 

‍— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…

— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення? 

‍— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?

— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».

У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було. 

Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці  добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію. 

«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»

— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду. 

‍— Як вам це вдалося?

— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно. 

Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати. 

Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав. 

Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все. 

За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати  з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила. 

«Усе можна пережити. Втрати — ні»

‍— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?

— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала. 

‍— Який момент на війні ви ніколи не забудете?

— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент. 

Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась. 

‍— Чим пахне війна?

— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій. 

Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує

Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди. 

‍— Чого ви боїтеся найбільше?

— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні. 

‍— Як вас змінила війна?

— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала. 

До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.

На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося

‍— Чому ви на війні?

— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я». 

«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»

‍— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?

— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.

Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс. 

‍— Ваш позивний «Висота». Чому?

— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”». 

«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав. 

‍— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту». 

— Теж так думаю (сміється, — Авт.). 

‍— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?

— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших. 

‍— Про що мрієте?

— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу. 

«Єдність у горах схожа на єдність на війні»

‍— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?

— Мені подзвонила  директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.). 

Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала. 

Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі. 

Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.

Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині

Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.

Фотографії з приватного архіву

Принцеска на війні: навідниця Таня

У березні 2022 року соцмережі облетіло коротке відео, де красуня-навідниця самохідної артилерійської установки (САУ) смачно «насипає» ворогам. Акаунт називався «принцеска 13», але за ним стояла справжня валькірія.

Це була Тетяна Чубар, військовослужбовця 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Тоді феномен Тані змусив багатьох чоловіків піти і записатися добровольцями. Хоча не бракувало скептиків, які вважали, що це добра українська пропаганда придумала таку успішну агітку. 

Таня — реальна дівчина із Конотопа, колишня кондитерка, яка завжди мріяла про службу в армії. Коли вона вперше з'явилася в навчальному центрі, її сприйняли доволі скептично. Утім коли  побратими побачили, як вправно вона тягає залізяччя, змінили свою думку. Врешті бюрократія нашої армії здалась, і дівчина стала повноцінною навідницею, яка брала участь у артилерійських боях за Київ.

Ось як описувала оборону на Чернігівщині Таня в інтерв’ю NV:

— Росіяни їхали однією і тою самою дорогою, що туди, що назад. Вони намагалися добратися до Києва.

А ми їх зустрічали, скажімо, з квітами — з «Гвоздиками» — на великий дорозі

Таня у приватному житті любить рожевий колір і накладні вії та яскравий манікюр. А ще вона мама двох синів. Історія Тані виникла у той момент, коли нам як повітря потрібні були надихаючі історії про героїв серед нас. 

У січні 2023 року Таня стала щасливою дружиною військового Михайла. Про нього відомо небагато, але є відомості, як вони познайомились. Тетяна ефектно косила траву, і Михайло одразу зрозумів, що перед ним фатальна жінка. 

‍Мама полоненого морпіха знайшла собаку сина в Маріуполі

Про багатодітну маму із Луцька Наталю Ніколаєву можна знімати оскароносне кіно. Її старший син Дмитро — бойовий медик 36-ї бригади морської піхоти. Медик за освітою, але до війни пробував себе в ролі діджея. У жовтні 2021 Діма здійснив свою мрію — у нього з'явилося цуценя пітбультер'єра Афіна. Хлопець та собака скрізь служили разом — і повномасштабне  вторгнення вони разом зустріли в заблокованому Маріуполі. У квітні 2022 року морпіх вантажив поранених — їх всіх разом взяли в полон росіяни. 

Син і собака вижили, але окупанти не дозволили Дмитру взяти пса з собою. 

— Коли вже почали грузити в автобуси, то солдат російський сказав — чи відпускай, чи пристрелю просто тут, — розповідає історію мама бійця.

Пані Наталя одразу почала пошуки не лише сина, а й його собаки:

— Я одразу почала виставляти пости в різні спільноти, в телеграм-каналах.

У мене були фотографії, відео Афінки, і кожні два тижні я виставляла пост, мені прислали фото собачок різних

За рік з гаком собаку знайшли на сміттєзвалищі на лівому березі Маріуполя, неподалік від місця, де розлучили Дмитра й Афіну. Знайшлися сердешні волонтери, які погодилися оформити документи та вивезли Афіну з Маріуполя — через Росію, Латвію, Литву та Польщу. 

У лютому 2024 року Дмитро отримав посилку від Червоного хреста — там були солодощі і сімейне фото мами, брата та сестри з собакою. Так морпіх отримав нові сили пережити всі випробування полону та катувань. Восени 2024 року історія завершилась хепіендом — через 29 місяців катівень хлопець повернувся додому.

Мама, яка врятувала сина і собаку — бореться за своє життя. У неї онкологія і лише віра в повернення сина давала їй сили переносити лікування.

«Наташа, насипай». Вихователька, яка збила ракету

Під час масованої російської атаки 17 листопада 2024 року військова Наталія Грабарчук з першої спроби з переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла» знищила російську крилату ракету. 

«Наташа, попала!», — чути радісний голос за кадром. У цей момент військовослужбовиця присідає та з подиву закриває обличчя руками.

Для жінки це був перший бойовий пуск — і він виявився успішним. До 2021 року Наталія Грабарчук працювала вихователькою дошкільного навчального закладу, але згодом змінила професію і вступила до лав Збройних сил. Зараз вона служить стрілцем-зенітником ракетного підрозділу Галицько-Волинської радіотехнічної бригади повітря. Військова наука зайняла у неї 5 місяців.

— Зробила сотні навчальних пусків на тренажерах. А тут — перший бойовий і в ціль! ПЗРК важить десь 18 кілограмів, також тисне і відповідальність, — каже військова. 

Історія Наталі покращила настрій українців під час осіннього наступу росіян на Донбасі та масованих атак по цивільних містах.

Досвід Наталки був корисним — жінки активно почали цікавитись, як приєднатись до мобільних вогневих груп та записувались на курси дронярів

‍Вагітна в полоні. Медикиня Мар'яна Мамонова

Ця історія має для авторки особистий відтінок. Адже в кінці весни 2022 року мені написала військова лікарка одного із ключових госпіталів і розказала, що в Маріуполі потрапив у повному складі в полон військово-польовий госпіталь. Там є вагітна і дуже багато молодих жінок. І треба щось робити.

Я лишила свої контакти лікарці і попросила родичів писати, аби зібрати списки. Згодом ми оприлюднили імені полонених лікарів та медсестер. Однією із них була українська медикиня — військовослужбовиця Мар'яна Мамонова.

Після закінчення навчання у медуніверситеті Мар’яну відправили у Бердянськ, а вже з 2017 року військова медикиня їздила на ротації у зону АТО, де надавала допомогу бійцям. У Маріуполь Мар’яну відправили служити ще до повномасштабної війни. Саме там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем. 

Коли почався наступ росіян на місто, медикиня з побратимами та місцевими мешканцями знаходилася на території маріупольського заводу Ілліча. На зв'язок з рідними виходила не часто. Говорила, що жива, і що у них закінчуються медикаменти, зброя та харчі. Про свою вагітність жінка дізналася під час війни.

У полоні росіян Мар'яна Мамонова перебувала пів року. В Оленівці спала на підлозі, не мала ​​доступу до здорової їжі та свіжого повітря. Вона каже, що під час допитів її залякували, а тому вона боялася, що дитина народиться в полоні та малюка заберуть — так одного разу пригрозив російський чиновник:

— Він сказав, якщо я не відповім так, як йому потрібно, він відправить мене до табору у Росію, а мою дитину заберуть. Це було справді жахливо, я так плакала

У кінці вересня 2022 року дівчину та ще понад 200 полонених обміняли на кума Путіна Віктора Медведчука та ще 55 окупантів. Із катівні Мар’яна ледве йшла на ногах – із великим животом. За кілька днів уже в Україні дівчина народила здорову дівчинку Анну. 

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

<frame>Богдана Пеняк працює у Регіональному Центрі Онкології Університетського Клінічного Шпиталю ім. Ф.Шопена в місті Жешув. Вона — магістр медсестринства в Польщі й волонтерка, а до цього — військова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри», інструкторка з тактичної медицини медичного загону спецпризначення «Білі берети» та 8-го окремого батальйону ДУК Правий сектор «Аратта». В Україні Богдана є однією із співзасновниць ГО «Народний Легіон».<frame>

«Стала військової медикинею після трагедії на Майдані»

— Мій шлях почався з медпункту «Хелен Марлен» на майдані Незалежності в Києві під час Революції гідності, — згадує Богдана Пеняк для Sestry. — Я працювала там медичною сестрою і бачила, що відбувалося 20 лютого на власні очі. Ті трагічні події справили на мене настільки глибоке враження, що життя поділилося на «до» і «після». 

Тоді нам вдалося врятувати усіх пацієнтів нашого медпункту на догоспітальному етапі.

Найбільше мені запам'ятався юнак Владислав із Харкова, він був у лицарських обладунках, і ми разом з лікаркою, а згодом міністром охорони здоров'я Уляною Супрун рятували йому життя

На жаль, хоча ми й урятували його тоді, але поранення було серйозним і від поліорганної недостатності він все ж помер через тиждень у лікарні. 

Я довго не могла змиритися з його смертю, дуже переживала. І пообіцяла собі, що зроблю все, що залежить від мене, аби врятувати якнайбільше людських життів. Після Майдану почався динамічний розвиток тактичної медицини в Україні, до якого ми з колегами одразу ж приєдналися. Ми багато навчалися в українських спеціалістів та інструкторів НАТО, практикували і, звісно, незабаром стали виїжджати на схід України в реальні умови війни. Це було важко й водночас захопливо. Тактична медицина на фронті в Україні тоді була на старті розвитку, але одразу об'єднала навколо себе різних людей зі спільним бажанням рятувати життя та навчати це робити інших.

«На моїх очах Маріуполь із сірого й непривітного ставав красивим дружелюбним містом»

— Я працювала в мирному ще Маріуполі під час АТО (антитерористична операція на сході України — Авт.). Була в добровольчому батальйоні, щоб не залишати маленьку доньку надовго саму. Маріуполь — дуже красиве місто, і я стала свідком того, як з непривітного і навіть ворожого воно стало перетворюватись на відкрите й дружелюбне (після звільнення під час АТО у 2014-2019 роках Україна інвестувала в розбудову Маріуполя чималі кошти — Авт.). Місто стало насправді красивим, з кращою інфраструктурою, м’яким південним морським кліматом. Від радянської сірості майже нічого не залишилося. 

Окрім безпосередньої роботи медика та інструктора, ми з колегами проводили також освітню роботу з учнями й вчителями. Тісна співпраця була налагоджена з поліцією: ми навчали поліцейських надавати медичну допомогу згідно зі статутом тактичної медицини. Маріуполь завжди був українським містом, але тоді люди почали усвідомлювати, що це означає насправді. Маріупольці побачили справжніх українських військових, стали підтримувати їх, поважати.

Більшість  військових і добровольців розуміла, що Росія піде на тактику «випаленої землі». Жодної емпатії чи жалю у росіян немає, вони не дотримуються міжнародного права та правил ведення війни, діють підступно й жорстоко. І знаючи про кількість військ, яку акумулювала Росія на кордонах, ми, звісно, розуміли, що вони там не на прогулянку зібралися. І готувалися. Мої побратими й друзі зробили все можливе, щоб утримати оборону, врятувати та евакуювати мешканців міста. Багатьох побратимів зараз немає серед живих, чимало з них потрапили в полон, дехто повернувся, але більшість ще там. Їхня доля невідома. Це ціна, яку ми платимо, щоб мати незалежну країну.

Робота «на нулі»: досвід, який ніколи не забудеться

— Хочу, щоб було розуміння, що «на нулі» немає медичних сестер чи лікарів. На полі бою ти передусім боєць, який має виконувати бойове завдання. Тому наголос у навчанні робиться на самодопомогу, адже медик чи побратими можуть просто не встигнути до тебе під щільним вогнем. Норматив накладання джгута САТ — це 30 секунд, і ми з курсантами відточували це вміння до автоматизму. Важливо зробити це правильно, адже від цього залежить життя — твоє або життя побратима. Це був безцінний досвід, коли організація «Білі берети. Львів» у співпраці з батальйоном «Аратта» провели перші в Україні десятиденні навчання з тактичної медицини на передовій. Після цих навчань кожен з групи став тактичним медиком. 

Ми працювали «на нулі» в 2016 році — в усіх тоді гарячих точках. Я не втратила жодного пораненого, усі вижили.   

Один з найяскравіших спогадів за час  інструкторської роботи — перший виїзд на схід України, навчання військових, які базувалися в селі Луганське. Зараз це окупована територія. Ми проводили курс у розбомбленому дитячому садочку, де залишились дитячі іграшки, книги, на вішалках висіли дитячі халати. Було боляче на це дивитись, але саме заради дітей ми продовжували працювати. 

«Зараз працюю в польській лікарні й допомагаю українцям»

Ще до початку повномасштабного вторгнення я переїхала до Польщі, аби нострифікувати тут свій український диплом медсестри та здобути вищі ранги медичної освіти в ЄС. В Польщі є ступінь магістра медсестринства, якого немає в Україні. Маючи цей ступінь, можна стати науковцем, писати наукові праці. 

Я довго звикала до іншої країни, але навчання далося мені з легкістю, я швидко подолала мовний бар'єр. Вже здобула титул магістра медсестринства в Академії наук у місті Тарнув. У Польщі написала дві свої перші наукові праці (першу захистила з  відзнакою). Паралельно працювала у лікарні міста Мелець, а зараз — у шпиталі міста Жешув. 

Польські медики охоче діляться знаннями та досвідом. Тут чудово налагоджена співпраця між медсестрами та лікарями, що значно підвищує рівень лікування та комфорту пацієнтів. Професія медичної сестри дає мені неймовірне задоволення, можливість допомагати людям у важкій хворобі. 

Ніхто з моїх польських колег у шпиталі не знає, що я військова медикиня і була на «нулі». Згадую цей час з великим трепетом, але не розповідаю про нього.

Це дуже боляче, бо багатьох моїх колег вже немає серед живих. Це були неймовірні люди, які щиро любили Україну й довели це справами. Ми називаємо одне одного «рідні душі», волонтерська родина. Кожна втрата залишає шрам на серці.  

Тут, у Польщі, мене заскочила новина про початок великої війни. Українці в місті Мелець одразу мобілізувалися, об'єдналися з міською владою, щоб приймати біженців і відправляти гуманітарну допомогу в Україну. Нам вдалося організувати багато людей з Польщі, які допомагають досі.   

«Разом з польськими і французькими друзями відправили в Україну 7 фур допомоги»

— Я є членкинею та співзасновницею громадської організації «Народний легіон», що діє в Україні та Польщі. Координую допомогу українцям з Польщі. Польські друзі допомогли нам закупити та відправити до України ліки, медичну техніку, матраци, понад 100 функціональних ліжок у лікарні Дніпра та Миколаєва, тонни медикаментів: кровоспинні, антибіотики, медичні тактичні рюкзаки, багато ліків для військових шпиталів в Україні. Пізніше ми передали на фронт позашляховики, рації на першу лінію оборони, павербанки, ліхтарі. 

«Народний Легіон» в Польщі тісно співпрацює з польськими меценатами та Товариством друзів Франції в місті Мелець. З повагою і вдячністю називаю їх друзями, адже разом ми змогли відправити в Україну 7 фур гуманітарної допомоги — зокрема, в Дніпро, Миколаїв і Херсон. Поляки спільно з французами закуповували для нас спорядження для військових, тепловізори, одяг, запчастини для авто на фронт, тактичне спорядження. Вже майже три роки, як ми підтримуємо військових і цивільних. Зараз ми також допомагаємо дітям з інвалідністю, а ще дітям, чиї батьки загинули на фронті або вважаються безвісти зниклими. 

З 2022 року щорічно на свято Миколая ми передаємо подарунки таким дітям. Наприклад, в одного хлопчика тато-офіцер третій рік перебуває у російському полоні, а мама волонтерить (з часів Революції гідності). Більшість таких родин і зараз допомагають війську.

Часом є запити, — приміром, спальники та каремати, щоб мама із сином могли перечекати у підвалі повітряні тривоги і не застудитися

Ми, звичайно, виконуємо. Цього року на свято Миколая ми передали допомогу для 21 дитини. 

У Польщі я живу з дочкою-школяркою. Продовжую навчатися, але не припиняю волонтерити. Моя донька теж мені допомагає. Намагаюсь виховувати її так, аби вона пишалася, що є українкою і допомагала людям у важкі часи. 

Дуже хотіла б повернутися додому, але поки вчуся, працюю та організовую гуманітарну допомогу для України. Чимало небайдужих поляків продовжують надавати велику підтримку українцям, і ми це все відсилаємо через мережу наших волонтерів. Також нам допомагають з Австралії, Франції й інших країн. Допомога й робота не припиняються.

Перша українка, яка пішки пройшла паломницький шлях у 265 км в пам'ять про загиблого на війні друга

— На фронті не просто стають друзями, там стають рідними, адже від того, хто поруч, залежить життя. 

Неймовірним другом і побратимом був для мене Тарас Матвіїв, посмертно Герой України, лейтенант ЗСУ, засновник пошукової ініціативи Майдану. Він був і залишається взірцем для всієї нашої спільноти, і в пам'ять про нього я пройшла шлях дорогою Святого Якова. Це один з найвідоміших паломницьких маршрутів вздовж океану, який починається в Португалії та завершується в Іспанії.

Тарас залишив величезний список мрій, і одну з них — про подорож — я змогла реалізувати. Батьки після загибелі сина видали двотомник. Його мама каже: «Він не загинув, він народився для неба». Я хотіла, щоб це була і його подорож — як подяка за дружбу і підтримку, добре серце і все, що він зробив для України.

11 днів — дорога, небо і океан. Я відчувала присутність Бога, незриму присутність батька, брата і Тараса, які зараз на небі. Я читала вірші і прозу Тараса на березі океану, несла із собою наш синьо-жовтий прапор. На сторінках книги є печатки з кожного пункту, де я була, — як і в моєму паспорті пілігрима. І колись я подарую цю книгу його батькам. Але нехай ще подорожує. Наші герої, що загинули в цій жорстокій війні, живуть, поки ми їх пам'ятаємо…

Фотографії з приватного архіву