Ексклюзив
20
хв

Лікарка на всі випадки життя

Українська лікарка Ірина Язова рятувала поранених в Бучі, допомагала народити жінці під бомбами, а тепер лікує скалічених війною українців у Польщі

Катерина Копанєва

Анна Тимченко, якій лікарка Ірина Язова допомогла народити. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

До повномасштабної війни Ірина Язова була відома як одна з найкращих терапевток Ірпінської міської лікарні — у період пандемії коронавірусу фактично жила на роботі, рятуючи хворих. Після деокупації Бучі про неї дізнались як про лікарку, яка рятувала поранених місцевих мешканців та прийняла екстремальні пологи в сусідки. Завдяки Ірині залишилися живими жінка з її чотирирічною дитиною, яких в машині розстріляли росіяни. А ще — сусід, якого окупанти поранили в ногу. 

Згодом Ірині з чоловіком та їхніми трьома дітьми вдалося виїхати до Польщі. Зараз Ірина працює лікарем у шпиталі поряд із містом Катовіце, куди часто привозять поранених українських захисників на лікування. Про події в Бучі й допомогу українцям у Польщі Ірина розповіла Sestry.

Війна змусила терапевтку Ірину Язову опанувати ще й акушерство з психологією. Фото: приватний архів

Сусід кричав від болю так, що чув увесь під'їзд 

Перші вибухи, які Ірина Язова почула вранці 24 лютого 2022 року, не змінили її планів їхати на роботу. На неї чекала літня пацієнтка.

— Виписавши лікарський висновок, я вийшла надвір, а там уже літали гелікоптери, було чутно вибухи, — розповідає Ірина. — За кілька днів росіяни зайшли на мою вулицю в Бучі. А першого березня я вже не змогла дістатися лікарні через розбитий переїзд. 

У сусідньому дворі російський танк розбив приміщення аптеки, і люди збирали розкидані по вулиці препарати та зносили їх до підвалу, де ми з сусідками їх відсортували, а потім передали через тероборону до лікарні. Хто ж знав, що за кілька днів все це нам знадобиться… Ворожі танки розстріляли машину багатодітної родини, у мами та її крихітної доньки були прострілені ноги. Їх забрали до себе сусіди, а мене покликали на допомогу.

Російські військові розстрілювали автівки з дітьми. Фото: АрміяInform

Ніжка дитини була повністю пропалена. Довезти цих людей до лікарні вже було неможливо, нас усіх могли вбити. Залишалося шукати медикаменти через місцеві чати та бігати за ними між гаражами, намагаючись не потрапити росіянам на очі. На щастя, мені вдалося розшукати необхідні антибіотики.

У цей час вдома на Ірину чекали чоловік і троє дітей-школярів. Багатоповерхівку, де жила жінка, пізніше показували в багатьох репортажах зі звільненої Бучі — будинок на вулиці Тарасівській вцілів, але окупанти розграбували чи не всі квартири. І от за кілька днів до того, як росіяни почали мародерити і трощити, Ірина просто в під'їзді врятувала пораненого сусіда. Окупанти стріляли в нього, коли чоловік йшов вулицею.

— Ворожі кулі пробили Володі обидві ноги, і він до пізнього вечора пролежав на асфальті, — згадує Ірина.

Спочатку він молився, щоб на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, аби наїхали.

Сусіди принесли його до під'їзду, але підняти до квартири не змогли. Тому ми організували йому місце в прогоні між поверхами, і він провів там п'ять діб. Побачивши, що в нього перебита кістка, зачепило м'язи та сухожилля, я розрізала одяг, промила рану й зробила перев'язку. Знайшла бинти, протизапальне, електроліти проти зневоднення й навіть антибіотик. Найбільше я боялася, що може початися сепсис. Володя кричав від болю так, що чув увесь під'їзд... Але на третю добу йому нарешті полегшало. Коли в нього вперше за ці жахливі дні з'явилося бажання запалити цигарку, я зрозуміла, що він одужує.

Так виглядав двір Ірини Язової після деокупації Бучі. Фото: приватний архів

«Без світла й води я приймала пологи в "романтичній" атмосфері при свічках»

В одній із квартир цієї ж багатоповерхівки з'явилася на світ крихітка Аліса. Перейми в її мами Анни Тимченко розпочалися сьомого березня, коли в Бучі вже точилися вуличні бої, а в будинку не було ні електрики, ні води. Анна з нашою героїнею жили в одному під'їзді, але до пологів не були знайомі.

— Уявіть, до цього дня я ніколи не приймала пологи, — зізнається Ірина. — Думаю, допомогло те, що студенткою я хотіла стати гінекологом і тому добре вчила теорію. В екстремальний момент знання повернулися. Звичайно, я усвідомлювала ризики, але вибору не було, тому я зібралася й робила те, що можу.

Допомагали мені дві сусідки. Одна з них прибігла за мною о четвертій годині ранку, коли в Ані відійшли води. Самій породіллі був тоді 21 рік, це були її перші пологи. Я повторювала їй: «Пологи — це природний фізіологічний процес. Наше завдання — лише допомагати». Ми всі підтримували одна одну. Жартували на тему атмосфери в квартирі: без світла, але на гарній ковдрі, навколо — інтер'єрні свічки. Чим не романтика? Ситуацію дуже ускладнювало те, що не було води, але нас врятували запаси вологих серветок, які Аня з чоловіком встигли закупити заздалегідь.

За вікном постійно щось вибухало, але я не чула цих звуків. Для мене тоді війни не існувало. Мала значення тільки поява на світ нового життя.

Був момент, який усіх налякав — коли дитина не закричала. Але я знала, що потрібно робити: відсмоктати з носика слиз, постукати по спині, поплескати по п'ятах. Після цих маніпуляцій ми почули очікуваний крик — і видихнули. Ми це зробили. Це було справжнє щастя.

Анні Тимченко народжувати допомагали три жінки, жодна з яких не була акушеркою. Фото: приватний архів

Після пологів Ірина повернулася до своєї квартири і, не перевдягнувшись, вся в крові, лягла спати, чим добряче налякала дітей і чоловіка. Ситуація в Бучі погіршувалась, і родина вирішила терміново евакуюватися. Поспішали, отож, Іра сіла до автівки просто в закривавленій після пологів футболці. Виїхати з Бучі вирішили також породілля Анна та поранений сусід Володимир.

— Ми зрозуміли, що треба якнайшвидше рятувати наших дітей, — пояснює Ірина. — Ніколи не забуду мертві тіла, які ми бачили вздовж дороги. Перевернуті машини з написами «діти», розкидані дитячі речі, підгузки, а також направлені на нас башти російських танків. Були миті, коли я думала, що зараз нас розстріляють. Але ми вдягнули білі пов'язки, відповіли на всі запитання окупантів на блокпостах і якось вирвалися з цього пекла.

Просто зайшла до найближчого польського шпиталю й залишила резюме. За 20 хвилин мені подзвонили

Родина Ірини виїхала до Польщі — як і більшість з нас, «на пару місяців, до закінчення війни». Але життя розпорядилось інакше.

— Я мала сумніви, що зможу знайти у Польщі роботу за фахом, — каже лікарка. — Так, я досвідчений терапевт, але я не знала польської мови. Коли ми приїхали, говорила лише одну фразу: «Nie wiem», що означає «Не знаю». Але, звичайно, через подібність наших мов розуміла поляків непогано. 

Одразу, як приїхала, встановила собі на телефон застосунок-перекладач, і він мене сильно виручав. Стала активно вчитися не тільки розуміти, але й розмовляти. Зараз, коли польська для мене вже не є проблемою, усвідомлюю, наскільки безглуздо іноді звучали деякі мої фрази. Але нічого, я говорила й таким чином подолала психологічний бар'єр. З пошуком роботи все сталося швидко й навіть трохи дивно. Разом із подругою я прийшла до найближчого шпиталю біля Катовіце, недалеко від дому, і залишила на рецепції резюме. Залишила, ні на що не сподіваючись. Єдине, про що попросила — щоб навіть у випадку відмови мені про це повідомили. Після чого ми з подругою зайшли до кав'ярні, а за двадцять хвилин мені зателефонували зі шпиталю і запросили на співбесіду.

Зараз у планах лікарки Ірини —  підтвердити медичний диплом у Польщі. Фото: приватний архів

Так Ірину взяли на роботу — спочатку до приймального відділення, а потім і до терапевтичного.

— Зараз я вже веду палати, чергую по шпиталю, — радіє Ірина. — З мовою проблем майже не виникає — хіба що іноді довго не можу підібрати слово. Але оточуючі ставляться до цього з розумінням.

Для мене важливо викликати в людей не жалість, а повагу. Тому я майже нікому не розповідала про те, що пережила у Бучі.

Натомість показувала, що знаю і вмію. Разом з тим мені дуже пощастило з людьми, яких я зустріла у Польщі. Маю на увазі і жінку, в квартирі мами якої ми спочатку жили (зараз ми вже самі винаймаємо житло), і керівника відділення в шпиталі, який від початку повномасштабного вторгнення поставив собі за мету допомагати українцям. За його ініціативи шпиталь почав брати на реабілітацію українських бійців. Можливо, й мене він запросив на роботу, бо я —українка. Зараз він навіть заснував фундацію, яка допомагає Україні. Це і турбота про військових, і закупівля необхідного для українських шпиталів обладнання. Я допомагаю фундації як перекладач. 

Одного разу сталася цікава історія. Мені зателефонували ввечері зі шпиталю й повідомили, що до нас на лікування везуть цілий вагон українських військових. Я приїхала, а мені кажуть, що в одній з палат лежать хлопці з Бучі й Ірпеня. Мовляв, я когось з них можу знати. І от заходжу я до палати і дійсно бачу знайоме обличчя. Зі мною вітається мій сусід! Чоловік, який мешкає в моєму під'їзді в Бучі на дев'ятому поверсі. Він зазнав поранення на фронті, і ми ось так випадково зустрілися. Знову, навіть в іншій країні, я допомогла своєму сусідові.

До речі, з Анею Тимченко, в якої я приймала пологи, ми підтримуємо зв'язок. Коли Алісі виповнився рік, її мама надіслала мені її фото та відео. Спогади про те, що ми пережили разом, залишаться з нами назавжди. А в моїй квартирі в Бучі зараз мешкає родина з Бахмута. Вони втратили все, і я рада, що ми маємо можливість хоч якось помогти цим людям.

Зараз в планах у Ірини — скласти іспит на знання польської мови та підтвердити медичний диплом.

— Це спеціальний чотирьохетапний іспит для медпрацівників, — пояснює лікарка. — Якщо в мене вийде його скласти, то отримаю право працювати в Польщі й усіх країнах Євросоюзу на тих самих умовах, що й громадяни ЄС. Адже наразі умови (а відповідно й зарплатня) відрізняються. У нашій реальності важко будувати далекосяжні плани. Але це той мінімум, який я хочу спробувати реалізувати. Незалежно від того, як складеться життя далі, зараз я отримую безцінний досвід. Плюс мої діти — в безпеці. А для мене це було і залишається пріоритетом.

Залишилась жива, але не хотіла жити

— Насправді мене іноді теж накриває. Начебто все відносно нормально, аж раптом дізнаєшся про черговий ракетний удар або чиюсь загибель — і випадаєш. Я гублюся, не можу приймати рішення. Але ж як лікар я мушу це робити. У такі моменти питаю себе: «Де та Іра Язова, яка була там, в окупації?» Мені б її зібраність та рішучість, — розповідає Ірина.

Зізнається, що від багатьох речей опускаються руки: переживання за близьких в Україні, невизначене майбутнє, ставлення до українців у Польщі, яке останнім часом дещо змінилося. Розповідає, як один з її синів стикнувся в школі з булінгом, причиною якого стала його національність.

— Але трапляються ситуації, які змушують гостріше цінувати життя та все те, що я маю. Нещодавно до шпиталю привезли жінку з Донецької області, якій відірвало ноги. На її очах загинули її чоловік та мама. Вижили вона та її дитина. Так, вона вижила, але вона не хотіла далі жити. І от я дуже довго із нею працювала, шукала підхід. Була не лише терапевтом, а й психологом. І зрештою мені вдалося повернути їй жагу до життя. Вона усвідомила і відчула, що їй є заради кого жити. Повірила, що зможе опанувати протези. І дійсно змогла — зараз вона вже ходить. У такі моменти я відчуваю, що живу недаремно. І у мене з'являються сили йти цим шляхом далі, — ділиться Ірина.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress