Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.
«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»
— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.
Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.
Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.
— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?
— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.
У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати
Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.
— У такі моменти відчуваєте страх?
— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.
— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….
— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.
І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.
— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…
— Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…
Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.
На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»
Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.
Старший сержант Шон
— Що допомагає триматися?
— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.
— Як він у вас з'явився?
— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.
— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...
— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...
У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.
— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?
— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.
Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.
Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук
Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.
— Що для вас на війні є найскладнішим?
— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.
Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує
Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.
— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?
— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.
— Уявляєте день нашої перемоги?
— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.
— Які сни вам зараз сняться?
— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…
Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…
Фотографії з приватного архіву
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.JPG)
.JPG)
