Ексклюзив
20
хв

«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Від початку повномасштабного вторгнення до Туреччини приїхали 844 тисячі українських громадян, і що цікаво — 822 тисячі з них країну вже покинули (за статистикою, яку надав колишній посол України в Туреччині Василь Боднар). Sestry дізналися, як живуть 22 тисячі, що залишилися, з якими викликами вони стикаються і чому така кількість українців виїхала

Катерина Копанєва

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Програм допомоги українцям у Туреччині немає і не було

Киянка Марта Франчук їхала до Туреччини з двома синами, не маючи в цій країні ні родичів, ні друзів.

— Першою країною, в якій ми зупинилися, була Румунія, але ми вирішили їхати далі — і через деякий час опинилися в Туреччині, куди раніше не раз приїжджали як туристи, — розповідає Марта Франчук. — З нами були літні батьки, ми прибули до вже знайомого нам турецького курортного міста Фетхіє, думаючи про те, що після всього пережитого батьки й діти зможуть принаймні трохи відпочити на морі — а далі буде видно. Через ріелторку, яку я знайшла в телеграм-групі українців, вдалося орендувати квартиру. Спершу зняли на місяць, потім продовжили ще на два. А далі підписали контракт на довгострокову оренду.

Марта Франчук розповідає, що на відміну від багатьох європейських країн, у Туреччині українським біженцям не виплачують жодної допомоги

Програм допомоги українцям у Туреччині немає і не було. Спочатку ми заїхали в країну як туристи на 90 днів. Далі можна подаватися на туристичну посвідку на проживання. Ключове слово тут — туристичну, тому що вона не надає ні права на роботу, ні доступу до державної допомоги. Фактично ти отримуєш право просто бути в країні протягом певного періоду. Коли тільки почалась війна, українцям видавали туристичну посвідку на два роки, потім стали видавати або продовжувати на рік або взагалі шість місяців. 

Правила постійно змінюються, як і ціни — отримання посвідки не безкоштовне, ти платиш податок і страховку. Коли ми приїхали, ці витрати складали десь 300-400 євро на людину.

Туристична посвідка дає доступ до середньої школи й державної медицини. Своєрідною поблажкою для українців був той факт, що нам хоча б не відмовляли у видачі посвідок, тому що громадянам інших країн відмовляють досить часто. Навіть британцям, які, до речі, дуже люблять Фетхіє. Британські пенсіонери купують тут нерухомість, їх у місті багато — тому тут (на відміну від Анкари або Стамбула) часто можна почути англійську мову. Навіть ціни в перукарнях можуть бути вказані не тільки в лірах, а й у фунтах.

Оскільки права на роботу посвідка не дає, щоб тут жити, потрібно або бути дуже багатою людиною, або працювати на ринок іншої країни. Останнє саме про мене — я психолог, працюю онлайн. Тут чимало айтішників, які теж працюють на інші країни, а мешкають в Туреччині. 

Перехід на робочу візу складний: це доступно в окремих випадках і лише людям певних спеціальностей — наприклад, лікарям.

«На літо власник квартири просить нас шукати інше житло»

З орендою житла, за словами Марти, є свої нюанси — особливо в курортних містах:

— Туристичний сезон — це час, коли на всю нерухомість ціна зростає вдвічі, а то й утричі. Навіть якщо оренда довгострокова, у ціну буде закладено дорогі літні місяці. Нам власник взагалі здає квартиру лише з вересня по травень, а на літній сезон просить шукати інше житло, щоб здавати квартиру подобово. Це дуже незручно, але оскільки квартира нам справді дуже подобається, ми поки продовжуємо її винаймати. 

Що стосується цін, то вілла (звучить помпезно, але насправді йдеться про невеликий будиночок) не в сезон коштує близько 1000 євро на місяць. Ціни постійно зростають. Два роки тому квартиру можна було винайняти за 300 євро (не в сезон), рік тому вже за 500 євро, зараз — 800. 

Наша квартира розташована на другому поверсі приватного будинку. Вона гарна й зручна, дуже близько до моря. Але немає опалення — і взимку тут буває холодніше, ніж на вулиці. В Туреччині ніде немає централізованого опалення, люди користуються кондиціонерами та обігрівачами.

Сини Марти не пішли до турецької школи, залишившись вчитися онлайн в українській:

—Тиску з боку влади з цього приводу не було: турецькі школи доступні, але віддавати туди дітей чи ні, сім'я, що проживає за туристичною посвідкою, вирішує сама. Для вивчення мови є безкоштовні курси, але не всі бачать сенс її вивчати, бо туристична посвідка не дає права на роботу і не веде до отримання права постійного проживання. Ба більше — ти ніколи не можеш бути до кінця впевнений, що тобі цю посвідку продовжать. 

Ця нестабільність — коли правила постійно змінюються і ніде не прописані — і є головною причиною того, чому люди їдуть.

Серед тих українців, які поки тут залишаються, найпопулярніша тема для обговорення — до якої країни їхати далі

Я також обмірковую можливі варіанти.

Що тут беззаперечно чудово, так це природа, дивовижні ландшафти, море. Гуляючи містом, я бачу гори із засніженими вершинами, а біля мого будинку — дерева з апельсинами й оливками, які я вже навчилася засолювати, як це роблять місцеві. У Туреччині цікава кухня, деякі речі мені дуже подобаються. Наприклад, сушена шовковиця, тахінна (кунжутна) паста, з якою їдять як хумус, так і печиво. У салатах замість бальзамічного оцту тут використовують гранатовий соус — і це дуже смачно. Оскільки Туреччина є мусульманською країною, свинини тут практично ніде не купити. А якщо десь і знайшов, то це буде привезений з-за кордону, запаяний і дуже дорогий шматочок. 

Булінг за те, що приніс до школи бутерброд

— Хоча офіційно Туреччина є світською державою, тут є свої нюанси, — розповідає Анжела із Сєвєродонецька Луганської області, яка теж приїхала до Туреччини з двома синами. — Наприклад, у 2022 році у мого на той момент дев'ятирічного сина виникла неприємна ситуація в турецькій школі. Місцеві діти, які під час суворого посту в певні дні взагалі нічого не їдять, стали висловлювати моєму синові незадоволення тим, що він приносив до школи ланч. Бувало навіть, що вони зупиняли його в коридорі та намагалися змусити читати намаз. Після того, як я звернулася з цього приводу до вчителів, усе налагодилося. 

Релігію вивчають окремим предметом, але син має право відмовитись — що ми й зробили. Зараз сину подобається школа, він вже вільно розмовляє турецькою. Молодшому, якому на момент нашого приїзду було п'ять, мова далася складніше — він заговорив лише зараз. Щодо навчальної програми, тут вона набагато легша за українську. Наприклад, хімію, біологію та фізику вивчають не в середній школі, а вже в коледжі. Мої сини паралельно навчаються в Україні онлайн.

Анжела із синами живуть у статусі очікування міжнародного захисту

Анжела — двічі переселенка. У 2014 році виїхала з окупованого росіянами Краснодона до Сєвєродонецька, а у 2022 тікати довелося вже й звідти.

— В Анкару ми з дітьми поїхали тому, що там мешкає мій дядько, — каже Анжела. — Допомоги від держави не було, але волонтери допомагали одягом, їжею, засобами гігієни. А один турецький бізнесмен вирішив допомогти українцям, які приїхали на той момент до Анкари, і оплатив три місяці оренди житла тим, хто цього потребував. Так ми потрапили до студентського гуртожитку, де живемо й досі — щоправда, тепер уже платимо за оренду.

Одна з найбільших труднощів для мене — незнання турецької. В Анкарі не так багато людей знають англійську. Я пробувала ходити на мовні курси, але через брак мовної практики (друзів серед турків, з якими можна було б практикувати турецьку, у мене немає) я не побачила вражаючого результату. Хоча взагалі турки — чуйні та привітні люди. Дуже люблять тварин, особливо котів і собак. В Анкарі всюди можна побачити милі котячі будиночки з їжею. 

За словами Анжели, через те, що іноземцям складно отримати дозвіл на роботу, багато хто працює неофіційно. Сама Анжела замість туристичного посвідки на проживання подалася на міжнародний захист:

— Статус міжнародного захисту ми так і не отримали і навряд чи отримаємо, але ми у статусі тих, хто очікує на рішення — і це дає нам право на безкоштовну медичну допомогу, навчання у школах. Наш статус очікування міжнародного захисту поки продовжують.

Син Анжели з місцевим учителем

— Етнічним українцям отримати статус міжнародного захисту в Туреччині практично нереально, — розповідає Sestry голова Спілки українців в Анкарі Юлія Білецька. — Податись на нього можна, але, наскільки мені відомо, до рішення — позитивного чи негативного — ні в кого поки так і не дійшло. Отримати цей статус набагато легше, наприклад, кримським татарам з українським паспортом. 

Міжнародний захист дає багато прав, зокрема й доступ до ринку праці, чого немає в українців, які перебувають тут за туристичною посвідкою. Щодо останньої, то передбачити, чи продовжать її чи ні і наскільки, неможливо — наприклад, моїй мамі спочатку видали посвідку на рік, потім продовжили чомусь всього на пів року, зараз ось ще на рік. Пояснити, чому терміни саме такі, не може ніхто.

Допомога — тільки від волонтерів

Сама Юлія приїхала до Туреччини ще до війни і перебуває в країні на робочій візі — вона викладачка в університеті, вільно володіє турецькою і англійською мовами.

— Щоб отримати робочу візу, і ви, і потенційний роботодавець маєте відповідати певним критеріям, — пояснює Юлія. — Ви маєте бути кваліфікованим спеціалістом, а роботодавець — навести переконливі причини, чому він наймає вас замість місцевих. До того ж щоб компанія в принципі отримала право найняти іноземця, вона повинна мати у штаті певну кількість громадян Туреччини. 

Через ці складнощі українці часто працюють неофіційно — у клінінгу чи логістичних компаніях, де потрібні співробітники зі знанням російської мови (наприклад, це актуально в компаніях, що працюють із Середньою Азією). Неофіційно наші влаштовуються і в б'юті-сферу: хтось працює вдома, а хтось навіть у салонах. Влада не дуже за цим стежить: зазвичай перевірки можуть розпочатися лише у разі скарг на конкретну фірму чи людину.

Стамбул

Великий наплив, а потім відтік українців із Туреччини пов'язані з тим, що для багатьох (особливо для тих, кому довелося виїжджати через окуповані території) ця країна була транзитною: люди зупинялися тут на кілька місяців, щоб дочекатися віз, наприклад, до Канади чи США. Багато хто, відновивши документи, відразу виїжджав до країн Європи. 

Ті, хто тут залишився — це переважно люди, які з початком повномасштабної війни поїхали до рідних. Наприклад, чоловік — громадянин Туреччини, але жив з дружиною в Україні. Такі сім'ї переїхали сюди повним складом.

Держава відреагувала на війну в Україні далеко не відразу, і єдині, хто допомагав людям, які приїжджали в перші місяці російського вторгнення, — це волонтери. Потім підключилися міжнародні організації.

Турки співчувають українцям, але водночас дуже поширені антиамериканські настрої. Часто, коли кажеш, що ти з України, можна почути: «А війна ще йде? Це все Америка»...

Тут теж є російська пропаганда і наратив про те, що Росія почала війну, «бо не мала виходу». Навіть в академічних колах, на жаль, можна зустріти людей, які читають російські ЗМІ та вірять написаному.

У Туреччині є й інші непрості моменти. Наприклад, поляризація суспільства між світським та релігійним. Авторитаризм, який розповсюджується практично на всі сфери: коли ректори в університетах не обираються, а призначаються президентом, а деканами стають люди, лояльні до ректорів. Те саме відбувається і в багатьох компаніях: шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, дуже невеликий, в якій сфері ти б не працював. Багатьом українцям непросто прийняти таку реальність, і це (окрім економічної та візової нестабільності) також впливає на їхнє рішення покинути країну.

Фотографії з приватних архівів героїв

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв
марш опікунок, Варшава, домашні працівниці і працівники

Спільно організовані Асоціацією театральних педагогів та Комітетом домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи», два марші українських доглядальниць відбулися на вулицях Варшави 13 та 14 квітня.

— Ми хочемо кращих умов — від трудових договорів до відгулів. Коли я читаю вимоги заснованої 200 років тому першої в Польщі профспілки домашньої допомоги, вони практично такі ж, як і наші. Це свідчить про те, що мало що змінилося. Сьогодні ми працюємо або на сміттєвих контрактах, або взагалі без них. Не завжди ми винні в тому, що хтось не хоче дати нам трудовий договір — літні люди часто не мають сім'ї і через низьку пенсію не в змозі цього зробити. Ми хотіли би бачити соціальну програму, яка б підтримувала бідніших людей, наприклад, сплачуючи хоча б частину їхніх внесків. Це полегшило б їх фінансове становище і дало б їм можливість найняти доглядальницю, а нам — застрахуватися і користуватися медичним обслуговуванням у Національній службі охорони здоров'я. Звичайно, є й нечесні роботодавці, і з ними ми теж боремося. У нас були успіхи, тому що коли наша профспілка втручається, вони зазвичай роблять крок назад і виплачують заробітну плату. Це одна з багатьох причин приєднатися до нас«, — сказала Руслана Побережник, голова Комітету домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи».

Фото автора

Під час ходи з гучномовців лунали не лише пісні, написані опікунками у співпраці з художницею Маґдаленою Совул, але учасниці несли і мегафони, створені Мартою Романків, щоб присутні могли почути виступи тих опікунок, які не змогли прийти на марш.

— Ми опікуємося дітьми, людьми похилого віку, хворими, залежними. Наша праця є важливою, але досі невидимою і нерегульованою. Ми вимагаємо легальних умов праці, страхування, права на відпочинок. Ми також хочемо поваги до себе і до того, що ми робимо. Ми допомагаємо вашим близьким, а ви іноді ставитеся до нас, як до рабів. Ми вимагаємо гідного ставлення до себе і належної заробітної плати, адже зараз її часто не вистачає навіть на місяць, — говорила одна із них.

— Літня людина, яка живе на самоті, не змогла б функціонувати без нас. Їй часто потрібна допомога, щоб встати з ліжка, поїсти, одягнутися, не кажучи вже про прибирання, покупки чи інші справи

Завдяки нам вона не тільки може залишатися в своєму домі, але й отримує від нас багато тепла, підтримки і натхнення. Завдяки цьому її діти можуть нормально працювати. Це відповідальна і часом стресова робота, а іноді і психологічно важка, коли помирає людина, за якою ми доглядаємо. Це ще одна причина, чому нас повинні цінувати, — підкреслила одна з учасниць маршу. — Якби ми не вийшли на роботу навіть кілька днів поспіль, це, можливо, не було б кінцем світу, але створило б величезні проблеми для сім'ї, якій довелося б самій піклуватися про близьку людину, — додала інша учасниця.

— Мене дуже дратує, що існує така велика різниця між зарплатами польських і українських доглядальниць. Роботодавці дуже зацікавлені шукати останніх, бо платять їм набагато менше. Більшість польських жінок за такі ставки, які отримуємо ми, взагалі не погодилися б працювати добровільно. Це несправедливо. Ми хочемо базових прав, ми не вимагаємо невідомо чого... — лунало з гучномовців.

— Наша робота дійсно важка, часто вимагає вставати вночі, бути напоготові майже 24 години на добу. Ми віддаємо свій час іншим людям і нам бракує часу на відпочинок. А нам потрібно відпочивати, бо ми не машини. Тим часом, багато опікунок з України працюють без вихідних. Навіть на засідання нашого профспілкового комітету вони приходять на дві години, а потім одразу повертаються на роботу. Так більше не може тривати, — пояснювала одна з учасниць маршу.

Фото автора

Наприкінці другого маршу українських опікунок членкині профспілки передали петицію представникам Міністерства у справах сім'ї, праці та соціальної політики:

«Шановна пані міністерко,

ми звертаємося до вас як Комітет домашніх працівниць і працівників, що діє в межах Національної профспілкової робітничої ініціативи. Ми вже кілька років об'єднуємо людей, які працюють у секторі домашньої опіки. Наша робота є нестабільною, але часто невидимою, дуже важкою і нерегульованою. Саме тому ми заснували профспілку, і саме тому ми вимагаємо від уряду дій для покращення нашої ситуації.

Ми закликаємо до системних змін у сфері зайнятості осіб, які здійснюють догляд за людьми похилого віку. Наразі більшість з нас працює без контрактів, поза межами правового поля та системи соціального забезпечення. У секторі догляду за дітьми держава вже впровадила рішення для формалізації зайнятості, надаючи субсидії на внески та можливості для легального укладення контрактів. Діти розглядаються як надія суспільства, його майбутнє, тому держава прагне забезпечити їм найкраще. Але старість — це також майбутнє, наше спільне майбутнє. Ми закликаємо до

— створення чіткої правової бази для працевлаштування опікунок у приватних домогосподарствах;

— запровадження стимулів та можливостей для роботодавців укладати легальні контракти;

— надання опікункам доступу до системи страхування, пільг та правового захисту;

— інституційної підтримки для контролю за умовами праці та протидії насильству та експлуатації.

Ми більше не хочемо функціонувати в сірій зоні, невидимі, незахищені, змушені працювати в умовах незахищеності та насильства, перевтоми та страху, не маючи можливості забезпечити свої базові потреби.

З повагою,

Комітет домашніх працівниць і працівників Загальнопольської профспілкової «Робітничої ініціативи».

20
хв

«Без нас ваші домівки не функціонують»: марш українських опікунок у Варшаві

Єнджей Дудкевич

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Де посмажити шашлик у Польщі й не отримати штраф? Місця і правила

Ексклюзив
20
хв

Оновлення довіреного профілю в Польщі: як продовжити роботу Profil zaufany

Ексклюзив
20
хв

Як уникнути блокування банківського рахунку в Польщі: причини і наслідки

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress