«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Масові протести в Словаччині, на які виходять тисячі людей, не згодних з проросійським курсом уряду Роберта Фіцо, не сходять з перших шпальт європейських газет. Протестні акції розпочалися у грудні 2024 року після візиту Фіцо до Москви, де він зустрівся з Володимиром Путіним. Ситуація ще більше загострилася після того, як Київ перекрив трубопровід для постачання російського газу до Центральної Європи. Фіцо у відповідь вибухнув критикою в бік української влади та пригрозив припинити фінансову допомогу українським біженцям.

Яких у Словаччині, за даними Eurostat, налічується понад 127 тисяч. Як і в більшості інших країн Євросоюзу, українці тут мають статус тимчасового захисту, що дає доступ до легального проживання, медицини й ринку праці. Sestry дізнавалися, як на тлі бурхливих політичних подій та погроз з боку прем'єр-міністра живуть наші біженці у Словаччині.

Словаччина — не та країна, куди приїжджають заради соцдопомоги

Киянка Ксенія Соколова приїхала з двома дітьми до Словаччини у перші дні повномасштабної війни. Відтоді живе і працює у Братиславі. Каже, що в її оточенні немає людей, які підтримують проросійський курс уряду.

— Словаки, яких знаю я, підтримують Україну й українців, — запевняє Ксенія. — Це розумні прогресивні люди, які хочуть, щоб країна йшла європейським шляхом. Для них те, що відбувається зараз — катастрофа. Щодо погроз влади урізати допомогу біженцям, то більшість українців її вже й без того не отримує. Словаччина — не та країна, куди приїжджають заради соцдопомоги. Тут, якщо хочеш вижити, потрібно працювати.

Попри те, що Ксенія приїхала без знань словацької мови, вона змогла знайти роботу: 

— Єдиною перешкодою було те, що два місяці я не могла влаштувати доньку у дитячий садок, з якими у Словаччині проблема — їх мало і вони переповнені. Питання вирішилося завдяки волонтерам, які організували садки спеціально для українських дітей. І це далеко не єдина проблема, вирішити яку українцям допомогли волонтери — підтримка з боку словаків була безпрецедентною. Коли я з восьмирічним сином та дворічною донькою пішки перейшла кордон, незнайомі люди відразу запропонували мені квартиру в Тарнаві, оренду якої сплатили на рік уперед. Інші люди вже чекали на мене в місті Зволен. А за кілька тижнів я знайшла квартиру в Братиславі. 

У Словаччині протягом двох років діяла програма компенсації житла — українці могли жити безкоштовно, тоді як вартість оренди власникам компенсувала держава. Пільга поширювалася абсолютно на всіх українських біженців — незалежно від того, працювала людина чи ні. Минулоріч програму урізали, тепер вона доступна лише певним категоріям біженців (наприклад людям з інвалідністю і вразливим групам). Знижки на оренду доступні також українцям, які приїжджають до Словаччини вперше — для них програма діє перші 120 днів (але компенсують вже не всю вартість оренди, а частину). 

Більшість українців уже орендує житло самостійно. Знайти його непросто — у Словаччині не ви обираєте квартиру, а її власники обирають вас. Попит на житло великий, власникам потрібні підтвердження вашої платоспроможності: робітничий контракт, легальний дохід. Із потенційними орендарями проводять детальне інтерв'ю. Особливо якщо це сім'я з маленькими дітьми, бо, за законом, дітей складно виселити.

У Словаччині можна шукати квартиру без брокера — чимало місцевих не люблять користуватися їхніми послугами. Але якщо ти іноземець, заставу можуть попросити не за місяць, а за два. Якщо з немовлям, то й взагалі за пів року. Середня вартість місяця оренди однокімнатної квартири в Братиславі — 550-650 євро. Дво- і трикімнатної — 750-800 і 1000 євро на місяць відповідно. Знаю українців, які мешкають у гуртожитку. Поки діяла програма компенсації, місце у кімнаті коштувало 200 євро. Зараз — вдвічі більше.

Спеціальної фінансової допомоги для біженців у Словаччині немає.

— Є виплати з безробіття — їх дають людям, які не мають жодного доходу, — продовжує Ксенія. — Але це не ті суми, на які можна жити. Наприклад, непрацююча мати з двома дітьми може отримувати близько 130 євро на місяць. Разом з тим чимало продуктів тут коштують дорожче, ніж у сусідніх Чехії чи Австрії. Якщо дитині немає трьох років, виплати будуть до 300 євро. Коли виповнюється три, вона має йти в садок, а мама на роботу. Але, як я вже казала, садки переповнені — і багатьом вдається прилаштувати дитину лише ближче до п'яти років. А як же жити ці два роки? 

Я подавала заявки у сорок дитсадків — і скрізь отримала відмову

Питання вирішилося, коли волонтери відкрили садочок для українських дітей, за який я платила 70 євро на місяць. Донька ходила туди два роки — і це дозволило мені працювати.

«Я навіть не відчуваю, що за кордоном» 

Першим місцем роботи у Словаччині для Ксенії стала французька консалтингова компанія:

— Я займалася рекрутингом — підбором провідних консультантів для автозаводів у Словаччині, Польщі й Чехії. У Словаччині розвинена галузь автовиробництва, майже в кожній родині бодай одна людина зайнята у цій сфері. Оскільки компанія іноземна, знань словацької ніхто не вимагав — підійшла моя вільна англійська. У Братиславі немало міжнародних компаній, яким достатньо вашої англійської. 

Також є варіанти для тих, хто не знає англійської. 

На фабриках і заводах вже є координатори, які знають українську — і перекладають співробітникам інструкції. Те саме в готелях, де чимало наших працюють у клінінгу. Українки роботящі, їх наймають охоче

Разом з тим багато хто вже добре вивчив словацьку (тут немає інтеграційних програм, але доступні мовні курси). Відкрилася низка українських бізнесів: ресторанів, магазинів, салонів краси. Українці є у всіх сферах, тому я навіть не відчуваю, що за кордоном. 

Ще один важливий проєкт, де я працювала — Українська школа в евакуації. Місце, де українські підлітки змогли продовжити навчання з нашими вчителями українською мовою, паралельно вивчаючи словацьку — поступово, без зайвого стресу. Зараз багато хто з цих дітей вже вступив до європейських вишів. 

Вища освіта у Словаччині, до речі, безкоштовна

Ще у мій перший рік у Словаччині до мене почали звертатися українки з проханням допомогти з пошуком роботи. Я стала допомагати, а через деякий час ми разом з однодумцями-волонтерами розробили цілу серію проєктів підтримки українок і розіслали пропозиції до різних організацій. Зрештою ГО Sme Spolu запросила мене стати головним координатором одного з найбільших проєктів для підлітків — «Українська школа в евакуації». А через рік ми отримали ствердну відповідь від UN Women, і протягом п’яти місяців я навчала 24 українок самореалізовуватися. Зараз працюю як консультант з пошуку роботи за спеціальністю — теж для українських жінок. Вже вдалося допомогти багатьом з них. 

Загалом нам з дітьми комфортно у Словаччині — насамперед тому, що місцеві добре ставляться до іноземців. Тут доросле і дійсно толерантне суспільство.

«Виборці Фіцо — це переважно люди старшого покоління з провінцій, які дивляться російські канали»

Те, що у Словаччині не почуваєшся чужою, підтверджує і харків'янка Юлія Голозубова, яка приїхала сюди навесні 2022 року:

— У менталітеті словаків (принаймні тих, які зустрічаються нам) немає «совка», люди поважають одне одного, чужий простір, власність. Більшість словаків просто не розуміє, як це — взяти щось чуже. Усі спокійно залишають свої речі без нагляду — рюкзаки, велосипеди, самокати. Усі знайомі, які забували чи губили телефони, потім їх знаходили. 

У місцевих групах можна зустріти повідомлення на кшталт «Хтось залишив гроші біля банкомату. Я відніс до банку — можете там забрати»

Люди знаходять гроші, телефони, ключі — і їм і на думку не спадає забрати це. 

Попри те, що моя словацька досі далека від ідеальної, я жодного разу не відчувала до себе упередженого ставлення — хтось розуміє англійську, хтось — українську чи російську. Словаки не роблять із цього проблеми. Ще приємно дивує те, як люди вміють об'єднуватись — особливо заради мети. Ми з дітьми (у Юлії троє дітей — Авт.) це відчули, коли жили в селі, а потім у невеликому містечку Модра. Місцеві самі організовували цілі автобуси з допомогою для українських родин, займалися цим усім селом. 

Підтримка й співчуття є досі. Всі, кого я знаю, проти Фіцо, проти Росії. Цих людей шокували результати виборів. Вони виходять на протести, кажуть, що не хочуть жити у СРСР. У Братиславі майже ніхто не голосував за Фіцо. Його виборці — це переважно люди старшого покоління з провінцій, які дивляться російські канали і ностальгують за радянським минулим. У моєму оточенні таких, на щастя, немає.

Сина в школі здивували словацькі діти. Він спочатку думав, що вони прикидаються — настільки всі дружелюбні та уважні, з першого дня хотіли все йому показати, звали гуляти. Пізніше він зрозумів, що це щиро.

Словацькі діти справді добрі, зовсім не підлі. Немає булінгу — і тому мої тепер щодня радісно біжать до школи

А ще словаки дуже спокійні, не люблять метушню. Братислава хоч і столиця, але тут ніхто не жене — люди ходять повільно, розглядають усе довкола. Після Харкова, де всі завжди кудись біжать, мені це довго здавалося дивним. Зараз звикла — і вже сама нікуди не поспішаю.

Юлія працює на складі, де сортує жіночий одяг. Умовами робочого контракту задоволена:

— У мене офіційне працевлаштування, страховка, вихідні, повний соцпакет з лікарняними й відпускними. У супермаркетах часто пропонують плаваючий графік, а в мене субота й неділя вихідні (цей момент був особливо важливим через дітей). Спершу було складно фізично, бо весь день на ногах. Але звикла. Коли стала працювати швидше й виконувати норму, отримала прибавку до зарплати. Мій власний досвід і досвід усіх українців, яких я знаю, показує, що в Словаччині можна непогано почуватися, якщо працюєш. Роботи вистачає. Але їхати до Словаччини краще або із запасом грошей (щоб не думати, де їх брати), або з бодай приблизним планом дій — розумінням того, що робитимеш. Тому що часу на «пошук себе» не буде.

Кухня у Словаччині, за словами Юлії, схожа на українську:

— Ми купуємо ті самі продукти, що й в Україні. Національна страва тут — капусниця. Трохи нагадує наш борщ, лише без томатів і буряку. Багато капусти та багато м'яса. Ще словаки люблять вареники — пироги. Найпоширеніші — із солоним сиром, з бринзою. 

Влітку 2024 року Центральне управління праці, соціальних справ та сім'ї Словаччини опублікувало дані про те, що в країні швидко зростає кількість працевлаштованих іноземців, і лідирують серед них українці (їх аж 40 відсотків). Місцеве видання Trend зазначає, що за умов нестачі робочої сили збільшення у країні кількості працевлаштованих на 12,5 відсотків є суттєвим показником. 

Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України.  Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.

Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?

Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.

Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?

Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.

Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині

За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?

Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України. 

Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека

Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном,  бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що  не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.

Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.

Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує.  Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.

Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи

Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого,  працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?

На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено. 

При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?

Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.

Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану

Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії.  Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.

Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу… 

Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.

Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?

Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть. 

Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?

Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим. 

Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання.  Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?

Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?

Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів

Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який  живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.    

Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?

Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.

До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина

Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.

На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?

Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.