Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Прем'єра фільму Women («Жінки») — документальної стрічки Лори Архипенко про українських жінок, які через війну були змушені залишити свій дім і переїхати, — відбулася в англійському місті Шрусбері. В основі фільму — історії жінок з Харкова та Маріуполя, які розповідають, як рятували своїх дітей і як будують життя в іншій країні. Хоча фільм ще не з'явився в загальному доступі, його вже відзначила британська преса. Цікаво, що саме переїзд спонукнув Лору стукатися в усі двері у пошуках роботи й у результаті зняти свій перший важливий фільм.
Терапія для біженок
Біженка з України, одеситка Лора Архипенко приїхала до Англії навесні 2022 року разом зі своєю чотирирічною донькою. Лора є автором ідеї, режисером й оператором фільму Women.
Прем’єра фільму відбулася у січні. Наступний показ заплановано на кінець лютого — він буде присвячений другій річниці повномасштабного російського вторгнення. Фільм заявлено на кілька кінофестивалів, основною умовою яких є тимчасова заборона на широкий показ. Але після фестивалів його неодмінно побачить український глядач.
— Сподіваюся, що не лише український, бо мета фільму — нагадати усьому світу про те, яку страшну трагедію Україна проживає щодня, — пояснює Лора. — Після того як про прем’єру написали ВВС, до мене почали звертатися британці, які зацікавилися і теж захотіли подивитись стрічку. Для мене це дуже важливо.
Підбираючи історії для свого фільму, я шукала жінок з дітьми, які виїхали без чоловіків та будь-якої підтримки. Тому що здебільшого українські біженці — це саме жінки з дітьми. І тому що я одна з них.
Мені було важливо не просто зробити кіно, а й знайти відповіді на питання, що давно мучили мене саму. Дізнатися, як ці жінки приймали рішення про від’їзд за кордон, що відчувають зараз, де знаходять сили йти далі. В якомусь сенсі фільм став для мене терапією
Фільм триває лише 27 хвилин (адже від початку це студентський проект, і я готувала його як студентка коледжу), до нього увійшли три історії. Дві героїні з Харкова, одна — з Маріуполя. Жінка з Маріуполя зі своїми 13 та 17-річними доньками пережила блокаду, бомбардування, життя у підвалі. Її будинок стояв поруч з драмтеатром, на який росіяни скинули авіабомбу. Нині квартири вже немає — вона згоріла. Подруга цієї жінки за 20 хвилин до того, як на театр скинули бомбу, була там — шукала укриття. Але оскільки в будівлі драмтеатру не залишилося жодного вільного кута, вона пішла у філармонію — і це врятувало їй життя.
Одна з харків’янок має доньку-школярку, друга — маленького сина. Одна з них із сумнозвісного району Північна Салтівка, де росіяни вже розбомбили ледь не кожен другий будинок. Будинок третьої героїні з Харкова поки що стоїть, але школи, куди мав йти до першого класу її син, вже немає.
Усі три жінки виїхали з України не одразу — одна провела у зоні бойових дій два місяці, інша — цілих п’ять. Мені як людині, яка виїхала з Києва на другий день після початку повномасштабного вторгнення, страшно навіть уявити, як це — так довго жити в умовах постійної небезпеки та страху за життя дітей.
Але найбільше в розповідях цих жінок мене вразили навіть не пережиті ними жахи, а сила духу
Вони не скаржаться, не розповідають, як їм важко. Просто йдуть уперед. Навчаються, працюють, будують нове життя. Кажуть, що у них все нормально і вони з усім впораються.
Думаю, саме це так вразило британців, які після перегляду фільму підходили до мене зі сльозами на очах. Щиро кажучи, мене не здивувала їхня реакція — за півтора роки, які я тут живу, неодноразово мала змогу переконатися, які тут емпатичні та добрі люди. Коли навесні 2022 року уряд Великобританії анонсував програму Homes for Ukraine, за якою британці могли ставати для українців спонсорами, надаючи їм своє житло, я собі подумала, що це малоймовірно. Поселити у своєму будинку незнайомих людей з іншої країни, жити з ними під одним дахом щонайменше пів року — ну хто на таке не піде? Між тим на програму зареєструвалися десятки тисяч британців.
Так я і потрапила до Англії — завдяки сім’ї з провінції Чірбурі графства Шопшир, яких я знайшла через Facebook. Побачивши повідомлення про те, що вони готові прийняти українських біженців, я їм написала і буквально за кілька хвилин отримала відповідь: «Приїжджайте. Ми на вас чекаємо».
Двері у нове майбутнє. Головне не пройти повз
До початку великої війни Лора Архипенко професійно займалася фотографією.
— Паралельно я якийсь час працювала в турагентстві, потім — менеджером з розвитку в американській компанії, — розповідає Лора. — Ця робота стала гарною практикою англійської мови, що пізніше мені дуже знадобилося в Британії. В Одесі ми з друзями відкрили продакшн, на базі якого проходили різноманітні відео та фотозйомки. Я була у ролі продюсера, який організовував процес. А в жовтні 2021 року ми разом із донькою переїхали до Києва, тому що я вступила до академії медіа мистецтв. Це приватна школа, навчання в якій я мала закінчити у травні 2022 року. Але так і не закінчила...
Російське вторгнення заскочило нас в орендованій квартирі на Оболоні. Ніч з 24 на 25 лютого ми провели у підвалі будинку моєї подруги. Тоді ж біля нас збили російську ракету. Вибух, від якого будинок ледь не злетів у повітря, переконав мене виїжджати. Друзі довезли нас із Софією до Західної України, а звідти ми вже поїхали до Молдови, до моєї сестри. Там провели кілька місяців, доки не отримали візу у Британію.
Сім’я, яка прийняла нас в Англії — це подружжя, яке має трьох синів. Провінція знаходиться на кордоні з Уельсом. Ми прожили у спонсорів п’ять місяців, після чого знайшли квартиру в оренду. У Великобританії з цим непросто — більшість власників житла не хочуть здавати нерухомість тим, хто не має постійної роботи чи кредитної історії в цій країні. Але нам пощастило. Я знайшла інформацію про цю квартиру на сайті, де зазвичай розміщують оголошення агентства з нерухомості. Але дивом натрапила безпосередньо на власника. Спочатку він не хотів здавати квартиру родині з дітьми, але оскільки я була першою, хто йому написав, він погодився з нами зустрітися — і в результаті все ж здав нам житло.
Квартира, до речі, знаходиться в Уельсі, але це настільки близько до Англії, що доньці навіть не довелося міняти школу. Оплачувати оренду Лорі спочатку допомагала держава, тепер вона вже робить це сама. У попередніх публікаціях про українок у Великій Британії Sestry розповідали, як працює ця схема. Українців, які приїхали за програмою Homes for Ukraine, на три роки зрівняли у правах з британцями, внаслідок чого вони отримали доступ до виплат з безробіття (які становлять приблизно 450 доларів на людину), грошової допомоги на дітей та допомоги з оплатою оренди житла (якщо дохід сім’ї недостатній для того, щоб оплачувати оренду самостійно).
Лора каже, що, опинившись в Англії, вона одразу почала шукати можливості для розвитку — і насамперед пішла до місцевого коледжу.
— Хоч я й непогано знала англійську, вирішила вступити на ESOL — курс англійської мови для іноземців, — каже Лора. — Прийшла записуватись на цей курс і побачила на першому поверсі двері з написом «Медіа продакшн». Подумала, що якщо на базі коледжу є продакшн, можливо, я могла б там працювати. Але виявилося, що це окремий курс для медіа та креативних індустрій. Дізнавшись деталі, я вступила і на цей курс також. Знань англійської та досвіду було достатньо для того, щоб мене взяли одразу на четвертий рівень, який тут прирівнюється до першого року в університеті. Навчання у коледжі безкоштовне.
Система освіти в Англії зовсім не схожа на українську. Насамперед тому, що сам принцип навчання інший.
Ми звикли, що викладач каже, що і коли нам потрібно вчити, все контролює. А тут тебе навчають не стільки знати, скільки самостійно вчитися
У коледжі теж є певна програма, але ти вивчаєш її переважно сам. Тьютор тебе не контролює — студент сам повинен підійти з питаннями, якщо вони в нього виникли. Перед тим, як йти до тьютора, ти повинен мати план, а ще краще — відповіді на свої запитання. Тьютор підкаже, чи в правильному напрямку ти рухаєшся.
Людину, яка виросла у пострадянському просторі, такий підхід може шокувати. Але через деякий час ти бачиш результат і розумієш, що набув не лише знань, а й упевненості в тому, що сам можеш впоратися з усіма задачами
Моя спеціальність творча, тож я взагалі не була обмежена жодними рамками. Я мала робити власні проєкти, і це могло бути будь-що — фільм, фотографії, ролики для YouTube. Саме так і народилася ідея фільму Women.
Спочатку переді мною стояло завдання зробити відеопроєкт всього на три хвилини. Точніше, три відеопроєкти — кожен після закінчення певного навчального терміну. Я одразу сказала, що це буде фільм про війну, бо це єдине, про що я зараз можу думати. Але що можна зняти про війну за три хвилини? Я бачила це інакше — і коли поділилася своїми ідеями з тьютором, мені дозволили зробити не три короткі відео, а один великий проєкт. Так я почала шукати історії, записувати інтерв’ю.
Оскільки це студентський проєкт, жодного окремого фінансування на нього не передбачалося — я все робила сама. У мене була камера, а в коледжі дали обладнання для запису звуку. Як усім цим користуватися, я навчалася вже у процесі. Якоїсь миті стало зрозуміло, що потрібна друга камера, грошей на яку в мене не було. Я написала у всі продакшн-студії в окрузі, спитавши про можливість оренди. І отримала відповідь від однієї з них. Дізнавшись, хто я і який фільм знімаю, чоловік, який зовсім нещодавно відкрив свою студію, позичив мені камеру безкоштовно, ще й допоміг зі світлом і звуком. На прем’єрі фільму я дякувала всім, без чиєї допомоги ця стрічка ніколи б не з’явилася. Це і чоловік із продакшн-студії, і коледж, і місцева рада, і волонтери з хаба для біженців, котрі сприяли організації прем’єрного показу.
Сама собі опора
На запитання, чи допоміг фільм знайти відповіді на її власні питання, Лора каже:
— Я зрозуміла, що цих відповідей немає ні в мене, ні в моїх героїнь. Прийшло лише розуміння, що я все зробила правильно, вирішивши вивезти дочку в безпечне місце. Пам'ятаю, коли виїхала до Молдови, то декілька діб проплакала.
Говорила сестрі, що залишу їй доньку Софію, а сама повернуся в Україну та піду воювати. Але сестра переконала мене, що я дуже потрібна своїй дитині. Фільм та його героїні допомогли мені зрозуміти, що в моїй ситуації я ухвалила правильне рішення. Не можу сказати, що мені стало легше жити. Але, мабуть, стало трохи спокійніше за свій вибір.
Лора вже закінчила коледж. Планує й надалі знімати фільми.
— Хочу працювати у напрямку документального кіно, — каже Лора. — У мене вже є досвід, ідеї для нових проєктів. Безумовно, все впирається у фінансування. Але я шукаю варіанти. Мій статус у Великій Британії за програмою Homes for Ukraine дає можливість подаватися на різні грантові програми. Паралельно займаюся просуванням фільму Women. До закінчення фестивалів я можу влаштовувати закриті покази, і з радістю зроблю це не лише у Великій Британії, а й в інших країнах Європи.
Продовжую займатись і фотографією, надсилаю заявки на різні виставки. В Англії мої роботи вже були представлені на трьох виставках, дві з яких пройшли в Лондоні. Я намагаюся розвиватись, шукаю можливості. Я просто роблю те, що можу робити.
Схожими емоціями ділилися і героїні мого фільму. Складно радіти, коли знаєш, що відбувається вдома, коли 24/7 хвилюєшся за своїх близьких. Тільки опинившись в Англії, я зрозуміла, наскільки важливими для мене були і є рідні, друзі, колеги. А тут немає нікого — і спочатку здається, що земля йде з-під ніг. Але з часом я навчилася знаходити опору в самій собі. Жити далі й не зациклюватися на думках про те, повернуся я в Україну чи ні та коли це може статися. Я зрозуміла, що не зможу повернутися в 23 лютого 2022 року. Так як раніше, вже ніколи не буде. Тому намагаюся думати не про минуле, а про майбутнє.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
