«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

12 вересня о 19.00 в межах заходів під патронатом Sestry.eu na Malta Festival 2024 в Познані відбудеться вистава Марії Бруні «Зачинені кімнати», в якій вона є не лише акторкою, але й режисеркою та драматургинею. Сьогодні пропонуємо прочитати її чутливу історію про дім.

Я народилася в місті акацій. Ні, не в Одесі, яку прийнято так називати, і яка кокетливо і по-французьки зухвало присвоїла собі цю назву, а в Маріуполі. В старому, пронизаному смородом заводів і йодистим запахом Азовського моря Маріуполі. На початку літа, коли я святкувала день народження, до цієї мішанки ароматів долучався делікатний запах квітучої акації. У червні ми їли її суцвіття, а в липні, коли вона опадала, двірники змітали по рогах подвір’я величезні пахучі купи зів’ялих квітів. Це означало початок моєї улюбленої пори, бо ми з дівчатами з подвір’я могли бавитися в гру «Курочки». Хто саме і коли з нас то придумав — я вже не знаю, але так добре і безпечно, як тоді, під час цієї гри, я ніколи більше не почувалася. Правил гри не було: ми просто виривали посередині великої купи сухої акації ямку і всідалися в неї, уявляючи, що ми мами-курки, які пильнують своїх діток, чим, звісно, доводили до шаленства місцеву двірничиху, яка мала наново замітати і збирати за нами пожовклі купи цвіту. Не пам’ятаю, як саме ми бавилися, пам’ятаю тільки, як вдихаю запах сухої акації, а розпалений асфальт пече мені дупу через велосипедки. Отак, коли наші батьки поверталися під вечір із заводів, їх зустрічав нагрітий маріупольським сонцем двір із сидячими під деревами в пилу і пожовклій акації дітьми, що оберігали своїх вигаданих курчаток, поки їхні батьки працювали. Так виглядало наше гніздо, наш перший безпечний дім.

За цей час ми змінили багато домів. Міленіали — ми легко відпускаємо, а за потреби складемо весь свій досвід в одну валізу.

Ми навчилися не зберігати листівок від друзів з дитинства і навіть першої каліграфії наших дітей. Бо це тягар і мотлох. Головне — враження. Головне — досвід і подорожі. А про найважливіше нагадає Facebook. І Facebook нагадує: 24 лютого 2022 — піша черга на кордоні з Польщею, березень — Берлін, квітень — знову Польща, потім Іспанія, знову Німеччина, Польща, перший приїзд від початку війни до Києва, знову кордон, і так далі...

«Справа в тому, що у мене немає дому...» — пісня, яка випередила свій час, як часто то буває із правдивими віршами. Ми всі її співали і всі під неї плакали. «Мені просто нема де сісти, написати свою промову». Ми пишемо свої промови в потягах і кричимо їх на мітингах. Ми хочемо бути почутими і повернутися додому, де б той дім для кожного з нас не був. Ми мандруємо і обмінюємося домівками, як сукнями з подружками перед першою дискотекою.

Після вильоту з маріупольського батьківського гнізда минуло майже двадцять років. Після виїзду з Києва — два. Дому не залишилося ані там, ані там. Тепер я кажу своєму коханому, що мій дім — це він, і мені цього достатньо. Він відповідає польською: «Кохам цє», але ми обидвоє знаємо, що це не до кінця правда, і передивляємося варіанти кредитів у Європі.

Під кінець червня акації в Польщі відцвітають, і ми збираємося до Києва. Я пишу пост на Facebook, який пам’ятає все, де питаюся, чи має хтось вільну квартиру, в якій ми можемо зупинитися за помірні гроші. Мені відповідає знайома незнайома дівчина Влада. Влада, як і я, акторка, тимчасово живе із сином у Варшаві. Ми ніколи не бачилися і познайомилися в одній із творчих груп на тому ж самому Facebook.

«Напевно не зрозумієш», — пише вона, — «всі мої друзі-кияни сміються і кажуть, що я божевільна. Але я продовжую знімати ту хату у Києві, плачу за неї, бо дуже хочу колись туди повернутися»

«Чому ж не зрозумію?» — відписую, — «розумію. Зараз кожен робить так, як йому відчувається безпечніше».

«От!» — підхоплює Влада. — «Ти теж не в Україні, тому відчуваєш, як це!»

Так, відчуваю... У пам’яті постає сірий шорсткий асфальт, який дряпає руки, коли я намагаюся вирити в сухій акації ямку для свого гнізда.

«Тобто? Зовсім незнайома дівчина запропонувала нам пожити в її порожній квартирі?» — питає мене мій польський партнер. — «Це взагалі ок?»

«Це ок», — відповідаю я. — «Ми українські акторки, це наше «ком’юніті», я б зробила так само».

Наприкінці липня ми приїздимо до квартири Влади. Ключі нам віддає сусід, і на кухонному столі я бачу три свіжі цибулини і соняшникову олію. Розумію, що то він купив нам те, що сам собі зазвичай забуваєш купити. Я ходжу по квартирі, вивчаю її, і мені вже здається, що ми знайомі з її власницею. Бачу на холодильнику прикріплений магнітом список бажань, які так подібні до довоєнних моїх, малюнки Владиного сина, ікони і родинні фотографії.

«Тільки не прибирай по собі!» — пише Влада, — «ми й так не скоро повернемося».

Звісно, я приберу. Від зміни води в мене сохне шкіра, і я виявляю, що забула лосьйон для тіла. У ванні я знаходжу якийсь. Дивлюся на термін придатності — закінчується за пів року. Влада навряд чи до того часу повернеться. Фірма українська, бюджетна.

«Тобто? Ти просто взяла лосьйон для тіла у дівчини, яку ти ніколи не бачила? Це взагалі ок?»

«Це ок», — іронічно відповідаю я, — «Влада не скоро повернеться. Це прояв поваги до цього лосьйону і його українського виробника». Мій поляк теж бере краплю і натирає пересохлі від довгої подорожі руки.

Я продовжую оглядати квартиру і розумію, що, незважаючи на суперпросторе планування, в ній немає жодних цільних двох стін. Вікно у ванній кімнаті і коридор, нашпиговані скляними дверима, колись би мені видалися «суперлюксом», але у воєнні часи — це не те, чого потребуєш найбільше, це взагалі не ок. Тієї ж ночі на територію України летить тридцять кацапських дронів...

«І вам здрастє, йобані сусіди, велком хоум», — думаю я і йду на пошуки укриття. ППО, що розташоване близько до нас, гупає як шалене. Я подумки дякую ППО, розумію, що все ж таки відвикла від київських реалій, і йду на пошуки укриття. Треба знайти нам гніздо, думаю я, і оглядаю сучасний під’їзд, який теж увесь у скляних вікнах до підлоги. Спускаюся нижче, замість підвалу — коридор і приватні комори. На одній з них виламано замок, і влаштовано щось на зразок бомбосховища, посередині якого абсурдно, кумедно і гордо стоїть комп’ютерне крісло з накинутим білим хутром. Таким, як продають у Буковелі для туристів. Мрія українського айтішника, жартую подумки, і йду нагору по дочку і коханого. Коли ми спускаємося, дочка питає:

— Мамо, але ж це чиєсь особисте приміщення. Дивись, тут замок є… Це взагалі ок, що ми сюди входимо?

— Це ок, — відповідаю я, — бо замок до нас уже зламали місцеві, а ще на нас летять шахеди.

Дочка крутиться на стільці.

— Мамо, дивись, в цьому хутрі затишно, як у гнізді! Ма, дивись, я курочка!

Наступного дня ми їдемо до моїх старих батьків. Я доволі пізня дитина другого зрілого кохання. Зараз, після першого шлюбу молодості, я нарешті розумію те, що колись так довго мені намагалася пояснити мама. Батьки переїхали з Маріуполя до Полтавської області в тринадцятому, коли на моє рідне місто впало кілька перших російських бомб біля театру, якраз біля нашого двору з акаціями. Тоді я імпульсивно запропонувала батькам переїхати. Купили за копійки напів розвалену хату в селі на краю світу на OLX, завантажили що могли у вантажівку і переїхали. Моя старша сестра, дружина військового, гнівалася і кричала на нас, що ми як діти, що Маріуполю нічого не загрожує, бо там є свої патріоти. Що батьки старіють і мають жити в місті, а не в чорта на рогах. У березні 2022-го, коли на Маріупольський театр впаде авіабомба, а чоловік моєї сестри буде одним із перших поранених, вивезених з оборони Маріуполя до лікарні в Дніпрі, ми будемо чекати на повідомлення від моєї сестри і не знатимемо, чи залишилася вона в театрі, чи встигла втекти.

По дорозі до села, на місцевих ямах, у нас відпадає металевий захист на машині, і мій Сітроен, як гумові кеди у дитинстві, «просить їсти». При дорозі нас зустрічають дві кури. Сестра дзвонить з Києва.

— Ви доїхали? Там курей треба зарізати, татові складно ходити за ними. Ти їх купила, ти і забивай. Я тобі не допоможу, ми нарешті хату в Києві зняли, переїжджаємо. Ненавиджу це грьобане місто. Ціни, наче війни немає, геть показилися.

Обіймаю батьків. Відчуваю, як їхні тіла в пальцях зробилися глевкі і невловимі. Чи то в мене пальці оніміли

— Здай кров, — перше, що каже сестра при зустрічі в Києві. — Бліда, як штукатурка.

Згадую всі тіктоки про українців, які по поверненню додому по лікарнях бігати починають, бо у нас, як виявилося, швидше і дешевше. Здаю кров і згадую, чому мені відмовляли у бажанні бути донором. Анемія. Лишаються нирки і печінка, але то після смерті, — думаю я.

— Випий таблетку заліза, — нагадує мені мій польський коханий, — і поїж.

Їм курятину з магазину. «Треба їх якось зарізати», — думаю.

— Кажу, зарізати треба. Старі вже, а я не знаю як.

— Заріжемо, — спокійно відповідає мій коханий і продовжує розмову з батьками.

Він польською, вони ламаною українською, бо ж усе життя говорили російською, а мій поляк її і не чув. Ми вдома з донькою українською говоримо. Крадькома поглядаю на нього: доктор гуманітарних наук, викладач французької літератури XIX століття, який хоче для моїх батьків зарізати двох старих українських курей, відкладає курячу ніжку на бік тарілки, бо звик до філе, а кості обгризати не любить.

— Все ок, — повторює, — треба, то завтра заріжемо.

Я згадую всі ці страшні заголовки в газетах 90-х років, які я тихо витягала з-під батьківського телевізора. «Інтересна газета», чи якось так… А там кримінальна хроніка: «Зарізав задля коханої жінки», «Жорстока любов», «Любов і ніж». Поглядом дякую своєму коханому і йду через дорогу до сусідки Світлани. Наступного ранку обскубані кури лежать на батьківському столі, тільки голови в череві нагадують, що це ті, наші кури. Світлана їх туди склала, бо після забиття тварини нічого марнувати не можна. Це прояв поваги для неї. Виймаємо голови, ріжемо птахів на бульйон.

— У житті курятини не їстиму, — каже мій поляк, — але бульйон їсть.

Дивлюся, як їдять мої старі батьки, і думаю: чи буде наступного разу, коли ми всі так по черзі дмухатимемо на гарячий бульйон, мовчки їстимемо і тільки поглядами перевірятимемо, чи всім смакує, чи, може, хтось із ввічливості удає?

— У житті такого жирного і смачного бульйону не їв, — каже мій доктор гуманітарних наук.

— Бо то домашній, — відповідає мама. — Краще за домашній нічого немає.

Через тиждень я ще раз дочиста вимиваю сільський батьківський дім, обіймаю столітню березу коло нього, трохи молодшого за березу батька і ще трохи молодшу за батька матір. Ми повертаємося до Києва

— Пластикова поличка для взуття, — заявляє мені сестра, — тільки складана і легка, щоб зручно було переїжджати.

Вони з чоловіком нарешті знайшли недорогу квартиру для довготривалої оренди в Києві і чекають на новосілля.

— Може, щось інше? — питаю я. — Поличка для взуття — це якось не святково...

— Яке тут свято? — обурюється сестра. — Головне, що практично, хто знає, на скільки ми в цій хаті. Хазяйка прибахнута на всю голову. Сама сидить за кордоном, ракетами не лякана, а зайвої дірки в стіні продірявити не дозволяє, бо от-от хоче повернутися. Якби я мала квартиру, то так би віддала біженцям, щоб люди собі жили. Але моя маріупольська дотла згоріла, так що нема що і кому віддавати, то, може, воно й на краще. А! Ще чайник, — пригадує сестра. — Тільки не електричний! Він нам тут тепер ні до чого, бо світла немає.

По дорозі купуємо чайник. Ніжно блакитний, такий, як побілка на стовбурах акації у дитинстві навесні. «Дерева в підколінках», — жартувала я про себе в дитинстві, — «до школи готуються». Чайник купуємо череватий і зі свистком. На вечерю приходить племінник із дружиною. Сестра готує курятину, ми напиваємося і танцюємо.

— Зі мною він так не танцює, — киває на нас дружина племінника моєму коханому.

— Вона зі мною так теж, — посміхається мій поляк у відповідь. Наче вони знову діти.

Племінник народився, коли мені було дев’ять. Я була рада, бо отримала повний родинний комплект: когось, хто молодший за мене, з ким можу бавитися і ким опікуватися, маючи вже при цьому набагато старшу від мене круту, дорослу сестру. А ще незалежну, рішучу, суперстильну і дуже вродливу. Сестру, яка включала мені на магнітофоні рейв і брала на всі вечірні прогулянки з друзями. Мене не соромилися, мене катали на дорослих атракціонах у міському парку, і я почувалася щасливою і безпечною.

Сестра сидить за столом, п’є черговий келих вина і намагається жартувати. Тільки от жарти її саркастичні й гіркі. Виходить на кухню поставити чайник і на якийсь час зникає. Я виходжу за нею.

— Я ж спеціально зі свистком купила, — кажу, — як кипітиме, засвистить.

— Мені майже п’ятдесят років, — тихо каже сестра. — Мій чоловік інвалід, а я вперше в житті зняла чужу квартиру в чужому місті. Я хочу додому, — каже сестра і починає плакати. — Я так хочу додому

Обіймаю її. Мовчу. Гладжу по голові, по обличчю, як вона мене в мої найгірші моменти, і думаю: «Так, рідна, я теж... я теж».

Під кінець нашого перебування у Києві ми вже майже не реагуємо на тривоги. Сон вночі робиться стабільнішим, але вранці все одно почуваєшся невиспаним. «Повітряна тривога, пройдіть, будь ласка, в укриття», — сповіщає телеграм-бот.

— Це тільки шахеди. Всралися в Курську, а тепер лякають, підараси. Спимо!

За пару тижнів ми стали злі й саркастичні, як і всі кияни. Лежу головою до вікна і пригадую цукерки «Вечірній Київ», які я колись любила. Тепер Київ вечірній все такий самий солодкий, тільки з присмаком люті і заліза в роті. Чи то в мене після гематогену з аптеки таке відчуття?

— Грьобана анемія і йобана русня, — бурмочу я собі під ніс, — нічого, у Польщі виспимося. — Я перевіряю сон своєї дочки, пригортаюся до коханого і провалююся у сон.

— А ви знали, — звертається до нас пані з прикордонної служби на зеленому коридорі, — що якщо в машині є громадянин Євросоюзу з польським паспортом, то ви можете тією дорогою в’їжджати без черги? Бо тут цих бусиків з українцями купа. Дарма ви так довго стояли і навіть не запитали...

— Але ж мої дівчата з українськими паспортами... — відповідає мій партнер.

— То неважливо, — авторитетно крутить головою пані з прикордонної служби. — Головне, що пан має польський паспорт. Наступного разу знатимете! І не везіть української горілки більше пляшки, оштрафують, а штраф залишається в системі назавжди!

— Не будемо, — відповідаємо. І дивимося, як жінки з того самого українського бусика розкладають свої речі перед працівниками митниці на дорозі. «Багаж дістати і відкрити, дістати і відкрити...»

Я прокидаюся у своїй орендованій польській квартирі від звуку літака за вікном. Щойно мені снилося, що я в Маріуполі, тікаю від бомбардувальника

Забігаю до своєї дитячої кімнати і розумію, що двох стін нема. Тільки вікно. Крізь вікно на мене дивиться своїми великими чорними очима приазовська гречанка — моя бабуся Марія. За її спиною в саду стоять ще якісь жінки. Красиві й якісь такі горді й пихаті. «То жінки мого роду», — кажу я собі уві сні.

— Бомбардують! — кричу я їм. — Маріуполь бомбардують! Жінки дивляться на мене і мовчать. Не чують чи вдають? — думаю я. — Здригаюся всім тілом і прокидаюся.

За сніданком помічаю, що поки нас не було, на горіховому дереві за нашим вікном з’явилося маленьке гніздо.

— Цікаво, що то за пташка звила? — питаю я вголос. Донька розглядає яйце в своїй тарілці.

— Це ти на ринку домашні, поки я спала, купив? — питаю коханого.

Дочка розбиває жовток, розмазує його по тарілці і вимочує ним хліб.

— Такий жовтий жовток, — каже. — А смачний!

— Бо то домашнє, — відповідає мій поляк. — А домашнє — то найсмачніше.

Ростислав Осипенко, якому зараз 33 роки, народився в Києві. Навчався на вчителя інформатики, але на другому курсі залишив університет і пішов заробляти. До війни мав власний бізнес ― кав'ярню. А коли росіяни напали, він, не маючи жодної бойової підготовки, подався на фронт, де став бойовим медиком. Ростислав був єдиним з підрозділу, хто вижив під час атаки в одному з найважчих секторів боїв за Бахмут. 

Протягом нашої з Ростиславом бесіди у кав’ярні на Хрещатику відвідувачі за сусідніми столиками озиралися, затамувавши подих вслухаючись у його неймовірну і відверту розповідь… 

«Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва»

Я працював офіціантом, але коли почалася війна, заклади харчування стали закриватись, щоб повернулись до роботи через кілька місяців. Мій друг-бармен пішов на фронт і став кликати мене наслідувати його приклад. Я ніколи не був боягузом, тож вирішив іти.  

З місяць я ходив і випрошував, аби мене прийняли до армії. Мені постійно відмовляли, бо я не мав бойової підготовки. І ось зрештою 2 грудня 2022 мене разом з іншими хлопцями відправили у військову частину на Чернігівщині. Там ми пройшли загальну підготовку, а потім ― тренування на бойового медика. Без підготовки, як мені пояснили, я можу стати тільки ним. 

Звичайно, хотілося воювати зі зброєю в руках. Мені обіцяли: «Все буде…» Мені навіть дозволили обрати, до кого примкнути — так я опинився в 92-ій бригаді на Харківщині. Спочатку я не сподобався побратимам, бо киянин. За мною навіть хотіли закріпити позивний «Столиця». Ще один побратим кликав мене «Док». Але я не відгукувався на ці позивні, лише на ім’я. І через деякий час почув: «Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва». Отаке уявлення було про киян.

«Москалі люблять бити на свята» 

Був Великдень, 16 квітня 2023 року. Напрямок Хромове під Бахмутом.

Я повернувся з позиції, росіяни весь день сильно нас штурмували. Взагалі москалі дуже люблять святкові дні. Група, в якій я на той час перебував, не була сильною.

Коли ми мали йти на позиції, командир відмовився йти з нами. Прислав до нас іншого командира без досвіду. А у нього руки тремтіли — настільки він боявся

У нашому відділенні було 8 хлопців. Усього на позиції вийшло тоді 4 відділення.

Тільки-но ми спустились в окопи, нас почали обстрілювати. Два хлопці втекли одразу. На жаль, вони не вижили. Бо коли втікали, натрапили на міни. Решта поводилась безстрашно. Пам’ятаю, ми переступали через закривавлені трупи… Але захисна реакція працювала так, що ми не усвідомлювали, що переступаємо через своїх. Ми йшли вбивати ворога і на адреналіні жодного страху не відчували. Лише ненависть і бажання захистити свою країну. Все робилося автоматично. Розуміння ситуації прийшло пізніше.

Як бойовий медик я йшов другим, одразу за командиром. Хотілося обігнати його, бо я бачив його страх. Але робити такого не можна. 

Раптом пролунав постріл. Побратим впав замертво. Я заплющив йому очі — втрачати товаришів дуже боляче. Обстріли з боку ворога стали такими потужними, що ми змушені були сховатися в бліндаж. Далі я побачив на землі хлопця, в якого ротом йшла піна. Опустився на коліна й зосередився на порятунку його життя. 

Нас лишилося п’ятеро, а згодом до нас приєдналися хлопці з інших відділень.

І тут стався приліт… Я навіть не встиг зрозуміти, що відбулося. Опинився під землею. На мені був автомат і він ліг таким чином, що утворилася подушка повітря. Завдяки чому я міг дихати.

«Можна померти, але не так»

Я був повністю знерухомлений, каска тиснула на голову, не міг навіть поворухнутися. Разом з тим я чув різні крики зверху. Тоді я і собі закричав. Хтось відповів, що чує мене і за мною повернуться. Тобто хтось там нагорі таки вижив... 

Раптом я зрозумів, що знаходжуся під горою мертвих тіл. Було таке відчуття, наче лежу під ковдрою і стає дедалі гарячіше. Повітря наче і є, але водночас його бракує. Я спробував заспокоїтися. Але мене лякало те, що я не знав, скільки часу мені доведеться отак помирати. Бо одна справа померти миттєво від поранення, і зовсім інше ― в такий спосіб.

Коли я чув кроки, починав щосили кричати. Мені було байдуже, хто там ― наші чи москалі. Я дуже не хотів помирати отак

Я кричав «Еййй»…

Хлопці, які вижили й пообіцяли мені повернутися, могли через рацію передати про мене інформацію. Але не зробили цього. Можливо, просто не встигли. Як я дізнався згодом, вони так і не повернулися з позицій — загинули на шляху.

Далі я знову почув чийсь голос (за акцентом — грузина):

― Хто там?

― Це я, ― відповів, щоб не ідентифікувати себе одразу.

― А де ти?

― Тут, під землею… ― кричав я.

― А що ти там робиш? 

― Я тут закопаний!

― А чому?

Але цей чоловік теж мене не відкопав… У нього не було на це часу ― він біг допомагати іншим. Він дав мені слово передати про мене інформацію. І, як з’ясувалося згодом, дотримав слова. 

Але навіть коли інформація про мене була передана, йти одразу на пошуки ніхто не міг, адже територія була під обстрілами. Через годин 5-6 перебування під тілами побратимів я почав це розуміти ― що тепер мене врятує хіба що диво. 

«Спершу я злився на Бога, а потім молився і просив про порятунок»

Пам’ятаю, до божевілля хотілося пити й було страшенно жарко, задушливо. Мені здавалося, я повільно помираю. Якийсь період часу я дихав ривками. Втім свідомості  не втрачав. Я навіть намагався перегризти собі вени, щоб стекти кров’ю і піти у засвіти. Але у темряві не вийшло ― я не попав. 

Звичайно, я пробував вибратися самотужки — піднявши всі тіла та важкі дерев’яні колоди, які були наді мною. В результаті зламав шість ребер і цими ребрами проколов собі легені

Я молився і кричав. Спершу злився на Бога за те, що він дає мені помирати такою смертю. А потім молився і просив про порятунок. І зрештою, через 15 годин випробувань, знову почув над собою кроки. 

Це були наші. Вони випадково поверталися тією дорогою, бо інша була замінована. Вони не мали йти тим шляхом. Але пішли!

Хлопці довго мене відкопували. На щастя, вони були з лопатами (їх називають «бобри»). Спершу вони докопалися до моїх сідниць. Тоді почали шукати голову. Коли я  відчув удар по касці ― неймовірно зрадів.  

Кілька хвилин ― і я знову міг нормально дихати. Це було неймовірним щастям. Ці хлопці були дуже виснажені, але вони мене врятували. Більше я їх ніколи не бачив. Але дуже хотів би — аби ще раз щиро подякувати.

Коли мене витягли з-під землі, я не міг йти. Мене помістили в машину, яка заїхала прямо на поле. Я дуже хотів заснути, але хлопці не давали, розмовляли зі мною. Мене доставили в перший евакуаційний пункт. Де перший начмед повідомив:

― Ми вже поховали тебе 15 годин тому. А ти вижив! Оце диво!

Це й дійсно було диво. Переконаний, що мене врятував Бог. Завжди в нього вірив. 

На мені акуратно розрізали одяг. І так тоді було шкода цього одягу, бо я саме купив його напередодні. Кортіло сказати: «Може, давайте просто обережно знімемо, не будемо розрізати. Все таки він дорогий…» Але сил на слова в мене вже не було. 

Після медичних маніпуляцій мене доставили швидкою у шпиталь у Дніпрі — в реанімацію. Вкололи морфін, і я нарешті поринув у сон. 

Тут, у шпиталі, я провів тиждень. До мене дуже добре ставилися і все робили на вищому рівні. Далі відправили в Київ. Якийсь час я погано спав, нога постійно боліла, в ній наче щось стріляло. Ночами постійно кричав. Реальність і сон змішалися. Але за два тижні стало легше. 

«Кохана не могла прийняти того, що я вбивав ворогів»

На жаль, я не спілкуюся з рідними ― мамою, братом і сестрою. Тата давно немає в живих. Його не стало, коли мені було три роки. У 15 років я пішов з дому ― спочатку до дядька, а потім став знімати квартиру. 

Перебуваючи на фронті, я спілкувався лише з коханою дівчиною Світланою. Висока брюнетка з великими зеленими очима, добра, чуйна ― ми жили разом сім років, її неможливо було не любити. Вона малювала, писала книги. Коли почалася війна, я відправив її за кордон. Так спокійніше. 

При нагоді ми зідзвонювались. Усього коханій про події на фронті я не розповідав, аби вона не хвилювалася. Коли вже лежав у шпиталі, повідомив їй — і вона хотіла приїхати, але я тоді відмовив. А коли мене виписали з лікарні й дали 30 днів відпустки, Світлана приїхала.

Ми багато говорили. Коли вона дізналася, що я вбивав, хай навіть ворогів, не змогла з цим змиритися. Ніколи не поводився аморально, але для коханої сам факт вбивства був неприйнятним. Ми не сварилися. Спокійно поговорили і вирішили розійтися. 

Світлана із самого початку була проти, аби я йшов на фронт. Найбільше вона боялася, щоб я не став калікою. Але по суті ним я і став. 

«Є велика злоба на тих, хто не воює»

Я б повернувся воювати. Але я повністю списаний, непридатний до війни. Сильно пошкоджена ліва стопа — майже не можу нею рухати. Цю травму я отримав, коли лежав під землею. Інвалідність мені до сих пір не оформили — натомість «ганяють» по різних установах. 

Лікарка дала список документів, потрібних для оформлення інвалідності. Я зібрав усе за винятком довідки про строки служби, адже її мені вже ніхто не може видати. Разом з тим терміни, коли я воював, вказані в інших документах. Однак лікарка принципова. А потім, коли інвалідність вже майже була оформлена, раптом каже мені: «Так ти ж з Оболоні. А чому тоді ти у нас, в Голосієво?» Бо я зараз живу в цьому районі. Але вона відправила мене за черговими довідками. 

Я пройшов тривалу реабілітацію. Майже все було безкоштовно — інколи доводилося купувати ліки. До психотерапевтів не звертався. Сам якось впорався.

Повернувся в ресторанну сферу. Спершу до мене приглядалися, чи все добре у мене з головою (і я їх цілком розумію, до речі). А потім призначили адміністратором. Я в цій сфері з 18 років — роблю те, що добре знаю і люблю. 

Війна мене змінила. Я закрився в собі і разом з тим почав гостріше цінувати життя.

Сьогодні війна для мене ― це герой зі шрамами. Це переживання болю за побратимів

Серед хлопців панують різні настрої. В основному ― психологічна втома.  Командування не відпускало нікого додому, хоча неодноразово обіцяло. Це негативно позначалося на моральному дусі товаришів, особливо тих, хто мав сім’ї. Вони казали: «Це надовго. Ми тут не виживемо». Також є велика злоба на тих, хто не воює. 

Сьогодні я з жахом згадую все, що довелося пережити. 

Бахмутський напрямок ― це найстрашніше, що я бачив. Все поле було всіяне тілами. Дуже багато наших загинуло

А так вже хочеться перемоги України над ворогом… Я тоді куплю собі мотоцикл. А ще дуже хочу міцну сім’ю. 

Фотографії з приватного архіву героя

На аукціоні, організованому Літературною спілкою, можна поборотися за вечерю з Ольгою Токарчук, книгу з автографом Мілана Кундери від Марека Бєньчика, вечір у театрі з Войцехом Тохманом або подарунок від Йоанни Куцель-Фридришак. Триватиме він до кінця жовтня, а зібрані кошти підуть на допомогу бригаді Жадана. Кампанію підтримують багато людей з літературної та активістської спільноти, серед яких Сильвія Хутнік, Макс Цегєльський, Яцек Денель, Аґнєшка Дроткєвич, Йоанна Ґєрак-Оношко, Яцек Голуб, Іза Міхалевич, Матеуш Пакула, Клементина Суханов, Діонісіос Стуріс, Маріуш Щиґєль та Мірослав Влеклий. Видання «Tygodnik Powszechny» взяло акцію під свій патронат.

В інтерв'ю Антоніні Палярчик в «Tygodnik Powszechny» він розповів про своє рішення піти добровольцем до війська: «Коли стало зрозуміло, що в Україні буде прийнято новий закон про мобілізацію, ми з групою вирішили, що не будемо чекати, поки він вступить в силу, а просто приєднаємося до нашої бригади. Ми пройшли медичну комісію, навчання та тренування на полігоні. І ось ми вже тут, на своєму місці, в своєму підрозділі».

Раніше він писав і допомагав як волонтер, організовуючи гуманітарну допомогу населенню та служачи на підтримку армії. Потім приєднався до «Хартії», яка воює в Донецькій області.

Вони захищають Харків. Вони також створили радіостанцію «Хартія», яка робить матеріали про солдатів, про мирне населення, про людей, які живуть у прифронтовій зоні. «Ми намагаємося бути таким комунікаційним мостом між нашою бригадою і цивільним світом. Для цього ми створили мобільну студію звукозапису, з якої проводимо прямі ефіри, перебуваючи в будь-якому місці», — сказав він у виданні «Tygodnik Powszechny»

Ось що пише про кампанію Яцек Денель: «Ми хочемо, щоб він повернувся додому цілим і здоровим і написав більше книг. Правління Літературної спілки вирішило, що ми хочемо підтримати Сергія в його місії». Саме тому польські письменники та письменниці організували аукціон — гроші за продані лоти («У мене ви можете придбати гарні антикварні речі: англійське блюдечко, лопатку для торта, японський ювелірний сепет», — пише Денель) підуть на захисне та медичне обладнання.

‍

Посилання на аукціон можна знайти тут: https://allegro.pl/charytatywni/stowarzyszenie-unia-literacka/cele/unia-literacka-pisarze-i-pisarki-z-pomoca-dla-serhija-zadana-i-brygady-chartia?order=n