Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

«Коли у мене запитують: «Чому ти пішла у військо? У тебе ж маленькі діти!», відповідаю, що саме тому й пішла — бо у мене діти. І я не хочу, щоб вони переживали жахи окупації. Не хочу, щоб воювати довелося ще й їм»

Катерина Копанєва

Тетяна «Руда» у спецпроєкті «Обличчя війни. Молодь». Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.

Тетяна «Руда»

Погодувала — і на фронт

— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.

Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.

До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.

Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.

Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.

— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?

— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.

Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.  

Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.

Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок

Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.

Кохання на мінному полі

— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?

— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.

На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.

— Правда, що ви зустріли на війні кохання?

— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.

У пошуках відчуття безпеки

— Як ви справляєтеся зі страхом?

— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.

А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.

Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути

Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.

Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.

Військові Христина «Кудрява» і Тетяна «Руда», редакторка Forbes Ukraine Катерина Шаповал, парамедикиня Ірина «Чека» (загинула 29 травня) і співачка Krutь. Фото: Zemliachky. Ukrainian Front

— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...

— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.

— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.

— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.

— Стикалися із сексизмом в армії?

— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.

Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.

— Як вас змінила війна?

— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...

Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки

Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.

Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.

До війни Тетяна була хореографкою і тренеркою з повітряної гімнастики

— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?

— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.

Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.

— Що є вашою мотивацією бути на війні?

— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.

З донькою

Фотографії з приватного архіву

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ігор фльорко майдан азов мілітарі кафе

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Янголи Інститутської: Ігор Галушка (18 років), Павло Дьокін (19 років), Микола Притула (20 років), Ігор Фльорко (18 років), Андрій Седлер (20 років). Фото: Сергій Бобра/Гал-інфо

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Ігор Фльорко (у чорному) і Юрій Кравчук рятують пораненого Сергія Трапезуна. 20.02.2014, Київ. Скріншот з відео

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

20.02.2014. Вулиця Інститутська в Києві. Скріншот з відео

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Ігор Фльорко: «Якщо артилерист не бачить ворога наживо, значить, все йде за планом». Скріншот з відео

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

«Українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль»

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

«Янгол Інститутської», артилерист НГУ «Азов» і співзасновник соціальної кав'ярні для ветеранів Ігор Фльорко

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій.  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ярина Матвіїв
ірина разін волонтерка з німеччини берлін

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

На сцені

— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні.

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України».

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси?

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало.

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Один український фільм

Ексклюзив
20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Ексклюзив
20
хв

Хто хоче нас розсварити?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress