Ексклюзив
20
хв

Шведський цвинтар замість українського телебачення

«Директорка кладовища запевнила, що мені не доведеться піднімати нічого важчого за відро землі. Але вона не сказала, що таких відер я носитиму по 250 штук на день»

Катерина Копанєва

Ірина Литвин-Комаровська до війни була ведучою на українському телебаченні, але після переїзду до Швеції професійне та особисте життя жінки кардинально змінилось. Фото: Facebook Iryna Lytvyn-Komarovska

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Під час обстрілу стався приліт у наш новий будинок. Більше його немає»

Ірину Литвин-Комаровську український глядач пам'ятає як ведучу спортивних новин на Новому каналі та телеканалі ТРК Ера. Останні кілька років перед повномасштабною війною вона також викладала на курсах акторську та сценарну майстерність. У 2018 році Ірина з чоловіком та донькою в’їхали до нового будинку, який збудували самі. В Ірпені під Києвом. Там її сім'ю й заскочила війна. Евакуюватись вдалося в останній момент перед окупацією росіян.

— У лісі неподалік було чути автоматні черги, — згадує Ірина. — Перші п'ять днів війни ми просиділи в підвалі у сусідів, бо в нашому будинку не було жодного укриття. 2-го березня зуміли виїхати автівкою до Києва. А вже за кілька днів до нас у котеджне містечко зайшли кадировці. Там залишалося четверо сусідів, двоє з них незабаром загинули. Під час мінометного обстрілу стався прямий приліт у наш новий будинок — він повністю згорів.

Будинок Ірини в Ірпені до і після російського вторгнення. Фото з приватного архіву

Ми з донькою в цей час вже були далеко. Вирвавшись до Києва машиною, далі вирішили їхати потягом. Сіли до першого, що побачили на вокзалі — і так опинилися у Рахові Закарпатської області. Спочатку приїхали до села на самому кордоні з Румунією. Потім за порадою місцевих мешканців, які не справлялися з потоком біженців, пішки перейшли кордон. У Румунії зустріли священика, який розмістив нас у місцевій баптистській церкві. Нам у церковній залі постелили на підлозі матраци. Я була розгублена. Уявлення не мала, що робити й куди їхати далі.

І тут неочікувано зателефонувала подруга. Ще під час чемпіонату Євро-2012 у Києві вона познайомилася зі шведами й з того часу дружила з одним з них, Фредеріком. Я навіть якось на її прохання підвозила його в аеропорт. І тут виявилося, що родина друга Фредеріка – фермери, які мають власний будинок. І вони хочуть допомогти біженцям з України та шукають жінок з дітьми, яким готові надати прихисток. Незабаром мені написав сам Фредерік — розповів деталі та повідомив, що вони з друзями вже навіть зібрали гроші нам на авіаквитки. Так, не маючи часу оговтатись та все обміркувати, ми сіли на літак й опинилися в Швеції.

«Головний принцип життя шведів — no stress»

Невелике шведське містечко Вестерос, де була та сама ферма, розташоване за сто кілометрів від Стокгольма. Люди, які нас прийняли, мають великий будинок XVIII століття, в якому живе вже восьме покоління цієї родини. Спочатку ми спілкувалися з ними жестами — від стресу я забула навіть той мінімум англійських слів, які знала раніше. Щодо шведської, то ця мова була мені незнайомою та геть незрозумілою.

Нам одразу сказали, що ми можемо залишатися на фермі стільки, скільки хочемо. Вийшло, що ми прожили там цілий рік. Навесні 2022 року до Швеції приїхало багато українських біженців, їх розселяли по всій країні. Спочатку селили до гуртожитків, а потім підшукували соціальне житло. Зараз у Вестеросі близько 300 українських сімей, і більшість з них живе в соціальних квартирах, причому, наскільки мені відомо, біженці не платять ані за оренду, ані за комуналку. Ми з донькою також могли піти цим шляхом, але в такому випадку до видачі соціального житла нас могли б ще не раз переселяти по всій Швеції. Я подумала, що якщо є можливість, краще залишатися в тому місці, куди приїхали.

Ми оформили статус тимчасового захисту й стали отримувати виплати: шість євро на дорослого та п’ять євро на дитину на день. Таким чином ми з донькою на двох отримували трохи більше 300 євро на місяць. Для такої дорогої країни, як Швеція, це зовсім небагато. Проте на ці гроші можна прожити, бо українці мають багато пільг. Це безкоштовне житло, безкоштовний проїзд у межах комуни, допомога з продуктами та речами. Наприклад, тут є секонд-хенди, які відкрили спеціально для українців — і там можна безкоштовно взяти як пристойний одяг, так і меблі Ikea.

Мені здається, що Швеція — одна із найбільш соціально орієнтованих країн у світі. Тут все продумано, аби людям було максимально комфортно. Навіть не знаючи жодного шведського слова, ти не загубишся ні на вокзалі, ні в аеропорту, ні просто на вулиці — за такої кількості всіляких стрілочок та інструкцій це неможливо. Та сама історія з організацією роботи громадського транспорту, місцевих органів влади. За понад півтора року у Швеції я жодного разу ніде не бачила черги. Як кажуть самі шведи, їхній головний принцип по життю — «no stress» («без стресу»). Куди б ти не прийшов, ти не мусиш відчувати стрес.

Ірина з донькою Марією в Швеції. Фото: Facebook Iryna Lytvyn-Komarovska

Проте, за словами Ірини, без знання шведської мови жити в країні складно. Адже майже неможливо знайти хорошу роботу.

— Якщо знаєш англійську, жити у Швеції буде легше, адже більшість шведів вільно нею володіють, — каже Ірина. — Але з працевлаштуванням не допоможе навіть ідеальна англійська — потрібна шведська. Щодо вивчення шведської, то тут через велику кількість іммігрантів відкрили спеціальні курси, які з нуля готують людей до рівня, достатнього для виходу на ринок праці. На цих курсах по 5-6 годин шведської щодня. Але для українців вони стали доступними не так давно. Навесні й влітку минулого року шведи були впевнені, що війна не триватиме довго, тому завдання інтегрувати українців у суспільство шведська влада не мала. І лише за пів року, коли стало зрозуміло, що війна надовго, нам відкрилася можливість відвідувати такі курси. Але я на той момент уже працювала — тому зі шведською у мене поки що не склалося.

«Посіпака» на шведському цвинтарі

Першими варіантами заробити, які знайшла Ірина, стали фасування сіна та прополка.

— Влітку я підробляла в полях: виривала бур’ян, робила по 25 тисяч кроків на день, — каже Ірина. — З появою перших зароблених грошей зрозуміла, що не хочу сидіти на виплатах і щоразу думати, який продукт можу дозволити собі купити, а який ні. Потім з'явився варіант із фабрикою. Я фасувала сіно для коней у восьмикілограмові пакети. А далі вантажила ці пакети у кілька рядів. З моїми метр шістдесят доводилося піднімати їх вище голови, і це було дуже складно. Я довго не могла зрозуміти, чому двометрові «вікінги», які працювали зі мною на зміні, навіть не подумали мені допомогти. Коли за кілька тижнів вони зрештою обережно поцікавилися, чи не буду я проти, якщо верхні ряди складатимуть вони, я спитала прямо: «Чому не запропонували цього раніше?» І виявилося, що вони боялися мене образити. Швеція — феміністична країна, в якій пропозицію допомоги жінка може розцінити як образу — мовляв, чоловіки підкреслюють, що вони сильніші, ніж вона.

П'ять місяців роботи на фабриці далися мені тяжко. Я дуже втомлювалася. Від того, що постійно дихала сіном, з'явився хронічний алергічний кашель. А потім Марі — шведка, в сім'ї якої ми жили – знайшла для мене роботу в церкві. Я уявляла собі традиційну церкву, і була здивована, побачивши офісне приміщення. Виявилося, що це і є церква, а мені взагалі пропонують роботу на кладовищі поруч. На запитання, чи потрібно буде піднімати щось важке, директор цвинтаря запевнила, що максимум — відро землі. Не сказала тільки, що таких відер я підніматиму по 250 штук на день.

Романтика роботи на цвинтарі. Фото: Facebook Iryna Lytvyn-Komarovska

Обов'язковою умовою для прийняття мене на роботу була наявність водійських прав та водійського стажу. Територія цвинтаря велика, співробітники об'їжджають її на електрокарах. Ще була серйозна перевірка на алкоголь та наркотики. Це аналізи крові та сечі, які показували навіть стан моєї печінки. Майбутніх співробітників перевіряють так ретельно, тому що вони мають працювати з газонокосарками, тримерами та іншими електроприладами, де потрібно бути максимально уважним.

Що я тільки на цій роботі не робила… Копала могили, міняла в могилах землю, висаджувала клумби, косила траву. Літо 2022 року для Швеції було аномальним: спочатку через рекордну спеку, а потім — через дощі, які не припинялися з липня до жовтня.

Я по вісім годин на день працювала під зливою. На роботу брала по три комплекти спідньої білизни  — не рятували жодні дощовики, я промокала до нитки. Руки «задихалися» у гумових рукавичках, гель-лак злазив без жодного ацетону

До важкої фізичної праці додавався моральний дискомфорт — коли, наприклад, копаєш могилу для нової урни і натикаєшся лопатою на попередню урну… Отримувала я за свою роботу близько двох тисяч євро на місяць.

На похороні ми зазвичай присутніми не були — завданням «посіпак» (так я називала нас з колегами через жовту форму) було вирити могилу до того, як розпочнеться церемонія. Але, звичайно, я ці церемонії бачила не раз, і мене кожного разу дивувало, як спокійно шведи сприймають смерть. Можливо, це пов'язано з тим, що люди у Швеції здебільшого живуть довго та помирають після 90-а років. Родичі померлого замість сліз та голосіння говорять про те, яке щасливе життя прожила ця людина. Та й сам цвинтар тут є не стільки місцем скорботи, скільки місцем пам'яті. Тут люди вигулюють собак, катаються на гойдалках та велосипедах.

За яскраво-жовтий колір форми Ірина прозвала працівників цвинтаря посіпаками. Фото: Facebook Iryna Lytvyn-Komarovska

«Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто»

Ірина зізнається: втомлювалася так сильно, що не раз хотіла кинути роботу. Але не робила цього з важливої причини.

— Це навіть не гроші, — зізнається Ірина. — Це моя особиста історія. Коли я жила в Ірпені, з боку здавалося, що в мене все ідеально: чоловік, дитина, гарний будинок. Насправді ж я чудово знаю, що таке аб'юз, бо була у таких відносинах протягом 15-и років. Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто. Я була фінансово від нього залежна, і що тільки він не робив, аби я не працювала. Всі мої заняття — і телебачення, і викладання — називав «дурощами».

Говорив: «Краще б ти замість цих дурниць зварила мені борщ»

Незадовго до війни я, не витримуючи постійного психологічного пресингу, пішла у терапію. Пропрацювала з психологом багато моментів, але, як і раніше, не розуміла, як і куди піти від чоловіка. Просто забрати дитину і зняти квартиру навряд чи було хорошим варіантом — в Києві він би знайшов спосіб зіпсувати мені життя. Символічно, що мій курс терапії закінчився 23 лютого 2022 року. За кілька днів до цього я казала своєму коучу, що, як і раніше, не бачу виходу. І запитала її: «Ти хочеш сказати, що 23 лютого я закінчу курс, а 24-го вранці моє життя раптом різко зміниться?» Зараз у мене мурахи по шкірі від цих слів. Згадуючи, як ми з донькою сідали в потяг на Рахів, я розумію, що бігла не лише від війни, а й від свого чоловіка…

Ми вже розлучилися. Як я й передбачала, мирно закінчити стосунки не вийшло — були суди, адвокати, серйозний конфлікт. Але я це зробила. Працюючи під зливою на цвинтарі, часто згадувала його слова: «Що ти без мене можеш? Ти ж нічого не вмієш. Ти не виживеш!» І я знову і знову доводила собі, що можу. Можу заробити грошей, можу жити без нього. Робота на цвинтарі допомогла мені закрити цей гештальт.

«Побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете»

Зараз у житті Ірини — нові стосунки. Її обранцем став Фредерік.

— Той самий Фредерік, котрий з першого дня у Швеції в усьому нам допомагав. Який, побачивши мене в аеропорту в Мальмо, одразу згадав, як я колись підвозила його до аеропорту в Києві, — розповідає Ірина. — Наші стосунки розвивалися поступово. Спершу це була дружба. Попри мою жахливу англійську, ми з ним одне одного розуміли. Фредерік показав мені, що стосунки можуть бути не тільки такими, як у мене були раніше. І партнери можуть бути не лише коханцями, а й друзями, які розуміють і поважають одне одного.

Ірина та Фредерік у Швеції. Фото: Facebook Iryna Lytvyn-Komarovska

Шведські чоловіки сильно відрізняються від більшості українських. Я це бачу навіть на прикладі інших сімейних пар. Звичайно, люди скрізь різні, але тут рідко можна зустріти закомплексованого чоловіка, якому хочеться самоствердитись за рахунок жінки. Це пов’язано з менталітетом, з тим самим «no stress», в атмосфері якого виховують дітей. Тут навіть у школах до всього ставляться дуже просто. Не виходить якийсь предмет? Гаразд, вчи інший. Ніхто не буде змушувати, принижувати, залякувати. Головне — твоє ментальне здоров'я. У більшості шведів у пріоритеті сім'я, а не кар'єра чи багатство. Тут не прийнято прагнути шаленого успіху в кар’єрі або цілодобово працювати. У цьому суть відомої шведської філософії «Лагом» — брати від життя не все, а рівно стільки, скільки потрібно. Тут дуже мало бідних і так само мало дійсно багатих. Переважає здоровий середній клас. У сім'ї зазвичай працюють обидва партнери. Вони також по черзі йдуть у декрет. Якщо народилася дитина, а її батько не бере хоча б кілька місяців декретної відпустки, його на роботі просто не зрозуміють.

Є, звичайно, у сучасному шведському суспільстві й деякі крайнощі. Наприклад, Фредерік розповідав, що побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете. І питання зовсім не в грошах. Чоловік ламає голову, як не образити жінку своїм питанням. Якщо просто заплатиш сам, побачення, скоріш за все, стане останнім. Якщо запропонуєш заплатити навпіл, жінка може почати наполягати, що вона може заплатити за двох. І чоловік розуміє, що щоб він не сказав, незручна ситуація неминуча.

Щодо наших з Фредеріком стосунків, то за квартиру, яку ми орендуємо, платимо разом. Оскільки моя зарплата втричі менша за його, я поки що плачу тільки частину. Але ми одразу обговорили, що коли я почну заробляти більше, платитиму відповідно теж більше. Можливо, для нас це звучить дещо дивно, але тут такий підхід свідчить про рівноправність та фінансову незалежність обох партнерів.

У документах ми з Фредеріком записані як самбо — це означає, що ми є цивільними партнерами. У Швеції мало хто зараз вступає в класичний шлюб, пари здебільшого воліють жити як самбо протягом усього життя.

Нещодавно робочий контракт Ірини на кладовищі закінчився. І продовжувати його вона не стала.

— Я дала собі місяць відпочинку — хотіла насолодитися можливістю не прокидатися по будильнику о 5.20 ранку, — пояснює Ірина. — Але шукаю роботу в іншій сфері. Розумію, що з моїм рівнем шведської поки не можу претендувати на роботу, яка вимагає спілкування з людьми. Тому, думаю, це буде клінінг. Паралельно буду вести блог у Facebook. Хочу ділитися своєю історією та підтримувати жінок, які опинились у схожій ситуації. Ми всі зараз потребуємо підтримки.

Фото: Iryna Lytvyn-Komarovska | Facebook
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Чиста фінансова вигода». Як українці впливають на економіку Польщі

Ексклюзив
20
хв

Чи є у вас план Б? Терміновий пошук офіційної роботи в Польщі, аби зберегти виплату 800+

Ексклюзив
20
хв

Ми впускаємо гостя в наш дім — і це все змінює

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress